Східна мудрість стверджує, що якщо ти спіткнувся на камені, під ним неодмінно був хвіст диявола. Той “чортів хвіст” тако, чи інако проявляється у причинах багатьох прикрих випадків з історії Львова, а назва Чортової скелі, що сягає прадавніх часів, засвідчує давню присутність нечистого на наших теренах.
Та Львів – столиця трьох архієпископств, “urbs monachorum” з його величезною, як на число населення, кількістю церков, костелів і монастирів, не могло стати садибою пекельного гостя. І залишалося йому робити збитки, морочити людей і чатувати на окремі пропащі душі зі своєї скельної резиденції (яка, до того ж, від кінця XVI ст. належала латинським бенедиктинкам). Перебування на самоті у дикому лісі, довга дорога до міста і назад не поліпшувала настрій лукавого: єдиною розвагою були вибрики розбишак, що живилися грабунком проїжджих Глинянським шляхом, а своїм гніздом обрали ліси довкола Чортової Скелі.
Та ось Львів підпав під владу Австрії. Костели і церкви закривалися, кляштори скасовували і перетворювали на казарми, склади і навіть театри; вольтер’янство роз’їдало свідомість вищих сфер, услід за ними йшли нижчі класи. І відчув нечистий, що засидівся він серед скель і лісів, порос мохом і зовсім став забувати про своє головне завдання – згубу душ. Отже він стряхнувся, швидко змінив свій вигляд на більш відповідний часові: “з німецького в червону барву” одягнувся, натягнув на голову, щоб прикрити роги, трикутний капелюх, почепив шпагу і в такому вигляді попрямував до Бродівської рогатки (то йому було то легше зробити, бо, за свідченням рогатинського пробоща о. Бенедикта Хмельовського, автора енциклопедії “NOWE Аtеny” “чорт … формує собі тіло з повітря і важких земних випарів”). Та нова австрійська бюрократія і впроваджений нею Оrdnung не гірш свяченої води відлякнули нечистого, і тут, за рогаткою, йому припав до ока вітряк на узгір’ю.
Достемено невідомо, коли з’явився перший вітряк на узгір’ях верхнього Личакова. За переказами, млин на цих теренах збудував ше у XVII ст. Мартин Кампіан. Тоді ж, у 1621 р. цей вітряк зруйнували вояки німецької піхоти, щo стояли на Личакові табором перед походом на Хотки і бешкетували по передмістях.
Той же вітряк, що одразу обмилував собі прибулець з пекла, був збудований вже за австрійських часів. Докладно невідомо, хто саме його будував, але знаємо, що це був один з тих інженерів, про яких сучасник писав: “Інженери займалися, зокрема, будовою млинів, а вміли використовувати до цього воду і вітер ліпше, ніж сам мельник, вживали усіх інструментів, як-то сокир, пил і т. ін., вміли працювати у камені, дереві і залізі, а усі ці роботи виконували незрівняно ліпше, ніж ремісники, що у своїй спеціальності працювали від дитинства. Окрім того, тодішні інженери знали прикладну математику, вміли вираховувати швидкість води і вітру, знали геометрію і креслили перерізи механізмів. Були то люди здібні і розумні, шкода тільки, що гуляки і нерозважні”.
Та збудований одним з цих інженерів вітряк, зображення якого бачимо на гравірованому на початку XIX ст. виді Львова, постійно псувався, вітер увесь час ламав йому крила. Нарешті, господар, що як і усі навколишні мешканці, вбачав у цьому диявольські чари, покинув млин, і спорожнілий вітряк перетворився на “чортів млин”. Отже нечистий знайшов собі садибу, що повністю відповідала його смакам: і у відлюдному місці, і від міста недалеко. З вітряка, що наче фортечна вежа нависав над містом, він міг бачити усе, що діється, якщо не в усьому Львові, то принаймі, на Личакові і прилеглих околицях. Тішило його те, що він спостерігав, а кожен день приносив все нові й нові приємні чортові враження.
Бачив чорт, як “пан на Підкаменю, Краківцю і Бакочинцях” Ігнаци Цетнер марно намагався знайти спокій на недалекій Цетнерівці; коли він і знаходив притулок від примх, витівок і важкого характеру дружини, Людвики з Потоцьких, то терпів муки від кредиторів та власних службовців, що безсоромно обкрадали бідолаху. Слух нечистого тішив відгомін оргій, що їх влаштовував на Погулянці у власному маєтку Францішек Вєнглінський, як і чутки про витівки, до яких вдавався спритний адвокат, щоб виграти ту чи іншу справу. Не одну веселу хвилину приніс бісові і Личаківський цвинтар, що розлягався просто під узгір’ям з вітряком. Або покійників ховали у могилах глибиною заледве у лікоть, або доріжки посипали шутром зі … старих надгробків. Чорт завжди прихильно ставився до людської пихи, адже це проста дорога до пекла. Отже і зараз він з приємністю споглядав за спаршивілими верблюдами, що паслися на Кампіанівській вулиці, між Пекарського і Личаківською; на тих нещасних тваринах граф Міхал Баворовський намагався їздити по Львову. А сусідні узгір’я Кайзервальда, порослі лісом, регулярно постачали нечистому пропащі душі нещасних самогубців. Подобались бісові і прості люди, що мешкали на Личакові. З яким задоволенням спостерігав він за їхніми забавами! Чого вартий був тільки один шалапутський обряд “ховання басу”, що відбувався в “Hotel de Laus” останнього вівторка перед великим постом, як і звичай влаштовувати обіди для жебраків: останні швидко напивалися і валилися під стіл, на радість Личакова і, звичайно, чорта.
Та потрошку чорт почав нудитися у своїй самотній оселі. Вже не тішили його око натовпи львів’ян, які щонеділі удавалися під шпиталь у колишньому колегіумі Піярів, щоб розважитися і потішитися спогляданням вар’ятів. Веселий адвокат Вєнглінський продав Погулянку і виїхав до Царства Польського. Без нього бісові було нудно, і малою мірою адвокатову відсутність могли компенсувати капості, що їх робив чорт рестораторам і цукерникам на Погулянці: жоден з них не зробив тут маєтку, а більшість взагалі збанкрутувала. Щоб бодай трохи розважитися, чорт вдався до перевірених (ще з часів сидіння на Чортовій скелі) засобів, і невдовзі ціла околиця між Личаківською і Пекарською дістала злу славу “львівської Калабрії”. Злочинна зграя, що створила цю ауру довкола верхнього Личакова, вдень укривалася в одному з будинків біля цвинтаря, а вночі виходила полювати за самотніми перехожими. Отаман, прозваний “цирюльником”, під будь-яким приводом чіплявся до них, і у відповідний момент швидко заліплював обличчя жертви пластирем із пташиного посліду. Позбавлена зору і можливості покликати на допомогу людина ставала легкою здобиччю для решти банди, що обдирали нещасних аж до білизни і швидко втікали. Та швидко банді “Цирюльник” прийшов кінець: певний міцної статури міщанин, під час нападу на нього, зумів зірвати пластир (разом з власною шкірою) і спіймати “цирюльника”, а вчасно наспіла поліція невдовзі затримала і решту банди (1835 р.).
Розчарований біс припинив бути розбірливим і широко відчинив двері своєї оселі (чисто символічно, бо ніяких дверей у вітряку вже давно не було) для зграй злодіїв різного гатунку. Для останніх то була майже ідеальна криївка, бо порядні люди і вдень здалека обходили чортову домівку, а вночі і поготів. Та поки нечистий усю увагу приділяв злодіям та розбишакам, час не стояв на місці. Поволі зникали малі передміські оселі, а на їхньому місці виростали квартали багатоповерхових будинків, і цивілізація, в якій чортові не було місця, добралася до самої бісової оселі. Від 1883 р. тривали роботи з озеленення узгір’я верхнього Личакова, аж у 1892 р. було урочисто відкрито Личаківський парк. У ньому не знайшлося, місця руїні вітряка, що стояла на краю підритого личаків’янами (через копання піску) схилу, і її просто розібрали. Так зник “чортів млин” .
Та присутність чорта довго ще давала знати про себе. Диявольською витівкою можна вважати те, що комендант Личакова під час листопадових боїв 1918 р. припинив висилати патрулі: це полегшало польським загонам захоплення усього району і, як наслідок, усього міста. Військовий цвинтар російської армії “Холм Слави” став у 20-ті роки XX ст. місцем випасу корів; коли ж почали ексгумацію, то у могилах виявилося удесятеро більше похованих, ніж подавали офіційні списки. Вибухованими роботами по розчищенню площі перед костелом Матері Божої Остробрамської керував інженер на прізвіще … Шатан (Szatan). І чи не нечистий поплутав у повоєнний час перейменувати непоказну вуличку Вітрякову. що колись провадила до “Чортового млина” на вулицю Россі, ніби знущаючись над славетною вулицею у Санкт-Петербурзі. А чого варті недавні бійки між ветеранами одної війни, але з-під різних прапорів?!…А може, біс у цьому усьому не винен? Може доречніше згадати слова Джозефа Конрада (який, до речі, певний час мешкав у Львові): “Не потрібна віра в ірраціональні джерела зла; люди і так здатні на будь яку підлість!”
Павло ГРАНКІН
Джерело: “Галицька брама”, 1999, липень, No 7(55). – С. 12-13.
