До 70-х років ХІХ століття Львовом, його сучасним центром, протікала річка – Полтва. Годі й уявити, що там, де зараз Оперний театр, наприкінці ХVIII століття були болота і ставки! А на сучасній площі Міцкевича русло Полтви колись утворювало невеликий острів.
Через велику протяжність річки та водяні стоки Львовом постійно роїлися комарі та розповсюджувалися хвороби. Щоб уникнути заболочення та поширення хвороб, можновладці вирішили сховати Полтву у підземний каналізаційний колектор. Саркофаг для річки будували понад 35 років.
Впродовж 1870-1939 років довжина каналізації зросла від 15 км до 150 км. У 1890 році Полтву перекрили дубовими балками у районі площ Різні та Зернової, на початку ХХ ст. – до залізничного мосту, а у 1920-х роках — до сучасної вулиці Липинського.
Не всі тепер здогадуються, що під їх ногами, всього на глибині трьох-чотирьох метрів, тече річка. Скептики зневажливо називають її фекалійною, – бо ж тече у каналізації, а мрійники прагнуть визволити Полтву.
Художники розповідають на полотні, яким би міг бути Львів майбутнього – зі своєю повноводною красунею, мріють про львівську Венецію. Архітектори розробляють проекти, шукають фінансування, – аби облаштувати на проспекті Свободи набережну… А Полтва продовжує бігти своїми підземними коридорами.
Музей етнографії та художнього промислу інституту народознавства НАН України у Львові
Доволі цікавою й неоднозначною є історія будинку нинішнього Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, створеного у 1951 році (проспект Свободи, 15). Верхній фасад будівлі прикрашає… статуя Свободи! Щоправда, на відміну від ньюйоркської, вона сидить. Львівська Свобода ніжно обіймає двох чоловіків, що сидять одесную та ошуйною.
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
Сьогодні можна почути міф, нібито скульптурна композиція символізує добру та гостинну Америку (жінка), що приймає в свої ніжні та відкриті обійми русина-українця та ляха-поляка. Але як і більшість сучасних міфів, ця байка є скоріше відображенням нашого спотвореного уявлення про себе. А що ж насправді символізує львівська Свобода?
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
Цей красивий будинок побудовано у 1891 році за проектом Юліана Захарієвича й за кошти місцевих українських підприємців. Призначався він для Галицької ощадної каси. Поширена думка, що автор скульптурної групи Леонард Марконі втілив у жіночій фігурі-Свободі символ ощадності та добробуту, розквіту і благополуччя Галичини, а в оточуючих її чоловіках – успішні сільську господарку та промисловість краю. Тому композиція отримала популярну назву “Ощадність” і повинна була символізувати готовність народу Галичини досягнути добробуту та економічного поступу власними силами на своїй землі.
Якою далекою є ідея скульптора про безмежність власних сил від сучасного міфу про гостинність чужини.
Підґрунтя міфу, звичайно, підсилює діадема на голові “Ощадності” та смолоскип в її руці (щоправда книга в лівій руці відсутня). Але ж статуя Свободи відкрилася у Нью-Йоркській гавані у жовтні 1886 року, тобто всього за 4 роки до встановлення скульптурної групи “Ощадність” у Львові, але ж потрібен був час на проектування та виготовлення композиції. Окрім того, за цей короткий період величезний заокеанський монумент ще не встиг стати символом Америки, нового вільного життя…
А ще серед істориків зустрічається й інша думка – автором львівської Свободи був автор ньюйоркської Свободи Фредерік Огюст Бартольді, і що свою роботу “Ощадність”, встановлену в Україні на замовлення та гроші наших ділових кіл, він використав як прототип для французького подарунку американцям, якому судилося стати символом вселюдської Свободи.
Єврейські поховання на Янівському цвинтарі з боку вулиці Єрошенка у пересіченої людини, що вперше їх бачить, викликають подив. Незвичними для тих, чиї близькі поховані на цвинтарі, туристів і випадкових прохожих є металеві “клітки”, що цілком огороджують поховання. Їх тут – не одна сотня.
Єврейські поховання
Для євреїв це був, можливо, єдиний спосіб вберегти могили від вандалів. Адже будь-які релігійні ознаки на єврейському цвинтарі нищилися. Тому багато поховань відгороджували закритими “клітками”.
Ось що пише про цвинтар проект “Інтерактивний Львів”:
“Цвинтар був відкритий у 1855 р. у зв’язку із закриттям старого єврейського кладовища. У часи німецької окупації цвинтар був знищений. У післявоєнний період тут були перепоховані останки євреїв зі знищених поховань та розстріляних у 1942–1943 рр., встановлено обеліск. Цвинтар заслуговує на особливу увагу, адже тут зберігаються залишки надгробків з поч. ХХ ст., які є недослідженими мистецькими пам’ятками. Від 1962 р. включений до Янівського цвинтаря.
Новий єврейський цвинтар був відкритий 24 серпня 1855 року через 2 дні після закриття старого. Він розмістився на Пилихівських пагорбах за Кортумовою горою поблизу вул. Янівської (суч. вул. Шевченка).
У 1856 р. коштом єврейського купця Ефраїма Вікселя (Wiksel) на цвинтарі було зведено Новоцвинтарну синагогу. Згодом, у 1875 р., єврейська громада вибрукувала вулицю Пилихівську (Pilichowska) (суч. вул. В. Єрошенка), що вела до цвинтаря від вул. Янівської.
25 листопада 1890 року єврейська громада докупила ґрунт для розширення кладовища у графа Станіслава Скарбека (Skarbek). Цього ж року арх. Альфред Каменобродський (Kamenobrodski) виконав проект мурованої огорожі у неороманському стилі, яка мала оточити цвинтар з боку вул. Єрошенка. Згодом ця огорожа була збудована, донині зберігся її фрагмент. Ліворуч від головного входу на кладовище також було побудовано адміністративний будинок за проектом арх. Соломона Кроха (Kroch).
У 1912 р. за проектом арх. Романа Фелінського (Feliński) та Єжи Ґродинського (Grodyński) розпочато будівництво передпоховальної каплиці Бет Тахара (Beth Tahara) в стилі модерну. Будівельними роботами керував відомий арх. Міхал Улям (Ulam).
Бет Тахара, 1914
4 травня 1930 року єврейська громада знову розширила свій цвинтар, нові поля були урочисто посвячені рабином. У 1931–1932 рр. цвинтар займав площу 25 моргів. Посередині була розташована головна алея, обабіч неї були розміщені могили у густих рядах. 9 серпня 1934 року арх. Норберт Ґлятштайн (Glatstein) виконав проект огородження цього кладовища.
Під час німецької окупації були знищені всі будівлі та могили на цвинтарі, зокрема навесні 1943 р. фашисти висадили в повітря будинок передпоховальної каплиці Бет Тахара.
Бет Тахара, 1911-1916
У радянський період цвинтарем на Пилихівських пагорбах опікувалася львівська єврейська громада. В перші післявоєнні роки на її кошти поряд із входом з боку теперішньої вул. Єрошенка на братській могилі, в якій перепоховали останки розстріляних євреїв у 1942–1943 рр. та зі знищених давніх поховань, встановлено обеліск.
У 1962 р. у зв’язку з розпуском львівської єврейської громади цвинтар був приєднаний до Янівського, однак він зберігає власну нумерацію полів.
На новому єврейському кладовищі свого часу поховано багато видатних осіб єврейської громади. Серед них д-р Емануїл Блюменфельд (Blumenfeld), д-р Еміль Бик (Byk), рабин д-р Швабахер (Schwabacher), Натан Лeвенштейн (Nathan Loewenstein), Езекіль Каро (Ezekiel Karo), олеський ребе, проф. Львівської політехніки Беркман (Berkman), д-р хім. н., проф. Йона Ґрінберґ (Grinberg) та інші.”
Львівські парки надихають, чарують і заспокоюють. Вони стали символами міста і ваблять його гостей.
Подивімося, якими Стрийський парк, парк “Знесіння” та парк ім. І. Франка зафіксовані на старих чорно-білих світлинах.
Парк імені Івана Франка
Парк імені Івана Франка (до 1779 року — Єзуїтський сад, 1779—1919 — Поєзуїтський сад, 1919—1945 — Парк імені Тадеуша Костюшка) — найстарший міський парк України.
Він виник на території колишніх міських ланів, які стали власністю багатої міщанської родини Шольц-Вольфовичів. Наприкінці XVI століття Ян Шольц-Вольфович заклав тут невеликий сад. У 1799 році влада продала парк підприємцю Іванові Гехту. Тут побудували ресторан, купальний басейн, встановили альтанки. У 1835 році посередині парку споруджено граціозну альтанку — ротонду. У 1908 році архітектор Кароль Ріхтман-Рудневський запланував на місці ресторану звести театр, але проект не було реалізовано.
Цікаво, що у парку міг з’явитися McDonald’s. У 1999 році McDonald’s Corporation розробила проект розміщення ресторану на території парку, але міська влада його не підтримала.
Стрийський парк
Парк заклали у 1879 році. Його спроектував відомий майстер садово-паркового мистецтва, інженер міських плантацій Арнольд Рерінґ (нім. Arnold Röhring) у 1876–1877 роках на території колишнього, “першого”, Стрийського кладовища, закритого у 1823 році.
У 1887 році Рада міста вирішила спорудити у Львові пам’ятник Яну Кілінському — одному з учасників повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Місцем спорудження обрали парк, який назвали на честь Кілінського. Пам’ятник відкрили 1894 року.
Парк “Знесіння”
Парк створений у 1993 році. Його площа – 312 га. До складу парку ввійшли Шевченківський гай та порожні території, що залишились від колишніх кар’єрів (колишній “Цісарський ліс” або Кайзервальд).
Назва місцевості Знесіння пов’язана із поселенням, яке існувало тут у Х столітті, що згодом перемістилось під західні схили Високого замку, а більшу частину старого поселення “знесли”, і за місцевістю збереглася назва Знесіння.
Від 1908 до 1914 на Кайзервальді діяв перший в Україні луна-парк з багатьма атракціонами та літніми ресторанами.
Вілла гіпсових королів (або вілла Юзефи Франц) – мабуть, найбільша окраса й архітектурний скарб вулиці Коновальця.
Збудована у 1892 і перебудована у 1904, вілла є зразком необарокової палацової архітектури у Львові.
Зводив віллу для вдови Йосифа Франца, спадкоємниці фабрики гіпсу Юзефи Франц, відомий польський архітектор Ян Перось (Jan Peroś, 1867–1932). Декорував фасади палацу Едмунд Плішевський. Проект експонувався на будівельній виставці 1892 року у Львові.
Будинок – цегляний, з багатим скульптурним декором. На північно-західному куті – триярусна вежа з куполом. Дахи мансардні. Вікна прямокутні й аркові, в обрамленнях. З південного заходу розміщений портик парадного входу. Внутрішнє планування вілли – дворядне: з великими залами на першому поверсі, коридорне – на другому поверсі.
Вулицю Коновальця (колись – вул. 29 Листопада, Германенштрасе та Енгельса) заклали 1892 року і запланували її як місце проживання для аристократів і заможних львів’ян. Саме за ініціативою родини Франців, якій належали гіпсові кар’єри та фабрика, вулицю і проклали.
Зараз на місці кар’єрів – Піщані (Алтайські) озера. А за кошти, зароблені фабрикою, її власники збудували розкішний палац, яким ми захоплюємося.
Юзефа Франц померла 1907 року. Після Першої світової війни палац став власністю інженера Карла Ріхтманна. У 1930-х роках власниками вілли були граф Мечислав Ходкевич і його дружина Феліція. 1939 року будинок націоналізували. У 1950-х роках тут розміщувалося дитяче відділення обласного туберкульозного диспансеру. Зараз тут Львівський обласний лікарсько-фізкультурний диспансер.
У 2010 році вілла Юзефи Франц увійшла до топ-15 найбільш яскравих житлових будинків Києва, Одеси та Львова за версією журналу “Кореспондент”.
Адреса вілли гіпсових королів – Львів, вул. Коновальця, 47.
Як і більшість міст України, під час Другої Світової війни, Львів перебував у складному економічному становищі. Відсутність світла, газу та інших засобів для існування заставляли жителів використовувати гасові лампи, готувати їжу на дровах та використовувати звичайне господарське мило для дотримання елементарної гігієни. Якщо не в магазинах, то на стихійних ринках можна було придбати багато цінних та необхідних для життя речей. Такі ринки виникали в різних частинах міста.
Особливим попитом користувався гас для гасових лямп – його продавали в плашках на розлив, та господарське мило.
Також на таких ринках можна було купити, придбати чи виміняти будь-які цінні речі. Велику цінність також мали взуття та одяг.
Там, де торгівля і гроші – там завжди багато прохачів милостині та злодіїв. Львів також не був у цьому плані винятком.
Не так давно, в 2012 році в продажу з’явилися гральні карти з зображенням історичних споруд старого Львова. Розраховані вони були на попит серед туристів і приїжджих. Автором ідеї значиться Роман Котів. Пропонуємо вашій увазі переглянути вигляд цієї колоди.
Костел святого Антонія Падуанського — римо-католицький храм у Львові на вулиці Личаківській, 49а. Пам’ятка барокової архітектури (охоронний номер 372). Фотограф Andriy Royuk.
На цьому місці у першій половині XVII ст. францисканці звели дерев’яний храм – ділянку під будівництво 23 червня 1617 р. надав магістрат. Та через 31 рік храм горить – якраз війська Б.Хмельницького обложили Львів. За будівництво нової святині – вже мурованої – взялися аж в 1669 р. Фундатором виступив Кшиштоф Корибут Вишневецький. Фундатор був з нього, напевно, такий собі, бо грошей не вистачало – храм став своєрідним довгобудом, на кінець XVII ст. було зведено лише фундаменти та, ймовірно, вівтарну частину. В 1718 р. гроші на недобудовану святиню дав вже краківський каштелян Януш Антоній Вишневецький. Припускають, що архітектором міг бути хтось з династії Фонтана. Освятили костел аж у 1739 р., а масивні сходи з скульптурою Богоматері з’явилися у 1755 р. І цю скульптуру, і статую св. Антонія (у дворі костелу) приписують Себастьяну Фесінгеру. При храмі був невеликий монастир.
Реконструкція комплексу мала місце у 1765 р. (під керівництвом Франциска Кульчицького) – тоді було добудовано бароковий фронтон із кам’яними вазами (проект Петра Полейовського). Секуляризаційні реформи австрійського уряду перетворили костел св. Антонія в 1786 р. з монастирського храму на парафіяльний – до того таким був сусідній Петропавлівський костел ордену паулінів, буквально через дорогу (його віддали греко-католикам). Дзвіницю добудував у 1818 р. Йозеф Маркль. Пізніше дзвіницю було вбудовано у мур (1830). Стінопис інтер’єрів датують 1854 р.
Перебудова храму – у 1893 р., реставрація сходи з балюстрадою – 1901 р., наступного року добудували каплицю Розп’ятого Христа, а у 1904 р. – каплицю св. Варвари і св. Йосипа (розписи Тадеуша Пельчарського).
Костелу св. Антонія пощастило – в радянські часи він діяв, хіба от в 1950 р. в парохії забрали плебанію. В часи незалежності до храму знову повернулися ченці-францисканці.
Якщо пощастить потрапити всередину (а чому має не пощастити?), можна побачити п’ять пізньобарокових вівтарів (1740-ві). Дерев’яний амвон і пізньобарокові сповідальні – теж з XVIII ст. Ордан – молодший, з середини ХІХ ст. З трьох дзвонів храму вцілів лише один.
На цих фотографіях можна побачити Львів, якого вже немає. Змінилися люди, змінилися будинки та парки, змінилось місто, але атмосферу тогочасного Львова можна відчути.
Львів, 1964 рікЛьвів, алея та площа перед Оперним театром, 1964 рікЛьвів, район Високого замку, 1964 рікЛьвів, площа Ринок, 1964 рікЛьвів, вулиця Руська, 1964 рікЛьвів, Зелений театр в парку культури, 1964 рікЛьвів, Стрийський парк, 1964 рікЛьвів, Стрийський парк, 1964 рікГотель для колгоспників, Львів, 1964 рік. Готель знаходився на території “Галицького колгоспного ринку” в Галицькому районі міста Львова. Діяв у 60-70-х роках ХХ століття для селян колгоспників з довколишніх сіл, що продавали свою продукцію на Галицькому ринку.Готель для колгоспників, Львів, 1964 рік. Готель знаходився на території “Галицького колгоспного ринку” в Галицькому районі міста Львова. Діяв у 60-70-х роках ХХ століття для селян колгоспників з довколишніх сіл, що продавали свою продукцію на Галицькому ринку.Львів, 1964 рікПіонери у Львові, 1964 рікПіонери біля оперного театру у Львові, 1964 рікЛьвів, Парад біля оперного театру, 1964 рікЛьвів, діти на параді біля оперного театру, 1964 рікЛьвів, Парад біля оперного театру, 1964 рікЛьвів, колишній проспект Леніна, 1964 рікЛьвів, вітрина магазину, 1964 рікЛьвів, пам’ятник Адаму Міцкевичу, 1964 рікЛьвів, площа Адама Міцкевича, 1964 рікЛьвів, площа Адама Міцкевича, 1964 рік
Державний історико-культурний музей-заповідник “Личаківський цвинтар” простягнувся на 40 гектарів. На 86 полях є понад 300 тисяч поховань, понад 2 тисячі гробівців, а на могилах встановлено півтисячі скульптур і рельєфів.
З’явився цвинтар у 1786 році, коли австрійська влада заборонила ховати померлих на кладовищах, розміщених навколо міських храмів. На цвинтарі ховали здебільшого заможних і видатних мешканців міста.
Личаківський некрополь – одна з туристичних приваб Львова і найвідоміший його цвинтар. Саме тут знайшли останній спочинок значимі діячі, як то Іван Франко чи Соломія Крушельницька.
До Вашої уваги – найвідоміші і найвідвідуваніші могили Личакова.
Іван Франко (27 серпня 1856 – 28 травня 1916)
Українського письменника, публіциста, вченого Івана Франка поховали на Личакові через 2 дні після смерті. Попрощатися з Каменярем прийшли кілька тисяч людей. Спочатку письменника поховали у “готелевому гробівці” родини Мотелевських-Мотильчинських. “Готелевими” звалися гробівці, які власники здавали в оренду для тимчасового поховання.
П’ять років українська громада боролася за те, щоб отримати нове місце для перепоховання Франка. Відтак, домовина була перенесена в окрему могилу. Пам’ятник каменяреві, що “лупає сю скалу”, з’явився 28 травня 1933 році (скульптор – Сергій Литвиненко).
Могила Івана Франка – поле №4.
Могила Івана ФранкаМогила Івана ФранкаІван Франко
Соломія Крушельницька (23 вересня 1872 – 16 листопада 1952)
Найвідомішу українську оперну співачку, за життя визнану найвидатнішою співачкою світу, поховали біля її друга і наставника Івана Франка.
На могилі Крушельницької— юний Орфей з арфою у руці — символ музики, якій вона присвятила все своє життя. Автор надгробка – відомий український скульптор Теодозія Бриж.
Віктор Чукарін (9 листопада 1921 – 25 серпня 1984)
Віктор Чукарін – спортсмен-гімнаст, абсолютний чемпіон світу та двох Олімпійських ігор у Хельсінкі та Мельбурні. Здобув 11 медалей, у тому числі 7 золотих.
На могилі Чукаріна встановлено бронзовий пам’ятник авторства відомого кераміста та скульптора Якова Чайки.
Могила Віктора Чукаріна – поле №4.
Могила Віктора ЧукарінаМогила Віктора ЧукарінаВіктор Чукарін
Станіслав Людкевич (24 січня 1879 – 10 вересня 1979)
Пам’ятник на могилі видатного композитора, музикознавця Станіслава Людкевича з’явився через 10 років після його смерті. Автори надгробка – львівські скульптори Микола Посікіра, Ярослав Скакун і Любомир Яремчук.
Могила Станіслава Людкевича – поле №3.
Могила Станіслава ЛюдкевичаМогила Станіслава ЛюдкевичаСтаніслав Людкевич
Маркіян Шашкевич (6 листопада 1811 – 7 червня 1843)
Письменник, зачинатель нової української літератури у Галичині, фундатор літературного угрупування “Руська трійця” Маркіян Шашкевич помер у злиднях від туберкульозу. Його поховали у Новосілках, де він був парафіяльним священиком. А через півстоліття останки Шашкевича перенесено на Личаківський цвинтар.
У червні 1906 року на могилі відкрито пам’ятник роботи мюнхенського скульптора Рудольфа Тіле – постать плакальниці як символ Галичини, що тужить за передчасно померлим сином. Скульптура виконана з чорного дерева і покрита тонким нашаруванням міді.
Володимир Барвінський (25 лютого 1850 – 3 лютого 1883)
На могилі громадського діяча, історика, журналіста Володимира Барвінського – бронзова композиція – жінка в українському вбранні (образ Матері-“Просвіти”) та хлопчик з лавровим вінком вічної слави, який він тримає над бронзовим медальйоном із портретним зображенням Барвінського. У правій руці підлітка картуш із зображенням герба Галичини.
Це перший бронзовий пам’ятник на Личаківському кладовищі. Його встановили у 1892 році (скульптор – Станіслав Левандовський).
Могила Володимира Барвінського – поле №3.
Могила Володимира БарвінськогоМогила Володимира БарвінськогоВолодимир Барвінський
Микола Колесса (6 грудня 1903 – 8 червня 2006)
Бронзовий пам’ятник на могилі видатного українського композитора, засновника львівської диригентської школи Миколи Колесси з’явився 9 листопада торік.
Скульптурне погруддя – це копія роботи скульптора Сергія Литвиненка (автор скульптури Каменяра на могилі Івана Франка). Мистецький задум пам’ятника Колессі втілив львівський архітектор Микола Рибинчук.
Могила Миколи Колесси – поле №3.
Могила Миколи КолессиМогила Миколи КолессиМикола Колесса
Ігор Білозір (24 березня 1955 – 28 травня 2000)
Могила українського композитора та виконавця Ігора Білозіра – одразу навпроти входу на кладовище. Її видно здаля. Скульптуру скорботного білого ангела, виготовлену з італійського мармуру скульпторами Андрієм і Володимиром Сухорськими, встановили торік.
Володимир Івасюк (4 березня 1949 – 24/27 квітня 1979)
Володимира Івасюка, легендарного композитора і поета, поховали 22 травня 1979 року. На похорон прийшли понад десять тисяч людей.
Протягом 11 років родині композитора не давали дозволу на встановлення надгробного пам’ятника, і тільки у 1990 на могилі постала бронзова композиція – молодий композитор поряд із роялем.
Могила Володимира Івасюка – поле №22.
Могила Володимира ІвасюкаМогила Володимира ІвасюкаВолодимир Івасюк
Грицько Чубай (23 січня 1949 – 16 травня 1982)
Видатного поета Грицька Чубая, трактованого як антирадянського митця, поховали не на Личакові, а на Сихівському цвинтарі.
За клопотаннями родини та Львівської організації Спілки письменників України Львівська міська рада дозволила у грудні 1995 року перепоховати останки поета на Личаківському цвинтарі.
15 вересня 2007 року відбулося офіційне відкриття пам’ятника поету (скульптор – Роман Романович, художник – Федір Василенко). Символічним сюжетом пам’ятника є політ Музи над портретом Чубая.
Дарину Дмитрівну Макогон (Ірину Вільде), відому українську письменницю, поховали на Личакові біля історика Івана Крип’якевича. Скульптурних композицій на могилі немає, лише скромний надгробок.
Іван Крип’якевич (25 червня 1886 – 21 квітня 1967)
Могилу історика, вченого Івана Крип’якевича охороняє воїн, на щиті якого – лев.
Такий надгробок створила скульптор Теодозія Бриж.
Могила Івана Крип’якевича – поле №59.
Могила Івана Крип’якевичаМогила Івана Крип’якевичаІван Крип’якевич
Марія Конопницька (23 травня 1842 – 8 жовтня 1910)
Марію Конопницьку, польську письменницю, поетку, авторку “Роти” (неофіційного гімну Польщі), спочатку поховали у гробівці Міхальських, а згодом перепоховали неподалік.
На могилі було встановлено бронзове погруддя авторства Люни Дрекслер, втрачене у 1950-х роках. Повторно відновлене 1956 року за фотографіями скульптором Володимиром Сколоздрою.
Могила Марії Конопницької – поле №1а.
Могила Марії КонопницькоїМогила Марії КонопницькоїМарія Конопницька
Стефан Банах (30 березня 1892 – 31 серпня 1945)
Польського і українського математика, професора Стефана Банаха поховали у склепі родини Рєдлів (Riedlów).
Поруч зі склепом – могила Марії Конопницької.
Могила Стефана Банаха – поле №1а.
Могила Стефана БанахаМогила Стефана БанахаСтефан Банах
Тимчасова арка була споруджена на честь приїзду до Львова найяснішого цісаря Франца Йосифа І. ЇЇ збудували на вул. Городоцькій (колишня Грудецка) перед початком Залізничної алеї за проектом архітектора Кароля Боубліка.
Тріумфальна арка для Франца Йосифа у Львові
Австро-угорський монарх Франц Йосиф відвідав Львів 11 вересня 1880 року з метою оглянути Загальну крайову виставку, що відбувалась в Стрийському парку 5 червня – 10 жовтня 1894 р. . Цей візит готувався з великою помпою. Магістрат виділив для організації візиту 20 тисяч злотих, хоча президент міста просив 26 тисяч…
Тріумфальна арка для Франца Йосифа у Львові
В центрі арки видно бюст Франца Йосифа І, вище – герб міста Львова. Саме біля цієї арки (на фото) бургомістр Львова пан Гноїнський вручив цісареві символічні ключі від міста та від «сердець мешканців»
Місце де у знаходилась Тріумфальна арка для Франца Йосифа у Львові
До відомого палацу Потоцьких туристи ходять юрбами, а палац Семенських-Левицьких щодня бачить хіба натовпи школярів. У величній, хоч і занедбаній, пам’ятці архітектури, виконаній у стилі французького бароко, – зараз школа-інтернат №102 для дітей з особливими потребами.
Посол Галицьких штатів, граф Костянтин Семенський, дідич містечка Магерова, замовив проект палацу в архітектора Фридерика Баумана. Садибу збудували до 1849 року.
Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Семенський-Левицький (1827–1901), перебудував палац 1877 року. Проект зробив архітектор А. Вагнер у стилі французького бароко. Іван Левинський і Ян Томаш Кудельський у 1891–1894 роках реконструювали палац, який зберіг донині свій зовнішній вигляд. Вільгельм Станіслав до прізвища Семенський додав ще материне. Відтак палац став носити ім’я Семенських-Левицьких, а на фасаді палацу зберігся вензель SL.
Містяни переповідають невеселу легенду, пов’язану із цим місцем. За кілька століть до будівництва палацу на цьому місці мешкали брати-розбійники. Вони без жалю грабували та вбивали одиноких беззахисних подорожніх. Злочини братів переповнили чашу Божого терпіння, і вони були покарані: під час бурі у будинок влучила блискавка, і він вигорів вщент разом зі своїми власниками.
Незвичні пам’ятники видно здаля – їх деталі натерті туристами до блиску – на щастя, на них закохані вішають замки – на долю, а на гроші і щоб повернутися залишають монети.
Львів щедрий на оригінальні, хоч подекуди й дивні, пам’ятники, ба навіть на ексклюзивні. Бо ж тільки у Львові – єдині у світі пам’ятники усмішці та рюкзаку!
Ми не мали на меті досліджувати мистецьку цінність пропонованого топ-20. Єдиний критерій – це інтерес туристів і містян. А зацікавити Львів, як завше, має чим.
І зустрічає він туристів не вербою чи калиною, а… пальмою!
Пальма Мерцалова
Біля Головного залізничного вокзалу “росте” копія відомої пальми, що її у 1895 році викував зі сталевої рейки коваль Юзівського заводу Олексій Мерцалов. Робота отримала гран-прі Міжнародної промислової виставки 1900 року у Парижі. Оригінал пальми зберігається у музеї гірничого інституту у Санкт-Петербурзі, натомість по світу, і у Львові теж, є кілька її копій. Львівське 3-метрове дерево встановили у 2003 році.
Побачити пальму можна, вийшовши з вокзалу і повернувши направо.
Адреса: площа Двірцева, 1.
Пальма МерцаловаПальма Мерцалова
Пам’ятник рюкзаку
Металевий рюкзак з’явився у внутрішньому дворику географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка у 2012 році.
Це єдиний пам’ятник наплічнику у світі. Автор ідеї його встановлення – випускник факультету Ігор Дикий.
У 2006 році біля ресторану “Прага” з’явився мідний п’яничка.
Скульптура зображає дрібного буржуа 20-х років минулого століття, який поєднує і риси пражанина, і львів’янина.
Автори пам’ятника спеціально їздили у Прагу, аби відчути дух міста.
Адреса: вулиця Гнатюка, 8.
Пам’ятник п’яничціПам’ятник п’яничці
Пам’ятники Швейку
Бравих вояків Йозефів Швейків у Львові два. Один із найвідоміших і найшанованіших туристами вмостився біля “Віденської кав’ярні”, де з’явився у 2002 році (скульптор – Сергій Олешко).
А ще один припаркувався на велосипеді біля ратуші на площі Ринок. Цього Швейка, викуваного львівськими ковалями, встановили члени Клубу велотуристів друзів природи “Рух” під час Міжнародного туристичного фестивалю “Швейк фест Галичина-2007”.
Адреса: проспект Свободи, 12, площа Ринок, 1.
Швейк біля “Віденської кав’ярні”Швейк біля “Віденської кав’ярні”Швейк біля ратушіШвейк біля ратушіШвейк біля ратуші
Пам’ятник лучнику
Пам’ятник лучнику встановили у рамках 50-го Міжнародного турніру зі стрільби з лука “Золота осінь – 2013”.
Скульптуру лучника з металу викували ковалі. Заввишки вона — 2,5 метри, вага – 200 кілограмів. Пам’ятник встановлено симетрично до Швейка. Виготовив його скульптор Мирослав Дидишин.
Адреса: площа Ринок, 1.
Пам’ятник лучникуПам’ятник лучнику
Лавочка закоханих
На північній стороні площі Ринок у 2008 році, під час Всеукраїнського ковальського фестивалю “Залізний лев”, урочисто відкрили лавочку закоханих. Те, що міська влада вирішила встановити її біля туалетів, не завадило ковальському творінню стати одним із найромантичніших місць Львова.
З часом її облюбували закохані, які забобонно обвішують кованих левів замками, – аби ніколи не розлучатися.
Аптека “Під чорним орлом” – найстаріша з існуючих аптек Львова, перетворена на єдиний в Україні музей, де можна оглянути старовинне аптекарське обладнання і зільники, якими користувалися середньовічні аптекарі.
У внутрішньому дворику у 1985 році, до 250-ї річниці аптеки, за проектом скульптора Романа Петрука, встановили пам’ятник відунці або ж знахарці. Скульптура зображує жінку з пучком зілля у лівій руці. На її праву руку намотана змія. З нею жінка ніби розмовляє.
Мініатюрний кентавр-п’яниця авторства Богдана Романця прикрашає стіну кафе “Кентавр” на площі Ринок. Щоб не проґавити маленького, піднімайте високо голову.
Адреса: площа Ринок, 34.
Пам’ятник кентавру
Пивний пуп України
У дворику біля ресторану “Королівська пивоварня” торік з’явився “Пивний пуп України”. Скульптурна композиція, правда, не знайшла одностайного схвалення львів’ян, але “пупу” це не завадило приваблювати туристів.
Адреса: площа Ринок, 18.
Пивний пуп УкраїниПивний пуп України
Пам’ятник винолюбу
Гротескний пам’ятник винолюбу біля винарні неподалік площі Ринок уже давно і, мабуть, надовго користується популярністю у туристів.
Адреса: вулиця Друкарська, 6а.
Пам’ятник винолюбуПам’ятник винолюбу
Пам’ятник ченцеві-пивовару
Алкогольну тему продовжує чернець-пивовар, пам’ятник якому з’явився на проспекті Свободи у 2011 році. Його автором є львівський скульптор Володимир Цісарик.
Скульптурна композиція зображає ченця, що несе на своїх плечах барило, на якому вмонтований годинник.
Міфологічна фея Мелюзина, дух свіжої води у святих джерелах і річках, з’явилася у Львові торік завдяки скульптору Олегові Давиденку. Встановило її кафе “Рурмайстер”, пояснивши, що у давнину на східному боці площі Ринок був водорозподільчий пункт – водойма “Мелюзина”. Її прикрашала величезна бронзова статуя німфи.
Адреса: площа Ринок, 35.
Пам’ятник німфі Мелюзині
Пам’ятник усмішці
Мабуть, найвідомішим львівським міні-пам’ятником є пам’ятник усмішці, до того ж він – єдиний у світі.
Усміхнену рибу з людськими долонями замість плавців придумав карикатурист Олег Дергачов. Пам’ятник обіцяють змінювати на новий кожні сім років.
Оглянувши пам’ятник усмішці, підніміть голову – на даху будівлі культурно-мистецького центру “Дзиґа” височить драбина у небо. Автор цієї оригінальної ідеї – художник-архітектор Юнія Коваль.
Керівник “Дзиґи” Маркіян Іващишин каже, що драбина – це архітектурний погляд, який символізує сходи у небо, вихід із архітектурного тупика.
Адреса: вулиця Вірменська, 35.
Драбина у небоДрабина у небо
Пам’ятник винахідникам гасової лампи
Вулиця Вірменська багата на незвичні пам’ятники. Біля і навіть на кафе “Гасова лямпа” гостей зустрічають винахідники гасової лампи – Ян Зег та Ігнасій Лукасевич. Бронзовий Зег – за столом біля входу у заклад, а Лукасевич виглядає з вікна третього поверху.
Автор скульптурної композиції (2008 рік) – Володимир Цісарик.
Володимир Цісарик є творцем ще одного знакового пам’ятника – уродженцеві Львова, письменникові Леопольду фон Захер-Мазоху.
Бронзового Мазоха заввишки 170 см особливо люблять туристки – через пікантні сюрпризи, що він приховує. На грудях статуї вмонтовано збільшувальне скло, через яке можна побачити еротичні картинки. А через ліву кишеню можна залізти у штани письменника.
Пам’ятник з’явився біля “Мазох-кафе” у 2008 році.
Адреса: вулиця Сербська, 7.
Пам’ятник Леопольду фон Захер-МазохуПам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху
Пам’ятник сажотрусу
І знову Володимир Цісарик – і ще одне його творіння, зроблене у 2010, – найвищий у Львові пам’ятник – сажотрусу, що охороняє легенди. Адже сидить він на даху ресторану “Дім легенд”.
У циліндр сажотруса можна кинути монету на щастя. Монетка через отвір у циліндрі падає у водостічну трубу і нею скочується у скриню.
Адреса: вулиця Староєврейська, 48.
Пам’ятник сажотрусуПам’ятник сажотрусу
Пам’ятник Пікассо
Останній у топ-20 витвір Володимира Цісарика – пам’ятник художнику Пабло Пікассо.
Його відкрили у 2009 році з нагоди 12-річчя однойменного клубу. Художника зображено з голим торсом, у шортах і босоніж. Він курить цигарку, кінчик якої світиться червоним полум’ям. У клубі кажуть, що Пікассо так сфотографований на багатьох світлинах.
Є у Львові пам’ятник, про існування якого відомо не всім львів’янам, але про нього точно знають студенти-медики.
Пам’ятник маленькій жабці – “невинній жертві науки від вдячних студентів” – знаходиться на другому поверсі медичного факультету №2 Львівського національного медичного університету – навпроти головного корпусу.
3 вересня 1914 р. австрійське військо залишило Львів, до міста увійшла 42 піхотна дивізія російської армії на чолі з генерал- лейтенантом фон Роде. Цього ж дня на Личаківській рогатці відбулася символічна “передача” міста російському військовому командуванню. Цю місію, як і обов’язки президента міста (замість президента Юзефа Ноймана, який покинув Львів), виконав віце-президент Львова Тадеуш Рутовський. Цей незвичайний чоловік, який користувався у Львові великим авторитетом, приклав усі зусилля, щоб забезпечити життєздатність міста під час війни. Тадеуш Рутовський (1852–1918), син бургомістра Тарнова, правник. Від 1884 р. мешкав у Львові. Посол австрійської Державної Ради (1887), Галицького сейму (1889), віце-президент Львова (1905–1914). Ініціатор створення Товариства шанувальників історії Львова, Міської галереї. Після відходу російських військ з групою закладників опинився на засланні.
Віце-президент Львова Т. Рутовський «передає» місто російському генерал-лейтенанту, командиру 42-ї піхотної дивізії РІА фон Роде, Личаківська рогатка, 3 вересня 1914 р.Російські війська вступають до Львова. 1914 р.Російські війська вступають до Львова. 1914 р.Перший патруль козаків РІА на пл. Ринок, 3 вересня 1914 р.Російська піхота на вулицях Львова, 1914-1915 рр.Російська піхота на вулицях Львова, 1914-1915 рр.Російські війська у Львові біля пам’ятника Адмаму Міцкевичу , 1914-1915 рр.
Мандруючи вулицею Коновальця, натрапляємо на кам’яницю скарбового радника Людвіка Гірша (Hirsch). Вона збудована у стилі модернізованого класицизму.
Спорудили кам’яницю у 1911–1912 роках за проектом відомого львівського архітектора, педагога, професора Львівської політехніки Яна (Івана) Олександра Баґенського (Jan Aleksander Bagieński), який тоді працював у фірмі архітектора Войцеха Дембінського (Wojciech Dembiński).
20 вересня 1987 року під час святкування Дня Львова відбулася перша в Україні політична демонстрація. Її організатором був, мабуть, найвідоміший львівський хіпі Алік Олісевич.
Того дня близько полудня 30 осіб (половина з них – хіпі) зібрались у кафе на вулиці Вірменській (львів’яни його називають “Вірменка”), де виготовили кілька транспарантів пацифістського характеру. Перший конфлікт демонстрантів з міліцією стався на площі Ринок, другий — на вулиці Франка, третій — у бернардинському дворику, де просто неба відбувалася художня виставка Центр Європи, четвертий — на вулиці Друкарській. Маніфестація тривала до 17.00.
А о 19.00, як згадує очевидець тих подій Андрій Квятковський, на площі, де зараз – пам’ятник Грушевському, мала відбутися загальноміська дискотека. Молодь зібралася, але, очевидно, високі чини захід скасували. Звісно, молодим людям це не сподобалося, – і народне невдоволення переросло у масову несанкційовану акцію протесту. Львів’яни, співаючи українські народні пісні, ходили колоною проспектом Шевченка (Академічною) і аж до площі Ринок. Тривала акція до 22.00, поки міліція не почала арештовувати демонстрантів.
Митець із польського Ольштина Бартек Свьонтецкі (Bartek Świątecki) створює велетенське графіті на бічній стіні будинку на проспекті Чорновола, 29, у Львові. Відтак, місто стало частиною проекту, який Свьонтецкі реалізовує спільно з Brain Damage Gallery та Polish Urban Art.
Бартек займається графіті і вуличним мистецтвом від 1996 року. Його роботи можна побачити у Німеччині, Франції, Чехії, Великобританії, Естонії, Польщі, Нідерландах, Україні.
У роботі митець поєднує абстракціюі традиційніграфіті, високе мистецтвоімолодіжнукультуру, модернізм іскейтбординг. Його образи базуються на геометричних угрупованнях і незграбних формах. Роботи Бартека можна переглянути тут.
Графіті на просп. ЧорноволаГрафіті на просп. Чорновола
Історія диктує моду, відтак, ті чи інші історичні події змінюють обличчя міста. На догоду чи шану великих і впливових увіковічували на постаментах, але народна любов виявлялася менш стійкою, ніж камінь, і пам’ятники одним героям змінювали пам’ятники іншим.
У цій підбірці – львівські пам’ятники, які тепер можна побачити лише на світлинах.
Пам’ятник Александрові Фредру
На площі, що колись називалась Академічною, де тепер розташований пам’ятник Михайлові Грушевському, 24 жовтня 1897 відкрили пам’ятник графові, письменникові, почесному громадянину Королівського столичного міста Львова, дідові митрополита Андрея Шептицького Александру Фредру.
Пам’ятник створив відомий львівський скульптор Леонард Марконі.
Після Другої світової війни пам’ятник перевезли до Вроцлава і встановили перед ратушею.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському за проектом Тадеуша Баронча відкрили на Гетьманських Валах (сучасний проспект Свободи) 20 листопада 1898 року. Його спорудження коштувало 32 000 зл.
Собеський простояв тут до окупації Львова радянськими військами. У 1950 році, відповідно до польсько-радянського договору про обмін культурними цінностями, пам’ятник вивезли до Варшави, а звідти у 1965 році він переїхав до Гданська, де стоїть досі.
Пам’ятник Яну ІІІ СобеськомуПам’ятник Яну ІІІ Собеському
Пам’ятник Францішеку Смольці
Пам’ятник громадському діячеві, ініціатору спорудження кургану Люблінської унії на Високому Замку Францішеку Смольці авторства Тадеуша Блотніцького встановили 8 грудня 1913 року на площі його імені (названої так у 1885 році, тепер – площа Генерала Григоренка).
Пам’ятник простояв до кінця 40 років ХХ століття, після чого зник. Це був останній з пам’ятників, встановлених у центрі Львова у довоєнний період.
Пам’ятник польському політикові часів Австро-Угорської імперії, наміснику Галичини Агенору Голуховському відкрили біля Галицького крайового сейму (тепер головний корпус Франкового університету) 27 червня 1901 року. З цієї нагоди імператор Франц Йосиф надіслав громаді Львова вітальну телеграму. Але львів’яни не любили Голуховського, то час від часу знущалися з пам’ятника – відривали то ніс, то вухо, одягали на голову нічний горщик.
Після Другої світової війни пам’ятник демонтували. Але польський уряд відмовився його забирати. Відтак він безслідно щез.
Пам’ятник Агенору Голуховському
Пам’ятник Ярославові Галану
У 1972 році на сучасній площі Євгена Петрушевича з’явився пам’ятник радянському письменникові-комуністу Ярославові Галану – за проектом скульпторів Олександра Пилєва та Валентина Усова. Цього ж року площу названо на честь Галана.
1992 року пам’ятник демонтовано, а площу перейменовано на честь Петрушевича.
У 1980 році на площі Народної Гвардії ім. Івана Франка, утвореній на перетині вулиць Театральної та Народної Гвардії ім. І. Франка (від 1992 р – площа Стефана Яворського), було споруджено пам’ятний знак “Борцям за Владу Рад”. Його автор – відомий львівський скульптор, голова Спілки художників Йосип Садовський.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
