Львів багатий на нетипові місця, звідки місто – як на долоні. Одне з них – дзвіниця церкви святого Духа, де зараз музей “Русалка Дністрова”.
Піднявшись дерев’яними сходами на вежу, можна оглянути механізм унікального годинника і подивитися на центр Львова із незвичного ракурсу.
«Жорж» — готель у Львові, яскравий приклад архітектури фешенебельних готелів XIX — початку XX ст у стилі пізнього історизму з елементами сецесії та ар-деко. Пам’ятка архітектури місцевого значення. Знаходиться за адресою площа Міцкевича, 1.
Як стверджував львівський історик Францішек Яворський, перша будівля готелю на цьому місці була зведена 1793 року. Готель, споруджений за проектом невідомого архітектора по типу тодішніх заїжджих дворів, мав назву «Під трьома гаками».
Вже 1811 року було споруджено новий готель, котрий названо «De Russie». Відкриття відбулось 3 грудня 1811 року. Це була триповерхова класицистична споруда із двома в’їздами в подвір’я. Фасад першого поверху прикрашено горизонтальним рустом, другого і третього — лізенами. Увінчано фасад балюстрадним парапетом, котрий на рівні в’їздів ставав суцільним. Споруду було прикрашено ампірними рельєфами. Мистецтвознавець Юрій Бірюльов припускає, що авторами рельєфів могли бути брати Йоган і Гартман Вітвери.[1] Він також стверджує, що у 1810—1811 роках під керівництвом Гартмана Вітвера при скульптурному оформленні фасадів працював Йоган Міхаель Гаар.
Зі сторони вулиці Хорунщини (нинішня Чайковського) знаходився великий сад з альтанками. Автором однієї з альтанок, у вигляді грецького храму був Вінцент Равський-старший. 1816 року готель переходить у власність до купця Ґеорґа (Жоржа) Гофмана (1778–1839). Після цього на правій суцільній ділянці парапету уміщено літери «G» і «H» — ініціали власника. Від середини XIX століття готель стали називати «Жоржем» за іменем першого власника. Починаючи від 1864 року перший поверх було зайнято різноманітними крамницями. Протягом другої половини століття родиною Гофманів зроблено ряд переважно незначних реконструкцій. 1872 року проведено перепланування першого поверху, пов’язане зі створенням єдиного центрального входу. При цьому бокові заїзди було закладено і перетворено на торгові приміщення. 1874 року до готелю прибудовано довгий двоповерховий флігель із фасадом на південно-західній межі ділянки. Протягом 1881–1883 років прибудовано ще два флігелі (три- і чотириповерховий), внаслідок чого готель став великою замкнутою спорудою із внутрішнім двором. 1888 року проведено реконструкцію перекриття та даху головного (найстарішого) будинку. Альфредом Каменобродським було виконано проект реконструкції фасаду у стилі історизму, котрий однак не було реалізовано. Наприкінці XIX століття прийнято рішення збудувати повністю новий готель, а старий було розібрано у квітні 1899. Донині зберігся малюнок Франца Ковалишна та кілька фотографій старої будівлі. Одна з фотографій фіксує процес розбирання старого готелю.
У 1898 році новий проект розробила віденська архітектурна спілка Фердинанда Фельнера та Германа Гельмера. Замовницею виступала Марія Гофман — остання власниця готелю з родини Гофманів. Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським і 1899 року затверджені магістратом. Будівництво тривало протягом 1899–1901 років. Урочисте відкриття відбулось 8 січня 1901 року. Первинно готель мав 93 номери, серед яких 32 були «апартаментами» класу «люкс». Номери коштували від 6 до 24 золотих ринських за добу.
Відразу після відкриття споруду не раз піддавали критиці. Зокрема дослідник львівської архітектури Богдан Януш писав: Величезна споруда готелю не відрізняється архітектурною вартістю, а відома лише завдяки сучасному внутрішньому устаткуванню.Критично висловлювався також архітектор та мистецтвознавець Казимир Мокловський, який високо оцінив лише скульптуру Марконі, зауваживши, що самій будівлі бракує стилістичної єдності.
1906 року власником готелю стає Товариство взаємного страхування приватних посередників. Розпочато реконструкцію, під час якої Іваном Левинським надбудовано третій і четвертий поверхи південного крила. 1909 року за проектом Володимира Підгородецького реконструйовано покрівлю і у мансардному поверсі створено офісні приміщення. У 1920-х роках готель стає власністю Пенсійного закладу для службовців.
У 1910–1912 роках в готелі «Жорж» діяла книгарня Альфреда Альтенберґа, згодом у 1912 — 1920 рр. там знаходилася видавнича спілка «Г. Альтенберґ, Г. Зейфарт, Е. Венде і спілка».
У 1927–1929 роках відбулося перепланування внутрішніх приміщень, а також надбудовано п’ятий поверх на південному фасаді. 1932 року в силі ар деко було перебудовано читальну залу та ресторан готелю (архітектор Тадеуш Врубель). Скульптурне оздоблення ресторану за ескізами Врубеля виконала фірма скульптора Людвіка Репіховського.[5] 1940—1950-ті роки готель зазнав чергової реконструкції. Останню реконструкцію проведено в 1990-ті роки.
26 лютого 1980 року рішенням міської ради № 130 будинок визнано пам’яткою архітектури місцевого значення (охоронний номер 185).
Унікальним годинником може похвалитися дзвіниця церкви святого Духа та музей “Русалка Дністрова”, що у ній розташований.
Годинник встановили у 1786 році, і він є найстаршим для дзвіниць на Галичині.
Якщо вірити легенді, замовником годинника, який привезли зі Скиту Манявського, був гетьман Іван Виговський.
У 2011 році дзвіницю відреставрували, а годинник отримав новий механізм. Обіцяли, що він стане найточнішим у Львові, точнішим навіть, ніж годинник ратуші, бо той виставляють вручну, тому він має одну-дві секунди похибки.
Але тепер годинник не працює. На оплату годинникаря немає коштів, – бідкаються працівники музею.
Львів з висоти пташиного польоту – прекрасний!
Побачити те, що не видно навіть з найвищої точки міста – Високого замку, допоможуть безпілотні літальні апарати. І ось – Львів як на долоні.
Відеоумільці подарували нам три хвилини польоту над старим містом. Такого Ви ще не бачили!
На проспекті Свободи у центрі Львова, від Оперного театру до вул. Гнатюка, облаштували окрему смугу для руху громадського транспорту. Схоже, власники приватних авто нововведенню зраділи – і перетворили смугу на чергове місце для паркування.
Після повідомлення прес-служби Львівської міської ради про те, що вчора з проспекту Свободи, зі смуги для громадського транспорту, евакуювали п’ять авто, а сьогодні тут мав би чергувати представник ДАІ, “Фотографії старого Львова” вирішили перевірити, як у центрі Львова дотримуються правил дорожнього руху.
Про них, очевидно, не знали водії 13 автівок, яких вдалося зафіксувати за 15 хвилин, і які, зручно припаркувавшись, не залишили громадського транспорту жодного шансу.
Журналістська камера, а не обіцяний працівник ДАІ, творила дива: водії знаходились, і автівки блискавично виїжджали на смугу загального користування.
Декому з водіїв ми завадили випити обідню каву з пластикового стаканчика, задля якої, мабуть, й не гріх порушити ПДР.
Львівщина має новий яскравий туристичний логотип. Це стилізована кирилична літера “л”, яку наповнюють субелементи – цікаві для туристів приваби області: гори, мінеральні води, активний туризм, львівська ратуша, трамвай, філіжанка кави, гірськолижні курорти, храми та святкові традиції.
“Ребрендинг логотипу був передбачений в обласній Програмі розвитку туризму та курортів у Львівській області, оскільки він не сповна відображав туристичні можливості нашого краю”, – розповів “Фотографіям старого Львова” директор департаменту міжнародного співробітництва і туризму Львівської облдержадміністрації Віталій Горбатенко.
“Нас не задовольнила колористика старого логотипу – він був чорно-білим. Також україномовне гасло логотипу не збігалося з англомовним. Відтак, ми звернулися до кількох рекламних агенцій і дизайнерів”, – зазначив Горбатенко.
За його словами, найкращі пропозиції надіслала відома у Львові рекламна агенція, яка розробляла бренд для Міжнародного аеропорту ім. Д. Галицького: “Ми вибрали професіоналів у цій галузі”.
Для затвердження логотипу при департаменті міжнародного співробітництва і туризму було утворену експертну групу з представників ОДА, обласної ради, туристичного бізнесу, громадськості та дизайнерів, рішення якої приймалося консенсусом.
Дизайнери запропонували кілька варіантів логотипу. Спочатку розглядався варіант, де були зображені гори, замки та сонце. Але таке позиціонування туристичного бренду експертній групі видалося неоригінальним.
“У концепцію туристичного логотипу ми заклали впізнаваність, кольоровість, розкриття туристичних можливостей, поєднання логотипу Львівщини із логотипом м. Львова, поєднання літніх і зимових видів відпочинку. Після численних дискусій зупинилися на варіанті, де зображена кирилична літера “л”, яка символізує Львівщину та Львів, – наголосив директор департаменту. – До речі, в обрисах цієї літери експерти відкрили для себе інші асоціації: хтось бачив Ейфелеву вежу, хтось – завод ЛАЗ, інші – складену книжку або вишиваний рушник”.
Щоб створити логотип, витратили 20 тис. гривень. Саме стільки було передбачено у Програмі розвитку туризму та курортів. За ці кошти рекламісти, окрім універсального, розробили і зимовий туристичний логотип Львівщини, який Віталій Горбатенко пообіцяв представити згодом. До слова, логотип Одеської області коштував 60 тис. гривень.
Розробка туристичного символу Львівщини зайняла приблизно три місяці, з яких найбільше часу витратили на пошук гасла та його адекватний переклад. Відтак, привабити туристів має гасло “Дивовижні відкриття”, англійською – “Аmazing discoveries”.
Авторські права на використання туристичного логотипу належать Львівській ОДА, і, звісно, вона зацікавлена у його максимальному поширенню. Та перед тим, як використовувати логотип комерційно, потрібно звернутися у департамент.
Сьогодні, 4 листопада, вітаємо залізничників із професійним святом. І невипадково, адже саме у цей день 1861 року до Львова з Відня прибув перший на території сучасної України поїзд. Відтак 4 листопада почалася історія української залізниці.
4 листопада 1861 року урочисто відкрили перший львівський вокзал приватного акційного товариства залізниці ім. Карла Людвіга. Журналісти писали: “…що стосується головного будинку, то це – одна з найкращих споруд в Європі. Довжина його – 70 сажнів, а ширина – 10 сажнів… (австрійський сажень – 1,8965 м). В майбутньому він служитиме відправним пунктом для чотирьох залізниць: зі Львова до Кракова, до Чернівців, до Бродів і до Томашова, яких загальна довжина становитиме 110 миль”.
Вокзал звели за планами інженера Людвіка Вєжбіцького, майбутнього директора залізниці, автора концепції сучасного львівського вокзалу, у Городоцькому передмісті Львова.
Регулярний пасажирський рух між Львовом і Віднем через Краків відкрив поїзд “Ярослав”. Він рухався зі швидкістю 20 км/год.
Пам’ятник видатному польському поетові Адаму Міцкевичу у центрі Львова відкрили 30 жовтня 1904 року. Творіння польського скульптора Антоні Попеля вважають одним з найкрасивіших пам’ятників Міцкевичу у світі.
Висота пам’ятника — 21 м, а фігури Міцкевича — 3,3 м.
Хоча за життя Адам Міцкевич (1798-1855) жодного разу не був у Львові, 1897 року Львівське літературне товариство ім. Адама Міцкевича виступило з ініціативою встановлення пам’ятника поетові у рамках підготовки до святкування століття від дня його народження. Комітет зі святкування ювілею вирішив, що пам’ятник має постати у формі колони, що буде гідною “короля духу”.
Розглядали кілька пропозицій щодо місця розташування пам’ятника: площа Святого Юра, площа Смольки (сучасна пл. Генерала Григоренка), на виході з вулиці 3 травня (сучасна вул. Січових Стрільців), перед входом до будівлі сейму (де зараз пам’ятник Іванові Франку), на Гетьманських Валах (проспект Свободи) чи на площі Маріяцькій (площа Міцкевича). Врешті-решт, було обрано площу Маріяцьку.
На конкурс подали 28 (за іншими даними — 23 або 20) проектів. Авторам поставлено тільки одну вимогу — основою пам’ятника має бути колона. Переміг, отримавши 1000 корон нагороди, проект Антоні Попеля.
На початках вартість спорудження пам’ятника оцінювали у 60 тисяч корон, однак згодом, після оцінки всіх завершених робіт, зокрема впорядкування площі навколо монументу, ця сума зросла до 200 тисяч. Це була величезна на той час цифра. Станом на травень 1899 року зібрали тільки 13 557 корон.
На початку 1900 року розіслано звернення про допомогу до Львівської міської ради, Галицького сейму, та Польського кола у Віденському парламенті. Ці звернення були успішними. Міська рада виділила 60 тисяч і ще 9800 корон на будівництво фундаменту, Галицький сейм надав субсидію у розмірі 20 тисяч корон. Ще кільканадцять тисяч зуміли зібрати товариства, організації, банківські установи та різні міста і повіти.
Урочисте відкриття пам’ятника Адаму Міцкевичу розпочалося 29 жовтня 1904 року концертом Музичного товариства в Міському театрі. Наступного дня урочистість продовжилася богослужінням у Латинській катедрі. Службу правили архієп. Юзеф Більчевський, отці Заблоцький, Зайховський і Сапіга. Проповідь промовляв о. Глонб.
Церемонія відкриття пам’ятника розпочалася о 12.00. На трибуні, спорудженій перед пам’ятником, розмістилися гр. Станіслав Бадені, архієп. Юзеф Більчевський та Вебер, гр. Леон Пінінський та Владислав Міцкевич. Після кантати Станіслава Нєв’ядомського, яку виконав хор співацьких товариств Львова, розпочалися урочисті промови. Першим мав слово голова комітету побудови Б. Радзішевський. Під час його промови на огляд громадськості було відкрито пам’ятник. Наступним виступав президент міста Ґодзімір Малаховський. Він відзначив важливість встановлення пам’ятника Адамові Міцкевичу у Львові, адже “тепер це місто вшанувало великого поета не гірше за Краків і Варшаву”. У своїй промові він подякував тим, хто спричинився до спорудження монументу. Після звучання гімну поляків Міхал Ролле прочитав Пам’ятний акт.
Церемонію завершив урочистий похід львів’ян до пам’ятника, в якому взяло участь 87 товариств.
У Міському казино на вул. Академічній о 15:00 відбувся урочистий бенкет, на якому були присутні найповажніші гості урочистого відкриття. У приміщенні товариства “Скала” в цей час відбувався прийом, влаштований для селян: скромний обід і вокально-інструментальний вечір. А Перша ізраїльська громадська кухня від 12:00 до 14:00 організувала безкоштовні обіди.
Довкола колони Адама Міцкевича о 16:00 відбувся збір шкільної молоді. Після походу до пам’ятника у львівських школах відбулися вечори пам’яті поета.
О 17:00 урочисто віднесли вінки з-під монументу до будинку міського Художньо-промислового музею. Увечері в Міському театрі відбулися вистави – “Барські Конфедерати” та “Відьма”.
О 21:00 відбувся вечірній прийом у Ратуші. Гостей вітав президент міста Ґодзимир Малаховський з дружиною, – пише проект Інтерактивний Львів.
Львів 1939 року, яким його побачив польський фотограф Йосиф Єжи Карпінський (Józef Jerzy Karpiński), найбільш відомий як документаліст Варшавського повстання.
Більшість тих, хто відкриває для себе Львів, приїжджаючи на Головний залізничний вокзал, продовжує знайомство з ним, мандруючи трамваєм до центру міста. І мало хто знає, що перший трамвай повіз пасажирів на вокзал сучасною вулицею Бандери у 1894 році, а історія самої вулиці розпочалася майже двісті років тому.
У XVIII столітті заміська територія вздовж сучасної вулиці Степана Бандери належала польським аристократам Чарторийським. На початку XIX століття їх майно розділили на декілька частин, одна з яких дісталася польським князям Сапєгам.
Безіменна дорога на місці сучасної вулиці позначена у плані міста 1750 року. Нею проходила межа між Галицьким і Краківським передмістями Львова. У 1840 році її почали називати вулицею Новий Світ.
Забудовувати вулицю почали в останній чверті XIX століття. У 1877 році збудували головний корпус Технічної академії (тепер – головний корпус університету “Львівська політехніка”), у 1894 році вулицею проїхав перший електричний трамвай.
Сьогодні, 2 листопада, на пл. Ринок провели військово-історичне театралізоване дійство. Його учасники відтворили бій за Львів у листопаді 1918 року.
За словами голови Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» Любомира Горбача, у дійствах взяли участь близько 60 осіб. Крім членів товариства «Пам’ять», до Львова приїхали представники клубів історичної реконструкції з Києва, Рівного та Вінниці.
Любомир Горбач розповів, що вчора на пл. Ринок відтворили події 1 листопада, коли українці у Львові захопили владу і над ратушею замайорів синьо-жовтий прапор. «Сьогодні ми відтворюємо другий день вже незалежної Західноукраїнської Народної Республіки, коли поляки зі зброєю в руках намагалися зупинити наше прагнення отримати незалежність. 2 листопада відбулися бої між українцями і поляками вже у самому місті», – зазначив він.
Для виготовлення макету Львова він заклав 1932 майстерню у приміщенні політехніки, згодом у належному місту будинку «пір року» на вулиці Вірменській 23, де розпочав роботи над виготовленням пластичної панорами Львова, поєднуючи роботу з приватною архітектурною практикою.
Поштовхом для створення панорами стала побачена ним у Парижі колекція макетів укріплень міст XVII—XVIII ст., створена фортифікатором Вобаном.
Макет Львова на 1775 рік у масштабі 1:200 мав мати діаметр 15 м. Для роботи над ним був виготовлений менший макет у масштабі 1:500 з фортифікаціями, храмами, без житлової забудови. Для допомоги у виготовленні пластичної панорами у грудні 1935 було створено «Товариство створення макету давнього Львова», яке видало спеціальний буклет. На 1939 міська рада Львова згодилась профінансувати третину вартості макету середмістя. На початок 2-ї світової війни у вересні 1939 було виготовлено лише рельєф середмістя, до якого Вітвіцький з помічниками встиг виготовити макети 52 громадських і культових будівель, 271 будинків до 1946 року, попри те, що 6 працівників і матір автора було заарештовано 1943, він сам три рази був затриманий гестапо і НКВД.
Після завершення війни Януш Вітвіцький мав намір виїхати до Польщі, забравши з собою макет. За дозволами він звертався до інстанцій усіх рівнів, дійшовши до першого секретаря ЦК КПбУ М. Хрущова.
Зрештою влітку 1946 він отримав дозвіл на виїзд, за декілька днів до якого представники АН УРСР конфіскували його найбільшу на сьогодні збірку матеріалів з історії давнього Львова з книг, креслень, карт, планів і вивезли її до Києва до НДІТІАМ, де вона перебуває донині.
За три дні до від’їзду Януша Вітвіцького відвідало декілька «мистецтвознавців», з якими він покинув квартиру. Наступного дня його тіло найшли на вулиці. Дружина покійного засвідчувала, що бачила одного з «мистецтвознавців» у формі НКВД. Януш Вітвіцький був похоронений на Личаківському кладовищі Львова.
До 100-річчя з дня народження Януша Вітвіцького у Львові було видано:
1.Пластична панорама давнього Львова. Януш Вітвіцький, Будуємо інакше, 2003
http://www.lvivcenter.org/
2.Львів крізь віки. Ігор Качор, Любов Качор, Видавництво «Центр Європи», 2004
WWW
1.PANORAMA PLASTYCZNA DAWNEGO LWOWA.WYDANIE DRUGIE NAKŁADEM TOWARZYSTWA BUDOWY PANORAMY PLASTYCZNEJ DAWNEGO LWOWA
LWÓW – 1938
http://www.lwow.com.pl/
2.http://
3.http://uk.wikipedia.org/
4.http://
5.http://www.lwow.com.pl/
З 30 листопада по 2 листопада у Львові, в приміщенні торгового-офісного центру “Інтер Сіті” на проспекті Чорновола, 67г, проходить виставка узамбарських фіалок, стрептокактусів, кактусів та сукулентів.
Виставка працює працює з одинадцятої години ранку і до сьомої години вечора і відбувається за участю відомого селекціонера сенполій О. Лебецької.
Організатори в програмі обіцяють багато майстер-класів, розіграші, призи та багато хорошого настрою від споглядання такої краси.
Революційні події 2004 року, здається, були лише вчора. А, поза тим, пройшло 10 років. Саме 31 жовтня 2004 українці йшли на дільниці зі сподіванням обрати нового Президента вже у першому турі.
Виборам і Помаранчевій революції передували масові студентські акції протесту та непокори. Саме молодь стала головним рушієм змін політичних і громадських процесів у державі. Студенти виходили на вулиці, декларуючи боротьбу зі злочинним режимом – кучмізмом. Молоді активісти організовували просвітницькі акції проти корупції, свавілля чиновників, брехні національних медіа. І хоч їх спротив системі був ненасильницьким, влада робила все можливе, аби наростаючі протестні настрої придушити.
Активістам правоохоронці підкидали вибухівку, фальшиві гроші, крадені мобільні телефони, наркотики, а, відтак, арештовували.
Та протест придушити не вдалося, ба більше – владне свавілля спричинило до масових акцій непокори, – і студенти більше не могли мовчати. 20 жовтня чернігівському активісту Громадянської кампанії “Пора” Олександру Ломаку підкинули вибухівку і гроші, а 26 жовтня у Львові на студентський страйк “Пора чинити спротив, щоб жити в чистій Україні” вийшли 15 тисяч студентів. Навіть для натхненників страйку – ГК “Пора”, “Спротив” і “Чиста Україна” – така кількість стала великою приємною несподіванкою.
З гаслами “Ні насильству влади”, “Бандитам – тюрми, студентам – волю”, “Ми сильні без насилля”, “Свобода не терпить репресій” молодь прийшла під стіни Львівської міської ради, аби заручитися підтримкою депутатів.
У резолюції учасників студентського страйку до депутатів міської ради йшлося про небачені досі репресії проти студентів: “Ми, студенти навчальних закладів Львова, сьогодні об’єдналися, аби зупинити репресії проти наших колег. Ми запевняємо центральну владу: вам нас не здолати, ви можете посадити одного студента, двох, трьох, але акцій студентської солідарності вам не зупинити. Ваш час пройшов. Ви повинні піти”.
Депутати на звернення зреагували – секретар міської ради Зіновій Сірик зачитав звернення Львівської міської ради про підтримку української молоді: “Сьогодні все очевиднішим стає той факт, що збанкрутілий режим Кучми-Януковича-Медведчука готовий вдатися до будь-яких, навіть найбільш небезпечних для суспільства, дій. За останній час, у переддень виборів розпочаті безпрецедентні для України репресії проти студентської молоді. Студентів-активістів громадських організацій, які відстоюють право на чесні вибори, тих, хто просто відстоює свою позицію і не боїться цього, виключають із вищих навчальних закладів, затримують правоохоронці під надуманими приводами. Їм пред’являють звинувачення, які ґрунтуються на сфальшованих доказах, провокаціях з боку міліції. Це робиться відкрито, нахабно – щоб решта усвідомлювала, що “висуватися” не варто. Логіка режиму зрозуміла: залякати суспільство і провести вибори президента за “білоруським” сценарієм. До того ж, студенти були і залишаються однією з найактивніших суспільних верств, вони завжди гостро реагують на несправедливість і готові з нею боротися. Львівська міська рада категорично засуджує будь-які прояви репресії проти студентів за політичними мотивами. Ми будемо відслідковувати кожен подібний випадок, даватимемо йому належну оцінку та вживатимемо усіх необхідних заходів для відновлення справедливості. Громада Львова, важливою частиною якої завжди були і будуть студенти, не дозволить, щоб хтось постраждав за свою громадянську позицію! І про це варто пам’ятати усім!”.
За звернення одноголосно проголосували усі присутні у залі депутати.
На перетині сучасних вулиць Ставропігійської, 11, і Федорова розташована триповерхова, непоказна архітектурно, але з цікавою історією, кам’яниця. Саме у цьому будинку у 1776 році побачило світ перше відоме періодичне видання на території України – місцева газета “Gazette де Leopol” (“Львівська газета”).
Будівля від шістнадцятого століття постійно належала вірменським сім’ям. У 1576 належала Томашу Задикевичу, згодом – родині Костевичів. Власне, від їхнього прізвища кам’яницю аж до вісімнадцятого століття називали Костевичівською.
У XVI-XVII століттях входом у будівлю були ворота від теперішньої вулиці Федорова, через які можна було вийти на широке подвір’я. Згідно з реєстром кам’яниць 1712 року, у будівлі були два шинки, де продавали мед і горілку, а також недіючий магазин. Тоді будинок належав вірменину Яну Богдановичу.
У 1773 році кам’яницю у Богдановича орендував друкар з Відня Антоні Піллер і відкрив тут друкарню. З документу, датованого 1776 роком, дізнаємося, що власник будинку мав претензії до Піллера, бо друкарські машини завдали значної шкоди кам’яниці.
У 1776 році Антоні Піллер став власником будівлі, викупивши її в Богдановича за 48 000 злотих. Від того часу кам’яницю почали називати Піллеровською.
Друкарня Піллера розпочала роботу у 1773 році. Перше видання „Avertissement” влада друкувати заборонила. Від 1773 також тут виходила газета, яка до нашого часу не збереглася.
Перший номер „Gazette de Leopol” вийшов 15 січня, а останній – 19 грудня 1776 року. За рік з’явилися 52 номери. До нас дійшов тільки перший номер газети.
Фотокопії примірників газети зберігають у Відділі рукописних, стародрукованих і рідкісних книг Наукової бібліотеки Львівського університету.
„Gazette de Leopol” мала формат 23 на 18 см та 4 сторінки. До окремих номерів (усього таких було 15) випускали додатки по 2-4 сторінки стандартного формату газети.
У “шапці” газети було зображено герб Австрії (двоголовий орел) з квітами обабіч. Гаслом газети було латинське “Sub umbra alarum tuarum” (“У затінку твоїх крил”), стрічку з яким тримає у кігтях орел.
“Gazette de Leopol” переважно інформувала читачів про політичні новини у країнах Європи. Повідомлення з приватного життя траплялися рідко.
Про видавця і власника „Gazette de Leopol” відомо мало. Його прізвище було Оссуді (chevalier Ossoudi), ймовірно, він – француз, походив із львівського шляхетського гуртка, який ще 1774 року звертався до центрального австрійського уряду за дозволом видавати газету.
Після смерті Антоні Піллера у травні 1780 дільність видавництва контролювала його дружина.
У 1786 році друкарня розпочала видання німецькомовного тижневика „Lemberger-wochentliche Anzeigen” з його польськомовним аналогом „Lwowskie Tygodniowe wiadomości”.
Польський тижневик видавали до 1787 року, а німецький – аж до 1795 року. На жаль, видання не збереглися.
На початку ХХ століття справу Піллера продовжили його сини Юзеф, Кароль і Пйотр. Працювали вони в області літографії, а їх друкарня мала вже іншу адресу – Личаківська, 3.
У ХІХ столітті будинок на Ставропігійській перейшов у власність львівського продавця книг Едварда Міліковського. У 1885 році Валерія Міліковська здійснила реконструкцію будинку – відтак, з’явився ще один поверх.
У будинку на початку ХХ століття розташувалися Галицьке товариство лікарів і кілька українських культурних осередків.
Сьогодні, 30 жовтня, на кафедрі хірургії Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С.З. Ґжицького відбулося відкриття першого в Україні Музею підків.
Перед урочистим відкриттям, на площі перед музеєм працювала похідна кузня, де молоді ковалі відтворили технологію виготовлення підків.
Такий музей – чи не єдиний у Європі – постав на основі унікальної колекції підків, зібраної у 30-40-х рокахXX століття визначним ортопедистом, професором Казимиром Щудловським і його батьком, який був добрим ковалем. Казимир Щудловський (завідувач кафедри ортопедії з 1924 по 1945 рік, ректор академії у 1936 – 1939 роках) використовував колекцію підків як наочність для навчання студентів – майбутніх ветеринарних лікарів і в кінці 40-х років подарував її академії.
На стендах музею понад 300 підків. Тут є великі для ваговозів, легкі для верхових коней і навіть підкови для волів, ослів та мулів. Особливо привабливими є спеціальні підкови, що давали можливість використовувати для роботи тварин з хронічними захворюваннями чи вродженими вадами копит, сухожилків, суглобів.
У музеї зберігається своєрідне ковальське надбання минулих століть: це підкови, знайдені під час археологічних розкопок. Правдоподібно, вони належать до XVII століття.
Пасаж Міколяша – наскрізний прохід між вулицями Коперника та Крутою (тепер – М. Вороного) з торговою галереєю, накритою ажурною заскленою металевою конструкцією довжиною 120 метрів і шириною 18 метрів. Пасаж був одним з перших сецесійних об’єктів у Львові , споруджений у 1898-1900 роках.
Загальна площа пасажу становила 5750 квадратних метрів. У пасажі Міколяша були два кінотеатри, ресторан Орловського, кав’ярня Гугета, магазини порцеляни, солодощів, квітів, фотосалон. Ввечері пасаж сяяв ілюмінацією, взимку опалювався.
Львівський період родини Міколяшів започаткував Петр Міколяш, фармацевт із Чехії. Він одружився з вдовою власника аптеки на теперішній вулиці Коперника, що згодом дістала назву “Під золотою зіркою”. Його онук Генрік Міколяш викладав фотосправу у Львівській політехніці. Нащадки Петра Міколяша й стали замовниками унікального, як на той час, торгового центру.
Пасаж зруйнувала німецька бомба 22 червня 1941 року.
Słowa: Emanuel Schlechter, muzyka: Henryk Wars
Niech inni sy jadą, dzie mogą, dzie chcą,
Do Widnia, Paryża, Londynu,
A ja si zy Lwowa ni ruszym za próg!
Ta mamciu, ta skarz mnie Bóg!
Bo gdzie jeszcze ludziom tak dobrze, jak tu?
Tylko we Lwowie!
Gdzie pieśnią cię budzą i tulą do snu?
Tylko we Lwowie!
Czy bogacz czy dziad jest tam za „pan brat”
I każdy ma uśmiech na twarzy! …
A panny to ma, słodziutkie ten gród,.
Jak sok, czekolada i mniód!
Więc gdybym miał kiedyś urodzić się znów-
Tylko we Lwowie!
Bo ni ma gadania i co chcesz, to mów-
Ni ma-jak Lwów!
Możliwe, że więcej ładniejszych jest miast,
Lecz Lwów jest jedyny na świecie!
I z niego wyjechać, ta gdzież ja bym mógł!
Ta mamciu, ta skarz mnie Bóg!
Bo gdzie jeszcze ludziom …
Пісня також відома як “Marsz lwowskich dzieci”
W dzień deszczowy i ponury
Z Cytadeli idą z, góry
Szeregami lwowskie dzieci
Idą tułać się po świecie.
Na granicy Czarnogórza
Czeka ich mitręga duża,
Bo już na nich tam
Czeka srogi wróg …
A więc prowadź, prowadź Bóg!
Dzień wyjazdu już nadchodzi
Matka płacze i zawodzi,
Z żalu ściska biedną głowę,
Pan komendant ma przemowę:
Bądźcie dzielni, wy, żołnierze,
Brońcie kraju jak należy!
Już pobudki ton
Trąbka nasza gra,
A więc żegnaj, matko ma!
-Żegnaj siostro, żegnaj bracie,
Wiem, że żałość w sercach macie.
Władze płakać wam nie bronią,
Na kościołach dzwony dzwonią.
Z dala widać już, niestety,.
Wieże kościoła Elżbiety,
Więc już zbliża się
Nam odjazdu czas,
Chodź, uściskaj jeszcze raz!
-Czemu płaczesz, ukochana?
Być żołnierzem – rzecz cacana:
Mundur z igły, guzik błyszczy,
Pół cetnara mam w tornistrzy.
Patrz na tego manlichera:
Każdy żołnierz nie umiera!
Wtedy luba płacz,
Wtedy luba cierp,
Gdy mnie zgładzi jaki Serb!
Hej, koledzy, dajcie ręce,
Może was nie ujrzę więcej,
Może padnę ciężko ranny
I dostanę krzyż drewniany.
Może ma mogiła stanie
Gdzieś w wąwozie na Bałkanu
Może uda się,
Że powrócę zdrów
I zobaczę znowu Lwów!
Już w wagony siadać każą,
Jużeś otoczony strażą,
Już ci kosze i chleb znoszą,
A muzyka gra „Bartoszu”!
Słychać świst lokomotywy –
Boże, powrót daj szczęśliwy!
Boże! pozwól mi
Dożyć chwili tej,
Bym do Polski wrócił swej!
https://youtu.be/-hCxTv-Vp14
Дві версії тексту:
(pierwsza wersja)
Dzisiaj bal u Weteranów,
Każdy zna tych panów,
Bo tam, co niedzieli
Jest zabawy wieli,
A komitet za to bierzy
Czterdzieści halerzy,
Bo si tak należy,
Taj już, taj już’
A muzyczka ino, ano,
A muzyczka rżnie!
Bo przy tej muzyczce
Goście bawią się /wesoło!/
Wszystko jedno czy to męska,
Czy to damska jest!
Byle tylko rżnęła fest, taj fest!
Z panną Manią jakiś frajer
Wielgi piniądz traci –
Trzy gilajzy piwa
Przy bufeci płaci,
Ona wielgim państwu służy,
Taj do niego jurzy:
—Sznycli mam w blatrurzy,
Ta przyjdź pan, przyjdź!
A muzyczka …
Tam ci znowu jakiś frajer
W kozaka si bawi:
Kastet ma w kieszeni,
A majcher w rękawi.
Ty do niegu ani słowa,
Naj ci Bóg zachowa!
Bo on z Łyczakowa
Je gość, je gość!
A muzyczka …
A tam znowu jakaś menda
Po sali si szwenda.
Malowane lica,
Szuka sy kibica.
Ali ona go ni znajdzi,
Bo ona bidaczka
Pójdzi do Babaczka
Na szmelc, na szmelc!
A muzyczka …
A tam znowu jakaś szarża
Mocno si obraża:
-Bo ja mam nagniotki,
Najży pan uważa!
Ja nie lubię gadać wieli
Ty, cywilny cieli,
Tylko w mordę strzeli
Taj już, taj już!
A muzyczka …
O północy si zjawili
Jacyś dwaj cywili:
Mordy podrapane,
Włosy jak badyli.
Nic nikomu ni mówili
Tylko w mordy bili.
Tak bal zakończyli .
Taj już, taj już!
A muzyczka …
(druga wersja)
Towarzystwo weteranów:
Każdy zna tych panów,
Bo tam co niedzieli
Jest zabawy wieli,
A komitet wstępu bierzy .
Czterdzieści halerzy,
Każdy przyzna szczerzy,
Że wart, że wart!
Oj, da dyna, dana!
Oj dana, oj dana!
Tak si gości bawią
Do samegu rana!
Oj, da dyna dana!
Oj, dana, oj dana!
Tak si gości bawią
Do białegu rana!
A tam pan Walenty
Za cały pińć centy
Dla swoi Naści
Kupuji pryzenty
I tak do nij gada:
-Naj panna zajada,
Bo to ji prawdziwa
Milka czekulada! /
Oj, da dyna …
A tam pan Bazyli
Przeprasza na chwili,
Bo mu portki pękli
Het na samym tyli.
Agrafka nie chyci,
Taj knaje po nici,
Tymczasem na sali
Lepetryką świci!
Oj, da dyna …
W kąci jakaś para
Sy kurzy cygara
I wypuszcza dymy
Niczym z samowara.
-Mój panie maleńki!
Głos słychać Helenki:
-Mama si szpanuji,
Weźży pan te ręki!
Oj, da dyna …
Tam znów jakaś hebra
Opadła felebra
I tam przy bufeci
Urządza maniebra,
Latają kieliszki
I halby na kupy,
Pan feleber krzyczy:
-Całujcie mnie w d …
Oj, da dyna …
Słowa: Emanuel Schlechter, muzyka: Juliusz Gabel
Nocny pociąg-trzecia klasa –
W kurytarzu „Ona”, „On”.
Ona; postać, rasa, klasa,
On jest „ź Wilna” – szyk, bon-ton!
„Znaczy sia, ja Panią kocham!”
Sapie przy tym niczym miech.
W uszka grucha. Ona słucha.
Nagle Ona głośno w śmiech!
-Ta co Pan buja, ta ja ze Lwowa,
Ta daj pan spokój, ta ja si na tym znam!
Na te kawałki – ja za morowa!
Ja w sprawach serca doświadczeni mam!
Ta po co tracić nadaremni słowa!
Jak Pan mnie kocha, to wi Pan, co Pan zrób?
Ta jedź Pan ze mnu do megu Lwowa
I nim co bedzi, ta weź Pan ze mnu ślub!
Czasem bywa, że z lwowianką
Się lwowianin spotka gdzieś,
To on jej mówi: -Joj. kochanko!
Ta joj, ta czemu nie?
Ta ja do mamci pójdę jutro,
Ale dziś pocałuj mnie! –
Ta ja miłuji. ta ja szanuji …
A ona z niego śmieje się:
-Ta co Pan buja ….
Czy z Warszawy, czy z Poznania,
Wszędzie panny-istny cud!,
Wszystkie skore do kochania.
Tylko Lwów-to zimny gród.
Na nic wiersze, sentymenty!
Każda z nich zasady ma.
Mów lwowiance komplementy,
Ona ci odpowiedź da:
-Ta co pan buja …
Na Kleparowi, za rogatkami,
Mieszkała sobi z rodzicielami
Piękna jak anioł, gruba jak kiszka—
Na imię miała panna Franciszka!
A ojciec panny ży był rzyźnikim
Zarzynał świni, padali z kwikim,
Bo kres ich życia nadchodził bliski …
Taki był ojciec panny Franciszki!
A matka panny za ladą stała,
Co ojciec zabił, ona sprzydała,
Więc sprzydawała szpondry i kiszki …
To była matka panny Franciszki!
A niedaleko od ich zagrody
Mieszkał sy, mieszkał, fryzjerczyk młody
I codziń rano kupował kiszki,
Bo bardzo kochał panny Franciszki!
Te tajemnice tato wynykał:
-Nie dla fryzjera córka rzyźnika!
I choćbyś codziń kupował kiszki,
To nie dostaniesz panny Franciszki!
Ten wyrok straszny jak wysłuchali,
Z żalu si straszni roztelepali
I chociaż byli w życia rozkwici,
Postanowili zakończyć życi!
Biedny fryzjerczyk zalał si łzami,
Taj kupił kiszki zy strychinami …
A byłu tegu dwa metra blisku
I zjedli razym z pannu Franciszku!
Jak tylko zjedli zara poczuli,
Ży si tą kichą na ament struli
I ży nadchodzi kres życia bliski …
Taki był koniec panny Franciszki!
Na Kleparowi ciemna mogiła
Trupy kochanków na wieki skryła,
Stań tu przechodniu i klęknij blisku,
Westchnij nad bidnu pannu Franciszku
Pomódl si takży i za fryzjera,
Bo go tu miłość przywiodła szczera,
On tu z nią leży z takij przyczyny,
Ży w kiszkach byłu dużu strychiny.
Z tyj opowieści morał wynika:
Ni kochaj nigdy córki rzyźnika …
Bo miłość moży si skończyć lichu
I jak tyn fryzjer strujesz si kichą …!
