Різдвяна шопка, що стоїть на площі Ринок біля входу в Ратушу з 24 грудня, ще 2014 року, набуває найбільшої актуальності саме в сьогоднішній вечір. Адже саме сьогодні ввечері християни східного обряду скажуть один одному “Христос Родився!” і “Славимо Його!” пролунає у відповідь.
Для всіх охочих, хто не встиг сфотографувати чи сфотографуватися біля Різдвяної Шопки, повідомляємо – вонастоятиме на площі Ринок до 22 січня 2015 року.
Цими днями у Першій Львівській Медіатеці на вул. Мулярській, 2а, експонується виставка «Картини зі світу науки» від німецького наукового Товариства ім. Макса Планка.
Після Києва та Харкова експозиція завітала до Львова, де протягом двох місяців – з 4 грудня до 4 лютого – знайомитиме мешканців та гостей міста із захопливим світом науки.
Спектр застосованих технологій для отримання цих картин дуже широкий: від звичайної фотографії за допомогою кольорової зйомки з використанням різного виду мікроскопів – світлова мікроскопія, растрова електронна мікроскопія, растрово-тунельна мікроскопія і до комп’ютерного моделювання.
Спеціально для виставки вчені з понад 80 інститутів Товариства ім. Макса Планка надали фотографії з різних галузей наукових досліджень. Спектр застосованих технологій для отримання цих світлини дуже широкий: від звичайної фотографії за допомогою кольорової зйомки з використанням різного виду мікроскопів – світлова мікроскопія, растрова електронна мікроскопія, растрово-тунельна мікроскопія і до комп’ютерного моделювання.
Із літографіями Львова польського митця Одо Добровольського, що творив на початку ХХ століття, ви вже знайомі. Тепер до вашої уваги – рисунки художника – від 1903 до 1915 року.
Як ми й обіцяли, продовжуємо розповідати про віллу професора Мар’яна Панчишина, що знаходиться у Львові на вулиці Кармелюка, 3, і де зараз розташований музей історії медицина Галичини.
Вілла на вулиці Кармелюка, 3, у стилі українського модерну, зведена у 1923 році архітектором Казимиром Теодоровичем на замовлення професора Мар’яна Панчишина.
У архівних документах немає даних про ціну, яку витратив відомий лікар на спорудження двоповерхової будівлі. Відомо тільки, що застрахував будівлю від пожежі. У 1929 році страхування будівлі обходилося у 27 тисяч злотих, у 1937 році – майже 41 тисячу злотих.
Як розповідає завідувач Музею історії медицини Галичини Олександр Канчалаба, будівництво розпочаося зі скандалу. У 1922 році львів’янин пан Кіндрик самовільно захопив земельну ділянку, де зараз розташований будинок лікарського товариства. Львівська міська рада не дала йому дозволу на будівництво. Через деякий час Мар’ян Панчишин звернувся до мерії із заявою, щоб йому виділили ділянку для зведення приватного будинку. Мерія не мала претензій до проекту, будівництво дозволила. Роботи завершилися у липні 1925 року. Професор Панчишин мешкав у цьому будинку до своєї смерті – 1943 року.
Мар’ян Панчишин був прискіпливий до облаштування будинку. В будинку є хороше опалення, ліфт, окремий кабінет для лікарської практики. До професора Панчишина сходилися люди зі всієї Львівщини на лікування. Він безкоштовно допомагав людям. Деякі пацієнти одужували, щойно зайшовши до його кабінету, бо психологічно настроювалися на позитив від того, що потрапили на прийом». Серед його постійних пацієнтів було чимало відомих міщан, зокрема митрополит Андрей Шептицький.
З 1944 до 1960-х у будівлі проживав професор Тимофій Глухенький, ректор львівського медичного інституту. В 1960–1970-х тут знаходився відділ інституту прикладних наук математики АН УРСР і міський ЗАГС новонароджених дітей. З 1986 у віллі відкрито художньо-меморіальний музей Антона Манастирського, який підпорядковувався Львівському Національному музеєві. В 1990 директор національного музею Андрій Новаківський дав дозвіл на розміщення експозиції музею історії медицини Галичини на другому поверсі будинку. В 1992 за рішенням міської ради віллу передано в оренду Українському лікарському товариству у Львові для створення тут експозиції Музею історії медицини ім. М. Панчишина. В цьому ж році на фасаді будинку відкрита меморіальна дошка з нагоди створення тут музею (скульптор Емануїл Мисько).
Про віллу розповідає завідувач Музею історії медицини Галичини Олександр Канчалаба.
Із рекламою з журналу краєзнавства й туристики “Наша Батьківщина” (орган Українського Туристично-Краєзнавчого Товариства “Плай” у Львові) 1939 року пропонує ознайомитись joanerges.
Частина реклами – розробка фірми Романа Шухевича “Фама”.
Німецька окупація не завадила галичанам гучно відсвяткувати сторічний ювілей Миколи Лисенка – у 1942 році на сцені Львівської опери твори видатного українського композитора виконував зведений хор із 1200 учасників.
Композитора Миколу Лисенка називають батьком української класичної музики. Його пісенні твори поряд із віршами Тараса Шевченка упродовж минулого століття були своєрідною ознакою українства серед галичан. Не випадково, коли в 1903 році Микола Лисенко під час ювілейних урочистостей з нагоди 35-річчя творчої діяльності побував на Галичині та Буковині, до нього зверталися не інакше як до другого Кобзаря України.
До 1939 року композиції Лисенка звучали майже у кожному галицькому селі, де діяли організовані “Просвітою”, товариствами “Боян” та “Думка” хорові гуртки. Його популярність на Галичині була надзвичайно великою. Навіть Друга світова війна не стала на перешкоді святкуванню сторічного ювілею від дня народження славетного композитора.
Під гуркіт гармат у 1942 році відбувся Краєвий конкурс хорового співу, фінальна частина якого пройшла у приміщенні оперного театру у Львові. Вперше на сцену Львівської опери одночасно вийшли понад 1200 хористів, які виконали найвідоміші твори Лисенка.
Про те, як в умовах воєнного часу вдалося провести таке масштабне дійство, журналістові “Галицького кореспондента” розповіла музикознавець Леся Турянська, донька учасника й лауреата цього конкурсу, організатора чоловічого хору в селі Печеніжині Мар’яна Степаняка.
“Традиція хорового співу до Другої світової війни була поширеною на Галичині, – розповідала пані Леся. – Сільські та містечкові хори організовувалися у той час при хатах-читальнях “Просвіти”, при церквах та навчальних закладах. Запрошення взяти участь у Краєвому конкурсі з нагоди сторічного ювілею Лисенка отримали аж 450 хорів, серед яких під час відбіркових турів було визначено тридцять найкращих, котрі й виступили у Львові. Із них 16 – сільських, 10 – містечкових і 4 репрезентативних великоміських: Дрогобицький і Станиславівський “Бояни”, Станиславівська “Думка” та Львівська “Сурма”.
Організатором конкурсу виступив Інститут народної творчості у Львові. На заклик його директора, палкого ентузіаста хорового співу о. Северина Сапруна відгукнулося багато професіоналів-музикантів, громадських діячів і просто українських патріотів. До складу журі увійшли д-р. К. Паньківський, о. С. Сапрун, д-р. Е. Цегельський, д-р. В. Барвінський, д-р. С. Людкевич, д-р. З. Лисько, професор М. Колесса, диригент Львівської опери Л. Туркевич.
Для проведення конкурсу було створено центральну, окружну комісію, а також повітові і місцеві, які розробили програми, інструкції та забезпечували хорові колективи нотним матеріалом. Окрім індивідуально вибраного репертуару, хори повинні були вивчити три обов’язкові композиції Лисенка: “Ой, діброво, темний гаю”, “Ой, гай мати”, “Час додому, час”.
“Професор Микола Колесса розповідав, що підготовка до конкурсу відбувалася дуже інтенсивно, з великим духовним піднесенням та ентузіазмом хористів, – пригадувала Леся Турянська. – Праця організаторів і диригентів була безкорисною. Учасники хорів, незважаючи на те, що були оголошені комендантські години, часом засиджувалися допізна і, повертаючись додому, ховалися від патрулів у під’їзди. Участь у цьому конкурсі була своєрідним протестом проти окупації, останньою барикадою перед нищенням духовності”.
Конкурс проходив у Львові з 31 липня до 2 серпня 1942 року. Першого дня делегації від усіх хорів відвідали митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і одержали його архипастирське благословення. Стоголосим хором прозвучав на Святоюрських горбах гімн “Боже, великий, єдиний” Миколи Лисенка.
Відтак організованими колонами усі хористи, уставлені трійками, у своїх оригінальних автентичних строях з Галичини, Лемківщини та Посяння з піснею на устах пройшлися парадом вулицями Львова до Оперного театру, викликаючи подив і захоплення городян.
“Німці на той час ще не наважувалися забороняти такі народні зібрання та прилюдні концерти, – розповідала Леся Турянська. – Під час цього параду вони тільки забезпечували правопорядок. Зрештою, проведення цього конкурсу було в якийсь спосіб погоджене з німецьким урядом”.
Дотепер в Лесі Турянської зберігся унікальний альманах, виданий з нагоди проведення цього ювілейного конкурсу, та програма його заключного концерту. З нього довідуємося, що серед учасників конкурсу, які стали його лауреатами, було чимало представників Станиславівщини. Зокрема, станиславівський хор “Думка” (диригент Микола Колесса) був відзначений першою нагородою. Печеніжинський чоловічий хор, організатором і диригентом якого був Мар’ян Степаняк, серед сільських хорів зайняв 2-ге місце. На конкурсі цим хором диригував Василь Якуб’як, який був відзначений як найкращий диригент сільських хорів.
Друге місце серед містечкових хорів зайняв хор “Трембіта” з Косова, організатором якого була єдина на конкурсі жінка-диригент Анна Когут. Добрим вишколом, як зауважують упорядники альманаху, відзначилися також чоловічий хор села Радча (диригент Василь Шиптур) та мішаний хор села Рошнів (диригент Т. Грималюк).
Переможці конкурсу були нагороджені срібними диригентськими паличками, чашами і грошовими преміями по 500 злотих – великими на той час грішми. Кошти на ці нагороди складалися, хто скільки зміг. Фундаторами були “Центросоюз”, “Маслосоюз”, ресторани, народна торгівля, магазини господарських товарів, домашнього вжитку, книгарні, парфумерії, дрібні ремісники і навіть одна корчма.
“Завершився конкурс великим фестивальним святом, під час якого об’єднані хори, понад 1200 осіб, відспівали разом обов’язкові конкурсні пісні, – розповідала Леся Турянська. – Виступ надзвичайного хору хорів, за спогадами очевидців, викликав небувалий ентузіазм і захоплення публіки. Здавалося, що співає увесь український народ, заявляючи світові, що він живий і, допоки лунає пісня, – непереможний”.
“Я не знаю, чи в радянський час когось із хористів переслідували за участь у цьому конкурсі, – зауважила Леся Турянська. – Окремих хормейстрів, як-от мого батька, заарештовували, але через такі арешти пройшла після війни майже вся галицька інтелігенція – новій владі не потрібні були мислячі люди. Найбільших переслідувань зазнала диригентка Ганна Когут, яку звинуватили у зв’язках із повстанцями”.
Музикантка із віденською освітою Ганна Когут, повернувшись до Косова, після другого “визволення” Прикарпаття радянською армією разом із чоловіком пішла у підпілля. І навіть в таких умовах не полишила улюбленої справи: організувала хор і виступала перед повстанцями. До збірника віршів повстанського поета Марка Боєслава вона написала музику, збірка була видана і поширилася підрозділами УПА. В одному з боїв з енкаведистами чоловік Ганни загинув, вона ж повернулася на Тернопільщину – в рідне село своєї матері. Тут мужню жінку заарештували і засудили до 25 років таборів.
Ганна Когут не відбула повного терміну заслання, бо радянський уряд зважив на прохання її старенької матері померти на руках доньки. Повернувшись з Мордовії до рідного села, вона… знову організувала хор, яким керувала до останніх днів свого життя. Провідати стареньку диригентку та її хористів приїжджав правнук Миколи Лисенка – професор Київської консерваторії Віталій Лисенко. Померла Ганна Когут незадовго до української незалежності у віці 90 років.
“У післявоєнний час доля учасників конкурсу склалася по-різному, – зауважила Леся Турянська. – Але цікаво, що в багатьох випадках хористи заклали початок цілим музичним династіям”.
Богдан Скаврон
Вчора, 3 січня 2015 року, у Гарнізонному храмі свв. апп. Петра і Павла (м. Львів, вул. Театральна, 11) розмістили відновлений вівтар Розп’яття Ісуса Христа.
Наступного року скульптурі виповнюється 400 років. До цієї події протягом 2015 року у військовій святині відбуватимуться богослужіння та молитви перед вівтарем Христа.
Відновлення скульптури розп’яття та вівтаря тривало близько пів-року. Зокрема, у Гарнізонному храмі раніше були відреставровані вівтарі та написані ікони: святих апостолів Петра і Павла, Андрія Первозваного, святого Миколая Чудотворця та Архистратига Михаїла.
Висловлюємо щиру вдячність жертводавцям та усім хто долучився до відновлення вівтаря Розп’яття Ісуса Христа.
Довідка. Розп’яття Ісусу Христа (1616 р.) – різьблена скульптура із дерева, автором якої є Ян Пфістер. Фундатором вівтаря було “Братство доброї смерті”.
На початку 1907 року до рук директора львівського Міського архіву Олександра Чоловського випадково потрапив каталог творів мистецтва, виставлених на продаж. Він налічував близько 400 полотен славетних художників, у тім числі Рафаеля, Рембранта, Рубенса, Веронезе, Тінторетто. До колекції також входили акварелі, рисунки, меблі, гобелени, фаянс – всього понад дві тисячі предметів. Однак була проблема – каталог не мав титульної сторінки з іменем власника й адресою, де зберігали колекцію.
Ще дужче Чоловського заінтригував відомий у Львові єврей-антиквар Б. Домхельм. За його словами, примірники цього каталогу широко розійшлися по інших містах Європи, тому як тільки розвесніє, фахівці вмить розкуплять колекцію. Домхельм запевняв, що знає ім’я власника та місце, де зберігають твори мистецтва, – Іван Якович, село Ситківці Вінницької губернії, яке тоді перебувало у складі Росії. Тому, крім європейських конкурентів, існувала й інша небезпека – у будь-який момент до Ситківців можуть докотитися революційні настрої, що вирували у Росії. Тоді колекцію, у кращому разі, розкрадуть, а в гіршому спалять разом із маєтком.
Вирішувати слід було негайно. Чоловський терміново скликав у Промисловому музеї нараду з представників магістрату на чолі з віце-мером Тадеушем Рутовським і знавців мистецтва. Всі розуміють, що нагоди втратити не можна – такий набуток зробить революцію в культурному житті не тільки міста, а й усієї провінції. А головне – Львів давно очікує на такий шанс.
Уже наступного дня до Ситківців виїхав куратор Промислового музею Владислав Стронер. Прибувши на місце, він надсилає до Львова телеграму: колекція справді існує і вона величезна – 19 переповнених кімнат! Сумнівів не залишалося. 5 лютого 1907 року до Івана Яковича прибула представницька делегація зі Львова: Рутовський, Чоловський, президент Товариства образотворчих мистецтв професор Станіслав Рейхан і юрист Олександр Лісевич.
Упродовж трьох днів вони переглядали збірку предмет за предметом й одноголосно вирішили, що купувати треба – причім усю колекцію. Єдине, що стояло на перешкоді, – її вартість. Сторони ніяк не могли дійти згоди. Тоді вирішили звернутися до того ж Домхельма, який і спровадив сюди львів’ян. Спритність торговця дала результат – сторгувалися на прийнятній для всіх сумі у 200 тисяч корон. Ще 25 тис. треба було заплатити Домхельмові як посереднику та за транспортування. Львівський магістрат терміново виділив потрібні кошти.
Загалом колекція вмістилася у 108 пакунків і скринь. Перевезти такий вантаж через російсько-австрійський кордон було серйозним викликом, адже в Росії на той час діяв закон про заборону вивезення мистецьких цінностей. Втім, як тепер, так і колись ворота митниці відчинялися легко – були б гроші.
Допоміг той же Домхельм, який уже багато років в умовах хаосу в Російській імперії скуповував і успішно переправляв через кордон заборонені цінності. Як згодом він згадував, «маленький хабар для здивованих і змарнілих російських митників – і вони спокійно дивляться, як повз них проїжджає караван саней, навантажених якимось сміттям».
13 лютого, перетнувши кордон, учасники експедиції з полегшенням зітхнули і перехрестилися. Всі розуміли – сталося щось надзвичайне. Це була пригода, яку вдається пережити раз у житті – і то не кожному. За якихось два тижні вдалося натрапити на колекцію, знайти гроші та переправити її через кордон. Згодом саме 13 лютого вирішили вважати днем народження Львівської міської галереї.
Втім, насправді, поки галерея стала самостійним повноцінним музеєм, потрібно було ще багато чого зробити та витерпіти.
Коли вже розкладали привезене у Промисловому музеї, то з’ясувалося, що бракує пачки з роботами Рафаеля. Виявляється, у загальній метушні її забули в маєтку Яковича. Та через кілька днів забуте до Львова привезла донька колекціонера.
У кінці лютого колекцію Яковича під назвою «Виставка купленого в Україні» виставили на загальний огляд у залах Промислового музею. Як це часто трапляється, львів’яни розділилися на два табори. Одні палко підтримували ініціаторів придбання збірки, інші з не меншим ентузіазмом критикували їхній вчинок, причому противників було більше. Дорікали за спосіб, у який колекцію було куплено, за її ціну, а головне – за мистецький рівень.
Щоби заспокоїти збурену громадську думку, до Львова запросили з Відня знаного мистецтвознавця Теодора Фріммеля. Той ретельно перевіряв кожен твір, кожен підпис. Його висновок задовольнив обидві сторони – частина авторів підтвердилася, частина ні. Хоча подейкували, що це було справжнє політичне рішення, яке мало задовольнити і мистецтво, і громаду.
Спочатку галерею планували розмістити у Палаці мистецтв, який хотіли збудувати на площі Галицькій. Але сталося інакше. 1913 року помер відомий львівський колекціонер Владислав Лозинський, заповівши місту перед смертю свою велику колекцію, розміщену в чудовому палаці майже у центрі міста. І магістрат прийняв мудре рішення – викупити у племінника Лозинського будинок на вул. Стефаника 3. З того часу там і з’явилася Львівська картинна галерея.
Ной почав порати землю і насадив виноградник. (Буття, гл. 9 ст.18)
Сучасному львів’янину це може здатися неймовірним. Який у Львові виноград? Виноград любить сонце і тепло, а їх у Львові фатально бракує. Найчастіше дощова погода. Швидше можна побачити львів’янина без штанів, ніж львів’янина без парасольки.
Але історичні факти не заперечиш. Були часи, і то тривалі часи, коли виноградники не тільки побутували у Львові, але й виконували поважну роль у його господарці.
Батько львівської історіографії Бартоломей Зіморович вважає, що першу виноградну лозу (матку) завезли до Львова львівські міщани-німці у 1432 році. Цю лозу вони отримали з Мультян (сучасна Румунія), і прищепили на схилах Високого Замку. Ще одне опосередковане свідчення про приязні стосунки львівських купців із Владом Дракулою Цепешом, який пізніше став прототипом славнозвісного вампіра. Саме тоді Влад Дракула був мультянським воєводою. Втім, інший батько львівської історіографії, Денис Зубрицький, заперечує, що виноградні плантації під Високим Замком були першими. Як спростування подає перекази, що галицькі князі, володарі Львова, мали від його виноградників сто бочок вина вже від початку заснування міста. Окрім того, Денис Зубрицький посилається на давнішні документи, у яких згадуються виноградники за Краківською брамою.
Мені особисто до вподоби обидві версії. Коли вірити Зіморовичу, то маємо точну дату появи львівського винограду, яку можна відповідно відзначити. Натомість Зубрицький відсилає нас у пітьму віків, що тішить моє серце навіть більше, позаяк вважаю себе патріотом краю. Окрім того, видається, що обидва згадані автори мають рацію. Виноградники у Львові були від початків міста, а це приблизно VIII-X століття. Просто у 1432 році львівські міщани отримали від Влада Дракули виноградну лозу вишуканого сорту, отже, продуктивнішу. Та не лише у продуктивності річ. Своєрідна естетика виноградного листка, виногрона, фантастичне переплетення лози надихає і галицьких сакральних митців. Важко знайти у Львові іконостас, в обрамлені якого відсутні ці мотиви. З’являється також іконописний сюжет «Христос-виноградар». Він і досі є загадковим для мистецтвознавців, бо не пояснюється церковними канонами. Можна з певністю твердити лише те, що місцеві іконописці були добре знайомі з виноградом та виробництвом вина, і ця культура не була для них екзотикою.
Відомо також, що у 1524 році місто мало і власні виноградники на Клепарові. Прибутки від них йшли на ремонт доріг та мостів. Решта виноградників була у приватній власності міщан та передміщан. Точних розмірів цих плантацій ми не знаємо. Можемо робити хіба що припущення. У 1555 році місто віддало в оренду виноградники на Клепарові Еразмові Газу за 10 золотих річного чиншу. Очевидно, ці виноградники були розлогими і прибутковими. Наприклад, будинок на вулиці Руській у Середмісті Львова коштував тоді біля 40 золотих. Відомо також, що у 1524 році татари намагалися непомітно дістатися до мурів міста, маскуючись у клепарівських виноградниках. Це теж непрямий доказ їх чималих розмірів. Адже на малій плантації навряд чи могла заховатися ціла орда.
Знаємо й про міський виноградник на Личаківському передмісті. Мабуть, він не був надто прибутковим. В усякому разі, 1617 року раєцький уряд віддав його для побудови францисканського монастиря та костьолу Святого Антонія на вулиці Личаківській. Сьогодні, лише напруживши уяву, можеш відтворити давню картину зеленого розмаїття виноградної лози цього місця. Втім, чи не вона слугувала за зразок пишності і химерності скульптур цього храму?
Про сорти тогочасного львівського винограду можна лише здогадуватися. Швидше за все, це була лоза, подібна до сучасної Ізабелли. Відповідно й давала сухе або напівсухе червоне ординарне вино. Попри те, воно досить смачне, а коли добре вистояне, то потім від нього не болить голова. Але це вже мої власні референції від знайомства із поодинокими львівськими аматорами виноробства. Такі самі милі почуття мали би тішити і середньовічних міщан патріархального Львова. Яка прекрасна сув’язь поколінь!
Згадки про виноградники зникають із львівських хронік наприкінці XVIII століття. Напевне, після включення Галичини до Австрійської імперії, а відтак ліквідацій митних кордонів з Угорщиною, львівські вина загинули під натиском дешевших і кращих угорських. Ну, що ж, «Sic transit gloria vini!» Не той у нас клімат.
Ностальгійні рефлексії про колишні виноградники можемо знайти у львівських авторів навіть ХХ століття, як, наприклад, у Івана Крип’якевича. Але це – лише згадки, присмачені тугою за давнім Львовом.
І все ж таки львівські виноградники існують. Щоправда, тепер хіба що у формі вертикального озеленення. Не для урожаю, а лише для свіжості та прохолоди. Нам вдалося віднайти не один дворик чи фасад будинку, обвитий виноградом. Декотрі з цих лоз вже мають поважний вік. Хтось, нам невідомий, вчинив мудро, прививши їх. Особливо тішить виноградна лоза у центрі міста. Там, де кожний клаптик зелені – на вагу золота. Трапляють у Львові також куртини, утворені диким виноградом чи плющем. Але вони не такі гарні, як натурально виноградні. Недурно кажуть, що помилки лікарів приховує земля, помилки кулінарів – майонез, а помилки архітекторів плющ. Шкода лише, що цих «виноградників» так мало. Треба, аби таких реліктів було більше.
Одним із найцікавіших професійних фотографів міжвоєнного періоду є Марек Мюнц (1872-1937). Він виконав велику серію фотографій міста, що мають як документальну, так і безперечну мистецьку цінність.
Півсотні фото Львова, знятих Мюнцом:
Новий рік родом з дитинства, адже саме в цю щасливу пору найбільше радості приносить ялинка у домі, різнокольорові ялинкові прикраси, адже саме в цей період нашого життя ми жиро віримо у казку і в цю ніч чекаємо якогось дива.
І тому наші публікації в 2015 році розпочинаються з казки, а саме з ляльково-живописної виставки «Новорічна феєрія 2014-2015», яка триває у Львові з 18 грудня до 18 січня, де відомі майстри авторської ляльки проводять низку унікальних майстер-класів.
У програмі – різноманітні майстер-шоу та лекції від українських майстринь Марії Майхрук, Ольги Черних, Юлії Герасимато, Надії Сіверс, Олени Цілуйко, Катерини Кирилової, Лани Малкової-Мостової.
Під час майстер-класів усі охочі дізнаються про особливості виготовлення лялькового личка, яке може стати прикрасою для новорічної ялинки, про нюанси динаміки та руху в ляльковій композиції, ознайомляться з технікою валяної іграшки та пап’є-маше. Окрім того, організатори розкажуть відвідувачам невідомі історичні факти про виготовлення авторської ляльки.
3 січня – лекція «Текстильна лялька» від Ольги Черних.
4 січня – лекція «Динаміка та рух у ляльковій композиції» від Юлії Герасимато.
10 січня – майстер-клас «Від слова до народження» від Надії Сіверс, яка поділиться авторськими напрацюваннями в техніці валяної іграшки.
11 січня – майстер-клас «Іграшка із пап’є-маше: Жабка» від Олени Цілуйко.
17 січня – дискусія-обговорення «Найцікавіші лялькові імена-відкриття 2014 року» за участю Катерини Кирилової.
18 січня – майстер-клас від Лани Малкової-Мостової, яка розкаже про «Інші ляльки», які створюють із найнесподіваніших матеріалів.
Майстер-шоу та лекції відбуватимуться в культурно-мистецькому центрі «Artefact Gallery» о 16: 00 за адресою: м. Львів, вул. Левицького, 17.
А проілюструвати «Новорічну феєрію 2014-2015» ми хочемо майстер-класом «Ліпка лялькового обличчя із полімерної глини» від Марії Майхрук.
Фото Софія Форостина
В останній день року ми дякуємо вам, любі читачі, львовофіли та львовознавці, за інтерес до нашої скромної праці. Тішимося, що разом ми перегорнули не одну фотосторінку історії міста.
Виголошуючи новорічні тости, піднімімо келих і за Львів – рідний і неймовірний!
А поки до Нового року – кілька годин, поностальгуймо разом із найкращими, на ваш погляд, публікаціями сайту “Фотографії старого Львова“.
Не забудьте проглянути і різдвяні рецепти від знаменитої кулінарки.
Відомий довоєнний фотограф, розстріляний у тюрмі на Лонцького, Адам Ленкевич, залишив велетенську фотоспадщину. Мабуть, особливий сентимент митець мав до Львова, бо він є головним героєм більшості його знімків.
Із першою частиною фотографій Ленкевича ви вже мали нагоду ознайомитися, відтак, сьогодні для вас – Львів 30-40-х років у об’єктиві талановитого фотографа.
У 1914 році у Кракові Salon Malarzy Polskich видав “Альбом Львова”. У ньому зібрані 12 фотографій із традиційними “листівковими” сюжетами, серед яких площа Ринок, площа Маріацька, вулиця Сапєги, Гетьманські Вали, Головний залізничний вокзал, церква св. Юра, парк Кілінського.
Чудові кольорові листівки для привітань зі Львова зібрав сайт Polona. Частина з них видана у Кракові. До Вашої уваги – листівки від 1900 до 1939 року.
Деякі листівки – оригінальні, бо ж із секретом! Частина кольорової листівки відкривається – і зі схованки випадають складені маленькі чорно-білі фотографії Львова.
***
***
***
***
***
***
***
***
Самобутні фотографії Адама Ленкевича вражають точністю та довершеністю. Творча спадщина польського фотографа-аматора – унікальна. Завдяки їй маємо змогу побачити та відчути, яким був Львів у довоєнний період. Десятки, а то й сотні, фотографій Ленкевича – безцінна спадщина, яка, на жаль, маловідома.
Адам Ленкевич (Adam Ambroży Lenkiewicz) педагог, філолог, фотограф, народився 7 грудня 1880 року у селі Телешниця Ошварова у Бещадах. Навчався на інженерному факультеті у Львівській політехніці й Університеті Яна Казимира – на філології, викладав літературу та навчав фотосправі.
Від 1927 року був головою Львівського фотографічного товариства. Окрім любові до Львова, Ленкевич мав пристрасть до автомобілів, лиж, гір і туризму. Незмінно у мандрівках його супроводжувала фотокамера. Зроблені знімки стали ілюстраціями для публікацій про гуцулів, гірський туризм та Львів. Роботи Ленкевича експонувалися та продовжують експонуватися на багатьох виставках.
Під час Другої світової війни був членом руху опору. Арештований НКВС 17 березня 1941. У цьому ж році фотографа розстріляли у тюрмі на Лонцького.
Місце поховання Ленкевича – невідоме. Залишились тільки його світлини. Публікуємо першу частину з цих досить рідкісних фото, на яких – Львів у 20-30-х роках минулого століття.
Ввечері, 26 грудня в приміщенні Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, ніде було яблуку впасти, адже всі зібралися на перший сольний концерт Брії Блессінг – американки за походженням, українки – за станом дужі і львів’янки – за відчуттям дому.
Відкривала концерт львівська джазова формація Shokolad.
У їх виконанні прозвучали такі композиції українські колядки та, разом з Брією, американські джазові хіти
І, хоча, у виконані Брії мали прозвучати одні пісні, енергетика залу була настільки потужною, що Брія відійшла від свого початкового плану і слухалася публіки та свого серця. Серце, яке б’ється в Україні, в унісон з тисячами тих героїв, котрі зараз на Сході України воюють за нашу незалежність.
І, коли Брія оголосила, що двоє з цих героїв присутні в залі і попросила їх встати – сталося щось неймовірне – підвівся весь зал і оплесками дякував цим двом скромним хлопцям.
В другій половині Брія повністю відійшла від першочергового плану концерту і співала, часом разом з залом, щирі українські пісні.
До концерту також приєдналася Дарина Кирилко – учасниця четвертого сезону Голос країни” та давня подруга Брії.
Тільки досхочу наспівавшись українських шлягерів, Брія згадала про Різдво і спохватилася про те, що концерт уже давно триває довше запланованих двох годин. Але виступ співачки настільки припав до душі львівській публіці, що вона також не особливо хотіла розходитись.
Під бурхливі оплески глядачі Брію запросили виконати пісню “на біс” і взяли з неї обіцянку про наступний її концерт.
Партнерами заходу були: Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької, Kulyk production (Кулик продакшн) – Компанія “АДАМАС”, ТРЦ King Cross Leopolis, Компанія “220 Вольт”, приватні меценати Всеволод та Лідія Білас.
Генеральний медіа-партнер концерту – ФМ Галичина.
Вулиця Дорошенка – одна із центральних вулиць міста. Її історія починається від 1470 року. Це була ділянка землі у верхній частині вулиці, яка належала пані Мікулинській. Дорога, що вела до цього маєтку, й стала основою вулиці.
У 1535 році вона стала Сикстовою дорогою – від маєтку доктора медицина Еразма Сикста, що був розташований недалеко від костелу святої Марії Магдалини. Наприкінці ХІХ століття вулиця сформувалася у межах, що існують досі (від проспекту Свободи до вулиці Бандери). Тоді вона мала назву Сикстуської. Частина вулиці від Головної пошти до костелу святої Марії Магдалини називалася вул. Оброни Львова – на честь 20-річчя польсько-української війни.
Наприкінці 1939 – на початку 1940 року з’явилася назва Жовтнева. Від липня 1941 року повернули назву Сикстуська, яка існувала до кінця 1944 року, щоправда від листопада 1941 до липня 1944 офіційну назву писали німецькою – Sykstuskastrasse. Від 1944 і аж до 1992 вулиця була Жовтневою. Під час перейменування вулиць періоду незалежності у 1992 році її перейменували на честь гетьмана Петра Дорошенка.
…Це важко уявити, та наприкінці ХVIII століття нижню частину вулиці займали болота, де львів’яни полювали на диких качок, а у XIX столітті верхня частина вважалася віддаленою від міста, сюди приїжджали на відпочинок.
У 1894 році у нижній частині Сикстуської проклали лінію електричного трамваю від залізничного вокзалу до Гетьманських валів. До 1939 року на вулиці мали офіси редакції провідних газет: “Wiadomości Gminne”, “Gazeta kościelna” і “Głos prawa”, “Wschód”, “Zorza nowa”.
Джерела: Leopolis, Центр міської історії, Karta, Старый Львов глазами очевидца.
E
