Вчора, 6 червня 2015 на камерні сцені Львівського театру імені Лесі Українки, що на вул. Городоцькій, 36, відбулось перше сценічне прочитання інсценізації видатного українського письменника Анатолія Дімарова “Федотович”
Потрібно зазначити, що формат сценічних прочитань не є притаманний цьому театру і, в купі з незвичним драматичним матеріалом не викликав особливого ажіотажу серед шанувальників театру. А може це вплинуло літо, котре нарешті прийшло до міста і всі львів’яни поїхали в Брюховичі, Ясницька чи розбрелися, в пошуках прохолоди, тінистими парками Львова.
Олексій Коломійцев перед сценічним прочитанням інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
З точки зору головного режисера театру Олексія Коломійцева – сценічне читання ще не поставленої п’єси було дуже ризикованим кроком. Адже глядач звик бачити його постановки яскравими та бездоганними, сповненими відповідних барв та чудової сценографії. А тут глядачеві показали скелет потенційного дійства без одягу та навіть м’яса. Чи змогли вона побачити у цьому гидкому каченяті справжнього лебедя?
Попри всі сумнівні і невизначені нюанси сценічного читання, потрібно віддати належне чудовим акторським роботам, котрі, за відсутності більшості допоміжних театральних засобів, створили атмосферу та настрій сценічного дійства.
Гурт “ОЙКУМЕНА” на сценічному прочитанні інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Цікавим та креативним було рішення доповнити сценічне прочитання інсценізації музичними імпровізаціями гурту “ОЙКУМЕНА”. Незвичне поєднання музичних інструментів та несподіваний репертуарний супровід додали родзинку дійству.
Над підготовкою до сценічного дійства працювали:
Інсценізація – Павло Довгань-Левицький
Сценічна мова – Анастасія Непомняща
Дизайн – Тарас Попович
Тексти читали актори театру Лесі Українки:
Рита Гуркач
Остап Дзядек
Інна Лиховид
Тетяна Фролова
Василь Баліцький
Анастасія Непомняща
Сергій Литвиненко
Володимир Пантєлєєв
Іван Довгалюк
Павло Довгань-Левицький
Помічник режисера – Ірина Попівчак
Редагування тексту – Оксана Литвиненко
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізаці повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
Сценічне прочитання інсценізації повісті Анатолія Дімарова “Федотович”
5 та 6 червня 2015 року в арт-центрі Urban Exploration, що знаходиться на вулиці Богдана Хмельницького, 124 (приміщення колишньої Фабрики Повидла), відвідувачі могли побачити флюоресцентну інсталяцію “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork.
“Матеріальний світ – він надзвичайно привабливий, в ньому багато насолод, в ньому багато спокус, але насправді це все ілюзія. Це -майя. Тому мої роботи в стилі Visionary поєднані з інсталяціями зі стрейчевих тканин, які представляють собою павутиння матеріального світу. Я хочу щоб ми усвідомили що насправді вічні цінності, внутрішнє світло людини – вони є найважливішими і ми не мусимо потрапляти в ці тенета, в це ілюзорне павутиння і мусимо дивитися всередину” – розповідає мисткиня про свою інсталяцію.
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Флюоресцентна інсталяція “Гнучка ілюзія” від Inga Frekensnork, фото Костянтин Баранюк
Довідково: Усе літо арт-центр діятиме на Фабриці повидла – найстарішому індустріальному об’єкті Львова. Таким чином організатори прагнуть привернути увагу української спільноти до можливості актуалізувати занедбані простори, і проведення фестивалю впродовж літа – це своєрідна маніфестація: творити неймовірні речі можна лише власними зусиллями.
Організатори мають на меті зібрати усі творчі групи України в одній локації для спільнотворення та активного діалогу з громадою, адже вірять – лише масштабні комунікація, дискусія та співпраця сприяють народженню ідей та консенсусу, що так потрібний сучасному суспільству.
Дім адвоката Сегаля - один з найкращих взірців львівської сецесії
Особливості розвитку Львова на початку XX сторіччя характеризувались справжнім демографічним вибухом. У 1890-1914 роках населення зросло майже на 75 відсотків – 90 тисяч осіб! На початку століття Львів вдвічі перевищував за кількістю населення Краків, друге за величиною галицьке місто.
Прибутковий будинок адвоката Сегаля на нин. пр-ті Шевченка, 4. Фото 2015 року
Звісно, жвавий рух у будівництві був однією з головних ознак того часу. Було прокладено десятки нових вулиць, зводились не лише урядові та громадські будівлі, але також житлові будинки – особливо для здачі в оренду. Все це співпало з періодом розквіту сецесії, яка призвела до перевтілення Львова… До початку I Світової війни місто перетворилося у справжній ансамбль сецесійної архітектури, подібний до Брюсселя чи Риги…
Прибутковий дім адвоката Сегаля на нин. пр-ті Шевченка, 4. Фото 1905 року
На розі проспекту Шевченка, 4 і вулиці Чайковського стоїть одна з найпривабливіших сецесійних споруд Львова –колишній прибутковий дім адвоката Сегаля. Цей шедевр зводився провідним архітектором Львова періоду орнаментальної сецесії Тадеушем Обмінським (1874-1932) протягом 1904-1905 років на замовлення адвоката Адольфа Сегаля.
Вид на будинок Сегаля від нин. вулиці Чайковського. Фото 2015 року
Великі еркери, криволінійні віконні прорізи, балкони різних пропорцій, вежа з декоративним фронтоном – всі ці елементи, відповідаючи цікаво вирішеному внутрішньому простору, водночас зорово загострювали вигляд цього будинку, важливої домінанти в перспективі давньої вулиці Академічної.
Вирішення сходової клітки та бокових сходів. Вигляд з внутрішнього двору будівлі. Фото 1905 року
Безпосередньо спорудження виконувало відома львівська будівельна фірма Міхала Уляма. Житлові інтер’єри дому Сегаля відзначались стильовою тотожністю елементів декоративного оздоблення – кабінетними вітражами, сецесійними розписами приміщень…
Дім адвоката Сегаля у міжвоєнний період
На момент зведення, будинок вважався взірцем стилю ар нуво, а також дорогого, престижного і комфортного житла у Львові. Протягом 1918 – 1939 років тут знаходився Акціонерний кооперативний банк, Крайова промислова спілка, редакція “Газети банкової” та інші “непрості” орендарі…
Елемент бічного фасаду споруди із позначенням імені замовника – адвоката Сегаля. Фото 2015 року
Будинок Сегаля є памяткою архітектури місцевого значення із охоронний номером 396.
Героїчно-трагічна родина Березовських у сімейних фото
В його жилах було української крові лише на чверть. Проте він був представником покоління, котре не бачило інших методів боротьби за українську державність аніж радикальні. Кость-Арпад Березовський – єдиний син у родині Амвросія (Амброзія) та Марії Березовських (нажаль дівоче прізвище матері невідоме).
Доволі не типова за національним походженням сім’я: Амвросій Березовський (1875‑1942), представник класичної української інтелігенції, директор торгової школи товариства «Просвіта», голова організації Українців у Львові, член партії УНДО; його батько – українець шляхетського походження, а мати – німкеня. Марія Березовська – чистокровка угорка шляхетського походження. Познайомилися вони у Відні, коли навчалися в університеті. У них було троє дітей: Кость-Арпад (друге ім’я «Арпад» дане матіррю ‑ ім’я угорського князя, котрий в 9 ст. очолив переселення угрів у Паннонію), Катерина (померла від пневмонії у дитячому віці) та наймолодша Марта.
Кость-Арпад був активним учасником пластового руху, навчався в Українській академічній гімназії. Був активним учасником ОУН. Парадокс ситуації полаяв у тім, що УНДО (легальна політична партія) та ОУН (підпільна радикальна організація) були не просто конкурентами, але й противниками щодо методів діяльності, протистояння між організаціями відбувалося у спільному публічному засудженні, звинуваченням у недалекоглядності та непрофесійності. Через політичну діяльність Кость-Арпад так і не завершив навчання у ВНЗ: вперше здобути диплом з права (навчався в 1934‑1935) йому завадив арешт польської поліції та ув’язнення (1935‑1939, зокрема в 1935 перебував у концтаборі Береза-Картузька), вдруге – навчання на історичному факультеті (1939‑1940) перервав НКВД.
Дворічний Кость-Арпад Березовський
Віра Свєнцицька з похресником Костянтином (у візочку).
Родина Березовських. Посередині – Марта та Марія Березовські, ліворуч – чоловік Марти Березовської, праворуч – їх син Костянтин.
Марта Березовська після повернення у Львів. Фото 1946 р.
Амвросій Березовський на засланні на поселенні Каргасок Томської області.
Кость-Арпад Березовський. Фото 1939 р.
Праворуч від митрополита Андрея сидить біля столика Марта Березовська
Родинний будинок Березовських (сучасний вигляд). Верхні два вікна – квартира-горище нащадків Березовських
Зліва Марія Березовська під час прогулянки Львовом
Амвросій Березовський з колегою в приміщенні торгівельної школи. Фото 1930 р.
Діти Березовських
Діти Березовських
Кость-Арпад Березовський, фото 1930-х рр.
Мама Амвросія Березовського
Катерина Березовська
Батьки Амвросія Березовського
Марія Березовська
Амвросій Березовський
Арешт відбувся 25 липня 1940 р. Слідство тривало півроку, згодом судовий процесс в січні 1941 р. – відомий як «Процесс 59-ти». Вироком Львівського обласного суду (між іншим, розташовувався він у приміщення обласного управління НКВД) було ВМН (від рос. «высшая мера наказания»), тобто розстріл. Люба Комар у своїх спогадах згадувала, що на суді саме Кость-Арпад тримався мужньо та гідно, чим морально підтримував своїх товаришів. Його було убито 14 квітня 1941 р.
А 22 травня 1941, родину Березовський, як «членів сім’ї ворога народу», було депортовано до Томської області в Росії. Березовські не мали чим відкупитися від чекістів, оскільки жодних коштовностей на той час вони вже не мали. Радянські репресії настільки зламали Амвросія Березовського, що від захворів та 9 серпня 1942 р. опівночі помер у селищі Каграсок у Томській області. Марія та Марта вижили завдяки важкій фізичній праці, а також допомозі Британії, котра постачала харчі колишнім польським громадянам, лише полякам. Марія Березовська приховала українсько-угорський склад сім’ї та видала себе за польку. Згодом, після війни, завдяки цьому Марті вдалося повернутися до Львова. Проте їх родинний будинок на вул Генінґа (тепер Харківська) був зайнятий «визволителями». Станом на нині нащадки Березовських проживають на горищі родинного будинку, котре перетворили на маленьку квартирку. У пані Марти є син, котрого вона назвала на честь брата – Костянтином. Ще раніше, в 1940, за її переказом, Кость-Арпад хотів одружитися із Вірою Свєнціцькою, проте його мати не дозволила, мовляв «Щоб мій син пошов з дому лише з подушкою та периною?! Не бути такому!» На жаль їм не судилося бути щасливими: Кость-Арпад загинув, а Віра зазнала переслідувань. Коли у Марти народився син Костянтин, за хресну покликали Віру Свєнцицьку з котрою Марта зберігала тісні, дружні стосунки. Таким чином родина пам’ять про брата, сина, дядька, коханого і героя зберігається.
Чи це суміш крові витворила в Костеві-Арпаді цю безкомпромісність та бунтарство проти існуючої системи, а чи можливо свідомий вибір? Впевнений, що друге.
Незабаром, у червні 2015 року, виповниться 100 років одному, маловідомому епізоду I Світової війни, що торкнувся безпосередньо міської еліти, львів’ян, що уособлювали собою економічну, торгівельну, наукову вагу міста Лева у 1915 році. Важко повірити, проте одного червневого вечора, у вагонах для худоби, шанованих громадян Львова, переважно єврейського походження, у якості заручників перевезли до Києва та Нижнього Новгорода…
Військові заручники-львів’яни. Фото 1915 року
Про життя Львова у складні місяці російської окупації (вересень 1914 року – червень 1915 року) сьогодні інформації чимало. Однак, про середньовічні методи тиску, покликані стабілізувати ситуацію на фронтах, погодьтесь, чути дивно…
Одне з джерел, що у подробицях передає нам атмосферу тих років є “Доповідна записка
Імператорсько-королівському міністерству професора, доктора Адольфа Бека про події у Львівському університеті під час російської окупації 1914-1915 років”.
Портрет Адольфа Бека, ректора Університету у 1912-1913 роках
“В останні тижні окупації серед жителів Львова панував жах. Росіяни перехоплювали осіб чоловічої статі на вулицях і змушували їх до земельних робіт у військових цілях. Декількох університетських слуг також не оминула ця доля. Ректорат дав кожному службовцю документ, у якому було зазначено, що присутність відповідної особи в університеті або інституті, безумовно, необхідна. Це у деяких випадках також допомагало…”
Уже наприкінці 1915 року стало відомо, що росіяни у випадку евакуації зі Львова мають намір взяти заручників. У зв’язку з цим деякі колеги вважали, що вони в небезпеці; я сам також побоювався через небезпеку вивезення як заручника. 19 червня я дізнався від добре поінформованої особи, що у списку заручників немає жодного університетського професора. Цю “радісну” звістку я негайно повідомив колегам. Через кілька годин мене і професора Дуніковського заарештували, а наступного дня вивезли із 36 іншими особами, взятими як заручники, у Росію…”
Арешт було виконано вночі з 19 на 20 червня 1915 р. – були арештовані шановані громадяни м. Львова, їх утримували в будинку повітового кримінального суду на вул. Казимирівській, а потім вивезли в кінських вагонах до Києва, де вони перебували від 23 червня 1915 р. до кінця 1917 р. Єврейські заручники, крім ректора Львівського медичного університету доктора Адольфа Бека, були вивезені до Нижнього Новгорода в Росії.
Військові заручники-львів’яни після прийому у ратуші. Фото 1925 року
На щастя, подія мала відносно щасливе завершення… Із кінцем I Світової, падінням монархій, заручники повернулись до рідного міста. На 10 річницю події “винуватців” зібрали у львівській ратуші, після чого було зроблене фото, що дублювало фото складного 1915 року.
З-поміж колись чисельних цегелень та кахлярень Львова, до наших днів збереглася фабрика Берла Нойвонера та Філіпа Вальдмана, котра знаходиться на Снопкові, а саме на вулиці Стуса, 25. На початку ХХ століття фабрика стала фаворитом у продукції серед інших подібних підприємств і мала назву «Крайова фабрика кахлевих печей».
Фабрика займалася виготовленням цегли під клеймами “Waldman”, “Neuwohner”, “B.N.”, та в радянський період “ЛЬВ-2”. Також в цій будівлі було виробництво кахелю до печей та камінів, котрі ще досі огрівають львівські домівки.
Промисловий корпус фабрики
Фабрика Нойвонера була насамперед комерційним підприємством. Тут не проводилися експерименти зі створення виробів на основі народних традицій, як наприклад у закладах Івана Левинського. Однак, вироби фірми Нойвонера, що прикрашають фасади та інтер’єри багатьох кам’яниць Львова, свідчать про неабиякий, розмах виробництва.
Керамічна вставка на входом в фабрику
Фрагменти оздоблення стін фабрики
Фрагменти оздоблення стін фабрики
Фрагменти оздоблення стін фабрики
Подальшому розвитку фабрики перешкодила І Світова війна. Після її закінчення нащадки Берла Нойвонера повертаються до виробництва цегли та дахівки. На той час вже не існує ані цегельні Камінських, ані “Штіллерівки”, на місці якої в середині 1930-х рр. споруджується новий житловий район (зараз вул. Тютюнників, Кубійовича і пл. В. Вишиваного). Після ІІ світової війни зникає і решта цегельних закладів. Тільки колишня фабрика Нойвонера і досі існує на старому місці (за радянського часу Кахлевий завод № 6, зараз тзов «Окс» вул. В. Стуса, 25).
Цікаво, в будівлі за радянських часів також виготовлявся кахель, щоправда вже значно гіршої якості. За часів незалежності на території старої кахлярні утворилося ТзОВ “Окс”, котре власне продовжує вікову традицію, виготовляє печі та каміни, з оглядкою на минулий стиль, але під сучасні вимоги.
Часто, серед вулиць у Львові можна зустріти цеглу з таврами власників фабрики: B. Neuwohnera i FilipaWaldmanna
Цегла з таврами B. Neuwohnera i Filipa Waldmanna
Цегла з таврами B. Neuwohnera i Filipa Waldmanna
Цегла з таврами B. Neuwohnera i Filipa Waldmanna
А печі та каміни, котрі складаються з кахлів цегельні Нойвонера досі обігрівають помешкання львів’ян. Такий старовинний кахель, також є хорошим предметом для колекціонування у порівнянні з цеглою. Якщо цеглу можна було знайти на вулиці чи в подвір’ях, то кахель, як не дивно – на смітниках. Тільки тепер, люди починають цінити красу неповторних старих печей та камінів, відповідно з’являється комерційний інтерес на розібрані печі й каміни. Кахель й справді неповторний, подібні зразки не часто зустрічаються.
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Зразки кахелю виробництва фабрики Нойвонера
Історія старої кахлярні – це той унікальний випадок, коли фабриці вдалося пережити важкі часи, але вижити і не змінити напрям діяльності.
В середу, 3 червня 2015 року, в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв на вулиці Коперника, 17 відбулось відкриття виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”. Головним організатором експозиції є Львівська секція художнього текстилю.
Відкриття виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
На виставці експонуються роботи авторів з Луцька, Черкас та Львова. Експозиція поєднує роботи різного тематичного спрямування, виконані класичними та авторськими текстильними техніками: гобелен, розпис по тканині, художня вишивка, квілт, текстильний колаж тощо.
Матеріали виконання робіт від традиційних текстильних, до здавалось звичайних побутових і актуальних водночас.
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Експозиція виставки “ТЕКСТИЛІЗМ 2015”
Довідка: Щорічна виставка відбувається з 90-х років. На початках, вона була традиційною, а раз на 2 роки традиційне чергувалось з експериментальним. Перша виставка експериментально мистецтва “Текстильний шал.” була відкрита під гаслом “Через експеримент – до образу”. З часом вона об’єдналась з традиційним текстилем і перетворилась у “Текстилізм”.
Багато є у Львові музеїв і різних… Але один музей вирізняється з-поміж них не лише своїм маленьким віком, але й тим, що створений з любові до техніки. В цьому музеї, практично, кожен експонат має свою оригінальну історію, енергію попередніх власників, унікальний вигляд, створений цими людьми.
Експонати виставки.
Виставка-музей мотоциклів на вул. Дашкевича, 2 об’єднує експонати післявоєнного періоду, які були у приватному володінні, а пізніше були придбані колекціонером і членом клубу “Заз-Козак” Остапом Бойком. На виставці представлена мототехніка як відомих у нас марок: “Java”, “Минск”, “Восход”, “ИЖ”; так і менш відомих родоначальників радянського двоколісного транспорту. Звісно, що кожен власник вносив ті чи інші зміни у конструкцію мотоциклів, тому експонати не є в заводському оригіналі, але є унікальними і неповторними. Так, наприклад, один чоловік, повернувшись з США, вирішив зробити собі так званого “чоппера”: на мотоциклі була замінена вилка, та змінено її нахил, але виїхавши одного разу на нашу дорогу, власник зрозумів, що чопперам наша дорога “не по зубах”, після чого мотоцикл було продано.
Мотоцикли “ІЖ 49” (Чоппер) та “ІЖ 56”.Мотоцикли “ІЖ” з власними доробками.
Цікавими експонатами є мотоцикли, які приймали участь у міжнародних шестиденних перегонах, про що свідчать унікальні кришки бензобаків.
Кришка бензобака, учасника шестиденних перегонів у 1964 році.Кришка бензобака, учасника шестиденних перегонів 1960-х років.
Багато експонатів потрапили до музею прямо з пунктів прийому металобрухту. Одним з них є мотоцикл “Розбите серце”, який має пошкоджений двигун шукачами цінних металів.
Крім мотоциклів на виставці представлені моторолери , велосипеди та багато інших експонатів двохколісної тематики. Є також і екземпляри виготовлені на Львівському мотозаводі, планується організація окремої експозиції, присвяченої цьому заводу.
На виставці присутні й велосипеди.Мотоцикл “К-750”, стилізований під військовий медичний. Подібні мотоцикли були в японській армії.Мотоцикл “ІЖ 56” у приватній доробці.Мотоцикл в стилізований під міліцію для фото.Мотоцикл “Мінськ”, який багато років пролежав в болоті.Сувенірна продукція на полицях виставки.
Приблизно за 80 кілометрів від Львова, на кордоні з Тернопільською обл., у Золочівському районі розташоване село Поморяни. Славиться воно своїм Замком – фантастично красивою пам’яткою архітектури національного значення, яка, на жаль, руйнується.
Поселення, де зараз є містечко Поморяни, виникло у давнину, вже в XIV ст. тут існував замок українських шляхтичів Свинок, який побудував Микола Свинка, отримаши велику ділянку землі від короля Казимира.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 30-их років ХХ століття
Поморянський замок розташований в південно – західній частині міста на невисокому пагорбі і колись омивався з трьох сторін ставами, мочарами та водами Золотої Липи і Махнівки. Засновник замку назвав його “Кораб” (від “корабель”). У документі датованому 1497 роком згадується, що Микола Свинка був дідичем і власником села та замка Поморян.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 30-их років ХХ століття
Замок відігравав важливу роль як оборонна споруда та фортифікаційний пункт під час неодноразових нападів татар та турків на наші землі. В 1498-1506 р.р. Поморяни були зовсім знищені, замок згорів. Після цього місто та кам’яний замок відбудували.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 30-их років ХХ століття
Первісно замок являв собою чотирикутну замкнену в плані двоповерхову споруду з круглими наріжними баштами і невеликим внутрішнім двором. В’їзд в замок здійснювався по підйомному мосту через в’їздову браму в центрі північного крила. Оточений він був ровом, який заповнювався водою з річки Золотої Липи та рядом оборонних мурів.
В кінці 15 століття маєтність перейшла до Жигмунта Сєнинського і належала цьому роду до 1619-1620 років, потім ці землі купив Якуб Собєський, батько майбутнього короля Польщі.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Якуб Собєський сприяв розвитку міста, поновив Магдебурзьке право (яке, було надано місту на поч. ХVІ ст.), заклав костел і церкву, заснував притулок для убогих і старців. Після смерті Якуба Собєського замок перейшов у власність його дружини Теофілії, а вже від неї сину – Яну ІІІ Собєському.
У ті часи замок був добре укріплений. Навколо міста було насипано вали і викопано рови, направлені замкові мури., тоді ж зводиться нова порохівня, робиться великий запас зброї і гармат.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Завдяки своєму розташуванню замок неодноразово витримав затяжні облоги турків і кримських татар. Так, 1672 року, коли Золочівський замок зруйнували яничари, поморянська твердиня вистояла перед численними військами. Та вже під час другого походу турків на Львів 1675 року залога замку, не маючи достатньо сил для оборони, покинула таємним ходом фортецю, вийшла до лісу і заховалась у Свірзькому замку. Залишений напризволяще замок цілком спустошили, однак невдовзі його відбудував тодішній власник Ян III Собеський.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Після смерті короля замок переходив від одних власників до інших, дуже підупав і почав втрачати вигляд фортеці.
З 1740 року Поморяни були власністю Радзивілів. 1789 року перейшли у власність Прушинських. Еразм Прушинський відбудував два крила замку – південне та східне – та розібрав північне та західне. Відбудову замку завершив його син Юзеф. Він відновив інтер’єри, покрив замок бляхою, заклав парк, теплиці. Як великий цінувальник мистецтв, він зібрав винятково цінну галерею олійних робіт видатних італійських майстрів, славетних художників світу, в тому числі Рембрандта і Леонардо да Вінчі, гравюр польських королів, колекцію медалей і монет, печаток польських королів і князів, автографів польських королів, ікон, посуду, мозаїк.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
В 1876 році замок перейшов у власність Романа Потоцького, чий син Єжи опікувався замком до 1939 року, відремонтувавши його після руйнацій першої світової війни.
За графа Юрія Потоцького замок перетворився на гарну садибу. І про те, як вона виглядала в міжвоєнний період, є свідчення жительки Поморян Стефанії Козоріз.« Я мала 7 років, а графський син Андрій Потоцький був на 2 роки старший. Він любив бавитися зі мною і двома сусідськими дівчатками. Ми часто ходили до замку. Графиня була привітною, запрошувала нас до покоїв, де ми бавилися, а також їли разом з Андрієм. Сиділи разом з ним за столом і їли ту саму їжу, що і він. Пам’ятаю кімнати палацу: перша зала була великою, заставлена чучелами птахів та звірів, поруч кімната, де вдягалася графиня, обвішана дзеркалами, направо була спальня графа, а далі багато різних кімнат. У залах палили каміни, де на патиках вудили м’ясо. В замку був великий порядок. Серед двору клумби, на яких росло багато-багато троянд. Приїздила графська сім’я до замку навесні. На честь її приїзду на воротах вивішували чорно-жовто-зелено-білий прапор. Дорогу посипали піском і розрівнювали граблями. Граф приїздив 4-ма білими кіньми. У Поморянах полював зі собаками, яких мав 50-60 штук. Запам’яталася мені графиня. Казали, що вона іспанка. Мала довгу шию, ходила з розпущеним волоссям, вдягалася в чорну сукню, що волочилася по землі, з великим бантом ззаду. Графиня збудувала невеликий будинок біля замку – притулок для старих. Одну кімнату було відведено для дітей, де вони бавилися влітку”.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Під час Другої світової війни у замку тут жили два гестапівці, що управляли поморянським маєтком. Можливо, це й врятувало садибу від цілковитої руйнації. Та не врятувало німців: їх біля самісіньких воріт розстріляли хлопці з УПА. Потім приїхала каральна експедиція, і всіх чоловіків Поморян було заарештовано та вивезено на примусові роботи до Німеччини.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
У 50-х роках ХХ ст. у замку містилися райком КПУ та райвиконком. Потім сюди переносять ПТУ. Яке розміщується тут аж до 80-х років.
Після великих переробок, яких зазнав замок, він втратив свій первісний вигляд. Зараз він у критичному стані. Збережені тільки два двоповерхові крила, східне з круглою вежею і південне з галереєю. З північно-східної сторони від замку розташована одноповерхова господарська споруда без даху. Через те, що будівлі замку довший час не експлуатувались, вони перебувають в аварійному стані. Дахові конструкції над спорудами замку пошкоджені, спостерігається втрата дахівки. В склепінні під галереєю є провали. Вікна та двері майже повністю втрачені.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Поморянський замок є пам’яткою архітектури національного значення та знаходиться під захистом держави, але коштів на його відновлення немає. Декілька років тому, аби зберегти пам’ятку, було вирішено передати замок у концесію. Однак, враховуючи обсяг робіт, які необхідно провести для відновлення комплексу, охочих досі немає.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
Проте є небайдужі люди, котрі своїми силами намагаються врятувати замок. Нещодавно, завдяки ініціативі та заклику у соцмережах п. Галини Грохольської було зібрано кошти та встановлено опору під дахом Поморянського замку, де впала балка.
Замок короля Яна ІІІ Собеського у Поморянах, фото 2015 року
На сьогодні існує ініціативна група “Порятунок замку в Поморянах”, спільнота у соцмережах “Я — Поморянський замок”, члени якої опікуються замком, прибирають та впорядковують його територію.
У 1992 р. вулицю, де розмістилася Львівська національна музична академія ім. М. Лисенка, назвали на честь українського композитора, диригента, видавця, організатора музичного життя Галичини, священика Остапа Нижанківського (1863-1919). Його життя та діяльність більшою мірою пов’язані зі Стрийщиною, проте саме львівський період (1882-1992), став для Остапа надзвичайно важливим і плідним.
Приїзд Остапа Нижанківського до Львова був наслідком неприємного випадку: його виключили з 6-го класу Дрогобицької гімназії через конфлікт з вчителем-москвофілом… Таким чином, у 1882 р. О. Нижанківський потрапляє до Львова для проходження військової служби. Тут Остап відвідував збори студентського товариства «Академічне братство», де познайомився з Іваном Франком, Анатолем Вахнянином, у вільний від військової служби час брав участь в учнівському хорі як співак і як диригент.
Композитор Остап Нижанківський
У 1885 р. Остап Нижанківський успішно складає іспити і стає учнем Львівської української академічної гімназії. Дуже скоро він завоював собі авторитет і симпатію серед учнів гімназії як диригент гімназійного хору. “…стрункий, красивий юнак, з милим, симпатичним обличчям, з буйним кучерявим волоссям – викликав симпатію не тільки приємним виглядом, але й якостями характеру: простою, дружною, щирою поведінкою, наполегливістю”.
Вулиця Остапа Нижанківського у Львові
Велике значення не лише для сучасників, а й для наступних поколінь мала видавнича діяльність О. Нижанківського. Відчуваючи брак творів українських авторів, О. Нижанківський разом із товаришами-хористами організовує перше в Галичині нотне музичне видавництво “Бібліотека музикальна” (1885), метою якого було поширювати українську хорову музику по всіх куточках Галичини. Тоді ж О. Нижанківський налагоджує творчі контакти з М. Лисенком, у листах до нього радиться щодо своїх творів, висловлює бажання навчатися у визначного українського композитора. Як керівник гімназійного хору, О. Нижанківський веде інтенсивну концертно-пропагандистську роботу. Особливе місце займає в ній організація шевченківських концертів, участь в музично-декламаційних вечорах.
Вулиця Остапа Нижанківського у Львові
1888 року О. Нижанківський закінчує гімназію, але не може здійснити своєї мрії про навчання у М. Лисенка. Він нічого не знав про лист, в якому Микола Віталійович запрошував талановитого молодого музиканта до Києва, обіцяючи йому всіляку допомогу. Лист потрапив до батька. Отець Йосип вважаючи, що професія музиканта прирікала його сина на нужденне існування, в той час не показав йому листа. Аж через багато років Остап дізнався про існування Лисенкової відповіді, та було вже пізно щось змінювати…
Вулиця Остапа Нижанківського у Львові
Підкорившись волі батька Остап поступає до духовної семінарії.
У 1903 році О. Нижанківського як провідного диригента запрошують до участі в ювілейному концерті з нагоди 35х роковин творчої діяльності Миколи Лисенка. Зведений хор восьми “Боянів” під керуванням О. Нижанківського виконав Лисенківські кантати “Радуйся, ниво неполитая” та “На вічну пам’ять Котляревському”. Під час ювілейних урочистостей О. Нижанківський особисто познайомився із славним українським музикою, з яким тривалий час листувався, доброзичливими порадами якого користувався у своїй композиторській, педагогічній та фольклористичній діяльності, чиї твори пропагував і як хоровий диригент, і як редактор та видавець “Бібліотеки музикальної”, і, нарешті, учнем якого так прагнув стати…
Вулиця Остапа Нижанківського у Львові
Заслуговує уваги також активна участь Остапа Нижанківського в організації господарсько-економічного життя Стрийщини. Він створює по містах і селах краю на початку 1900-х років так звані “Кредитові і сільські спілки ощадності і позичок”, які з 1904 року переростають у господарські кооперативні спілки. Згодом ця організація дістає назву “Крайового господарсько-молочарського союзу”, а ще пізніше – “Маслосоюзу”.
Вулиця Остапа Нижанківського у Львові
У тяжкі роки першої світової війни та після неї Остап Нижанківський, як керівник “Маслосоюзу” і редактор газети “Громадський голос”, сприяв згуртуванню прогресивної суспільності краю, допомагав потерпілим від голоду та розрухи. Він користувався великою повагою і авторитетом серед громадян, був чуйним до людської біди. Однак така людина не могла подобатися польській окупаційній владі. 19 травня 1919 року Остапа Нижанківського арештували, висуваючи йому брехливі звинувачення, через три дні його розстріляли без суду і слідства. Похований Остап Нижанківський у Стрию.
Шпиталь святого Вінсента де Поля - один з найстаріших у Львові
Понад три сторіччя тому, 1714 року, розпочав свою діяльність монастир та шпиталь під опікою святого Вінсента де Поля, заснований сестрами ордену Милосердя (шаритками) на схилах Замкової гори у Львові.
Корпус колишнього монастиря і дому убогих під опікою святого Вінсента де Поля на вулиці Кривоноса. Фото наших днів
Центральний комплекс чималого згромадження, що об’єднувало заклади “порятунку і опіки” у Бурштині, Бродах, Роздолі тощо, складався з кількох будівель на давній вулиці Театинській (нині вулиця М. Кривоноса), всі вони збереглись донині, хоча є пошкодження та втрати… Окрім монастиря та шпиталю тут знаходились каплиця та аптека, пізніше, внаслідок касаційної реформи 1783 року, з’явились школа, охронка (дошкільний заклад), сиротинець та притулок для убогих.
Дім убогих святого Вінсента де Поля. Поштівка, поч. XX ст.
Сиротинець було облаштовано у колишньому костелі святого Казимира та названо на його честь. Документи демонструють, що у середині XIX ст. на потреби 60 сиріт витрачалось 3 тисячі крон на рік…
У 1857 році до комплексу додається господарський будинок, виконаний за проектом Вінцента Равського-старшого, за три роки по цьому зведено стайню, возівню та невеликі будинки для челяді за проектом Йозефа Фрома.
Святий Вінсент де Поль, патрон закладу на Театинській
За довгу історію споруди комплексу неодноразово перебудовувались. Талановитий архітектор Альфред Каменобродський у 1879 році додає до споруди шпиталю другий поверх. На його фасаді близько 1890 року з’являється скульптурне зображення патрона закладу – святого Вінсента де Поля, ймовірно, роботи Антонія Попеля.
Скульптурне зображення Вінсента де Поля на фасаді шпиталю. Фото наших днів
Станом на середину XIX сторіччя згромадження вже налічувало 14 осередків та 127 сестер милосердя. Продовжувалась й розбудова – 1911 року архітектори Опольський та Кендзерський зводять додаткову будівлю для дому убогих.
У 1858 році при згромаджені відкрито Товариство сестер Милосердя святого Вінсента де Поля – найстаріше благодійне товариство у Львові. Відомою є провідна роль Софії Бадені, дружини намісника Галичини, у його діяльності. Зокрема, у одній з посвят Софія отримує титул Мати убогих…
Посвята від Товариства сестер Милосердя Софії Бадені титулу Матері убогих. Друга половина XIX ст.
Після II Світової війни монахинь було виселено. Монастирський комплекс реформатів використовувався як жіноча трудова колонія для малолітніх, а шпитальні приміщення належали Школі міліції (нині Львівський державний університет внутрішніх справ). Від 1980-х років увесь комплекс споруд належав МВС СРСР, а в часи незалежності України використовується Університетом внутрішніх справ.
Однією з найменших аптек на території середньовічного Львова була аптека «Під Срібним орлом». Її маленькі розміри не завадили їй мати свою велику історію і відіграти важливу роль не лише у розвитку аптечної справи.
У 1783 р. на розі вулиць Краківської та Лесі Українки (колись Скарбківської) відкрилась аптека “Під срібним орлом”. Прізвище першого її власника невідоме, але в кінці ХVIII ст. заклад належав Якубу Крижанівському – засновнику відомої львівської аптечної династії.
До ХІХ-го століття аптека належала двом Францішкам Томанкам – батькові та синові. В цей період вона була однією з найменших у Львові, з невеликим штатом, мізерним товарним запасом та ще й заборгованістю перед Галицьким банком. З 1863 року аптека перейшла у власність магістра Зигмунта Рукера.
Аптека «Під Срібним орлом» у Львові
Зигмунт Рукер народився в незаможній родині. Ще 14-літнім юнаком брав активну участь у революційному русі 1848 року. Події закінчились повстанням 1-3 листопада. Тоді австрійськими військами на барикадах Львова було вбито понад 200 чоловік. У 1850-му Зигмунт почав працювати учнем аптекаря у Францішека Томанка молодшого. Через тривалі репресії проти учасників заворушень, відділ внутрішніх справ намісництва Галичини чинив супротив Рукеру для здачі іспиту. Через п’ять років він все ж успішно склав іспит на аптекаря, а ще через чотири роки – отримав диплом магістра фармації у Львівському університеті. Через рік Зигмунт став керівником аптеки «Під Срібним орлом», а з 1863-го року – її власником. Під керівництвом молодого та енергійного аптекаря заклад дістає все більшу популярність у Львові.
Аптека «Під Срібним орлом» у Львові
Зигмунт Рукер був активним громадським діячем, членом Міської ради Львова, неодноразово обирався членом торгово-промислової палати Львова та до наглядових рад банків. Аптекар один із засновників, а потім і керівник, фармацевтичної школи та лабораторії Львівського аптекарського товариства, шляхетні завдання якого добре розумів і підтримував. Протягом тривалого часу був скарбником, членом екзаменаційної комісії та Головою товариства.
Майже у всіх львівських газетах та журналах, можна було знайти рекламу аптеки «Під Срібним орлом» Зигмунта Рукера та її товарів. В 1888 році вироби аптеки брали участь на виставці з нагоди першого лікарсько-гігієнічному з’їзду у Львові. Однак срібну медаль отримали не ліки, а вироби, які не мали безпосереднього відношення до медицини – м’ясні бульйони, овочеві екстракти та супи в брикетах, що мали красиву герметичну упаковку. У ці часи це була новина.
Програма виставки гігієнічно-лікарської та природничо-дидактичної у Львові в 1888-му році
Успіх на виставці став початком нового напрямку діяльності – аптекар відкрив фабрику концентратів. У цьому ж 1888-му році Зигмунт Рукер помер. Аптеку успадкував його син, доктор фармації Ян Рукер.
У цей час Ян Рукер лише закінчив навчання в університеті і просто горів бажанням гідно продовжити діяльність батька. Він також став власником фабрики, заснованої батьком, і саме з нею пов’язав свої плани на майбутнє.
Ян із завзяттям береться до справи, веде боротьбу з конкурентами із Австрії та Угорщини, які з’явились на ринку з якісною продукцією. У сфері консерв та концентратів Рукер побачив для себе лише один спосіб як обійти австрійських колег – стати постачальником імперської армії. Це, в свою чергу, вимагало повної модернізації виробництва.
Доктор фармації Ян Рукер
У 1891 році вже нова сучасна фабрика, зведена на Жовківській рогатці, отримала від армії перше поважне замовлення супових та кавових концентратів. Зважаючи на достойну якість продукції, підприємству Рукера надали право використовувати на своїх виробах державний австрійський герб. Для галицького виробника це було велике визнання. Сам цісар Франц-Йозеф висловив похвалу на адресу фірми Рукера під час Крайової виставки у 1894 р.
Успішний бізнес цілком заполонив аптекаря. Він втратив інтерес до фармацевтичною справи і в 1901 році продав свою аптеку.
Реклама «Під Срібним орлом» у Львові
Тим часом тривав процес переобладнання та модернізації фабрики. В 1912 році на околиці вул. Знесіння (вул. Б.Хмельницького 221-223) відкрилось нове підприємство – “Фабрика консерв Зигмунта Рукера”. Названа так на честь батька, фабрика випускала м’ясні, овочеві і фруктові консерви. Яну Рукеру вдалося отримати армійський контракт на 30 років!
Минула перша світова війна, змінилась влада, а підприємство успішно продовжило свою діяльність. В цей час Ян займається виробництвом консерв разом із своїм сином – Зигмунтом. У 1924 р. Рукер зумів вписатися у програму постачання вже польської армії. Майже 100 відсотків замовлень отримала його фабрика. Розраховуючи на подальші замовлення, львівський підприємець продовжив розширення та модернізацію виробництва – оновив обладнання, будував склади, запровадив виробництво власної тари.
Реклама фабрики Яна Рукера
В 1932-му році Ян Єжи Рукер отримав нагороду – «Хрест кавалера ордену відродження Польщі».
Із приходом радянських військ разом з сім’єю емігрував до Кросно (Польща), де й помер у 1945-му році.
P.S. Аптека до 1924-го року ще поміняла двох власників. Після націоналізації 1939 (з приходом радянської влади) закладу присвоїли №27.
Сьогодні, тут також знаходиться невелика аптека, у спадок якій дісталася лише назва – „Під срібним орлом”.
сторію розповідав Таємний Аптекар, а записував Анатолій ГУРИН
Львів завжди був багатонаціональним міжконфесійним містом. Здавна тут переплітались культурні обряди та звичаї різних народів та націй. Значну роль у формуванні Львова відіграла польська культура. Одним з “хранителів” цієї культури є хор “Echo” історія якого сягає часів Австро-Угорщини, а безперервно цей гурт співає вже протягом останніх 25 років.
Хор “Echo-Macierz”, Львів, 1932 рік
Хор “Echo-Macierz” був заснований у Львові в листопаді 1886 року. Ініціатором хору була так звана “співаюча дюжина”, що складалась з представників інтелігенції Львова. Хор очолив Станіслав Бурса (Stanisław Bursa) і Ян Рангль (Jan Rangl), а пізніше – легендарний Ян Галл (Jan Gall). У той час, Львів був колискою польської хорової музики. Львівське “Echo” розвивалось у важких умовах протягом багатьох років опираючись на власні сили, завдяки відданості та самопожертві його членів. Девізом творчої діяльності хору були слова: “Піснею до серця – серцем до Батьківщини”. Прославився хор під керівництвом Яна Галла. На початку ХХ століття, завдяки Галлу хор був одним з кращих в Польщі. З метою пропагування польської хорової музики стародавньої і сучасної “Echo” організовувало концерти композиторів Яна Галла, Владислава Желєнського (Władysław Żeleński), Станіслава Монюшка (Stanisław Moniuszka), і багатьох інших, а також конкурси на кращу хорову композицію. Останнім диригентом хору був Єжи Колачковський (Jerzy Kołaczkowski) – диригент і композитор, а також знавець хорового співу. Хор “Echo-Macierz” перестає існувати після вторгнення до Львова радянських військ у вересні 1939 року.
Хор “Echo-Macierz”, Львів, 1937 рік
9 квітня 1989, після 50-річної перерви, хор “Echo” був відроджений завдяки активній групі, “ініціативна шістка”. Ініціатором продовження польських хорових традицій Львова був польський вчений професор Владислав Локєтко (Władysław Łokietko), художній керівник і диригент повоєнного хору. Спочатку “Echo” називався “Ансамбль любителів польської пісні” („Zespół Miłośników Pieśni Polskiej”), а з часом була повернена історична назва. Перший концерт відбувся тільки через два місяці існування хору, 10 червня 1989 року. Через шість місяців існування колектив налічував 104 учасника, репертуар складався з 20 пісень, які виконувались вокально під фортепіано. Восени 1990 диригентом хору стає Едвард Куц (Edward Kuc), команда розділена на чотири голоси, до репертуару доєднуються цінні твори хорової музики. У липні 1993 року на пост регента був запрошений Болеслав Курек (Bolesław Kurek). Прекрасним концертмейстером хору в перші роки творчої діяльності була Адела Яцино (Adela Jacyno) – автор багатьох видатних репертуарних імпровізацій. Незмінним солістом хору протягом багатьох років була Галина Пехати (Halina Pechaty) – виконавиця найкращих творів польської музики. Гідною її наступницею стає солістка хору Ірена Кубіцка (Irena Kubicka).
Хор “Echo”, 1990 рікХор “Echo”, 1994 рікХор “Echo”, Львів, костел св. Антонія, 1999 рік
Хор “Echo” виступив у більш ніж 120 містах Польщі, вигравши нагороди в численних конкурсах і фестивалях. Винагороди за виступи часто передавались на благодійність. Великою нагородою за інтенсивну працю учасників та керівників хору було паломництво до Італії. Хор “Echo” головував на загальній аудієнції на площі Святого Петра в Римі, і був запрошений Святішим Отцем Іваном Павлом II на приватну аудієнцію в Castel Gandolfo, де було дано окремий концерт.
Концерт хору “Echo” в Castel Gandolfo
Репертуар хору “Echo” складає більше 250 творів польської хорової музики, а також львівських вуличних пісень в аранжуванні Едварда Куца та Болеслава Курка. Щорічно хор дає понад 30 концертів і приймає участь у близько 20 церковних урочистостях у костелах в Польщі і Львівської Архідієцезії. З 2008 року “Echo” бере активну участь у концертах, організованих Фондом “Ave Patria”,на протязі останніх п’яти років, концертах сучасної польської музики композитора Збігнева Малковіча (поп-ораторіум “Милосердя Боже”, “Моя любов”, “Псалми Давидові”, кантата “Біля Твого Серця”), яка включає в себе більше 120 виконавців напри головуванні польського гурту “Lumen” з Познаня.
Диригент хору Едвард КуцКонцертмейстер хору Вікторія Зелінська-КуцКонцерт у Латинській катедрі у Львові 20 травня 2015 року
Костянтин БАРАНЮК
Джерела: nac.gov.pl, facebook.com
Особлива подяка Едварду Куцу за надану інформацію.
Як палац графині Дідушицької перетворився на галерею мистецтв
Цьогоріч Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького відзначила одразу дві поважні річниці – 118 років тому, рішеннням львівського магістрату було засновано Міську галерею (згодом – Львівська картинна галерея), та 101 річницю передачі дому Дідушицької, більш знаного як будинок Владислава Лозинського, у власність Міської галереї.
Будинок національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького у Львові на вулиці Стефаника, 3. Фото 2015 року
Будинок на початку вулиці Оссолінських (нині вул.Стефаника, 3), що виходив фасадом на семінарські сади та цитадель, було збудовано 1873 року за проектом архітектора Ф. Покутинського, як палац-маєток графині Ізабелли Дідушицької. Герб знаного роду Дідушицьких, у вигляді барельєфу, досі можна побачити на фасаді споруди.
Будинок Міської галереї у міжвоєнний період
Згодом, будинок стає власністю відомого історика, колекціонера, мистецтвознавця, письменника та журналіста Владислава Лозинського (1843-1913) – власника величезної колекції старожитностей, зброї, творів мистецтва.
Тим часом, 1902 року, зусиллями “опікунів” міста Тадеуша Рутовського та Александра Чоловського, Міська галерея Львова отримала величезний внесок на розвиток у 5 тисяч крон від правника Владислава Дулємби.У 1907 році на кошти міста була закуплена і перевезена до Львова колекція І. Яковича (цукрозаводчика з села Сутківці Хмельниччини) – близько 2000 експонатів (зокрема 400 картин). Тому 14 лютого 1907 року вважається датою заснування музею…
Герб Дідушицьких на фасаді споруди галереї мистецтв. Фото 2015 року
У травні 1913 року власник будівлі на Оссолінських помирає. Згідно із заповітом, більша частина його колекції перейшла у власність міста. Спадкоємець Владислава Лозинського – Валеріан, навесні 1914 року, продає гміні міста Львова і сам будинок.
Спочатку тут декілька тижнів експонувалась колекція Владислава Лозинського, цілісність котрої згодом була порушена і розділена між кількома музеями…
Владислав Лозинський. Фото 1912 року
З тих славних часів перших експозицій галереї у будинку Лозинського збереглись повідомлення тогочасної преси:
“Виставка колекції Владислава Лозинського, яка містить зброю, польські пам’ятки і твори мистецтва, буде відчинена ще короткий час. Аби уможливити її відвідання для широкої громадськості, керівництво виставки 31 травня зменшить ціну вхідного квитка до 60 гелл. з особи. Молодь обох статей і військові до вахмістра включно платять 20 гелл. Виставка відкрита щодня від 10 год. ранку до 3 після полудня в палаці на вул. Оссолінських, 3 [тепер – вул. Стефаника]. На найважливіших предметах дано пояснення згідно з каталогом св. пам. Владислава Лозинського» («Gazeta Lwowska», s. 3, 1914).
Владислав Лозинський на фоні предметів з його збірки. Фото поч. XX ст.
У міжвоєнний період, з вересня 1921 року в будинку по вулиці Оссолінських, 3 була виставлена, придбана у 1919 році колекція Б. Ожеховича, яка дала назву окремому відділу – “Збірки Болєслава Ожеховича”. З того часу галерея в різний спосіб поповнювалась колекціями, депозитами та дарами…
Сьогодні, невеликий музей, котрий починався з будинку по вул. Оссолінських, 3 і чотирьох тисяч експонатів, став могутньою інституцією, яка налічує шістнадцять відділів і філій та понад п’ятдесят тисяч музейних предметів.
Рано чи пізно будь-яке місто починає розростатись, починається забудова за міськими мурами, багато підприємств що перебували за містом несподівано стають просто у його центрі. Але якщо більшість ремісництв можуть перебувати в щільній забудові, то деяким промисловим об’єктам це не дуже зручно, та й мешканцям сусідство з цими об’єктами не дуже подобається. Хто цікавився рухом великих автобусі у Львові, той напевне, бачив, що кінцеву вини мають на пл. Різні. Так, саме тут колись була міська бійня худоби, але із розростанням міста її довелось перенести далеко від центру.
У липні 1901 року було введено в дію нову міську бойню по вул. Нової різні (ul. Nowej Rzeźni) (тепер вул. Промислова). До старих будівель 1870-х років було приєднано більш просторі й високі нові корпуси, з металевими та залізобетонними конструкціями, але зі збереженням архітектурної стилістики традиційного неоготичного або цегляного стилю промислово-виробничих будівель та споруд ХІХ ст. Серед нових корпусів, оточених декоративною огорожею із червоної цегли зі скульптурами коров’ячих голів, особливо виділявся корпус з великим машинним залом. Керівником будови був радник міського будівництва інженер Вінцент Горецький (W. Gorecki), споруджувала фірма І. Левинського . На будівництво нових корпусів мали витратити 2 600 крон. Бійня складалася із 40 будинків, які займали територію в 27 ділянок. Були збудовані спеціальні зали для бійні худоби, телят і свиней, а також ветеринарний будинок для огляду звірів, стайня для карантину худоби з околиць, де помічено заразу, корпус для ліквідації хворої худоби та кілька адміністративних будівель. При бойні також було організовано базар, де селяни торгували худобою, зерном і сіном. Обсяг виробництва нової міської різні за день становив 150 голів вбитої худоби. В окремій будівлі стояло 3 парові машини потужністю по 60 кінських сил кожна, дві з цих машин приводили в дію льодогенератори, а третя була під’єднана до електричного генератора.
Міська бійня, поштівка 1903-1094 років.
Підприємство працювало безперебійно до 1927 року і зупинялось лише під час проведення бойових дій в роки Першої світової війни. Разом з тим бійня увесь цей період працювала виключно на фронт і обладнання експлуатувалось досить інтенсивно. У 1918-1919 роках кілька будівель постраждало від обстрілів, що змусило провести частину ремонтних робіт.
Міська бійня.Міська бійня, загони для тварин.Міська бійня, центральна брама.Міська бійня.
У 1927 році розпочато ґрунтовну реконструкцію підприємства без зупинки його діяльності. У міжвоєнний період міська бійня була одним з найуспішніших львівських підприємств. Було значно розширено холодильні приміщення для м’яса із введенням в дію найсучасніших технологій заморожування, що дозволяло одночасне переховування 30 тонн товару. Були підготовлені площі для забою худоби та птиці, а також провітрювання м’яса. Облаштовано окремі холодильники для масла та яєць.
Міська бійня, скульптури на стінах.
Наприкінці 1930-х років була запланована реконструкція та розбудова комплексу міської бійні. Проектні пропозиції, які стосувалися в основному адміністративних будинків та вхідної зони, виконала архітектор Кристина-Яніна Толлочко (K.-J. Tolloćko) у 1938–1939 роках. Частину цих пропозицій ще вдалось реалізувати до Другої світової війни.
Міська бійня, сучасний стан.
У післявоєнний період на виробництві м’яса спеціалізується Угорщина. Саме з цього часу Львівщина стала центром м’ясообробної промисловості Західного регіону СРСР. Отже, відновлений Львівський м’ясокомбінат був зорієнтований на переробку угорського м’яса, але після знищення колгоспів львівська бійня опинилась на грані виживання, адже вона і багато інших м’ясопереробних підприємств регіону були розраховані на масове надходження імпортного м’яса та на великі партії худоби, які постачались з навколишніх колгоспів.
З 1 червня 2015 року до Міжнародного дня захисту дітей у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові експонується виставка «Іграшка – проекція людської особистості» на відзначення 150-річчя від дня народження Марка Грушевського – автора студій про українську дитину.
«Я походжу з давньої (звісної з ХVІІІ в.), але бідної духовної родини Грушів, пізніше Грушевських, що загніздилася в Чигиринськім повіті» – саме так писав у своїй «Автобіографії» Михайло Грушевський.
Марко Грушевський з родиною. Фото 1904 р.
Найдавніші з достеменно відомих предків ученого по лінії Грушевських уже в першій половині ХVІІІ ст. мешкали в мальовничому селі Худоліївці, серед лісів та озер приблизно за три десятки кілометрів від Чигирина.
Родина Грушевських славиться багатьма шляхетними іменами. Одне з них – Марко Грушевський – педагог, етнограф, фольклорист, єпископ Української Автокефальної Православної Церкви, який все своє життя та працю присвятив Чигиринщині.
Авторська лялька майстрині Оксани Маруняк
Марко Грушевський народився 7 травня 1965 року у Худоліївці, навчався в Черкаському духовному училищі, а згодом в Київській духовній семінарії. Закінчивши студії повернувся до рідної Худоліївки, де почав вчителювати в парафіяльній школі.
За часів навчання став учасником національно орієнтованої семінарської громади і запізнався з чотириюрідним братом Михайлом Грушевським. Відтоді й зародилася між ними дружба. Саме Марко Грушевський став першим літописцем роду Грушевських, і саме від нього Михайло Сергійович одержував відомості про своїх предків.
Лялька “Катруся Грушевська”. Авторська робота майстрині Лесі Скрипки.
Відносини між братами не обмежувалися лишень спільною історією роду. Марко Грушевський з захватом збирав гроші для львівського Наукового Товариства ім.Шевченка (НТШ), завдяки тісній співпраці Михайла та Марка було багато зроблено для налагодження української освіти в Суботові.
За роки праці в Чигиринському та Черкаському повітах о.Марко зібрав багато відомостей з етнографії, фольклористики та історії краю, які згодом були упорядковані у двотомник “Дитина у звичаях та віруваннях українського народу”. У 1906-1907рр.видання вийшло у серії «Матеріали до українсько-руської етнології» Етнографічної комісії НТШ.
Рецензію на працю Марка Грушевського дав Іван Франко: «Пребагата збірка матеріалу про дітей в українському селі: вірування й забобони, гігієна й спосіб виховання, забави й щоденні заняття, ставище в родині і в громаді – все се просліджено від перших об’явів вагітності матері тиждень за тижнем, рік за роком аж до парубоцтва й дівочення».
Марко Грушевський ” Дитина у звичаях і віруваннях українського народу”, видання 2011 р.
Вагомий розділ двотомника присвячено забавкам та іграшкам, що супроводжували дітей від народження, і, протягом всього життя. Однією з таких іграшок є лялька-мотанка.
Авторська лялька майстрині Оксани Маруняк
Українська народна лялька, символ жіночої мудрості, родинний оберіг. Здавна у кожній родині лялька-мотанка виконувала роль оберегу, була символом мудрості, берегинею роду. Наші пращури вірили, що лялька є посередником між живими та тими, хто ще народиться. Тому на заміжжя дівчини разом із рушниками і сорочками в скриню до приданого клали ляльки.
Лялька “Настя Лісовська”. Авторська робота майстрині Лесі Скрипки.
У своєму дослідженні Марко Грушевський описує як виготовляли вузлову ляльку: «Щоб ляльку зробити, спочатку пожують хліба в роті, а з нього виліплять кульку, положать її у полотнинку, зав’яжуть як вузлик ниткою, сформують голівку, а зверху придушать, щоб вийшло таке як очіпок у молодичі чи стрічка у дівки. Як висохне, вив’язують, наче молодицю, хусткою, або, як дівці, вичешуть кіску з прядива і, узявши за лоб, ззаду заплетуть її з кісниками і стрічками. У вузлик-голівку, на місці, де він зв’язаний і де буде у ляльки шия, встромлюють коротеньку паличку або ще більше обмотують її, щоб було за що зачепити сорочечку і крамки, подібні до грудей і живота. Рук немає, лише рукави й уставки приробляють і керсет одягають. Далі на поясі намотують мотузку чи прядива тісно і ним прив’язують спідницю, запаску чи плахту, попередницю чи фартух. Майструючи, співають пісень, дівчата – весільних, а молодиці – «Неньки» абощо».
Лялька-мотанка. Робота учнів школи № 36.
На виставці представлені етнографічні матеріали Чигиринщини, зібрані науковцями музею, праця Марка Грушевського, фотографії сучасної Худоліївки.
Лялька-мотанка. Робота учнів школи № 36.
Експонуються як авторські ляльки-мотанки, виконані знаними майстринями – Лесею Скрипкою та Оксаною Маруняк, так і зроблені дітьми: учнями школи № 36, вихованцями майстра народного мистецтва Мар’яни Кудлик та гуртківцями фольклорно-етнографічної студії «Світлиця» ЦТДЮГ під керівництвом Тетяни Кікелі.
Львів 1894 року на маловідомих світлинах Францішека Рихновського
З відстані певного часового проміжку фотографія перетворюється на документ, який фіксує та допомагає зрозуміти чи пояснити суспільні явища та події. Функція фотографії полягає на постійному повертанні до історії, а саме історія львівської фотографії , більше того – найбільш інтенсивний її період (кінець XIX-початок XX сторіччя), залишається маловідомим…
Францішек Рихновський (1850-1929). Фото 1923 року
Серед найбільш потужних професійних фотографів, та аматорів цієї справи кінця ХІХ-початку ХХ ст., особливо виділяються чотири постаті, які окрім салонних фото багато фотографували Львів. Це Юзеф Едер, Едвард Тшемеський, Давід Мазур та Францішек Рихновський.
Марійська площа у 1894 році
Францішек Рихновський (1850-1929), львівський інженер-механік і винахідник, відомий фотограф-аматор, поляк за походженням.
Будівля Народного дому на вулиці Театральній. Фото 1894 року
У 28 років стає членом Політехнічного товариства у Львові, відомого та авторитетного далеко за межами Австро-Угорської імперії, входив до його правління.
Вулиця Академічна у 1894 році
Цікавий факт, у 1881 році Рихновський вперше у Львові створив систему електричного освітлення у будові Галицького сейму (нині головний корпус Львівського університету). Мав невеличку контору інженерних проектів на вулиці Хоронщизни (нині вулиця Чайковського).
Вулична сцена на вулиці Академічній. Фото 1894 року
З юнацтва захоплювався фотографією, здобув славу одного з найвідоміших львівських фотографів-аматорів.
Вулична сцена на Марійській площі. Фото 1894 року
Протягом квітня-вересня 1894 року, згідно з домовленністю з оргкомітетом Загальної Крайової виставки, яка урочисто проводилася у Львові того ж року, виконав серію фотографій міста в процесі підготовки, відкриття і проведення виставки.
Площа Галицька у 1894 році
Здебільшого це фотографії вулиць, будинків міста та павільйонів на виставці. Зроблено було понад 200 світлин. Однак фотографії не були опубліковані, оскільки оргкомітет виставки і автор фото не дійшли порозуміння у справі оплати і умов публікації.
Фрагмент двох площ – Марійської та Галицької. Фото 1894 року
Лише 1934 року завдяки зусиллям тодішнього директора Історичного музею Александра Чоловського вдалося викупити у доньки Рихновського негативи і оригінали фотографій, які й досі зберігаються у фондах Львівського історичного музею…
Вулична сцена на Валах Гетьманських. Фото 1894 року
Францішек Рихновський помер у Львові 1929 року, поховали його на Раковицькому цвинтарі у місті Кракові.
30 і 31 травня у ЛКП “Львівелектротранс” та ГО “Львів’яни за електротранспорт” організували у “Дні відкритих дверей у трамвайному депо”. На території трамвайного депо №1 були представлені трамвайні вагони, які курсували містом від початку XX століття. Дане дійство було приурочене до кількох важливих дат львівського трамвая: 135-а річниця відкриття руху кінного, 121-а – електричного трамваю у Львові, а також 85-а річниця введення в експлуатацію трамвайного депо №1.
Дні відкритих дверей у трамвайному депо №1.
На коліях депо розташувались трамваї, відреставровані зусиллями волонтерів, а також трамваї, які сьогодні курсують містом.
Дні відкритих дверей у трамвайному депо №1.
Найстарішим експонатом був польський трамвай “Sanok SW-1” №093 – мотор-вагони цієї моделі постачались до Львова у 1903-1920 роках, а експлуатувались аж до 1970-х років.
“Sanok SW-1” №093.
Наступний експонат – службовий трамвай-снігоочисник “СХ-2” №С-003, виготовлений у 1954 році на Харківському вагоноремонтному заводі на базі двовісних візків і рам старих вагонів.
Трамвай, який багато хто, можливо, і пам’ятає – “Gotha T59E” №002 1960 року виготовлення. Більшість його побратимів були порізані на металобрухт, дана модель збереглась завдяки зварювальній установці обладнаній всередині вагону. Ззовні трамвай, у минулому році було відновлено, з часом планується повернення його до пасажирського вигляду.
Наступником “Gotha T59E” модель – “Gotha T2-62” №001 1963 року виготовлення, яка приїхала до нас із Одеси, а пізніше була переобладнана у відкрити вантажний вагон і зараз експлуатується в межах депо для перевезення громістких вантажів.
“Gotha T2-62” №001.
У післявоєнні роки у Чехії на заводі “ЧКД-Прага” за ліцензією американської фірми PCC почали виготовлення чотирьохвісні вагони “Tatra”, які стали одними з наймасовіших трамваїв у світі. Трамвай “Tatra T4SU” №869, виготовлений у 1978 році, був списаний у 2011 році, але зараз помалу повертається до життя.
Під час екскурсії у трамваї “Tatra T4SU” №869.“Tatra T4SU” №869
На зміну моделі “T4” прийшов трамвай “Tatra KT4SU” – цей трамвай є чи не наймасовішим у Європі. Вагон під №1004 – найстарший діючий трамвай у країнах СНД, у 2015 році пройшов капітальний ремонт і далі курсує вулицями Львова.
“Gotha T59E” №002 та “Tatra KT4SU” №1004.
Гордість львівського “Електрону” – “Electron T5L64” №1179 2013 року виготовлення. 24 серпня 2013 року він почав курсувати вулицями Львова, а у 2014 році на коліях міста з’явився його менший “брат” – “Electron T3L44” №1180. Дані трамваї є найкращими і найсучаснішими на теренах пострадянського простору.
Разом з рухомим складом до уваги відвідувачів були і ремонтні цехи, підготовлені до ремонту та відремонтовані візки трамваїв, а волонтери проводили цікаві екскурсії для усіх бажаючих.
Трамваї в ремонтному цеху.Трамвайні візки в ремонтному цеху.Схема розташування вагонів у депо.Трамваї “Electron T3L44” №1180, “Tatra T4SU” №869 та “Sanok SW-1” №093.
