Вчора, 18 серпня 2015 року, в приміщенні мистецької галереї “Музей ідей” що знаходиться на вул. Валовій, 18 а, відбулась поминальна зустріч з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного. Власне 18 травня 1948 р. в Лук’янівській в’язниці Києва помер Василь Вишиваний, він же Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен.
На поминальну зустріч, ініціатором якої була знана у Львові режисер, громадський діяч Наталка Криничанка, зібралось небагато людей, але всі вони з великою повагою відносяться до постаті шляхетного Василя Вишиваного.
Поминальна зустріч з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного
Зустріч розпочалася з виступу переконаного філософа і барда Остапа Печарського. Він виконав на гітарі кілька своїх пісень на слова відомих українських поетів.
Остап Печарський на поминальній зустрічі з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного
Дуже цікавою та пізнавальною була розповідь знаного львівського історика Ігора Гавриліва, котрий поділився цікавими та маловідомими фактами з життя Вільгельма Габсбурга. А мистецтвознавець, арт-критик і поет, завідувачка відділу графіки Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові Олена Кіс-Федорук читала вірші, свої – про новітніх героїв і Василя – про Україну.
Олена Кіс-Федорук на поминальній зустрічі з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного
Нагадаємо, Василь Вишиваний, полковник Січових Стрільців, був одним із сотень тих, про кого не можна було навіть згадувати в радянські часи. І не лише тому, що воював за волю України, але й тому, що любив наш народ усією душею й віддав за нього власне життя.
Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен народився 10 лютого 1895 року в родинному маєтку Габсбурґів біля Пули на Адріатиці (нині Хорватія).
Протягом 1905-1912 рр. Вільгельм закінчив реальне училище у Відні, потім поїхав до Вінер-Нойштадта вчитися у військовій академії.
Василь Вишиваний, він же Вільгельм франц фон Габсбурґ-Льотрінґен.
Знайомство з українською мовою і культурою відбулося в Живці, а також у самостійній мандрівці Вільгельма Гуцульщиною. Захоплювався Франком, Федьковичем, Стефаником, Шевченком.
Після закінчення академії у лютому 1915 р. Вільгельм Габсбург, як лейтенант, потрапив до 13-го полку уланів, укомплектованого переважно українцями з Золочівщини. Один із підлеглих подарував своєму командирові вишиванку, і той почав відкрито носити її як у полку, так і поза ним. Це стало підставою до прізвиська «Василь Вишиваний», яке отримав Вільгельм Габсбурґ.
Поминальна зустріч з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного
На початку 1916 року, як член імператорської родини, став членом сенату.
До осені 1918 р. просував ідею перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію з Україною включно. Обстоював на переговорах у Брест-Литовську український інтерес. Автор таємного додатку до протоколу про створення в Австро-Угорщині окремого Українського коронного краю. Через польський вплив на керівництво імперією ці статті були вилучені в липні 1918 р.
За Брест-Литовською угодою після вступу в Україну австро-німецьких військ у квітні 1918 р. очолив Групу архикнязя Вільгельма (до неї увійшли й УСС), що базувалася в районі Херсона й Олександрівська (Запоріжжя), у жовтні переба¬зована до Чернівців.
Після приходу до влади Директорії, В. Габсбурґа у званні полковника призначено головою відділу закордонних зв’язків ГУ Генштабу. Після угоди Петлюри з Пілсудським 1920 р. подав у відставку й повернувся до Відня.
Поминальна зустріч з нагоди річниці смерті Василя Вишиваного
В роки ІІ Світової війни, як і всі Габсбурґи, відмовився співпрацювати з нацистами й перебував під наглядом гестапо.
26 серпня 1947 року під час радянської окупації Відня Вільгельма Габсбурґа заарештовано, вивезено в СРСР і засуджено на 25 років ув’язнення за «націоналістичну і антирадянську діяльність».
Василь Вишиваний помер 18 серпня 1948 р. в Лук’янівській в’язниці Києва. Місце поховання європейського аристократа з українською душею і досі невідоме.
Львівські вулиці є справжніми резервуарами таємничості і загадковості. Аби оповити себе цим містицизмом з позитивним відтінком, не обов’язково відвідувати окраїни міста Лева чи дійсно нікому не відомі місцини. Достатньо просто пройтися центром, де кожного дня “рояться” тисячі туристичних груп – і перед вами відкриваються справжні перлини, вершини яких є доступними для споглядання і в наші дні, тоді як основне “тіло” заховане глибоко в віках.
Вулиця Памви Беринди, м. Львів
Однією з таких перлин, що також містить присмак невідомості, є вулиця Памви Беринди, яка сполучає вулицю Театральну та проспект Свободи.
Вулиця Памви Беринди, сучасний вигляд
Кожного дня вона пропускає повз себе незліченну чисельність людей, фіксує безмірну кількість трамвайних рейсів у різні боки та спостерігає як кипить і вирує життя в самому серці Львова ось уже дві сотні років. Кожного дня люди, йдучи цієї вулицею чи перетинаючи її трамваєм, ставлять собі питання – а хто ж такий отой загадковий Памво Беринда? Дивлячись на таке незвичне прізвище та ім’я нашого героя, не дивними були би жартівливі припущення про нього, як про афро-українця, якого волею долі занесло у Львів XVII століття )).
Та, виявляється, Памво Беринда таки “наш”, а його вклад у розвиток української філології, лексикографії та книгодрукування настільки великий, що якщо би існував “Зал Слави”, що об’єднував би три згадані вище сфери діяльності та дисципліни, місце Беринди в подібного роду залі не підлягало би сумніву. Зрештою, навіть ім’я в нього, насправді, не таке вже незвичне (назву Памво він взяв після прийняття чернечого постригу) – звати його було Павлом (якщо вірити підпису глаголичними буквами у “Тріоді цвітній” (1631)).
Перевальський В. Памво Беринда, дереворит
Тобто, так само як людину, що мала чи не найбільший вплив на формування і поширення ідей раннього християнства. Тепер, коли завісу таємничості привідкрито, заглянемо за неї і дізнаємось ким же був Памво – Павло Беринда і чим удостоївся честі, аби його іменем назвали одну з вулиць Львова.
Основним джерелом до вивчення біографії Памво Беринди є присвята (передмова) і післямова до його найвідомішого та чи не найвагомішого доробку – “Лексикону словено-роського і імен толкованія” (1627).
“Лексикон…” Памво Беринди, 1627 рік
Надто мало даних є про його дитинство і перші роки життя, а те, що в наявності – це переважно гіпотетичні припущення, які не завжди вдається аргументувати. За однією з версій, його родина походила з Молдовії (історик церкви, археограф, Митрополит Євгеній (Болховитінов)). За іншою версією, він походив десь з району Карпат (c. Чайківці на Самбірщині), на що нібито вказує наявність місцевих діалектизмів у його віршах (Г. І. Коляда).
Освіту майбутній лексикограф та книгодрукар здобув у Львівській братській школі. В цьому навчальному закладі він на високому рівні опанував давньоукраїнську та давньогрецьку мови (загалом йому приписують знання більше десяти мов, серед яких такі “екзотичні” як давньоєврейська, сирійська і ін.), там же захопився дукарською справою. До останнього варто додати, що в братської школи була досить потужна друкарня. В ній ще 1591 року було видано Адельфотес, тобто граматику елліно-словенського язика, який впродовж тривалого часу був єдиним підручником для вивчення давньогрецької мови на східнослов’янському просторі.
Адельфотес, 1591 року
Також не мало важливо, що матрицю латинських шрифтів у друкарні Львівського братства придбала друкарня Лаврської школи у Києві. Тобто база та можливості для розвитку й зростання в Беринди були хороші.
Після завершення навчання, на запрошення єпископа Гедеона (Балабана), у 1603 році Памво Беринда переїжджає до Стрятина (тепер Івано-Франківська область), де організовує роботу та утримує друкарню. За час свого перебування там, а це 1603 – 1606 роки, Памво Беринда видає Служебник (1604) та Требник (1606).
По тому, знову повертається до Львова. Тут він приймає чернечий постриг, найімовірніше – у монастирі св. Онуфрія. Впродовж 1608 – 1615 років продовжує книговидавничу діяльність. Зокрема, ним було опубліковано “На Рождество вірші”, присвячені львівському єпископу Єремії (Тисаровському), який, між іншим, очолював процесію висвячення Петра (Могили) в єпископи, що відбувалась саме у Львові.
У 1617 році П. Беринді, вже досить знаному на той час книговидавцеві та вченому, приходить запрошення від архімандрита Києво-Печерської Лаври Єлисея (Плетенецького). Беринда переїжджає до Києва. Він швидко адаптувався до нового місця та середовища й майже одразу влився до робочого процесу. Вже 1619 року з’являється Анфологіон (збірка вибраних служб на всі 12 місяців року), а 1620 року Номоканон (збірник церковного права), до виходу яких доклався і Памво Беринда. Згодом, під час візиту до Києва єрусалимського патріарха Феофана, останній надав ієромонаху Беринді титул протосинкела (помічник патріарха) Єрусалимської церкви. Після цього Памво Беринда їздив з місіями до Москви і можливо на Афон.
Новий період діяльності Памво Беринди мав місце за наступного архімандрита Києво-Печерської лаври, який змінив Єлисея (Плетенецького) – Захарії (Копистенського). У 1626 році було випущено листівку з зображенням преподобного Памви – духовного покровителя Беринди. На листівці зберігся тайнописний автограф самого Памви Беринди.
У 1627 році вийшов у світ найвідоміший твір друкаря – “Лексикон славено-роський і імен толкованіє”, який Беринда укладав протягом тридцяти років свого життя.
“Лексикон…” Памво Беринди, 1627 рік
Ця праця, яка складається з двох частин, вміщує в себе 6982 слова, що розміщені на 475 сторінках. В передмові зазначено, що “велико славний язик словенський” має багато “темних” слів, тому й взявся Памво Беринда за пояснення – “каждое трудное слово виложилі”, даючи тлумачення церковно-словянських лексем тогочасною українською мовою. Роботу, що адресувалася “в пользу спудеев”, можна розцінювати як прототип сучасних енциклопедичних словників.
Через кілька років після підкорення найвищої вершини у своєму житті, Памво Беринди не стало. Він помер 1632 року в Києві, проживши біля семи десятків років. Похований в Києво-Печерській Лаврі.
Львів не забув свого героя, який жив, вчився і формувався як особистість у цьому місті. У 1992 році його іменем було названо вулицю в самому центрі, яка сполучає вул. Театральну і проспект Свободи. Що цікаво, раніше на цьому місці вулиці не було взагалі, а існував лише провулок, що впирався у міський мур. На місці зустрічі цього провулка і муру від 1422 знаходилась міська воскобійня, яка давала значні прибутки. Віск звідти, проштампований печаткою міста, вивозили до Німеччини, Франції, Волощини, у східні країни. Після ліквідації фортифікацій, на описуваному місці утворилась вулиця. На початку XX століття її назвали Вузькою. 1871 перейменовано на вулицю Кілінського,
Вулиця Кілінського, від 1992 року – Памви Беринди
а у 1941 – 1944, під час німецької окупації, вона мала назву Геллештрассе. Від 1992 вона відома як вулиця Памви Беринди – видатного українського філолога, лексикографа та друкаря.
Євген ГУЛЮК
Джерела:
Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – Т. 1; Німчук В. Памво Беринда і його “Лексіконь…”. [Електронний ресурс]. Режим доступу: litopys.org.ua/berlex/be01.htm; Чуприна О. Памво Беринда укладав свій словник пів життя // Gazeta.ua [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://gazeta.ua/articles/history-newspaper/_pamvo-berinda-ukladav-svij-slovnik-pivzhittya/178699
Вулиця Длугоша - незнана "професорська колонія" Львова
Для більшості львів’ян добре знайомою та улюбленою є затишна дільниця на верхньому Личакові – “професорська колонія”. Елітний сьогодні район, що постав на межі XIX-XX сторіч, вабить колоритом давнього передмістя, цікавою забудовою, спокоєм… Проте, мало хто з сучасників здогадується, що це не єдина міська дільниця де свого часу оселялась львівська інтелігенція…
Кам’яниця під №27 на вулиці Длугоша (нині – Кирила і Мефодія). Фото 2015 року
На давній вулиці Длугоша (зараз – Кирила і Мефодія), що слугувала колись уявним кордоном між парафією костелу Святого Марка (знаходився на вулиці Кобилянської) і рештою міста, досі є скульптура Богородиці, в пам’ять про капличку, що віддавна знаходилась тут. 1909 року на її місці збудували сецесійну кам’яницю під № 27 за проектом Казимира Жечицького. У цьому будинку мешкали кілька професорів Львівського університету, тож його називали “старим домом професорів”…
Скульптура Богородиці при будинку № 27 на вулиці Кирила і Мефодія. Фото 2015 року
Найвідомішим серед мешканців кам’яниці був професор і ректор Львівського університету Едвард Порембович (1862-1937), поет, перекладач із романських мов.
Едвард Порембович (1862-1937) – професор, ректор Львівського університету
Кам’яниця поруч, під сучасним № 25 належала Юзефові Супінському (1804-1893). Він закінчив студії та починав працю у Варшавському університеті. Після поразки антиросійського польського повстання 1831 року Супінський емігрував до Франції, а 1844-го перебрався до Львова, де працював у банку – Земському кредитному товаристві.
Йозеф Супінський (1804-1893) – професор, польський економіст та соціолог
Супінський є автором декількох наукових праць з економіки. Праця професора “Загальна думка фізіології всесвіту” вважається першою польською працею з соціології, хоча сам Супінський ніколи не вживав цього терміну.
Від 1914 по 1944 рік ця професорська кам’яниця була власністю родини Еугеніуша Ромера (1871-1954), професора Львівського університету, відомого польського географа і картографа. У 1916 році він видав “Географічно-статичний атлас Польщі”, до якого зараховував також українські, білоруські, литовські землі. Ромер брав участь в ролі експерта в мирних конференціях у Парижі (1919) та Ризі (1921), де визначались східні кордони Речі Посполитої…
Будинок № 25 на вулиці Кирила і Мефодія. Фото 2015 року
Часто Еугеніуша Ромера називають “батьком польської геополітики”. Завдяки своїм особистим знайомствам у західному науковому світі, Ромеру вдалося переконати іноземних колег у потребі “польської присутності” на “східних кресах”. Це мало вплив і на тодішніх західних політиків, які надавали перевагу Польщі в суперечках за Львів, Вільнюс та інші українські, литовські чи білоруські землі. Еугеніуш Ромер затято обороняв “польську рацію”, навіть наперекір очевидним фактам, часто жертвуючи задля цього своїм авторитетом об’єктивного науковця. Польські географи під його керівництвом тоді “здобули перемогу” над експертами з делегацій ЗУНР та УНР…
Еугеніуш Ромер (1871-1954) – польський професор- географ, картограф і геополітик
Після 1944 року Ромер оселився в Кракові. Син Еугеніуша Ромера – Вітольд (1900-1967) став відомим науковцем у галузі фотографії. Йому належить відкриття фотографічної техніки – ізогелія. Вітольд Ромер працював у створеному його батьком видавництві “Атлас” у Львові, а також у Львівській політехніці. Після війни став професором Політехніки у Вроцлаві.
Січове Стрілецтво постало як військова формація у часи Першої світової війни, коли український народ згуртував свої сили довкола ідеї національної держави. Від самого початку у лавах Січових Стрільців перебували численні представники творчої інтелігенції – письменники, поети, художники, мистецтвознавці.
Високі ідеали служіння своєму народу, готовності до боротьби за його визволення від чужих режимів знайшли втілення у творчості провідних митців першої третини ХХ ст., більшість із яких були безпосередніми учасниками визвольних змагань, – Осипа Куриласа, Івана Іванця, Лева Геца, Юліана Буцманюка,Олекси Новаківського та інших, серед них – і Олени Кульчицької. Її графіка (передусім майстерні естампи) та малярські твори були віддзеркаленням настроїв та сподівань тогочасного суспільства і власних почувань мисткині, яка палко підтримувала ідею самостійності. Олену Кульчицьку пов’язувала довголітня дружба із багатьма митцями, що перебували свого часу у лавах Січового Стрілецтва, зокрема, із Богданом Лепким, Михайлом Голубцем, Левом Гецом. Художниця сама була безпосереднім свідком подій воєнного лихоліття, пройшла разом зі своїм народом усі випробування, що випали на його долю у роки Першої світової війни.
Художниця Олена Кульчицька, молоді роки
Звістка про початок війни застала Олену Кульчицьку у Перемишлі, де вона мешкала із мамою Марією Стебельською та сестрою Ольгою, працюючи професором рисунка у Другому вчительському семінарі та гімназіях. Зважаючи на військовий стан, ставлення польської влади до українців було вкрай вороже. У щоденнику, написаному у Львові у 1940-х роках, художниця згадувала: «Настрій поляків проти українського населення був ворожий… на українців не знати чому кинули п’ятно зрадників, наслідком чого було страшне переслідування, що тривало цілу війну». О. Кульчицькій та її родині загрожувало ув’язнення у таборі Талергоф, але завдяки клопотанню Романа Стебельського (брата матері – Марії Стебельської), що був прокурором у Перемишлі, їм вдалося виїхати до Відня.
На еміграції Олена та Ольга Кульчицькі активно включаються у громадську роботу, зокрема працюють у Комітеті допомоги пораненим українським воякам, головою якого була О. Левицька (згодом – О. Ціпановська): «Це була опіка над шпиталями, січовими стрільцями і друге. Наша праця в шпиталях полягала в тому, що ми відвідували ранених вояків, роздавали їм часописи, подарунки та уряджували Різдвяні і Великодні свята». Заходами Комітету було видано низку листівок із репродукціями творів О. Кульчицької на воєнну тематику – «Чорна хмара війни», «Могили борців», «Доля українських утікачів», «Мати Божа, рятуй наш край», що були однією із перших спроб популяризації української ідеї засобами образотворчого мистецтва.
Художниця Олена Кульчицька
У цей час О. Кульчицька працює над ілюстраціями до «Букваря» та воєнної читанки «Червона калина».У Відні вона створює монументальний малярський цикл «Страсті Христові», що складався із 11 картин, на яких зображено сцени Хресної дороги, Розп’яття та Воскресіння Ісуса Христа. Задум цих творів виник у художниці значною мірою під впливом драматичних колізій воєнних років. У сміливих за композицією та колористичним вирішенням, сповнених внутрішньої напруги полотнах О. Кульчицька втілила ідею жертовності, самопосвяти заради спасіння усього людства. Цикл «Страсті Христові»,без сумніву, можна вважати визначним явищем українського модернізму.
У графіці воєнних років Олена Кульчицька, що була безпосереднім учасником тих подій, порушує болючі теми – еміграції, переслідування та поневірянь українців у роки війни. Лейтмотивом творів, виконаних у різних графічних техніках, стала ідея героїчної боротьби та служіння своєму народові. Рука мисткині, озброєна різцем та пензлем, творить на папері галерею алегоричних образів воєнного лихоліття – цикл гравюр «УСС.1914-1915рр.», серія офортів 1914-1916 років: «По війні. Життя перемагає», «Чорна хмара війни», «Страхіття війни», «На варті», «Татарське лихоліття», «Пімста», «За море», «Апофеоз». Лаконічна, часом сувора мова графічних засобів – лінії, плями, штриха – була, на думку художниці, найбільш відповідною для передачі настроїв епохи: «Вражіння, що лишила мені війна, були так сильні, що залишились в моїй душі на ціле життя і були змістом не тільки однієї картини… Картини, виконані олією, аквареллю, а найчастіше – в графіці, яка, може, найсильніша в своїй простоті виразу».
Олена Кульчицька “На варті”, 1915 рік, півкартон, акватинта, 12,3Х17,2
Олена Кульчицька “Страхіття війни”, 1915 рік, папір, офорт, 18,5Х23,5
Олена Кульчицька “По війні. Життя перемагає”, 1915 рік, півкартон, офорт, акватинта, 17Х12,3
Боротьба та героїзм Січового Стрілецтва знайшли втілення у символічному образі молодого стрільця у кольоровому лінориті «Стрілецька кров». У центрі композиції – схилена постать пораненого вояка, з грудей якого проростає виноградна лоза. Її грона заповнюють площину аркуша, кров скапує до чаші, яку підтримують жіночі руки.
Олена Кульчицька “Стрілецька кров”, 1920-ті роки, папір, кольоровий лінорит, 11,1Х10,6
За висловом дослідниці творчості Олени Кульчицької Л. Кость, зав. ХММ О. Кульчицької, «трактування теми Січового Стрілецтва О. Кульчицької набуло народно-пісенного, фольклорного характеру. Це виявилося у дещо спрощеному рисунку, використанні елементу виноградної лози – символу євхаристійної жертви в українському іконописі. Таке символічне бачення передає любов і довіру українського народу до Січових Стрільців, у лавах яких з’єднався цвіт української нації». Графічний цикл «УСС. 1914-1915 рр.» задуманий О. Кульчицькою у вигляді альбому, на обкладинці якого художниця запроектувала емблему Українських січових стрільців – лева на задніх лапах – обабіч якого розміщено дати «1914-1915».
Олена Кульчицька, обкладинка до альбому “УСС 1914-1915”, 1915 рік, папір, дереворит, 17Х13,5
Цикл складався із семи естампів: «Українські січові стрільці», «Гуцули- добровольці», «Орлиці в Карпатах», «Хоробрі галицькі полки», «Під чужим небом», «Діти-герої», «Полеглий стрілець». Скупими графічними засобами – чіткою лінією та плямою, що органічно поєднані із білою площиною аркуша – художниця досягає вражаючої виразності та емоційності образів. Перед нами постають стрункі ряди січових стрільців, що йдуть у бій, простих селян, які самовіддано допомагають українським воякам, біженців, гнаних війною.
Олена Кульчицька “Українські Січові Стрільці”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 29,1Х19,6
Олена Кульчицька “Хоробрі галицькі полки”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 31,3Х21,1
Олена Кульчицька “Гуцули-добровольці”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 29Х21,1
Олена Кульчицька “Орлиці в карпатах”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 29,5Х20,5
Олена Кульчицька “Під чужим небом”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 29,5Х22
Олена Кульчицька “Діти-герої”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 28Х20
Олена Кульчицька “Полеглий стрілець”, 1915 рік (із циклу “УСС 1914-1915”), папір, дереворит, 20,3Х29,4
У доробку художниці є і кілька рисунків на воєнну тематику, виконаних олівцем та тушшю.Вони виразні, настроєві, лаконічні за композицією – «Ім’я невідоме», «Начерк січового стрільця», «Ескіз до композиції». Цікавим зразком нових тенденцій у релігійному малярстві того часу є ікона «О, Мати Божа України!», позначена сецесійною стилістикою, що виявилося у орнаментальному декорі, компонуванні зображення у квадратному форматі, поєднання білих, золотавих, блакитно-сірих площин. Цікавий нюанс – на застібці, що скріплює мафорій Богородиці, можемо побачити емблему Січового Стрілецтва – лева, що спирається на скелю. На жаль, цей твір до нашого часу не зберігся і відомий тільки із репродукцій.
Олена Кульчицька “Ім`я невідоме”, близько 1915-1916 років, туш, перо, 22Х15
Олена Кульчицька “О, Мати Божа України!”, близько 1915-1919 років, з репродукції, 24,5Х24
Олена Кульчицька “Ескіз до композиції”, близько 1915-1916 років, папір, туш, перо, 13,5Х14,8
Олена Кульчицька, як і більшість галичан, покладала великі надії на визвольні змагання 1918 року, радо вітала події 1 листопада 1918 року у Львові, відомі як Листопадовий зрив. Однак цим надіям не судилося збутися. Розчарування, біль, тривогу, що охопили українців, поділяли і художниця та її родина. 1919 року Олену та Ольгу, як і багатьох українських діячів, польська влада ув’язнила на кілька місяців у замку в Баранові за активну проукраїнську позицію. Однак випробування, що випали на долю О.Кульчицької, не зламали її віри у те, що українці зуміють вибороти власну державу. У 1928 р. вона створює лінорит «Тезей» до 10-ї річниці Листопадового зриву. Тут сюжет античного міфу про героя Тезея набуває нового трактування – Тезей підіймає важкий камінь, під яким заховані лицарська шабля, шолом та гетьманська булава – символи державної влади. З-під каменя проростає гілля калини, рясно вкрите кетягами, що символізує нескорену волю та державницькі прагнення українців.
Олена Кульчицька “Тезей”, 1928 рік, папір, лінорит, 14Х12
Твори Олени Кульчицької на воєнну тематику були високо оцінені її сучасниками, зокрема М.Голубцем та І. Крип’якевичем, що присвятили художниці низку публікацій у періодичних виданнях. Олена Кульчицька щиро вірила у велику силу духу свого народу, разом із яким вона була у найважчі часи. Протягом усього життя вона жертовно служила йому своїм великим талантом, увіковічнивши золоті сторінки української історії у десятках мистецьких творів.
Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво: альбом-каталог /Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького; авт. статті, упоряд.: Л.Кость; упоряд. спогадів : Л.Кость, Т.Різун. – Львів, Київ : Апріорі, 2013. – 392 с.: іл.
Олена Кіс-Федорук. «Бо пора ся велика єсть!»/ УСС у боях і міжчассі. Мистецька спадщина.//Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ ; Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького ; Національна бібліотека Чеської республіки – слов’янська бібліотека ; поліграфічна фірма «Оранта»; упоряд. : І.Завалій, О.Кіс-Федорук та ін.; авт. вступ. статті : О.Кіс-Федорук. – Львів, Київ, 2007.- с. 5-23.
Любов Кость. Ідеї Січового Стрілецтва у творчості Олени Кульчицької./ УСС у боях і міжчассі. Мистецька спадщина.//Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ ; Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького ; Національна бібліотека Чеської республіки – слов’янська бібліотека ; поліграфічна фірма «Оранта»; упоряд. : І.Завалій, О. Кіс-Федорук та ін.; авт. вступ. статті : О.Кіс-Федорук. – Львів, Київ, 2007.- с.172-175.
Любов Кость. Релігійна тема у творчості О.Кульчицької./ Народознавчі зошити. //Інститут народознавства НАНУ; гол. ред. : С.Павлюк.- Львів, 2001. – №1- с.43-45.
Львівська школа лісівництва, або освіта під патронатом графа Дідушицького
Загальний поступ Галицького краю у складі Австро-Угорської монархії у XIX сторіччі вимагав належної відповідності у всіх сферах життя імперії, зокрема, у освіті. У середині позаминулого сторіччя відчутною стає потреба у фахівцях лісового господарства – для організації роботи надлісництв та лісових управ, “лісових комісарах”, що мали здійснювати нагляд за користуванням цим надважливим ресурсом…
Ще у 1856 році, у Рільничій школі, в Дублянах, поблизу Львова, чи не вперше на теренах майбутньої України, було започатковано вивчення „енциклопедії лісівництва“ як окремого предмету, для належної підготовки майбутніх фахівців.
Крайова школа лісового господарства у Львові. Фото 1880-х років
Згодом, у жовтні 1874 року, вже у Львові, відбулися урочистості з відкриття Крайової школи лісового господарства, що згодом отримала статус Вищої. Куратором закладу був призначений великий меценат, фундатор природничого музею у Львові граф Володимир Дідушицький. Початково, під діяльність закладу було виділено невелику парцелю на вулиці Святого Миколая (нині Грушевського), поблизу старої будівлі університету Яна Казимира (тепер – біологічний факультет ЛНУ Івана Франка).
У 1880-х роках школу перенесли до придбаної вілли із садом на колишній парафіяльній ділянці Святого Марка – між сучасних вулиць Кобилянської та Франка. Тоді ж школа увійшла до складу Політехнічної вищої школи у Львові.
Вілла на вулиці Кобилянської, де від 1882 року існувала лісова школа. Зараз корпус Лісотехнічного університету. Фото 2015 року
Ініціатором і першим керівником школи лісівництва у Львові стає Генріх Стшелєцький (1819-1901), син лісника з Добротвору, управляючий львівських міських лісів, член Галицьких господарського і лісового товариств, науковець та автор близько сотні праць з різних напрямків лісівництва, перший репрезентант вітчизняної лісівничої науки, до чиїх думок дослухатимуться далеко за межами Галичини. Стшелєцький керував школою до 1892 року.
Генріх Стшелєцький (1819-1901) – перший керівник Крайової школи лісового господарства
Нове приміщення школи – давню віллу Мілашевських на вулиці Святого Марка (нині Кобилянської) було перебудовано архітектором Бруно Бауером. Поруч, на площі 0,3 га, створили невеликий навчальний арборетум (дендрарій). 1882 року тут розпочало діяльність Галицьке лісове товариство, видавався часопис, відбувались галузеві засідання…
Корпус кафедри екології та ландшафтної архітектури НУЛТУ, колись – лісова школа. Фото 2015 року
До крайової школи приймали щороку близько 15 осіб, переважно матуристів, половина з них отримувала стипендії та допомогу з кредитів крайового відділу чи господарського товариства. Окрім цього Галицьке лісове товариство для учнів з незаможних родин з своїх фондів виділяло стипендії, право розподілу яких належало Стшелєцькому… Безпосередньо школою керувала рада опікунів з трьох членів. Контроль за її діяльністю здійснював крайовий відділ.
Лісова школа у Львові на поштівці початку XX сторіччя
Наукову основу молодої лісівничої школи складав доробок природничих та лісівничих шкіл Вар- шавського, Львівського, Краківського, Празького та Віденського університетів. Тут викладали професори Львівського університету (Гломбинський, Острожинський та ін.), Технічної (Франке, Зайончковський та ін.) та Рільничої академій (Шульц, Павлик та ін.) а також науковці з позаосвітньої сфери.
Давній будинок Крайової лісової школи. Фото 2015 року
Апогею передвоєнний розквіт школи сягнув коли 1912 року професори вищих навчальних закладів Львова подали намісникові Галичини Бадені меморандум “Про утворення лісової академії у краї”. Світова війна завадила здійсненню цього… У міжвоєнний період польська влада об’єднала Вищу лісову школу з Технічною та Рільничою академіями.
Останнє десятиріччя минулого століття ознаменувалось для Львова справжнім “нашестям” МАФів. Малі архітектурні форми, різного гатунку і, як правило, із найрізноманітнішим асортиментом, з’являлись на вулицях міста немов гриби після дощу… Із кінцем бурхливих 1990-х, відносною стабілізацією економіки, першими кроками із впорядкування міського благоустрою постала проблема – що робити із сотнями “об’єктів господарювання”, розташованих повсюди, немов зараза на тілі Львова..? Досі, ставлення городян до МАФів не є однозначним – дехто – категоричний їх противник, для декого – це робоче місце, та зручність у покупках. Проте, гадаю всім буде цікаво дізнатись, що МАФи у місті Лева, у звичному для нас вигляді, існують вже понад сторіччя…
Кіоск із содовою водою на площі Галицькій (поблизу нин. пам. Данила Галицького). Фото 1894 року
На початку XX сторіччя найцікавішими витворами “малої архітектури” у Львові були торгівельні й трамвайні павільйони та газетно-журнальні кіоски. У 1903 році на площі Святого Духа (нині – площа Івана Підкови) було встановлено літній павільйон кав’ярні “Віденська”, із досі небаченими для центра міста габаритами – 16 на 12 метрів! Він був повністю виготовлений з металевих конструкцій фірмою “Пйотрович та Шуман”.
Металевий павільйон “Віденської” кав’ярні на нин. площі Підкови. Фото початку XX сторіччя
Вперше на Валах Гетьманських (нині – пр-т Свободи), згодом у інших місцях центральної частини Львова, у 1905 році, з’являються нові павільйони на трамвайних зупинках – звичайної прямокутної форми, проте із електричним освітленням, годинником та елементами сецесії у оздобі…
Павільйон трамвайної зупинки із годинником на нинішньому пр-ті Свободи. Фото 1905 року
Згодом, близько 1909-1910 років, ці улюблені львів’янами павільйони-зупинки було вдосконалено. За проектом архітектора Вишневського на таких зупинках з’явились туалети, звісно ж ізольовані від пасажирських відділень… Утилітарна функція цих споруд добре поєднувалась із лаконічним зовнішнім виглядом у стилі міської, раціональної сецесії.
Павільйони-зупинки на сучасному проспекті Свободи. Фото початку XX сторіччя
Характерною окрасою Львова на довгі роки стали газетно-журнальні запроектовані архітектурним бюро Соколовського. Вони були виконані з дерева, металу, скла і кольорової кераміки у загальній сіро-блакитній гамі, зі стилізовано-бідермаєрівським завершенням. 1906 року такі кіоски встановили на площах Марійській (зараз – Міцкевича) і Галицькій, Гетьманських Валах (пр-т Свободи), на площі перед залізничним вокзалом і на початку вулиці Личаківської.
Кіоск за проектом бюро Соколовського на площі Галицькій. Фото до 1914 року
Протягом 1909-1910 років фірмою Альфреда Захаревича було виконано кіоск, ліхтарі й огорожа у сквері на площі Галицькій. Проект став першою “ластівкою” у подальшій хвилі впорядкування прилеглої до МАФів території, архітектори прагнули аби їх зразки “малої архітектури” органічно поєднувались із навколишнім середовищем, архітектурою міста…
Лотерейний кіоск за Львівською Оперою. Фото до 1918 року
Напередодні I Світової війни з’являються комбіновані проекти міських павільйонів – трамвайних і для продажу фруктів, з відгомоном орнаментального модерну у лініях дахів, що були виконані у 1912 році архітектором Мінкевичем і Дердацьким. Подібні ескізи ми бачимо у проектах Обмінського і Долинського.
МАФ у закопанському стилі із черепичним дахом на сучасному пр-ті Свободи. Фото 1925 року
Нажаль невідомий архітектор початку XX сторіччя залишив проекти торгових павільйонів у закопанському стилі, з підкресленими характерними елементами народного дерев’яного будівництва і черепичним дахом.
Євгеній ІПАТОВ
Використані джерела:
За матеріалами видання Архітектура Львова. Час і стилі XIII-XXI сторіччя, 2008 рік
У Музеї народної архітектури і побуту «Шевченківський гай» у неділю, 16 серпня, відбулося «Свято хліба» – цьогоріч воно ювілейне – у Львові його провели вже десятий раз. Захід розпочався об 11.00 з Божественної літургії за здоров’я хлібопекарів у Храмі божої премудрості. Організатором “Свята хліба” є громадська організація «Гільдія приватних пекарів та кондитерів Львівської області».
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
“Свято хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Згодом відбулося посвячення короваїв та ярмаркових хлібів, різноманітні театралізовані дійства та майстер-класи з ткацтва, в’язання з соломи, катання на конях, варіння трав’яних чаїв.
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Інтерактивний виступ майстра народних ремесел на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
«Свято хліба-2015» відбувалося за підтримки традиційного партнера – ТМ «Просто добрий хліб», галузевого партнера ТзОВ «Галицька здоба», мережевого партнера «Львівхолод» – Мережі магазинів «Рукавичка», надійного партнера ТМ «Рудь». Щорічно генеральним партнером свята виступає ПрАТ «Компанія Ензим» (ТМ «Львівські дріжджі»).
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Виставка-продаж виробів народних майстрів на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Гості «Свята хліба» насолодилися насиченою програмою дійства: виставкою короваїв, дегустацією хліба, презентацією ексклюзивних новинок хлібних виробів, випечених за давніми традиціями. На святі виступили виконавці: чоловічий вокальний гурт «Гомін», вокальна студія «Подих весни», фольк-рок гурт «Перебендя», вокальна формація «Madrigal Voices», барабанне шоу «Drums-band» та інші. Господинею сцени була відома львівська ведуча Оксана Король.
Розважальна програма на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Розважальна програма на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Розважальна програма на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Розважальна програма на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
На «Святі хліба» не сумувала і малеча. На «Дитячій галявині» провели конкурси, вікторини, майстер-класи з приємними подарунками від партнерів заходу.
Майстер-клас на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Майстер-клас на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Майстер-клас на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Майстер-клас на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
Майстер-клас на “Святі хліба” У музеї народної архітектури та побуту “Шевченківський гай” у Львові, 16 серпня 2015 року
На заході також збирали пластикові кришки в межах Всеукраїнської програми зі збору кришок для подальшої переробки та виготовлення протезів для бійців на сході країни.
«Свято хліба» проводиться, починаючи з 2005 року. У 2013 році у Шевченківський гай завітало близько 35 000 відвідувачів зі Львівщини та інших областей України. На свято приїздять навіть постійні гості з Польщі. Львів’яни залюбки приходять на «Свято хліба» зі своїми родинами та друзями.
Дійство започаткувала громадська організація «Гільдія приватних пекарів та кондитерів Львівської області».
Добре відоме слово шпиталь, майже за тисячолітню історію увійшло до повсякденного лексикону сучасників, проте, дещо втратило своє первісне значення… Походить воно відлатинського “hospitalis”-притулок для прочан. Першігоспіталі, саме у такому розумінні, з’явились в Єрусалиміпісляйогозавоюванняхрестоносцями у XII сторіччі. Відтак, рицарі ордену госпітальєрів не були медиками, як би цемігподуматисучасний читач… Вони лише опікувалисяпрочанами, якіпоспішалидо гробу Господнього.
Сучасна площа Святого Духа у Львові, до кінця XVIII сторіччя на цьому місці знаходився однойменний костел із давнім шпиталем. Фото 2015 року
У середньовіччі не було спеціалізованих лікувальних закладів у сучасному для нас розумінні. Процедури, зокрема й хірургічнівтручання, відбувались у доміхворого… Лікарі у ті часи, як правило, обмежувались діагнозом та призначеннями, “чорну роботу” виконували хірурги та цеховики-цирульники, значною була й ціна лікування… За таких обставин діяльність шпиталів була направду рятівною.
Праворуч, за міським муром костел та шпиталь Святого Духа. Фрагмент картини Розвадовського, Яновського, 1928 рік
Одним з найдавніших та найвідоміших львівських шпиталів був міський, або як його ще називали – шпиталь Святого Духа. За однією з версій його заснував 1356 році король Казимир ІІІ і назвав його шпиталем святої Єлизавети. Найдавнішу письмовузгадку про ньогознаходимо у 1377 році. Існував до цісарських реформ 1780 року, тобто, за найскромнішимипідрахунками 403 роки… Сьогодні миможемопобачитийогопротрасованіфундаменти на сучасній площіІванаПідкови.
Близько 1399 року, поруч із шпиталем розпочали будівництво костелу Святого Духа, який закінчили у 1408 році, при якому діяла школа… Ченці храму були, паралельно персоналом шпиталю, розподіляли пожертви опікувались його діяльністю…
Трасування колишніх стін костелу та шпиталю Святого Духа на площі Підкови. Фото 2015 року
Цей шпиталь був жіночим та служив притулком для вдівта “самотніхстарихпань”, як довідуємося з документів. Утриманкишпиталющорічно обирали з-поміж себе двохнаставниць. Їх обов’язкомбулопильнувати “щоб бабки поводилися пристойно, скромно, покірно. Якщо б якась сварилася, напивалася, лаяласянедобрими словами, проклинала, по господах волочилась, інших підбурювала – то такамає бути вигнаноюзішпиталю…”.
Щорічно, 22 лютого, магістрат призначавпровізорашпиталю, зазвичай, доктора медицини. Свого часу у числіпровізорів був і славетнийбургомістр та історик Львова БартоломейЗіморович. Та головним його обов’язкомбулодбати про економічну основу закладу. А вона булачималою... Вже у XVI століттішпитальотримував доходи відсілСкнилів та Малехів, ланів, якірозташовувалисяпоблизу сучасниіхвулицьКоперніка, Тершаківців, Личаківської. Мавтакож і свіймлин на ПолтвібіляМалехова, котрий так і називали “Бабськиймлин”…
Бартоломей Зиморович (1597-1677) – бургомістр, історик, поет, один з провізорів шпиталю Святого Духа.
Давній шпиталь функціонував за рахунок значних пожертв багатих шляхтичів. Серед меценатів того періоду відомі подружжя Айзгенгутелів та блаженний Яків Стрепа. На Чистийчетверстараннямиміщан для шпиталювлаштовувалося свято убогих… Пізніше, у 1680 році, кам’яницю поблизу костелу багатий шляхтич Мартин Філіповський подарував для помешкання святодухівському вікарієві. Між магістратом та духовенством костелу постійно точились суперечки за право опіки над ним та належними йому землями. Врешті-решт у 1546 році шпиталь повністю перейшов у підпорядкування міста.
Цеглини трасування давніх стін шпиталю та костелу Святого Духа. Фото 2015 року
1772 року, з приходом у місто австрійської влади, шпиталь втратив усі свої маєтки та найголовніше – джерело доходів. 7 березня 1780 року частина шпиталю, що примикав до костелу завалилась. Через два тижні було прийнято прийняте рішення розібрати руїни шпиталю, а хворих розмістити у інших міських лікувальних закладах…
Рішенням районної ради та розпорядженням голови райдержадміністрації у січні 2003 року створено позашкільний заклад освіти – Жовківський районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка», який розміщений у селі Зіболки.
Табір є державним закладом комунальної власності соціального спрямування. Оздоровлюються тут діти-сироти, діти – переможці олімпіад, діти з малозабезпечених сімей, путівки розподіляє між школами відділ освіти Жовківської районної ради пропорційно до кількості дітей в школі. Освітянський бюджет “скрипить”, але витягує таки видатки на табір. Загалом на утримання табору йде приблизно 1 мільйон 200 тисяч гривень – на ці кошти якась школа могла б покращити свій матеріально-технічний стан, але здоров’я дітей є далеко не останнім в добробуті держави.
Районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Районний дитячий центр оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
“Я тут працюю з 2003 року. Ми культивуємо серед дітей Жовківщини активні форми відпочинку, дозвілля і туризму через механізм оздоровлення. Цього року у нас оздоровилось за 4 зміни 720 дітей – серед них 100 дітей пільгових категорій, які не оплачують нічого. Батьки інших дітей доплачують по 100 гривень за 14 днів, всі інші витрати бере на а себе держава. Цього року у нас також оздоровлювались діти з інших міст, так з Києва була група 30 дітей, бути також діти з Жовтих Вод з Дніпропетровщини”, – розповідає директор табору Лука Петрович Павлюк.
Умивальнки дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Їдальня дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Кімнати гігієни дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Стіна фотографій дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Літня сцена дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Цього року в таборі працює близько п’яти різноманітних тематичних гуртків. Це і хореографічний, і туристичний, і велосипедний та інші. Кожного вечора о 18.00 відбуваються музично-розважальні заходи на літній сцені. Особлива увага ту т приділяється туристичній тематиці, якою в таборі займається заступник директора Олексій Юрійович Сопілко.
Спортивне життя дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Спортивне життя дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Спортивне життя дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Спортивне життя дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Спортивне життя дитячого центру оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
На території табору знаходиться 54 будиночки, з них житлових для дітей – 45, інші мають господарське призначення. Виховниками у нас працюють студенти-практиканти з Бродівського педагогічного коледжу та педагоги з жовсківських шкіл. На загін з 30 дітей приблизно припадає 2-3 виховники.
Життя в дитячому центрі оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Життя в дитячому центрі оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Життя в дитячому центрі оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Життя в дитячому центрі оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Життя в дитячому центрі оздоровлення, відпочинку та туризму «Росинка»
Наступного року табір святкуватиме свій перший потужний ювілей – 40 років існування. Створений він був 1976 року силами сільських господарств – кожен колгосп в районі збудував один будиночок і табір розпочав своє існування.
В 90-их роках табір приблизно на 10 років перебрав на себе УДЮМК Франківського району міста Львова. В 2003 році, завдяки районній владі в особі Петра Панасовича Комара, табір було повернуто в комунальну власність Жовківського району. З цього моменту табір почав своє друге життя і по наш час радо зустрічає своїх маленьких гостей.
Мабуть, від самих початків існування людства азартні ігри крокували поруч, прогресуючи разом із світовими цивілізаціями. Хоча, прямих писемних згадок про це явище на світанку львівської історії ми не маємо, проте, артефакти стверджують, що гра у кості була поширена як на теренах Львівщини, так і на території майбутньої України загалом вже в ХІ-ХІІ сторіччях. Одразу, ще з тих далеких часів, маємо факти “темного” боку цієї забави… Львівський археолог Святослав Терський свідчить, що серед знайдених ним під час розкопок гральних костей дві третини виявилися шулерськими. Бо тогочасні шулери робили у гранях костей непомітні канальці, в котрі заливали свинець або ртуть…
Незважаючи на популярність та поширення азартних ігор, львівська влада у всі часи забороняла, намагалась боротись із цим згубним суспільним явищем, усвідомлюючи всю небезпеку азарту для людських душі та тіла…
Фрагмент ікони “Страсті Христові” з Добромиля із гравцями у кості під розп’яттям (1593)
Про заборону азартних ігор у Львові вперше ми дізнаємось з праці Бартоломея Зиморовича “Потрійний Львів” під 1460 роком. Тоді у Львові заборонили грати у кості на великі, чи малі гроші під загрозою штрафу для обох гравців і конфіскацією виграшу. Якби у когось у шинку такі ігри сталися тричі, він втрачав право шинкування…
Доброю ілюстрацією суспільного ставлення до гри є ікона “Страсті Христові” із Добромиля (1593 рік), яка зберігається у Національному Музеї у Львові. Під розп’яттям Христовим, зображено групу катів, яка, за тогочасним звичаєм, розігрує в кості одяг страченого. У стародавніх іконописців була добра традиція писати біблійні персонажі, як портрети сучасників. Цим підкреслюється вічна актуальність Святого Письма. Тож можна не сумніватися, що сцена гри у кості є майже документальною, замальованою з побуту кінця XVI століття. Мабуть, автор дуже нелюбив гравців, бо зробив другорядний сюжет мало не центральним. Наче намагався сказати, що азартна гра личить лише покидькам…
Зразки середньовічних гральних костей – найбільш поширеної забави у ті часи. Фото наших днів
Доки існувала Річ Посполита, до кінця XVIII сторіччя, діяла заборона львівських райців на азартні ігри в межах міста. Із приходом нової, Австрійської монархії, ситуація для любителів гравецького “екстріму” та легкої наживи стала ще жорсткішою…
Цісарева Марія-Терезія заборонила у Львові не лише азартні ігри, але навіть борделі, які були міською власністю, прибуток від них йшов на утримання міських шпиталів… Відтоді медицина отримувала державні кошти з імперського бюджету, здобула поштовх до подальшого розвитку. Львівська поліція, котра почала діяти у 1786 році (раніше від уславлених Скотленд-Ярду та французької Сюрте), більш вправно слідкувала за дотриманням законів імперії аніж середньовічні ціпаки…
Цісарева Марія-Терезія (1740-1780)
Багато хто робить помилкові висновки наслухавшись легенд про так звані львівські “казино”… У часи Габсбургів, та пізніше, у міжвоєнну добу, насправді існували “касино”, тобто клуби. Формально різниця невелика – лише одна літера, а по-суті – небо і земля… Найвідомішими із касино були “Шляхетське” або “Народове” (тепер Будинок вчених по вулиці Листопадового чину) та “Міське” (проспект Шевченка, 13).
Вони являли собою клуби для спілкування певних верств, до послуг яких були буфети, більярдні, танцювальні зали, читальні, ломберні столики, врешті-решт… Але нічого подібного до рулетки. У “Міському касино” часто бували бали, так би мовити, для трудової інтелігенції – медиків, політехніків тощо. У довоєнний пресі про тогочасні розваги можна було зустріти подібні анекдоти: “Знаєш, донечко, – каже мама.Твоя сукня дуже відкрита. Для балу медиків годиться, але для балу політехніків – то занадто”.
Будинок “Міського касино” на сучасному пр-ті Шевченка. Поштівка початку XX сторіччя
Цікаву згадку про тогочасні розваги у касино залишив для нас Іван Франко у творі “Для домашнього огнища”: “…Принесли вино, і ціле товариство подалося до реставраційного салону. Шум, гамір, сміх, брязкіт склянок заповнив увесь салон. Почалися тости, зразу поважні, а потім юмористичні, далі почали співати пісень, грати на фортеп’яно…”. І жодної згадки про азартні ігри…
Поштівка із зображенням “Шляхетського касино”. Початок XX сторіччя
Звісно ж, на будь-який закон знайдеться й порушник… Азартні ігри були – й у шляхетних кам’яницях, де програвались цілі маєтки, й у генделиках на околицях де робочі втрачали важко зароблені шеляги… Але, не було це у передвоєнному Львові проблемою розповсюдженою, справжньою раковою пухлиною на тілі міста, що руйнувала душі майбутніх поколінь…
Вілла на вулиці Стрілецькій, або де живе львівський мер
Мандрівка елітним районом Львова, так званою “професорською колонією” привела нас до будинку на вул. Стрілецькій, 1, що неподалік від Шевченківського гаю.
Загальна площа цього будинку складає 695 кв. м. (в тому числі житлова площа – 234 кв. м). Будинок має 3 поверхи: перший цокольний поверх (розміщений гараж на 2 авто та господарські приміщення), на другому та третьому – житлові приміщення. Кухня має вихід на терасу. На горищі також обладнана кімната.
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Мешканцями цього будинку є діючий мер міста Львова Андрій Садовий з дружиною Катериною Кіт-Садовою, їх п’ятеро дітей, а також батьки Катерини. Загалом 9 людей.
При вході в маєток розташований постійний пост охорони. Мир і спокій оселі цілодобово пильнують працівники міліції.
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Хоча раніше на запитання, чи будинок буде охоронятись, Садовий відповідав: «Яка охорона? Від кого охороняти? Та я вас прошу, це все умовні речі», але мабуть після обстрілів будинку з протитанкового гранатомета, погляди на охорону в Андрія Івановича змінилися. Хоча що допоможе міліціонер від гранатомета – важко сказати.
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Нагадаємо, до цього часу родина мера Львова мешкала у квартирі на вул. Рудницького, на шостому поверсі без ліфту. Саме відсутність ліфту, зі слів Андрія Івановича і стала причиною придбання власного будинку, який його сім’я придбала в обмін на цю власне трикімнатну квартиру на вул. Рудницького з доплатою близько 300 тисяч доларів . Загалом вартість будинку склала близько півмільйона доларів США.
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Будинок родини Садових на вул. Стрілецькій, 1 у Львові, фото 2015 року
Гроші на купівлю будинку знайшли за рахунок того, що Катерина Кіт-Садова продала частину акцій ПрАТ «ТРК «Люкс» за майже 400 тисяч доларів США з метою купівлі будинку.
Як середньовічна дорога до фільварку на вулицю Гнатюка перетворилась
Вулиця, без якої неможливо уявити львівського центру, вже понад чотири сотні років милує око городян і гостей міста. Сучасна вулиця Володимира Гнатюка бере свій початок від головної магістралі Львова – проспекту Свободи. Немов античні пропілеї її відкривають дві прекрасні пам’ятки зламу XIX-XX сторіч – Галицька ощадна каса та Празький кредитний банк – утворюючи “Банківську браму” австрійського Львова…
Початок давньої вулиці Ягеллонська (нині Гнатюка). Фото останньої чверті XIX сторіччя
Ще у XVI сторіччі багатий львівський міщанин Штанцль Шольц, у своїх володіннях, орієнтовно там, де зараз знаходиться головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка, засновує поселення – Штанцльову Волю. Дорога, що вела від мурів середмістя до фільварку патриція, згодом перетвориться на вулицю Ягеллонську – сучасну Гнатюка…
Вулиця імені Володимира Гнатюка. Фото 2015 року
У ті самі часи, наприкінці XVI сторіччя, до Львова прибувають перші єзуїти. Вже 1602 року вони придбали фільварок Шольца, ставши власниками чималої дільниці, ченці заклали на своїх землях великий сад, що згодом перетворився у перший міський парк – найстаріший на теренах нинішньої України, який до війни називався парком Костюшка, а тепер носить ім’я Івана Франка. Водночас, практичні єзуїти заклали на теренах саду цегельню та бровар…
Вулиця Ягеллонська. Фото до 1914 року
Майже два сторіччя дорога від мурів до чернечого саду носила назву Єзуїтської. Після того як австрійська влада скасувала діяльність ордену у імперії Габсбургів назва давнього шляху змінюється на Поєзуїтський…
Під час великої реформи міського самоврядування, 1871 року, вулиця дістає назву Ягеллонської на пошану польської королівської династії XІV-XVІ сторіч.
Вулиця Гнатюка у наші дні. Фото 2015 року
Відтоді, з XIX сторіччя й донині, ця вулиця є важливою артерією міста. Вздовж неї виникали банки та модні крамниці, купецькі кам’яниці та склади… В 1890-х роках розглядалися проекти прокладання через Ягеллонську лінії електричного трамваю – з Головного двірця до центру. Однак надали перевагу трасі з більш лагідним підйомом – через вулицю Коперника.
Вулиця Ягеллонська на розі з Рейтана (нині – Леся Курбаса). Фрагмент поштівки початку XX сторіччя
Радянська влада у 1941 році назвала вулицю іменем російського революціонера Ніколая Чернишевського (1828-1889). У роки німецької окупації 1941-1944 років вулиця називалась Поліційною (Polizeistrasse), бо вела до управління поліції на сучасній площі Григоренка. У 1944 році, повернувшись, “совєти” їй надали ім’я російського письменника Максима Горького (Алєксєя Пєшкова, 1868-1936)…
Вулиця Володимира Гнатюка 2015 року
У часи незалежної України, 1991 року, давня вулиця була названа на честь Володимира Гнатюка (1871-1926 ) – видатного фольклориста та етнографа, довголітнього секретаря Наукового товариства імені Тараса Шевченка, академіка ВУАН (Всеукраїнської академії наук).
Як відомо, автором першого путівника Львовом, що з’явився друком 1871 р., був Антоній Юліан Шнайдер (1825-1880), історик-аматор, краєзнавець, колекціонер старожитностей, археолог, автор Енциклопедії краєзнавства Галичини, людина енциклопедичних знань, отриманих самотужки.
Народився дослідник 2 червня 1825 р. у с. Вільшаниці Золочівського повіту (тепер – с. Велика Вільшаниця Золочівського р-ну Львівської обл.). Батько – Леопольд Шнайдер, з походження баварський німець, мати – Тереза з Водницьких.
Дитячі роки хлопець провів у Жовкві. Згодом навчався у львівській гімназії, студії у якій не завершив у зв’язку зі смертю батька. Працював писарем військової канцелярії Жовкви. Юнак рано виявив зацікавлення місцевими пам’ятками архітектури та культури, зокрема замком графської родини Собеських. 1848 р. переїхав з родиною до Бродів. 1848-1849 рр. був учасником угорського національного повстання, після придушення якого відбув трирічне тюремне ув’язнення. 1858 р. перебрався до Львова, де спочатку працював урядовцем, а з 1862 р. – в редакції часопису „Dziennik Literacki”. Ретельно займався самоосвітою, багато читав, мандрував Галичиною, збираючи документи й матеріяли до історії міст та сіл краю. Створення Енциклопедії краєзнавства Галичини, два томи якої (819 гасел на літери А–Б) видрукувані у 1868-1874 рр. власним коштом, стало науковим проєктом усього його житт . А. Шнайдер – автор численних розвідок краєзнавчої тематики: „Міста і містечка в Галичині під історичним, статистичним і топографічним оглядом” (1864), „Статистика галицьких шкіл за 1860-1866 рр.” (1866), „Про глиняні вироби в Галичині” (1867), „Старожитності міста Жовкви” (1867), „Пам’ятки в катакомбах під костелом Божого Тіла оо. Домініканців у Львові” (1867), „Старе Село під Львовом” (1871), „Бабагора в Бескидах” (1872), „Монографія села Любін ” (1877), „Доісторичні пам’ятки в Любіні” (1877). З 1868 р. – член Галицького господарського товариства, з 1873 р. – співробітник Археологічної комісії Краківської академії наук, з 1876 р. – член виділу та бібліотекар Крайового археологічного товариства у Львові. Самостійно проводив археологічні розкопки під час будівництва кургану Люблінської унії, а також у с. Черепин піді Львовом. 1871 р. видав перший в історії Львова путівник. Багаторічна наукова конкуренція з відомим істориком-краєзнавцем С. Кунасевичем, яка набула характеру особистої неприязні, гостра критика ним путівника та Енциклопедії Шнайдера, що потягла за собою припинення державної фінансової допомоги, призвели до фатальної розв’язки, яка настала 25 лютого 1880 р. у Львові.
Антоні Шнайдер (1825—1880). Графічний портрет із часопису «Kłosy». Варшава, 1875 р.
Передісторія випуску путівника тісно пов’язана з будівництвом земляного кургану („кіпця”) на честь 300-річчя Люблінської унії, що 1569 р. об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в єдину федерацію – Річ Посполиту. Земляні роботи зі зведення кіпця були розпочаті 1869 р., а саме будівництво завершено 1871 р. У зв’язку із відкриттям кіпця, Комітет з відзначення ювілею, який очолював польський політик Францішек Смолька, запланував урочистості з участю численних делегацій з різних теренів, заселених поляками – Великопольщі, Пруссії, Сілезії, Кракова. У Кракові подібний курган (кіпець Костюшка) зведено ще у 1820-1823 рр., що спонукало польську громаду Львова наслідувати приклад цього міста.
До цього заходу видавнича фірма Корнелі Піллера вирішила видати спеціяльний путівник містом, оголосивши конкурс, у якому взяли участь відомі історики та краєзнавці Станіслав Кунасевич та Антоній Шнайдер. Переможцем конкурсу став А. Шнайдер, випустивши 1871 р. свій „Przewodnik po mieście Lwowie”, щоправда, скорочену видавцями версію.
Перше видання путівника по Львову А. Шнайдера. 1871 року
Путівник побудовано за маршрутним композиційним принципом: його відкриває короткий історичний огляд, за яким розміщено інформацію про маршрутну частину з докладним описом головних площ та вулиць (площа Ринок із розташованою на ній ратушею та сім вулиць-променів і площа, що виходять з неї, – Шевська, Краківська, Вірменська бічна, Домініканська, Руська, Бляхарська, Галицька та площа Катедральна), окремих дільниць міста (історичні Галицьке, Краківське, Жовківське, Стрийське, Зелене передмістя; Хорунщизна, Новий Світ, Байки, Богданівка, Підзамче, Пасіки), відомих будівель (ратуша, „Народний Дім”, королівський арсенал), костелів (римо-католицький катедральний собор, Єзуїтський костел, Домініканський собор, костел св. Магдалини, катедральний греко-католицький Собор св. Юра та ін.), монастирів, навчальних та культурних закладів, товариств, лікарень. Історичну цінність має інформація про Національний заклад ім. Оссолінських, заснований 1817 р. графом Юзефом Максиміліаном Оссолінським на території колишнього жіночого монастиря св. Агнеси ордену кармеліток взутих (черевичкових). 1871 р. колекція цього закладу налічувала 100 тис. томів книг, 1 872 рукописи, 6 733 гравюри, 515 карт та атласів, 464 художні полотна, 419 дипломів, 1 150 старожитностей, 2 552 автографи, понад 10 тисяч монет і медалей, 1 333 зразки мінералів.
Титульна сторінка “Енциклопедії до краєзнавства Галичини”, Львів, 1871 рік
Наприкінці путівника наведено статистичні дані кількости площ, вулиць, передмість, будинків, мешканців за національною ознакою та конфесійним складом. Зокрема, згідно з даними урядового перепису населення 1869 р., у Львові налічувалася 3 381 кам’яниц , у якій проживало 87 109 постійних мешканців. Серед них – 46 252 особи латинського обряду, 12 406 осіб греко-католицького віросповідання, 26 694 особи іудейського визнання та невелика кількість німців і вірмен. Завершує путівник стислий опис Високого замку із курганом Люблінської унії. Текст путівника написаний доступною для широкого загалу мовою. Авторство А. Шнайдера зазначено не на титульному аркуші, а на останній сторінці видання.
Титульна сторінка 2-го видання путівника по Львову А. Шнайдера. 1875 року
„Родзинкою” цього путівника стали чорно-білі ілюстрації, виконані друкарською фірмою Піллерів на основі літографій відомих львівських графіків чеського походження Йозефа Свободи (бл. 1810 – бл. 1885) та Карела Ауера (1818-1859), що репрезентували для огляду читача визначні архітектурні набутки Львова. Всього у путівнику вміщено вісім літографій: герб Львова, катедральний римо-католицький костел, львівська ратуша, Національний заклад імені Оссолінських (нині – головний корпус Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника), Театр графа Станіслава Скарбека (нині – Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької), палац латинських архиєпископів (нині – курія Львівської римо-католицької архидієцезії), ярмарок поблизу церкви св. Юра, вигляд Львова з Високого замку. На той час не було поширене ілюстрування книжок. Знана дослідниця культурного ландшафту Галичини першої половини XIX ст. Софія Малець справедливо назвала літографії Карела Ауера „своєрідною енциклопедією галицького побуту”.
Друге видання путівника А. Шнайдера, значно ширше за обсягом, доповнене планом міста і вийшло накладом книгарні „Губринович і Шмідт” коштом Товариства польських лікарів. Воно присвячене Другому з’їздові польських лікарів та природознавців, який відбувся 19-24 липня 1875 р. у Львові. A. Шнайдер був делегатом згаданого з’їзду, перше засідання якого відбулося 20 липня у великій залі засідань львівської ратуші; при вході до зали учасникам імпрези безкоштовно вручали „Przewodnik po Lwowie” Шнайдера.
КраайовеархеологічнетовариствоуЛьвові.Членський квиток А. Шнайдера
Авторство А. Шнайдера, на відміну від попереднього видання, уже вказувалось на титульному аркуші. Видання розширено доповненням розділу „Найголовніші площі та вулиці” новим матеріялом, який автор структурував на п’ять розділів відповідно до тодішнього поділу міста за дільницями: „Середмістя”, „Галицьке передмістя”, „Краківське передмістя”, „Жовківське передмістя”, „Личаківське передмістя”. Також додано практичну інформацію із переліком культурних та фінансових установ, товариств, організацій; розклад руху поїздів та ціни на фіакри; нових назв вулиць Львова; список готелів, кав’ярень, цукерень; рекламного блоку у першому виданні не було.
Становлення путівника як окремого жанру довідково-краєзнавчої літератури на львівському ґрунті припадає на період перебування Галичини під юрисдикцією Австрійської монархії. Видання першого путівника Львовом А. Шнайдером, що започаткував маршрутний принцип його побудови, якого дотримуються й автори багатьох сучасних путівників, стало помітною подією на культурній мапі нашого міста кінця XIX ст. і початковою точкою відліку в історії львівських вадемекумів.
В християнській церкві існує велике пошанування мощів святих. Церква вшановує тих першомучеників, святителів, преподобних, ченців, які в перші віки християнства взяли на себе великий удар переслідування церкви від язичників. Згодом були великі переслідування церкви уже коли почалися внутрішні нелади, тобто єресі з’явилися і були жертви, жертви і жертви…
Успенська (Волоська) церква у Львові. Вигляд від Каплиці Трьох Святителів, фото 2015 року.
І була традиція що на тілах, тобто на могилах святих в катакомбах, в місцях де церква переховувалась від переслідувань, відправлялися перші літургії.
Вівтарна частина Успенської церкви у Львові
Люди спостерегли, що на могилах особливих праведників відбуваються дивні справи, які церква називає чудесами або чудами. В першу чергу це зцілення., адже людину найбільше болить те, коли в неї слабе тіло, немічне, і коли з нею стається несподівана переміна, вона це сприймає як великий прояв особливого заступництва чи дії святих останків, яких церква називає Святих Божих.
І наша Успенська церква втішається тим, що в нашій церкві є найбільша частинка мощів святого великомученика і цілителя Пантелеймона в слов’янському світі, окрім, звичайно, святої гори Афон. Саме афонські монахи в XVI столітті і передали нашій церкві ці святі мощі, які були людям запорукою заступництва святого цілителя Пантелеймона в тілесних недугах в хворобах і, напевно, в душевних і духовних також.
Мощі святого великомученика і цілителя Пантелеймона в Успенській церкві у Львові. Ікона роботи Костя Марковича.
Ще одні мощі, які виставлені для поклоніння людям – це мощі святого великомученика Меркурія. Це той самий вік християнства, коли церква була нероз’єднана. Коли вона була гонима від імператорів-язичників. І цей великомученик Меркурій, за походженням скіф, тобто відносно з нашої української землі, проявив себе як великий захисник церкви Христової і стійкий сповідник церкви Христової, який не піддався на спокуси імператора посадами і не злякався погроз мечем. Він пішов під меч, але сповідав свою віру, а за ним пішли десятки і сотні інших людей, які його знали і які бачили цю його велику жертву. Ці мощі до нашої церкви прибули завдяки дару, який склав відомий православний сенатор Речі Посполитої Адам Кисіль і гетьман Павло Тетеря.
Мощі святого великомученика Меркурія в Успенській церкві у Львові. Ікона роботи Костя Марковича.
Є в нас мощі святого преподобного Іова Почаївського – їх нам передали почаївські монахи.
Довідка: Йов Почаївський, Іван Залізо (1550–1651) — православний святий, ігумен Почаївського монастиря, ієромонах, автор збірки моральних порад і повчань «Пчола Почаївська». У своєму звеличенні «чернечої бідності» як найвищої моральної цінності він доходить до того, що вимагає поширення її на світських людей. Єдине, що світська людина може мати більше від ченця, це дружина; в усьому іншому мирянин і чернець повинні суворо дотримуватися принципу некористолюбства.
Мощі святого преподобного Іова Почаївського в Успенській церкві у Львові. Ікона роботи Анастасії Козак.
Є в нас мощі в іконі святої преподобної Анастасії Царгородської. Це вже дар від наших співбратів зі Сполучених Штатів Америки. Вони мали цю чаcточку мощів, якому вони до нас привезли делегацією і священиком. Ми написали ікону і ці мощі виставили для поклоніння людям.
Мощі святої преподобної Анастасії Царгородської в Успенській церкві у Львові. Ікона роботи Анастасії Козак.
Про те, що мощі в Успенській церкві існували давно свідчать так звані воти. В каплиці у нас є два ковчежці, де розміщуються зроблені зі срібла та інших благородних металів, чи це око, вухо, рука, ну і серце, яке символізує загальну недугу, тобто, це люди, які отримали перед мощами зцілення, як вияв особливої подяки, вони ці воти (дари) привішували на мощі біля ікони.
Ковчежці з вотами (дарами)в Успенській церкві у Львові.
Зараз мощі виставлені для поклоніння, ікони на мощах великомученика цілителя Пантелеймона і великомученика Меркурія написав наш іконописець новітніх часів Кость Маркович, ікони Іова Почаївського і преподобної Анастасії Царгородської виконала іконописець Анастасія Козак.
Різьба, ківоти – це все зроблено щоб люди могли доступитися до ікон. Адже колись ці мощі виставлялися для людей в особливий певний час на їхнє свято. А зараз кожного разу доступають люди і користають ласки від святої допомоги святих великомучеників.
Говорять, що історія повторюється. Ці історії бувають різні: від маленьких побутових випадків, як кажуть: «учитись на чужих помилках» до історичних подій від перебігу яких залежить існування цілих народів та держав. Навіть сьогоднішні події можуть мати своїх «двійників» у минулих епохах…
1 вересня 1939 року почалась Друга світова війна. Війська вермахту стрімко рушили на схід, завойовуючи територію Польщі. Вже 12-го вересня німецькі війська були на підступах до Львова. На той час оборону міста тримав бригадний генерал польської армії Владислав Лангнер, який був досить педантичним офіцером, знав що таке честь офіцера, а також тримав зразковий порядок серед свої підлеглих. Кажуть, що навіть солдат в артилерійську бригаду він підбирав за зростом.
Бригадний генерал польської армії Владислав ЛангнерПольська армія, 1938 рік.
Німецька армія теж відносилась до армій вишколених, педантичних і чітко організованих. Проти такої армії Лангнер утримував оборону міста майже 10 днів. Та 17 вересня радянські війська перейшли Збруч (тодішній кордон між СРСР і Польщею) і почали просуватись на захід для «захисту українського та білоруського населення». Англія і Франція, які були гарантами безпеки Польщі того дня висловили свою стурбованість і заявили Москві свій протест. Подібним чином ці країни спостерігали за діями нацистської Німеччини, як відомо, ці спостереження закінчились швидкою окупацією всієї Західної Європи…
Радянський агітаційний плакат.
Німецька армія частково оточила Львів із 15-тисячною польською армією, що його обороняла, але у місто німці не вступали – очікували підходу радянських військ.
20 вересня у місті були розповсюджені інформаційні листівки наступного змісту:
«До мешканців Львова!
Польський уряд втік закордон
Польська армія повністю розбита, в тому числі її значні сили біля Яворова і Янова.
Росіяни, як союзники німців перейшли кордон, подаючи руку німецькій армії.
Львів повністю оточений! Будь-який спротив не має сенсу!
Німецьке командування пропонує:
20.09 в 12:00 на східний перетин залізничної колії з трасою Львів-Городок прибуде парламентер, який буде чекати там уповноваженого офіцера польської армії. Польський парламентер повинен прибути туди по трасі Львів-Городок. Німецькі війська мають наказ його пропустити.
Будуть дані наступні умови:
1) Місто має бути повністю здане 21.09.1939 року в 10:00.
2) Польські війська повинні до цього часу здатись.
Для цього необхідно:
а) щоб всі органи влади міста і поліція відразу перейшли у підпорядкування німецької влади. Для цього потрібно прислати делегацію в 10:00 21.09 в Бартатів, що по трасі на Городок.
б) всі військові підрозділи , які знаходяться у Львові, повинні скласти зброю у вказаних місцях, а найголовніше, їх командування має з’явитись 21.09 в 10:00 в Ставчани.
4) Якщо ці умови не будуть виконані, то все цивільне населення – діти, жінки, чоловіки старші 50 років, які не є солдатами, повинні покинути місто 20.09 з 10:00 до 17:00 шляхами, які йдуть на Винники і на Збоїща – Ляшки Муровані, або іншими шляхами, які проходять між цими населеними пунктами.
В цьому випадку без всяких умов місто буде атаковане 21.09 о 10:00.
Німецьке Головне командування.»
Німецька інформаційна листівка.
Спочатку польська армія вважала, що радянська армія йде допомагати Польщі у боротьбі проти вермахту, тому пропускали їх практично без боїв, генерал Лангнер теж отримав наказ воювати тільки з німцями, але 21 вересня частини вермахту відступили передавши свої позиції радянським військам і місто стало повністю оточене.
Німецькі та радянські війська у Львові.Війська вермахту в околицях Львова, 21.09.1939План оборони Львова
Генерал розумів, що прориватись в сторону Румунії – 140 кілометрів під обстрілами практично нереально. Він міг воювати, обороняючи місто, але рано чи пізно оборону б розбили, а допустити руйнування міста він не міг. Натомість радянські війська в особі представника командуючого Українським фронтом маршала Тимошенко – генерала Іванова, пообіцяли досить прийнятні умови капітуляції: гарантія свободи польським солдатам і офіцерам, які складуть зброю, а при бажані виїхати закордон радянська влада обіцяла надати транспорт і провізію.
Польська зенітна артилерія у Львові, 1939 рікПольські парламентери ведуть переговори з німецькими військами, 1939 рік.Польські парламентери ведуть переговори з німецькими військами, 1939 рік.Польські парламентери ведуть переговори з німецькими військами, 1939 рік.
Але як тільки польські війська склали зброю, їх одразу арештували. Владислав Лангнер був шокований, для нього було незрозумілим, що для радянського генерала слово офіцера абсолютно нічого не варте. Він вирушив у Тернопіль, де тоді перебував комісар Українського фронту Микита Хрущов, пізніше вирушив до Москви, але і там отримав відмовки, що всі умови буде виконано. Та повернувшись до Львова, він дізнався, що більшість польських полонених вже відправлено у табори СРСР. З 15 тисяч військових вижило трохи більше 400 осіб.
Німецькі та радянські війська на фоні радянського танкаВходження радянських військ до Львова, 1939 рік.
З приходом Радянської армії до Львова одразу ж почались розстріли і погроми. Президента Львова Станіслава Островського арештували і відправили до Москви, де він отримав 8 років таборів. У місті почались репресії, тюрми ставали переповненими, майже 100 тисяч львів’ян вивезли з міста.
Радянський та німецький офіцери, а також польський залізничник, 1939-1940 роки.
Для надання анексії Західної України законного вигляду, Сталін наказав провести народні збори, в яких прийняло участь 95,7% населення, а 93,5% з них проголосувало за запропоновану Компартією кандидатуру. Пізніше Народні збори проголосували одноголосно за встановлення радянської влади в регіоні.
Радянський військовий парад, жовтень 1939 рік.Радянський військовий парад, жовтень 1939 рік.марка “Оборона Львова 1939”
Що ж стосується самого генерала Лангнера, то 18 листопада 1939 року йому вдалось втекти до Румунії, а звідти до Франції. Помер 26 вересня 1972 року на хуторі поблизу Ньюкасла, Великобританія.
Одним із унікальних історико-ландшафтних об’єктів у Львові є ансамбль собору святого Юра – архітектурний бароковий комплекс на Святоюрській горі. До комплексу належать: собор св. Юра, дзвіниця собору св. Юра, митрополичі палати із садами, капітульні будівлі (ліве крило, північний корпус ), будинок стайні при огорожі, брами “від ярмарку” та “від городу “. Ця територія разом із середмістям та районом Підзамче у 1998 році увійшли до списку Всесвітньої спадщини під охороною ЮНЕСКО.
Безперечно, найбільшою цінністю ландшафтно-історичного комплексу є район митрополичих барокових садів, який входить у межі території пам’ятки Святоюрського ансамблю.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Митрополичі палати із садами на схилі Святоюрської гори, фото 2015 року.
Парк митрополичих барокових садів розташований на схилі Святоюрської гори. У 1772 році він був обведений кам’яною загорожею. На початок XIX століття це був живописний парк з трьома терасами довкола митрополичого палацу. Він був яскравим прикладом сакральних садів, якими оточувалися львівські монастирі і храми у минулому.
Ще архітектор собору Юра Бернард Меретин до деталей спланував не тільки власне саму споруду, але й інтер’єри, декор та навколишню територію садів. Їх реалізація почалася після смерті Меретина. Близько 1762—1771 довкола митрополичого палацу було розбито декоративний сад на терасах, утриманих потужними підпірними стінами. Кожна з терас протрактована гафтованими квітковими партерами з витонченими візерунчастими заповненнями квадрів, боскетними кабінетами.
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Верхні митрополичі сади на схилі Святоюрської гори
Головна вісь об’єднує ансамбль барокових садів при митрополичих палатах та кафедрального собору на Святоюрській горі. Вона починається від тераси вхідного порталу собору, орієнтованого зі сходу на захід і через величний відкритий «вестибюльний» простір соборної площі — курйоли, який можна оглянути, піднявшись на вхідну терасу парадними сходами, продовжується в східному напрямку до західного головного входу митрополичого палацу.
За аналогією з ватиканським Бельведером, будівництво якого в 15 столітті папа Юрій ІІ доручив архітектору Браманте, з еспланади триступінчастих терас і лоджії митрополичих палат зі східної сторони прочитуються квадри восьми квіткових партерів, центральна композиція декоративного басейну та боскетні зали, виконані згідно з проектом Клеменса Ксаверія Фесінґера в 1771 (зберігається в Національному музеї у Львові).
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Панорама Львова з тераси митрополичих палат на Святоюрської гори, фото 2015 року.
Досі вважалося, що терасовані сади на Святоюрській горі при митрополичих палатах мали такий вигляд, як на опублікованому Т. Маньковським проекті у книзі «Львівські барокові костели» (авторство приписують Бернарду Меретинові). Згідно з задумом Меретина, від сходу будівлю митрополичих палат з трьох сторін охоплює еспланада верхнього саду в три тераси зі сходами на центральній експозиційній осі, яка зорієнтована на видовжене дзеркало водяного партеру в композиції серединного барокового саду. Головна вісь ансамблю Святоюрської «барокової скелі» Бернарда Меретина завершується величавою панорамою Високого замку та архітектурних ансамблів центу Львова.
План Клеменса Ксаверія Фесінґера
Згідно з задумом Бернарда Меретина, в композиції ансамблю досконало враховані і внутрішні візуальні зв’язки — це довзоляло в деталях оглядати розпланування як серединного саду, де розмістився митрополичий палац, так і нижнього саду, де домінувала головна композиційна вісь. Єдина поперечна вісь з півдня на північ проходить дотично до еспланади терас верхнього саду, на якій розмістився митрополичий палац, і композиції квадратів серединного саду, формуючи коротку композиційну вісь нижнього саду із сходами, гротом під ними та ситемою потужних підпірних стін. Грот під оглядовою терасою, з якої ведуть двораменні сходи, завершує коротку вісь композиції нижнього саду між двома квітковими партерами та боскетними залами — один зі сходу, другий з заходу. Чотири прямокутні форми квіткових партерів, розташовані впоперек тераси серединного саду, візуально створюють ілюзію наближення до квадратів за рахунок скороченої перспективи. Ті, що розташовані з двох сторін водяного партеру, вирішені за мотивом французьких квіткових партерів вишуканим мереживом квіткового візерунку, а ті, що за ними — більш стриманої композиції. Контурна лінія квіткових партерів на кутах кожного квадру підсилена елементами топіарного мистецтва рослинних форм у вазонах.
Святоюрський сад на плані 1857 року
На планах Клеменса Ксаверія Фесінґера, виконаних з натури в 1771 році, зовсім інша модель композиції серединного саду. Вісім квадрів з декоративним басейном у формі кола в центрі формують композицію, яка швидше нагадує ренесансний стиль, аніж бароко, тим більше рококо. Про це свідчить хрестовидна форма розпланування по чотири квадри з обох сторін головної осі з круглим басейном.
Сад св. Юра на плані Львова, 1828
Барокові сади на Святоюрській горі, як і багато інших регулярних композицій 17-18 століття вкінці 18 — на поч. 19 почали переплановуватися під впливом натуралістичних принципів англійських паркових композицій. З первинної структури лишилися осі, підпірні стіни, окремі фрагменти садів залишили свою декоративність. Загалом же новітні розпланування були із криволінійними алеями та вільнорозкиданими куртинами квітів.
У 2-й половині 19 — на початку 20 століття було влаштовано фруктовий сад на східному схилі гори.
І.Левинський виконав проект огорожі, затверджений митрополитом А.Шептицьким, але так і не зреалізований. 1993 року поставили дротяну огорожу між металевими стовпцями. З 1946 року весь комплекс церкви, монастиря і садів перейшов у власність православної консисторії.
На початку 21 століття завалилася частина східної і північної стіни.
Схований храм Мельпомени - історія єврейського театру на Ягеллонській
“…Там стояла сцена збита з дошок. І довгі голі лавки для публіки. Було 3 класи місць для сидячих: “перший клас” – лавки з вузькою підпоркою для спини; “другий” – без підпорок для спини; “третій” – тераси збиті разом з дошок – від 12 до 15 сходинок. Спереду також були “ложі”. З обох сторін “сидячих місць” знаходилися “стоячі місця”. Вхідна карта, білет, коштувала до 3-ох крон. Люди, що жили в домах навколо саду, сиділи на вікнах і на дахах і звідти дивилися виставу…”- саме таким, на початку XX сторіччя, запам’ятав єврейський театр Гімпеля на вулиці Ягеллонській, 11 (нині – Гнатюка) очевидець – сценарист і режисер Яків Местел.
Перший український театр для дітей та юнацтва на вулиці Гнатюка, у дворі цієї будівлі до 1939 року знаходився єврейський театр. Фото 2015 року
Відомо, що лише у 1889 році директор єврейського театру Якоб Бер Гімпель отримує першу концесію на виступи від магістрату Львова. В ті часи не знайшлось достатньо коштів аби винайняти приміщення у центральній частині міста. Театр розпочав свою діяльність біля підніжжя Замкової гори, на маленькій площі зі сквером, що називали “Під сорокою” при перетині вулиць Замкової та Татарської, де від середини XIX сторіччя знаходились столярні майстерні…
Ділянка єврейського театру на Ягеллонській на плані 1938 року
Попри чималу популярність виступи на відкритій сцені створювали багато незручностей, постійні ремонти потребували витрат… Регулярні звернення Гімпеля до магістрату, зрештою, принесли результат. У 1895 році театр переїздить до приміщень розташованих у дворі будинку на вулиці Ягеллонська, 11, де “…раніше вже виступали єврейський театр, та театр німецький під керівництвом Штенгеля”.
З тих пір єврейський театр грав тут у зимовий період доти, поки остаточно сюди не перебрався у 1897 році, а загалом театр орендував це приміщення, з перервами, до 1939 року.
Нинішня вивіска театру для дітей та юнацтва. Фото 2015 року
Відомо, що у кам’яниці № 11 були мистецькі майстерні відомого художника Франца Ксаверія Лямпі (1782-1852), який народився у Клягенфурті в австрійській Каринтії і працював у Львові протягом 1827-1829 років, та художника, фотографа і актора Ігнатія Голембйовського (1816-1865), що народився у Кракові і перебрався 1851 року до Львова.
Копія проекту північного фасаду театру, за планами Даніеля Кальмуса, 1938-1939 роки
Споруда театру знаходилася всередині двору, і з вулиці її не було видно. Разом із дерев’яною галереєю тут могло вміститися близько 600 глядачів. У 1897 році завершилося будівництво літнього майданчика у дворі. Тож тільки в холодну чи дощову погоду театр виступав всередині, в інший час – вистави гралися на свіжому повітрі. У 1910 році, за ініціативи актора і драматурга Самуеля Лереско, над сценою зробили навіс, що перетворив його на павільйон, актори називали його “Буда”.
Даніель Кальмус – автор нової будівлі для єврейського театру 1938-1939 років
У 1925 році розпочалася довга судова тяганина кепівника єврейського театру Гімпля з власником приміщення – Маврицієм Вурмом. Звіти технічного відділу львівського магістрату за цей період надають деякі відомості про перебудови театру у цей час. Таким чином, всередині будівлі поміщалося максимум 360 людей (50-60 на галереях і 300 в партері), вирішено було укріпити галереї та подбати про додаткові пожежні виходи. Щодо літнього майданчика відомо, що він був повністю дерев’яним, зверху з дахом, але без бокових стін. Максимальна кількість місць – 410.
Брама театру на давній вулиці Ягеллонській. Фото 2015 року
Постійні реконструкції та перевірки змусили повністю оновити приміщення театру. Плани модерної будови підготував, зокрема, молодий архітектор Даніель Кальмус – він передбачив 250 місць у партері, та 236 на новому балконі, що мав йти навкруги зали… Наприкінці літа 1939 року вже завершували внутрішні роботи. 1 вересня розпочалась II Світова війна…
Вулиця Модеста Менцинського, або де знаходився "львівський Бердичів"
Відносно невелика, міжквартальна вулиця названа на честь Модеста Менцинського (1875-1935), видатного співака, який закінчив 1899 року Греко-католицьку духовну семінарію у Львові та теологічний факультет Львівського університету. Однак обрав інше покликання. Після навчання у Львівській та Франкфуртській консерваторіях став всесвітньовідомим оперним співаком. Проте, перші звістки про цю вуличку, яка чотири рази змінювала назву, сягають середини XV сторіччя…
Вулиця Модеста Менцинського. Фото 2015 року
На цій давній дільниці стояла колись дерев’яна церква Благовіщення Господнього. Про храм, що знаходився на місці нинішніх будинків № 5 і 7, вперше згадується в документах 1453 року. При церкві існувала парафіяльна школа, однак 1802 року храм було розібрано.
Затоплена вулиця Коллонтая (нині Менцинського). Фото 1914 року
Давня вулиця Бригідська – від її напрямку до в’язниці Бригідки на вулиці Городоцькій, сформувалась у першій половині XIX сторіччя. Саме в ті часи вона була забудована двох та трьохповерховими чиншовими кам’яницями. Деякі з них в основному зберегли свій тодішній вигляд до наших днів. Зокрема, будинки під номерами 1, 3, 5, 7, в яких, незважаючи на пізніші перебудови, помітні риси популярного тоді класицизму та бідермаєра.
Внутрішня забудова у дворі на вулиці Менцинського – знаменитий “Львівський Бердичів”. Фото 2015 року
У 1895 році вулиця отримала назву на честь публіциста Гуго Коллонтая (1750-1812), який походив із містечка Великі Дедеркали на Кременеччині і був одним із творців польської Конституції 3 травня 1791 року.
Вуличка Коллонтая в роки німецької окупації Львова. Фото 1941-1944 років
До II Cвітової війни вулиця Коллонтая була важливим єврейським осередком у місті, центром львівського кравецтва. Тут налічувалося до двадцяти кравецьких майстерень… Серед них найвідомішим було Товариство з обмеженою відповідальністю “Поступ”. Прославилась вулиця й у батярському фольклорі – мабуть кожному львів’янину відомі рядки з довоєнного шлягеру -“На вулиці Коллонтая била баба поліцая…”
Фрагмент ранньої забудови вулиці Менцинського. Фото 2015 року
У великому спільному подвір’ї кам’яниць № 5, 7, 9 можна побачити довгу двоповерхову будівлю, у якій у ХІХ сторіччі був великий торговий пасаж єврейських кам’яниць, який називали – “львівський Бердичів”. Також давню площу Смольки (нині-генерала Григоренка) та вулицю сполучив торговий пасаж Грюнерів, тепер неіснуючий, він також мав велике подвір’я, де містилися численні склади та гуртовні, переважно єврейські…
Будівля на вулиці Менцинського, 1. Фото 1950 року
Цікавою кам’яницею є оригінальна споруда на вулиці Менцинського, 8, її було збудовано у 1912-1914 роках за проектом Юзефа Пйонтковського з архітектурно-будівельної фірми Едмунда Жиховича у стилі постсецесійного класицизму. Крім торгових закладів, тут була також єврейська торгівельна гімназія. Зараз у кам’яниці розташовано Львівський інститут економіки і туризму.
Фасад давньої єврейської торгівельної гімназії, зараз – Львівський інститут економіки і туризму. Фото 2015 року
За радянських часів вулицю назвали іменем чекіста В’ячеслава Менжинського (1874-1934), наступника Фелікса Дзержинського. Під час першої хвилі перейменувань часів незалежної України вулицю назвали на честь видатного українського оперного співака Модеста Менцинського.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
