Замок в Старому Селі. Історія у 14 зображеннях

2. 09. 2015

Однією з найбільших фортифікаційних споруд України є замок в Старому Селі (Пустомитівський район, Львівська область). Незважаючи на занедбаний стан, фортеця дотепер вражає своїми масштабами та величчю. На жаль, стоїть він осторонь туристичних маршрутів і лише пасажири потягів, що проїжджають повз, захоплено милуються його красою та зрідка його навідуються поодинокі туристи.

Вигляд на залізничну станцію та замок у Старому Селі, фото початку ХХ століття

Ця пам’ятка оборонної архітектури XVI-XVII століть будувалася для захисту від татар південно-східних шляхів до Львова. Перше укріплення на території Старого Села у вигляді дерев’яного замку збудував у 1448р. Ян Завіш, який отримав ці землі у спадок від свого батька Завіша Чорного з Гарбового, а той, у свою чергу, придбав їх у 1401 році в короля Володислава Ягайла.

Побудований замок був зовсім не схожий на нинішнього гіганта: його площа значно поступалася нинішній, та й стіни були дерев’яними, що і стало причиною його падіння під час чергового татарського набігу у 1498 р. Тоді замок було спалено, а містечко зруйновано.

Відродження твердині, уже в камені, розпочали у 1584 р. під патронатом родини Острозьких, яким ці землі дісталися в якості приданого дочки великого гетьмана коронного Софії Тарновської (1534 – 1570). Відбудовували замок за проектом Амброзія Прихильного. Будівництво кам’яної фортеці було завершене в 1589 році.

Замок в Старому Селі, кутова башта, зображення 1925 року

Наступна ґрунтовна реконструкція відбулася у 1642 р. завдяки Владиславу Домініку Острозькому-Заславському – правнуку князя Констянтина Острозького.

Він розширив площу споруди до двох гектарів. Фортецю оточили глибоким ровом і валами. Ворота були оснащені ланцюговим мостом що піднімався на ровом. На найбільшій башті був розміщений герб з буквами WDXOYZWSLS що означає: “Wladyslaw Dominik Xiąze Ostrogski y Zaslawski Wojewoda Sandomierski Lucki Starosta”.

Замок в Старому Селі, головна башта, зображення 1925 року

Проте, ще недобудовані стіни нового замку в 1648 році були стерті з лиця землі козацькими військами Богдана Хмельницького під час Визвольної війни.

Але ідея про власну резиденції в Старому Селі не залишила князя Владислава, і через рік роботи з будівництва були відновлені.

Замок в Старому Селі, зображення 1935 року

В той час було зведено красиві південні парадні ворота замку. Новий замок виконали у стилі пізнього ренесансу. Висота стін фортеці сягала 8 метрів та завершувалася аттиком. Фронтони шести башт були прикрашені бароковою різьбою в камені, яка збереглася до нашого часу на східній вежі.

Замок у 1654 році було відбудовано, і настільки потужно, що він витримав облогу козаків та великої турецької армії в 1672 році.

Замок в Старому Селі, фотографія 1939 року

Кам’яні стіни були не єдиною перепоною на шляху до замку. Твердиня була на рівнині, однак оточена болотами. Додатковий захист давали земляні укріплення – бастіони з ровами, які були наповнені водою, а її довкола було вдосталь.

По периметру стін йшла оборонна галерея для замкового гарнізону. На замковому подвір’ї розташовувалася каплиця, палац та господарські приміщення. З документів XVII століття відомо, що на той час у замку було 8 гармат, 13 моздир, багато рушниць, самопалів та холодної зброї.

Колись посередині південно-східної стіни стояла ще одна в’їздна башта, гроші на яку дала Катерина Радзівілл. Їй пощастило найменше з усіх замкових будівель: вона зруйнувалася ще до того, як хоч хтось встиг її описати чи замалювати. Капличка, що стояла біля брами, теж прожила недовго.

На початку XVIII століття Старе Село разом із замком стає власністю Адама Миколи Сенявського. До цього часу замок втрачає своє оборонне значення. Новий власник відреставрував фортецю і переніс сюди збройний арсенал, що зберігався у Львові. Після смерті Сенявського у 1726 році всі його володіння і багатства успадкувала його єдина дочка Марія Софія. У 1731 році вона вийшла заміж за князя Августа Олександра Чарторийського, до якого перейшла вся власність Сенявського, в тому числі і Старосільський замок.

Доля колишнього військового форпосту мало цікавила Чарторийських, і фортеця поступово занепала. З 1809 року Старосільський замок переходить до родичів Чарторийських — Потоцьких.

На території замку влаштовують пивоварню, потім винокурню, склади для збіжжя. Частину споруд розбирають на будівельні матеріали. У наступні роки в замку ніхто не жив і він стояв пусткою та руйнувався під плином часу, та від рук людських. Останнім власником твердині до вересня 1939 року був граф Альфред Потоцький.

В подальшому ґрунтовна реконструкція Старосільського замку так і не була проведена.

Площа замку – біля двох гектарів, що робить замок в Старому Селі одним з найбільших в Україні. Все, що вціліло від нього – це масивні кріпосні стіни завширшки близько двох метрів і заввишки близько п’ятнадцяти метрів, які укріплені контрфорсами, і три вежі (у минулому їх було шість). Із зовнішнього боку стіни і вежі декоровані на одному рівні аркатурою – рядом глухих арок-заглиблень. Одна з башт прикрашена кам’яної короною.

Завдяки чому башти «дожили» до нашого часу розповідає легенда. При споруджені стін старосільського замку в будівельний розчин додавали яйця та молоко, такий собі органічний клей, що скріплював не гірше сучасного цементу (а, можливо, і краще).

Один з шляхтичів міста за свої провини був засуджений на смертну кару. Але можновладці дали бідоласі ще один шанс: зможе привезти віз (інші версії легенди кажуть: два вози) яєць для будівництва, та так, щоб жодне не розбилося — подумають ще судді, чи варто його голову від тіла відділяти. А розіб’є хоч яйце — то не судилося. Шляхтич єдиний шанс вижити втрачати не хотів. Яйця всі привіз цілими… перед тим їх зваривши. Проте, люди не оцінили вигадки і таки вирішили його стратити.

У жовтні 2010 року було прийнято рішення про передачу Старосільського замку в концесію на 49 років. Концесіонер пообіцяв вивести замок із аварійного стану до 2015 року, після чого планував тут відкрити пізнавально-мистецький центр із художніми, творчими майстернями та закладами громадського харчування.

Але уже в 2013 році держава розірвала угоду про передання у довготермінове управління замком в Старому Селі, оскільки, нічого з обіцяного не було навіть розпочато.

Замок в Старому Селі, вигляд від залізничної станції, фото 2015 року

З кожним роком замок все більше руйнують вітри та дощ. На сьогодні внутрішній двір фортеці пустує і заростає травою, перетворюючись на чудове пасовище для домашньої худоби.

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Джерела:

http://castlesua.jimdo.com/
http://www.castles.com.ua/
http://zabytki.in.ua/
http://ua.dorogovkaz.com/
ttp://zbruc.eu/

Львів у роки 1670-1672. Записки французького шпигуна

2. 09. 2015

Львів у у роки 1670-1672. Записки французького шпигуна

Народився Ульріх фон Вердум у Фрісляндії (Західна Німеччина) у дворянській сім’ї. Хоч титул мав високий і герб старовинний, але багатства не було. Закінчив університети у Франекері і Гейдельбергу. Вирішив шукати роботу у Польщі, жити на батьківщині не було з чого. На кораблі молодий чоловік познайомився з французьким дипломатом Жаном де Куртоном, який видавав себе за абата де Польм’є. Він прийняв де Вердума своїм секретарем.

Не знав Ульріх, що високий французький сановник – резидент великої шпигунської групи і їде з таємною місією: організувати детронізацію польського короля Міхала Корибута (сина Яреми Вишневецького), вивести на трон французького принца де Лонгевіля. Сім мільйонів злотих не пошкодувала Франція на цю авантюру.

Тривалий час де Вердум не знав толком, що робить, але чесно виконував завдання свого господаря. Коли зрозумів усю правду, повороту вже не було. Три роки велися нескінченні роз’їзди. Та враз французький кандидат на польський престол загинув під час французько-голландської війни. Довелося резидентові негайно тікати зі своїм штатом. З величезним ризиком прорвалися. Де Вердуму вдалося вивезти усі свої щоденники.

Король польсько-литовської держави — Речі Посполитої Ян III Собеський

У своїх записах Ульріх фон Вердум навів описи багатьох міст і сіл України, подав цікаві дані про історичну географію Холмщини, Галичини та Поділля, про дипломатію Яна ІІІ Собеського, його відносини з гетьманом Петром Дорошенком і татарами в ході осінньої кампанії 1671 року.

Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі: половину грудня 1670 р. він роз’їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі; в квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова; третя подорож — в складі військової експедиції тривала з 11 липня до 30 серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі де Вердум провів увесь вересень; з 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п’ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р.

Львівська ренесансна ратуша, побудована за проектом вроцлавського архітектора Андрія Бемера на кошти Мартіна Кампіана в 1619 році

«Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670-1672 через Королівство Польське…» – так називаються записки німецького мандрівника, який завітав до Львова у грудні 1670 р.

«Руський Львів, по-польськи Lwow, що означає Lewenberg (Левова гора), є столицею Воєводства і провінції Малої Русі й стоїть над невеличкою річкою Володаркою поміж горами у багнистому, низькому і надзвичайно заболоченому місці, – читаємо у «Щоденнику». – Тут є шпиталь Святого Духа, також гарний арсенал, збудований королем Владиславом ІV з ламаного і тесаного каменю. Далі монастирі домініканців та єзуїтів, є також руська або грецька церква тих, які не об’єдналися з Римом. На середмісті бачимо шість римських костелів. Саме місто оточує частково подвійний мур, а частково вал і рів. Але з-поміж усіх цих будівель жодна не може зрівнятися з монастирем францисканців, тобто бернандинців . Він стоїть на південному сході міста під замком на передмісті, оточений надзвичайно товстими мурами з кам’яними бастіонами, посеред яких височить тяжкий великий костел. Він так добре забезпечений гарматами та іншими запасами, що міг би боронитися довше, ніж замок чи місто. Ченці в ньому походять із найзначніших родів польської шляхти, й коли світі їм набрид, відійшли сюди на спочинок, хоча й тепер ще ведуть тут не завжди благочестиве життя».

Зображення Галицької брами (середина XVIII століття)

Звинувачення автора у недостатній благочесності ченців спричинив такий випадок: «Близько 9 години при кінці львівського муру вся вода за мить набрала кривавого кольору. Тоді збіглась незлічена кількість люду, дивлячись на це з великим подивом і страхом. Мій слуга приніс до дому велику пляшку з цією водою. Спочатку вона дійсно здавалася цілком кольору кіноварі, одна постоявши кілька годин , посвітлішала зверху, а червона фарба опустилась вниз, так, що чисту воду модна було злити, а рештою писати, мов червоним чорнилом, яке, щоправда, за кілька днів зблідло і посірішало. Я переконаний, що попи для того, аби нагнати страху людям і заохотити до більшої щедрості щодо духовенства й убогих, мабуть, всипали до води кольорову фарбу. Але це тлумачилось як чудо і як знак турецької війни, а маловірні люди рознесли цю новину по всьому світі».

А яке враження склалося у гостя про львів’ян? «Місто дуже людне. В ньому живе шість тисяч мешканців, які займаються великим промислом. Євреїв тут живе безліч, вони займають усе західне передмістя й мають у ньому синагогу, окрім того мають ще свою власну вулицю у місті з двома синагогами. Вірмени тримаються віддалік від поляків та інших народів і релігій, майже як євреї. По сильному і темному обличчю та випуклих зухвалих очах їх можна так само відрізнити від інших людей, як євреїв по блідому обличчю. Поляки у повсякденному житті й товариській розмові вживають так багато компліментів,як, мабуть, жоден інший народ.

Високий мур з вежами на фрагменті панорами Гогенберга 1608 року

Найбільше ласки у словах і жестах зустрінеш на Русі, особливо в жінок. Цьому сприяє ще й руська мова, яка має м’якшу ніж польська, вимову. Тому самі поляки кажуть, що у Львові живуть такі гарні, ніжні і звабливі діви, як ніде більше на всій земній кулі. Я сам зустрів таку жваву жінку, яка, коли я хотів у неї щось купити, сказала мені доречний комплімент латинською мовою, уміло користуючись дуже приємними висловами».

Наталка СТУДНЯ

Джерела:

Маценко Г. Славетні гості Львова. Львів: Апоріорі, 2010;
http://www.tovtry.km.ua/ua
https://uk.wikipedia.org/

7 цікавих фактів про монастир бернардинів та церкву Св. Андрія

2. 09. 2015

Комплекс монастиря та костелу Бернардинів, що знаходиться у Львові на площі Соборній, без сумніву можна назвати одним з найдавніших храмових комплексів Львова.

На місці сучасної споруди дерев’яний монастир було збудовано у XV столітті. Згадку про перший, дерев’яний, бернардинський костел знаходимо у 1460 році. Гроші на початок будівництва пожертвував львівський староста Анджей Одровонж зі Спрови (виділено земельну ділянку біля Галицької брами, споруджено невеликий дерев’яний монастир з каплицею св. Андрія).

Літографія Карла Ауера "Бернардинський костел і монастир" (тепер церква св. Андрія)(1837-1838) — Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)

1. Чернечий орден бернардинців (францисканців обсервантів) осів у Львові у 1460 р. Фундатором монастиря був подільський воєвода та львівський староста Андрій Одровонж.

2. Перший монастир, зведений у 1460 р., згорів через 4 роки – у 1464 р. Другий монастир також згорів –у 1509 р.

Бернардинський костел та колона зі святим Йоаном з Дуклі.

3. Проект нового монастиря виконав Павло Римлянин. Новий монастирський комплекс був зведений у 1600-1630 рр. і мав виконувати оборонні функції.

4. При монастирі діяло декілька братств, зокрема братство Поясу Св. Франциска (1464 р.), Св. Анни (1583 р.) та Св. Михаїла (1596 р.).

Костел Святого Андрія ордену бернардинців. Фото до 1939 року

5. У монастирі перебувала значна кількість ченців: 73 у 1549 р., 73 у 1615 р. та 61 станом на 1772 р. Однак, вже у 1815 р. у монастирі перебувало лише 19 ченців.

6. Під час касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ (1780-1790 рр.) 27 січня 1785 р. було видано указ про закриття монастиря, однак стараннями тогочасного провінціала ордену о. Владислава Гейна дію документу було скасовано. Хоча було конфісковано багату бібліотеку, частину якої вдалось викупити. Решту вивезено до Відня, а також передано на користь університетської бібліотеки.

7. У 1784 р. частину монастирських приміщень було передано під новостворений Архів гродських та земських актів. Зараз це Центральний державний історичний архів України, м. Львів. У архіві зберігаються документи починаючи з XII ст.

Ористарх БАНДРУК

Джерела:

http://velychlviv.com/
https://uk.wikipedia.org/

Горілка, яка зміцнює мури, або алкогольні напої в історії Львова

1. 09. 2015

Горілка, яка зміцнює мури, або алкогольні напої в історії Львові

Людство не виробило єдиної і однозначної позиції відносно вживання алкогольних напоїв (мабуть така позиція в принципі є утопією). Для когось цей процес завжди буде асоціюватись із самогубством та деградацією, інші ж трактуватимуть його як джерело натхнення і незмінний супутник при творенні хорошого й позитивного настрою та романтичних відчуттів, треті, підтакуючи першим і заохочуючи других, надалі будуть продовжувати розвивати алкогольну індустрію та отримувати з неї шалений прибуток. Чим в цьому плані може похвалитись Львів і яке це має відношення до історії, поглянемо на основі кількох прикладів.

Самотній друже, мов у ночі пояс,
ти в таємниці світу оповитий.
В цей вечір весняний ходи зі мною
в кормчі на місяці горілку пити.
Богдан-Ігор Антонич

Покопирсавшись в збірниках етнографічних легенд, можна натрапити на одну неймовірно цікаву оповідь апокрифічного (неканонічного) характеру про зв’язок між зловживанням алкоголем та потойбічними перспективами людини. Легенда говорить приблизно наступне: в роки земного життя Ісуса Христа був один чорт, він був старший над іншими чортами і жив у невеликому будинку. Одного разу той чорт надумав робити та поширювати горілку. Десь після цього до нього зайшли Ісус та апостоли Павло і Петро. Чорт вирішив пригостити їх своїм винаходом. Ісус відмовився, а апостоли випили по чарці. Після того Павло захотів і другу, а згодом і третю. Чорт налив другу, а після того вхопив шапку Павла і промовив – “Перша за прихід, друга за відхід, а третя за гроші”. Ніхто з відвідувачів грошей не мав, тому Ісус сказав чортові, аби віддав шапку, а натомість забирав душі усіх тих, хто зіп’ється горілкою, яку він винайшов.

Народна ікона з зображенням Ісуса та апостолів Петра і Павла, Національний художній музей України, м. Київ

Легенда є аж надто народного характеру, а сакральні фігури Ісуса та апостолів побутивізовані до невпізнаваності. Тим не менше, вона демонструє, яким було ставлення до вживання горілки в минулому. З іншого боку, попри засудження з точки зору моральних норм, вживання алкоголю загалом і горілки, зокрема, завжди було вигідним з точки зору економіки й збагачення виробників та поширювачів хмільних напоїв. Львів, як показує минуле і підтверджує теперішнє, на алкоголі заробляв завжди, але не завжди вдало.

Зображення відновленого Львова після пожежі 1527 року, причиною якої стало підпільне виготовлення алкоголю, 1616 рік

В історії Львова є легенда схожа до наведеної вище. Вона такого ж метафорично-символічного характеру, але не з християнськими персонажами, а давньогрецьким божеством в головній ролі. Очевидно, алкоголь так набрид львів’янам, що 1622 року, під час одного зі свят, мала місце театралізована алкогольна компанія, коли “Вакх (грецьке божество вина та сп’яніння, запозичене та трансформоване з фригійського однойменного божества родючості), свій великий келих … перехиливши, штовхаючи перед собою ручний візок з п’яними вакханками, був через герольда проголошений вигнанцем і вивезений за брами міста”.

Зображення Вакха, Львів, вулиця Краківська

Та чи міг в принципі існувати без алкогольної індустрії населений пункт, який був торгівельним центром і приймав купців з різних куточків світу. До того всього, Львів ще й володів королівським привілеєм на виробництво і шинкування алкогольними напоями. Тому, очевидно, Варху довелося повернутись в стіни міста, аби приносити прибуток і наповнювати міську казну.

Та й це ще не все. Цього разу тих, хто “молиться на Вакха” (тут йдеться про сторону, яка виготовляє напої), було поставлено в відповідні умови, потрібні для безпеки міста. Дослідники історії Львова Павло Гранків і Володимир Чернов розповідають, що податки від виготовлення і пропінації алкогольних напоїв приносили колосальний прибуток. Його ділили на дві частини – королівський і міський. Перший призначався для “укріплення міста, на поправу брам, веж, мурів, валів і спорудження нових укріплень”, тому його інколи ще називали фортифікаційним.

Найбільшим серед фортифікаційних був так званий чоповий податок, запроваджений 1479 року для оплати найманців у війні з хрестоносцями. Чоп витягався з бочки перед розливанням напою, що наштовхує на думку, що податок спочатку був розрахований на шинкарів. Та згодом чоп почали сплачувати і від варіння пива й меду, від котла горілки чи бочки привезеного напою. Оскільки Львів рахувався форпостом Речі Посполитої на східних межах, королі і сейми практикували цільове призначення чопового на львівські фортифікації. 1505 року Львів отримав привілей на звільнення міста від чопового і мита на два квартали, за умови, що ці гроші підуть на ремонт мурів.

У 1523 році король Сигізмунд І призначив на ремонт мурів половину чопового, яке збирали у Львові, а збирання цього податку доручив міській раді. Завжди знаходились люди, які вважали, що побудова чи відбудова міських фортифікацій далеко не найбільш нагальні питання, особливо коли гроші вдома не завадять. Таким король Сигізмунд ІІІ в декреті нагадував, аби міські доходи “не на будь-які приватні потреби, а на забезпечення доброго правління і фортифікації були спрямовані”.

Портрет Сигізмунда ІІІ, робота Яна Матейка

Іншого разу вимога цільового використання міських грошей привела до конфлікту міського патриціату з бургомістром Мартином Кампіаном.

1628 року Кампіан вирішив використати кошти, зібрані за сім років від виробництва і пропінації горілки, винятково на укріплення міста. З цим не погодились райці, які вже підготували місце для частини грошей у власній кишені. Бургомістр доводив, що на зібрані кошти можна “обкласти мури монастиря Бернардинців, а мур від Галицької брами і до Сокільницького мосту з фундаментів вивести та вежу на Краківському передмісті з тесаних каменів до гори вивести”. Попри це все, райці суд у Кампіана виграли плани втіленими не були.

Кілька цікавих моментів в цьому плані є і стосовно Костянтина Корнякта. Крім величних пам’яток архітектури ренесансу у Львові (Успенська церква і власний маєток), Корнякт також збудував власним коштом і вежу на східному боці міських укріплень.

Пластична панорама міста станом на 1740-і роки, автор – Ігор Качор

Не менш цікавий епізод стався 1634 року, коли король Владислав ІV надав право шинкувати мешканцям Галицького передмістя, прагнучи їх заохотити до будівництва фортифікацій.

Виявляється, що горілка була і оборонцем Львова саме шляхом її безпосереднього призначення.

Облога Львова військами Хмельницького у 1648 році

Під час облоги Львова Хмельницьким, у 1648 році горілка становила велику частку контрибуції. Літописець та райця Андрій Чехович писав, що “великі барила горілок, медів і мальвазії ненаситне хлопство у місті поликало, а потім у на передмістях, де мали свої табори, брали і переносили”.

Таким чином, алкогольна індустрія була напряму пов’язана з будівництвом та відновленням фортифікаційних споруд у Львові, а алкоголь, коли не губив – то зміцнював місто.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях / Г. Булашев. – Київ: Дніпро, 1992; Лемко І. Цікавинки з історії Львова. – Львів: Апріорі, 2011. – С. 140 – 147; Труды этнографическо-статистической экспедиции в западно-русский край, снаряженной императорским русским географическим обществом. Материалы и изследования собранные П. П. Чубинским. – Санкт-Петербург, 1872. – Т. I. – С. 109;

Михайло Косів про клуб творчої молоді «Пролісок» (відео)

1. 09. 2015

У неділю, 30 серпня, о 13.00 у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відбулася зустріч із визначним діячем української культури Михайлом Косівим, присвячена пам’яті українських дисидентів, арештованих в серпні 1965 року.

Відзначити 50-ті роковини першої хвилі арештів представників української інтелігенції до місця їхнього попереднього ув’язнення під час слідства запросила Михайла Косіва дослідниця історії творчого руху опору Ольга Ігнатенко, яка , разом з заступником директора музею Вікторією Садовою, виступала модератором зустрічі.

Нагадаємо, Михайло Косів належав до кола українських «шістдесятників», був президентом львівського клубу творчої молоді «Пролісок», а згодом брав участь у виданні журналу «Український вісник».

Як свідчить літописець українського дисидентства Василь Овсієнко, КТМ у Львові, що прибрав назву «Пролісок», виник за прикладом київського Клубу творчої молоді: «Його очолив аспірант М. Косів. У клубі активно працювали психолог М. Горинь, його брат мистецтвознавець Б. Горинь, студент історичного факультету І. Гель, викладач університету М. Осадчий. Пізніше до «Проліска» приєдналися поети І. Калинець та його дружина Ірина Стасів, поет Г. Чубай, художниця С. Шабатура та ін. Клуб став осередком національної культури, де влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили спектаклі за п’єсами репресованих драматургів».

Зустріч з Михайлом Косівим, присвячена пам’яті українських дисидентів, 30 серпня 2015 року

За словами Василя Овсієнка, «у КТМ «Пролісок» формувався організований просвітницький, культурно-мистецький рух з виразними ознаками ідеологічної опозиції, хоча політичні цілі відкрито не декларувалися. Після погромних виступів М. Хрущова на зустрічах з інтеліґенцією в Москві почався масований тиск на незгодних (дисидентів). Посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». КТМ у Києві був закритий у 1964 р., Львівський «Пролісок» протримався до арештів 1965 р.»

Серпневі арешти 1965 р. за вказівкою з Москви стали превентивним ударом органів держбезпеки УРСР по «шістдесятниках», щоб припинити національні тенденції в середовищі творчої інтелігенції.Усього було арештовано понад 25 осіб, у тому числі й 27.08.1965 р. — Михайла Косіва, у котрого при обшуку вилучили машинописні копії самвидаву та фотовідбитки статті Михайла Масютка «Сучасний імперіалізм», Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським», тези Євгена Пронюка «Сучасне і майбутнє України» та інші непідцензурні твори. Усім арештованим було пред’явлене звинувачення у провадженні «антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР.

Під час вечора пам’яті колишній арештант «Тюрми на Лонцького» згадав поіменно усіх жертв першої по «відлизі» хвилі репресивної кампанії КДБ, а враження від розповіді доповнив відеоряд документального фільму «Дисиденти». Пропонуємо вашій увазі переглянути перебіг вечора.

Наталка СТУДНЯ

Кавунова феєрія, або Holi Fest у Львові

1. 09. 2015

У львівському Парку культури ім. Богдана Хмельницького 30 серпня вдруге провели Кавуновий фестиваль, який започаткували тут минулого року. Паралельно з кавуновим на центральному майданчику при вході в парк також відбувався Holi Fest – Фестиваль фарб.

Цьогоріч для проведення фестивалю в львівському Парку культури спорудили чотири майданчики: для кавуно-марафонів, кавуно-конкурсів, кавуно-креативу і «розхламізації» простору, розповідають його організатори. Окрім цього, відвідувачі змогли взяти участь у кавунових боях, навчитися жонглювати, зробити кавуновий манікюр та долучитися до традиційної чайної церемонії.

За попередніми підрахунками організаторів на фестивалі для різних заходів були використана понад 1 тонна кавунів. Ще стільки ж принесли з собою відвідувачі свята.

Після повного гастрономічного задоволення відвідувачі парку мали змогу насититись морем барв на Холі фесті – популярні у індійській культурі традиції обсипання одне одного сухими фарбами. Тут на відвідувачів чекала запальна музика, конкурси, флешмоби та, звісно, море кольорових фарб.

Другий Кавуновий фестиваль у Львові

Організатори фестивалю фарб «Холі» запозичили давню індійську традицію обсипати одне одного сухими фарбами, що привернуло увагу неймовірної кількості підлітків – і львів’ян, і мешканців районів Львівської області, і навіть інших областей. Підпарубки і півдівки, зібравшись о 15.00, буквально за кілька хвилин перетворили і себе, і майданчик перед парком на веселу різнобарвну галасливу суміш.

Наталка СТУДНЯ

Танцювальний перформанс «В очікуванні невідомого» сколихнув Львів

31. 08. 2015

30 серпня 2015 р. у приміщенні Першого українського театру для дітей та юнацтва відбувся Благодійний танцювальний проект «В очікуванні невідомого».

Проект «В очікуванні невідомого» – це танцювальний перформанс під керівництвом шведського хореографа Бенно Воорхам у співпраці з відомими танцюристами з України, Молдови та Грузії та з дітьми з табору для біженців (м. Тцеровані, Грузія).

Метою проекту є залучення дітей біженців до театрального мистецтва, розкриття перед ними виразних можливостей людського тіла в контексті сучасної хореографії, та висвітлення проблем сімей біженців за допомогою театральних методик.

Проект про життя дітей з поселень для біженців у Церовані та Базалеті, який ґрунтується на їх мріях, спогадах та взаємодії з внутрішнім світом. Проект поєднує танець, фізичний театр та образотворче мистецтво.

Контекст вистави «В очікуванні невідомого» визначають 7 дітей із поселень для біженців: Маріам Кахніашвілі, Саломе Табатадзе, Гіоргі Теделурі, Кеті Хачапурідзе, Гіоргі Тваурі, Ачіко Ботковелі та Барбаре Маісурадзе; це – результат року майстер-класів та 4 тижні інтенсивних репетицій.

Визначні спогади, мрії та реальні історії збирали серед дітей; ці історії й визначили контекст вистави, музику, костюми. Вистава є проекцією того, що таке – бути біженцем, проекцією взаємодії між людьми, впливу дорослих на дітей і життя на маргінесах суспільства.

Важливою частиною вистави є переплетіння образотворчого мистецтва і театру танцю на сцені. Художник Абдалла Омарі, сам сирійський біженець, є протагоністом у виставі.

Сцена з танцювального перформансу «В очікуванні невідомого».

Хореограф: Бенно Воорхам (Швеція);
Музика: Ніка Пасурі (Грузія);
Художник: Абдалла Омарі (Сирія);
Костюми: Марія Сафронова (Швеція), Ека Кецбая (Грузія).

Учасники:

Данило Бєлкін (Україна) – танцівник, хореограф та вчитель;
Олександра Сошнікова (Молдова) – хореограф, танцівниця та віце-президент Асоціації розвитку сучасного танцю в Молдові;
Сергій Головня (Молдова) – хореограф та перформер, член президент Асоціації розвитку сучасного танцю в Молдові;
Ніно Мітаішвілі (Грузія) – акторка «Театрального підвалу» і Театру музики і драми ім. Васо Абашидзе;
Ата Куртубадзе (Грузія) – акторка Театру музики і драми ім.Васо Абашидзе;
Надя Цулукідзе (Грузія) – театральний режисер та перформер у Європі та Грузії;

а також ученики Старших та Середніх шкіл , котрі живуть в поселеннях для біженців у Цероваті та Базалеті.

Наталка СТУДНЯ

Маестро Бонді – зірка української ретромузики

31. 08. 2015

У 1930-х роках серед галицьких панів, пань і панянок набули популярності бали, на яких вони наслідували європейську моду в одязі та музиці. З-за кордону прийшли театри-кабаре, молодь слухала польський джаз і дивилась чужомовне кіно. Складати конкуренцію чужій музиці було справжнім викликом для наших митців, адже в українському середовищі здебільшого панував фольклор.

Прорив у якісній естрадній музиці бере початок від львівських «ревій» – естрадних вистав, створених на основі українських народних пісень. Музику для перших ревій писав молодий Анатоль Кос-Анатольський, якому судилося стати побратимом Богдана Весоловського у найпопулярнішій тоді на балах і танцях капелі «Ябцьо-Джаз».

Так, у глибоко полонізованому міжвоєнному Львові молоді українці почали танцювати запальне танго, створене їхнім земляком Богданом Весоловським. Саме цьому маестро відводять основну роль у зародженні української танцювальної музики, яка відсунула польську на другий план.

Народився Богдан Остапович Весоловський 30 травня 1915 року у Відні (Австрія). Після Першої світової війни родина переїхала до Стрия (Львівська обл., Україна).

Здобувши початкову освіту, Богдан Весоловський вступив до Стрийської гімназії. Одночасно навчався у філії Вищого музичного інституту ім. Миколи Лисенка. Вправлявся у грі на фортеп’яно, робив перші спроби у композиції. Його музичним опікуном був знаний галицький композитор і музикознавець Зиновій Лисько. З друзями організували капелу “Ревелірс” яка виступала в клубах і святкових заходах в Стрию.

Після закінчення гімназії 1933 року Богдан вступив на правничий факультет Львівського університету, але музику не покинув – навчався у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка. Перебував у мистецькій атмосфері, яку творили яскраві особистості – С.Людкевич, В.Барвінський, М.Колесса, Б.Кудрик, у якого Весоловський навчався гармонії. Мистецтво гри на фортеп’aні опановував у визначного піаніста Р.Савицького.

В цей час разом зі скрипалем Леонідом Яблонським (Ябцьо) і акордеоністом Анатолієм Кос-Анатольським входив до складу популярної на той час молодіжної «Джаз-капели Яблонського» (солістка Ірина Яросевич). У програмі оркестру були й твори Богдана.

Здобувши освіту, 1938 року Богдан Весоловський поїхав працювати до Закарпаття. З початком Другої світової війни Весоловський виїхав до Відня, де вступив до Консульської академії в надії, що його знання дипломата послужать вільній українській державі. Тут познайомився зі своєю майбутньою дружиною, донькою відомих громадських діячів Олени та Миколи Залізняків. Перші роки подружнього життя припали на воєнне лихоліття. Під час бомбардування, втративши все майно, з двома малолітніми синами – Остапом і Юрієм виїхали з Відня й опинилися в американській зоні окупації. Богдана призначили урядовцем прикордонної контрольної служби між Австрією та Німеччиною. Перебуваючи на цій посаді, Весоловський допоміг багатьом українцям перейти кордон, врятуватись від більшовицької навали.

У 1949 Богдан Весоловський з сім’єю емігрував до Канади. Жив у Монреалі, де спочатку отримав роботу в кооперативі музичних інструментів, потім працював на Канадському радіо, а згодом очолив українську секцію міжнародної служби «Голос Канади».

У 1968 (1971 – ?) році, Весоловський відвідав Україну, як представник Канадського радіо. Тоді він побував у Львові, зустрівся з своїми родичами та давніми приятелями, у Каневі відвідав могилу Тараса Шевченка.

Платівка з записом танго Богдана Весоловського "Серце" — Платівка з записом танго Богдана Весоловського “Серце”

Помер Богдан Весоловський 17 грудня 1971 року в Монреалі. Заповів, щоб його прах спалили, а урну поховали у Стрию, в родинному склепі — дружина виконала його волю. Прах композитора перевезли до Стрия і поховали у родинному склепі на цвинтарі, поблизу місця вічного спочинку визначних діячів Стрийщини – Остапа і Нестора Нижанківських, Ольги Бачинської.

У творчому доробку Б.Весоловського близько 130 пісень із надзвичайно душевними, зворушливими мелодіями, багатством музичних мотивів, влучним добором текстів О.Олеся, В.Сосюри, М.Рильського, В.Симоненка, Г.Чубач та ін. Багато пісень Весоловський написав також на власні тексти, які жанрово і тематично належать до любовної лірики. Виконували його пісні М.Вербицька, Т.Косач, А.Добрянський, В.Луців. Але найкращим інтерпретатором його творчости був Антін Дербіш. Співали його пісні квартет «Верховина», тріо «Троянда», гурт «Львівське ретро».

Наталка СТУДНЯ

Джерела:
1. Мистець Богдан Весоловський. Літопис Бойківщини. Ч. 2/81(92) 2011, с. 24-26.
2. Пісні заблукалого перехожого. Лариса Брюховецька 9 серпня 2002, «Дзеркало тижня. Україна» (gazeta.dt.ua).
3. ukrmusic.org
4. Пізнавальний телепроект “Наші Герої” – Весоловський Богдан.
5. Симоненко В. “Українська енциклопедія джазу”. – К.: Центромузінформ, 2004, с. 24.
6. Фото – facebook.com/BohdanVesolovsky.

Виставка живопису «Ґрюнвальд-АРТ» відкрилась у Львові

31. 08. 2015

Урочисте відкриття виставки живопису «Ґрюнвальд-АРТ» вудбулось 28 серпня о 17.00 год. в Музеї етнографії та художнього промислу на просп. Свободи, 15. Участь у відкритті взяли
Маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Ґустав Бжезін, Генеральни консул РП у Львові Ярослав Дрозд, заступник директора з музейної роботи музею етнографії та художнього промислу у Львові, Роман Чмелик, а також організатори «Фестивалю Партнерства».

Виставка «Ґрюнвальд-Арт» є прелюдію IV Українсько-Польського «Фестивалю партнерства», який відбуватиметься у Львові з 3 по 6 вересня разом з Конгресом культури Східного Партнерства.

Відкриття виставки живопису «Ґрюнвальд-АРТ» у Львові, 28 серпня 2015 року.

Серед художників, чиї роботи представлені на виставці Олексій Аполлонов, Юрій Буличов, Мажена Гуцуляк, Іза Янішевська-Обарек, Віолетта Яскульська, Люцина Леткі-Вавжиняк, Ева Нєвольська-Озга, Ева Пліхта-Любєнецька, Ева Польке, Юстина Соловей, Збігнев Сприха, Беате Тішлер, Матвій Вайсберг, Ґінтаутас Вайчіс, Ґжеґож Вненк, Лукаш Задлєвський, Рената Зімніцька-Прабуцька та Боґдан Жуковський.

На виставці «Ґрюнвальд-АРТ» зібрана не звичайна колекція художніх творів кількох десятків авторів. Це доробок шести художніх пленерів, що відбувалися в 2009-2014 роках. Його надихаючою ідеєю було осмислення художниками-живописцями історичної спадщини, яку залишила сучасникам слава польсько-литовської (переважно) перемоги у найбільшій битві середньовіччя, та їх ставлення до цієї грандіозної події. Тоді у 1410 році під Ґрюнвальдом зазнала поразки потужна лицарська сила держави хрестоносців. І символіка перемоги над супротивником тієї битви не раз потім ставала актуальною, особливо у фіналі поразки німецької експансії у Першій та Другій світових війнах. Цього не можна викреслити з історичного минулого Європи, і символіка перемоги під Ґрюнвальдом буде актуальною ще не одну сотню років.

Отже учасники пленеру отримали тему позачасову, тему, можна сказати, вічну, яка дає митцю величезне поле для пошуків ЇЇ художнього втілення. Ця свобода вибору, звертання до вільно обраної символіки асоціацій і право застосувати будь-яку живописну техніку призвело до того, що твори, які народилися на пленерах, відрізняються за індивідуальністю авторів, дивують гамою бачення порушеної тематики, зачаровують формальними рішеннями та володінням колористикою.

Лукаш Задлєвський “Без назви”, олія, 50х70, 2010, Польща

Юстина Соловей – “Сіті Ґрюнвальд – Збільшення ІІ” , полотно, акрил, 60х70, 2014, Польща

Люцина Леткі-Вавжиняк “Chityna Humana”, полотно, олія, 70х100, 2012, Польща

Ева Пліхта-Любєнецька “Без назви”, полотно, акрил, 70х100, 2009, Польща

Юрій Буличов “Турнір”, полотно, олія, 80х60, 2010, Росія

Олексій Аполлонов “Без назви”, полотно, акрил, 2015, Україна

Збігнев Сприха “Клуня”, полотно, олія, 80х100, 2009, Польща

Матвій Вайсберг “Без назви”, полотно, олія, 50х40, 2014, Україна

Матвій Вайсберг “Ґрюнвальд”, полотно, олія, 60х120, 2014, Україна

Ґжеґож Вненк “Без назви”, полотно, акрил, 180х130, 2010, Польща

Богдан Жуковський “Без назви” полотно, акрил, 80х100, 2011, Польща

Рената Зімніцька-Прабуцька “Без назви”, полотно, акрил, 100х100, 2010, Польща

Ева Польке “Без назви”, полотно, акрил, 70х100, 2014, Польща

Богдан Жуковський “Ґрюнвальд”, акрил, 90х100, 2010, Польща

Ґінтаутас Вайчіс “Лист з Ґрюнвальда”, полотно, акрил, 100х80, 2011, Литва

Ґжеґож Вненк “Без назви”, полотно, акрил, 100х100, 2010, Польща

Ймовірно, що колекція з часом буде передана до Музею Битви під Ґрюивальдом як одна з постійних експозицій. Таким чином з’явиться оригінальна Ґрюнвальдська Галерея, яка може поповнюватись кращими картинами з майбутніх пленерів. Тепер можна вже спокійно стверджувати, що «Ґрюнвальд-АРТ» – це колекція, що представляє високий мистецький рівень, різні напрямки та різновиди живопису. При цьому її великою перевагою є погляд на Ґрюнвальд з різних позицій художників з багатьох крони: Польщі, Литви, Росії, України та Німеччини.

Отож колекція живопису «Ґрюнвальд-АРТ», яка з’явилось з ідеї шестирічної давності, незабаром перетвориться на Ґрюнвальдську Галерею, яка може стати однією з найпопулярніших в Польщі, а, можливо, і в Європі. Адже щороку Поле Битви під Ґрюнвальдом відвідують сотні тисяч туристів.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Відеопрогулянка на літаку навколо Львова (відео)

30. 08. 2015

Сьогодні ми пропонуємо вам здійснити віртуальний політ навколо Львова і помилуватися красою міста. А, якщо пощастить – ви зможете побачити свій будинок, чи офіс, чи просто улюблене місце відпочинку.

Для зйомки цього ролика ми зафіксували камеру GoPro Hero 3+ Black Edition на крилі літака Zodiac CH 650 і попросили нашого друга – пілота Ігора Кота облетіти місто та зробити таку собі відеопрогулянку. Виліт відбувся з аеродрому “Цунів”, що недалеко від Львова.

Оскільки весь політ тривав більше тридцяти хвилин, але велику частку в ньому займала дорога до Львова і назад – цю частину ми вирізали. А вам залишили найцікавіші кадри.

Після вильоту і набору висоти, камера вмикається на підльоті до Ашану і вимикається вже після мікрорайону Рясне-2. Завершується екскурсія м’якою посадкою на аеродромі “Цунів”.

Оскільки слухати близько 17 хвилин гудіння двигуна літака не дуже романтично, ми замінили його на добірку пісень у виконанні Богдана Веселовського. Сподіваємось, що результат вам сподобається. Бажаємо приємного перегляду.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Як “Французький салон у Львові” збирав кошти для спільноти «Емаус-Оселя»

30. 08. 2015

Як "Французький салон у Львові" збирав кошти для організації «Емаус-Оселя»

29 серпня 2015 р. в подвір’ї Музею ідей (вул.. Валова 18 а) відбувся четвертий Гаражний розпродаж львівської спільноти організації «Емаус-Оселя». Тема цьогорічного розпродажу «Французький салон у Львові», а пройшов він під гаслом «Гаражні – це не благодійність, а солідарність».

На продаж було виставлено чимало найоригінальнішого краму: книги, одяг, платівки, аксесуари, декупажовані меблі, різні предмети побуту, багато красивих речей, які мешканці спільноти цілий рік відкладали спеціально для цієї події.

Гаражний розпродаж "Французький салон у Львові" — Гаражний розпродаж “Французький салон у Львові”

Серед новинок — авторські ранці Сашка Горонді. Кожен пошитий в одному екземплярі. Також можна було придбати вишивку з колекції бабусі відомого українського прозаїка та поета Юрка Іздрика.

Родзинкою розпродажу була колекція порцелянових ляльок (близько трьох сотень), а ще французький посуд на будь-який смак: тарілки, соусниці, вази та філіжанки. Цими речами поділилася французька спільнота міжнародного руху «Емаус» після завершення щорічного величезного ярмарку у Парижі.

Колекція порцелянових ляльок.

За прилавками львів’яни мали змогу побачити не лише працівників спільноти, але й письменників: Юрія Андруховича, Галину Вдовиченко, Григорія Семенчука, Андрія Куркова, Галю Шиян, фотографа Ростислава Шпука та інших. Для гостей заходу співав суперфіналіст проекту “Голос країни. Перезавантаження” Михайло Мирка.

Юрій Андрухович на гаражному розпродажі "Французький салон у Львові". — Юрій Андрухович на гаражному розпродажі “Французький салон у Львові”.

Традиційно під час розпродажу відбувся показ мод. Цього разу Світлана Ченкова та імідж-театр “Пані Кураж” підготували для відвідувачів ексклюзивний показ у французькому стилі – Фешн-вояж “Львів – Париж”. На подіум вийшли відомі герої французької літератури, кіно та музики.

Імідж-театр "Пані Кураж" на гаражному розпродажі "Французький салон у Львові". — Імідж-театр “Пані Кураж” на гаражному розпродажі “Французький салон у Львові”.

Атмосферу богемного паризького салону забезпечили волонтери та мешканці спільноти, вбрані відповідно тематики розпродажу.

Гаражний розпродаж “Французький салон у Львові”

Усі зібрані від продажу речей кошти витратять на підтримку соціального гуртожитку для колишніх безпритульних та спільноти «Емаус-Оселя» у Винниках.

Довідково:

Міжнародний рух «Емаус» зародився у Франції. Із 1949 року члени спільнот «Емаус» збирають від людей непотрібні їм речі, ремонтують та продають. Зараз рух об’єднує понад 450 Спільнот бездомних у 40 країнах світу.

«Спільнота взаємодопомоги «Оселя» – це громадська неприбуткова організація , яка одна з перших в Україні почала підтримувати бездомних і в 2003 р. створила унікальну Спільноту , де разом живуть і працюють, ведуть спільне господарство та допомагають іншим ті, хто опинився в скрутній ситуації. «Оселя» має на меті надавати допомогу людям, які з різних причин опинилися на маргінесі суспільства (убогим, бездомним, неповносправним, залежним тощо ) та пропагувати в Україні ідею солідарності та взаємодопомоги.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Медова печера, або легенда про про скарб короля Данила

29. 08. 2015

У середині ХІХ ст. мешканець Краківського передмістя, ботанік Йозеф Маєр облаштовується у надзвичайно мальовничій, оточеній лісами місцині східної околиці Львова (сучасні Винниківський лісопарк та Погулянка). Згодом від імені колоніста сторона отримує свою назву — Маєрівка, яка з часом трансформується у Майорівку.

Район Маєрівка, фото початку ХХ століття

На території Маєрівки працювала каменоломня. У ній 1850 р. було видовбано печеру, яку назвали Медова або Медунка. Обидва найменування походять від жовтуватого, наче мед, кольору вапняку, в товщі котрого утворено зали.

У брошурі „Przyroda Lwowa, jej osobliwości i zabytki”, виданій 1914 р. накладом Музею ім.Дідушицьких, Медову печеру вносять до списку найцінніших пам’яток природи в околицях Львова.

Медова печера У Львові, фото початку ХХ століття

В 1925 р. у своєму провіднику по Львову відомий львовознавець Микола Голубець пише: “За Погулянкою і броваром Кляйна лежить чарівна “Медова печера” зложена з двох обємистих комор получених поміж собою. Назва печер походить від медової краски її каміння. Відкрито її щойно перед кільканайцяти роками при нагоді ломання каміння”( стилістика цитати залишена без змін).

Трошки більше про утворення дізнаємося з книжки історика Івана Крип’якевича “Історичні проходи по Львову: “В цій стороні лежать популярні місця прогульок: Медова Печера і Чортівська Скала. До Mедової Печери веде Пасічна дорога, попри Маєрівку; серед узгір лежить котловина і в ній дві невеликі печери. В 1850-х рр. тут була каменоломня і тоді видовбано печери. Назва Медової Печери, або Медунки, походить від того, що у печерах є вапняк, який кольором своїм нагадує мед (кристалічний вапняк).

В цій котловині є сліди невеликого цвинтарика: на цьому місці в 1914—1915 рр. російські воєнні суди виконували засуди смерті й тут хоронено розстріляних” (стилістика цитати залишена без змін).

Галявина перед Медовою печерою у Львові, фото 2015 року

Як і усі печери Медунка має і свої легенди. Найбільш відома розповідає нам про те, що один мельник зі Львова, у якого був свій млин на Полтві, довідався про скарб короля Данила. Йому вдалося відшукати камінь із вказівним знаком у вигляді хрестика. Відступивши від каменя на три кроки у південному напрямку, він почав копати. Коли врешті він добувся до скрині зі скарбами, раптом з-під землі вискочив дідок з довгою бородою, і закричав: “Біжи додому! Твій млин горить!”. Мельник оглянувся і побачив з боку міста вогонь та дим. Кинувши лопату він щодуху побіг до свого млина. Коли він в нарешті прибіг до млина, то побачив, що ніякої пожежі нема, а його млин стоїть цілісінький. Мельник зрозумів, що його надурив дух, який охороняв скарби. А коли він повернувся на те місце, де був скарб, то з подивом побачив, що і сліду немає від ями, яку він викопав. Він був мудрою людиною, і щоб не заходити в конфлікт з підземними духами, вже більше не шукав того скарбу.

На сьогодні Медова печера – це геологічна пам’ятка природи місцевого значення в Україні. Загальна довжина її ходів — бл. 56 м, середня висота — 4,5 м, середня ширина — 8,5 м. Складається печера з двох великих залів, з’єднаних вузьким проходом-хідником. Зали можна візуально поділити на 3 кімнати, а також 4-у (важкодоступну). Склепіння першої зали підпирає кам’яна колона, друга зала завершується вузьким лазом, яким можна проповзти кілька метрів (далі ходу немає).

Медова печера У Львові, фото 2015 року

Зсередини Медунка покрита чорною сажею від вогнищ і смолоскипів та засмічена. Лише в 2-й залі можна побачити природній колір печери.

Кажан в Медовій печері у Львові, фото 2015 року

А ще, кажуть, що у ній водяться кажани, зокрема звичайні широковухи.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Джерела:

І.Крип’якевич Історичні проходи по Львові. – Львів, Видання товариства “Просвіта”, 1932 р.
Микола Голубець. Львів: провідник. Жовква, 1925 р.
Оrlowicz М. Ilustrowany przewodnik po Lwowie. Lwów-Warszawa, 1925
http://map.lviv.ua/statti/legendarni_kutochky.html
https://uk.wikipedia.org/

Горіховий гай, або озерна оаза Львова

29. 08. 2015

Останні спекотні дні цього року львів’янам та гостям міста важко витримувати в міському мішку з асфальту каменю та бетону. І тільки поодинокі оази паркової прохолоди дарують хвилини порятунку від нещадного сонця. А якщо в парку є ще й озеро – то його цінність виростає в рази. Однією з таких озерних оаз Львова є парк Горіховий гай.

«Горіховий Гай» — це парк у південній частині міста Львова (Франківський район), між вулицями Володимира Великого, Княгині Ольги та залізничною колією лінії Львів — Ходорів. Частина парку розкинулася в районі будинку Податкової адміністрації — на захід від студентських гуртожитків Національного університету «Львівська політехніка», від залізничного полотна до вулиці Сахарова.

Озеро в парку “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року

Територія парку «Горіховий гай» розділена полотном залізниці на дві частини. Загальна площа близько 40 га. На території парку є два озера (одне з них в 1990-х роках перетворилося на болото, а в цьому році висохло взагалі ) і Олеська долина, якою протікає потічок Вулька, що впадає в Полтву.

Озеро, що пересохло, в парку “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року

Назва парку маловживана і як правило, незнайома львів’янам. Воно пов’язана з переважанням серед дерев, граба, що дає плоди-горішки. хоча також зустрічаються буки, дуби, берези, є невеликий ялинова гай.

Парк “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року

Парк “Горіховий гай” у Львові, фото 2Парк “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року 015 року

В озері є популяція дикої качки (крякви), поблизу ялинового гаю зустрічаються білки, є земноводні та співучі пташки. Стара офіційна назва парку, до хвилі перейменувань початку 1990-х років – парк 30-річчя визволення Львова.

Приміщення кінотеатру “Сокіл” (колись “Орлятко”) в парку “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року

У парку в радянський період був побудований кінотеатр «Орлятко» (нова назва – «Сокіл»). В даний час тут знаходиться львівський кіноцентр – освітній центр та кінотеатр незалежного, авторського, «іншого» кіно.

В даний час парк починає оживати і використовується як місце відпочинку жителями навколишніх мікрорайонів. Для цього тут з’явилися дитячий майданчик та парк атракціонів.

Дитячі атракціони в парку “Горіховий гай” у Львові, фото 2015 року

Минулого року влітку озеро почистили. З озера вибрали два «Камази» автошин, близько 10 вантажівок сміття. Поряд з озером є гаражі, і люди зносили своє сміття з гаражів прямо в озеро.

Дуже хочеться вірити, що я озерна перлина Львова не перетвориться на велике сміттєзвалище і що сюди не дотягнеться екскаваторна рука брутальних забудовників. А озера (хочеться щоб друге озеро теж відродилось) та розкішний парк тішили ще не одне покоління великих та маленьких мешканців Львова.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Джерела:

http://uamaps.net/, https://uk.wikipedia.org/

На зорі українського книгодрукування, або пам’ятник, який “народжувався” тридцять років

28. 08. 2015

Кожен з нас намагається залишити слід в історії, вписавши, тим самим, своє ім’я до єдиної книги-реєстру дій всього людства. Інколи ж відбувається і навпаки – доля залишає клеймо на людині, не лише за життя, але й після смерті, додаючи штрихів до загального образу індивіда. В окремих випадках перше і друге переплітаються в єдине ціле, поєднуючи в нерозривну єдність минуле та майбутнє людини. Третій випадок саме про одного з перших та найвидатніших українських книгодрукарів – Івана Федорова.

Ще за життя Федоров топтав стежину до почесного звання першодрукаря, але й після його смерті доля розпорядилась таким чином, що книги не перестали оточувати майстра. Як наслідок, біля одного з пам’ятників друкарю, розташований унікальний букіністичний форум під відкритим небом, де можна купити все, що є в царстві книг і за будь-якими цінами.

Пам'ятник Івану Федорову перед Королівським арсеналом, сучасне фото — Пам’ятник Івану Федорову перед Королівським арсеналом, сучасне фото

Сьогодні площу в районі вулиці Підвальної, перед колишнім Королівським арсеналом, важко уявити без пам’ятника першодрукарю Івану Федорову (чи Федоровичу – як він сам себе називав пізніше).

Важко її уявити також і без книг, за продажем та обміном яких стежить застигла постать Федорова. Книги (хоч зовсім не такі як сьогодні) оточували Івана Федорова за життя, не покинули вони його і після смерті. Хоч в монументі-сторожі і не завжди вдається впізнати саме Івана Федорова (дивлячись на мускулисте тіло, виникає алюзія не з друкарем, який все життя працює над книгами, а з міфологізованими героями з Монументу Слави), але однозначним є те, що без цієї фігури, як і без книжкового ярмарку, площа не мала би того духу, яким вона оповита для, вже цілого покоління, читачів та туристів.

Львів і Іван Федоров надто пов’язані, аби в культурному й туристичному просторі першого не було висвітлено та розвинуто тему другого. Іван Федоров переїхав до Львова у 1572 році, уникаючи переслідувань, які міг зазнати в Московії. Перш ніж потрапити до Львова, друкар зупинився на кілька років у Великому князівстві Литовському. На той момент він вже встиг видати Апостол в Москві (1564) та Часослов, Псалтир і Євангеліє Учительне (1569 – 1570) у Заблудові (північне Підляшшя, на межі польських і білоруських земель).

Після виходу Псалтиря й Часослова литовський гетьман Григорій Ходкевич, який утримував друкарню в Заблудові, вирішив припинити видавничу діяльність і запропонував Федорову зайнятись рільництвом. Така перспектива не надто втішила друкаря. Федоров вважав, що “не личило за ралом чи сівбою собі віку вкорочувати, бо замість плуга я володію майстерністю знарядь праці руками, а замість житніх зерен повинен розсівати по світові зерна духовні і всім, як належить, роздавати духовну поживу”.

За обставин, які склались, Іван Федоров перебирається до Львова. Тут, 1574 року, він надрукував перший східнослов’янський посібник – Буквар (збереглось два примірники – один в бібліотеки Гарвардського університету, інший – в лондонській Британськиій бібліотеці) та здійснив друге видання Апостола (1574), цього разу на українських землях.

У Львові Федоров працював в друкарні монастиря св. Онуфрія, де, як зазначено в його надгробній епітафії, “друкованє занедбане обновил”. У Львові його називали “друкар москвитин”. За деякими даними, жив друкар у Кулганківському будинку, який відповідав колись сучасному розташуванню будинку №4 вулиці Краківської.

Принаймні є записи, які свідчать, що 1753 року “руський друкар” сплачував королівський подвійний шос за проживання у цьому будинку.

В другій половині 1570-х Федоров перебрався до Острога, під патронат Костянтина Василя Острозького, де також займається книговидавництвом. Там він видав Новий Завіт та Псалтир. Та вже на початку 1580-х знову повертається до Львова. Свою друкарню відновити він не зумів – вона перейшла у власність Львівського Успенського братства. Якийсь час Федоров нібито відливав гармати на замовлення короля разом з пушкарем Данилом. Останні роки життя провів у проїздках. Був, зокрема, у Кракові та Відні. В Відні показував імператору Рудольфу І свій винахід – багатоствольну гармату зі змінними стволами.

Стосовно того де поховано першодрукаря, то тут також є різні версії. Мова йде про захоронення на цвинтарі монастиря св. Онуфрія, або навіть у самій церкві того ж монастиря. На надгробку Івана Федорова в Онуфріївському монастирі було зроблено напис: «Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий старанням друкарство занедбалоє оновив». Надгробок проіснував до 1883 року.

Вперше мова про спорудження монументу на честь першодрукаря, зайшла у Львові в 1947 року. Тоді було звернення від представників однієї інституції до представників іншої і на цьому все затихло. Тему знову підняли 1958 року, але й тоді безпосередньо до спорудження не дійшло. Єдине, що варто зазначити, цього разу в пропозиції проекту згадувалась площа перед колишнім арсеналом, як можливе місце під пам’ятник. Чергове затишшя перервав 1963 рік. Питання про встановлення монументу Федорову підняв керівник обласного управління культури Я. Вітошинський. У зверненні до місцевих партійних і виконавчих органів йшлося про встановлення до травня 1964 року на одній з площ Львова постаменту з погруддям першодрукаря.

1964 рік був знаменний тим, що саме тоді минало 400 років від часу виходу першої друкованої Іваном Федоровим книги – Апостола, але не того, що вийшов у нас. Було розроблено проект святкувань події. Серед запланованого – пам’ятна виставка у Львівському музеї українського мистецтва та Львівському державному поліграфічному інституті імені Івана Федорова, проведення наукової конференції, підготовка видань про Івана Федоровича та історію книгодрукування і меморіальні заходи. Останнє, але чи не найважливіше – пам’ятник друкарю і цього разу … ще не відкрили. Тому, 1974 рік. Знову ювілей, але цього разу 400 років від “нашого” видання Апостола. Але і тут припізнились і відкриття пам’ятника відбулося лише 1977 року. Тобі було встановлено монумент роботи скульпторів Валентина Борисенка та Валентина Подольського, архітектора Анатолія Консулові.

Відкриття пам'ятника Івану Федорову, фото 70-х років — Відкриття пам’ятника Івану Федорову, фото 70-х років

Пам’ятник виконано без традиційного постаменту. Над рівнем площі трохи піднімається прямокутник, викладений в один ряд темною кам’яною бруківкою. Постамент стилізовано під дорогу, якою нібито крокує першодрукар. На ньому довгий фартух, волосся перев’язане сиром’ятним ременем. В одній руці в нього оздоблена книга, а інша імітує рух сіяча. Цей рух пояснено на плиті “мне надлежит духовные семена по вселенной розсевати и всем…роздавати духовную пищу…Иван Федоров друкарь московитин”. Плита винесена окремо і укріплена на невисокій кам’яній стіні праворуч від пам’ятника. У верхньому куті стіни зображено старовинний герб Львова і видавничий знак Івана Федорова.

Пам'ятник Іванові Федорову, фото 70-х — Пам’ятник Іванові Федорову, фото 70-х

На початку 1990-х років міська рада ініціювала перенесення пам’ятника Федорову на вулицю Володимира Великого 2 та встановлення перед будинком Преси і видавництвом «Вільна Україна». Однак ця ідея, як і намагання міської ради закрити книжковий базар втіленими не були.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів, 2002. – С. 104 – 117; Мельник І. Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012. – 307 с.

Майданівця Юрія Вербицького пом’янули в день його народження

28. 08. 2015

Вечір пам’яті майданівця Юрія Вербицького відбувся 25 липня 2015р. в Мистецькому центрі кінопалацу ім. Довженка в день його народження. Дві межові дати, які окреслюють повноту людського життя, яким би воно не було коротким….

Франкова сентенція: «Твойого я найкраща частка з тобою враз не ляже в гріб» найбільш стисло висвітлює смислове навантаження і етичну складову цього непересічного заходу.

Ні, не просто прийшли і поринули в сентиментальні спогади. Небесна сотня – це новий стандарт мислення і зобов’язує не зловживати пам’яттю. Вечір пройшов на одному подиху, як безперервна молитва на вервечці – поезія, пісня, відеокліпи і танцювальні композиції. Атмосфера маминої світлиці, іі шляхетного смутку була на диво органічною у цьому величезному залі з численними глядачами. Мов поруч із нами сидів сам Юрко – спокійний і гарний, усміхнений і щасливий, бо не всякому вдається на аж надто короткому старті – «своїм життям до себе дорости».

Доростаймо і ми…

Поетеса Юлія Курташ–Карп на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Лілія Кобільник на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Зиновій Медюх на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Володимир Кудовба на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Зиновій Медюх та Володимир Олексин на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Дитячий танцювальний колектив с. Старе Село на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Оксана Винницька на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Народний вокальний ансамбль «Гердан» на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Наталія Парфенюк на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

Поетеса Юлія Курташ – Карп

НАЙКРАЩА ЧАСТКА

Твойого я найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.
Іван Франко

Ричали леви зболено і грізно:
„О, як ви, люди, л ю б и т е запізно
Свободу і несете на позір,
що чоловік – невдалий божий твір
на тлі монументальної сецесії,
із вірою спасенною про …пенсії.

Ричали леви людям навздогін,
а люди кляли мера й водогін…
І тільки замерзаючий Личаків
розритою могилою заплакав
над левом замордованим зі Львова,
де всяка доля містом гонорова.

Бо тільки тим, хто, власне, з Бандерштату
судилось за свободу помирати
з печаттю лютих ран від катувань.
На самоті Христових відчувань
іти крізь ніч чистилищем доріг,
шепочучи: „ Любити край – не гріх…”

Героям слава! – скажете мені.
А я і досі, наче в напівсні
бреду за тою першою труною
думками, що усі ми поза грою
вселенських криз й всіляких суперстар,
за той заклятий львівський божий дар –

лупати скелю!.. І не спинить нас
ні грім, ні холод, ні братви спецназ.
Ані „ масковский говор” камяниць ,
де рідне небо досі горілиць…
Лупати скелю – вічний віщий сон.
Смерть ворогам! – невтішний унісон.

Ричали леви зболено і грізно:
„Герої теж бувають люди різні…
Але Юркові посадіть вербу.
Вербу, що зачарована в струну. ”
І забринить бентежне: „ Я жива!
Та Україна, що була твоя…”

Виконання Гумну України на вечорі пам’яті Юрія Вербицького

У вечорі пам’яті взяли участь: Юлія Курташ-Карп, Лілія Кобільник, Зиновій Медюх та Володимир Олексин, Анна Кривута, Володимир Кудовба, Оксана Винницька, народний вокальний ансамбль «Гердан» та дитячий танцювальний колектив с. Старе Село. Ініціатором та режисером була Наталка Криничанка.

Наталка СТУДНЯ

Трамвай на Сихів – вигляд з квадрокоптера (відео)

28. 08. 2015

Львівський блогер, що ховається під ніком fpv.in.ua зняв і виклав в Інтернет відео як просувається будівництво трамвайної колії, що об’єднає центр міста із Сихівським житловим масивом.

Відео з квадрокоптера можна переглянути на каналі радіолюбителів-початківців у «YouТube».

Із безпілотника відзняли трамвайну лінію від кінцевої зупинки на «Санта-Барбарі» й майже до кінця вулиці Василя Стуса. Окремо також слід зазначити як активно тривають роботи на цьому будівництві. Проект “Трамвай на Сихів” планують завершити до кінця 2015 року.

Нагадаємо, торік розпочалися роботи з будівництва трамвайної колії на Сихів. Згідно з проектом будівництва, її прокладуть по вул. Стуса вздовж просп. Червоної Калини до «Санта-Барбари». Фінансування проекту «трамвай на Сихів» охоплює кредит ЄБРР – 6 млн євро, грант німецького уряду – 5 млн євро і 6,2 млн євро з міського бюджету. Виконавцем роботи є турецька компанія «Онур».

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

10 знакових фотографій воєнного Львова 1914 – 1918 років

27. 08. 2015

«..Червень 1914 був спокійним і нічим не відрізнявся від попередніх років. Як завжди, мешканці готувалися до літніх мандрівок, а молодь наполегливо готувалася до іспитів. Міський театр завершив свій сезон, а нечисленні на той час кінотеатри прокручували далекі від тотальної воєнної пропаганди фільми і буденну хроніку», —писав один із очевидців про безтурботне літо у Львові напередодні Великої війни.

Однак, уже за кілька тижнів ситуація у місті драматично змінилась. Тисячі чоловіків працездатного віку були мобілізовані на фронт, а ті, що залишилися, переважно жінки, діти та пенсіонери були змушені пристосовуватися до нової безрадісної реальності. Подібно до мешканців інших європейських міст, львів’яни зіткнулися з стрімким подорожчанням товарів першої необхідності, погіршенням транспортної інфраструктури і санітарного стану вулиць.

Окрім того, місто розташовувалося зовсім поряд із зоною бойових дій, пережило 9-місячну окупацію російськими військами. Наприкінці війни — у ніч з 31 жовтня на 1 листопада тут відбувся військовий переворот, який розв’язав українсько-польську війну 1918-1919 років. Усе це так чи інакше відобразилося на архітектурному обличчі міста та долях його мешканців.

Спільно із Центром міської історії ми публікуємо 10 знакових фотографій, які розповідають про зміни, яких зазнав Львів під час Першої світової війни.

Козаки-вершники, що їдуть у напрямку оперного театру по вулиці Карла Людвіга.

1. Вулиця Карла Людвіга, сьогодні — непарний бік проспекту Свободи, під час російської окупації Львова (3 вересня 1914 – 22 червня 1915 рр.). На фото видно козаків-вершників, що їдуть у напрямку оперного театру. А також характер оздоблення магазинів, що побутував у Львові у кінці ХІХ – поч. ХХ ст. Особливістю є те, що практично усі з них мають дерев’яні вітрини, які до сьогодні не збереглися. На вулиці Кароля Людвіка розміщувалося багато готелів, однак у 1914 році працювали лише декілька з них.

Перший козачий патруль у Львові, 3 вересня 1914 р.

2. 3 вересня 1914 р. о 10.30 ранку з боку вул. Зеленої до Львова вступив перший козачий патруль, що передував російським армійським частинам. Протягом свого шляху до пл. Ринок він викликав значну цікавість львів’ян. Львівська громадськість тоді загалом не вірила, що російська влада у місті затримається надовго. Крім цього, ходили чутки що недалеко від Львова діють партизанські загони і що окупація Галичини росіянами є частиною стратегічного плану австро-угорського командування.

Палата у резервному шпиталі Червоного Хреста на вул. Солодовій, 6 та її пацієнти.

3. Австрійський Червоний Хрест почав відкривати шпиталі відразу після евакуації з міста австрійських військ. На фото – палата у резервному шпиталі Червоного Хреста на вул. Солодовій, 6 та її пацієнти. Первісно у будинку розміщувався монастир, сьогодні тут школа.

4. Навчальний корпус «Львівської політехніки». У 1914/15 навчальний рік, який припав на період російської окупації, Політехніка не працювала. У червні 1915 року австрійська влада повернулась до Львова, і навчальний процес вдалося налагодити, незважаючи на те, що багато професорів перебували в засланні у Росії.

5. На площі Маріацькій марширують російські піхотинці. На першому плані екіпаж, що очікує пасажирів – на цьому місці упродовж багатьох років існувала стоянка як кінних екіпажів, так і автомобілів. За риштуванням з лівого боку видно фрагмент кам’яниці, яка стала першим львівським хмарочосом. Проект Фердинанда Касслєра, виконаний на замовлення промисловця Йони Шпрехера, викликав спротив громадян Львова через те, що закривав вид на Латинську катедру. Будівництво почалося напередодні 1914 року, однак через війну було призупинене.

Воєнна кухня на розі вулиць Пекарської та Панської (сучасна Франка), 1915-1916 роки.

6. Під час війни у Львові, як і в багатьох інших європейських містах, діяли громадські їдальні, де люди могли отримати недорогий обід, випити чаю і зігрітися. Ці дешеві чи безплатні кухні були розраховані на різноманітні групи осіб: чиновників та представників інтелігенції, робітників і студентів, міських бідняків. На фото – воєнна кухня на розі вулиць Пекарської та Панської (сучасна Франка), 1915-1916 роки.

Алея, що провадила до центрального павільйону Військової виставки у Львові.

7. Влітку 1916 року у парку Кілінського (сьогодні Стрийський парк) на честь річниці звільнення від російської окупації австрійська влада організувала військову виставку. Її головним завданням було відволікти людей від тяжких життєвих реалій і дати їм змогу уявити себе учасниками подій світової історії. Виставка складалася з восьми дерев’яних і напівмурованих павільйонів та сільської церкви. Над будівництвом працювало понад 600 російських полонених. На фото зображено алею, що провадить до центрального павільйону Військової виставки у Львові.

Пункт збору реквізованого металу у Львові, 1915-1916 роки.

8. З 26 липня 1914 року в Австро-Угорській імперії почав діяти закон, який зобов’язував цивільне населення постачати армію необхідними ресурсами за грошове відшкодування. Передовсім реквізиції підлягали коні і транспортні засоби, а також продукти харчування. По мірі наростання конфлікту люди були вимушені віддавати на потреби війська виготовлений з металу посуд, предмети мистецтва та антикваріату, а також церковні речі. На фото – пункт збору реквізованого металу у Львові, 1915-1916 роки.

Вигляд хасидської синагоги на вул. Сянській, 4 після пожежі

9. 21–23 листопада 1918 року у Львові відбувся єврейський погром, вчинений польськими вояками та цивільними після взяття міста під час польсько-української війни. За три дні погрому було вбито приблизно 50-150 євреїв і ще понад 400 поранено, постраждало близько семи тисяч родин. На фото – вигляд хасидської синагоги на вул. Сянській, 4 після пожежі.

Пересувна військова кіноустановка, 1914-1916 роки.

10. Під час Першої світової війни у Львові діяло 24 кінотеатри. Багато з них жертвували частину своїх надходжень на доброчинність, що відобразилося у тенденції перейменувань: колишня «Фрашка» чи «Casino de Paris» у часі війни називалися «Кінотеатри Червоного Хреста». 1916 р. кінотеатр «Перлина» змінив назву на «Народний кінотеатр Червоного Хреста», а «Казино» — на «Кінотеатр Польських легіонерів». Невелика частка фільмів, які можна було переглянути у місцевих кінотеатрах, були зняті у Львові: «Завоювання Львова», «Марш військ», «Овації народу», «Види Львова». На фото – пересувна військова кіноустановка, 1914-1916 роки.

Підготувала Люба Куйбіда за матеріалами екскурсії Ольги Заречнюк та сайту Урбаністичні образи http://www.lvivcenter.org/uk/uid/. Дізнайтеся більше про Львів у Великій війні на виставці «Велика війна 1914 – … Індивідуальний та глобальний досвід» http://www.lvivcenter.org/uk/exhibitions/historical/?photogalleryid=146

Оссолінеум, або де зберігаються “заборонені” спецфонди

27. 08. 2015

Історія приміщення бібліотеки починається із 1632 р. коли було дозволено заснувати тут римо-католицький орден монашок кармеліток черевичкових або взутих. За сприянням Каспера Вєлжинського, відомого львівського мисливця, тут постав дерев’яний монастир із костелом св. Аґнєшки.

1671 р. за фундацією Олександра Януша, останнього з князів на Острозі Заславських на місці дерев’яного розпочинається спорудження мурованих костелу та монастиря Кармеліток взутих. Однак, облога Львова турецькими військами 1672 р. дещо призупинила будівництво, яке, проте, невдовзі поновили і вже 1677 р. будову було завершено та щедро оздоблено.

Упродовж 1743-44 рр. відомий архітектор Бернард Меретин перебудовує костел св. Аґнєшки, надавши йому більш лаконічних форм.

Монастир Кармеліток із Костелом св. Агнєшки. Станом на 1820-ті роки

Згідно з касатою нового австрійського уряду 1782 р., монастир кармеліток було ліквідовано, а в колишніх монастирських будівлях до 1792 р. діяла католицька Духовна семінарія.

У 1792 р. будівлі монастиря передали військовому відомству. Там розташували склади провіанту та пекарню.

Кілька разів колишній монастир знищувала пожежа, після останньої з них в 1812 р. всі приміщення вигоріли, а руїни у 1817 р. придбав вчений-меценат граф Єжи Максиміліан Оссолінський з метою організації тут наукового закладу, який містив би в собі бібліотеку та видавництво.

Бібліотека Оссолінських. Стан до 1840р. (за О.Чернером)

Перший проект перебудови споруди колишнього монастиря для потреб майбутнього закладу ім. Оссолінських опрацював віденський архітектор Пьєтро Нобіле. Проте його проект був настільки вартісним, що від нього довелося відмовитися. Дещо спрощені та змінені плани втілив у життя інженер австрійського війська, майбутній генерал Юзеф Бем, який 3 1827 по 1830 рр. керував будівництвом. Подальші роботи, які були остаточно завершені тільки у 1851 р., велися під керівництвом Йогана Зальцмана, Фридерика Баумана та Вільгельма Шмідта. Будівництво тривало довго, проте в 1832 р. в бібліотеці уже були читачі.

02 січня 1940 р. було створено Львівський філіал Бібліотеки АН УРСР (з травня 1971 р. – це Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника АН УРСР, а 5 серпня 1989 року бібліотека отримала статус науково-дослідного інституту).

Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника

Створили бібліотеку у результаті об’єднання в єдину структуру націоналізованих радянською владою понад сотні громадських, приватних, державних колекцій та бібліотек, які функціонували до 1939 р. на теренах Львова та Західного регіону України. До Бібліотеки ввійшли книгозбірні Наукового товариства ім. Шевченка, Народного дому, Національного інституту ім. Оссолінських, Фундації ім. Баворовських, частина бібліотеки Львівського Ставропігійського братства, численні книгозбірні філій товариства «Просвіта», конфісковані бібліотеки монастирів, приватні збірки, а також бібліотеки національних товариств.

Для формування фондів у відділ концентрації було завезено усі бібліотеки і уже в травні 1940 р. почав діяти «спецфонд». Його завданням було вилучити всі видання, що були шкідливими, небезпечними та несли загрозу для радянського режиму та комуністичної ідеології.

На виданнях робили позначки, наприклад «націоналістична», коли автори книги були ворогами режиму, інколи замальовувалися їхні прізвища.

Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

В різні періоди радянського режиму, наприклад в період сталінських репресій чи в період хрущовської відлиги різною була й політика у спецфонді, але ніколи до кінця його не було сформовано.

За час дії контролюючих органів (Головне управління літератури і видавництва та обласне управління) було видано списки забороненої літератури із 30 тис. назв, серед яких українських видань була половина всієї друкованої продукції, що виходила на теренах України в ХХ ст.

Це призвело до того, що на початок 90-го року ХХ ст. коли фонд було дозволено відкрити читачам, у ньому зберігалося 1 мільйон 650 тисяч одиниць збереження.

Елемент інтер'єру головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника — Елемент інтер’єру головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

10 квітня 2008 року указом Президента України В.Ющенка бібліотеці надано звання національної, залишивши у підпорядкуванні НАН України, і тепер вона іменується – Львівська національна наукова бібліотека України імені В.Стефаника.

На сьогодні наукова бібліотека окрім головного приміщення володіє ще 10 будівлями, в яких розміщено структурні підрозділи та зберігаються фонди . Переважно це споруди, які мають архітектурне та історичне значення.

В бібліотеці функціонують 3 науково-дослідних інститути: Науково-дослідний інститут пресознавства, Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів та Інститут сучасних інформаційно-бібліотечних технологій.

Одне з книгосховищ, що розміщене у приміщенні, де колись були хори

Одне з книгосховищ розміщене у приміщенні, де колись були хори, тому тут дуже хороша акустика та збережені стелажі, яким близько 200 років та залишки розпису невідомого автора. Сюди дозволено заходити лише працівникам, що працюють у відділі основного книжкового фонду. Оснащене приміщення невеличким ліфтом за допомогою якого передають книги з нижнього фондосховища.

У бібліотеці налічується понад 8 млн. одиниць збереження. Найбільша збірка картографії, яка зберігається у відділі на вулиці Лисенка, а також збірка фотографічних документів у відділі мистецтв.

Відділ рукописів посідає понад 120 тис. одиниць збереження. Найдавніше ХІ ст. було віднайдено нещодавно. Є документи латинкою, кирилицею та глаголицею.

У відділі рідкісної книги зберігаються документи, що мають національну цінність. Такі як: колекція буквариків, прижиттєві твори Шевченка та Гоголя.

Для роботи з ними необхідно мати дозвіл, а сам документ переважно видається у сканованому вигляді.

Читальний зал головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

У бібліотеці є декілька галузевих читальних залів. Кількість фондів кожного з них приблизно 10-12 тис. одиниць. Тут знаходяться видання, які користуються попитом у читача. Всі вони є у електронному каталозі і, навіть, якщо ви не є користувачем бібліотеки то зможете подивитися, які видання зберігаються у цих залах.

До слова, у 2007 р. бібліотека купила автоматизовану бібліотечну систему “ALEPH” , яка дозволяє якісно опрацьовувати книжку згідно усіх міжнародних норм, опрацьовані книжки в бібліотечному форматі MARC 21.

Вітраж головного корпусу Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

Замовити книжку яка вам потрібна можна навіть удома, зайшовши на сайт бібліотеки у розділ «електронний каталог». Він повідомить вас про кожне видання яким поповнилася бібліотека після 1990 р. Книжки та документи, які надійшли до 1990 р. можна знайти у Імідж-каталозі – складовій частині інформаційно-пошукової системи бібліотеки, представленій у вигляді зісканованої копії алфавітного карткового каталогу.

Каталожні шафи алфавітного карткового каталогу

Запит опрацюють працівники основного книжкового фонду, які щопівгодини формують замовлення, а згодом необхідні видання надійдуть до відділу, де читач зможе ними користуватися.

Окрім того бібліотека займається і виставковою діяльністю. Щороку організовуються експозиції до ювілеїв діячів культури, науки, мистецтва чи знаменних подій.

Виставка видань з бібліотеки Йосифа Сліпого

Зараз у вітринах виставлено видання з бібліотеки Йосифа Сліпого (на книжках його екслібрис).

Експонуються матеріали до 100-ліття від дня народження Тетяни Антонович. Тетяна та Омелян Антоновичі – відомі в Україні меценати, які у 1981 р. заснували фундацію свого імені.

Фундація Антоновичів сприяла розвитку науки і культури в Україні. Її лауреатами були близько 40 українських діячів, зокрема Ігор Калинець, Ярослав Грицак, Ліна Костенко та ін.

Читальний зал відділу накової бібліографії імені Тетяни та Омеля Антоновичів

Окрім того Омелян і Тетяна Антоновичі пожертвували бібліотеці кошти на реставрацію читальних залів та відновлення палацу Баворовських (підрозділ бібліотеки на вул. Бібліотечній 2 ).

Також презентується виставка до Дня Незалежності України.

У вересні 2015 р. заплановано відкриття виставки, присвяченої 150-річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького, основу якої складуть матеріали із спецфонду бібліотеки.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Джерела: http://www.lsl.lviv.ua/index.htm, http://www.lvivcenter.org/

Фотографії старого Львова

Замок в Старому Селі. Історія у 14 зображеннях

Львів у роки 1670-1672. Записки французького шпигуна

7 цікавих фактів про монастир бернардинів та церкву Св. Андрія

Горілка, яка зміцнює мури, або алкогольні напої в історії Львова

Михайло Косів про клуб творчої молоді «Пролісок» (відео)

Кавунова феєрія, або Holi Fest у Львові

Танцювальний перформанс «В очікуванні невідомого» сколихнув Львів

Маестро Бонді – зірка української ретромузики

Виставка живопису «Ґрюнвальд-АРТ» відкрилась у Львові

Відеопрогулянка на літаку навколо Львова (відео)

Як “Французький салон у Львові” збирав кошти для спільноти «Емаус-Оселя»

Медова печера, або легенда про про скарб короля Данила

Горіховий гай, або озерна оаза Львова

На зорі українського книгодрукування, або пам’ятник, який “народжувався” тридцять років

Майданівця Юрія Вербицького пом’янули в день його народження

Трамвай на Сихів – вигляд з квадрокоптера (відео)

10 знакових фотографій воєнного Львова 1914 – 1918 років

Оссолінеум, або де зберігаються “заборонені” спецфонди

Популярні статті:

Місто Миколаїв на Львівщині на унікальних світлинах 1938 рік

Замок Острожських в Старім Селі. Стаття Миколи Голубця 1933 року

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Тріумф волі: як український павільйон у Чикаго став сенсацією 1933 року

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

Історія авіакатастроф у Львові

Вже бачили наші відео?