додому Блог сторінка 635

Де місце жінки, або перша жінка-офіцер у світі

Де місце жінки, або перша жінка-офіцер у світі
Де місце жінки, або перша жінка-офіцер у світі

Українській історії не бракує сильних жінок. Часто їх називають феміністками, проте ці жінки навряд чи себе ними вважали. Наважуся припустити, що для них рівність між чоловіком і жінкою мала стати настільки природною і очевидною, що жодній із сторін не прийшлося б щось доводити.

Мабуть, такою жінкою була Олена Степанівна. Своїм життям і діяльністю, вона показала, що ні стать, ні вік, ні інші люди не можуть стати на заваді того, чого людина прагне.

Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна) (7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт, нині Перемишлянський район, Львівська область — † 11 липня 1963, Львів) — український історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.
Олена Іванівна Степанів (псевдо — Олена Степанíвна) (7 грудня 1892, с. Вишнівчик, Перемишлянський повіт, нині Перемишлянський район, Львівська область — † 11 липня 1963, Львів) — український історик, географ, громадська та військова діячка, перша в світі жінка, офіційно зарахована на військову службу у званні офіцера, четар Української Галицької Армії.

У грудні 1912 року на нараді жіноцтва в переповненій залі «Сокола-Батька» Олена Степанівна виступила на секції студенток і говорила про обов’язкову участь жінок у політичному житті, про їхню працю на випадок війни. Для себе Олена скоро вирішила, що її місце в рядах стрілецтва. Хоч представниць «слабкої» статі не приймали, для неї особисто зробили виняток.

Головна Рада Студентського Союзу 1912 р. 1-й ряд від ліва: Дарія Білинська-Навроцька, Василь Косаренко-Косаревич, А. Павлусевич, Осип Когут, М. Жила, Марія Твердохліб, Євген Коновалець; 2-й ряд: Степан Індишевський, нерозпізнаний, Іван Бабій, Юрій Полянський, В. Котецький, Олена Степанів, Роман Дашкевич, Петро Дідушок, ЮліянОхримович.
Головна Рада Студентського Союзу 1912 р. 1-й ряд від ліва: Дарія Білинська-Навроцька, Василь Косаренко-Косаревич, А. Павлусевич, Осип Когут, М. Жила, Марія Твердохліб, Євген Коновалець; 2-й ряд: Степан Індишевський, нерозпізнаний, Іван Бабій, Юрій Полянський, В. Котецький, Олена Степанів, Роман Дашкевич, Петро Дідушок, ЮліянОхримович.

У січні 1914 р. сформувалося ще одне товариство – Січові стрільці-ІІ, головою якого вибрали студента-правника Романа Дашкевича. До нього приймали не тільки студентську молодь, але й ремісників, службовців, не відмовляли і жінкам, яких серед добровольців було аж 33 особи.

На Кайзервальді, біля вузькоколійки Підзамче-Личаків, яка тоді там пролягала, галичанки склали присягу. Вони вчилися військових вправ, догляду за пораненими; слухали курси лекцій з військової історії, українських визвольних змагань, світових революційних рухів. Стрілецькі відзнаки та однострої, які носили дівчата, засвідчували повноправну приналежність до січовиків.

Напередодні війни січові товариства об’єдналися в одну організацію, створивши спільний комітет. До його складу заочно зарахували й Олену, яка якраз перебувала вдома у Вишнівку. Важко дався дівчині від’їзд до Львова, адже батьки благали її залишитися. Перед нею, на фронт пішов і її брат Ананій. Проте вона була «як камінь на заказ батька, на просьби і сльози матері, бо йшла сповнити свій обов’язок».

Олена Степанів із братом Ананієм
Олена Степанів із братом Ананієм

Під час Першої світової війни, Олена Степанівна була учасницею жорстоких боїв, які гриміли в Карпатах. Нарівні з чоловіками тут разом з нею воювали галичанки Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Павлина Михайлишин. Вони стійко витримували щоденні військові випробування. Якось випало їм здолати марш-кидок довжиною 56 кілометрів. «Я була дуже втомлена і знесилена, цілком так само, як мої товариші, – згадувала пізніше Олена, – але якраз тому, що я жінка, не хотіла до цього признаватися, і це підбадьорливо вплинуло на всіх так, що вони забули про втому та труди».

Вагомими подіями фронтового життя О. Степанів стали бої під Комарником, на Маківці та під Болеховим. За проявлену мужність під Комарником її було нагороджено медаллю «За хоробрість». Їй було 21!

Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка
Старшини УСС Зенон Носковський, Олена Степанів, Іван Чмола, Осип Яримович та Софія Галечко на горі Маківка

Про хорунжу О. Степанів чітко й лаконічно сказав сотник Будзиновський: «Годі було знайти яку-небудь різницю між її поведінкою та поведенням совісного офіцера, що сповняв свою службу». У стрілецькому однострої її часто сприймали за молоденького вояка. Подібні ситуації траплялися часто.

Дівчата в українському війську надзвичайно вразили відомого угорського письменника та кореспондента Франца Мольнера. «Однією з особливостей цих відділів, – писав він, – є те, що в їх складі перебувають одягнені в регулярні польові однострої дівчата, які виконують польову службу з усіх поглядів на рівні з чоловіками. Вони носять зброю, вони склали військових присягу, їх підвищують у військових званнях, вони отримують бойові відзнаки…Між ними є багато студентів, а також дівчата. Одна з них навіть має чин підхорунжого та здобула собі на Маківці медаль хоробрості». Останнє про Олену Степанівну.

Олена Степанів
Олена Степанів

У січні 1915 року віденський часопис “Ноєс Вінер Тагблятт” повідав історію Олени Степанівни. Вона розказала про Україну, про їхню боротьбу, про Січових Стрільців, а також як жінку сприймають у ролі борця. «Ось приклад. Одного дня до нашого товариства прийшов вояк з листом від команданта львівського корпусу. Коли вояк прийшов до вартової кімнати, застав там випадково самих дівчат. Він хотів дати листа команданта лише мужчині і щойно я мусіла йому енергійно вияснювати, що ми рівноправні з мужчинами. Аж тоді він віддав мені листа».

Щодо відношення до жінки, то Олена Степанівна казала, що вона «не мала найменших полегш, ні привілеїв в порівнянні з рештою товаришів – мене не відсунено ні від якої стежі, від жадної варти і якраз цього я бажала. Але ні разу я не завважила якихось натяків чи нетакту супроти мене».

У цьому інтерв’ю Олена також розповідає, що підвищення в армії Січових Стрільців давали незважаючи на стать, а перш за все на діяльність. «… Після того мене іменовано фельдфебелем, а заразом із тим я одержала відзнаку кадета. Під моєю безпосередньою командою були переважно самі гуцули, які вмить виконували кожний мій наказ і тим надзвичайно полегшували мені ведення команди… В окопах я стріляла разом з іншими, і, здається мені, досить, влучно».

Проте жінка на війні все одно здавалася чимось незвичним. «Та завжди найнеприємнішим для мене було те, що всі витріщували на мене очі, заєдно мене подивляли…»

Олена Степанівна – це жінка, яка увійшла в історію, у фольклор і в серце кожного українця. Вона показала, що місце жінки там, де вона сама хоче бути.

Там то приступом до бою
Ішла Степанівна
І не найдеться в Европі
Дівчина їй рівна.

Роксана ТИМКІВ

Список використаних джерел:

  1. Книш І. Життя й легенда Олени Степанів.
  2. Кос А. Героїня України, Львів: Галицька Видавнича Спілка,2005.
  3. http://www.parafia.org.ua/biblioteka/kultura/shenderovskyj-nehaj-ne-hasne-persha/lehendarna-stepanivna-z-halytskoho-grona-olena-stepaniv/
  4. http://www.sammler.ru/index.php?s=80ffb3e240d2aa98e4d3e6d1c31d9ec4&showtopic=32926

«Спостерігай з середини» очима Світлани Юрченко

«Спостерігай з середини» очима Світлани Юрченко

Днями у галереї просто неба та кафе «Щось цікаве» (пл. Ринок,13) відкрилася виставка акварельних ілюстрацій «Спостерігай з середини» Світлани Юрченко. У прохолодні дні грудня молода художниця Світлана Юрченко дарує тепло, яке випромінюють її надзвичайно позитивні, милі, утаємничені акварельні роботи.

Всього на виставці представлено близько 35 акварельних аркушів. У всіх творах зображені казкові істоти, які нагадують легкі хмаринки. Художниця лагідно називає їх муері або амалуни, томашеки чи муети. У багатьох з них є імена, а деякі так і залишаються неназваною загадкою.

Художниця Світлана Юрченко на відкритті виставки
Художниця Світлана Юрченко на відкритті виставки

Світлана Юрченко зазначає: «Мене завжди приваблювали дивні істоти. Час від часу я натрапляла на зображення різноманітних створінь, які захоплювали мене. Образи накладались один на інший, а потім почали еволюціонувати вже на папері, почали з’являтись вже окремо від побаченого.

Вони є відображенням того дитячого стану суцільної відкритості світу. Коли людина цілком відкидає усі свої захисти і стає повністю вразливою, але сповненою довіри. Ось це і є те, що я свідомо, чи підсвідомо вкладаю в образи цих істот.

Якщо коротко зазначити – основна концепція виставки полягає у сприйнятті того, що відбувається навколо, сприйнятті своєї реакції на те що відбувається. Про внутрішній спокій. Не судження, а саме переживання моменту і поглинання ситуації…».

Оглянути виставку, отримати заряд позитиву і поринути у казковий світ муері, амалунів, томашеків та муетів можна до 16 грудня 2015 року у галереї просто неба та кафе «Щось цікаве» 10 по 20 год. , в  кафе з 6 по 23 год.

Довідково про художницю: Народилась у 1988 році у маленькому місті Южноукраїнськ Миколаївської області. Закінчила технікум на Миколаївщині та університет у Білій Церкві. Має ступінь бакалавра за спеціальністю «менеджмент».

Знала, що працювати за фахом не буде, та університет надав можливість поїхати за кордон за програмою Work&Travel. Хотілось заробити на навчання в мистецькому виші. Але з цим так і не склалось.

Основним заняттям художниці став графічний дизайн. Роботі з «Photoshop» і «CorelDraw» навчилась на курсах. Декілька інших профільних програм вивчила самостійно. Зараз проживає і працює у Києві.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Що колись знаходилось на місці сучасної “Пузатої хати”?

Нині навколо закладу під назвою “Пузата хата” точаться безперервні суперечки: частина відвідувачів задоволена цією мережею українського фаст-фуду і часто відвідує його, а інша – не наважуються зайти і спробувати місцеві страви, вважаючи, що ініціатори будівництва цієї ресторації зігнорували закон “Про історичну спадщину” і зіпсували екстер’єр та інтер’єр частини будинку спроектованого у стилі модерн. Активна громада міста Львова зазначає, що колись на місці сучасної “Пузатої хати” у різний час існували і інші, не менш цікаві заклади, власники котрих змінювали хіба що назви, проте не рухали жодних архітектурних елементів…

Будинок № 12 на вулиці 3 мая (нині вул. Січових Стрільців). Колись на першому поверсі знаходився ресторан “Ренесанс”.
Будинок № 12 на вулиці 3 Мая (нині вул. Січових Стрільців). Колись на першому поверсі знаходився ресторан “Ренесанс”.

Будинок, що знаходиться на вул. Січових Стрільців під номером 12, був збудований у 1912-1913 рр. за проектом польського архітектора Романа Фелінського. Виконаний у стилі модерн з поєднанням ліпнини та різноманітних маскаронів (гіпсові зображення облич та масок) будинок ще більше вражав своєю красою. Від самого початку свого існування у лівому крилі (з боку вул. Костюшка) кам’яниці розміщувалися фешенебельні заклади, здебільшого ресторани, назви яких мінялися декілька раз. Перше відкриття ресторації з гучною назвою “Ренесанс” отримало успіх у населення, яке часто проводило вечір у стінах цього закладу. Але власники незабаром змінили назву на “Лувр”, а потім на “Рітц”, проте це ніяк не вплинуло на потік все нових і нових відвідувачів.

Листівка  1916 року на якій зображено вул. Січових Стрільців. Ліворуч (далі) частково видно будівлю Рогатина (де, нині на першому поверсі знаходиться ресторан “Пузата хата”).
Листівка 1916 року на якій зображено вул. Січових Стрільців. Ліворуч (далі) частково видно будівлю Рогатина (де, нині на першому поверсі знаходиться ресторан “Пузата хата”).

З приходом радянської влади ресторан закрили, а на його місці відкрили дієтичну їдальню № 9. Якщо вчитатись у назву, то можна зрозуміти які види страв подавали у перелаштованому на радянський лад приміщенні. Вже у 1962 р. заклад перейменували на привабливішу назву: “Веселка”. Нарешті відвідувачів знову побільшало, особливо часто за столиками можна було побачити студентів Львівського університету. В 1970 – 1980 рр. колишню забігайлівку для студентів було перелаштовано знову на ресторан під назвою “Фестивальний”.

Фотографія 1965 р., на якій зображено будинок № 12 (нині вул. Січових Стрільців). Зверху – фігури лицарів. Знизу – частково видно назву кафе “Веселка” (на місці сучасної “Пузатої хати”).
Фотографія 1965 р., на якій зображено будинок № 12 (нині вул. Січових Стрільців). Зверху – фігури лицарів. Знизу – частково видно назву кафе “Веселка” (на місці сучасної “Пузатої хати”).

 

На думку громадського діяча Андрія Салюка: “Це був один з найфешенебельніших ресторанів у Львові, адже на вулиці Третього травня (нині – Січових Стрільців) містилися різноманітні банки й біржі. Тож у ресторані любили посидіти продавці акцій, фінансисти й банкіри, там за обідом чи вечерею залагоджувалися різноманітні ґешефти, укладалися угоди купівлі-продажу тощо”.

У 1992 р. в ресторані відбулася цікава подія, тут знімальна група режисера М. Ільїнського зі студії ім. О. Довженка знімала художній фільм “Ціна голови”. Ресторан отримав додаткову популярність, незважаючи на те, що фільм не здобув шаленого успіху.

Сучасний вигляд будинку № 12, що знаходиться на вул. Січових Стрільців. Автор фото – Юлія Сосновська.
Сучасний вигляд будинку № 12, що знаходиться на вул. Січових Стрільців. Автор фото – Юлія Сосновська.

У 2005 р. приміщення ресторану було в черговий раз викуплено. Новими власниками закладу стали київські підприємці всеукраїнської мережі фаст-фуду “Пузата хата”. Нові прибудови та облаштування зчинили серію обурень та критики. На думку фахівців, підприємці часктово зіпсували історичну пам’ятку Львова, додавши надто яскраву вивіску ззовні, та зірвавши стильні дерев’яні панелі в інтер’єрному просторі будівлі.

Колишній начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Андрій Левик у 2005 р. пробував подавати до суду на київську компанію, проте справа була вирішена не в його користь. І нині, у 2015 р. заклад “Пузатої хати” продовжує займати це історичне приміщення.

Наталія ДАНИЛІВ

Використані джерела:

  1. Петренко Л. Як врятувати Львів від “хати хама”? [Електронний ресурс] / ZAXID.NET // Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?yak_vryatuvati_lviv_vid_hati_hama&objectId=1106184
  2. Говенко О. “Пузатій хаті” байдужі пам’ятки архітектури? [Електронний ресурс] / Поступ // Режим доступу: http://postup.brama.com/usual.php?what=45182
  3. Марчук Л. Львів який зникає. [Електронний ресурс] / Віче // Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2082/
  4. Мельник І. Вулиця Січових Стрільців. [Електронний ресурс] / Новий погляд // Режим доступу: http://pohlyad.com/zhyttya/n/4149

Інтердисциплінарний підхід у науково-освітній діяльності Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана (відео)

Сьогодні ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана Людмили Рєзнікової на тему:  “Інтердисциплінарний підхід у науково-освітній діяльності Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана: пошуки і напрацювання”.

“Серед розмаїття музейних закладів особливе місце посідають меморіальні музеї, пов’язані з життям і творчістю того чи іншого митця, які володіють особливими засобами для віддзеркалення ролі особистості в історичних процесах. Якими постануть перед сучасними відвідувачами класики – забронзовілими ідолами чи живими людьми – залежить від працівників цих музеїв.

Київський літературно-меморіальний музей-квартира Миколи Бажана – один із наймолодших музеїв цього профілю. І оскільки ми вперше беремо участь у такому поважному зібранні, було б доцільно побіжно ознайомити присутніх з історією його створення.

Ініціаторами створення музею були передусім рідні Миколи Платоновича – його дружина Ніна Володимирівна та рідна сестра Алла Платонівна. Саме завдяки заповіту дружини музей був створений як філія Національного музею літератури України і відкритий для відвідувачів у 2004 році, до 100-літнього ювілею поета.

Завідувач Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана Людмила Рєзнікова
Завідувач Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана Людмила Рєзнікова

У плані меморіальності нашому музеєві пощастило: він відтворений за схемою «як було», адже музеєфікація відбулася по гарячих слідах. У квартирі залишилися всі побутові речі, зібрання творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, унікальна наукова та мистецька бібліотека. І завдання музейників полягало в тому, щоб після капітального ремонту, реставрації частини меблів відтворити автентичний побут та інтер’єри.

Водночас квартира міститься у житловому будинку, який серед архітектурних споруд на цій вулиці нічим особливим не вирізняється. Поряд із музеєм-квартирою розташовані квартири інших мешканців та сторонні організації, що вже тричі призводило до затоплень і псування меморіальних інтер’єрів. Площа квартири складає неповних 180 кв. метрів, має передпокій та 5 кімнат-експозиційних залів. Окремих вільних приміщень для створення літературної експозиції, організації виставок, проведення мистецьких вечорів немає, що ускладнює освітню роботу.

Після відкриття музею-квартири науковцям Національного музею літератури України довелося музеєфікувати меморіальні речі, науково опрацьовувати документи, рукописи, світлини, предмети мистецької збірки. Але набагато складніше виявилося привернути увагу широкого кола відвідувачів до життя і творчого доробку власника помешкання.

Микола Бажан… Особистість нібито відома й водночас практично невідома. Письменник, філософ, перекладач, енциклопедист, культурний і громадський діяч, організатор науки, колекціонер і активний поціновувач мистецтва – він був людиною свого часу. Герой Соціалістичної праці, академік, лауреат державних премій, поет, якого оминуло колесо репресій; здавалося б, вимальовується образ типового «співця радянської доби». Упродовж останніх десятиліть, коли почалося активне повернення у літературу десятків імен письменників трагічного покоління 1930-х рр., життя і творчість М. Бажана нечасто ставали об’єктами зацікавлень літературознавців.

Проте не весь його доробок можна беззаперечно зарахувати до літератури відверто ідеологічного спрямування. Його поезія — одне з найцікавіших і, головне, найрізноманітніших явищ українського ХХ століття. До останніх днів свого життя поет залишався яскравим, пластичним і своєрідним автором. Більшість творів невтомного поета-шукача, зокрема поезія 20-х років, залишилася невідомою для пересічних українських читачів і потребує перепрочитання та переосмислення.

Найактуальніше завдання науковців нашого музею полягає в тому, щоб створити образ М. Бажана як людини і громадського діяча у тісному взаємозв’язку з трагічною історією країни, розкрити ціну тих високих посад і нагород, якими він був «увінчаний»; показати його як людину, яка глибоко відчувала занепад української культури і володіла, за визначенням І. Драча, «дивовижним вмінням використовувати систему влади, щоб ця культура існувала…»

Універсальність постаті Миколи Бажана, багатогранність його мистецьких зацікавлень та уподобань спонукає співробітників музею до пошуків інтердисциплінарних підходів у своїй просвітницькій роботі з метою залучити якомога більше відвідувачів.

Зупинюсь на останніх 5 роках роботи музею, протягом яких була безпосередньо причетна до організації та проведення масових заходів.

Зважаючи на обмеженість площ та відсутність окремих приміщень для культурно-освітніх заходів, було започатковано проведення камерних зустрічей безпосередньо в меморіальних кімнатах. Так розпочала своє існування літературно-мистецька вітальня «Я вас зустрічаю, нащадки…» Спершу були вечори-спогадів, на які ми запрошували письменників, перекладачів, літературознавців, колишніх співробітників УРЕ — усіх, хто був знайомий із Бажаном. На ці вечори приходили письменники І. Драч, С. Йовенко, В. Панченко, Р. Чілачава, літературознавці Н. Костенко, Ю. Ковалів, Ю. Булаховська, Е. Соловей, М. Сулима, режисери Л. Танюк, О. Муратов та ін. Гості ділилися своїми спогадами, лунала поезія майстра, звучала класична музика. Ми формували архів відеозаписів цих свідчень, збирали матеріал для наукової атрибуції фондів музею — документів, світлин, рукописів тощо. При цьому постать митця розкривалася комплексно.

Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана
Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана

 

Незабутні враження залишилися після вечора «Я живу, я веснію любов’ю…», присвяченого 100-річчю від дня народження дружини поета Ніни Володимирівни. Майже півстоліття вона була «музою» Бажана, надихала його на поезії ліричного звучання. Науковці музею зачитали уривки листів Миколи Платоновича та його дружини, дарчі написи на сигнальних примірниках збірок його поезій та перекладів. Уперше була застосована така форма роботи, як організація міні-виставок в інтер’єрах для демонстрації світлин, рукописів та інших матеріалів, що зберігаються у фондах музею. Це стало традиційним у подальшій роботі.

Поступово формувалося коло друзів музею. Але, на жаль, це були люди переважно старшого віку, які безпосередньо знали поета або яким його творчість була знайома зі шкільних років, науковці-літературознавці. Тому постала гостра необхідність привабити молодіжну аудиторію. І непересічна постать Бажана, широке коло його зацікавлень і захоплень допомогли нам у пошуку нової тематики й форм роботи.

Першою темою, до якої ми звернулися, стала перекладацька діяльність. На початку 1930-х років, коли розпочалися масові репресії діячів української культури, Бажан захопився художнім перекладом, і однією з перших великих робіт став переклад поеми Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Було підготовлено масштабну літературно-мистецьку виставку в одному з виставкових залів Національного музею літератури України «…У снах сниться, у мріях мариться… (Грузія в житті та творчості Миколи Бажана)». Демонструвалися матеріали фондів Київського літературно-меморіального музею-квартири М. Бажана, Національного музею літератури України та Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. Всеукраїнське громадське об’єднання «Георгія» спеціально для виставки надало предмети побуту та національні костюми. У відкритті виставки взяли участь поети-перекладачі грузинської літератури Р. Чілачава та Г. Халимоненко, грузинські школярі читали уривки Бажанового перекладу «Витязя у тигровій шкурі», виконували фрагменти народного танцю, співали народні пісні.

Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана
Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана

Микола Бажан не уявляв повноцінне інтелектуальне життя цивілізованої нації без постійного збагачення рідної культури з інтернаціональних джерел. Його можна назвати одним із фундаторів загальноєвропейського дому. З нагоди 110-річчя від дня народження поета в жовтні 2014 року в Національному музеї літератури України було відкрито літературно-мистецьку виставку «І все життя у творчості й красі…» (Микола Бажан і світова культура) з нашої музейної збірки. Основними її розділами стали географія відряджень і подорожей митця та громадського діяча, коло його зустрічей, знайомств і мистецьких зацікавлень, творчий доробок поета, навіяний враженнями і спілкуванням із видатними діячами культури багатьох країн світу, збірки перекладів кращих творів світової літератури.

Ще однією гранню творчої біографії М. П. Бажана була його редакторська робота на енциклопедичній ниві. Літературно-мистецький вечір «Путь нелегка, та гордо і достойно її пройшов…» (М. Бажан – головний редактор УРЕ) був присвячений 25-річній подвижницькій (вийшло 130 томів енциклопедичних та науково-довідкових видань) діяльності М. Бажана на чолі Головної редакції Української радянської енциклопедії. Серед гостей вечора були працівники енциклопедичних видавництв різних поколінь, студенти поліграфічного факультету Київського національного технічного університету «КПІ» та інших київських вишів. А невдовзі в музеї-квартирі М. П. Бажана зустрілися колишні працівники головної редакції УРЕ. Розмова йшла про неординарні організаторські здібності головного редактора, його педагогічний талант, вміння підбирати і виховувати колектив однодумців, здатних досягати поставленої мети.

Різновекторність мистецьких зацікавлень письменника, широке коло особистостей, яких, за висловом самого поета, «зазнав щастя зустріти, побачити і навіть подружити», підказали нам ще один напрямок роботи – цикли тематичних зустрічей «На перехресті творчих шляхів», де ми звернулися до суміжних із літературою галузей культури: музики, малярства, кіно.

Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана
Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана

Приклад музичного аспекту — вечір «Ти учень Лисенка, ти України син…» до 125-ліття від дня народження видатного українського композитора, академіка і педагога Левка Ревуцького. Творча біографія митців мала чимало спільного: розквіт індивідуальної творчості у 20–30-х роках, період таврування і переслідування за український націоналізм, «підкуп» нагородами й почестями і, водночас, намагання насильницького втручання у долю художника.

Серед найбільш вдалих наших поетично-музичних проектів слід виокремити театралізоване дійство «Криницю музики не вичерпать до дна», яке відбулося у великому залі НМЛУ. «Нічні концерти» Миколи Бажана – унікальні зразки своєрідних інтерпретацій музичних творів композиторів М. Леонтовича, Л. Грабовського, Е. Вілла-Лобоса, Я. Сібеліуса, Ф. Шуберта, Б. Лятошинського, Д. Шостаковича, співачки Едіт Піаф. Родзинкою вечора став виступ народного артиста України та Росії, провідного актора Великого драматичного театру ім. Є. Товстоногова (Санкт-Петербург) Валерія Івченка, який був спеціально запрошений на цю подію. Саме Івченко, тоді – актор Київського театру української драми ім. І. Франка, читав поезії «Нічних концертів» під час зйомок одноіменного телевізійного фільму та запису платівки на фірмі «Мелодія» на початку 1980-х рр. Під час другої інсценізованої частини звучала поезія М. Бажана, фрагменти музичних творів, яким передував музикознавчий коментар.

Прихильники авангардного мистецтва зібрались в оселі на Терещенківській, де говорили про двох представників нової генерації українських митців – поета-філософа Миколу Бажана та художника-авангардиста Анатоля Петрицького. Гості ознайомилися із творчим доробком сценографа-новатора з альбомів та книжок меморіальної бібліотеки музею-квартири, відчули напругу авангардної поезії М. Бажана та його оточення – М. Семенка, А. Чужого у виконанні молодих поетів, послухали фрагменти авангардної музики 20–50-х років — композиторів І. Стравинського, О. Мосолова та В. Сильвестрова.

Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана

Намагаючись «осучаснити» доробок Миколи Бажана, заново переосмислити його творчі шукання та напрацювання, наблизити постать поета до молодого покоління, ми реалізовували цілу низку цікавих заходів, приурочених до 100-річчя українського футуризму.

Гості вечора-детектива «Ґео Шкурупій і Нік Бажан: королі футуропрерій і жучки панфутуризму» стали свідками розслідування процесу неоднозначних стосунків між літературними угрупуваннями України 20–30-х років ХХ століття. Запрошені ознайомилися із «речовими доказами» творчого процесу Шкурупія та Бажана, почули маловідомі та недруковані вірші Ґео Шкурупія.

Знайомство ще з одним представником українського футуризму Савою Голованівським відбулося на вечорі-мандрівці «…Тільки нам дано любити привіт знайомих берегів». Понад півстоліття тривалого спілкування, співпраці, товариських стосунків між М. Бажаном та С. Голованіським стали предметом зацікавленої розмови цього разу. І знову — книжкові раритети, архівні звукозаписи, цікаві співрозмовники.

Такі зустрічі в літературно-мистецькій вітальні переросли у своєрідні мистецькі студії, які стали гуртувати навколо себе представників творчої молоді. Як результат — вечір-мандрівка до Поетичного Середньовіччя «СКАЛЬДИ, ВАҐАНТИ ТА ІНШІ», під час якого звучала середньовічна європейська лірика в українських перекладах поетес Олени О’Лір та Ольги Смольницької. Середньовічні балади виконували артисти Надія Боянівська (бандура) і Василь Лютий (кобза).

Новою формою напередодні Міжнародного дня музеїв була для нас пішохідна екскурсія по місту «Київ футуристський», яку провела Я. Цимбал, літературознавець, дослідниця українського авангарду, науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Це дало можливість «вийти за стіни» музею, пройти київським шляхами Миколи Бажана та його колег-футуристів. Це значно пожвавило інтерес до музею в інформаційному просторі та привернуло увагу києвознавців та мешканців міста.

Київська літературно-меморіальна музей-квартира Миколи Бажана

Однією з маловідомих сторінок творчості М. П. Бажана була його діяльність на ниві українського кіно. Це найсвіжіші враження про наш спільний з Національним центром Олександра Довженка та Кінотеатром українського фільму «Ліра» проект «Микола Бажан і кіно», складовими якого стали вечір-кіноекскурсія «Червоний ренесанс в українському Голлівуді» та три перегляди ретро-фільмів за сценаріями Бажана, що збереглися (стрічки «Алім», «Квартали передмістя» та «Право на жінку»). Були підняті архівні матеріали, здійснено оцифрування фільмів, підібраний музичний супровід, підготовлені кінознавчі коментарі. Перегляд фільму з історії кримсько-татарського народу «Алім» в Національному музеї літератури України супроводжувався демонстрацією виставки національного декоративно-ужиткового мистецтва за участі Центру культури та ремесел «Тамга». Гості цих зустрічей відкрили для себе чимало яскравих сторінок з історії українського кінематографу, дізналися про кінознавчу та сценарну діяльність М. Бажана, про долю фільмів та учасників кінозйомок.

Така форма роботи сприяла встановленню нових творчих контактів із культурними інституціями міста та залученню нової категорії відвідувачів музею – знавців та шанувальників українського кіно. В ході проекту активно використовувалися можливості інтернет-технологій — сторінки в соціальній мережі Facebook, завдяки яким було розширено зв’язок між музеєм та його відвідувачами.

Підсумовуючи, хочеться зазначити, що невеликий колектив науковців музею перебуває в постійному пошуку нових форм і засобів розширення музейної аудиторії. Основне завдання вбачаємо не так у тому, щоб розповісти про Митця, як у тому, щоб через меморіальний простір розкрити багатогранність особистості Миколи Бажана та спровокувати інтерес суспільства до його різнопланового творчого доробку.”

Людмила РЄЗНІКОВА
завідувач Київського літературно-меморіального музею-квартири Миколи Бажана

У хворого Франка (із спогадів лікаря Броніслава Овчарського)

У хворого Франка (із спогадів лікаря Броніслава Овчарського).

Було це в липні 1914 року. Тодішній керівник Народної лікарні Євген Озаркевич звернувся до мене з просьбою мати на себе обов’язок піклуватись про тяжко хворого Івана Франка.

До того часу я не був близько знайомий з Франком, хоч його діяльність мені була добре відома.

Іван Франко, Львів 1913 рік
Іван Франко, Львів 1913 рік

Іван Франко жив тоді у своїй хаті по вул. Понінського. Я застав його тоді в безнадійному становищі, ствердивши сильний склероз та ослаблення цілого організму, і, передусім, ослаблення серця. Серце хвилинами переставало діяти, тільки палкі його очі горіли якимсь неначе неземним світлом.

Я пояснив ціль мого прибуття, передав поздоровлення доктора Озаркевича, поговорив, підбадьорив і домовився про наступні відвідини.

Будинок Івана Франка у Львові, 70-ті роки ХХ ст.
Будинок Івана Франка у Львові, 70-ті роки ХХ ст.

Іван Франко, відчувши мою ввічливість і увагу, дуже часто і подовгу вів зі мною розмови на різні теми. Найбільше, однак, говорив про життя нашого бідного поневоленого народу.

Під час світової війни до Львова надходили вісті про звірства мадьяр, про масове вішання не тільки чоловіків, але й жінок і дітей; про пожежі на селах та всякі інші знущання з людей. Це все глибоко хвилювало Франка, завдавало багато скорботи, і часто з його очей спливали гіркі сльози болю і суму.

Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський
Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський

Минув рік 1914 і 1915, наступив 1916. Стан Франка гіршав, йому відняло мову. Видимо, наближався кінець, хоч ще й не такий близький. При допомозі людей, які не хотіли, щоб хтонебудь довідався про їх добре ставлення до Франка, — на початку січня 1916 року мені пощастило перевезти хворого до богадільні, яка існувала тоді при Народній лікарні по вулиці Петра Скарги. Будучи керівником цієї лікарні і маючи обов’язок доглядати також богадільню, я щодня навідувався до письменника.

Тут Франко почував себе не самотнім. Він був серед найбідніших поневолених людей — інвалідів війни і сиріт. Всі, що там були тоді, зрозуміли хто серед них. Знали, що це — могутній покровитель бідних словом і працею. Знали, що він тут, серед найбідніших братів по крові, доживає останні дні свого трудолюбного життя. Тож вони всі намагались на кожному кроці виявити йому пошану, відданість і глибоку любов.

Похорон Івана Франка. Похоронна процесія на вул. Академічній. Львів, 31 травня 1916 року
Похорон Івана Франка. Похоронна процесія на вул. Академічній. Львів, 31 травня 1916 року

28 травня 1916 року перестало навіки битися благородне серце.

Прихід Червоної Армії і возз’єднання колись поневоленої землі з Радянською не дозволили, щоб ім’я цього найвидатнішого сина українського народу і його праця пішли в забуття. Тепер його ім’я повторюють міліони, а в серцях вдячних нащадків пам’ять про нього житиме в віках.

[Вільна Україна]

08.06.1940

Нагадаємо, що під час радянської окупації 1939-1941 рр. (саме тоді коли було опубліковано спогади) політична цензура була всеохоплюючою. Випуск періодичних видань та книжок без попередньої цензури був заборонений. Під особливим контролем були львівські обласні газети, зокрема “Вільна Україна”. Ймовірно тому текст спогадів має такий формат.

Джерело:

http://zbruc.eu/node/37653

Євгенія Зарицька – співачка світової слави, пов’язана зі Львовом

Вона – володарка одного із найкращих голосів меццо сопрано в історії вокального мистецтва, камерна й оперна співачка, яка своєю майстерністю підкорила увесь світ. І цьому успіху завдячує насамперед Львову, який був її вчителем і першим слухачем. Покинувши місто Лева в молодому віці і прославивши його у світах, вона заслуговує на те, щоб повернутися у пам’ять вдячних нащадків.

Євгенія Зарицька народилася в 1910 році у Раві-Руській в родині працівника пошти за фахом і музичного діяча за покликанням Ромуальда Зарицького, але більшість українського періоду її життя пов’язана зі Львовом. Тут, навчаючись у гімназії, паралельно вчилася грати на скрипці у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка. Усебічно обдарована, Євгенія Зарицька встигала вчитися і у львівському університеті на філософському факультеті, і в львівській консерваторії Польського музичного товариства по класу вокалу у професора Дідури. Композитор С. Людкевич наполягав на тому, щоб закинула всі побічні заняття, філософію і присвятила себе лише співу, але Євгенія встигала всюди – навіть на львівське радіо, де співала для широкої аудиторії біля мікрофона. Значно пізніше, згадуючи Євгенію Зарицьку у своїх спогадах, інший музичний геній – Микола Колесса, характеризував її як освічену, інтелігентну та цілеспрямовану людину, справжню європейку.

Євгенія Зарицька. Фото з сайту esu.com.ua
Євгенія Зарицька. Фото з сайту esu.com.ua

Консерваторію Євгенія Зарицька закінчила із золотою медаллю за спів. Ще сумніваючись у своєму майбутньому, зголосилася до музичного конкурсу в Відні. Здобувши на цьому конкурсі велику грошову винагороду і схвальні рецензії музичних критиків, молода українська співачка поїхала до Італії вдосконалювати свою майстерність. Коли ж у Сієні відомий тогочасний диригент АнтоніоТорнері уперше почув її спів, то одразу запропонував співати провідні арії поруч із найкращими співаками Італії.

Випробувати молоде дарування погодилися й керівники славнозвісного міланського театру «Ла Скала», виступати на сцені якого було мрією (і часом – недосяжною) всіх співаків. Дебют був настільки успішним, а відгуки настільки схвальними, що перед Зарицькою відкрилися сцени всіх італійських театрів. Вона підкорювала серця прихильників мистецтва у Мілані та Римі, Венеції й Неаполі та в інших містах.

Італійські композитори запрошували українську співачку на богемні посиденьки, і її прихід ставав окрасою того чи іншого вечора. За словами сучасників, Зарицька приходила завжди усміхненою, в хорошому гуморі, незважаючи на клопоти, які часом її супроводжували. ЇЇ не треба було довго вмовляти заспівати щось для гостей – залюбки сідала за фортепіано і виконувала арії з опер Пуччіні, Россіні, Чайковського… А десь поміж цим класичним репертуаром співала тужливу українську пісню: «Ой, одна я, одна, як билиночка в полі, ой нема же мені ані щастя, ні долі», під час виконання якої галаслива італійська богема замовкала й переймалися тонами душі і серця співачки… Італійські кінорежисери, які також відвідували ці богемні посиденьки, наввипередки запрошували українську красуню зніматися в їхніх кінофільмах, і в деяких, попри насичений концертний графік, вона таки з’явилась.

Такою молодою і красивою американська публіка вперше побачила співачку світової слави.
Такою молодою і красивою американська публіка вперше побачила співачку світової слави.

Подальший тріумфальний розвиток кар’єри Євгенії Зарицької перервала Друга світова війна, яка охопила й її улюблену Італію. Однак українка продовжувала співати, даруючи поціновувачам вокального мистецтва можливість бодай на час концерту забувати про смерті та руйнування. Вона й надалі залишалась бажаною вокалісткою для всіх італійських театрів.

Коли війна закінчилась, Євгенія Зарицька перебралася з сонячної Італії на береги туманної Великобританії. Першим же концертом у лондонському Оперному театрі вона підкорила вибагливу англійську публіку, а далі, не знижуючи планки, дивувала й дивувала.

Лондон, щоправда, був далеко від перехресть великих музичних шляхів, для успішних гастролей Європою доводилося долати великі відстані, тож у 1953 році Євгенія Зарицька вирішила перебратися до Парижа. Там для неї знайшлася робота музичного педагога. Але навіть навчаючи інших техніці співу, українка продовжувала виступати на сцені, гастролюючи містами Франції, Іспанії, Швейцарії, Австрії, Алжиру, всюди здобуваючи прихильні відгуки.

Відвідавши концерт Євгенії Зарицької в Парижі, у програмі якого були твори Шумана, Брамса і Мусоргоського, французький критик Г. Л. де лаГранж писав у своїй рецензії «Я не знаю більш нікого, хто міг би порівнятися з нею у виконанні такої складної програми». Справді, мало хто зі співаків у тогочасній Європі міг конкурувати з українською співачкою, яка володіла сімома мовами й співала українською, італійською, англійською, французькою, німецькою, польською та російською. Поряд із класичним оперним співом виконувала українські пісні. У 1956 роціЗарицька записала на одній із паризький студій платівку «Пісні України», включивши до неї твори М. Лисенка, К. Стеценка, М. Колесси, Л. Ревуцького, В. Барвінського та інших.

Біля мікрофона Львівського радіо Є. Зарицька вперше заспівала на велику аудиторію. На фото 2015 року з архіву редакції – приміщення Львівського радіо.
Біля мікрофона Львівського радіо Є. Зарицька вперше заспівала на велику аудиторію. На фото 2015 року з архіву редакції – приміщення Львівського радіо.

Підкоривши Європу, у 1958 році українська співачка відправляється на гастролі до США, де рецензії європейських критиків нічого не варті доти, поки публіка не почує голосу, а місцеві знавці від музики не винесуть свій вердикт. Уже в Америці вона шліфує й шліфує свою програму, адже турне насичене й складне – заплановано відвідати Нью-Йорк, Чикаго, Філадельфію, Клівленд, Детройт…

Уже після першого виступу в Нью-Йорку музичний критик газети «Нью-Йорк Таймс» назвав Євгенію Зарицьку «артисткою, яка приковує увагу видатним виконанням музичних творів і подиву гідним опануванням вокальної техніки» і наголосив у рецензії на українському корінні співачки світової слави. І це не було лише констатацією факту – у насиченому графіку гастролей співачка знайшла час для відвідин будівлі Українського Народного Союзу й редакції української газети «Свобода», щоб дізнатися, як ведеться американській Україні і чим живе українська громада. Про плани на майбутнє розповідала коротко: «Проживемо – побачимо». Зачарувала співачка й музичного критика з газети «Гералд Трибун», який у своїй публікації підкреслив не лише техніку виконання оперних арій Зарицької, але й її жіночу вроду, велику інтелігентність і вміння знайти зв’язок із слухачами. Америку українська співачка також підкорила…

Далі було повернення до Європи, гастролі, гастролі, гастролі. У концертних турне Євгенію Зарицьку супроводжували провідні симфонічні оркестри світу під керівництвом І. Стравинського, П. Гіндеміта, Е. Ансерме…

Міланський театр «Ла Скала» - недосяжна мрія багатьох співаків – став для Є. Зарицької рідним. Фото з сайту thelastverista.com
Міланський театр «Ла Скала» – недосяжна мрія багатьох співаків – став для Є. Зарицької рідним. Фото з сайту thelastverista.com

Але вже на початку 70-х років почалися проблеми зі здоров’ям. Співачка, продовжуючи виступати, все менше й менше думала про світові та європейські турне, а більше про те, щоб отримати посаду вчительки у якійсь музичній школі. З часом концертів ставало щораз менше, хвороба прогресувала, а місце на музичному Олімпі не терпить порожнечі – на провідні ролі виходили інші прими оперного мистецтва, публіка та критики вітали молодих, а про Євгенію Зарицьку стали забувати.

Вона померла 5 жовтня 1979 року у Франції після довгої і важкої недуги. А пам’ять про неї мають зберегти вже інші покоління українців, для прославлення яких вона не шкодувала ні себе, ні часу.

Тарас БАЛДА

Використані джерела:

  1. Витвицький В. Євгенія Зарицька// Свобода. – 1959. – 13 січ.
  2. Померла славна оперна співачка Євгенія Зарицька// Свобода. – 1979. – 27 жовт.

 

Фото3. Біля мікрофона Львівського радіо Є. Зарицька вперше заспівала на велику аудиторію. На фото 2015 року з архіву редакції – приміщення Львівського радіо.

Фото4. Міланський театр «Ла Скала» – недосяжна мрія багатьох співаків – став для Є. Зарицької рідним. Фото з сайту thelastverista.com

Культурно-освітня робота в музеї Павла Тичини (відео)

Культурно-освітня робота в музеї Павла Тичини

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Пропонуємо вашій увазі доповідь головного зберігача фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини у м. Києві Вероніки Самійленко на тему “Культурно-освітня робота в Літературно-меморіальному музеї-квартирі П. Г. Тичини у м. Києві”.

“Все в цьому світі схильне до змін. Змінюється час, люди, інтереси.І разом з цим змінюються й музеї. Сам час спонукає їх до цього, змушує до змін. Сутність музею в значній мірі складає процес людського спілкування .

Культурно-освітня робота в музеях є однією з основних функцій музейної роботи, адже музей – це не тільки збереження та експонування предметів, а й освітня та наукова робота. Це не проста передача інформації від екскурсовода до відвідувача, а можливість занурити слухача в атмосферу того часу, в якому жив діяч, постать якого ви освітлюєте.

Зазнають змін і основні функції музею. Адже під впливом змін у суспільстві трансформується силове поле музею між об’єктом і суб’єктом музейної діяльності та простором, де ця діяльність відбувається. Змінюється відповідно і когнітивна функція музею. Центр діяльності переміщується з предмета на особистість вільного суспільства. Змінюється поняття музейного предмета, досліджується його контекст, як в синхронному, так і в діахронному аспектах. Простір музейної комунікації виходить за межі експозиційних залів. Концепції, акценти і пріоритети комплектування фондів науково обґрунтовуються і узгоджуються з іншими музейними колекціями. Надається перевага зберіганню предметів на місці їх виникнення, в природному для них культурно-історичному контексті.[1]

Головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини у м. Києві Вероніка Самійленко
Головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини у м. Києві Вероніка Самійленко

Термін культурно – освітня діяльність використовується у вітчизняному музеєзнавстві з початку 1990-х років. До цього вживалися інші поняття (масова політико-освітня робота, науково – освітня), що відображали розуміння сутності роботи з відвідувачами в різні історичні періоди і змінювались швидше, ніж термінологія для позначення інших напрямків музейної діяльності. Здійснюваний в музеї процес передачі культурних значень і смислів, метою якого є сприйняття інформації відвідувачами, визначається як музейна комунікація, в ході якої розкривається інформаційний потенціал музейних предметів, реалізуються освітньо-виховна та інші функції музею.[1]

Але незважаючи на активізацію наукової діяльності музей продовжував залишатися ідеологічною установою, що будувала свою роботу відповідно до директивних указівок керівних органів і відповідними постановами (ЦК КПРС «Про підвищення ролі музеїв у комуністичному вихованні трудящих» (1964) і «Про підвищення ідейно-виховної роботи музеїв» (1982). Аж до кінця 1980-х рр. науково-просвітня робота повинна була проводитися відповідно до так названого «ленінського принципу комуністичної пропаганди». [1,3]

Відмова від колишньої твердої ідейно-інформативної спрямованості змінила і характер взаємин між музеєм і відвідувачем. Суть музейно-освітянського процесу представлялась тепер іншою: відвідувач сприймався вже не як об’єкт виховного впливу, а як рівноправний співрозмовник, отже, спілкування музею з аудиторією набувало форму діалогу.

Зміст культурно – освітньої діяльності виражається у формах організації роботи з музейною аудиторією, взаємодії з системою освіти.

Однією з найважливіших функцій сучасного музею є ефективна культурно-освітня діяльність cеред різних кіл громадськості. Сьогодні музейний працівник не може залишатися простим транслятором інформації, що зберігається в музеї. Його зусилля повинні бути спрямовані на виховання відвідувача, «готового до входження в музейний простір», мотивованого на постійне відвідування музею, здатного вступити в діалог з культурною спадщиною, що зберігається в залах музею. Це вимагає серйозної перебудови в організації й проведенні всієї культурно-освітньої діяльності музею; нового, наукового, підходу. [4]

Потребав новій стратегії й тактиці освітньої діяльності музею сьогодні особливо очевидна. Як свідчить практика, у більшості вітчизняних музеїв превалює так званий технократичний (функціонально-інформаційний) варіант науково-педагогічної діяльності, в основу якого закладений «відтворюючий» метод. Цей метод спрямований на передачу «готових» знань і, практично, не активізує творчий і інтелектуальний потенціал аудиторії. Екскурсія, урок, лекція – традиційні форми музейної комунікації, проведені на основі такої методики у вигляді монологу, мало ефективні й недостатньо пізнавальні. [1]

Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві

Стала завойовувати позиції нова концепція освітньої діяльності, що на той час вже одержала поширення в закордонній музейній практиці і ґрунтувалася на представленні про музей як комунікаційній системі. Відповідно до цієї концепції, завдання музею не зводяться лише до передачі інформації про те або інше явище і процес; він повинний звертатися і до внутрішнього світу відвідувача, впливати на його чуттєво-емоційну сферу.

Найцікавішими уявляються, приміром, різного роду ділові й рольові ігри, дискусії, КВК, вікторини, свята, презентації, тренінги, круглі столи й ін. Ці технології органічно вписуються в освітній музейний простір, дозволяють сформувати грамотного «користувача» інформації, яку може запропонувати сьогоднішньому відвідувачеві музей, сприяють реанімації культури музейного відвідування, майже втраченої сучасниками.

Музей Тичини також не залишається осторонь цих змін. І, оскільки основною масою наших відвідувачів є школярі, Вашій увазі презентуються 3 найбільш затребувані проекти, які вже пройшли апробацію часом та нашими найвимогливішими відвідувачами.

Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві

Проект «Я малюю вірш Тичини»

Книга для малювання “Я малюю вірш Тичини” розрахована на дітей, що навчаються в початковій школі. Під час екскурсії дітям читають дитячу поезію Тичини і просять спроектувати образи з віршу на інтер’єр кімнати

Завдання, що ставиться перед ними – проілюструвати вірші Павла Григоровича власними малюнками. Таким чином, під час малювання у діток розвивається уява, тренується рука, вони учаться втілювати свої зорові образи на папері.[2]

Проект «Пишу як Павло Тичина»

Проект покликаний виконати кілька функцій:

  • Сконцентрувати увагу школяра на інформативній частині при огляді меморіальної квартири
  • Допомогти учням логічно викласти свої емоції в письмовому вигляді
  • Для декого з відвідувачів, можливо, покласти початок ведення свого щоденника

Під час екскурсій ми показуємо відвідувачам робоче місце Павла Тичини, розповідаємо про особливості його роботи з книгою, звертаємо увагу на те, яким чином Павло Григорович занотовував інформацію. Після такої розповіді кожному хочеться бодай в чомусь стати подібним до Поета та перейняти собі деякі його звички.

Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві

Помічником у цьому може стати нотатник під назвою “Пишу як Павло Тичина”. У ньому кожен може збирати для себе будь-які записи, спогади: про мадрівки, про зустрічі з друзями, про відвідання музеїв, концертів, рецепти різних страв, крилаті вислови, будь-що.

Цей проект розрахований в першу чергу на школярів середніх класів та покликаний викликати у них не лише цікавість, а й потребу занотовувати свої враження. Перші враження, які “лягають” у цей нотатник стосуватимуться відвідання ними Музею Павла Тичини.

Однак, і дорослі люди можуть стати учасниками цього проекту.[2]

Проект «Толерантність»

Розроблений для аудиторії будь-якого віку і дозволяє відвідувачу зрозуміти в та відчути як сприймають світ людиз особливими потребами (в даному випадку – слабозорі і незрячі), як вони сприймають світ та відчувають довколишнє середовище.

Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві
Експозиція Літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини в Києві

Відвідувачам пропонують прослухати особливу екскурсію, протягом якої вони намагаються «побачити» музей на дотик, вгадати колір, розмір та форму музейного предмету. Екскурсія поділяється на дві частини – спершу відвідувачам зав’язують очі та проводять музеєм, пропонуючи створити образ кожної з кімнат, подумати над кольором, формою та призначенням експонатів. “Який колір ви бачите?” – зазвичай, діти відповідають по-різному, одні відчувають на дотик жовтий, інші – червоний або синій. Та сприймати музейний простір можна не лише на дотик – особливі образи викликають розповіді про побут Поета, про тих гостей, які бачила квартира та чай, яким пригощали талановитих митців. Формат екскурсії дозволяє відчути атмосферу дому, поринути у захопливий світ відчуттів. Неймовірне здивування викликає друга частина екскурсії, під час якої відвідувачів знайомлять з квартирою вже з відкритими очима. “Ми уявляли собі все не так!” – вигукують діти і зачаровано розглядають картини, музичні інструменти, книги… Де народжується толерантність?

В результаті цих занять наша аудиторія починає уважніше і терплячіше ставитися до цих людей та розуміти важливість підтримки для цих людей.[2]”

Вероніка САМІЙЛЕНКО
головний зберігач фондів ЛММК П. Г. Тичини у м. Києві

Список використаних джерел:

  1. Актуальні проблеми теорії і практики музейної та пам’яткоохоронної діяльності: зб. наук. пр. (за мат. круглого столу). – К. :НАКККіМ, 2013. – 208с.
  2. Матеріали ЛММК П.Г. Тичини
  3. Мезенцева Г.Г. Музеєзнавство (На матеріалах Української РСР): Курс лекцій / Г.Г. Мезенцева. – К. : Вища школа, 1980. – 120с.
  4. Мазурик З. Музеї – європейські тенденції та українські виклики // Західна аналітична група [Електронний ресурс http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=148]

Інтерактивні та квестові напрямки в роботі Меморіального будинку-музею академіка Яворницького (відео)

Ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Меморіального будинку-музею академіка Д. І. Яворницького відділу Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького Яни Тимошенко на тему:  “ Інтерактивні та квестові напрямки в роботі Меморіального будинку-музею академіка Д.І. Яворницького”.

“Переосмислюючи під плином часу та сучасних вимог до діяльності музеїв, вивчаючи досвід існуючих програм з музейної педагогіки [5,6,7], співробітниками Меморіального будинку-музею Д. Яворницького була створена програма, метою якої є продовження роботи над кардинальною зміною уявлення людей про меморіальні музеї як найбільш консервативні серед мережі музеїв. Вона продовжує багатопрофільну програму «Музей і діти» [8], започатковану Дніпропетровським національним історичним музеєм, адаптуючи та розширюючи її з урахуванням специфіки меморіального музею. Задля цього, шляхом застосування цікавих методів роботи та поширення інформації, розкривається особливість постаті Д. Яворницького, діяльність якого є невичерпним джерелом виховання як загальнолюдських якостей, так і національної гідності, патріотизму, поваги до минулого, до віковічних культурних традицій українського народу. А також оригінальність меморіального музею у відтворенні атмосфери старовини в цілому та, зокрема, творчої лабораторії вченого у будинку, який є куточком старовинного міста; соціальна спрямованість меморіального музею, корисність для сучасної людини щодо пізнання своєї ролі в житті та історії.

Завідувач Меморіального будинку-музею академіка Дмитра Яворницького Яна Тимошенко
Завідувач Меморіального будинку-музею академіка Дмитра Яворницького Яна Тимошенко

З часу свого виникнення у музейному просторі – 3 листопада 1988 року Меморіальний будинок-музей академіка Д. І. Яворницького, який був заснований як відділ Дніпропетровського національного історичного музею імені Д. Яворницького, став унікальним явищем.[9] Це був перший музей історика не тільки в Україні, а і в Радянському Союзі. На Дніпропетровщині ­ – єдина відтворена старовинна садиба. Ще за життя Д. І. Яворницького його будинок, який сучасники називали «куренем козацького Батька», був одним з культурних осередків міста, створеним, за свідченнями відвідуючих його людей, настільки образно та символічно, що гості відчували себе «ніби в самому серці історії та культури».[10] У ньому збирались видатні люди, науково-культурна еліта країни, за порадою приходили селяни, робітники, лікарі, вчителі, священики та багато інших людей з різних регіонів України та з-за кордону. В гостях у «козацького батька» бували В. Гіляровський,
М. Телешов, Остап Вишня, М. Рильський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, А. Кримський, М. Кропивницький та багато інших.[10]

Сама постать Дмитра Івановича Яворницького – історика запорозького козацтва, археолога, етнографа, фольклориста, лексикографа, письменника, поета, фундатора та першого директора Катеринославського історико-краєзнавчого музею, «живої легенди міста» є знаковою та особливою для регіону. [4]

Створений в будинку Д. Яворницького меморіальний музей став, як і за життя господаря, одним з осередків культури, значним центром популяризації історії краю та подвижницького життя вченого, що є невичерпним джерелом виховання дітей та молоді. У ньому давно стали традиційними цікаві науково-просвітницькі заходи: презентації книг, погостини у Д. Яворницького, свята Різдва, Покрови, Пасхи, студентські конференції та семінари, музичні вечори, майстер-класи з традиційних видів мистецтва, виставки. [2]

На сучасному етапі актуальним став пошук нестандартних, оригінальних форм та методів роботи з відвідувачами задля реалізації головної освітньої функції музею, якою є, перш за все,­ формування інтересу до постаті академіка Д. Яворницького та розширення знань відвідувачів з історії. А також інші завдання: формування потенційного кола відвідувачів музею серед учасників заходів за межами музею; збільшення кількісних та якісних показників відвідування музею; поєднання цікавого навчально-пізнавального процесу з приємним та корисним відпочинком; виховання патріотичних почуттів, любові до рідного краю та міста, бажання пізнавати його історію та працювати на його майбутнє.

Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького
Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького

Реалізація та виконання цих завдань викликало появу новою програми з інтерактивного спрямування.

Програма включає наступні заходи:

  • Інтерактивні екскурсії по будинку-музею Д. Яворницького:

– для молодших школярів до 5 класу включно;
– для учнів середніх-старших класів;

  • Цикл пішохідних екскурсій історичною частиною міста «Стежками Дмитра Яворницького» для підлітків, молоді та дорослих.
  • Виставки-квести та виставки з квестовими елементами.
  • Ігри за межами музею:

– квест по парку ім. Т. Шевченка «У пошуках скарбів» для дітей 7-13 років;
– квест по парку ім. Т. Шевченка «Скарби Дмитра Яворницького» для молоді та дорослих;

  • гра-свято «Козацькі розваги» (промоакція)

Основним видом сприйняття музейної експозиції є екскурсія, яка, як правило, проводиться в традиційній лекторській формі, а процес пізнання носить пасивний характер: екскурсовод розповідає – відвідувачі слухають, дивляться, можуть задавати питання. У Меморіальному будинку-музеї
Д. Яворницького і традиційна екскурсія передбачає діалог, бесіду, екскурсоводи ставлять запитання, залучають відвідувачів до активного пізнання. Так було і раніше. Впровадження інтерактивних методів передбачає, деяким чином, самостійне сприйняття музейного матеріалу відвідувачами, спираючись на їх життєвий досвіт, а також активну взаємодію екскурсантів з музейною експозицією.[6, 7] Це порушує сталий закон музеїв: «руками не чіпати». Це важко реалізувати, особливо в меморіальному музеї, де постійна експозиція, і предмети мають особливу цінність як меморіальні та унікальні. Під час інтерактивної екскурсії по будинку-музею Д. Яворницького на перший план по важливості виступають знання про життя та творчість  Д. Яворницького, тому проблема взаємодії з меморіальними предметами успішно вирішується через використання типологічних та копійних предметів. Використання інтерактивних та ігрових методів в екскурсії дозволяє залучити дітей до активного пізнавального процесу, підштовхнути до самостійного пізнання, посилити гостроту сприйняття інформації, а також роблять екскурсію більш цікавою та різноманітною. Екскурсія розроблена у вигляді гри для двох команд, які виконують різноманітні завдання та змагаються за звання ерудитів. Незважаючи на розподіл на команди, завдання складені таким чином, щоб зацікавити кожного учасника до дії. Діти через власний досвід пізнають грані особистості Д. І. Яворницького: перебувають у ролі юних археологів, етнографів, фольклористів, лінгвістів. Вони завзято дешифрують давні листи, розгадують старовинні українські загадки, тримають у руках і розпізнають археологічні експонати, знайомляться з основними елементами українського традиційного костюму, демонструють знання з історії запорозького козацтва. Активно беручи участь в екскурсії, учні краще засвоюють новий матеріал, актуалізують та застосовують на практиці раніше здобуті знання. Цей особливий метод проведення екскурсії дозволяє залишити у дитячій свідомості яскраві враження про відвідання музею, а у пам’яті – основні дати та факти з життя видатного вченого. Музей пропонує інтерактивні екскурсії для дітей різного шкільного віку. Подібні інтерактивні засоби не лише сприяють розвитку логічного мислення учнів, але й дозволяють надзвичайно легко сприймати, засвоювати та узагальнювати новий матеріал. Поєднання екскурсії та квесту, а також активна і цікава пошукова діяльність, надають вражаючих результатів: діти відчувають себе справжніми дослідниками старовини, з особливим інтересом сприймають інформацію про видатного вченого Д. Яворницького.

Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького
Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького

Всі ці екскурсії музей проводить на замовлення відвідувачів. Тепер сам вчитель, керівник, може обрати для своєї дитячої групи вид екскурсії по музею: або традиційний лекційний з елементами бесіди, або інтерактивний, ігровий.

З метою розширення уявлення відвідувачів про постать Дмитра Яворницького, його діяльність у нашому місті, музейними співробітниками розроблений цикл пішохідних екскурсій «Стежками Дмитра Яворницького» по старовинній частині Дніпропетровська та по Центральному парку
ім. Т. Шевченка. Вони є своєрідним доповненням головної екскурсії по експозиції будинку-музею Д.І. Яворницького, що розповідає про його життя та діяльність. Ця екскурсія дозволяє пройти стежками Д. Яворницького, щоб дізнатися більше про його долю, стосунки з людьми та громадську діяльність. Маршрут загалом повторює той шлях, яким вчений ходив з будинку на роботу та на відпочинок, проголювався в парку. Він охоплює важливі об’єкти історичного центру Дніпропетровська, що пов’язані з життям та діяльністю академіка. Екскурсанти також зможуть дізнатися про те, як змінювався вигляд Центрального парку імені Т.Г. Шевченка протягом століть, чи були підземні ходи під палацом князя Потьомкіна, звідки взялося Архієрейське провалля, де мешкав видатний природознавець І.Я. Акінфієв, яка доля спадщини Олександра Поля, де в Катеринославі стояв пам’ятник цариці Катерині ІІ, тощо. І головне, про діяльність вченого у цьому середовищі, його суттєвий вплив на історію та культуру міста. Екскурсії проводяться для різних груп з урахуванням вікових особливостей кожні 2 тижні у неділю та на замовлення. Її тривалість 2 – 2.5 години.

Робочий стіл Дмитра Яворницького
Робочий стіл Дмитра Яворницького

Новим напрямком в роботі музею є проведення музейних заходів краєзнавчого напрямку за межами музею задля створення позитивного іміджу Меморіального будинку-музею та формування інтересу до постаті академіка Д. І. Яворницького. За для того використовується вдале територіальне розташування музею: в історичній частині міста, біля Центрального парку відпочинку імені Т. Шевченка. Були розроблені розважально-пізнавальні квести та ігри «Парк ім. Т. Шевченка: у пошуках історії» для дітей молодшого та середнього шкільного віку, а також квест для молоді та дорослих «Скарби Дмитра Яворницького». Дитячий квест в ігровій формі знайомить дітей з основними історичними, культурними та мистецькими об’єктами на території найстарішого парку міста, який часто відвідував Д. Яворницький, проводив історичне, археологічне, топонімічне обстеження території. В квесті у віршованих загадках «старовинних таємничих документів» дітям пропонується знайти цікаві архітектурні та культурні об’єкти парку та дізнатися їх захоплюючу історію. Остання загадка квесту приводить дітей до будинку-музею академіка Д.І. Яворницького. Така форма поєднання гри-пошуку знань з екскурсією дуже подобається дітям, а також формує основи знань учнів з історії міста.

Екскурсія в Меморіальному будинку-музеї Дмитра Яворницького
Екскурсія в Меморіальному будинку-музеї Дмитра Яворницького

Для молоді та дорослих музейними фахівцями розроблений квест по парку ім. Т. Шевченка «Скарби Д. Яворницького» – перший в Дніпропетровську офіційний міський пізнавально-розважальний квест. Він має складну структуру, два маршрути, різноманітні за видом діяльності завдання, складені у віршованій формі, для проведення квесту одночасно залучаються двоє співробітників, використовуються археологічні експонати з робочого фонду ДНІМ, а також копійні матеріали. Завдання команди отримують від ведучого- «археолога», якого зустрічають у парку та через мережу Іnternet. Під час квесту дві команди проходять певним маршрутом, знаходять історичні пам`ятки на території найстарішого міського парку, виконують завдання на знання, логіку, ерудицію, випробовують себе в ролі археологів та етнографів, дешифрувальників. Хоча квест був презентований восени 2015 року, він вже став відомий серед широкого загалу юнацтва.

Щорічно на Свято Покрови та Українського козацтво проводиться Свято «Козацькі розваги» для студентської молоді міста. Захід відбувається біля меморіального музею в затишному сквері, носить характер промоакцій, глядачами яких виступають всі бажаючі мешканці міста. Команди змагаються в силі, кмітливості, спритності, інтелекті, творчих навичках. На святі виконуються українські пісні, народні й авторські, та гопак, до виконання якого долучаються команди. У цілому, захід має видовищний та розважальний характер, тому користується попитом та інтересом серед студентства, опосередковано формується зацікавлення постаттю «козацького батька» Д. Яворницького, його спадщиною, створеним музеєм, а також його «улюбленим куренем» – Меморіальним будинком-музеєм Д. Яворницького.

Одним з видів активної діяльності Меморіального будинку-музею Д. Яворницького є виставкова діяльність. У музеї експонуються виставки, що більш докладно висвітлюють грані дослідницького таланту вченого, історію міста та краю, а також привозні виставки з інших музеїв України. Виставкова зала музею має невеликі розміри, експозиції виставок мають камерний характер і носять просвітницький та пізнавальний характер. Задля зацікавлення відвідувачів, викликання справжнього інтересу, співробітники використовують інтерактивні методи роботи . За останні три роки майже всі виставки мають або квестові елементи або створені як виставки-квести, на яких відвідувачам пропонується різноманітні завдання: визначити назву та призначення предметів, що вийшли із ужитку (виставка «Збирач старовини: етнограф Дмитро Яворницький»), самостійно класифікувати археологічні експонати за поданою таблицею (виставка «Шукач старожитностей: археолог Дмитро Яворницький», знайти світлини старовинних та сучасних храмів за описом (фотовиставка «Духовні центри Придніпров`я), впізнати сучасні краєвиди міста в старовинних фотографіях Катеринослава (фотовиставка «Катеринослав-Дніпропетровськ: перевтілення у кольорі та часі»), тощо. Квести складені для різних вікових груп, і для дорослих не менш цікаві, ніж для дітей. Відвідувач може самостійно обрати вид сприйняття виставки: традиційно з екскурсоводом або самостійно, через вирішення квесту, що потім буде доповнений розповіддю екскурсовода, а частіше бесідою стосовно тих питань, що виникають під час перегляду виставки.

Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького
Меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького

Такі види екскурсій користується значним попитом, відповідаючи потребам часу, враховують вікові та індивідуальні особливості відвідувачів. В основі роботи музею є соціальна спрямованість: мінімальна вартість учнівських та студентських квитків по основній експозиції та виставках, що носять освітній характер); екскурсійне обслуговування включене у вартість квитка; вартість інтерактивних екскурсій, що потребують спеціальної підготовки збільшується, але залишається доступною; використання квестових елементів із заохочувальними призами не збільшує вартості виставки; свята та інші заходи, що носять характер промоакцій – безкоштовні; квести та ігри за межами музею (по парку ім. Т. Шевченка), що мають розважально-пізнавальний характер та високий попит відвідувачів мають вищу ціну, але значно дешевшу за середню ціну розважальних заходів у місті.

Означена програма впроваджується три роки, за цей час значно розширилася музейна аудиторія, урізноманітнилися пропозиції музею для відвідувачів: традиційні або квестові екскурсії, виставки з квестами або без них; заходи за межами музею тощо. Поглиблюються знання про постать
Д. Яворницького, його наукову та культурну спадщину у суспільстві. А також формується музейна культура, виховується покоління, для яких музей є цікавим та нестандартним закладом відпочинку.”

Яна ТИМОШЕНКО

Завідувач Меморіального будинку-музею академіка Д.І. Яворницького,
відділ Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького

Бібліографічні посилання:

  1. Абросимова С.В. Творчі стосунки Д. Яворницького з діячами російської науки та культури // Українсько-російські культурні зв’язки: історія і сучасність. — Д., 1997. — С 52-54.
  2. Бандур Я.О., Єкшов В.В. Науково-просвітницькі заходи та виставки в діяльності Меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького.// Роль музеїв у культурному просторі України та світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім.. Д.І. Яворницького). – Д., 2009. ­ С. 485-493.
  3. Гайда Л.А. Музейно-педагогические центры Украины: опыт и перспективы развития / Л. А. Гайда // Вопросы музеологии. – 2012. – № 2(6). – С. 179–186.
  4. Завалова І.С. Геній міста // Наше місто. – – № 44. – С. 15.
  5. Капустіна Н.І. Перспективи розвитку Дніпропетровського історичного музею: ретроспективний аналіз музейних завдань та їх реалізації. //Роль музеїв у культурному просторі України та світу: стан, проблеми, перспективи розвитку музейної галузі. (Збірник матеріалів загальноукраїнської наукової конференції з проблем музеєзнавства, присвяченої 160-річчю заснування Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького). – Д., 2009. ­ С. 5-17.
  6. Капустіна Н.І., Гайда Л.О. Психолого-соціологічні дослідження музейних програм і занять для школярів // Музей і майбутнє: матеріали обл. наук. конф. – Дніпропетровськ, 1998. ­ С. 28-36
  7. Караманов О. В. Музейна педагогіка в контексті багатокультурного освітнього середовища в Україні / О. В. Караманов // Шлях освіти. – 2012. – № 2. – С. 8–11.
  8. Музей і відвідувач. Методичні розробки, сценарії, концепції. / заг. ред. Капустіної Н.І. – Дніпропетровськ, 2005. – 148 с.
  9. Перкова А.І. До історії відтворення меморіального будинку-музею Д.І. Яворницького. // Зб. Музей і майбутнє (Доповіді та повідомлення наукової конференції до міжнародного дня музеїв, травень 1997 р.) – Д., 1998. ­ С. 18-23.
  10. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький. Життя, фольклорно-етнографічна діяльність . – К., 1972.
  11. Яворницький Д.И. История города Екатеринослава. 2-е изд., доп.-Днепропетровск: Січ, 1996. – 288 с.

Заліщики, або улюблений курорт львів’ян і не тільки

Заліщики, або улюблений курорт львів'ян і не тільки

Коли перед львів’янином ХХІ століття постає питання, де провести вікенд або відпустку, він, довго не думаючи, зайде в Інтернет і підбере собі найбільш відповідну до вподобань і можливостей пропозицію.

Але, не так давно, якихось років 70-80 тому, можливостей та й місць для довготривалого та комфортного відпочинку було значно менше, до того ж ціни були не такі доступні, як зараз. Отож, давайте вияснимо –  де і як відпочивали львів’яни на початку минулого століття.

Якщо розібратись в цьому питанні, то варіантів було не так вже і багато. Більшість мешканців міста Лева безперечно залишались дома і тішили себе виїздами за місто або ж прогулювались містом, відвідували театри або кафе. Ті ж з львів’ян, хто мав змогу провести декілька днів чи тижнів подалі від столиці Східної Галичини рухались у трьох напрямах: в сторону моря, в європейські столиці: Відень, Берлін, Париж чи їх околиці або ж шукали душевного спокою та відпочинку за морями: Африка, Азія, Америка.

Та найбільш примхливі та багаті люди Львова, та й всієї Польщі того часу, рухались на південь, але не до моря! Вони їхали в Заліщики, перлину Поділля.

Дивний на перший погляд вибір: чого шукати на Тернопільщині, якщо є Французька Рів’єра чи Швейцарські Альпи, які можуть задовольнити примхи будь якого відпочивальника. Але все не так просто, як здається.

Заліщики, панорама 2014 року
Заліщики, панорама 2014 року

Заліщики – найпівденніше місто Другої Польської Республіки (1918-1939 рр.) а отже, і фактично, найтепліша точка всієї країни. Та ще до того, як місто стало польським по завершенню визвольних змагань і громадянської війни в Україні (1917-1922рр.) слава про нього ширилась всім світом. За часів панування Габсбургів у цих краях місто з околицями входило в трійку найвідоміших курортів Австрійської імперії, опонентами подільського містечка були італійські міста, які входили до складу Клаптикової імперії. Темпи розвитку туристичної інфраструктури міста вражали, йому навіть заздрили сусідні Чернівці, та початок Першої світової війни зупинив такі перспективні результати.

Заліщики були стратегічно важливим пунктом на карті бойових дій, місто декілька разів переходило з рук в руки, то від австрійців до росіян, то навпаки. Свого часу навіть ставка отамана всевеликого війська Донського знаходилась у місті. Активні бойові дії нещадно руйнували все, що було створене попередниками. Тільки за 5 днів боїв при спробі штурму міста австрійцями загинуло 11 836 солдат, тільки австрійців.

І тільки після того, як Заліщики входять до складу Польщі , життя у місті потроху відновлює нормальний ритм. Уряд, знаючи про особливості міста, виділяє кошти для відновлення інфраструктури. І результати були вже скоро.

Заліщики, яхтинг на Дністрі. Середина 30-их років ХХ століття
Заліщики, яхтинг на Дністрі. Середина 30-их років ХХ століття

На початок 30-х років в місті діяли декілька яхт-клубів, секції гірського туризму, мисливства, рибальства. Було два тенісних корти.

Один з тенісних кортів в Заліщиках. Середина 30-их років ХХ століття
Один з тенісних кортів в Заліщиках. Середина 30-их років ХХ століття

В той же час в місті починає функціонувати два пляжі, один з яких був другим за розміром нудистським пляжем Польщі.

В середині 30-х років Заліщики вже приймали таку кількість туристів, якою не могли похвалитись більшість сучасних курортних містечок. За сезон місто відвідувало декілька десятків тисяч туристів, рекорд – 23 тисячі в 1937 році. Було прокладено навіть спеціальну залізничну лінію Варшава-Львів-Заліщики. Чим же приманювало туристів маленьке містечко на Поділлі?

Місто Заліщики розташоване в межах Дністровського каньйону . Фактично місто – це меандр, оточений з трьох сторін Дністром, однією з найбільших і найчистіших річок Європи, та горами, а точніше – високими берегами Дністра, за що інколи місто називають Подільською Рів’єрою. Завдячуючи такому розташуванню на тут виник кліматичний феномен: субтропічний клімат в центрі Європи! Це стало передумовою для виникнення рослинництва і виноградарства зокрема. У місті ще за часів Австрійської імперії був заснований аграрний коледж, який готував спеціалістів для всієї Європи, а саджанцями забезпечував щонайменше половину Австрійської імперії, приклад цьому – холодна зима кінця ХІХ століття, коли в Австрії більшу частину садів було знищено через аномально холодну зиму.

Варто згадати, що тільки на заліщанщині в період Другої польської республіки, займались виноробством на професійному рівні.

Вінобранє в Заліщиках. Середина 30-их років ХХ століття
Вінобранє в Заліщиках. Середина 30-их років ХХ століття

Було навіть свято «Winobranie», якому позаздрили б навіть в Ужгороді з його щорічним «Божоле».

Вінобранє в Заліщиках, 1937 рік
Вінобранє в Заліщиках, 1937 рік

Багато заможних родів мало маєтки в Заліщиках, серед них барони Бруніцькі, Майорові тощо. Та що там барони, сам маршал Польщі Юзеф Пілсудський володів «ґрунтом» в місті, і відвідував його кожного року, аж до своєї смерті в 1935. В тодішніх газетах з’явилось навіть фото очільника держави, де він в себе на дачі в Заліщиках оглядає виноград..

Юзеф Пілсудський у себе на дачі в Заліщиках, 1933 рік
Юзеф Пілсудський у себе на дачі в Заліщиках, 1933 рік

Місто неодноразово відвідували представники польського уряду. Цей таки уряд, як і уряд УНР в 1921 ,через Заліщики покинув територію Польщі, окуповану Німецькими та Радянськими військами.

Варто згадати, що в Заліщики приїжджали також «дивитись, як цвітуть абрикоси» – це аналог сучасного «цвітіння сакур в Ужгорді». Навесні, коли все місто було в цвіту цих дерев,  мешканці та гості міста виходили на так званий «шпацір» і гуляли центральними вулицями в колі друзів та сім’ї.

Уродженець Львівщини, відомий культурний, політичний та літературний діяч, доктор філософії Осип Маковей обрав Заліщики місцем для життя та творчості. Він також не цурався торгувати саджанцями різноманітних рідкісних рослин, яких тут не бракувало.

Найбільшої слави місто набуває наприкінці 30-х років, коли його відвідувачами стають не тільки вихідці з Галичини чи всієї Польщі, а й іноземні громадяни. Та початок Другої Світової війни звів нанівець працю і старання попередників.

Пляж "Сонячний", Заліщики, середина 30-их років ХХ століття
Пляж “Сонячний”, Заліщики, середина 30-их років ХХ століття

 

В 1941 році пагубна повінь знищила пляжі та велику кількість паркових насаджень, а Друга світова війна справу завершила: протистояння Німеччини та Радянського Союзу «переорало» місто, незалишивши каменя на камені. Радянська окупаційна політика не мала на меті відновлювати відпочинкову інфраструктуру міста а перетворила його на звичайне соціалістичне містечко. Останніми роками місто робить спроби повернути колишню славу.

Максим СЕРЕДА

Список джерел та літератури:

  1. Жарких М.І. Храми Поділля. Заліщицький район
  2. О. Клименко, Б.Хаварівський. Міська геральдика Тернопільщини: – Тернопіль: “Воля”, 2003. – 500с.
  3. http://andy-travel.com.ua/zalishchiki

Гуцульська сецесія Казимира Сіхульського

Гуцульська сецесія Казимира Сіхульського

Казимир Сіхульський – один із найвідоміших художників-львів’ян польського походження, чия творчість припадає на першу половину ХХ століття, й у переважній своїй більшості відображає природу, життя та звичаї жителів Гуцульського краю.

Казимир Сіхульський
Казимир Сіхульський

Народився він 17 січня 1879 року у Львові в родині інженера-залізничника. Після закінчення гімназії впродовж 1899 — 1907 років навчався у Львівському університеті, потім — у Краківській академії мистецтв у Я.Мегофера, Л.Вичулковського та С.Виспянського. 1904 року як кращих учнів Академії срібними медалями було відзначено українця М. Бойчука та поляка К. Сіхульського. Останній разом із В.Яроцьким продовжив навчання в Мистецькій школі у Відні в А.Кеннера та академії Калароссі в Парижі.

Мав рацію польський історик мистецтва Мечислав Третер, сказавши, що не під паризькими зорями, а під українським небом мужніла палітра Л.Вичулковського, — спілкування з народом вплинуло на його погляди, виробило глибоке розуміння натури. Ці ж слова можна в повній мірі віднести до його найвірнішого учня — К.Сіхульського, митця буйного темпераменту, основною темою творчості якого стала Гуцульщина.

Казимир Сіхульський. Автопортрет, 1909 рік
Казимир Сіхульський. Автопортрет, 1909 рік

…Взимку 1904 року четверо товаришів — молодих художників — Фридерик Паутш, Кароль Фрич, Владислав Яроцький та Казимир Сіхульський вирішили провести різдвяні канікули в гуцульській Чорногорії. Ініціатором походу був Паутш, родом із Делятина, який і намовив друзів не їхати в традиційне Закопане, а до Татарова, — побачити нові, незвідані краї. Ця прогулянка у світ своєрідного, вільнолюбного й водночас незвіданого народу спричинилася до того, що впродовж наступних десятиліть К.Сіхульський став «найвірнішим художником тієї країни».

Казимир Сіхульський. Народження
Казимир Сіхульський. Народження

Двадцятип’ятирічним юнаком, але вже багатообіцяючим художником, помандрував Сіхульський на полонини, щоб вдихнути вільного повітря, впитися свіжістю зелені та яскравістю барв навколишнього середовища, безпосередністю мистецького світосприймання, яких не давала пануюча наприкінці ХІХ століття академічна школа. Мало сказати: — «не давала», суворо забороняла. У ті часи молодих, прагнучих до життя художників силоміць утримували в зашторених майстернях серед гіпсових моделей знуджених античних героїв і запилюженого театрального реквізиту. І тоді збунтувалися молоді «барбізонці», «інтрансінгенти», «батіньйольці» та «імпресіоністи», покинули похмурі й темні майстерні та душні житлові мансарди й поселилися по селах — французьких, німецьких, австрійських, польських…

Казимир Сіхульський із товаришами вибрали найкраще, найбарвистіше село — гуцульське.

У перші десятиліття ХХ століття художник, використовуючи засади віденської сецесії та мюнхенського експресіонізму, створив багато картин-полотен із гуцульського побуту. Це численні весілля, весільні походи, відхід та повернення пастухів і пастушок з полонин, психологічно-точні портрети сивоволосих мольфарів і виважено-поважних газдів, ніжно-ліричні й водночас граційно-еротичні образи молодих гуцулок. Ось кілька заголовків його картин — «Похід гуцулів на полонини» (1905), «Молодий гуцул» (1905), «Малий газда» (1906), «Цвіт папороті» (1906), «Пастух» (1906), «Гуцульське весілля» (1909), «Гуцулка» (1913), «Старий гуцул» (1913), «Гуцульські музики» (1934). Ці полотна мальовано стилізованою витонченою лінією й водночас бравурно, з яскравим насиченням сонячного світла та інтенсивністю колористичної гами.

Казимир Сіхульський. Триптих «Весна», 1909 рік
Казимир Сіхульський. Триптих «Весна», 1909 рік

«Експресіоністичною деформацією барв» можна назвати твори К.Сіхульського, що вихований у школі Вичулковського, вражливо й трепетно сприймає навколишнє середовище, гуцульського краю, який став рідним йому, й з поетичною витонченістю передає його на полотні: «Весна» (1906), «Дружка» (1906), триптих «Квітна неділя» (1906), триптих «Весна» (1909), «Церква» (1909), «Хлопець під капличкою» (1913). А декоративні рослинні композиції сецесійних мотивів стають тлом-оточенням фігуративних образів.

Казимир Сіхульський. Триптих «Гуцульська Мадонна»
Казимир Сіхульський. Триптих «Гуцульська Мадонна»

Упродовж усього життєвого шляху творчість художника тяжіла до проблемності, до виявів найщиріших почуттів, вона наснажувалася роздумами про дійсність, про красу людську й красу природи. У фокусі уваги художника постійно була людина з її щоденними турботами, мріями, радістю, печаллю. Деяким творам К.Сіхульський починає надавати символічного та навіть релігійного змісту — триптих «Гуцульська Мадонна» (1909) розкриває «найвищий рівень професійної майстерності».

Казимир Сіхульський. Церква, 1929 рік
Казимир Сіхульський. Церква, 1929 рік

Упродовж 1910 — 1930-х років майже на всіх значних світових мистецьких виставках у Німеччині, Австрії, Італії, Голландії, Бельгії, Фінляндії, США експонувалися гуцульські полотна-поеми К.Сіхульського. Спраглий до життя та праці, переповнений творчою енергією, художник не обмежується малярством і рисунком карикатур, пробує себе в декоративно-ужитковому мистецтві та архітектурі — творить ескізи-картони килимів, вітражів, мозаїк, які, однак, у переважній більшості «залишилися не зреалізованими».

Виявив себе К.Сіхульський і як талановитий педагог, викладаючи впродовж 1920 — 1930-х років малюнок у Львівській промисловій школі, де тоді навчалися майбутні львівські мистці — Ю. Кратохвиля-Відимська, Р. Сельський, З. Вінницька та інші

«…Є у Львові таке чудове місце, швидше вулиця, яка починається в місті, а закінчується в селі, — читаємо в журналі «Ленінград» за 1940 рік (переклад з рос. — Авт.). — Бо, якщо в першій частині вулиці дзвенять трамваї, гудуть по бруківці автомобілі, стримлять щогли антен, а декілька сот кроків вниз — і ви одразу ж в селі, типовому і мальовничому. Спочатку плетені паркани, старенькі низенькі будиночки, маленькі садочки, потім урвище і струмок, що дзюркоче на дні зеленого яру. Це — Зофіювка, один із найчарівніших закутків Львова.

Прямую туди, знаючи, що в самому кінці яру стоїть двоповерховий будинок (вулиця Зофії, 63), — резиденція професора Казимира Сіхульського.

Казимир Сіхульський. Гуцульське весілля, 1924
Казимир Сіхульський. Гуцульське весілля, 1924

Свіжий ранковий час. Сонце лагідно усміхається. Сіхульський сидить біля мольберта й малює свій портрет, намагаючись якомога чіткіше відобразити сиву бороду під шиєю на старанно виголеному обличчі, гей би рибак на полотні голландського художника…

…Раптом він хмуриться: «…Мої картини розсіяні по всьому світу, як перелітні птахи. Навіть ті, що зберігаються в моїй краківській майстерні, зараз для мене недоступні. А мені б дуже хотілося влаштувати у Львові повну виставку моїх творів».

Казимир Сіхульський. Львів, 1928 рік
Казимир Сіхульський. Львів, 1928 рік

Але цьому вже не судилося статись. Влітку 1941 року Львів був захоплений гітлерівськими військами. Почалася німецька окупація а 6 листопада 1942 року після тяжкої хвороби художника не стало. Професора Казимира Сіхульського було поховано в родинному склепі Лангнерів на Личаківському цвинтарі.

Ця стисла оповідь покликана нагадати нам про творчість самобутнього польського художника, львів’янина за походженням, який відкрив для культурно-мистецького загалу Європи яскравий і барвистий світ української Гуцульщини, переданий вишуканими й експресивними засобами сецесійного малярства.

Ярослав КРАВЧЕНКО, кандидат мистецтвознавства.

Джерела:

  1. https://www.facebook.com/seleonov/media_set?set=a.10206116719739240.1073741920.1300307980&type=3
  2. http://art.lviv-online.com/kazymyr-sihulskyj/

Німецький мандрівник, французький шпигун, віденський кухар і львівський бібліотекар – “театр життя” Генриха фон Бретшнайдера

Німецький мандрівник, французький шпигун, віденський кухар і львівський бібліотекар – “театр життя” Генриха фон Бретшнайдера

Чого лише не зустрінеш в цьому житті. Тут дивуєшся пасивності одних людей, що існують у своєму замкнутому світі, навіть носа не виставивши поза його, ними самими встановлені умовні кордони, а тут вже шокований універсалізмом та багатовекторністю діяльності інших, що за своє, здавалося би таке коротке життя, перепробують всі ролі, переміряють десятки “шкур”, котрі лише здатні віднайти в цьому світі.

Одним з останніх був німецький мандрівник та письменник Генрих Готфрид фон Бретшнайдер, який на своєму життєвому шляху встиг понюхати пороху різних ґатунків – і того військового, що віддає енергетикою динаміки та шаленства, але також і бібліотечного, що “пахне” спокоєм, тишею і пошуками сенсу життя.

Введений у експлуатацію в 1905 році, сучасний головний корпус Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка
Введений у експлуатацію в 1905 році, сучасний головний корпус Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка

У 1783 році, коли Львів і Відень були в складі однієї держави, між цими містами відбувся цікавий транзит пам’яток. Зі столиці монархії Габсбургів на окраїну було передано цінну книгозбірню та вартісну нумізматичну колекцію. Процесію супроводжував, на той момент, директор університетської бібліотеки в Будапешті, німець Генрих Ґотфрид фон Бретшнайдер. Цінні фонди, що переправлялись з бібліотеки Ґареллі (Терезіанська академія) до бібліотеки Львівського університету, фон Бретшнайдеру довірив особисто імператор Йосиф ІІ. Очевидно, що німецький бібліотекар зі своїм завданням впорався на відмінно, бо вже наступного 1784 року, його було призначено директором бібліотеки Львівського університету.

Імператор Йосиф ІІ
Імператор Йосиф ІІ

Так виглядає, що директор львівської бібліотеки з нього також вийшов непоганий, принаймні для австрійської влади, бо за роботу над розвитком бібліотеки в Львові, він отримав письмові подяки від міністра освіти монархії Габсбургів ван Світена. Хороші відносини фон Бретшнайдера з австрійською владою підтверджує і те, що під час візитів до Львова, бібліотеку фон Бретшнайдера особисто відвідав імператора Йосифа ІІ. Стосовно ж більш практичної сторони діяльності німецького бібліотекаря у Львові, також можна пригадати кілька важливих моментів. Перш за все, це організація роботи по упорядкуванню та сортуванню книг, що були зібрані, між іншим, зі 147 монастирів! В контексті цієї роботи також було проінспектовано монастирські бібліотеки Буковини і Галичини. Між іншим, будучи директором бібліотеки Львівського університету, фон Бретшнайдер також запропонував план внутрішньої перебудови колишнього костелу тринітаріїв, де мала розміститись бібліотека. Ще йому належать кілька ідей стосовно збереження книг бібліотеки. Так, фон Бретшнайдер запровадив і кілька разів провів аукціони, на яких виставлялись дублетні примірники та непрофільна література. Призначення останнього заходу – сприяти поширенню книг в приватні книгозбірні, а відтак їх читання, популяризація й, можливо, кращі умови зберігання.

Колишній Тринітарський костел
Колишній Тринітарський костел (зараз Покровський храм)

Були в його діяльності і негативні моменти. До згаданого вище процесу сортування він ставився не надто ретельно, як наслідок, частину цінних стародруків було втрачено. Не дуже уважно та вміло, без почуття обовязку, було проведено й саме сортування. Має негативні наслідки і впроваджувана Бретшнайдером ідея книжкових аукціонів. Окремі цінні книги, внаслідок цього, за безцінь потрапляли в приватні колекції.

Зображення з одного зі творів фон Бретшнайдера
Зображення з одного зі творів фон Бретшнайдера

Попри все, загалом складається ніби непоганий образ фон Бретшнайдера – поважна, шанована людина, яка багато намагалась робити для розвитку бібліотекарства зокрема та культури загалом. Але чи знали львівяни, що за риба, в особі друга цісаря і непоганого організатора, запливла до їхнього моря; яким чином складалась життєва доля фон Бретшнайдера на початку його шляху?

Коцебу А. Кунерсдорфський бій (один з боїв Семилітньої війни), 1848 р.
Коцебу А. Кунерсдорфський бій (один з боїв Семилітньої війни), 1848 р.

У 1756 – 1763 роках в Європі, якої на той момент ще навіть не було, спалахнула Семилітня війна. За мир і справедливість воювали коаліції у складі Прусії, Великої Британії і кількох маленьких німецьких держав з одного боку та Австрії, Франції, Швеції і ін. з іншого. Учасником цієї війни був також і молодий вихідець з німецької Тюрингії, Генрих фон Бретшнайдер. Останній на той момент був на самому початку військової кар’єри – у 1753 році він вступив до Саксонського полку графа Бриля. У битві під Коліном (1757 р.) фон Бретшнайдер потрапив до прусського полону, після чого добровільно перейшов на бік прусів. Війна на мить змінила для нього своє русло. Тривало це не дуже довго, бо вже зовсім скоро він знову повернувся до саксонського війська. В рідних окопах у 1759 році йому було присвоєно офіцерське звання. Виглядало на те, що на цьому перебіжки фон Бретшнайдера мали би закінчитись, але не так це було. У 1761 році він вступив до масонської ложі, а незадовго по тому вдруге добровільно перейшов на бік прусського імператора Фрідріха ІІ.

Фрідріх ІІ Великий
Фрідріх ІІ Великий

Перебіжки між військовими таборами та маневрування між силами було не єдиним, що переслідувало фон Бретшнайдера впродовж такої багатоликої для нього війни. Також були полони. Черговий мав місце саме після повторного переходу на бік прусів. Воюючи на боці Фрідріха ІІ, він потрапив до французького полону, де перебував два роки. Звільнився з неволі фон Бретшнайдер лише в 1763 році, коли було підписано мирний договір і війна закінчилась.

Малюнок з одного зі творів фон Бретшнайдера
Малюнок з одного зі творів фон Бретшнайдера

До мирного життя фон Бретшнайдер повертався через декілька речей. Одна з них – це мандрівки та постійне переміщення, інша – письменницька діяльність, якою він водночас ще й підробляв. Франкфурт-на-Майні, Кобленці, Ідштайн, Лондон, Париж – це далеко не весь перелік міст, які фон Бретшнайдер відвідав. Зачепитись за щось солідніше та більш постійне йому вдалося лише кілька разів. Якийсь час він працював в складі голландської посольської місії, а згодом пішов служити до французького посла в Англії. Очевидно, саме таким чином фон Бретшнайдер зумів знайти вихід на французький королівський двір. Далі він працює шифрувальником в французького короля Луї XV. Спеціалізація німця – німецькі депеші.

король Франції Луї XV
король Франції Луї XV

Десь після цього розпочалась бібліотекарська кар’єра фон Бретшнайдера, одним зі штрихів якої і став описаний на початку цієї статті львівський період. Як можна бачити, гарячою сковорідкою для вихідця з Тюрингії було будь-яке місце роботи. Довго всидіти він не міг ніде. Не довго він затримався у столицях Англії та Франції, не став для нього рідним і Львів, хоч тут якийсь час він таки побув. Посаду директора бібліотеки Львівського університету він залишив 1801 року, віддавши цій роботі майже 20 років свого життя.

Фрагмент твору фон Бретштайнера
Фрагмент твору фон Бретштайнера

Старість фон Бретшнайдер вирішив провести тихо і спокійно. Капусту, як римський імператор Діоклетіан, він не садив, але власний ресторанчик у Відні мав і сам працював у ньому кухарем. У вільний час колекціонував картини та гравюри і намагався щось писати. Якщо про життя і діяльність Генриха фон Бретштайнера хтось забуде, його твори: автобіографічний “Граф Есау”, з львівського періоду – “Життя і звички Ґеорґа Валлерса” (офіційно заборонений австрійською цензурою), чи мемуари та спогади про мандрівки Європою – про нього нагадають.

Євген ГУЛЮК

Використана література:

Кметь В. Ф. Наукова бібліотека університету у перспективі 400-річчя // Вісник Львівського університету. Серія книгознавство, 2008. – Вип. 3. – С. 3 – 8; Котлобулатова І. Книгарі // Незалежний культурологічний часопис “Ї”, 2006. – №42 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n42texts/knyhari.htm; Швець Н. Бретшнайдер Генрих Ґоттфрид фон // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького та І. Підкови. – Львів: Літопис, 2007. – С. 282 – 283.

Метаморфози львівських вулиць. Алея проспекту Шевченка

Метаморфози львівських вулиць. Алея проспекту Шевченка

Одним із улюблених прогулянкових місць львів’ян є алея проспекту Шевченка. Будучи своєрідною альтернативою до головної алеї проспекту Свободи, вона причаровує своїм спокоєм та затишком. Проте, це тихе місце впродовж, порівняно короткої, своєї історії зазнало кількох метаморфоз, перш ніж отримало звичний нашому оку вигляд.

Ріка Полтва на місці сучасної алеї на проспекті Шевченка. План Львова 1878 року.
Ріка Полтва на місці сучасної алеї на проспекті Шевченка. План Львова 1878 року.

Проспект Шевченка, на якому власне й знаходиться згадана алея, бере свій початок ще з далекого XV століття, іменуючись у ті часи вулицею Гарбарською. Тоді це була другорядна вуличка, що знаходилась поза межами міських укріплень. Навіть на жодному міському плані, аж до XIX, вулиця Гарбарська не була позначена.

Одне з найдавніших фото алеї на вулиці Академічній (пр. Шевченка). На місці чаші тепер розміщений пам’ятник Михайлу Грушевському. Фото 1887-1895 рр.
Одне з найдавніших фото алеї на вулиці Академічній (пр. Шевченка). На місці чаші тепер розміщений пам’ятник Михайлу Грушевському. Фото 1887-1895 рр.

Вперше згадана вулиця з’являється на планах міста в 1844 році, змінивши до того часу свою назву на вулицю Святого Яна. Але, історія славнозвісної алеї бере свій початок ще пізніше. Річ у тім, що до кінця XIX ст. вздовж сучасного проспекту Шевченка протікала ріка Полтва. Лиш впродовж 1885-1886 її було сховано під землю.

Первісний вигляд бульвару на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото початку XX ст.
Первісний вигляд бульвару на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото початку XX ст.

В 1887 році, на місці, де колись протікала ріка, головним міським садівником Арнольдом Рьорінгом було облаштовано нелінійний бульвар, котрий складався із окремих трапецієвидних «острівків» із округленими кутами. Практично усю площу так званих «острівків»займали клумби, а тому прогулятись вздовж них було неможливо. Однак, уже тодібули встановлені перші лавочки, а тому з’явилася можливість посидіти в тіні і затишку, які створювали насаджені в цьому місці тополі, ялинки та клени. В 1901 році, посеред найменшого «острівка» встановлено пам’ятник польському поетові Корнелю Уєйському.

Пам’ятник Корнелю Уєйському посеред бульвару на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1905 р.
Пам’ятник Корнелю Уєйському посеред бульвару на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1905 р.

У 1906 роціАрнольд Рьорінг разом із Альфредом Захаревичем модернізували бульвар. Вісь нинішньої вулиці Дудаєва була продовжена алеєю, що проходила новоствореною центральною овальною клумбою до головного входу будинку Торгово-промислової палати (тепер будівля Львівської обласної прокуратури).

Бульвар на вулиці Академічній (пр. Шевченка) після Першої світової війни. Фото 1918 р.
Бульвар на вулиці Академічній (пр. Шевченка) після Першої світової війни. Фото 1918 р.

Останньою ж зміною в екстер’єрі бульвару, за часів австрійського панування, була поява, десь перед 1914 роком,будки невідомого нам призначення.

Новостворена алея на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1922 р.
Новостворена алея на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1922 р.

В 1922 році, тепер уже польська влада міста вирішує реорганізувати бульвар, перетворивши його на пішохідну алею. Для цього довелося викорчувати усі дерева та забрати клумби. Окремі острівки були з’єднані до купи. І тільки залишений без змін проїзд навпроти вулиці Зіморовича (Дудаєва) розділяв новостворену алею на дві частини. По обох її сторонах були висаджені італійські тополі (усього 72 штуки).

Будка і газетний кіоск на алеї вулиці Академічної (пр. Шевченка). Фото 1926 р.
Будка і газетний кіоск на алеї вулиці Академічної (пр. Шевченка). Фото 1926 р.

В цей же час в південному кінці алеї, на місці лавочок, поруч з уже згадуваною будкою, було поставлено газетний кіоск. Проте, простояли вони там тільки до першої половини 1930-х років.

Алея вулиці Академічної (пр. Шевченка). Фото 1936 р.
Алея вулиці Академічної (пр. Шевченка). Фото 1936 р.

На світлинах 1936-1938 років їх місце займає округла клумба. В ці ж роки клумби біля тополь дещо розширили, звузивши таким чином пішохідну частину.Характерною особливістю алеї за часів польського панування, була повна відсутність лавочок.

Нічний вигляд алеї на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1938 р.
Нічний вигляд алеї на вулиці Академічній (пр. Шевченка). Фото 1938 р.

За радянських часів алея на проспекті Шевченка зазнала небагато змін. Висаджені ще за польських часів тополі уже значно підросли, створюючи тепер додаткову тінь та затишок. Зважаючи на це вздовж алеї було встановлена кілька лавочок. В 1946 році пам’ятник Корнелю Уєйському було демонтовано та передано полякам.

Алея проспекту Шевченка. Фото 1960-1970-х рр.
Алея проспекту Шевченка. Фото 1960-1970-х рр.

В 1950-х роках було ліквідовано проїзд навпроти тодішньої вулиці Лєрмонтова (Дудаєва), тож алея тепер стала повністю суцільною. В 1970-х роках в її південному кінці, посеред округлої клумби, з’явилась кам’яна чаша на постаменті.

Алея проспекту Шевченка. Фото 1970-х рр.
Алея проспекту Шевченка. Фото 1970-х рр.

Сучасного ж вигляду алея отримала тільки за часів незалежної України. В 1997 році було викорчувано тополі, а на їх місце засаджено кулясті клени. Кам’яну чашу замінили на тумбу оголошень.

Сучасний вигляд алеї на проспекті Шевченка. Фото 2008 р.
Сучасний вигляд алеї на проспекті Шевченка. Фото 2008 р.

Помітно збільшилась, в порівнянні з радянським часом, кількість лавочок, завдяки чому дана алея і стала місцем для спокійного і тихого відпочинку посеред гамірного центру нашого міста.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Вільна енциклопедія Вікіпедіяwww.uk.wikipedia.org
  2. Інтернет-ресурс www.polona.pl
  3. Інтернет-портал www.lvivcenter.org
  4. Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
  5. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.

 

 

«Мистецтво, що сяє золотом» Галини Різничук

«Мистецтво, що сяє золотом» Галини Різничук

Сказати, що ці картини зроблені талановито – це практично нічого не сказати. В них відчувається надзвичайно сильна енергетика, тепло і щось таке, що несе у собі справжнє диво, яке зцілює душу та дарує відчуття піднесення, гармонії та затишку. Такими бувають твори лише по-справжньому талановитих людей. І однією з таких людей є Галини Різничук, виставка якої, під назвою  «Мистецтво, що сяє золотом», відкрилася 2 грудня 2015 року у виставкому залі Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукова бібліотека України ім. В. Стефаника (палац Баворовських) за адресою: вул. Бібліотечна, 2.

Тих, кому їх талант дається від Бога, а коли вони творять, то сам Всесвіт не лише допомагає їм, але й через них несе людям добро, світло, гармонію та безмір Неба.
Твори, які треба бачити в реальному вимірі, спокійно вдивитися в золоті лики, торкнутися серцем та відчути, як стаєш причетним до того, що творить високе і вічне мистецтво.

Мисткиня працює у цій техніці від 2008 року. Серед її робіт: солом’яні ікони, портрети історичних постатей, зображення тварин.

За такий короткий період творчої діяльності, Галина Різничук представляла свої роботи на Міжнародному фестивалі соломкарського мистецтва у Луцьку, обласному краєзнавчому музеї, численних виставках та фестивалях. Її твори знаходяться у приватних колекціях як в Україні, так і за кордоном, зокрема, в Італії, Польщі, Америці, Росії.

Виставка експонуватиметься до кінця грудня 2015 р. Виставкові зали відкриті у вівторок та четвер з 11:00-16:00.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Застосування інноваційних технологій в музейній практиці (відео)

Застосування інноваційних технологій в музейній практиці

Далі знайомимо вас з виступами учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові, і пропонуємо вашій увазі доповідь наукового співробітника Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка Людмили Вітенко на тему “Застосування інноваційних технологій в музейній практиці (сучасні проекти та методичні розробки музею В.Г. Короленка)”.

Полтавський літературно-меморіальний музей письменника Володимира Короленка починає своє літочислення з 1928 року. Саме тоді родина великого гуманіста розчахнула двері свого помешкання для тисяч відвідувачів, розмістивши в одній з кімнат виставку «Життя і творчість В.Г. Короленка».

Першим директором і світочем музею стала донька письменника Софія Володимирівна, яка зберегла для нащадків унікальну колекцію особистих речей Володимира Галактіоновича: все те, що тепер допомагає означити музейний простір як живий, наповнений…

Майже дев’яносто років поспіль поспішають на гостину до В.Г. Короленка тисячі відвідувачів, щоб отримати незабутні враження від зустрічі зі світом митця та аурою його дому.

Сучасний короленківський музейний простір може запропонувати гостям відвідини меморіальної квартири, де збережено сотні особистих речей письменника: рукописи, книги, меблі, предмети домашнього вжитку тощо; літературної частини з виставковою залою та експозицією, що детально розповідає про полтавський період життя та творчості великого гуманіста. Між двома будівлями меморіальної та літературної частини прекрасна паркова зона змішаного типу з ознаками регулярного та пейзажного парку. За літературною частиною розташований великий сад, де серед інших зберігаються й унікальні рослини, посаджені письменником та його донькою.

Науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка Людмила Вітенко
Науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка Людмила Вітенко

На перший погляд будь-який меморіальний музей надзвичайно стабільний і ніщо не може порушити його існування, але це тільки на перший погляд. Спливають роки і музей, як живий організм, підпорядковується всеохоплюючому процесу трансформації – поступовому, не різкому, проте помітному неозброєним оком, якщо, наприклад, розглядати його життєвий шлях довжиною хоча б у десять-двадцять років. Музей змінюється, адже змінюється відвідувач.

У другій половині 70-х років ХХ ст. працівники Полтавського літературно-меморіального музею В.Г. Короленка, очевидно, вперше відчули гостру потребу у трансформації музейного простору. Було прийнято рішення змінити концепцію експозиції, перетворивши, по-суті, літературну виставку у меморіальну квартиру Володимира Короленка. Урочисто нова експозиція була відкрита в 1978 році до 125-ї річниці від дня народження письменника-гуманіста.

Новий короленківський музейний простір потрібно було наповнити новою інформацією. В умовах радянського часу екскурсія, що розповідала про полтавський період життя та творчості В.Г. Короленка, була викривленою та далеко не повною, адже цензура забороняла розкривати антибільшовицькі настрої великого гуманіста, його благодійну допомогу тисячам постраждалих у роки громадянської війни. Навіть про діяльність благочинної громадської організації «Ліга порятунку дітей», завдяки якій десятки маленьких життів було врятовано на Полтавщині, інформація не висвітлювалася. Звісно, що ні про щоденники 1917-1921 рр., а ні про листи до Анатолія Луначарського, у яких письменник-гуманіст сміливо викриває злочини червоного терору, в оглядових екскурсіях не йшлося.

І вже у часи незалежної України науковий матеріал почав змінюватися, доповнюватися новими фактами з першоджерел, які виймалися з засекречених архівів.

Одночасно з цим економічна криза 90-х викликала значний спад відвідувачів. Для того, щоб повернути людей до музею, потрібно було створити особливо привабливий продукт.

Першим значним музейним проектом стало відродження Короленківської ялинки. Колишній директор музею Євген Ніколенко розробив текст невеличкої тематичної екскурсії, сам переодягався у Діда Мороза і виходив до відвідувачів. Наразі проект «Короленківська ялинка», який у наш час користується великим попитом та любов’ю відвідувачів, допрацьований і складається з двох блоків: екскурсія-мініатюра та святкова розважальна програма. Під час першої частини діти засвоюють цікаву інформацію про традиції святкування Нового року в родині письменника В.Г. Короленка, розглядають старовинні новорічні прикраси, а в другому блоці – допомагають старенькому Діду Морозу, що блукає по Полтаві, дістатися до музею, проходячи цілий ряд веселих та інтелектуальних випробувань.

На початку ХХІ століття ще один проект під назвою «Короленківський чай» був втілений у життя колишнім директором музею Борисом Божком.

Родина письменника Володимира Короленка була надзвичайно гостинною. Усіх, хто приходив до великого гуманіста для вирішення власних проблем, запрошували за стіл та пригощали цілющим ароматним чаєм.

Сучасні відвідувачі, як виявилося, теж дуже охоче пригощаються оригінальним напоєм, настояним на 13 травах. Під час короленківського чаювання на меморіальній веранді туристи отримують додаткову інформацію про побут, звички родини, відомих гостей тощо. Взагалі, під час трапези створюється неформальна обстановка, сприятлива для музейного діалогу, коли відвідувачі самі задають тон та обирають тему для спілкування.

Меморіальна частина Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка
Меморіальна частина Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Як зберегти актуальність для ультрасучасного слухача і глядача, охороняючи тонку музейну ментальність та впроваджуючи нові форми музейного спілкування, так званого «діалогу», між відвідувачем і експонатом, між відвідувачем і екскурсоводом? Як створити той просторий і комфортний «коридор», у якому ці двоє будуть у плідній творчій співпраці, осяяній світлою енергетикою місця буття великої людини? Саме «буття», а не вже «небуття», або «колись буття». Саме «буття»…

Це вже питання сьогодення, які мають ефективно вирішувати сучасні працівники музею.

«Попит народжує пропозицію», – твердить геніальний закон економічної теорії і, хоча люди творчі далекі від голого розрахунку, вони також потрапляють під владу цього постулату, якщо, звісно, хочуть рухатися в ногу з часом.

Підтримуючи щоденний діалог з музейною аудиторією, від наймолодших – до людей поважного віку, працівники музею В.Г. Короленка проводять певний моніторинг та вивчають попит. На базі отриманих результатів формується пропозиція.

«Пропозицією» науковців музею В.Г. Короленка стало кілька оригінальних музейних проектів, створених з використанням інноваційних технологій на базі основ музейної педагогіки за різними напрямками і для різної вікової категорії.

Інновації проникають звідусіль у наше життєве середовище. Музей також потребує залучення інноваційних технологій у повсякдення задля осучаснення музейної комунікації та можливості розширення спектру «пропозицій».

Термін «інновація» означає оновлення певного процесу, а «технологія» у світовій педагогіці використовується як протиставлення існуючому статичному і негнучкому поняттю «метод».

Інноваційні технології – це цілеспрямований системний набір прийомів організації пізнавальної діяльності людей, що охоплює процес музейної співпраці (між екскурсоводом і групою) від визначення мети до одержання результатів. І ґрунтується на гуманістичному підході з опорою на «Я-концепцію», праві вибору теми і її розвитку, заглиблення у власний суб’єктивний досвід та використання його у процесі діалогу.

Фрагмент робочого кабінету приміщенні Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка
Фрагмент робочого кабінету приміщенні Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Отже, починаючи з 2014 року унікальний багатогранний простір меморіального музею В.Г. Короленка став майданчиком для музейно-педагогічних експериментів, направлених на пошук нових форм роботи з відвідувачами, які б могли стати альтернативою традиційній екскурсії чи лекції.

За статистичними даними останніх років, найменш залученими до музею виявилися підлітки. І тому першу ставку в експериментальних спробах було зроблено на найскладніший – підлітковий вік: вік викликів, заперечень, провокацій. На початкових етапах потрібно було відшукати таку форму роботи, яка б могла відірвати школярів від планшетів та сенсорних телефонів і змусила на виході з музею висловлювати захоплення.

Одна з перших експериментальних розробок команди науковців музею В.Г. Короленка – науково-пізнавальна гра-квест «Скарби короленківської садиби», повністю вибудувана за законами квестового комп’ютерного жанру, але перенесена у реальність і замішана на знаннях дітей з літератури, географії, етнографії, історії, логіки, а цементує усі ці знання життя та творчість письменнка-гуманіста Володимира Короленка. Долаючи «інтелектуальні перешкоди», підлітки поглиблюють свої знання, вчаться працювати в команді, слухати і розуміти один одного. У грі вони глибоко засвоюють по-суті традиційну екскурсійну інформацію – ту, яка під час звичайної розповіді могла б і не відкластися у пам’яті. Проте після квесту використаний науковий матеріал відтворюється підлітками майже стовідсотково, відповідно до результатів моніторингу.

Багатоетапна науково-пізнавальна гра «Скарби короленківської садиби» спроектована з застосуванням інноваційних технологій. Запускаючи ігровий сценарій та відступаючи від ортодоксального «методу», інструктори вмикають програму, після чого вона розвивається в певних межах, проте кожного разу по-своєму, відповідно до гуманістичного підходу.

Літературна частина Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка
Літературна частина Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Якщо на етапі перших проб проведення квесту акцент було зроблено тільки на підлітків, як на потенційних споживачів, то подальший «попит» спровокував появу ще двох квестових варіацій: для дітей початкових класів (від вісьмох років) та дорослих (студентів, педагогів, корпоративних замовників та ін.). Таким чином, перший альтернативний музейний проект став настільки успішним, що протягом року до нього було залучено різноманітну вікову категорію та на «виході» отримано однаково позитивний результат.

Гра-квест у музеї В.Г. Короленка викликала величезний резонанс серед школярів та педагогів. І коли вже всі ті учнівські колективи, які можна охарактеризувати, як активні, дружні, креативні, почали звертатися з формулюванням: «Хочемо ще чогось-такого… Цікавого… Не такого, як у всіх…» – народилася ідея нового проекту під назвою «Сліпий музикант» – психологічний етюд В.Г. Короленка»: розробка у вигляді екскурсії-театралізації та уроку-дослідження з елементами аналізу й психологічного тренінгу.

Поява цього проекту була обумовлена також тим, що вперше у 2015 році повість В.Г. Короленка «Сліпий музикант» введено до курсу зарубіжної літератури 6-го класу. Опрацьовуючи з дітьми цей непростий, але такий зворушливий літературний твір, шкільні педагоги зіштовхнулися з проблемою несприйняття дітьми філософсько-психологічної підкладки тексту та просили допомоги у науковців музею.

Володимир Галактіонович означив свій твір як «психологічний етюд», тобто вправа з психології. Саме таке авторське трактування і підказало формат наступного інноваційного проекту для школярів підліткового віку.

Сад на території Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка
Сад на території Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

На початку зустрічі діти занурюються у таїнство народження дитини – сліпого хлопчика Петрика Попельського. Далі, проходячи з ним важкий життєвий шлях долають труднощі і від повної темряви приходять до світла. Діти самі підходять до висновку, що сліпий може бачити світло – духовне, високе, Божественне, і в такому разі світло фізичне – не головне. До такої думки учасників підводить психологічний тренінг, у якому за допомогою музичного фону та різнокольорової гами вони відображають психологічний стан сліпого хлопця на різних стадіях його зростання й самоусвідомлення: від повної темряви до високого світла.

Особлива увага підлітків спрямовується на мотивацію людини, її прагнення досягти результату шляхом важкої щоденної праці. Найтяжча робота  –  долання власних стереотипів, бар’єрів, умовностей на шляху до особистого щастя.

Паралельно з глибоким емоційним аналізом твору відбувається візуалізація загальних переживань, шляхом створення колективних колористичних аплікацій. Спільно спродукований результат експонується на спеціальних стійках та відображає груповий емоційний стан, який, при правильній подачі матеріалу, повністю співпадає з емоційним станом героя повісті «Сліпий музикант» на різних етапах його життя та духовного зростання.

Охопивши підліткову аудиторію сучасними пропозиціями, музей В. Г. Короленка запропонував у подальшому цікавий проект для найменшої вікової групи – дитсадківців та учнів початкових класів.

Найперше, від чого відштовхувалися наукові працівники музею В.Г. Короленка під час моделювання концепції, це прагнення зробити продукт казковим та інтерактивним. Маленькі діти чудово сприймають інформацію у грі, а тому весь процес спілкування наситили динамічною казковою атмосферою.

Інтер'єр Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка
Інтер’єр Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

Іншим концептуальним акцентом є допомога дітям зануритися в атмосферу минулого. У дошкільнят ще зовсім нерозвинене сприйняття часових проміжків. Фрази типу «сто років тому», «двісті років тому» і т.п. для шестирічок нічого не означають, адже вони не мають в уяві сформованої історичної картини, так званого історичного фону.

Таким чином, для дошкільнят було презентовано інтерактивну ігрову театралізовану екскурсію «Машина часу у садибі Короленка». На початку зустрічі дітей чекає несподіванка – переміщення в часі за певних ігрових умов. А далі – зустріч з господарем дому Володимиром Галактіоновичем, його донькою Софією Володимирівною та казковою Квітковою феєю.

Стрімко переходячи від «об’єкта до об’єкта» у супроводі акторів-аматорів (вони ж – співробітники музею), діти не відчувають втоми, а навпаки згорають від цікавості: «Що ж буде далі?..» У такому випадку малюки усвідомлюють і запам’ятовують майже сто відсотків інформації.

Усі вищезазначені проекти є найсучаснішими суто авторськими музейними розробками з урахуванням запитів різновікової аудиторії та такими, які відвідувачі готові оплачувати, поповнюючи музейний спецрахунок. А отже вони мають право на життя в музеї.

Поруч із цим тривають екскурсії оглядові й тематичні, де також, відповідно до інноваційних технологій, відбувається відхід від архаїчного «методу», а за найголовнішу мету береться ідея створення атмосфери буття Великої людини за допомогою гри з енергією відвідувачів, енергією, яку залишили по собі мешканці чудового будинку на колишній Мало-Садовій вулиці в Полтаві. Міксуючи ці потоки, науковці намагаються створити відчуття повної присутності великого гуманіста Володимира Короленка в оселі, де пройшли останні вісімнадцять років його життя.

Використовуючи правильно і послідовно інноваційні технології в будь-якому музейному форматі роботи, відвідувачі підходять не тільки до висновків суто інформаційних. Набагато важливіше почути від них про певну духовну чи то душевну трансформацію, а це означає, що музейна робота поступово входить на новий сучасний рівень.

Людмила ВІТЕНКО
науковий співробітник Полтавського літературно-меморіального музею В. Г. Короленка

 

Де у Львові заховані скарби, або Костел Марії Магдалини

Наш міст є містом з величезною кількістю храмів та сакральних споруд. Кожна з них має свою неперевершену архітектуру, загадкові, часом навіть містичні, таємниці, а іноді – й трагічну долю. І унікальна архітектура, і ціла низка таємниць, та доволі прикра доля – усе це в собі поєднав колишній костел Марії Магдалини, а зараз – Будинок органної та камерної музики у Львові.

Костел Марії Магдалини у Львові. Фото 2015 року, автор Роман Метельський
Костел Марії Магдалини у Львові. Фото 2015 року, автор Роман Метельський

Історія даної споруди починається ще з початків XVIIст.. Початок цей був оповитий цілою низкою конфліктів. Різні джерела по-своєму оповідають їхній зміст.Найвірогіднішою виглядає розповідь, що коли ченці-домініканці вирішили збудувати собі монастир з костелом, то проти цього виступили міщани. Оскільки сакральні споруди не обкладалися податком,а тягар будівництва лягав на місто та тягнув за собою підвищення податків,то жителі міста навіть палками розганяли будівничих. Таким чином, ченці-домініканці вирішили будувати свої споруди поза межами тогочасного міста. Про те, й на цьому конфлікт не завершився.

Костел Марії Магдалини. Літографія початку XIX ст. Автор: Йозеф Свобода.
Костел Марії Магдалини. Літографія початку XIX ст. Автор: Йозеф Свобода.

Будівництво розпочалось на невеличкому пагорбі, а навколо монастиря традиційно почалось зведення оборонних мурів. Це занепокоїло міську владу, яка побоювалась, що у випадку захоплення даного монастиря ворожим військом, це місце становитиме додаткову небезпеку для Львова. Домініканцям вдалося знайти компромісу з міщанами зобов’язавшись не зводити міцних оборонних мурів, а лиш невеличку огорожу, яку у випадку війни вони могли швидко розібрати.

Одна із найдавніших світлин костелу Марії Магдалини, здійснена ще до його перебудови Ю. Захаревичем. Про це свідчить відсутність барокових шпилів на обох вежах храму. Фото 1860-1870 рр.
Одна із найдавніших світлин костелу Марії Магдалини, здійснена ще до його перебудови Ю. Захаревичем. Про це свідчить відсутність барокових шпилів на обох вежах храму. Фото 1860-1870 рр.

Остаточне будівництво розпочалось в 1615 р. Будувати невеличкий кам’яний костел взялись на місці дерев’яної каплички, збудованої тут ще в 1600 р..Завершено будівництво в 1635 р. До речі, костел початково було освячено іменем не тільки Марії Магдалини, але й апостола Фоми. На жаль, новозбудований храм простояв у спокої лиш фатальних 13 років. Уже в 1648 р. його захопили та частково зруйнували війська Б. Хмельницького.

Світлина весільної церемонії, що відбувається в костелі Марії Магдалини. Ліворуч помітно фігуру Матері Божої, знесену радянською владою в 1962 році. Фото 1905 р.
Світлина весільної церемонії, що відбувається в костелі Марії Магдалини. Ліворуч помітно фігуру Матері Божої, знесену радянською владою в 1962 році. Фото 1905 р.

Як тільки усі будівлі монастиря було відновлено,його спіткала наступна невдача – в 1704 р. він зазнав грабунку та пожежі в наслідок захоплення Львова шведськими військами. Існують також відомості, що костел в другій половині XVII ст. постраждав від пожежі. Очевидно, що це могло трапитись під час облоги міста турецькими військами 1672 р..

Інтер’єр костелу Марії Магдалини. Фото: 1906 р.
Інтер’єр костелу Марії Магдалини. Фото 1906 р.

Так чи інакше, але кілька грабунків, пожеж та руйнувань спричинили до перебудови костелу в 1754-1758 рр. львівським архітектором Мартином Урбаніком. За проектом Яна де Вітте Урбанік змінив фасади будівлі, добудував до нього головну наву, хори та вежі. Ще через кілька років передній фасад оздобили дві кам’яні статуї Св. Домініка та Св. Яцека, виготовлені СебастіяномФесінгером. До речі, перебудований храм став першим у Львові, в котрому під час будівництва були враховані закони акустики.

Колона Сикстів та костел Марії Магдалини. Фото 1912 р.
Колона Сикстів та костел Марії Магдалини. Фото 1912 р.

В 1784 році, після приєднання Галичини до володінь Габсбургів, орден домініканців було ліквідовано. Будівлі їхнього монастиря перетворили на канцелярію державних маєтків, трішки згодом на міський будинок праці, а в 1841 році – на жіночу в’язницю. Натомість, костел при монастирі перетворено на парафіяльний храм. В 1784 р.проведено його реконструкцію.У 1857 р. коштом намісника Галичини А. Голуховського у костелі було встановлено новий необароковий вівтар.А в 1889 р.на вежах з’явились барокові завершення роботи Юліана Захаревича, а храм набув сучасного вигляду.

Костел Св. Марії Магдалини з боку вул. Сикстуської (тепер вул. Дорошенка). Фото 1930-1939 рр.
Костел Св. Марії Магдалини з боку вул. Сикстуської (тепер вул. Дорошенка). Фото 1930-1939 рр.

У листопаді 1918 р. костел знаходився на лінії польсько-української боротьби за Львів. Артилерійські снаряди потрапили у вежі, дах, пошкодили стіни.Реставраційні роботи почались в 1925 р., після передачі храму під опіку Політехніки, та тривали до початку Другої світової війни. В 1926-1927 рр. перед вівтарем XVII ст. встановлено скульптурну композицію у вигляді двох ангелів, а в 1932 р. в костелі поставлено найбільший в сучасній Україні орган.

Головний вівтар костелу Марії Магдалини. Саме під цим місцем знаходиться таємнича крипта. Фото 1935 року
Головний вівтар костелу Марії Магдалини. Саме під цим місцем знаходиться таємнича крипта. Фото 1935 року

Після війни радянська влада влаштувала у храмі студентський клуб Політехнічного інституту, де тричі на тиждень відбувались танцювальні вечори. В народі цю дискотеку називали «Магдалена». В 1962 р. відбувається наступна хвиля комуністичного атеїстичного божевілля. Тоді були зрізані хрести з веж храму, перед костелом знищено кам’яну колону Сикстів, що стояла в цьому місці ще з 1597 року, та пережила напади усі облоги Львова з тих часів та нацистську окупацію. Мабуть, тоді ж із площі перед святинею прибрали фігуру Матері Божої, а з прикостельного муру – скульптуру св. Яна Непомука. В самому ж костелі було облаштовано спортивний зал.

Колона Сикстів та фігура св. Яна Непомука. Фото 1939 р.
Колона Сикстів та фігура св. Яна Непомука. Фото 1939 р.

Лише в 1969 р. радянська влада трішки схаменулась, і в костелі почав діяти органний зал, який існує й до сьогодні. Уже із здобуттям Україною незалежності, з 1998 р. у храмі також відбуваються римо-католицькі богослужіння.

Костел Марії Магдалини в радянські часи. Фото 1970-1975 рр. Автор: Юрій Гаськевич
Костел Марії Магдалини в радянські часи. Фото 1970-1975 рр. Автор: Юрій Гаськевич

Але, окрім своєї історії, храм має ще одну привабливість. В 1995 р., в ході археологічних робіт під вівтарною частиною храму виявлено скарб 28 монет з золота різної проби. Усі монети різночасові, та найпізніша з них 1913 р., що наштовхує на думку, що скарб був захований під час Першої світової війни. Та найбільша таємничість храму пов’язана не з цим. Під час розкопок археологи натрапили на таємну крипту, найімовірніше кубічної форми, потрапити в котру можна лиш знісши несучу стіну храму. Існує кілька припущень та легенд, що ж може зберігатися в цій крипті. За одними версіями там бібліотека домініканців, за іншими – їхні скарби. Що ж там насправді залишається лишень гадати.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Василюк Т. Костел Марії Магдалини: від храму монахів-домініканців до Будинку органної та камерної музики // http://velychlviv.com/kostel-mariyi-magdalyny-vid-hramu-monahiv-dominikantsiv-do-budynku-organnoyi-ta-kamernoyi-muzyky/
  2. Інтернет-портал www.lvivcenter.org
  3. Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
  4. Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
  5. Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.
  6. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів, 2009. – 528 с.
  7. Поліщук Н. Костел Св. Марії Магдалини у Львові і таємниці його крипти // http://risu.org.ua/ua/relig_tourism/religious_region/60307/

Францішек Яворський та його “коханий Львів”

Наше королівське місто Лева, як і будь-яке поважаюче себе місто, звичайно має й своїх дослідників. Сучасні львовознавці, котрі вивчають історію міста, архітектуру та мистецтво опираються не тільки на архівні документи чи спогади сучасників, а й на доробок «давніх» дослідників Львова, таких як Бартоломей Зиморович, Денис Зубрицький, Іван Крип’якевич, Микола Голубець, Мєчислав Опалек та інших. Одних ми знаємо краще, про інших чули менше. Є серед них й майже легендарна постать – Францішек Яворський, який був захоплений нашим містом настільки, що завжди називав його “коханим Львовом”.

Францішек Яворський
Францішек Яворський

За своє недовге життя (доля відміряла йому лише 40 років) він встиг написати і видати 20 книг та надрукувати понад 250 окремих статей у періодиці. Його публікації стали класикою леополітани і у наш час серед літераторів, краєзнавців, журналістів розійшлися безліччю цитувань, переписувань, повторень та перекручувань.

Народився Яворський 21 листопада 1873 року у Городку на Львівщині в родині дрібного чиновника. Освіту отримав у Львівському університеті, закінчивши юридичний факультет. Але присвятив себе історії, при чому майже виключно вивченню минулого Львова.

Після закінчення університету Яворський почав працювати юристом-практикантом у львівському магістраті. У 1900 році він почав друкуватись як журналіст на шпальтах газети “Kurjer Lwowski” і додатку до неї “Tydzień”, переважно з рецензіями та краєзнавчими оглядами місцевостей Східної Галичини — зокрема, зі статтями “Броди”, “Жовква” (1903), “Снітинська земля”, “Унівський монастир” (1904).

Францішек Яворський. Порохова вежа і Міський архів, 1905 рік
Францішек Яворський. Порохова вежа і Міський архів, 1905 рік

У 1903 році він видає свою першу невелику книжку «Про Жовкву та ї власників Жулкевських і Собеських». У тому ж році Яворський переведений до архівного відділу міської ради. Уважна праця з документами Міського архіву та іншими колекціями значно збагатила його джерельну базу пошуків. Він мріяв науково опрацювати і видати всі магістратські і спадкові акти Львова ХVІ-ХVІІ ст., які вважав надзвичайно багатими і цінними джерельними матеріалами міської історії та культури.

Як працівник львівського Міського архіву, який тулився у трьох тісних приміщеннях першого поверху північної частини ратуші, Яворський не міг оминути справи облаштування для його фондів приміщень Порохової вежі і в 1905 році видав другу свою книгу “Порохова вежа і Міський архів” з історичним оглядом самої споруди та конкурсних планів її перебудови. Тоді ж вийшло з друку історичне дослідження, присвячене обороні Львова від військ Богдана Хмельницького у 1655 р. та про захист у цьому ж році Ченстохови від шведського війська у книзі “Оборона Ченстохови” (1907 р.)

Францішек Яворський та Франц Ковалишин у львівському міському архіві, 1911 рік
Францішек Яворський та Франц Ковалишин у львівському міському архіві, 1911 рік

У жовтні 1906 року Яворський став одним з організаторів Товариства шанувальників минулого Львова(Towarzystwo miłośników przeszłości Lwowa), був обраний видавничим редактором з ініціативою публікації праць членів цього товариства у серії “Львівська бібліотека” (“Biblioteka Lwowska”). Перша книжка з цієї серії, яка вийшла з-під його пера – “Львівська ратуша” (1907 р.). В ній автор докладно описав історію спорудження та існування будинку львівської муніципальної влади від середньовіччя до початку ХХ ст. Рисунки для книги виконав колега і приятель автора, також працівник Міського архіву Франц Ковалишин, який відтоді був постійним ілюстратором видань “Львівської бібліотеки”, а також окремих статей Яворського.

Фрацішек Яворський. Городоцький цвинтар у Львові. 1908 рік
Фрацішек Яворський. Городоцький цвинтар у Львові. 1908 рік

В цій же серії вийшла низка наступних книг дослідника: “Городоцький цвинтар у Львові” (1908 рік), в якій автор описав надгробні пам’ятники старого львівського кладовища, з якого нині не залишилось і сліду. “Нобілітація міста Львова” (1909 рік), “Львів за Ягайла” (1910 рік), “Польські королі у Львові” (1912 рік). Останні грунтувалися на скурпульозно опрацьованих архівних документах. В них можна знайти безліч цікавих подробиць з міського побуту , звичаїв львів’ян, уявити собі вигляд вулиць, площ, окремих споруд Львова ХІV-ХVІІІ ст., дізнатися про його господарський та культурний розвиток.

Паралельно з працями для серії “Львівська бібліотека” Яворський писав книги і для інших видавницттв. У 1907 та 1911 роках вийшли два видання його “Путівника по Львову та околиці з Жовквою та Підгірцями”. Це видання містить багато описів окремих об’єктів і фактичних даних, яких годі шукати в інших, більш відомих путівниках.

У 1907 і 1908 роках з’явилися дві частини дослідження Яворського про львівські екслібриси, а у 1910 – науковий опис скульптурних плакеток і медальйонів з колекції родини Пшибиславських (сьогодні зберігаються у фондах Львівської національної галереї мистецтв ).

Францішек Яворський. Львів давній і вчорашній. 1911 рік
Францішек Яворський. Львів давній і вчорашній. 1911 рік

Також у 1910 році у видавництві “Львівського кур’єра” вийшла у світ збірка нарисів (згодом об’єднаних у книгу) “Львів давній і вчорашній”, що відразу стала справжнім бестселером. Обидва наклади — 1910 року та доповненого видання 1911 року — розійшлися блискавично. У книзі описуються центральні бульвари — Гетьманських та Губернаторських валів, є ліричні подорожі по парках і околицях Львова з їх історичним об’єктами парк і палац Яблоновських, Єзуїтський город, Стрільниця, Погулянка, Цетнреівка, Високий Замок, гора Вроновських, Пелчинський став, Кайзервальд Софіївка, Залізна Вода   і т.д. Цікаво те, що увага автора не спрямовує читача на репрезентативні урядові чи аристократичні споруди, а на менш помітні, але по-своєму цікавіші,, часом дивні і незбережені вже будинки, пам’ятники, на незнані, скриті під землею залишки фортифікацій, цвинтарі, ходи та тунелі, на турботи та тривоги давніх мешканців передмість — Замарстинова й Голоска. Яворський зосереджує увагу читачів на маловідомих львівських епізодах із життя як уславлених, так і позабутих осіб. Його цікавлять, на перший погляд, незначні, “другорядні” постаті старого Львова: власники вірменського ломбарду, книгарі, журналісти і митці — завсідники богемної кав’ярні на вул.Краківській, “дурний Ясь” та інші диваки; серед театральних прем’єр він виділяє не гучні і знамениті, а забуті, хоча дуже оригінальні й пов’язані зі львівською тематикою.

Крім книг у творчій спадщині Яворського — значна кількість (понад 250 ) окремих статей, розпорошених по різних періодичних виданнях. Пізніше для книжкового перевидання він прискіпливо відбирав лише незначну частину своїх публікацій. Переважна більшість статей друкувалась у “Львівському кур’єрі” і додатку до нього, а також у часописах “На нашій землі” та “Штука”.

Францігек Яворський. Про сірий Львів. 1917 рік
Францігек Яворський. Про сірий Львів. 1917 рік

Зі статей у львівській пресі була сформована остання книга Яворського “Про сірий Львів”. Книга не мала позначеного року видання, але, очевидно, вийшла з друку у лютому-березні 1917 року. Затримка її видання пояснюється лихоліттям Першої світової війни, оскільки підготовка книги до друку здійснювалась ще за участі автора. На початку 1914 року Яворський, уже важко хворим (мав туберкульоз легенів), у ліжку в своєму помешканні на вул.Мохнацького (сучасна Драгоманова), 38 , робив коректуру своєї збірки. І знову, серед львівської топографії він виділив ті дільниці і споруди, що не кидалися одразу в око чи вже канули у небуття, розповідав про улюблене видовище барокового Львова — феєрверки та багато іншого.

Будинок на вул. Мохнацького (сучасна Драгоманова), 38, де мешкав Францішек Яворський
Будинок на вул. Мохнацького (сучасна Драгоманова), 38, де мешкав Францішек Яворський

Відійшов у небуття Францішек Яворський 18 березня 1914 року. Його передчасна смерть викликала у Львові значний резонанс. Зокрема, на шпальтах львівських газет з’явилися некрологи, де його особистість та творча діяльність були оцінені на дуже високому рівні.

«Вчора перестало битися одне з найбільш шляхетних сердець, які були серед львівської журналістської братії, полетіла в далекі світи кришталева голубина душа. Після довгого протистояння з невиліковною хворобою легенів помер Францішек Яворський, довголітній співредактор “Кур’єра Львівського”, архіваріус міста Львова і закоханий у минуле цього міста історик, автор великої низки досконалих історично-літературних праць, присвячених справам і людям давнього Львова.

У колі своїх численних знайомих св. пам. Францішек Яворський користувався щирою, непідробною симпатією, тому що це була не тільки невтомна людина з видатними здібностями, але й людина дуже чуйна, товариська, надзвичайно, просто винятково скромна. Вище середнього зросту, сутулий, з обличчям з характерним рум’янцем, обрамленим передчасною сивиною, попри важку хворобу завжди усміхнений і безтурботно веселий, він завойовував симпатію самою лише зовнішністю. Честь його добрій пам’яті» («Gazeta Poranna).
“Коли Яворський думав про Львів, а думав про нього завжди, перед його очима проходило все славне минуле міста. Для нього Львів був підсумком багатовікової культури, що, як сонце, наповнило це місто своїм світлом і теплом” (“Kurjer Lwowski”, 19.ІІІ.1914 р.)

Пам'ятник на могилі Францішка Яворського
Пам’ятник на могилі Францішка Яворського

Поховали львовознавця на Личаківському кладовищі. У 1929 році на його могилі коштом міста було встановлено надгробний пам’ятник авторства Вітольда-Вінцента Равського.

Софія ЛЕГІН

  1. Юрій Бірюльов. Лицар старого Львова. Вступ до книги Ф.Яворського “Про сірий Львів”. Львів “Центр Європи”, 2012 р.
  2. http://city-adm.lviv.ua/lvivhistory/lviv-100-years-ago/164-19-bereznia-1914-roku
  3. http://polona.pl

Галицькі шахи за німецької влади

Галицькі шахи за німецької влади

72 роки тому, 29 вересня 1943 року в Самборі завершилася індивідуальна шахова першість дистрикту «Галичина». Змагання були організовані Українським Центральним Комітетом з ініціативи голови УЦК Володимира Кубійовича. На турнір, який стартував 22 вересня, прибули 14 відомих шахістів регіону. Проїзд і проживання учасників взяла на себе «Ланка тіловиховання», що діяла при УЦК.

Цілий тиждень відомі галицькі шахісти змагалися за звання найкращого шахового митця Галичини. У фінальний день турніру виявилося, що визнаний маестро шахів зі Львова, Степан Попель, перемоги якого очікували організатори, не зможе в чергове виграти турнір. Його обійшов молодий Ярослав Шевчик із Спортивного товариства «Україна» (Львів). Попелю довелося вдовольнитися другим місцем, третім був Янів. Призери отримали іменні нагороди від УЦК і подарунки від В.Кубійовича, який був особисто присутнім на турнірі.

 Степан Попель
Степан Попель

Загалом шахи в окупованій німцями Галичині спортивні функціонери почали відновлювати навесні 1942 року, трохи пізніше від інших видів спорту. У травні 1942 року в газеті «Львівські вісті» в рубриці «Зі спорту» з’явилася невеличка замітка такого змісту: «Занедбана і забута нами ділянка врешті оживилася. Майже всі члени колишнього Товариства українських шахістів згуртувалися тепер у шаховій секції спортивного товариства «Україна». Є тут колишній мистець Львова проф. С.Попель, інж. М.Романишин, М.Турянський, Я.Шевчик, Мацюшенко, Л.Туркевич, Т.Кукич, Мороз, Мончук. Словом шахова еліта, яка може репрезентувати українське шахове мистецтво».

Після створення секції спортивне товариство «Україна» провело між своїми членами турнір. Змагання тривали 6 тижнів і завершилися 9 липня 1942 року перемогою відомого у Львові шахіста Мирослава Турянського. Друге місце здобув Роман Мончук, третє – Степан Боянівський. Загалом у турнірі взяли участь 13 спортсменів. У цьому ж році шахова секція спортивного товариства «Русалка» (Золочів) за підтримки Українського окружного комітету провела першість Золочева. У змаганнях брали участь 20 найкращих шахістів міста. Чемпіоном став голова товариства Коцюмба.

 М.Турянський (ліворуч) і С.Попель при партії, що вирішила 1-е і 2-е місця в турнірі за першість Львова, 1943 рік
М.Турянський (ліворуч) і С.Попель при партії, що вирішила 1-е і 2-е місця в турнірі за першість Львова, 1943 рік

Уже в 1943 році було організовано низку шахових міжміських турнірів та імпрез. Так, влітку провели індивідуальну першість Львова. Її організаторами виступили Йосип Кобів і голова УЦК Володимир Кубійович. У змаганнях взяли участь 5 шахістів: С.Попель, М.Турянський, М.Романишин, Л.Туркевич, Я.Шевчик. Перемогу здобув Попель, другим став Турянський, третім – Романишин.

8 липня у будинку по вул. Домбровського, 2 відбулося урочисте закриття турніру. Переможцю особисто Кубійович вручив фотоапарат та пам’ятну статуетку, віце-чемпіону Турянському – акварель, Й. Кобіву як організатору турніру – срібний жетон, знак визнання УЦК. На жаль, невідомо, який приз отримав бронзовий призер турніру Романишин. Після урочистої частини Попель зіграв одночасний сеанс із 10 охочими та здобув 8 перемог.

Також влітку 1943 року у Львові професори Антонович і Й. Кобів організували цікаву шахову зустріч. Турянський і Романишин розіграли так звану «безсмертну партію», переставляючи живі фігури. Гра відбулася на стадіоні нинішнього Львівського державного університету фізичної культури, що на вулиці Личаківській. Організатори підготували велику шахівницю, клітинками якої рухалися живі шахові фігури, ролі яких виконували актори Львівського театру опери та балету під керівництвом Володимира Блавацького.

1943 року Степан Попель для зацікавлення молоді шахами видав книгу для початківців під назвою «Початки шахіста». Видання, зі слів автора, мало «придбати найкращої з усіх ігор нових прихильників». Уже після війни відомий ґросмейстер, журналіст, письменник Савелій (Ксаверій) Тартаковер у своїх спогадах, надрукованих 1953 року американським журналом «Chess Review», повідомив, що за написану книгу окупанти навіть на деякий час посадили Попеля до в’язниці. Справа в тому, що в історичному вступі до цієї роботи він не згадав «неоціненний внесок» у розвиток шахів доктора З.Тарраша, а дозволив собі натомість назвати прізвище доктора Еммануїла Ласкера і пригадати його досягнення. Нацисти зажадали пояснень, чому він згадав Ласкера, чемпіона світу (1894-1921), єврея за національністю, а німецького чемпіона проігнорував. Український ґросмейстер відповів: «Як неможливо писати історію філософії, не згадуючи ім’я Баруха Спінози, чи писати про християнство, не згадуючи благочестивого Ісуса з Назарета, так неможливо замовчувати ім’я чемпіона з шахів Ласкера». Після такої відповіді Попель нібито потрапив до в’язниці. Тартаковер зауважив, що цю історію розповів йому сам ув’язнений.

Обкладинка книги Степана Попеля, видана ним у Львові 1943 року.
Обкладинка книги Степана Попеля, видана ним у Львові 1943 року.

Завдяки його спогадам ця оповідка про Попеля потрапила в наш час на сторінки української преси. Проте документально підтвердити цей факт у біографії шахіста неможливо через відсутність відповідних документів. Тому можемо тільки припускати його правдоподібність.

Того ж 1943 року УЦК провів краєвий шаховий чемпіонат серед команд спортивних товариств краю. Регіон було поділено на три райони: західний, східний і північний (Холмський). До першого потрапили «Україна» (Львів), «Тризуб» (Львів), УТТ I (Львів), «Лемко» (Сянік), «Сян» (Перемишль), «Дністер» (Миколаїв), «Зелемінь» (Сколе), «Скала» (Стрий), до східного – «Чайка» (Калуш), «Довбуш» (Коломия), «Богун» (Скалат), «Черник» (Станіславів), «Чайка» (Чортків) «Пробій» (Городенка), «Дністер» (Самбір), «Змагун» (Теребовля), «Стріла» (Копичинці). Північний район складався з трьох дружин: «Буг» (Холм), «Червень» (Грубешів), «Богун» (Володава).

До фіналу потрапили команди «Україна» і «Лемко» (Сянік). Львівські шахісти у півфіналі досить легко обіграли в Холмі місцеву команду спортивного товариства «Буг» – 7,5 на 2,5, а «Лемко» – шахістів «Богуна» зі Скалату. Чемпіонство фіналісти розіграли у Львові 8–9 травня 1943 року. Переможцем чемпіонату, як і передбачали фахівці, стала «Україна», перемігши сяноцьких шахістів із розгромним рахунком 7:3. Бронзовим призером стала команда «Богун».

1943 року, намагаючись взяти під централізований контроль усіх шахістів регіону, УЦК повідомив спортивних референтів і керівництво спортивних товариств, що з початку 1944 року весь край поділили на 6 шахових областей: Львівську, Тернопільську, Станіславівську, Стрийську, Перемиську, Холмську. Щоби підняти індивідуальний рівень спортсменів, започаткували 6 ліг. Статус кожного шахіста визначався за успішністю виступів на попередніх змаганнях.

Апогеєм шахового життя 1944 року стала організація турніру в Сяніку, на який запросили відомих ґросмейстерів із Наддніпрянської України Ю.Боголюбова (чемпіон СРСР 1924, 1925 рр.) і Ф.Богатирчука (чемпіон СРСР 1927 і 1937 рр.). Організатори турніру розглядали його як чемпіонат всієї України. Водночас окупанти, відчувши тут політичний підтекст і не погоджуючись із формулюванням назви, заборонили її вживати. Саме через це німці дозволили писати в пресі про майбутній турнір як про «першість Лемківщини».

Документальних підтверджень присутності на змаганнях двох запрошених гросмейстерів із Наддніпрянської України відшукати не вдалося, найімовірніше вони не приїхали. Самотужки, без допомоги німецьких властей на той час це було непросто зробити через жорсткий контроль за пересуванням населення. Першість знову виграв Степан Попель.

До речі, 1944 року С.Попелю все ж вдалося зустрітися за шахівницею з колишнім чемпіоном Радянського Союзу Федором Богатирчуком. Правда, сталося це в Польщі. З наступом радянських військ галицький ґросмейстер еміґрував на Захід – відразу по завершенні турніру в Сяніку. Так само вчинив і Богатирчук. Доля звела обох шахістів у липні 1944 року у Кракові, де вони й дали згоду на проведення матчу з 6 партій. Втім, матч не було завершено. П’яту партію матчу (за рахунку 2:2) з огляду на «поліційну годину» перервали і її догравання вже не відбулося.

Отож, завдяки зусиллям УЦК та керівників місцевих спортивних товариств вдалося налагодити шахові змагання в окупованій Галичині, в яких брали участь відомі в довоєнний час гросмейстери.

Володимир ГІНДА

Джерела:

  1. http://zbruc.eu/
  2. Світлини з книги: Романтик шахів і його епоха. Степан Попель. / Упорядник Іван Яремко. – Львів, 2009.

Особливості музейної комунікації в музеях меморіального профілю (відео)

Особливості музейної комунікації в музеях меморіального профілю

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Пропонуємо вашій увазі доповідь кандидата історичних наук,  асистента кафедри Історії України та етнокомунікації НУ «Львівська політехніка» Василя Банаха на тему “Особливості музейної комунікації в музеях меморіального профілю”.

Сучасна музейна мережа України загалом та Львівщини зокрема, налічує велику кількість музеїв, що мають свій власний профіль, тобто свою спеціалізацію, яка проявляється змістом колекцій конкретного музею, тематикою його науково-фондової, експозиційної та освітньої роботи. Музеї, які володіють схожою спеціалізацією, об’єднуються в рамках однієї профільної групи. Музеї меморіального профілю, на основі своїх фондових зібрань, як правило, відображають діяльність видатних людей, намагаючись відтворити історію та перипетії їх особистого, творчого, політичного й громадського життя, реконструювати деталі побуту помешкання тощо.

Визначення профілю дозволяє здійснювати довгострокове планування роботи музею в усіх напрямках. Разом з тим, воно сприяє впровадженню раціональних змін у тематику науково-просвітньої роботи, перебудові експозиції, виділенню до обмінного фонду непрофільних колекцій. Чітке розуміння профілю забезпечує роботі музею стабільність, виясняє перспективи його розвитку [5, с. 36].

У контексті сучасного музеєзнавства аксіоматичним стає твердження про те, що основою або, як образно висловився відомий голландський музеолог Петер ван Менш, ядром музейної комунікації є експозиція [3, с. 254]. Відтак, аналізуючи питання, пов’язані із музейною комунікацією у музеях меморіального профілю, особливу увагу необхідно приділити концептуально-ідейним засадам побудови експозицій меморіальних музеїв, а також проаналізувати комунікативні особливості музейних предметів (музеалій) в семіотичному експозиційному просторі музею даного профілю.

Для досягнення належного рівня комунікативної взаємодії між відвідувачем та музейною експозицією, у тому числі й музею меморіального профілю, слід враховувати новий комунікативний підхід, при якому відвідувач розглядається як повноправний учасник процесу комунікації, співрозмовник і партнер музею, а не пасивний отримувач знань і вражень, як це мало місце в рамках традиційного підходу [10, с. 130].

Вирішуючи завдання активного залучення відвідувача до експозиційної комунікації, важливо усвідомити визначальну при цьому роль дизайнера, адже основою сучасної експозиційної роботи має бути належне поєднання науковості, комунікативності та образності. Так, наприклад, знаний російський музеєзнавець М. Авєркін, акцентуючи увагу на існуванні більш високого рівня, на якому відбувається музейна комунікація в межах музейної експозиції, визначає її сутність взаємодією таких учасників комунікаційного акту, як глядач та художній образ. Останній, на переконання дослідника, забезпечує цілісність всієї експозиції (з’єднуючи різнорідні елементи). Відповідно, від грамотної побудови цього образу залежить конкретне сприйняття (а дальше й розуміння) глядачем загальної концепції експозиції [1, с. 159].

Однією із найновіших технік музейної комунікації, яка виникла у кінці 1980-х років й сьогодні активно застосовується, у тому числі й музеями меморіального профілю, – є техніка віртуальної реальності, яка зумовила появу так званих стильових кімнат (period rooms). Історична стильова кімната намагається якомога точніше відтворити певну кімнату, яка колись реально існувала так, як вона виглядала у певний визначений період часу. Це може бути, зокрема, справжня кімната певного історичного персонажу на той чи інший момент його/її життя (біографічна історична стильова кімната) [2, с. 265, 267].

Подібно стильовим кімнатам, на основі автентичності, у меморіальних музеях з метою посилення комунікативних каналів музей – відвідувач можна скористатися стильовою обстановкою. Стильова обстановка – це, коли прототипу автентичного інтер’єру належать лише архітектурні та декоративні особливості підлоги, стелі, стін, каміну та інших фіксованих елементів, а простір між стінами використовується для показу зразків омеблювання та інших предметів декоративного мистецтва даної історичної епохи [2, с. 266].

Характерні для меморіальних музеїв стильові кімнати тісно пов’язані із проблемою експозиційного дизайну, де віртуозність виконання експозицій робить її твором мистецтва.

Комунікативними властивостями наділені також музейні предмети або музеалії. Водночас необхідно чітко усвідомлювати, що основним простором демонстрації та інтерпретації предмета залишається музейна експозиція [7, с. 126]. Музейний предмет володіє властивістю відображати минуле у своїй матеріальній формі. Він може розглядатися як «матеріальне втілення історії», проте реконструювати або відтворювати історичні події можливо винятково у просторі експозиції [8, с. 208].

Будучи, за висловом відомого музеєзнавця В. Арзамасцева, першоелементом всього «музейного універсуму», музейний предмет повинен володіти універсальною властивістю, яка б дозволила йому реалізувати його внутрішнє наповнення у процесі передачі «музейного тексту». Такою властивістю В. Арзамасцев вважає знаковість музейного предмета, що сам по собі є знаком, який, крім іншого, слугує для характеристики явищ або подій у процесі музейної комунікації.

Заперечення або нерозуміння знакового характеру музейного предмета утруднює його використання з інформаційною й комунікаційною метою, перешкоджає становленню його із «речі в собі» у «річ для нас». Особливо суттєву шкоду, переконаний дослідник, недооцінка семантики музейного предмета, його знаковості завдає практиці саме меморіальних музеїв, де головною метою стає розповідь музейними засобами про життя і творчість видатної особи, де через експонати відображаються суспільно-історичні факти, абстраговані від функціонального призначення речі. Особливо чітко знакові риси предмета проявляються при використанні в експозиції меморіальних побутових речей.

Так, наприклад, для характеристики обставин життя і творчості великих письменників були використані речі їхнього часу, багато із яких було придбано незадовго до їх використання в експозиції, у своїх власників вони виконували абсолютно утилітарну функцію. Натомість в експозиціях за кожною річчю, яка стала музейним предметом, стоїть чітке розуміння її необхідності, реального стосунку до історичної дійсності, у поєднанні експонатів – концепція епохи та особистості [2, с. 38 – 39].

Відтак ми маємо справу із семіотичною концепцією музейного предмета, у контексті якої він розглядається як знак, наділений властивістю передавати певний сенс, значення. Знаковість музейного предмета визначається поєднанням чотирьох його основних компонентів: матеріальної основи, денотату, десигнату та інтерпретанти. Матеріальна основа дозволяє розглядати музеалію-знак як частину матеріальної культури. Денотат – змістовне наповнення, уявлення про музейний предмет, як про дещо унікальне, цінне, таке, що заслуговує на увагу. Денотат знаку знаходить вираження в умовності музейного предмета. Ця властивість починає проявлятися з моменту появи у людини музейного ставлення до дійсності та виокремлення нею «речей без користі, але зі значенням» [6, с. 452].

Третім компонентом у знаковій структурі виступає десигнат знаку. Це інформація, на яку вказує знак. Сюди входить сукупність всіх свідчень, закладених у музейному предметі (дані про автора, час та місце створення, зовнішні характеристики тощо). Саме інформаційна складова музейного предмета відповідає десигнату знака.

Четвертим компонентом знакової структури музейного предмета виступає інтерпретанта – індивідуальне розуміння знаку суб’єктом, де відображено його особистий екзистенціальний досвід, його ставлення до десигнату знаку, важливість та актуальність інформації, яку він містить, емоційний настрій при взаємодії із цим знаком. Інтерпретанта, будучи засобом емоційного впливу на відвідувача, у багатьох моментах визначає індивідуальне враження кожного відвідувача від виставки та обумовлює його бажання або небажання знову відвідати даний музей [8, с. 206 – 207].

Важливе значення для музеїв меморіального профілю має репрезентативність музейного предмета, тобто показовість їх в ряді однотипних, тотожних предметів. Не кожен предмет музейного значення може стати музейним. У переліку подібних, однотипних предметів є такі, які найповніше розкривають те чи інше явище дійсності, яскравіше його відображають. Саме ці предмети немовби поглинають своїм інформаційним потенціалом інформаційний потенціал аналогічних, проте менш виразних предметів. Так, предмет зовні може нічим не відрізнятися від аналогічних серійного випуску, проте мати унікальну історію побутування, а також меморіальне значення (наприклад, капелюшок Соломії Крушельницької).

Власне проблема визначення репрезентативності предмета полягає у поєднанні в ньому типового та унікального стосовно ряду тотожних, аналогічних предметів [9, с. 17].

Комунікативні особливості музейного предмета тісно пов’язані із його здатністю впливати на почуття відвідувачів музею. Цьому слугують виразні характеристики музейного предмета (розмір, форма, колір і т. д.), а також його меморіальне значення.

Потрапляючи в музей, річ опиняється в контексті, – на переконання російської дослідниці О. Балаш, – максимально сприятливому для розкриття всієї повноти її інформаційного потенціалу. Унікальна роль у цьому процесі належить морфології предмета, здатності музею та його співробітників уважно поставитися до цього базового аспекту, зуміти зберегти та інтерпретувати його.

І лише в цьому випадку, – переконана дослідниця, – можливо повною мірою розкрити ту експресивність та інформативність, яка зробить музейний предмет атрактивним експонатом. І лише в цьому випадку можна ефективно відновлювати все поле семіотичних значень, яке пов’язане із даним предметом й може бути використано у діалозі музею та суспільства [4, с. 23].

У контексті меморіальних музеїв прикладом атрактивності, а відтак значного впливу на емоційне сприйняття відвідувачів можуть слугувати свідчення про історію походження та побутування предмета, про події та осіб, із ним пов’язаних. У деяких випадках музейний предмет, не володіючи яскравими зовнішніми ознаками, може викликати у відвідувача сильне емоційне переживання. Це найчастіше пов’язано із приналежністю предмета видатній особистості, що є характерним саме для експозицій меморіальних музеїв.

Василь БАНАХ
к. і. н., асистент кафедри Історії України та етнокомунікації НУ «Львівська політехніка»

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. Аверкин М. Г. Модификация форматов коммуникативного взаимодействия современного музея / Аверкин Михаил Геннадьевич // Вопросы музеологии – №2 – 2010 – С. 157 – 164.
  2. Арзамасцев В. П. О семантической структуре музейной экспозиции / На пути к музею ХХІ века. Сборник научных трудов – М., 1989 – С. 35 – 49.
  3. Ван Менш П. Коммуникация: язык экспозиции // Вопросы музеологии – №1(9) – 2014 – С.254 – 272.
  4. Балаш А. Н. Вещь в музее: размышления о судьбе «предмета музейного значения» // Вопросы музеологии – №1(7) – 2013 – С.19 – 24.
  5. Гнедовский М. Профиль музея // Советский музей – №5 – 1985 – С. 35 – 36.
  6. Каган М. С. Музей в системе культуры // Вопросы искусствознания – №4 – 1994 – С. 445 – 460.
  7. Карташева Е. И. Микроистория музейного предмета: к проблеме метода экспозиционной интерпретации // Вопросы музеологии – №1 – 2010 – С.126 – 132.
  8. Мишуровская О. С. Семиотический анализ знаковой специфики музейного предмета // Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина – №3 – 2011 – Том 2 – С. 205 – 211.
  9. Шляхтина Л.М. Основы музейного дела. Теория и практика – М.: Высшая школа, 2009. – 184 С.
  10. Яковець І. О. Комунікаційний простір сучасного музею як одна з основних категорій теорії музейної комунікації // Вісник ХДАДМ. Теорія та історія мистецтва – №4 – 5 – 2014 – С. 129 – 133.

Популярні статті:

Достеменно не відомо, чому саме вепр став символом цього будинку. Фото із Вікіпедії

Вепр на фасаді: Таємниця єдиного «кабанячого» будинку у Львові

У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...