В середу, 30 березня 2016 року, в приміщенні Музею Етнографіі та Художнього Промислу (пр. Свободи, 15) відбулося відкриття персональної виставки відомої художниці Ірини Мінько-Муращик.
У трьох виставкових залах на 3поверсі розташувалась прекрасна експозиція виставки, котра складається з 40 пастелей і 14 ткацтв.
Мисткиня творчо працює у техніці сухої пастелі та художньому ткацтві (гобелен малих форм). Вишуканим пастелям художниці притаманні реалістично-романтичне сприйняття світу, глибокий ліризм, метафізична просторовість, поглиблена увага до деталей, філософське узагальнення й переосмислення навколишнього світу.
Ірина Мінько-Муращик
«А щодо її текстилю, то зараз у Львові мало хто робить текстиль, ідентичний до традиційної давньої шпалери, – це надто трудомістка і складна праця…», – зауважив доктор мистецтвознавства Орест Голубець.
Ірина народилась 5 листопада 1960 р. в м. Макіївці Донецької області. У 1982 р. закінчила Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв).
Вчилася у Карла Звіринського, Любомира Медвідя, Олега Мінька. З 1982 р. по 2003 р. викладала малярство у коледжі ім. Івана Труша. Тепер – доцент ЛНАМ (кафедра художнього текстилю). Член Національної спілки художників України з 1995 р.
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Експозиція виставки Ірини Мінько-Муращик
Лауреат галереї «Гердан» у номінації “Виставка року” (2000 р.), лауреат обласної премії ім. 3. Флінти (2005 р.), нагороджена Почесною Грамотою Фонду культури (2010), лауреат міжнародної виставки «Весняний салон 2013» в номінації «Кращий натюрморт».
Відкриття виставка Ірини Мінько-Муращик
Ірина Мінько-Муращик учасниця багатьох національних та міжнародних виставок. Учасник міжнародного бієнале пастелі у м. Нови Сонч, Польща, у 2013 р. Твори зберігаються в приватних колекціях та прикрашають інтер’єри низки готелів в Україні та за кордоном (США, Польща, Німеччина, Росія, Білорусь, Канада, Китай).
Персональні виставки мисткині відбувалися в 1994, 1998, 2000, 2003, 2007, 2008, 2009, 2010, 2012 та 2016 роках. Художниця живе і працює у Львові.
Достеменно невідомо коли саме бере свій початок площа св. Юра. Проте, цілком закономірно можна починати її відлік з 1655 року. Саме роком датована перша згадка даної місцини, на котрій був закладений табір гетьмана Богдана Хмельницького. Можливо, що саме під час розбиття даного табору було певним чином впорядковано територію перед собором св. Юра, оскільки ще навіть протягом наступного століття територія навколо даної місцини не була впорядкована та забудована.
Площа св. Юра на плані Львова 1770 року
Поява імпровізованої площі перед Святоюрським собором після військ Хмельницького мабуть і стала стимулом для початків проведення тут щорічних ярмарків. Першу згадка про такий ярмарок датована 1679 роком. Відомо, що початково ярмарки проводились тільки в Святоюрські дні. Однак, вже з XVIII ст. вони відбувались також і на свято Покрови.
Святоюрські ярмарки, зображені А.Лянге. Літографія 1844 року
За свідченням І.Крип’якевича найбільшого розквіту ярмарки на площі Святого Юра набули в 1840-1850 рр. Ярмарок мав дуже оригінальний вигляд. З однієї сторони стояли довгим рядом великі вози з бондарськими виробами. Далі стояли шатра з відпустовим крамом. На самій середині площі стояв ряд шатр під полотняним накриттям, прикрашених сосновою віхою з золоченими горіхами, в яких лунала музика та відбувались забави.
Невелчкий ярмарок на пл. Св. Юра. Фото 1880 року
Однак, роки найбільшого розквіту Святоюрських ярмарків були одночасно роками початку їх занепаду. Після появи у Львові залізниці ярмарок втратив свій масштаб і був перенесений на площу Бема (пл. Святослава).
Площа св. Юра в період між ярмарками. Фото 1860-х рр.
Первинний вигляд монастиря Святого Серця з пл. св. Юра. Фото 1860-х рр.
Допоки на площі св. Юра відбувались ярмарки, вона не була ніяк впорядкована. На ній не було ані доріг, ані бруківки чи навіть простих зелених насаджень. Тож в час між ярмарками це місце було малоприємною пусткою. Досить довго собор з усіма належними до нього будівлями залишався єдиним архітектурним наповненням даної місцини. Таку самотність Святоюрського комплексу розбавив лиш в середині XIX століття монастир Святого Серця, започаткований в 1844 році. Ця сакральна будівля прилягала до площі св. Юрія з південно-західного боку. На планах міста датованих цього року поруч собору, на місці де тепер проходить вулиця Озаркевича і стоїть корпус ЛП, позначена невідома невеличка будівля, котру можемо спостерігати на фотографіях площі кінця XIX – поч. XX ст.
Площа св. Юра на плані Львова 1844 року
Площа св. Юра на плані Львова 1861 року
У 1849 році на площі св. Юра знову розкинувся військовий табір. На цей раз це були російські драгунські полки, котрі прямували в Угорщину на придушення мадярської революції проти Габсбургів. Існують також відомості, що у ці ж роки відбулось перше впорядкування площі за наказом полковника Яблоновського. Однак, що це було за впорядкування невідомо, оскільки на планах 1840-х та 1860-х рр. площа виглядає однаково. Та й на фотографіях 1860-х років непомітно хоч якогось натяку на впорядкування цієї території.
Монастир Святого Серця та будівля хімічної лабораторії. Фото 1880-х рр.
Кам’яниці південно-схудної сторони площі св. Юра. Фото 1860-1880 рр.
Протягом 1870-1880 рр. відбувається зміна в архітектурному оформлені довкола Святоюрської площі. Зокрема, в 1876 році поруч монастиря Святого Серця корпусу хімічної лабораторії Технічної Академії. В 1885 відбулась реконструкція та добудова будівля монастиря, внаслідок чого віна доволі помітно змінив свій зовнішній вигляд. У ці ж роки відбувається забудова південно-східної частини вулиці приватними кам’яницями.
Площа св. Юра після впорядкування 1897 році. Фото 1900 року
Вид на монастир Святого Серця після перебудови та впорядкування скверу в 1897 році. фото 1905 року
Нарешті, у 1897 році відбулось перше ландшафтне оформлення площі св. Юра та було закладено сквер у цьому місці. Прийнято вважати, що плани по впорядкування цього скверу були розроблені головним міським ландшафтним архітектором Арнольдом Рьорінгом. По периметру скверу було висаджено дерева з густою кроною, а по його кутках – хвойні насадження. Центральна частина скверу мала овальну форму і від неї розходилися стежки у напрямку вулиць.
Вигляд площі св. Юра перед Першою світовою війною. Фото 1914 року
Площа св. Юра в роки Першої світової війни. Листівка 1917 року
Площа св. Юра в роки Першої світової війни. Листівка 1915-1918 рр.
На світлинах початків XX ст. помітно як на площі св. Юра буяє густа зелень. Однак, десь напередодні Першої світової війни площа знову оновила свій вигляд. У сквері було вирубано дерева та висаджено молоді саджанці. Можна припустити, що сквер частково було поруйновано в ході війни, оскільки на початку 1920-х він виглядав доволі куцим.
Вид на площі св. Юра з вул. Уейського (Устияновича). Фото 1920 року
Ярмарок на площі св. Юра в міжвоєнний період. Фото 1925 року
Ярмарок на площі св. Юра в міжвоєнний період. Фото 1930-1939 рр.
У міжвоєнний період з’явилась ідея відновити ярмарки на площі св. Юра. Однак, їхній масштаб значно поступався колишнім ярмаркам. Окрім того, на площі відбувались різноманітні святкування, зокрема і в різдвяну пору. Однак усе припинилось після 1939 року, коли вибухнула Друга світова війна.
Проходячи вулицями міста Трускавця Львівської області, одразу можна помітити, що особливістю цього міста є його дерев’яні вілли – різної архітектурної форми та різьбленого оздоблення. На сьогоднішній день залишилось всього 16 вілл забудови періоду XIX–XXст, які не були повністю перебудовані – такі вілли віднесені до пам’яток архітектури та охороняються державою. Пропонуємо згадати їхню коротку історію та подивитися старі і сучасні фото.
В період XIX – першої половини XXст в Трускавці відбувається розвиток так званої «закопанської» форми стилю в забудовах. Цей стиль виник в середовищі патріотичного руху Молодої Польщі як реакція на поширення «швейцарського» чи «норвезького» стилю в карпатських будівлях. «Закопанський» стиль переріс в своєрідний український народний стиль з елементами підкарпатської дерев’яної архітектури.
Одна з найстаріших вілл – вілла «Постій». Вона була збудована ще в 1843 році (з початковою назвою «Готель») для графа Жултовського. Тут розташовувалась пошта, а потім санаторій «Берізка».
Трускавець. Вілла «Постій», вул. майдан Кобзаря, 5 (фото початку XX cт)
Вілли будувалися з каменю і дерева – найпоширеніших на той час в Центральній Європі матеріалів. В 1898 році будується аж 7 вілл. Зі збережених по сьогодні – «Гражина», «Світезянка», «Софія», «Під Божою Матір’ю». Дані вілли споруджувались відповідно до найновіших вимог з європейським комфортом і були справжньою оздобою курорту.
Трускавець. Вілла «Гражина», вул.Суховолі, 23 (фото початку XX cт.)
Трускавець. «Світезянка», вул.Суховолі, 21 (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілли «Софія» і «Під матір’ ю Божою” , вул. Степана Бандери, 11/13 (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Софія», вул. С. Бандери, 13 (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Трускавець. Вілла «Софія», вул. С. Бандери, 13 (фото Тетяна Жернова, 2016р)
В 1900-1910рр збудовані такі вілли як «Саріуш», «Клюберг». Останні вілли вирізнялися тим, що були досить великими за розмірами, чітко простежується «закопанський» стиль, який створив художник Станіслав Віткевич на основі поєднання архітектури західньоїєвропейської вілли і гуральської хати.
Трускавець. Вілла «Саріуш» (вул. Січових Стрільців, 2)(фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Клюберг» (вул. Шевченка, 1) (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Клюберг» (вул. Шевченка, 1)(фото Тетяна Жернова, 2016р)
Трускавець. Вілла «Клюберг» (вул. Шевченка, 1)(фото Тетяна Жернова, 2016р)
В 1908 році, коли управління переходить до графа Жолтовського, в тому ж стилі постають такі вілли як «Анастасія», «Ягуся», «Мірка».
Трускавець. Вілла «Анастасія» (вул. Т. Шевченка, 7) (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Анастасія» (вул. Т. Шевченка, 7) (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Трускавець. Вілла «Ягуся» (вул. Т. Шевченка, 15) (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Ягуся» (вул. Т. Шевченка, 15) (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Трускавець. Вілла «Мірка» (вул. Т. Шевченка, 33) (фото початку XX cт.)
З 1911 року Трускавець переходить у власність спілки «Трускавецькі джерела», яку очолює Раймонд Ярош. В найближчі роки будуються вілли «Великий Косинір», «Олімпія», «Погонь» та «Вавель».
Трускавець. Вілла «Олімпія» (вул. Суховолі, 31) (фото початку XX cт.)
Відомою віллою також стає «Гопляна» – збудована в 1928 році з тесаних смерекових колод, вона є єдиною, що залишилась з серії вілл рубаної конструкції. Певний період часу вона служила резиденцією Раймонда Яроша, де Ярош приймав таких почесних гостей як президентів Туреччини і Естонії, посла США.
Трускавець. Вілла «Гопляна» (вул. майдан Кобзаря, 3) (фото початку XX cт.)
Трускавець. Вілла «Еден» (вул. Ю. Дрогобича, 7) (фото початку XX cт.)
На сьогоднішній день більшість вілл знаходиться в приватному використанні, і лише деякі – в державному (приміщення використовуються для музеїв, санепідемстанції). Таких вілл було набагато більше, однак вони нещадно були зруйновані задля туристичного бізнесу, тому дуже важливо берегти архітектурні пам’ятки, які залишились, адже вони є взірцем історичного минулого Трускавця і його мешканців.
В неділю, 27 березня 2016 року, в приміщенні Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського (вул. Листопадового чину, 11) відбувся творчий вечір під назвою «На Теплого Олекси».
Відроджуючи давні традиції Мистецької школи Олекси Новаківського, працівники музею організували та провели творчий вечір пам’яті великого митця так, як такі вечори відбувалися за життя художника. «На Теплого Олекси» – ця назва вибрана не випадково, адже на іменини Новаківського в його творчій майстерні збиралися його учні та друзі, і майстерня перетворювалася на справжній мистецький салон. Особливо ці вечори любили учні художника.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірина Різун
Молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Олександр Шейко
Цього року на творчому вечорі основна увага була акцентована на «Сакральній тематиці у творчості О. Новаківського», яка на сьогодні залишається не достатньо дослідженою і висвітленою. Відвідувачі мали змогу не лише ознайомитесь із такими програмними творами у спадщині митця, як «Ісусове Серце», «Ангел смерті», «Благовіщення», «Мати Милосердя» але й дізнатися багато маловідомих фактів про самого художника і його щиру дружбу з митрополитом Андереєм Шептицьким.
Камерний хор “Soli Deo” храму Пресвятої Євхаристії у Львові
Гості творчого вечору «На Теплого Олекси»
Цікаву та змістовну доповідь про митця підготував молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Олександр Шейко.
а ще відвідувачі творчого вечора мали чудову нагоду насолодитися прекрасним духовним співом у виконанні камерного хору “Soli Deo” храму Пресвятої Євхаристії у Львові (Домініканський собор). Художній керівник – Анастасія Арбузова.
На львівських вулицях завжди було парадійовано багато різних розваг. Серед них надзвичайною популярністю у балуваних львів’ян в першій половині XIX ст. користувався Пелченський став – на той час одне з найбільш відомих місць для проведення відпочинку… Але, історія цього ставу не обмежується тільки цим фактом, а є набагато цікавішою, ніж може здатися на перший погляд…
Пелчинський став, що знаходився біля Познанської гори, у XVI ст. був у власності заможної львівської родини Пелків (від чого походить і назва).
Пелчинський став. Фото 1863 р.
До цього маленький ставок знаходився у власності братства при костелі Діви Марії. Очевидно, що невеличка водойма не приносила значної користі братству, тому за спільною згодою ставок був переданий у володіння Матвієві Мікульці з умовою, що він щороку буде давати до костелу “віск та копу грошей”. Новий, амбітний власник, розширив межі колишнього маленького ставка, після чого почав там розводити рибу, продаж якої приносив значні прибутки. Згодом, цей господар передав став, як придане, своїй дочці Єфросинії, котра вийшла заміж за Андрія Пелку.
Пелчинський став. Фото близько 1893 р.
Після цього штучна водойма неодноразово переходила у власність інших родин, які не шкодували вкладати у нього нові кошти задля процвітання своїх маєтностей. Ось так до існуючого млина та цегельні, які розташовувались тут раніше, додалася ще одна стратегічна споруда: порохівниця. Збудована вона була тут не випадково, адже розробники, вдало скориставшись пропозицією, вибрали цю місцевість, також, з певних міркувань безпеки та зручності, посилаючись на те, що у разі нещасного випадку вибух не зачепить житлових зон.
Пелчинський став. Фрагмент австрійської військової карти (1836 р.)
Пелчинський став. Фрагмент “Лемберга з його передмістями у 1844 році”
Пелчинський став. Фрагмент плану Львова близько 1895 р.
У першій половині XVII ст. Пелчинський став часто почав провідувати король Польщі – Ян Казимир. Для нього навіть збудували літню резиденцію, де він проводив значну частину свого вільного часу, лікуючись та відпочиваючи від важких буденних справ.
З кінця XVII ст. водойма почала повільно занепадати, а через століття львів’яни вже навіть боялися проходити повз густі зарості, стрімкі урвища та смердючі випари. Невідомо на що би ця місцевість перетворилася, якби у 1791 р. її не придбав Станіслав Вроновський, більш відомий як “ходяча хроніка міста”. Після того як територію прибрали, тут збудували палац у французькому стилі, створили сад, обсадили його липами…Околиці Пелчинського ставу знову ожили… Доглянута територія стала місцем натхнення для поетів, художників, інтелектуалів.
Пелчинський став в 1821 р. Автор – Антоній Ланге.
Проте, найбільш популярною місцина стала, після того як у 1820 р. став почали використовувати як військовий басейн та школу плавання. Таку ідею було проголошено та реалізовано австрійським генералом кавалерії, заступником головнокомандувача збройних сил Галичини – графом Йоганом-Карлом Френелем.
І здавлося, що всі проблеми позаду, але через десятиліття розгорілися суперечки між владою Львова та військовими про те хто має очищати став. Судовий процес закінчився тим, що відтепер водойма не була виключно місцем для тренувань військових, але й перетворилася на прекрасне місце для прогулянок мешканців міста.
З цього приводу одним з поетів навіть було написано поему “Прогулянка до басейну у Львові і військові маневри там же”, у якій йшлося як “по зручній дорозі на змагання поспішають дами прекрасної вроди, а пригожа молодь на скакунах змагається наввипередки”, далі автор продовжує з ентузіазмом: “хтось у став кидався з гори, наче з вежі, а інший на спеціальній упряжі вивчав мистецтво плавання, а той, ідучи по сходах, долав першу відразу до води, інший мутив кришталь води швидким бігом…”.
Військовий басейн на Пелчинському ставі. Літографія К. Ауера, 1837 р.
Військовий басейн на Пелчинському ставі. Літографія Й. Діллера
З 1843 р. на ставі почали регулярно проводити вистави за участю військових. Для цього побудували трибуни, організували рекламу, професійно підготовлювали учасників виступів. У показах брали участь усі роди військ, навіть артилерія з гарматами. Автори театральних дійств намагалися якомога реальніше відтворити бої, використовуючи для цього всі види зброї, маневрування та тактику. А ще, для демострування вправності австрійської армії, необхідно було підкреслити міць її морфлоту. Проте, оскільки у Львові нема й не могло бути ніякого моря, то хтось підкинув ідею використати для цього всім відомий Пелчинський став.
Ці вистави надзвичайно подобалися львів’янам. Адже публіку уже неможливо було вразити, показуючи магічні та злодійські трюки, цирковими гімнастичними трюками, швидкобігунами та стрибунами на канаті, які полюбляли показувати свої таланти, використовуючи всіма облюбовані терени водойми.
Боротьба з морськими потворами. Літографія К. Ауера, 1845 р.
У 1845 році на Пелчинському ставі вирішили влаштували подію, що мала на меті вразити львів’ян. Тогочасна афіша запрошувала усіх охочих, обіцяючи незвичайне видовище… І коли, нарешті, довгоочікуваний день прийшов, усі юрбилися і штовхалися, бажаючи побачити підготоване дійство хоча б одним оком. Під захоплені крики подиву і жаху на озері почали з’являтися штучні кити, крокодили, русалки, які кружляли по ставу, наче живі. Човнами маніпулювали темношкірі, турки та актори інших національностей. Видовище мало завершитися відловом кита, проте, на жаль, щось пішло не так і напіврозчаровані мешканці міста розійшлися по домівках.
У другій половині XIX ст. Пелчинський став був улюбленим місцем для самогубців, які мало не щодня зводили рахунки з життям у цих водоймах. Не забували про став і рибалки, котрих можна було побачити найчастіше на вихідних.
Скульптура русалки з військового басейну, що знаходився на Пелчинському ставі. Знаходиться в Історичному музеї (пл. Ринок 4)
Збережена меморіальна таблиця з військового басейну на Пелчинському ставі, що була присвячена генералу Френелю. Таблиця знаходиться в Історичному музеї (пл. Ринок 4)
У 1915 р. з ініціативи російських військових у ставі спустили воду задля перевірки чуток про те, що на дні озера ніби-то були проведені дроти, по яких австрійське командування отримувало розвідувальну інформацію. У 1921 р. став остаточно припинив своє існування, адже його засипали, випрямивши вулицю Пелчинську (нині – Дмитра Вітовського). Ось так став з надзвичайно цікавою історією залишив по собі хіба що деякі фрагменти скульптур, які зараз знаходяться в Історичному музеї.
На початку XX столiття гуцульське село Криворiвня перетворилося на таку собi лiтню резиденцiю тогочасного українського бомонду. Тут проводив свiй лiтнiй вiдпочинок Михайло Коцюбинський iз сином Юрком. Сюди приїздила Леся Українка зi своїм тодi ще нареченим Климентом Квiткою. А Михайло Грушевський навiть придбав собi в цьому селi (тепер цей присiлок називають Грушiвка) вiллу з 3 моргами городу, звiдки мав чудовий краєвид на долину Жаб’я та центральне пасмо Чорногори. Протягом 14 рокiв майже щолiта бував тут Iван Якович Франко.
Село Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області
Власне Iван Франко й етнограф Володимир Гнатюк стали піонерами літнього відпочинку у Криворiвнi. Хоча хто знає, як би все склалося, якби на ринку в Косовi панi Гнатюкова, дружина фольклориста, не зустрiла свою сестру, паніматку пароха Криворiвнi отця Олекси Волянського. На запрошення сестри Гнатюкова поїхала погостювати до верховинського села, а до компанiї взяла собі Ольгу Хоружинську – дружину Франка.
Криворівня. Садиба-музей Михайла Грушевського. Світлина А.Яковенка
Уже наступного року Франки вiдпочивали в Криворiвнi цiлою родиною, зупинившись у хатi мiсцевого газди Проця Мiтчука (по-мiсцевому Цiмбюка) на Зарiччi. Про умови, на яких перебували тодi «літники» у господарiв, зараз мало що вiдомо. Але так видається, що приймали гостей гуцули не задарма. Принаймнi, у своїх спогадах син Iвана Франка Петро згадує, що батько допомiг Мiтчуку з придбанням землi, а той натомiсть дозволив жити у нього щолiта.
Меморіальна дошка Михайлу Коцюбинському
Починаючи від 1903 року, до Криворiвнi приїздили курортники не лише з Галичини, але й з Надднiпрянської України. Вакацiї на Гуцульщинi перетворилися на неодмiнний атрибут лiтнього вiдпочинку української iнтелiгенцiї. Отець Волянський, садиба якого у Криворiвнi стала популярним осiдком для «лiтникiв», писав у спогадах, що ще у травнi до нього починали надходити листи, в яких його запитували про можливiсть лiтнього перебування в Криворiвнi та умови, на яких тут приймають гостей.
Село Криворівня. Фото: Башлик
Великий наплив таких вiдомих курортникiв до Криворiвнi стурбував австрiйську владу. Щоби якось контролювати ситуацiю, цiсарськi урядники зобов’язали ґаздiв, якi приймали у себе туристів, протягом 24 годин реєструвати новоприбулих в органах державної влади. Невиконання цього припису каралося штрафом у 10 корон.
Отець Олекса Волянський з родиною
У бiдному гiрському селi було зовсiм непросто прохарчувати всiх, кому полюбився тутешнiй вiдпочинок. Часом Олекса Волянський вiдраджував гостей вiд приїзду, застерiгаючи, що двiчi на тиждень вони мусять бути вегетарiанцями, бо худоби немає i м’ясо дороге. Та заради краси тутешнiх гiр криворiвеньскi «лiтники» були готовi терпiти будь-якi незручностi.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці у с.Криворівня
Церква Різдва Пресвятої Богородиці у с.Криворівня. Світлина Дарії Когутяк
Зрештою, довколишнi лiси були багатi на гриби та ягоди, у Черемошi непогано ловилися головачi та морена, а в його притоках-струмках не переводилася форель чи, як кажуть гуцули, пструги. Тож чи не кожного ранку Франко з кошелем та палицею в руках босонiж iшов у гори по гриби. Iнодi його лiсовi трофеї дуже дивували мiсцевих селян. З роду-вiку горяни не їли нiяких iнших грибiв, крiм “правдивих” (бiлих), запечених печериць і маринованих рижикiв. Скуштувати приготовлену з Франкових грибiв страву господарi наважувалися лише пiсля того, як сам Iван Якович поїв i йому нiчого не сталося.
Колишня хата Василя Якіб’юка, нині музей Івана Франка
Iншим захопленням Франка була риболовля. До речi, Iван Якович не визнавав вудки, а ловив рибу саками та сiтками, якi робив власноруч. Щоправда, йому не вiдразу вдалося оволодiти мистецтвом риболовлi на гiрських рiках. Але якось вiн поїхав порибалити на Серет, i там його навчили гуцульського способу полювання на пстругiв. Для риболовлi горяни робили на рiцi загати, де риба гнiздилася i потiм легко давалася в руки.
Криворівня. Річка Чорний Черемош
Криворівня. Річка Чорний Черемош
Потiм, повернувшись до Криворiвнi, Франко домовився з мiсцевим газдою Василем Якiб’юком, в якого тодi вже жив, щоби той зробив такi засiки на одному з потокiв бiля своєї хати, пообiцявши за це заплатити чи то 300, чи то 500 корон. Але мрiя Франка не здiйснилася. Виявилося, що для цього йому треба або бути власником цього потоку, або отримати дозвiл на риболовлю в цьому районi. Можливо, Франко, домiгся би того чи iншого, але в той час його спiткала страшна недуга – артрит скрутив йому руки, а фiзична слабкiсть ще й надломила душу поета.
Музей Івана Франка у Криворівні
Музей Івана Франка у Криворівні
Колишня хата Василя Якіб’юка
Колишня хата Василя Якіб’юка
Є легенда, що, саме рибалячи в холодних гiрських потоках, Франко застудив собi руки i пiсля цього заслаб на артрит. Хоча таке видається не зовсiм правдоподiбним. Але, ймовірно, Франко вже в час своїх перших приїздiв до Криворiвнi вiдчував хворобу. Бо ж недаремно мiсцями для свого лiтнього осiдку вiн обирав оселi Проця Мiтчука та Василя Якiб’юка, які мали в селі славу цілителів, які вміють лікувати і людей, i худобу.
Інтер’єр Музею Івана Франка у Криворівні
Інтер’єр Музею Івана Франка у Криворівні
Інтер’єр Музею Івана Франка у Криворівні
Інтер’єр Музею Івана Франка у Криворівні
Вiдомо також, що Франко разом iз товаришем вiдвiдував якогось ворожбита, що жив біля Криворiвнi. Супутник Iвана Яковича вдав iз себе хворого i, коли знахар почав щось бубонiти, Франко тихцем записав це секретне замовляння.
А в останнi роки свого перебування в Криворiвнi Франко часто навiдувався до джерельця бiля сiльської каплички. Вiн мочив у джерельнiй водi покрученi артритом руки, сподіваючись у такий спосiб подолати недугу.
Відкриття музею І.Франка у Криворівні. 1956
Зрештою, кожен iз лiтникiв у Криворiвнi шукав у гiрському клiматi насамперед оздоровлення. Недарма гуцули називали своїх гостей із мiста “холерниками”, бо ж кожен сподiвався знайти тут лiк вiд якоїсь хвороби.
Львівські шанувальники всесвітньо відомого письменника, нобелівського лауреата Ернеста Хемінгуея мали би знати, що він воював у громадянській війні в Іспанії. Ця сутичка тривала у 1936 – 1939 роках і притягнула до себе сильних світу того – нацистську Німеччину, фашистську Італію та більшовицький Радянський Союз. Але чи багатьом львів’янам (як фанатам, так і не фанатам згаданого письменника), відомо про їхнього земляка, який також проходив випробування сміливістю і мужністю у цій війні? Йому, між іншим, навіть є пам’ятник у Львові, хоч багато хто з цим не погоджується.
Ернест Хемінгуей, але не в Іспанії. Фото з newsgreat.ru
На Новому Львові є один цікавий пам’ятник, а увічнена ним особистість, у більшості, викликає радше нерозуміння і незнання. Людина, котра сидить на камені, одягнена у військовий одяг і тримає блокнот з віршами у руках, підписана як Юрій Великанович. Але кому щось говорить це ім’я? Хоча мабуть таки говорить, не дарма ж кам’яному Великановичу намагались відпиляти голову. Але про все по порядку.
Пам’ятник Юрія Великановичу у Львові. Фото з varianty.lviv.ua
Цей кам’яний монумент з’явився у Львові в 1982 році і постав з нагоди однієї війни. Війна ця тривала далеко від Львова і жителям міста переважно нічого не говорить й ні з чим не асоціюється, але виявляється дарма. Майже пів століття тому, відносно 1982 року, в Іспанії розпочалась війна між режимом Франко і республіканцями. Першого підтримували Німеччина та Італія, а других Радянський Союз. Останній факт і є тією зачіпкою, яка нас цікавить. В складі армії Союзу воював Юрій Великанович, виходець з-під Львова (села Ільник Турківського району).
Дмитро Великанович. Фото з esu.com.ua
Його батько, Дмитро Великанович, був вчителем і послом у Польському сеймі від право-центристського УНДО. У 1944 році, в Казахстані, батька розстріляли. Матір також вчителювала. А сам Юрій відзначився членством у Комуністичній партії Західної України й участю у війні в Іспанії, де й загинув у 1938 році. До комунізму він прийшов ще в молодому віці, під час навчання на філологічному факультеті університету Яна Казимира (сьогодні ЛНУ імені Івана Франка). Тоді ж і вступив до партії.
Бійці бригади Домбровського в Іспанії. Фото з argumentua.com
В той час в Іспанії розпочалась війна. Вже в серпні 1936 року в Мадрид прибуло 37 уродженців Західної України, які працювали шахтарями і металургами у Франції й Бельгії. Потім в тому самому напрямку відбуло ще 180 добровольців з Галичини і Волині. За різними даними, якщо рахувати кількість лише тих, хто воював на стороні противників Франко, то в цій війні брали участь близько тисячі вихідців з Західної України. А були ж і такі, що воювали на боці Франко.
Бійці бригади Домбровського в Іспанії. Фото з www.istpravda.com.ua
У 1936 році відбуває до Іспанії і Юрій Великанович. З липня 1937 року він воює там у складі роти імені Тараса Шевченка, яка входила до бригади імені Домбровського. Імена Шевченка, Франка і Лесі Українки в нас і сьогодні пхають всюди, куди можна і не можна. Таке саме було і тоді. Так Шевченка привезли до Іспанії. Сам Великанович писав про це наступним чином: “Українці, пов’язуючи сучасне з героїчною боротьбою минулої доби, створили компанію імені Тараса Шевченка…В’язень царських казематів, засланець диких степів, переслідуваний і зненавиджений властями поет піднімається на широких полях Іспанії”.
Прапор бригади імені Домбровського. Фото з http://carabaas.livejournal.com
Паралельно з безпосередньо військовою діяльністю, Великанович займався в Іспанії також і близькою та рідною йому журналістикою. У пресі інтернаціональних з’єднань, виходили його матеріали польською, іспанською та українською мовами про особу Шевченка та повсякденні будні роти (“Тарас Шевченко”, “Українці в інтернаціональних бригадах”, “Тарас Шевченко на Арагонському фронті”). Також Великанович редагував україномовну газету “Боротьба”, де друкували поезію Тараса Шевченка і дослідження про Кобзаря. Очевидно, така діяльність дала Великановичу підставу для наступного запису: “перша кампанія імені Тараса Шевченка з честю виконує його “Заповіт” у боротьбі за свободу і культуру”.
Пам’ятник Юрію Великановичу. Фото з kartagoroda.com.ua
Закінчилось все 4 вересня 1938 року, в бою на річці Ебро. Того дня Юрія Великановича було смертельно поранено. У 1982 році йому встановили пам’ятник у Львові, автором якого була Теодозії Бриж. Також на його честь назвали одну з вулиць міста (зараз вул. Мишуги). Зі здобуттям незалежності, вулицю перейменували, а з пам’ятником розпочалась справжня війна. Характерні написи на камені та анонімне намагання відпиляти голову кам’яному Великановичу говорять про те, що йому в місті не всі раді і за свого не приймають.
Вигляд постаменту в момент, коли пам’ятник Юрію Великановичу забрали на реконструкцію. Фото зinfoua.org
У 2010 році пам’ятник було демонтовано. Після цього його від реставрували і повернули на попереднє місце. Подивимося, чи приймуть його цього разу.
Багато львів’ян, навіть ті, хто не дуже заглиблюється в історію міста, знає слово «рогатка». Більше того, майже кожен знає про рогатку на вулиці Богдана Хмельницького. Та не багато собі задавалось питанням, що ж таке оце поняття «рогатка». Як виявилось, багато хто вважає, що рогаткою називають Y-подібне роздоріжжя шляхів. Тому спробуємо розібратись, що ж оце таке львівські рогатки, коли вони з’явились в історії нашого міста, та для чого насправді були призначені.
Фото Жовківської рогатки. Фото 1894 року
Отже, рогатками насправді називали контрольно-пропускні пункти на шляхах, що вели до міста, призначенням котрих були збирати мито з селян, які їхали торгувати до Львова. Звідки взявся саме термін «рогатка» невідомо. З розгалуженням доріг визначення «рогатка» навряд чи має щось спільне, оскільки більшість рогаток Львова розміщувались на одній вулиці, а не на перехресті. Існувала колись версія, що цей термін пов’язаний з поняттям «рогуль», яким позначали вихідців із села. Однак ця версія теж хибна, оскільки слово «рогуль» з’являється набагато пізніше за термін «рогатка», і більш ймовірно сам походить від нього.
Давня Личаківська (Бродівська, Винниківська) рогатка. Літографія 1852 року
Рогаткою, як відомо називали також легке дерев’яне загородження з дерев’яних брусів і колів, які, до речі, і використовувались в цих місцях пропуску. Тому цілком ймовірно, що саме від нього і запозичують назву ці місця. Окрім того в польській мові, з якої, очевидно і бере початок дане слово, рогаткою називають також шлагбаум. В німецькій мові, яка була офіційною довгі часи у Львові, львівські рогатки іменувалися «Schranken», що перекладається як бар’єр.
Передача ключів від міста російським військовим на Личаківській рогатці в 1914 році.
Тепер про час появи львівських рогаток. Виникають вони уже після поділів Польщі, коли Галичина перейшла до володінь Габсбургів. На мапах міста кінця XVIII ст. їх ще, що правда, не позначено. Але це пояснюється тим, що поки Середмістя було оточене мурами, то усі митні збори проводились при в’їзних брамах міста. Тому перші рогатки з’являються уже після демонтажу міських мурів, який розпочався в 1777 році. Першою ж картою міста Львова, на котрій позначено рогатки є карта 1802 року.
Місце розташування первісної Стрийської рогатки. Фото 1894 року
Як же ж виглядали львівські рогатки?! На щастя, це можна дізнатись по багатьом зображенням Жовківської та Личаківської рогаток, які дійшли до нас у вигляді картин, літографій та фотографій. Зазвичай це була сторожова будка або невеличка будівля у поєднанні зі шлагбаумами або ж мобільними частоколами, котрими перегороджувався шлях для проїзду. При цьому пункті пропуску завжди чергували озброєні солдати, котрі за участі котрих і провадився збір мита за в’їзд до міста.
На місці цього будинку на вул. Стрийській розміщувалась Стрийська рогатка. Сучасне фото
Кількість ж львівських рогаток не була сталою. Найбільш знаними є Жовківська та Личаківська рогатки. Це й не дивно, оскільки розташовувались вони на одних із найдавніших і найважливіших шлях міста. Через Жовківську дорогу (вул. Богдана Хмельницького) йшов шлях до міста зі сторони Волині. Вулиця Личаківська ж спрямовувалась на Схід, тож по ній до Львова прибувало більшість заморських купців. Також це був напрямок в сторону Російської імперії, а тому саме на Личаківській рогатці у 1914 році відбулась символічна передача ключів від міста президентом Львова Рутовським Російському військовому командуванню. До речі, первісна Личаківська, яка ще звалась Бродівська та Винниківська рогатка розташовувалась біля теперішньої автостанції по цій вулиці, однак згодом перемістилась на кілька метрів ближче в сторону міста до перехрестя з вул. Пасічною. Жовківська рогатка розташовувалась біля перехрестя сучасних вул. Б.Хмельницького та Волинської.
Приблизне місце розташування старої Вулецької рогатки. Сучасне фото
Тут розташовувалась нова Вулецька рогатка. Сучасне фото
Менш відомою, але доволі часто згадуваною в науковій та науково-популярній літературі є Стрийська рогатка. Хоча, пропускних пунктів з такою назвою в історії Львова існувало два. Первісна Стрийська рогатка розташовувалась по вул. Стрийській на збігу сучасних вул. І.Франка та Зарицьких. Однак з розширенням міста, збільшенням продовженням самої вул. Стрийської, а також відкриттям при ній іподрому та нового Стрийського кладовища рогатку наприкінці XIX ст. довелося перенести далі від міста, поза згаданими об’єктами, тому вона знайшла своє нове розташування поруч до перехрестя вул. Стрийської з вулицями Сахарова та Козельницькою.
Місце розташування старої Городоцької рогатки. Фото 1896 року
Такими ж «мігруючими» як Стрийська були ще кілька рогаток Львова, а саме Вулецька, Городоцька та Янівська рогатки. Перша з них розташовувалась на так званій Вулецькій дорозі котра пролягала по сучасних вул. Кн.Ольги та шматку вул. Сахарова. Початково Вулецька рогатка розташовувалась якраз на збігу двох вище згаданих вулиць, однак після прокладення в 1866 залізниці Львів-Чернівці, її перемістили до перетину Вулецької дороги з залізницею.
Приблизне місце розташування Городоцької рогатки. Сучасне фото
З залізницею також пов’язана зміна розташувань Городоцької рогатки. До появи залізничного вокзалу у Львова вона розташовувалась на вулиці Городоцькій поблизу того місця, де зараз стоїть собор Єлизавети. Однак після появи вокзалу та розбудови самої вул. Городоцької, рогатку перемістили далі по цій вулиці, поблизу перехрестя з сучасними вул. Кульпарківською та Боберського.
Приблизне місце розташування Янівської рогатки. Сучасне фото
Янівська рогатка традиційно розміщувалась майже протягом всієї своєї історії поруч Янівського кладовища. Однак, мало хто знає, що первісно вона була розташована біля церкви Анни. Однак її перемістили практично одразу – ще в 1792 році. Натомість теж неподалік від церкви Анни, однак по вулиці Клепарівській була Клепарівська рогатка, згадку про котру можна знайти, мабуть, тільки на мапах Львова. Подібна ситуація із Замарстинівською рогаткою, яка розташовувалась на однойменній вулиці поблизу перехрестя з вул. Хімічною.
Приблизне місце розташування рогатки на Замарстинові. Сучасне фото
Під час Першої світової війни рогатки втрачають своє призначення як митрі пости, натомість набувають стратегічного оборонного значення. А в 1920-х роках, уже після припинення усіх війн за Львів рогатки і зовсім зникають. По суті, пам’ять про них збереглась лиш у назві локації на вул. Б.Хмельницького.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Крип’якевич І. “Історичні проходи по Львові” (репринт з видання 1932 року). – Львів: Каменяр, 1991.
Одним з найяскравіших львівських художників був Модест Сосенко. Окрім художнього таланту, він прославився як мандрівник Близьким Сходом, та друг митрополита Андрея Шептицького. Навчаючись у Мюнхені, Парижі, Кракові, він здобув рівень, який дозволив йому стати одним з найяскравіших представників модерну в українському мистецтві. Більшу частину свого творчого життя він провів саме у Львові.
Модест народився в селі Пороги (сучасна Івано-Франківщина) у сім’ї священника Данила Сосенка і його дружини Анни. у Станіславі (теперішній Івано-Франківськ), він закінчив реальну гімназію у 1896 році, і стає студентом Краківської академії мистецтва на відділі рисунків і малярства, де він пробув до 1900 р. У Кракові він стає учнем Станіслава Виспянського, який на той час був авторитетом в краківських мистецьких колах. Вагомий вплив на нього мали і Теодор Аксентович та Ян Станіславський.
Автопортрет Модеста Сосенка, 1919
В 1901 р. він записується як стипендіант Митрополита Андрея Шептицького на відділ технічного малярства Академії Мистецтва в Мюнхені, де працює в Оттона Зейтца до липня 1902 р. А у 1902-1905 він навчаєтьсяв Національній Школі Мистецтва в Парижі у Леона Бонна. Іларіон Свенціцький пізніше відзначав, що навчаючись в Парижі, Сосенко засвоїв “гармонійну цілісність рисунка” та кольору. З паризького періоду відомо, що Сосенко у цей час створив цілий ряд жіночих портретів та копію “Апостолів” Альбрехта Дюрера.
Портрет жінки, 1919
Собор Св. Юра. Малюнок М. Сосенка
В Галичину Сосенко повертається у 1905 році, і цей рік стає знаковим для його творчості. Саме тоді тривала виставка живопису організована Іваном Трушем, де на молодого і перспективного художника вперше звернули увагу. У 1907-1908 Сосенко за підтримки Митрополита Андрея оселяється у Львові і стає працівником створеного у 1905 році Церковного музею. З 1907 р. працював реставратором в Національному музеї у Львові.
Митрополит Андрей. Фрагмент ікони з іконостаса церкви Святого Миколая в Золочеві
Митрополит Андрей. Фрагмент ікони з іконостаса церкви Святого Миколая в Золочеві
Розпис приміщення Інститут імені М. Лисенка
У цей час він створює декоративні розписи Музичного Інституту ім. М. Лисенка у Львові виконані головним чином за мотивами полтавських гаптів та з зображеннями народних музикантів.
Розпис куполу церкви Успіння Богородиці в Славському.
Окрім цього, він активно працює оздоблюючи храми у у Підберізцях біля Львова, Печеніжині, Рикові, Більчі Золотому, Золочеві, Товмачі, Славську (разом з Юліяном Буцманюком); проект поліхромії Волоської церкви у Львові.Створює він також і картини. Пейзіж Парижу, Карпат і південної Далмації, полотна: “Будуа в сонці”, “Рання весна у селі”, “Портрет дівчини”, “Автопортрет”.
Ангели. Фрагмент розпису церкви Св. Миколая в Золочеві
Христос благословляє дітей. Розпис церкви в селі Підберізці.
Христос і самарянка. Фрагмент розпису церкви в селі Підберізці.
Під час Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії, брав участь у військових діях. Особливо слід відзначити його подорожі по Італії й Україні (1908 — 13 рр.), мандрівки у Єгипет та Палестину (1914 р.). Після повернення з фронту здоров’я художника виявилось важко підірваним. З 1919 по 1920 він продовжує роботу, проте у 1920 році помирає на руках свого покровителя і друга Шептицького у Львові. Його поховали на Янівському цвинтарі. Вже у 1927 році Іларіон Свенціцький видав присвячену йому книгу, проте у наші дні творчість художника здебільшого покрита забуттям. Отож виділіть хвилю свого часу, і колись відвідайте Національний музей, або один з храмів до орнаментації якого доклався Сосенко – воно того варте.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Свєнціцкий І. «Модест Сосенко». — Прага, 1927 (Режим доступу: http://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/1269/file.pdf)
ЖЗЛ (МОДЕСТ СОСЕНКО. МОДЕРН В ИНТЕРЬЕРЕ ЦЕРКВЕЙ) (Режим доступу: http://www.liveinternet.ru/users/2010239/post202075490)
Давні українські вітражі (XIX-XX ст.) (Режим доступу: http://www.rr.lviv.ua/albom.php?type=2&item=724&z=1&p=0)
Середньовічне право міст на самоврядування бере свої витоки ще з 1188 року, тоді його вперше отримало німецьке місто Магдебур. Коли ж польський король Казимир IIIв 1349 році приєднує до своїх володінь Галичину, він дозволяє, щоб зокрема до Львова прибула велика кількість німецьких колоністів, а також дозволяє розповсюдження німецького права на цих землях.
Книжці, що подана на фотографіях – майже пів тисячоліття. Вона знаходиться у Львівському історичному музеї, та містить виклад Магдебурзького права, перекладений з латинської на польську мову. Книга була видана в далекому 1581 році львівським юристом П. Щербичем і сьогодні є унікальною давньою пам’яткою Львова. Тут вміщено реєстр питань, які власне розглядало Магдебурзьке право – в алфавітному порядку в обсязі 140 статей. Статті коментують різні варіанти правовідносин, діяльність міської влади, порядок судочинства, питання земельної власності в межах міста, порушення прав володіння, захоплення рухомого майна, спадкоємства, покарання за різні злочини та ін.
Магдебурзьке право, книга 1581р в Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова 2016р)
Магдебурзьке право, книга 1581р в Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова 2016р)
Магдебурзьке право, книга 1581р в Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова 2016р)
Магдебурзьке право, книга 1581р в Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова 2016р)
Магдебурзьке право місто Львів отримало 17 червня 1356 року, хоча історичні джерела стверджують про його прояви ще задовго до цієї дати. В дипломі Казимира III згадується: «Доводимо до відома усім, що за благочестивою згодою королівського маєстату, дбаючи про численні клопоти та незручності, що наше місто Львів зазнало від усіляких немилосердних ворогів, прагнемо, щоб це місто процвітало і збільшувало свої вигоди, прибутки, користі та добробут. Для втіхи згаданого міста та збільшення кількості його вірних жителів даємо і встановлюємо вищезгаданому містові на вічні часи німецьке право, яке по-простому називається Магдебурзьким…». Особливістю даного права був судовий імунітет міста, непідсудність жителів міської території судам королівських урядників, натомість підсудність місцевій владі.
Ян Казимир III (1310-1370рр) (джерело фото http://historia.newsweek.pl/krol-kazimierz–wielki-budowniczy,98812,1,1.html)
На початках міський магістрат Львова формувався з ради і лави, де рада була більше адміністративним органом, здійснювала поліцейський нагляд за містом, розподіляла землі, встановлювала мита, розцінки на продукти споживання, вирішувала суперечки, здійснювала опіку над вдовами та сиротами, а судова влада належала війту. Бути радником було дуже престижно в ті часи. Заробітньої плати радник не отримував, але звільнявся від усіх повністю податків. Якщо женився радник або його син, то рада міста обдаровувала їх досить цінними подарунками. Доходи радник також отримував з податку судочинства, штрафів консульського суду. Процвітало і хабарництво задля отримання такого важливого чину. В вимогах до претендентів все ж згадується, що радниками могли бути чоловіки від 25-ти до 90 років середнього стану, народжені в шлюбі, при тому щоб у них за плечима не було історій зі зрадою – не зраджувані і не зрадники дружин. Головуючий над радниками називався бурмистром. З 1519 року відбуваються певні зміни в уряді і затверджена колегія ради вважається довічною та спадковою. Формується олігархічне династійне управління містом, наприклад, відомим райцем стає Вольф Шольц. Його син був війтом, два зяті і три родичі також засідали в раді. Сьогодні на розі вулиць Катедральної та Площі Ринок можемо бачити кам’яницю, що належала родині Шольца.
Кам’яниця Шольц-Вольфовичів, Площа Ринок, 23 (фото Тетяна Жернова 2016р)
Герб Шольц-Вольфовичів (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Першим війтом близько в 1378 році у Львові був А. Зоммерштайн (Andreas Sommerstein). (саме від вілли, яку він побудував недалеко від міста названу своїм же прізвищем пішла назва вулиці Замарстинів, що поступово трансформувалася в сьогоднішнє звучання). Взагалі війт спершу вважався чи не найосновнішим керівником в судовій системі міста. Влада війта – лава, тобто судове управління, а привілегії лавників були схожими до привілегій радників. Війтом не міг бути неодружений, жінки також не мали права претендувати на цю посаду. Починаючи з XVI-XVII права війта послаблюються. Влада радників домінує над владою лавників.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Багато різних законів диктувало магдебурзьке право. Цікавим фактом було прийняття львівського громадянства так як у Львові воно не було спадковим. Громадянство міг дістати повнолітній чоловік, народжений законно та віруючий християнин. Міське право надавалося тільки на підставі рекомендаційних листів, що засвідчували походження бажаючого прийняти громадянство. Вихідці з сіл мали приносити в магістрат документ згоди общини або так зване відпускне. Шляхтичі мали подавати підтвердження родоводу. Для іноземців обов’язковою умовою було визнання католицької віри. При отриманні міського права жінками, рада призначала для них опікуна. Громадянство звільняло від багатьох податків і надавало можливість брати участь в управлінні Львовом.
Мешканці середньовічного Львова. Рисунок Ф. Ковалишина для книги Ф. Яворського “Львів за Ягайла”, 1910 рік.
Варто згадати також надання місту в 1372 році князем Владиславом Опольчиком 100 франконських ланів:
«…відтепер даємо, даруємо і дозволяємо у повне і всіляке застосування цим міщанам, жителям і їх правдивим та законним нащадкам, які народилися і народяться, 100 франконських ланів на німецькому магдебурзькому праві зі всіма користями, луками, пасовищами, болотами, лісами, дібровами, чагарниками, орною землею й облогом, млинами, ставками, рибними місцями, водами, проточними річками, що в межах і розмірах згаданих 100 ланів знаходилися або на той час знаходяться, для викорчовування, оброблення, покращення, доброчинного використання…».
З інших позитивних моментів кодексу – міщани, які жили на Магдебурзькому праві, вважалися вільними, місто могло мати власну казну, шинок, млин, лазню, проводити щотижневі торги та щосезонні ярмарки, сплачуючи податок.
Не характерним для українських міст, але характерним для тогочасних європейських міст та Львова, був привілей Владислава III від 17 липня 1444 року, за яким дозволялося ловити по всій руській землі правопорушників, вбивць, злодіїв і судити та карати їх саме у Львові. Загалом, тогочасні покарання були досить суворими. Одне з найгірших – покарання за державну зраду чи зраду міста. Страчували також за подружню зраду, за крадіжки, за чаклунство. Зокрема, фальшивомонетникам могли заливати в горло розпечений свинець, за підробку фінансових документів порушнику ставили тавро розпеченим залізом для того, щоб потім його впізнавали на вулицях. Жінок, що вбивали своїх новонароджених дітей, закопували у землю живцем, садили на палю або топили. Досить часто відрубували голову – за двоєженство, за вбивство і навіть за намагання пробратися до міста через мур. При цьому високі державні чиновники не були винятком – їхні голови також летіли у випадках порушень. Наприклад, шанованим серед міських чиновників був писар, але якщо він робив хибний запис, його могли позбавити руки. У випадку фальшування документів його могли спалити.
Джерело ілюстрації – Козицький А. Білостоцький С. «Кримінальний світ старого Львова»
Ось ще кілька згадок про тодішні правила:
«Якщо будь-хто після складання угоди вчинить злочин, то протягом одного року та одного дня від вступу або в’їзду до міста, в якому він цей злочин вчинив, повинен бути вигнаний. Також, якщо хтось підступно витягне меча або ножа чи легковажно вихопиться (з мечем або ножем), хай буде покараний карою у половину фертона.»
«Також, якщо під час пожежі або коли несподівано спалахне вогонь і будинок якогось міщанина вищезгаданого міста буде зруйнований або пошкоджений, міщани-сусіди, що живуть в цій частині (міста) і кварталі, куди також вогонь може сягнути, повинні помогти та надати підтримку при відновлені та відбудові цього пошкодженого будинку. Також, якщо хтось списом, рогатиною, балістою, луком або якоюсь іншою зброєю в захисті когось доведе справу до суду та незгоди, хай буде покараний попередньою карою, а саме – одним фертоном, для відновлення та покращення міста. І якщо хтось буде просити війта або райців, або будь-яку особу про (зменшення) кари, накладену на порушників цього статуту, то має бути покараний тією ж самою карою, якою карають порушників. Нарешті, кожна пані чи жінка після смерті свого чоловіка повинна і зобов’язана поділити все рухоме та нерухоме майно порівну з родичами і близькими (кревними) свого чоловіка, незалежно від статі.”
Страти і покарання переважно відбувалися публічно, з відомих нам місць є гора Страт, розташована зараз біля Краківського ринку, щоправда відомо, що тут страчували починаючи з XVIIIст.
Гора Страт, вул. Клепарівська (фото Тетяна Жернова 2016р)
Магдебурзьке право припинило діяти у Львові в 1786 році. Протягом наступних років різні правителі дещо корегували його, права і обов’язки львів’ян видозмінювались, зокрема, зменшувались чи збільшувались податки. Влив даного кодексу по-різному трактували історики та науковці – одні вважали його позитивним, інші негативним для добробуту міст. Однак слід зазначити, що магістрат Львова був апеляційним центром для Руського воєводства і Поділля.
Магдебурзьке право, книга 1581р в Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова 2016р)
Руські міста і містечка мали подавати апеляції спершу львівським радникам, тільки потім могли звертатися до вищого суду Краківського замку, а отже тодішній Львів вважався зразком суспільного устрою для багатьох міст Польщі та України.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
Т. Гошко. Нариси з історії магдебурзького права в Україні XIV – поч. XVII ст.. – Львів: Афіша, 2002р
Сьогодні, 27 березня о 12.00 у Першому академічному українському театрі для дітей та юнацтва (вул. Гнатюка, 11) відбудеться прем’єра вистави «DOGS». Ініціатори та творці вистави сподіваються, що вона допоможе львів’янам замислиться над життям безпритульних тварин.
Головні герої вистави – безпритульні собаки. Вони постійно голодні, не мають даху над головою… Єдине, що в них є, – це Яр, де вони живуть у зграї чи поодинці. У Яру, як і в зграї, є свої правила, свої щоденні клопоти та завдання. Собакам бува нелегко роздобути собі їжу, але трапляються і дуже цікаві заняття: хтось полюбляє бавитися, хтось – згадувати своє попереднє життя, інші милуються місяцем, нишпорять, вчаться читати по-людськи чи поводитися як людина. Усіх цих собак об’єднує гордість, яка не дозволяє їм жалітися і скиглити, бо кожен з них – вільний, вони «народжуються і вмирають так легко»…
Проте в душі кожного героя живе мрія, мрія незалежних псів про залежність, мрія про Свою Людину… Собаки мріють не про господаря чи власника, який припне на ланцюг і буде годувати. Вони шукають Людину-Друга, а також свого місця – собачі дверцята, за якими так добре живуть пси!
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
Сцена з вистави “DOGS”
“DOGS ” – це інсценізація Євгена Чистоклетова за мотивами повісті Костянтина Сергієнка “До побачення, Яре!”
В ролях:
ГОРДИЙ Дмитро Бартков ЧОРНИЙ Василь Баліцький ГОЛОВАТИЙ Богдан Балко, Василь Когут КРИХІТКА Михайло Понзель ТАКСА Любов Мовчан, Христина Сапа КУЛЬГАВИЙ Олександр Трифонюк ЯМАМОТО Олександр Чешеров, Леся Шкап’як НОВІ Наталя Алексеєнко, Тетяна Захарова ЛЮДИНА Валерій Коломієць ЛЮДИ В МАСКАХ Василь Василик, Ігор Данчук, Роман Скоровський
Над постановкою працювали:
Режисер-постановник Євген Чистоклетов Художник-постановник Мар’ян Савіцький Пластика Нінель Збєря Відеопроекція Ася Кравчук Асистент режисера Олександр Трифонюк
Минулої п’ятниці, 25 березня 2016 року, в Мистецькій галереї Гері Боумена (вул. Наливайка, 18) відбулося відкриття виставки Олексія Маркітана (Миколаїв) “Гра в класики”.
На виставці представлені 27 робіт виконані в напрямі постмодернізму і написані у 1999-2015 роках. Роботи вражають своєю яскравістю, виразністю і багатогранністю. Виставка експонуватиметься до 14 квітня 2016 року.
Наталя Космолінська
“Я особисто страшенно серйозно тішуся , бо я дуже люблю постмодернізм і постмодерністів. Оцю гру з класикою в різних форматах. І коли це робиться розумно, стильно, так , що виникають якісь нові сенси так, що хочеться стояти біля кожної картини 15-20 хвилин і розгадувати всі рефлексії, відсилання, цитування, парафрази і різні інші інтелектуальні ребуси, то це справді класна штука.
Є частина модерністів, які можуть похуліганити, а є , які дійсно хочуть вступити в діалог з тим старим мистецтвом і єдиний можливий формат – це взяти якійсь твір, репліку, якийсь фрагмент і якось його пережити у власному живопису, у власній творчості, щось забрати, щось додати, щось переробити. То в цьому форматі це надзвичайно цікавий і плідний, і з дуже високим потенціалом мистецький досвід,” – ділилася своїми враженнями Наталя Космолінська.
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
Експозиція виставки Олексія Маркітана “Гра в класики”
«Це третя виставка. Почалось у Дніпропетровську, Запоріжжі, а потім я привіз картини до Львова. 27 робіт, які представлені на виставці створені у 1999-2015 роках. Виставка ігрова, трохи іронічна, постмодерністична, тут багато алюзій з приводу іншого мистецтва,” – сказав художник Олексій Маркітан розповідаючи про виставку.
Олексій Віталійович Маркітан
Художник-живописець Олексій Віталійович Маркітан народився 18 червня 1959 року в місті Миколаїв, де й проживає по сьогоднішній день. В 1982 році закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту. В цьому ж році стає членом Національної спілки художників України.
З цього часу організував персональні виставки: Київ (1990, 1995, 1996, 2006 р.), Одеса (1991, 2000, 2002 р.), Миколаїв (1989, 1991, 2000, 2002, 2003, 2006 р.), Мюнхен, Німеччина (1992 р.), Нью-Йорк, США (1993 р.)
Крім цього взяв участь у виставках: «Всесоюзнаная молодежная выставка», Москва (1988, 1989), «Українське малярство (60-80 рр.)» Київ-Оденс. Данія (1990 р.), «Український живопис 20 ст.» (Київ 1991 р.) «Артімпрезії» (Київ 1991 р.), «Арт-ярмарка», Київ (1991 р.), «Триєннале-98» (Київ 1998 р,), «Сучасний український живопис.» (Москва, ЦДХ 1992 р.), «Арт-Експо». (Нью-Йорк ,США ,1993 ,1994 р.), «Лібрамонт.» 16 міжнародний художній салон. Лібрамонт. Люксембург. 2003 р., «Лінеарт» (Гент. Бельгія. 2000 р.), «Міфологія в живопису і скульптурі.» (Мюнхен. Німеччина. 1993 р.), «Триєннале-2001» (Київ 2001 р.), Виставка «Дни Украины в России», Москва (2005), «Групова виставка» Кіпр (2005), Арт-Київ, (2006, 2007), Арт-фестиваль , Туреччина. Стамбул (2006).
Роботи художника знаходяться: Національний художній музей, м.Київ, Національний художній музей м. Одеса, Національна художня галерея м. Львів, Художній музей м. Миколаїв а також в приватних колекціях багатьох країн світу.
Ім’я Романа Турина досі залишається маловідомим львів’янам. За іронією долі, про нього найчастіше згадують як про людину, яка відкрила для мистецького світу українського художника-примітивіста Никифора Дровняка з Криниці (нині – Польща). Однак при цьому забувають, що Роман Турин і сам був непересічною особистістю – талановитим живописцем, фотографом-портретистом, режисером документального кіно та першим українським фотохудожником у Галичині, який опанував техніку рекламного фотомонтажу та фотоколажу у 30-х рр. ХХ ст. Цього високого елегантного чоловіка із гарною поставою неможливо було не помітити на львівських вулицях, – відразу впадали в око його вирозумілість, чутливість, гарні манери і щире серце, тому його називали «найбільшим львівським інтеліґентом» міжвоєнного Львова.
Роман Турин у молоді роки (з архіву Галини Гронської)
Майбутній митець народився 1900 р. у Снятині на Івано-Франківщині в інтелігентній родині. Частим гостем у їхній хаті був Василь Стефаник, який мав дружні взаємини із батьком Романа, директором «Народної торгівлі».
Ще під час навчання в Тернопільській класичній гімназії Роман захопився малярством. Відтак нове захоплення привело його до Краківської академії мистецтв, де студіював у майстерні професора Юзефа Панкевича. Разом із капістами (група КП або Комітет Паризький, організований Ю. Панкевичем) виїхав у середині 1920-х рр. до Парижа для продовження навчання. Там захопився постімпресіоністською барвистістю, «малюнком чистого кольору», різними фактурами та кольоровим вирішенням композиції.
Ян Цибіс (лідер капістів). Ймовірно, портрет Романа Турина, 1933 р. (зі сайту http://www.desa.pl)
Роман Турин в Парижі (перша пол. 1930-х рр.), за камерою Станіслав Ліпінський (з архіву Галини Гронської)
Два роки свого бурхливого життя у Парижі Роман Турин віддав фотографії і кінорежисурі. Закінчив спеціальні курси фотографії, вчився у фотомитця і кінооператора світової слави Моріса Табара, представника фотографії «нового бачення» – сюрреалізму, захопився фоторекламою і фотомонтажем, адже фотографічне мистецтво того часу було вдячним полігоном для авангардного експерименту.
Моріс Табар (зі сайту http://www.nyip.com)
Моріс Табар. Композиція з гітарами, 1932 р. (зі сайту http://www.photographer.ru/cult/theory/5591.htm)
Водночас практикувався у студії «Тобіс-Клянґ-Фільм», де був згодом асистентом кращих європейських режисерів. Зокрема, асистував під час зйомок фільму «Napoléon» (режисер Абель Ганс, 1927), комедії «La Femme en homme» (режисер Аугусто Дженіна, 1931) та ін. Відтак працював самостійно у невеличких студіях, спеціалізуючись на короткометражних стрічках. Захоплювався авангардовим кіно Рене Клера, Георга Вільгельма Пабста, Віктора Тріваса. Але весь час мав перед собою чітку мету – здобути якнайбільше досвіду і надалі взятися за розвиток національного фільмування в рідній Галичині, оскільки вважав, що «нарід, що хоче мати своє місце і голос у культурнім і політичнім концерті світа, мусить бути на очах».
Постер до фільму «La Femme en homme» (1931) (зі сайту http://www.ebay.com)
Кадр із фільму «La Femme en homme» (1931) (зі сайту http://www.allposters.com)
1930 р. Роман Турин відвідав курортне місто Криницю і випадково познайомився із талановитим малярем-самоуком Никифорем. Роботи примітивіста захопили митця своїм ніжним колоритом, експресією, майстерною композицією, однак ще більше зворушили лагідна вдача і спосіб життя цього дивакуватого чоловіка. 1932 р. Турин привіз роботи Никифора до Франції і експонував у паризькій галереї «Leon Marseіlle» на виставці українських, французьких та італійських художників, влаштованій Українським народним музеєм ім. Т.Шевченка. А вже 1939 р. наївне малярство обдарованого лемка було представлене понад ста роботами на виставці у Львові. Роман Турин продовжував опікуватися своїм криницьким другом майже до кінця його життя, а Никифор дуже дорожив дружбою із «маляром Турином».
Молодий Никифор, Криниця, 1932 р. (ймовірно фото Р. Турина) (зі сайту http://day.kyiv.ua)
На початку 1930-х рр. Роман Турин повернувся із Парижа і привіз зі собою кінокамеру, відтак разом з іншим львів’янином Станіславом Ліпінським почав знімати подорожі в гори і сплави на байдарках художників, графіків і скульпторів «Артесу» річками рідного краю – це фільми «На високій полонині», «Стиром і Піною». Третя стрічка «Хлоп іде до міста» була розрахована на глядачів, які шукали автентичності, і зображувала місто очима простого селянина та його безпорадність у чужому середовищі.
Кадр із фільму «Стиром і Піною», на фото львівська малярка Марія Тесайре (з архіву Галини Гронської)
Кадри із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. ¬¬– 1934. – Ч. 10)
Кадри із фільму «Хлоп іде до міста» (Назустріч. ¬¬– 1934. – Ч. 10)
Ці кінороботи – майже репортажі, у них Р. Турин найбільше прагнув передати дійсність, зберегти автентичність середовища без естетичних прикрас, остерігався, як сам казав, «всякого формального смакування». Персонажами його картин були не професійні актори, а пересічні люди, яких шукав на вулиці і переконував позувати перед об’єктивом у звичному своєму ритмі. Режисерські задуми Турина мабуть мали бути незвичайними, позаяк його фільми знімали відомі тогочасні польські кіноаматори Адам Лєнкевич і Станіслав Ліпінський.
Станіслав Ліпінський (Światowid. – 1935)
Адам Лєнкевич (з архіву Владислава Лєнкевича)
Наприкінці 1930–х рр. українська фотореклама у Львові, не кажучи вже про фотомонтаж (це слово взагалі було невідомим більшості львів’ян), була у зародковому стані, однак Роман Турин, побачивши стрімкий розвиток кооперації у краї, з особливим завзяттям взявся за розвиток цієї маловідомої ділянки, зокрема з мистецького боку. Виконав низку промислово-торговельних та мистецьких рекламних творів із використанням фотомонтажу.
Роман Турин. Рекламовий фотомонтаж, 1930-ті рр. (Назустріч. ¬– 1937. – Ч. 2)
Роман Турин. Рекламовий фотомонтаж, 1930-ті рр. (Назустріч. ¬– 1937. – Ч. 2)
Був надзвичайно компанійською людиною, душею компанії. Разом зі своїми друзями Вітольдом Манастирським, Карлом Звіринським, Ярославом та Ярославою Мотиками, Володимиром і Романою Патиками щосуботи приходив до помешкання Романа та Марґіти Сельських (з якими, до речі, був у товариських стосунках понад 50 років, ще з часів Парижа), де влаштовувалися камерні художні салони, велися розмови про мистецтво французькою та польською мовами. Як згадує Романа Патик, Турин завжди знаходив що розповісти і як забавити товариство – «це були історії всієї епохи».
Роман і Марґіт Сельські з друзями, крайній справа, ймовірно, Роман Турин, 1930-ті рр. (із альбому «Роман Сельський» (К., 2006)
Марґіт Сельська. Портрет Романа Турина, 1942 р. (зі сайту http://vladroenko.blogspot.com)
Із приходом совітів до Львова довший час був безробітним, підробляв копіюванням портретів. 1949 р. став співзасновником і багатолітнім директором Львівської художньої школи. Перша персональна виставка Романа Турина відбулася у Львові 1982 р., вже після смерті митця.
Володимир Патик. Портрет Романа Турина, 1960-ті рр. (зі сайту http://art.lviv-online.com)
Свого часу Роман Турин вчив молодого живописця Володимира Патика: «Шукай, Влодку, своє місто, свій куточок. А знайдеш – і засвітиться воно тобі раз і назавжди, і вже з цим світлом, прояснений, будеш ходити Львовом і малювати його. Шукай до міста свого ключа, чоловіче». Свого міста й свого ключа упродовж життя шукав і Роман Турин, і таки знайшов – не в європейських вояжах, а вдома, у Галичині, – в обличчях звичайних львів’ян, селян, жебраків, мистецькому середовищі міжвоєнного Львова. Завдяки його зусиллям світ дізнався про Єпифанія Дровняка, галичани побачили перші паростки національного кінематографу, талановита молодь і діти отримали мистецький осередок для втілення своїх ідей і розвитку творчих здібностей.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Дідула Р. Мистецтво жити, або еталон інтелігентності – Роман Турин // Дзвін. – 2013. – № 8.
Дурняк В. Роман Турин // Наша культура. – Варшава, 1980. – № 9.
Кирпан А. Казкова і реальна Никифорова Криниця // Карпати. Туризм. Відпочинок. – 2006. – № 5(11).
Коваль Я. За настроєм упізнати Львів // Львівська пошта. – 2009. – 8 трав.
В четвер, 24 березня 2016 року, у Львові в рамках VIII фестивалю “Ляльковий світ” у Львівському Палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відкрилась виставка “ЕТНО лялька VI”. До виставки увійшли авторські проекти “Ткане витнуте і вбране” від Марії Антоняк та Дарії Альошкіної та “На перетині ниток” від Ірини Бердаль-Шевчик.
«Цього року вшосте запрошуємо на «ЕТНО ляльку». Дуже сподіваємося, що нам знову вдалося всіх здивувати. Ми намагаємося шість років підряд знайти щось нове, щось інше, щось цікавіше. Цьогоріч тема весни, Пасхи, тому в нас дуже багато смаколиків, писанок. Сподіваємось, що виставка прикличе весну і вже, врешті-решт, буде тепло» – сказала головний організатор виставки Ірина Сорокіна після урочистого відкриття.
Нагадаємо, що фест започатковано 2009-го року і він став першим в Україні масштабним і комплексним заходом з експонування феномену авторської ляльки. 2011-го в межах «Лялькового світу» виокремлено проекти «Етно-лялька», що представляє автентичні українські ляльки та їх авторські інтерпретації, та Lady&Teddy, що спеціалізується на колекційних авторських ляльках і ведмедиках Тедді.
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
Експозиція виставки “ЕТНО лялька VI”
“Я дуже сподіваюсь, що ця барвиста виставка таки прикличе весну нарешті до Львова цими кольорами, цими великодніми сюжетами, цією магією. Тут стільки ляльок-мотанок, що вони мусять відпрацювати. Ці монументальні витинанки Дарії Альошкіної теж напевне трохи мають стосунок до тієї давньої магії, яка в тих ляльках закладена від самої ідеї їх постання. Це один з прадавніх, перших варіантів мистецтва. І тут різні варіації, різні спроби, різні ідеї втілені. І ще одним дуже важливим арт-акцентом до цієї виставки є їхні автори, які сьогодні теж виглядають як живі ляльки. Всі дуже гарно задекоровані і це завжди ще окреме видовище на відкритті “Етно ляльки,” – ділилася своїми враженнями Наталя Космолінська.
Експозиція робіт Марії Антоняк та Дарії Альошкіної “Ткане витнуте і вбране” Марії Антоняк та Дарії Альошкіної
Експозиція робіт Марії Антоняк та Дарії Альошкіної “Ткане витнуте і вбране” Марії Антоняк та Дарії Альошкіної
Експозиція робіт Марії Антоняк та Дарії Альошкіної “Ткане витнуте і вбране” Марії Антоняк та Дарії Альошкіної
Експозиція робіт Марії Антоняк та Дарії Альошкіної “Ткане витнуте і вбране” Марії Антоняк та Дарії Альошкіної
Знаковою на відкритті виставки була присутність львівського етно-гурту “Йорий Клоц”. Хлопці виконали три композиції, найдавнішій з яких вже більше 700 років і зазаначили що дялька — це один з перших образів, який почали творити люди.
Виставка діятиме у Львівському палаці мистецтв упродовж 2 тижнів (до 9 квітня). Вартість дорослого квитка – 20 грн. Ознайомитися з експозицією можна щодня із 10 до 18:00, окрім понеділка. Каса продає квитки до 17.30.
З нагоди Міжнародного дня Театру, 27 березня 2016року, заньківчани запрошують на премєру нової постановки заслуженого діяча мистецтв України Вадима Сікорського, а саме казку-притча для дорослих «Голий король» за п’єсою Євгена Шварца.
Cвою п’єсу Євген Шварц написав на основі казок Г. Х. Андерсена «Нове вбрання короля», «Свинопас» та «Принцеса на горошині». Й попри те, що текст був написаний ще 1934 року, перше театральне прочитання з’явилося лише 1960 року, коли «пройшло» цензуру.
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Сцена з вистави «Голий король»
Для заньківчанського режисера твір Євгена Шварца «Голий король» не є новим. І хоча в автора жанр визначено, як казка у двох діях, Вадим Сікорський відразу застерігає – його театральне прочитання тексту аж ніяк не для юного глядача. У баченні Заньківчан нова вистава трактується як притча-казка для дорослих, бо ж проблематика, порушена у виставі, змушує глядачів подумати над питанням, чому іноді в житті обставини складаються так, що ми на чорне кажемо біле і навпаки…
Режисер-постановник – з. д. м. України Вадим Сікорський Художник-постановник – Наталія Тарасенко Музичне оформлення – Тарас Терлецький Помічники режисера – Костянтин Шелест, В’ячеслав Жуков.
Прем’єрні покази відбудуться 26, 27 березня, а також 6,10, 17 квітня. Квитки можна придбати в касі Театру. Початок вистав о 18.00.
Леся КІЧУРА редактор літературної частини Театру імені Марії Заньковецької
Проглядаючи супутникові карти можна надибати багато цікавих об’єктів – чи то будівель оригінальної форми, чи навіть цілих поселень. Мабуть ні кого вже не здивувати село у вигляді тризуба. Та є на Львівщині невеличке село, яке за своєю формою відрізняється від усіх інших сіл України, а то й Європи, і є по-правді унікальним. Форма цього села утворює пентагон. Сучасно його назва село Рівне, та історично воно називалося Кьонігсау.
Вигляд зі супутника села Рівне (Кьонігсау)
Вигляд зі супутника села Рівне (Кьонігсау)
Вигляд зі супутника села Рівне (Кьонігсау)
У світі ні чого не трапляється випадково, а тим паче коли мова йде про село-пентагон, тож ми вирішили встановити історію походження такої дивної форми. І хоча витоки більшості українських сіл з’ясувати є досить важко, проте історія села Рівне є добре описаною, хоча й не в Україні. А починається вона ще в другій половині XVIII ст.
Детальний план німецької колонії Кьонігсау (с. Рівне), складений в першій половині XX ст.
У 1772 році відбулась подія, яка докорінно вплинула на подальшу долю Східної Європи. Саме в цей рік відбувся Перший поділ Польщі, за котрим Австрія, Пруссія та Росія відірвали собі ласі шматки польських земель. Галичина при цьому поділі дісталась Австрії. Монархію Габсбургів на той час очолювала імператриця Марії Терезія, яка своє правління вирішила будувати за принципом освіченого абсолютизму. А тому її політична діяльність була сповнена реформ, в тому числі й аграрних. У 1774 році вона видала перший патент на поселення, що дозволяв іммігрантам селитися в містах і селищах Галичини.
Карта німецьких колоній станом на 1939 рік
Значно далі в цій політиці пішов син Марії Терезії імператор Йосиф II. У 1781 (1782) році він видав другий патент, за яким починалась широка колонізаційна політика, спрямована на утворення на новоприєднаних землях аграрних колоній. Основними ж колонізаторами виступали німці, що мешкали поза межами імперії Габсбургів. Таким чином дана політика була спрямована ще й на збільшення чисельності населення імперії. Вже влітку 1872 року в Галичину почали прибувати перші колонізатори, котрі переселялися сюди зазвичай цілими сім’ями. Загалом, до 1786 року в Галичину переїхало близько 15 тисячі поселенців.
Детальний план Кьонігсау (Рівне) 1939 року
Австрійська програма міґрації німців в Галичину передбачала значне інвестування за рахунок державного бюджету. Міґранти отримували гроші, коней і харчі на дорогу, а з приїздом на визначене місце поселення – безкоштовно землю із правом спадщини, велику рогату худобу, будівельні матеріали, сільськогосподарський реманент, посівні матеріали тощо. Німецькі колоністи звільнялися від сплати державних податків та мали свободу віросповідання.
Мапа 1875 року, де поруч з назвою Кьонігсау фігурує назва Рівне.
За перші кілька років колонізації в Галичині з’явилось 150 німецьких колоній, однією з котрих була Кьонігсау. Німецька колонія Кьоніґсау (Köenigsau, що в перекладі означає «королівська поляна») була заснована в 1783 році. Унікальний план поселення у вигляді правильного п’ятикутника (пентагона) був розроблений австрійським інженером Бурґаллером (Burgaller). З центральної площі виходило п’ять променів – доріг, об’єднаних концентрично нарізаними кварталами і дорогами між ними. Німецька колонія була закладена на колишніх землях Василіанського монастиря у Літні, в 22 км на північний схід від Дрогобича та в 6 км на південний захід від районного суду і поштового відділення, розташованих в Меденичах.
Жителі хати №4 колонії Кьонігсау (с. Рівне). Фото першої пол. XX ст.
Цікаво, що до наших днів збереглись унікальні плани колонії, де не тільки позначено усі будівлі, але підписано якій сім’я кожна садиба належала. Відомі також і списки і перших поселенців Кьонігсау. За період з 1783-1787 в цю колонію поселилось близько 80 сімей. Усе населення колонії було виключно католицьке. Та й загалом, усі колонії тоді мали чіткий поділ за віросповіданням. Одні з них були виключно католицькі, інші – протестантські. Цікаво, що різноконфесійні колонії могли знаходитись й зовсім поруч. Наприклад поруч Кьонігсау розташовувалась колонія Йозефберг, населення котрої було виключно протестантським.
Церква Св. Себастіана та Фабіана в с. Рівне (Кьонігсау) збудована 1846 року. Фото 1989 року
У 1790 році в Кьонігсау було збудовано німецькомовну школу. Натомість церква в колонії з’явилась аж в 1846 році. Вона розташувалась в самому центрі пентагону, а вулички навколо неї утворювали правильну п’ятикутну зірку. До наших днів ця церква однак не встояла, оскільки в 1995-1999 роках її було практично повністю розібрано і перебудовано, після чого храм отримав новий змінений вигляд. Змінилась і її назва – колись це була церква святих Фабіана і Себастьяна, а тепер Різдва Пресвятої Богородиці.
Залишки колишнього німецького цвинтаря в с. Рівне (Кьонігсау). Сучасне фото
Залишки колишнього німецького цвинтаря в с. Рівне (Кьонігсау). Сучасне фото
Вже з 1919 року колонії по суті втратила свій статус, оскільки Галичина тепер належала Польщі. Однак, і за часів польської влади основне населення колонії становили німці. Згідно даних 1934 року в Кьонігсау мешкало 649 німецьких жителів, 4 протестантських, 16 поляків і 12 євреїв разом 677 жителів. Але як свідчать хроніки поселення, міжвоєнні роки були не найкращою добою в його історії. Колонія кілька раз потерпала від грабунків.
Візит до села Рівне (Кьонігсау) колишніх німецьких вихідців з села. Фото 1997 року
Після 1939 року, коли Галичину приєднали до СРСР, німецьке населення Кьонігсау повністю покидає колонію, тож на 1940 рік тут не залишилось жодного німця. В 1945 Кьонігсау остаточно перейменовано в Рівне. Цікаво, що назва Рівне не виникла спонтанно з приходом радянської влади, а була, очевидно, неофіційною другою назвою колонії, оскільки фігурує з назвою Кьонігсау ще на мапах XIX ст.
Німецькомовна праця присвячена історії німецької колонії Кьонігсау (с. Рівне)
Цікаво, що свою унікальну структуру село Рівне зберегло й до сьогодні. Хоча кількість населення тут скоротилась. За офіційними даними в селі мешкає 200 жителів. В українській науковій літературі історія цього села фактично упущена. Воно лиш де не де згадується у наукових роботах, пов’язаних з колонізаційною політикою Габсбургів. Натомість самі ж німці зберегли пам’ять про свою колишню колонію. Існує цілий веб-портал, присвячений Кьонігсау, а також видано спеціально монографію присвячену історії цієї колонії. Живі також ще останні німецькі мешканці цього поселення, які чи не що року відвідують село, де вони колись народились та жили.
Житловий будинок із офісними приміщеннями, спеціалізована школа-інтернат і один з корпусів Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Гжицького. Що може бути у таких кардинально різних за призначенням споруд? Всі ці приміщення – колишні палаци: палац Орловського, Семенських-Левицьких та палац Туркулів-Комелло. А ще вони розташовані на вулиці Пекарській, у самому центрі Львова.
Палац Орловського на вулиці Пекарській № 13, який набув сучасного вигляду у 1931 р. (архітектор Максиміліан Кочур), коли перейшов у власність Юзефа Мєрніка
Палац Орловського
За адресою вул. Пекарська, №13 височіє палац, що постав у першій третині XIX століття. Щоправда, сучасного вигляду він набув 1931 року (архітектор Максиміліан Кочур). Однак і до цього було чимало перебудов. Збереглися відомості про проекти 1854 і 1855 років (автор Вільгельм Шмідт), здійснені для графа Орловського. Тоді біля будинку на місці теперішніх гаражів був сад. Також 1884 р. відбулася реконструкція за проектом Якуба Цвіллінґа.
Скульптуру Фортуни на аттику приписують Гартману Вітверу і датують 1810–1815 рр. Під нею розміщена дата останньої реконструкції будинку – «1931» – та ініціали чергового власника – Юзефа Мерника (J. M.)
Із 1890 року в будівлі була фабрика бляшаних виробів Генрика Богдановича – звідси і хвиля перебудов 1890-го, 1892-го та 1899 років, усі за проектом Броніслава Бауера. Він спорудив тут для Богдановича два прибуткові будинки. Скульптуру на аттику вперше бачимо на проекті 1892 р., вірогідно, раніше вона знаходилася в іншому місці ділянки. Роботу приписують скульптору Гартману Вітверу і датують 1810–1815 рр. У 1910-х рр. за проектом Юзефа Масловського тут тривала розбудова у просторі подвір’я.
1925 р. ділянка перейшла у власність нафтопромисловця Юзефа Мерника. 1931 р. проведено чергову реконструкцію, після чого будинок набув сучасного вигляду. З’явився північний флігель, споруджено гаражі. Автор проекту – архітектор Максиміліан Кочур. Після Другої світової війни цей будинок, включно з колишніми складськими приміщеннями та крамницями, став житловим. У ХХІ ст. частина його приміщень використовується як офіси.
До подвір’я палацу Орловського від заходу веде брама, оформлена двома стовпами, увінчаними кам’яними урнами
Тому наразі цілий комплекс, сформованих протягом ХІХ–ХХ ст., складається з основного будинку, що виходить фасадом на південь до вул. Пекарської, та ряду трьох різночасових із спорудою гаражів 1930-х рр. Основна будівля розташована на схилі давнього бастіону, триповерхова. На аттику розміщена дата останньої реконструкції будинку – «1931» – та ініціали чергового власника – Юзефа Мерника (J. M.). До подвір’я від заходу веде брама, оформлена двома стовпами, увінчаними кам’яними урнами.
Палац Семенських-Левицьких на вулиці Пекарській, 19. Фото 1897 р.
Палац Семенських-Левицьких
У 1849 р. на замовлення посла Галицького сейму графа Костянтина Семенського було збудовано маєток, проект якого розробив архітектор Фридерик Бауман. Зараз він знаходиться по вулиці Пекарській, 19.
Іван Левинський, який разом із Яном Кудельським у 1891-1894 рр. реконструював палац і той набув свого тперішнього зовнішнього вигляду
Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Семенський (1827-1901), дослужився до звання таємного радника цісарського двору, був членом австрійської Палати панів, кавалером Мальтійського ордену. Саме він перебудував палац у 1873-1877 рр. Проект розробив архітектор Адольф Ваґнер у стилі французького бароко. Цікаво, що вензель SL став окрасою будівлі під час першої реставрації. Дві латинські букви SL є заголовними літерами прізвищ основоположників маєтку – посла Семенського і його дружини – пані Левицької.
Оздобленням фасаду та інтер’єрів палацу займався скульптор Петро Віталіс Гарасимович
Іван Левинський та Ян Томаш Кудельський у 1891-1894 рр. реконструювали палац, який зберіг донині свій зовнішній вигляд. Оздобленням фасаду та інтер’єрів палацу займався скульптор Петро Віталіс Гарасимович.
1849 р. маєток було збудовано на замовлення посла галицького сейму графа Костянтина Семенського
У 1930-х рр. сюди перенесли з Народного дому філію української Академічної гімназії. В повоєнні часи тут була середня школа №36, згодом в палацовому комплексі розмістили спеціалізовану школу-інтернат №102.
В’їзд до стаєнь палацу оздоблений двома головами коней, адже Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин
Сам палац розміщено в глибині кварталу, на Пекарську торцями виходять флігель та колишні стайні з манежем. В’їзд до стаєнь оздоблений двома головами коней, адже Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин.
Палац Туркулів-Комелло на вулиці Пекарській, 50а
Палац Туркулів-Комелло
Прогулюючись далі від палацу Семенських-Левицьких вулицею Пекарською, на розі вул. Тершаківців важко не зауважити корпус університету ветеринарної медицини, збудованого у стилі радянського неокласицизму («сталінського ампіру») наприкінці 1950-х. А якщо пройти трохи далі Пекарською, варто відшукати маленький корпус на території тієї ж академії, нічим не примітний з вулиці, позаяк фасадом він орієнтований у двір.
Палац – одна з перших у Львові споруд раннього історизму і перша із яскраво вираженими рисами неоготики
Колишній палац графів Туркулів-Комелло спорудили у 1840-1844 рр. (за іншою версією – між 1810-30 рр.) на місці давнішого будинку, ймовірно, за проектом архітектора Фридерика Баумана.
Внутрішнє убранство палацу Туркулів-Комелло. Фото 1920-х.
Внутрішній інтер’єр палау Туркулів-Комелло. Фото 1920-х рр.
Початково будинком володів Генрик Дідущицький, а по його смерті – його вдова Теодозія Дідушицька, яка запам’яталася тим, що в ставку біля палацу влаштувала купальню для львів’ян, коли тих прогнали з сусіднього монастирського Вороблячого ставу черниці-сакраментки. Дослідники припускають, що у 1840-х рр. ділянка перейшла до графа Тадеуша Туркула гербу Остоя, останнього дідича Тернополя (до 1843 р.). 1830 року він одружився з Геленою Полетило гербу Тривдар, представницею іншого відомого графського роду. 1832-го у подружжя народилася дочка Феліція, яка в середині століття стала дружиною венеційця графа Анжело Феліче Ніколо Комелло.
Софія Батицька – донька відомого львівського адвоката Еугеніуша Батицького, який володів будинком у 1920-30-х роках. . В 1930 році на конкурсі «Miss Polonia» серед 500 претенденток вона виборола перше місце
Наступники власникаи палацу, після графині Феліції Комелло, були Туркули, Майєри, Полетили. У 1920-30-х роках будинком володів знаний галицький адвокат Еугеніуш Батицький. Його донька, артистка Софія Батицька, народилася 22.08.1907 у Львові. Ще студенткою почала зніматися в кіно. В 1930 році на конкурсі «Miss Polonia» серед 500 претенденток вона виборола титул «міс Полонія», перемігши у фіналі ще одну львів’янку Христину Готлінґерівну. Того ж року Батицька виборола титул віце-міс Європи. Цікаво, що наступного конкурсу «Miss Polonia» не проводили, бо… Зофія виїхала разом з короною міс до Сполучених Штатів. Свою відмову віддати діадему вона аргументувала тим, що однаково є найвродливішою дівчиною Польщі. До речі, з океаном вона отримала ще один титул – Міс Парамаунт.
На світлині видно дах палацу ще до реконструкції. Фото початку ХХ ст.
За часів Феліції Комелло дах палацу був вкритий ґонтом і нагадував справжній приміський маєток. У 1937 р., коли будівлю передали під потреби факультету ветеринарії медичного університету, покрівлю перебудували, влаштувавши два ряди люкарн, завдяки чому дещо змінилися пропорції будівлі – втім, її не спотворили. Також перебудували й інтер’єр палацу, пристосувавши його під навчальні аудиторії. Щоправда, досі збереглося кілька стрілчатих порталів дверей з неоготичним оздобленням.
Фото палацу Туркулів-Комелло початку ХХ ст.
Нині колишній палац є одним із корпусів Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Гжицького. Згадані вище ставки було засипано, від парку маєтку лишився ріденький сквер, котрий скоріше нагадує плац.
Христина БАЗЮК
Джерела:
І. Мельник. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості королівського столичного міста Галичини. – Л.: Центр Європи, 2008.
1 квітня 2016 року, о 15:00 в Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а) відбудеться презентація книги українського військового історика, харків’янина, кандидата історичних наук, автора 12 книг та кількох десятків наукових статей та публікацій з військової історії, історії науки і техніки Романа Пономаренка під назвою «Бойова група «Байєрсдорф».
Сьогодні розгорнутий анонс, історію написання та кілька цікавих фактів з цього майбутнього історичного бестселера вам пропонує сам автор, харків’янин Роман Пономаренко.
Роман Пономаренко
“Ідея книги, як і взагалі ідея цього проекту, в мене назрівала давно. Дивізія «Галичина» – це одна з найбільш неоднозначних та одночасно найменш відомих сторінок в нашій історії. Звісно, про існування дивізії багато хто чув, дехто навіть читав в книжках чи статтях з Інтернету, але треба констатувати, що рівень обізнаності про неї дуже малий. Проблем додає і те, що багато історичних фактів відверто перекручено, завдяки чому активно поширюються міфи, які нічого спільного з реальністю не мають. Певен, що всі погодяться з тим, що сьогодні, коли Україна відновлює свою національну пам’ять поступово очищуючи її від роками нагромаджених фальсифікацій, завдання правдивого висвітлення нашої історії є важливим та актуальним. Українці повинні набути одну з головних ознак зрілої нації з розвиненою самосвідомістю – спокійне прийняття та ставлення до своєї історії.
Яке питання є найбільш хвилюючим коли мова заходить про дивізію військ СС «Галичина»? Звісно, мотивація, з’ясування того, чому українці йшли до неї? Зазвичай зі Сходу одразу розпочинається крик про те, що це були «нацистські холуї» з якими воювали «діди» і все в такому ж дусі. У відповідь з Заходу можна почути, що добровольці йшли до дивізії, щоб отримати військового вишколу і після того відразу маршем піти до УПА.
Українські дівчата радо вийшли привітати вояків бойової групи під час патрулювання.
Але насправді це питання далеко не так однозначно. Більшість з тих, хто йшли до дивізії – а це переважно ветерани Визвольних змагань та українська молодь, вбачали в Німеччині союзника та планували зі зброєю в руках завоювати для України місце в майбутній нацистській «Новій Європі». В цьому плані дивізія мала стати зародком майбутньої української національної армії. Іншою причиною, чого українці йшли в дивізію, був антикомунізм населення Західної України, бо якщо кого і вважали вони своїм віковічним ворогом, так це «Червону Москву». Але в цьому плані створення української дивізії не було якимось унікальним явищем, оскільки подібні процеси тоді відбувались по всій Європі і це також треба враховувати.
Якщо про дивізію «Галичина» багато хто чув, то бойова група «Байєрсдорф» відома лише вузькому колу військових істориків. Тому дана книга є першою, в якій висвітлюється діяльність виключно цього підрозділу. Зрозуміло, що такий вузький напрямок дослідження дозволить показати вояцьке життя українців до дрібних деталей, а таке завжди викликає великий інтерес. До того ж, навіть сучасним військовим буде цікаво ознайомитись з досвідом 70-річної давнини, тим більше, що військовий досвід того часу теж стане в нагоді і зараз, особливо коли мова йде про формування збірних бойових підрозділів з різних частин, про боротьбу з партизанами чи диверсантами тощо.
Офіцери бойової групи разом з членами Військової управи «Галичина» під час перебування частин групи «Байєрсдорф» у Львові. Крайній зліва – гауптштурмфюрер СС Карл Бріштот, досвідчений фронтовик, командир піхотного батальйону.
Отже, зимою 1944 року під командуванням командира артилерійського полку дивізії «Галичина» Фрідріха Байєрсдорфа з різноманітних частин дивізії утворили бойову групу для боротьби з радянськими партизанами на Люблінщині та Холмщині. Цікаво, що створення її було чистою імпровізацією керівництва. Дивізія тоді лише формувалась, більшість її вояків ще не закінчила свого вишколу. Тому офіцери, особливо німецькі виступили категорично проти формування бойової групи, оскільки вважали, що українці ще не готові до участі в боях. На відміну від німців, українські добровольці сприйняли цю новину з ентузіазмом. Воно і зрозуміло – молоді хлопці шукали пригод та змоги взяти участь у справжньому бою. Тому від добровольців, як то кажуть «відбою не було». І саме ця група стала для українців першим бойовим випробуванням як організованої сили у лавах військ СС. Саме в цьому її значення для української воєнної історії.
Кулеметники та стрільці бойової групи на позиціях
Разом з тим, історія бойової групи дуже цікава сама по собі. Наприклад, це був перший дебют українських офіцерів військ СС в справжній бойовій обстановці. На початку творення дивізії «Галичина» до її лав вступила велика кількість колишніх офіцерів УГА та армії УНР. На жаль, більшість з них не мали відповідної компетенції для керування військовими підрозділами у Другу Світову. Лише деяким з них можна було довірити командування і саме їх залучили до бойової групи «Байєрсдорф». Перш за все мова йде про Миколу Палієнко який командував артилерійською батареєю та Івана Ремболовича, командира саперної роти. Цікаво те, що Ремболович зовсім не знав німецької мови і спілкувався з німцями через перекладача (бо командна мова в дивізії була німецька), але оскільки в своїй справі він був компетентним офіцером, тому йому це пробачалось та з ним рахувались.
Командир саперної роти ваффен-гауптштурмфюрер Іван Ремболович
Для молодих українських хлопців служба в бойовій групі розпочиналась як початок захопливих пригод, бо для них це було перше потрапляння на справжню війну. Однак вже перші дні та втрати змусили вояків більш ретельніше ставитись до служби. Звісно, антипартизанські операції мають свою особливу специфіку, яка не схожа на бойові дії на фронті, бо тут ворог повсюди, з усіх сторін. Тяготи вояцької служби: холод, погане харчування, постійні марші та рейди в відчайдушній спробі наздогнати відступаючого ворога – все це швидко вивітрило військову романтику з молодих голів, але одночасно навчило бути дисциплінованими та невибагливими вояками, які впевнені в своїх силах. Служба в групі «Байєрсдорф» стала першим бойовим хрещенням для 1500 українських вояків, багато з них в майбутньому стали офіцерами.
Мінометники бойової групи на вправах з 50-мм мінометом
В українській історичній науці панує думка, що результати дій бойової групи «Байєрсдорф» були невдалими. Мов, нічого не досягли, лише час втратили. Але ретельний аналіз наявних джерел дозволяє стверджувати протилежне – бойова група навпаки проявила себе найкращим чином, зігравши важливу роль в знищенні радянських партизан, за що багатьох українців відзначили німецькими нагородами. Тому в моїй книзі усунуто цю історичну несправедливість та розказано, як воно було насправді.
Книга Романа Пономаренка «Бойова група «Байєрсдорф»
Дана книга для мене дуже важлива та особлива, бо це моя перша книга написана українською мовою. Треба ж було колись почати і тематика історії української дивізії «Галичина» для цього підходить якнайкраще. Видання книги на себе взяло тернопільське видавництво «Мандрівець», яке започаткувало унікальну книжну серію «Невідома Україна мілітарна». «Бойова група» вже п’ята книга в цій серії і зараз я закінчую роботу над наступною.
Запрошую всіх на презентацію, яка відбудеться 1 квітня о 15:00 в Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а).
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...