Однією з найцікавіших постатей ранньомодерного Львова, був Андреас Бемер – скульптор та архітектор, який залишив нам свої творіння, без яких свого часу чи зараз важко уявити Львів. Фрагментарний характер відомостей про нього, тим не менш, хоча й робить його постать загадковою, проте є й причиною його «забуття» більшістю сучасних львів’ян. То ким же ж він був?
Нам відомо, що народився Андреас в тоді ще німецькому місті Бреслау (сучасний польський Вроцлав). З пізніших львівських документів, де йшлося про надання йому міського права, нам відомо, що він був сином Матеуша та Анни з Бреслау. Достеменна дата народження нам, на жаль, невідома. У 1584 року він вперше згадується у книгах львівського цеху будівничих, де зафіксовано його прізвисько – Нерихлий («Повільний»). Проте, очевидно, його діяльність була досить успішною, про що свідчить кар’єрний ріст. Так, у 1584—1625 рр. Бемер був цехмайстром і перебував у керівництві цеху. У 1592 року йому було надане міське громадянство і все своє подальше життя він пов’язує зі Львовом.
Львів, 1618
Андреас орендував каменоломні алебастру в Чернієві (сучасне село у Тисменицькому районі Івано-Франківської області) у шляхтичів Станіслава та Мартина Бидловських, і частину оренди сплатив 1596 року статуями. 1619 року він разом із Вільгельмом Флегом був делегатом від цеху у суперечці Ольбрахта Людзицького з Якубом Мадлайном щодо вартості робіт, виконаних у Збаражі. Знаменим став 1621 рік. Тоді, за заслуги перед містом, зокрема, за роботи під час перебудови вежі міської ратуші, його довічно звільнили від повинності відбувати сторожу на міських баштах і брамах. Також відомо, що йому належала частина кам’яниці на вулиці Зарванській (сьогоднішня Староєврейська).
Лев Лоренцовича
Лев Лоренцовича у наші дні на подвір’ї Львівського історчиного музею
Загальноприйнято вважати, що він виконав скульптуру лева з геральдичним щитом у лапах, яка була поміщена 1591 року на стовпі перед ратушею і відома як «Лев Лоренцовича». Лева названо за прізвищем міського радника Яна Юлія Лоренцовича, що врятував бургомістра Бартоломея Уберовича від викрадення з боку шляхтича Самійла Немирича. Лев тримав у лапах щит, на якому було вирізьблено лавровий вінок і напис латиною, що уславлював подвиг громадянина. Після обвалу ратуші у 1826 р., лева зняли, а 1874 року, його перенесли на Високий замок, де він стояв до недавнього часу, коли його перенесли, через незадовільний стан. Нині його законсервовано і він зберігається у фондах Львівського історичного музею, в італійському дворику.
Вівтар у каплиці Шольц-Вольфовичів
Вівтар у каплиці Шольц-Вольфовичів. Фрагмент.
Можливо, він був автором скульптури вівтаря родової каплиці Шольц-Вольфовичів у латинській катедрі Львова.Фасад каплиці Боїмів
Бемерові приписується участь у першому етапі спорудження каплиці Боїмів протягом 1609—1611 років.
Вежа ратуші перебудована Бемером
Очевидно, найбільш вагомим творінням Бемера була перебудова львівської ратуші, яка тривала у 1617—1619 рр. на замовлення бургомістра Мартина Кампіана.
Монастир бернардинців
Монастир бернардинців
За припущенням низки дослідників, Бемер працював при завершенні будівництва бернардинського монастиря. Спорудив вежу-дзвіницю, західний і східний фронтони у стилі нідерландського маньєризму, які оздобив понад двадцятьма скульптурами із власної майстерні.
Останній раз Бемер був вписаний до цехових книг у 1625 році, а 1629 р. його дружина згадується вже як вдова, тому, можемо припустити, що він помер між 1625 та 1629. Місце поховання Бемера – невідомо. Тож проходячи вулицями Львова в черговий раз, згадуймо і про славних будівничих, які прагнули залишити для архітектурного обличчя центру (і не лише) міста щось вартісне для своїх нащадків.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Онищенко Л. Бемер Андреас // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 207.
Andrzej Bemer (Режим доступу: https://pl.wikipedia.org/wiki/Andrzej_Bemer)
На минулих вихідних, 16-17 квітня 2016 року, у Львові, на території авторинку «Кривчиці» (вул. Богданівська, 44), відбувся ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин.
Подія унікальна тим, що не тільки об’єднує власників та колекціонерів старовинної техніки зі всієї України, але і дає можливість придбання запчастин та аксесуарів для неї.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
Оскільки проведення минулорічного ярмарку показало велику зацікавленість подією мешканців Львова та гостей міста, то не забарилася організація ярмарку уже вдруге.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
«Важливо відзначити, що цей проект можна без перебільшення вважати значною подією як в популяризації історії автомобілізму в Україні, так і встановлення зв’язків між заходом та сходом України, а також і з міжнародними партнерами», – зазначають організатори.
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
ІІ Всеукраїнський ярмарок ретро-техніки та запчастин
У суботу, 16 квітня, ярмарок урочисто відкрили. В цей день відбулися не тільки виставка й продаж ретро-автомобілів, мототехніки, велосипедів та скутерів, а й було проведено ралі ретро-автомобілів і мотоциклів з авто ринку та нагородження переможців. Окрім того, у неділю, 17 квітня, в рамках ярмарку презентували музей авторинку «Кривчиці».
Право обирати і бути обраним, котрим при бажанні може скористатися доросла більшість нашого сучасного суспільства, ще близько 100 років тому для рівної його половини – жінок – було недосяжним. Відтак чуючи критичні рефлексії про вічно чимось незадоволених феміністок, які нібито тільки те й роблять, що постійно нарікають на дискримінацію, мені пригадуються факти їх боротьби за свої громадянські права, якими володіють всі жінки зараз і які вважають абсолютно звичними і невід’ємними. Мимоволі наштовхується питання – а коли б не ті «вічно незадоволені феміністки» які права жінки б мали зараз і чи мали взагалі?
Вибори до Ради міста Львова 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
Австрійській цивільний кодекс трактував жінку як особу несамостійну, котра потребувала постійної опіки чоловіка і мала підпорядковуватися йому як в родинному, так і в громадському житті. Конституція 1867 р. проголошувала, що жінки, – у тексті відповідної статті на рівні з чужинцями і неповнолітніми, – не могли бути прийнятими у члени політичних товариств і займати урядові посади, окрім шкіл, пошти і телеграфу. У своїй більшості жінки також були позбавлені виборчого права. Скористатися ним вони могли лише у курії великих землевласників (курії – це розряди, на які поділялися виборці за майновим цензом, національністю чи іншими ознаками), однак тільки за посередництвом чоловіка, або уповноважених чоловічої статі.
Агітація за Марію Дулембянку на вулицях Львова у 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908, nr. 10
У Львові перші вибори, в яких жінка виступила у ролі кандидата, відбулися у 1908 році. У списку послів-претендентів від міста Львова до Галицького сейму опинилася польська малярка і активна феміністка Марія Дулембянка, делегована від створеного напередодні «Związku Równouprawnienia Kobiet». За її кандидатуру проголосувало 511 львів’ян, а оскільки голосування до сейму було відкритим, то задокументовано, що це були: 410 виборців чоловіків і 101 жінка-виборець. Невдача першої кандидатки не стала великою несподіванкою. Очевидність такого результату диктувала як політична пасивність більшості тогочасних жінок, так і можливий саботаж уповноважених жінками, що мали право голосувати, чоловіків.
Агітація на виборах до Ради міста Львова у 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
З цього приводу український жіночий двотижневик «Мета» писав: «У Львові на 17 000 сеймових виборців є 4 000 жінок і коли би всі жінки могли особисто голосувати, то п. Дулембянка була би дістала поважне число голосів і хтозна чи не була би вибрана послом». Вину за невдачу газета покладала на польських націонал-демократів, які нібито усілякими нечесними способами збирали жіночі легітимації (документи, що уможливлювали голосування), оскільки в день виборів, – за джерелами «Мети», – на Ринку «виборчі гієни» їх продавали по 1 кроні.
Площа Ринок під час виборів 1908 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1908
Справедливості ради у виборчих правах у тогочасному Львові (і Галичині загалом) були обмежені не лише жінки, а й частина чоловіків. Законом про місцеве самоврядування від 12 серпня 1866 р. право голосу було надане кожному повнолітньому громадянину держави, що мешкав на цій території не менше року і сплачував податки безпосередньо від свого нерухомого майна, підприємницької діяльності чи інших доходів. Кількість виборців додатково обмежував фіскальний ценз: права голосу була позбавлена 1/3 виборців, що сплачували найнижчий податок у даній місцевості.
Демонстрація перед Галицьким сеймом щодо виборчої реформи у 1909 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1909, nr. 39
Однак неможливість жінці на рівні з чоловіком користуватися виборчим законодавством пояснювали не стільки економічними мотивами, як звичаєвими нормами, в рамках яких межі громадської активності жінок найчастіше мали закінчуватися десь на благодійності чи філантропії, але аж ніяк не у політиці. Ідеологія існуючих тоді українських партій не розглядала жіночу аудиторію як потенційно дієву (попри те, що часто була не проти бачити їх у якості своїх агітаторок). У грудні 1912 р. на таємних зборах українських політичних партій щодо курсу майбутньої підтримки у війні, жінок не запросили. Голова зборів Володимир Бачинський таке рішення аргументував тим, що «нарада мусить заховати поважний, серйозний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки». Обуреним цим рішенням представницям жіночого руху довелося увірвалися в зал засідань силоміць.
Перебіг виборів 1911 р. у Львові. Джерело: „Nowości illustrowane” 1911, nr. 25
Діяльність активної меншості жінок, які готові були боротися за своє право на вибір, нерідко наштовхувалася на іронію чи сатиру з боку пасивної більшості. Однак, саме така діяльність поодиноких стала основою того, чим згодом змогли користуватися всі. Як результат: виборчі права галичанок, проголошені конституцією Польщі 1921 р., не були щасливим випадком, а наполегливою працею попередніх десятиліть.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
Najdus W. O prawa obywatelskie kobiet w zaborze austriackim // Kobieta i swiat polityki. Polska na tle porównawczym w XIX i w początkach XX wieku / pod. red. A. Żarnowskiej, A. Szwarca. – Warszawa, 1994. – S. 99–118.
Дядюк М. Український жіночий рух у міжвоєнній Галичині: між гендерною ідентичністю та національною заангажованістю. – Львів, 2011. – С. 202–203.
З нагоди 760-ліття Львова, 6 травня, 2016 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20,) відкриють унікальну виставку ікон XV-XIX століть під назвою «Юрій Змієборець» і святі воїни. Виставка має на меті представити образи святих воїнів в українському іконопису XV -XIX століть.
А в даний час реставратори завершують свою дворічну працю, наводять останні штрихи, організатори та куратор готують каталог, продумують рекламні стратегії і страшенно хвилюються.
Культ святих воїнів розвинувся вже від часів Київської Русі, про що свідчать найдавніші пам’ятки сакрального мистецтва. Українські князі при хрещенні найчастіше обирали імена святих воїнів, зводили у їхню честь храми. До цих образів неодноразово вдавалися й очільники визвольних змагань наступних періодів української історії.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Чи не найбільшої популярності серед святих воїнів набув якраз культ св. Юрія. Колекція Національного музею налічує більше сотні зображень цього святого, у їх числі – й найдавнішу уцілілу українську ікону XIV ст. зі села Станилі з зображенням св. Юрія в образі кінного воїна. Виставка вперше представить розмаїття іконографії цього святого який, окрім найвідомішого образу змієборця зображався також з житійним циклом і як піший воїн -мученик.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Не меншого шанування в Україні зазнав образ св. Архангела Михаїла, покровителя Києва. Він уславлений як поборник нечистих духів і захисник у ратних подвигах. Поряд з іконами св. Юрія, його ікони займуть важливе місце у пропонованій виставці. Музей володіє найдавнішою іконою св. Михаїла з циклом діянь. Виставка представить розвиток іконографії Архангела Михаїла від найдавніших творів візантійського стилю до ренесансних і барокових, серед яких найпоказовіші зразки українського барокового малярства, які виставлятимуться вперше, зокрема, й такі мистецькі шедеври, як ікони зі сценами діянь з Долини та Стібна.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
До найшанованіших святих воїнів належить і св. Дмитрій, хоча кількістю ікони з його зображеннями дещо поступаються іконам святих Юрія і Михаїла. На виставці перед глядачем постануть пам’ятки іконографії Дмитрія у різноманітних варіантах, зокрема у супроводі зображень житійних сценок, у яких детально представлена розповідь подвигу святого воїна- мученика. Мета виставки – показати ікони усіх святих воїнів, якими володіє збірка Національного музею. Меншою кількістю зразків представлені святі воїни – Микита, Федір, Євстахій, а також перші українські святі воїни-мученики Борис і Гліб.
Процес рестарврації ікони в в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.
Підготовка виставки ведеться триває декілька років. Проводиться повна реставрація усіх творів, які на ній експонуватимуться, в тому числі й розкриття з-під пізніших переманювань. Буде представлено цілий ряд раритетних пам’яток. Більшість із не них раніше не експонувалася й не введена до літератури. До таких раритетів належить ікона св. Архангел Михаїл з села Модричі – досі не ідентифікований твір відомого львівського маляра першої половини XVII ст. Федора Сеньковича. Його поправу можна віднести не лише до кращих досягнень цього майстра, а й до українського малярства загалом. Вперше перед глядачем постане й ікона св. Юрія Змієборця з житієм з с. Потелича початку XVII ст., яка до тепер перебувала під пізнішим записом. Завдячуючи кропіткій праці реставраторів, нове життя отримала й презентативна барокова ікона св. Юрія з с. Синевідське, з динамічною сценою поєдинку святого лицаря з лютим змієм, та романтичною царівною, зображеною посеред зеленої галявини біля середньовічного замку…
В музеї сподіваються що ця виставка своєю концепцією та рівнем історично-мистецької вартості представлених на ній пам’яток, належатиме до найпоказовіших фондових виставок, що їх систематично репрезентує Національний музей, відкриваючи безцінні скарби культурного надбання українського народу.
Там, де з’являвся Павло Ковжун, людина феноменальної працездатності й енергії, починало вирувати життя – мав чудову здатність запалювати своїм ентузіазмом та вселяти віру у велику місію мистецтва. Вмів, не маючи ані злотого на прожиток, організувати велику виставку, згуртувати довкола себе митців і розпочати видавання мистецького журналу. Був надзвичайно чутливою і привітною людиною, але безкомпромісним у дискусіях із ляїками (дилетантами) на чисто мистецькі теми. Водночас Пабльо, як «на весело» називали його друзі, відзначався тонким почуттям гумору – різними дотепними вигадками міг цілий вечір розважати поважне товариство.
Павло Ковжун, Львів, 1924 р. (Львів: Літературно-мистецький збірник : В 700-ті роковини заснування Княжого города. – Філадельфія; Київ, 1954)
Павло Ковжун. Рис. Едварда Козака (Козак Е. Дещо про нашу карикатуру // Назустріч. – 1934. – Ч. 14)
Прекрасний український графік, маляр, мистецький критик, журналіст і редактор народився 1896 р. на Житомирщині, виріс на Київщині і в Криму (Ак-Мечеті), де й здобув початкову і гімназійну освіту. Далі продовжив студії у Київській художній школі. Під час навчання захопився видавничою справою – редагував журнал «Голос Юнака», друкований орган нелегального молодіжного гуртка, надсилав власні графічні заставки до київських часописів «Дзвін», «Сяйво», «Маяк», «Огни». 1914 р. започаткував у Києві разом із Михайлем Семенком «Футуристичний мистецький гурток» для пропагування нового тоді напряму мистецтва.
Обкладинка першого номера часопису «Дзвін» за 1913 р. (Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 4: 1911–1916 рр. – Львів, 2014)
Обкладинка третього номера часопису «Маяк» за 1913 р. (Українська преса в Україні та світі ХІХ–ХХ ст.: історико-бібліографічне дослідження. – Т. 4: 1911–1916 рр. – Львів, 2014)
19-літнім юнаком потрапив на фронт, де воював у частинах російського війська, а далі в армії УНР, був двічі поранений. Проявив і там свій організаторський хист – редагував фронтові газети «Козацька Думка», «Україна», «Голос Часу», «Воля». Після переходу українського війська за Збруч наприкінці 1920 р. опинився у Станіславі, де був співробітником газети «Українське Слово», спільно з Федором Дудком випустив перше число сатиричного журналу «Їжак». Поза тим, не залишав мистецької творчості.
Обкладинка першого і єдиного числа часопису «Їжак» за 1920 р. (зі сайту http://esu.com.ua/search_articles.php?id=12947)/search_articles.php?id=12947)
Павло Ковжун. Церква. Акварель, туш, 1920 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
1921 р. П. Ковжун разом із молоденькою дружиною Тамарою переїхав до Львова, де розпочався найплідніший період його творчої та організаційної діяльності. Того ж року став активним членом Гуртка діячів українського мистецтва (ГДУМ) і був ініціатором започаткування літературно-мистецького журналу «Митуса», який зумів «розворушити» галичан і зацікавити мистецькими проблемами. Завдяки його зусиллям 1930 р. у Львові постала Асоціація незалежних українських мистців (АНУМ), а 1932 р. побачив світ перший зошит журналу «Мистецтво».
Українські митці та літератори, Львів, 1921 р. Зліва направо сидять у першому ряді: Павло Ковжун, Олександр Загаров, Микола Голубець; другий ряд: Дарія Віконська, Петро Холодний, ст. М. Ковжунова; третій ряд: Юрій Магалевський, Володимио Січинський, Дмитро Донцов, Федь Федорців, Михайло Струтинський (Львів: Літературно-мистецький збірник : В 700-ті роковини заснування Княжого города. – Філадельфія; Київ, 1954)
Павло Ковжун біля експозиції своїх творів на виставці ГДУМ, Львів 1923 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка першого зошита журналу «Мистецтво» за 1932 р. (взято зі сайту http://uartlib.org/zhurnali/mistetstvo-lart-1-1932)
У мистецьких колах Павла Ковжуна називали другим Нарбутом. Він здійснив справжній переворот у книжковій та журнальній графіці міжвоєнної Галичини, переконав авторів і видавців у потребі гарно «одягнути» українську книгу, першим захопився екслібрисами і захопив ними інших. Влітку разом із митцем Михайлом Осінчуком, побратимом із воєнних часів, розмальовував церкви в українському візантійському стилі (виконали поліхромії у дванадцяти церквах Галичини), а взимку витрачав рештки цих заробітків на організацію українського мистецького життя і мистецьку творчість.
Павло Ковжун. Малюнок віньєтки «Натюрморт», 1921 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка книги Івана Франка «Із днів журби» у виконанні П. Ковжуна, Львів, 1922 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Обкладинка журналу «Нові Шляхи» у виконанні П. Ковжуна, Львів, 1929 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Поліхромія храму св. Архистратига Михаїла у м. Калуші у виконанні П. Ковжуна і М. Осінчука (фрагмент), 1938 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
П. Ковжун мав у собі «нерв журналіста», тому вважав своїм обов’язком інформувати широке громадянство Галичини про мистецькі справи, роз’яснювати мистецькі тенденції і явища, наближати навіть ляїків до складних мистецьких проблем. Іноді любив «ховатися» під псевдонімами і криптонімами – Марія Пеньковська (дівоче прізвище матері), П. Тамарин, П. Максимович, А. Б., М. П-а, П. К., П. М. К. Співпрацював із часописами – «Діло», «Назустріч», «Жінка», «Нова Хата», «Українське Мистецтво». Провідною тезою більшості його публіцистичних виступів була необхідність наближення національного мистецтва за змістом і формою до мистецтва європейського. Часто у такий спосіб занедбував власне мистецтво, бо замість творити, писав і пропагував творчість інших.
Павло Ковжун серед групи громадсько-культурних діячів Львова на експозиції виставки, Львів, 1932 р. (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Мав на все час і його незвичайний внутрішній спокій часто допроваджував до шалу тих, хто звик працювати нервово і напружено. Водночас «Ковжун це була людина неймовірно скромна у своїх щоденних потребах, у поглядах на власну працю і на все те, про що він мав повне право бути гордий, бо добре знав і глибоко розумів».
Павло Ковжун із синами Олегом (1924–1943) та Левом (1926–1943), Львів, 1929 р. (Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12)
Тамара Ковжун, дружина Павла Ковжуна (Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12)
В останні роки життя тяжко хворів, але творчої діяльності не припиняв. Його передчасна смерть викликала глибокий смуток серед мистецьких кіл Львова: «впала кольона», – підсумував його близький товариш митець Іван Іванець.
Павло Ковжун
Могила Павла Ковжуна на Личаківському цвинтарі у Львові (Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010)
Павлові Ковжунові поталанило народитися у час, коли в українській культурі руйнувалися стереотипи й народжувалося нове сприйняття дійсності, новий погляд на призначення мистецтва. Направду був не лише очевидцем, а передовсім ініціатором й учасником цих активних змін – від пробудження національної свідомості українства до інтегрування його мистецьких здобутків у західноєвропейський культурний простір. І хоч доля відміряла йому лише 43 роки життя, прожив їх від першої і до останньої хвилини на повні груди, віддаючись цілковито своїм патріотичним почуванням, мистецьким експериментам, організаційному таланту, родинним цінностям, високій внутрішній культурі і щирості у ставленні до ближніх. Він справді був тим, хто змінював світ…
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Бабій Ол. Мої стрічі з Павлом Ковжуном // Українські Вісти. – Станіслав, 1939. – 22 трав.
Голубець М. Павло Ковжун // Жінка. – 1939. – Ч 11/12. – С. 6–8.
Дудко Ф. Памяті Павла Ковжуна. Як я видавав із П. М. Ковжуном сатиричний журнал // Літературно-Науковий Додаток «Нового Часу». – 1939. – 29 трав.
Рудницький М. П. Ковжун. Рідкий мистець – рідка людина // Діло. – 1939. – 18 трав.
Яців Р. Графіка Павла Ковжуна у виданнях творів Івана Франка // Вісник Львівського університету. – Серія мистецтвознавство. – 2006. – Вип. 6. – С. 101–106.
Павло Ковжун. Творча спадщина художника: матеріали, бібліографічний довідник / упоряд. І. Мельник, Р. Яців. – Львів, 2010. – 256 с.
Мабуть, кожен львів’янин та турист знає, що варто відвідати Личаківський цвинтар і віддати шану таким видатним українцям як Іван Франко, Ігор Білозір, Володимир Івасюк, Соломія Крушельницька…
В силу своєї публічності, постаті похованих тут письменників, музикантів, композиторів, громадських та політичних діячів є більш відомими та впізнаваними ніж вчених.
Могила Ореста-Нестора Мацюка на Личаківському кладовищі. Фото: Іван Олексин
Проте відвідуючи Личаківське кладовище, варто звернути увагу на поховання, що знаходиться на гострому куті поля №49. Саме тут знайшов свій спочинок вчений світового рівня, історик, архівіст, краєзнавець та один із найвидатніших знавців філігранології – Орест-Нестор Ярославович Мацюк. Саме ця людина зробила відкриття, які змінили відомий на той момент хід історії.
Могила Ореста-Нестора Мацюка на Личаківському кладовищі. Фото: Анастасія Патер
Уродженець Трускавця, Орест Ярославович, впродовж усього життя був справжнім патріотом своєї держави. Завдяки його дослідженням світ дізнався про початок книгодрукування в Україні ще в 1460 році, тобто за 112 років до прибуття Івана Федорова у 1572 році. Підтверджує цей факт, знайдений науковцем інвентар книг Словітського монастиря.
Пам’ятник Івану Федорову та будівля історичного архіву. Фото: Анастасія Патер
З архівних документів стало відомо про існування друкарні Степана Дропана, заможного львівського міщанина й першодрукаря, який згодом подарував друкарню Львівському Онуфріївському монастиреві. Поділитись вражаючим відкриттям, що випливало з невідомих раніше архівів, Орест Мацюк вирішив в журналі «Архіви України», де наприкінці 60-х років минулого століття була надрукована стаття під назвою «Чи було книгодрукування на Україні до Івана Федорова?». Твердження науковця викликали обурення російських істориків, адже суперечили активно розповсюджуваній Москвою думці про розвиток української культури та науки лише в тісному взаємозв’язку з російською та вказували на першість України в книгодрукуванні.
Невідомі раніше факти, оприлюднені О. Мацюком спонукали українських науковців дізнаватись більше про витоки книгодрукування в Україні, стали своєрідним історичним проривом та культурним піднесенням.
Орест Ярославович написав монографію «Історія українського паперу», за яку й отримав ступінь доктора історичних наук. Вивчення стародруків, старовинних документів та водяних знаків на даних паперах були невід’ємною частиною життя вченого.
Книжка «Замки і фортеці Західної України» Ореста Мацюка
Науковець подорожував Україною, досліджував замки, городища, фортеці, храми та збирав фольклор, бо що як не перекази, народні пісні, міфи та легенди може якнайкраще розповісти про Україну та її жителів? Свої дослідження та любов до рідного краю поєднав у книжці «Замки і фортеці Західної України», яка досі незмінно користується популярністю читачів.
Значну частину свого життя О. Мацюк присвятив архівістиці й історичному архіву м. Львова, в якому був директором.
Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.
Відкриття Ореста Мацюка щодо українського друкованого слова неоціненні, вічною повинна бути й пам’ять про нього. Недарма надгробний пам’ятник на могилі видатного вченого оздоблює надпис: «Зором душі озираючи грані Княжого Львова, з ним на вітрах сторіч вічності йтиму навстріч».
Львів, як місто з доволі давньою історією, безумовно, неодноразово перебудовувався. Особливо це часто траплялось після пожеж, стихійних лих, воєн. А тому, ми не часто роздумуємо над тим, які споруди передували добре знайомим нам сьогодні будівлям. Особливо, якщо ці будівлі стали вже традиційними символами міста, мають свою історію та вражають своїм виглядом, як, наприклад, будинок Галицького Сейму, знайомий нам зараз як Головний корпус Львівського Університету. Але, ще в XIX ст. на місці цих споруд стояли інші споруди, що теж мали свою славу серед містян, свою історію, яка могла сягати й далеко у віки. На щастя, фотографія зберегла для нас до сьогодні вигляд кількох із таких «попередників» сучасних нам сьогодні будівель.
Кам’яниця Меллера та палац руських митрополитів, на місці котрих буде збудовано будівлю товариства “Дністер”. Фото 1860-1870 рр.
Кам’яниця Меллера, на місці котрої буде збудовано будівлю товариства “Дністер”. Фото 1890 рр.
Розбирання кам’яниці Меллера. Фото початку XX ст.
Будинок кредитного товариства Дністер, збудований на місці кам’яниці Меллера та палацу руських митрополитів. Фото 1910-х рр.
Колишній будинок кредитного товариства “Дністер”. Сучасне фото
Ріг вулиць Підвальної та Руської у всіх львів’ян асоціюється з колишнім будинком кредитного товариства «Дністер», в котрому зараз розмістилася міська поліклініка. Можливо ця будівля має сьогодні не найкращий вигляд, однак завдяки своїй своєрідній архітектурі і стилю її легко упізнати, а тому можна сміливо вважати одним із архітектурних символів Львова. Однак, ще на початку XX ст. її місце займала зовсім інша будівля, відома як кам’яниця Меллера. Про цю кам’яницю, по-правді, відомо не так уже й багато. Виникла вона, найімовірніше, не раніше початку XIX ст., адже постала на місці колишніх міських мурів. Назву свою вона отримала завдяки своєму власникові, єврейському купцеві Соломону Меллеру. На початку XX ст. орендарем цієї будівлі стало українське спортивне товариство «Сокіл». Мабуть, воно і було одним із ініціаторів зведення нової, значно більшої будівлі, котра і постала у 1906 році. Якщо бути більш точним, то новий будинок був зведений на місці одразу кількох будинків. Окрім кам’яниці Меллера, було розібрано ще й колишній палац руських митрополитів.
Давній готель англійський на місці будівлі Галицької ощадної каси. Фото 1860-1870 рр.
Давній готель англійський на місці будівлі Галицької ощадної каси. Фото 1860-1870 рр.
Галицька ощадна каса, збудована на місці готелю “Англійський”. Фото 1890-х рр.
Колишня будівля Галицької ощадної каси. Сучасне фото
Однією ж з архітектурних перлин проспекту Свободи є будівля Галицької ощадної каси, в котрій сьогодні розмістився етнографічний музей. Однак, ця прославлена своєю «сидячою статуєю Свободи» споруда збудована лиш наприкінці XIX ст.. При чому, збудована вона на місці хоч і не виразної в архітектурному плані, але досить популярної, не тільки для львів’ян, але й гостей міста, будівлі – готелю «Англійський». Готель було відкрито ще в 1840 році. Хоча він обіймав порівняно невелику будівлю, та все ж в ньому уміщувалось 100 мебльованих номерів. Цей факт, а також вигідне розташування готелю давало його власникам хороший прибуток. Але у 1888 році цю споруду було знесено і на її місці до 1891 року постала будівля Галицької ощадної каси.
В’язниця “Кармелітка” в монастирі кармелітів взутих. Малюнок Л.Скшишевського, 1863 рік
Розбирання костелу святого Леонарда, на місці котрого згодом постане палац Справедливості. Фото 1870-х рр.
Майже половина вулиці Князя Романа сьогодні зайнята так званим Палацом Справедливості – масивною та пишною будівлею, де розмістилося кілька інститутів Львівської Політехніки. Якщо ви коли-будь були на екскурсії поблизу, то неодмінно мали б почути від екскурсовода, що ця будівля прославилася завдяки гучним судовим засіданням, а ще, що колись її в’язнем був славний син Галичини Іван Франко. Однак, якщо в словах про судові процеси доля правди є, то щодо Франка – ні. Річ у тім, що Палац Справедливості збудовано тільки в 1891 році. А до того часу на його місці було кілька інших споруд. Однією з них був монастир кармелітів взутих разом з костелом святого Леонарда, котрий було споруджено ще в XVII ст.. Оскільки монастир містився поза міськими мурами, однак поруч до Галицької брами, то йому неодноразово доводилось потерпати під час міських облог. У 1784 монастир закрили. Згодом в його стінах відкрили в’язницю в котрій і був ув’язнений Іван Франко. Вже в 1876 році будівлю почали розбирати, але остаточно в’язниця припинила існування лиш в 1889 році.
Будинок Крайового повітового суду, на місці котрого тепер стоїть палац Справедливості (19 корпус “ЛП”). Фото 1870-1880 рр.
Палац Справедливості (19 корпус “ЛП”), збудований на місці монастиря кармелітів взятих та Крайового повітового суду. Фото кінця XIX ст.
Окрім монастиря кармелітів частину території, на котрій постав Палац Справедливості займав також приватний будинок. В середині 1870-х рр. цей будинок перебудовано і в ньому розташувався Крайовий повітовий суд. Таким чином цю споруда проіснувала один із найкоротших і історії Львова термінів – всього лиш 15 років, поки її як і монастир не було розібрано для зведення Палацу Справедливості.
Лазні, що були частиною закладу Гехта. Вигляд з вулиці Січових Стрільців. Тепер тут корпуси ЛНУ. Фото 1860-1870 рр.
Казино Гехта, на місці котрого збудовано будівлю Галицького сейму (головний корпус ЛНУ). Фото 1860-1870 рр.
Будівля Галицького крайового сейму (Головний корпус ЛНУ), збудована на місці казино Гехта. Фото кінця XIX ст.
На початку статті ми вже коротко згадали про те, що будівлі Галицькому сейму, який зараз займає Головний корпус ЛНУ, передувала інша знана будівля. Це справді так, але слід уточнити, що не одна, а одразу кілька будівель. Оскільки споруда Галицького сейму є досить масштабною, то зведено її було на місці цілої низки менших споруд. Найвідомішою із них є будівля давнього казино Гехта. Ще в 1799 році завзятий підприємець Гехт звів поруч до Єзуїтського парку, котрий перебував у його власності, так звані Зали Поєзуїтського городу. По суті, це був комплекс дотичних одна до одної споруд. Зі сторони теперішньої вулиці Університетської містилося власне казино з залами, де відбувалися різноманітні бали та виставки. Другий поверх займав тоді досить популярний готель. В 1867-1877 році цю будівлю займало товариство «Сокіл». Зі сторони сучасної вулиці Січових Стрільців були лазні, які діяли завдяки джерелам, що тут пробивалися крізь землю. В 1877 році казино Гехта довелося знести для початку спорудження будівля для Галицького крайового сейму, будівництво котрого було завершено в 1881 році.
Графічне зображення монастиря тринітаріїв, на руїнах котрого збудовано храм Преображення Господнього
Праворуч від будівлі Народного дому помітно руїни монастиря тринітаріїв, на котрих буде збудовано храм Преображення Господнього. Фото 1860-х рр.
Будівництво храму Преображення Господнього на місці колишнього монастиря трінітаріїв. Фото кінця XIX ст.
Храм Преображення Господнього, збудований на руїнах монастиря тринітаріїв. Фото початку XX ст.
Знову ж таки пов’язаною з історією Львівського Університету, проте у зворотньому порядку, є споруда церкви Преображення Господнього на вулиці Краківській. Хоча цей храм почали споруджувати доволі давно, ще в 1875 році, однак вдалось знайти фотографії, на котрих цей храм відсутній. Але і попередника цієї церкви побачити на цих світлинах складно. Ще в 1703 році на цьому місці було закладено будівництво монастиря трінітаріїв, коте завершилось в 1731 році. Вже в 1783 році монастир ліквідували, а будівлі віддали Львівському Університету. У 1848 році після артобстрілів від цих споруд мало що залишилось. Тож на руїнах монастиря було зведено у 1857 році будівлю Народного Дому, а по сусідству протягом більш як двадцяти років починаючи з 1875 року будувався храм Преображення Господнього.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.
Polona.pl
Крип’якевич І. “Історичні проходи по Львові” (репринт з видання 1932 року). – Львів: Каменяр, 1991.
8 серпня 1906 року «Kurjer Lwowskі» вмістив таку новину: «Св. п. Наполеон Лущкевич, який відібрав собі життя 6 ц. м. в Трускавці (у лісі на Городищу, пострілом з пістолета), був відомим у Львові архітектором і виконував для ґміни багато робіт, а тепер саме будував міські канали. Виконував усі свої зобов’язання дуже сумлінно. Самогубство справило велике враження у Львові. Св. п. Лущкевич втішався великою симпатією. Його маєткова ситуація була дуже доброю. Залишив дружину і трьох дітей. Був братом директора львівського шпиталю і п. Пьотровської, вдови по св. п. Пьотровському, професорові ветеринарії львівської. Про причини самогубства наразі нічого не відомо». Наступного дня це ж видання публікує коротку інформацію про те, що покійного поховають на Личаківському цвинтарі – і похорон відбудеться від головного двірця, тобто з вокзалу, о 4 годині…
Архітектор Наполеон Лущкевич, член Львівського стрілецького товариства, фото 1896 р.
Так закінчилося життя архітектора, відомого передусім як творця прекрасних вілл, Наполеона Лущкевича. Народився він у Кракові, в сім’ї польського живописця Владислава Лущкевича. Після завершення навчання (у Відні та Кракові) з 1887 року проживав у Львові, тут і отримав 1890-го патент будівничого. Від 1893 року Лущкевич – член Політехнічного товариства, 1903 року очолив Кредитну спілку будівничих у Львові. Був також членом Товариства наукової допомоги для князівства Цешинського.
Розмаїття його проектів вражає – це адміністративні, військові та житлові споруди. Стиль, із яким працював архітектор, змінювався – у 1890–1900 рр. це був історизм, згодом – сецесія.
Галицька ощадна каса у 1900 році
Теперішній вигляд Музею етнографії та художнього промислу (колишня Галицька ощадна каса)
Одна з перших робіт Лущкевича – будинок Галицької ощадної каси (автор проекту Юліан Захаревич; нині тут Музей етнографії та художнього промислу). Будівля зведена на місці давнього «Англійського готелю» в 1889–1891 рр. у стилі історизму, з 1950 р. використовується як музейний будинок.
Колишні казарми на вулиці Батуринській, №2. Зараз тут військовий комісаріат
Казарми кавалерії, збудовані перед 1899 р. за проектом Альфреда Каменобродського та Наполеона Лущкевича
Наступною значною роботою архітектора стали зведені у 1895–99 рр. кавалерійські казарми на вул. Личаківській, №103; казарми батальйонів піхоти на вул. Клепарівській, №22–24; а також казарми на вул. Ветеранів, №13–15; Арцишевського (нині Генерала Грекова), №3–5; Інвалідів (нині Батуринська), №2–4. Усі вони збудовані в стилі неоренесансу. Співавтором цих проектів був Альфред Каменобродський.
Вілла по вулиці Уласа Самчука, збудована для львівської родини музикантів Солтисів
Композитори Мечислав (справа на фото) та Адам (зліва) Солтиси
У 1890-х рр. у стилях неоренесансу й необароко за проектом архітектора було збудовано чимало вілл. Наприклад, на вулиці Самчука, №28, №32 (1897). Дім №28 від самого початку належить львівській родині музикантів Солтисів. Тут, зокрема, проживали композитори Мечислав Солтис та його син Адам Солтис. Восени 2000 року на фасаді уміщено меморіальну таблицю в пам’ять про них.
Прибуткова кам’яниця на вулиці Тершаківців, №4. У 1901—1931 роках тут був Польський шкільний музей
Справжньою перлиною стала зведена наприкінці ХІХ ст. необарокова прибуткова кам’яниця на вулиці Тершаківців, №4. У 1901—1931 роках тут містився Польський шкільний музей, від 1933 року — жіноча гімназія, у радянські часи – вечірня середня школа №3.
Ще дві цікаві будівлі розташовані на вулиці Івана Франка. Це вілла Юліана Ванґа (1899 р., вул. Івана Франка, №114) та споруджена 1896 р. власна вілла архітектора Лущкевича під назвою «Марія» (вул. Івана Франка, №122).
Вілла Юліана Ванґа на вулиці Івана Франка, №114. Збудована у 1899 році
У літературі, присвяченій архітектурі Львова, прийнято вважати, що автором проекту вілли Юліана Ванґа був Теодор Тальовський. Однак цього не підтверджують наявні архівні документи: на проектних кресленнях підписи й печатки саме Лущкевича. Вілла розмістилася на ділянці, що на розі сучасних вулиць Франка та Самчука (тодішня адреса — вул. Святої Софії, №18а).
Власником вілли був львівський промисловець, який займався виготовленням штучних добрив – Юліан Ванґ
Вілла Юліана Ванґа зведена у неоґотичному стилі
Будинок звели на замовлення львівського промисловця, власника фабрики штучних добрив Юліана Ванґа. Це характерний зразок неоґотичної архітектури Львова. Вілла зберегла свій первісний вигляд, є пам’яткою архітектури. А сьогодні використовується як житло – поділена на квартири.
Власна вілла Наполеона Лущкевича «Марія», яку він спорудив у 1896 році спорудив по вул. Івана Франка, № 122
У цій будівлі знімали фільм «Пастка» режисера О. Бійми за романом Івана Франка «Перехресні стежки»
Південна частина вулиці Франка, що простягається від Стрийського ринку до нинішньої вулиці Ярославенка, віддавна називалася вулицею Святої Софії. Цю територію неподалік Стрийського парку почали забудовувати наприкінці ХІХ ст. чиншовими кам’яницями та віллами. Саме тут архітектор у 1896 спорудив власну віллу «Марія» (нині вул. Івана Франка, № 122), оздобив її веранди та балкони дерев’яними елементами. Форми будинку типові для заміських вілл. Дах, прикрашений ажурною різьбою, стрункі димарі – все це надає будівлі романтичного вигляду. До речі, саме тут знімали фільм «Пастка» режисера О. Бійми за романом Івана Франка «Перехресні стежки».
Вигляд вулиці Паркової, початок ХХ ст.
Будинок на вулиці Парковій №3
Після 1900-го неоромантичну стилістику в творах Наполеон Лущкевич поєднував із впливом сецесії. Так у 1904–1906 рр. постала низка будинків на вулиці Парковій (№3–5–7–9).
Будівлі №5 та №7 по вулиці Парковій
Вся непарна сторона вулиці забудована віллами авторства Наполеона Лущкевича у 1887-1904 рр. До речі, наприкінці 1930-х були пропозиції знести вілли і забудувати цей бік вулиці домами в модному тоді стилі функціоналізму, але війна завадила реалізувати цей план.
Вілла «Пристань», збудована у 1904 році
Особливо привертає увагу вілла «Пристань» (Паркова, №7) з фігурою Богоматері. [17]
Лущинський займався й реставраційними роботами. Наприклад, у 1904–1905 рр. він спільно з Міхалом Лужецьким керував реставрацією костелу св. Миколая (тепер – церква Покрови Богородиці на вул. Михайла Грушевського, №2).
Костел св. Миколая, початок ХХ ст.
Дерев’яний монастир на мурованому фундаменті тут було споруджено 1694-го. Через два роки завершено будівництво дерев’яного костелу святого Миколая. У 1739–1745 роках коштом Самуеля Мухавецького та Яна Яблоновського споруджено сучасну будову, але 1769 року сталась пожежа. Відбудова тривала до 1777 року.
Храм був відреставрований у 1904–1905 рр. під керівництвом Наполеона Лущкевича спільно з Міхалом Лужецьким
У 1853 році поруч із костелом у будинку був розташований Львівський університет. І саме після реставрації 1904–1905 рр. храм набув свого теперішнього вигляду.
Здавалося б, кар’єра архітектора була цілком успішною. Але несподівано Наполеон Лущкевич банкрутує. Очевидно, це і стало причиною його самогубства в місті Трускавці 6 серпня 1906 року.
Українським Мойсеєм початку минулого століття називали праведного митрополита Андрея. Правдивим українським Мойсеєм другої половини ХХ ст. можна вважати владику Володимира Стернюка (12 лютого 1907 – 29 вересня 1997) – особу знакову й непересічну не тільки для греко-католиків, але й для цілої Вселенської Церкви.
Монах-редемпторист, ревний місіонер, в’язень сталінських концтаборів і глава найбільшої християнської конфесії, загнаної у підпілля, він, як правдивий духовний Батько, провів ввірену його опіці паству пустелею важких випробувань до обіцяної землі Свободи, сповняючи “Боже діло в Божому часі”. Він був свідком брутального нищення Церкви Христової атеїстичним режимом, та Господь дарував йому ласку побачити світлий день її воскресіння…
Митрополит Володимир Стернюк – http://www.tifft.com/sterniuk.html
Майбутній душпастир прийшов на світ Божий 1907-го, на празник Трьох Святителів у Пустомитах. Батько, о. Володимир Стернюк (1870 – 1930) – парох церкви св. Миколая та щирецький декан. Мати, Євгенія Коновалець (1873 – 1930) – донька зашківського пароха о. Михайла Коновальця (1824 – 1887), тітка полковника Євгена Коновальця (1891 – 1938). Окрім Володимира, в родині виховувалися ще троє дітей: сестри Віра-Оксана (1898 – 1960) та Ірена (1911 – 1987) згодом емігрували, а молодший брат Євстахій (1909 – 1993) також обрав духовну стежину. Священиками були й двоє батькових братів – Петро (1880 – 1936) і Мирон (1888 – 1977).
Дитинство будучого Митрополита минуло під знаком епохальних подій, котрі назавше змінили долю краю: Першої світової війни й слідом за нею перших визвольних змагань. Навчання у львівській Академічної ґімназії співпало в часі із постанням ЗУНР та українсько-польською війною. У чотирнядцятилітньому віці Володимир зацікавлюється харизмою католицьких монахів-редемптористів (Чин Найсвятішого Ізбавителя), яких митрополит Андрей Шептицький (1865 – 1944) кількома роками перед тим запросив до Галичини. Для глибшого запізнання зі згромадженням допитливий юнак вирушає до Бельгії – батьківщини перших редемптористів візантійського обряду на наших теренах.
У Бельгії він і вступає до монастиря, навчається у ювенаті (малій семінарії) редемптористів в Есхені. 20 вересня 1925 р. приймає облечини й після річного новіціяту 21 вересня 1926-го складає перші обіти. Навчаючись у семінаріях в Боплято та Лювені, складає вічні обіти (вересень 1929 р.). Священичі свячення отримує 19 червня 1931 р. у Лювені з рук канадійського греко-католицького єпископа Василя Ладики (1884 – 1956).
Отець Володимир (стоїть ліворуч) з єпископом Миколаєм Чарнецьким та співбратами по чину – https://picasaweb.google.com/116226675049743659000/qWFXOL#5561208490168493090
1932 р. о. Володимир Стернюк вертається в Україну, де стає у пригоді його проповідницький хист, адже саме тоді отці-редемптористи провадять активне місійне служіння за “сокальським кордоном”, на Волині. Монахи згромадження на чолі з єпископом-святцем Миколаєм Чарнецьким (1884 – 1959) душпастирюють на землях, де царський режим свого часу знищив Греко-Католицьку Церкву, але з падінням царату знайшлося немало охочих повернутися до віри батьків. Осередком місії стає Ковель. Упродовж семи літ тут серед інших трудиться і отець Володимир. Попри шалений опір польської окупаційної адміністрації, праця редемптористів приносить добрі плоди, як серед греко-католиків, так потроху і серед православних, однак вибух Другої світової війни змушує отців залишити Волинь.
Отець Стернюк повертається до рідної Галичини і протягом наступних років перебуває у монастирях Тернополя й Станіславова: дорадником настоятеля, префектом братів та економом. В 1942-му переїздить до Львова у монастир св. Климентія (провінційний дім) на вул. Зибликевича (тепер – І. Франка, 56), де стає дорадником та секретарем віце-протоігумена бельгійця о. Йосифа де Вохта (1881 – 1956). У стінах обителі отець перебуватиме до її закриття більшовицькою владою 20 березня 1946 р., опісля влаштовується на посаду працівника читального залу Наукової бібліотеки Львівського університету (вул. Драгоманова, 5).
Тим часом сталінський режим оголошує Греко-Католицьку Церкву поза законом. Починаються гоніння на клір та вірних, масові закриття церков і монастирів, паплюження Церкви, котра залишилася вірною вселенському архієрею. “Ворогам здавалося, що Українська Греко-Католицька Церква перестала існувати, згинула. – згадував владика Стернюк. – Вона ж тільки притихла, пішла в підпілля, новітні більшовицькі катакомби.”
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці і монастир св. Климентія – місце служіння о. Стернюка протягом 1942 – 1946 рр. (світлина автора)
Починається довга хресна дорога і для монаха-редемпториста Володимира Стернюка. Як наголошував о. Севастьян Дмитрух (висвячений у грудні 1984 р.), в ті страшні часи “неприєднаний священик, монах, людина, яка здобула освіту в Західному світі і саме там сформувалась як особистість, була […] першочерговим кандидатом для ізоляції від суспільства.” 18 червня 1947 р. отця Стернюка заарештовують за обвинуваченням у зв’язках із націоналістичним підпіллям. Спершу утримують в підвалах управління Львівської залізниці (на розі теперішніх вулиць Гоголя й Листопадового Чину), пізніше переводять до сумнозвісного слідчого ізолятора МДБ на вул. Сталіна (нині Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького”, вул. С. Бандери, 1). Далі – декілька місяців нічних допитів, психологічного тиску, побоїв до непритомності… Врешті т. зв. Особоє Совєщаніє при МДБ у Москві заочно засуджує священика на п’ять років каторжних робіт. Свій термін отець Володимир відбуває на лісоповалі в селищі Єрцево Архангельської обл. РРФСР. “І так серед блощиць, які пили нашу кров вночі, та праці лісоруба вдень я відбув свою кару” – згадуватиме він сорок років по тому. Жорстокі умови табірного життя не перешкоджають, однак, сповненню священичих обов’язків: отець таємно, напівпошепки править Служби Божі, причащає, хрестить, сповідає.
У червні 1952 р. о. Володимира Стернюка звільняють і він, скріплений випробуваннями, повертається до України. Спочатку живе з родиною молодшого брата в будинку на Погулянці (о. Євстахій Стернюк тоді відбуває заслання в таборах Воркути), потім прописується у рідних Пустомитах. Працює у Львівському міському виробничому тресті зеленого господарства: спершу сторожем парку “Залізна Вода”, згодом помічником бухгалтера. Під час обідніх перерв у помешканні знайомих підпільно відправляє Святі Літургії. Невдовзі отець Володимир переїздить до Львова й оселяється в будинку на вул. Чкалова (зараз – М. Туган-Барановського), 30, на третьому поверсі, у квартирі 19. Малесенька кімната розміром близько 14 кв. м. на кілька десятиліть стане одним з осередків переслідуваної Церкви. Згадує п. Леся Крип’якевич-Цегельська, донька підпільного ієрея о. Артемія Цегельського (1914 – 1985): “Мені було 18, коли вперше батько післав мене з дорученням щось передати о. Володимиру. Детально пояснив правила конспірації (за помешканням постійно стежили). Запам’ятала маленьку кімнатку: престолик, кивот-церковця, вишивані подушки і рушники на образах, радіоприймач-радіола, платівки, стіл посередині кімнати, біля стіни – ліжко, килим…”.
Сучасний вигляд будівлі під № 30 на вул. Туган-Барановського, де від 1953 до 1990 р. проживав владика Стернюк (світлина автора)
Розповідає п. Микола Третяк, парафіянин церкви свв. Ольги і Єлизавети: “Якось вже після смерті Сталіна, в неділю вранці, батьки сказали нам, що сьогодні ми до Катедри не підемо, бо до нас прийде священик. Бабця з мамою накрили обрусом стіл, тато повісив над ним ікону Ісуса Христа, поставили свічки, а вікно затягли шторою. Через деякий час хтось задзвонив в двері, тато пішов відчиняти і скоро повернувся разом з тим чоловіком […] Нам сказали просто – це “отець Володимир”. Після сповіді отець відслужив читану Службу Божу, на якій я прислуговував […] Після сніданку, як я пам’ятаю, отець Володимир навчав нас катехизмовим правдам. В подальшому отець Володимир відвідував нас приблизно раз на два місяці.”
В 1955-му отець Стернюк влаштовується на роботу санітаром служби “швидкої допомоги”, одночасно навчаючись на заочному відділені Львівського базового медичного училища № 1 (тепер – Львівський медичний коледж ім. А. Крупинського, вул. П. Дорошенка, 70). По закінченні училища у 1959 р. і до виходу на пенсію в 1967-му працює фельдшером. Лікарська практика поєднується із пастирським служінням. “Коли вечорами лікарі йшли на відпочинок, я тоді закрадався до хворих, щоб їм уділяти духовну поміч. – ділився спогадами владика. – Ходив ночами по селах, щоб ніхто не видів, хто мене попросив чи то хрестити чи шлюб давати, чи Службу Божу відправити, а чи іншу духовну поміч уділити.”
А поміж тим заборонена московсько-більшовицьким режимом УГКЦ продовжує жити у катакомбах. З початком відносної лібералізації в Радянському Союзі з місць позбавлення волі потроху вертаються репресовані священики: у 1955 р. повертається співбрат по Чину о. Василій Всеволод Величковський (1903 – 1973), рік по тому виходить на волю важко хворий, але не зламний владика Миколай Чарнецький. У лютому 1963-го зі совєцьких концтаборів звільняють митрополита Йосифа Сліпого (1892 – 1984). Перед відбуттям до Риму митрополит Йосиф у московському готелі висвячує отця Величковського на єпископа і місцеблюстителя митрополичого престолу УГКЦ…
Отці Василій Величковський (ліворуч) і Володимир Стернюк, 1940-і рр. – http://ichistory.org.ua/blog/2014/07/01/yuvilejni-daty-lypen-2014/
Усвідомлюючи небезпеку від радянських каральних органів, владика Величковський 2 липня 1964 р. уділяє єпископські свячення ще кільком ієреям аби у разі арешту чи смерті місцеблюстителя підпільна Церква не залишилася обезголовленою. Серед піднесених до архієрейської гідності є і о. Володимир Стернюк. Після виходу на пенсію катакомбний архієрей має значно більше часу на пастирські обов’язки: їздить селами та районами, уділяє таїнства, спілкується з кандидатами на священство, допомагає Кир Василію опікуватися монашими згромадженнями, готує підручники для підпільної семінарії, перекладає з французької та латини необхідну богословську літературу.
Кінець 1960-х, черговий спалах гонінь на українських греко-католиків. У січні 1969 р. Кир Василія Величковського вдруге арештовують й ув’язнюють на три роки. Опісля смертельно хворого єпископа висилають поза межі СРСР. На дворі 1972-й. Обов’язки місцеблюстителя митрополичого престолу лягають на плечі 65-літнього владики Стернюка. Його крихітне помешкання на Чкалова протягом вісімнадцяти довгих років служитиме храмом, канцелярією духовної семінарії та єпископськими палатами. “Втримати Церкву в підпіллі міг тільки Святий Дух. – писала про ті часи Леся Крип’якевич-Цегельська. – Владика Володимир добре знав це, тому сумлінно працював, молився, потішав, розраджував, плекав нові покликання до монашого і священичого стану, дбав про безпеку, будив віру та надію в людей, завжди залишаючись погідним, навіть веселим.” За словами о. Севастьяна Дмитруха, “серед темряви комуністичного режиму владика Володимир своєю поставою може більше, ніж словами, давав свідчення Христової любові до людини”.
Новоспечений Митрополит перебуває під надокучливим наглядом й постійною загрозою арешту. Частими непроханими гостями у помешканні на Чкалова є працівники КДБ: “На квартирі […] колишнього фельдшера “Швидкої допомоги” уніата В. В. Стернюка було знайдено багато антирадянської літератури, яку він розмножував у своїй нелегальній лабораторії” – читаємо на сторінках газети “Вільна Україна”. “В 1969 р., коли була при смерті моя бабця, я пішов до отця Володимира просити відвідати бабцю перед смертю, і мало не нарвався на засаду кагебістів, які якраз проводили обшук в квартирі отця на вулиці Чкалова. – ділиться спогадами Микола Третяк. – Отець випадково побачив мене через вікно, як я переходив через подвір’я, і почав гаряче молитися за мій порятунок. І трапилось так, що я втратив орієнтацію, хоча не один раз до цього бував там, і спантеличений повернувся додому. Дуже пізно ввечері до нас прийшов отець і розказав що відбувалося. На другий день родичі нам сказали, що отець Володимир вже декілька років підпільно висвячений на єпископа і тому за ним полюють кадебісти.”
Єпископ Филимон Курчаба, ЧНІ – http://www.apostolische-nachfolge.de/Ukraine%20%28English%29.htm
Та ані міліцейські облави, ані кадебістські провокації неспроможні перешкодити новочасному Мойсеєві вести свій люд. Владика провадить підпільну семінарію, вчить студентів – сам і з допомогою отців Михайла Винницького (1926 – 1996), Михайла Лемішки (1900 – 1987), Миколи Волосянка, о.-доктора Івана Чорняка (1899 – 1980), о. Богдана Білинського (1929 – 2011), протоігумена василіян о. Дем’яна Богуна (1910 – 2008), о.-доктора Єроніма Тимчука (1906 – 1993) та ін. подвижників. Також упродовж 1983 – 1986 рр. хіротонізує нових єпископів: співбратів по Чину Петра Козака (1911 – 1984), Филимона Курчабу (1913 – 1995) та Михаїла Сабригу (1940 – 2006), студита Юліяна Вороновського (1936 – 2013).
Серед рукоположених Митрополитом на священиків є й декілька нині правлячих архієреїв: митрополити Василь Семенюк (22 грудня 1974) та Ігор Возьняк (23 листопада 1980), єпископи Михаїл Колтун (13 грудня 1981), Степан Меньок (8 липня 1984), Йосиф Мілян (30 грудня 1984). Враховуючи час і обставини, вимоги до кандидатів на священство особливі. “Священичі свячення я отримав 1970 р. з рук митрополита Володимира Стернюка у його невеличкому помешканні на вулиці Чкалова у Львова, – розповідає о. Богдан Смук (1936 – 2011), довголітній настоятель церкви св. Софії Премудрості Божої. – Цей день пам’ятатиму все життя. Пригадую, як перед рукоположенням митрополит зустрівся зі мною, глянув поблажливо і запитав, чи знаю я, що священики йому не потрібні. “Я не маю церков, – сказав тоді він. – Мені потрібні мученики! Якщо хочеш вмерти за Христа і Церкву, то я прийму тебе”. Я погодився, не роздумуючи, бо знав, на що йду і прагнув цього з дитинства”.
У своєму духовному провідництві митрополит Володимир Стернюк не обмежується лишень Львовом та Галичиною. Під його пастирською опікою – підпільні греко-католицькі громади у Києві і навіть в далекому Прокоп’євську Кемеровської обл. Росії.
Важкі випробування й постійна напруга спричиняють подекуди відчай та бажання все кинути. “Оповідав, що був такий момент в його житті, коли думав, що вже не витримає. – пригадує Блаженнійший Любомир Гузар. – Спакував валізочку щоби кудись іти, зникати, одним словом. Але пішов перед тим до свого сповідника. Не казав, хто це був… Сказав йому, що йде геть. А той: “Ні, залишайся.” І він послухав, Богу дякувати”.
Підсумовуючи понад сорок років підпілля, зокрема – чверть століття єпископства і 17 літ місцеблюстителем патріаршого престолу, владика Стернюк якось сказав: “Я робив те, що я міг. І більше я на ніщо не дивився.” Мабуть, нечасто про титанічну працю говорять настільки точно й лаконічно…
Владика Стернюк і о. Євген Пелех, ЧНІ у домі сестер-вікентійок, 1990 р. – http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=424
17 вересня 1989 р. у Львові відбувається пам’ятний велелюдний (від 250 до 300 тис. осіб) похід греко-католиків від церкви Михаїла до катедри св. Юра. Акція засвідчує: попри десятиліття заборон, гонінь та оббріхування, Греко-Католицька Церква жива й чисельна. “Неможливо забути цього тихого, спокійного, але водночас поважного і урочистого багатолюддя, яке повторилося хіба що під час візиту Івана Павла ІІ. – пише львівський історик Ігор Мельник – Після того вже ніщо – ні компартійна влада, ні КДБ, ні створення альтернативних конфесій – не могло перешкодити масовому поверненню церковних громад Галичини до УГКЦ.” 29 жовтня 1989 р. в лоно УГКЦ вертається громада одного з найбільших львівських храмів – церкви Преображення Господнього на вул. Краківській, 21. Під час ранкової Служби Божої о. Ярослав Чухній замість патріарха Московського і всієї Русі Пимена поминає Папу Римського Івана Павла ІІ, патріарха Мирослава-Івана Любачівського і митрополита Володимира. В листопаді 1989-го з’являється заява Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР, що сигналізує початок легалізації УГКЦ.
На непростому шляху відродження Церкви увага багатьох і в Україні й поза нею прикута до особи харизматичного провідника, котрий і надалі мешкає у малесенькій кімнаті на Чкалова. “В отій своїй кімнатці, без секретаря, він сам особисто зранку до вечора приймав громади вірних, що масово переходили в лоно Греко-Католицької Церкви… – розповідає с. Герарда Крупа зі Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія. – Я особисто не раз просила Владику на хвилинку припинити прийом та він не погоджувався, шкодував селян. А було тоді йому вже за 80…” Незабаром перша демократична влада Львова надає Митрополитові більш просторе приміщення за адресою: Брюллова, 9, кв. 3а.
7 січня 1990 р., під час різдвяних богослужінь в Преображенській церкві, владика Стернюк чи не вперше постає прилюдно як єпископ і місцеблюститель патріаршого престолу. Через півроку митрополит Володимир очолює поїздку усіх греко-католицьких єпископів з України до Риму, де в ході першої зустрічі архієреїв УГКЦ з цілого світу отримує визнання своєї адміністративної діяльності в часі підпілля. 19 серпня 1990-го греко-католики остаточно повертають собі архикатедральний собор Юра. Попри похилий вік і надважку працю на шляху до повного відродження репресованої Церкви, митрополит Стернюк зберігає бадьорість та оптимізм: “Ми стоїмо на порозі духовного оновлення народу, який щойно вийшов спраглим з пустині застою, який хоче черпати чисту живу воду святої Католицької Церкви”.
Владика Володимир на з’їзді руху “Українська молодь – Христові!”. Львів, 8 вересня 1990 р. – http://umh.org.ua/ua/events/82
30 березня 1991 р. до Львова повертається Глава УГКЦ Верховний Архієпископ Мирослав-Іван Любачівський (1914 – 2000). Місію владики Стернюка виконано, він передає провід над Церквою патріархові Мирославу-Івану. Проте він не покидає своєї пастви, до останнього подиху залишаючись добрим батьком, невтомним трудівником і справжнім воїном Христа.
Говорити про цю надзвичайну людину можна багато. Та ліпше дамо слово тим, хто знав її особисто.
“Перебувати з ним – це була велика радість… ми втішались ним, як кимсь найріднішим. Це була, напевно, більша радість, аніж перебувати з рідними батьками…” – о. Севастьян Дмитрух.
“Особа владики Стернюка для нашої Церкви і народу непересічна. Це велика свята, мудра і добра людина.” – ієромонах Всеволод Оліярник.
“Митрополит Стернюк був дуже добрий, простий у спілкуванні. Коли відходив від Митрополита, завжди відчував велике полегшення, як після сповіді.” – о. Мирон Палчинський.
“Не нарікав на свою долю, ніколи не було чути з його уст жодного невдоволеного слова за минуле гірке життя…” – митрополит Ігор Возьняк.
“Його тримало справжнє українство і справжнє християнство.” – о. Богдан Смук.
“Він додавав своєю поважною рішучістю відваги тим, які з ним спілкувалися… Він мав відвагу здійснювати своє покликання.” – єпископ Михаїл Колтун.
“Я не зустрів в житті більше такої людини, такого Батька, такого учителя, такої щирої і доброї душі, яким був владика Володимир.” – о. Ярослав Вовк.
Місце поховання митрополита Володимира Стернюка у крипті собору св. Юра – http://sobor-svyura.lviv.ua
Сам владика на схилі літ так описав кредо власного життя й служіння: “Бог не вимагає від людини більше, ніж вона здатна зробити в межах людських можливостей. Бог благословляє ті труди і терпіння, що приносять людям спасіння душ. Я стараюсь працювати, як можу, і надалі благословлятиму нарід на добрі діла.”
Бублик Т. Участь греко-католицького мирянства у русі за леґалізацію УГКЦ//Офіційний сайт Інституту Історії Церкви [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://ichistory.org.ua/blog/2014/01/31/;
Дмитрух С. Життя як подвиг для Христа: curriculum vitae монаха редемпториста місцеблюстителя і правлячого архієрея Києво-Галицької митрополії Володимира Стернюка. – Львів, 2007.;
Кам’яна оборонна вежа, що збереглася в селі П’ятничани Жидачівського району на Львівщині (приблизно 50 км. від Львова), одна з небагатьох пам’яток раннього періоду кам’яного оборонного будівництва на теренах Галичини, яка в доброму стані дійшла до нашого часу. Це унікальна пам’ятка оборонної архітектури, що представляє мілітарний об’єкт, зведений з каменю близько ХІV-ХV ст., який доніс до нас повну і незмінену стилістику готичної будівлі, що теж є рідкістю для регіону. Як оборонний об’єкт вежа увібрала в себе декілька функціональних елементів: сторожового поста, вежі-брами, вежі-донжона і вежі — місця останньої оборони.
П’ятничанська вежа, 2016 рік
Поселення в П’ятничанах має давнє коріння. Перша писемна згадка про нього сягає 1481 року, коли польський король Владислав Ягайло записав заставну позику Хінчці з Ростковіце у 80 гривен у селі П’ятничанах Львівського повіту. Наступні згадки про село походять із документів львівських гродського і земського судів, починаючи з 1441 року.
П‘ятничанська вежа, як пам‘ятка минулого привернула увагу в другій половині ХІХ ст., тоді вона вважалася залишком П‘ятничанського монастиря. У 1888 році з‘явилася спеціальна стаття Б. Густавича, який описав вежу, визначив її координати, висоту над рівнем моря, а також записав легенди місцевих мешканців, які пов‘язувались із нею. Зокрема, що її називають “турецькою”, що доступ до неї охороняють злі духи, а в пивниці насипано великі скарби.
П’ятничанська вежа. Графічне зображення за Б.Густавичем. 1 – вигляд зі сходу; 2 – вигляд із заходу; 3 – розміри основи вежі
П’ятничанська вежа. Графічне зображення за Б.Густавичем. 4 – вигляд із півдня; 5 – вигляд із півночі
Наступне обстеження вежі відбулося уже в 1911 році. Здійснив його архітектор Т. Мотловський, котрий відзначив, що пам‘ятка є одним з найстаріших прикладів фортифікаційного будівництва в Галичині і була вежею укріпленого василіянського монастиря. Оскільки в ній немає слідів примикання кам‘яного муру, то стіна огорожі була з дерев‘яного частоколу і всі монастирські будівлі теж були з дерева.
Вікно (вхід) П’ятничанської вежі. Схематиний план, ситуація і рисунок за Т.Мотловським
У 1912 році ілюстрований тижневик “Земля” подав інформацію про П’ятничанську вежу, де зазначалося, що в розповідях людей вежа сприймається як частина великого міста, яке сягало від Львова аж до Рогатина, що то був замок Синявських, який згодом став василіянським монастирем, а у 1724 році його закрили. Замкова вежа правила за дзвіницю, і саме вона збереглася, тоді як монастир розібрали на будівельний матеріал, а двоповерхова вежа з гарними стрільчастими входами уникла цього завдяки нагляду староства в останній час та встановленню грошового покарання за будь-яке пошкодження.
У 1913 році, ймовірно, уже був кошторис реставраційних робіт вежі, оскільки провадилися інтенсивні переговори проте, хто візьме на себе консерваційні заходи , що були оцінені на суму 453,5 австрійських корон. Але, вони так і не були проведені. У міжвоєнний та післявоєнний періоди – аж до кінця 1970-х років — вежа не підлягала реставраційним заходам та науковим дослідженням.
Вежа до реставрації (фото з http://www.castles.com.ua/piat.html)
Вежа до реставрації (фото з http://www.castles.com.ua/piat.html)
У 1980-1982 роках були здійснені археологічні та історико-архітектурні дослідження пам‘ятки, виготовлено проектно-кошторисну документацію, здійснено археологічні розкопки на території подвір‘я та по обидві сторони від воріт вежі.
В ході досліджень було з‘ясовано, що прийнята дата будівництва споруди (поч. ХVІ ст.) співпадає з тим часом, коли вона почала використовуватись як монастир, а час їїї побудови сягає, очевидно, кінця ХІІ-початку ХІV ст. Збережена вежа була одним з елементів оборонного комплексу, який виник при історичному шляху Галич — Холм. Найбільш вірогідно, що це мав бути пограничний сторожовий замок, цілий ряд яких укріплював південні кордони Галицько-Волинського князівства. В другій половині ХІV ст. ці землі увійшли до складу Польського королівства і потреба в спорудженні оборонної фортеці такого характеру на цій території відпала.
Оборонна вежа у П’ятничанах. Проект реставрації. Автори: І.Ковалишин, І.Могитич, І. Піхурко (фото з http://www.castles.com.ua/piat.html)
Проект реставрації вежі (фото з http://www.castles.com.ua/piat.html)
Зі споруд оборонного комплексу збереглись зовнішні стіни надбрамної вежі, а також залишки сухого рову та схили оборонних валі. Сама вежа — це прямокутна в плані споруда, її зовнішні розміри 7,56 х 8,16 м. Товщина стін від 1 м. до 1,2 м., висота — близько 10 м. Чітко простежуються два будівельні періоди мурування висоти 7 м. та вище — від 7 м. до 10 м.
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Простежуються чотири яруси споруди: підвальний,що слугував камерою для підйомного мосту, який працював за принципом гойдалки; перший, по якому здійснювався в‘їзд на територію замку (на тому ж ярусі дві бійниці у бокових стінах вежі, які забезпечували оборону рову і валів); другий, вхід до якого був з подвір‘я зовнішніми сходами (тут теж збереглися дві бійниці, а також наявний дверний проріз у кам‘яному обрамленні та отвір у фронтовій стіні над аркою воріт); третій ярус, з якого був вихід на дерев‘яну галерею, що вздовж периметра оточувала вежі. На рівні підвального ярусу з лиця стіни в бік рову виступають залишки камери, куди входила противага підйомного мосту в піднятому положенні.
Подвір’я музею-заповідника “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
Подвір’я музею-заповідника “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
У 1983-1986 роках велися активні роботи з відбудови пам‘ятки. У їх ході відмовилися від первісного варіанта реконструкції, який передбачав більш як 3-метрову надбудову з улаштуванням зовнішньої обхідної галереї. Четвертий ярус був піднятий до позначки 2 метри і перекритий пірамідальним, із заломом унизу дахом, який разом із шпилем має 11-12 метрів висоти.Тоді ж було змонтовано постійний міст і зроблено невдалу спробу реконструювати звідний. Подвір‘я було огороджено частоколом, а впритул до вежі збудовано тридільний зрубний будинок. На подвір‘ї, на місці давньої конусоподібної ями, влаштовано імітацію колодязя.
Міст вежі, 2016 рік
Міст вежі, 2016 рік
Міст вежі, 2016 рік
Брама вежі, 2016 рік
Прилад для підняття мосту вежі, 2016 рік
У 1994-1995 роках перероблено настил постійного і підйомного мостів дубовим покриттям та змонтовано механізм його піднімання. Це єдиний приклад діючого підйомного мосту в пам‘ятках оборонного будівництва України.
Музей-заповідник “П’ятничанська вежа”, 2016 рік
18 травня 1995 року П‘ятничанську вежу як музей — відділ Львівської картинної галереї відкрито для огляду. На сьогодні вартість квитків до музею складає: для дорослих — 5 грн., для дітей — 3 грн. Окремо оплачується фотографування.
Одні з найцікавіших, проте, можливо, найменш відомих фоторобіт, які зафіксували для нас Львів ХІХ століття є фотографії Карла Фердінанда Лянга. З життя цього майстра нам відомо небагато – він прожив 95 років (1811-1906) і мав у Львові своє фотоательє, яке розташовувалось у приміщенні костелу і монастиря бенедектинок. Його роботи зберегли для нас Львів 1860-х років і він разом з Юзефом Едером справедливо може вважатись людьми, які зберегли для нас образ Львова ХІХ століття, на який ми пропонуємо поглянути і вам.
Панорама львівського середмістя з Високого замку. Між 1861 і 1863 рр.
Панорама львівського середмістя з Високого замку. Між 1861 і 1863 рр. Фото було виконане з Високого замку і є однією з пеших фотопанорам міста з цього ракурсу. Незважаючи на те, що в центрі уваги фотографа був центр міста, вартісним є фонове зображення західної частини міста, яке потрапило в кадр, і де можна побачити костел Святої Марії Магдалини, споруду закладу ім. Оссолінських та Цитадель. Поміж масивів зелених насаджень можна розрізнити палаци Сапєг, Скшинських, Баворовських.
Вид на броварню, Дім військових інвалідів та Котрумову гору. Між 1861 і 1863
Вид на броварню, Дім військових інвалідів та Котрумову гору. Між 1861 і 1863. Досить рідкісний вид, оскільки фото, як припускає І. Котлобулатова, було виконане з вежі монастиря бенедектинок, де на той час знаходилось фотоательє самого Ланга.
Синагога Темпель на теперішній площі Старий Ринок. Між 1861 та 1863 рр.
Синагога Темпель на теперішній площі Старий Ринок. Між 1861 та 1863 рр. Львівська поступова синагога – темпель (храм) була першою синагогою реформованого типу, що постала в Галичині. Проект замовили у львівського архітектора українського походження Івана Левицького. 1846 року синагогу відкрили. У 1906-1907 роках реконструкція була здійснена за проектом Альфреда Каменобродського. Знищена нацистами влітку 1941 року. Фото також зроблено з вежі монастиря бенедектинок, на що вказує ракурс на панораму північно-західної околиці міста. Датувати фото 1860-ми роками дозволяє вигляд площі, який відрізняється від кадрів Юзефа Едера 1870-х років, де вона уже впорядкована, з ліхтарями і криницею.
Вид на Костел Св. Петра і Павла ордену єзуїтів.
Вид на Костел Св. Петра і Павла ордену єзуїтів. Фото початку 1860-х років. На фото зафіксовано окрім звичного вигляду єзуїтського костелу, ще й площу, яка утворилась між Народним домом і Гетьманськими Валами (теперішній проспект Свободи). Помітно також фрагмент будівлі театру Скарбека (сьогоднішній Театр імені М. Заньковецької).
Вид на костел кармелітів босих та Губернаторські Вали. 1861-1863.
Вид на костел кармелітів босих та Губернаторські Вали. 1861-1863. На фотографії зафіксовано територію між сучасними вулицями Підвальною та Винниченка. На передньому плані частина Валів разом з пороховою вежею. Цікавим є зафіксований вигляд костелу Св. Михаїла, який має лише одну вежу споруджену у 1835.
Костел Св. Миколая та будівля Львівського університету. 1861-1863.
Костел Св. Миколая та будівля Львівського університету. 1861-1863. На фотографії ми можемо побачити збудований у першій половині XVIII ст. костел ордену тринітарії на землях т. зв. “Хорунщизни”. По ліву сторону розташовано приміщення університету (сьогодні вул. Грушевського, корпус біологічного та геологічного факультетів ЛНУ ім. І. Франка), яке виникло після знищення старого корпусу, який розташовувався на сучасній вулиці Краківській, у 1848, після обстрілу міста австрійською артилерією.
Костел Івана Хрестителя. 1861-1863 рр.
Костел Івана Хрестителя. 1861-1863 рр. Ймовірно перший католицький храм в історії міста. Зафіксоване на фото приміщення – відбудова 1830-1850-х років, після пожежі 1799, коли первісна будівля згоріла. Цінним є те, що вигляд зафіксовано до реставрації Захаревича 1886-1889 років.
Перше приміщення Львівського вокзалу. 1861-1863.
Перше приміщення Львівського вокзалу. 1861-1863. Будівлю споруджено у 1861. Залізниця з’єднала Львів з Краковом та Віднем. Залізничну станцію зафіксовано в перші роки свого функціонування.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
Роксолана Йолич запрошує на унікальну одноденну персональну виставку
20 квітня 2016 року, в приміщенні ресторану-клубу “PartyFon” (площа Соборна 14,) відкриється персональна виставка молодої львівської художниці Роксолани Йолич. На виставці будуть представлені 15 картин художниці, які можна буде придбати відразу на аукціоні, що відбудеться того ж вечора. За бажанням автора – всі кошти від проданих картин будуть передані у фонд «Серце Дитини», який опікується дітьми із вадами серця.
Раніше художниця вже долучалася до благодійного заходу, організованого Фондом – Роксолана розмальовувала скрині з-під набоїв, які були привезені з зони АТО. Справжні витвори мистецтва успішно продали у рамках аукціону «Добре серце – щедрі руки», аби зібрати кошти на ремонт дитячої кімнати дозвілля у Львівській обласній дитячій клінічній лікарні «ОХМАТДИТ».
Роксолана Йолич
Ремонт дитячої кімнати завершений, втім планів на покращення умов для лікування хворих діток у Фонду чимало. Зокрема, закінчення ремонту лікарняної палати, позаяк зібраних на попередніх заходах коштів не вистачає. Необхідно ще 55 тисяч гривень. Є надія на те, що кошти будуть зібрані на Першій благодійній персональній виставці Роксолани Йолич.
Робота Роксолани Йолич
Робота Роксолани Йолич
Ідея виникла не випадково, адже художниця бере участь в усіх благодійних проектах до яких долучаються митці. Проект «Розмалюй Лікарню» – не виняток. Дівчина зголосилась власноруч розмалювати стіни діагностичного відділення «ОХМАТДИТ», де діткам зазвичай роблять усілякі болісні процедури, аби герої улюблених мультфільмів відволікали увагу від довгих очікувань. Саме там, розмальовуючи стіни та спостерігаючи за малюками, Роксолана вирішила присвяти свою омріяну виставку малюкам, які з народження терплять біль у боротьбі за здоров’я та життя.
Робота Роксолани Йолич
Робота Роксолани Йолич
До організації відкриття виставки долучається і Торговий Центр «Роксолана», скеровуючи 10 000 гривень, необхідних для старту проекту. Такий благодійний внесок ТЦ «Роксолана» також робить не випадково – сектор благодійності у політиці компанії є надзвичайно важливим – організація майстер-класів, передача коштів для допомоги військовослужбовцям у зоні АТО, волонтерство у рамках різних заходів, благочинні розпродажі та найрізноманітніші акції. Цього разу ТЦ «Роксолана», що знаходиться у серці міста, на площі Соборній 14, підтримує Роксолану Йолич, що дбає про серця малюків.
В п’ятницю, 15 квітня 2016 року, о 14.00 в актовій залі головного корпусу Львівського державного університету фізичної культури (вул. Костюшка, 11) відбудеться презентація третьої, заключної книги трилогії «Україна у двадцятому столітті» відомого українського історика і дисидента Валентина Мороза (перша книга побачила світ у 2005, друга – 2012 рр.).
Історик і дисидент Валентин Мороз
Книга охоплює період в історії України від 1953 до 2000 року. Особливо цікавим у праці є представлення автором руху шестидесятників до якого належав і сам Валентин Мороз, а також, його бачення подій становлення української держави у 90-х роках XX століття.
Заключна книга трилогії «Україна у двадцятому столітті» історика і дисидента Валентина Мороза
Символічним моментом події є те, що 15 квітня Валентинові Морозу виповнюється 80 років, і презентацію третьої книги автор вважає найкращим для себе дарунком.
На сьогодні Львів, безперечно, є одним із найтуристичніших міст нашої держави. Вдале розташування неподалік від кордону з іншими європейськими країнами сприяє тому, що наше місто відвідують як гості з інших міст України, так і велика кількість іноземців. Та цікаво дізнатись, яким же був Львів для туристів майже сотню років тому, коли він був у складі Польської держави, та, де-факто, східним краєм тодішньої Європи.
Судити, наскільки місто розвинуте в туристичному плані, як тепер, так і в давніші роки, можна за розвитком інфраструктури. Адже одного красивого міста, яким Львів безперечно являється, є замало. Потрібна розвинута мережа транспорту, готелі, ресторани, інші розважальні заклади. Тож цікаво, що з цього всього мало наше місто у міжвоєнний час.
Готелі
Готель та ресторан “Жоржа” на площі Марійській (пл. Міцкевича). Листівка першої пол. XX ст.
Комплекс “Брістоль”, в котрому був і готель, і ресторан, і нічний розважальний заклад. Листівка першої пол. XX ст.
Готель Європейський в стилі функціоналізму на площі Марійській (Міцкевича). Зображення першої пол. XX ст.
Готель “Гранд” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Найперше, коли гість приїжджає до іншого міста, йому необхідно десь зупинитись на ніч. Найкращим варіантом в цьому випадку стають готелі, яких і в міжвоєнному Львові не бракувало. Якщо сучасні заклади цього роду діляться за класом по кількості зірок, то в давніші часи поділ був значно простіший. Усі готелі розділяли всього лиш на дві категорії – першорядні та другорядні відповідно. Першорядними тоді були тільки чотири готелі: «Жорж» та «Європейський» (теперішня будівля Укрексімбанк) на площі Марійській (пл. Міцкевича), «Варшавський» на площі Бернардинській (пл. Соборна) та «Брістоль» на вулиці Легіонів (пр. Свободи). З другорядних готелів, яких було значно більше, кращими вважалися готелі «Гранд» та «Нью-Йорк» (тепер гот. “Опера”) на вулиці Легіонів (пр. Свободи).
Пансіонати та хостели
Будівля Юрфаку, де містився пансіонат “Каштелянка”. Сучасне фото
Будівля, де містився колись пансіонат “Затишшя” на вул. Франка. Сучасне фото
Для менш заможних гостей, або ж коли усі номера у готелях були зайняті, існували й інші заклади, де можна було поселитись на ніч чи на кілька днів. Це, незвичні для сучасного Львова, пансіонати, наприклад, Каштелянка (сучасний Юрфак ЛНУ) на вул. 3 Мая (Січ. Стрільців) чи «Zacisze» («Затишшя») на Зибликевича (І.Франка). Аналогами сучасних хостелів були так звані «Schroniska noclegowe», в яких за досить низьку ціну можна було зупинитись на ніч. Як і сьогодні, в тодішньому Львові можна було винайняти й приватні квартири.
Ресторани
Однак, одними готелями ситий не будеш. Тому для цього існували різні заклади харчування, найкращими з яких вважались ресторани. Що правда, багато готелів мали при собі свої ж ресторани, наприклад готелі «Жорж», «Брістоль». Окрім того хорошими ресторанами вважались «Атляс» на площі Ринок, «Лінтнер» на вул. Легіонів (пр. Свободи), «Імперіаль» на Академічній (пр. Шевченка), ресторан в Палаці мистецтв в Стрийському парку, «Погулянка» на Погулянці.
Кондитерські та кав’ярні
Кав’ярня “Віденська” на проспекті Свободи. Фото першої пол. XX ст.
Кав’ярня “Шкотська” на проспекті Шевченка. Фото першої пол. XX ст.
Окрім ресторанів,попитом як і в туристів, так і в місцевих жителів, користувались кондитерські, які тоді були більш популярні у Львові, ніж зараз, а також кав’ярні. Кращими кондитерськими вважались кондитерські Залевського та Вельца на Академічній (пр. Шевченка), «Європейська» на Гетьманскій (пр. Свободи) та кондитерська Дудека на площі Марійській. Найвідомішими були: «Віденська», «Шкотська» та «Рим» на Академічній, «Штука» на площі Марійській. Окрім ресторану в готелі «Жорж» діяла також і кав’ярня.
Нічні розважальні заклади
Інтер’єр “Казино де Парі”, де тепер розміщується театр Л.Курбаса. Фото першої пол. XX ст.
Нічний розважальний заклад Варшава на площі Генерала Григоренка. Фото першої пол. XX ст.
Пасаж Мікколяша, в котрому діяв нічний розважальний заклад “Голубник”. Фото першої пол. XX ст.
Будинок на вул. Пекарській, де діяв нічний розважальний заклад “Севілла”. Сучасне фото
Виявляється, що вже в ті часи були аналоги сучасним нічним клубам, орієнтовані, що правда, на дещо старшу аудиторією. Такими, зокрема, були «Палас де денсе» в Брістолі, «Казино де Парі» на вул. Рейтана (Курбаса), «Варшава» на площі Смольки (Ген.Григоренка), «Севілла» на Пекарській, «Голубник» в пасажі Мікколяша.
Театри та кінотеатри
Будівля народного Дому, в котрій діяв театр Різноманіття. Фото першої пол. XX ст.
Кінотеатр “Атлантік” в приміщенні театру Заньковецької. Фото 1918-1939 рр.
Зал філармонії, що в котрому діяв кінотеатр Аполло. Фото першої пол. XX ст.
Будівля театру “Воскресіння”, в котрій діяв кінотеатр “Марисенька”. Сучасне фото
Цікаво, що в міжвоєнний період Львів пропонував гостям і мешканцям міста значно більшу кількість театрів та кінотеатрів ніж сьогодні. Театрів, як не дивно, вже і тоді було менше ніж кінотеатрів. Це, зокрема, Великий театр на площі Голуховського (Оперний театр), Театр Різноманіття (Кінопалац) на вулиці Рутовського (Театральна), Жидівський театр (Театр дітей та Юнацтва) на Ягелонській (Гнатюка). Кінотеатрів ж було більше десятка. Найвідоміші з них: «Аполло» на вулиці Хороншчизни (Чайковського, сучасна філармонія), «Атлантік» на вул. Скарбівській (в приміщенні театру Заньковецької), «Казино» на вулиці Легіонів, «Химера» та «Європа» на Академічній, Марисенька (театр Воскресіння) на площі Смольки, «Копернік» на Коперника.
Тож, розвинута інфраструктура Львова вже у ті часи справді мала що запропонувати гостям міста, роблячи таким чином Львів привабливим для туристів. На жаль, нам невідома статистика, яка ж кількість гостей щороку відвідувала наше місто. Проте, відомо, наприклад, що ще в 1894 році, в час Крайової виставки Львів відвідало понад півтора мільйона гостей. А Східні Торги в 1926 році зібрали близько 130 тисячі відвідувачів. У всякому разі, саме попит творить пропозицію. А пропозиція, як ми пересвідчились, була доволі різноманітної, отож існував і відповідний попит на неї, а тому і в міжвоєнний період Львів не страждав від браку уваги туристів.
У давні часи, а саме на початку XVIIст, коли Полтва була могутньою річкою, яка обертала млинові кола, у міському мурі облаштували Єзуїтську брамку. Окрім неї до міста вели ще такі брами як Галицька, Краківська та Босяцька, але в певний період часу Єзуїтська стала єдиним входом в місто.
Все почалось з того, що близько в 1610 році єзуїти отримали від міста в користування парк, де вони мали свою ферму та господарство (зараз парк Івана Франка). Єзуїти спершу користувалися хвірткою, яка називалася «Старою» (знаходилася вона біля сучасної відновленої вежі крамарів на проспекті Свободи), збудованою за кошти Костянтина Корнякта, але після побудови костелу та колегії єзуїтів її замурували. Щоб скоротити дорогу до парку, монахи самостійно пробили отвір в Високому мурі, викликавши тим самим невдоволення магістрату.
Костянтин Корнякт
Місце колишньої «Старої» хвіртки – біля вежі крамарів (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Відтак за наказом королівської комісії пробитий вхід був замурований, натомість магістратом затвердили облаштувати брамку у прилеглій міській вежі – між тоді ще дерев’яним костелом єзуїтів на шпиталем Святого Духа (зараз пам’ятник Івану Підкові ) з верхом у вигляді бані. Будівлю міського валу відбудовував Амброзій Прихильний. Через Полтву було перекинуто вузький звідний місток. Кожного разу, коли місту загрожувала якась небезпека – усі брами міста зачиняли, залишаючи тільки Єзуїтську. Так в 1613 році при облозі сконфедерованого війська, саме через неї завозили продовольство і дрова.
Місце, де розташовувалась Єзуїтська хвіртка – між костелом єзуїтів та шпителем Святого Духа, де зараз пам’ятник І. Підкові (вулиці Театральна та площа Підкови) (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Костел єзуїтів (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Не мало трагікомічних випадків сталося, пов’язаних з цією брамкою. Незадовго до Різдва 1653 року поширилася містом звістка про появу під Львовом татар. Передміщани кинулися на захист мурів, але так як всі брами були зачинені, окрім Єзуїтської, то велика кількість народу бігла вузьким містком через Полтву. Місток не витримував такої кількості людей, багато з них падало і гинуло у річці. Незадовго після цього виявилось, що такий собі грабіжник Мацей Єжовський і його троє синів напали на міське село, вдаючи з себе татар. Мацея зловили і після тортур засудили до страти. Вузький місток через Полтву до брамки мав місце і в такій історії : «Раз львівські панни, вистроєні з казковою розкішшю, що поспішали на обряд обручин однієї своєї товаришки в кляшторі Марії Магдалини, заломилися тут, впали до Полтви і мусили вертатися додому з більшим соромом, ніж з болем» .
Проект вежі і обсерваторії внутрішньої частини хвіртки Єзуїтів (джерело фото https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%85%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%82%D0%BA%D0%B8_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0)
Єзуїтська хвіртка в XVII ст( джерело фото http://vydavnytstvo.plastscouting.org/vor/arkhiv/149/5.html)
Навпроти Єзуїтської брами стояли бровар і корчма, що приносили місту досить великі прибутки. Цікаво, що незважаючи на те, що дим з бровару псував оздоби костелу, а галас і музика з корчми порушувала спокій монахів, єзуїти в 1645 році примусили місто… віддати їм цей прибутковий бізнес і власне після того вони ще й розвинули виробництво пива. Це не зовсім позитивно відображалось на житті міщан – під хвірткою ховалися розбійники, що чекали на захмелілих громадян з метою грабунку. Був у Львові і свій маніяк-вбивця, прозваний Бером (ведмедем) – єврей з Краківського передмістя, названий так за силу і високий зріст. Трупи своїх жертв він затягав у порожній сусідній будинок Глаговських, аж поки його не зловили і не стратили.
Єзуїтська брамка на пластичній панорамі міста зліва (джерело фото https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D1%96%D1%81%D1%8C%D0%BA%D1%96_%D1%85%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%82%D0%BA%D0%B8_%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D0%BE%D0%B2%D0%B0)
З часом міські мури почали руйнуватися. Є згадка, що в них з’являлися такі дірки, що по кілька людей могло туди пролізти. В 1777 році австрійська влада знесла укріплення разом з брамами і на їх місці почали розсаджувати плантації.
Місце, де розташовувалась Єзуїтська хвіртка – між костелом єзуїтів та шпителем Святого Духа, де зараз пам’ятник І. Підкові (вулиці Театральна та площа Підкови) (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Знесений камінь до речі використали для брукування вулиць, цеглу – для засипання ровів. Сьогодні можемо тільки згадувати, проходячи по вищезгаданих так знайомих нам вулицях, що десь тут колись розвивалися бурхливі події, пов’язані з Єзуїтською брамкою.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
П. Ґранкін Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с. – С. 28-30
Крип‘якевич І. Історичні проходи по Львові. — Львів: «Каменяр», 1991. — 167 с
Т. М. Білущак. Оборонні споруди Львова XIV-XVIIIст. Історичні дослідження і збережені пам’ятки
Вчора, 12 квітня 2016 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) відкрилася виставка з 17 малярських полотен (2009-2016) самобутнього художника Олександра Канібора.
Боєць «Азову» Олександр Канібор брав участь у боях за звільнення Маріуполя, Мар’їнки, а також Широкіного. А його позивний на війні ― «Художник». Олександр Канібор не лише добре воює, а й малює.
Олександр Канібор
Улюбленим твором Олександра є поема І. Котляревського “Енеїда”. Часто своїх товаришів по зброї він малює як персонажів поеми. Козацька стихія заполонила творчу уяву митця, тому у його роботах вільний дух козацтва є головним мотивом. На полотнах художника в образах козаків ми бачимо його побратимів. У творах О. Канібора відчувається вплив народного мистецтва, зокрема у художньому вирішенні відомої іконографії Козака Мамая.
«Згадувалось мені чомусь із Котляревського, коли Низ з Евріалом, літературні образи, пішли в рутульський стан і знищили там ворогів. Нас з побратимами Майдану такі думки, звичайно, відвідували також..», ― уточнив митець, старший лейтенант полку «Азов» Олександр Канібор.
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
Експозиція виставки Олександра Канібора
За два роки війни Олександр виявив себе не тільки як воїн, котрий з перших днів служби брав участь у боях за звільнення Маріуполя та Мар’янки, в Іловайській операції та Широкінському наступі, а й як непересічна творча особистість. Неодноразово згадувався його позивний і в пресі. Саме він і був тим «Художником», який співав разом з харизматичною Мар’яною Садовською в Маріуполі, а ще розмалював 8-метрові ворота урзуфської бази, долучившись до роботи наполегливої Ольги Черьомушкіної, яка розписала Петриківкою їм паркан. Результат їхніх зусиль увійшов до Книги рекордів Гіннесса.
Відкриття виставки Олександра Канібора
Це той самий «Олександр К.», котрий написав у листопаді 2014 року «Портрет президента Литви Далі Грібаускайте» – прекрасної жінки і рішучого вольового політика, яка ще з часів Майдану послідовно підтримувала Україну. Цей твір полк «Азов» з почуттями поваги і вдячності подарував великій жінці-політику.
Відкриття виставки Олександра Канібора
Він і є той «Маляр» – персонаж із нового роману «Чорне сонце. Дума про братів азовських» Василя Шкляра… Сьогодні Олександр Канібор продовжує військову службу на Сході. Він уже старший лейтенант полку особливого призначення «Азов», заступник комбата 1 БОП з питань культури. У вільний час малює, вчить мови. Мріє про перемогу України у війні і можливість долучитися до процесів зміцнення держави.
Виставка триватиме у художньо-меморіальному музеї Олени Кульчицької на вул. Листопадового Чину, 7 до 12 травня.
В четвер, 14 квітня 2016 року, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (вул. Музейна, 1) відбудеться урочисте відкриття виставки «Пасхалія в кольорах і формах. Живопис Оксани Давидюк». Куратор виставки – завідувач відділу Руслана Бубряк, експонуватиметься виставка до 29 травня 2016 року.
Оксана Давидюк
Оксана Давидюк – львів’янка. Освіту здобула у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Івана Труша (тепер – Львівський державний коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша). Професійні навички вдосконалювала в художніх майстернях Рівного. За тим була Росія, Казахстан. Скрізь наполегливо працювала: детально продумувала взаємодію художніх образів, відшукувала оптимальні вирішення їх колірного звучання. В багатьох її роботах відчутнє захоплення рідним українським: на них легко можна впізнати окремі атрибути народного малярства. Її творчість має свій почерк – сплутати її з кимось іншим неможливо, свою символіку, свої теми, сюжети, свою композиційну структуру.
Робота Оксани Давидюк
Твори Оксани Давидюк прості і водночас глибокі, багатошарові, містять одвічні людські цінності. Її образи і символи близькі кожному. Через призму Вічності вона дивиться на світ. Розуміння власної творчості художниця висловлює так: «Картини відображають втому і смуток сучасної людини, але водночас…закликають звернутися до Бога. Це моя материнська настанова, і я намагаюся воскресити у душах уже дорослих дітей радісно-дитячий оптимістичний погляд на життя і водночас схильність до рефлексії, роздумів, щоб це дало можливість їм злетіти над буденністю та болями».
Робота Оксани Давидюк
Отаким «злетом над буденністю» стала експозиція нової виставки. Назви живописних полотен говорять самі за себе: «Очікування», «З ластівкою» («Скоро весна»), «Дніпро», «Зустріч», «Захід палає», «Поминальний день», «Боже провидіння», «Марія Єгипетська». Роботу «На Благовіщення» художниця присвятила синові… У цих роботах мисткині багато сакрального, символіки: святі, писанки, дерева, хрести, птахи…
Робота Оксани Давидюк
Загалом, уся творчість художниці – це поєднання різних стилів і мотивів, народного і класичного, дуже особистісного і, взагалі, людського світовідчуття, це мова про духовну наповненість життя. Мабуть, найімовірніше на це вплинуло її родинне коріння: прадіди мисткині були православними священиками, тому у роботах львів’янки переважають християнські мотиви від окремих символів до ікон.
Ірина ЦЕБЕНКО завідувач відділу Львівського музею історії релігії
Львів – місто, у якому переплелися різноманітні архітектурні стилі. Звичайно, що в першу чергу дослідників, мешканців та гостей найбільше приваблює центральна частина міста. І на це є свої причини. Проте варто взяти також до уваги і інші архітектурні споруди, які насправді є не менш цікавими, зокрема, це стосується будівель, які спроектовані у 1920 – 1930 – х рр. у стилі функціоналізму. На перший погляд – це звичайні житлові приміщення, але якщо придивитися, то можна побачити багато цікавих рис, які є характерні виключно для цієї моделі побудов.
Архітектура Львова, починаючи з ХІХ ст. розпочинає набувати нових барв. Це, по-перше, пояснюється тим, що тактика війни дещо видозмінилася, відповідно, така важлива частина міста як фортифікації, перестали бути актуальними. По-друге, австрійська влада побоювалась, щоб жителі міста, у разі якихось заворушень, не використали ці ж оборонні споруди як схованку. У зв’язку з цим, захисних споруд поменшало, а вільних територій для забудов – побільшало. З того часу розпочинається новий бум забудови Львова, який плавно у 1920 – 1930 – х рр. перейде у те, що ми зараз називаємо функціоналізмом.
Львів, вул. Герцеа 5. Житловий будинок.
Архітектурні плани колишньої житлової забудови (до 1920 – х рр.) не були націлені до проектування комфортних житлових зон (невеликі, незручні кімнати, які могли бути навіть без вікон), головне, щоб фасад був гарний. Проте, нове покоління архітекторів – послідовники школи дизайну “Баухауз” (що знаходилась у німецькому місті Веймар) почали роздумувати над тим, що для життя людей є більш важливіші приміщення, в яких вони живуть, а не розкішний фасад, якого вони навіть після рутинної роботи не помічають. Іншими словами можна перефразувати так: якщо до 1920 – х рр. існувала т. зв. “архітектура заради фасаду”, то з 1920 – х рр. – цей вислів видозмінився таким чином: “естетика плоского фасаду з комфортною житловою зоною”.
Львів, вул. Дорошенка 49. Житловий будинок.
Львів, вул. Дорошенка 51. Житловий будинок. В цьому будинку проживали найбагатші львівські родини.
Львів, вул. Саксаганського 6. Житловий будинок.
Львів, вул. Герцеа 5. Житловий будинок.
Львів, вул. Туган-Барановського 36. Житловий будинок.
У Львові, ініціатором забудов в стилі функціоналізму, вважають ректора Львівської Політехніки – Вітольда Мінкевича. Свою мистецьку руку до цього напряму доклали і інші архітектори, зокрема, Ришард Гермелін, Даніель Кальмус, Фердинанд Кеслер, Генрик Зандіг, Фелікс Штадлер, Генрик Заремба, Тадеуш Врубель, Леопольд Карасінський…
Львів, вул. Дорошенка 49. Вхід.
Львів, вул. Дорошенка51. Вхід.
Львів, вул. Шевченка 7. Вхід.
Львів, вул. Герцена 5. Вхід.
Львів, вул. Левицького 25. Вхід.
Львів, вул. Туган-Барановського 36. Вхід.
З їх ініціативи було спроектовано декілька десятків таких будівель. Звичайно, що стиль функціоналізму мав свої характерні особливості, про які йтиметься нижче:
Будинки з правильною формою (ідеальні геометричні форми, найчастіше прямокутник чи квадрат). Тобто, споруда формується під впливом функції, яка повинна заповнити її.
Відмова від пишного декору. Адже житлова будівля не просто має милувати око його мешканця, а бути, найперше, зручною для проживання.
Використання габаритних нерозділених каркасів – зазвичай залізобетонних. Житловий будинок для кожного жителя мав стати фортецею, в якому не тільки зручно, але й безпечно жити.
Колір будинків, зважаючи на те з чого вони були зроблені, був одноманітний та нецікавий: в більшості сірого кольору.
Проте, тиньк, яким покривали верхній шар стін, виблискував на сонці, додаючи, все ж таки, хоч якогось шарму.
Під першим поверхом часто використовували камінь для декору. Виглядало так, що будинок побудований на якомусь постаменті.
Такі будинки мали в собі багато вікон (балкони, часто бокові; звичайні вікна; маленькі круглі віконця, т. зв “ілюмінатори” з гратками). За задумом архітекторів кожна кімната мала бути освітлена, навіть це стосувалось туалетів та комірчин.
Перед фасадом таких будинків часто залишали невеличку територію, для формування квітникових клумб. Архітектори-функціоналісти пропагували озеленення біля житлових зон, вважаючи, що кольорові квіти та зелені дерева нададуть колориту сірим будівлям.
Львів, вул. Герцена 5. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Львів, вул. Туган-Барановського 10. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Львів, вул. Дорошенка 49. Невелика клумба перед фасадом будинку.
Цікаво, що квартири у таких будинках не продавалися. Зазвичай, багатий інвестор вкладав кошти у проект фірми, яка пропонувала свої архітектурні послуги. Після того, як будинок був зведений, т. зв. власник – здавав приміщення в оренду. Не зважаючи на дорогу ціну, квартири набули великої популярності. І в народі їх назвали “люксові”. За однією версією, через те, що одна з фірм-забудовників називалася “Люкс”, а за іншою – ці будівлі так називали львів’яни, зважаючи на комфортні умови життя.
Львів, пр. Шевченка 7. Будинок створений на замовлення львівських промисловців Йонаша та Вільгельма Шпрехерів. На першому поверсі знаходилися магазини, а верхні поверхи – використовувалися як приміщення для офісу. Нині – об’єднання профспілок.Львів, вул. Туган-Барановського 10. Після створення – Технічна, а згодом – Торгова академія (на фасаді можна побачити Меркурія – бог торгівлі). Нині – Львівська комерційна академія.Львів, пр. Шевченка 7. Сходи у Будинку Профспілок.
Львів, пр. Шевченка 7. Будинок створений на замовлення львівських промисловців Йонаша та Вільгельма Шпрехерів. На першому поверсі знаходилися магазини, а верхні поверхи – використовувалися як приміщення для офісу. Нині – об’єднання профспілок.
Львів, вул. Туган-Барановського 10. Після створення – Технічна, а згодом – Торгова академія (на фасаді можна побачити Меркурія – бог торгівлі). Нині – Львівська комерційна академія.
Львів, пр. Шевченка 7. Сходи у Будинку Профспілок.
Як правило, будинки в такому стилі зводилася як помешкання, але варто наголосити на тому, що бували винятки, коли архітектори на замовлення проектували офісні приміщення. Визначальною рисою таких будинків були незвичайні сходи та мармурова плитка.
Наталія ДАНИЛІВ
Джерела:
Міська екскурсія Ольги Заречнюк на тему: “Архітектура функціоналізму 1930-х рр.”
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
