Святковий вигляд старого Львова

29. 04. 2016

Напередодні Великодніх свят Львів уже вкотре набирає святкового вигляду. На центральних вулицях та площах з’являються Великодні ярмарки, у парках відкривають атракціони, робітники поспіхом стараються завершити ремонтні роботи. До цього вигляду міста ми за останні роки вже доволі звикли. А тому цікаво переглянути старенькі світлини та подивитись як виглядав святковий та парадний Львів багато років тому.

Кам'яниця №9 на площі Міцкевича, оздоблена святковими гірляндами та прапорами, очевидно, з нагоди Крайової виставки. Фото 1894 року — Кам’яниця №9 на площі Міцкевича, оздоблена святковими гірляндами та прапорами, очевидно, з нагоди Крайової виставки. Фото 1894 року

За якихось сто років у нашому місті змінилась не одна влада. І за кожної з них існували свої звичаї і традиції, коли Львів повинен був одягатись у святкові шати. Як це не дивно, але судячи з писемних та візуальних джерел традиційні релігійні свята рідко ставали причиною до цього.

Парадний вигляд вул. Академічної (пр. Шевченка). Фото 1894-1914 року

Мабуть, найраніший опис святкового Львова маємо з події, що мала місце ще в далекому 1751 році. Тоді відбулась урочиста коронація ікони Матері Божої Одигітрії. Про вісім урочистих тріумфальних арок писалось уже не раз. Однак, окрім тріумфальних арок місто було прикрашене ще й оздобленими скульптурами, геральдичними знаками, портретами й малюнками. До прикладу, на вулиці Ставропігійській було розміщено 26 живописних панно, що зображали історію ікони Богоматері та чудеса, пов’язані з нею. Кожен малюнок був підписаний іншою мовою та, відповідно, зображав певний національний тип. Тут були візантійський імператор, татарин, турок, араб, вірменин, француз, німець, англієць, італієць, угорець, іспанець, швед, литовець, іспанець і навіть перс, індіанець та мурин (негр). А у вікнах Ратуші вміщувались 10 майстерно виконаних картин із зображенням Богоматері та символа міста лева у різних варіаціях. А усі вежі міста були святково оздоблені та ще й світились яскравими вогнями.

Увінчана святковими гірляндами Бойківська кам'яниця на площі Галицькій. Фото 1894 року — Увінчана святковими гірляндами Бойківська кам’яниця на площі Галицькій. Фото 1894 року

Коронація ікони мала місце в 1751 році, тобто коли Львів ще перебував у складі Речі Посполитої. Однак, уже за двадцять років після цього відбулись 3 поділи Польщі, після яких Польща, як держава, перестала існувати, а Львів, як і уся Галичина, відтепер належав Габсбургам. Разом з новими керманичами з’явились і нові традиції міських світ. Оскільки держава Габсбургів була імперією, спочатку Священно-Римською, згодом Австрійською, а з 1867 року – Австро-Угорською, то найбільшим святом для будь-якого міста імперії, в тому числі й Львова, був візит імператора. За весь час австрійського панування до Львова, щоправда завітало всього лиш два імператори: Йосип II та Франц Йосиф.

Арка та святкові прапори на привокзальній алеї з нагоди приїзду до Львова імператора Франца Йосифа. Фото 1880 р.

Про те, як місто зустрічало Йосипа II, на жаль, маємо дуже мало відомостей. Імператор навідував місто тричі в 1773, 1780 та 1787 роках. По справжньому офіційним був тільки перший візит. Чи набув тоді Львів парадного вигляду ми не знаємо, але той факт, що імператор застряг своєю каретою в багнюці прямо на площі Ринок змушує в цьому засумніватись. Інші два візити були дещо спонтанними. У 1780 році імператор прямував до Катерини II і дорогою навідався до Львова. Місто навряд чи чекало такого високого гостя, однак після візиту Йосипа II поставило на Казервальді монумент в його честь. Останній візит у 1787 році був ще втаємниченішим. Тоді імператор повертався з Російської імперії та заїхав до Львова розібратися із скаргами семінаристів.

Гауснерівський дім на проспекті Свободи, оздоблений святковими гірляндами. Фото 1894-1914 рр.

А от Франц Йосиф відвідав місто аж 5 разів, і практично щоразу місто його урочисто зустрічало. Зокрема, в 1851, 1880 та 1894 році для вшанування імператора споруджували тріумфальні арки, часом навіть не одну. Та не одними арками місто демонструвало святковий настрій. Відомо, до прикладу, що у 1851 році імператор з Піскової гори спостерігав за святковою ілюмінацією міста. У 1880 році по всьому місту палали бенгальські вогники. Фасади будинків на всіх центральних вулицях були обвішані гірляндами, гаслами та прапорами. Цікавим є факт, що аби жебраки не псували святкового настрою їх перед візитом цісаря було вивезено з міста на відстань в три дні ходу.

Відкриття пам'ятника А.Міцкевичу, котре стало для міста урочистою подією. Фото 1904 року — Відкриття пам’ятника А.Міцкевичу, котре стало для міста урочистою подією. Фото 1904 року

Однак, за правління Габсбургів Львів одягав святкові шати не тільки задля імператорів. Коли до міста мала навідатись велика кількість гостей, воно просто не могло не зустріти їх з усією красою та пишністю. А події, котрі вабили до Львова багато поважних гостей – це звісно крайові виставки. Найбільшими такими виставками були Рільничо-Gромислова 1877 року та Крайова виставка 1894 року. Перша з них була більш скромніша, однак уже тоді було старанно впорядковано територію як на самій виставці, так і навколишні вулиці. Аби справити хороше враження на гостей влада міста розбила на головних вулицях Львова газони та клумби. Багато де наново були вимощені тротуари.

Кам'яниці №10 на площі Міцкевича, прикрашена гірляндами та килимами, можливо, з нагоди відкриття Східних Торгів. Сьогодні на місці кам'яниці будівля банку. Фото 1921-1930 рр. — Кам’яниці №10 на площі Міцкевича, прикрашена гірляндами та килимами, можливо, з нагоди відкриття Східних Торгів. Сьогодні на місці кам’яниці будівля банку. Фото 1921-1930 рр.

Виставка 1894 року була наймасовішим заходом Львова за все XIX ст., якщо й не за всю історію. Більше півтора мільйона гостей тоді навідались до міста, серед котрих й наступники престолу та і сам імператор. Але місто достойно з цим впоралось. Про те, що по цілому Львові, мабуть, не було будинку без святкових гірлянд та прапорів, годі й казати. Виставка з її павільйонами, світловими фонтанами, ілюмінаціями та усім іншим уже вартувала того, щоб приїхати до Львова. Однак і саме місто не пасло задніх. До речі, електричний трамвай запустили саме в 1894 році для забезпечення належним транспортом усіх гостей міста.

Святковий парад на площі Міцкевича. Фото 1921-1930 рр.

Цікаво, що однією з останніх подій за австрійської влади, коли Львів був нарядним, стало відкриття пам’ятника А.Міцкевичу у 1904 році. Тоді хоч і не все місто, але його центр теж було увінчано святковими гірляндами та прапорами.

Святковий парад на площі Міцкевича в котрому беруть участь велосипедисти. Фото 1921-1930 рр. — Святковий парад на площі Міцкевича в якому беруть участь велосипедисти. Фото 1921-1930 рр.

За польської влади у міжвоєнному Львові з’явились уже свої приводи до святкувань у місті. Зокрема, перші післявоєнні роки, в листопаді місяці, відбувались урочистості з нагоди святкування так званого «звільнення» Львова. Так поляки називали витіснення українських військ з міста під час Українсько-Польської війни.

Святкові гірлянди на алеї біля Оперного театру. Фото 1920-х рр.

Ще одним приводом, через який вулиці міста набували святкового вигляду були Східні Торги, що відбувалися щороку у вересні місяці. Хоча сам ярмарок відбувався там де й Крайова виставка – у Стрийському парку, однак під час його відкриття відбувалися урочисті паради різних торгівельних підприємств по головних вулицях міста, через що їхній вигляд і повинен був бути відповідним.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Жебраків вивезли з міста на таку відстань, щоб за три дні пішки не дійшли назад // http://gazeta.ua/articles/history-journal/_zebrakiv-vivezli-z-mista-na-taku-vidstan-schob-za-tri-dni-pishki-ne-dijshli-nazad/354212
Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006 – 316 с.;
Білан Б. Коронація Ікони чудотворної Богородиці Провідниці (Одигітрії) євангеліста Луки 1751 року // http://ji.lviv.ua/n68texts/Koronaciya_ikony_Odigitrii.htm
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.

«Опис про доброякісне м’ясо», або як купувати, готувати та вудити ковбаси – записки львівського майстра

29. 04. 2016

Завжди напередодні свят львівські господині віддають шану досвіду своїх мамів-бабусь, витягуючи сімейні кулінарні реліквії – зошити і зшитки з детальними переписами страв, занотованих упродовж поколінь. Навіть назви у них звучать особливою музикою – «медівник бабці Славці», «андрути від бабці Рузі», «паска мами Стефи», «горіховий пляцок від цьоці Ґені»… У нашій родині уже кілька десятиліть тому з’явилася ще одна кулінарна традиція – перечитувати і враховувати поради з пожовклого зшитка, на титулі якого зазначено «Опис про доброякісне м’ясо від пана Мухи». Історія появи цього невеликого порадника цікава, як і постать його автора…

Шановні різники

Різники у Львові жили від самого заснування міста. Про це свідчить й назва площі у центральній частині Львова – площа Різні – де з давніх часів до середини XIX століття була бійня худоби. Цех різників був одним із десяти перших об’єднань ремісників у королівському Львові. Вони мали за обов’язок утримувати свою вежу в оборонних мурах міста, яку називали Різницькою.

Площа Різні, на якій тривалий час була міська бійня худоби

М’ясо різницькому цеху Львова традиційно постачали мешканці приміських сіл – Солонки та Жирівки. Його продавали на львівському Ринку (довкола Ратуші) тільки в певні дні тижня. Ятки з м’ясом стояли також біля головного входу в латинську катедру аж до початку ХІХ століття – часом худобу забивали на цьому ж місці.

Їжа в середньовіччі була доволі одноманітною і визначалася характером діяльності та заняттями мешканців приміських сіл – основу становили овочі, каші та риба.

Ринок на площі Краківській. Фото 1914-1916 рр.

Переломним для м’ясних страв стало приєднання Галичини до Австрійської імперії. Нові імперські чиновники принесли не лише «німецький орднунґ», але й розвинуту культуру приготування та споживання страв із м’яса.

«З того часу галицькі господині запозичили величезний асортимент м’ясних та ковбасних виробів. Яка кількість рецептів їх приготування – не зможе назвати ніхто. Полядвиці та шинки, паштети та галяретки, кармонадлі та зрази, сальцесони та кишки – немає їм числа» – пише історик Ірина Котлобулатова у статті «Львівська кухня протягом сторіч».

Фото міської бійні, на місці якої тепер Львівський м’ясокомбінат. Початок ХХ ст.

Водночас австрійська влада зруйнувала монополію цехів на роботу в певних галузях, що призвело до зростання конкуренції, вирівнювання ціни та поліпшення якості продукції. Нова влада скрупульозно виписала правила ведення різницького бізнесу і дбала про санітарні вимоги. Саме тому в середині XIX століття бійню з площі Різні перенесли на теперішній проспект Чорновола за залізничною колією, а коли місто розрослося, – на вулицю Промислову, де тепер розташований львівський м’ясокомбінат.

Опис про доброякісне м’ясо

Однак механізація різницького промислу не відбила охоту львів’янам самим готувати м’ясні вироби домашнього приготування. І за часів Другої речі посполитої, і за совітів, і в часи незалежної України під Різдво та Великдень над містом Лева завжди можна було відчути запах вудженини.

Одним із львівських масарів минулого століття був і пан Муха. Мешкав він усе життя в центрі Львова – в одному з будинків на подвір’ї Успенської церкви. Завжди дуже елегантний і підкреслено ввічливий, він, попри офіційні заняття, мав славу майстерного м’ясара – і постійне коло вдячних клієнтів. Особливо цікаво, що «вендзарня» в нього була… у комині на кухні його ж помешкання. І як справжній майстер, на схилі літ вирішив залишити своїм нащадкам кілька порад про те, як правильно вибрати, підготувати та приготувати м’ясо, які назвав «Опис про доброякісне м’ясо». Нижче подаємо фрагменти цього документа, зберігши стиль і правопис автора.

Галицький ринок у 70-их роках ХІХ століття

«Якщо ви хочете споживати дуже доброякісне і здорове м’ясо, то знайте, що тварина повинна бути оглянута ветеринарним лікарем перед забиттям – чи не хвора на червінку та й інші хвороби, а також дуже старанно перевірена по забиттю, чи нема «вугрів» або «трохіна», через спеціальний мікроскоп.

Коли ви хочете придбати чи купити дуже доброякісне м’ясо, то по можливості виберіть м’ясо з молодого звіряти чи птиці. Свіже м’ясо з молодого звіряти/ свині повинне бути яснорожеве – ясночервоне.

Коли ви вже придбали м’ясо – свіже і може ще тепле – то ви повинні дати м’ясові випарувати, вистигнути аж до цілковитого визимнення, розвішати чи розложити з купи.

Торговиця на площі Ринок, початок ХХ ст.

Ви повинні м’ясо старанно посолити – зі всіх боків натерти сіллю, а перед вживанням сіль в чистій воді змити, бо посолене м’ясо не скоро старіється, а ще й консервується, крушіє, і забезпечується від несвіжості, від старіння і від зсохнення.

Коли ви вже придбали-приготували доброякісне свіже гарне м’ясо і хочете розібрати, посортувати його на вироби, які ви знаєте, чи будете пробувати щось зробити з м’яса, то знайте – ваші стіл чи стільниця мають бути дуже чисті, так і посуди, до яких ви будете вкладати м’ясо до засолення чи до маринування, щоб були чисті-чисті.

Купівля квітів і вербових галузок на площі Ринок перед Великоднем. Фото початку ХХ ст.

М’ясо засолювати чи маринувати в ось яких посудинах:

В бочівках дерев’яних, чи в шапликах дерев’яних, в посуді емальованій або в глиняній, але не в посуді цинковій, мідній чи алюмінієвій, бо посуда оцинкована, мідна чи алюмінієва виділяє окисі з сіллю, які непотрібні при маринуванні м’яса. Також ви повинні обов’язково порядно помити свої руки в добре теплій воді з милом і спеціальною щіточкою добре вимити, вишурувати з-за нігтів бруд дочиста і так помити руки, як хірург, коли збирається до операції.

Коли ви вже приготували м’ясо, а стіл і стільці є чистими, і як вже є готова посуда, призначена до м’яса, і як ви вже помили руки як слід, заложіть білу шапочку чи білу хустинку на голову – щоби волос не впав до м’яса, прив’яжіть наперед себе біленький чистий фартушок, закотіть рукави, а ножі щоб були острими, і сталька до загострення ножів на час розбирання м’яса. І тоді ви сміло приступайте до праці з м’ясом.

М’ясо повинне бути в чистім простирадлі чи в якімсь мішку. Також печатку, поставлену ветеринарним лікарем, з фарбою зрізати тонким слоєм і викинути геть.

Велике значення має, яке м’ясо ви купили. Якщо свинину, чи частину, чи половину, чи чверть, чи якусь частину. Отже, розбирайте ось як: сало внутрішнє відберіть, тоді задню шинку, тоді відділіть бочок чи інакше шпондерок, полядвицю відберіть без реберок, реберка відріжте віддільно. Якщо є солонина, то відберіть солонину окремо від м’яса, чисту. Якщо ви хочете мати шинку, то виберіть кості з шинки середнього боку. Якщо шинка велика і тяжка, то розділіть шинку посередині на дві частини, або й на три. Коли здіймаєте солонину з шинки, то на шинці залишіть приблизно на сантиметр солонини, щоб шинка була не захуда, і щоб шинка була смачна і ароматна, запашна своїм запахом, що зберігається при покриттю тонким слоєм солонини а чи сала.

І так само полядвицю коли відділюєм від солонини, то так відділюйте, щоби зверху було покрито тонким слоєм сала чи солонини для виду, смаку і запаху полядвички.

Cafe Americain, вул. 3-го травня (зараз – Січових стрільців)

Бочок, як інакше звуть шпондерок: частину зісподу відрізаєте на топлення, а два-три паси відріжте на маринування, паски шириною коло 10 см., а довжиною на 30-40 см. Бочок відрізуєте з долішньої частини, аж поки не перерослий слой з м’ясом.

А передню частину, так звану лопатку, і обрізки м’яса ви призначаєте на ковбаси.

А солонину, як тепер звуть сало-товщ, можна поділити ось-так: грубшу хребтову солонину ви можете частково призначити до засолення, а тонші частини і з-під живота – до топлення на смалець.

А реберка і кості порозрубувати до засолення.

При розбиранні-розсортовуванні кавальчики чи куски м’яса відкладайте або відразу покрайте на ковбасу, сортуючи на два сорти, на дві групи. М’ясо без плівок, без сухожиль – відразу крайте до однієї посуди (може бути і з тлущем, тільки щоб не було зажирним). Покрайте його кавальчиками по 10 чи 20 грам і до одної посуди. М’ясо з плівками, з закровавленнями і сухожиллями також покрайте, але до іншої посудини.

І м’ясо з лопатки і з передньої частини також розсортуйте на два сорти на ковбасу, а також м’ясо вирізане – з солонини і таке інше.

Коли ви вже розібрали, порозсортовували і покраяли до посудин, тоді м’ясо треба посолити.

Кухарська книга «Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Якщо ви маєте вагу, чи можливість поважити м’ясо, то пам’ятайте, що коефіцієнт чи міра солі на 10 кг м’яса зважити 165 до 170 гр солі повареної білої, і 23-30 гр салітри до м’яса (селітра – азотнокислий натрій або азотнокислий калій). Коли ви поважили сіль з селітрою, далі вимішаєте сіль з селітрою і солите м’ясо на ковбаси, сіллю посипете зо два-три рази і добре вимішуєте з пару хвилин.

Коли ви вже м’ясо добре вимішали, приплескайте його зверху, накрийте чимось чистим і поставте його по можливості в холодне приміщення. І так м’ясо повинне помаринуватися хоча б одну добу або дві, а в холодному приміщенні може бути зо дві доби і більше.

Масарня в курортному польському містечку Устронь, 1906 рік

Якщо ви хочете мати ковбасу, краяну кусочками, то м’ясо, яке без плівок і без жилок, треба покраяти кусочками подовгастими, як на шашлик, щоб влізлося в рурку, котрою будете начиняти. А м’ясо з жилками, з плівкою помеліть на машинці до м’яса на дрібне ситко, а також часник змеліть через машинку з невеликою кількістю м’яса два рази на дрібне.

Тоді м’ясо виложіть на стіл чи в чисту посуду, до нього додайте те м’ясо, змелене з часником, і до всього додати перцю до смаку. Як ви вже маєте м’ясо заправлене добре і вимішане, тоді начиняємо в ковбасниці. Начиняйте машинкою через рурку, начиняйте твердо, а не м’ягенько, бо якщо начините м’ягенько, то ковбаси будуть м’які, позасихають і не будуть мати належного вигляду, і не гарно краяти їх в плястерки, бо така ковбаса не тримається в зціленню.

Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Якщо ви вже начинили ковбаси, то тоді вудьте. Де би ви не вудили – чи в спеціальній вуджарці, чи в бочці, то на початок робіть огонь не сильний – легкий, щоб ковбаси висихали, обсихали, а далі потрошка збільшувати вогонь – але не засильний – нормальний, бо засильний огонь топить товсті куски м’яса і тоді починає капати і може бути лихо – по-перше, що ковбаси можуть бути занадто поморщені, по-друге, шкода, бо скапує і смак, і вага, і якість з ковбаси. А головне – треба бути уважним бо скапання може загорітися і з того може дійти до пожежі такої, що всі ковбаси можуть загоріти і вся ваша праця може піти намарно. Тому коли вудите, не відходіть від вудження – пильнуйте.

Час вудження може зайняти дві і до трьох годин, якщо ви не будете старанно акуратно палити.

Опал – дрова до вудження – повинні бути ось які: дрова з деревини – бука, граба, дуба, ясеня і з вільхи чи яблуні, а в крайнім разі з сосни чи смереки, дрова повинні бути сухі і чисті, не забруднені землею, глиною чи якимись фарбами чи оливами.

А головне, як ви вудите шинки, полядвиці чи солонину, то вудьте деревом сухим і тільки твердої породи, бо дерево твердої породи дає мало диму, а дає дух без запаху. Вище описані артикули м’ясні потребують вудитися духом, щоб мати ясний колір – без сажі чи попелу, повинні мати коричневий апетитний вид.

Коли ви будете вудити шинки, полядвиці, солонину чи інше м’ясо – то не довго, а дві години, але духом, а то і півтора. Огня не лишайте самого, а пильнуйте. І так паліть, щоби не скапувало м’ясо, старайтеся гарно вудити, акуратно».

Христина БАЗЮК

Джерела:

Фото:

Як прибирали Великодній стіл наші бабусі

29. 04. 2016

Більшість з нас зараз із нетерпінням очікує свято Світлого Воскресіння Христового. І у цей передсвятковий час кожна господиня задумується над тим, які приготувати страви, щоб на великодньому столі не бракувало нічого. Але не можна забувати й того, що навіть найскромніша страва краще смакує коли виглядає естетично. Тому сьогодні мова піде про те, як прибирали великодній стіл наші бабусі, тобто як і чим вони його прикрашали, що було модним в оздобленні святкового столу у 30-х роках ХХ ст. Для цього скористаємося порадами популярного у той час львівського журналу для плекання домашньої культури “Нова хата”.

Насамперед велика увага приділялася столовій білизні. Стіл накривали сніжно білою адамашкою (прим. – адамашкова тканина – ґатунок шовкової тканини), а також лляним обрусом — дуже урочистою, накрохмаленою аж до хрускоту скатертиною. Адамашкові тканини вважалися надто штивними, тому господині все частіше стелили на стіл лляні скатертини. Надавали перевагу обрусам кольоровим, оскільки ті були більш практичними з огляду на плями, що могли трапитися при столі.

Якщо все ж таки стелився білий обрус, то мав бути обов’язково прикрашений білим або кольоровим вишиттям. Вишивка могла бути розміщена по різному — бігти краєм, або бути покидана по всьому обрусі, чи лишень на столовій плиті. Найчастіше у вишивці зустрічався англійський гапт (прим. – вишивка білою гладдю), який складає враження мережива, а ще прикрашали скатертину полтавською гладдю.

Також модними були мереживні обруси, але їх використовували тільки для дуже пишних і невеликих прийомів. А ще часами застеляли стіл за американською модою — замість одного великого обруса стелили один малий, а на нього, посередині стола, давали відповідну доріжку. Правда прикрашали так стіл дуже рідко.

На зміну білій порцеляні, у 30-х роках ХХ ст., прийшов посуд прикрашений квітчастими узорами, а також поступово почали користуватися фаянсовими виробами. Щодо столового срібла, то в той час модними стали прості і гладкі прибори, без усяких дрібних прикрас.

Святковий стіл повинен був бути прибраним так, щоб сам його вигляд надавав гостині урочистості. Для цього найперше використовували живі та вазонові квіти, а ще стяжки (прим. стяжка — стрічка, вузька смужка тканини для оздоби).

Квіти треба було підбирати так, щоб вони гармоніювали з іншим накриттям і підбирали до них відповідну вазу. Популярністю у львівських пань того часу користувалася українська мистецька майстерня “Око”, де виготовляли посуд.

Треба додати, що столів на Великдень було два. Перший – із освяченим та солодким, а другий — за яким гостилися. На перший стіл ставилася висока струнка ваза, щоб вона вирізнялася серед пасок та тортів, а на другому ставили низеньку, для того аби господиня та гості могли вільно бачити один одного за столом.

Великодній стіл. На столі з освяченим ваза, розмальована в полтавському стилі. Виконана в мистецькій робітні С. Литвиненка у Львові, 1938 р.

До форми вази відповідно добирали квітки. У високу вазу найчастіше ставили в’язанку базьок (інша назва – шутка, котики та вербові гілочки) чи галузки ліщини, а у низьку густі китички перших квітів — пролісків, фіалок, незабудок, або просто свіжої лісової зелені. До вишиваного обруса квіти треба було підбирати в тон до кольору вишивки. До кольорового — квіти контрастного кольору: до жовтого фіалки, до синього білі проліски, до світло-зеленого — темнішу зелень.

Стяжки давали тільки до білих обрусів, щоб оживити стіл. При цьому вважали на колір порцеляни чи кольору самої кімнати. Часто стяжки поєднували з квітами. Наприклад, два червоні тюльпани на краях довгого столу, і до цього червоні стяжки точно того самого кольору, або бліді гіацинти й такі самі кокарди покидані по плиті столу.

Стяжки укладали так: ділили ними стіл на прямокутнички. Або від вазонка посередині розходилися вони на чотири сторони, або кидали на столі у вигляді кокард, які треба було пришпилити зі споду.

Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.

При модерному накритті не повинно було бути на столі нічого більше окрім накриття та прикраси. Різні полумиски ставилися на окремому столі. Причиною до того було те, що коли миски забирають зі столу, вони залишають по собі слід до кінця обіду. Тож краще було прибрати стіл так, щоб він був однаковий протягом цілої гостини.

В’язаночками живих квітів прикрашали й готові торти. На шоколадний, темний торт радили класти білі або жовті квіточки, поєднані з зеленим аспарагусом, на білий чи рожевий — фіалки, а на інші кольори — братчики. Кльош з овочів оздоблювали галузками барвінку чи аспарагусу. Прикраса з квітів не повинна була бути надто строкатою сумішшю кольорів.

Коли квіти зів’януть (особливо на тортах) їх треба було непомітно замінити свіжими, які до того тримали у воді.

Великодній стіл прикрашений «вазочками» з яєчної шкаралупки, 1926 р.

Ще однією цікавою оздобою великоднього стола у львів’янок були — шкаралупки з яєць. Для того, аби зробити таку святкову прикрасу необхідно було витратити трохи більше часу. Для цього брали великі яйця зі світлою шкаралупою. Крізь отвір на тоншому кінці випорожнювали його, потім змивали всі плямки, а середину обережно виполіскували та висушували.

З «ляку до печатання» (прим. – сургучу) нагрітого над свічкою робили чотири ніжки і прикріплювали до товстішого кінця шкаралупки так, щоб вона стояла прямо. Потім кожну шкаралупку фарбували кольоровим лаком, могли прикрасити скляними кораликами чи котиками. Прикрашені шкаралупки треба було ще позолотити довкола отвору та ніжок, щоб не було видно лаку.

У такі “вазочки” вкладали квітки: фіалки, маленькі галузки барвінку чи шутки, та ставили на столі біля кожного накриття.

Листівка Христос воскрес. Видавництво "Русалка", Львів до 1939 р. (взято з http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1399) — Листівка Христос воскрес. Видавництво “Русалка”, Львів до 1939 р. (взято з http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1399)

Головною ж ознакою добре виконаної декорації вважалася загальна гармонія, так щоб жодна подробиця не вибивалася на перший план, як поодинокий фрагмент.
Веселих усім свят та смачної паски!!!)))

Софія ЛЕГІН

Джерело:

1.   Нова хата. Львів, 1926. – № 5;
2.   Нова хата. Львів, 1936. – № 7-8;
3.   Нова хата. Львів, 1938. – № 9
4.   https://polona.pl/

Львів’янин, який писав статут для Гаазького суду

27. 04. 2016

В умовах тотальної недовіри українців до сучасної судової системи їхньої держави, той факт, що уродженець наших теренів був причетний до формування статуту одного з найавторитетніших судових органів у світі і більш того, був одним з найбільш шанованих юристів ХХ століття викличе у більшості скептицизм. Тим не менш, мова йде саме про львів’янина, випускника Львівського університету та викладача університету Гарвардського – Луї (Лювіга) Зона. Ким же ж була ця непересічна для міжнародного права особистість?

Луї Зон народився у Львові, в сім’ї корінних львів’ян, 1 березня 1914 року, перед самим початком Першої світової війни. На початку 30-х він вступає до Львівського університету, де вивчає право. Зон згадував, що його студентські успіхи пояснюються тим, що, крім відвідування лекцій, він проводив решту часу в бібліотеці університету.

Головний корпус Львівського університету. Сучасне фото. Джерело: http://ridna.ua/wp-content/uploads/2011/02/lnu-572x429.jpg

Головний корпус Львівського університету. Сучасне фото. Джерело: http://ridna.ua/wp-content/uploads/2011/02/lnu-572×429.jpg

Будівля Наукової бібліотеки Львівського університету у наші дні. Джерело: http://galinfo.com.ua/media/gallery/full/4/3/43795123.jpg

Читальний зал Наукової бібліотеки Львівського університету. Джерело: https://pp.vk.me/c622025/v622025515/2d213/j5Ys-EH_VoU.jpg

Після закінчення університету, Сон залишається працювати на юридичному факультеті Львівського університету. Тут він зумів опанувати близько 5 мов, оскільки його робота полягала в укладанні каталогів відмінностей у законодавстві різних країн. З огляду на єврейське походження, кар’єра молодого перспективного юриста у Львівському університеті виглядала дещо туманно, тому Зон надіслав рукопис одного зі своїх текстів відомому професору Гарвардської юридичної школи, Джозефу Білу. Біл був настільки вражений прочитаним, що запросив Зона стати його асистентом у Гарварді. Луї приймає запрошення і за щасливим збігом обставин, він відчалив з Ґданська на захід, за два тижні до нападу нацистської Німеччини на Польщу.

Один з корпусів Гарвардського університету.

Луї Зон

Міжнародний суд в Гаазі

Після прибуття до Гарварду, протягом року Луї захищає дисертацію та отримує диплом доктора права та починає працювати з професором Менлі Хадсоном, а у 1946-му, він починає і викладацьку кар’єру у Гарварді. Окрім цього, він залучився і до суспільно-політичної діяльності. Так, Зон брав участь у створені Статуту ООН. Умови створення міжнародного суду і право на колективну самооборону в разі військового нападу на союзника були відображені в Статуті цієї організації саме завдяки його роботі.

Підписання Гельсінських угод у 1975 році

Також Зон наполягав, що Декларація Прав Людини повинна бути прийнята усіма державами, і саме завдяки його невтомній праці, у 1968 році Генеральна Асамблея ООН прийняла тегеранське Послання, відкривши дорогу конференції в Гельсінкі у 1975, де Декларація була підписана главами держав.

У 1982-му Зон був представником США на конференції ООН з питання Конвенції морів. З цією зустріччю пов’язана кумедна історія, коли Зон умовно «замкнув делегатів у залі» і протягом 2-х тижнів замовляв їм лише одну і ту ж страву – бутерброди з копченою яловичиною. Пізніше він жартував, що делегатам ці бутерброди настільки набридли, що вони прийняли усі його пропозиції.

Після свого виходу на пенсію у Гарварді, він перебрався до університету Джорджії, де ще за його життя бібліотека юридичної школи університету була названа на його честь, як і ціла низка нагород Американської Колегії Адвокатів. 7 червня 2006 року, у віці 92 років він покинув цей світ і некрологи вийшли у всіх провідних світових виданнях. Проте на його батьківщині, постать Зона залишається фактично забутою і залишається лише сподіватись, що львів’яни рано чи пізно згадають і про цього славного уродженця свого міста.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Louis B. Sohn. Юрист Луис Бруно Сон (http://www.mankurty.com/lvovyane/?p=97)
Louis B. Sohn, Passionate Supporter of the U.N., Dies at 92 (http://www.nytimes.com/2006/06/23/us/23sohn.html?_r=0)

Що спільного між найменшим будинком площі Міцкевича, улюбленою кав’ярнею І.Франка та першим львівським хмарочосом?!

27. 04. 2016

Будинок на площі Міцкевича під номером 8 завдяки своїй архітектурі та розміщенню є добре знаний львів’янам. В народі його називають «Будинок книги», а іноді й «Дім книги». Екскурсоводи ж неодмінно скажуть, що перед вами перший львівський хмарочос. Та мало хто розповість усю доволі цікаву історію цієї будівлі.

Малюнок Т.Чишковського, на котрому помітно кам’яниця Громадзінського. Малюнок 1840 року

Літографія Августа Гаттона, на котрій помітний будинок Громадзінського перед перебудовою. Літографія 1847 року

Площа Міцкевича, а в давнину – площа Фердинанда з’явилась досить пізно, оскільки постала на місці колишніх міських укріплень та русла Полтви. Тож усі будинки цієї площі з’явились практично одночасно, і що цікаво, ще й раніше самої площі. Одним із останніх у 1829 році постав будинок під номером 8. Але це не була ні існуюча сьогодні будівля, ні навіть її попередник. На початку це була всього лиш невеличка 2 поверхова споруда, що належала родині кравця Марцелі Громадзінського. Тоді цей будинок був не просто найменшим з-поміж інших будівель майбутньої площі, але й одним із найменших будинків усього львівського Центру. Оскільки ця споруда проіснувала до того часу, як до Львова прийшла фотографія, її світлин звісно не має. Однак, про її вигляд можна дізнатись з картини Т.Чишковського 1840 року, а також плану міста Львова 1844 року.

Кам'яниця Понінського під час засклепіння Полтви. Фото 1887 року — Кам’яниця Понінського під час засклепіння Полтви. Фото 1887 року

Коли, у 1840 році Полтву було перекрито і було утворено площу Фердинда, то будинок Громадзіньского серед інших споруд архітектурного ансамблю цієї площі виглядала чи не найпримітивніше. Її власник очевидно, що розумів це, а тому вже в 1847 році повністю перебудовує свою кам’яницю, зводячи на її місці 4-поверхову. Нова кам’яниця значно переважала свою попередницю не тільки по висоті, але й по периметру. Тому в нас є певні сумніви, чи справді спорудження нового будинку здійснив звичайний кравець Громадзінський, чи все таки хтось інший.

Вид на кам'яницю Понінського з площі Міцкевича. Фото кін. XIX ст. — Вид на кам’яницю Понінського з площі Міцкевича. Фото кін. XIX ст.

У 1867 році в кам’яниці під номером 8 з’являється новий власник – князь Каліст Понінський, іменем котрого з того часу і стали іменувати кам’яницю. Наступним власником після Понінського став князь Любомирський. Він почав використовувати будинок у комерційних цілях здаючи різні його частини в оренду. У 1880 році, до прикладу, в будинку містилась перша дирекція Галицької залізниці. А деякі поверхи займала «Академічна книгозбірня».

Великої популярності свого часу набула кав’ярня «Монополь», що діяла в цій кам’яниці в 1902-1912 рр. Вона була улюбленим місцем посиденьок багатьох львівських митців, зокрема і Івана Франка. Секрет чому львівська творча еліта обрала саме її був простим та банальним – в кав’ярні достатньо було замовити хоча б горнятко чаю і можна було сидіти й теревенити хоч цілий день.

Розбирання кам'яниці Понінського та сусідніх будинків. Фото 1912 року — Розбирання кам’яниці Понінського та сусідніх будинків. Фото 1912 року

У 1910 році новим власником кам’яниці Понінського став єврейський купець Йона Шпрехер. Судячи по оповідях, котрі можна зустріти про цю особу в різних джерелах він був неначе персонаж повісті Чарльза Дікенса Ебенезер Скрудж. Такий же скнара, якому було начхати, як на міську владу так і на громаду. І це він яскраво проявив при споруджені нового будинку на місці кам’яниці Понінського.

Початок будівництва "хмарочоса" Шпрехера. Фото 1912 року — Початок будівництва “хмарочоса” Шпрехера. Фото 1912 року

Вже весною 1912 року старий будинок було зруйновано, а вже влітку того ж року почались будівельні роботи по спорудженню нового будинку. Тут варто зазначити одну важливу деталь, про котру жодні чомусь не згадають. Судячи по детальних планах Львова новий будинок спорудили не тільки на місці кам’яниці Понінського, але й ще на фундаментах двох сусідніх будинків, один із котрих виходив на проспект Свободи, а інший на вулицю Театральну. Про другий нам практично нічого невідомо, а от перший, що мав адресу вул. Гетьманська, 4 було споруджено практично одразу після знищення міських мурів.

Припинене протестами й війною будівництво кам'яниці Шпрехера. Фото 1914-1915 рр. — Припинене протестами й війною будівництво кам’яниці Шпрехера. Фото 1914-1915 рр.

Отож, новий будинок, що розпочали будувати значно переважав попередній в периметрі. Однак, Шпрехер зажадав, щоб цей будинок був ще й найвищий серед інших будівель. Втілити таку забаганку архітектору Фердинанду Касслеру, котрий саме займався цим будівництвом, було непросто. Річ у тім, що ще в 1910 році вийшла заборона будувати будинки вище 4 поверхів. Щоб обійти заборону архітектор вдався до кількох хитрощів. Зокрема, над партером він спорудив нібито півкруглі антресолі, а насправді повноцінний поверх. Крім цього було збільшене піддашя, за рахунок чого виник ще один поверх. Однак обдурити закон легше ніж громаду, тому навесні 1914 року коли споруда налічувала уже 5 поверхів багато хто забив на сполох. Річ у тім, що будинок порушував не тільки встановлені будівельні норми, але й перекривав вид з площі Міцкевича на Латинську Катедру, проти чого різко виступило католицьке духовенство. Протести міщан та початок Першої світової війни повністю зупинили спорудження будинку.

Будинок Шпрехера після завершення будівництва. Фото 1920-х рр.

В серпні 1918 Шпрехер звернувся до магістрату з проханням дати дозвіл на продовження будівництва. Після довгих дебатів та його обіцянки, що кам’яниця не буде вища за пам’ятник Міцкевичу, йому все таки вдалось отримати цей дозвіл. Що правда, остання обіцянка так і не бла дотримана. Висота пам’ятника Міцкевичу 21 метр, а висота нової кам’яниці Шпрехера, яка все таки постала в 1921 році 24 метри.

Кам’яниця Шпрехера – Дім Книги в 1960-х рр.

Дім Шпрехера в 1950-х рр.

Після зведення «Львівський хмарочос» почали здавати в оренду різним підприємствам та установам. Багато приміщень зайняли контори найбільшого французького нафтового концерну «Малопольща». Крім того тут містилася бібліотека, консульства Румунії та Угорщини, аптека, котра по факту збереглась і до сьогодні.

В радянський час дещо видозмінився зовнішній вигляд головного фасаду будинку. На його вершині була встановлена радянська зірка з портретом Сталіна по центру. В середині ж будинку до середини 50-х років містились залізничні каси станції Львів-Пасажирський. Згодом ці каси перенесли до костелу Анни, а в кам’яниці Шпрехера розташувався «Будинок книги», котрий і дав сучасну назву цій будівлі. Хоча вже з 2011 року замість книжкових магазинів на першому поверсі цієї кам’яниці містяться брендові магазини.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — С. 486.
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова (1939-2009). — Львів : Апріорі, 2009. — С. 459
Wikimapia.info
uk.wikipedia.org
Плани Львова різних років

«Подорож» Людмили Богуславської відкрилася в “Зеленій канапі”

27. 04. 2016

Вчора, 26 квітня 2016 року, в приміщенні галереї сучасного мистецтва «Зелена канапа», що знаходиться у Львові на вулиці Вірменській, 7, відкрилась виставка малярства та кераміки Людмили Богуславської під назвою «Подорож».

Існує два питання, котрі найчастіше задають художнику журналісти: «Звідки Ви черпаєте натхнення?» та «Як довго малюєте картину?».

Художниця львів’янка Людмила Богуславська відповіла б на них якось так: «Із подорожей» та «Довго». В доробку зрілої художниці всього п’ять персональних виставок. Та кількість не говорить про якість, адже і у колекціях п’яти музеїв представлені її твори, та й в чотирьох мистецьких конкурсах Людмила здобула нагороди.

Олеся Домарадзька та Людмила Богуславська на відкритті виставки «Подорож»

“Твори Людмили Богуславської відрізняються духовністю, мінімалізмом, філософією. В них не має суєти, вони про вічне, в них не має провокації. Вони елегійні, для роздумів. Для роздумів про життя, про вічне, про сенс, про природу”, – сказала Олеся Домарадзька відкриваючи виставку.

Гості відкриття виставки Людмили Богуславської «Подорож»

Пані Людмила набирається вражень під час подорожей та пленерів. Після чого, тривалий час в майстерні займається викладенням трансформованих ідей на полотні, пропускає їх через сито тимчасовості, доводячи результат до стану виваженої геометризованої спокійної гармонії, позбавленої суєти.

Експозиція виставки Людмили Богуславської «Подорож»

Слід зазначити, що окрім традиційного олійного малярства на виставці буде представлений живопис пастелями, акварель та кераміка, якою Людмила займалась раніше частіше ніж малярством.

Ористарх БАНДРУК

Як львівські панянки підкреслювали свою жіночу красу у XVI – XIX ст. (відео)

26. 04. 2016

Львівські панянки завжди вражали своєю красою. Кожна друга наввипередки замовляла собі на пошиття новий фасон сукні, змінювала зачіски, вчилася манер, із захопленням черпаючи нові тенденції з журналів мод, яких виходило більше, ніж достатньо.

Цецелія Рената – дружина Владислава ІV. На картині зображена пишна сукня, для ефекту під спідницю вкладали спеціальні вставки. Всі панянки намагалися дотримуватися такого прикладу. Бл. 1642 р.

Представники бідної шляхти носили більш скромний одяг, проте намагалися дотримуватись європейських стандартів. Кінець XVI – поч. XVII ст.

Мода у кожному столітті набувала своєрідних рис і в XV – XVI ст. практикувалось носіння широких суконь. Неординарною характеристикою цього періоду було те, що особливо цінувалася фігура вагітної жінки. Дуже часто, через цей факт львівські модниці лукавили, підкладаючи під одяг подушки та одягали такі сукні, які могли максимально підкреслити їх ефект. Що стосується взуття, то львівські пані надавали перевагу легкому взуттю сандального типу, для виготовлення якого запрошували майстрів навіть з Італії. Найдорожче взуття, яке мало хто міг собі дозволити, було з твердою підошвою та виготовлялилося з кольорової шкіри.

Служниця допомагає одягнути корсет. Збоку видно частину плаття, яке одягалося вже зверху на “підготовану талію” — Служниця допомагає одягнути корсет. Збоку видно частину сукні, яку одягали вже зверху на “підготовану талію”

У XVII – XVIII ст. світова мода дещо змінилася: відтепер ідеальною вважали талію у 40 см. Для того, щоб досягти цієї мірки, львівські панянки йшли на жертви, застосовуючи спеціальні корсети. Справжні пані повинні були мати служницю, котра, задовго перед виходом, допомагала одягнути всі деталі розкішної сукні та найскладніший елемент – корсет. Крім того, що корсети були незручними, адже неможливо було дихати на повні груди, вони ще й були небезпечними для здоров’я.

Сукня з корсетом. Даний фасон чітко підкреслював талію, оголеність плечей також віталася, проте груди зовсім не підкреслювались.

Якщо протягом тривалого часу щодня жінка носила корсет, то результатом такого фанатичного дотримання модних ідеалів ставали викривлені ребра, зміщені внутрішні органи та нездатність виносити, а вже, тим паче, нормально народити здорового малюка.

У XVII ст. мода дещо змінилася, і на зміну закритому декольте прийшло – відкрите. Через це видозмінилася і конструкція корсетів, ним потрібно було вже не сплющувати груди, не стягувати їх шнурівкою, а навпаки – піднімати та підтримувати.

Анна Любомірська. Чітко виражене декольте. 1759 р.

Якщо перші корсети були виготовлені з дерева або металевих прутів, які вшивали у підкладку суконь, то у XVIII ст. ці елементи замінили китовим вусом. На спині пришивали міцну шнурівку, якою туго затягували талію і, таким чином, підкреслювали широкі бедра. Був навіть період, коли маленьких дівчаток із семи років змушували носити корсет, проте для них шили спеціальні дитячі. Після 16 років у їхньому гардеробі мали з’явитися більш жорсткіші. Навіть будучи вагітною, жінка не переставала ходити в корсеті. Це тривало майже до шестого місяця вагітності. Саме тому жінка, бувало, не здатна була виносити дитину. Багато ставали безплідними.

Сукня з тюрнурною вставкою — Сукня з турнюрною вставкою

У XIX ст. мода у Львові, під віянням Заходу, знову змінюється. Врешті одяг стає більш функціональним, адже чоловіків перестали приваблювати хворі жінки, котрі нездатні виконувати свою головну місію – народжувати нащадків. Жінки, у свою чергу, і далі намагалися підкреслити в собі всю свою красу, цього разу акцентуючи увагу на п’ятій точці. Тепер популярними стали турнюри – спеціальне пристосування у вигляді подушечки, яку дами підкладали ззаду під сукню, нижче талії. Згодом, турнюри набули різновидностей, проте основна їхня функція залишилася – зробити якомога опуклішою нижню частину тіла.

Окрім одягу, справжня львівська панянка мала звернути увагу і на свою зачіску. Зазвичай, жінки самі заплітали своє довге волосся у якусь неважку зачіску, прокидаючись для цього рано вранці, бо часто цей процес займав близько години часу. У випадку якихось особливих заходів, зачіску допомагали робити прислуги або цирульник. Варто врахувати, що у більш ранні періоди не личило з’являтися на публіці з розпущеним волоссям, згодом, це почало виходити зі щоденної практики, проте справжні львівські пані продовжували надавати перевагу зібраному волоссю. До речі, ті жінки, котрі від природи не володіли пишним волоссям, використовували перуки, найдорожчі з яких виготовляли з натуральної сировини.

Помандер у якому тримали пахощі. Міг бути виготовлений з дорогоцінних матеріалів та оздоблений діамантами

Кожна львівська модниця повинна була приємно пахнути. Для цього використовували спеціальні мішечки з пахощами. Найбагатші панянки у XVI – XVIII ст. використовували помандери – спеціальні ємкості у вигляді яблука, розділеного на 5-6 частин (дольок), у кожну з яких поміщали парфумерні масла. Носили ці помандери на шиї або прикріплювали на ланцюжку до талії. Згодом, почали використовувати стандартні скляні баночки, на кшталт сьогоднішніх.

Отже, ці та багато інших засобів львівські пані застосовували для того, щоб стати привабливими для своїх кавалерів. Найбільш популярною частиною гардеробу була сукня, а, оскільки, вона повністю прикривала таку частину тіла як ноги, то жінки виділяли в собі груди та сідниці, підкреслюючи їх різноманітними хитрими способами. Та, найбільш вражає те, що жінки могли нехтувати своїм здоров’ям, заради того, що називається мода.

Наталія ДАНИЛІВ

Список використаних джерел:

Праздников Б. Что носили во Львове в XVI – XVIII веках. [Електронний ресурс] / Livejournal // Режим доступу: http://bruchwiese.livejournal.com/222459.html?thread=577531
Савіцька В., Петришин О. Модні пристрасті по-львівськи. [Електронний ресурс] / Львівська Пошта // Режим доступу: http://www.lvivpost.net/lvivnews/n/34784
История вещей. Помандер. [Електронний ресурс] / Liveinternet // Режим доступу: http://www.liveinternet.ru/users/lviza_neo/post152331762/

“Світ ловив мене…”: львівська “втеча з Шоушенка” у комедійних тонах

26. 04. 2016

Якби о. Мартін Вонсович, який мешкав в колегіумі львівських єзуїтів, мав свою окрему келію, її спокійно можна було би підписати словами “можу вчудити”. Спалені храми та образи в бік ректора і короля – для нього квіточки. Апогеєм діяльності згаданого єзуїта, був жорсткий сцьоб, до якого він вдався задля псування нервів керівництву колегіуму, коли його таки виключили з ордену. Трагі-комічні історії приходили в життя Вонсовича одна на зміну іншій, роблячи долю єзуїта ідеальним матеріалом для якогось історичного роману чи навіть фільму.

Костел єзуїтів на поштівці 1908 - 1909 років. Фото з poshtivka.com — Костел єзуїтів на поштівці 1908 – 1909 років. Фото з poshtivka.com

Згаданий уже о. Мартін Вонсович був не просто священнослужителем, членом ордену єзуїтів, але також і шляхтичем. До кінця невідомі всі деталі того, як саме він потрапив до львівського єзуїтського колегіуму. Очевидно, пройшовши всі ступені єзуїтської освіти, закінчив колегіум і був висвячений на священнослужителя. Згодом зрозумів, що це не його і почав робити все, аби вийти з ордену. Його намагання закінчувались невдачею. Зрештою, у 1674 році, він самовільно залишив колегіум і почав просто тинятись, бродити містом без роботи.

Герб родини Мнішек. Фото з wikipedia.org

Важко сказати, чим закінчилася би історія львівського діогена, якби він не знайшов собі патрона серед вищих чиновників. Таким став, між іншим, державний діяч, воєвода і каштелян Ян Мнішек. Відчувши опору під ногами, Вонсовіч дозволяв собі не зважати на заклики архієпископа на нунція. За це на нього наклали прокляття як на відступника від ордену. Текст прокляття якийсь час висів на дверях єзуїтського та домініканського костелів.

Зображення про 95 тез Лютера. Може схожим чином виглядало прокляття Вонсовичу. Фото з day.kyiv.ua — Зображення “95 тез” Лютера. Імовірно, схожим чином виглядало прокляття Вонсовичу. Фото з day.kyiv.ua

Попри те, церковні ієрархи не припиняли спроб схилити Вонсовіча до повернення в лоно ордену. Мов біблійний пастир, який думає про кожну свою овечку, вони також не полишали боротьби за душу блудного сина. Зрештою, їм таки вдалося вмовити Вонсовича повернутись. Незабаром, чи з власної волі, чи під дією примусу і сили, Мартін Вонсович знову опинився в стінах львівського колегіуму єзуїтів. Розташували його окремо від інших членів ордену і намагались не допускати тісних контактів прибічників та послідовників Ігнатія Лойоли з відступником Вонсовичем. Але при цьому, волю о. Мартина ніхто не обмежував, на ключ його не замикали.

Генерал ордену єзуїтів Д. П. Оліва. Фото з uk.wikipedia.org

Єзуїти майже одразу взялися за підготовку всіх необхідних документів, що стосувались випадку Вонсовича, аби направити їх генералові ордену Паоло Оліві до Риму. Інтернету тоді ще не було й листи рухалась не так швидко, як би хотілось. Доки голуб з листом летів зі Львова до Риму, Вонсович знудився і знову спробував втекти. Його схопили і відправили до одного з сіл, яке належало єзуїтам. Там наказали дуже уважно охороняти втікача. Де саме його тримали невідомо, але Вонсович проявив хист діггера, зробив підкоп і зумів утекти з цього утримання.

Костел Святої Трійці, с. Терновиця (колись Брухналь). Фото з ishchuk.net — Костел Святої Трійці, с. Терновиця (колись с. Брухналь). Фото з ishchuk.net

Поблукавши якийсь час, Вонсович прибився до села Брухналь, сучасне с. Терновиця, Яворівського району. Там він і осів на якийсь час. Аби не створювати нікому додаткових проблем, Вонсович спав у захристі місцевого храму. Літом ще все було добре, а от зими атакували холодом. Аби хоч якось зігріватись, єзуїт почав розводити в новому “помешканні” вогонь. Під час одного з “сеансів” теплової терапії він не встежив за вогнем і спалив захристя, а з ним і всю церкву, яка була дерев’яною.

Старовинний вигляд споруди Collegium Nobilium єзуїтів у Варшаві. Акварель, 1788 р. Робота Зигмунта Фогеля

По тому Вонсович якиїсь час перебував в колегіумі у Варшаві. Там і завершилась епопея з його виходом з ордену. Те, чого він так добивався у Львові, сталося в іншому місті. Колишній єзуїт став вільним, але пригоди Вонсовича на цьому не закінчились. Незабаром він знову повернувся до Львова, проте зовсім не через надмірну любов і тягу до міста. Мартін Вонсович надалі одягався та поводився як єзуїти, але робив це свідомо. Він почав обходити знайомих та приятелів ордену у Львові, заграючи, таким чином, з верхівкою львівських єзуїтів.

Фреска Яна Кшиштофа Гандке, на якій зображено вручення Папою Павлом ІІІ булли І. Лойолі. Чітко видно одяг єзуїтів. Фото з https://en.wikipedia.org — Фреска Я. К. Гандке, на якій зображено Папу Павла ІІІ та І. Лойолу. Видно одяг єзуїта. Фото з https://en.wikipedia.org

Незабаром інформація про ці “вибрики” дійшла до ректора колегіуму, Нишчинського. Він викликав Вонсовича до себе на розмову. Останній чемно погодився і прийшов у колегіум. Так сталося, що ректор в той час мав трохи справ і запізнювався на домовлену зустріч. Вонсович посидів якийсь час у залі для відвідувачів, але знудився і вирішив піти. Невідомо чому, але пішов він не як люди, а через вікно.

Печатка ректора Львівського колегіуму єзуїтів. Фото з zbruc.eu

Важко говорити про висоту, з якої він стрибав, але пошкодження Вонсовичу були гарантовані. В записі цієї історії зазначено, що з такої висоти спокійно можна було би розбити собі голову. Але Вонсович цього не зробив. Не зробив, бо впав прямо на дівчину, яка саме проходила тоді під вікном. Дівчина почала кричати від несподіванки. Вонсович же, навіть не перепросивши її, хутко втік.

Король Ян ІІІ Собеський (1674 - 1696 рр.) Фото з https://uk.wikipedia.org — Король Ян ІІІ Собеський (1674 – 1696 рр.) Фото з https://uk.wikipedia.org

Незабаром він знову нагадав про себе. Наступним його випадом став фальсифікат лист від імені ректора львівського колегіуму Нишчинського, на ім’я одного з місцевих магнатів. В листі, нібито ректор, висловлював багато скарг та образ в адресу короля Яна ІІІ Собеського. Доки всі деталі справи не було викрито, король гнівався на львівський колегіум і ректора зокрема, вважаючи, що лист є оригіналом.

P. S. Інформацію розміщено на правах легенди))

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

Гулюк Є. Грушевський львівських єзуїтів // Фотографії старого Львова, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://photo-lviv.in.ua/hrushevskyj-lvivskyh-jezujitiv
Шевченко Т. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI – середини XVII ст. – Львів: Свічадо, 2005. – С. 54 – 55.
Zaɬȩski S. Jezuici w Polsce. – Krakόw, 1904. – T. IV. Cz. II. Kolegia I domy zaɬoźone w pierwszej dobie rządόw Zygmunta III. 1588 – 1608. – С. 662 – 663.

Ідеї невтомного Бориса Возницького

26. 04. 2016

З поваги до світлої пам’яті Героя України, багаторічного директора Львівської національної галереї мистецтв Бориса Возницького, якій сьогодні присвоєно його ім’я, пригадаймо окремі сторінки його діяльності. Мова йде про співпрацю Бориса Григоровича зі скульпторами Львівської національної академії мистецтв щодо відродження трагічних сторінок української історії – проектів у Золочівському, Олеському та інших замках; в урочищі Гурбах (Рівненська обл.); у Рукомишлі (Бучацького району, Тернопільської обл.), а також проекту в Биківні.

Зосереджений та завжди готовий до співпраці Борис Григорович, разом з третім президентом України Віктором Ющенком 30 червня 2011 року відвідали єдину в Україні кафедру скульптури Львівської національної академії мистецтв, засновану ще в 1946 році та взяли участь в прес-конференції, яка відбулася в Дзеркальній залі Палацу Потоцьких.

Коридор скульптурного відділу ЛНАМ

Гості ЛНАМ розглянули й відзначили проекти дипломних робіт випускників кафедри скульптури. Особливо їх зацікавив пам’ятник юнаку-упівцю, який в знак протесту проти радянського тоталітарного режиму вчинив самоспалення в Рукомишлі. Волею долі автором пам’ятного знаку «Повстанець» став молодий скульптор Володимир Гончарук, втіливши в постаті борця його сміливість і любов до України.

Народний художник України, професор Володимир Одрехівський, сьогодні – ректор ЛНАМ, Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос.

Народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос.

У виступі на прес-конференції в Дзеркальній залі Палацу Потоцьких В.Ющенко сказав: «В ЛНАМ я був з нагоди проекту з робочою назвою, яка ще розглядається громадською радою «Правда рятує від смерті» (біблейська цитата у перекладі П. Куліша). Йдеться про Биківню — найбільший український цвинтар, де лежить близько 120 тис. знищених українців. Сподіваюсь, що 27 листопада 2011 року буде днем, коли ми вшануємо пам’ять жертв голодних мурів, політичних репресій Биківні належною музифікацією. Я хотів би, щоб, з одного боку, це був молодіжний проект — як молодь відноситься до теми пам’яті, а з другого — щоб долучилися відомі досвідчені митці, такі як І. Самотос. Щоб одні і другі змогли закарбувати своє ім’я в загальнонаціональний проект. Те, що я побачив в художній академії у Львові, мені нагадує гарний світлий храм. Бажаю керівнику проекту, цьому вражаючому скульптору І. Самотосу, керівництву академії, педагогам і студентам: «Так тримати!».

Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос.

Народний художник України, професор Володимир Одрехівський, сьогодні ректор ЛНАМ, народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький, президент України Віктор Ющенко, народний художник України, професор Іван Самотос. (ознайомлення з дипломними проектами, зокрема пам’ятника «Повстанець» авторства викладача Володимира Гончарука).

Це була чергова ініціатива Бориса Возницького – щоби львівські скульптори на чолі з народним художником країни, професором І.Самотосом взяли участь у створенні пам’ятника в Биківнянському лісі, де знаходиться найбільше в Україні місце поховання жертв політичних репресій, що стоїть в одному ряді з таким страшним злочином компартійного уряду Сталіна, як Катинський розстріл. «Над проектом в Биківні мали працювати наші студенти, але тільки на канікулах та в час виробничої практики – додав народний художник України, професор Іван Самотос – проте не склалося. Ця ідея отримала схвалення, а от умов, за яких студенти могли б працювати в Києві, так і не погодили».

Приват-професор ЛНАМ, декан факультету ОМіР у 2000-2015 Т.О. Янко, старший викладач Олександр Гончарук, президент України Віктор Ющенко, Герой України Борис Возницький.

Президент України Віктор Ющенко, викладач Володимир Гончарук (автор пам’ятника упівцю), здобувач Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича Ольга Ігнатенко, народний художник України, професор Скакун Я.І., Герой України Борис Возницький.

Сьогодні професор Іван Самотос працює над «Спогадами про Бориса Возницького», де з-поміж безлічі теплих слів пригадує, як в студентські роки вони зустрічалися в одних стінах. Згодом результатом їхньої співпраці ставали різноманітні проекти, приміром, робота над пам’ятником княгині Ользі для Підгорецького замку. Підгрунтям їхньої спільної роботи було обговорення історичних фактів та легенд пов’язаних з іменем княгині. Ще Іван Самотос зазначив: «Наша з Борисом Григоровичем співпраця в царині створення цілого ряду скульптурних композицій, які виконували мої учні під моїм керівництвом в довготривалому матеріалі, продовжувалася багато років та вилилася в цілу низку пам’ятних знаків та скульптур на історичну й релігійну тематику. Окрім згаданих, в с. Рукомишлі на Тернопільщині у благодатному місці біля церкви, при вході в скальну старовинну церкву встановлено сім триметрових скульптур, з-поміж яких «Ісус Христос» сидяча фігура авторства старшого викладача О.Ковальського та «Мироносиця» авторства старшого викладача Олександра Гончарука.

Ольга ІГНАТЕНКО

Фото: Ольга ІГНАТЕНКО та Олександр ГОНЧАРУК

Район, що пахне поїздами, або короткий опис історії Левандівки

25. 04. 2016

“Дівка-Левандівка пахне поїздами, мостами, переїздами і гострими словами…” – так слова популярної пісні підкреслюють народний та стереотипний образ одного із районів Львова. І справді, ця частина міста є оповита певною таємничою особливістю, завдяки котрій про неї складають пісні, міські легенди. Тому нам стало цікаво дізнатися, яка ж історія цієї місцевості так як вона пов’язана її сьогоденням.

Мапа Львова 1844 без Левандівки, однак з іподромом на її місці

Досліджуючи історію Левандівки ми зіткнулись з тим фактом, що її минуле є чи не найвтаємничішим з-поміж усіх частин міста Лева. Відомі джерела подають лиш короткі загальні факти. Світлини, датованих раніше Першої світової війни годі й знайти. Та і історичні карти та мапи залишаються небагатослівними. Однак на все це є свої причини. Як це не дивно, та такий легендарний район Львова є чи не наймолодшим від усіх. І мова йде не тільки про час входження до складу міста, а й в загальному – про час виникнення поселення на місці сучасної Левандівки. Якщо історія сусідньої Білогорщі починається ще з XIV ст., то історія Левандівки, очевидно, тільки з кінця XVIII ст.. Однак, невідомо з чого саме починається ця історія – з звичайного поселення чи з спеціально створеної колонії. В мережі можна зустріти дві версії походження назви «Левандівка». За однією з них назва походить від прізвища колишніх дідичів Левандовських. Якщо слідувати цій теорії, то якщо були дідичі, значить і було село, котрим вони володіли чи керували. До речі, прізвище «Левандовські» є досить типовим для поляків, однак на мапах до кінця XVIII ст. ніякого поселення на місці сучасної Левандівки не помітно. Та й жодних документальних згадок ні про цих дідичів ні про якесь поселення в цьому місці нам невідомо.

Забудова Левандівки на початок XX ст. Мапа 1904 року

За другою версією назва «Левандівка» походить від назви німецької колонії Льовендорф (Löwendorf – «село Левів»), котру було засновано в цьому місці наприкінці XVIII ст.. Ця версія звучить доволі правдоподібно. Більше того відомо, що в 1778 році вперше в згадується німецька колонія під назвою «Lewandowka». Однак, назву Льовендорф нам так і не вдалось знайти серед якихось документів чи на історичних мапах. Очевидно, що підтверджується лиш один факт – Левандівка первинно виникла саме як німецька колонія наприкінці XVIII в ході колонізаторської політики монархії Габсбургів. Німецькі аграрні колонії зазвичай були невеликі, тож колонія «Lewandowka» займала лиш невеличку частину сучасного району. Найімовірніше це частина району на межі з колією та вулицею Городоцькою. Можливо плани прокладання залізниці і стали причиною припинення існування колонії. Так чи інакше, але на картах XIX ст. «Lewandowka» уже не позначена.

Залишки російського ангару на Левандівському летовищу. Фото 1915 року

Подальша ж історія цієї місцевості пов’язана з прокладанням в 1861 році залізничної колії та побудова Головного залізничного вокзалу. Саме від того часу починає формуватися поселення Левандівка, котре пізніше і буде приєднано до Львова. Однак, не будемо забігати наперед.

Пасажири та екіпаж першого пасажирського рейсу на Левандівському аеродромі. Фото 1922 року

В XIX ст. історія земель, котрі зараз входять до Левандівки, була пов’язане не тільки з давніми поселеннями чи залізницею. Східна частина сучасної Левандівки в позаминулому столітті носила назву «Янівські блоні». Саме на цих полях, на колишньому плаці для муштри австрійської армії у 1843 році відбулися перші у Львові кінні перегони. Загалом, іподром в цьому місці проіснував аж до 1890-х років, поки Персенківці не було зведено новий.

Будівля адміністрації Левандівського летовища. Фото 1929 року

Від прокладення залізниці до Львова і до початку Першої світової війни розбудова Левандівки відбувалась досить повільними темпами. Судячи по мапах Львова того часу найдавніші будинки розташовувались поруч вулиці Городоцької за Богданівкою. Хоча територія це іменується на більшості мапах чомусь «Білогорща», а позначення «Левандівка» взагалі ще не має.

Левандівка на час її приєднання до Львова. Мапа 1931 року

Повертаючись до теми легенд та міфів Леванідки, то колись серед жителів цього району ходив жарт, що на Левандівці свого часу розбився літак, і кожна вулиця отримала свою назву в залежності від тієї частини літака, що на неї впала. Якщо поглянути на сучасну карту цього району, то справді можна помітити велику кількість вулиць з «авіаційними» назвами. Цікаво, що на Левандівці, точніше трішки поруч з нею в 1920-х роках справді падав літак, однак назва вулиць виникла не завдяки йому. У 1914 році австрійська влада вирішила спорудити на Янівських блонях, на місці колишнього іподрому, летовище на випадок війни із Російською імперією. Вже в ході самої війни аеродром певний час використовували як свою льотну базу російські війська. Після витіснення цих військ зі Львова на летовищі містився 4-й цісарсько-королівський літунський парк. А в час Українсько-Польської війни – це була льотна база польських сил.

План забудови території колишнього аеродрому на Левандівці. Мапа 1935 року

Після припинення воєн аеродром на Левандівці почали використовувати і в цивільних цілях. Вже 2 серпня 1922 року на Львівському летовищі сів перший цивільний літак “Junkers F.13” з чотирма пасажирами на борту рейсом Варшава-Львів. Однак наступного року було прийнято рішення новий аеродром на Скнилові, оскільки розміри старого аеродрому були обмеженими залізничними лініями та забудовою міста. Тож у 1929 році Левандівський аеродром остаточно припинив своє існування, залишивши у спадок тільки назви вулиць.

Костер Матері Божої Неустанної Помочі знищений радянською владою в 1960 році. Фото 1930-х рр.

Та занепад летовища супроводжувався розбудовою самої Левандівки. Протягом 1920 років велась активна забудова території, котру зараз умовно можна обмежити вулицями Повітряною та Калнишевського, залізничною колією та Левандівським парком. Саме на цій частині району можна досі застати польські будівлі передвоєнних років. Хоча багато унікальних споруд і не збереглось. Зокрема, колишній костел Матері Божої Неустанної Помочі, котрий повністю розібрали в 1960 році.

Левандівське озеро, відкрите в 1950-х рр.

У 1931 році уже добряче заселена Левандівка, як і інші навколишні присілки Львова, офіційно входить до складу міста. Після цього було розроблено новий генеральний план розбудови нового району, зокрема території звільненої після закриття аеродрому. Однак, реалізувати ці будівельні плани в ті часи завадила Друга світова війна. Тому подальша розбудова Левандівки розпочалась аж у 1950-х роках. Спочатку тут зводились невеличкі та комфортабельні одно- та двоповерхові будинки, котрі будували, передовсім, для залізничників. До речі, Левандівський парк та озеро було утворено саме в ці роки.

Вулиця Повітряна на Левандівці - одна із найдавніших вулиць сучасної Левандівки — Вулиця Повітряна на Левандівці – одна із найдавніших вулиць сучасної Левандівки

Проте, вже в 1960-х розпочинається багатоповерхова забудова за типовими проектами і набула вигляду, який зберігся і досі. У 1976 році район стали іменувати «Жовтневим». Однак, згодом знову повернули стару назву. Сьогодні ж Левандівка один із житлових масивів Залізничного району Львова, який без давньої історії, виразної архітектури, навіть без типової для міста бруківки все одно залишається своєрідною особливою частиною міста Лева.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Вікіпедія
Explorer.lviv.ua
Long German Russian Village List (D. Wahl) // http://www.leibbrandt.com/LEIBBRANDT_Archive/Dr_Georg_Leibbrandt/VILLHELP.TXT
Маленький огляд карт Левандівки // http://yarema-blog.blogspot.com/2012/10/blog-post_5.html

Львівський майстер бароко, або ким був Бернард Меретин

25. 04. 2016

Одним з найяскравіших львівських архітекторів XVIII століття був німець Бернард Меретин. Творець цілої низки будівель без яких сьогодні неможливо уявити Львів чи інші міста, він і досі залишається митцем з однією з найзагадковіших біографій. І хоч відомості про його життя уривчасті, його твори стали справжнім зразком вишуканості та пишноти, які притаманні бароковому стилю.

Ранній етап життя Бернарда Меретина залишається фактично невідомим сучасним дослідникам. Ми знаємо, що близько 1738 року він з’являється у Львові. Бернард ніколи не належав до львівського цеху будівничих. Попри конфлікти з львівським цехом, та судові процеси, матеріали яких дозволили встановити його авторство цілої низки будівель, Меретин, як вважається активно залучав до робіт за межами Львова львівських будівничих.

На початках, Меретин перебував під протекцією Карло Ґарані, чий палац і кам’яницю у Львові він перебудовував. Після цього, він виконував невеликі роботи в резиденції Марії Софії Чорторийської. Ще однією схожою роботою у цей час була перебудова овальної каплиці і прилеглої частини монастиря кармеліток, яку Меретин розпочав у 1743 році.

У подальшому, головним замовником архітектора став Миколай Потоцький, який проводив значні будівельні роботи у своїх маєтках у Городенці та Бучачі. Окремі дані свідчать, що 1742 року архітектор проживав при монастирі кармеліток взутих, перебудовуючи монастирський костел. 1757 року він поселився у кам’яниці Генсьоровській (сьогодні будинок № 9 на вулиці Театральній). Вцілому, Меретин залишив цілу низку шедеврів як Львові, так і у інших містах. Погляньмо на деякі з них.

Він керував перебудовою монастиря місіонерів при колишній вірменській церкві Святого Хреста у Львові у 1744 році (сьогодні вулиця Замарстинівська, 9).

Монастир сакраменток

Перебудова костелу і монастиря сакраменток (сьогодні на вулиці на вулиці Тершаковців, 9). Роботи за його проектом тривали аж до 1780-х.

Монастир тринітаріїв, після обстрілу міста у 1848 році

Після пожежі 1748 року, за проектом Меретина було відновлено костел монастиря тринітаріїв, який знаходився на сучасній вулиці Краківській.

Бібліотека імені В. Стефаника - колишнє приміщення монастиря кармеліток взутих. — Бібліотека імені В. Стефаника – колишнє приміщення монастиря кармеліток взутих.

До його творінь також належить перебудова костелу монастиря кармеліток взутих у Львові протягом 1743–1759 років. Змінено фасад та форму головного купола. Як уже було зазначено, у 1742 p. Меретин навіть мешкав при цьому монастирі. Сьогодні це приміщення Національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, де від проекту Меретина майже нічого не збереглось, внаслідок перебудов ХІХ століття.

Кам’яниця № 8 на Площі Ринок

Кам’яниця № 10 на Площі Ринок

Кам’яниця № 13 на Площі Ринок

Кам’яниця № 30 на Площі Ринок

Кам’яниця № 40 на Площі Ринок

Кам’яниця № 43 на Площі Ринок

Площа Ринок також зберегла на собі сліди діяльності Меретина. Фасад будинку під номером 8, та будинки № 10, 13, 30, 33, 40 та 43 були будівлями, до роботи над якими причетний Меретин.

Після пожежі у 1745 році Меретин здійснив перебудову палацу міського райці і доктора медицини Карла Ґарані. Нині будинок відомий як Палац Бесядецьких на пл. Галицькій, 10 у Львові.

Собр Св. Юра

З 1745 року, Меретин керував спорудженням нової будівлі собору Св. Юра. Після смерті 1746 року Атанасія Шептицького, який записав для виконання робіт 116 800 злотих польських, настала кількарічна перерва, яка закінчилась з номінацією Леона Шептицького — 31 березня 1750 року було відновлено контракт з Меретином. 14 лютого 1754 року Л. Шептицький підписав новий контракт. Останню фазу робіт гостро критикував французький архітектор П’єр Ріко де Тіррегайль. 3 листопада 1756 року Меретин вніс до міських актів маніфестацію, в котрій відкидав несправедливу критику. Все ж, собор було завершено і завершено за його проектом.

Бернард помер у Львові 3 або 4 січня 1759 року, залишивши по собі сина Йосифа і доньку Франциску. Протягом кількох років кредитори добивались сплати боргів архітектора від його родичів. Син і зять Б. Меретина за борги навіть потрапили до в’язниці у 1761 році. Такою несправедливою була до нього доля, навіть після смерті. Проте після себе він залишив не лише борги, але й будівлі, які стали справжньою окрасою Львова і це увіковічнило ім’я Меретина у століттях. Його творчістю захоплювались його сучасники і так само захоплюємось нею і ми. І це – найвища відзнака для майстра своєї справи.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Бірюльов Ю. Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. – Львів, 2008. – 720 с.

“Недремне око” – в Музеї Михайла Грушевського відкрилася Великодня виставка Михайла Скопа

25. 04. 2016

В п’ятницю, 22 квітня 2016 року, у виставкових залах Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, (вул. І. Франка 154) відбулося відкриття персональної виставки іконопису Михайла Скопа – «Недремне око».

Назва виставки – “Недремне Око” – це давній сюжет, популярний в народному іконописі. Він оснований на словах царя Соломона (П.П.5:2): ” Я сплю, а серце моє на сторожі”, що пророкує смертний сон Христа, із якого Він постане на третій день, бо смерть не владна над Живим Богом.

Виставка присвячена Великодню і поєднує живу традицію давнього українського іконопису, сучасне бачення сакрального мистецтва та особисті переживання митця щодо Євангельських сюжетів. Кожна робота сповнена емоційного контакту із глядачем, що є найпершою відмінністю українського малярства від московського і візантійського.

Директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь

Відкриваючи подію директор музею Марія Магунь зазначила: «Напередодні Воскресіння Христового вже стало традицією у нашому музеї відкривати виставку, яка б ставила акценти на тих важливих сторінках Євангелія, де ми дізнаємося найсокровенніші заповіти Христові і де ми відчуваємо свою велику приналежність до християнської світової громади.

І цьогоріч підготовка до Великодня не була винятком. Наше знайомство з Михайлом Скопом є не від нині, ми його знаємо як продовжувача традицій славної родини Скопів. Але найважливіше, що Михайло знайшов свою нішу у цьому роді митців. Адже має своє мистецьке бачення і великий потяг до прекрасного, а ще вміє і може відтворити те, що є у його душі». Це уже шоста персональна виставка митця. Більшість робіт, які представлені на ній створено у 2015 році.

Експозиція виставки іконопису Михайла Скопа «Недремне око».

«Від самих початків мого малювання, єдиним «наріжним каменем» для мене була українська ікона. Вона завжди була моєю основою та фундаментом і навколо неї я будую будинок своєї творчості.

Я дуже люблю наші українські ікони, робити списки на них. Сповідую принцип – зробити в межах сюжету ікони свою власну ікону, пережити її своїми власними шляхами, своєю стилістикою, щоб вона залишилася первісною, але була моєю. Хочу, щоб ікона була зрозуміла людині, щоб людина підійшла і могла молитись, щоб був контакт з очима, з образом» – розповів автор робіт Михайло Скоп.

Треба відзначити, що окрім художнього мистецтва Михайло Скоп займається літературою, науковою та волонтерською діяльністю. Є лідером фолк-метал гурту “Чорна Дебра” та учасником камерного хору “Осанна”, а ще – засновником першої інтернет галереї українського іконопису всіх шкіл і періодів ICON.ORG.UA та школи українського іконопису “Десниця”. Учасником більш ніж тридцяти виставок та фестивалів, серед яких мистецькі акції та благодійні аукціони на підтримку української армії. Автором містичного роману “Пташине полювання” 2012р та поетичної збірки “Пісні Чорного Степу” 2014р. Він – один з авторів віршової збірки “Говорить Майдан” та наукового збірника «Драганівські читання VIII».

Своїми враженнями від побаченого поділилася мистецтвознавець Оксана Романів-Тріска – «Ця виставка показує глибоку обізнаність автора із спадщиною українського іконопису. Автор великий експериментатор, в кожній іконі він надихається якоюсь іншою іконою, але давньою. Де-не-де він запозичує фон, де-не-де – спосіб моделювання, образ, колорит, сам вираз Богородиці. Він відчуває українську ікону в її різнобарв’ї і це дуже цінно, тому виставка і є така колоритна та настроєва».

Оглянути виставку усі охочі можуть до 22 травня 2016 року.

Софія ЛЕГІН

«Століття нервів» або історії нещасливих у Львові сто років тому

24. 04. 2016

Декадентські настрої філософської думки, що охопили Європу на зламі ХІХ –ХХ століть, знаходили свій вплив і у повсякденні звичайних людей. Сам термін «декадентство» (з французької décadent – «занепадницький») вживався на означення поширеного тоді в образотворчому мистецтві, музиці, літературі, архітектурі напряму, який характеризувався песимістичними настроями щодо майбутнього людства, відчуттям його регресу, безнадійності життя, кризи традиційних цінностей останнього. Звично ідеї декадентства пов’язують зі змінами у суспільній свідомості епохи, розгубленістю перед різкими соціальними контрастами, яскраво унаочнюваними в процесі модернізації.

Рамон Касас. Юна декадентка, 1899 р. Джерело: <a href="https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Jove_decadent.jpg">https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Jove_decadent.jpg</a> — Рамон Касас. Юна декадентка, 1899 р. Джерело: https://commons.wikimedia.org/wiki/File:Jove_decadent.jpg

Для пересічного читача львівської преси чи не найбільш очевидним свідченням суспільних песимістичних настроїв ставала кількість самогубств, про які доволі регулярно повідомляла газетна хроніка. Спрагла на сенсації читацька аудиторія з неприхованим інтересом слідкувала за подробиця кожного, що відбувалося у місті. В останньому кварталі 1902 р. за повідомленням щоденника «Діло» у Львові покінчило життя самогубством 8 людей. Загалом же у Галичині за цей рік жертвами такої смерті стали 380 осіб.

Вбивство і самогубство в домі на вулиці Личаківській, Львів 1911 р. Джерело: „Nowości illustrowane” 1911, nr. 33.

Найбільш кризовими у році ставали місяці «солов’їв та цьвітів» – тобто травень і липень. Причини таких вчинків були різними, однак найчастіше – економічні негаразди, борги, сором чи публічна зневага, а також нещасливе кохання. Власне, останнє привертало чи не найбільш прискіпливу увагу, і нерідко описувалося в жанрі майже голлівудського екшену. У 1898 році український часопис «Руслан» описував судовий процес над 21-річний Мечиславом Ґжибовським, який здійснив замах на життя свої коханої – 16-річної Здислави Мацєшкевичівної, вистріливши в неї з пістолета, а потім спробував вбити і себе. Обоє, попри отримані поранення, залишилися живими. На суді дівчина «виреклася любові» і вимагала компенсації завданих їй збитків. Однак, за повідомленнями газети, суд виправдав нещасливо закоханого, через що «хлопчисько зімлів зі зворушення, а зібрана публіка, переважно жіноча, привітала цей вирок з великим вдоволенням».

Пара з ракетками в руках, між 1900–1920 рр. Джерело: https://polona.pl

Свої «весняні бурі» молодості, зокрема і спробу самовбивства, у спогадах згадував і актор Северин Паньківський. На початку 1890-х років він, молодий гімназист, за власним зізнанням вступив в «критичний період» свого життя, спричинений смертю першого кохання. На щастя, С. Паньківському вдалося опанувати ситуацію. Звернувшись до батьків і розказавши їм про свої проблеми, він «сплакав з серця всі болі» і «заспокоївся». Молодечий максималізм на хвилі занепадницьких настроїв часто провокував глибокі екзистенційні пошуки, що, очевидно, не завжди закінчувалися добре. Один з дописувачів до «Діла» у 1901 р. з цього приводу зазначав, що традиційно окреслений «найкращим» вік людини – від 20-ого до 30-ого року життя – це насправді «найгірший час в житті, це пора постійних розчарувань і спадання з гімназіального Олімпу у земське болото».

Чоловік у фотелі і жінка, що сидить на його колінах, між 1910–1930 рр. Джерело: https://polona.pl

Прощання, між 1910–1930 рр. Джерело: https://polona.pl

У 1912 році львівська поліція розслідувала заяву від одного з мешканців міста, купця Станіслава Радловіча, про існування таємної організації, яка пропагувала ідеї самогубства серед молоді. Зі свідчень заявника, жертвою такого товариства став син його сестри – учень четвертого року польської гімназії в Коломиї. Про це свідчив надісланий до дружини Радловіча лист від хлопця, в якому той пророкував свій швидкий «кінець». Розслідуванням справи зайнявся комісар поліції Тауер, який одразу ж виїхав в Коломию, а звідти і до Кракова, де нібито базувалася означена таємна організація. Однак, за браком доказів слідство дійшло висновку, що розповідь хлопця не більше, аніж спроба викликати жалість до себе і уникнути відповідальності за свої погані результати у навчанні.

Шлюбна пара, між 1890–1920 рр. Джерело: https://polona.pl

Пара на вітальній фотографії з нагоди Великодніх свят, між 1900–1930 рр. Джерело: https://polona.pl

Загалом же, випадки посягання на власне життя викликали «застрашаючі рефлексії» і ставали однією з причин поширених у цей час моральних панік. Коли вони траплялися на ґрунті нещасливого любовного досвіду, преса часом пробувала аналізувати і радити. Намагаючись якось розрядити ситуацію, одними із ліків на «недугу» любові «Руслан» у 1904 році називав «любов до двох осіб одночасно», або ж «одинокий засіб, що помагає на любов і то кажуть так, що помагає основно, – подружжя».

Іванка ФЕДАШ

Список використаних джерел:

Новинки. Львів в IV. Кварталї 1902 // Дїло. – 1903. – Ч. 30. 7 (20 лютого). – С. 3.
Новинки. Передвчасна любов // Руслан. – Ч. 99. – 5 (17) мая. – С. 3.
Новинки. Любов – то недуга // Руслан. – 1904. – Ч. 55. – 9 (22) марця. – С. 3.
Podręcznik statystyki Galicyi / Pod red. T. T.8. Lwów, 1908. S. 45.

«Христос і Вероніка» Пальми Молодшого (відео)

24. 04. 2016

Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького продовжує серію виставок розпочату у 2015 році під назвою – «Виставка однієї картини». Зараз тут пропонується для огляду твір відомого італійського художника ІІ пол. ХVІ ст. Пальма Молодшого – «Христос і Вероніка».

Біографічна довідка цього художника є досить скупою. Знаємо, що художник народився за різними джерелами у 1544 чи 1548-50-х роках у Венеції. Відомим художник став у 1564 році після того, як майстерно виконав портрет герцога Урбінського Гуйдобальду ІІ. Герцогу настільки сподобався портрет, що він взяв під особисту опіку молодого художника.

Спочатку він його залишає в Урбіно, де художник робить копії з творів Рафаеля та Тиціана. Це триває впродовж трьох років, а у 1567 році герцог Урбінський направляє Пальму Молодшого на навчання до Риму.

Навчаючись у Римі, Пальма Молодший вивчає розписи ватиканських Станц Рафаеля, а також розписи Мікеланжело у Сикстинській капелі. У віці приблизно двадцяти п’яти років, у 1570 році, молодий талановитий художник Пальма Молодший повертається до Венеції і відразу починає працювати у майстерні Тиціана. До речі, він закінчив останній твір Тиціана, його славнозвісну «П’єту», після його смерті у 1567 році. Сьогодні цей твір знаходиться у Галереї Академії у Венеції.

Художник в основному малював біблійні сюжети. Час від часу він також звертався до сюжетів на історичну тематику, рідше виконував портрети.

Сьогоднішній твір в Україні вважається єдиним. Історія цього твору є також надзвичайно цікавою. Спочатку він знаходився у приватній колекції майора К’юндля до 1940 року, звідси він надходить до збірки князів Любомирських, а у 1949 році – до Львівської картинної галереї.

Твір «Христос і Вероніка» вибраний для огляду не випадково. Сьогодні ми є в часі Великого Посту, в часі підготовки до Світлого Христового Воскресіння та й події, які мають місце сьогодні в Україні можна назвала Хресною дорогою.

Сюжет картини вибрано не випадково, адже тут відображено 6 стацію по дорозі на Голгофу, коли Христос несе тяжкий хрест. Процесія проходить повз будинок в якому жила Серафія, дружина Сіраха, члена Синедріону. За свою відданість Спасителю потім вона отримала ім’я Вероніка, від слова «істинна». Коли процесія наблизилась вона вийшла на вулицю, її намагалися відтіснити, але любов, прагнення заспокоїти божественного Учителя дали їй надзвичайну силу. Вона відштовхнула воїнів та катів, стала на коліна перед Спасителем, подала йому хустку і промовила: «Дозволь мені витерти обличчя мого Господа». Спаситель взяв лівою рукою хустку і приклав до свого закривавленого обличчя. Потім повернув хустину благочестивій жінці і подякував їй. Серафія ж з трепетом поцілувала її і з заховала під покривало біля серця.

Вже дома Серафія поклала хустину на стіл. На хустині проступало скорботне, страшне в своєму стражданні і справжнє, криваве зображення обличчя Спасителя. Серафія стала перед хустиною на коліна і промовила: «Тепер я можу відмовитись від усіх благ світу, бо Господь мій залишив мені дорогоцінний доказ своєї благодаті та любові».

Цей твір вражає глядача глибиною змісту, силою художньої правди, довершенням мистецької мови.

Крім рідної Венеції твори цього художника знаходяться також у Дрездені в музеї, у Росії, де відомо п’ять творів цього художника і один рисунок. До речі, у 2010 році з Музею Пушкіна у Москві побувала в фондосховищах Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького відома мистецтвознавець п. Євгенія Маркова, яка понад 50 років займається історію мистецтва італійського. Вона оглянувши цей твір відзначила його як відмінний.

До теми Хресної дороги зверталося багато художників Старого Світу , але саме сюжет «Христос і Вероніка» ми знаємо таких відомих художників як Тиціан, Гойя, Дюрер і, зрештою, відомий художник Пальма Молодший.

Помер художник у Венеції, проживши довге творче життя, у 1628 році. Для нащадків залишив величезну спадщину, якою ми можемо насолоджуватися і сьогодні.

Львів’ян та гостей нашого міста ще впродовж двох тижнів запрошуємо до Каплиці Палацу Потоцьких, де поряд з чудотворною іконою знаходиться виставка однієї картини «Христос і Вероніка». Сподіваємося, що він стане помічним і дасть нам нагоду чистими прийти до свята Світлого Христового Воскресіння.

Марія СОЙКА
старший науковий співпрацівник Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького

Історія незвичайної сестри василіянки Северини Париллє

23. 04. 2016

Доля цієї надзвичайної жінки така ж особлива, як і вона сама. Народжена в єврейській родині, все своє життя присвятила Богові і Україні, прийнявши греко-католицький обряд. Була особисто знайома з Митрополитом Андреєм Шептицьким і кардиналом Йосифом Сліпим. Мала педагогічний хист і дивовижну здатність захоплювати своїх учениць рідною історією й культурою. Її запал і самовідданість у збереженні пам’яток українського народного мистецтва були гідні подиву: «Заки й мене покриє могила, я збиратиму ваші прекрасні одяги, щоби показати світові вашу мистецьку душу, щоб будучі покоління гордилися вами».

Мати Северина Париллє, ЧСВВ, Львів, 1920-ті¬¬ рр. — Мати Северина Париллє, ЧСВВ, Львів, 1920-ті рр.

Северина Париллє побачила світ 1884 р. у с. Настасові на Тернопільщині. Донька корчмаря зростала під опікою дбайливої няні, української селянки, яка мала визначальний вплив на світогляд дівчинки і прищепила їй любов до Бога, української мови і рідних традицій. Ще під час навчання у народній школі майбутня черниця була учасницею аматорського театрального гуртка при читальні філії товариства «Просвіта» у Настасові. Згодом вступила до учительської семінарії у Самборі, а 1909 р. разом із братами прийняла християнську віру греко-католицького обряду й чернече ім’я Северина, відтак вступила до монастиря чину сестер василіянок у Львові. Продовжила навчання на філософському факультеті Львівського університету, де студіювала всесвітню історію та українську літературу.

Академічний дім по вул. Супінського, 17 (нині вул. Коцюбинського, 21), де знаходилася гімназія сестер василіянок до 1926 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Будинок гімназії сестер василіянок по вул. Длуґоша, (тепер вул. Кирила і Методія, 17а), який купив Митрополит Андрей Шептицький, кін. 1920-х рр. – поч. 1930-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Львівська лінгвістична гімназія (вул. Кирила і Мефодія, 17а), сучасне фото (зі сайту http://photo-lviv.in.ua/25-mists-andreya-sheptytskoho-u-lvovi)

Завершивши навчання, із 1919 р. викладала українську і польську мову та історію у гімназії сестер василіянок у Львові. До слова, це була перша українська дівоча гімназія в Галичині, мала високий рівень викладання, більшість її випускниць отримували університетську освіту. Невдовзі мати Северина здобула собі авторитет і повагу серед гімназисток, адже хоч і була вимогливою стосовно знань і дисципліни, завжди ставилася до учениць із розумінням і доброзичливістю.

Учениці 8-го класу гімназії сестер василіянок із сестрою Севериною і проф. В. Левом, Львів, 1931 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Абітурієнтки гімназії сестер василіянок у Львові, 1936 р. Мати Северина у 1-му ряді 4-та зліва (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Була дуже енергійною жінкою, адже їй доводилося виконувати обов’язки класного опікуна, завідувача гімназійної бібліотеки, а іноді навіть заступати директора за його відсутності. Разом із вчителькою гімназії Оленою Дашкевич (Степанів), громадською і військовою діячкою, вела історичний гурток. Аби полагодити всі ці справи, мати Северина, як згадували її учениці, носилася коридорами гімназії, як вітер.

Олена Дашкевич (Степанів), викладач гімназії сестер василіянок, кін. 1920-х рр. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

Учениці 8-го класу гімназії сестер василіянок із Оленою Дашкевич (у 1-му ряді посередині), 1929 р. (Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22)

При цьому професорка ще знаходила час, аби колекціонувати предмети українського народного побуту та власноруч копіювати стилеві зразки вишивок з рідкісних видань, виготовляти повні комплекти народного вбрання. Окрім вишивок, збирала також жіночі строї, весільні вінки, дерев’яні хрести, народну кераміку, бронзові вироби, витинанки, писанки, коралі, мосяжні хрести, ґердани, жорна та ін. Врешті сестра-мати сформувала при гімназії етнографічний музей, зуміла зацікавити цим проектом педагогів гімназії, своїх учениць та їхніх батьків, заохочуючи їх у різний спосіб дбати про наповнення музейної збірки. Вчила відбирати лише оригінальні і з мистецького боку вартісні зразки, давала гімназисткам завдання на літніх канікулах ознайомлюватися із традиціями місцевих мешканців і збирати зразки вишивок, одягу, предметів їх побуту. Спільними зусиллями у музеї вдалося зібрати найбільшу колекцію повних комплектів народного вбрання, а колекції весільних вінків та обрядового печива були унікальними і єдиними в Галичині.

Верстат, на якому жінки ткали мереживо для очіпків на Поділлі. Із виставки народного мистецтва в гімназії сестер василіянок, 1930-ті рр. (Нова Хата. – 1933. –Ч. 1)

Покутська кераміка. Фрагмент із виставки гімназії сестер василіянок у Львові, 1934 р. (Нова Хата. – 1934. – Ч. 7/8)

З метою популяризування українського народного мистецтва сестра Северина влаштовувала виставки у музеї, зокрема, перша потужна з них відбулася 1931 р. Вони мали значний успіх серед громадськості краю. За збірками музею львівська художниця Олена Кульчицька у 1920-х рр. створила серію акварельних малюнків західноукраїнського народного вбрання, об’єднавши їх у графічні цикли, а 1959 р. вийшов альбом акварелей художниці «Народний одяг західних областей України».

Художниця Кульчицька Олена

Обкладинка і сторінка з альбому О. Кульчицької «Народний одяг західних областей УРСР» (1959) (зі сайту http://www.nbuv.gov.ua/node/191)

Водночас Северина Париллє розпочала активну співпрацю із жіночим кооперативом домашнього промислу «Українське Народне Мистецтво» та його друкованим органом, журналом «Нова Хата», вміщуючи на його сторінках спогади, етнографічні розвідки, нариси. У Львові почали влаштовуватися вечори народної ноші, для яких матінка люб’язно надавала експонати зі своїх збірок і гімназистки їх демонстрували.

Обкладинка другого числа журналу «Нова Хата» за 1935 р. (Храбатин Н. Жіночі журнали Галичини: досвід сторічної давності та сучасні реалії [Електронний ресурс] // Галицький кореспондент. ¬¬¬– 2013. – 5 верес. – Режим доступу: http://gk-press.if.ua/x9882)

Обкладинка «Нової Хати» у виконанні Святослава Гординського

Вбрання молодиці зі села Настасова на Тернопільщині, 1934 р. (Нова Хата. – 1934. – Ч. 7/8)

У 1930-х рр. Северина Париллє здійснила кілька подорожей до США, де відвідала низку музеїв і виявила, що українці майже не представлені у їхніх збірках, тому вирішила організувати виставки українського народного мистецтва за океаном. Для цього посилено студіювала англійську мову, сама збирала кошти на поїздку і її задум врешті вдалося зреалізувати завдяки щедрій фінансовій підтримці Митрополита Андрея Шептицького. 1933 р. організувала мандрівну виставку українського народного мистецтва, з якою об’їхала багато міст США, зокрема Вашингтон, Нью-Йорк, Філадельфію. Виступала з лекціями про українську культуру, народні традиції. На прохання єпископа Костянтина Богачевського, Апостольського екзарха для українців у США, залишила частину експонатів для майбутнього українського музею у Стемфорді. Після повернення до Львова продовжувала збирати експонати для цього музею на прохання отця Лева Чапельського, першого його директора і куратора.

Митрополит Філадельфійський УГКЦ Костянтин Богачевський (Українська Католицька Митрополія в Злучених Державах Америки 1 листопада 1958, Філадельфія 1959; зі сайту https://uk.wikipedia.org)

Альбом зі зразками вишивок з музею при гімназії сестер василіянок (переданий Т. Криницькою до Єпархіального музею у Стемфорді 2006 р.) (Надопта А. Діяльність Северини Париллє, ЧСВВ, по збереженню пам’яток української культури // Народознавчі зошити. – 2011. – № 3)

Експонати із колекції музею в Стемфорді. Фото Л. Волинець (Лев В. Мати Северина Париллє, ЧСВВ // Наше життя. – 1991. – Ч. 5)

1935 р. у Нью-Йорку відбулася міжнародна виставка виробів народного мистецтва, на якій мати Северина представила найкращі експонати з етнографічного музею гімназії сестер василіян у Львові.

На виставці української вишивки і народного одягу у Нью-Йорку, 1935 р. Зліва направо: Семен Демидчук, Ірина Тарнавська, С. Галичин, Н. Ваґнерова, мати Северина (Нова Хата. ¬– 1936. – Ч. 5) — На виставці української вишивки і народного одягу у Нью-Йорку, 1935 р. Зліва направо: Семен Демидчук, Ірина Тарнавська, С. Галичин, Н. Ваґнерова, мати Северина (Нова Хата. – 1936. – Ч. 5)

Восени 1939 р., із приходом радянської влади, у Львові розпочалися арешти і переслідування духовних осіб, гімназію було реорганізовано у звичайну школу, а всіх монахинь і священиків звільнено. За таких обставин доля музею була невизначеною, тому сестра Северина передала значну частину пам’яток до музею Наукового товариства імені Шевченка, серед яких були компоненти одягу, фотографії народного одягу, кераміка, моделі з паперової маси, килими, іграшки, весільні вінки, дерев’яні вироби, музичні інструменти тощо. Після ліквідації музею НТШ 1940 р. зібрана Севериною Париллє колекція стала складовою частиною фондів Львівського музею етнографії та художнього промислу й зберігається там донині.

Будинок по вул. Академічній, 8 (тепер пр. Шевченка, 8), де розташовувалася адміністрація «Літературно-Наукового Вістника» та музей НТШ (зі сайту http://photo-lviv.in.ua/14-mists-myhajla-hrushevskoho-u-lvovi/#jp-carousel-22994)

Музей етнографії і народного промислу Інституту народознавства НАН України (зі сайту http://wikimapia.org/5058576/prospekt-Svobody-15#/photo/3118024)

Сама ж сестра 1940 р., вже будучи хворою, змушена була залишити Львів. Доживала віку у Струсові на Тернопільщині, у будинку родичів кардинала Йосифа Сліпого, Родіона Сліпого та Ольги Ситник-Сліпої. Пережиття останніх років дуже підірвали її здоров’я і мати Северина відійшла до Бога у лютому 1941 р., на 57-му році життя.

Скринька. Дерево, різьблення, кін. ХІХ ст. Музей етнографії і художнього промислу (зі збірки колишнього музею при гімназії сестер василіянок) (Надопта А. Діяльність Северини Париллє, ЧСВВ, по збереженню пам’яток української культури // Народознавчі зошити. – 2011. – № 3)

У першій половині ХХ ст. сестру Северину Париллє високо цінували всі, хто був щиро закоханий у народне мистецтво. Факт, що вона походила з неукраїнського середовища, але своє призначення бачила у вихованні духовної та інтелектуальної еліти серед молодого покоління українців, збереженні пам’яток української культури, викликав щире здивування і захоплення галичан. Мала чесноту, дуже важливу для колекціонера і мистецтвознавця – добру інтуїцію. На тлі загального громадсько-культурного життя міжвоєнної Галичини подвижницька педагогічна й мистецька діяльність сестри Северини Париллє справді постає своєрідним феноменом.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

Волинець Л. Дещо про збірку народного мистецтва в Українськім Музеї і Бібліотеці в Стемфорді! [Електронний ресурс] // Сівач. – 2011. – 24 лип.; 28 серп.; 25 верес. – Режим доступу: http://www.ukrainianmuseumlibrary.org.
Головин Б. Христові обручниці. – Тернопіль, 2006. – С. 122–125.
Мищишин І. Я., Цюра С. Б. Педагогічна творчість як засіб національного виховання гімназійної молоді (на прикладі педагогічної діяльності Северини Париллє) // С. 66– 70.
Надопта А. Діяльність Северини Париллє, ЧСВВ, по збереженню пам’яток української культури // Народознавчі зошити. – 2011. – № 3. – С. 532–542.
Пиндус Б. Вона любила Бога й Україну: Северина Париллє – сестра-василіянка, зібрала музейну колекцію предметів українського народного побуту [Електронний ресурс] // Вільне життя. – 2009. – 9 жовт. – Режим доступу: http://old.vilne.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=2300:vona&catid=33:krau&Itemid=38.
Пропам’ятна книга гімназії Сестер Василіянок у Львові / гол. ред. В. Лев. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1980. – 334 с. – (Український архів. – Т. 22).
С. Северина Ч.С.В.В. Про народню ношу. Із приводу виставки нар. мистецтва в ґімназії С. С. Василіянок // Нова хата». – 1933. – Ч. 1. – С. 5.

Анджей Торосович, або відомий алхімік середньовічного Львова

23. 04. 2016

З давніх-давен люди прагнули оволодіти таємними знаннями… Найбільш завзяті ставали служителями містичної науки – алхімії. Основним завданням, яке ставили перед собою алхіміки, було віднайти еліксир довголіття та «філософський камінь» – невідомий хімічний реактив, необхідний для успішного перетворення металів у золото.

Джозеф Райт «Алхіміки в пошуках філософського каменя»

«Філософському каменю» приписувалася могутня сила: розчин з нього, так званий «золотий напій» (лат. aurum potabile), вважали ще й універсальними ліками від усіх недуг.

Католицька церква негативно ставилася до алхімії та її служителів, вважаючи їх чорнокнижниками . Ще у 1317 році папа Іоанн ХХІІ заборонив практикувати алхімію. З того часу почався період переслідування алхіміків як єретиків. Вірні служителі загадкової науки змушені були переховуватися якнайдалі від людських очей під час своїх дослідів. Але, попри всі заборони, зацікавлення до цієї науки зростало. Не оминуло загадкове вчення й Львова та його жителів.

Класичний приклад алхімічної криптограми. Початкові букви слів вписаних по колу складають секретне слово. Гравюра з книги Василя Валентина «Азот»

На жаль, до наших часів збереглось надзвичайно мало доказів існування алхіміків. Відомо, що в XVI столітті до Львова приїжджав відомий алхімік Леонард де Маурперг. Можливо, він поділився таємницями цього ремесла з львівськими тогочасними алхіміками.

Як ж виглядала лабораторія алхіміка? Відповідь на це питання можна знайти у аптеці-музей «Під чорним орлом», де приміщення флігеля відвели під алхімічну лабораторію. Тут можна побачити такі атрибути алхіміків як ступки та реторти, оригінальну гутну піч, опудала тварин. В інтер’єрі лабораторії присутня й копія картини Адріана ван Остаде «Алхімік».

Вхід до дерев’яного флігелю. Фото: Патер Анастасії

Лабораторія алхіміка у флігелі. Фото: Патер Анастасії

Копія картини Адріана ван Остаде «Алхімік». Фото: http://www.nmu.edu.ua/

Вхід до аптеки-музею «Під чорним орлом». Фото: http://www.nmu.edu.ua/

Криптограми. Фото: Патер Анастасії

Фрагмент декору вхідних дверей до флігеля. Фото: Патер Анастасії

Історія зберегла ім’я одного з львівських алхіміків. Ним був Анджей Торосович, брат вірменського архієпископа Миколая Торосовича. Можливо, саме завдяки духовному сану й авторитету брата лабораторія Анжея Торосовича тривалий час не була викритою, хоч і знаходилась у щільно забудованому вірменському кварталі.

Опудала тварин в кабінеті алхімії. Фото: Патер Анастасії

Згодом у львівського алхіміка виникли фінансові труднощі через позики на закупівлю дорогогих алхімічних реактивів, обладнання та книг. Врятував А. Торосовича польський король Сигізмунд ІІІ, який розділяв інтереси алхіміка.

Пристрої для отримання рослинних екстрактів. Фото: <a href="http://www.nmu.edu.ua/">http://www.nmu.edu.ua/</a> — Пристрої для отримання рослинних екстрактів. Фото: http://www.nmu.edu.ua/

Зберігся до наших днів і трактат А. Торосовича під назвою «Секрет городу філософського».
У ньому автор описує свої досліди, подає лікарські рецепти, дає поради щодо садівництва та вказує перелік видань, якими користувався. Наявність молитов у трактаті є доказом побожності А. Торосовича. Алхімік детально описав лікування різноманітними травами та рослинами, які успішно вирощував на власному городі.

Елементи декору аптеки «Під чорним орлом» Фото: Патер Анастасії

Вагомим є внесок алхіміків у розвиток аптечної справи, бо саме пристрасть до таємних знань підштовхувала їх на нові відкриття.

Анастасія ПАТЕР

Джерела:

Ю. Смірнов, Аптека-музей «Під чорним орлом»
http://spagyria.narod.ru/kriptografia.htm
http://www.nmu.edu.ua/kaf6-6.php
https://uk.wikipedia.org

Чим особливою є історія приміщення школи №28 у Львові?

22. 04. 2016

На сьогоднішній день Львівська спеціалізована загальноосвітня школа №28 з поглибленим вивченням німецької (вул. Тютюнників, 2) мови вважається однією з найпрестижніших у нашому місті. Кілька десятків відомих тепер на всю Україну випускників закінчили колись цю школу. Та ця школа має не тільки знаних колишніх учнів. Приміщення цього навчального закладу теж береже в собі досить цікаве минуле, яке, мабуть, і вплинуло на сьогоднішній авторитет школи.

Ще до кінця XIX ст. територія, де зараз розташована будівля школи, називалась Яблоновськими грунтами. Саме тут в 1877 році відбулась славнозвісна Рільничо-промислова виставка, після котрої і розпочинається активна розбудова даної території. У 1894 році на замовлення барона Ромашкана та за проектом Михайла Ковальчука зводиться так званий старий корпус школи, який згодом отримав адресу Яцка, 16 (тепер Архипенка). Цікавим є той факт, що вулиця по факту з’явилась трішки пізніше за цю будівлю – лише в 1898 році. Її назва пов’язана з назвою гори, до котрої вона вела.

Уже в 1901 році власники згаданого будинку змінились – тепер будівлею володів Францішек Зандлєр. Однак довго в приватних руках ця споруда не пробула. У 1923 році її викупили Сестри Уршулянки для своєї школи. Останні свою першу школу у Львові заснували у 1910 році. На жаль, нам не відомо де первинно розташовувалась ця школа, хоча збереглись її зображення.

Будівля закладу Уршулянок, збудована в 1934 році. Фото 1934-1939 рр

Приміщення, де містилась школа Урсулянок до 1923 року. Фото першої пол. XX ст.

У 1924 році архітектор Міхал Кустанович дещо перебудовує будівлю для потреб школи. Зокрема, здійснюється надбудова третього поверху. Колишні житлові кімнати облаштовуються під навчальні класи. Окрім навчальних класів деякі зали перебудували під капличку та гімнастичний зал.

Учні закладу Уршулянок Біля Матінки Божої в парку школи. Фото 1932-1939 рр.

Учні закладу Уршулянок на уроці природознавства. Фото 1932-1939 рр.

Актова зала закладу Уршулянок. Фото 1932-1939 рр.

В 1930-1932 рр. стіни шкільних залів було оздоблено малюнками польської художниці Хінги Костюшко. Поруч зі школою було облаштовано сад та тенісні корти. Сад, в котрому в теплі і сонячні дні навіть проводили заняття, до наших днів фактично не зберігся, а от корти ще досі використовуються за призначенням.

Гімнастика в холі 3-го поверху навчального закладу Уршулянок. Фото 1932-1939 рр.

Гімназистки-уршулянки стоять в холі 2-ого поверху. Фото 1932-1939 рр.

Засідання Рада учнівського самоврядування школи св. Урсули. Фото 1932-1939 рр.

16 жовтня 1931 року абатиса Сестер Уршулянок Марія Ельжбета Любінська звернулася до магістрату з проханням дозволити збудувати гуманітарну гімназію і ліцей на ділянці, прилеглій до їхньої школи. 12 липня 1932 року був затверджений проект будинку, який розробив архітектор Тадеуш Врубель. 1933 р. уршулянки отримали дозвіл на використання піддашшя старого будинку школи. Разом із тим велася будова корпусу нового навчального закладу за проектом Врубеля, яку завершили 1934 р. До південної стіни нової чотириповерхової будівлі мала бути прибудована брила спортзалу, однак вона залишилася лише у проекті. В 1930-ті роки заклад Урсулянок вважався однією із найпрестижніших гімназій Львові, яких на той час у місті було аж 19. Викладали тут в основному сестри-монашки, однак до читання лекцій запрошувались і знані викладачі інших гімназій чи навіть Університету.

Каплиця закладу Уршулянок, перетворена за радянських часів у спортзал. Фото 1932-1939 рр.

Сучасний спортзал 28 школи – колишня капличка навчального закладу Уршулянок

Хоча школою управляли черниці, в ній не було ніякого релігійного примусу. При закладі діяв також інтернат, тобто деякі учениці протягом навчального року могли проживати в приміщенні школи. Кожна учениця, що проживала в школі, мала своє окреме ліжко та шафу, котрі були відгороджені від інших білими полотняними екранами. Як і інші тогочасні школи Львова, заклад Уршулянок мав свою форму, яка ділилася на два види: повсякденна та гімнастична. Навчання в школі було платне і не з дешевих. Щомісячні збори досягали 60-70 злотих в місяць.

Оригінальні двері, що збереглись від каплички в сучасному спортзалі 28 школи

Оригінальна стеля колишньої каплички в сучасному спортзалі 28 школи

Напис “Dextera Domini”на стелі спортзалу 28 школи

У 1939 році, після початку Другої світової війни радянська влада Львова перетворює заклад Уршулянок на звичайну школу. В 1944 році відбувається її перебудова, в ході якої каплицю переобладнали в спортивний зал, котрий існує там і досі. Але при цьому збереглись оригінальні двері, вікна, паркет та стеля від колишньої каплиці. На стелі досі існують майстерні рельєфи з написом “Dextera Domini”, що означає «Правиця Господня». Тому досить дивно, що за стільки років незалежності нашої державі заняття з фізичної культури і досі проводяться в колишньому сакральному приміщенню. Однак, є відомості, що дирекція школи прикладає зусиль, аби зберегти унікальність даного залу.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Alina Chwalibogowska, MOJE GIMNAZJUM NA GÓRZE ŚW. JACKA 1928 – 1932 // http://www.cracovia-leopolis.pl/index.php?pokaz=art&id=608
Львівська спеціалізована середня загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів № 28 з поглибленим вивченням німецької мови // http://www.school28.edukit.lviv.ua/informaciya_pro_zaklad/istoriya_shkoli/
Gimnazjum SS. Urszulanek we Lwowie // https://www.facebook.com/LwowLeopolisSemperFidelis/photos/?tab=album&album_id=584129258401867

Львівський головний двірець – сталінський ампір за сецесійним фасадом

22. 04. 2016

4 листопада 1861 року урочисто відкрили перший львівський вокзал приватного акційного товариства залізниці ім. Карла Людвіга, який почали будувати 1858 р.Регулярний пасажирський рух між Львовом і Віднем через Краків того ж дня відкрив потяг (який рухався зі швидкістю 20 км/год) у складі локомотива «Ярослав», двох пасажирських вагонів і чотирьох платформ, що прибув до перону біля «головного палацу» (тобто вокзалу) о пів на третю.

Будівля першого львівського Головного вокзалу, збудованого у 1859-1861рр.

Початок цієї історії варто шукати 1841 року, коли було прийнято Програму розвитку залізниць. Однак реальне її втілення в життя, будівництво гілки Перемишль – Львів, почалося лише через сімнадцять років. Водночас із прокладанням залізничної лінії завдовжки 97,6км, на східній околиці столиці королівства Галичини і Лодомерії Привілейоване товариство Галицьких залізниць під керівництвом Леона Сапіги отримало також підряд на спорудження великої будівлі залізничного вокзалу. Адже відповідно до тієї ж державної програми,протягом наступних десяти років планувалося з’єднати Львів із Бродами, Краковом, Підволочиськомі Чернівцями.

Номер газети «Kurier Lwowski», в якому описується церемонія відкриття нового Головного вокзалу, 1904 рік

Звісно, виникло питання, яке місце буде найоптимальнішим для розміщення вокзальної станції. Товариство оголосило конкурс, на який було представлено три варіанти:

пустити колію через Байки, далі — віадук через сучасну вулицю Стрийську і на місці Стрийського парку спорудити вокзал;
дозволити поїздам курсувати через Підзамче й організувати там головний вокзал Львова;
розташувати вокзал на його теперішньому місці.

Первісна будівля вокзалу значно відрізнялася від тієї, яку ми знаємо сьогодні. Проте призначення його приміщень залишилося майже незмінним. Зали очікування для пасажирів, кав’ярня, контори технічних служб і поліції, каса багажного відділення, та поштове відділення – все це і зараз можна побачити на львівському вокзалі. Неподалік основної споруди розташовувалися будівлі, де мешкали службовці, вагонне депо та майстерні.

Чернівецький двірець — зруйнований вокзал станції Львів. Розташовувався між Головним вокзалом та вулицею Городоцькою приблизно на місці сучасного Приміського вокзалу. Фото кін. ХІХ ст.

Вигляд інтер’єру Чернівецького вокзалу (Львів) наприкінці ХІХ століття

У 1892 році залізниця стала власністю держави. Постало питання про будівництво у Львові нового залізничного вокзалу, адже перший двірець уже не міг впоратися зі зростаючим пасажиропотоком. Тому 1899 року було розглянуто і затверджено проект авторства Владислава Садловського, (виконаний на підставі матеріалів директора залізниці Людвіка Вежбицького).

Ескіз плану нового Головного вокзалу, який відкрили у 1904 році

«Новий центральний львівський двірець посвятили вчора до обіду та відкрили у суворій відповідності до урядового церемоніалу і за участі всіх урядовців, яких тільки можна у Львові знайти.Колійова капела мала тушем привітати австрійського Меркурія, чи то пак демона, який приводить у рух крилате залізничне колесо, – тобто пана міністра Віттека. Всередині величезної зали, затіненої голубим тоном вітражу святого Михайла, зібрався справжній натовп достойників найрізноманітніших категорій. Це було загальне рандеву золотих комірців, орденських зірок та позолочених хрестиків, які скупчилися так густо та щільно, що польськістроїміської ради разом із кількома цивільними постатями творили для ока милий перепочинок», –так дещо іронічно змальовувала львівська преса церемонію посвячення у 1904 році нового львівського центрального вокзалу.

Будівництво тривало 1902-1904 рр. на місці старого вокзалу. Будівельні роботи виконувала фірма Івана Левинського, Альфреда Захаревича та Юзефа Сосновського.Фронтон будівлі прикрасили скульптурами Антоні Попеля і ПетраВійтовича: жінка символізує залізницю і торгівлю, чоловік на леві — промисловість і місто Львів. Основним елементом оформлення головного вестибюля був вітраж «Архангел Михаїл» із панорамою Львова на тлі.

При спорудженні двірця використали найкращі досягнення початку ХХ століття: електричне освітлення і вентиляцію, центральне опалення, перші в Україні електричні ліфти. Це при тому, що у місті, на момент відкриття вокзалу, працювала лише одна малопотужна електростанція. Однією з інженерних дивовиж було ажурне перекриття перонів, яке завдяки нанесеній на нього емульсії світилося уночі. Вхід на вокзал був платним.

Головний зал центрального залізничного вокзалу. У 1902-1903 роках Краківський завод металевих виробів Горецького виготовив бар’єри з поручнями для вокзальних кас. Фото 1904 року

Інтер’єр Головного львівського двірця. Фото 1904 року

Зала очікування для клієнтів ІІ класу. Фото 1904 року

Частину перонів покриває металевий дебаркадер. Авторами дебаркадеру є В.Садловський та інженер Е. Зеленєвський. Це велике склепінчасте перекриття зі сталі та скла. Ідею нового дебаркадера для старого вокзалу висунув ще у 1895 році Юліан Захаревич.

Дебаркадер над залізничними перонами (виготовлений у чеському металургійному комбінаті «Вітковіце»). Приблизно 1904 рік

20 червня 1915 року вокзал під час відступу підпалили російські війська. Споруда також значно постраждала під час польсько-української війни 1918—1919 років. У результаті бойових дій були знищені початкові інтер’єри та центральний портал. Після переходу Львова до Польщі почалися роботи з відновлення споруди під керівництвом архітектора Генрика Заремби. У 1923 році на фасаді та всередині будівлі встановлено кілька композицій Петра Війтовича. Повністю перебудова львівського вокзалу завершилася лише у 1930 році – до споруди добудували ще один поверх.

Так виглядав вокзал у 1918 році, після польсько-українських зіткнень

Головний вокзал як стратегічну споруду розбомбили просто в перший же день Другої світової війни – першого вересня 1939 року. Після війни тривали суперечки: відновлювати попередній вигляд вокзалу чи знести залишки і побудувати новий. Як компроміс прийняли рішення відновити фасад будівлі, а інтер’єри зробити вже у стилі сталінського ампіру. Повоєнне відновлення вокзалу розпочалося у 1946-1951 рр., а повністю завершилося лише 1957 року.

Головний зал вокзалу. Вгорі видно вітраж «Архангел Михаїл». Поч. ХХ ст.

Львівський вокзал після бомбардування у вересні 1939 року

У будівлі збереглася ліпнина, люстри, навіть касові віконця на тих же місцях, але виглядають вони тепер інакше. Не збереглися й металеві поручні, які розділяли черги людей коло кас, щоби вони не збивались у натовп. Не дожила до наших днів розкішна цісарська опочивальня.

Головний львівський вокзал. Поч. ХХ ст.

Львів, залізничний вокзал. Поштівка 1905 року

Тепер на її місці доволі скромний зал, де зустрічають офіційні делегації.

Сучасний вигляд Головного залізничного вокзалу у Львові

У 2003 році, до сторіччя споруди, вокзал було відреставровано.

Христина БАЗЮК

Джерела:

1...567568569...663 сторінка 568 з 663

Фотографії старого Львова

Святковий вигляд старого Львова

«Опис про доброякісне м’ясо», або як купувати, готувати та вудити ковбаси – записки львівського майстра

Шановні різники

Опис про доброякісне м’ясо

Як прибирали Великодній стіл наші бабусі

Львів’янин, який писав статут для Гаазького суду

Що спільного між найменшим будинком площі Міцкевича, улюбленою кав’ярнею І.Франка та першим львівським хмарочосом?!

«Подорож» Людмили Богуславської відкрилася в “Зеленій канапі”

Як львівські панянки підкреслювали свою жіночу красу у XVI – XIX ст. (відео)

“Світ ловив мене…”: львівська “втеча з Шоушенка” у комедійних тонах

Ідеї невтомного Бориса Возницького

Район, що пахне поїздами, або короткий опис історії Левандівки

Львівський майстер бароко, або ким був Бернард Меретин

“Недремне око” – в Музеї Михайла Грушевського відкрилася Великодня виставка Михайла Скопа

«Століття нервів» або історії нещасливих у Львові сто років тому

«Христос і Вероніка» Пальми Молодшого (відео)

Історія незвичайної сестри василіянки Северини Париллє

Анджей Торосович, або відомий алхімік середньовічного Львова

Чим особливою є історія приміщення школи №28 у Львові?

Львівський головний двірець – сталінський ампір за сецесійним фасадом

Популярні статті:

9 травня 1945 року у Львові у спогадах очевидців

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або...

Барвистий світ львівських грабіжників

Львів на невідомих фото 1970-х років

“Victoria” – пісня до дня перемоги над нацизмом від Віктора Винника...

Найпопулярніші статті:

Храми Львова на 11 офортах початку ХХ ст. Ванди Коженьовської

74 роки під землею: на Львівщині знайшли бочки з зерном страшного...

Вже бачили наші відео?