додому Блог сторінка 567

Костел Святої Трійці в Соколівці – оборонний храм Львівщини (відео)

Костел Святої Трійці в Соколівці - обронний храм Львівщини

Подорожуючи по Львівській області можна натрапити на спражні архітектурні перлини, чи то пам’ятки оборонного будівництва, що зводилися для захисту, чи сакральні пам’ятки. На жаль більшість із них зараз руйнується. Однією з таки перлин є оборонний костел Святої Трійці, що розташований в селі Соколівка Жидачівського району, Львівської області.

Костел Святої Трійці в с.Соколівка, Жидачівського району Львівської області, 2016 рік
Костел Святої Трійці в с.Соколівка, Жидачівського району Львівської області, 2016 рік

Перша письмова згадка про Соколівку датується 1389 роком. Коли село, а на той час містечко, стало власністю Сенявських, його перейменували на Сеняву. Але назва не прижилася, хоч присілок Соколівки дотепер називається Сенів.

У 1558 році Сенява отримує Магдебурзьке право і до початку до початку XIX ст. має статус міста.

Костел Святої Трійці в селі Соколівка, вигляд з П'ятничанської вежі, 2016 рік
Костел Святої Трійці в селі Соколівка, вигляд з П’ятничанської вежі, 2016 рік

Вперше парафія у Сеняві згадується у 1593 році, про те формально її фундація відбулася пізніше – у 1594 році, що було засвідчено в акті, виданому доньками Сенявського – Анною та Софією. У цьому ж документі було вказано, що уже тоді у Сеняві існувала плебанія. Священником на той момент був Міхал Монторс з Бржожи і саме йому приписували створення костелу. Проте, точно не відомо коли в Сеняві почали будувати костел. Ймовірно його будівництво розпочалося ще до того , як парафія була згадана в документі 1594 року.Храм звели на узвишші в долині річки, на південь від дороги, що веде з боку Бібрки в напрямку Рогатина.

Будівництво костелу було розпочато Анною Сенявською, дружиною Станіслава Стадницького, а після її смерті продовжено новим власником містечка белзьким каштеляном Станіславом Влодеком. Будівництво храму повинні були завершити у 1600 році. Отже, храм було зведено між 1590-ми та 1600 р.

План костелу Святої Трійці в селі Соколівка (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)
План костелу Святої Трійці в селі Соколівка (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)

Зведений костел складався з прямокутної в плані нави, до якої зі сходу примикає 5-гранна апсида, а з заходу квадратна в плані вежа-дзвіниця, яка колись виконувала оборонні функції. В інтер’єрі апсида відділена від нави масивною напівкруглою аркою. На другий та третій яруси дзвіниці можна було потрапити по гвинтових сходах, розміщених у внутрішньо стінній шахті. Наву та апсиду перекривали хрестові склепіння.

На початках матеріалом для побудови храму слугував камінь, а згодом, в процесі наступних перебудов використовували цеглу. Зовні стіни костелу були отиньковані.

Оборонний костел був не єдиним укріпленим пунктом Соколівки, тут також знаходився оборонний двір (невеликий замок) і, можливо, містечко було оточене лінією власних укріплень, але про це наразі немає ніяких згадок.

Соколівна на мапі Фрідріха фон Міга, 1779-1782. Костел позначено червоною стрілкою, замчище - жовтою (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)
Соколівна на мапі Фрідріха фон Міга, 1779-1782. Костел позначено червоною стрілкою, замчище – жовтою (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)

Побудову перших укріплень навколо храму відносять до кінця ХVІ поч. ХVІІ ст. Згодом вони неодноразово перебудовувалися. Камінну кладку укріплень замінила цегла, з якої була збудована верхня частина оборонних споруд. На початках святиню оточили камінною оборонною стіною з кутовими башточками – досить рідкісний приклад організації укріплень костелу. Як виглядали башточки, на жаль, не відомо, адже потому їх перебудовували і вони втратили свій первісний вигляд. Головний вхід на територію храму знаходився на нижньому ярусі квадратної в плані двоярусної вежі, розташованої у східній стіні комплексу. Згодом в товщі зовнішньої східної стіни храмової огорожі було влаштовано арку ще одного проходу. Первісний вигляд зовнішньої огорожі невідомий, руїни, що збереглися відносяться до періоду однієї з перебудов храму.

Костел Святої Трійці в селі Соколівка, фото до 1939 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)
Костел Святої Трійці в селі Соколівка, фото до 1939 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)

У 1648 році в часі козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького Соколівка потрапила під удар козаків, які розграбували та спалили костел.

З актів візитації архієпископа Миколи Игнатія Вижицького 1741 року відомо, що на той момент в костелі було чотири вівтарі: головний — Матері Божої та три бокові — Святої Трійці, Святого Антонія та Святого Станіслава.

Костел Святої Трійці та оборонна стіна в селі Соколівка, фото 1993 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)
Костел Святої Трійці та оборонна стіна в селі Соколівка, фото 1993 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)

У візитаційному протоколі 1761 року рогатинського декану Бенедикта Хмелевського зазначалося, що костел був було присвячено Святій Трійці, а його покровителями вважалися святі Станіслав, Анна, Софія. Цікавою в документі є згадка про дерев’яну огорожу, що на той момент оточувала храм.

У документі за 1765 рік уже згадувалося лікарня при костелі, а також говорилося про кладовище, яке примикало до храму та не було обгородженим, місцевий священик лишень заклав фундамент майбутньої стіни. Ймовірно у цей час до апсиди костелу були прибудовані прямокутні в плані приміщення ризниць (зі сходу та півдня) .

Різьблені дерев'яні фігури костелу, фото 1989 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)
Різьблені дерев’яні фігури костелу, фото 1989 року (взято з http://zamki-kreposti.com.ua)

У 1774 році під час візитації Соколівки храм було освячено архієпископом Вацлавом Ієронімом Сераковським. У 1784 році ліквідовано рогатинський деканат, за яким довший час була закріплена парафія в Соколівці. Після чого парафія перейшла під керівництво свірзького деканату, який контролював Соколівку до початку ХХ ст.

В другій половині ХVІІІ- на початку ХІХ ст. Соколівкою володів рід Мрожовицьких і в візитаційних актах того часу побудову костелу часто приписували не Анні Сенявській, а Міхалу Монтросу, першому священнику Сеняви. Також йшлося про те, що інтер’єри святині було оздоблено Каспром Вілжинським.

В цей же час австрійська влада декілька разів проводила конфіскацію срібних предметів з костелу, про що збереглися записи в візитаційних актах Соколівки 1828 року. Частину вилучених предметів було викуплено священником з Соколівки Францішеком Салезієм Сераковським.

У 1811 році у документах згадується уже тільки вівтарі, а в акті за 1819 рік, що стіни, вікна, двері та орган потребують ремонту. Десь невдовзі в храмі з’явилася пам’ятна таблиця на честь Франциска фон Гауера, губернатора Галичини

На жаль, період з середини ХІХ і до початку ХХ ст. в житті костелу залишився практично незадокументованим. Все, що відомо – в 1916 р. костел було позбавлено двох дзвонів вагою в 162 і 62 кг. Австрійській владі потрібні були гармати. У міжвоєнний період храм отримав три орнати в дарунок від архієпископа Болеслава Твардовського.

1 березня 1944 р. останній священик Соколівки, Ян Ясінський, покинув село і подався до Бібрки. З собою він забрав єдину вцілілу книгу запису народжених, датовану 1850 р.

6 березня 1944 р. в Соколівку увійшов загін УПА. Серед вбитих був і Адам Шмідт, який мав ключі від костелу. Щоправда, ключі бійці УПА не знайшли, тому вирубали двері в храм сокирою, частину майна забрали, частину спалили, а після того підпалили й захристя. Частину цінних речей вдалося зберегти, віруючі заховали їх у стіні дзвіниці костелу.

За часів радянською влади у храмі знаходився склад мінеральних добрив, а на території храмового комплексу знаходився колгоспний гараж.

На сьогодні стан храму жахливий. І, дивлячись на фото 1993 року, видно, що дуже занепав  костел уже в роки Незалежної України. Покрівля над навою обвалилася, залишки лежать в середині костелу. Лише над вівтарною частиною вона поки тримається. Руйнація покрівлі стала фатальною для інтер’єра храму, який без її захисту став дуже швидко руйнуватися від кліматичних умов. Фресок, які ще донедавна можна було хоча б частково побачити, уже фактично не має. Сам костел перебуває в аварійному стані, а територія навколо храму використовується в якості звалища.Проте, готуючи матеріал, натрапили на подію у соцмережі фейсбук – Акцію з прибирання та впорядкування території оборонного костелу Святої Трійці, у якій спільнота “Я – Поморянський замок” запрошує усіх охочих долучитися до прибирання й впорядкування території костелу, що відбудеться у суботу 21 травня 2016 р.  Волонтери цієї спільноти уже довели до ладу територію Поморянського замку, тож маємо надію, що теперішня їхня ініціатива теж буде успішною.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Орест Мацюк. Замки і фортеці Західної України. . Історичні мандрівки.  – Львів: Центр Європи, 2013
  2. http://zamki-kreposti.com.ua/lvovskaya-oblast/kostel-sokolovka
  3. http://www.castles.com.ua/sokolowka.html

Друзі митця та їх трагічна доля

Серед картин, виставлених на  постійній експозиції Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського у Львові (вул. Листопадового Чину, 11),  трохи виділяються  розміщені  поруч  два  портрети. На одному з них бачимо начерк меланхолійної  жіночої  фігури  в  білій  сукні, яка  сидить у  фотелі посеред саду.  На  іншому – погрудне  зображення  одягнутого  в  маринарку  лисуватого чоловіка  середніх  літ  з  вусами  в  популярному  в  1920–1930-х рр.  стилі  «зубна щітка»  та  пронизливим  поглядом,  що  пильно  вдивляється в  чергового  відвідувача  музею…

На перший погляд ці дві особи не вирізняються нічим особливим. Зрештою, портретів  таких  людей Олекса Новаківський  за  своє  життя  намалював чимало. Але це тільки на перший погляд…Бо насправді Ліна  Федорович-Малицька (1893–1945)  та  її  чоловік  Микола  Малицький (1890–1941?) – непересічне галицьке  подружжя  високоерудованих  інтелектуалів,  близькі  друзі  й  шанувальники  творчості  визначного українського митця  та  педагога  Олекси Новаківського (1872–1935).  Їхнє  цікаве  й водночас  трагічне  життя  віддзеркалює  тернистий  шлях  багатьох  представників  західноукраїнської інтелектуальної й культурної  еліти  першої  половини  минулого століття…

Ліна Федорович-Малицька – відома в міжвоєнній Галичині письменниця, есеїстка, журналістка та літературно-мистецький критик, що писала під псевдонімом Дарія Віконська. Микола Малицький – педагог і громадсько-політичний діяч, учасник національно-визвольних змагань, один  з  найактивніших  борців  за  права  українців  у  міжвоєнній  Польщі.

Олекса Новаківський. Портрет Ліни Федорович-Малицької. Начерк. 1920-ті рр.
Олекса Новаківський. Портрет Ліни Федорович-Малицької. Начерк. 1920-ті рр.

Іванна-Кароліна Федорович  була позашлюбною донькою шляхтича Владислава  Федоровича (1845–1917),   вихідця  з  давнього  боярського  роду,  політика,  філантропа, члена Палати панів Австрійського  парламенту (райхсрату),  голови  товариства  «Просвіта»  у  1873 – 1877 рр.,  знайомого  з багатьма  видатними  постатями  свого  часу, зокрема, з  Іваном Франком  (1856 – 1916),  Іваном  Трушем (1869 – 1941),  Корнилом  Устияновичем (1839 – 1903),  Олександром  Барвінським (1848 – 1926). Дитинство і юність майбутньої письменниці минули  в Західній Європі  (Німеччина,  Франція,  Британія,  Італія).  Цікавий факт:  до  двадцятирічного  віку  Іванна взагалі не розмовляла  ні  українською, ні  будь-якою іншою слов’янською мовою  (натомість  досконало  володіла  французькою,  англійською,  німецькою,  італійською,  згодом  додалися  ще  польська  та  російська). Щоб  виправити  це, батько найняв для улюбленої  доньки  учителем  української  мови  сина  управителя  свого  маєтку в селі Вікно (тепер – Гусятинський р-н Тернопільської обл.),  товариша  молодих  літ  майбутнього  патріарха  УГКЦ  Йосифа  Сліпого  (1892 – 1984),  професора класичної філології  Миколу  Малицького  (літературне  псевдо – Микола  Віконський),  на той  час  викладача  Тернопільської гімназії.

Уроки  української  закінчилися не тільки тим,  що  юна Кароліна  таки  опанувала  рідну мову,  а  й  ще цікавіше:   гімназійний професор і його учениця взяли шлюб,  на  який,  однак,  не  дав  благословення батько молодої… Старого Федоровича не надто тішило заміжжя доні із сином простого  селянина. Вередливість  батька  призвела  до того, що з усіх родинних  маєтностей  Ліна отримала в спадок лише нерухомість у Шляхтинцях  під  Збаражем – місце,  яке  пізніше  полюбляли  відвідувати  Олекса Новаківський,  Євген  Маланюк (1897 – 1968),  Григорій  Смольський (1893 – 1985)  та  інші  культурні  діячі  того  часу.  Микола  Малицький  протягом  1918 – 1919 рр.  в  чині  поручика  брав  активну  участь  в  національно-визвольній  боротьбі  під  прапором  ЗУНР.

Олекса Новаківський
Олекса Новаківський

Хоча  подружжя  Малицьких  постійно  проживало  у  Шляхтинцях,  Ліну  Федорович  немало  пов’язувало  і  з  нашим  містом – зокрема,  її  участь  в  західноукраїнському  літературному  та  культурно-мистецькому  житті  міжвоєнного  двадцятиліття,  одним  з  головних  осередків  якого  був  Львів.  Зрештою, серед  найбільш  фахових  тогочасних розвідок  про  творчість  одного  зі  світочів  львівського  мистецького  середовища  О. Новаківського  було  немало  публікацій   авторства  талановитої  Дарії  Віконської  (що,  у  свою  чергу,  свідчить,  що  майстерню  маестро  вона  відвідувала  нерідко).

Від 1922 р. Л. Федорович-Малицька  активно друкувалася на сторінках галицьких  часописів,  зокрема, “Літературно-наукового вісника”.  З-під її пера виходили  статті на мистецьку тематику, збірки есе, а також монографія “Джеймс Джойс: Тайна його мистецького обличчя” (1934).  Попри  те,  що  доробок  Дарії  Віконської  викликав  неоднозначне  сприйняття  серед  тогочасних  українських   інтелектуалів,  жінка  здобула   авторитет  одного  з найліпших  галицьких  мистецьких  критиків  міжвоєнної  доби.  За  словами  біографа  публіцистки  В. Ґабора, вона  «як  літературний  критик  тяжіла до осмислюючої критики. Критики, яка б спонукала творити нову якість в літературі та мистецтві й  підносила художнє слово на вищий естетичний та філософський рівень».

Ліна Федорович-Малицька (Дарія Віконська)
Ліна Федорович-Малицька (Дарія Віконська)

Натомість  Микола Малицький,  по  завершенні  визвольних  змагань  переслідуваний  польською  владою,  займався  підприємництвом,  продовжував  активну громадську діяльність  на  рідній Тернопільщині,  редагував   газету  «Український  голос»  (згодом – «Українські  вісті»),  підтримував  взаємини  з  політиками  національно-демократичного  табору,  закуповував  книги  для  читальні  «Просвіти»,  надавав  допомогу  кооперативам  «Сільського  господаря»,  товариству  «Луг»  тощо.  1938  р.  він  був  обраний  до  сенату  ІІ  Речі  Посполитої,  у  якому  представляв  Українське   національно-демократичне  об’єднання  (УНДО).

Звичний  плин  життя подружжя  Малицьких  перервала  Друга  світова  війна  й  прихід  до  Галичини  червоних  «визволителів». Розпочалася  кривава  «совєтизація»  краю.  Жертвою  її  впав і Микола Малицький,  котрий  не  захотів    полишати  рідної  землі,  заявивши,  що  нічого  поганого  не  вчинив  своєму  народові.  У  грудні  1939 р.  його  заарештували  за  обвинуваченнями  у  «антирадянській  діяльності»  й  «експлуатації  трудящих».  У  січні  1941-го  Малицького   перевели  до  київської  тюрми  й  через  три  місяці  засудили  до  8  років  ув’язнення  у  виправно-трудовому  таборі.  За  одними  даними,  він  був  убитий  під  час  втечі  більшовиків  в  ході  німецького  наступу  влітку  1941 р.,  за  іншими – помер  навесні  1943-го  на  Сибіру.

Олекса Новаківський. Портрет Миколи Малицького. 1932 р.
Олекса Новаківський. Портрет Миколи Малицького. 1932 р.

Щодо   удови  політика,  то  вона  невдовзі  після  нападу  Німеччини   переїхала  до  Відня.  Однак  1942  р.  повернуся  до  Галичини  й  упродовж  двох  років  мешкала   у  Львові.   З  наближенням  лінії   фронту   в  1944-му,  як  і  чимало  галичан,   подалася  на  Захід,   знов   опинившись  у    Відні.

Навесні 1945-го,  з  приходом  до австрійської  столиці  більшовицької  армії,  вже немолода жінка,  нажахана  жорстокістю  новітньої  орди,  вистрибнула  з вікна  власного  помешкання,  щоб  не  потрапити до рук  убивць свого чоловіка.  Через  кілька  місяців,  23 жовтня 1945 р.,  Ліна  Федорович-Малицька  померла  у  віденській  лікарні…

Так  трагічно  закінчився   земний  шлях  подружжя – двох  неординарних  постатей.  На  жаль,  не  тільки  їхній. Такі трагедії в ті криваві роки відбувалися  майже  на  кожному  кроці.

Олекса Новаківський. Шляхтинці. Начерк. 1924 р.
Олекса Новаківський. Шляхтинці. Начерк. 1924 р.

«Трагічна  смерть  Л.  Малицької  викликала  пригнітаюче  враження  серед  українських  емігрантських  кол. – писав  згодом  на  сторінках  діаспорного  часопису  «Наше  життя»  відомий  галицький  громадсько-політичний  діяч  Василь  Мудрий (1893 – 1966). – Це  ж  бо  була  людина  великої  культури  та  високої  освіти».  Попри  щирі  сподівання,  що  «на  вільній  українській  землі  […]  пам’ять  про  неї  буде  все  жива»,  у  сучасній  Україні,  після  десятиліть  підступного  мовчання, імена великої кількості непересічних особистостей,  представників  духовно-культурної  еліти  нашого  народу, немилосердно  розчавлених  тоталітарною  радянською  системою,   для   ширшого  загалу  й  надалі  оповиті  таємницею…

Олександр ШЕЙКО
(молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського)

  1. Віконська Дарія.  Автобіографія//femmodern.org [Електронний  ресурс].  Режим  доступу:  http://femmodern.org/bografchne/112-darya-vkonska-avtobografya.html;
  2. Ґабор В.  Аристократка  духу:  Дарія  Віконська// femmodern.org [Електронний  ресурс].  Режим  доступу: http://femmodern.org/publkacyi/73-vasil-abor-aristokratka-duhu-darya-vkonska.html;
  3. Госовська М.  Жінка,  що  жила  без  шкіри//Zbruč.eu [Електронний  ресурс].  Режим  доступу:  http://zbruc.eu/node/27428 ;
  4. Гуцал П. Педагог, підприємець,  громадський  діяч  (доля  і  недоля  Миколи  Малицького)//Реабілітовані  історією [Електронний  ресурс].  Режим  доступу: http://www.uk.x-pdf.ru/5istoriya/1258034-16-ternopil-reabilitovani-istori-yu-dvadcyati-semi-tomah-golovna-redakciyna-kolegiya-makovska-tronko-marchuk-golova-m.php ;
  5. Дарія зі  Шляхтинців:  любов  і  трагедія  Віконської//20  Хвилин [Електронний  ресурс].  Режим  доступу: http://te.20minut.ua/Nashe-mynule/dariya-zi-shlyahtinciv-lyubov-i-traghediya-vikons-koyi-10476383.html;
  6. Лакінський Є.  Богемна  Галичина  30-х.  «Українізований»  абсент  і  подорожі  світом//Тексти.org.ua [Електронний  ресурс].  Режим  доступу:  http://texty.org.ua/pg/article/editorial/read/46086/Bogemna_Galychyna_30kh_Ukrajinizovanyj_absent_i_podorozhi;
  7. Мудрий В. Ліна  Федорович-Малицька//Наше  Життя. – грудень 1950. – Рік VІІ, Ч. 12.  [Електронний  ресурс].  Режим  доступу: http://www.unwla.org/ourlife/pdf/Our_Life_1950-12.pdf;
  8. Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998. – 332 с.;
  9. Пеленський Є.-Ю.  Сучасне  західньо-українське  письменство:  Огляд  за  1930 – 1935 рр.//femmodern.org. [Електронний  ресурс].  Режим  доступу: http://femmodern.org/lteraturna-kritika-konteksti/84-yevgen-yuly-pelenskiy-suchasne-zahdno-ukrayinske-pismenstvo-oglyad-za-1930-1935-rr.html;
  10. Сліпий  Й. Спомини. – Львів – Рим, 2014. – 608 с.

 

 

  1. Олекса Новаківський. Портрет Ліни Федорович-Малицької. Начерк. 1920-ті рр.;
  2. Олекса Новаківський;
  3. Ліна Федорович-Малицька  (Дарія  Віконська);
  4. Олекса Новаківський. Портрет  Миколи  Малицького. 1932 р.;
  5. Олекса Новаківський.  Шляхтинці.  Начерк. 1924 р.

Львів’янин, який помер в Парижі

Львів’янин, який помер в Парижі

Він помер від алкоголізму маючи всього лиш 44 роки і часто жартував, що якби не алкоголь, то він би не написав і половини своїх книг.  Світовий письменник, який народився в місті Броди Львівської області став улюбленим і шанованим для безлічі людей. Відгуки, захоплення та спогади про Йозефа Рота і його творчість можна знайти і сьогодні в інтернет-мережі на багатьох мовах і в багатьох країнах.

Йозефу Роту 3 роки (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)
Йозефу Роту 3 роки (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)

Йозеф Рот народився у 1894 році в єврейській сім’ї  в часи Австро-Угорської імперії.  Тата свого він не знав – той зійшов з розуму ще до його народження, хоча мати казала Йозефу, що той помер. Існує версія, що причиною хвороби батька були невдачі на роботі, коли він працював комівояжером (торговим агентом). Йозеф навчався в Цісарсько-королівській гімназії імені кронпринца Рудольфа у Бродах, де досить добре вивчив німецьку мову. Польську та українську він також знав, хоча і недосконало.

http://rereadinglives.blogspot.com/2013_11_01_archive.html

Львів Йозеф Рот знав добре, адже часто на канікули приїжджав до свого дядька Зигмунда Грюбеля, який фінансово допомагав їхній сім’ї. Хлопчина переїхав сюди, коли вступив на навчання до Львівського університету, де вивчав германістику і філософію. Мешкали вони за тодішньою адресою Гофманштрассе, 7 (сьогодні Чехова, 7) – зараз тут встановлено меморіальну таблицю пам’яті  відомого письменника.

Однак з дядьком Йозеф не дуже ладив, адже постійно відчував фінансову залежність і тиск на нього з боку родича, тому переїхав продовжувати навчання до Відня. Іншою причиною переїзду було й те, що своє майбутнє він бачив саме закордоном. Протягом свого життя,  уже відомим, він періодично повертається до Лемберга, відвідуючи рідних.

Тут жив Йозеф Рот – вулиця Чехова, 7 (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Тут жив Йозеф Рот – вулиця Чехова, 7 (фото Тетяна Жернова, 2016р)

Тематика міста, де народився, а також Галичини, однозначно присутня у його творах. Хоча згадував він про Галичину з якимось сумом,  як про заручницю габсбурзької бюрократії – «Вона була етапом або фронтом. Але в неї є власна втіха, власні пісні, власні люди і власний блиск; сумний блиск знеславленої» – писав Рот в репортажі 1924 року.

Дехто вважає, що своєю ідентичністю твори митця завдячують саме Галичині, адже справжньої вітчизни він так ніколи і не знаходив – все життя кочував з країни до країни, працюючи журналістом і письменником. Франція, Австрія, Нідерланди, Німеччина ставали його тимчасовими домівками.

Йозеф Рот – портрет Вільяма Фюера (джерело фото http://www.josephroth.de/)
Йозеф Рот – портрет Вільяма Фюера (джерело фото http://www.josephroth.de/)

В одній із книг Рот так описав свого персонажа (вважають, що самого себе) – офіцера австрійської армії Франца Морстіна, котрий жив у власному маєтку в галицькому Лопатіно (Лопатині) (Львівська область біля Бродів) : “Він був вищий за всяку національність, а значить, справжньою знаттю. Якби хтось запитав його, наприклад (але кому в голову навіть прийшло б таке безглузде запитання?), до якої національності або раси він належить, граф би відчув себе втраченим, навіть збентеженим від такого запитання і, швидше за все, тужливим та трохи ображеним”.

Йозеф Рот (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)
Йозеф Рот (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)

Треба зазначити, що великою травмою для письменника, окрім відсутності батька, стало те, що його улюблена дружина – Фредерік Райхлер, захворіла на шизофренію. Вона була надзвичайною красунею з простої сім’ї галицьких євреїв.

Фредерік Райхлер – дружина Йозефа Рота (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)
Фредерік Райхлер – дружина Йозефа Рота (джерело фото https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/)

З 1929 року письменник проводить багато часу в психіатричних лікарнях, доглядаючи за дружиною. Рот багато випиває, хоча не припиняє писати. В цей період він пише одні з найвідоміших його творів  – «Марш Радецького» і «Йов» (улюблений твір Марлен Дітріх).

Готель «Брістоль» на Карл-Людвігштрасе, 21 (сьогодні проспект Свободи, 21) (джерело фото http://photo-lviv.in.ua/bristol-persha-hotelna-imperiya-u-lvovi-istoriya-u-zobrazhennyah/)
Готель «Брістоль» на Карл-Людвігштрасе, 21 (сьогодні проспект Свободи, 21) (джерело фото http://photo-lviv.in.ua/bristol-persha-hotelna-imperiya-u-lvovi-istoriya-u-zobrazhennyah/)

Єврейський письменник Сома Моргенштерн пригадує зустріч з Йозефом в ресторації відомого Львівського готелю «Брістоль»  1914 року, коли Рот приїжджав до Львова. Він описує Йозефа як людину, в якій постійно відчувався сум через відсутність батька і зацікавлення старшими панами, які знаходились в ресторації: «Раптом він запитав мене: «А як ти уявляєш себе старим? Як ти думаєш, як виглядатимеш? Як житимеш? Що робитимеш?» Така думка ніколи мені в голову не приходила, і я сказав йому про це. Він дуже здивувався. Я пояснив це тим, що в нашій родині з боку батька заледве були чоловіки похилого віку. «Не думаю, що буду тут винятком, та це мене якось не турбує і я не думаю про це». «А я так, — сказав Рот — я дуже часто про це думаю. І я постійно бачу себе таким: старим, худорлявим дідуганом. На мені довгий чорний одяг з довгими чорними рукавами, які майже повністю вкривають мої руки. На дворі осінь, і я виходжу в сад погуляти і плету там хитрі інтриґи проти моїх ворогів. Проти моїх ворогів і проти моїх друзів теж підступні інтриґи», Я здивовано глянув на нього. Він був серйозний, коли змальовував таку перспективу майбутнього і він справді нею тішився. Ці питання і відповіді, які сам на них давав, він нерідко повторював мені упродовж десятиліть, завжди з тим самим задоволенням, не пропускаючи ні штриха із загальної картини. Завжди ті довгі рукави, і завжди ті інтриґи. Підступні інтриґи. Проти ворогів і друзів».

Йозеф Рот в Парижі в 1925 році ( джерело фото http://www.nybooks.com/articles/2011/12/22/joseph-roth-going-over-edge/)
Йозеф Рот в Парижі в 1925 році ( джерело фото http://www.nybooks.com/articles/2011/12/22/joseph-roth-going-over-edge/)

Йозеф Рот помер на 44-му році життя, у 1939, в одній з паризьких лікарень, похований недалеко від Парижу. Дізнавшись про смерть свого друга Ернста Толлера, він запив так, що потрапив в лікарню і через 4 дні його не стало. Алкоголь поступово руйнував його, при тому, що він був високооплачуваним письменником і журналістом, грошей у нього постійно не було. Свого помешкання він  не мав, жив в готелях і на зйомних квартирах, статті та романи писав в кав’ярнях чи готельних номерах.

Йозеф Рот (праворуч) в одній кав’ярень 1936р (джерело фото http://lifedays-seite.de/literatur001-42_anhang_roth_bilder.html)
Йозеф Рот (праворуч) в одній кав’ярень 1936р (джерело фото http://lifedays-seite.de/literatur001-42_anhang_roth_bilder.html)

У європейських столицях – Відні, Парижі і Берліні – висять меморіальні дошки на будинках, де проживав Рот. До сторіччя його народження Австрія випустила поштову марку з зображенням письменника. Він написав близько 28 творів, багато журналістських робіт, останнім твором була новела «Легенда про Святого Пияка». Світову славу Рот отримав уже на жаль після смерті – в післявоєнні роки його роботи збирали звідусіль – з газет, журналів, вцілілих книг, перекладали на безліч мов світу.

Поштова марка з Йозефом Ротом (джерело фото https://www.pinterest.com/pin/569705421590733472/)
Поштова марка з Йозефом Ротом (джерело фото https://www.pinterest.com/pin/569705421590733472/)

«Марш Радецького» – один з найвідоміших творів, був двічі екранізованим. Центр подій, що відбуваються в творі – саме рідне містечко Броди. Впливовий критик Марсель Райх-Раницький включив його в 20-ку найкращих романів, написаних німецькою мовою.

 Екранізація фільму «Марш Радецького» в 1994 році (джерело фото http://www.imdb.com/title/tt0108900/)
Екранізація фільму «Марш Радецького» в 1994 році (джерело фото http://www.imdb.com/title/tt0108900/)

В одній зі своїх статей Йозеф Рот так описував Львів:

«Багатомовна забарвленість міста Лемберґа рано-вранці напівсонна, напівбадьора. Це ніби перші молодощі строкатості. Молоді селянки з кошиками їдуть головною вулицею на возі, пахне сіно. Катеринщик музичить якусь народну пісню. Солома та січка трусяться на бруківку. Жінки, що заходять до цукерні, вдягнуті в останні паризькі туалети, сукні, котрі вже допоминаються того, щоб бути «творіннями». У провулку вибивають килими. Адам Міцкевич, великий польський поет, стоїть посеред вулиці. Біля його підніжжя патрулюють євреї у кафтанинах, то гендлярська варта.»

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

  1. Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто (http://www.e-reading.club/bookreader.php/1040026/Ginrihs_-_Lemberg-Lw%26%23243%3Bw-Lviv._Fatalne_misto.html)
  2. http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_yozef_rot&objectId=1082480
  3. https://lebenskunstmyblog.wordpress.com/2012/06/15/joseph-rot-wien/
  4. https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D1%82,_%D0%99%D0%BE%D0%B7%D0%B5%D1%84

Від найдавнішого готелю до новітнього банку – історія будинку №4 на площі Міцкевича

Останніми роками у Львові склалась тенденція, що багато давніх будівель після так званих реконструкцій та перебудов втрачають свій унікальний архітектурний вигляд, а часом набувають взагалі відверто огидних рис. Та, на щастя, трапляються й протилежні ситуації, коли перебудова знову повертає, зруйнованій часом та попередніми горе архітекторами, чи такими ж власниками первинний вигляд споруди, надаючи їй оновленої архітектурної цінності. Зокрема, це стосується й будинку під номер №4 на площі А.Міцкевича.

Вигляд готелю "Європейський" на літографії К.Ауера 1847 року
Вигляд готелю “Європейський” на літографії К.Ауера 1847 року

Первинну історію будівлі під номером 4 на площі Міцкевича слід пов’язувати з виникненням у 1804 році готелю «Європейський» (“Hotel d’Europe”), який вважається одним із найдавніших у нашому місті. Щоправда, достеменно невідомо, чи саму будівлю споруджено в цьому ж році, чи готель було відкрито у вже існуючій до того споруді. Більш ймовірним видається перший варіант, оскільки сусідні будинки було збудовано теж на початку XIX ст. Початкова будівля готелю у перші роки після його заснування мала всього лиш один поверх.

Площа Марійська та готель "Європпейський" на початку XX ст.
Площа Марійська та готель “Європпейський” на початку XX ст.

У 1826 готель змінює своїх власників. Новий володар «Європейського» Кароль Мате ініціює його перебудову, після якої будівля уже мала два поверхи (партер і перший поверх). Також готель мав аж три брами та незвично високий дах. До 1870-х рр. інші перебудови не згадуються, однак на літографіях 1847 року помітно уже 4-поверхову будівлю, томж або в 1826 році було зведено не 2, а 4 поверхи, або ж до 1847 року відбулась ще одна, не згадана у відомих джерелах перебудова.

Готель "Європейський" до перебудови 1935 року. Фото 1920-х рр.
Готель “Європейський” до перебудови 1935 року. Фото 1920-х рр.

У 1870-х рр., коли відбувається наступна перебудова готелю, у нього були уже нові власники – родина Альзнерів. Саме тоді будівля стає виконаною в неоренесансному стилі, тобто набуває вигляду схожого до того, що ми маємо шанс спостерігати сьогодні. У цей період окрім готелю в будівлі діяла ще  книгарня й друкарня Францішека Ріхтера, в якій друкувалися популярні львівські газети «Кур’єр Львівський» та «Стріха». У 1883 році книгарня змінила свого власника – ним став Герман Альтенберг. А на даху будинку в 1877-1887 рр. містилося фотоательє Едварда Тшемеського, а пізніше – Кароля Рошкевича, Людвіка Вележинського.

Готель Європейський після перебудови 1935 року. Фото 1935-1939 рр.
Готель Європейський після перебудови 1935 року. Фото 1935-1939 рр.

В 1895 році готель придбав ресторатор Альберт Сковрон (Шковрон), на замовлення котрого архітектор З.Сулковський прибудував у дворі готелю ресторан.

Вигляд будівлі колишнього готелю перед її демонтажем в 2000-х роках. Фото 2000-2004 рр.
Вигляд будівлі колишнього готелю перед її демонтажем в 2000-х роках. Фото 2000-2004 рр.

У 1920 році готель уже вкотре змінює свого власника. На цей раз ним стає Антоній Увєра. В тридцятих роках виникла потреба в реконструкції будівлі, що знаходилась не в найкращому стані. Спочатку кілька проектів перебудови споруди виконав архітектор Зигмунт Шмукер. Однак вони були відкинуті магістратом. Нарешті в 1935 році архітектор Фердинанд Касслер розробив черговий проект реконструкції, який і було прийнято до реалізації.

Перебудований готель значно спотворився в свому зовнішньому вигляді. Замість неоренесансного головний фасад перероблено у стилі функціоналізму. Сама будівля стала вищою ще на поверх. Оновлений готель мав 65 номерів, вартість яких коливалась від 4 до 9 злотих на добу. За класифікацією готель вважався першорядним, тобто вищого класу, і одним із кращих у місті. В 1939 році на першому поверсі готелю відкрилась кав’ярня “Штука” з інтер’єрами роботи Зигмунта Федорського.

Колишній будинок готелю "Європейський", де зараз міститься "Укрексімбанк". Сучасне фото
Колишній будинок готелю “Європейський”, де зараз розміщено “Укрексімбанк”. Сучасне фото

З приходом радянської влади будівля і далі виконувала функції готелю. Однак, у 1949 році назву «Європейський» було змінено на «Україна». В результаті неналежного догляду за спорудою на час здобуття Україною незалежності будинок готелю перебував в аварійному стані.

Частина будівлі "Укрексімбанку" з вулиці Вороного. Сучасне фото
Частина будівлі “Укрексімбанку” з вулиці Вороного. Сучасне фото

На початку 2000 років колишній будинок готелю в буквальному сенсі почав обвалюватися. Після проведення усіх експертиз було прийняте рішення повністю розібрати споруду разом з фундаментами і зводити новий будинок заново. Однак це був той рідкісний випадок коли перебудова здійснювалася з дотриманням усіх процедур, що вимагають пам’ятки архітектури. Були проведені обміри та описи старої будівлі, зафіксовані усі її будівельні періоди. Зводити ж новий будинок вирішили у стилі третього будівельного періоду, тобто у стилі неоренесансу. Головний фасад своїм виглядом фактично ідентичний з тим, що ми можемо бачити на давніх фото. Однак нова будівля розбудована значно більше вглиб ділянки і має вихід на вулицю Вороного. До експлуатації будинок було здано у 2006 році. На сьогодні тут розміщено «Укресімбанк».

Володимир Прокопів

Джерела:

  1. Вікіпедія
  2. www.wikimapia.org
  3. Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова (1939-2009). — Львів : Апріорі, 2009. — С. 459
  4. Харчук Х. «Європейський», готель // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 2. — С. 268

Український «Lviv Art Fair», що увійшов у десятку фестивалів «Art Fair» у світі (відео)

Український «Lviv Art Fair», що увійшов у десятку фестивалів «Art Fair» у світі

В понеділок, 2 травня 2016 року, у Львові, в приміщенні Львівського Палацу Мистецтв, що на вулиці Коперника, 17, відбулось відкриття міжнародного фестивалю «Lviv Art Fair».

Основною метою фестивалю стало поєднання в цілісному просторі Палацу Мистецтв різних напрямків та стилів сучасного мистецтва – художників, письменників, кінематографів та шанувальників художнього фото. Керівником проекту є львів’янка Ірина Кириченко-Оврах  – художниця, член Спілки дизайнерів України.

Сам проект, присвячено творам мистецтва початківців.  Молодь, яка жодного разу не брала участі у виставках, отримала унікальну можливість показати свої роботи на експозиції.

“Lviv Art Fair”  – це демонстрація авангардного, сучасного, класичного та експериментального мистецтва (живопис, скульптура, кераміка, графіка, фотографія, література і т.д.) учасників з: Алжиру, Голландії, Індії, Італії, Марокко, Нігерії, Німеччини, Об’єднаних Арабських Еміратів (Дубай), України, Франції.

Протягом п’яти яскравих днів відвідувачі матимуть унікальну можливість насолоджуватися шедеврами сучасної експериментальної кінематографії, колекціями дизайнерського жіночого одягу, шоколадними скульптурами та концертною програмою за участі українських та закордонних гуртів (на відкритті виставки ексклюзивно виступив артист з Франції Lord Wilmore ).

На відкритті фестивалю відвідувачі мали можливість поспілкуватися з гостями виставки, які приїхали із різних країн світу, а також представниками мистецьких спілок та художніх галерей.

Також протягом проведення фестивалю охочі зможуть взяти участь у різних майстер -класах від народних майстрів, а маленькі гості зможуть відвідати ігрові та освітні зони.

05 травня 2016 року в рамках фестивалю заплановано аукціон з продажу картин, кошти від якого будуть передані до дитячих будинків.

Ористарх БАНДРУК

Фінансові махінації і підробка заповіту у давньому Львові

Фінансові махінації і підробка заповіту у давньому Львові

Святість та людські чесноти закінчуються там, де починаються гроші і маєтки. Пожадливість і бажання наживи можуть непомітно заковтнути дружбу, найщиріші почуття, або навіть стерти родинну лінію. “І пішов брат на брата” – це не завжди літературне знаряддя, не формула для замилювання очей, а інколи і гірка правда, з присмаком горя. Траплялися подібні випадки і в історії Львова. Один з них пропонуємо Вашій увазі.

Вигляд заповіту Наполеона Бонапарта. Фото з www.repubblica.it
Фрагмент заповіту Наполеона Бонапарта. Фото з www.repubblica.it

Коли межу перейдено і вороття немає, повернути справедливість та відстояти чистоту імені може хіба лише суд. Тому й звернувся у 1611 році Анджей Варґотський, житель Львова, єзуїт, до Римської курії зі справою про крадіжку грошей та підробку заповіту. Усе б нічого, з ким не буває, але оскаржував він свого рідного брата, також єзуїта, Бартоломея. До списку обвинувачених потрапив і ректора львівського колегіуму єзуїтів, Станіслав Криський. Звинувачував їх Анджей Варґотський у підробці заповіту померлого брата, також єзуїта, Валеріана Варґотського. О. Анджей писав до Риму, що о. Бартоломей та о. Станіслав незаконно присвоїли собі його гроші.

Приміщення колегіуму єзуїтів. Фото з zbruc.eu
Приміщення колегіуму єзуїтів. Фото з zbruc.eu

Вдавшись до мови цифр, позов можна перефразувати наступним чином. Валеріан поклав до вірменського банку 6000 злотих на ім’я Анджея і обумовив це у своєму заповіті. Бартоломей підробив документ, привласнив собі ці кошти та передав їх ректорові колегіуму Криському. При цьому, у справі фігурують ще 1800 злотих, які Валеріан передав єзуїтам та ректору раніше і які були нерозумно використані. Не обійшлось там, на думку Анджея, без привласнення частини подарованих коштів.

"Банкіри" XVI століття. Картина К. Массейса. Фото з narodna-osvita.com.ua
“Банкіри” XVI століття. Картина К. Массейса. Фото з narodna-osvita.com.ua

Справа набула значного розголосу. Вона підігравалась ворожістю до єзуїтів загалом з одного боку та побутуванням в суспільній думці стереотипу що члени ордену займаються фінансовими махінаціями та видурюють з людей грошей з іншого. Розгляд справи було віддано львівському архієпископському суду. Доручили її препозиту Юзефу Пшечковському та архідиякону Яну Барановському.

Суд у XVII столітті. Фото зwww.adamsmith.org
Суд у XVII столітті. Фото зwww.adamsmith.org

Вони, першим ділом, почали вимагати у єзуїтів письмової відповіді на кожен з пунктів, у яких їх оскаржував Варґотський, а також показати угоду з Валеріаном. В випадку відмови, судді грозили єзуїтам програною справою. Члени Товариства Ісуса виконувати висунуті вимоги відмовились, посилаючись на привілеї надані з Риму, якими їх було захищено (це, зокрема, право на власний суд). Незадовго по тому, ректор Криський звернувся до папського нунція Сімонетті у Варшаву і виклав йому суть справи.

Колегіум єзуїтів у Львові. Фото з www.wikiwand.com
Колегіум єзуїтів у Львові. Фото з www.wikiwand.com

Сімонетті спробував розібратись у ситуації і схилити обидві сторони до компромісу. В наслідок цього, було вирішено призначити комісію суддів, до якої мали входити такі духівники, як священик Анджей Ліпскі, канонік капітули з Гнєзно Ян Бішєнський, представник нунція Сімонетті Анджей Лукомський і ін. Суд призначили на 11 листопада 1611 року.

Печатка ректора львівських єзуїтів. Фото з zbruc.eu
Печатка ректора львівських єзуїтів. Фото з zbruc.eu

На засіданні були присутні провінціал (керівник провінції, ієрархічної одиниці) єзуїтів Пьотр Фабрицій, ректор Станіслав Криський, отці Бартоломей Варготський, Томаш Станіш і ін. Майже на самому початку засідання, Анджей Варґотський написав письмову декламацію, у якій відмовлявся від попереднього позову: “Я А. В. визнаю, що погано інформований і наївний, несправедливо поскаржився до Святої столиці у Ватикані на отців Товариства Ісуса Львівського колегіуму у привласненні коштів померлого Валеріана і фальшуванні заповіту”.

Костел єзуїтів на поштівці. Фото з poshtivka.com
Костел єзуїтів на поштівці. Фото з poshtivka.com

Відтак, цим документом усю роботу було зроблено. Суд лише затвердив рішення, проголосивши оволодіння єзуїтами відповідною сумою справедливим, а Бартоломея власником і розпорядником коштів Валеріана. Окремо регулювались відносини єзуїтів і з Анджеєм Варґотським. Оскільки той добровільно зізнався у своїй помилці і мав попередні значні заслуги перед орденом “словом і пером”, суд заборонив єзуїтам позиватись на нього у справі завдання моральної шкоди. Рішення про те, як повести себе з, на той момент, єзуїтом Анджеєм Варґотським, суд залишив на розпорядження членів ордену. Через якийсь час о. Анджея було виключено.

Костел єзуїтів. Фото з poshtivka.com
Костел єзуїтів. Фото з poshtivka.com

Чому о. Анджей Варготський по ходу справи змінив свою думку, до кінця сказати важко. Судячи з його розкаяння, можна припустити, що з Ватикану було надіслано документ, який змінив його позицію, імовірно це був оригінал заповіту о. Валеріана. Даний варіант виглядає найбільш імовірним. Не можна відкидати, що він просто психологічно не витримав перебігу судового процесу і протистояння одному з найпотужніших католицьких орденів та одній з найвпливовіших львівських громад. Шанувальники теорії змов та таємних товариств, можуть припустити, що єзуїти “порозмовляли” з ним у позасудовому форматі і схилили відкликати позов. Судовий процес добіг логічного закінчення: вирок було озвучено. Тим не менше, ця історія відійшовши в  минуле, зі знаками питання, незакінченою….

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Мельник І. Львівський університет засновували шість разів // Zbruc, 2016 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zbruc.eu/node/46487
  2. Zaɬȩski S. Jezuici w Polsce. – Krakόw, 1904. – T. IV. Cz. II. Kolegia I domy zaɬoźone w pierwszej dobie rządόw Zygmunta III. 1588 – 1608. – С. 654 – 656.

 

Історія львівської бруківки, або камінь – як символ старого і сучасного Львова

Про неї згадували поети у своїх віршах, а письменники – у творах, митці змальовували її у своїх картинах, а фотографи цього та минулого століття – шукали найкращий ракурс для знимкування…  Це щось таке без чого Львів не був би Львовом і в цьому переконані всі його мешканці – це львівська бруківка.

Фото бруківки. Джерело: <a href="http://any-type-tour.com/Lviv/articles.php?ch=11">http://any-type-tour.com/</a>
Фото бруківки. Джерело: http://any-type-tour.com/

“У Львові вже у 1452 р. Ринок і головніші вулиці були бруковані” – виявляється це була перша відома нам згадка про львівську бруківку. І залишена вона у хроніці губернатора Львова – Бартоломея Зіморовича. Цікаво, що виготовленням та укладанням бруківки займався не будь-хто,  для цього існувала навіть окрема професія – т. зв. брукарі, яких “місто утримувало, щорічно оплачуючи їхню роботу”.

Жителі міста Львова (особливо у центральній частині), вийшовши зі свого помешкання, мали потрапляти на зручні та комфортні дороги. Для цього, з міської скарбниці постійно виділялися кошти для “впорядкування площ, тротуарів, доріг”. Львів’яни, звичайно були задоволені міською владою, яка постійно вдосконалювала зовнішній вигляд місцевості, а гості міста – приємно здивовані.

Не дивно, що площа Ринок стала першою територією, на якій було покладено бруківку, тут ще й відбувалися корисні для суспільства експерименти:  “Навколо Ринку перед будинками іде тротуар, гладко викладений тесаним камінням. Він такий широкий, що можуть іти чотири особи разом або дві пари назустріч одна одній”.

Стара бруківка гріє ніжно,
Слова з фонтану воду п’ють,
Різець років, неначе Пінзель,
У камені шукає суть.

Кузан В.

Процес укладання бруківки був довготривалий, проте цікавий: спочатку потрібно було видобути натуральний камінь, для цього – місто використовувало найкращі каменоломні. Потім шматки каменю обтесували до спеціальної форми, і цією ювелірною роботою займалися лише досвідчені майстри, котрі вміло оперували молотком та теслом.  Проте, варто зазначити, що вулиці міста Львова, свого часу, були вимощені не тільки кам’яною, але й дерев’яною бруківкою. Побачити її можна було у тих місцях: “де гуркіт возів та цокіт копит могли заважати працювати львівській еліті”, а також під вікнами міських багатіїв, котрі могли собі дозволити придбати дерев’яну бруківку, яка була значно дорожча за кам’яну.

Левеня – воно ж дитина,

Хоче гратись, пустувати
І зубами гризти ґрати.
І бруківкою кидатись
.

Людкевич М.

Виготовлення дерев’яної бруківки теж було своєрідним мистецтвом. Для цього використовували міцну та несхильну до гниття деревину – сосну. Бруки найчастіше виготовляли прямокутної форми і викладали на піскову основу, щоб вона протрималась якнайдовше, крім того, проміжки між плитками заливали смолою, щоб цеглини не набирали води.

Завдяки давнім записам дізнаємось, що дерев’яною бруківкою було вимощено територію попід стінами Галицького сейму (тепер – Львівський Національний університет імені Івана Франка) та на вулиці М. Грушевського – де, на той час, знаходився головний корпус університету. Крім згадуваних місць, були ще й інші, наприклад, дерев’яну бруківку у проході Глинянських воріт можна побачити і до сьогоднішніх днів.

Наталія ДАНИЛІВ

Джерела:

  1. Марчук Л. “Каштани падають на брук, тук-тук”. [Електронний ресурс] / Віче // Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2260/
  2. Дерев’яна бруківка Львова. [Електронний ресурс] / AnyTipeTour // Режим доступу: http://any-type-tour.com/Lviv/articles.php?ch=11

Як обливалися у Львові (відео)

Як обливалися у Львові

Вчора, 2 травня, на площі Ринок у Львові відбулося святкування «Поливаного понеділка». Тут зібралися сотні молодих людей, які веселяться та обливали один одного на повну.

Уже третій рік поспіль У Львові на Площі Ринок облаштовують спеціальне водяне містечко. Люди обливаються «лава на лаву». Біля міської ратуші знаходились зони набору води, а також «суха зона», де відвідувачі свята могли обсушитись та переодягтися. Воду для забави на пл. Ринок постачають з 12.00.

Цьогоріч перед входом на Площу Ринок також встановили водяні ворота, з яких текла вода, аби перехожі одразу розуміли, що на території вони можуть намокнути до нитки. Для тих, хто задля цього й прийшов, на площі поставили великі ванни з водою для “експрес-зачерпування”.

Нагадаємо, що «Поливаний понеділок», він же – «Обливаний понеділок», «Великодній понеділок», «Уливанка», «Волочильний понеділок» – другий день Великодніх свят, понеділок опісля Великодня, і це день, коли, за стародавнім звичаєм,  хлопці обливають дівчат водою.

Наталка СТУДНЯ

Львів’янин, що не злякався російських військ

Влітку 1914 року вибухнула Перша світова війна, а вже 3 вересня Львів на 293 дні було окуповано російськими військами. Напередодні цього майже уся верхівка магістрату та губернаторства поспіхом евакуювались в безпечніші міста, однак були ті, хто маючи можливість не перебувати в місті в час його окупації не злякалась та не залишили Львів. Серед таких постатей варто виділити Тадеуша Рутовського, котрому багато львів’ян, що пережили той неспокійний час, завдячують життям.

Тадеуш Рутовський, фактичний президент Львова в час російської окупації 1914-1915 рр.
Тадеуш Рутовський, фактичний президент Львова в час російської окупації 1914-1915 рр.

Сьогодні у багатьох публікаціях на тему історії Львова можна зустріти світлину 1914 року, на котрій похилий на вигляд чоловік передає на Личаківській рогатці символічні ключі від міста командувачу російських військ генералові Роде. Ким же був цей старенький чоловік?!

Вілла "Паллатин", в котрій мешкав Т. Рутовський. Сучасне фото
Вілла “Паллатин”, в котрій мешкав Т. Рутовський. Сучасне фото

Тадеуш Рутовський, поляк за походженням, народився в невеликому польському містечку Тарнув в 1852 році. Походив він з доволі знатної сім’ї – його батько свого часу був міським головою Тарнува. Заможне походження дозволило йому отримати доволі хорошу освіту у Відні, де він уже наприкінці 1870-х років став доктором філософії.

Свою кар’єру Рутовський розпочав як журналіст та публіцист. Його статті друкувалися в таких газетах та журналах як «Ekonomist Polski», «Gazetа Narodowа», «Muzeum», «Nowа Reformа», «Przełom», «Słowо Polske». У 1884 році він перебирається на постійне проживання до Львова. Тут розпочинається його діяльність як депутата – обирався послом до Галицького Крайового сейму та до парламенту у Відні. Досить багато зусиль Рутовський доклав для вирішення політичних стосунків між поляками та українцями, зокрема підтримував позицію українців щодо збільшення їхньої квоти у парламенті.

З 1905 року Рутовський стає віце-президентом Львова. На цій посаді його й застає війна у 1914 року. Коли наприкінці серпня – на початку вересня більшість міських та губернських урядників поспіхом покинули місто Рутовський вирішив не тікати. Оскільки 2 вересня серед інших Львів покинув його президент – Юзеф Нойман, то Рутовському нічого не залишалось як одягнути на шию церемоніальний ланцюг міського голови та вирушити на Личаківську рогачку, де він і вручив ключі від міста Василю фон Роде.

Вулиця Тетральна названа ще за життя Рутовського його іменем у 1916 році. Фото 1916 року
Вулиця Тетральна названа ще за життя Рутовського його іменем у 1916 році. Фото 1916 року

Після здачі міста його градоначальником було призначено російського генерала Ейхе. Однак, росіяни Львова не знали, і керувати ним не уміли, а тому фактичні обов’язки по керівництву муніципального господарства міста продовжував займатись Тадеуш Рутовський. До речі, коли росіяни поставили вимогу надати їм від кожної громади міста по 4 заручники, то від поляків Рутовський запропонував і свою кандидатуру. Однак його  пропозиція була відхилена, оскільки він фактично керував містом.

Колекційна монета видана на честь Т.Рутовського
Колекційна монета видана на честь Т.Рутовського

До однієї з найбільших заслуг Рутовського на посаді фактичного керівника Львова слід віднести відкриття у Львові кількох пунктів обігріву та харчування. Внаслідок фінансової політики окупаційної влади та й в цілому обставинами війни населення Львова опинилось фактично без грошей та без їжі, та перебувало на межі голоду. Тому існування публічних столових багато кого рятувало від голодної смерті. Відомо, зокрема, що такі заклади були на площі Святого Теодора та на площі Стрілецькій (Д.Галицького).

На фото на урочистому місці ймовірно сидить Т.Рутовський, після свого повернення з російського ув'язнення. Фото 1917 року
На фото на урочистому місці ймовірно сидить Т.Рутовський, після свого повернення з російського ув’язнення. Фото 1917 року

Наприкінці червня 1915 року коли російська окупаційна влада покидала місто, вона вирішила забрати з собою 44 іменитих львів’ян серед котрих опинився й Тадеуш Рутовський. Загалом йому довелось пробути у Росії 17 місяців після чого він тріумфально повернувся до Львова. Однак неспокій війни та заслання підірвали здоров’я вже немолодого Рутовського і 1918 року він помер у Крехові та був похований на Личаківському Кладовищі у Львові.

Могила Т.Рутовського на Личаківському кладовищі
Могила Т.Рутовського на Личаківському кладовищі

На честь Рутовського було випущено колекційну монету з його зображенням на аверсі. Окрім цього, в 1916 році його іменем було названо вулицю Театральну, до речі, ще за життя. Іменем Рутовського було також названо і ремісничу бурсу у Львові.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. “Вчерашние богачи оказались нищими. Население голодало, в городе не было хлеба, соли, сахара, мяса” // http://gazeta.ua/articles/history-journal/_vcherashnie-bogachi-okazalis-nischimi-naselenie-golodalo-v-gorode-ne-bylo-hleba-soli-sahara-myasa/577332?mobile=true
  2. O Tadeuszu Rutowskim (1852-1918) // http://www.up.krakow.pl/konspekt/konspekt9/szocki9.html
  3. 4 вересня 1914 р.: Росіяни у Львові. «Від моменту появи на ратуші білого прапора в місті запанувало очікування» // http://bruchwiese.livejournal.com/366207.html
  4. http://www.castle-way.com.ua/2015/06/12.html
  5. Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006 – 316 с.
  6. Котлобулатова І. Львів на фотографії-2:  1860-2011. – Львів, 2011.

Майстер львівської скульптури: Тадеуш Баронч

Сьогодні, мало хто з львів’ян зможе згадати ім’я свого славетного земляка, одного з найбільш оригінальних львівських скульпторів ХІХ століття – Тадеуша Баронча. Ця непересічна для свого часу творча особистість, сьогодні фактично забута, тож пропонуємо вам поглянути на життєвий шлях цієї творчої та активної людини.

Тадеуш Баронч
Тадеуш Баронч

 Народився Тадеуш у Львові, у родині вірменина Якуба Баронча — власника готелю «Краківського». Барончі – розповсюджене прізвище серед вірмен Східної Галичини та Румунії. До роду Барончів належали відомі діячі Церкви (зокрема, знаний історик галицьких вірмен Садок Баронч (1814–1892). Тадеуш Баронч походив із вірмен, що найімовірніше переселилися до Львова з Бессарабії в середині ХІХ століття. Він навчався у школі кадетів у Гайнбурзі, після чого відвідував реальну школу у Львові. Мистецьку освіту Тадеуш почав здобувати у Краківській школі мистецтв у 1868–1869 роках. Після цього він вирушає до Мюнхена, де стає учнем Макса Віндмана у Академії мистецтв, де він перебуває у 1869–1871 рр. Наступною на його шляху стає Флоренція, де він вдосконалює своє мистецтво ц майстерні Августо Рівальто. До Львова Тадеуш повертається у 1876 році.

Леонардо Марконі
Леонардо Марконі

Дослідники відзначають, що більша частина його творчого життя, минула в добу історизму. Відповідно, можна сказати, що його твори є своєрідним синтезом мюнхенської і віденської скульптурних шкіл. Тадеуш від 1870-х років мав майстерню у готелі «Краківському» (який належав його батькові) на пл. Бернардинській (сьогодні площа Соборна). Ранні роботи Баронча відносять до пізнього романтизму (до 1875) більш пізні — до реалізму, неоренесансу і необароко. Баронч прославився також своїм конфліктом з іншим видатним львівським скульптором – Леонардо Марконі.
Серед  творінь Баронча:

Скульптури на фасаді гімназії ім. Франца Йосифа I на вул. Баторія 5, нинішній Князя Романа (1876).

Також цікавою була історія скульптурного портрету Тараса Шевченка, який у 1877 Баронч подарував товариству імені Тараса Шевченка у Львові і дозволив робити з нього копії та репродукції для продажу, для того щоб зібрати кошти на пам’ятник поетові.

Пам'ятник королю Яну ІІІ
Пам’ятник королю Яну ІІІ

Бронзовий пам’ятник Янові III Собеському у Львові (1898). Виготовлення пам’ятника супроводжував скандал, який розгорівся через вимоги Леонарда Марконі оголосити відкритий конкурс проектів. Зрпештою замовлення дісталось Барончу. Пам’ятник було урочисто відкрито 20 листопада 1898 року на Гетьманських Валах (нині Проспект Свободи). Від 1953 року він знаходиться в Гданську.

Фасад сучасного Театру опери та балету імені С. Крушельницької, де окремі скульптури були виконані Т. Барончем
Фасад сучасного Театру опери та балету імені С. Крушельницької, де окремі скульптури були виконані Т. Барончем

Скульптури «Алегорія Комедії», а також статуї муз — Мельпомени і Талії на фасаді Міського театру у Львові.

Могильний камінь Юліану Костянтину Ордону
Могильний камінь Юліану Костянтину Ордону

Могильний камінь Юліану Костянтину Ордону (1884–1886, виготовлений разом з Юліаном Марковським).

Помер Тадеуш у Львові 12 березня 1905 на 56 році життя. Похований на Личаківському цвинтарі, як і його батько, на полі №59. Після смерті скульптора його брат Роман подарував частину його робіт Міській галереї (тепер – Львівська галерея мистецтв), а частину – в бібліотеку Оссолінських. У 1940 р. під час націоналізації приватних мистецьких збірок художня збірка Оссолінських була передана до галереї, де нині зберігається 48 скульптурних та 1 живописна робота скульптора. Крім того, в збірці галереї є 3 портрети із зображенням Тадеуша Баронча роботи живописців Тітуса Пілецького, Станіслава Дембіцького та Яцека Мальчевського. Тож віддаваймо іноді шану і Тадеушу Барончу, одному з найбільш славних львівських скульпторів ХІХ століття.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

  1. Бірюльов Ю. О. Баронч Тадеуш // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 1. — С. 184.
  2. Баронч Тадеуш. (Режим доступу: http://ru.hayazg.info/%D0%91%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%BD%D1%87_%D0%A2%D0%B0%D0%B4%D0%B5%D1%83%D1%88).

Галицька одісея отця Йосифа де Вохта

Галицька одісея отця Йосифа де Вохта

Нині  ім’я  цього  священнослужителя   навряд   чи   відоме  навіть  більшості  вірних  Греко-Католицької  Церкви.  А  між  тим  він,  не  будучи  ані  українцем  по  крові,  ані  хрещеним  у  східному  обряді,  віддав  служінню  серед  українців  більшу  частину  свого  свідомого  життя.  З  майже  півстоліття,  відпущеного  на  душпастирську  працю,  двадцять  шість  років  отець  Йосиф  де  Вохт  (Jozef de Vocht),  ЧНІ,  провів  у   Галичині,  з  них  п’ятнадцять – на  чолі  української  гілки  монашої  спільноти  отців-редемптористів.  У  важку  для  Церкви  й  цілого  народу  годину  невтомний  місіонер  і  настоятель  виявився  в  числі  пастирів,  яким  доручено  надскладну  місію  провадити  клір  та  вірних  в  атмосфері  гонінь  і  новітніх  катакомб…

Отець Йосиф де Вохт
Отець Йосиф де Вохт

Йосиф  де  Вохт  народився  29 грудня 1881 р.  у  місті  Тюрнгут  провінції  Антверпен,  Фландрія,  в  побожній  родині.  Ще  будучи  дитиною,  втратив  обох  батьків.  За  сприяння  монахів  Чину  Найсвятішого  Ізбавителя  (редемптористів),  які  опікувалися  ріднею  Йосифа,  вступив  до  єпархіальної  семінарії.  Рукоположений  на  священика  7 квітня  1907 р.

Кінець ХІХ – початок ХХ ст.  був  добою  покликань  до  богопосвяченого  життя  серед  бельгійських  католиків:  чимало  вихідців  із  цієї  країни  знаходимо  у  чернечих  згромадженнях,  що  вели  активну  місіонерську  діяльність  в  різних  куточках  світу.  Відчуває  покликання  до  місіонерства  і  отець  Йосиф:  у  1911 р.  він  робить  вибір  на  користь  Чину  Найсвятішого  Ізбавителя  (лат.  Congregatio Sanctissimi Redemptoris,  C.Ss.R.),  заснованого  на  початку  ХVІІІ ст.  на  півдні  Італії  св.  Альфонсом  де  Ліґуорі  для  праці  серед  найбільш  потребуючих.  Після  завершення  новіціату  в  лютому  1913-го  складає  перші  обіти.  З  вибухом  Першої  світової  війни  зголошується  до  капеланського  служіння  у  бельгійських  збройних  силах.  Вічні  обіти  складає 2 лютого 1916 р.

У  червні  1922 р.  отця  скеровують  до  Галичини,  куди  ще  перед  війною,  на  запрошення  митрополита  Андрея  Шептицького,  прибули  перші  монахи-бельгійці  задля  служіння  серед  галицьких  українців  у  візантійському  обряді.  У  перше  повоєнне  десятиліття  спільнота  редемптористів  на  українських  теренах  зростає  кількісно  та  організаційно,  охопивши не  лишень  Галичину,  але  й  поширившись  за  «сокальський  кордон»,  на  Волинь  та  Полісся.

Митрополит Андрей Шептицький і отець Климентій Шептицький з єпископом Миколаєм Чарнецьким та отцями-редемптористами. Отець де Вохт сидить у першому ряді крайній праворуч
Митрополит Андрей Шептицький і отець Климентій Шептицький з єпископом Миколаєм Чарнецьким та отцями-редемптористами. Отець де Вохт сидить у першому ряді крайній праворуч

Спершу  отець  де  Вохт  оселяється  в  монастирі  у  Збоїськах  на  північній  околиці  Львова,  де  вивчає  мову  та  обряд  місцевої  людності.  Минає  трохи  більше  року  і  3 листопада  1923-го  священика-бельгійця  призначають  настоятелем  монастиря  св.  Йосифа  у  Станіславові  (теперішній  Івано-Франківськ):  тут  він  перебуватиме  до  травня  1930-го.  Будучи  настоятелем,  отець  де  Вохт  купує  для  станіславівської  спільноти  новий  будинок  на  вулиці Голуховського  (нині – Чорновола).  Його  ж  стараннями  будується  велика  каплиця  Матері  Божої  Неустанної  Помочі,  освячена  в  серпні  1927 р.  владикою  Григорієм  Хомишиним,  завдяки  чому  на  парафії  збільшується  наплив  вірних.  Водночас  отець  Йосиф  є  дорадником  та  секретарем  першого  віце-протоігумена редемптористів  в  Україні  о.  Йосифа  Схрейверса.

Навесні  1930 р.  отець  де  Вохт  повертається  до  Львова  й  понад  рік  перебуває  в  монастирі  св. Альфонса  у  Голоску  Великому  як  префект  другого  новіціату.  У  вересні  1931-го  він  вже  скерований   до  Тернополя,  на  парафію  при  храмі  Успіння  Пресвятої  Богородиці.  У  файному  місті  отець  Йосиф  трудиться  в  поті  чола  до  літа  1933-го.

Церква Успіння Пресвятої Богородиці у Тернополі: сучасний вигляд
Церква Успіння Пресвятої Богородиці у Тернополі: сучасний вигляд

У  травні  1933 р.  багатолітнього  віце-протоігумена  східної  (галицької)  віце-провінції  отця  Схрейверса  призначено  протоігуменом  Бельгійської  провінції.  Його  місце   обіймає о. Йосиф  де  Вохт,  котрий  стоятиме  на  чолі  віце-провінції  (названої  згодом  Львівською)  протягом  п’ятнадцяти  років  (21 червня 1933 – 15 грудня 1948):  з  31  бельгійського  редемпториста йому  судилося  перебувати  на  українській  землі  найдовше…

Три  роки  осідком  віце-протоігумена  служить голосківський  монастир,  опісля  він  менше  року  знову  є  настоятелем  обителі  в  Станіславові.  У  травні 1937 р.  митрополит  Андрей  викуповує  будинок  на  вул.  Зибликевича  (тепер – Івана  Франка)  у  Львові  аби  влаштувати  тут  провінційний  дім  редемптористів.  Приведення  приміщень  до  ладу  відбувається  більше  року,  заради  цього  отець  де  Вохт  жертвує  своєю  пенсією  військового  капелана.  Сам  монастир  св.  Климентія  як  осідок  Львівської  віце-провінції  Чину  Найсвятішого  Ізбавителя  освячують  13 листопада 1938-го. Тут,  а  також  в  стінах  монастирського  храму  Непорочного  Зачаття  Пресвятої  Богородиці  здійснюватиметься  служіння  бельгійського  місіонера  упродовж  наступних  восьми  років…

Восени  1939-го  на  землю  Галичини  приходить  війна,  а  слідом  за  нею  новий  господар – жорстокий  і  підступний.  Контакти  населення  зайнятих  червоними  теренів  з  іноземними  громадянами  викликають  підозри  у  партійних  функціонерів,  що  нічого  доброго  не  віщує.  З  огляду  на  це  віце-протоігумен  ЧНІ  дозволяє  усім  редемптористам–бельгійським  підданим  покинути  Західну  Україну.  Проте  сам,  попри  всі  небезпеки,  воліє  залишитися  з  українськими  співбратами  й  вірними,  розділити  з  ними  важкі  випробування,  що  були  не  з  горами.

Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Львові: світлина початку ХХ ст.;
Церква Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці у Львові: світлина початку ХХ ст.

Друга  світова,  перші  совіти,  радянсько-німецька  війна,  німецька  окупація,  потім  другі  совіти… – у  вирі  історичних  перепитій,  загальнонаціональних  драм  й  особистих  трагедій  скромний  пастир-фламандець  перебуває  поруч  із  народом,  котрий  за  двадцять  років  став  для  нього  своїм,  поміж  людьми,  які  вже  були  рідними.  Чимало  парафіян  церкви  Непорочного  Зачаття  пізніше  із  теплотою  згадуватимуть  і  неповторну  атмосферу  храму,  і  священиків,  що  в  ньому  служили – зокрема,  отця  де  Вохта…

Попри  воєнне  лихоліття,  важкі  політичні  й  матеріальні  обставини,  спільнота  українських  редемптористів  під  батьківською  опікою  отця-протоігумена  Йосифа  де  Вохта  продовжує  жити  й  «бути  всім  слугою».  Як  пише у  своєму  дослідженні  о. Руслан  Піх,  ЧНІ,  напередодні  насильницького  «возз’єднання»  Греко-Католицької  Церкви  з  РПЦ  «редемптористи в Галичині мали у своєму розпорядженні чотири монастирі: св. Климентія у м. Львові по вул. Чернишевського 30 (тепер вул. Івана Франка 56-58); св. Альфонса у с. Голоско Велике (тепер м. Львів, вул. Замарстинівська 225); св. Йосифа у м. Станіславові по вул. Глуховського, 61 (тепер м. Івано-Франківськ, вул. Пушкіна, 61); Успіння Пресвятої Богородиці у м. Тернопіль по вул. Князя Островського (тепер вул. Князя Острозького 55). У цих чотирьох монастирях подвизались 65 ченців: 34 священики, 20 братів та 11 студентів. Ще двоє були ув’язнені: вл. Миколай Чарнецький (11 квітня 1945 р.) та о. Василь-Всеволод Величковський (5 серпня 1945 р.)».

Коли  над  УГКЦ  у  сталінському  СРСР  згущуються  хмари,  глава  Церкви  митрополит  Йосиф  Сліпий  незадовго  до  свого  арешту  й  ув’язнення  призначає  отця  де  Вохта  адміністратором  Львівської  архієпархії  та  генеральним  вікарієм  (фактично  першим  заступником  митрополита).  «Я  мав  передчуття,  що  для  нашої  Церкви  наближаються  дуже  важкі  часи, і тому на початку  квітня 1945 р. запросив  до  себе  єпископів  Кир  Никиту  Будку,  єпископа  Кир  Миколая  Чарнецького,  отця  Климентія  Шептицького,  якого  я  призначив  архимандритом студитів,  та  отця  Йосифа  де  Вохта,  протоігумена  отців-редемптористів. – згодом  писав  владика  у  меморіалах  до  пап  Івана  ХХІІІ  і  Павла  VІ. – Після  того  як  я  докладно  пояснив  їм  свою  стурбованість  долею  нашої  Церкви,  я  таємно  призначив  їх  subsecretosigilli  [під  печаттю  таємниці] адміністраторами на випадок, якщо з тої чи іншої  причини  я  не  матиму змоги виконувати обов’язки  митрополита».

Отець Йосиф де Вохт (сидить другий праворуч) з владикою Миколаєм Чарнецьким та співбратами по чину
Отець Йосиф де Вохт (сидить другий праворуч) з владикою Миколаєм Чарнецьким та співбратами по чину

В  умовах,  щосклалися,  отець  де  Вохт  не  провадить активної адміністративної діяльності,  однак вже влітку – восени  1945-го  таємними  каналами  передає  на  Захід інформацію  про  переслідування  греко-католиків більшовицьким  режимом. Злі сили намагаються схилити редемптористів  до  апостазії:  «Костельник,  приходив  до  нас  на  Зибликевича,  переконував  того  отця  де  Вохта»–згадував  брат  Василь  Стець. Марно.  Тоді  у березні  1946 р.  монахів виселяють  з  провінційного  дому.  Два  з  половиною  роки  вони  перебувають разом  з  іншими співбратами  по  чину  в  останній діючій редемптористичній обителі на  Голоску.  «Вопрос  о  воссоединении  этих  священников  с  Православной  Церковью  отпадает,  так  как  чувствуется  влияние  настоятеля  монастыря – де  Вохта  (бельгийца). –звітував комуністичний  «уповноважений  у  справах  релігійних культів». – Священники  категорически  отказываются  от  воссоединения.»

Монастир св. Климентія – провінційний дім отців-редемптористів: сучасний вигляд
Монастир св. Климентія – провінційний дім отців-редемптористів: сучасний вигляд

«З весни  1946  р.  до  17  жовтня  1948  р.,  ми  були  в  межах  будинку  в Голоско під пильним  доглядом  агентів  НКВД. – ділився спогадами отець  Йосиф. – Ці панове  приходили  до  нас  3, 4,… 6  разів  на  тиждень,  і  залишалися протягом  3,  4… 7  годин,  і  весело  в  нашому саді  нас  вистежували.» Радянським  чиновникам сверблять руки покінчити із«розсадником уніатства».  Влітку  1948-го  голова  львівського облвиконкому Микола Козирєв пише першому секретареві  ЦК  КП(б)У  Микиті Хрущову:  «С  первых  дней  работы  по  воссоединению  униатской  церкви  с  русской  православной,  особенно  после  ареста  монашествующих  из  ордена  «василиан»,  де  Вохт  активизировал  работу,  направленную  против  воссоединения  униатской  церкви  с  православной.  Де  Вохт  с  целью  протеста  воссоединения  униатской  церкви  с  русской  православной  запретил  своим  питомцам,  священникам  ордена  «редемптористов»  воссоединение  с  русской  православной  церковью  и  в  настоящее  время  сконцентрировал  их  из  всех  областей  Западной  Украины  в  количестве  26  священников-монахов  в  Голосковском  монастыре  под  своим  покровительством.  Но  де  Вохт  борьбы  против  православия,  антисоветской  клеветы  против  советского  государства  и  его  правительство  не  прекратил,  он  только  изменил  форму  борьбы  и  клеветы  на  более  завуалированную  и  утонченную».

Отець Йосиф де Вохт (в центрі)
Отець Йосиф де Вохт (в центрі)

Стурбованість совєцького посадовця  «боротьбою проти православ’я»  не  залишається  без  наслідків:  вже  вранці  17 жовтня 1948 р. голосківський  монастир  ліквідують,  радянська  міліція  на  вантажному  транспорті  вивозить  о. Йосифа де Вохта разом з іншими отцями  й  братами до Унева,  у  студитську Свято-Успенську Лавру.  Як  згадував  сам  протоігумен:  «На превеликий жаль ліквідатора, який сів біля шофера у першу машину, колона  не могла  оминути  місто, а була вимушена їхати через місто, в той час, коли всі вулиці в цю години були переповнені  народом. Довга черга машин навантажених різними предметами і побутовими речами та ченцями  створювала негативну атмосферу серед людей». Прибуття  на  нове  місце  й  реакцію  студитів  фламандський  священик  описував  так:  «Бідні  монахи  були  приголомшені,  коли  десять  машин  прибули  на  подвір’я  їх  монастиря,  і  з  них  зійшов  31  редемпторист».

Цим  справа  не  завершується.  Менш  ніж  через  два  місяці,  15  грудня  отця-протоігумена  викликають  до  Львова  і  вимагають  упродовж  24  годин,  як  бельгійському  підданому,  покинути  межі  Радянського  Союзу.  «Не  продовжили  йому  бельгійського  паспорта  і  казали:  «Приймай  радянський,  а  ні – то  уєзжай»–розповідав  про  ті  події  владика-редемпторист  Филимон  Курчаба.  Отець  де  Вохт  передає  повноваження  віце-протоігумена  провінційному  вікарію  о. Івану  Зятику  (майбутньому  блаженному)  і  вже  наступного  дня  покидає  край,  що  став  для  нього  другою  батьківщиною.  До  прикордонного  пункту  Чоп  отця  супроводжують  декілька співбратів, серед  яких і  майбутній  протоігумен  згромадження о. Филимон  Курчаба. Після  прибуття  до  Чопа  в  отця  де  Вохта  відбирають  усі  гроші  й  депортують  до  Чехословаччини. За  його  власними  спогадами,  «після  тижневої  насиченої  поїздки»,  23 грудня  священнослужитель  прибуває  до  Брюсселю.

Монастир св. Альфонса: сучасний вигляд
Монастир св. Альфонса: сучасний вигляд

На  початку  1949 р.  о.  Йосиф  де  Вохт  їде  до  Риму,  де  під  час аудієнції  в Святішого  Отця Пія ХІІ, в  присутності  архімандрита  Чину  Найсвятішого  Ізбавителя  о.  Леонардуса Буйса,  звітує про становище греко-католиків у  під-радянській Україні… Помирає  колишній  протоігумен  Львівської  віце-провінції  9 грудня  1956  р.  в  місті  Етте.

Його  праця  не  пропадає  даремно:  виховані  під  батьківською  опікою  пастиря-фламандця  отці  та  брати-редемптористи  активно  служать  у  підпіллі,  підтримують  вірних,  чинять  опір  державно-атеїстичній  машині,  наближуючи  час  тріумфу  переслідуваної  Церкви.

Олександр  ШЕЙКО 

  1. Гудзяк Б. Керівництво УГКЦ  під  радянським  режимом, 1946 – 1989 //Офіційний сайт  парафії  Христа  Царя  УГКЦ  в  Німеччині [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.ugkk.de/index.php/uk/2011-05-14-15-38-46/2011-09-20-20-53-11/115–1946-1989 ;
  2. Гуркіна С. Українська  Греко-Католицька  Церква  і  Ватикан:  спроби  контактів  у  1944 – 1949 рр.//Релігійно-інформаційна  служба  України [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://risu.org.ua/ua/index/monitoring/religious_digest/39954 ;
  3. Дмитрух С. Життя як  подвиг  для  Христа. – Львів, 2007. – 224 с.;
  4. Історія Львівської  провінції//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/history/;
  5. Кирич М. Історія становлення монастирської церкви Успіння Пресвятої Богородиці м. Тернополя //Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: https://drive.google.com/file/d/0B7EDlppF5XIrVGN1ZWxCbXhmUjg/edit?pref=2&pli=1 ;
  6. Маловідомі факти  з  історії  Львівської  провінції  редемптористів//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:https://drive.google.com/file/d/0B5bqlJaDOz_2Nng3UDVCeXhaa0k/view?pref=2&pli=1;
  7. Монастир св. Альфонса (м. Львів)//Офіційний сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/alfons-lviv/ ;
  8. Монастир св. Йосифа (м. Івано-Франківськ) //Офіційний сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/yosyfa-frankivsk/ ;
  9. Монастир св. Климентія (м. Львів): //Офіційний сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/ ;
  10. МонастирУспення Пресвятої Богородиці (м. Тернопіль) //Офіційний сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: http://www.cssr.lviv.ua/about/monasteries/uspennya–ternopil/ ;
  11. Некролог Львівської  провінції:  грудень//Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=1780 ;
  12. Піх Р. «Львівський собор» – позиція  і  вибір  редемптористів  Львівської  віце-провінції// Офіційний  сайт  редемптористів  у  Львові [Електронний  ресурс] – Режим  доступу: https://www.academia.edu/;
  13. Сліпий Й. Спомини. – Львів-Рим, 2014. – 608 с.;
  14. Congregation  of  the  Most  Holy  Redeemer  (Redemptorists)//Catholic  Hierarchy [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:http://www.catholic-hierarchy.org/diocese/dqcsr.html

Українські танці в австрійському Львові

Українські танці в австрійському Львові

Після закінчення посту традиційно приходила пора святкувань. Однією з атракцій такого періоду в житті міста ставали бали. Від кінця XVIII століття вони були однією з найяскравіших громадських розваг у Львові. Деякі дослідники пояснюють їх поширеність впливом австрійської, особливо віденської, «манії до танців», хоча ще перед приєднанням Галичини до імперії Габсбургів Львів був знаний з гучних танцювальних забав. Місце для проведення балів також було відповідним. У 1795 році до будівлі колишнього францисканського костелу, де на той час знаходився міський театр, добудували великі «редутові зали» («редути» – костюмовані бали).

«Редутові зали» орієнтовно знаходилася на місці сучасного будинку №15 на вулиці Театральній. Фото І. Федаш.
«Редутові зали» орієнтовно знаходилася на місці сучасного будинку №15 на вулиці Театральній. Фото І. Федаш.

Бали також відбувалися в казино Гехта, готелі «Жорж», палаці намісника та приватних помешканнях. Українська традиція їх влаштування у місті сягає середини ХІХ століття, коли у карнавальну пору (зазвичай, період зимових свят) «руські бали» влаштовувалися в Греко-католицькій духовній семінарії. За свідченнями очевидців там було «гуляно гуцульські танці і чардаш». Дуже ймовірно, що саме такі семінарські бали стали основою для написання оповідання Леопольда фон Захер-Мазоха «Бал руських богословів». Основним мотивом їх проведення ставали матримоніальні плани семінаристів – майбутніх священиків. Нерідко протягом однієї бальної ночі молодим людям доводилося проходити всі стадії любовного роману одразу – від першого знайомства аж до сватання. На таку подію до Львова з провінції приїжджали цілими родинами, а про наближення періоду балів завчасно повідомляла преса.

З кінця ХІХ століття бали українцям замінили «вечорниці з танцями». Їх влаштуванням займалися різні організації міста, такі як «Академічна Громада», «Основа», «Кружок українських дівчат», «Сокіл». Зазвичай, вони відбувалися у приміщенні Народного дому, Руської Бесіди чи міської філармонії. Про один з таких вечорів кореспондент газети «Руслан» писав, що там зібрався «сам цвіт українських красунь найгарнішого роду із всіх околиць нашого краю». Забава за участі понад ста пар тривала цілу ніч, а з «поважних Русинів» були помічені посол до Віденського сейму Олександр Барвінський, радник Анатоль Вахнянин, професор  Кирило Студинський, адвокат Степан Федак та багато інших.

Окрім «Просвіти» за адресою Площа Ринок, 10 знаходилося також і товариство «Руська Бесіда». Фото 1938 року. Джерело: http://pamjatky.org.ua/?p=4246
Окрім «Просвіти» за адресою Площа Ринок, 10 знаходилося також і товариство «Руська Бесіда». Фото 1938 року. Джерело: http://pamjatky.org.ua/?p=4246

Вхід на вечорниці був платним, квитки продавали окремо на одну особу і на цілу родину (в останньому випадку можна було трохи зекономити). Танцювали до самого ранку, при тому, що забава, зазвичай, починалася близько 9-ої години вечора. Пити алкоголь в часі такого балу, особливо танцюючим, не радили, бо «танець є найнебезпечнішим спортом для людського здоров’я, – писав часопис «Руслан», – отже треба гуляти так, аби не втратити життя». Так само остерігали жінок у корсетах, які ставали причиною частих «ударів на голову і омлівань».

Загалом же, такі вечерниці передбачали строгий дрескод: «для пань – стрій бальовий, а для панів – фрак». Ближче до кінця ХІХ століття мода серед усього іншого також зазнавала національних впливів і дедалі частішими ставали заклики одягати на вечорниці народний стрій. Головно, нові вимоги стосувалися жінок. Критика була доволі однозначною, стверджуючи, що українки, – за словами преси, – «доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» не мають морального права одягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилося сімейному бюджету у суму 150 крон, а якщо взяти до уваги, що на період балів таких потрібно було щонайменше дві, підрахунки витрат виявлялися чималими. Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася дописувачка до «Діла» у 1900 р. під ім’ям «Галичанка» додаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином їх оминали.

Іванка ФЕДАШ

Список використаних джерел:

  1. Середа О. Ruś będzie tańczyć! «Руські бали» у Львові як фактор польсько-українських взаємин у Галичині кінця 40-х – 60-х років ХІХ ст. // Львів: місто – суспільство – культура / за ред. О. Аркуші і М. Мудрого. – Львів, 2007. – Т. 6. – С. 310–332.
  2. Черчович І. Українки у Львові на початку ХХ століття: у світлі щоденних практик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2013. – C. 13–19.

Папський диякон Ісидор Дольницький: шлях з Галичини до Риму

Папський диякон Ісидор Дольницький: шлях з Галичини до Риму

Майбутнє поколінь у значній мірі залежить від нашого вміння цінувати духовні надбання минулого та людей, які зробили великий внесок у розвиток  української культури та релігії. До постаті Ісидора Дольницького з великою пошаною ставляться віряни та духівництво Української Греко-Католицької Церкви, адже саме Ісидор Іванович налагодив досить занепалу на той час складову богослужінь – церковну музичну традицію. Через духовні науки та мелодійний спів отець намагався передати слово Боже якнайдоступніше для людей, що й проявилося  у збільшенні кількості вірян на богослужіннях.

О. Ісидор Дольницький. Фото: wikipedia.org
О. Ісидор Дольницький. Фото: wikipedia.org

Народився майбутній учений-богослов 21 лютого 1830 року в родині священника в селі Залізцях на Тернопільщині. Батько майбутнього духівника, парох Іван Дольницький, помер від холери коли сину виповнилося лише 3 місяці.

О. Ісидор Дольницький. Фото: wikipedia.org
О. Ісидор Дольницький. Фото: wikipedia.org

Уже з юнацьких років Ісидор Дольницький відчував своє покликання – служити Богу та допомагати людям. Саме тому в 1845 р. за сприянням вітчима о. Григорія Рачинського Ісидор вирушає до Риму, на виховання й науку в Грецьку колегію св. Атанасія. Наділений гострим розумом, мудрістю та милосердям хлопець із завзятістю вивчає твори Святих Отців, опановує латину та грецьку, давньоєврейську та арабську мови. Отець Ісидор Дольницький володів 13-ма мовами, що допомагало йому в дослідженні Святого Письма.

Собор святого Юра, в якому прийняв свячення о. Дольницький. Фото: http://weloveua.com
Собор святого Юра, в якому прийняв свячення о. Дольницький. Фото: http://weloveua.com

Богословська наука в Римі завершилася через 10 років. Після складання присяги Ісидор Дольницький на батьківщину, до Львова, де 13 квітня 1856 р. він прийняв з рук Митрополита Галицького Михайла Левицького свячення і став служителем архікатедральної церкви Св. Юра.

Вгорі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський. В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий. Внизу – прелат Бачинський, канонік Білинський, прелат Дольницький. Фото: http://www.vox-populi.com.ua
Вгорі (від лів. руки до прав.): митрат Туркевич, митрат А. Білецький, ігумен А. Шептицький, крилошанин Чапельський.
В ІІ ряді – совітник А. Торонський, крил. Т. Цюрко, декан Винтоняк, совітник Лепкий.
Внизу – прелат Бачинський, канонік Білинський, прелат Дольницький.
Фото: http://www.vox-populi.com.ua

У 1891 році у Львові відбувся Собор Греко-Католицької Церкви, на якому о. Ісидор зробив значний внесок у вирішенні обрядових питань. Собор прийняв у свої рішення трактати, написані о. Дольницьким. Окрім багатьох акафістів та служб, найбільшим досягненням науковця-богослова є «Устав богослужень», який є богослужбовим кодексом для УГКЦ. Ця літургійна книга, яка носить ім’я свого автора – «Типик о. Дольницького» – побачила світ у 1899 році. Книга наповнена коментарями автора про богослужіння, чим відрізнялася від типіконів-уставів, які видавалися раніше. У ній йшлося про те, як відправляти поодинокі богослуження у тому чи іншому випадку.
У Львівській духовній семінарії Дольницький навчав співу, а одним з його учнів був Модест Менцинський – майбутній український оперний співак-тенор.

Львівська духовна семінарія, фото 1893 року
Львівська духовна семінарія, фото 1893 року

Однак, всього через рік праці у Львові о. Дольницькому довелося вирушити до Риму, де він став учителем церковних обрядів і церковного співу у колегії св. Атанасія.

Улітку 1914 року під час Першої світової війни отця Ісидора у віці 85 років арештовують мадярські війська, звинувативши в шпигунстві, й відправляють до Талергофу. Про перебування в тому таборі залишилася його книга спогадів.

Жахливі умови перебування в Талергофі упродовж одного року значно погіршили здоров’я богослова.

 Помер о. Ісидор 22 березня 1924 року. Сам Митрополит Андрей Шептицький відправив похоронну Службу у соборі св. Юра. Похоронили о. Дольницького на Личаківському кладовищі в гробниці українських греко-католицьких єпископів і крилошан на полі №6.

“Пам’ятайте про наставників ваших, які звіщали вам слово Боже, і, дивлячись уважно на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру ” (Євр. 13,7).

Анастасія ПАТЕР

Джерела:

  1. http://old.ugcc.org.ua/ukr/library/xx_st/dolnytskyj/
  2. https://gloria.tv/media/RtZcz4YiU4Z
  3. http://www.vox-populi.com.ua/storinka-avtora/spicer-vasil/ukraienskacerkva-strizenukraienskoienaciie
  4. http://www.religion.in.ua/main/history/27935-komentari-u-tipiku-o-dolnickogo-ta-yixni-dzherela.html
  5. http://dds.edu.ua/ua/life/2/brotherhood/dolnytskyy.html
  6. https://uk.wikipedia.org

Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет перший: Олекса Балицький

Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет перший: Олекса Балицький

Олекса Балицький належав до тих ентузіастів, які одні з перших взялися за розвиток української фотосправи в Галичині й докладали всіх зусиль для її популяризування серед широких кіл галицького громадянства. Його захоплення фотографією почалося ще далекого 1908-го, коли, будучи гімназистом, придбав собі дешевенького (за одну крону) апарата зі звичайною двоопуклою лінзою. Відтоді систематично вдосконалював свою фотографічну майстерність. Фотографування настільки захопило юнака, що вже за два роки він придбав собі фотоапарат з оптикою «Meyer» і зайнявся мистецькою фотографією.

Олекса Балицький, листопад 1924 р. (зі сайту http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=11915&start=885)
Олекса Балицький, листопад 1924 р. (зі сайту http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=11915&start=885)

Майбутній фотомитець народився в Галичині 1894 р., навчався у гімназії в Чернівцях, до якої вступив 1904 р. Ще під час навчання багато подорожував Гуцульщиною, шукаючи фотоматеріал для своїх світлин. Одним із перших опанував найновіші того часу техніки фотосправи. У 1912—1914 рр. студіював філософію у Чернівецькому університеті. Водночас продовжував займатися фотографією, організовував українських фотоаматорів для спільної праці над поширенням аматорського фотомистецтва. Також активно налагоджував взаємини із членами німецького товариства «Камера-Клуб» у Чернівцях, обмінювався з ними досвідом.

Чернівецький університет, ймовірно, початок ХХ ст. (зі сайту http://chicherone.com)
Чернівецький університет, ймовірно, початок ХХ ст. (зі сайту http://chicherone.com)

Згодом О. Балицький виїхав до Відня, де у 1915—1916 рр. працював разом із громадсько-культурним діячем, есперантистом Орестом  Кузьмою, який мав у той час власну фотомайстерню, де вони проявляли, копіювали та збільшували стрілецькі світлини, надіслані з фронту. Водночас продовжував займатися фотографічною творчістю, часто відвідував фотовиставки, виїжджав у гори та на Дунай на «фотоґрафічні лови», як писав сам Балицький, себто у пошуках цікавої натури для нових світлин.

Під час Першої світової війни воював на фронті у складі Української галицької армії (четар 2-ї Коломийської бригади), продовжував фотографувати в перервах між боями. Поза обов’язками сотенного старшини, керівництво полку доручило йому провадити полкову фотографічну робітню – згодом врятувати від знищення вдалося кільканадцять відбитків і кілька негативів. Подальші бурхливі події національно-визвольних змагань змусили О. Балицького відкласти фотокамеру на деякий час.

Виділ Театральної дружини ім. І. Франка в Йозефові, листопад 1924 р. Зліва направо сидять: четар 2-ої Коломийської бригади УГА Олекса Балицький, полковник Микола Аркас, режисер Микола Садовський, четар 1-го корпусу УГА Антін Хухра, невідомий, стоять: Козій, Козинський, старшина корпусу УСС Володимир Моклович, поручник УГА Семен Александрук (зі сайту http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=11915&start=885)
Виділ Театральної дружини ім. І. Франка в Йозефові, листопад 1924 р. Зліва направо сидять: четар 2-ої Коломийської бригади УГА Олекса Балицький, полковник Микола Аркас, режисер Микола Садовський, четар 1-го корпусу УГА Антін Хухра, невідомий, стоять: Козій, Козинський, старшина корпусу УСС Володимир Моклович, поручник УГА Семен Александрук (зі сайту http://forum.milua.org/viewtopic.php?f=2&t=11915&start=885)

У 1920—1921 рр. вчителював у середньошкільних закладах у таборі для інтернованих у Йозефові (Чехія), пізніше викладав у середніх школах у Празі. Упродовж 1920—1924 рр. брав активну участь у діяльності українського фотографічного гуртка, який діяв спершу на території військового табору в Ліберці, а з квітня 1921 р. — у Йозефові. О. Балицький був головою гуртка, об’єднував довкола нього фотоаматорів з інтернованих українців.

Інтерновані українці перед від’їздом з Ліберців до Йозефова, Чехо-Словаччина, 1921 р. (із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-189089; http://www.archives.gov.ua/Sections/Ukr_emigraciya/CDKFFA)
Інтерновані українці перед від’їздом з Ліберців до Йозефова, Чехо-Словаччина, 1921 р. (із фондів Центрального державного кінофотофоноархіву України імені Г. С. Пшеничного, од. обл. 0-189089; http://www.archives.gov.ua/Sections/Ukr_emigraciya/CDKFFA)

Водночас займався культурно-освітньою роботою, навчав українських аматорів фотографічного ремесла, налагоджував взаємини із чеськими фотографічними організаціями. 1923 р. став членом чеських клубів («Fotoklub Praha», «Klub prátel amatárski fotografie»), викладав у них курси позитивних процесів, ретушування тощо.

Олекса Балицький. З празького ґетта, ймовірно 1920-ті рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 3/4)
Олекса Балицький. З празького ґетта, ймовірно 1920-ті рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 3/4)

1923 р. О. Балицький взяв участь у Першій виставці Союзу чеських клубів фотоаматорів, представивши на ній зібраний гуртком фотоматеріал за кілька останніх років. 1924 р. український фотографічний гурток перестав існувати, а його приладдя планувалося передати майбутньому фотографічному товариству у Львові.

О. Балицький продовжував репрезентувати свої роботи на інших фотовиставках. 1924 р. брав участь у Міжнародному з’їзді слов’янських географів та етнографів у Празі. 1928 р. був учасником Першого Міжнародного салону у Празі, вкотре засвідчивши свій високий фаховий рівень.

Наприкінці 1920-х рр. О. Балицький повернувся до Галичини. Зайнявся журналістською діяльністю, зокрема співпрацював із часописом «Неділя», публікуючи на його шпальтах статті фотографічної проблематики та редагуючи рубрику «Фотоґрафія».

Шпальта тижневика «Неділя» зі статтею О. Балицького «Наша аматорська фотоґрафія» (1929. — Ч. 42)
Шпальта тижневика «Неділя» зі статтею О. Балицького «Наша аматорська фотоґрафія» (1929. — Ч. 42)

У листопаді 1930 р. разом із лікарем та фотоаматором Степаном Дмоховським заснував Українське фотографічне товариство (УФОТО), перші загальні збори якого відбулися у приміщенні «Народної Гостинниці» у Львові. Тільки у перший рік існування товариства бажання стати його членом виявили понад 200 західноукраїнських фотоаматорів. Товариство мало своє приміщення по вул. Шашкевича, де була укомплектована лабораторія та бібліотека.

Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 5)
Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 5)

О. Балицький був одним з організаторів першої виставки української аматорської фотографії у Львові (1930 р.), представив на ній низку своїх робіт. Постійний учасник і наступних виставок, організованих УФОТО, — у грудні 1931 р., листопаді 1932 р. («Львів у світлині»), червні 1933 р. (українська краєзнавча виставка у Чикаго (США); експонував 12 робіт), травні—червні 1934 р., листопаді 1935 р. («Наша Батьківщина в світлині»), листопаді 1936 р. та ін.

У 30-х рр. мешкав у с. Бортники на Станіславщині (тепер — Жидачівського р-ну Львівської обл.), наприкінці 1933 р. — у с. Товмач (тепер — Кам’янко-Бузького р-ну Львівської обл.). Збирав матеріали для діапозитивних серій з краєзнавства західноукраїнських земель, опікувався розвитком Станіславської філії УФОТО.

Із започаткуванням 1933 р. друкованого органу УФОТО — першого на теренах Галичини фахового фотомистецького журналу «Світло й Тінь» — став одним із найактивніших його авторів, давав поради стосовно редагування і художньо-технічного оформлення часопису, його структури. Упродовж 1933—1934 рр. друкував на шпальтах часопису матеріали про розвиток українського фотоаматорського руху в Галичині, фахові статті з техніки та естетики фотографії, вміщував свої світлини.

Обкладинка другого числа журналу «Світло й Тінь» за 1934 р.
Обкладинка другого числа журналу «Світло й Тінь» за 1934 р.

З ініціативи О. Балицького у виданні запроваджено рубрику «Критичний куток», дописував до рубрик «Огляд журналів», «Новини фотопромислу», «Дрібні поради». Разом із редактором та публіцистом Олександром Мохом ініціював розроблення питомої української фотографічної термінології (зокрема, активно популяризував рідні терміни «світливство», «світливець», «світлина»), виступав проти використання у текстах полонізму «фотоґрафіка», натомість обстоював українські лексеми «мистецька фотоґрафія» чи «образова фотоґрафія».

Олекса Балицький. Натюрморт, 1930-ті рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 3)
Олекса Балицький. Натюрморт, 1930-ті рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 3)

Із першої половини 1940-х рр. О. Балицький мешкав у Празі. 1946 р. він увійшов до складу проводу Товариства «Музей визвольної боротьби України», яке у той час очолював Ю. Добриловський. 1947 р. обіймав посаду скарбника в цій організації. Подальша доля фотомитця невідома і потребує подальших досліджень.

Музей визвольної боротьби України в Празі після бомбардування 1945 р. (Мушинка М. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів: історико-архівні нариси. – К., 2005)
Музей визвольної боротьби України в Празі після бомбардування 1945 р. (Мушинка М. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів: історико-архівні нариси. – К., 2005)

Олекса Балицький був непересічною особистістю – поза фотоаматорством чудово реалізовував себе як краєзнавець, педагог, журналіст. Мав щастя належати до когорти тих людей, які щиро захоплювалися можливостями фотокамери у творенні артефактів, фіксуванні об’єктів, подій, важливих з мистецького погляду, та мали тверде переконання, що у такий спосіб можна підкреслити власну культурну та національну окремішність, пропагувати рідні традиції, пробудити у свого народу почуття національної гідності та патріотизму.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

  1. Балицький О. Шляхом розвитку української фотоґрафії // Світло й Тінь. — 1933. — Ч. 1/2. — С. 4—5.
    Мушинка М. Музей визвольної боротьби України в Празі та доля його фондів: історико-архівні нариси. – К., 2005. – 160 с.
  2. Середа О. Балицький Олекса // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. — Львів, 2009. — Вип. 16. — С. 13—16.
  3. Щурат С. Степан Дмоховський і Олекса Балицький — заслужені українські фотоаматори // Світло й Тінь. — 1933. — Ч. 3/4. — С. 20.
  4. Dawna fotografia lwowska 1839—1939 / nauk. red. A. Żakowicz. — Lwów, 2004. — 368 s.

Один з найдавніших органів України

Один з найдавніших та найкрасивіших кімнатних органів в Україні знаходиться у Львівському історичному музеї на Площі Ринок, 24. Належить він до епохи бахівського часу, з колекції відомого колекціонера, історика та мистецтвознавця  Владислава Лозинського.

Владислав Лозинський на фоні своїх колекцій, 1910р (фото власність Котлобулатова І.)
Владислав Лозинський на фоні своїх колекцій, 1910р (фото власність Котлобулатова І.)

Орган був сконструйований близько 1650 року, майстер його досі нам незнаний. Відомо, що Владислав Лозинський привіз його з селища Скальник підкарпатського польського воєводства, що знаходиться не дуже далеко від Львова. Понад 30 років Лозинський створював свою мистецьку збірку, налічувала вона понад 1200 одиниць, а в 1913 році була поділена між міськими музеями.

Орган розкішно декорований позолотою, зазначено, що зроблений він з дерева, металу, слонової кістки. Лакований, різьблений та розписаний. В нижній частині  містяться міхи і педальний повітряний механізм, корпус верхньої частини – з клавіатурою та системою труб.  Видно, що клавіші інструменту пошкоджені, орган не є робочим, але його цілком можливо відремонтувати, всі суттєві деталі та механізми збереглись до сьогодні.

Орган у Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Орган у Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова, 2016р)

Бічні сцени органу різьблені, виконані щитами з п’ятьма гербами. Існує версія, що це фамільні герби родин, які володіли інструментом. На кутах різьблені атланти і каріатиди. Над клавіатурою розташоване полотно, на якому зображення з пастирської сцени: одні дівчата танцюють, інші грають на лютні, арфі, флейті і пузоні. Посередині Орфей на скелі, позаду видніється краєвид з виглядом на руїни замку.

Орган у Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Орган у Львівському історичному музеї (фото Тетяна Жернова, 2016р)

Інструмент складається з шести регістрів, клавіатура є дерев’яною. За механічною трактурою і невеликим розміром труб можна визначити, що на органі виконували швидкі віртуозні твори. Сам орган справді кімнатний, не є великий за розміром і міг би вміщатися на письмовому столі.

Орган цілковито відповідає епосі бароко, адже основні риси цього стилю – парадність, урочистість, пишність, багатий скульптурний декор, домінування в оздобленні міфічних атлантів та каріатид, що власне і вклав майстер у своє творіння. Такого роду органи зберігаються в музеях Європи, а тому, в своєму роді, цей інструмент є дуже цінним експонатом.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела :

  1. Львів. Genius Loci. С. Каліберда. Органи Львова – С. 260
  2. http://www.organy.lviv.ua/cgi-bin/index.cgi?40

Святковий вигляд старого Львова

Напередодні Великодніх свят Львів уже вкотре набирає святкового вигляду. На центральних вулицях та площах з’являються Великодні ярмарки, у парках відкривають атракціони, робітники поспіхом стараються завершити ремонтні роботи. До цього вигляду міста ми за останні роки вже доволі звикли. А тому цікаво переглянути старенькі світлини та подивитись як виглядав святковий та парадний Львів багато років тому.

Кам'яниця №9 на площі Міцкевича, оздоблена святковими гірляндами та прапорами, очевидно, з нагоди Крайової виставки. Фото 1894 року
Кам’яниця №9 на площі Міцкевича, оздоблена святковими гірляндами та прапорами, очевидно, з нагоди Крайової виставки. Фото 1894 року

За якихось сто років у нашому місті змінилась не одна влада. І за кожної з них існували свої звичаї і традиції, коли Львів повинен був одягатись у святкові шати. Як це не дивно, але судячи з писемних та візуальних джерел традиційні релігійні свята рідко ставали причиною до цього.

Парадний вигляд вул. Академічної (пр. Шевченка). Фото 1894-1914 року
Парадний вигляд вул. Академічної (пр. Шевченка). Фото 1894-1914 року

Мабуть, найраніший опис святкового Львова маємо з події, що мала місце ще в далекому 1751 році. Тоді відбулась урочиста коронація ікони Матері Божої Одигітрії. Про вісім урочистих тріумфальних арок писалось уже не раз. Однак, окрім тріумфальних арок місто було прикрашене ще й оздобленими скульптурами, геральдичними знаками, портретами й малюнками. До прикладу, на вулиці Ставропігійській було розміщено 26 живописних панно, що зображали історію ікони Богоматері та чудеса, пов’язані з нею. Кожен малюнок був підписаний іншою мовою та, відповідно, зображав певний національний тип. Тут були візантійський імператор, татарин, турок, араб, вірменин, француз, німець, англієць, італієць, угорець, іспанець, швед, литовець, іспанець і навіть перс, індіанець та мурин (негр). А у вікнах Ратуші вміщувались 10 майстерно виконаних картин із зображенням Богоматері та символа міста лева у різних варіаціях. А усі вежі міста були святково оздоблені та ще й світились яскравими вогнями.

Увінчана святковими гірляндами Бойківська кам'яниця на площі Галицькій. Фото 1894 року
Увінчана святковими гірляндами Бойківська кам’яниця на площі Галицькій. Фото 1894 року

Коронація ікони мала місце в 1751 році, тобто коли Львів ще перебував у складі Речі Посполитої. Однак, уже за двадцять років після цього відбулись 3 поділи Польщі, після яких Польща, як держава, перестала існувати, а Львів, як і уся Галичина, відтепер належав Габсбургам. Разом з новими керманичами з’явились і нові традиції міських світ. Оскільки держава Габсбургів була імперією, спочатку Священно-Римською, згодом Австрійською, а з 1867 року – Австро-Угорською, то найбільшим святом для будь-якого міста імперії, в тому числі й Львова, був візит імператора. За весь час австрійського панування до Львова, щоправда завітало всього лиш два імператори: Йосип II та Франц Йосиф.

Арка та святкові прапори на привокзальній алеї з нагоди приїзду до Львова імператора Франца Йосифа. Фото 1880 р.
Арка та святкові прапори на привокзальній алеї з нагоди приїзду до Львова імператора Франца Йосифа. Фото 1880 р.

Про те, як місто зустрічало Йосипа II, на жаль, маємо дуже мало відомостей. Імператор навідував місто тричі в 1773, 1780 та 1787 роках. По справжньому офіційним був тільки перший візит. Чи набув тоді Львів парадного вигляду ми не знаємо, але той факт, що імператор застряг своєю каретою в багнюці прямо на площі Ринок змушує в цьому засумніватись. Інші два візити були дещо спонтанними. У 1780 році імператор прямував до Катерини II і дорогою навідався до Львова. Місто навряд чи чекало такого високого гостя, однак після візиту Йосипа II поставило на Казервальді монумент в його честь. Останній візит у 1787 році був ще втаємниченішим. Тоді імператор повертався з Російської імперії та заїхав до Львова розібратися із скаргами семінаристів.

Гауснерівський дім на проспекті Свободи, оздоблений святковими гірляндами. Фото 1894-1914 рр.
Гауснерівський дім на проспекті Свободи, оздоблений святковими гірляндами. Фото 1894-1914 рр.

А от Франц Йосиф відвідав місто аж 5 разів, і практично щоразу місто його урочисто зустрічало. Зокрема, в 1851, 1880 та 1894 році для вшанування імператора споруджували тріумфальні арки, часом навіть не одну. Та не одними арками місто демонструвало святковий настрій. Відомо, до прикладу, що у 1851 році імператор з Піскової гори спостерігав за святковою ілюмінацією міста. У 1880 році по всьому місту палали бенгальські вогники. Фасади будинків на всіх центральних вулицях були обвішані гірляндами, гаслами та прапорами. Цікавим є факт, що аби жебраки не псували святкового настрою їх перед візитом цісаря було вивезено з міста на відстань в три дні ходу.

Відкриття пам'ятника А.Міцкевичу, котре стало для міста урочистою подією. Фото 1904 року
Відкриття пам’ятника А.Міцкевичу, котре стало для міста урочистою подією. Фото 1904 року

Однак, за правління Габсбургів Львів одягав святкові шати не тільки задля імператорів. Коли до міста мала навідатись велика кількість гостей, воно просто не могло не зустріти їх з усією красою та пишністю. А події, котрі вабили до Львова багато поважних гостей – це звісно крайові виставки. Найбільшими такими виставками були Рільничо-Gромислова 1877 року та Крайова виставка 1894 року. Перша з них була більш скромніша, однак уже тоді було старанно впорядковано територію як на самій виставці, так і навколишні вулиці. Аби справити хороше враження на гостей влада міста розбила на головних вулицях Львова газони та клумби. Багато де наново були вимощені тротуари.

Кам'яниці №10 на площі Міцкевича, прикрашена гірляндами та килимами, можливо, з нагоди відкриття Східних Торгів. Сьогодні на місці кам'яниці будівля банку. Фото 1921-1930 рр.
Кам’яниці №10 на площі Міцкевича, прикрашена гірляндами та килимами, можливо, з нагоди відкриття Східних Торгів. Сьогодні на місці кам’яниці будівля банку. Фото 1921-1930 рр.

Виставка 1894 року була наймасовішим заходом Львова за все XIX ст., якщо й не за всю історію. Більше півтора мільйона гостей тоді навідались до міста, серед котрих й наступники престолу та і сам імператор. Але місто достойно з цим впоралось. Про те, що по цілому Львові, мабуть, не було будинку без святкових гірлянд та прапорів, годі й казати. Виставка з її павільйонами, світловими фонтанами, ілюмінаціями та усім іншим уже вартувала того, щоб приїхати до Львова. Однак і саме місто не пасло задніх. До речі, електричний трамвай запустили саме в 1894 році для забезпечення належним транспортом усіх гостей міста.

Святковий парад на площі Міцкевича. Фото 1921-1930 рр.
Святковий парад на площі Міцкевича. Фото 1921-1930 рр.

Цікаво, що однією з останніх подій за австрійської влади, коли Львів був нарядним, стало відкриття пам’ятника А.Міцкевичу у 1904 році. Тоді хоч і не все місто, але його центр теж було увінчано святковими гірляндами та прапорами.

Святковий парад на площі Міцкевича в котрому беруть участь велосипедисти. Фото 1921-1930 рр.
Святковий парад на площі Міцкевича в якому беруть участь велосипедисти. Фото 1921-1930 рр.

За польської влади у міжвоєнному Львові з’явились уже свої приводи до святкувань у місті. Зокрема, перші післявоєнні роки, в листопаді місяці, відбувались урочистості з нагоди святкування так званого «звільнення» Львова. Так поляки називали витіснення українських військ з міста під час Українсько-Польської війни.

Святкові гірлянди на алеї біля Оперного театру. Фото 1920-х рр.
Святкові гірлянди на алеї біля Оперного театру. Фото 1920-х рр.

Ще одним приводом, через який вулиці міста набували святкового вигляду були Східні Торги, що відбувалися щороку у вересні місяці. Хоча сам ярмарок відбувався там де й Крайова виставка – у Стрийському парку, однак під час його відкриття відбувалися урочисті паради різних торгівельних підприємств по головних вулицях міста, через що їхній вигляд і повинен був бути відповідним.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Жебраків вивезли з міста на таку відстань, щоб за три дні пішки не дійшли назад // http://gazeta.ua/articles/history-journal/_zebrakiv-vivezli-z-mista-na-taku-vidstan-schob-za-tri-dni-pishki-ne-dijshli-nazad/354212
  2. Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006 – 316 с.;
  3. Білан Б. Коронація Ікони чудотворної Богородиці Провідниці (Одигітрії) євангеліста Луки 1751 року // http://ji.lviv.ua/n68texts/Koronaciya_ikony_Odigitrii.htm
  4. Котлобулатова І. Львів на фотографії-2:  1860-2011. – Львів, 2011.

«Опис про доброякісне м’ясо», або як купувати, готувати та вудити ковбаси – записки львівського майстра

«Опис про доброякісне м’ясо», або як купувати, готувати та вудити ковбаси – записки львівського майстра

Завжди напередодні свят львівські господині віддають шану досвіду своїх мамів-бабусь, витягуючи сімейні кулінарні реліквії – зошити і зшитки з детальними переписами страв, занотованих упродовж поколінь. Навіть назви у них звучать особливою музикою – «медівник бабці Славці», «андрути від бабці Рузі», «паска мами Стефи», «горіховий пляцок від цьоці Ґені»… У нашій родині уже кілька десятиліть тому з’явилася ще одна кулінарна традиція – перечитувати і враховувати поради з пожовклого зшитка, на титулі якого зазначено «Опис про доброякісне м’ясо від пана Мухи». Історія появи цього невеликого порадника цікава, як і постать його автора…

Шановні різники

Різники у Львові жили від самого заснування міста. Про це свідчить й назва площі у центральній частині Львова – площа Різні – де з давніх часів до середини XIX століття була бійня худоби. Цех різників був одним із десяти перших об’єднань ремісників у королівському Львові. Вони мали за обов’язок утримувати свою вежу в оборонних мурах міста, яку називали Різницькою.

Площа Різні, на якій тривалий час була міська бійня худоби
Площа Різні, на якій тривалий час була міська бійня худоби

М’ясо різницькому цеху Львова традиційно постачали мешканці приміських сіл – Солонки та Жирівки. Його продавали на львівському Ринку (довкола Ратуші) тільки в певні дні тижня. Ятки з м’ясом стояли також біля головного входу в латинську катедру аж до початку ХІХ століття – часом худобу забивали на цьому ж місці.

Їжа в середньовіччі була доволі одноманітною і визначалася характером діяльності та заняттями мешканців приміських сіл – основу становили овочі, каші та риба.

Ринок на площі Краківській. Фото 1914-1916 рр.
Ринок на площі Краківській. Фото 1914-1916 рр.

Переломним для м’ясних страв стало приєднання Галичини до Австрійської імперії. Нові імперські чиновники принесли не лише «німецький орднунґ», але й розвинуту культуру приготування та споживання страв із м’яса.

«З того часу галицькі господині запозичили величезний асортимент м’ясних та ковбасних виробів. Яка кількість рецептів їх приготування – не зможе назвати ніхто. Полядвиці та шинки, паштети та галяретки, кармонадлі та зрази, сальцесони та кишки – немає їм числа» – пише історик Ірина Котлобулатова у статті «Львівська кухня протягом сторіч».

Фото міської бійні, на місці якої тепер Львівський м’ясокомбінат. Початок ХХ ст.
Фото міської бійні, на місці якої тепер Львівський м’ясокомбінат. Початок ХХ ст.

Водночас австрійська влада зруйнувала монополію цехів на роботу в певних галузях, що призвело до зростання конкуренції, вирівнювання ціни та поліпшення якості продукції. Нова влада скрупульозно виписала правила ведення різницького бізнесу і дбала про санітарні вимоги. Саме тому в середині XIX століття бійню з площі Різні перенесли на теперішній проспект Чорновола за залізничною колією, а коли місто розрослося, – на вулицю Промислову, де тепер розташований львівський м’ясокомбінат.

Опис про доброякісне м’ясо

Однак механізація різницького промислу не відбила охоту львів’янам самим готувати м’ясні вироби домашнього приготування. І за часів Другої речі посполитої, і за совітів, і в часи незалежної України під Різдво та Великдень над містом Лева завжди можна було відчути запах вудженини.

Одним із львівських масарів минулого століття був і пан Муха. Мешкав він усе життя в центрі Львова – в одному з будинків на подвір’ї Успенської церкви. Завжди дуже елегантний і підкреслено ввічливий, він, попри офіційні заняття, мав славу майстерного м’ясара – і постійне коло вдячних клієнтів. Особливо цікаво, що «вендзарня» в нього була… у комині на кухні його ж помешкання. І як справжній майстер, на схилі літ вирішив залишити своїм нащадкам кілька порад про те, як правильно вибрати, підготувати та приготувати м’ясо, які назвав «Опис про доброякісне м’ясо». Нижче подаємо фрагменти цього документа, зберігши стиль і правопис автора.

Галицький ринок у 70-их роках ХІХ століття
Галицький ринок у 70-их роках ХІХ століття

«Якщо ви хочете споживати дуже доброякісне і здорове м’ясо, то знайте, що тварина повинна бути оглянута ветеринарним лікарем перед забиттям – чи не хвора на червінку та й інші хвороби, а також дуже старанно перевірена по забиттю, чи нема «вугрів» або «трохіна», через спеціальний мікроскоп.

Коли ви хочете придбати чи купити дуже доброякісне м’ясо, то по можливості виберіть м’ясо з молодого звіряти чи птиці. Свіже м’ясо з молодого звіряти/ свині повинне бути яснорожеве – ясночервоне.

Коли ви вже придбали м’ясо – свіже і може ще тепле – то ви повинні дати м’ясові випарувати, вистигнути аж до цілковитого визимнення, розвішати чи розложити з купи.

Торговиця на площі Ринок, початок ХХ ст.
Торговиця на площі Ринок, початок ХХ ст.

Ви повинні м’ясо старанно посолити – зі всіх боків натерти сіллю, а перед вживанням сіль в чистій воді змити, бо посолене м’ясо не скоро старіється, а ще й консервується, крушіє, і забезпечується від несвіжості, від старіння і від зсохнення.

Коли ви вже придбали-приготували доброякісне свіже гарне м’ясо і хочете розібрати, посортувати його на вироби, які ви знаєте, чи будете пробувати щось зробити з м’яса, то знайте – ваші стіл чи стільниця мають бути дуже чисті, так і посуди, до яких ви будете вкладати м’ясо до засолення чи до маринування, щоб були чисті-чисті.

Купівля квітів і вербових галузок на площі Ринок перед Великоднем. Фото початку ХХ ст.
Купівля квітів і вербових галузок на площі Ринок перед Великоднем. Фото початку ХХ ст.

М’ясо засолювати чи маринувати в ось яких посудинах:

В бочівках дерев’яних, чи в шапликах дерев’яних, в посуді емальованій або в глиняній, але не в посуді цинковій, мідній чи алюмінієвій, бо посуда оцинкована, мідна чи алюмінієва виділяє окисі з сіллю, які непотрібні при маринуванні м’яса. Також ви повинні обов’язково порядно помити свої руки в добре теплій воді з милом і спеціальною щіточкою добре вимити, вишурувати з-за нігтів бруд дочиста і так помити руки, як хірург, коли збирається до операції.

Коли ви вже приготували м’ясо, а стіл і стільці є чистими, і як вже є готова посуда, призначена до м’яса, і як ви вже помили руки як слід, заложіть білу шапочку чи білу хустинку на голову – щоби волос не впав до м’яса, прив’яжіть наперед себе біленький чистий фартушок, закотіть рукави, а ножі щоб були острими, і сталька до загострення ножів на час розбирання м’яса. І тоді ви сміло приступайте до праці з м’ясом.

М’ясо повинне бути в чистім простирадлі чи в якімсь мішку. Також печатку, поставлену ветеринарним лікарем, з фарбою зрізати тонким слоєм і викинути геть.

Львівська ресторація, поч. ХХ ст.
Львівська ресторація, поч. ХХ ст.

Велике значення має, яке м’ясо ви купили. Якщо свинину, чи частину, чи половину, чи чверть, чи якусь частину. Отже, розбирайте ось як: сало внутрішнє відберіть, тоді задню шинку, тоді відділіть бочок чи інакше шпондерок, полядвицю відберіть без реберок, реберка відріжте віддільно. Якщо є солонина, то відберіть солонину окремо від м’яса, чисту. Якщо ви хочете мати шинку, то виберіть кості з шинки середнього боку. Якщо шинка велика і тяжка, то розділіть шинку посередині на дві частини, або й на три. Коли здіймаєте солонину з шинки, то на шинці залишіть приблизно на сантиметр солонини, щоб шинка була не захуда, і щоб шинка була смачна і ароматна, запашна своїм запахом, що зберігається при покриттю тонким слоєм солонини а чи сала.

І так само полядвицю коли відділюєм від солонини, то так відділюйте, щоби зверху було покрито тонким слоєм сала чи солонини для виду, смаку і запаху полядвички.

Cafe Americain, вул. 3-го травня (зараз – Січових стрільців)
Cafe Americain, вул. 3-го травня (зараз – Січових стрільців)

Бочок, як інакше звуть шпондерок: частину зісподу відрізаєте на топлення, а два-три паси відріжте на маринування, паски шириною коло 10 см., а довжиною на 30-40 см. Бочок відрізуєте з долішньої частини, аж поки не перерослий слой з м’ясом.

А передню частину, так звану лопатку, і обрізки м’яса ви призначаєте на ковбаси.

А солонину, як тепер звуть сало-товщ, можна поділити ось-так: грубшу хребтову солонину ви можете частково призначити до засолення, а тонші частини і з-під живота – до топлення на смалець.

А реберка і кості порозрубувати до засолення.

Кухарська книга
Кухарська книга

При розбиранні-розсортовуванні кавальчики чи куски м’яса відкладайте або відразу покрайте на ковбасу, сортуючи на два сорти, на дві групи. М’ясо без плівок, без сухожиль – відразу крайте до однієї посуди (може бути і з тлущем, тільки щоб не було зажирним). Покрайте його кавальчиками по 10 чи 20 грам і до одної посуди. М’ясо з плівками, з закровавленнями і сухожиллями також покрайте, але до іншої посудини.

І м’ясо з лопатки і з передньої частини також розсортуйте на два сорти на ковбасу, а також м’ясо вирізане – з солонини і таке інше.

Коли ви вже розібрали, порозсортовували і покраяли до посудин, тоді м’ясо треба посолити.

Кухарська книга «Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»
Кухарська книга «Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Якщо ви маєте вагу, чи можливість поважити м’ясо, то пам’ятайте, що коефіцієнт чи міра солі на 10 кг м’яса зважити 165 до 170 гр солі повареної білої, і 23-30 гр салітри до м’яса (селітра – азотнокислий натрій або азотнокислий калій). Коли ви поважили сіль з селітрою, далі вимішаєте сіль з селітрою і солите м’ясо на ковбаси, сіллю посипете зо два-три рази і добре вимішуєте з пару хвилин.

Коли ви вже м’ясо добре вимішали, приплескайте його зверху, накрийте чимось чистим і поставте його по можливості в холодне приміщення. І так м’ясо повинне помаринуватися хоча б одну добу або дві, а в холодному приміщенні може бути зо дві доби і більше.

Масарня в курортному польському містечку Устронь, 1906 рік
Масарня в курортному польському містечку Устронь, 1906 рік

Якщо ви хочете мати ковбасу, краяну кусочками, то м’ясо, яке без плівок і без жилок, треба покраяти кусочками подовгастими, як на шашлик, щоб влізлося в рурку, котрою будете начиняти. А м’ясо з жилками, з плівкою помеліть на машинці до м’яса на дрібне ситко, а також часник змеліть через машинку з невеликою кількістю м’яса два рази на дрібне.

Тоді м’ясо виложіть на стіл чи в чисту посуду, до нього додайте те м’ясо, змелене з часником, і до всього додати перцю до смаку. Як ви вже маєте м’ясо заправлене добре і вимішане, тоді начиняємо в ковбасниці. Начиняйте машинкою через рурку, начиняйте твердо, а не м’ягенько, бо якщо начините м’ягенько, то ковбаси будуть м’які, позасихають і не будуть мати належного вигляду, і не гарно краяти їх в плястерки, бо така ковбаса не тримається в зціленню.

Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»
Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Якщо ви вже начинили ковбаси, то тоді вудьте. Де би ви не вудили – чи в спеціальній вуджарці, чи в бочці, то на початок робіть огонь не сильний – легкий, щоб ковбаси висихали, обсихали, а далі потрошка збільшувати вогонь – але не засильний – нормальний, бо засильний огонь топить товсті куски м’яса і тоді починає капати і може бути лихо – по-перше, що ковбаси можуть бути занадто поморщені, по-друге, шкода, бо скапує і смак, і вага, і якість з ковбаси. А головне – треба бути уважним бо скапання може загорітися і з того може дійти до пожежі такої, що всі ковбаси можуть загоріти і вся ваша праця може піти намарно. Тому коли вудите, не відходіть від вудження – пильнуйте.

Час вудження може зайняти дві і до трьох годин, якщо ви не будете старанно акуратно палити.

Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»
Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Опал – дрова до вудження – повинні бути ось які: дрова з деревини – бука, граба, дуба, ясеня і з вільхи чи яблуні, а в крайнім разі з сосни чи смереки, дрова повинні бути сухі і чисті, не забруднені землею, глиною чи якимись фарбами чи оливами.

А головне, як ви вудите шинки, полядвиці чи солонину, то вудьте деревом сухим і тільки твердої породи, бо дерево твердої породи дає мало диму, а дає дух без запаху. Вище описані артикули м’ясні потребують вудитися духом, щоб мати ясний колір – без сажі чи попелу, повинні мати коричневий апетитний вид.

Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»
Зображення із кухарської книги 1915 р.«Nauka gotowania do użytku ludu polskiego»

Коли ви будете вудити шинки, полядвиці, солонину чи інше м’ясо – то не довго, а дві години, але духом, а то і півтора. Огня не лишайте самого, а пильнуйте. І так паліть, щоби не скапувало м’ясо, старайтеся гарно вудити, акуратно».

Христина БАЗЮК

Джерела:

  1. http://www.lhm.lviv.ua/kolekciyi/dzvony_xvi__xvii_stolittya_v_kolekciyi_lvivskogo_istorychnogo_muzeu.html
  2. http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/23/190Kapral.pdf
  3. http://www.gcc.in.ua/uk/library/articles/article/?id=36

Фото:

  1. ustron.fotopolska.eu
  2. 1256.lviv.ua
  3. lvivforever.org.ua
  4. http://lvovomania.blogspot.com
  5. http://wikimapia.org

Як прибирали Великодній стіл наші бабусі

Як прибирали Великодній стіл наші бабусі

Більшість з нас зараз із нетерпінням очікує свято Світлого Воскресіння Христового. І у цей передсвятковий час кожна господиня задумується над тим, які приготувати страви, щоб на великодньому столі не бракувало нічого. Але не можна забувати й того, що навіть найскромніша страва краще смакує коли виглядає естетично. Тому сьогодні мова піде про те, як прибирали великодній стіл наші бабусі,  тобто як і чим вони його прикрашали, що було модним в оздобленні святкового столу у 30-х роках ХХ ст. Для цього скористаємося порадами популярного у той час львівського журналу для плекання домашньої культури “Нова хата”.

Великодня поштівка, 1906 рік
Великодня поштівка, 1906 рік

Насамперед велика увага приділялася столовій білизні. Стіл накривали сніжно білою адамашкою (прим. – адамашкова тканина – ґатунок  шовкової тканини), а також лляним обрусом — дуже урочистою, накрохмаленою аж до хрускоту скатертиною. Адамашкові тканини вважалися надто штивними, тому господині все частіше стелили на стіл лляні скатертини. Надавали перевагу обрусам кольоровим, оскільки ті були більш практичними з огляду на плями, що могли трапитися при столі.

Якщо все ж таки стелився білий обрус, то мав бути обов’язково прикрашений білим або кольоровим вишиттям. Вишивка могла бути розміщена по різному — бігти краєм, або бути покидана по всьому обрусі, чи лишень на столовій плиті. Найчастіше у вишивці зустрічався англійський гапт (прим. – вишивка білою гладдю), який складає враження мережива, а ще прикрашали скатертину полтавською гладдю.

Також модними були мереживні обруси, але їх використовували тільки для дуже пишних і невеликих прийомів. А ще часами застеляли стіл за американською модою — замість одного великого обруса стелили один малий, а на нього, посередині стола, давали відповідну доріжку. Правда прикрашали так стіл дуже рідко.

Вітання з Великоднем, до 1939 року
Вітання з Великоднем, до 1939 року

На зміну білій порцеляні, у 30-х роках ХХ ст., прийшов посуд прикрашений квітчастими узорами, а також поступово почали користуватися фаянсовими виробами. Щодо столового срібла, то в той час модними стали прості і гладкі прибори, без усяких дрібних прикрас.

Святковий стіл повинен був бути прибраним так, щоб сам його вигляд надавав гостині урочистості. Для цього найперше використовували живі та вазонові квіти, а ще стяжки (прим. стяжка — стрічка, вузька смужка тканини для оздоби).

Квіти треба було підбирати так, щоб вони гармоніювали з іншим накриттям і підбирали до них відповідну вазу.  Популярністю у львівських пань того часу користувалася українська мистецька майстерня “Око”, де виготовляли посуд.

Треба додати, що столів на Великдень було два. Перший –  із освяченим та солодким, а другий — за яким гостилися. На перший стіл ставилася висока струнка ваза, щоб вона вирізнялася серед пасок та тортів, а на другому ставили низеньку, для того аби господиня та гості могли вільно бачити один одного за столом.

Великодній стіл. На столі з освяченим ваза, розмальована в полтавському стилі. Виконана в мистецькій робітні С. Литвиненка у Львові, 1938 р.
Великодній стіл. На столі з освяченим ваза, розмальована в полтавському стилі. Виконана в мистецькій робітні С. Литвиненка у Львові, 1938 р.

До форми вази відповідно добирали квітки. У високу вазу найчастіше ставили в’язанку базьок (інша назва – шутка, котики та вербові гілочки) чи галузки ліщини, а у низьку густі китички перших квітів — пролісків, фіалок, незабудок, або просто свіжої лісової зелені. До вишиваного обруса квіти треба було підбирати в тон до кольору вишивки. До кольорового — квіти контрастного кольору: до жовтого фіалки, до синього білі проліски, до світло-зеленого — темнішу зелень.

Стяжки давали тільки до білих обрусів, щоб оживити стіл. При цьому вважали на колір порцеляни чи кольору самої кімнати. Часто стяжки поєднували з квітами. Наприклад, два червоні тюльпани на краях довгого столу, і до цього червоні стяжки точно того самого кольору, або бліді гіацинти й такі самі кокарди покидані по плиті столу.

Стяжки укладали так: ділили ними стіл на прямокутнички. Або від вазонка посередині розходилися вони на чотири сторони, або кидали на столі у вигляді кокард, які треба було пришпилити зі споду.

Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.
Кошички з писанками для прикраси столу на Великдень, прибрані шуткою або стяжкою, 1926 р.

При модерному накритті не повинно було бути на столі нічого більше окрім накриття та прикраси. Різні полумиски ставилися на окремому столі. Причиною до того було те, що коли миски забирають зі столу, вони залишають по собі слід до кінця обіду. Тож краще було прибрати стіл так, щоб він був однаковий протягом цілої гостини.

В’язаночками живих  квітів прикрашали й готові торти. На шоколадний, темний торт радили класти білі або жовті квіточки, поєднані з зеленим аспарагусом, на білий чи рожевий — фіалки, а на інші кольори — братчики. Кльош з овочів оздоблювали галузками барвінку чи аспарагусу. Прикраса з квітів не повинна була бути надто строкатою сумішшю кольорів.

Коли квіти зів’януть (особливо на тортах)  їх треба було непомітно замінити свіжими, які до того тримали у воді.

Великодній стіл прикрашений «вазочками» з яєчної шкаралупки, 1926 р.
Великодній стіл прикрашений «вазочками» з яєчної шкаралупки, 1926 р.

Ще однією цікавою оздобою великоднього стола у львів’янок були — шкаралупки з яєць. Для того, аби   зробити таку святкову прикрасу необхідно було витратити трохи більше часу. Для цього брали великі яйця зі світлою шкаралупою. Крізь отвір на тоншому кінці  випорожнювали його, потім змивали всі плямки, а середину обережно виполіскували та висушували.

З «ляку до печатання» (прим. – сургучу) нагрітого над свічкою робили чотири ніжки і прикріплювали до товстішого кінця шкаралупки так, щоб вона стояла прямо. Потім кожну шкаралупку фарбували кольоровим лаком, могли прикрасити скляними кораликами чи котиками. Прикрашені шкаралупки  треба було ще позолотити довкола отвору та ніжок, щоб не було видно лаку.

У такі “вазочки” вкладали квітки: фіалки, маленькі галузки барвінку чи шутки, та ставили на столі біля кожного накриття.

Листівка Христос воскрес. Видавництво "Русалка", Львів до 1939 р. (взято з http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1399)
Листівка Христос воскрес. Видавництво “Русалка”, Львів до 1939 р. (взято з http://storinka-m.kiev.ua/article.php?id=1399)

Головною ж ознакою добре виконаної декорації вважалася загальна гармонія, так щоб жодна подробиця не вибивалася на перший план, як поодинокий фрагмент.
Веселих усім свят та смачної паски!!!)))

Софія ЛЕГІН

Джерело:

1.    Нова хата. Львів, 1926. – № 5;
2.    Нова хата. Львів, 1936. – № 7-8;
3.    Нова хата. Львів, 1938. – № 9
4.    https://polona.pl/

Популярні статті:

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або львів’янин, який не сказав усієї правди

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або...

Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...