додому Блог сторінка 565

Академічна гімназія у Львові

Академічна гімназія у Львові

Історики вважають, що Академічна гімназія у Львові була заснована за розпорядженням цісаря Йосифа II від 24 (або 21) жовтня 1784 року як складова частина Львівського університету (Академії). Тому й отримала назву “академічна”.

Однак традиції цієї середньої школи сягають давніших часів. Її попередницею вважалася міська школа, заснована 1382 року. Коли 1773 року в Австрії ліквідували орден єзуїтів, то на базі їхньої Львівської колегії (академії) було засновано нову “академію” – 6-класову гімназію з дворічним ліцеєм. Тож академічна гімназія старша за університет, при якому вона мала би функціонувати, щонайменше на 11 років.

Академічна гімназія, вул.Степана Бандери 14
Академічна гімназія, вул.Степана Бандери 14

До 1831 року гімназія містилася на 2-му поверсі колишнього монастиря Св. Трійці оо. Тринітаріїв на вул. Театральній (там, де й тодішній університет). Після революційних листопадових подій 1848 року її перенесли на вул. Валову, 18 – до приміщення колишнього Бернардинського монастиря. За радянських часів у цих приміщеннях, до 1960-х років ще огороджених високим цегляним муром, оселилося музичне училище ім. Філарета Колесси. Тепер тут факультет культури та мистецтв Львівського національного університету ім. І.Франка та “Музей ідей”, який уже не перший рік дивує Львів своїми креативними проектами.

вул. Валова, кін. ХІХ-поч. ХХ ст.
вул. Валова, кін. ХІХ-поч. ХХ ст.

Ще 1848 року ця гімназія, в якій навчання провадили німецькою мовою, мала бути переведена на мову місцевої людності – руську. Але процес її українізації затягнувся, і гімназія залишалася німецькомовною, бо нібито не було відповідних вчителів, підручників і виробленої термінології.

У 1850 році директором вищої академічної гімназії був Франц Брюґер. Професорами класичної філології були д-р Євзебій Черкавський, д-р Амброз Яновський, Петер Маєр, Йозеф Чьорх. Руську мову та літературу у 7 та 8 гімназійних класах викладав професор університету Яків Головацький. Вчителями релігії були: Франц Альтман, Франц Гурський (латинської), Михайло Малиновський та Іван Жуковський (грецької). Інші предмети викладали: професор університету Александр Завадський (фізика), Ігнац Лємох, Фердінанд Каспарі (математика), Гіацинт Лобажевський (філософія природи), Йоганн Лянґнер (натуральна історія), Йоганн Ґльох (німецька мова), Адальберт Урбанський, Йозеф Броз (історія та географія), Євген Лазовський (польська мова), Якоб Шокліж (італійська мова), Карл Пєхурський (французька мова), Юзеф Кавецький (каліграфія). Загалом тоді у восьми класах гімназії було 825 учнів. З них 633 – звільнені від плати за навчання, а 124 з них отримували стипендії.

Яків Головацький
Яків Головацький

Коли 1864 року цю львівську гімназію №1, навчання у якій поступово переводили на руську мову, перенесли до Народного Дому на вул. Театральній, в колишніх будівлях монастиря з боку вул. Валової створили першу у Львові гімназію з польською мовою навчання під №3 (2-й номер мала “домініканська” німецька гімназія при вул. Підвальній – тепер там школа №8). У 1875 році цю 3-ю львівську гімназію ім. Франца Йосифа І перевели до нового будинку на вул. Баторія (тепер вул. Князя Романа, 5), а на Валовій утворили нову гімназію №4 з польською мовою викладання. У 1889-му “четверту буду” перенесли на вул. Нікоровича (тепер Професорська), а при Бернардинах знову створили польськомовну цісарсько-королівську гімназію №5, яка чекала на своє нове приміщення на нинішній вул. Кушевича, 3 до 1907 року. Тоді на Валовій заснували нову польську гімназію №7 (6-у гімназію, теж польську, відкрили трохи раніше на вул. Личаківській, 37). Згодом “сімка” перебралася на вул. Сокола (тепер Ковжуна, 8), а на Валовій, 18 утворили гімназію №10 імені Генрика Сєнкевича. Таким чином огороджені високим муром старі монастирські будівлі перетворилися на своєрідний “інкубатор” польського середнього шкільництва у Львові.

З 1864–1865 рр. руську мову впровадили для навчання більшості дисциплін до перших 4 класів гімназії. Після тривалих протестів і петицій лише з 1873 року почали впроваджувати руську мову до старших класів гімназії. І щойно з 1878 року, коли гімназисти складали першу матуру (екзамени на атестат зрілості) руською мовою, закінчився цей 30-річний процес українізації.

На той час в гімназії навчалося 379 учнів, переважно греко-католиків, але було теж 11 римо-католиків. У 8 класі тоді на тиждень припадало дві години на релігію, 5 год. – на латинську мову, 5 год. – на грецьку, 3 год. – на руську, дві год. – на польську, 4 год. – на німецьку, 3 год. – на історію та статистику, 1 год. – на математику, 4 год. – на фізику, дві год. – на психологію. А в 1 класі: дві год. – релігія, 7 год. – руська мова, 6 год. – німецька мова, дві год. – польська мова, 3 год. – рахунки, дві год. – каліграфія.

Володимир Ільницький
Володимир Ільницький

Першим директором вже українізованої гімназії був у 1867–1892 роках о. проф. Володимир Ільницький, що надав цьому закладу національного напряму, дбав про релігійне виховання та чистоту мови гімназистів.

З 1864 року єдина у Львові державна гімназія “з руською мовою викладання” містилась у тісних приміщеннях Народного Дому на вул. Театральній, 22. “І коли подумаю, що українська молодь у столичнім українським княжгороді Львові понад повних 40 літ, а коли узгляднити ще й філію, то через 70 літ виховувалась в приватнім, до шкільних цілей не приспособленім будинку, без відповідних класових світляних кімнат, без руханкової салі; ба, що більше, навіть без подвір’я і дерев, де діти могли б у часі павз подихати свіжим воздухом; у будинку, де молодь із цілого великого поверха в одному виходку з 5 лиш убікаціями без води до споліскування скупчувалась, (а водотяги заведено в Народнім домі щойно 1904 р.!), то мені ще й нині по стільки літах мурашно робиться на саму згадку про це”, – згадував колишній учень гімназії та автор книги про цей навчальний заклад Степан Шах.

Хоча у ХІХ столітті управу Народного Дому перейняли галицькі москвофіли (і навіть вигнали звідти “Просвіту”), проте цей будинок залишався символом українства.

Народний дім, кін. ХІХ ст.
Народний дім, кін. ХІХ ст.

Москвофільське керівництво Народного Дому надавало приміщення для Академічної гімназії, бо отримувало за це кошти з державного бюджету. Але, як писала історик Ірина Орлевич, “керівництво “Народного дому” відмовлялося скеровувати учнів до єдиної у Львові української Академічної гімназії. У 1881 р. на загальних зборах “Народного дому” народовець о. Олександр Стефанович виступив з вимогою записувати вихованців бурси до Академічної гімназії. На його думку, “Народний дім” власноруч штовхав українських школярів у польські гімназії”.

Щойно у 1906 році Львівська академічна гімназія перенеслася до нового просторого будинку на тодішній вул. Леона Сапіги (тепер вул. С.Бандери) №14. Будинок гімназії на Л.Сапіги, збудований фірмою Івана Левинського, був на початок ХХ століття досить модерним. Його спорудили разом із розбудовою всього кварталу – у трикутнику нинішніх вулиць Бандери, Карпінського й Архітекторської. Тепер тут гарні сецесійні та постсецесійні будівлі, що постали у 1901–1913 роках за проектами архітекторів Альфреда Захарєвича, Зиґмунда Федорського, Фердинанда Касслера.

А в Народному Домі була утворена філія української гімназії. Вона працювала там до 1935 року, поки польська влада не перенесла цю другу українську середню школу до колишнього палацу Сєменських-Левицьких на вул. Пекарській, 19. Посол Галицьких штатів, граф Костянтин Сєменський, дідич містечка Магерова, замовив проект палацу в архітектора Фридерика Баумана, що походив із Мітави (тепер Елгава) в Курляндії (Курземе, тепер частина Латвії). Палац на Пекарській було збудовано до 1849 року. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Сєменський (1827–1901), дослужився до звання таємного радника цісарського двору, був членом австрійської Палати панів, кавалером Мальтійського ордену. Він перебудував палац у 1873–1877 рр. Проект перебудови виконав архітектор А.Ваґнер у стилі французького бароко. Іван Левинський і Ян Томаш Кудельський у 1891–1894 рр. реконструювали палац, який зберіг донині свій ­зовнішній вигляд.

У повоєнні часи тут була середня школа №36, згодом в палацовому комплексі розмістили спеціалізовану школу-інтернат №102. Ліворуч від брами на стіні офіцини встановлена меморіальна таблиця, яка сповіщає, що тут, у філії української Академічної гімназії, навчався Володимир Щигельський (Бурлака) (1920–1949), командир УПА на Закерзонні.

Академічна гімназія, 1910 р.
Академічна гімназія, 1910 р.

Гімназійних учителів за австрійських часів називали професорами.

“Ходили всі наші професори повагою, штивно, немов патиковато, носили високо стоячі, тверді комірці, чорні мотильковаті кравати або широкі англійського фасону “гальстухи”, прикрашені шпилькою з брильянтом або самоцвітним каменем, білі з твердо накрохмаленими передами сорочки, білі, тверді округлі манжети, що до рукавів сорочки не пришиті, а шпінками прикріплені були. На манжетах носили переважно перлові або срібні шпінки, а патріотично настроєні – ще й з цісарським двоголовим орлом. При тім носили високі чорні циліндри, які їх робили незвичайно високими, або сиваві півциліндри, або “мельоники” фірми Габіґ, які ми “банячками” називали. Ходили в чорних “шлюсроках” або “ластівках” з двома довгими хвостами із заду, в пепітових, старанно випрасованих споднях. Їх святочні фраки були вузькі і довгі, камізельки були ясні з блискучими перловими ґудзиками, а в лівій кишені був обов’язково годинник, прикріплений золотим ланьцушком до правої камізелькової кишеньки. Носили високі чорні черевики з гумовими по боках вставками до розтягування при взуванні (без шнурівок) так зв. “штиблєти”. Всі – старші без виїмку – були бородаті, а бороди були різно підстрижені, вуса – у старших по козацьки спадаючі, – у молодших до гори a la Kaiser Wilhelm II підкручені. Деякі носили “бачки”, як цісар Франц Йосиф І. Волосся на їжака стрижене, рідко у кого на розділ зачесане. Осінню носили чорні накидки з оксамитними вилогами, зимою натягали футра з кримськими або бобровими комірами (видри вважалися жидівською прикрасою), а на черевики взували великі теплі російські кальоші марки “Треугольнік” і обов’язково держали палицю в руках або парасоль. Модним було носити цвікер на чорнім шовковім шнурку, прип’ятім до горішньої кишеньки в камізельці. Лише старі професори носили окуляри, звичайно в золотій оправі… Не носили вони тоді ще течок з книжками. Якщо конечно було яку книжку до школи взяти, то несли її радше в руках… Зшитки з задачами приносили і відносили їм, призначені ними, учні до дому”, – так описував цісарсько-королівських професорів Степан Шах у своїх споминах про Академічну гімназію.

Першим директором гімназії став В.Ільницький. Його наступниками були Едвард Харкевич (1892–1911), Ілля Кокорудз (1911–1928), Микола Сабат (1928–1930), Северин Лещій (1930–1931 та 1934–1939), Денис Лукіянович (1931–1934), Петро Менчик (1941–1944).

Ілля Кокорудз
Ілля Кокорудз

За часів ІІ Речі Посполитої цей навчальний заклад називався «Державна гімназія №571 з руською мовою навчання у Львові». За радянських часів це була середня школа №1 з українською мовою навчання. Під час німецької окупації у 1941–1944 навчальний заклад називався Першою гімназією, але її будинок був перетворений на госпіталь, тож вона розмішувалася у різних тимчасових приміщеннях, зокрема, у будинку «Просвіти» на Ринку, 10. У 1992 році Львівську СШ №1 перетворено на Першу Львівську гімназію при університеті «Львівська політехніка».

Директорами (управителями) філії Академічної гімназії були Ізидор Громницький (1906–1917), Михайло Рибачек (1917–1920), Григорій Наливайко (1921–1924), Стефан Федів (1924–1926), Ярослав Вербицький (внук композитора о. Михайла Вербицького, 1926–1928), Михайло Залєський (1934–1939).

У 1928–1934 рр. управителем філії був Іван Бабій – старшина УГА, голова філії “Учительської громади” у Львові, директор Архиєпископського інституту Католицької акції, товариш владик Йосифа Сліпого, Микити Будки й Івана Бучка. І.Бабія застрелили 25 липня 1934 року за вироком Революційного трибуналу ОУН та наказом Крайового провідника Степана Бандери.

“Директора Бабія ОУН засудила на кару смерти за те, що він активно співпрацював з польською поліцією і свідомо поборював українське революційне підпілля, видаючи польській поліції українських ґімназистів та студентів, членів і симпатиків ОУН, і намовляв учнів своєї ґімназії стати поліційними донощиками й зраджувати поліції про всі вияви протипольської діяльности своїх товаришів-українців”, – говорив С.Бандера під час судового процесу 1936 року.

Вбивство Івана Бабія викликало неоднозначну реакцію в українському середовищі Львова. З цього приводу Митрополит Андрей Шептицький видав 12 вересня 1934 року пастирський лист під назвою “Святій справі не можна служити закривавленими руками”.

“Хоч він сам, від шкільної лавки почавши, був гарячим національним патріотом, впав жертвою револьверового замаху з руки українського “патріотичного” молодця, недокінченого гімназиста, коли вертав зі школи домів посеред вулиці Піярів в 1934 р. Була це велика трагедія так особиста, бо лишив жінку, доньку свого пароха о. Льва Юрчинського з Добромірки, і двоє малих дітей, як і національна. А вину в тім поносить не так молодий “революціонер”, як один нетактовний львівський український часопис, що цькував молодь і громадянство проти Ів. Бабія”, – писав про цей трагічний епізод у взаємному поборюванні радикальної та поміркованої течій національного руху в своїх спогадах Степан Шах [3].

В Академічній гімназії та її філії в різні часи професорами були видатні особистості, про декого з них варто згадати. Викладачами релігії та катехитами Академічної гімназії були греко-католицькі священики: Іван Гушалевич (член «Головної Руської Ради» у 1848 році та посол до Галицького сейму, автор гімну галицьких русинів «Мир вам, браття, всім приносим»), Олексій Торонський, Іван Чапельський, Діонізій Дорожинський, Леонід Лужницький, Іван Туркевич, Євген Монцібович, Гавриїл Костельник, Іван Фіґоль, Теофіл Горникевич, Василь Лаба.

Михайло Галущинський
Михайло Галущинський

Руську (тобто українську) мову та літературу викладали: Володимир Коцовський (автор «Руської граматики»), о. Омелян Огоновський (професор кафедри руської літератури Львівського університету, голова Товариства «Просвіта» у 1877–1894 рр.), Павлин Свєнціцький (еміґрант із Києва після повстання 1863 р., письменник під псевдонімом «Павло Свій»), Ілля Кокорудз, Михайло Пачовський, Стефан Федів, Стефан Ганущак, Микола Ластовецький, Амвросій Андрохович, Михайло Тершаковець, Володимир Радзикевич (автор «Нарису історії української літератури»), Михайло Возняк (академік ВУАН, пізніше професор ЛДУ ім. І.Франка), Ярослав Гординський, Іван Брик (голова Товариства «Просвіта» у 1932–1939 рр.), Іван Зілинський, Філарет Колесса, Михайло Галущинський (перший командувач Легіону УСС, голова Товариства «Просвіта» у 1923–1931 рр.), Василь Пачовський та Петро Карманський (поети з ґрона «Молодої Музи»), Станіслав Людкевич (видатний композитор).

Вчителями польської мови (за Австрії необов‘язкова) були: Ярослав Біленький, Вітольд Висоцький, Сидір Твердохліб (поет-молодомузівець), Генріх Бюґеляйзен (приятель поета Юліана Тувіма), Ольгерд Ґурка, Стефан Кавин, Марія Струтинська (письменниця та діячка «Союзу Українок»).

До професорів класичних мов (латини і греки) належали: Григорій Цеглинський, Юліан Романчук (голова Товариства «Просвіта» у 1896–1906 рр., довголітній голова Українського клюбу у Галицькому сеймі й Української парламентської репрезентації віденського Райхсрату), Іларіон Огоновський, Ізидор Громницький, Григорій Наливайко, Іван Копач, Спиридон Кархут (потім перший директор дівочої гімназії сс. Василіянок), Микола Сабат, Остап Макарушка (у 1920-х протестував проти запровадження «більшовицького» правопису в Галичині, бо вважав, що «Українець» має писатися з великої літери), Ярослав Вітошинський, Йосафат Назар, Михайло Посацький, Платон Горницький, Петро Мечник, Михайло Балаким, Володимир Дикий, Іван Зілінський, Стефан Федів, Тарас Франко (син Івана Франка).

Іван Боберський
Іван Боберський

Німецької мови в гімназії навчали: Омелян Партицький (видав у 1867 році «Німецько-руський словар»), Іван Боберський (голова українського гімнастичного товариства «Сокіл», організатор першого українського «Спортового кружка гри ніжної пилки», (копаного м’яча, футболу) у Львові, член Бойової управи УСС), Йосиф Роздольський (відомий етнограф, збирач народних пісень, які він вперше записував на грамофонні платівки), о. Йосиф Застирець, Гнат Павлюх, Юрій Рудницький (відомий письменник під псевдонімом Юліан Опільський), Платон Лопушинський, Лука Турчин, Іван Заболоцький, Микола Яцків, Юліан Стефанович.

Анатоль Вахнянин
Анатоль Вахнянин

Професорами історії та географії були: Анатоль Вахнянин (перший голова Товариства «Просвіта» у 1868 році, організатор хору Академічної гімназії), Григорій Величко (автор першої мапи «України-Руси»), Юліан Целевич (голова Товариства ім. Шевченка – пізніше НТШ), Юліан Левицький, Василь Білецький, Юліан Чайковський, Василь Проців, Олексій Сушко, Степан Рудницький (видатний географ), Стефан Томашівський (відомий своїми нетрадиційними поглядами історик і політичний діяч); Іван Крип’якевич (найталановитіший учень Михайла Грушевського), Мирон Кордуба (видатний історик), Василь Пачовський (поет-«молодомузівець»), Омелян Терлецький; Денис Коренець.

Григорій Величко
Григорій Величко

Математику, фізику та хімію викладали: Петро Огоновський (голова Товариства «Просвіта» у 1906–1910 рр.), Емілян Савицький (член Крайової шкільної ради, автор перших підручників з математики та фізики українською мовою, з 1907 р. директор української гімназії в Перемишлі), Осип Янів, Володимир Андріянович, Северин Лещій, Іван Сітницький, Михайло Рибачек, Володимир Зілинський, Стефан Балей (відомий психолог), Василь Баран, Володимир Кучер (відомий фізик, дійсний член НТШ), Володимир Кузьмович, Зіновій Храпливий, Микола Чайковський.

Професорами природи (біології) були: о. А.Полянський, Іван Верхратський, Василь Чайковський, Лев Гаванський, Микола Мельник, Іван Раковський (голова НТШ у 1935–1939 рр., головний редактор «Української загальної енциклопедії» та голова Краєвого товариства абстинентів «Відродження»), Олександр Тисовський (один із засновників скаутської організації «Пласт»), Євген Жарський.

Стефан Томашівський
Стефан Томашівський

До необов’язкових предметів належали каліграфія, рисунки, стенографія, спів, французька й англійська мови, а також «гри і забави» (фізична культура). Шкільний рік в австрійських гімназіях тривав з 1 вересня до 15 липня. Навчання відбувалося 6 днів на тиждень (загалом 32 години). Навчальна година тривала 50 хвилин.

У 1907 році в Академічній гімназії було 808 учнів (795 греко-католиків та 6 православних). Треба зауважити, що в інших 5 гімназіях та двох реальних школах Львова вчилося ще 340 греко-католиків. Загалом того року у державних середніх школах Львова було 5490 гімназистів і реалістів. З них греко-католики становили 20,7%, римо-католики – 52,9%, старозаконні (юдеї) – 22,8%, лютерани – 1,1%. Частка греко-католиків у населенні міста була значно меншою – 17%.

Учні гімназії
Учні гімназії

Але серед учнів Академічної гімназії за австрійських часів лише 20% походили зі Львова. Більшість із них – це були селянські, міщанські та священичі діти з усієї Галичини.

За статистикою, у 1913/1914 навчальному році зі Львова походило 239 учнів Академічної гімназії (загалом їх було 495) та її філії (626). Найбільше з галицьких повітів до гімназії посилали: Львів – 193, Бібрка – 105, Камінка-Струмилова – 73, Перемишляни – 70, Жовква – 55, Рава-Руська – 45, Сокаль – 42.

Учні гімназії
Учні гімназії

За походженням учні поділялися на селян і маломіщан (572), священиків (176), державних службовців (135), народних вчителів (63), ремісників і промисловців (47).

Не всі вони доходили до матури, бо вимоги до навчання були набагато складніші, ніж у нинішніх середніх і навіть вищих школах. Але ті кілька тисяч вихованців Академічної гімназії, які вийшли з її класів до 1939 року, стали справді провідною верствою Галичини.

Ігор МЕЛЬНИК

Джерела:  http://zbruc.eu/node/28376

  1. Шах С. Львів – місто моєї молодости. Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія. – Мюнхен: Вид-во “Христіанський Голос”, 1956. – Ч. 3. – С. 9.
  2. Орлевич І. Боротьба між українофілами та русофілами за “Народний дім” // Вісник Львівського університету. Сер. істор. 2007. Спец. вип. – С. 339-358.
  3. Цит. за книгою Петра Мірчука “Нарис історії ОУН. Перший том: 1920–1939”.

“Padam, Padam” галичанина для “горобчика” Едіт Піаф

“Padam, Padam” галичанина для “горобчика” Едіт Піаф

Коли читаєш його біографію, складається враження, що тримаєш в руках один з творів Ремарка: переховування, таємні служби, нелегальний перетин кордону та людське життя, яке нічого не варте і вимірюється лише наявністю / відсутністю папірця-паспорта. Але, як не дивно, в його житті було значно більше позитиву, світла та тепла, у порівнянні з персонажами Ремарка. Він автор композиції, яку знає весь світ, а ще його музику можна почути в фільмах, що стоять біля витоків сучасного кінематографу. Едіт Піаф називала його “мій Ноно” і підписувала йому листи “твоя Фіфа”. Представляємо історію не львів’янина, але галичанина (за місцем народження) який змусив говорити про себе весь світ.

Норберт Ґлянцберґ в розквіті сил. Фото з cahiersdelachanson.free.fr
Норберт Ґлянцберґ в розквіті сил. Фото з cahiersdelachanson.free.fr

12 жовтня 1910 року, в Рогатині, у родині дрібного торговця Шмуеля Ґлянцберґа, народився син Натан. Рогатин, на той момент, входив до складу Королівства Галіції і Лодомерії, що в монархії Габсбургів. Попри таку розкішну назву, адміністративна одиниця не могла похвалитись високим рівнем життя та забезпеченості громадян і була одним з найбідніших регіонів держави. Імовірно, саме народження сина і вимусило сімейство Ґлянцберґів залишити Галичину та шукати кращої долі. Так, у 1911 році, родина опинилась у м. Вюрцбурзі, що в Баварії. Саме там Натан Ґлянцберґ і став Норбертом (Норбером) Ґлянцберґом.

Норберт Ґлянцберґ в Вюрцбурзі за піаніно. Фото з https://www.br-klassik.de
Норберт Ґлянцберґ в Вюрцбурзі за піаніно. Фото з https://www.br-klassik.de

1914 рік є одним з найбільш трагічних  в історії людства – тоді почалась світова війна, але для Норберта Ґлянцберґа він мав і нотки позитиву. Саме тоді йому купили перше піаніно, на якому він міг реалізовувати та розвивати свої таланти, які, за свідченнями наближених до родини осіб, проявлялись ще в ранньому дитинстві. За легендою, вже в трирічному віці він запитував у мами, чому  музика і сміється, і плаче водночас. Після цього, його почали називати трирічним Моцартом.

Норберт Ґлянцберґ в оточенні друзів та знайомих. Фото з www.br-klassik.de
Норберт Ґлянцберґ в оточенні друзів та знайомих. Фото з www.br-klassik.de

До консерваторії Норберт пішов відносно пізно. Йому тоді було 14 років. Навчався він у Германа Цільхера, який був засновником одного з перших у Європі фестивалів на честь Моцарта. Остаточне рішення сина пов’язати свою долю з музикою, не зовсім радо сприймав батько, який хотів аби Норберт вчився на лікаря, або юриста. В сприйнятті Шмуеля Ґлянцберґа, музикант асоціювався з другорядною професією і єдине застосування мав на весіллях та інших тому подібних заходах.

Норберт Ґлянцберґ за роботою. Фото з reneelebas.canalblog.com
Норберт Ґлянцберґ за роботою. Фото з reneelebas.canalblog.com

Норберту Ґлянцберґу досить рано довелося починати працювати. Вже 1927 року він розпочав підробляти концертмейстером у театрі. Значного заробітку це не приносило, тому довелося шукати інших шляхів. Відтак, у 1929 році, просто в розпал Великої депресії, він переїжджає до Аахена, колишньої столиці імперії Карла Великого. Там Ґлянцберґ диригує, пише та виконує пісні. Нічого багатообіцяючого така робота не гарантувала, хоч на той момент можна було вдовольнитись і таким.

Угорський композитор Імре Кальман. Фото з www.liveinternet.ru
Угорський композитор Імре Кальман. Фото з www.liveinternet.ru

Поворотним моментом в житті Норберта Ґлянцберґа була вистава “Королева Чардашу” Імре Кальмана. Він виконував там функції піаніста, з чим справився настільки блискуче, що по закінченні до нього підійшов сам Кальман. Він поцікавився у Ґлянцберґа де той працює і скільки заробляє. Той відповів, що в Аахені і має 150 марок в місяць. Кальман тоді запропонував йому роботу в Берліні за 350 марок в місяць. Молодий піаніст пізніше ще дивувався, адже в Берліні стільки талановитих музикантів, але Кальман обрав саме його.

Норберта Ґлянцберґа на відпочинку. Фото з www.lehall.com
Норберта Ґлянцберґа на відпочинку. Фото з www.lehall.com

Берлін став для Ґлянцберґа зовсім іншою країною. На новому місці роботи, крім своїх безпосередніх обов’язків, пов’язаних з театром і музичним супроводом різного роду заходів, Ґлянцберґ розпочав співпрацю з представниками кіноіндустрії. Враховуючи популярність у той час театру та кіно, як він сам згадував, кожного дня доводилось знайомитись з кимось новим. До прикладу, у 1925 році німецькі кінотеатри прийняли 44 мільйони відвідувачів, кількість вражаюча.

Актриса Марлен Дітріх. Фото з mp3xl.org
Актриса Марлен Дітріх. Фото з mp3xl.org

Саме в той час на кіностудії УВА було знято перший німецький звуковий фільм, де одну з головних ролей грала Марлен Дітріх. Майже одразу після цього продукту кіностудія, в особі режисера Біллі Вайлдера, приступила до роботи над наступний – “Фальшивий чоловік”. Ґлянцберґу доручили написати музику до цього фільму. Він настільки успішно справився з завданням, що газети наступні кілька днів майоріли повідомленнями в дусі: “Новачка звати Норбертом Ґлянцберґом. Його ритми спокусливі, а композиції захоплюють, він пише легко і невимушено, буквально однією лівою”.

Режисер Біллі Вайлдер. Фото з https://uk.wikipedia.org
Режисер Біллі Вайлдер. Фото з https://uk.wikipedia.org

Після цього Ґлянцберґ працював над музикою до ще кількох фільмів і казка життя тягнулась до моменту, коли він став заважати нацистам. У 1932 році в журналі “Німецький фільм” з’явилась стаття, де зазначалося, що штат працівників УВА суцільно єврейський, а творити німецьку культуру повинні люди, які відчувають по-німецьки. Ґлянцберґ удостоївся ще більшої честі – про нього особисто згадав майбутній головний пропагандист Гітлера, а на той момент гауляйтер Берліна, Йозеф Геббельс: “Цей маленький галицький єврей Ґлянцберґа злизує у молодих світловолосих композиторів масло з хліба”.

Йозеф Геббельс. Фото з cont.ws
Йозеф Геббельс. Фото з cont.ws

Закінчилось все тим, що одного дня знайомий порадив композитору не повертатись додому, бо його будуть чекати “гості” із гестапо. Так Ґлянцберґу довелося приміряти личину нелегального емігранта і поповнити лави тисяч перебіжчиків, які в той час тинялись від однієї країни до іншої, у пошуках пристанища. Для Ґлянцберґа тимчасово тихою гаванню став Париж. Там він зустрів Біллі Вайлдера, який пропонував йому виїхати за океан, але Ґлянцберґ відмовив. Очевидно, боявся стати “тінню в раю”, як характеризував буття емігрантів у Америці Ремарк.

Едіт Піаф. Фото з tv4.te.ua
Едіт Піаф. Фото з tv4.te.ua

Це коштувало йому перебування на самому соціальному дні. Задля можливості виживати, Ґлянцберґу доводилось займатись в столиці Франції дрібною торгівлею. Це йому взагалі не вдавалось. Тоді він дістав старий акордеон і почав грати на ньому в емігрантських їдальнях та невеликих забігайлівках за їжу. Під час одного з виступів, йому довелося акомпонувати для Едіт Піаф, якої тоді ще ніхто не знав. В такому стані його застав початок Другої світової війни, коли Ґлянцберґа мобілізували в польську армію, адже його зареєстрували як жителя Рогатина, який тоді входив до Польщі.

Норберта Ґлянцберґа і Едіт Піаф. Фото з www.wuerzburgerleben.de
Норберта Ґлянцберґа і Едіт Піаф. Фото з www.wuerzburgerleben.de

Ґлянцберґ зовсім не дихав з польськими солдатами одним повітрям, не горів одними й тими ж ідеями, а тому дезертирував і, подолавши 200 кілометрів, дістався до Марселя. Там знайшов притулок в центрі для біженців, який мав дуже символічну назву: “Ласкаво просимо!”. В Марселі він знайшов багато колишніх знайомих, серед яких і Едіт Піаф, яку тоді вже знала вся Франція. Вона саме шукала піаніста для гастрольного туру і вирішила взяти Ґлянцберґа. Тоді й розпочалась історія “Ноно” та “Фіфи”, що згодом і дало змогу Едіт Піаф сказати, що  Ґлянцберґ володіє ключем від таємниці музики.

Норберт Ґлянцберґ в старшому віці. Фото з www.wuerzburgerleben.de
Норберт Ґлянцберґ в старшому віці. Фото з www.wuerzburgerleben.de

Професійну магію, якою  Ґлянцберґ зачарував Едіт Піаф, розвіяли політичні події. До влади в Франції прийшов уряд маршала Петена, який орієнтувався на німців. Таким чином, переслідування, які “кольнули” Ґлянцберґа в Німеччині, дістали його і в Франції. На допомогу знову прийшла Едіт Піаф. Вона переховувала його і знаходила для нього один притулок за іншим, коли в попередньому йому загрожувала небезпека. Попри все, його таки викрили в одному з готелів та ще й з фальшивим паспортом. Але й цього разу, з залученням впливових знайомих, друзі прийшли на допомогу Ґлянцберґу і його було звільнено.

http://https://www.youtube.com/watch?v=XvvGLg93DxY

Десь на початку тих самих 40-х років Ґлянцберґ і написав мелодію, з якої згодом народилась пісня “Padam, Padam”. У 1951 році її було записано на платівку і вже зовсім згодом матір Ґлянцберґа писала йому, що слухає цю пісню по американському радіо. Ще пізніше, у 1966 році, далеко після закінчення війни, тодішній президент Франції, Шарль де Голль, саме під цю мелодію заходи до Кремля під час відвідин Радянського Союзу. Через багато років після цього, пісня лунала вже на площі перед рейхстагом. Це був 1989 рік. У той день Німеччина об’єднувалась, а Берлінський мур падав. Тобто за певного збігу обставин, ця композиція могла и навіть бути символом цього об’єднання. Але так не сталось і “її” місце у хроніках про падіння Берлінського муру зайняв славнозвісний трек “Wind of change” гурту Scorpions.

Фрагмент Берлінського муру. Фото зua.euronews.com
Фрагмент Берлінського муру. Фото зua.euronews.com

Віддзеркаленням складного життєвого шляху стало і особисте життя Норберта Ґлянцберґа. Говорили про більш ніж дружні відносини між ним і Едіт Піаф. Привід для цього давали повідомлення Піаф зразка 1942 року: “Мені нудно до нестями. Повертайся якнайскоріше. I love you”. Але в офіційну площину це так і не перейшло. Ґлянцберґ одружися з полькою Маришкою Мазурик. У них був син Серж, який в 20 років покинув родину і поїхав до Англії опановувати технології звукозапису, вважаючи, що у Франції навчитись цьому неможливо. Крім того, Серж фанатів від Rolling Stones та Хендрікса і не розлучався з електрогітарою, яку батько навіть за музичний інструмент не вважав.

Норберт Ґлянцберґ в похилому віці. Фото з www.br-klassik.de
Норберт Ґлянцберґ в похилому віці. Фото з www.br-klassik.de

Таким, в загальних рисах, був життєвий і творчий шлях вихідця з Королівства Галіції і Лодомерії, Натана Ґлянцберґа.До кінця життя він написав ще кілька пісень та мелодії до ряду фільмів. З цього і жив. У 2010 році, в Парижі, Норберта Ґлянцберґа не стало.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Кон Р. “Padam, padam, padam” (о Натане Гланцберге из Рогатина) / Асоціація європейських журналістів [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://aej.org.ua/History/875.html
  2. Петросеняк Г. Всесвітньовідомі хіти Едіт Піаф написав композитор родом з Рогатина // Music review Ukraine [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://m-r.co.ua/mr/mr.nsf/0/2ACD0B8D6F5FC2A8C2257F93004FB18F?OpenDocument
  3. Томашевская В. Бессмертный шансон Едит Пиаф Падам Падам Пад // Проза. Ру [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.proza.ru/2011/08/16/632

 

Будинок на проспекті Свободи митрополит не дарував

Будинок на проспекті Свободи митрополит не дарував

Для більшості мешканців і гостей Львова Національний музей у Львові сьогодні асоціюється із величною спорудою біля Опери, на проспекті Свободи, 20: тут відбуваються відкриття виставок, презентації, творчі зустрічі; сюди з урочистими візитами прибувають посадовці та VIP-персони, сюди бігають за сюжетами журналісти….

Відповідно й сайт НМЛ стверджує: «…національний художній музей, одна з найвизначніших Україні скарбниць пам’яток вітчизняної культури імистецтва. Знаходиться у Львові: основний корпус – за адресою проспект Свободи, 20, другий корпус – за адресою вулиця Драгоманова, 42 (Палац Дуніковських). Закладений 1905 року греко-католицьким митрополитом Андреєм Шептицьким як приватна фундація, 1913 року урочистим актом переданий у дар українському народові».

Національний музей у Львові (пр. Свободи, 20)
Національний музей у Львові (пр. Свободи, 20)

Отже, з логіки цього запису можна зробити висновок, що митрополит подарував українському народові обидва нинішні корпуси музею. Хоча, якщо хтось цікавий дочитає до розділу «будівля музею», то таки дізнається, що головний корпус – це колишній промисловий музей. Натомість про палацовий комплекс Дуніковських на Драгоманова, 42, який тепер перетворився на «другий корпус», у цьому розділі не згадується. Через довготривалий (друге десятиліття) ремонт він сьогодні практично зник і з туристичних, і з культурно-освітніх маршрутів міста. Навіть ювілей Шептицького не став, на жаль, приводом, аби нарешті відреставрувати і відкрити для відвідування власне дар митрополита українському народові – палац Дуніковських. Обмежились встановленням бюста перед облупленим фасадом і відновленням експозиції мистецтва ХХ ст. у прибудові 1930-х рр.

Палац Дуніковських на Драгоманова, 42
Палац Дуніковських на Драгоманова, 42

Натомість теперішній «головний» корпус НМЛ має свою окрему майже столітню музейну історію. Це була перша запроектована і збудована у Львові споруда музейного призначення, яку місто замовило її для збірки художніх промислів. Промисловий музей Львова був започаткований на поч. 1870-х рр. з ініціативи ремісників та інтелігенції міста. Метою створення подібного закладу було комплектування та систематизація зразків продукції мистецької та наукової цінності для вдосконалювання технологій та естетики промислових і ремісничих виробів. Організатором музею став професор Львівської Політехніки, знаний та шанований архітектор Юліян Захарієвич. Львівські промислово-фінансові організації:  Галицька крайова управа,  Торгова палата, Галицький іпотечний банк, Львівська залізниця та ін., відомі та впливові громадяни міста: кн. Л. Сапєга, графи Вол. Дідушицький і К. Лянцкоронський, юристи, фінансисти, громадяни міста  ініціативно та матеріально долучилися до створення подібної установи. Перша експозиція, відкрита у липні 1874 під назвою «Міський промисловий музей», де були представлені твори, закуплені на Всесвітній виставці у Відні, розміщувалася у будинку міського стрілецького товариства. Крім постійно діючої експозиції,  із 1875 року при музеї розпочала діяльність школа малювання і моделювання для перепідготовки ремісників.

1880 року збірка Промислового музею вже налічувала понад 10 тис. предметів – це вагома і доволі велика кількість експонатів, яка вимагала більшого, відповідно оснащеного приміщення. Тому перед містом Львовом постало питання нового великого окремого приміщення, у яке б перемістилась вже укомплектована колекція та експозиція Міського промислового музею та була б можливість подальшого розвитку цієї організації. Для цього Галицька ощадна каса створила  фундацію для будівництва нової будівлі по вул. Гетьманській, 20 (просп. Свободи, 20).

Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20. 1905-1909
Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20. 1905-1909

Отже, протягом 1898-1904 рр. за проектами архітекторів  Юзефа Каетана Яновського та Євгена Весоловського на одній із центральних, щойно забудованих вулиць міста, постав пишний будинок, фасад якого прикрашали класичні колони та пілястри коринфського ордеру. Авторами гербу Королівського столичного міста Львова та скульптурних композицій «Живопис» і «Скульптура» стали художники Петро Війтович та Григорій Кузневич. А ефектну ліпнину інтер’єру виконав скульптор Антон Попель. Архітектура Промислового музею прекрасно вписалася у ансамбль однієї із центральних вулиць Львова, особливо, після впорядкування площі перед оперним театром, що повстав поряд. 2 січня 1905 в приміщенні новозбудованого музею було урочисто відновлено експозицію.

Упродовж десятиліть у Промисловому музеї на вул. Гетьманській 20 відбувалося багато різних цікавих подій: влаштовувалися виставки, лекції; проводилися  короткотермінові курси; виходили книги. Але кардинальна зміна влади, під назвою «Возз’єднання західноукраїнських земель у єдину радянську Україну» жорстко перервала спокійне та врівноважене життя установи. Музей був націоналізований і перейменований на «Музей художнього промислу». У зв’язку із «націоналізацією» (де факто, цинічними пограбуваннями новоприбулими господарями приватних збірок відомих у Львові родин), його фонди були поповнені колекціями: Любомирських, Дідушицьких, Лянцкоронських та ін. Натомість впродовж Другої світової війни із фондової колекції Промислового музею зникло понад 2300 пам’яток.

Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20, 1905 р.
Будинок львівського Промислового музею. вул. Гетьманська, 20, 1905 р.

Після «звільнення» Львова червоною армією у липні 1944 року Промисловий музей відновив свою роботу. 1947 року його експозиція стала знову доступною для відвідувачів. У зв’язку із черговими переорганізаціями музеїв Львова на поч. 1950-х збірки Промислового музею та музею Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка були розформовані та об’єднані в Український державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР (нині – Музей етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства Національної Академії Наук України), який радянські виконавчі служби розмістили в будинку колишньої Галицької ощадної каси, що знаходився також на вул. Гетьманській (нині – проспект Свободи, 15).

Крім жорсткого терору, арештів та зачисток, які відбувалися у перші повоєнні роки у Львові стосовно місцевого населення, радянська влада швидко та інтенсивно встановлювала ідеологічні підґрунтя у вигляді інституцій, які б символізували «непохитність та незворотність» нової комуністичної влади. 22.IV. 1950. за постановою ЦК ВКП(б) будівля Промислового музею була офіційно надана Львівському філіалу центрального музею В.І. Леніна. 1952 року під час переобладнання Промислового музею з фасаду зникли скульптури П. Війтовича та Г.  Кузневича.

Музейна експозиція представляла праці Леніна, газети, які розповсюджувалися в Галичині, документи і матеріали про «визволення» та «возз’єднання» з УРСР, листівки та інші видання КПЗУ(комуністичної партії Західної України), матеріали про соціалістичні «перетворення» у Галичині після Другої світової війни та ін. Був навіть «траурний зал» із «мертвим Леніним». Багато львів`ян середнього віку добре пам`ятають, як щороку під час святкувань радянських свят (День народження Леніна, річниця революції, 1 травня та ін.) «добровільно», «із трепетним почуттям» відвідували цей музей, як у його стінах  «урочисто» приймали у «жовтенята» чи «піонери». 20 січня 1952 року на площі перед будинком бувшого Промислового музею, який у 1950-ті рр. став філіалом центрального музею В.І. Леніна, відбувся грандіозний мітинг з нагоди відкриття пам’ятника вождю.

На цій світлині поч. 1950-х рр. ще видно скульптури П. Війтович та Г. Кузневича
На цій світлині поч. 1950-х рр. ще видно скульптури П. Війтович та Г. Кузневича

Навесні 1955 року, в день народження Леніна, Укркінохроніка розпочала традицію щорічного транслювання по всесоюзному телебаченню музею Леніна у Львові, як одного з найважливіших об’єктів репрезентації радянського Львова. Із 1959 року центральна вулиця  міста була перейменована на проспект Леніна.

Включно до 1990-х років музей Леніна благополучно існував, ретельно виконуючи свою основну місію – бути величним, непорушним, і, як тоді здавалося комуністичним ідеологам, «вічним» символом світлого комуністичного майбутнього. Але історія повернула все по-іншому. 9 квітня 1990 року у Львові відбулося перше засідання Львівської обласної ради першого демократичного скликання. До Львова прийшли кардинальні зміни, які визначили нову долю музейної будівлі на перейменованому із проспекту Леніна проспекті Свободи.

12.07.1990 року Ухвалою під № 9 «Про музейний будинок на проспекті Леніна 20»  було зазначено:

«1-ша сесія 1-го демократичного скликання Львівської обласної Ради народних депутатів рекомендувала використати приміщення на проспекті Леніна, 20 для розташування колекції давньоукраїнського мистецтва Національного музею. Ця збірка кількістю 10000 експонатів ХІІІ-ХVІІІ ст. унікальної вартості на сьогоднішній день знаходиться у Вірменському соборі на площі 562 м2 в умовах, котрі загрожують самому її існуванню. Колекція була перенесена в собор у 1953 році волюнтаристським рішенням радянських та партійних органів. Споруду Вірменського Григоріанського собору, згідно з Програмою національного та духовного відродження, необхідно передати 3000-й вірмено-григоріанській громаді для використання за безпосереднім первісним призначенням».

11 серпня 1990 р. президія Львівської облради ухвалила рішення про перенесення пам’ятника Леніну. Громадські активісти приступили до демонтажу. У процесі робіт, які відбувались під вигуки мешканців: «Геть зі Львова», у забутовці постаменту пам’ятника було виявлено фрагменти хрестів та єврейських надмогильних пам’ятників, взятих із Янівського та Личаківського цвинтарів. По місту прокотилася чергова хвиля обурення та тяжких споминів приходу радянської влади на територію західних областей України. Мешканці міста схвалювали та підтримували дії облдержадміністрації щодо знищення комуністичних «ідолів». Після демонтажу пам’ятника Леніну, наступним мав «впасти» музей. Але комуністична влада чинила шалений спротив тому факту, що прекрасна архітектурна пам`ятка, яка знаходилась у центрі міста і була символом «непорушності» та «вічності» радянської влади, повинна бути звільнена від артефактів радянського режиму і передана іншій, демократичній, а головне – українській владі. Незважаючи на постанову Сесії від 12.07.1990, загальними настроями населення Львова, дійсно складною ситуацією із давнім українським іконописом, який багато років «зберігався» в приміщенні Вірменського собору, музей Леніна ніхто не збирався «добровільно» звільняти.

Пр. Леніна, 20 (пр. Свободи): пам’ятник Леніну та тлі музею Леніна, сер. 1950-х рр.
Пр. Леніна, 20 (пр. Свободи): пам’ятник Леніну та тлі музею Леніна, сер. 1950-х рр.

Подальшу історію, автор цих рядків почула від учасника усіх подальших подій – Володимира  Парубія, який одним із перших вступив у «Рух» і 1990-у році займав посаду заступника голови Львівського міськвиконкому з питань культури.  Саме він взяв на себе виконання рішення Облради і у супроводі  десятка молодих людей «Варти руху» наприкінці серпня 1990 року «захопив» пост «службового входу» музею Леніна, який ще деякий час працював у звичному режимі. Дирекція музею зверталася до міліції, прокуратури, але зважаючи на те, що рішення було «законно» прийняте чинною владою, вище згадані виконавчі органи не могли втрутитися у «пікантну» ситуацію. Після мирних бесід молодих рухівців  із співробітниками музею вони таки звільняли службові кабінети.

Незважаючи на всі дії рухівців, частковому звільненню приміщень, рішенням облдержадміністрації, вищі посадовці комуністичних ідеологів робили все, щоб приміщення музею Леніна зберегти «за собою». Була навіть створена «дивна» організація із назвою «Суспільно-політичний центр ім. Леніна», яка існувала впродовж 1990-1991-х рр. Але офіційним рішенням Львівської Обласної ради № 475 від 30. 09.1991 будинок за адресою пр. Леніна, 20 був таки відданий у підпорядкування Львівського музею українського мистецтва.

У той час чинним директором музею був Андрій Новаківський, на долю якого випало прийняття рішення щодо «освоєння» нових приміщень у самому центрі міста. Але справа перенесення великої кількості давніх ікон із Вірменського собору до колишнього музею Леніна була доволі складною. Йшлося про те, що ікони, скульптура, декоративне дерево та ін. зберігалися у приміщенні храму довгий час, про що вже згадувалось у публікаціях про історію Національного музею у Львові. Щоби «безболісно» та із мінімальними втратами перенести твори давнього сакрального мистецтва до приміщень по бувшого музею Леніна, був потрібен довгий та складний процес підготовки, адаптації, реставрації, чистки і т. д.

Приміщення Національного музею у Львові, дароване митрополитом Андреєм українському народові 1913 року. Архівне фото
Приміщення Національного музею у Львові, дароване митрополитом Андреєм українському народові 1913 року. Архівне фото

Але це вже інша історія.

У 1990-х роках збірка давнього українського мистецтва зі свого «рідного» приміщення на вул. Драгоманова, 42 (палац Дуніковського) поволі почала переноситись до приміщення на проспекті Свободи. І якось непомітно «Великий дар Митрополита» – архітектурний комплекс на Драгоманова став «другим корпусом», забутим у глибині вуличок тихого центру.

Ірина ГАХ
Джерело: http://zbruc.eu/node/43244

Гала-концерт та нагородження фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» відбувся у Львові (відео)

Гала-концерт та нагородження фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» відбувся у Львові

Минулого четверга, 12 травня 2016 року,  в приміщенні концертного залу Міського палацу культури ім. Гната Хоткевича (вулиця Кушевича, 1) відбувся гала-концерт та нагородження переможців щорічного міського фестивалю-конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі». Вже традиційно кожного року Львівська міська громадська організація «Союз Українок» проводить фестиваль–конкурс, присвячений Дню матері з метою пошуку та підтримки юних талантів.

У конкурсі взяло участь близько 310 учнів навчальних закладів міста Львова віком до 18 років. Учасників поділили на три вікові групи: І–а вікова група до 9 років; ІІ–а вікова група до 13 років; ІІІ–а вікова група до 18 років. Конкурс проводився в 4–х номінаціях: І номінація – «Авторська поезія», ІІ номінація – «Авторська проза», ІІІ номінація – «Виконання пісні про маму» та ІV номінація – «Авторський малюнок».

У кожній номінації було своє висококваліфіковане журі. В номінації “Авторська поезія і проза” учасників судили –  лауреат літературної премії імені Лесі Українки, член національної спілки письменників України Марія Людкевич та член національної спілки письменників України Кушнір Ольга.  В номінації “Пісня про маму” переможців визначали солістка Львівської філармонії Оксана Мацегора , автор і ведуча радіопрограм Львівської Обласної Державної Телерадіокомпанії, авторка і виконавиця пісень у жанрі співаної поезії, голова громадської організації «Етра» Наталя Криничанка, хоровий диригент і педагог Віталій Чмир, завуч Львівської  лінгвістичної гімназії, філолог, член оргкомітету конкурсу ; Василь Підгірський та дипломантка міського конкурсу «І слово, і пісня, матусю, тобі» 2015, учениця 6-го класу Львівської  лінгвістичної гімназії Анастасія Лень. У журі в номінації “авторський малюнок” увійшли викладачі кафедри Книжкової графіки та дизайну друкованої продукції Української академії друкарства: Олена Жеребецька, Богдан Рожак, Людмила Никоненко.

Цьогоріч перед нагородженням відбувся гала-концерт конкурсу за участю переможців, які отримали дипломи І-го ступеня у різних вікових категоріях і номінаціях “Авторська поезія”, “Авторська проза” і “Виконання пісні про маму”. Малюнки учасників конкурсу в номінації “Авторський малюнок” утворили імпровізовану виставку у залі палацу. Переможцям були вручені дипломи і книжки видавництва Старого Лева, які профінансувало управління культури ЛМР.

 Ксенія БАЗИЛЮК

Таємниці костелу єзуїтів

Львів справедливо можна називати містом храмів, оскільки їх тут дійсно доволі велика кількість. Та цінність їхня не в кількості, а в давності та унікальності. Часом ми навіть не здогадуємося як цілком проста на перший погляд споруда, насправді може бути по справжньому неординарним храмом. Це стосується і гарнізонного храму апостолів Петра й Павла, більш відомого історично як костел єзуїтів, котрий знаходиться на вулиці Театральній.

Сучасний вигляд костелу єзуїтів (гарнізонний храм Петра й Павла) з проспекту Свободи
Сучасний вигляд костелу єзуїтів (гарнізонний храм Петра й Павла) з проспекту Свободи

Як це не дивно, та ще навіть десятиліття тому багато львів’ян і не здогадувалось, що ця на схожа на інші львівські храми споруда теж є сакральною. Та й сам храм, ще до 2011 року використовувався як книгосховище Національної бібліотеки імені Стефаника. Та відволічемось від сучасної історії храму, та заглибимось в минулі роки.

Давні хрест та флюгер, що височіли колись на костелі єзуїтів
Давні хрест та флюгер, що височіли колись на костелі єзуїтів

Відомо, що будівництво цього храму розпочалось в 1610 році. Однак, виявляється, ще це вже був другий за рахунком храм єзуїтів у цьому місці. А перший був споруджений на два десятиріччя швидше – у 1590 році. Це була невеличка дерев’яна церква. До речі, в багато кого може виникнути запитання, чому вхід до костелу збудований зі сторони вулички Театральної, а не від проспекту Свободи, який сьогодні є центральним проспектом міста. Але навіть півтора століття тому, а тим паче на початку 17 ст. проспекту не існувало, на його місті текла Полтва, а середмістя було оточене мурами, котрі прилягали фактично до костелу зі сторони теперішнього проспекту. А Театральна тоді хоч навряд чи вважалася центральною, проте була найдовшою вуличкою середмістя.

Саркофаг єпископа Вижицького в підземеллі костелу єзуїтів
Саркофаг єпископа Вижицького в підземеллі костелу єзуїтів

Сьогодні поруч костелу залишків мурів уже не вловити, оскільки коли їх розібрали наприкінці 18 ст., то на їх місці був зведений дикастеріальний будинок, який знову ж таки прилягав до стін костелу зі сторони проспекту. Та все таки залишки мурів можна знайти спустившись у підземелля костелу. Та перш ніж зайти підземелля варто звернути увагу на двері до нього, а точніше на замок. Можливо це найстаріший діючий замок Львова, оскільки датовано його ще аж 18 ст..

Залишки вікна будинку 14 ст. зі слідами від грат в глибинах підземелля костелу єзуїтів
Залишки вікна будинку 14 ст. зі слідами від грат в глибинах підземелля костелу єзуїтів

Зайшовши до підземель костелу можна побачити залишки оборонних мурів 14 століття. Та не тільки ними цінне підземелля. Насправді є аж три рівні цих підземель. Перший – це власне підвали самого костелу. Розглянувши їхню стелю можна вгледіти ледь помітні залишки давньої фрески 18 ст. На цьому ж рівні пройшовши вздовж підвалу можна зустріти ще кілька цікавих артефактів. Це давні хрест та флюгер, які колись увінчували вершину храму. Та без підказки екскурсовода ви їх і не побачите, оскільки ваші погляди притягне до себе алебастровий саркофаг. Комусь може навіть стати лячно, однак не бійтеся, покійника ви в ньому не знайдете. Цей саркофаг назначався для єпископа Вижицького, який так і не був похований в ньому. До речі, саркофаг є частково пошкоджений, тому існують легенди, що хтось з нього намагався вибратись із середини.

Найнижчий рівень підземель костелу - підвали давнього будинку
Найнижчий рівень підземель костелу – підвали давнього будинку

Нижні два рівні підземель костелу відносяться до споруди, що стояла близько 14 століття на місті храму. Середній рівень зберіг до сьогодні залишки вікна тієї давньої будівлі, на котрому навіть помітні сліди від решіток. Найнижчий рівень очевидно відноситься до підвалів тієї середньовічної споруди. До речі, є припущення, що це був не просто житловий будиночок, а купальня.

Величний внутрішній інтер'єр сучасного гарнізонного храму
Величний внутрішній інтер’єр сучасного гарнізонного храму

Та повернемося з підземель на поверхню. Сьогоднішні розміри храму мало кого вразять, а от на час побудови він був найбільшим у Львові міг вмістити, як вважається, навіть до 5 тис. вірян. Існує легенда, що одного разу, коли храм був вщент заповнений людьми у ньому стався переполох, що спричинив до паніки і тисняви, яка забрала не одне життя і ще багатьох зробила каліками.

Вигляд костелу з майже стометровою вежою. Літографія початку 19 ст.
Вигляд костелу з майже стометровою вежою. Літографія початку 19 ст.

Та храм був не тільки найбільшим, але й найвищою спорудою міста. Добре приглядівши з проспекту на фасади споруди, помітно залишки вежі на одному із кутів костелу. Колись над храмом справді височіла вежа 18 століття, що була заввишки близько 100 метрів і навіть Ратуша поступалась їй висотою. Однак, стара вежа ратуші завалилась забравши з собою кілька життів, львів’яни вирішили не випробовувати долю та розібрали в 1830 році вежу костелу, стан котрої був теж аварійним.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Єзуїтський костел у Львові // http://vacation.lviv.ua/ch_jesuity.html
  2. Загадки старого підземелля // http://citylife.com.ua/index.php?id=27&tid=324&art=452
  3. Під найбільшим львівських храмом відкрили єзуїтські підземелля: туристів впускатимуть безкоштовно // http://gazeta.ua/articles/regions/_pid-najbilshim-lvivskih-hramom-vidkrili-yezuyitski-pidzemellya-turistiv-vpuskatimut-bezkoshtovno/562559
  4. Вікіпедія

Львівський архітектор та польський повстанець, або ким був Юзеф Яновський

Однією з непересічних особистостей, які залишили свій слід в історії та виявились пов’язаними з і Львовом був Юзеф Каетан Яновський. Уродженець Варшави, яка у 30-х роках ХІХ століття перебувала в складі Російської імперії, він присвятив значну частину свого життя щоб відновити свободу свого народу. Після поразки польського повстання, доля закинула його до Львова, де він зміг реалізувати себе як архітектор і де він зрештою і спочив вічним сном. То ким же був Юзеф Яновський і де ми можемо побачити сліди його діяльності у сучасному Львові?

Повстанці 1863
Повстанці 1863

Народився Юзеф у Варшаві 17 березня 1832 року. У 1859 році після навчання у Школі мистецтв у Варшаві, він здобув патент будівничого I першого класу. Як покаже час, здобута ним освіта таки знадобиться йому у житті. Нам відомо, що під час навчання він контактує польським національним рухом, та активно включається в його діяльність та знає одним з його лідерів. У 1863 році вибухнуло чергове польське повстання у Російській імперії. Яновський стає членом Тимчасового народного уряду. Внаслідок внутрішньополітичної боротьби він то вибував то знову ставав членом уряду. У уряді Франциска Добровольського очолював військовий відділ, а у червневому уряді Карла Маєвського став державним секретарем встановлюючи зв’язок між урядом і підлеглими відділами. У вересні 1863 він знову вийшов з уряду, проте незабаром прийняв пропозицію зайняти посаду директора відділу зовнішніх справ.

річка Рона
річка Рона

Після поразки повстання спочатку оселився в Парижі, де працював у Комісії з питань державного боргу. Належав до Союзу польської еміграції. В 1865 році зайняв посаду керівника робіт Компанії західних залізниць. У 1869 році він стає головним архітектором спілки, яка будувала канал Рона — Середземне море.

Юзеф Яновський
Юзеф Яновський

1871 р. він прибув до Львова, де намагався влаштуватись архітектором, проте безуспішно, після чого вирушає до Німецької імперії, де проживає до 1874, коли він змушений був вдруге вирушити до Львова, цього оразу, вже остаточно. Так починається його кар’єра львівського архітектора. Від 1877 року він член Політехнічного товариства у Львові. У 1878, 1880 роках входив до правління товариства. У 1881 році Юзеф отримав австро-угорське громадянство. У 1879—1884 роках був одним з директорів Промислового товариства у Львові. У 1889—1902 роках – доцент Львівської політехніки. В 1894 році був господарем павільйону архітектури на Загальній крайовій виставці у Львові. 1887 року став президентом організованого ним же Товариства ветеранів. 1905 року входив до складу журі конкурсу проектів будинку Політехнічного товариства у Львові.

У 1890-х Яновський став стороною резонансного процесу, коли Леонард Марконі подав позов зі звинуваченням у плагіаті конкурсного проекту Промислового музею. Однак суд відкинув звинувачення. Помер 24 червня 1914 року у Львові. Після його смерті з друку вийшли його мемуари – «Щоденники січневого повстання». Що ж він залишив в архітектурному плані Львову?

Житлові будинки № 5 і 7 в стилі неоренесансу на вулиці Каменярів
Житлові будинки № 5 і 7 в стилі неоренесансу на вулиці Каменярів

Житлові будинки № 5 і 7 в стилі неоренесансу на вулиці Каменярів (1877—1880)

Будівля казарм жандармерії
Будівля казарм жандармерії

Будівля казарм жандармерії на нинішній вулиці Степана Бандери (1890-ті роки). Тепер тут Львівське міське управління міліції і Львівське міське управління СБУ, а також музей-меморіал «Тюрма на Лонцького».

Костел і монастир кармеліток босих
Костел і монастир кармеліток босих

Костел і монастир кармеліток босих на нинішній вулиці Лисенка (1890).

Будинок книгарні на вулиці Театральній, 9. Джерело: Фотографії старого Львова
Будинок книгарні на вулиці Театральній, 9. Джерело: Фотографії старого Львова
Будинок книгарні на вулиці Театральній, 9. Джерело: Фотографії старого Львова
Будинок книгарні на вулиці Театральній, 9. Джерело: Фотографії старого Львова

Будинок книгарні на вулиці Театральній, 9 (1892).

Будівля Промислового музею
Будівля Промислового музею

Будівля Промислового музею на вулиці Гетьманській (1898—1904)

Будинок школи незрячих на вулиці Франка
Будинок школи незрячих на вулиці Франка

Будинок школи незрячих на вулиці Франка, 119 у Львові

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с.

На Губернаторських валах у Львові пройшов «Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України»

На Губернаторських валах у Львові пройшов «Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України»

Упродовж трьох днів, з 13 по 15 травня 2016 року, на Губернаторських валах Львова (сквер, що поблизу Львівської ОДА), усі охочі могли завітати на  «Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України», присвячений 125-річчю від дня народження Євгена Коновальця.

Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік

Організатори дійства – члени Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять”. Вони й переодяглися у військових XX століття та  відтворили побут січових стрільців, червоноармійців, дивізійників формування «Галичина», вояків УПА.

Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік

«Метою фестивалю, перш за все, є вшанування пам’яті Героя України Євгена Коновальця, 125 років від дня народження якого виповнюється цього року. Оскільки Коновалець був учасником Першої світової війни, воював у складі українського формування легіон Українських Січових Стрільців, пізніше був ініціатором і командиром київських Січових Стрільців. Його весь життєвий шлях до моменту загибелі проходив через військо.

Частина цих експонатів як з технічних заходів,  так із спорядження і зброї  – це оригінальні речі періоду Першої та Другої світових воєн» – розповів керівник товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» Любомир Горбач.

Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік
Фестиваль військових традицій і звитяг Руси-України, 2016 рік

Під відкритим небом можна було побачити справжні танки, гармати та рушниці. Подивитися як виглядав побут солдат, котрі брали участь у Першій та Другій світових війнах на території України, а також почути надзвичайно цікаві розповіді з історії війська.

Ористарх БАНДРУК

«Фатальна жінка» львівської сецесії

«Femme fatale» львівської сецесії

«Фатальна жінка» для кінця ХІХ – початку ХХ століття – не новий, але по-новому інтерпретований, жіночий образ, популярний у літературі, музиці, образотворчому мистецтві сецесійної епохи. Красива, спокуслива і небезпечна жінка, що руйнує – приблизно такою була б коротка характеристика особи з означенням «fatale». На зміну романтичної сонцеволосої і пишнотілої ренуарівської красуні приходить тендітна юнка сецесіону, котра однак, як правило, приносить лише проблеми.

Популярними прототипами таких жінок, що часто знаходили свої мистецькі втілення на зламі ХІХ–ХХ ст., були до прикладу: героїня біблійної історії Соломія – жінка, що попросила в Ірода Антипа голову Івана Хрестителя (за мотивами цієї історії Оскар Вайлд написав п’єсу «Salome», 1891) чи Даліла – зрадниця Соломона (опера Каміля Сен-Санса «Самсон і Даліла», 1877).

1.За цими мотивами була також написана картина вірменського художника Вардгеса Суренянца «Соломея», 1907 р. Джерело: http://galkoval.livejournal.com/46145.html
За цими мотивами була також написана картина вірменського художника Вардгеса Суренянца «Соломея», 1907 р. Джерело: http://galkoval.livejournal.com/46145.html

Щодо  Львова  і його захопленням сецесією, то вона проявлялася не лише в архітектурі, а й у моді, послідовники і послідовниці якої намагалися не відставати від принесених з Заходу нових ідеалів краси. Тогочасні газетні хроніки не без сарказму відзначали завоювання сецесією багатьох сфер львівського побуту: «…Від дамського вбрання, капелюхів і краваток до меблів і поштових листівок – всюди, на виставках і в крамницях, зустрічаємося у звичайному житті із сецесійною модою…». Однією з найбільш яскравих представниць цього, означеного навіть дещо претензійним, стилю стала польська актриса театру і кіно, режисерка Ірена Сольська. Уродженка Варшави, справжнє ім’я якої Кароліна Флора, вийшовши заміж за Людвіга Сольського (актора і режисера) на початку 1900-х років оселилася у Львові на вулиці Йоахіма Лелевеля, 2 (тепер це вулиця Євгена Поповича, що з’єднує вулицю Глібова з проспектом Шевченка) і відтоді стала однією з найбільш обговорюваних постатей тогочасних львівських салонів.

Ірена і Людвіг Сольські, 1916 р. Джерело: https://pl.wikipedia.org/wiki/Ludwik_Solski
Будинок, в якому жило подружжя Сольських у Львові. Сучасний вигляд. Фото І. Федаш

Приводом до такої популярності І. Сольської, котру в майбутньому назвуть музою митців «Молодої Польщі», було декілька. По-перше, мала великий успіх у своїй професії – була провідною акторкою «Teatru miejskiego», грала у виставах Габріели Запольської, Станіслава Виспянського, Єжи Жулавського. Театральним критикам найбільше імпонувала її реалістичність на сцені. По-друге, була без перебільшення неординарною постаттю, котра не боялася кидати виклик усталеній традиції чи стандартам свого оточення. Проявлялося це у манері її спілкування та стилі життя. Дім Сольських, обставлений новомодними на той час меблями, розмалюваними квітковими орнаментальними мотивами ірисів, маків та каштанів,  в оточенні опалово-сонячних ваз, збирав увесь літературно-мистецьких бомонд тогочасного Львова.

Ірена Сольська на сцені Міського театру у Львові, між 1901–1905 рр. Джерело: http://www.wysokieobcasy.pl/wysokie-obcasy/1,96856,17076569,Gwiazda_po_drugiej_stronie_muru__Okupacyjne_losy_Ireny.html
Ірена Сольська, Краків 1914 р. Джерело: http://wydarzenia.o.pl/2015/09/tadeusz-pawlikowski-i-jego-teatr-muzeum-historyczne-miasta-krakowa/#/

За спостереженнями сучасників І. Сольська також володіла дуже оригінальним стилем одягу – фантазійні сукні, капелюшки примхливих обрисів, біжутерія «арт-нуво». Все це приковувало до її постаті особливу увагу, а кількість її шанувальників нерідко породжувала чимало пліток, за якими І. Сольська виступала у ролі «фатальної жінки» не лише на сцені.

С. Радзіковський. Із серії «Сильвети Ірени Сольської», 1910–1911 рр. Джерело: http://day.kyiv.ua/uk/article/naprikinci-dnya/silveti-stanislava-radzikovskogo
С. Радзіковський. Із серії «Сильвети Ірени Сольської», 1910–1911 рр. Джерело: http://day.kyiv.ua/uk/article/naprikinci-dnya/silveti-stanislava-radzikovskogo

Яскравою згадкою львівського періоду життя Ірени Сольської є унікальна серія поштових листівок з зображеннями актриси, створених її палким прихильником, і начебто шалено закоханим у неї, художником Станіславом Еліашем Радзіковським. Серія малюнків під назвою «Сильвети Ірени Сольської» (1910–1911) зображала, в притаманних сецесійному стилю фантазійно-екзотичних сюжетах, рудоволосу, часто з напівприкритим струнким тілом, жінку. На сьогодні відомо 43 поштові листівки з сильветами (з польської  sylwetka – силует), на яких втілено образ Ірени Сольської.

Іванка ФЕДАШ

Список використаних джерел:

  1. Кравченко Я. «Сильвети» Станіслава Радзіковського або як Ірена Сольська стала музою для митців Молодої Польщі. Джерело: http://day.kyiv.ua/uk/article/naprikinci-dnya/silveti-stanislava-radzikovskogo
  2. Irena Solska. Życie i twórczość. Джерело: http://culture.pl/pl/tworca/irena-solska

У Львові з успіхом пройшов хоровий концерт, присвячений 100-річчю будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка (відео)

У Львові з успіхом пройшов хоровий концерт присвяченій 100-річчю будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка

10 травня 2016 року,  у Великій залі Львівського державного музичного училища ім. С. П. Людкевича (площа Маркіяна Шашкевича, 5), відбувся хоровий концерт, присвячений 100-річчю будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка, за участю дівочого, мішаного хорів училища і чоловічого муніципального хору “Гомін”.

Цього року ми святкуємо 100-річчя нашої будівлі – першого власного дому Музичного товариства ім. Миколи Лисенка, будівлі, у якій уже понад сім десятиліть діє Львівське державне музичне училище ім. Станіслава Людкевича.

І те, що цей день вінчав концерт хорової музики – символічно. Адже саме легендарне хорове товариство “Боян” протягом п’яти десятиліть служило справі плекання української музичної культури, а через неї – національної свідомості, спочатку у Львові, а далі – в численних містах і містечках Галичини і Буковини. Воно об’єднало спільні зусилля великої групи талановитих та патріотично орієнтованих діячів, створивши в подальшому підґрунтя для “Союзу співацьких і музичних товариств”, спрямованого на підтримку й розвиток світської, церковної, хорової й інструментальної музики українців через концертну, просвітницьку та видавничу діяльність. Рішенням надзвичайних загальних зборів Союза 21 квітня 1907 року його назву змінено на Музичне Товариство ім. М. Лисенка з Вищим музичним інститутом при ньому. А в листопаді Миколу Лисенка та першого директора Товариства й інституту Наталя Вахнянина було відзначено званням його почесних членів.

Мішаний хор Львівського державного музичного училища ім. С.Людкевича
Мішаний хор Львівського державного музичного училища ім. С.Людкевича

Хорова музика була провідним жанром усіх національно-патріотичних урочистих академій (ювілейних та принагідних торжеств, приурочених окремим знаковим постатям, організаціям чи подіям національної історії й культури).

При Вищому музичному інституті діяли курси з підготовки диригентів аматорських хорів, насамперед для осередків «Просвіти», що принципово змінило фаховий рівень хорової справи цілого краю. А у приміщенні філії інституту в Дрогобичі діяла також хорова порадня (консультація), заснована спільними зусиллями “Дрогобицького Бояна”, філій “Просвіти” та Музичного інституту.

На цій сцені виступали численні аматорські хори: «Львівський Боян», чоловічі хори «Бандурист», «Сурма», хор Духовної семінарії, жіночий хор під орудою Стефанії Мішкевичівни, хор Учительського Семінару Української Педагогічної Спілки, учительський хор з Коломиї під керівництвом Петра Стайничого, професійні колективи – «Наддніпрянський» і «Гуцульський» хори, «Студіо-хор» і капела «Трембіта» …

Студентський хор «Дівочі мрії» Львівського державного музичного училища
Студентський хор «Дівочі мрії» Львівського державного музичного училища

Тут демонстрували своє диригентське мистецтво о. Іван Туркевич, Михайло Гайворонський, Володимир Неділка, Василь Барвінський, Іван Охрімович, Іларіон Гриневецький, Микола Колесса, Дмитро Котко та численні інші славні музиканти.

Ця сцена стала свідком першовиконань оригінальних творів та фольклорних обробок Станіслава Людкевича (серед них – кантати “Наша дума, наша пісня”, “Хвалім цей день, брати”, хори “Ой, виострю товариша”,  “Учительський гимн”), Василя Барвінського (“Завзялись враги”, “Ой, за тихим, за Дунаєм”, “Курилася доріженька”), духовних композицій Стефанії Туркевич (“Возлюблю тя, Господи”, “Вістку голосить”, “Літургія”).

Львівський муніципальний хор «Гомін»
Львівський муніципальний хор «Гомін»

Тут відбулись першовиконання в Галичині хорових творів митців Наддніпрянської України: «Льодолом» і «Літні тони» М. Леонтовича, “Нова Атлянтида” Пилипа Козицького, «Ой, чого ти почорніло» Левка Ревуцького, кантати «Єднаймося»  Кирила Стеценка (з інструментовкою супроводу С. Людкевичем) . А театральні трупи, які діяли у цій залі доповнюють цей перелік численними оперними хорами.

На пошану до ювілею, хорові колективи уклали свої концертні програми з творів патронів свого дому – Миколи Лисенка і Станіслава Людкевича, а також хорових композицій митців, пов’язаних з цією будівлею навчанням, працею чи творчою діяльністю.

Спільний виступ усіх хорів
Спільний виступ усіх хорів

Відкрив ювілейну програму Мішаний хор Львівського державного музичного училища ім. С.Людкевича, керівник – Оксана Долішня, концертмейстер – Романна Гаврилюк. У виконанні хору прозвучали наступні пісні:

  1. Микола Лисенко «Камо пойду от лица Твоєго, Господи»
  2. Ігор Соневицький «Під Твою милість»
  3. Станіслав Людкевич, сл. Тараса Шевченка «Чи ми ще зійдемося знову?»
  4. Анатолій Кос-Анатольський, сл. Миколи Петренка «Як цимбали обізвуться»
  5. Анатолій Кос-Анатольський, сл. Миколи Устияновича «Гей, браття опришки»

Програму концерту продовжив Студентський хор «Дівочі мрії» Львівського державного музичного училища, керівник – Надія Поворозник, концертмейстер – Олена Сеник. Хор виконав наступні пісні:

  1. Філарет Колесса «Ой зацвили фіялоньки»
  2. Микола Лисенко, сл. Дніпрової Чайки «Хіба тільки рожам цвісти?»
  3. Богдан Антків, сл. Миколи Петренка «Романе, Романе»
  4. Ярослав Барнич «В Стрийському парку»
  5. Анатолій Кос-Анатольський, сл. Миколи Петренка «Світязянська баркарола»

Особливим гостем концерту став колектив-побратим училища Львівський муніципальний  хор «Гомін», художній керівник – Руслан Ляшенко, хормейстер – Петро Швайковський, концертмейстер – Володимир Пінчак. У виконні хору прозвучали:

  1. Михайло Гайворонський «Коли ви вмирали»
  2. «Ой там при долині» , опр. Євгена Козака
  3. Микола Лисенко, сл. Тараса Шевченка Хорова поема «Іван Гус»
  4. Станіслав Людкевич «Сміло, други»
  5. Олег Цигилик «Я син лісів»

На завершення такого концерту усі хори разом виконали три знакові для українського народу хорові твори, а саме:

  1. Михайло Вербицький, сл. Тараса Шевченка «Заповіт»
  2. Микола Лисенко, слова Івана Франка «Вічний революціонер»
  3. Микола Лисенко, сл. Олександра Кониського «Боже великий єдиний»

Потрібно нагадати що це був концерт, присвячених  100-річчю будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка, і багато цікавих дійств ще попереду. Будемо старатися розповісти про них.

Роксоляна ГАВАЛЮК
музикознавець, викладач ЛДМУ ім. с. Людкевича

Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет третій: Данило Фіґоль

Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет третій: Данило Фіґоль

Данило Фіґоль належав до когорти ентузіастів та найпомітніших постатей українського фотомистецького руху міжвоєнної Галичини. Захопився фотографією ще у студентські роки, досить швидко опанував фототехніку і виразно сформулював свою мету у фотоаматорстві – мистецька світлина. Мав особливу здатність бачити життя та природу крізь призму фотооб’єктива. Був новатором в галицькому фотомистецтві, не боявся творчих експериментів і заохочував до них інших.

Данило Фіґоль, поч. 1930-х рр. (Назустріч. – 1934. – Ч. 8)
Данило Фіґоль. Відвідини сонця, 1933 р. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 7/8)

Народився 1907 р. у м. Коломиї на Станіславщині (тепер – Івано-Франківщині) у родині педагога-катехита, доктора теології о. Івана Фіґоля та Стефанії Галущинської. Був найстаршим із п’яти дітей. Початкову освіту здобував в коломийській народній школі. 1917 р. вступив до української гімназії в Станіславі , де у той час викладав його батько. В роки юності став членом «Пласту», був старшим пластуном куреня ч. 1 ім. Федя Черника.

Данило Фіґоль. Лист, 1930 р. (Катальоґ І. Виставки української аматорської фотоґрафіки. – Львів, 1930)
Данило Фіґоль. Лист, 1930 р. (Катальоґ І. Виставки української аматорської фотоґрафіки. – Львів, 1930)

1926 р. розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету. Паралельно з університетськими студіями почав відвідувати лекції з фотографії, які проводив професор Юзеф Світковський, далі вивчав фотомистецтво в Львівському художньо-промисловому училищі. 1930 р. закінчив університет і здобув диплом магістра права. Намагався започаткувати приватну нотаріальну практику, однак цьому перешкодила передчасна смерть батька – матеріальний стан родини значно погіршився, тож можливостей відкрити свою справу не було.

Данило Фіґоль. Кольпортер часопису «Назустріч», 1935 р. (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)
Данило Фіґоль. Кольпортер часопису «Назустріч», 1935 р. (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)

Життєві реалії змусили Д. Фіґоля 1933 р. влаштуватися юристом у нотаріальну контору в м. Щирець, згодом обіймав посаду нотаріуса у Кам’янці-Струмиловій у правознавця Володимира Куриловича, де пропрацював до вересня 1939 р.

Данило Фіґоль. Смуток, 1935 р. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 2)
Данило Фіґоль. Смуток, 1935 р. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 2)

Робота у нотаріальній установі дала можливість Д. Фіґолю займатися улюбленою справою – фотографуванням. Підтримав ініціативу Олекси Балицького і Степана Дмоховського в започаткуванні Українського фотографічного товариства у Львові (УФОТО), активно долучився до його діяльності. Товариство 1933 р. почало видавати власний пресовий орган – журнал «Світло й Тінь», Д. Фіґоля як авторитетного на той час фотомитця запросили стати членом редакційної колегії видання. Також він оформлював обкладинку журналу у перший рік його існування. На сторінках часопису опублікував низку статей із актуальних питань фотомистецтва, а також вміщував практичні замітки для фотоаматорів під рубрикою «Дрібні поради», «Новини фотопромислу», підписуючись криптонімами  Дан. Фіґоль, Да-ль. Окрім цього, виступав у галицькій пресі із фейлетонами під псевдонімом Фіґлик Данилко.

Ініціативний гурток першої виставки української фотографії, організованої УФОТО у Львові, 1935 р. Зліва направо сидять: Ярослав Савка, Мечислава Ганицька, Степан Дмоховський, Ярка Проців, Олекса Балицький, стоять: Юліан Дорош, Володимир Голіян, Данило Фіґоль, Богдан Скрентович (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)
Обкладинка журналу «Світло й Тінь» за 1933 р. (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)

Д. Фіґоль брав участь у всіх виставках, організованих УФОТО – як в Галичині (вісім виставок), так і за кордоном (1932 р. – міжнародна фотовиставка у Лос-Анжелесі, США, на якій отримав гран-прі за фото «Юдин гріш»; 1933 р. – Чикаго, США; 1935 р. – Перша Всеслов’янська виставка мистецької фотографії у Заґребі, Хорватія).

Експозиція Першої виставки української аматорської фотографії, Львів, 1930 р. Фото Д. Фіґоля (Dawna fotografia lwowska 1839–1939. – Lwow, 2004)
Данило Фіґоль. Юдин гріш, 1931 р. Гран-прі на міжнародній фотовиставці в Лос-Анджелесі, США 1932 р. (Світло й Тінь. – 1936. – Ч. 6)
Данило Фіґоль. Світає… в «Просвіті», 1932 р. Світлина була представлена на міжнародній виставці у Чикаго, США 1933 р. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 4)

1939 р. переїхав до Львова, обіймав посаду завідувача передплатного відділу Міськсоюздруку у головному поштамті. Невдовзі одружився із Ярославою Проців, вчителькою із Перемишля. Водночас у цей період очолював УФОТО, по суті, був останнім його головою, оскільки із приходом радянської влади товариство згорнуло свою діяльність.

Данило Фіґоль. Вечірня зустріч, 1937 р. (Фіголь Р. Українське Фотографічне Товариство у Львові // Галицька брама. – 2002. – № 1–3)
Данило Фіґоль. Вечірня зустріч, 1937 р. (Фіголь Р. Українське Фотографічне Товариство у Львові // Галицька брама. – 2002. – № 1–3)

У період німецької окупації вчителював у художньо-промисловій школі у Львові. Аби прогодувати родину (мав п’ятеро дітей), змушений був шукати додаткового заробітку, тож влаштувався продавцем у крамницю фотоматеріалів. Коли 1942 р. Український центральний комітет створив при Відділі культурної праці Об’єднання  праці українських світливців (ОПУС), Д. Фіґоля було іменовано титулом муж довір’я новоствореної організації. 1943 р. покинув Львів і переїхав до дружини у Перемишль, де викладав у торговельно-економічній гімназії. Однак вже 1945 р., коли Перемишль перейшов від протекторат польської влади, родина Фіґолів знову переїхала до Львова.

Данило Фіґоль. Відвідини тіней, 1937 р. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 2)
Данило Фіґоль. Відвідини тіней, 1937 р. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 2)

Д. Фіґоль розпочав працю у відділі етнографії Інституту українського фольклору АН УРСР та Державному етнографічному музеї АН УРСР на посаді лаборанта. Водночас займався фотографічними дослідженнями у лабораторії науково-прикладної фотографії при Львівській філії АН УРСР. Упродовж 1946–1960 рр. очолював відділ експозиції та культосвітньої роботи, також завідував фондом іграшок у музеї. Із 1960 р. працював головним охоронцем музею. За час роботи в музеї провадив активну мистецтвознавчу діяльність, публікував статті на сторінках журналів «Народна творчість та етнографія», «Наша культура», газети «Літературна Україна», брав участь у етнографічних експедиціях та численних наукових конференціях, зокрема у VII Міжнародному конгресі антропологічних та етнографічних наук у Москві у 1964 р. Багато сил віддавав вихованню молодих працівників музею.

Олена Кульчицька, 1940–1950-ті рр. (з архіву М. Маслія; зі сайту http://ukrslovo.net/ukrainstvom/postati/14878.html)
Олена Кульчицька, 1940–1950-ті рр. (з архіву М. Маслія; зі сайту http://ukrslovo.net/ukrainstvom/postati/14878.html)

Із 1945 р. Д. Фіґоль був незмінним особистим секретарем та опікуном Олени Кульчицької, ініціатором створення музею її робіт у львівській середній школі № 87 та одним з виконавців останньої волі художниці про передання усієї її творчої спадщини в дар народу в особі Львівського музею українського мистецтва (нині – Національний музей у Львові).

Данило Фіґоль, 1947 р. (Волошин М. Етнографічна тематика у науковій практиці Данила Фіґоля // Народознавчі зошити. – 2014. – № 2)
Данило Фіґоль, 1947 р. (Волошин М. Етнографічна тематика у науковій практиці Данила Фіґоля // Народознавчі зошити. – 2014. – № 2)

Данило Фіґоль є автором (співавтором) понад 20 праць і науково-популярних статей з питань етнографії та художнього промислу. Мав ще багато наукових задумів, однак їх не вдалося зреалізувати – серце етнографа передчасно зупинилося на 60-му році життя. Похований на Личаківському цвинтарі (75-те поле). Залишив після себе пам’ять як про непересічну та різносторонню особистість, адже встиг активно проявити себе у різних сферах громадсько-культурного життя Галичини – у міжвоєнний період був знаним майстром фотографії, спробував себе як фейлетоніст, у воєнний та повоєнний час заробив собі славу поважного музейника та етнографа.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

  1. Волошин М. Етнографічна тематика у науковій практиці Данила Фіґоля // Народознавчі зошити. – 2014. – № 2. – С. 350–360.
  2. Середа О. Фіґоль Данило Іванович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 2009. – Вип. 16. – С. 275–276.
  3. Фіголь Р. Фіголь Данило (до 100-річчя від дня народження) // Мистецтвознавство : зб. наук. пр. — Львів, 2007. — Ч. 2. — С. 143–148.

“Майбутня колиска поліграфістів”, або Міська народна школа імені Станіслава Сташиця

"Майбутня колиска поліграфістів", або Міська народна школа імені Станіслава Сташиця

Наприкінці ХІХ  школи у Львові були переповненими, недостатньою була й кількість шкільних приміщень. З 1867 по 1918 рік у Галичині існувала Крайова шкільна рада, яка не виконувала поставлених перед нею завдань. Безграмотність повністю не була ліквідованою, як і не покращувалась якість навчання у початкових та середніх класах.

Будівля Міської народної школи імені Станіслава Сташиця (тепер корпус №2 УАД). Фото: Патер Анастасії
Будівля Міської народної школи імені Станіслава Сташиця (тепер корпус №2 УАД). Фото: Патер Анастасії

У 1890 році Міська рада Львова постановила відкрити новий навчальний заклад — Міську народну школу імені Станіслава Сташиця — польського громадського і освітнього діяча, публіциста й філософа. Спочатку школа знаходилась в орендованих приміщеннях на вулиці Костюшка, 6. Викладали в школі 8 вчителів включно з директором Августом Завадським, учнів було 158.

Міська народна школа імені Станіслава Сташиця. Фото: <a href="https://www.facebook.com/uadlv/photos/a.156889341354504.1073741828.155980968112008/156887238021381/?type=3&theater">https://www.facebook.com/uadlv</a>
Міська народна школа імені Станіслава Сташиця. Фото: https://www.facebook.com/uadlv

Через збільшення кількості учнів виникла потреба в спорудженні нової будівлі для школи. В 1891 за проектом львівського архітектора Юліуша Гохбергера на вулиці Скарбківській, 45 (тепер вулиця Лесі Українки) збудували навчальний заклад, у якому навчалося вже 357 учнів.

Саме Юліуш Гохбергер спроектував теперішню будівлю головного корпусу Львівського університету, проявивши себе як надзвичайно талановитий архітектор.

Будівля Міської народної школи імені Станіслава Сташиця (тепер корпус №2 УАД). Фото: Патер Анастасії
Будівля Міської народної школи імені Станіслава Сташиця (тепер корпус №2 УАД). Фото: Патер Анастасії

Будівля Міської школи схожа на трикутник з невеликим внутрішнім двором. Одне крило школи знаходиться по вулиці Лесі Українки, інше — вздовж площі Данила Галицького. Фасади декоровані у стилі італійського неоренесансу — однієї з поширених форм архітектурної еклектики XIX століття, яка відтворювала зовнішні архітектурні рішення часів Відродження.

Зі сторони вулиці Підвальної на фасаді будинку над одним із входів встановлена пам’ятна дошка, присвячена відкриттю школи. На ній польською мовою написане наступне: «За правління цісаря Франца Йосифа І  ґміна міста Львова під патронатом свого президента Едмунда Мохнацького будинок цей для використання та добра школярів звела в 1891 році»

Едмунд Мохнацький (пол. Edmund Mochnacki) президент міста в роках 1887–1897. Зображення: https://uk.wikipedia.org/
Вхід в будівлю зі сторони вулиці Підвальної, над яким знаходиться пам’ятна дошка, присвячена відкриттю школи. Фото: Анастасії Патер
Пам’ятна дошка, присвячена відкриттю школи. Фото: Анастасії Патер

Після ІІ Світової війни будинок став одним із корпусів Українського поліграфічного інституту імені Івана Федорова, який у 1994 перейменували в Українську академію друкарства.

Вид будівлі з вулиці Лесі Українки. Фото: Патер Анастасії
Пам’ятна дошка встановлена на честь 400-річчя початку книгодрукування в Україні. Фото: Патер Анастасії
Вид будівлі вздовж площі Данила Галицького. Фото: Патер Анастасії

Тепер у будинку, який має подвійний номер —  вул. Підвальна, 17 та Лесі Українки, 45, навчають майбутніх фахівців з видавничої справи та поліграфії.

Анастасія ПАТЕР

Джерела:

  1. https://uk.wikipedia.org/wiki
  2.  http://pravoznavec.com.ua/period/article/18363/%D5

Як у Львові вошей годували, або вакцина від тифу Рудольфа Вайґля

Як у Львові вошей годували, або вакцина від тифу Рудольфа Вайґля

Рудольф Вайґль народився 2 вересня 1883 року у Чехії, у родині чеських німців. У п’ятирічному віці він втрачає батька і через деякий час ним починає опікувався вітчим – учитель гімназії в Стрию, яку й закінчив Рудольф. Після цьоговчився на природничому (1907) та медичному (1913) факультетах Львівського університету.

Рудольф Вайґль (крайній зліва) із сестрою Лілі та братом Фридериком. Фото 1888 року
Рудольф Вайґль (сидить) із матір’ю, сестрою (справа) та братом (зліва). Початок 1890-х
Вітчим Рудольфа – Йозеф Тройнар

Після студіювання майбутній вчений працював асистентом професора Йозефа Насбаума-Гіляровича, під керівництвом якого захистив докторську дисертацію й почав викладати у Львівському університеті мікробіологію, обіймаючи посаду приват-доцента Інституту зоології на філософському факультеті. Учений підлягав мобілізації, тож його забрали до війська на самому початку Першої світової війни. Завдяки фахові не потрапив на поле бою, а був залишений на посаді мікробіолога епідемічного госпіталю, спочатку у Кракові, а пізніше у Тарнові.

Дружина Рудольфа Вайґля – Зофія. 1913 рік
Разом із дружиною. Приблизно 1911-1923 роки
Родина Вайґлів: Рудольф, Зофія та їхній син Віктор. Початок 20-х рр. ХХ ст.

Відповідно до правових норм, за ним зберігалося місце доцента в університеті, але, оскільки, перебуваючи на службі, фактично не викладав, то з 1916 року керівництво університету розпочало вживати заходів щодо звільнення професора Вайґеля з армії та повернення на викладацьку роботу. Однак всі старання повернути професора на його попереднє місце праці зазнали невдачі – командування не погоджувалося демобілізувати його аж до 1918 року. Тож у підсумку вийшло так, що Рудольф Вайґль повністю відслужив усю війну. Остаточна демобілізація відбулася у серпні 1918 року.

Рудольф Вайґль увійськовій лабораторії, Перемишль (професор стоїть четвертий зліва). 1914 рік
Рудольф Вайґль увійськовій лабораторії, Перемишль (професор стоїть четвертий зліва). 1914 рік

Протягом своєї військової служби професор Вайґль не переривав наукових досліджень, головною темою яких був плямистий тиф. Ставлячи досліди над переносниками та збудниками тифу, він сам заразився хворобою, якою перехворів у дуже тяжкій формі.

У післявоєнний час, Рудольф Вайґль повертається працювати у Львівський університет.Але в 1919 році був скерований на посаду керівника спеціально створеної для нього в Перемишлі великої лабораторії для дослідження висипного тифу, створеної за підтримки Ліга Націй. У цій лабораторії вчений розпочав свої фундаментальні дослідження над висипним тифом. З огляду на визнання своїх наукових досягнень, 1920 року Вайґль займає посаду професора завідувача кафедри загальної біології Львівського університету. В рамках цієї кафедри й був створений Інститут досліджень висипного тифу – відомий як Інститут Вайґля, котрим він керував до 1944 року.

Відділення біології на медичному факультеті Львівського університету. За біноклем – Рудольф Вайґль. Приблизно 1911-1914 роки
Візит до відділу зоології професора Йозефа Нусбаума-Гіларовича. Другий зліва – професор Вайґль. Поч. ХХ ст.

На основі свого методу культивування збудника висипного тифу професору 1918 р. винайшов першу вакцину проти цієї інфекції – вакцинуВайґля, яка надійно захищала від висипного тифу. Імунізовані особи якщо й хворіли, то перебіг захворювання був легким при короткотривалій незначній гарячці. Згодом він розробив технологію промислового виробництва вакцини, що дало можливість ефективно боротися з цим небезпечним захворюванням, врятувати життя мільйонам людей.

Круглі кліточки для вошей із пластику та марлі
Коробочка із піддослідними вошами, 1941 – 1942 роки
Вакцина проти тифу

У 1939 році Львів, як і вся Західна Україна, опинилися в складі СРСР. У Радянському Союзі епідемії висипного тифу були частими і роботи професора Вайґля зацікавили радянське керівництво. На базі львівської лабораторії був створений інститут з вивчення цього захворювання, було налагоджено серійне виробництво вакцини.

А уже 29 червня 1941 року у Львів вступили частини вермахту. До робіт професора німецьке командування, як і радянське, проявило значний інтерес. Інституту було надано ще один великий корпус – приміщення колишньої жіночої гімназії, виробництво вакцини поставили на потік.

Дослідження вошей під мікроскопом
Дослідження вошей під мікроскопом

На той час в інституті працювало понад тисячу співробітників. Номінально його очолив присланий з Берліна старший військовий лікар, який виявився, втім, вельми поступливою людиною – насправді інститутом продовжував керувати Вайґль. Він зберіг статус наукового керівника і навіть найнезначніші кадрові питання вирішувалися лише ним.

Професор за роботою
Професор за роботою

В інституті було кілька відділів. Технологія виробництва вакцини вимагала розведення у великих кількостях переносників збудника, тобто вошей. Їх потрібно було годувати до зараження і після нього, а спосіб цьому був тільки один – на людях. Для цієї мети були сконструйовані спеціальні пристосування (порожнисті герметичні браслети) й існував величезний штат щеплених «донорів», які і годували цих малоприємних комах, надягаючи «браслети», наповнені ними на руки або ноги.

Процес «годування» вошей
Процес «годування» вошей

На початку своєї роботи такими «донорами» були сам Вайґль і його дружина. У дні німецької окупації Львова в їх численних рядах було багато видатних особистостей, таких як математик зі світовим ім’ям професор Львівського політехнічного інституту Стефан Банах, професор-психолог Ян Кройц, професор-географ Євген Ромер, диригент Станіслав Строкачевскій, поет ЗбіґнєвГерберт. Інститут Вайґля надавав їм захист, та й винагорода, яку вони за своє «донорство» отримували, була не зайвою, оскільки роботи не було – більшість вишів у місті позакривали.

Сеанс годування тривав півгодини. «Донори» сідали в сусідніх кабінах і мали можливість поспілкуватися. За цю «роботу» отримували, окрім грошової винагороди, невеликий додаток до пайку, і найголовніше – посвідчення співробітника інституту.

У важкі воєнні та повоєнні часи Рудольф Вайґль був під пильним оком усіх воюючих сторін. Йому докоряли навіть за те, що обладнання було закуплено в Німеччині чи за те, що розказав про вакцину одній із воюючих сторін. Через працю в окупованому Львові його безпідставно звинуватили у колабораціонізмі (пізніше з цих причин вчений не зміг стати Нобелівським лауреатом). Після окупації, німці розстріляли 25 професорів та членів їх родин. Рудольф Вайґль продовжував роботу чим врятував близько 5000 вчених від гибелі, його колег-учених, представників академічної та гімназійної молоді й інших. За порятунок євреїв Рудольфа Вайґля називали польським Шиндлером – наперекір заборонам німецької влади вакцина Вайґля нелегально розповсюджувалася для щеплення цивільного населення. Цей рятівний препарат постачався також до концентраційних таборів, варшавського та львівського гетто.

Рудольф Вайґль оточений співробітниками (селекціонерами). Приблизно 1939 рік
Приміщення Інституту досліджень висипного тифу на вулиці Генерала Чупринки (колись – Потоцького). 1941-1942 роки

Однак настав час, коли фронт наближався до Львова і навесні 1944р. професор на вимогу німецької влади був змушений залишити свій інститут та переїхати в околиці Кракова. Позбавлений в такий спосіб свого інституту, він створив маленьку слабо обладнану лабораторію для продовження наукової праці.

Фотографія професора із другою дружиною Анною, дочкою Яніною та внучками – Христиною і Євою. 1956 рік
Фотографія професора із другою дружиною Анною, дочкою Яніною та внучками – Христиною і Євою. 1956 рік

З 1945 року вчений керував кафедрою біології Краківського, а з 1948 – Познанського університетів. Після виходу на пенсію в 1951 році продовжив роботу в своїй скромній лабораторії. Перебуваючи у Закопаному, Рудольф Вайґльраптово помер 11 серпня 1957 року. Його поховали на Раковицькому кладовищі в Кракові.23 липня 2003 року у Вроцлавській синагозі радник посольства Ізраїлю в Польщі вручив онуці ВайґляКристиніВайґль-Альберт медаль «Праведник народів миру».

Христина БАЗЮК

Джерела:

  1. Ісаюк О. Викладацькі та наукові кадри Львівського університету у роки Першої Світової війни.TekaKom. Hist. – OL PAN, 2012, IX, 171-184.
  2. http://www.lwow.home.pl/
  3. http://old.lviv.ua/
  4. https://uk.wikipedia.org
  5. http://www.meduniv.lviv.ua/
  6. http://www.jewish.ru/

Фото:

  1. http://www.lwow.home.pl/

Як через одну незамкнену хвіртку було взято Львів

З XIV ст., відколи Львів було оточено захисними мурами, жодній армії не вдавалося його захопити. Система міських укріплень здавалась настільки досконалою, що наше місто вважали одним із найбезпечніших у випадку війни. Однак, в 1704 році Львів вперше за багато століть було взято. І причиною цього стала всього лиш військова хитрість противника та банальна недбалість міщан.

Вигляд босяцької брами на пластинчатій панорамі І.Качора
Вигляд босяцької брами на пластичній панорамі І.Качора

Львівське середмістя від XIV і аж до XVIII ст. було обведене довкола укріпленнями з валів, ровів та мурів. Ці фортифікації формували своєрідний чотирикутник, котрий обмежувався Губернаторськими валами (вул. Винниченка), сучасною вулицею Л.Українки, Гетьманськими валами (пр. Свободи) та сучасною вулицею Братів Рогатинців. Укріплення ці складалися з внутрішнього муру з баштами, зовнішнього з бастіонами, першого рову, валів із баштами та другого рову.

Вигляд босяцької брами на пластинчатій панорамі Вітвицького
Вигляд босяцької брами на пластичній панорамі Вітвицького

Зі сторони Губернаторських валів внутрішній мур йшов лінією попри східну стіну домініканського костелу, попри вежу Успенської церкви і далі сучасною вулицею Арсенальною. В цьому мурі було чотири башти, друга з котрих – мулярів, стояла поблизу Успенської церкви. В цій башті від 1642 року була невелика брама, відома як босацька хвіртка, а точніше внутрішня хвіртка босацької брами. Звалась вона так завдяки Кармелітам босим, котрі у 1642 році відкрили свій монастир над Губернаторськими валами. Через короля ченці добились дозволу на пробиття додаткових проходів у фортифікаціях середмістя, щоб скоротити шлях від міста до храму. Саме ця хвіртка і стала катастрофічною для міста у 1704 році, але не будемо забігати наперед.

Вигляд босяцької брами на пластичній панорамі Вітвицького
Вигляд босяцької брами на пластичній панорамі Вітвицького

За зовнішнім муром, залишки котрого можна сьогодні вгледіти на розкопаній частині площі біля Успенської церкви, в котрому містилася ще одна хвіртка, над котрою була зведена бастея, йшов так званий перший рів. Зі сторони Гетьманських валів він простягався на місці сучасної вулиці Підвальної. Рів був наповнений водою, тому від внутрішньої хвіртки до валів була прокладена дерев’яна кладка. Третя лінія оборони простягалась крізь сучасний сквер на вул. Винниченка. Залишки цього муру можна побачити на східній стіні 8 школи, частина котрої традиційно не отиньковується. Саме на цій стіні можна розглядіти арочні склепіння зовнішньої хвіртки босацької брами.

Зображення босяцької хвіртки з бастеями та містками через рови
Зображення босяцької хвіртки з бастеями та містками через рови
Зображення босяцької хвіртки з бастеями та містками через рови

Сам же монастир кармелітів босих, що зараз носить назву церкви Архистратига Михаїла, розташовувався уже поза міськими укріпленнями. Спочатку існували плани, що для Львова буде побудована нова лінія укріплень, в межі котрої потрапить і монастир, однак ці плани так і не були втілені в реальність. Звісно монастир мав і власні невеличкі укріплення, однак вони були недостатніми, щоб убезпечити його.

Залишки низького муру з бастеєю, під котрою була босацька хвіртка.
Залишки низького муру з бастеєю, під котрою була босацька хвіртка.

Вперше, монахи та місто переконалися в цьому у 1648 році, коли війська Богдана Хмельницького здобули монастир і завдали йому руйнувань. Та на жаль, ця подія нічого не навчила міста, за що воно скоро дуже болісно поплатилось.

Залишки третьої лінії оборони та босацької хвіртки на фасаді школи №8 на вул. Винниченка
Залишки третьої лінії оборони та босацької хвіртки на фасаді школи №8 на вул. Винниченка

У 1704 році, в ході Шведсько-Польської війни Львів було взято шведами в облогу. Посеред ночі загін під особистим командуванням Карла XII взяв штурмом монастир, щоб із нього вести вогонь по місту і фортифікаціях. Шведський король мабуть і не здогадувався, що взявши монастир він зірвав своєрідний джекпот. Його військо двома загонами вдерлося на вали навпроти монастиря. Один підрозділ пішов праворуч по валах і мурах до Краківської брами та Єзуїтської хвіртки, а другий ліворуч попід Бернардинський монастир до Галицької брами і далі аж до Єзуїтської хвіртки, проганяючи розсипаних по вежах міщан і жменьку жовнірів. Врешті обидва відділи зійшлися біля Єзуїтської хвіртки, очистили околиці й зайняли мури й вали міста. Ще один підрозділ, в котрому були сконцентровані основні сили, спустився від монастиря до босацької брами. Яким великим, мабуть, був подив шведів, коли вони застали усі хвіртки не зачиненими, а мости опущеними та ще й без охорони. Крізь браму військо вдерлося всередину до середмістя та захопити його.

Колишній монастир Кармелтів босих, а тепер церква Архістратига Михаїла
Залишки укріплень монастиря кармелітів босих зі сторони вул. Просвіти.

На щастя для самих львів’ян, метою шведського короля були скарби Львова. Наміру ж знищувати місто чи приєднувати його до своєї держави він не мав. Тому міщани відбулись лиш пограбуванням та викупом. Останній, щоправда був шалено великим, що загнало Львів у тривалу кризу, від якої місто ще дуже довго оговтувалося.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

  1. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові – Львів, 1991. – 167 с.
  2. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова
  3. wikipedia.org
  4. wikimapia.org
  5. Львов. Средневековые оборонные укрепления // http://relicfinder.info/forum/viewtopic.php?f=3&t=1917&sid=f432d98f73368b15d110849ef564875d&start=40
  6. zamki-kreposti.com.ua

Дві стрілецькі виставки у Львові

Із початком Першої світової війни на Галичині сталися події, які стали певною точкою відліку в нашій історії – створилися Українські Січові Стрільці (УСС). Цей феномен виник у перші півтора десятки літ ХХ століття – у період соціально-політичних потрясінь, на початку нової історії європейських народів.

На скарб Українських Січових Стрільців, 1914 р.
На скарб Українських Січових Стрільців, 1914 р.

Маємо чималу кількість матеріалів, що висвітлюють створення та діяльність УССів. Але вкотре хочеться наголосити на одному з найважливіших аспектів діяльності цієї військової організації – вихованні правдивих патріотів, формуванні національної свідомості. Адже до лав усусів вступала передусім молодь: учорашні студенти, гімназисти – як діти еліти (священників, юристів, учителів, лікарів тощо), так і вихідці зі селян. Молоді люди, вступаючи до лав Січових Стрільців, починали боротьбу словами присяги:

«Я, … Український січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплини крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь».

Від початку існування Українських Січових Стрільців було організовано групу під назвою «Пресова Квартира», призначена для організації культурологічної та просвітницької праці. Це був своєрідний центр духовного, культурно-мистецького та творчого життя українського легіону. Завдяки інтенсивній роботі «Пресової Кватири», довкола якої гуртувалася творча молодь, маємо документальні, образотворчі (живопис, рисунок, світлини), літературні, публіцистичні та пісенні свідчення подій 1914-1920-х років. У них передано складні часи, пережиті Українськими Січовими Стрільцями у часи Першої Світової війни та Визвольних змагань.

Ю.Краківський. "Знак артистичної горстки" (1916)
Ю.Краківський. “Знак артистичної горстки” (1916)

Ще під час Першої світової війни (1916) у Відні, у рамках австрійської «Kriegsausstellung» («Військової виставки») в дерев`яному павільйоні, збудованому в «гуцульському стилі», за ініціативою професора, члена та скарбника Центральної управи УСС Івана Боберського (1873-1947) відбулася виставка, присвячена «Ukrainische Legion» («Українському легіону»).

Відвідувачеві виставки було запропоновано репортерсько-документальні матеріали про діяльність Легіону у 1914-1916 рр.: «Павільйон був дуже пильно відвідуваний різнорідною публікою, що нахлинула на Kriegsausstellung. Поруч українців приходили сюди німці, болгари, мадяри, чехи, турки і поляки… Душею українського павільйону був, очевидно, проф. Боберський. Він пояснював гостям, що таке «Український Леґіон», яке його бойове положення в сучасну хвилину, говорив про стрільців-героїв, про Маківку, про дітей, що вмираючи, закривавленими устами шептали: «За Тебе, Україно». Настрій був у павільйоні поважний, а пропаганда української ідеї міцніла з кожним днем» (з тодішньої української преси)

Картка-квиток на виставку УСС в Національному музеї. 1918.
Картка-квиток на виставку УСС в Національному музеї. 1918.

Після віденського успіху та підвищеного інтересу до цієї теми, І.Боберський зініціював 1918 року виставку УСС-ів у Національному музеї у Львові, але ця мистецька суспільно-політична акція відбулася вже в ширшому мистецько-експозиційному форматі. Перша виставка Українського Січового Стрілецтва, яка працювала два місяці (1.09–1.11.1918), стала знаковою подією у національно-культурному житті галичан, адже вперше в такому об’ємі представила історико-документальний матеріал, присвячений діяльності національних збройних формувань. Особливої ваги виставка набула ще й тому, що у ній брали участь безпосередні учасники Визвольних Змагань – художники, які представили своє бачення війни.

«Публіки було чимало. Моя відпустка пропала. Треба було помагати на виставці. Душею вистави був знову проф. Боберський. Він двоївся, троївся. А був це час цікавий…». Ярослав Гриневич, боєць УСС. Спогади, 1918.

Часопис «Бомба» (1917)
Часопис «Бомба» (1917)

Чи не найбільш кількісно до огляду були запропоновані світлини, які представляли життя Січового Стрілецтва 1911-1914 років, фотозображення керівників, активних учасників стрілецького руху; за допомогою фотокамери виокремили батальні сцени з конкретних бойових дій у Карпатах (1914), над Дністром (1915), під Золотою Липою та Дикими Ланами (1916), під Конюхами (1917) тощо. Окремі світлини знайомили глядачів із усусівками: О.Степанівною, С.Галечківною, Г.Дмитриківною та ін. Важливим доповненням виставки були стрілецькі друковані матеріали та часописи: «Самоохотник», «Бомба», «Самопал», «Червона калина» та ін.

Лев Ґец. Похоронна пісня. Антологія стрілецької творчості (1917)
Лев Ґец. Похоронна пісня. Антологія стрілецької творчості (1917)

Галерея портретів і малярських творів видатних митців Івана Іванця, Осипа Куриласа, Юрія Назарука тощо були живописними доповненнями документального розділу експозиції. Але справжньою окрасою виставки став розкішний, гаптований золотом прапор стрілецтва зі зображенням Св. Михаїла (автор проекту І.Іванець), освячений 1917 року митрополитом Андреєм у Розвадові Жидачівського повіту. Тоді Митрополит промовив: «Ідіть витривало по вибраній вами дорозі, і я благословляю ваші діла».

Прапор стрілецтва зі зображенням Св. Михаїла (автор проекту І.Іванець), освячений 1917 року митрополитом Андреєм
Прапор стрілецтва зі зображенням Св. Михаїла (автор проекту І.Іванець), освячений 1917 року митрополитом Андреєм

Надзвичайно цінним експонатом був зошит відгуків («Записник») із нотатками-споминами відвідувачів виставки УСС-ів, про який згадував І.Боберський у листі до І.Свєнціцького (на жаль, про долю цього експоната після виставки 1918 року нічого не відомо). Саме у цьому «Записнику» професор Боберський записував свої враження щодо підготовки та проведення виставки, перелік представлених експонатів, а головне – в ньому, уже під час перебігу всієї акції «гості записували свої замітки і оцінки».

На експозиції була представлена галерея портретів визначних діячів стрілецького руху: отамана М.Тарнавського, отамана Д.Вітовського, отамана Р.Дашкевича, виконаних художниками О.Куриласом, Ю.Буцманюком, І.Іванцем, учасників «Пресової Кватири».

Осип Курилас. Прощанє. Центральна управа УСС. 1917. Листівка
Осип Курилас. Прощанє. Центральна управа УСС. 1917. Листівка

Не менш важливе місце в представленому матеріалі займали батальні сцени Л.Перфецького й І.Іванця. Доповнювали образ життя усусів емоційні, сповнені власних переживань, малюнки Л.Ґеца – творця славного альбому «Антольогія стрілецької творчості». А також ілюстрації О.Сорохтея та В.Гаврилка, листівки Ю.Буцманюка, де військове життя було представлене в іронічному ракурсі. Загалом виставка намагалась максимально різнобічно і правдиво передати документально-мистецькі здобутки короткого героїчного буття Українського Січового Стрільцтва: від дрібниць військових буднів до тріумфу перемог і болю за втратою шляхетних надій.

Експонати виставки, їх почергове розміщення, представлений фактичний матеріал, ставили перед собою головну мету – найповніше та найправдивіше показати «воскреслі традиції українського війська», все пережите українською елітою у визвольній боротьбі.

По закінченні виставки основна частина робіт залишилась у фондовій збірці Національного музею у Львові.

Фрагмент експозиції виставки УСС
Фрагмент експозиції виставки УСС

Експозиція УСС-ів 1918 року мала великий резонанс в українській громаді: про неї згадувала преса, реклама (запрошення: «1918. Вистава історичних пам`яток стрілецтва») друкувалась практично у всіх україномовних виданнях, про неї писали художні критики: «Без сумніву позамистецькі тенденції присвячували такій імпрезі… „Пресової Кватири” УСС, улаштованій зразу у Відні, а в вересні 1918 р. перенесеній до саль Національного музею у Львові. А все ж таки виставка, якої завданням було утривалити стрілецьку славу, позволила галицькій публіці познайомитися з тією «Артистичною Горсткою», що то серед воєнної завірюхи, пробували хочби контрабандою актуалізувати свої мистецькі інтереси. Буцманюк, Ґец, Іванець, Курилас і Назарук запродукували тут свою воєнщину».

Через 16 років, наприкінці 1934-го, в тому ж Національному музеї відбулася друга велика виставка під назвою «УСС 1914-1934 рр.», присвячена 20-ій річниці створення стрілецької формації. У трьох залах музею та на сходовій клітці було розміщено 348 експонатів, серед яких: портрети, батальні сцени, світлини, одяг, зброя, бойові відзнаки, особисті речі січовиків. Це була велика, змістовно скомпонована експозиція слави УСС, що стало демонстрацією «окремого ориґінального царства української культури, творене елітою нашої молоді». Виставку урочисто відкрив Степан Шухевич. «Публіки на відкритті страшенне багато. Треба було «партіями» впускати людей до саль. Бачили ми чільних представників громадянства, м. ін. первосв. єп. д-ра Бучка, голову УПР д-ра Дмитра Левицького, багато послів і т. д.» (з української преси 1934).

Лев Ґец. З альбому "Домб'є"
Лев Ґец. З альбому “Домб’є”

Після закінчення виставки 305 предметів, дві третини з яких належало до музейних збірок (залишені із попередньої виставки 1918 року), мали залишитись у фондових збірках музею. І, в перспективному баченні дирекції, «має бути уладжена постійна виставка мистецьких і річевих пам`яток цієї доби галицько-українського життя в одній із саль старого будинку». Та через підвищений інтерес до діяльності УСС ухвалили влаштувати пересувну виставку, яка мандрувала би галицькими містечками. У такий спосіб організатори мистецької акції хотіли правдиво розповісти про події 1914-1920 років. Виставка мала популяризаційний і виховний характер, а відповідальну місію її супроводу взяв на себе Іван Іванець, активний усус, художник, мистецький критик, багатолітній приятель Національного музею.

З приходом весни 1935 року виставка УСС-ів розпочала мандрівку містами Галичини. Першою «стацією» став Станіславів. У квіті експозиція переїхала до Коломиї, де організаційний комітет постановив, що «ціллю вистави є […] проведення систематичної праці по збиранню пам`яток до історії визвольної боротьби». У Тернополі, де стрілецька виставка перебувала у травні 1936 року, вона зібрала схвальні відгуки: „Вистава мала дуже гарний моральний успіх. Ґро [більшість – І.Г.] відвідувачів, то селяни з ріжних повітів Поділля, а найбільше із сіл положених над Стрипою, де відбувалися найбільші бої УСС. Досі, себто за 8 днів, звиділо Виставу 1160 осіб» (з листа до директора Національного музею І.Свєнціцького 25.05.1936). Після закриття експозиції до фондів Національного музею організатори тернопільської виставки передали скриню, різьблену артистом-січовиком Миколою Цимбрилою, яка довший час зберігалася у родині кошового Никифора Гірняка (нині доля цього експонату невідома).

Одна зі стін виставки «Відділу історично-воєнних пам`яток» музею НТШ. 1936
Одна зі стін виставки «Відділу історично-воєнних пам`яток» музею НТШ. 1936

У листопаді 1936 року в двох кімнатах приміщення Музею НТШ (Наукового Товариства ім. Т.Шевченка) у Львові відкрили «Відділ історично-воєнних пам`яток», де «найсильніше вражіння у ньому, головно на молодь, робить кілька манекенів у повних оригінальних одностроях різних родів зброї від стрільця до генерала. Це члени УГА, УСС та Дієвої Армії УНР… Їх славу оспівують уже пісні, а шляхи зазначені могилами, які неначе заступає тут «Могила Невідомого Стрільця», настроєвий образ кисти Івана Труша» (ґазета «Новий час», 1936).

По закритті пересувних виставок УСС-ів Іван Іванець написав: «Вистава стрілецька кінчається; слід би подумати, щоби з неї вийшла ініціатива до створення сталого історично-військового музею на наших землях…. Заінтересуватися належно тою справою слід би вже й з тої простої причини, що війна створила в українстві епоху, до якої завершення ми на початку дороги. Епоха війни буде безперечно базою новітнього розвою нації, та дала вже почин до творення нового її обличчя».

Ю.Буцманюк. "Маківка" (1916)
Ю.Буцманюк. “Маківка” (1916)

Як не сумно це констатувати, але слова митця-усуса, активного учасника бойових дій, художника-баталіста, одного з активних членів «Пресової кватири» через короткий час стали пророчими. Протягом радянських десятиліть про Українських Січових Стрільців не просто мовчали, а жорстоко викорінювали будь-які спогади про існування цієї військової структури. Потужній пласт української оригінальної військової культури з дорогоцінними здобутками, здавалося, назавжди пішов у забуття.

Ірина ГАХ

Джерело: http://zbruc.eu/node/46913

Львів якого не повернеш. Два неіснуючі будинки на площі Міцкевича

Львів якого не повернеш. Два неіснуючі будинки на площі Міцкевича

За багато століть існування Львів неодноразово змінював своє “обличчя”. Відбувалося це внаслідок як природного, так і людського втручання. Щоправда завдяки останньому значно частіше. І сьогодні мова піде про два будинки, яких уже неіснує та ще не так давно, які можна було побачити на площі Адама Міцкевича за номерами 9  та 10.

Площа Фердинанда. Мал. Т Чишковськго 1840 рік
Площа Фердинанда. Мал. Т Чишковського, 1840 рік

Площа Міцкевича спершу називалася площею Фердинанда. Вона виникла у центрі Львова й почала набувати нинішнього вигляду після того, як річку Полтву заховали у каналізаційний колектор. У 1862 році її було перейменовано у Марійську (Маріацьку), а в 1944 року вона отримала нинішню назву – Адама Міцкевича.

Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (листівка 1910 року)
Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (на задньому плані будинки 9 та 10)

Будинок № 9 на колишній пл. Марійській було збудовано архітектором Вільгельмом Шмідтом для Венцеля Гудеца у 1839 році. До речі, це одна з перших будівель цієї площі.

Згодом власником будови став зять Гудеца  – Едмунд Задер, а близько 1880 року кам’яницю придбав відомий львівський промисловець Кароль Киселька. По його смерті у будинку мешкає донька Кисельки – Кароліна дулємбова з родиною. До слова, Кароліна була дружиною відомого правника, міністра справ Галіції  – Владіслава Дулємби.

Оригінальний будинок на пл. Марійській, 9 (пл.Міцкевича, 9)
Оригінальний будинок на пл. Марійській, 9 (пл.Міцкевича, 9)

У 70-х роках ХІХ ст. в партері правого крила будинку містився магазин фірми “Рудольф Дітмар у Відні. Ц.к. привілейована фабрика ламп. Віденські блискавичні метеорні лампи”.

Це була філія відомої з 1840 р. фабрики садового інвентарю братів Дітмарів, прізвище яких пов’язане з великим відкриттям, яке було зроблене в 1852 р. в одній з найбільших галицьких аптек — аптеці “Під Золотою Зіркою” Петра Миколяша.

Ресторація в будинку на пл. Марійській, 9 (пл.Міцкевича, 9)
Ресторація в будинку на пл. Марійській, 9 (пл.Міцкевича, 9)

Фармацевт Ігнацій Лукасевич спільно з Яном Зехом, здійснивши дистиляцію нафти, з якої отримали легкозаймистий препарат, що був названий камфіном. У 1853 р. Ігнацій Лукасевич на замовлення Р. Дітмара опрацював, сконструював, а львівський бляхар А.Братковський виготовив першу в світі нафтову лампу, яка засвітилась в березні 1853 р. в аптеці Миколяша. Це було початком історії світового нафтового промислу.

А в партері лівого крила будинку на пл. Марійській, 9 розташовувався ресторан. У 1888 р. — це ресторан Гживинського, а в 1894 р. — Вуазе.

Площа Марійська (пл.Міцкевича), кін. ХІХ ст.
Площа Марійська (пл.Міцкевича), кін. ХІХ ст.

У 1909–1920 рр. в партері та приміщеннях II поверху будівлі були ресторан, кімнати для сніданків, а також магазин делікатесів, вин та прянощів Мар’яна Лясоцького; в ресторані щоденно відбувався концерт салонної музики. В 20–30-их роках власником закладу був Б.Гурський.

лоща Марійська (пл. Міцкевича), на задньому плані будинок № 10, 1915 р.
Площа Марійська (пл. Міцкевича), на задньому плані будинок № 10, 1915 р.

За міжвоєнних часів у кам’яниці знайшли прихисток кілька крамничок, транспортна спілка, спортивний клуб, салон мод. По Другій світовій війні більшу частину будинку зайняла Львівська філія Спілки художників УРСР. Старожили Львова пам’ятають також, що у партері будинку містився диспетчерський пункт таксі й центральна таксостоянка. Досить тривалий час на Міцкевича, 9 працювала перукарня, одна з найпопулярніших в радянському Львові.

Однак, простоявши півтора сторіччя, будинок почав поволі валитися і, врешті-решт, у 1998 році його розібрали. і до цього часу огороджена територія стоїть пусткою.

Площа Марійська (пл. Міцкевича), на задньому плані будинок № 10, 1925 р.
Площа Марійська (пл. Міцкевича), на задньому плані будинок № 10 та частина будинку № 9, 1925 р.

Що ж до будинку під № 10 на пл. Марійській, то свою історію він розпочав у 1830 році. З тильного боку кам’яниці розташовувався один з найстаріших львівських кінотеатрів, що існував у різні часи під різними назвами:  на початках “Ванда” (1908–1909),  “Байка” ( 1909–1912) та “Геліос” (1912–1917), у міжвоєнний період – “Фатаморгана”(1917–1931) та “Міраж” (1931–1939). В часі Другої світової війни – “Кінотеатр хроніки” (1939–1940) та “Централь” (1942–1944), опісля і аж до 1990-х  “Кінотеатр ім. І. Франка” .

Треба сказати, що це був єдиний у Львові кінотеатр повторного фільму . У спеціальній скринці, що висіла при вході, кожен міг залишити свої побажання щодо репертуару кінотеатру на наступний місяць. Таким чином, кінопокази формувалися виключно на основі побажань клієнтів.

“Вивихнутий будинок”, поч. 90-х рр. ХХ ст.
Руїни будинків 9 та 10 на пл. Міцкевича, 90-ті рр. ХХ ст.

У 1967 році над чільним фасадом будівлі встановили електричне табло, на якому рухомі літери переказували новини зі стрічок радянських інформаційних агенств ТАРС та РАТАУ. Вночі 26 березня 1991 року це табло спричинило пожежу будинку. Довший час будівля стояла пусткою, зазнаючи все більшої руйнації. Під час постмодерного фестивалю “Вивих” обгорілі стіни будинку частково розмалювали, тож він отримав неформальну назву “вивихнутого”.

Територія на пл. Міцкевича, 9, 2016 р.
Будинок на пл. Міцкевича, 10, 2016 р.
Територія на пл. Міцкевича, 9, 2016 р.
Будинок на пл. Міцкевича, 10, 2016 р.
Територія на пл. Міцкевича, 9, 2016 р.

Будівлю було демонтовано у січні 1998 року та побудовано на цьому місці споруду – “модерну” будівлю філії “Укрсоцбанку”, яка повністю змінила ансамбль площі Міцкевича. А огороджена територія, де колись стояв будинок № 9 і до цього часу стоїть пусткою

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Мельник І. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
  2. http://zsl.yp.lviv.ua/?p=262
  3. http://any-type-tour.com/Lviv/articles.php?ch=6
  4. https://polona.pl/

Йоганн Зальцман: будівничий Львова і Відня

Йоганн Зальцман: будівничий Львова і Відня

На сьогоднішній день, можна впевнено сказати, що постать Йоганна Зальцмана для львів’ян є маловідомою. А тим не менш, мова йде про людину яка причетна до побудови цілої низки ключових для міста споруд, зокрема Ратуші у її сучасному вигляді, Театру імені Марії Заньковецької та ін. Отож Йоганн Зальцман – ким він був?

Народився майбутній архітектор у Відні, 6 квітня 1807 року. Основою його успішної діяльності стала здобута добра освіта, тому після закінчення гімназії він навчається у Політехнічній школі у Відні, та там же у Академії мистецтв. У Львові він з’являється у 1832 році коли він починає працювати в будівельній дирекції міста.

У 1839—1840 роках Зальцман вивчав архітектуру західних театрів. Стиль Зальцмана вплинув на багатьох львівських сучасників. У листопаді 1848 року, під час обстрілу міста австрійськими містами він стає на чолі саперного загону, який бореться з пожежею. Після цього він бере участь у відбудові Ратуші. Приблизно від 1852 року він полишає Львів та починає працювати на посаді інспектора міського будівництва у Відні, де і помирає у 1876 році. І хоча його перебування у Львові тривало 20 років, проте цього часу йому цілком вистачило, щоб залишити власний слід у архітектурі міста. Поглянемо на деякі його найважливіші проекти.

План Театру Скарбека
Театр Скарбка на початку ХХ ст.

Чільне місце у творчій спадщині Зальцмана займає Театр Скарбека. У 1833 році Скарбек розпочинає будівництво нового театру для Львова власним коштом. Перед цим, міський театр був розміщений у будівлі колишнього костелу Святого Хреста, секуляризованого 1785 р. у чернечого ордену францисканців. Очевидно, це приміщення не відповідало новому призначенню споруди. До того ж, 1796 року в театрі завалилося підземелля, а коли з крипти стало видно труни та скелети, що створювало вкрай специфічну атмосферу.

Фасад Театру імені М. Заньковецької у наші дні
Фасад Театру імені М. Заньковецької у наші дні

У театральній будівлі планувалося розташувати готель на 300 номерів, крамниці, кав’ярні, помешкання для акторів. Під час будівництва у вологий ґрунт (на той час біля місця будівництво проходила Полтва) було вбито 16 000 дубових паль. До роботи над проектом Скарбек залучає відомих архітекторів Людвіга Піхля та Йогана Зальцмана. Будівництво театру завершили у січні 1842 р. На той час це була найбільша театральна споруда в Европі за площею забудови і третя найбільша за кількістю глядачів. Зала мала п’ять ярусів і був розрахований на 1460 місць.

28 березня 1842 року театр відкрився комедією Олександра Фредро «Шлюби панянські», того самого, який був одружений з його колишньою дружиною (за іншими даними, вистава Фредро йшла другою, а відкривала театр німецька драма «Сенс життя»).

Палац архієпископів
Палац архієпископів

Палац архієпископів було збудовано у 1842 — 1844 р.р. Замовником будівлі виступив архиєпископ Франц Піштек. У 1886 році палац відреставрували і його вигляд змінився. Палац був спроектований Зальцманом в стилі бідермаєру (перехідний стиль між класицизмом та романтизмом).

колишній монастир кармеліток взутих - сьогодні Бібліотека імені В. Стефаника
колишній монастир кармеліток взутих – сьогодні Бібліотека імені В. Стефаника

Початково барокову будівлю монастиря кармеліток взутих Зальцман перебудовує у стилі класицизму.

Колишній костел Св. Казимира
Колишній костел Матері Божої Громничої

Керував реставрацією львівських костелів св. Казимира і Матері Божої Громничої.

Ратуша
Ратуша

У 1851 році будинок Ратуші був відремонтований за проектом Йоганна Зальцмана. Купольне завершення замінили на зубчасте, яке ми бачимо і у наші дні.

Отож проходячи вулицями міста в черговий раз і дивлячись на Ратушу чи на одне з інше творінь архітектора, згадуйте подекуди і про нього самого.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

Бірюльов Ю. О. Зальцман Йоган // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 2. — С. 386—388.

Про святих покровителів Львова в лекції Наталії Сеньківської (відео)

Минулої середи, 4 травня 2016 року, приміщенні конференц-залу ЛОО Українського товариства охорони пам’яток історії та культури (вул. Коперника, 40а) в рамках серії лекцій та зустрічей “Відкриваємо світ мистецтва” відбулась публічна лекція на тему “Святі покровителі Львова”. Організатором лекції виступило мистецьке споживче товариство “Арт-ключ”, лекцію читала Наталія Сеньківська.

Війни, пошесті, пожежі – протягом віків мешканцям Львова довелось долати ці лиха, звертаючи свої молитви до Неба в надії на порятунок. І Господь, випробовуючи містян цими напастями, посилав їм у допомогу своїх святих. У подяку за визволення їх було названо охоронцями та покровителями Львова, а саме місто, як і стольний Київ, отримало в хроніках титул «богоспасаємого».

Констанція Угорська (джерело фото http://h.ua/story/369839/)
Констанція Угорська (джерело фото http://h.ua/story/369839/)

Хто ці покровителі, що значили їхні імена у долі нашого міста? Св. Онуфрій, св. Станіслав Костка, св. Ян з Дуклі, св.Флоріян, св. Юрій Побідоносець… Якою була їхня харизма та опіка в житті міста? Історичним, чи легендарним було їхнє життя? Все це, а також багато інших маловідомих фактів можна дізнатися з лекції.

Лекції та зустрічі мистецьке споживче товариство “Арт-ключ” проводить кожні два тижні, а дізнатися про наступні можна на Фейсбук сторінці спільноти https://www.facebook.com/artkluch/.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

 

Як львів’яни в Європу не хотіли

Виявляється, на відміну від сьогодення, колись галичани опиралися будь-яким зв’язкам з тодішніми європейськими державами. Чималий на це вплив мав інший політичний зв’язок – з московитами. Важко подумати, що Львів міг би ніколи не стати таким гарним і європейським як сьогодні, якби все-таки не вдалось, починаючи з  1387 року, місту зазнати вплив держав Європи, їхньої культури, мистецтва, освіти, побуту.

Давній Львів, реконструкція бл 1275р (http://karelin.org.ua/padinnya/)
Давній Львів, реконструкція бл 1275р (http://karelin.org.ua/padinnya/)

Ще у XI-XIIIст Галичина була так званим Диким Полем. Князь Володимирко Володарович, що об’єднав галицькі землі, був прибічником московського князя Юрія Долгорукого і галичани фактично дружили з московитами. Син Володимирка Ярослав Осмомисл одружився на доньці Юрія, політичні стосунки тільки міцніли, навіть відбувався обмін князями в володінні. Новгородський князь аж 10 років керував в Галичині, одружив Данила Галицького на своїй дочці. Це був дуже тісний союз з Північною Руссю.

Князь Юрій Долгорукий (1090-1157рр), засновник Москви
Володимирко Володарович (1104 – 1153рр), князь галицького князівства

1204 року Папа Римський Інокентій III здійснює спробу запропонувати Галичині євроінтеграцію. Він посилає своїх людей до князя Романа Мстиславовича, намовляючи його перейти на латинство і за це обіцяючи королівський вінець та поміч меча Святого Петра. Роман навідріз відмовився на пропозицію, витягнувши свого меча і сказавши: «Чи такий меч має Папа, що береться мені допомагати у завоюваннях? Ні, доки я маю свого меча, не хочу купувати володінь іншою ціною».

Папа Інокентій III (1161-1216рр), папа римський (http://ukrmap.su/uk-wh7/425.html)
Меч святого Петра в музеї Познань, Польща (https://en.wikipedia.org/wiki/Sword_of_Saint_Peter#/media/File:Miecz_%C5%9Bw_Piotra_RB1.JPG)

З 1246 по 1253 роки уже Інокентій IV намагається переконати  в тому ж самому наступника Романа – Данила Галицького. Йому він надсилає численні папські булли з проханнями і Данило погоджується коронуватися тільки  з інтересом коаліції європейських монархів в боротьбі проти татар.  Відповідно, коронація ця була нещирою, галицький князь не йде на поступки Риму в церковних питаннях, йому дорікають у відступництві від католицької церкви, навіть погрожують прокляттям, та Данило згодом  розриває всі стосунки з Римом.

Коронація Данила Галицького (http://www.liveinternet.ru/users/4955658/blog/page76.html)
Коронація Данила Галицького – картина А. Пилиповського (http://karelin.org.ua/padinnya/)

Ще одну спробу європейськості здійснює Юрій II Болеслав Тройденович, внук Юрія I Львовича. Він запрошує в Галичину німецьких та чеських купців, ремісників і дає їм рівне право з місцевим населенням. Закордонні гості виявились дуже вправними і завзятими, почали піднімати економіку і заробляти непогано на цьому самі. Але місцевим це абсолютно не сподобалось, вони обвинуватили Юрія II в поширенні католицтва та наданні чужинцям особливих привілеїв.

Князь Юрій II Болеслав Тройденович (http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/1868bcfc7f20862b/)
Князь Юрій II Болеслав Тройденович (http://www.ukrainians-world.org.ua/peoples/1868bcfc7f20862b/)

За свій вчинок князь поплатився життям, адже галичани з боярами змовилися і отруїли Юрія II, його дружину литовську князівну кинули під лід, а німецьких та чеських ремісників вбили, відібравши їхні статки. В літописах так згадується ця подія: «Буря фантастичної ненависті захлеснула Червону Русь. Ця ненависть була спрямована проти всього, що прийшло з Заходу: освіти, торгівлі, ремісництва, проти усього, що працювало для добра громадян». Тоді вони не усвідомлювали, що роблять.

Узбек-хан (1282-1341рр) (http://www.milli-firka.org/content/DBAGDECC/title/%D0%9A%D0%B0%D0%BA-%D0%A3%D0%B7%D0%B1%D0%B5%D0%BA-%D1%85%D0%B0%D0%BD/action/print)
Казимир III (1310-1370рр)
Битва галичан з поляками за Львів (http://karelin.org.ua/padinnya/

Остання подія і стала причиною походу в 1340 році на Львів Казимира III, що був родичем отруєного Юрія II. І цього разу, злякавшись європейського монарха, львів’яни звернулись по допомогу до хана Золотої Орди Узбека… Лише після його смерті вдалося Казимиру III стати правителем і нарешті своїми силами та силами своїх наступників залучити Галичину до Європи. З 1387 і до 1939 року Львів перебуває під впливом європейських країн.

Гедеон Балабан (1530-1607рр) (http://upc.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=27%3A2011-02-23-18-31-10&Itemid=43&lang=ru)
Гедеон Балабан (1530-1607рр)
(http://upc.lviv.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=27%3A2011-02-23-18-31-10&Itemid=43&lang=ru)

Звичайно, внутрішнє протистояння ще не до кінця згасає – так, наприклад, львівський єпископ Гедеон Балабан 1596 року противився церковній унії з Римом. Львівські русини були прихильниками східного обряду. Однак поступово вдалося таки домінувати європейськості в галичанах.

Львів сьогодні. Фото Тетяна Жернова 2016р
Львів сьогодні. Фото Тетяна Жернова 2016р

«Що тільки Львів до нинішніх часів посідає святого чи найкращого, усе це перейняв від найперших німців, особливо богобоязнь, вшановування монархів, любов до своїх домашніх, гостинність до чужих». – писав історик Бартоломей Зиморович.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерело: Ілько Лемко. Цікавинки з історії Львова – Львів: Апріорі, 2011. – 128с. – С. 13-18.

1...564565566...663сторінка 565 з 663

Популярні статті:

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або львів’янин, який не сказав усієї правди

Чудовий Львів… його жахливі фортифікації і купи гною на вулиці, або...

Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
Ілюстративна сцена з життя львівьких грабіжників початку 20 століття

Барвистий світ львівських грабіжників

Львів, 1979. Фотограф Вацлав Ґурський

Львів на невідомих фото 1970-х років

Проєкт ревіталізації Фабрики Бачевських колишнього палацу Цельцьких

Як AVR Development відновила палац у Львові

"Victoria" – пісня до дня перемоги над нацизмом від Віктора Винника і МЕРІ (відео)

“Victoria” – пісня до дня перемоги над нацизмом від Віктора Винника...

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?