Перший у Галичині український професійний театр, заснований товариством «Руська Бесіда», з’явився у Львові у 1864 році. Тоді один з ініціаторів, Юліан Лаврівський, необхідність його появи пояснював: «Коли хочемо, щоб наша мова процвітала, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові».
Перевага польської мови у публічному просторі тогочасного міста з рації українських національних прагнень, які в цей час активно формувалися, ставала щоразу більш помітною. Політизація суспільного життя у другій половині ХІХ ст. лише увиразнювала різниці. Відтак, покликаний метою створення українського, постав театр.
За 60-річний період свого існування його жіночу частину представляли різні імен актрис. З 1870-х років примою української театральної сцени була Іванна Біберовичева (сценічний псевдонім – Ляновська). Як писала тодішня преса, у неї «є всі без винятку сценічні дані а саме: принадна фігура, чарівна зовнішність, а при цьому справжній талант». З нагоди її ювілею, Богдан Лепкий, в газеті «Діло» прирівнював її до таких актрис світової сцени як Сара Бернар, Шарлотта Вольтер чи Елеонора Дузе. Поляки знаходили гру Біберовичевої схожою до видатної польської акторки Гелени Моджеєвської. У цей період керівництво театру обіймала також жінка – Теофіла Романович. «Романовичка, родом галичанка, – писала тогочасна критика,– була з переконання щира українка і виявила дуже гарні тенденції зберігати чистоту української мови на сцені», хоч щодо репертуару у критиків були певні претензії, зокрема через те, що театр видавався часом «лише блідим відбитком польського».
Катерина Рубчак. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki
Марія Слободівна (в заміжжі Крушельницька), 1904 р. Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki
Театральне життя жінок, як правило, було коротшим за чоловіче. Його тодішнім логічним закінченням нерідко ставало заміжжя, і пов’язана з ним необхідність піклуватися про родину. Так, можемо припустити, трапилося у випадку провідної акторки української галицької сцени 1890-х років Марії Слободівни. Анонсуючи шлюб актриси з Антіном Крушельницьким, газета «Діло» пояснювала, що наречена вступає «з посеред слави, оплесків, з посеред нервового житя у тихе житє спокійне, в житє родинне», а відтак припиняє професійну діяльність і переїжджає зі Львова на провінцію. Звісно обов’язковість такого сценарію не була беззаперечною. Зрештою, як свідчать списки акторів театру, поширеним явищем було існування цілих театральних родин – коли чоловік і дружина працювали разом. Як приклад: Йосиф і Софія Стадники, Анна і Василь Юрчаки, Катерина та Іван Рубчаки, Ванда-Емілія і Василя Сеники та ін.
Дружина театру «Руської бесіди». Джерело: http://bruchwiese.livejournal.com/344805.html
Цікавими з рації повсякденного життя акторів театру видаються умови їх контрактів, які вони підписували з керівництвом. У них регламентувалася не лише сума їх заробітків (залежала, головно, від навантаження і у випадку жінок складала щонайбільше 130 корон на місяць), а й правила поведінки акторів за межами сцени. Один з таких пунктів передбачав, що актор(ка) «зобов’язаний(на) як в театрі так і за межами театру вести себе прилично, дбати взаїмно про добру справу цїлої дружини, висловляти ся про своїх товаришів і товаришок перед посторонними якнайліпше», а також «в будинку театральнім і у всяких урядових справах уживати виключного української мови».
В п’ятницю, 27 травня 2016 року, в виставкових залах Музею «Палаццо Бандінеллі» (пл. Ринок, 2), в рамках VIII-го Міжнародного фестивалю єврейської музики «LvivKlezFest 2016», відбулося відкриття виставки «Пам’ятки єврейського ремесла». Організаторами цієї події виступили ВЄБФ «Хесед-Ар’є» та Львівський історичний музей.
Директор всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є» Адель Діанова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
“Завдяки співпраці з музеєм місто щороку бачить, які величезні скарби єврейської культури залишились у Львові в чотирьох музеях. Але, на жаль, вони не експонуються часто, а знаходяться в запасниках. І завдяки нашим фестивалям та співпраці з музеєм ми показуємо львів’янам і гостям міста, який величезний пласт культури залишений євреями, котрі жили у Львові. Я дуже задоволена з того факту, що до цієї потужної виставки, до якої долучилися три музеї, долучився також наш малесенький музейчик – єдиний на сьогодні єврейський музей у Львові”, – сказала директор всеукраїнського єврейського благодійного фонду «Хесед-Ар’є» Адель Діанова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла».
Завідувач сектором Львівського історичного музею «Палаццо Бандінеллі» Тетяна Лозова на відкритті виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
“На виставці представлено понад 150 оригінальних предметів, які знайомлять з розвитком єврейського ремесла. Найпоширенішими ремеслами, якими займалися євреї були такі споживчі професії як: кравці, ткачі, ливарники, мідники, пекарі, аптекарі, ювеліри, годинникарі, різники та багато інших. Невеликий приклад, за австрійськи переписом 1773 року в усій Галичині жило 44 тис. ремісників , з них 16 тис. були ремісники іудеї. Це трохи більше ніж третина.
Виставка розташована в трьох залах. На світлинах у першому залі, представлені деякі ремесла, якими займалися євреї. Серед представлених ремесел є такі, що невідомі вже і старшому поколінню. Оригінальним експонатом у цьому залі є Диплом челядника за 1916 рік і от за параметрами цього документу можна побачити всі ремесла, які існували в нашому місті.
Є експонати, які показують розвиток аптекарської справи, розвиток миловаріння у Львові. Тут можна побачити оригінальну печатку Нафтопереробного заводу, на якому виготовляли мило, за 1896 рік та штамп який ставили на свої вироби миловари.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Наступний зал – це кравецьке ремесло, це вироби з міді, вироби бляхарів, мідників, друкарів, палітурників. Взагалі, у Львові, в 1815 році було декілька друкарень власниками яких були євреї.
У третьому залі представлені предмети художнього ремесла. Це унікальні предмети. Тут можна побачити вироби з фаянсу, різноманітні за своїм функціональним призначенням. Також об’єкти релігійно-культового, обрядового характеру, предмети святкового і повсякденного вжитку, які виготовлені із різних матеріалів: металу, тканини, латуні, міді, бронзи, срібла, скла, паперу, глини. І вперше, у Львові, представлені предмети – вироби єврейських ремісників з дерева”, – розповіла про експозицію виставки завідувач сектором Львівського історичного музею «Палаццо Бандінеллі» Тетяна Лозова.
Виставку можна оглянути на третьому поверсі музею «Палаццо Бандінеллі» протягом найближчих трьох місяців.
В п’ятницю, 27 травня 2016 року, у Львівському історичному музеї (Італійський дворик) представили виставку політичної карикатури в рамках проведення Днів Америки. Відвідувачі можуть оцінити американський гумор і сатиру на різноманітні теми: війна в Іраку, президентство Барака Обами, діяльність сучасних мас-медіа тощо.
Експозиція виставки політичної карикатури
Серед карикатур – і зображення президента США під назвою «Обама знеславлений». Карикатура присвячена подіям, коли критики звинуватили Барака Обаму в тому, що він надмірно радіє вбивству лідера «Аль-Каїди» Осами бен Ладена.
Заступник аташе з питань культури Посольства США в Україні Кетрін Гелек
“Це виставка американських карикатур, але в коментарях можна прочитати і про інші країни. Наприклад, карикатура про Росію часів Єльцина, про Китай, є дуже багато про боротьбу за свободу і демократію. Виставка складається з двох частин – історичної карикатури та сучасної кариткатури, від 90-х років ХХ ст. до сьогодні . Виставка збергіається в Києві і час до часу її виставляють у різних містах України не вперше в Україні, але вона не є постійною . Востаннє вона експонувалася восени 2015 року у Полтаві”, – сказала заступник аташе з питань культури Посольства США в Україні Кетрін Гелек відкриваючи виставку.
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
Експозиція виставки політичної карикатури
На виставці представлені також карикатури на соціальну тематику – наприклад, «Споживач». Малюнок демонструє, як чоловік ковтає Землю. Карикатура показує, наскільки сучасне суспільство є споживацьким.
Ярослав Коваль – неординарна постать українського фотоаматорського руху Галичини. Його шлях до фотомистецтва має цікаву історію: десятилітнім хлопчиною обміняв карабін, знайдений його старшим братом на околиці села у період Першої світової війни, на фотоапарат «Ideal-222» відомої німецької фірми «Zeiss». З того часу не випускав фотокамеру з рук. Фотомитця справедливо називали «ковалем галицької фотографії», а світлини – справжніми реліквіями, адже вони «простягають промені у вічність».
Ярослав Коваль у молоді роки (Василечко Л. Літопис Ціневи: минуле і сьогодення. – Львів, 2009. – 190 с.)
Ярослав Коваль народився 1908 р. у с. Цінева Долинського повіту (тепер Рожнятівський район Івано-Франківської області) у заможній селянській родині. Його батько був знаним ковалем, займався торгівлею, мав пасіку і молочарню, мати походила з родини Комарів, майстрів-кушнірів, і мала вирішальний влив на формування естетичних ідеалів і зацікавлень сина.
Ярослав Коваль. Дитинство, ймовірно 1930-ті рр. (зі сайту http://www.karpaty.net.ua/arkhiv/2007-rik/35-10-22-zhovten-2007-r/364-koval-halytskoi-fotohrafii)
Початкову школу малий Славко закінчив у рідному селі. У той час у його батьків мешкав інженер Венедикт Стасів, який і дав перші уроки фотосправи юному аматорові. 1918 р. разом із братом Володимиром розпочав навчання в українській приватній класичній гімназії ім. М. Шашкевича в Долині. До слова, тогочасний директор гімназії Лев Редкевич був талановитим фотографом – у коридорчику гімназійного будинку влаштував власне ательє.
Ярослав Коваль із доньками директора школи Степана Качали, 1920–1930-ті рр. (Василечко Л. Літопис Ціневи: минуле і сьогодення. – Львів, 2009. – 190 с.)
1924 р. поляки закрили цю гімназію, юнак перейшов до української гімназії у Рогатині, директором якої у той час був відомий письменник і журналіст Антін Крушельницький. Навчаючись у гімназії, Я. Коваль був активним пластуном, членом фотогуртка, яким опікувався новий директор Микола Чайковський, син письменника Андрія Чайковського. Разом із професором Юліаном Каменецьким вони розгорнули антиалкогольну й антинікотинову агітацію в школах на теренах усієї Галичини. Я. Коваль був автором протиалкогольної відзнаки, першого протиалкогольного гімну, також брав участь у виданні протиалкогольного журналу «Ми молоді» (до кінця життя алкоголю так і не вживав). У Рогатині видрукував на друкарській машинці «збірку» інтимної поезії під назвою «В любовній млості».
Ярослав Коваль – пластун, 1920–1930-ті рр. (Василечко Л. Літопис Ціневи: минуле і сьогодення. – Львів, 2009. – 190 с.)
1928 р. Я. Коваль закінчив гімназію, 1930 р. став студентом філософського факультету Львівського університету. Записався на лекторат фотографії, де викладав знаменитий майстер фотографії Юзеф Світковський. 1932 р. Я. Коваль виготовив експонати для «Першої української мандрівної протиалкогольної виставки», організованої професором Іваном Раковським у приміщенні музею Наукового товариства імені Шевченка.
Ярослав Коваль. Ластівки на дротах, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 2)
Коли у Львові постало Українське фотографічне товариство (УФОТО), Я. Коваль став його активним членом, співпрацював із його друкованим органом – фотомистецьким журналом «Світло й Тінь».
Ярослав Коваль. Ілько Йваників – рибак, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 9)
1934 р. переїхав до Рожнятова і відкрив там свою фотомайстерню, яка мала вивіску «Робітня фотографа Ярослава Коваля». Оскільки охочих сфотографуватися було не так і багато, мандрував селами, назбируючи фотоматеріал та придумуючи цікаві рекламні ходи, аби привернути увагу до фотографії. Так, 1935 р. надрукував рекламку (накладом 5000 примірників) і розклеїв на телеграфних стовпах, в якій, зокрема, значилося: «Анна Рабуцька з Каменя. Раяли їй доброго кавалєра аж з Поділля, котрий писав: «Пришли, Анничко, фотографію». Не післала, а довідалися другі дівчата, післали свої фотографії, і тепер буде весілля, бо одну з фотографій жених сподобав. А Анна плаче і нарікає на себе, що не фотографувалася…». Дотепна реклама виявилася ефективною і «бізнес» почав процвітати.
Ярослав Коваль. На ярмарку в Рожнятові, 1930-ті рр. (Василечко Л. Літопис Ціневи: минуле і сьогодення. – Львів, 2009. – 190 с.)
Рекламний проспект Ярослава Коваля, 1935 р. (Василечко Л. Літописець рідного краю // Берегиня. – 2008. – № 4. – С. 33–42)
Добрі відгуки про фотографа Коваля із Рожнятова дійшли і до митрополичої резиденції у Підлютому, тож молодий світливець-пластун не оминав жодної нагоди побувати поблизу Кедрових палат Митрополита Андрея Шептицького, «полюючи» за цікавими сюжетами і цікавими людьми. Став особистим фотографом Його Ексцеленції. Із тих часів збереглося близько двадцяти рідкісних світлин із Митрополитом Андреєм Шептицьким, серія портретів «Сучасники Івана Франка», «У колі митців», «У колі Романа Сельського», серед яких портрети Станіслава Людкевича, Олекси Новаківського, Ольги Дучимінської, Ірини Вільде, Романа і Марґіти Сельських, Григорія Смольського, Софії Стадник та ін.
Ярослав Коваль. Митрополит Андрей працює на веранді «Кедрової палати» у Підлютому, 1935 р. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
Ярослав Коваль. Митрополит із молодими пластунами, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. ¬– Львів, 1996. – 36 с.)
Із приходом у вересні 1939 р. радянських військ у Галичині розпочалися арешти патріотично свідомих галичан, Я. Коваля також було арештовано і вивезено до тюрми у Долині. Через якийсь час його випустили, Я. Коваль викупив патент як фотомитець і заснував артіль під назвою «Художник», працював фотографом і художником у Рожнятові, виготовляючи лозунги, вивіски для крамниць. 1941 р., аби уникнути вивезення на примусові роботи до Німеччини, він за допомогою свого шкільного товариша, завідувача аптекоуправління в Станіславі, влаштувався практикантом в аптеку. 1944 р. його призначено завідувачем цієї аптеки, а після того, як він провів інвентаризацію, його заарештували у серпні того ж року.
Ярослав Коваль. Дівчата з Ілемні (Босі), 1935 р. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. – Львів, 1996. – 36 с.)
Через три місяці станіславський військовий трибунал НКВС звинуватив Я. Коваля у причетності до ОУН та засудив до розстрілу, він більше місяця провів у камері смертників. Врешті вирок було змінено на 25 років каторги. У грудні 1955 р., після 11-річного перебування на Воркуті, Я. Коваля було врешті звільнено. Однак аж до проголошення незалежності України його вважали «неблагонадійним» та за ним пильно стежили органи КДБ.
Повернувся до рідного села, де працював колгоспним фотографом, випускав різноманітні «фотогазети», брав участь у фотоконкурсах, за що нагороджений багатьма дипломами та грамотами. 1961 р. Я. Коваль одружився з Іриною Горбенко, театрознавцем. Упродовж 17-ти років його не прописували до дружини у Львові, і змушений був жити у Добротворі на Львівщині.
Ярослав Коваль. Одного разу кудись бігла дівчина (Кассараба М. Його світлини – промені у вічність // Дзвін. – 2010. – № 8. – С. 106–112)
Водночас Я. Коваль займався публіцистичною творчістю, публікував у пресі матеріали етнографічної та мистецької тематики. Однак коли 1978 р. він надрукував на сторінках журналу «Жовтень» статтю «З Бережан у широкий світ» про Олену Кульчицьку, його викликали до КДБ та настійливо запропонували писати проти «буржуазних націоналістів». Я. Коваль відмовився, тож йому було заборонено взагалі публікуватися у періодиці, однак він продовжував дописувати під псевдонімом Стефанія Кіцера-Горбенко, використовуючи ім’я тещі.
Ярослав Коваль (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. – Львів, 1996. – 36 с.)
Перша повоєнна персональна фотовиставка Я. Коваля, на якій було представлено 100 робіт, виконаних у різний час, починаючи з 1925 року, відбулася 1962 р. у Львові і була високо оцінена мистецтвознавцями. 1978 р. було проведено фотовиставку Я. Коваля під назвою «60 років із фотоапаратом». Захоплені відгуки про світлини Ярослава Коваля залишили Ірина Вільде, Роман Федорів, Ростислав Братунь, Микола Колесса, Ярослав Ісаєвич. 1991 р. в Києві відбулася його виставка «Підлюте, липень 35-го. Місяць із життя митрополита Андрея Шептицького», згодом її експонували в США і Канаді.
Митрополит Андрей з братчиком на дрезині у Підлютому, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. – Львів, 1996. – 36 с.)
1991 р. у Львові засновано фотографічно-мистецький журнал «Світло й Тінь», Я. Коваль увійшов до складу редколегії щоквартальника. На його сторінках практично у кожному числі публікував статті з історії українського фотомистецтва. Також дописував до газети «Вісті Бойківщини».
Климентій Шептицький (зліва), брат Митрополита, та генерал УГА Мирон Тарнавський, 1930-ті рр. (Коваль Я. Господар Перегінської пущі: рідкісні фотоґрафії з життя Слуги Божого Андрея Шептицького. – Львів, 1996. – 36 с.)
1993 р. світ побачила невеличка збірка «Вірші білі, «сірі», проза та всяка всячина Ярослава Коваля із Ціневи». 1996 р. Я. Коваль видав фотоальбом «Господар Перегінської Пущі» (рідкісні фотографії з життя митрополита Андрея Шептицького). Відійшов у вічність на 89-му році життя, похований у рідному селі.
Ярослав Коваль у поважному віці (зі сайту http://www.galychyna.if.ua/publication/ukrainism/genii-u-kameri-smertnikiv/print.html)
Ярослав Коваль і на схилі літ залишався дивовижно жвавим і комунікабельним чоловіком – як кажуть, мав той внутрішній запал, який колись не давав змоги здаватися навіть в умовах жорстокого режиму. Зумів до кінця життя пронести оту любов до рідної Галичини, яку фіксував об’єктивом свого старенького фотоапарата. Його власний світ був повнобарвним (хоча сам майстер знімав лише на чорно-білі плівки) – збирав та реставрував дерев’яні скрині, колекціонував елементи вбрання різних етнічних груп українських Карпат, вишивки, екслібриси, конструював колажі з власних знимків, витинанок, каламарів, писав вірші і полемічні статті. Вмів любити життя таким, яким воно є.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Василечко Л. Він фіксував мить, «простягаючи промені у вічність» // Високий Замок. – 2008. – 16 груд.
Василечко Л., Максимонько О. Геній у камері смертників // Галичина. – 2009. – 10–14 січ. – С. 19.
Кирчів А. Коваль галицької фотографії // Карпати. – 2007. – № 10(22) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.karpaty.net.ua/articles_22/koval_fotograph.php.
Крайній І. Відомий український фотохудожник Ярослав Коваль мав каторжний номер 0-712 і був Почесним сеньйором «Пласту» // Україна молода. – 2004. – 9 верес.
П. Ярослав Коваль – особистий фотограф Митрополита Андрея Шептицького [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://librozh.at.ua/index/jaroslav_koval_osobistij_fotograf_mitropolita_andreja_sheptickogo/0-40.
Середа О. Коваль Ярослав // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. — Львів, 2009. — Вип. 16. — С. 144—146.
Історія та життя мальовничого міста Винники нерозривно пов’язані з виробництвом тютюнових виробів. Ще в далекому 1779 році в місті Винники, яке знаходиться всього за 6 км від Львова, в будівлі місцевого замку було відкрито Львівську тютюнову фабрику. З початку ХІХ століття фабрика забезпечувала працевлаштування значній частині місцевого населення.
Фото з експозиції Історико-краєзнавчого музею м. Винники
Перші цехи по переробці тютюну з’явились у Винниках ще на початку ХVII століття. Серед тютюнової продукції, яку виготовляли у цих цехах, були нюхальні суміші та різаний тютюн. Звичка нюхати тютюн була поширена в XVIII–XIX століттях як серед чоловіків, так і серед жінок різного віку. Поціновувачі нюхального тютюну красувались між собою табакерками, які часто бували вишукано оздоблені гравіюваннями, дорогоцінними металами та камінням.
Тютюнові вироби у всі часи користувались надзвичайним попитом і відповідно приносили величезні прибутки власникам цехів. Саме це й спонукало австрійську владу в 1779 році спеціальним декретом ліквідувати цехи й натомість створити державну тютюнову фабрику.
Найкращою будівлею, яка б максимально підходила під фабрику, обрали колишню будівлю Винниківського замку. З 1776 і до заснування фабрики у приміщенні замку знаходився монастир піарів – католицького чернечого ордену, який активно займався освітою та християнським вихованням юнацтва. Однак, після постанов австрійської влади, орден був змушений покинути цю територію.
На жаль, в документах не збереглося точної дати будівництво першого замку у Винниках. Через перебудови та з плином часу зовнішній вигляд замку змінювався.
Цікавою є думка історика М. Керницького, який вважав, що замок у Винниках був споруджений Левом Даниловичем для захисту Львова зі сходу.
Тютюнова фабрика у 1909 р., Фото: http://www.castles.com.ua/winniki.html
Тютюнова фабрика перебудована з замку, Фото: http://www.castles.com.ua/winniki.html
Невдовзі після заснування фабрики кількість постійних працівників почала зростати. Працевлаштованою з початку ХІХ століття була приблизно 5 частина населення Винник (500-1000 людей).
Під час реставраційних робіт у 1930-х роках досліджували рештки замкових споруд та задокументували їх.
Вид на Тютюнову фабрику з Розлавки (молочарня, вул. Стрілецька), 1914 р.
Крім тютюнової фабрики у Винниках діяли також кілька менших підприємств, зокрема лісопильна та столярна майстерні, броварня, ґуральня, вапнярня, цегельні та млини.
Видатний український археолог Ярослав Пастернак під час досліджень у 1935 році відкрив на території Винниківської тютюнової фабрики поселення, оточене земляним ровом й датував його 1800 роком до н. е.
В 1940 році на фабриці налагоджувалося механізоване виробництво. Будівля постраждала під час війни – були знищені склади, основний виробничий корпус та залізничні шляхи, які також заслуговують особливої уваги.
Фото з експозиції Історико-краєзнавчого музею м.Винники
У 1908 році через Винники проходила гілка залізниці “Персенківка – Винники – Перемишляни – Бережани – Підгайці”. Поїзд курсував між Львовом і Винниками 2-3 рази на день. Дорога пролягала повз гору Жупан. Поїзди були невеликими – мали всього 3-4 вагончики і рухались повільно.
Був у Винниках і вокзал, який знищили під час Другої світової війни (знаходився на території поблизу сучасної школи №29).
Винники, Винниківська залізниця 1932р. Фото: http://plus.lviv.ua/history_vynnyky/photo?photo=191
Квиток на потяг до Винник, Фото опубліковано у Facebook Юрієм Скобленко
В радянський період продукція фабрики представлялася як на місцевих виставках, так і за кордоном. Завершеною була механізація й автоматизація на заводі.
У 1970-х роках через будівництво нового корпусу тютюнової фабрики частково знищеними були давні підземні галереї.
В 1980-х роках фабрика стала однією з найкращих в України по виробництву тютюнових виробів. Виробнича потужність становила 13,5 млрд цигарок. На тютюновій фабриці виготовляли такі популярні марки цигарок, як «Львів», «Орбіта», «Верховина», «Прима», «Космос», «Фільтр» та подарункові набори цигарок «Тарас Бульба», «Гайдамаки», «Три богатирі».
Марка цигарок, що виготовлялись на ЛТФ. (взято з http://www.savok.org/uploads/posts/2010-03/1268334848_3dd846ef566bdfbcfdaa8a1b7cd.jpg https://uk.wikipedia.org)
Марка цигарок, що виготовлялись на ЛТФ. (взято з http://www.savok.org/uploads/posts/2010-03/1268334848_3dd846ef566bdfbcfdaa8a1b7cd.jpg https://uk.wikipedia.org)
Марка цигарок, що виготовлялись на ЛТФ. (взято з http://www.savok.org/uploads/posts/2010-03/1268334848_3dd846ef566bdfbcfdaa8a1b7cd.jpg https://uk.wikipedia.org)
У наші дні на Львівській тютюновій фабриці спостерігається тенденція до спаду виробництва, проте впродовж тривалого періоду, а саме 237 років, історія цієї будівлі й самого міста пов’язана із виготовленням тютюнових виробів.
Львів від самого початку був містом християнським, тож храми та монастирі поставали упродовж всієї його історії. І попри те, що за багатовікову історію багато храмів було зруйновано, до нашого часу збереглося кілька храмів, які пам’ятають часи князя Данила та його спадкоємців. До них історія також була невблаганною – численні перебудови змінювали вигляд храмів, але у кожному з них залишилася бодай частка далекого і таємничого середньовіччя.
Храм Івана Хрестителя
Храм Івана Хрестителя
Згідно з історичними джерелами, ще 1260 року храм збудували для дружини Лева Даниловича – угорської принцеси Констанції. З часом змінювалися власники храму – у XVI він перейшов до вірменської церкви. У наступні 200 років до церкви добудували ризниці з півночі та півдня, але на початку ХІХ століття храм горів і кілька десятиліть стояв у руїнах.
Фото храму Івана Хрестителя 1870-1880-х років
У 1886-9 роках видатні архітектори та будівничі Юліан Захаревич та Іван Левинський перебудували храм до невпізнання. Будівлю покрили новим дахом, фронтон розібрали аж до склепінь і перемурували наново – замість готики на світ з’явився неороманський храм. У храмі залишався бароковий вівтар початку ХVI століття, але зараз його доля невідома – останні згадки про вівтар походять із середини 20-х років минулого століття.
Храм Івана Хрестителя на поч. ХХ ст.
Дзвіниця Храму Св. Івана Хрестителя, 1917 рік
Зміни ХІХ століття не стали останніми – 1989 року фахівці «Укрзахідпроектреставрації» реставратори розібрали південну ризницю, неороманське облицювання стін та переробили склепіння, але . головний фасад зберегли. Із 1993 року в будівлі храму працює Музей найдавніших пам’яток Львова.
Церква Святого Миколая
Церква Святого Миколая
В історичних документах згадки про церкву Святого Миколая зустрічаються у 1292 році, хоча деякі вчені припускають, що засновником храму міг бути й князь Данило. Свого часу це була головна князівська церква, розташована неподалік від замку володарів Галичини. Ще одне припущення стосується того, що у цьому храмі була православна катедра ще до того, як поляки завоювали Львів.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
Документи свідчать про те, що храм Святого Миколая був власником полів і добр, а король Сигізмунд надав настоятелеві церкви юридику, тобто церква отримала право збору податків на своїх землях і навіть здійснювати суд.
Церква Святого Миколая із тильної сторони, 1938 рік
Наприкінці XVI століття до храму завітав патріарх антіохійський Йоахим IV і поблагословив діяльність церковного братства. У часи відродження православної церкви храм Святого Миколая відігравав вагому роль як осередок віри та просвіти. Щоправда, пожежа 1623 року завдала церкві пошкоджень, а впродовж цього століття зазнавав регулярної шкоди від набігів татар. На початку XVIIІ століття його відбудували, проте лиха не оминали храм – пожежа знищила давній іконостас у 1783 році, а через пожежу 1800 року церква отримала дві нові бані та бляшаний дах. Однак після добудов та перебудов вона зберегла головні риси старовинної архітектури – план грецького хреста і центральний купол.
У 20-х роках до прослави храму долучився знаний художник Петро Холодний, фрески якого у псевдовізантійському стилі прикрашають храм.
Монастир святого Онуфрія
Монастир святого Онуфрія
Ця монастирьска обитель розташована неподалік від храму святого Миколая на теперішній вулиці Богдана Хмельницького під Високим Замком. Фахівці припускають, що фундатором монастиря був князь Лев і звели його у другій половині XIII століття, хоча документальні згадки датовані XV століттям.
Церква святого Онуфрія
Розквіт монастиря припав на XVІ століття – тоді Успенське братства купили для монастиря землю і його територія збільшується у кілька разів. Потім князь Острозький дав грошей на розбудову обителі, завдяки чому з’являються мурована церква та двізниця. Також монастир оточують міцними мурами через набіги татар. Монастир святого Онуфрія разом ізь сусіднім вірменським монастирем був єдиною оборонною ланкою тогочасного Львова. Також у другій половині XVІ віку в монастирі оселився друкар Іван Федорович. Саме тут він облаштував першу свою друкарню, тут з’явилися на світ «Буквар» та «Апостол», тут друкар знайшов вічний спочинок.
Монастир св. Онуфрія у Львові. Світлина 1915 року, автор Марек Мюнц
У ХІХ столітті монастир знову перебудували і такий вигляд обитель має до наших днів. Навіть радянська влада не змогла знищити монастир, хоча й влаштувала там гуртожиток. У 1977 році на території монастиря заснували музей Івана Федорова. А отцям-василіянам обитель повернули 1989 року.
Костел Марії Сніжної
Костел Марії Сніжної
Цей храм, як припускають, збудували німецькі колоністи у XІV столітті на місці дерев’яної церкви. Уперше про нього згадують в 1344 році. Іван Крип’якевич писав, що це була перша парафія римо-католицької церкви у Львові.
Незважаючи на товсті мури (у XV столітті храм опинився поза мурами міста), котел двічі горів у XVІІ столітті і двічі його відбудовували. У середині XVІІІ віку храм радикально обновили – Станіслав Строїнський намалював фрески, всередині з’явилися нові барокові вівтарі, лавки та сповідальниці. За деякий час храм став центром однієї із шести латинських парафій міста. Приблизно тоді ж збудували будинок органіста, який так люблять кінематографісти.
Костел Марії Сніжної, біля входу видно Скульптуру Богородиці. 1930-ті
Перебудову цього храму здійснено за проектом згадуваного вже Юліана Захаревича у 1892 році у тому ж неороманському стилі, як і храм Івана Хрестителя. Тоді не було законодавства про охорону пам’яток, тож із костелу забрали старі вівтарі, знищили фрески Строїнського, а вікна оздобили вітражами. Художник Едвард Лєпший намалював для костелу 7 картин в неоготичному стилі за мотивами Євангелія. Також у храмі встановили новий орган.
Костел Марії Сніжної, поч. ХХ ст.
Під час Першої світової війни влада реквізувала три дзвони з чотирьох, але сам храм не постраждав. Костел залишався діючим до 1951 року, коли його закрили. Частина оздоблення була знищена, частину передали музеям. А в приміщенні зробили склад. З 1988 року в будівлі храму був музей фотографії, а 1995 року костел передали ордену редемптористів і освячено як церкву Матері Божої Неустанної Помочі.
Церква святої Параскеви П’ятниці
Церква святої Параскеви П’ятниці
На давність храму вказує його розташування – по сусідству від першого львівського ринку і на колишньому Волинському шляху, важливій дорозі часів середньовіччя, що зараз носить назву вулиці Богдана Хмельницького.
На подвір’ї церкви святої Параскеви П’ятниці, 1920-ті
Археологічні дослідження вказують на те, що первісно церкву збудували не пізніше першої половини XІV століття у романському стилі. Однак після пожежі 1623 року церкву перебудували, зробивши її частиною оборонних споруд міста. Фундував перебудову молдовський господар Василь Лупул, про це свідчить молдовський герб на пам’ятній таблиці у церкві.
У другій половині ХІХ віку церкву кілька два рази відновлювали. 1908 року замість шатрового даху було зведено баню з ліхтарем і кількома маленькими вежами.
Іконостас церкви святої Параскеви П’ятниці. Початок ХХ ст
До оновлення храму доклався знаменитий львівський архітектор Юліуш Гохбергер, звівши нову плебанію. А вже за часів незалежності біля плебані за проектом Володимира Швеця збудували дзвіницю. До речі, усі 7 дзвонів з храму реквізувала австрійська влада під час Першої світової війни. Також у церкві свого часу зберігалося чимало цінних мистецьких творів – рідкісні картини з вірменських храмів, які тепер передані в музеї та галереї, а також рукописне Євангеліє XVІ століття, кадильниця та образ із церкви Різдва Богородиці на Тарнавці, яка не збереглася до наших часів. Ці раритети зберігаються в Національному музеї.
Церква святої Параскеви П’ятниці, 1930-ті
Храм відомий трьома іконами святих на ім’я Параскева, а також фресками знаменитого художника Луки Долинського. Але головною його окрасою є різьблений іконостас 40-х рр. XVII сторіччя. За стильовими та мистецькими ознаками його можна віднести до кола або майстерні відомого львівського художника кінця XVI -першої третини XVII ст. Федора Сеньковича.
За якихось 100 років у Львові змінилося чотири різні влади. Українці доклали чимало зусиль, щоб після того як наше місто було австрійським, польським та радянським, воно, нарешті, стало українським. Та дуже прикро, що саме в українському Львові багато унікальних пам’яток, які вистояли усі періоди історії міста, перетворюються у руїни. Одним із таким прикладів є сумнозвісний фонтан із русалками у Стрийському парку, який фонтаном, мабуть, уже й не слід називати, адже, воду в цих руїнах можна побачити тільки після проливних дощів.
Фонтан в Стрийському парку на фоні павільйону промисловості. Фото 1894 року
Фонтан в Стрийському парку на фоні павільйону промисловості. Фото 1894 року
У більшості львів’ян склалось уявлення, що фонтан з русалками є творінням радянського Львова, однак це зовсім не так. Його історія починається ще у 1894 році. Зважаючи на рік та розташування можна легко здогадатись, що фонтан повинен мати відношення до Крайової виставки. І справді, його було зведено як декоративний елемент виставки, що розташовувався на її центральній алеї. Свою форму творіння зберегло ще відтоді. Щоправда, посередині замість русалок красувалась вишукана декоративна ваза з водометом, з якого на кілька метрів вгору бив струмінь води. Така масштабна площа басейну фонтану теж була задумана не просто так. Згідно із задумами його будівничих, у водоймі мали б віддзеркалюватися навколишні павільйони. До речі, вода до фонтану подавалася від водонапірної вежі, яку ще досі можна знайти в закутку Стрийського парку.
Фонтан в Стрийському парку на фоні павільйону архітектури
Чи функціонував фонтан після виставки, і якщо так, то доки, достеменно невідомо. Однак на час Східних Торгів, що відбувалися в Стрийському парку в 1921-1939 рр. фонтан пережив доволі цікаву метаморфозу і був перетворений на клумбу. Не виключено, що даний об’єкт мав поліфункціональне використання та в різні пори року використовувався то як фонтан, а то як клумба. На таку думку нас наштовхує той факт, що в час використання в якості клумби фонтан було всього лиш присипано землею, а не розібрано. Навіть декоративна ваза надалі розміщувалася посередині об’єкту, щоправда увінчана вона тепер була не водометом, а квітами.
Клумба, облаштована в фонтані на фоні Палацу мистецтв. Фото 1921-1939 рр.
Клумба, облаштована в фонтані під час Східних Торгів. Фото 1921-1939 рр.
З приходом до Львова радянської влади фонтан знову відновив свою діяльність за прямим призначенням. Для цього його очистили від землі, приєднали нові водомети та налагодили водопостачання, оскільки стара водонапірна вежа уже не могла використовуватись для напування водою фонтану.
Вигляд зверху на клубму, облаштовану у фонтані. Фото 1921-1939 рр.
Невідомо з яких причин, але в наприкінці 1980-х рр. почалась реконструкція славнозвісного фонтану. За проектом архітектора Миколи Обідняка та скульптора Ярослава Скакуна замість декоративної вази було встановлено бронзові скульптури русалок, яких дехто ще називає німфами. Також на нову було замінено систему подачі води, а контури басейну фонтану обкладено чорними гранітними плитами.
Фонтан в Стрийському парку в радянський час. Фото 1960-х рр.
Але через початок кризи в СРСР та з подальшим його розпадом, фонтан до кінця так і не було відреставровано. Не вдалось нам і знайти підтвердження, що фонтан після оздоблення русалками хоч раз працював. За часів незалежної України незавершеним фонтаном, звісно ніхто не переймався. Більше того, впродовж кінця 90-х та початку 2000-х рр. викрадалося обладнання фонтану, гранітне обличкування басейну та інші елементи, які мали хоч якусь матеріальну цінність. Від скульптури, габарити якої не дозволили провести її непомітний демонтаж, було відбито бронзові фрагменти, пошкоджено конструкцію.
Фонтан з русалками в Стрийському парку. Сучасний стан
Руслаки з фонтану в Стрийському парку. Сучасний стан
Надіятись, що унікальний фонтан все таки відреставрують навіть не варто. Усі чиновники нарікають на огрядні розміри об’єкту та бідкаються про нестачу коштів для його відновлення. Був проект, перетворити фонтан, як і в міжвоєнний період, на декоративну клумбу, аби хоч трохи приховати від львів’ян та гостей міста той сором, що є зараз . Однак, вже кілька років відповідні служби не спромоглись навіть на те, щоб навезти землі та зробити клумбу. Прикро і болісно спостерігати за цією ситуацією, але маємо те, що маємо. Можливо місту вартувало б покласти долю фонтану на громадських активістів, оскільки щодо них є більше надії, ніж на чиновників, і жахлива руїна посеред чудового парку усе ж таки була б окультурена.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Бабій С. Архітектурний комплекс міжнародних Східних Торгів у Львові: історія, проблеми збереження // Народознавчі зошити. №2. 2015.
Котлабулатова І. Львів на фотографіях 1860 – 2006. Львів: Центр Європи, 2006 – 316 с.
Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.
16 травня 2016 року, у малій залі Львівського державного музичного училища ім. С. П. Людкевича (площа Маркіяна Шашкевича, 5), в рамках святкування 100-річчя будівлі Музичного Товариства ім. М. Лисенка, відбувся концерт з творів композиторів – педагогів і випускників ЛДМУ ім. С. Людкевича, під назвою “Зорі між нами”.
Ідея другого з концертів «Зоряного триптиху» у програмі святкувань 100-ліття будівлі Товариства ім. М. Лисенка «Зорі між нами» полягала у тому, щоби зібрати у одній програмі репрезентативні композиції митців різних поколінь – вихідців з Львівського державного музичного училища ім. С. Людкевича, його колишніх студентів чи педагогів, представити їх і їхню творчість нам і одне одному під дахом споруди, звідки почалась їх творча дорога. Більшість з авторів ми мали втіху вітати у залі: патріарха класу композиції ЛДМУ Михайла Лемішка, а також Мирослава Корчинського, Руслана Панчука, Оксану Герасименко, Володимира Пасічника, Олександра Козаренка, Ярослава Олексіва, Андрія Андрушка, Любаву Сидоренко, Ілону Ельтек, Олега Рожака.
Записів виконань наших дорогих композиторів Аліма Батршина, Ігоря Мацієвського, Ореста Ортинського, Андрія Тішкова з цього концерту трепетно чекають у Сполучених Штатах Америки та Вармінсько-Мазурському воєводстві, Петербургу та Ніжині.
Твори були розташовані в програмі за хронологією народження авторів – тож розпочинали її маститі патріархи, які розпочали лік дев’ятого десятка років, а завершили вчорашні випускники композиторського факультету. З доробком одних широка публіка та музиканти ближче знайомі, інші – стали для численно зібраної слухацької аудиторії нововідкриттями чи поверненням з давніх часів. Композиції, які прозвучали цього вечора запропонували самі автори, а окремі з них (Р. Панчук, О. Козаренко, Л. Сидоренко) особисто брали участь у виконанні власних композицій. До виконання долучились наші студенти, колишні випускники, педагоги та гості з інших навчальних закладів і міст. І особливо хвилююче, що серед учасників переважали представники класу Михайла Лемішка кількох поколінь, і учні його учнів – а це вже – школа. Як це не парадоксально, його власна творчість звучала зі сцени училища вперше, як і лауреата двох найпрестижніших національних премій у галузі композиції (Л. Ревуцького та Б. Лятошинського) Любави Сидоренко.
Учасники програми, композитори і виконавці, ще протягом кількох днів після події активно обмінювалися враженнями від імпрези, яка здивувала і заімпонувала, тож сподіваємося, що ідея подібних мистецьких фестивалів під родинним дахом матиме продовження у інших форматах.
Роксоляна ГАВАЛЮК музикознавець, викладач ЛДМУ ім. с. Людкевича
В четвер, 26 травня 2016 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького) відкрилась виставка акварелей Наталії Доробан-Петрук (1938-2015).
Виставка стала відкриттям для багатьох – критиків, митців та поціновувачів сучасного українського мистецтва. Це – перша персональна виставка художниці, хоча її шлях у мистецтві розпочався у знаменні 1960-ті роки. У 1960 році вона закінчила Львівське училище декоративно- прикладного мистецтва ім. Івана Труша, згодом навчалася у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва (1961-1966рр.) на кафедрі художньої кераміки.
Відкриття виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Відкриття виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Її учителями були К.3віринський та Р.Сельський. У різні роки викладала у Дитячій художній школі ім. Олекси Новаківського, а також працювала художником на Львівській скульптурно-керамічній фабриці.
Наталія Доробан-Петрук
На виставці представлено 59 творів художниці — портрети, пейзажі та жанрові композиції, виконані упродовж 2010-х років. Акварелі Наталії Петрук – це своєрідні трансформації історичних подій крізь призму сприйняття художницею, а також віддзеркалення нашої сучасної історії через символіку сакрального мистецтва. Це – твори на тему Великого Голоду в Україні, подій на Майдані та подвигу Героїв Небесної Сотні… Вони виконані в одній стилістичній манері та в одній тональній гамі пастельно-фіолетових барв. Ці акварелі вражають глядача елегійно-поетичним відображенням світу, легкою тональністю спокійного смутку та зажури.Перевага у графічних аркушах фіолетового кольору, який є символом журби, втрати, викликає асоціації із українським іконописом, і саме релігійна тематика переважає у представлених на виставці композиціях. На виставці також заекспоновано чимало портретів наших сучасниць.
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Експозиція виставки акварелей Наталії Доробан-Петрук
Узагальнено-спрощене пластичне вирішення надає цим жіночим образам особливої чарівності та лаконізму, підкреслює їх душевну красу й особливості вдачі.
Гортаючи періодику майже столітньої давнини можна знайти багато цікавого. Ми уже писали про те, як знайомилися на шпальтах газет наші дідусі і бабусі. Сьогодні напишемо, яких заходів треба вжити до того, аби позбутися небажаної «половинки». Одразу наголошуємо, що дані поради були швидше жартом, аніж спонуканням до дії, тому не варто надто серйозно їх сприймати.
Пара на прогулянці. Фото 30-х рр. XX ст.
Поради «Як розійтися з дівчиною», за підписом «Славко», було опубліковано в журналі «Нова хата», у рубриці «Сторінка для мужчин». Цю сторінку запровадили в двотижневику «з огляду на те, що по всій пресі розвелися тепер «жіночі кутки, сторінки й голоси», рішили ми піти на зустріч побажанням наших читачів та відкрити для них окрему сторінку. Отже з днем 1 квітня ц.р. [1933] заводимо в себе новість і уділюємо місця усім дописувачам, які боронитимуть прав покривдженого мужеського роду» (прим. – тут і далі, у лапках – цитати мовою оригіналу).
Прогулянка на човні на Панянському ставі. Фото 1910 року
Як пише автор: «познакомитися з дівчиною, «зробити око», заклинатися в коханні – це всякий зуміє». Набагато ж важче розійтися з дівчиною, тобто позбутися її, але зробити це треба «дуже зручно». Оскільки, отруту можна дістати тільки за призначенням лікаря, та й то в такій невеликій кількості, що того певно не вистачить. На револьвер треба мати дозвіл, та й дістати його неможливо, а зрештою «вистріл із револьвера звязаний з таким гукотом, що його важко витримати сучасній нервовій людині» . Не підійде й човен, бо «тепер кожна дівчина – спортсменка, плаває горілиць, під водою, клясичним та звичайним стилем».
Та й сам дописувач наголошує, що чоловіки все ж таки джентельмени. А це означає – ніяких скандалів, всяких зайвих сцен та ще й, боронь Боже, похоронів коханої, аби, чого доброго, чоловіка не прозвали «упиром із…» ну, скажім із Брухович».
Прогулянка позаду нин. вул. Словацького, 1942 рік
Тож треба надокучити дівчині так, щоб вона сама покинула коханого. І зробити це треба «гарненько, рафіновано й хитро». І для цього автор радить наступне:
Поголити собі бритвою голову й брови. «Це дає обличчу якогось тупого й непритомного виразу».
Розшукати білі або рожеві шкарпетки, а до них жовті черевики з чорними шнурівками.
Позичити в товариша сірі штани в чорну смужку, а на стриху відшукати «петітову камізельку вуйка-небіщика» (прим. – тобто маленьку камізельку). А до неї відповідний піджак та твердий комірець і не забути про «перід до сорочки».
До того всього одягнути червону краватку і «похляпати перід розтопленим маслом».
Віднайти моряцьку шапочку з двома стрічками ззаду і «насадити її на обголену голову».
Ось у такому вигляді автор пропонує йти на «рандку» зі своєю милою, в надії на те, що вона обурено втече і не схоче признаватися до коханого.
Молода пара під час спільної велопрогулянки. Фото 30-х рр. XX ст.
Хоча одразу йде застереження: «Або й ні. Хто ж знає дівочу душу? Я знав одну дівчину, прекрасну дівчину, що закохалася в мого товариша, поганого, огидного, нецікавого хлопця. Я не міг зрозуміти, як можна ходити з таким ідіотом, що не вмів привитатися як слід і такі мав відстаючі вуха, що не міг би ніколи встоятися проти вітру. А все ж таки дівчина дивилася на нього так закохано!».
Тож автор радить добре подумати над тим, а більше не каже нічого, бо має «дуже енерґійну» дівчину.
Творчість vs тоталітаризм, або малярство Івана Хандона
Як зберегти талант маляра і розвинути його до академічного рівня, не маючи змоги здобути відповідну освіту, в умовах, коли влада та суспільство здійснюють тиск, ускладнюють матеріальні умови життя? Відповідь на це питання закладена у біографії Івана Хандона – українця зі Сколівщини, учасника Українського визвольного руху, політв’язня та художника.
Іван Хандон під час служби в польській армії. Краків, 1934. І. Хандон служив у саперних військах.
Іван Хандон під час ув’язнення в «особлагу» «Речной» Фото 12.09.1948.
Іван Хандон на засланні. Фото 1951 р. пос. Ангарське, Богучанського р-ну Красноярського краю.
Іван Хандон у майстерні в м. Інті 1970-і рр.
Народився Іван у селі Корчині Стрийського повіту (тепер Сколівський район) 10 червня 1911 року. Активно брав участь в українських спортивних та просвітницьких організаціях: «Пласт», «Сокіл», «Рідна школа», «Просвіта». А в 1930-их став членом Організації українських націоналістів (ОУН). Завдяки службі у польській армії у саперних військах, став бойовим референтом ОУН в Корчині. Згодом став членом повітового проводу ОУН. Тоді ж вперше відчув на собі що таке тюрма. Не раз був арештований польською поліцією – двічі відбував терміни ув’язнення у Львівській та Стрийській тюрмах (1933, 1936).
Пластовий курінь села Корчин. Іван Хандон у верхньому ряду – 6-й ліворуч.
«Сокіл» села Корчин. Іван Хандон – у 3-му ряді знизу, 3-й праворуч. У 1-му ряді знизу 1-ий ліворуч – Теодор Кирчів (товариш І. Хандона).
Хор села Корчина русти кального (українського). 1936 р.
В 1940 р. (27 липня) І. Хандона арештовують співробітники НКВД, а 4 листопада – засудили у Дрогобичі до 10 років ув’язнення в концтаборах. Слід зауважити, що у період 1941 1951 рр. умови перебування в радянських концтаборах були вкрай важкими: на початку нацистсько-радянської війни відбувалися розстріли політичних в’язнів, смертність виросла в кілька разів, в 1948 р. в системі ҐУЛАҐу було створено табори спеціального призначення для особливо небезпечних в’язнів – переважно політичних. І. Хандон відбував покарання у Воркутинському ІТЛ і працював на вугільних шахтах. А з 1948 – його переведено до спец табору № 6 – Речлаґу. І саме під час ув’язнення Іван Хандон вдосконалює свій талант художника, його перша збережена картина датується 1947 роком. Позитивний вплив на розвиток таланту в академічному напрямку мав німецький художник Юліус Штюрмер (1915 2011), котрий з 1948 р. був в’язнем Речлаґу.
Клуб шахти у м. Інта, де працював Іван Хандон.
Вид на одну з шахт Інти.
Крига після льодоходу. 1-ша праворуч Леся (Єлизавета) Хандон. Пос. Ангарське, середина 1950-х рр.
Іван Хандон (праворуч) з подружжям Буткусів – Мечислав та Галина. Пос. Ангарське.
Іван Хандон. Інта, 1970-і рр.
Іван Хандон серед дітей на «пікніку» посеред териконів. Друга праворуч – донька І. Хандона – Наталя. Інта, 1965 р.
Перший праворуч Іван Хандон. Інта, 1970-і рр.
Звільнили Івана Хандона з ув’язнення в 1950 р., після чого він був відправлений у заслання до Красноярського краю на поселення Ангарське. Довгий час працював робітником і лише в 1955 1956 рр. був заступником завідувача клубу Ангарського МЛП Богучанського ЛПХ комбінату «Красноярсклес». 1955 року одружився з Лесею (Єлизаветою) Подкопаєвою, вчителькою російської мови в ангарській школі. Сім’я мала двох дітей: Наталю та Святослава. Звільнений від перебування у засланні 12 квітня 1956 р. та лише в 1959 р. повернувся в Україну.
Іван Хандон з жіночою бригадою за роботою.
Іван Хандон дає вказівки робітницям.
Іван Хандон біля мозаїки «Зима на Уралі».
Монограма Івана Хандона на центральній мозаїці «Карпатський ліс».
Іван Хандон біля мозаїки «Інтинський діамант».
Фрагмент фризу на підлозі з елементами української національної символіки (тризуб).
Фрагмент мозаїки «Карпатський ліс», виконаний Іваном Хандоном. Фото 2000-х рр., Н. Баранов.
Група учасників львівської експедиції «На прощу до могил батьків» в їдальні шахти № 15 м. Інти, серпень 1996 р. Стоять, ліворуч:от. Орест Фредина (3-й), Ярослав Гелетій (4-й), Наталя Немировська (5-та); Сидять, ліворуч: Ярослав Гараздовський (2-й), Орися Фредина (3-тя).
Проте через неможливість отримати прописку через політичну судимість, і відповідно, неможливість працевлаштування, вимушений переїхати з родиною до м. Інти. Працював робітником сільгоспу «Большая Инта», художником на шахті № 3 та Будинку культури в м. Інти. Саме в «інтинський» період І. Хандон творив полотна з в високим рівнем майстерності. В 1970 1974 рр. здобув вищу освіту на факультеті образотворчого мистецтва Заочного народного університету мистецтв (м. Москва) за фахом «художник-оформлювач». 1975 року на шахті № 15 м. Інти спроектував дизайн мистецького оздоблення інтер’єру їдальні, керував роботами та виконував мозаїки.
Іван Хандон біля дому в пос. Ангарське, 1 вересня 1953 р.
Іван Хандон в майстерні клубу в Інті, 1970-і рр.
Іван Хандон за виготовленням фотографій в пос. Ангарське, початок 1950-х рр.
Іван Хандон в майстерні. Інта, 1970-і рр.
Іван Хандон біля своєї роботи – ікони Богородиці, написаної для каплиці біля в’їзду до с. Корчин. Фото середини 1980-х рр.
Твори у техніці олійного живопису Іван Хандон надсилав до участі в республіканських виставках Комі АРСР в 1960-их 1970-их рр. і в 1977 р. – у Всесоюзній виставці у Москві. Іван Хандон переважно писав пейзажі, натюрморти, сюжетні композиції та портрети в техніці акварельного та олійного живопису, використовував прийом «сухого пензля», виконував дизайнерські та мозаїчні роботи.
На початку 1980-х рр. остаточно повертається в Україну до рідного Корчина. Помер 22 червня 1989 р. та похований на місцевому цвинтарі. Реабілітований 22 березня 1993 р.
Вгорі посередині Іван Хандон. Інші невідомі. Фото початку 1930-х, с. Корчин.
Іван Хандон та Дмитро Кирчів (член ОУН, загинув в 1936 р. в сутичці з польської поліцією). С. Корчин, перша половина 1930-х.
Іван Хандон з товаришем. Воркута, 26 листопада 1946 р.
Зліва праворуч: Микола Дудич, П. Півчук, Іван Хандон. Пос. Ангарське, 1951 р.
Посмертно твори Івана Хандона родина художника експонувала в колективних та персональних виставках у Львові (1989, 1991, 1993, 2006, 2011), Стрию (1994, 2012), Корчині (1999) та Моршині (2011).
Родина І. Хандона зберегла великий фотоархів, попри те, що могло становити небезпеку для них. Презентуємо частину його архіву.
В неділю, 22 травня 2016 року, філія Львівського музею історії релігії – Музей-садибу родини Антоничів в селі Бортятин, приймала гостей з Південного Сходу України, а саме зі села Карнаухівка Дніпропетровської області.
Разом із жителями с. Бортятин вони провели захід під назвою «Уроки повсякденності». Після Служби Божої у церкві Успіння Пресвятої Богородиці, яку побудував о. Василь Антонич (1936 р.), гості відвідали Музей-садибу Антоничів.
Акція «Уроки повсякденності» в селі Бортятин
Делегацію зі сходу представляли – Іванюженко Наталія Василівна (завідувач Карнаухівської бібліотеки), Сорокіна Алла, яка відповідає за роботу з ветеранами, одинокими людьми свого селища (у с. Карнаухівка її називають «квартальною») та Андрій Косяков (працівник Карнаухівської селищної ради), а наших краян – Іван Луць (громадський діяч Бортятина, голова церковної десятки, місцевий підприємець), Марія Луцак (знавець місцевих звичаїв, традицій, фольклору), Богдан Бедрило (працівник районного РЕМу, бібліограф-аматор).
Кожен з присутніх мав можливість висловитись на тему: «Хто такий герой», «Роль церкви у житті нашого суспільства», «Народні звичаї і обряди: їх дотримання, їх живучість».
Акція «Уроки повсякденності» в селі Бортятин
Ідея проекту «Уроки повсякденності» належить п. Зоряні Білик (заступнику директора з музейного розвитку Львівського музею історії релігії), яка й була ведучою на зустрічі представників двох українських сіл. Разом з пані Зоряною зустріч вела також п. Лілія Моравська (заступник директора з наукової роботи Львівського музею історії релігії), а п. Наталія Буланова (директор музею «Історії міста Кам’янське»), була модератором зустрічі.
Цей проект став можливим за підтримки ЛМГО «Центр культурного менеджменту», ГО «Платформа національних обмінів», що були підтримані Національним фондом підтримки демократії США.
Акція «Уроки повсякденності» в селі Бортятин
Вперше в Україні два музеї з Заходу та Південного Сходу України запропонували свої музейні дискусійні майданчики непублічним людям, які ніколи не рвалися бути депутатами чи великими громадськими діячами але які, кожен на своєму рівні, зробили багато добрих справ для громади цієї місцевості, де проживають.
Акція «Уроки повсякденності» в селі Бортятин
По закінченні заходу на подвір’ї Музею-садиби Руслана Бубряк (завідувач Виставковим відділом Львівського музею історії релігії) презентувала гостям виставку, присвячену 150-річчю від дня народження митрополита Андрея Шептицького.
Щодня ми бачимо в новинах чи навіть стаємо очевидцями ДТП, які через дурнів за кермом та халатній роботі поліції стали чи не звичним та буденним явищем. Але, якщо наземною аварією вже нікого не здивуєш, то негаразди з повітряними суднами ніколи не залишаються без уваги, адже, якщо ДТП може трапитися без жертв, то наслідки авіакатастроф завжди набагато серйозніші. Ще досі в пам’яті львів’ян зберігаються болісні спогади про жахливу Скнилівську трагедію, яка через банальну людську халатність відібрала багато десятків людських життів, а ще сотні скалічила. Та озираючись в історію, виявляється, що авіакатастрофа 2002 року була не єдиною в історії нашого міста.
Політ першого літака над Львовом. Фото 1910 року
17 грудня 1903 відбулась подія, яка кардинально вплинула на хід людської історії. Саме цього дня брати Райт здійснили свої перші польоти на власноруч сконструйованих літаках і цей момент вважається народженням сучасної авіації. А вже 16 квітня 1910 року відбувся перший політ апарату, важчого за повітря, над містом Лева. Політ цей завершився не найкраще – через поломку двигуна апарат впав та зазнав значних пошкоджень, хоча пілот, на щастя, не постраждав. Однак, ця подія стала немов символом-попередженням, що Львів буде не надто сприятливим місцем для польотів.
Палац мистецтв в Стрийському парку, біля якого сталась перша летальна авіакатастрофа в історії Львова
Пройшло якихось 4 роки з часу першого польоту над Львовом, як тут трапилась перша летальна авіакатастрофа. Її жертвою став військовий австрійський пілот, чиє судно впало на територію Стрийського парку. Деякий час його могила знаходилась на місці падіння – поблизу Палацу мистецтв (сучасний спорткомплекс «Львівської політехніки»), аж поки 1918 року її не перенесли на австрійський військовий цвинтар на Личаківському кладовищі.
Палац Потоцьких після авіакатастрофи за участі Е.Грейвса. Фото 1919 року
Наступних авіакатастроф у Львові теж не довелося довго чекати. Перша з них відбулась у 1919 році під час святкувань поляками, так званої річниці звільнення Львова, тобто витіснення українських військ з міста під час війни 1918 року. Частиною урочистостей було першев історії Львова авіашоу, яке здійснювали американські пілоти, котрі служили в ескадрильї Костюшки. Один з них, Едмунд Грейвс, вирішив виконати фігури вищого пілотажу. Однак при цьому він переоцінив можливості власного літака, який через перевантаження почав розвалюватися в повітрі. В результаті судно впало на палац Потоцьких та вибухнуло завдавши таким чином великої шкоди як самій будівлі, так і експонатам, що в ній зберігалися. А сам пілот, випавши з літака розбився на смерть. Ще один американець, з тієї ж ескадрильї, загинув менш ніж за рік, улітку 1920 року. Пілот Мак-Калум здійснював на Левандівському летовищі випробування літака після ремонту. Очевидно той був проведений не найкращим чином, оскільки судно зазнало краху та впало поруч летовища, забравши з собою життя молодого пілота. До речі, відновлений пам’ятник американським літунам можна сьогодні побачити на Личаківському кладовищі.
Літак Мак-Калума після падіння. Фото 1920 року
Перша авіапригода за участю цивільного літака відбулась у Львові в 1928 році. Під час польоту судна «Юнкерс» Ф-13 відмовив двигун. Пілоту дивом вдалося посадити машину на полях тодішнього села Рясне Польське (тепер Львів). Посадка була не найм’якішою, оскільки літак навіть перекинувся, однак пасажири зазнали лиш легких ушкоджень та відбулись сильним переляком.
Могила американських літунів на Личаківському кладовищі
Ще одна, достеменно не підтверджена авіакатастрофа мала місце десь в 1930-х роках. Якщо вірити розповідям, то тоді в районі Залізничного п’ятого парку розбився літак Військової школи льотчиків, члени екіпажу якого загинули.
Білогорський ліс поблизу П’ятого парку, що став місцем одразу двох авіакатастроф
До речі, вулиця Городоцька тісно пов’язана з авіакатастрофами, оскільки одразу кілька таких мало місце чи на самій вулиці, чи біля неї. Наприклад, одразу після Другої світової війни радянський військово-транспортний літак Лі-2 розбився на згаданій вулиці у районі будинків офіцерського складу. Весь екіпаж судна загинув.
Частина вулиці Городоцької, на якій одразу після Другої світової війни впав літак
Ще одна халепа з літаком марки Лі-2 трапилася на початку 1950-х років. Тоді, пролітаючи над вул. Окружною судно зачепило крилом радіовежу. Літак від зіткнення впав та вибухнув, а пілот загинув. На місці падіння літака утворилася величезна яма, яку з часом заповнила вода й виникло озерце. Тепер на цьому місці розташовані гаражі.
Вежа на вул. Окружній, в яку врізався літак в 1950-х рр.
В усіх згаданих вище катастрофах жертвами були лише пілоти та члени екіпажу. Однак, за якихось три місяці на рубежі 50-60-х рр. відбулося дві жахливі авіакатастрофи, що забрали життя 72 людей, більшість з яких була звичайними пасажирами. Перша трагедія сталася 26 листопада 1959 року, коли при заході на посадку розбився новенький літак Ан-10. Він впав поблизу села Зимна Вода і забрав з собою на той світ 40 осіб. А вже 26 лютого 1960 року за схожих обстави розбився, знову ж таки Ан-10 з 33 особами на борту. Судно впало поблизу Залізничного п’ятого парку, ставши вже другим по рахунку літаком, що розбився в цьому місці. Цікаво, що вижити вдалося лише одному пасажирові, котрий за свідченнями очевидців був п’яний як чіп, і міцно спав в момент катастрофи. Причинами обох трагедій став дефект конструкції літаків Ан-10, через що усю серію було знято з експлуатації. Замість польотів судна стали використовувати в якості оригінальних кінотеатрів, один із яких стояв і у Львові, в парку Боднарівка.
Кінотеатр в парку Боднарівка, в сумнозвісному літаку марки Ан-10
Справжнє жахіття, варте Голівудських блокбастерів, сталося у Львові в 1963 році з пасажирським літаком чеського виробництва Л-200 «Морава». Через погану погоду і практично нульову видимість літак, пролітаючи над містом, опустився надто низько та зачепив лівим крилом будинок і впав на дорогу вулиці Коновальця. Під час зіткнення літака з деревом поблизу середньої школи №5 один із двигунів відірвався та полетів вздовж вулиці. Лише дивом ніхто з перехожих під час цього жаху не постраждав. Однак, пілот і пасажири літака загинули.
Вулиця Коновальця, що стала місцем авіакатастрофи 1963 року
Банальне піжонство пілота ледь не призвело до трагедії в травні 1977 року. Надто самовпевнений льотчик хотів посадити літак на першу плиту злітно-посадкової смуги. Однак, сталося не так як гадалося, тому судно плазом упало на землю. Лиш дивом ніхто не постраждав, а рятувальники, які прибули на місце аварії ще й потайки збирали «трофеї» у вигляді сувенірів та подарунків, що призначалися для паризького авіасалону, куди й прямував літак.
Злітна полоса скнилівського аеропорту, що неодноразово ставала місцем транспортних пригод за участю літаків
Менш серйозні інциденти сталися у Львові в 1977 і 1978 роках з літаками Ту-134. Під час старту у цих літаків двічі надломлюються передні стійки шасі. Причиною обох аварій була природна втома металу. Швидкість літаків була невисока, тому машини не отримали серйозних ушкоджень. Ну і, природно, обійшлося без жертв. У 1970-і роки відбулося кілька випадків виходу за межі злітно-посадкової смуги військових літаків МіГ-15 і МіГ-17. Ці випадки також обійшлися без жертв.
Каплиця зведена в пам’ять про загиблих в Скнилівській трагедії 2002 року
Останньою в нашому місті трапилася катастрофа на Скнилові під час авіашоу. Падіння винищувача Су-27 забрало тоді життя 77 людей. Дуже багато отримали травми і каліцтва різного ступеня тяжкості. Загальне число травмованих склало 292 людини, 136 з яких були діти. Однак, хочеться вірити, що після усіх трагічних інцидентів зроблені необхідні висновки і більше авіакатастроф у Львові не траплятиметься.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Енциклопедія Львова. Під ред. А. Козицького, І. Підкови. Львів: Літопис, Т. 1, 2007.
Янчак Я. Авіакатастрофи Львова // masters.donntu.org/2013/frt/ushakov/library/article7.htm
Львів нерідко сприймають як форпост західної цивілізації на українській землі. Водночас нашому місту завжди був притаманний і потяг до східної екзотики. Контакти львів’ян зі світом Сходу – економічні, політичні, культурні – корінням своїм сягають періоду середньовіччя. Завдячуємо цим головно вдалому розташуванню міста Лева на перетині головних торгівельних шляхів поміж Заходом і Сходом.
У новочасну добу, особливо у міжвоєнні роки Львів став одним з провідних осередків сходознавчих студій. В числі подвижників львівської орієнталістики виділяється колоритна постать Садик-бея Агабекзаде (азерб. SadıxbekAğabekzade, рос. Садих-бек Агабеков) – видатного науковця, військового і державного діяча, азербайджанця за походженням, генерал-майора, професора, котрий майже двадцять років життя присвятив ознайомленню львівської освіченої публіки з багатою спадщиною Сходу. Його виклади у Львівському університеті та торговій школі допомогли бажаючим ближче запізнатися із класичними й модерними варіантами перської, турецької та арабської мов, літературою східних народів, мусульманською каліграфією тощо. Але й до переїзду у наше місто життя цієї людини аж ніяк не було нудним та нецікавим.
Мухаммед Садик-бей Агабекзаде
Мухаммед (Мамед) Садик-бей Агабекзаде побачив світ 15 березня 1865 р. у місті Ґеокчай (Göyçay) Бакинської губернії в родині аристократа Ісмаїла Агабекзаде. Дідо майбутнього дослідника був шиїтським муфтієм, проте батькова сім’я виявилася достатньо вестернізованою: як і в багатьох знатних домах Російської імперії між собою тут спілкувалися здебільшого французькою мовою.
Подібно до більшості представників аристократії, батьки мріють бачити сина професійним військовим. Отож по закінченні (з відзнакою) Бакинського реального училища у 1883-му, хлопець вступає спершу до 2-го Константинівського піхотного училища, а в 1886 р. – до Михайлівського артилерійського училища у Санкт-Петербурзі. Рік по тому, склавши іспити екстерном, Садик-бей в чині поручика артилерії вирушає на місце служби до Закавказзя. Прослуживши там десять років, вступає на офіцерські курси східних мов при Азійському департаменті міністерства закордонних справ Російської імперії, по завершенні яких 1899 р. подається до Туркестанського краю (Туркестанського генерал-губернаторства). Там поєднує рутинні обов’язки військового із захоплюючим процесом наукових досліджень.
Садик-бей Агабекзадепід час військовоїслужби
1904 р. у Ашхабаді виходить фундаментальна праця Садик-бея «Учебник тюркменского наречия (ахал-текинский диалект) с приложением сборника пословиц и поговорок тюркмен Закаспийской области», високо оцінена науковою спільнотою.
Втомившись від військової кар’єри, Садик-бей Агабекзаде у 1913-му звільняється за станом здоров’я і повертається до родинного маєтку в Ґеокчаї. Та сподівання на спокійну старість присвячену науці перекреслює Перша світова війна. З 1914 по 1916 р. Садик-бей в чині генерала артилерії бере участь у бойових діях на кавказькому та українському фронтах.
Тим часом повалення династії Романових відкриває поневоленим народам імперії шлях до власної державності. Користаються нагодою стати господарями у своїй хаті і азербайджанці. Провід над їхнім визвольним рухом швидко перебирають мусаватисти – прихильники націоналістичної партії «Мусават» (азерб. Müsavat – «Рівність»). 27 травня 1918 р. мусульманська фракція сейму Закавказької Демократичної Федеративної Республіки проголошує незалежність Азербайджанської Демократичної Республіки (азерб. AzərbaycanDemokratikRespublikası). Досвід Садик-бея стається в пригоді будівничим незалежного Азербайджану: незабаром його кличуть до Ради Міністрів (уряду).
Поштова марка Азербайджанської Демократичної Республіки (1918 – 1920 рр.)
Від 23 жовтня 1918 і до грудня 1919 р. генерал Садик-бей Агабекзаде обіймає посаду товариша (заступника) міністра внутрішніх справ в урядах Фаталі Хан Хойського (1875 – 1920) і Насиба Юсіфбейлі (1881 – 1920). Бере активну участь у розбудові новопосталої азербайджанської поліції, окрім правоохоронної сфери курує також справи освітянські. Про вагу досвідченого військового-інтелектуала промовляє бодай той факт, що у жовтні 1919-го саме йому влада АДР доручає делікатне завдання зустріти американську військову місію на чолі з генералом Джеймсом Харбордом (1866 – 1947).
Наприкінці квітня 1920 р. до Баку вступають окупаційні більшовицькі війська: Азербайджанська Демократична Республіка гине, не проіснувавши і двох років. Не сприймаючи радянського ладу, Садик-бей разом із дружиною Ґюлі виїздить до Стамбула, а рік по тому перебирається до Парижа (через еміграцію екс-урядовця влада совєцького Азербайджану переслідуватиме двох його братів та племінника). Упродовж шести років колишній генерал та урядовець викладає перську й турецьку мови у Сорбонні. У Парижі помирає кохана дружина науковця: почуваючись чужим і самотнім у французькій столиці, він приймає пропозицію знаного польського орієнталіста Зиґмунда Смоґожевського (1884 – 1931) переїхати до Львова. І ось від лютого 1927-го наше місто стає рідним для політемігранта-азербайджанця до самого кінця його життя, а філософський факультет Львівського університету ім. Яна Казимира (тепер – Львівський національний університет ім. Івана Франка) і вища торгова школа – місцями багатолітньої праці.
Львівський університет ім. Яна Казимира. 1919 – 1939 рр.
Тим часом сходознавчі студії не є чимось геть новим для галицької столиці. Так вивчення східних мов розпочалося у Львівському університеті ще в першій третині ХІХ ст. спочатку на богословському, а згодом на філософському факультеті. Часом правдивого піднесення львівського сходознавства стає міжвоєнна доба: тоді в університеті працюють такі визначні орієнталісти як о. АлексиКлявек (1890 – 1969), Владислав Котвич(1872 – 1944), ЄжиКурилович (1895 – 1978), СтефанСтасяк (1884 – 1962) та інші. У Львові разом з професорами Смоґожевським і Котвичем Садик-бей Агабекзаде складає ядро так званої Львівсько-петербурзької сходознавчої школи.
До переліку дисциплін, котрі викладаєпрофесор Садик-бей, входять східні мови (турецька, перська, арабська), арабська граматика, ісламознавство, мусульманська палеографія, каліграфія і т. д. Як освічена й висококультурна людина, старий вчений поважає те середовище, в якому живе, тому до переліку опанованих мов невдовзі додає польську та українську. Як писав відомий український сходознавець Ярема Плохотнюк (1935 – 2012): «Він був справжнім поліглотом: думав французькою, а спілкувався з людьми азербайджанською, турецькою, туркменською, французькою, перською, арабською, польською, російською та українською мовами».
Професор Владислав Котвич
Наукова праця Садик-бея виявляється навдивовижу плідною: у 1931 – 1934 рр. один за одним виходять друком написані ним підручники з турецької та перської мов, елементарної граматики арабської мови. Вченому – людині виняткової скромності й працьовитості – вдається також виховати цілу плеяду достойних учнів, в числі яких –теоретик хазарського походження державності Русі Омелян Пріцак (1919 – 2006), алтаїст Мар’ян Левицький (1908 – 1955), іраніст ФранцішекМахальський (1904 – 1979), арабіст Тадеуш Левицький (1906 – 1992) тощо.
Плідним пошукам літнього професора стають на заваді Друга світова війна, совєцька, а згодом і німецька окупації краю. Гітлерівці виселяють вченого із його помешкання на вулиці Падеревського (тепер – вулиця Ярослава Стецька, 4) до значно гіршого, погано опалюваного. Подібне одразу ж позначається на здоров’ї Садик-бея. Останні місяці життя він тяжко хворіє й перебуває під опікую сім’ї своєї учениці Ольги Бак. Помирає заслужений львівський сходознавець 9 листопада 1944 р. невдовзі після вступу до міста совєцьких військ.
Садик-бей Агабекзаде у міжвоєнний час
Останній спочинок колишній військовий і науковець, царський генерал, азербайджанський урядовець та польсько-український орієнталіст знаходить на 84-му полі Личаківського цвинтаря. На мармуровій надмогильній плиті залишено напис польською та турецькою мовами: «Тут поховано генерала і професора Мухаммеда Садих-бека Агабекзаде (Агабекова)». Це – чи не єдине мусульманське поховання на Личакові…
До кінця 80-х ім’я видатного діяча перебуває під найсуворішою забороною як на батьківщині Садик-бея, так і у Львові. Ще в радянський час авторитетний львівський китаїст Михайло Кнороз (1911 – 1984) передає до відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника дві любительські фотографії видатного сходознавця. Напередодні краху тоталітарної системи азербайджанська дослідниця Гюляр-ханим Абдуллабекова виявляє документи про життя і діяльність вченого в архіві Краківського філіалу Польської академії наук. У 1993 р. вулицю Бакинську бічну у Залізничному районі Львова (місцевість Сигнівка) перейменовують на честь Садик-бея Агабекзаде. На будинку № 4 на вулиці Стецька, де тривалий час проживав професор, у 2005-му встановлюють меморіальну таблицю в пам’ять про видатного вченого.
Приміщення Львівської вищої торгової школи. Початок ХХ ст.
Неповторність Львова серед іншого криється й у його різноманітті – етно-конфесійному та культурному. Аби розуміти історію власного міста, вміти бачити різні його обличчя, пам’ятаймо про людей малознаних, подекуди незаслужено забутих – всіх тих, хто вносив лепту у витворення тієї атмосфери, яка робить Львів особливим.
Олександр ШЕЙКО
АгабекзадеСадых бек – вице-министр МВД АДР, генерал, професор-востоковед//СайтНаш Баку: История Баку и бакинцев [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ourbaku.com/index.php;
Биографии основателей АДР//Азербайджанская Демократическая Республика [Електронний ресурс] – Режим доступу:http://axc.preslib.az/ru_a9.html;
Мамедов М. В немилости у большевиков: о судьбезаместителяминистравнутреннихдел АДР, ученого-востоковеда Мухаммеда Садых бека Агабекзаде и его родственников при советской власти //Сайт Region.plus[Електронний ресурс] – Режим доступу: http://regionplus.az/ru/articles/view/5800;
Полотнюк Я. Мугаммед Садик-бей Агабек-заде: До 140-річчя від дня народження//Східний світ – 2005, № 4. – С.97-98 [Електронний ресурс] – Режим доступу: SkhSpdf ;
23 травня 2016 року, у Художньо-меморіальному музеї Олекси Новаківського (м. Львів, вул. Листопадового Чину, 11), відбулася презентація творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки (м. Пряшів, Словаччина), які професор передав у дарунок до збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького.
Олекса Новаківський є одним з найвиразніших представників постімпресіонізму в Україні початку ХХ сторіччя. Він народився у 1872 році на Вінниччині, вчився в Одесі та Краківській Академії красних мистецтв. Згодом, за підтримки митрополита Андрея Шептицького, переїхав до Львова, де заснував власну мистецьку школу, звідки вийшли багато митців, які пізніше здобули визнання і світову славу. Помер Новаківський також у Львові, у 1935 році, залишивши по собі великий мистецький спадок.
Олекса Новаківський “Портрет Сильвестра Голубовського”, 1909 р.
Олекса Новаківський “Зимовий пейзаж. Брошнів”, 1909 р.
Олекса Новаківський “Захід сонця”, 1920-ті рр.
Олекса Новаківський “Квітка вазонку”, 1900-ті рр.
Олекса Новаківський “Зимовий пейзаж. Брошнів”, 1909 р.
Олекса Новаківський “Портрет Леонтини Ґоґульської”, 1900-ті рр.
Засновником і першим власником колекції, яка налічує 50 творів живопису і графіки, був близький друг Олекси Новаківського Іван Голубовський (1878 – 1957). Після його смерті збіркою опікувалась донька Голубовського – Галина (1913 – 1973).
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
«Ця колекція, яка була започаткована тут, в майстерні Олекси Новаківського, через багато-багато років, подорожуючи по світу прийшла до своєї домівки, там, де вона постала. Твори, які створив Олекса Новаківський, колекція, яку сформував Іван Голубовський та передав по своїй смерті доньці Галині, і яку, волею долі, порятував професор Мушинка. Він її показував в світі, двічі у Львові, майже по всій Україні, в Канаді та Сполучених Штатах Америки, Польщі, Словаччині. Вона пройшла світом і сьогодні повернулася додому», – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан презентуючи колекцію.
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
У 1970-х рр. колекцію придбав професор Микола Мушинка й став популяризатором творчості Олекси Новаківського. У 1990 – 2016 рр. колекція М. Мушинки експонувалась на виставках у Словаччині, Україні, США, Канаді, Чехії. У квітні 2016 року професор М. Мушинка передав збірку у дарунок до Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького.
Професор Микола Мушинка з дружиною Магдою
“Є в житті людини хвилі, які не забуваються. І такою хвилиною для мене і моєї дружини є сьогоднішній день. Мене давно переконували, що найкраще місце для цієї колекції буде тут, де була дійсно створена частина цих картин. Мені батько говорив: «не давай допомогу тому, хто є багатий, але давай тому, хто є бідний». Сьогодні Україна не є багатою, але заслуговує, щоб я передав їй, мушу сказати і моє, найбільше культурне багатство”, – зазначив професор Микола Мушинка.
Відтепер колекція зайняла достойне місце у постійній експозиції ХММ О.Новаківського (м. Львів, вул. Листопадового Чину, 11).
“Три обличчя лікар має: одне, коли його кличуть. Ангельське, щойно допоміг…потім, коли вилікує хворобу й винагороду свою вимагає, жахливе являє і страшне, як у сатани”. Такі слова можна знайти у Еразма Сикста, медика зі Львова, який був бургомістром і долучився до того, аби відносно “львівського ахметова”XVIIстоліття, Мартіна Кампіана, було застосовано суспільний остракізм. Слова, між іншим, належать не йому, а видатному римському стоїку Луцію Аннею Сенеці. Чому львівський медик і політик заговорив як римський філософ, а також на яку лікарську терапію можна було “нарватись” у минулому, шукаємо нижче по тексту.
Герб Еразма Сикста. Фото з https://uk.wikipedia.org
Еразм Сикст виростав на вулицях Львова, коли вони ще тільки народжувались. Близько 1570 року, він з’явився на світ в цьому місті. Народився Еразм Сикст, як і Ісус Христос, в родині теслі. Тома Сикст, батько Еразма, був засідателем (1579 – 1607 рр.) Третього Ординку, який контролював фінансову та господарську діяльність органів міського самоврядування. Денис Зубрицький писав, що дід Еразма носив прізвище Мриголод, але батько вирішив від нього відмовитись. Не носив цього прізвища і сам Еразм, якого ще інколи називали просто – Еразм Львів’янин. Тут можна шукати аналогії з випадком Юрія Дрогобича.
Денис Зубрицький. Фото з https://uk.wikipedia.org
Соціальне становище стало однією з ключових причин того, що Еразм Сикст здобув хорошу освіту. В часи, коли більшість людей за все життя так ніколи і не покидали межі свого села, він навчався у Кракові (від 1591 року), а ступінь доктора медицини отримав узагалі в Італії (1602 рік). Мимохіть напрошується паралель між Еразмом Сикстом та головним героєм твору Юрія Винничука “Аптекар”, який також приїхав до Львова з Італії.
Зображення з “Аптекаря” Ю. Винничука. Фото з www.hroniky.com
Еразм Сикст швидко адаптувався у старому/новому Львові. На початках він просто займався лікарською практикою, а потім навіть став міським лікарем Львова та допрацювався до бургомістра. На другому десятку свого перебування у місті, виграв судовий процес у впливового політика та мецената Мартина Кампіана. Це призвело до вигнання Кампіана, у 1628 році, зі Львова. Не допоміг йому в цій ситуації навіть сам король, до якого звертався постраждалий. Але було це все згодом, вже після того, як Еразм Сикст зробив собі ім’я. Робив він його як медик. Тому, саме про це і поговоримо, а особливо про таку невластиву для медиків працю, як переклад і коментування давньоримських філософів.
Мартін Кампіан. Фото з photo-lviv.in.ua
Після здобуття освіти, Еразм Сикст приступив до лікарської практики у Львові. У 1614 – 1629 роках він був лікарем львівського католицького шпиталю. Свою працю сприймав досить ідеалістично: не просто як фах, а як сенс життя, постійне вдосконалення себе і інших довкола. Тому крім практичної роботи, писав та видавав теоретичні праці. Однією з них було дослідження про курорт у Шклі: “O cieplicach (курорт з термальними джерелами) we Skle, ksiąg troie”. Автор подав у своєму літературному дітищі опис місцевості, навів результати хімічного аналізу термальних вод, який сам робив, а також пояснив їхні лікувальні властивості, також пропагував грязелікування.
Титульний аркуш праці Еразма Сикста. Фото з www.medievist.org.ua
Іншим цікавим аспектом його діяльності була перекладацька робота та коментарі на відомих філософів. З останнього, варто пригадати його роботу над творами римського філософа-стоїка Луція Сенеки, який, на перший погляд, взагалі ніякого відношення до медицини не має. Але Сикст вважав інакше. Він був переконаний, що кожен лікар мусить знати філософію, бо без неї неможливо вивчати медицину. “Медицина і філософія пов’язані, як дві рідні сестри, так їх називає Тертуліан у своїй книзі про душу…з чим і я погодився” (тут і далі по тексту переклад фрагментів з латинської Людмили Шевченко-Савчинської). Так висловлювався він з цього приводу, захоплюючись, в першу чергу, вмінням Сенеки лікувати душу людини, а не тіло. Тому у 1627 році, в друкарні Шеліги у Львові і народився “Медичний коментар до творів Сенеки”.
Римський стоїк Луцій Анней Сенека. Фото з dic.academic.ru
Аргументує Еразм Сикст близькість філософії і медицини словами того ж Сенеки: “Так само, як молоко часто смак різних трав, якими худоба харчується, вбирає, і в отці властивості того вина є, з якого оцет був зроблений: жодної речі немає, яка від тієї, з якої народилася, ознак не забрала”. Потім підкріплює цей аргумент власними словами з передмови, заявляючи, що його попередники “не здолали таку складну справу, на яку замірився він, оскільки хибно вважали, що медикам належить залишити медиків, а філологам – трактувати філологів”.
Фрагмент “Медичних коментарів…” Еразма Сикста. Фото з www.medievist.org.ua
Назва твору не повинна вводити нас в оману: Еразм Сикст використовував в творі не лише цитати і праці Сенеки, але й інших стародавніх письменників, математиків, медиків, географів і навіть полководців. Тут можна назвати Плутарха, Катона Старшого, Гая Плінія Старшого, Вітрувія, Гіпократа і ін. Твори Сенеки становлять лише базу коментарів Еразма Сикста. Він обґрунтовує з медичної точки зору, а інколи і корегує тези філософа з таких праць, як “Про гнів”, “Про передбачливість”, “Про спокій душі”, “Про постійність утішання”, “Про помірність”, “Про нетривалість життя”, “Про природничі питання” і ін.
Видання праці “Про гнів” Сенеки. Фото з www.amazon.it
Чи не найбільше уваги Еразма Сикста викликала праця Сенеки “Про гнів”. Він каже: “Сенека, пишучи про виправлення зіпсутих звичаїв, стверджує, що деяка суворість при цьому не завадить. І порівнює вихователя з лікарем: “…лікар, за легкого нездужання, намагається спочатку не робити великих змін у повсякденних звичках свого пацієнта, він призначає режим харчування, пиття, і вправи, намагаючись поліпшити стан здоров’я тільки через зміни в життєвому розпорядку. Його наступне завдання полягає в тому, щоб побачити, що саме сприяє здоров’ю. Якщо попередньо призначене не приносить полегшення, він приписує утримуватися від деяких речей. Якщо й тоді немає результату, лікар забороняє їжу і виснажує тіло голодом. Якщо ці м’які заходи марні, він відкриває вени”. Очевидно, це лише філософ-стоїк може назвати виснажування тіла голодом “мяким заходом”. Для нас, котрі знайомі з ідеологією споживацького суспільства, це як мінімум виглядає дивно. Але в Сенеки далі йде ще цікавіше: “Якщо кінцівки, продовжуючи бути прикріплені до тіла, шкодять йому і поширюють хворобу, він (лікар) докладає до них руку”. Читаючи цей фрагмент, ми вже десять разів подумаємо, чи йти до такого лікаря, але Сенека в кінці додає: “Ніяке лікування не є суворим, якщо його результат позитивний”.
Середньовічний лікар. Ампутація кінцівки. Фото з hismed.net
Якщо ви ще не втекли і залишаєтесь у медичній лабораторії доктора Сикста, то додам, що вище наведені речі насправді виглядають досить адекватними. Особливо на фоні медиків з Давнього Вавилону, які, якщо вірити законам Хамурапі, операцію і на частини тіла, і на око могли робити одним і тим самим знаряддям – великим ножем.
Один з можливих видів занять Еразма Сикста))). Фото з poradumo.com.ua
Але повернемось до Сенеки і Сикста і перейдемо до коментарів останнього на вище наведений уривок Сенеки. Сикст пише, що доброю прикметою є те, що він починає від мистецтва підтримання здоров’я. Адже краще неушкоджене здоров’я підтримувати, аніж коли здійснено ушкодження, шукати засіб проти нього. Сикст погоджується з рекомендаціями Сенеки стосовно поведінки лікаря, коли здоров’я пацієнта занепадає. Від себе додає, що добре здоров’я і його збереження складається з шести природних речей: у повітрі, в роботі і спокої, у їжі і питві, у сні і неспанні, у тому, що виділяється і утримується і в станах душі. Сенека також говорить про ті 6 речей, але не лише цими шістьма речами зберігається здоров’я, як вважає Сикст, а ще потрібно їх всіх у правильних кількостях, якості, порядку, способі і потрібний час мати.
Фрагмент “Медичного коментаря…” Еразма Сикста. Фото з www.medievist.org.ua
У одному з коментарів Еразм Сикст писав: “Я покажу, скільки сягає істина ще не охоплена: багато її ще й прийдешнім залишиться. І впевнено це можу стверджувати, оскільки в тому, що належить вдумливо прочитати…будь-який вік і будь-яка людина знайдуть, що можуть”. Саме тому, нам не можна забувати такі цінні напрацювання, занедбувати їх, а варто якнайчастіше сягати до знання в ці бездонні колодязі інформації.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Еразм Сикст (Мриголод) // Медієвіст. Латиномовна українська література [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.medievist.org.ua/2012/12/Sixtus.html
Реферат з історії медицини. Ч. 2. Еразм Сикст // Медієвіст. Латиномовна українська література [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.medievist.org.ua/2013/03/2.html
У II пол. XX ст., в складних умовах панування псевдо-мистецьких методів соціального реалізму, жорсткому тоталітарному контролю усіх сфер життя суспільства у Львові активно діяла й співпрацювала молодь, розвиваючи й поширюючи українське національне мистецтво, включаючи естрадну музику. Великий внесок у розвиток пісенної культури «міста Лева» та української культури загалом належить Володимиру Івасюку – видатному українському композитору, поету, Герою України (посмертно), основоположнику української естрадної музики.
Видатний композитор та митець Володимир Івасюк
Творчість композитора базувалася на дослідженні української народної пісні, фольклору. Завдяки наполегливій роботі та співпраці з талановитими виконавцями такими як В. Зінкевич, С. Ротару, Н. Яремчук, Л. Відаш, В. Івасюк став творцем пісень, що здобули широку популярність і любов слухачів, адже втілювали у собі елементи народного та духовного життя українців. І саме місто Львів, як культурна столиця, стало осередком тривалої діяльності Володимира Івасюка.
Львів – місто, яке стало новим етапом в житті композитора. Тут він пише понад сімдесят пісень, романсів, балад, які стають окрасою його творчості. На превеликий жаль воно стало і останнім на його короткому життєвому, творчому шляху. Львів’яни завжди шанували талант Володимира Івасюка – по сьогоднішній день тут витає дух пісень, його люблять, а легендарна «Червона Рута» вражає не тільки своїм звучанням та мелосом, а й історією.
Володимир Івасюк з сестрою Оксаною Івасюк. Львів, 1976 р.
В. Івасюк є автором ста семи пісень (найвідоміші: «Я піду в далекі гори», «Червона Рута», «Водограй», «Жовтий лист», «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Я твоє крило»), п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано та майстерно виконував свої пісні.
Михайло Івасюк у біографічній повісті про сина писав: «Музика наповнювала його життя неспокійним змістом», а сам композитор казав: «Якщо вважаєш себе хоч трохи причетним до творчості, то шукай вперто, із пристрастю, радістю і болем нові теми, сюжети, образи, символи, свіжі інтонаційні фрази. Кожним твором починай новий етап, якісно вищий у своїй роботі. Виражай себе врешті-решт на повну силу, адже людські серця завоюєш тільки оригінальним твором із вагомим змістом і яскравою формою».
Автограф пісні Червона Рута
У другій половині шістдесятих років українську естраду, яка тільки почала зароджуватись, сколихнула поява пісні, уже відомого на той час композитора В. Івасюка – «Червона Рута». Її мелодія, в якій органічно поєдналися сучасні ритми з найкращими елементами народного українського співу, приголомшила слухачів своїм неординарним змістом і лунала повсюдно. Її появі передувала фольклорно-дослідницька робота композитора, зокрема велике захоплення митця українською народною творчістю.
Свою роботу над піснею Івасюк розпочинає у 1967 р., прочитавши працю «Коломийки», видану у 1906 р. українським етнографом, фольклористом В. Гнатюком. Цікавим є той факт, що легенд, в яких йдеться про існування «чарівної квітки» було кілька. В першій розповідається про дівчину-гуцулку, яка долаючи важкі перешкоди, шукає «червону руту», квітку, що дарує щастя, багатство, долає гіркоту розлуки. А в другому, Червона рута – це квітка, що з’явилася у важкі для українців часи й постала загальноукраїнським символом боротьби за свободу нашого народу.
В. Івасюк та О. Кузнєцова на зйомках програми «Камертон доброго настрою»
Батько композитора у праці «Монолог перед обличчям сина», зазначав: «Для вісімнадцятирічного композитора, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ Червоної рути був хвилюючою знахідкою. Ця квітка не давала йому спокою майже три роки. У пошуках деталізації прочитаного у «Коломийках» він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про Червону руту, в Путивлі, знайшов ще один аналог пісні».
Про клопітку працю композитора у виборі сюжету твору свідчить наявність унікального документу – чернетки створення пісні, текст якої значною мірою відрізняється від оригіналу. Також варто зазначити й те, що знаменита «Червона рута» початково була баладою, бо саме в цьому жанрі можливо найбільш детально переповісти старовинну грецьку легенду про міфічну квітку, яка в гуцульському варіанті так захопила юного композитора. Зрештою, після трирічних пошуків і вагань, «Червона рута» визріла у формі простої куплетної пісні з чітким лаконізмом, простотою і щирістю народної пісні.
Софія Ротару на зйомках фільму «Червона Рута», серпень 1971р.
13 вересня 1970 р. з Театрального майдану міста Чернівці обласне телебачення транслювало на всю Україну концерт (у рамках програми «Камертон доброго настрою»), де вперше прозвучали «Червона рута» й «Водограй» у виконанні О. Кузнєцової та В. Івасюка, акомпанував дуету ансамбль «Карпати» В. Громцева , а у 1971 р. «Червона рута» стає піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня 71». На заключному концерті в телевізійній студії Останкіно публіку вразило емоційне, виразне, з використанням українських мотивів, як у музиці так і у сценічному вигляді, виконання пісні солістами ансамблю «Смерічка» й її автора – В. Івасюка, В. Зінкевича та Н. Яремчука. Після виступу пісня «Червона рута» отримала визнання та любов серед багатьох слухачів, а її творець став одним із найпопулярніших композиторів Радянського Союзу та за його межами. Про це свідчать сотні листів, телеграм, вітальних листівок від простих школярів, учителів артистів-початківців з Новосибірська, Омська, Уссурійська, Смоленська, Челябінська із міст та сіл Московської області, Алтайського краю, Узбекистану, Казахстану, Латвії, Тбілісі. До редакцій газет приходило все більше повідомлень на публікацію пісні «Червона рута». Вона стала репертуаром виконання не тільки В. Зінкевича, С. Ротару, Н. Яремчука, а й багатьох українських вокально-інструментальних ансамблів, зокрема «Кобза», «Жива вода», «Опришки», «Ватра», «Краяни», «Світязь».
В. Зінкевич, Н. Яремчук та В. Івасюк. Виступ на Всесоюзному пісенному конкурсі «Пісня – 71»
Успіх «Червоної рути», став широкомасштабним – вона звучала по радіо й телебаченню, сотні листів надходили в усі газети й журнали з проханнями надрукувати її. Листи до автора приходили не лише з України, а й далекого Барнаула, Череповця, Орла й Воронежа, а однойменний фільм, знятий Романом Олексівом переможно транслювався на всіх екранах Радянського Союзу.
Така широкомасштабна популярність супроводжувалась дуже цікавим процесом: поступово «Червона рута» перевтілювалась, набувала нових рис, ставала народною. У розмові з журналістом Василем Бабухом композитор зазначав: «Якось на вулиці я почув свою пісню. Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібен простір. Для польоту».
Володимир Івасюк у Львові, на вул. Полтавській (зараз вул. Володимира Івасюка)
Через деякий час ноти цієї пісні з’явилися в чехословацьких, румунських, канадських виданнях, виконувати її починають радянські та зарубіжні естрадні колективи, а саме: «Веселі мушкетери», грузинський «Орера», білоруські «Пісняри», польський «NoToCo» та «Скальдови», угорець Янош Коош, болгарин Бісен Кіров, а у 1977 р. показ мод у Лондоні проходить повністю під музику композитора.
Невідомо як надалі склався б розвиток подій, адже все перекреслила загадкова смерть композитора у 1979 р. Це був важкий удар, не тільки для сім’ї В. Івасюка, але й для його колег, друзів – усієї молоді та людей старшого покоління, для яких творчість композитора була цінним, важливим надбанням. Обставини смерті В. Івасюка історія замовчувала, проте усім відомо, що було після: негласна заборона на його творчість, десять років забуття, призупинення розвитку української естрадної музики. Був знищений оригінал фільму «Червона рута» (є тільки копія збережена композитором), його твори зникли з ефіру, нотних магазинів, репертуару ансамблів та співаків. Через це Софія Ротару, яка виконувала більшість пісень композитора, змушена була виїхати працювати до Москви.
Меморіальна дошка на будинку у Львові, де колись проживав композитор
Тільки у 1989р. відбувається часткове повернення до творчості Володимира Івасюка, створюється молодіжний фестиваль української музики, який називають в честь символу української нації – «Червона рута». Фестиваль відкрив світу сучасну українську молодіжну культуру, привернув увагу до України, як незалежної демократичної держави. Популяризував сучасну українську музику по всій Україні, стимулював створення пісенного репертуару української сучасної музики (адже умовою конкурсу є виконання не менше двох новостворених музичних творів).
Пісня «Червона Рута» піднесла риси національно-культурної самобутності й ідентичності українців, зміцнила національний дух нашого народу, спростовувавши твердження про його меншовартість, стала невід’ємною частиною нашої ментальності й духовним здобутком української молоді. Нове звучання надала пісні Революція Гідності 2013-2014 років. У виконанні мільйонів людей, що вийшли на площі міст та столиці України в підтримку вільного та демократичного існування у власній державі «Червона Рута» стала своєрідним гімном цих історичних подій.
Пам’ятник Володимиру Івасюку у Львові, встановлений в 2011 р.
Знаковим 2014 рік став і для сім’ї та шанувальників творчості композитора. Коли у 1979 р. тіло народного улюбленця знайшли у Брюховецькому лісі, радянська влада оголосила, що Володимир Івасюк скоїв самогубство. Довгих 36 років саме це припущення було офіційною версією смерті композитора. Завдяки Революції Гідності, 12 червня 2014 року, Генпрокуратура відновила розслідування обставин смерті митця. Не минуло й року, як слідчі зняли з композитора тавро самогубця й офіційно підтвердили давно відомий факт: Володимир Івасюк став жертвою умисного злочину співробітників КДБ, хоча винних у цій трагедії не покарано і досі. Як далі розгортатимуться події не відомо, проте ми повинні пам’ятати, що пісня є вагомим елементом національної української культури. А наш обов’язок, як представників цього інституту – цінувати та гідно репрезентувати цінний скарб у вигляді пісенної творчості композитора.
«Пам’ятаю, як вона виходила на сцену і сідала до фортепіано… У Галини були чудові руки, їхній дотик, коли вона віталась, запам’ятовувався на все життя…», – так Галю Левицьку згадував Іларіон Свєнціцький, відомий український філолог та громадський діяч. Вона – піаністка-новаторка зі славетної родини львівських інтелігентів Крушельницьких-Левицьких. Творчість цієї жінки назавжди змінила український музичний світ, а її доля – варта історичного бестселера.
Галина Левицька (Відень, 1923)
Визначна піаністка і педагог народилась в місті Порохник, що тепер на території Польщі, в сім’ї посла австрійського сейму Лева Левицького та піаністки Марії Левицької, двоюрідної сестри Станіслава Людкевича.
Коли Галині було 13, Левицькі переїхали до Відня. Там дівчина здобула освіту в Державній академії музики. В 1922 році відбувся дебют піаністки–українки в Малій залі Віденського Концертгаузу. Так розпочався тріумф Галі Левицької. Рецензенти писали, що грала юна піаністка з високою виконавською красою, у своєрідній романтичній манері.
Галина Левицька
Згодом родина Левицьких переїжджає до Львова. На рівні з закордонними, Галя грає музику українських композиторів: Миколи Лисенка, Василя Барвінського, Миколи Колесси, Бориса Лятошинського та інших. Вона ж перша в Галичині виконує твори українських композиторів, які жили в УРСР.
Афіша концертів Галини Левицької у Стрию (1927)
Майже на кожному своєму концерті Галя презентувала невідомий твір українського композитора. Піаністка започаткувала в Галичині сольні речиталі, які вже тоді були модні в Європі. Левицька – перша відмовилась від надмірної віртуозності концертного стилю виконання на користь інтелектуального підходу до відтворення авторського задуму. Жоден піаніст до цього не перевиховував публіку. А Галя підбирала програму концертів так, щоб виконувати ще й просвітницьку місію.
Іван Крушельницький — студент філософії Віденського університету
З 1926 і до 1939 року піаністка працює викладачкою Вищого музичного інституту ім. Лисенка у Львові. Тут знайомиться зі своїм чоловіком – поетом, художником та мистецтвознавцем Іваном Крушельницьким, з відомої галицької династії, що сягала ще 14 століття. Закохані візьмуть шлюб у карпатській церкві, з наплічниками за плечима. Згодом у молодого подружжя народиться донька Лариса, якій судилось стати видатною культурною діячкою України.
Чи не всіх з родини Крушельницьких польська влада переслідувала за політичні погляди та громадську позицію. Родина піддавались гонінню також за зв’язки з українською інтелігенцією з радянської України. Друзі-східняки та майстерна пропаганда переконали Крушельницьких , що по той бік Збруча вдасться реалізувати творчі амбіції та боротись за права українців.
Родина Крушельницьких, початок 1930-х років. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
Кажуть, коли 10 травня 1934 року велика родина вирішила назавжди залишити Галичину, на вокзал їх прийшло проводжати пів-Львова. Не поїхала лише Галя Левицька. Її затримала хвороба та не до кінця виконана програма концертів. Того ж року чоловіка піаністки розстріляли. Інші члени родини загинули – хто в тюрмах, хто в російських таборах смерті.
Лариса перед від’їздом зі Львова. Прощання з мамою. Львів, 1934
Галі Левицькій вдалось врятувати лише свою маленьку доньку Ларису, на яку енкаведисти просто пошкодували кулі. Галина намагалась повернути дочку через знайомих міжнародних діячів. Допомогла їй вдова прем’єр-міністра Польщі Юзефа Пілсудського. В Женеві вона влаштовує Галині зустріч з Катериною Пєсковою, дружиною Максима Горького, головою червоного хреста СРСР. Після зустрічі Пєскова, не отримавши офіційного дозволу влади, переправляє Ларису через радянський кордон «контрабандою» по лінії Червоного хреста.
Згодом матір та дочку чекають поневіряння Європою, охопленою війною. Під час німецької окупації, вони тікають зі Львова через Польщу до німецького Штудгарда. Галина заробляє на хліб прибиральницею, переховується з дочкою в монастирі. Потім вони потрапляють на острів Райхенау, в замку німецького вельможі. Там Галя Левицька працює секретаркою.
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Будинок на вул. Єфремова, де Галина Левицька проживала до своєї смерті
Під кінець війни матір з дочкою опиняються в Східній Німеччині, у радянському фільтраційному таборі. Звідти дочка Лариса згадує один випадок: «В довжелезний барак загнали митись голих жінок, з іншого боку загнали голих чоловіків. Зчинився вереск, жінки кинулись втікати, але брама була зачинена. Мама Галина стояла одна по середині бараку, чудова горда постать, і дивилась в бік маси голих чоловік таким поглядом, що вони відступили…»
Після визволення Львова від гітлерівської окупації Галя з Ларисою повертаються додому. Галина викладає у Львівської консерваторії. Як педагог, Левицька виховала цілу низку непересічних піаністів, серед яких: Олег Криштальський, Оксана Шпот, Євгенія Комарницька, Володимир Самохвалов.
Будинок родини Крушельницьких на Квятківці(тепер вул. Грицая)
Будинок родини Крушельницьких на Квятківці(тепер вул. Грицая)
Ця сильна і талановита жінка померла за загадкових обставин. Дочка згадує, що матір перебувала в лікарні після операції. Галина почувалась добре, і її збирались виписувати. В останній вечір вона жалілась на якусь медсестру і казала, що боїться її. Адже, після кожного уколу цієї медсестри – Галині ставало дуже погано. «Подивись – в мене синіють нігті …» – сказала Левицька дочці. Вранці видатної піаністки нестало. Їй було 48. За що тільки не переслідували Галину Левицьку: за поклоніння Заходу , комополітизм і націоналізм, але найперше – вона просто заважала радянській владі.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
