Степан Щурат, син відомого львівського вченого і письменника Василя Щурата, пішов батьківським шляхом і також став знаним літературознавцем, журналістом, видавцем, редактором. Світливством зацікавився ще у студентські роки, згодом це переросло у серйозне захоплення фотомистецтвом та його популяризуванням у середовищі міжвоєнного Львова. Мав неймовірний організаторський і видавничий хист – у непростих економічних реаліях зумів згуртувати українських фотолюбителів Галичини довкола першого фахового журналу із фотомистецтва на західноукраїнських землях і вивести український фотоаматорський рух на новий якісний рівень.
Степан Щурат. Автопортрет, 1930-ті рр. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Степан Щурат. Студія світла, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 6)
Народився 1909 р. у Львові в сім’ї Василя Щурата та Олени Крвавич. Навчався спершу у початковій українській школі у Відні, де родина Щуратів перебувала під час Першої світової війни, а після повернення наприкінці 1915 р. до Львова продовжив студії у школі вправ при Львівській учительській семінарії, згодом у філії Львівської академічної гімназії. У гімназійні роки був активним членом Пласту, Карпатського лещетарського клубу, любив мандрівництво, велопрогулянки.
Василь Щурат із дружиною Оленою (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Степан Щурат у дитячі роки (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
1931 р. завершив студії у Львівському університеті, а 1934 р. захистив магістерську дисертацію. Того ж року одружився з Олександрою Гургулою, яка закінчила Львівську консерваторію і працювала балетмейстером. Упродовж двох років учителював у гімназії.
Степан Щурат, 1927 р. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Олександра Гургула-Щурат, 1934 р. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
У міжвоєнний період С. Щурат мріяв видавати літературно-художній часопис, але за браком коштів відмовився від цього задуму. Водночас зумів зреалізувати інший поважний пресовий проект – як активний член Українського фотографічного товариства започаткував 1933 р. фаховий журнал для фотоаматорів «Світло й Тінь», який виходив до вересня 1939 р. За умов важкої господарської кризи це був сміливий крок з боку молодих аматорів фотографії – видання гідно конкурувало із польськими журналами такого типу і, без сумніву, заслуговує на найвищу оцінку за професіональний редакторський підхід та художньо-поліграфічне втілення, навіть за сучасними мірками.
Титульна сторінка першого річника журналу «Світло й Тінь» за редакцією Степана Щурата
Степан Щурат. Гіяцинт, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 1)
Упродовж 1937–1939 рр. видавав також ілюстрований краєзнавчий місячник «Наша Батьківщина», орган українського краєзнавчо-туристичного товариства «Плай», в якому друкувалися етнографічні і мистецтвознавчі нариси, статті з історії українського туризму, вміщувалися численні світлини. Майже всі редакційно-видавничі та адміністративні функції включно з листуванням і поштовою експедицією виконував власноруч.
Степан Щурат. Млин у Славську, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 8)
Степан Щурат. Права апсида руїн Осьмомислової катедри у Крилосі, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 8/9)
Із приходом радянської влади 1939 р. С. Щурат розпочав працю у відділі української літератури Академії наук України під керівництвом академіка Михайла Возняка.
Степан Щурат. Плястична студія, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1934. – Ч. 4)
Степан Щурат. Вигляд на Львів з вежі Корнякта, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 6)
Під час німецької окупації разом із давніми приятелями фотомитцями Ярославом Савкою та Данилом Фіґолем, аби заробити на мінімальний прожиток, організував приватне фотоательє (під фірмою С. Щурата), яке знаходилося на розі сучасної вул. Дорошенка та вул. Костюшка. Більше того, під страхом розстрілу у своєму фотосалоні переховував двох євреїв-фотографів, які не виходили зі своїх криївок, але працювали, не покладаючи рук.
Степан Щурат. Світло у вікні, кін. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 1)
Степан Щурат. Стара коршма, кін. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1939. – Ч. 5)
Після «другого визволення» радянською армією для родини Щуратів розпочався ще важчий період психологічного тиску та злиднів – після викликів на допити загострилася проблема працевлаштування, доводилося просто виживати. Із середини 1950-х рр. ситуація покращилася: С. Щурат захистив кандидатську дисертацію і невдовзі влаштувався в Інститут суспільних наук (тепер – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича) АН України, де із 1958 р. очолював відділ літератури. Він – автор монографії «Рання творчість Івана Франка» (1956), «Повість Ів. Франка «Борислав сміється» (1966), низки розвідок і статей франкознавчої проблематики, опублікованих у наукових збірниках, журналах.
Степан Щурат (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
С. Щурат був безкомпромісним у питаннях, які стосувалися моралі і людської гідності. Про нього сучасники згадували так: «Він не завиває слів у бавовну, а все рубає правду в очі». Як наслідок – 1972 р., невдовзі після захисту докторської дисертації, С. Щурата фактично примусово «попросили» піти на «відпочинок».
Вихід на пенсію не став перешкодою для наукових зацікавлень С. Щурата – він зайнявся впорядкуванням домашньої бібліотеки та архіву батька, значну частину якого згодом передав у відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Також цікавився живописом, графікою і мистецьким антикваріатом, любив колекціонувати твори мистецтва. Друзі згадують, що його помешкання нагадувало музей.
Степан Щурат на відзначенні 110-ї річниці від дня народження Василя Щурата, 1981 р. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Помер 1990 р., похований на Личаківському цвинтарі біля батька. Донька Василина Щурат-Глуха, режисер і мовознавець, після смерті батьків і чоловіка стала монахинею.
Степан Щурат мав щастя належати до тих, хто на початку ХХ століття чітко усвідомлював свою національну гідність і потребу збереження рідної культури та звичаїв. Був людиною привітною, щирою, інтелігентною, водночас принциповою і прямолінійною, володів чудовим почуттям гумору і тонкою іронією. Був послідовним у своїх вподобаннях – носив одяг і взуття винятково брунатного кольору і в інтер’єрі надавав перевагу відтінкам коричневого. Друзів та сучасників завжди тішив своїм привітним поглядом і доброзичливою усмішкою.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Вальо М. Благородний чин львівських інтелігентів // Дзвін. – 2009. – № 3/4. – С. 129–130.
Кирчів Р. Степан Щурат // Дзвін. – 2009. – № 3/4. – С. 127–129.
Худаш М. Із моїх спогадів про доктора філологічних наук Степана Васильовича Щурата // Народознавчі зошити. – 2009. – № 1/2. – С. 260–280.
Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996. – 96 с.
Щурат-Глуха В. Щурат Степан Васильович / В. Щурат-Глуха // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 329–331.
Кохання та зрада, віра та сподівання крокують сторінками п’єси польської авторки Зоф’ї Налковської. Вистава «Жіночий дім» («Ціна любові») розповідає про життя трьох поколінь жінок, кожна з яких пережила свої біди та нещастя. Премєрні покази цієї нової постановки заньківчан відбудуться 17, 18, 25 червня та 9 липня.
На розсуд глядачів буде представлена режисерська робота народної артистки України Алли Бабенко, кожна вистава якої – це подія в театральному житті Львова і завжди неординарний підхід та нове бачення драматургічного матеріалу.
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Незвичною і свіжою є сценографія постановки, адже художником-постановником цього проекту виступив запрошений фахівець –львів’янин Олександр Оверчук (учень Валерія Бортякова), заслужений діяч культури Польщі, який має чималий досвіт роботи над виставами в Чехії та Польщі.
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Спостерігаючи за дією на сцені, глядач зможе впіймати себе на думці, що кохання має сотні образів. Лише той, хто не кохав по-справжньому зможе щось заперечити.
Тому так і хочеться підказати героїням вистави: «Не суди чужого минулого, бо не знаєш свого майбутнього».
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
Сцена з вистави «Жіночий дім»
У виставі задіяні:
Целіна Белська – з. а. України О. Гуменецька, н. а. України Д. Зелізна Юлія Червенська – Т. Павелко, з. а. України І. Швайківська Марія Ланова – н. а. України О. Бонковська, з. а. України Л. Остринська Текля Белська – з. а. України Г. Давидова, В. Мацялко Йоанна Нелевічова – з. а. України Н. Лань, з. а. України О. Люта, Ружа Биленська – Х. Гриценко, В. Копоть Ева Лаштувна – Х. Гузиль, С. Мелеш Мужчина в капелюсі – Р. Гавриш, В. Гончаренко
Режисер-постановник– н. а. України А. Бабенко Художник-постановник – з. п. к. Польщі О. Оверчук Хореографія – О. Балаян Помічники режисера – В. Жуков, К. Шелест
Час від часу здається, начебто ми достеменно знаємо історії тих, хто живе поруч із нами. Проте, як показує досвід, вартісною є й та думка, що навіть ідеальні подружжя дуже часто роками живуть із нерозкритими сімейними таємницями…
Мало хто з львів’ян не знає вул. Володимира Великого. Більше того, завдяки щільній багатоповерховій забудові можемо бути певні, що частина з наших читачів мешкає на цій вулиці чи в її околицях. Та чи багато знають історію цієї важливої транспортної артерії Львова. А історія її, хоч і порівняно коротка, однак має дещо цікаве.
Зіставлення обрисів сучасної вулиці В.Великого (синя лінія) з вул. До Закладу
Історія сучасної вулиці Володимира Великого є доволі короткою. В тих обрисах, що звичні нам сьогодні вулиця сформувалась аж на межі 1960-1970 рр. Адміністративно вона виникла не набагато швидше – в 1946 році та називалась тоді вулицею Артема на честь більшовика Федора Сергєєва – засновника так званої Донецько-Криворізької Радянської Республіки. Та більш давньою є передісторія вул. Володимира Великого, що занурюється ще в 19 ст.
Могила єпископа Миколи Чарнецького на Кульпарківському кладовищі. Фото 1960-х рр.
Пам’ятний хрест на місці Кульпарківського кладовища.
Два століття тому, тобто в 19 ст., розміри міста Львова були в кілька разів меншими за сьогоднішні. Територія ж сучасної вул. Володимира Великого в той час належала не місту, а аж двом селам. Частина від вул. Кульпарківської до вул. Кн. Ольги припадала на село Кульпарків, а друга половина – на уже й забуте сьогодні село Липники. Якщо про історію першого села до 19 ст. ми маємо хоч якусь інформацію, то про Липники жодної.
Костел Марії Магдалени, знищений танком в 1973 році. Фото 1930-х рр.
Пам’ятний хрест на місці церкви Введення (костел Марії Магдалени)
Наприкінці 19 ст. розвитку Кульпаркова посприяло спорудження закладу для душевнохворих. Поява такої великої інституції потягнула за собою значну кількість робочих місць, що призвело до збільшення населення села та його розбудови. Логічно, що нові будинки мали б з’являтись неподалік лікарні, а вуличка, яку вони почали формувати звалася досить банально – До закладу. В багатьох статтях можна зустріти інформацію, що саме так колись звалась вул. Володимира Великого. Це правла, але лише частково. Якщо співставити мапи сторічної давнини з сьогоднішніми, то помітно, що обриси вулиці До закладу більше збігаються з вул. Перфецького, аніж з вул. Володимира Великого.
Новобудови на вул. Володимира Великого. Фото 1970-х рр.
З часом вулиця розросталась. І вже на початок 20 ст. вона простягалась до сучасного перехрестя з вул. Кн. Ольги. Від будинків тих часів сьогодні не залишилось і сліду. Про минувшину вулиці нагадують лиш два пам’ятні знаки. Один – на перехресті з вул. Симоненка розповідає про те, що колись тут був цвинтар. На багатьох мапах це кладовище позначається як Закладове, тобто на ньому ховали померлих в психіатричній лікарні. Однак це ще одна неточність, оскільки це було фактично звичайне сільське кладовище села Кульпарків, а потім функціонувало як одне з Львівських кладовищ. Найвідомішим із похованих на цьому цвинтарі, мабуть, слід вважати єпископа Миколу Чарнецького. У 1973 році кладовище було знищено за допомогою танків. Могилу ж єпископа завчасно було перенесено на Личаківський некрополь.
Будинок преси – видавництво “Вільна Україна”. Фото 1980-х рр.
Будинок преси – видавництво “Вільна Україна”. Фото 1980-х рр.
Будинок преси – видавництво “Вільна Україна”. Фото 1980-х рр.
Другий пам’ятний знак, що позаду магазину «Океан», присвячений церкві Введення. Її було зведено у 1926-1927 рр. за проектом Людомила Гюрковича як костел Марії Магдалени. Конфесію храм змінив з приходом радянської влади. Ця ж влада зруйнувала святиню танком в 1973 році.
Магазин “Океан”. Фото 1980-х рр.
Магазин “Океан”. Фото 1980-х рр.
Усі інші будинки та об’єкти, що знаходяться на вул. Володимира Великого фактично є продуктами радянської епохи. Хоча простягатись від Кульпарківської аж до Стрийської вулиця почала ще в 1930-х рр., коли Кульпарків став частиною Львова. У 1946 році вулиця, як уже згадувалось, почала називатись вул. Артема. Хоча ще на мапах 1947 року позначено село Липники. До речі, залишки цього села ще донедавна можна було спостерігати по вулиці Янева, що веде до стадіону «Динамо».
Універмаг “Новий Цум”. Сучасне фото
Фактично ж, радянська влада взялася за розбудову вулиці Артема аж наприкінці 60-х рр., коли почав формуватись житловий масив «Південний». У 1973 році, коли було знесено кладовище, церкву та приватні будинки вулиця дещо змінила свої обриси. Нову дорогу було прокладено прямолінійно, а на місці старої сформувалась вул. Перфецького.
Загальний вид на вул. Володимира Великого. Сучасне фото
В 1970-х роках закладено парк «30-річчя звільнення Львова» зі ставком, знаний зараз як парк «Горіховий гай», а в 1978 році на його території відкрито дитячий кінотеатр «Орлятко». В тому ж році збудовано найвищу будівлю вулиці – будинок преси, іменований зараз великими літерами «Вільна Україна». Наприкінці 1980-х на розі з вулицею Княгині Ольги збудували найбільший за площею на той час в УРСР «Новий ЦУМ». Магазин «Океан», який завдяки своїй мозаїці є своєрідною родзинкою вулиці, постав у 1982 році.
Коли чех Петро Міколяш у 20-роках ХIХ століття прибув до Львова із західного краю Австро-Угорської імперії, тут налічувалося не більше десятка аптек: з розрахунку — одна на 25 тисяч осіб. Але незважаючи на таку скромну їх кількість, втиснутися у львівський фармацевтичний ринок було доволі складно. Щоби проникнути в це середовище, Петро Міколяш мусив дочекатися, поки вдова померлого аптекаря Леопольда Ренінга вдруге вийде заміж за нефармацевта, і лише тоді він зміг придбати в неї Переглянутиособисте право на відкриття аптеки, що дістала назву «Під зіркою».
Петро Міколяш
Будинок на вул. Миколая Коперника, №1. Саме тут знаходилась аптека «Під зіркою». Фото кінця ХІХ ст.
Та не самим ліками відома ця аптека. Найбільшою заслугою тутешніх фармацевтів було винайдення речовини, яка «освітила всю Європу». У 1853 р. завдяки старанням Йогана Зеха та Ігнатія Лукасевича з’явилась дивовижна речовина – гас. Також, розбагатівши з прибутків, що їх приносив даний заклад, родина Міколяшів вирішила розширити свої володіння та ініціювала будівництво поряд з аптекою розкішного пасажу, відомого як пасаж Міколяшів. Його проект розробили львівські архітектори Іван Левинський та Альфред Захаревич. Усередині пасажу, збудованого 1913 року, розташувалися магазини, ресторани, офіси фірм, кав’ярня, конференц-зал і товариство мистецтв. На жаль, під час Другої світової війни на пасаж впала бомба, що зруйнувала його повністю.
Пасаж Міколяша у 1901-1914 роках
Після смерті засновника аптеки добре відлагоджена справа перейшла до його сина Кароля, який додав у назву аптеки характерний епітет – «Під Золотою зіркою», а далі — до внука Генрика Міколяша, про якого й піде мова – одного з перших фотографів Львова, які створювали кольорові фотографії.
Генрик Міколяш – один із перших львівських фотографів, які робили кольорові фото
Генрик Міколяш народився 9 грудня 1872 р. у Львові. Початок захопленню фотографією варто шукати ще в дитинстві, адже коли йому виповнилось дванадцять років, батько подарував юнакові перший фотоапарат. Вивчав хімію та фармацевтику у Львівському університеті, який закінчив у 1896 р. з дипломом доктора філософії. Відомо також, що він любив музику – брав уроки співу в класі Валерія Висоцького, педагога Галицької музичної консерваторії у Львові.
У 1898 р. Генрик Міколяш одружився з Регіною Гостинською, яка розділила з чоловіком його любов до фотографії, бо сама вивчала малярство та готувалась стати вчителькою рисунку. Упродовж дванадцяти років подружнього життя Міколяші проводили спільні виставки, але після народження дочки Єви Регіна вирішила залишити творче життя і присвятити себе дитині та домашнім справам. Звісно, декілька років майбутній фотограф попрацював в аптеці «Під золотою зіркою», але родинна справа не була настільки близькою Генрикові, щоб присвятити їй усе своє життя.
Генрик Міколаш за роботою, 1910 рік
У 1901 р. Генрик поїхав у Відень на виставку «Камера-клубу», де зрозумів, що його справжнє покликання – фотографія. Уже наступного року роботи Генрика виставляли на Першій польській фотовиставці у Кракові. А 1903 року він здобув свою першу нагороду за участь у Першій слов’янській фотовиставці у Величці біля Кракова. Львів’яни також відзначили новоспеченого фотографа – його призначили керівником Клубу шанувальників фотомистецтва міста (невдовзі перейменований на Львівське фотографічне товариство). Міколяш не лише професійно займається фотографією, а й пише критичні книги у цій сфері (його бібліографія налічує шість книг і 53 публікації в періодиці), засновує журнал «Фотографічні повідомлення».
6. Книга Генрика Міколяша «Мистецтво прояви фотоплівки»
Від 1906 р. світлини Міколяша регулярно публікувала віденська фотоперіодика. Тільки 1908 р. Львівське фотографічне товариство організувало 94 лекції, демонстрації та вечори і два курси для аматорів. Нічого дивного, що того ж року фотограф остаточно покінчив зі своїм бізнесовим минулим, продавши знамениту аптеку Мар’янові Крижанівському. 1909 року Львівське фотографічне товариство одноголосно проголосувало за пропозицію надати Генрику Міколяшеві титул почесного члена товариства.
«Синя фляшка» – одна із найвідоміших фотографій Міколаша зроблена в техніці трирівневої «гуми», що дозволяла отримати кольорове зображення. Ця техніка була вельми популярна в мистецькому фото на початку ХХ століття.
Як фотограф він був майстром не тільки звичайної фотографії. З віртуозним вмінням Міколяш практикується також в модних у перших десятиліття минулого століття благородних методах фотозйомки, які були сполучною ланкою між чистою фотографією та графікою. Спочатку – тришарової «гуми» одно- і багатоколірних фото. Крім того, експериментував з кольоровою фотографією.
Генрик Міколяш «Дівчинка з морелями», 1910 рік
У 1920 р. знаменитий фотограф відкриває фотоательє у своїй віллі на вул. Понінського, 3 (тепер – І. Франка, 127). А через рік його запрошують очолити кафедру фотографії Львівської політехніки. Він практикується майже у всіх областях фотографії – від портретів та пейзажу до натюрморту. Завдяки таланту, працьовитості, багатим досягненням в галузі журналістики його вважають провідним представником Львівської школи фотографії, до якої входили, зокрема, Юзеф Сьвітковський та Яніна Мєжецка.
Будинок на вул. Івана Франка, №127 – власна вілла фотографа, тут також було його фотоательє
У післявоєнний період Генрик Міколяш продовжує активно працювати в улюбленій сфері. Його робота з камерою не обмежувалася лише фотозйомками. Він також був зацікавлений у будівництві доступного фотообладнання, сам проектує та створює декілька камер. 1924 р. його знову обирають президентом Львівського фотографічного товариства, з членами якого він організовує авторські та персональні виставки. На запрошення виставляє свої роботи за кордоном – у Будапешті, Парижі, Варшаві, Глазго, Лодзі. У 1930 р. Міколяш стає почесним членом Товариства шанувальників фотографії у Варшаві, а – членом капітули Польського фотоклубу.
Портрет Луції Кіпової роботи Генрика Міколяша. Фото 1920 року
Невдовзі Генрик Міколяш закрив свої фотоательє (мабуть, через початок світової економічної кризи) та перебрався з розкішної вілли по вул. Понінського в одну з квартир будинку по вул. Моджеєвської (тепер – І. Кокорудза). Від 1929 р. він почав уникати людей, а всі відзнаки й почесті, які сипалися на нього, як з рогу достатку, впродовж 1929-1931 рр., приймав заочно. Своє життя закінчив самогубством у літньому будиночку в Татарові над Прутом 20 липня 1931 р. До сьогоднішнього дня, не відомо точну причину цього відчайдушного кроку.
Пасаж Міколяша, робота Генрика Міколяша, 1906 рік
Фонтан з мармуровою фігурою німфи роботи Антонія Попеля у пасажі Міколяша, фотографія Генрика Міколяша, 1906 рік
Реклама аптеки «Під зіркою»
14. Фото Генрика Міколяша «Оголена з черепом», 1931 рік
Генрика Міколяша поховали на Личаківському кладовищі. Деякі із його фотографій можна побачити у Національному музеї у Вроцлаві (Польща).
У вівторок, 14 червня 2016 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. С. Крушельницької, 23) відбулась презентація нотного збірника “Василь Безкоровайний. Вокальні твори”. Почесними гостями цієї події стали онуки Василя Безкоровайного – Рома Стецьків-Лонґ і Андрій Стецьків з США, модератором вечора була Роксоляна Пасічник – старший науковий працівник музею.
Онуки Василя Безкоровайного – Рома Стецьків-Лонґ і Андрій Стецьків з США
Нотний збірник «Василь Безкоровайний. Вокальні твори» вийшов друком у видавництві державної організації «Всеукраїнський інформаційно-культурний центр». Це вже четверте, здійснене протягом кількох останніх років Сімферопольським міським науково-творчим товариством композитора Василя Безкоровайного видання його музики.
Cтарший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Роксоляна Пасічник
Спадщина цього українського композитора, диригента, піаніста, педагога, культурно-громадського діяча, який після Другої світової війни емігрував за кордон і проживав у США, тривалий час залишалася невідомою в Україні не лише широкому колу меломанів, а й музикантам-професіоналам.
Цікаву доповідь про творчість Василя Безкоровайного виголосила Ольга Осадця, кандидат мистецтвознавства, в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника.
Кандидат мистецтвознавства, в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника Ольга Осадця
Це видання стало можливим завдяки самовідданій праці авторів та упорядників нотного матеріалу – нащадків Василя Безкоровайного: внучатого племінника композитора, заслуженого працівника культури України Богдана Безкоровайного та його дружини, заслуженої артистки України, доцента кафедри вокального та інструментального мистецтва Кримського університету культури, мистецтв і туризму, відомої співачки Наталі Безкоровайної. Адже піднімаючи з архівів на поверхню спадщину митця, яка так довго залишалася недослідженою, світила не тільки численними пустками, а й обросла об’ємною неточною інформацією, вони змушені були займатися як своїм безпосереднім завданням – збиранням і редагуванням нот солоспівів Василя Безкоровайного, так і почасти відкривати в собі таланти детектива – в пошуках бракуючих ланок ланцюга, реставратора – складаючи з неповних, уривчастих, іноді «затертих» повідомлень цілісну картину, а також виявляти докладність історика, художню інтуїцію естетика, філософа. Інакше справді неможливо вибудувати обґрунтовану панораму його вокальної творчості, як і творчого доробку в усьому обсязі.
Внучатий племінник композитора, заслужений працівник культури України Богдан Безкоровайний
У нотний збірник «Василь Безкоровайний. Вокальні твори» увійшло сорок сім солоспівів, чотирнадцять з яких: «Де ж ти, листочку?», «Затремтіли струни», «І сад зацвів», «І знов страшні чутки», «Калина», «На склоні гір», «Рожевий квіте», «Снишся мені», «Чари ночі», «Треба всюди приятеля мати», «Танго Стефи», «Вже прийшла весна», дуети «Чому з тобою ми не хвилі?», «І ми колись цвіли» вже видавалися за кошти автора, а тридцять три знаходилися в рукописах.
Заслужена артистки України Наталя Безкоровайна та концертмейстер Оксана Басса
Новий нотний збірник, в якому понад 180 сторінок, надруковано тиражем одна тисяча примірників за сприяння Міністерства культури Республіки Крим, Кримського університету культури, мистецтв і туризму та при фінансовій підтримці Роми Стецьків-Лонґ і Андрія Стецьківа – внуків композитора Василя Безкоровайного в пам’ять про своїх батьків – Неонілу Стецьків-Безкоровайну і доктора медицини Євгена Стецьківа.
Другою частиною презентації нотного видання став невеликий концерт з творів композитора. У виконанні заслуженої артистки України, доцента кафедри вокального та інструментального мистецтва Кримського університету культури, мистецтв і туризму, відомої співачки Наталі Безкоровайної, концертмейстер Оксана Басса, прозвучали солоспіви Василя Безкоровайного. Справжньою окрасою свята стали інструментальні твори композитора у виконанні відомих львівських артистів – Михайла Крижанівського (скрипка), Надії Квик (віолончель), Ольги Василюк (фортепіано) та лауреат міжнародного конкурсу Меланія Макаревич (фортепіано).
Приємним завершальним акордом вечора стали подарунки. Нотні збірники «Василь Безкоровайний. Вокальні твори» були подаровані музичним закладам Львова та Львівської області, а також всім гостям презентації.
Львівська мода початку XX століття мала особливий шарм, проте розвивалась у гармонії з загальноєвропейськими тенденціями.
У першому десятиріччі XX століття у європейській моді ще зберігся S-подібний силует жіночого костюму кінця ХІХ століття. Блузка з напуском спереду, тонка талія, розширена донизу спідниця, корсет – усе це надавало жіночій фігурі S-подібності. Ці змієвидні контури відтінювали різноманітні боа з хутра, тюлю, мережива, страусового пір’я.
На початку XX століття домами моди в Парижі керували чудові художники: сини знаменитого Ворта Ґастон і Жан, мадам Лафер’єр (у її салоні вдягалася Сара Бернар), мадам Шеруї, англієць Редферн (автор англійського костюму “таєр”), мадам Пакен, Жак Дусе, сестри Калло. Та з приходом блискучого Поля Пуаре мода зробила новий крок.
Поль Пуаре, близько 1913 року (джерело: https://uk.wikipedia.org/)
Пуаре відмовився від корсету і, на відміну від невибагливих форм сукні, які пропонували “реформісти”, зумів створити нову естетику простоти і вишуканості. Фантазію Поля Пуаре надихали екзотика, Схід і античність. В ескізах художника чергувалися японське кімоно, персидська вишивка, східні тюрбани з хутром і парчею.
Примадонна паризької сцени мадам Режан уперше з’явилась у вищому світі в манто від Пуаре – крою кімоно під гаслом “Конфуцій”. А в жовтні 1906 року дружину самого Пуаре – Денізу – побачили на хрестинах її доньки Розини без корсета, у вільному платті, що нагадувало грецький пеплос.
Пуаре зумів відкрити нову сторінку в історії європейської моди, та лише в 1909-10 роках він отримав визнання.
Західноєвропейські модні тенденції розвивалися й у столиці Галичини. Модерн (“сецесія”), повноправно ввійшовши у львівську культуру з 1900 року, виявлявся насамперед через архітектуру: фасади споруд, інтер’єри, вітражі, художній метал і дерево, оздоблювальна кераміка. Окремі елементи сецесійної архітектури стали прототипами зовнішніх форм одягу. Наприклад, дахи, піддашшя будинків, вежі та куполи сецесійних споруд мали певні аналогії у проектованих художниками жіночих головних уборах. Це помітили ще сучасники. Один львівський журналіст початку XX ст. порівнював фронтон і головний купол львівського залізничного вокзалу з “фризурою і капелюшком модниці”.
Видатні львівські письменниці, співачки, акторки стали в авангарді новітньої львівської моди: Соломія Крушельницька, Ґабріеля Запольська й інші. За декілька років Львів став сецесійним містом, подібно до Відня, Парижа чи Праги. Львівський журналіст писав тоді: “Від дамських туалетів, капелюшків і краваток до меблів і килимів – всюди на виставах сецесійна мода”.
Одним із провідних закладів, де готували фахівців зі сфери моделювання одягу, була Художньо-промислова школа у Львові. У 1901 році сюди прийшли вчитися сестри Ольга й Олена Кульчицькі, Зиґмунд Курчинський, Яніна Райхерт, Зиґмунд Бальк, Володимир Блоцький, Ян Гриньковський, Яніна Новотнова та багато інших, хто мали стосунок до мистецтва моди.
На Галичині в 1910-х роках працювало близько 92 промислових шкіл (різного спрямування).
Для доньок польської аристократії, високих урядовців і багатих купців діяла “французька ліцеальна школа п. Заґурської”, у програму навчання якої входило й ознайомлення з тогочасними засадами моди.
На вул. Зеленій, 8 містилася державна “женська фахова школа”, де навчали шиття, крою, моднярства, гаптярства, “кліпсування” тощо.
Найзначнішим досягненням шкільного кравецтва у Львові було створення спеціалізованої школи, яка мала займатися виключно проблемами художнього проектування та виготовлення одягу. У 1910-х роках на засіданні Товариства кравців у Львові було вирішено заснувати “Школу для учнів кравецьких”.
Львів, Кам`яниця на пл. Ринок, 32 , бл. 1911 р.
Однією з найфаховіших українських шкіл крою та шиття на початку XX століття у Львові був навчальний заклад в утвореній 1900 року художньо-промисловій спілці “Труд” (містилася на площі Ринок, 32). На місце “правительки” за конкурсом пройшла Марія Грен, яка з допомогою товариства вчилася мистецтва крою у Відні, а після повернення в 1902 році відкрила робітню суконь (згодом – і білизни).
Для вдосконалення фахових сил і надання молоді змоги навчитися кравецького та моднярського ремесла “Труд” відкрив бурсу для дівчат, де можна було опанувати один із фахів: 1) шиття та крою, гафту білого, гафту кольорового тощо; 2) шиття та крою суконь; З) виготовлення дамських капелюшків. Як згадував Степан Шах, “школа “Труд” вишколила і випустила в світ багато молодих кравчинь, як зі Львова, так і з околиць. А щоб позальвівські дівчата мали під час побуту у Львові відповідне приміщення, створено для них інтернат ім. св. Ольги, яким займалася… піонерка українського жіночого руху у Львові п. Марія Білецька”.
Родина Шухевичів: зліва направо сидять – Володимир (мол.), батьки Володимир і Герміна, Тарас; стоять – Дарія, Осип (батько Тараса Чупринки), Ірина (Володимир Шухевич (1849–1915) : біобібліогр. покажч. : у 2 ч. – Львів, 2004. – 204 с. – (Українська біобібліографія. Нова серія; Чис. 18, ч. 1)
У 1910-х роках товариство “Труд” організувало платні курси крою та шиття.
У 1904-05 роках “Труд” мав у своєму підприємстві такі відділи: робітню суконь; робітню білизни; салон мод; відділ гафтярський; відділ торговельний. Установа “Труд” була тоді найбільшим таким закладом не лише у Львові, але й на Галичині.
До І світової війни спілкою та школою жіночого кравецтва “Труд” керувала Герміна Шухевич (дружина видатного етнографа, автора “Гуцульщини” Володимира Шухевича та бабця славетного Романа Шухевича-Чупринки, команданта УПА). Після війни (1914-20) управителькою школи “Труд” була С.Олесницька; її продукція, за відгуками сучасників, “відзначалась артистичним кроєм”. Згодом при школі створили салон мод і дамських капелюхів, який вела Марія Драгомирецька (дружина письменника Льва Лепкого), яка опанувала фах модистки у Відні.
Сукня, пошита в ательє кооперативу “Труд”, 1937 р.
Сукня, пошита в ательє кооперативу “Труд”, 1938 р.
Крім “Труда”, була ще і друга школа крою та шиття, т. зв. “Кройка” (містилася при вул. Руській, 3), яку вело “Общество русских женшин” (його головою була пані Монцібович, дружина пароха села Куткір, а управителькою школи працювала чешка з походження Божена Гумецька, дружина управителя канцелярії Ставропігійського інституту).
Певну роботу в напрямку моделювання одягу, основ крою та шиття проводив Інститут для дівчат під протекцією сс. Василіянок у Львові. Велике значення для шкільного розвитку кравецтва та шиття мало і Товариство руських ремісників “Зоря” у Львові. Ознайомленню своїх членів із моделюванням одягу, кравецтва сприяв Кружок Українських Дівчат, створений у 1901 році.
Жіноча гімназія СС Василіянок, 1930 р.
На початку XX століття Товариство кравців у Львові було одним із найбільших товариств (понад 500 членів). У цьому товаристві в 1912 році була утворена окрема секція кравців дамського одягу. Були також у Львові й товариства шевців, моднярок і моднярів, фризієрів і перукарів, золотарів тощо.
У сфері моделювання одягу у Львові на початку XX ст. працювали переважно невеликі майстерні, дрібні підприємства з пошиття одягу, салони мод, а їх власників налічувалося близько 1250. Більшість таких підприємств належала полякам, німцям, євреям і українцям,
Згідно з архівними даними, працювали кравецькі робітні Антоніни Мазовецької, Амалії Штейн, Адольфа Саммера, заклад із виготовлення парасоль Лізи Кесслер, декілька мистецьких салонів мод (“Салон мод “Мак”, “Будинок мод” та інші), фірма чоловічого одягу на нинішньому проспекті Свободи, фабрика білизни “Кресполь” на вул. Стрілецькій (пл. Данила Галицького), фірма “Геліос” на вул. Пекарській, фірмовий магазин Берти Штарк “Андре” на пл. Маріяцькій, 9 (пл. Міцкевича) й інші.
Сторінка моди, “Нова хата”, липень 1925 р.
Сторінка моди, “Нова хата”, липень 1925 р.
Виготовляли також у львівських майстернях краватки, рукавички, білизну, ґудзики тощо. Досить поважно розвивалося ювелірне мистецтво.
Місцева преса початку століття подавала багато оголошень про продаж виробів із Відня, Варшави й інших міст Європи у львівських крамничках, про виготовлення чоловічого та жіночого одягу на замовлення в численних приватних ательє.
Серед найбільш знаних українських власників майстерень були Софрон Ференсевич, М.Кравецький, Василь Гресяк. Мали свої кравецькі робітні також Володимир Петрусяк, Василь Секунда, Теодор Станько, Володимир Петрусяк, Володимир Гнаткевич, Андрій Кобільник та ін. Була добре знана фабрика трикотажу Олени Мельничак.
Сторінка моди, “Нова хата”, жовтень 1925 р.
Сторінка моди, “Нова хата”, жовтень 1925 р.
Українські майстри-шевці мали свої майстерні майже при кожній вулиці у Львові (Михайло Горак, Володимир Карпінський, Дмитро Климович, Дмитро Клочко, Петро Колач, Степан Коцюбас, Іван Павлишин і багато інших). Українцям належала взуттєва фабрика “Пеллас” (Катерина Венгр).
Художнє моделювання Львова розвивалось у двох напрямках: західноєвропейському (орієнтація на паризькі та віденські будинки моделей) і національному. Досвідчені майстри костюму у створенні моделей одягу за народними мотивами йшли різними шляхами – традиційним і аванґардним. Кращі моделі львівських майстринь, творчо інспіровані народним костюмом, пропаґувались і мали визнання за кордоном. Важливо те, шо в ті роки моделі за народними традиціями виступали символом утвердження української нації у строкатому та багатонаціональному культурному житті Галичини. У контексті активних контактів із європейським культурним життям українські модельєри намагалися створити саме українську моду.
Сторінка моди, “Нова хата”, грудень 1925 р.
У ті часи українська мода, віддаючи данину світовим течіям, водночас шукала власні оригінальні шляхи. Зокрема, українські майстри звернули погляд на народні строї, декоровані вишивкою. І саме наприкінці XIX – на початку XX століття українська вишивка набула великої популярності. Протягом 1907-17 років в Україні близько мільйона вишивальниць і ткаль працювали як для своїх потреб, так і на продаж. Багато народних умільців об’єднались у кооперативи і товариства. Українська вишивка в той період отримала світове визнання (велика золота медаль на виставці в Турині, успіхи на виставках у Лондоні, Берліні тощо).
На Галичині, починаючи з 1892 року, за посередництвом львівського “Клубу Русинок” вишивку розглядали як один із найбільших виявів національного духу.
Художниця Олена Кульчицька, молоді роки
У професійну львівську моду народна стилістика проникла завдяки як популяризаторським акціям українських жіночих товариств, так і стилю модерн, що з 1900 року опанував Львів. У І900-11 роках у львівській сецесійній архітектурі з’являється відгалуження, яке в рамках цього стилю експлуатує традиції народного мистецтва гуцулів Карпат і ґуралів Татр. Завдяки праці таких архітекторів, як І.Левинський, К.Мокловський, Ю.Захаревич, О.Лушпинський, Г.Обмінський, Є.Ковач, постають споруди, стилістику яких мистецтвознавці визначають як “гуцульську сецесію”, “закопанську сецесію”, “гуцульсько-закопанський стиль”. Усе це впливає на естетичні уподобання суспільства, а відтак і на моду. Багато митців, зайнятих у моделюванні одягу, з більшим чи меншим захопленням звертаються до гуцульської народної формотворчості й орнаментики. Вже 1901 року у проектованих зразках жіночого одягу С.Дембіцький застосовує стилізовану народну орнаментацію (“гуцульсько-закопанську”). Ще одним львівським майстром, котрий віддав данину захопленню народною орнаментикою в моделюванні одягу, була Олена Кульчицька.
Без сумніву, значний вплив на поширення народного мистецтва в моді початку XX ст. мали актори львівських сцен. Зокрема, Соломія Крушельницька, яка власноруч прикрашала вишивками свій одяг – і не лише традиційні сорочки, але і європейські костюми та форми.
Відома львів’янка Соломія Крушельницька в подільському строї. Фото 1892 року. Джерело: https://uk.wikipedia.org
Особливою наполегливістю у пропаганді та створенні моделей одягу в українському стилі у Львові в 1910-х роках відзначалася фірма “Труд”. У 1912 році з нагоди виставки домашнього промислу в Коломиї спілка “Труд” (за посередництвом окремої депутації жіноцтва) передала в подарунок архікнягині Зиті (дружині архікнязя Карла Франца Йосифа) чудову шовкову, багато мережану ранішню сукню, в гарній “касетці” гуцульської роботи. Дарування відбулося 2 квітня у Відні. Архікнязь і архікнягиня, подякувавши за подарунок, із високою похвалою відгукнулися про красу й “артистичне викінчення” сукні, з цікавістю розпитували, хто і як довго вишивав цей одяг.
Отже, можемо говорити про повноправне існування львівської моди на початку ХХ століття як неповторної складової частини української школи моделювання одягу.
Подорожуючи зі Львова на південь в напрямку Сколівських Бескидів шлях пролягатиме повз сучасне село Деревач. Взявши до рук путівник можна знайти коротку замітку про городище ХІ – ХІІІ ст., яке буцімто десь тут розташоване.
Оскільки саме у Деревачі від 30–х років минулого століття проживає моя родина, то зрозуміло, що така історична довідка мене не влаштовувала і я вирішив пошукати глибше.
Отже, завітавши у львівські архіви та бібліотеки вдалось довідатись дещо більше, а насамперед можна з впевненістю на 99% зазначити на карті безпосереднє місце розташування городища з огляду на залишки земляних валів про які у своїх звітах згадували науковці та дослідники. Крапку у цьому питанні можна буде поставити лише провівши археологічні дослідження цієї території.
Отже, А. Czolowskі описуючи “Lwow za ruskіh czasow” вказує, що “…на узгір’ях над Полтвою багато років перед закладенням Львова існували поселення, в котрих жили і працювали люди. Тому важко припустити, що в князівські часи тут могла бути безлюдна пустка. Вже тоді неподалік в околицях існували поселення: Дзвенигород, Домажир, Щекотин, Страдч, Деревач і Рокитно, котрих “городища” до цих пір відшукати можна”. Тобто у 1891 р.
Олександр Чоловський
У період (1124 – 1144 рр.) городище Деревач входило до складу звенигородського князівства . За часів князювання Володимирка Звенигород зміцнив і укріпив своє міжнародне становище. Через місто проходили обози з товарами з різних давньоруських і іноземних міст, тут осідали приїжджі ремісники, вдосконалювались вироби місцевих майстрів і це зобов’язувало Володимирка розширяти торгівельні зв’язки. Від Звенигорода провадили військові шляхи до Теребовлі. До Галича війська ходили вздовж річки Боброк, на північ від Галича шляхом повз ріки Зубра та Щирка до Городка.
У 1126 р. проти Володимирка виступив його брат суперник Ростислав, що сидів того часу у Перемишлі. Володимирко намагався розв’язати суперечку миром і , як наслідок біля Щирця відбулись мирні перемовини. Не дійшовши згоди Ростислав рушив на Звенигород заручившись при цьому підтримкою Васильковичів та київського князя Мстислава. Ймовірно військо Ростислава проходило через землі, що оточували пограничне городище Деревач. Облога Звенигорода була не легкою оскільки місто було добре укріплене, а городяни не бажали відступитись від Володимирка і мужньо відбивали приступи військ Ростислава.
Починаючи з 1215 р. до заволодіння західними окраїнами Русі докладає зусиль князь Мстислав, котрого за воєнні звитяги й вдалу князівську кар’єру прозвали Удатним. На початку 1215р. він подався на південний захід, сподіваючись дістати в угорського короля Галич, але ця спроба була невдалою. Польський князь Лешко ще донедавна був союзником Мстислава, але відмовившись від претензій на захоплену угорцями Західну Галичину, запропонував угорському королеві Андрієві II виступити разом проти Мстислава. З самого початку перебіг бойових дій, які розпочалися восени 1219 р., проходив не на користь руських князів. Відразу ж після вторгнення ворога в західну частину Галичини Мстислава стали зраджувати бояри. При наближенні угрів проти нього повстало місто Городок. Мстислав був тоді з руськими та чернігівськими князями. Він послав Дмитра, Мирослава й Михалка Глібовича до Городка. У ході нетривалої облоги Городок здався ворогам. Дмитро відважно бився, але згодом відступив на річку Зубру де у городищі Деревач стояв із своєю дружиною Мстислав.
Галицько-Волинський літопис
У Галицько–Волинському літописі описана битва воїнів польського князя Лешка та військ угорського короля Коломана з раттю Мстислава Удалого під Городком: «Тоді ж Василь, дяк, за прозвищем Молза, застрілений був під Городком і [боярина] Михалка Скулу вбили, догнавши на [річці] Щирці. І голову йому вони одрубали, три цепи знявши золоті, і принесли голову його до Коломана». Після цієї невдачі Мстислав доручив волинським князям на чолі з молодим Данилом обороняти Галич, а сам зі своїми полками відійшов на річку Зубру (городище Деревач).
За часів правління Данила Галицького заселялись найближчі околиці княжого Львова. У літописі вказано: «день у день і вночі майстри всякі збігалися з татарщини – сідельники і лучники, тульники і ковалі заліза, міді і срібла; і було життя та наповнилися двори кругом города по полях і селах».
Король Русі Данило Романович. Фото з www.uamodna.com
Багатою була тоді фауна львівських околиць. Не тільки на лисів, зайців, оленів, вовків і диків, але й на ведмедів, бобрів та зубрів полювали колись під Львовом наші князі, а для пильнування ловецького звіра та помочі в ловах тримали окрему службу – козільників і сокільників. Ловами займались цілі села, які ще до наших днів вказують і характеризують певний рід занять поселенців, а саме : Сідельники, Козельники, Сокільники, Мідяки. Таким ж чином можна охарактеризувати особливості лісових масивів де водилась різного роду звірина: Зубра, Вовків, Бібрка, Білка, Медвежі, Лисиничі.
Але вже у 1259р. на вимогу монголо-татарського воєначальника Бурундая були розібрані укріплення Львова та багатьох інших городищ на Галичині. Згодом Львів був відбудований і вистояв після двотижневої облоги 1283 року, коли хан Телебуга повертався з походу на Польщу. Але пограбування військом Телебуги передмість Львова спричинили тотальний голод, тому впродовж холодної зими вимерло понад 12 000 людей.
Ще один спустошливий набіг літописець згадує у 1287 році. Ісидор Шараневич у “Монографії до історії Галицької Руси” звертає увагу на ” … багато місць пустих або покинутих в околицях Вербіжа аж до устя Щирки з Дністром. Згадуються покинуті ліси поблизу Львова. Покинуті села, корчми та дворища”.
Ісидор Шараневич
Отже можна припустити, що татарські погроми, призвели до того, що значна частина великого боярства була винищена чи емігрувала в сусідні землі. Ці процеси також стосувались і сільських жителів, котрі рятуючись від небезпеки знаходили собі притулок у лісах та горах де життя було безпечнішим.
Старі жителі села Деревач ще пам’ятають родину Деревацьких. Прізвище залишилось їм у спадок від городища Деревач. Їх прародичам мабуть судилось жити на рідних землях. Як звичайні селяни вони оселились в долині річки Зубра, котра ще не раз давала їм прихисток від набігів кочівників зі сходу.
Розвідкою О. Ратича у 1956 р. було обстежене городище, “… розташоване на лівому березі р. Зубри, на узліссі між с. Деревач і Раковець на відстані 140 м на схід від села, де помітні слабкі сліди земляних валів”.
Антоній Петрушевич
Але мені видається, що розташування городища на лівому березі річки Зубра, виглядає дещо дивним, оскільки обидва села розташовані на правому березі Зубри. Думаю, що тут була допущена похибка при редагуванні тексту і йдеться власне про правий берег річки. Не знаю, чи О. Ратич вважав за необхідне ознайомитись з усіма джерелами щодо городища у Деревачі, але мабуть, прочитавши одне з них, він вирішив провести візуальну розвідку на місцевості. Швидше за все він скористався висновками В. Januszа, котрий у праці “Zabytkі predhіstorіі Galіcjі Wshodnіej” 1918 р. згадує село Раковець, “…що граничить з присілком Деревач, у якому збереглись сліди городища”.
Монахи василіани у своїх описах згадують дещо інше місце. У шематизмі провінції св. Спасителя (1867 р.), в описі Добрянського монастиря вказується, “що землі василіян у 1729 р. закінчувались при дорозі Стрийській та горбочку Городище званому”. Ісидор Шараневич у своїй праці: “Изследования на поле отечественной географии и истории” також згадує про городище “… недалеко Щирця коло монастиря Добрянського”. А.С. Петрушевич на сторінках літературного збірника “Свободная Галицко-Русская летопись” описує монастир в Добрянах, де згадує городище, підкреслюючи : “Чи не стояв на цьому місці древній город Деревач, якого назва дісталась великому лісові”?
Бартоломей Зиморович (1597-1677) – бургомістр, історик, поет, один з провізорів шпиталю Святого Духа.
Про гору Деревач згадує польський поет і хроніст Бартоломей Зиморович – автор історіографічних праць латинською мовою. У збірці«Селянки нові руські» (1663р.) він відтворює вірування, обряди та побут галицького села. Дослівно – «sielanka»- це віршований стиль, який оснований на піснях пастухів у вигляді ліричного монологу. У текстах автор часто поєднує реальні події зі світом міфології. До прикладу у селянці «№ 12 – Zezuli Syn» мова йде про пастуха – скотопаса, котрий:
У праці: «Leksykalne i słowotworcze zróżnicowanie cerkiewnosłowiańskich psałterzy redakcji ruskiej z XI-XIX wieku» подається пояснення до топонімів вживаних у селянках Б. Зиморовича. Тут Деревач – гора покрита лісом. У другому випадку Деревач – присілок села Хоросно Старе. Відомо, що Шимкова гора де власне й розташовувалось городище, вкрита лісом , а її частина на кадастровій карті та й в описах границь села Кугаїв, згадується як Деревач гора. Отже пастух присів собі при Деревачу, коло кошари і пасіки, що впродовж років мав Лук’ян старий. Також тут наголошується, що його (Лук’яна ) тут до цієї пори не бачило смертельне (недоброзичливе) око. Тобто місце цілком безпечне.
Чудовий краєвид від узлісся Борове на плато Шимкова Гора, або як вказується у інших джерелах Деревач Гора де ймовірно було розташоване древнє городище. На передньому плані болотиста долина річки Зубра.
Також згадується:
… krzyształową wpołudniekrynicą,
Ktoraprędkowynikazopoczystejspary.
Ймовірно кришталева на півдні криниця, що швидко витікає з під опочистої шпари – це мабуть сучасне джерело у Новосілці.
У іншій селянці «№ 15, Kozaczyzna» якийсь Дорош розповідає що:
У польському словнику XVII ст. слово zasiecz трактується як військовий оборонний вал. Зрозуміло, що Дорош зі свєю челяддю (родиною) та оборою (домашніми тваринами) врятувався від бурі (татарської навали) саме за валами городища Деревач.
Оборонний вал городища Деревач . На задньому плані долина річка Зубра.
Оборонні вали в горішній частині городища Деревач.
Термін “територія” походить від латинського – territorium — область, або від terra — земля. Власне, від древнього «города Деревач» залишилась лише велика територія. Топонім Деревач зберігся у назві лісового масиву, що розкинувся на досить великій площі: від Поршни та Загір’я на півночі і до Добрян та Хоросно на півдні і від Милошович та Підсадок на заході до Кугаїва та Раковця на сході.
До прикладу, частину лісу, що належала до Поршни та Нагорян, зазвичай, називають Кирничанським. У наш час тут розташоване невелике поселення з однойменною назвою, а загалом топонім Кирнички пов’язаний з гідрологічними особливостями даної місцевості – витоками великої кількості природніх джерел. Інша частина лісу, що межує з Вінявою та Берегами ще донедавна носила назву «жидівський ліс». Мабуть, через приналежність його власника Абрагама Люфта до Мойсеєвого віросповідання.
Територія лісового масиву Деревач (Derewaczer Waldung). – фрагмент карти -шкіц з колекції А. Шнайдера. Період друга половина XVIII ст.
Значно раніше цей лісовий масив був у королівській власності, належав до Щирецького війтівства і називався «Королівський ліс Деревач». Саме з королівської волі надавались привілеї на використання твердого дерева та хмизу. Про це свідчить перша офіційна письмова згадка про Деревач. 26 січня 1561 р. у Вільнюсі. «На прохання Львівського конвенту домініканів, король Сигизмунд ІІ своїм розпорядженням дозволив жителям села Кротошин, що належить до цих же домініканців, збирати сухий хмиз у королівському лісі Деревач, Львівського староства, наказуючи теперішньому та усім майбутнім Львівським старостам довічно зберігати за мешканцями вказаного села надане право».
Село Деревач розташоване на щиті великого узгір’я з максимальною висотою 377 м над рівнем моря. В народі цю вершину називали Висока Гора – віднога Подільської височини. Житлова забудова розкинулась по обидва боки від гостинця, що провадить від Львова до Стрия. Мабуть, не випадково, шлях проходить по плоскому вододілу між лівими притоками Дністра – Зуброю та Щиркою і прямує на південь.
Краєвид на північну частину села Раковець з Іванової Гори. В долині з лівого боку територія Стависько, з права Підболоття. На задньому плані Шимкова Гора (Деревач гора) . Частина лісу вкрита чагарниками після вирубки . У підніжжі гори на терасах ще донедавна розташовувались городи селян. У далекому минулому це ймовірно скарпи городища де стояли частоколи. Навесні цього року вали городища були розрівняні за допомогою бульдозера, приватним власником ділянки. З лівого боку від Шимкової гори простягнулась долина Медвежі, з права болотиста місцевість Янів потік (Гайдукова долина).
Завдяки зручному розташуванню місцеві жителі мають чудову нагоду милуватися краєвидами довкола села. Завжди, коли повертаюсь у світ мого дитинства, відчуваю приємну тривогу, впевнено крокую по землі моїх прародичів, намагаюсь помітити зміни у місцевому ландшафті, які відбулися впродовж року. Мене ніколи не покидає думка про минуле, адже на нашій землі відбувалось стільки важливих подій. Мабуть, десь у небесах зберігся калейдоскоп подій, але на жаль, людині не під силу у нього заглянути. Хоча, ознайомившись з дослідженнями, що були проведені науковцями, можна відтворити в своїй уяві картини з минулого.
Сьогодні, 16 червня 2016 року, о 16.00 у Львівському музеї історії релігії (площа Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки атеїстичних пам’яток під назвою «Атеїзм, комунізм, тоталітаризм: минуле».
1973 року на музейній мапі Львова з’явилася нова культурологічна установа – Музей історії релігії та атеїзму, – структура, створена львівським обкомом партії та облвиконкомом. (Це був другий атеїстичний музей в СРСР після Ленінградського). Його розмістили в приміщенні костелу та монастиря ордену домініканців, пам’ятки архітектури XIV–XVIІI століть. Основна мета– «сприяти комуністичному вихованню.., ідейно впливати на свідомість людей, виховувати в них марксистсько-ленінський матеріалістичний світогляд». Система здійснювала політику, яка поєднувала матеріальні й соціальні стимули з ідеологічними й естетичними обмеженнями. Тобто, з одного боку, витрачались кошти на потреби збереження національної культури, а з другого – ця культура зазнавала деформацій і працювала на радянську пропаганду.
Руйнування церковної дзвіниці у Макіївці на Донеччині (саму церкву перетворено на клуб), 1929 рік
Створивши музей для пропаганди атеїзму на прикладі культових пам’яток, влада мимоволі зробила велику послугу для музейної справи, зберігши ці предмети у фондах музею. Таким чином залишила живою релігійну думку у Львові, до певної міри нівелювавши початковий ідеологічний задум.
Погруддя Леніна
1989 року розпочався новий етап історії музею: докорінно перебудовується експозиція, у назві науково-освітнього закладу зникає слово «атеїзм». Це були перші паростки декомунізації. Сьогодні Львівський музей історії релігії – єдина установа в Україні, яка виконує функції «скарбниці релігійних пам’яток та релігійної думки».
Актив осередку безбожників 13-тої школи м. Києва
За час існування музею в радянський період було зібрано велику кількість атеїстичних пам’яток (і не тільки), які є документальними доказами злочинів комуністичного режиму. «Вони і стали основою для створення виставки «Атеїзм, комунізм, тоталітаризм: минуле»», – зазначає куратор Надія Полянська і продовжує: «Виставлені пам’ятки експозиціїрозділені на два періоди: перший – це міжвоєнний, тут представлені атеїстична преса, документальні фотографії; другий – часи брежнєвського застою (коли й було створено музей,) і тут бачимо ширший комплекс пам’яток – живопис, скульптура, архівні матеріали, фотографії старої «атеїстичної» музейної експозиції. Окремої уваги заслуговує архівний документ – дефектний акт 1987 року про пошкодження барельєфів із зображеннями К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна відвідувачем музею».
Антирелігійна пересувна виставка на Полтавщині. 1929 р.
Ще раз осмислити і, можливо, назавжди перегорнути одну із страшних сторінок в історії України – панування комуністичної системи з її ганебними наслідками – намагалися автори виставки «Атеїзм, комунізм, тоталітаризм: минуле», презентація якої відбудеться у четвер, 16 червня, о 16 годині, у Львівському музеї історії релігії, що на площі Музейній, 1.
Відвідати експозицію можна до 31 серпня 2016 року.
Надія ПОЛЯНСЬКА, Олена МАЛЮГА наукові співробітники Львівського музею історії релігії
Однією з перлин, так званої «Золотої підкови Львівщини» можна по праву вважати Підгорецький замок. Ця унікальна пам’ятка архітектури пізнього ренесансу є одним із найкращих в Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями. Однак туристів, котрі беруться сміливості відвідати замок, окрім захоплення чекає ще й велике розчарування – на жаль побачити інтер’єр палацу, окрім що підземелля, є поки неможливим, оскільки внутрішні зали закриті на реконструкцію, яка невідомо коли завершиться. Однак, велика підбірка давніх світлин дає нам можливість побачити, як виглядав інтер’єр Підгорецького замку сто і більше років тому.
Золота Зала Підгорецького замку. Листівка 1901 року
Жовта Зала Підгорецького замку. Листівка 1906 року
Замок було збудовано протягом 1635–1640 років під керівництвом архітектора Андреа дель Аква за вказівкою коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. Службові приміщення утворювали квадратний двір з терасою, пристосованою до оборони. З трьох боків палац був оточений глибоким ровом, з північного боку, зверненого до долини, він мав гарну терасу з балюстрадою і скульптурами. До замку в’їжджали через велику браму — портал з двома колонами. Мармурова таблиця на брамі зустрічала гостей латиномовним написом: «Вінець ратних трудів — перемога, перемога — тріумф, тріумф — відпочинок».
Інтер’єр Золотої Зали Підгорецького замку. Фото 1909 року
Інтер’єр Золотої Зали Підгорецького замку. Фото 1909 року
Інтер’єр Золотої Зали Підгорецького замку. Фото 1912 року
Вже своїм зовнішнім виглядом замок-палац вражав своїх сучасників, однак ще більше вражень він справляв на тих, кому пощастило потрапити всередину. Інтер’єри Підгорецького замку вражали своєю красою і пишнотою. Внутрішні зали були тематичними та мали такі назви як Китайська, Золота, Лицарська, Зелена, Дзеркальна та Мозаїчна.
Інтер’єр Зеленої зали Підгорецького замку. Фото 1912 року
Інтер’єр Китайської зали Підгорецького замку, ймовірно, слід визнати найкращим інтер’єром у стилі шинуазрі на теренах тодішньої України. Окремо зберігалися речі, що належали королю Яну ІІІ Собєському, який між іншим теж володів цим замком та провадив його масштабну реконструкцію.
Північна стіна Зеленої зали Підгорецього замку. Фото 1880 року
Розглядаючи столітні фото інтер’єрів палацу, помітно, що картини на стінах доволі схожі на всесвітньо відомі усім роботи. На жаль, оригінальних робіт в замку ніколи не було, однак прямі копії з робіт Рафаеля, Рубенса, Тіціана, Караваджо справді прикрашали стіни кімнат. Також тут висіли картини польського художника Чеховича, полотна Якоба де Баана на історичні теми — «Облога Смоленська» і «Прийом шведських і бранденбурзьких послів Володиславом IV». Навіть їдальню прикрашали портрет гетьмана Конецпольського на стелі та 72 портрети видатних політичних та духовних діячів, а також чорний мармуровий стіл, на якому хрестили короля Яна ІІІ.
Столова зала Підгорецького замку. Фото 1909 року
У 1728 році тодішній власник замку Вацлав Жевуський розпочав реконструкцію в ході якої палац став триповерховим. Нові зали були наповнені великою колекцією цінних картин та старовинної зброї, яку зібрав сам Жевуський. Деякі речі для Підгорецького замку були запозичені в його недалекого сусіда – Олеського замку. Також, в середині палацу тоді діяли друкарня й театр.
Інтер’єр Столової зали Підгорецького замку. Фото 1912 року
Дещо збідніли колекції замку після смерті Вацлава Жевуського в 1779 році . Спочатку частина майна була розпродана на 3 аукціонах. Згодом управитель замку Ремішевський розпродав значну кількість цінностей.
Дзеркальна зала Підгорецького замку. Фото 1910 року
У 1867-1903 роках замок був відреставрований завдяки Євстахію Сангушку. Саме на цей період припадає значна кількість світлин інтер’єру палацу, які ми маємо можливість розглянути.
Багряна зала Підгорецього замку. Фото 1909 року
Багряна зала Підгорецього замку. Фото 1910 року
Багряна зала в Підгорецькому замку. Фото 1880 року
А от в час Першої світової війни замок двічі пограбувала російська армія, добряче понищивши внутрішнє оздоблення. Однак це був не найгірший сценарій для будівлі, оскільки замок перебував на лінії фронту і йому взагалі загрожувало знищення, однак сам генерал Брусилов попіклувався, щоб замок було збережено.
Піч в Дзеркальній залі Підгорецького замку. Фото 1909 року
Та як би не було пограбовано Підгорецький замок під час війни, того що в ньому залишилось вистачило щоб в міжвоєнний час тут діяв приватний музей князів Сангушків. Останні значно попіклувалися, щоб напередодні вибуху Другої світової війни евакуювати більшу частину колекції замку, зокрема у Сан-Пауло в Бразилії, тож якщо колись завітаєте в тамтешній музей, то знайте звідки їхня добірка цінних експонатів.
Каплиця в Підгорецькому замку. Фото 1909 року
1940 року, після приходу радянської влади, замок-палац передали Львівському історичному музею. Під час радянсько-німецької війни палац сильно постраждав. 1945 року замок розграбували військові Золочівського гарнізону. 1947 року музей закрили, а 1949-го в ньому влаштували санаторій для хворих на туберкульоз.
Китайський Кабінет в Підгорецькому замку. Фото 1910 року
У 1956 році в замку сталася велика пожежа, яка знищила більшу частину внутрішнього оздоблення. Були проведені відновлювальні роботи, але туберкульозний санаторій для хворих залишався в замку до часів незалежності України.
Амфіляда в Підгорецькому замку. Фото 1909 року
1997 — стався переломний момент у історії замку — завдяки клопотанням громадськості та праці Бориса Возницького Підгорецький замок передали Львівській галереї мистецтв. Того ж року створено благодійний фонд відродження замку на чолі з Б. Возницьким. У фондах галереї збереглися 85% речей із замку, які планують туди повернути, а відновлений палац перетворити на музей інтер’єрів. Однак, станом на сьогодні замок зачинено на реставраційно-відновлювальні роботи. Для огляду доступні лише навколишні території та фасад.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
polona.pl
https://uk.wikipedia.org/wiki/Підгорецький_замок
Władysław Łoziński. Życie polskie w dawnych wiekach
Людина-ренесанс – так називали Романа Весоловського його друзі. Тонкощі юриспруденції, подорожі, але найбільше Романа цікавили експерименти з фотографією.
Народився польський митець у Львові в 1907 році. Вчиться в університеті Яна Казимира ( тепер ЛНУ імені І. Франка) на факультеті права. Весоловський також займається музикою, грає чи не на всіх інструментах, проте найбільшим захопленням і справою його життя стає фотографія.
Королівська кам’яниця, Львів, 1938, фото Романа Весоловського
Костел Францисканок, Львів, 1938, фото Романа Весоловського
Санаторій каси хворих,1930, фото Романа Весоловського
В тридцятих роках бере участь у різних конкурсах та виставках фотографії у Львові. Експериментує з різними техніками фотографії – ізогелія (зображальний прийом в художній фотографії), хеліобром та фотомонтаж.
Львів, 1930-ті, фото Романа Весоловського
Львів, 1930-ті, фото Романа Весоловського
Роман Весоловський зробив чимало унікальних світлин передвоєнного Львова. В його об’єктив потрапляють як архітектура і природа, так і обличчя львів’ян в передчутті війни.
Львів, 1930-ті, фото Романа Весоловського
Львів, 1930-ті, фото Романа Весоловського
Навіть в час німецької та радянської окупацій Весоловський не покидає фотографії. Митець фільмує руйнування рідного міста.
В 1944 році він робить фотографічну документацію міста для відділу урбаністики Львівського магістрату.
Руйнування Львова під час війни, фото Романа Весоловського
Руйнування Львова під час війни, фото Романа Весоловського
Руйнування Львова під час війни, фото Романа Весоловського
Львівська тематика так і залишиться однією з найголовніших у творчості Романа Весоловського. Він тонко передавав кадром дух і специфіку місця через деталі архітектури. В свої працях часто використовував сильний контраст чи світлотінь. Взагалі любив експериментувати зі світлом і настроєм кадру. Найемоційніші, власне, виходили фото атмосферних явищ. «Завжди мене захоплювали, – казав фотограф, – такі мотиви, з яких можна видобути структуру, фактуру, трьохвимірність і відкрити внутрішнє життя».
Львів, 1930-ті, фото Романа Весоловського
В червні 1945 року, під час репатріації польського населення, Роман Весоловський разом з сім’єю назавжди покидає Львів і переїжджає до Кракова. Там продовжує фотографувати, бере участь в різних фотопроектах, фільмує повоєнну Польщу. Його світлини використовують як ілюстрації до численних книг, публікують в фотоальбомах і як відкритки. Роман Весоловський проводить кілька власних грандіозних виставок. В 1967 році отримує титул кращого фотографа від Міжнародної федерації фотомистецтва.
Роман Весоловський, на відкритті своєї виставки в Кракові, 1989 рік
Афіша виставки фотографій Романа Весоловського
Серце Весоловського перестає битись у 2000 році в Кракові. А в 2007 році відбулась посмертна виставка кращих робіт фотографа – Під назвою «Львів-Краків-Нова Гута»(«Lwów – Kraków – Nowa Huta»), також виставки присвячені суто львівському періоду. Роман Весоловський ніколи не повернувся до свого улюбленого Львова, проте місто так і залишилось головним джерелом його мистецького натхнення.
Олена Серпень, або українська патріотка з Німеччини
Вчора, 14 червня 2016 року, в приміщенні книгарні “Є” (проспект Свободи, 7) відбулася творча зустріч із Оленою Серпень на тему «Як змінюється бачення України в Німеччині в зв’язку з подіями останніх років».
Олена Серпень – митець, виконавець пісень, громадський діяч, активіст Спілки українців у Штутгарті, фаховий журналіст (закінчила Донецький державний університет) та дипломований медичний працівник (навчалася в Університеті Манчестеру).
На фото (зліва направо): Леся Кічура, Діана Гайворонюк та Олена Серпень.
З 1999 року мисткиня мешкає за кордоном (перші 6 років – в Англії, останні понад 10 – в Німеччині) і займається активною громадською діяльністю. Цими днями вона приїхала до Львова, щоб об’єднати 2 приємні для себе події, а саме – зустріч із друзями і прихильниками та участь у фестивалі «Миколайчук-Фест» з нагоди 75-річчя легендарного актора. Сам фестиваль відбудеться у Вижниці на Буковині впродовж 15-18 червня.
Захід у книгарні пройшов в затишній і майже сімейній атмосфері. Гості зустрічі – а ними виявилися люди різного віку та занять – жваво ставили запитання та цікавилися життям львів’янки в Штутгарті.
Програма зустрічі була логічно розділена на тематичні блоки переходами між якими слугували пісні у виконанні пані Олени.
А виконання під акомпанемент гітари українського перекладу «Колискової» на слова Раймонда Паулса (із телефільму «Довга дорога в дюнах») викликав шалену зливу позитивних емоцій, тож присутні співали разом із гостею.
Олена Серпень
Конкурсна програма фестивалю «Миколайчук-Фест» буде складатися з трьох номінацiй – пiсня, вiдеоролик на патрiотичну тему та кiно.
Олена візьме участь у двох номiнацях – ролик та пiсня, яку вчора також презентували в рамках проекту «Привіт на Схід» на ФМ Галичина.
Олена уже сьогодні готується до участі на Першому Всеукраїнському фестивалі «МИКОЛАЙЧУК-ФЕСТ», який відбуваєтьсяв день 75-річчя Івана Миколайчука.
Тож побажаємо львів’янці успіхів упродовж усіх фестивально-конкурсних днів!
P. S. Після повернення до Львова представники львівських ЗМІ матимуть чимало запитань до учасниці цього дійства. І чекаємо щасливого повернення!
У теперішній час нікого не здивуєш бажанням не одружуватися, брати позику в банку задля власних потреб та грати в боулінг на вихідних. Однак життя львів’ян періоду 1400 – 1900 років керувалося різними законами, що забороняли вище перераховані речі.
Грошова одиниця копа
Зокрема, у 1401 році була видана ухвала, згідно з якою започатковувався парубочий податок. Наші предки дбали про демографічний ріст тож усіх неодружених і тих, хто не бажали мати власне потомство, записали в один список та ухвалили податок, що в народі називали ‘биковим’: чотири копи щорічно з голови.
А починаючи з 1411 року неодружені міщани, які не мають нерухомості, мусять щорічно платити до міської каси ‘арбітрум’ по чотири копи грошів. Згодом цих людей не допускали до міського права, а отже вони не могли бути заробітчанами та їм не дозволялося торгувати. Хіба їх брали на поруки двоє гідних громадян, які гарантували, що вони протягом року одружаться і набудуть нерухомості.
Макарій Тучапський, єпископ руський
Здавна Львів був відомий поєднанням різних культур, однак 1505 року він зазнав нової слави, ставши єдиним місцем християнського світу, де поєднувалися три архієпископські столиці: латинська, вірменська і руська. Латинський та вірменський єпископи були тут давно, і в цей рік вперше з’явився руський, яким був Макарій Тучапський.
Павло Кампіан, засновник першого банку у Львові
Каплиця Кампіанів
Не дивним є те, що велика кількість податків та незаможність населення сприяли розвитку лихварства. Павло Кампіан 1599 року заснував при львівській Катедрі перший побожний банк ‘Monti Pietatis’(гора милосердя) і Братство Милосердя. Фактично їх можна назвати першим львівським банком та першим ломбардом. Найбідніші люди не сплачували відсотки взагалі, для інших у позику можна було взяти 100 злотих під заставу на півроку 4%. Доки не збудували спеціальний будинок, активи банку зберігалися в каплиці Кампіанів. Тож ця каплиця є найдавнішим у Львові банківським приміщенням.
Стрілецьке братство у Львові
1610 року на вимогу Стрілецького братства було заборонено тримати у приватних будинках утримувати кегельбани – гру в кулі й диски, хіба що лише серед домашніх. З цього випливає, що право надавати кегельбани для громадськості було лише у Стрілецького братства.
Не пасли задніх і єзуїти. За міськими мурами на відстані від єзуїтської колегії місто мало власну корчму та броварню. Однак вони заважали єзуїтам тому вони подали скаргу королю у якій йшлося про те, що дим із броварні псує зовнішній вигляд костелу та псує культурні оздоби, а музика та галас з корчми заважає духовному спокої. Тож єзуїти вимагали видати наказ, згідно з яким місто віддає їм броварню та корчму, а взамін отримує кам’яницю в центрі міста. З 1645 року єзуїти володіли корчмою та броварнею, які залишилися на тому ж місці, що й раніше. А дим та галас їм уже не заважали, адже взамін вони отримували досить хороший прибуток.
Шпиталь Піярів
31 липня 1853 року засвітилася перша гасова лампа у шпиталі Піярів на Личакові під час операції Владислава Холецького. А згодом шпиталь Піярів купує у спілки Лукасевич-Міколяш-Зег 500 кілограмів нафти. Це була перша у світі нафтова оборудка.
Жінки у штанах
У 1911 році громадськість сколихнула стаття у львівській газеті ‘Нові моди’, яка писала про появу у Львові першої жінки в штанах. Надалі це не було дивиною, адже під час Першої світової війни жінки досить часто допомагали чоловікам.
Тож багато тепер звичних для нас речей колись вважалися неприйнятними та підлягали покаранню. А етнічна різноманітність лише сприяла цьому.
Автор теорії відносності, німецький фізик Альберт Айнштайн говорив, що “Бог не грає в кості”. І хоч тут йдеться про зовсім різні речі та сенси, але львів’яни у давнину дуже часто випробовували долю, граючи саме в кості. Більше того, робили це дуже затято і запекло: з краплинами поту на чолі і напруженою правицею на руків’ї зброї. Подобатися усім такий різновид азарту не міг, а тому в війну з любителями ходити по лезу ножа, була змушена вступити влада, яка й спробувала виставити свої правила гри. Так і вийшло, що львівський магістрат заборонив те, що давньогрецький філософ Аристотель сприймав і трактував як специфічний різновид наукового пошуку, метод пізнання світу.
Гральні кубики в давнину. Фото з http://photo-lviv.in.ua/mif-pro-lviv-azartnyj/
Історія азарту мабуть лише на трішки поступається правом старшинства своїй сестрі – історії людства. Випробовувати долю та власне щастя в азартних іграх люди почали віддавна. Знахідки зі сфери азартних ігор траплялися археологам, котрі вивчають найдавніші культури і цивілізації, в тому числі і на наших територіях. У давніх греків, в системі вірувань яких долі корились навіть олімпійські боги, азартні ігри трактувались як механізм пізнання світу, примх і волі долі. Принаймні так це бачив філософ-систематизатор Аристотель.
Навіть давні греки грали в кості?! Фото з nightofgame.com
Поява азартних ігор у Львові мала свої особливості. Однією з них було намаганням обмежити їхній вплив на суспільство державою, або місцевою владою, через залучення механізмів з правового поля. Як наслідок, любителі азартних ігор мусили жити за принципом “tibi et igni”, тобто довіряти вони могли лише один одному, і то не завжди. Будь-який спалах інформації про їхню активність в сфері азартних ігор, міг мати наслідком жорстке покарання.
XIV століття називають часом проникнення та популяризації на наших теренах нової гри – костей, або кубиків. Що цікаво, вже з кінця того самого століття з послідовниками нового захоплення ведеться боротьба. Влада, як релігійна, так і світська, запалили червоне світло. Світській владі ця затія була невигідною альтернативним перерозподілом грошових потоків, атмосферою таємничості і закритості та локальними сутичками між гравцями на цьому ґрунті. Церква сприймала і трактувала цю гру в контексті приниження Ісуса Христа, адже ніби саме в кості солдати розігрували його одяг після розп’яття.
Зосереджені азартні гравці. Фото з sv.wikipedia.org
Роковим, в плані правового урегулювання становища гравців у кості, став 1387 рік. Саме тоді, чи не вперше у Львові, з’явився закон про заборону відповідної гри. Перед святом мучеників Фабіана і Себастяна, магістрат міста прийняв відповідний документ. Ним було накладено табу на гру в кості в межах мурів міста. При цьому, під покарання підпадали як розіграші великих сум грошей, так і незначних пулів.
Джузеппе Креспі. Гравці в кості. Фото з www.360doc.com
Особливо цікавою виглядала санкційна політика та покарання зловмисників, адже воно було передбачено як для учасників гри, так і того, хто створив умови для неї. Так, зокрема, господар будинку, в якому відбувалась гра, разом зі своїми гостями-учасниками, повинні були заплатити 48 грошів. Окремого збитку зазнавав переможець, який мав віддати усе вигране під час гри.
Караваджо. Шулери, 1596 рік. Фото з news.uklon.com.ua
Але на те азартні гравці азартні, аби зберігати вірність грі до останнього, не зважаючи ні на заборони, ні на погодні умови. Що ж їм тоді заборона на рівні міської влади зі штрафом? Але і на таких влада мала засіб, особливо коли мова йде про організаторів. Адже якщо господаря було вдруге підловлено на лояльності до любителів пограти у кості, його чекала значно суворіша кара, аніж першого разу. Тепер його могли позбавити усього майна, яким він володів. Аналогічний припис діяв і стосовно шинків, які були своєрідними центрами гри в кості, нашими казино давнини. Якщо в когось у шинку тричі заставали гравців в кості, господар ризикував втратити право на шинкування.
І навіть козаки любили азартні ігри. Фото з gazeta.ua
Такою ситуація з азартними іграми існувала до XVIII століття, доки жила Річ Посполита. Такою вона, зрештою, залишалась і потім. Монархія Габсбургів також не послаблювала лещат контролю за азартними гравцями. Попри це, кості надалі залишались поширеною та популярною грою. В Речі Посполитій ця гра асоціювалась з представниками різних середовищ, але перш за все з солдатами та міщанами низького соціального стану. Інша цікава річ, що навіть попри заборони, кості були настільки популярними, що у той час шахраїв в цій площині називали “костерами” і лише з XVI століття це слово почало витісняти більш відоме сьогодні “шулер”.
Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – С. 73 – 79.
Pamiętnik dziejów Polskich. Z aktów urzędowych lwowskic, rękopismów / zebrał X. Sadok Barącz. – We Lwowie: W drukarni Zakładu Narodowego im. Ossolińskich, 1855. – S. 2 – 3.
Боса, у самій сорочці жінка сидить на великому стільці. Тримає батога, а біля її ніг плазує чоловік із висолопленим язиком. Це — композиція картини “Бестія” Бруно Шульца із Дрогобича. Гравюр із подібними сюжетами 20-річний тоді художник і майбутній письменник у циклі “Ідолопоклонна книга” намалював понад два десятки.
Або ще одна — “Ундуля на прогулянці”: дівчина веде кавалера на повідку, в собачому нашийнику. Прототипом Ундулі була служниця Шульців — Рахель, коли Бруно був малий. Вона, бувало, його била, батьки ж — ніколи. Можливо, це й вплинуло, що стосунки чоловіка й жінки молодому Шульцеві бачилися саме такими: вона вивищується над ним.
Художник і письменник Бруно Шульц народився й загинув у Дрогобичі. На знімку, який 1935-го надіслав своїй нареченій Юзефині Шелінській, він сидить на сходах свого дому. Не раз зізнавався, що черпає натхнення з дитинства в рідному місті. Змальовуючи всі закамарки Дрогобича в різні пори року, він створив власний образ світу, із фантастичними властивостями часу, простору й матерії. Писав польською
Усе змінилося навесні 1933-го — Бруно зустрів своє кохання, вчительку польської мови 27-річну Юзефину Шелінську. Спочатку надіслав до неї товариша — просити, щоб стала його моделлю. Погодилася. Шульц видався їй дуже молодим — здивувалася, що тому вже 41 рік. Під час сеансів малювання він часто відкладав пастель і вів із натурницею довгі розмови, читав вірші Рільке. Згодом ті зустрічі завершувалися прогулянками луками й березовим гаєм. А ще за якийсь час Бруно став щоденним гостем у Юзефини. Замкнений у собі, сором’язливий, повсякчас чимось стривожений, він повірив, що вона його не скривдить.
Він переймався, як сприймуть його першу книжку — “Цинамонові крамниці”, що її саме готували до друку. Це вона, а не малювання, і принесе йому згодом славу. Наступного 1934-го Юзефина виїхала з їхнього рідного Дрогобича — отримала роботу у Варшаві. Почався період листування, коротких побачень, сповнений, як згадувала на початку 1950-х в одному з листів, “материнської турботи й піклування про цього беззахисного в життєвій сфері чоловіка”. 1935-го вони заговорили про одруження. А за рік Бруно написав батькам нареченої про їхній намір поєднати життя. До цього поставилися прихильно.
Юзефина Шелінська
Під час зустрічей то у Варшаві, то в курортному Закопаному наречені відвідували літературну тусівку. А зі шлюбом виникали то одне, то інше непорозуміння. Перше, на чому спіткнулися Бруно та Юна, — їхні віровизнання: Юзефина була католичкою, її батьки-євреї вихрестилися й охрестили її. “Натомість я не хочу приймати хрещення, — писав у вересні 1936-го Шульц своїй подрузі Романі Гальпериній. — Задля неї (Юзефини. — “ГПУ”) я зробив лише ту поступку, що вийшов із юдейської громади”. З єдино можливим у цій ситуації варіантом — узяти світський шлюб — теж не виходило.
Ще складніше було з переїздом Бруно до Варшави — бо Юна мала намір лишитися там. Шульц натомість не хоче залишати посади вчителя у дрогобицькій гімназії. Мовляв, так тяжко здобув його — пройшов довгий випробувальний термін, склав кілька іспитів. Хоч насправді радості ця робота йому не приносила, й часто скаржився в листах до друзів, що вона його виснажує. Та Юна починала розуміти: Бруно навряд чи наважиться покинути рідне місто. “Його творчість, цей єдиний сенс його життя, була нерозривно пов’язана з Дрогобичем”, — писала згодом. Вулиці міста, його жителів Шульц зображав на своїх картинах. Цими ж шляхами, повз ті самі дрогобицькі кам’яниці, ходять і герої його книжок, теж списані з дрогобичців.
Будинок, в якому жив Бруно Шульц у Дрогобичі
Та головною перешкодою, здається, стало те, що Юзефина занадто його любила. Вона зовсім не була подібна до владних жінок із його картин. Шульц визнавав: “Вона мене більше кохає, ніж я її, але я її більше потребую для життя”, — писав Романі Гальпериній у вересні 1936-го. Але ця потреба, видається, не була такою великою, щоб робити заради неї якісь різкі кроки, щось радикально змінювати. То чому ж він усе-таки не кидав Юну? Звірявся тій самій адресатці: “Я маю людський страх перед самотністю… І звідси моя втеча в подружжя”.
Юзефина більше не могла все це витримувати. І перша зробила спробу втекти. Від непевності, ненависної роботи, розпачу. І від життя загалом. На початку січня 1937-го вона випила смертельну дозу снодійного. Та останньої миті зателефонувала про допомогу. Той випадок безповоротно розірвав чотирирічні стосунки Бруно та Юни. Майже повернувшись із того світу, вона збайдужіла до кохання, що її цілком виснажило, і припинила відповідати на листи колишнього нареченого.
Гімназія, в якій викладав Бруно Шульц
Він так і залишився в Дрогобичі викладачем. Наприкінці 1937-го вийшла друга його книжка — “Санаторій під Клепсидрою”. Часописи друкували його оповідання та статті. Та викроювати час на писання й малювання вдається чимдалі важче — він мав години вже в чотирьох навчальних закладах. Після радянської, а потім німецької окупації Дрогобича Бруно Шульц впадає в депресію. На творчість сил не лишається. Він загине на вулиці рідного Дрогобича — від двох куль гестапівця.
1892, 12 липня — Бруно Шульц народився в Дрогобичі, тепер райцентр на Львівщині. Був наймолодший із-поміж трьох дітей купця-юдея, власника мануфактурної крамниці. 1902-го йде вчитися до дрогобицької цісарсько-королівської гімназії ім. Франца Йосифа. За 22 роки повернеться до неї — вона вже буде державною гімназією ім. Короля Владислава Ягайла — викладати малювання й ручну працю. Навчання на факультеті архітектури Львівської політехніки не завершує через початок Першої світової війни.
Бруно Шульц «Автопортрет», 1920-22
1928 — в одному із санаторіїв у Трускавці відбулася виставка графіки й живопису Бруно Шульца. Присутній там літній сенатор від Християнсько-демократичної партії вимагає негайно закрити її як порнографічну. За художника вступається бургомістр Дрогобича — він очолює спілку, якій належить курорт, тож справу спускають на гальмах. За два роки роботи Шульца виставляють у Львові, потім у Кракові.
1939, 24 вересня — Дрогобич займає Червона армія. Шульц працює в тепер уже радянській школі, малює на замовлення нової влади пропагандистські картини. Зокрема, у вересні 1940-го виконав велику олійну роботу “Визволення народу Західної України”. За неї його звинуватили в “українському націоналізмі” — у зображенні переважали жовта й блакитна фарби.
Вулиця Шевченка в Дрогобичі. Місце на тротуарі (між двома деревами), де було вбито Бруно Шульца.
1941, 1 липня — до Дрогобича вступають німецькі частини. Починаються масові вбивства місцевих євреїв. За півроку вони, зокрема Шульц із родиною, мусять переселитися до гетто. Офіцер гестапо Фелікс Ландау, зацікавлений малярським хистом Бруно Шульца, бере його під свою опіку. Художник малює його портрети, оздоблює стінописами кімнату дітей. За це гестапівець платить хлібом, супом чи мармеладом. Шульцеві видають спеціальну пов’язку, напис на якій дає йому безпеку як “потрібному єврею”.
Меморіальна дошка Бруна Шульца в Дрогобичі
1942, 19 листопада — у Дрогобичі гестапо провело проти євреїв криваву акцію, яку згодом назвуть “чорним четвергом”. Бруно Шульц, який уже був готовий утекти з міста, — друзі виробили йому фальшиві документи, передали гроші на дорогу — того дня вийшов по хліб. На дрогобицькій вулиці шарфюрер СС Карл Ґюнтер двічі вистрелив Бруно Шульцові в голову.
Однією із давніх будівель Львова, яку першою спостерігають туристи, приїжджаючи екскурсійним автобусом до Львова, є Порохова вежа. Зважаючи на назву споруди її традиційно сприймають за місце, де колись зберігали порох. В цій думці є доля рації, однак, виявляється львів’яни, а тим паче туристи, зовсім мало знають про цю нетипову будівлю. Спробуємо розглянути детальніше її історію.
Порохова вежа в системі оборонних мурів Львова.
Як відомо середньовічний Львів був оточений неприступним муром. Але слід розуміти, що насправді цей мур – це цілий комплекс оборонний мурів, валів та ровів, які до того ж були збудовані у різні часи та для різного призначення. Спочатку місто було обнесене, так званим Високим Муром, який хоч і робив Львів неприступним у 14 ст., однак з появою вогнепальної зброї став малоефективним. Тому довелося звести потужніший Низький мур, якому мала б бути не страшна потуга ядер гармат. Однак новозбудований мур теж не надавав місту почуття цілковитої безпеки, зокрема із зростанням активності турецьких та татарських нападів. Саме тому з 15 ст. починається спорудження Третьої лінії оборони Львова, що загалом налічувала 8 бастей, найбільшою з яких була Порохова вежа.
Одне із перших фотозображень Порохової вежі. Фото 1861-1863 рр.
Споруджено порохову вежу у 1556 році. Хто добре вивчав історію Львова, то знає, що в цьому ж році завершено побудову Міського Арсеналу. Два будівництва справді велися паралельно та в залежності один від одного. Ще під час великої пожежі Львова 1527 року Старий Міський арсенал значно потерпів і його розібрали. Саме це розібране каміння і використали для спорудження Порохової вежі.
Оскільки вежа розташовувалася на східному боці Львова, що був найнебезпечнішим, то розташування поруч арсеналу з вогнепальною зброєю було життєво важливим для безпеки міста. Тому із зведенням порохової вежі та мурів коло неї розпочалось і зведення Нового Міського арсеналу.
Вигляд Порохової вежі наприкінці 19 ст. Праворуч помітно літній театр, що діяв поруч вежі. Фото кін. 19 ст.
Бойове призначення вежі було доволі широке. Звісно, що вона використовувалась як сховище пороху, однак, окрім цього ще й слугувала для контролю над Босяцькою хвірткою, яка була слабким місцем в оборонній системі міста. Також Порохова вежа ставала головним опорним пунктом у разі захоплення монастиря Кармелітів босих, який розташований на підвищенні і тому становив для міста небезпеку у разі його захоплення ворожими військами. Оскільки Львів, як і ціла Річ Посполита, не перебував в стані перманентної війни, то для такої масивної будівлі потрібне було й призначення і у мирний час, коли загроз облоги міста не існувало. І таке призначення у Порохової вежі справді було – вона використовувалась як сховище зерна.
Проект перебудови Порохової вежі, який так і не був реалізований
З історії Львова збереглось кілька свідчень, коли порохова вежа справді відігравала вагому роль в бою. Перша відомість про її бойове використання сягає ще 1559 року, тобто третього року опісля її спорудження. Тоді буський староста Лукаш Горка обстрілював з вежі Домініканський монастир, домагаючись видачі Гальшки Острозької. Ці обстріли, а також перекриття постачання води до монастиря дали свій результат і нещасна Гальшка була видана монахами.
Стан Порохової вежі на початок 20 ст. Листівка 1906 року
Під час облоги Львова Б.Хмельницьким у 1648 році Порохова вежа ледь не відіграла фатальну роль для самого гетьмана. Як відомо, війська Хмельницького зуміли захопити монастир Кармелітів, однак пострілом, що здійснив Ян Стефан Убальдіні, нащадок славнозвісного Урбано Убальдіні, Хмельницького ледь не було вбито.
Перебудова даху Порохової вежі в 1956 році
Під час же турецької облоги Львова 1672 року в Пороховій вежі жив сам комендант Львова Еліаш Лонцький, щоб ні на момент не спускати з очей та уваги небезпечного місця. Тоді це справді вберегло місто, натомість недбалість з Босяцькою хвірткою під час шведської облоги Львова 1704 року посприяло тому, що саме через Порохову вежу, а далі крізь браму до міста увірвались війська Карла XII.
Реконструкція фасаду Порохової вежі. Фото 1956-1973 рр.
В період занепаду Львова у 18 ст. оборонні мури були занедбані і не могли б втримати нових наступів на Львів, яких щоправда в той час, як на диво, не було. Тому будівлі оборонної лінії починають здаватись в оренду, щоб хоч якось поповняти зубожілу міську казну. Дійшло до того, що в 1668 році була продана в приватні руки й Порохова вежа. Її володарем став Ян Кіцький. Щоправда швидко одумавшись, місто відібрало вежу назад у свою власність.
Трофейні віденські леви 19 ст., що стоять при вході до Порохової вежі
Коли, у 1772 році, Львів переходить під владу австрійців, то Порохова вежа дістається в розпорядження армії, яка влаштувала тут склад. Цікаво, що до кінця 18 ст. міські оборонні мури були майже повністю розібрані, але Порохова вежа залишилась непорушеною. Якогось стратегічного значення вона уже не мала, тому схоже на те, що австрійці вирішили просто зберегти унікальну оборонну споруду для нащадків. У 1821 році була проведена реставрація будівлі, в ході якої, на жаль, було втрачено скульптури, якими вежа була оздоблена ззовні, а її фасади були заштукатурені.
Вигляд вежі після реконструкції 1973 року. Листівка 1970-1980 рр.
У 1895 році Порохова вежа була викуплена містом. Оскільки, після проведеної за рік до того Крайової виставки в міста було трохи коштів, то існували проекти щодо перебудови цієї будівлі для влаштування в ній музею-лапідарію та міського архіву. За ними вежа повинна була кардинально змінити свій вигляд. Але проекти так і не було реалізовано, а будівля і надалі використовувалась як склад.
Порохова вежа. Сучасний вигляд
У 1959 році була проведена нова реконструкція Порохової вежі, в ході якої будівлю було перебудовано зсередини, а також реконструйовано дах. Поруч до входу було поставлено двох кам’яних левів 19 ст., привезених з Відня як військовий трофей, а в самій споруді влаштовано Будинок архітектора. У 1973 році була проведена ще одна реконструкція, тоді з фасадів будівлі було знято штукатурку та відкрито бійниці, внаслідок чого вежа повернула свій первісний вигляд, який зберігає і до сьогодні.
Володимир ПРОКОПІВ
Джерела:
Вікіпедія
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львову.
polona.pl
Ігор Качор, Любов Качор. Середньовічний Львів. Фортифікації. Львів. В-во «Апріорі», 2009
Jaworski, Franciszek. Baszta prochowa i archiwum miejskie
Постать Теодора Аксентовича є малознаною для львів’ян. Тим не менш, саме він був одним з тих хто причетний до оздоблення однієї з найбільш відомих та яскравих пам’яток міста – Вірменського собору. Польський художник, народжений у Румунії, який творив для Львова – навіть цей опис не здатен передати весь колорит постаті Аксентовича. Пропонуємо вам більш ретельно поглянути на життя та діяльність цієї людини.
Теодор Аксентович
Народився в Брашові (сучасна Румунія), у вірменській родині з славного та багатого на свою історію роду Тер-Аксент. Ранні роки художника пройшли у Львові, куди родина згодом переїхала і саме тут почав проявлятись художній талант хлопця. Саме це і вплинуло на долю майбутнього художника, оскільки батьки, зважаючи на талант хлопця, вирішують не йти супроти його вподобань, а розвивати його. Тому він вирішує продовжувати освіту у цьому напрямку і вирушає до Мюнхена, де у 1879-1882 навчається у Мюнхенській академії мистецтв, де його вчителями стають такі знані митці як Габріель Гакель, Олександр Вагнер і Гюла Бенжур.
“Anachoreta”, 1881
“Wloska kwiaciarka”, 1882
“Панянка в чорній сукні”, 1906
Проте він не зупиняється на цьому та вирушає до Парижа, де продовжує навчатись, цього разу вже у студії Дюран-Рюеля. У Парижі Аксентович працює ілюстратором в журналі “Le Monde illustre” та співпрацює з такими виданнями як “L’Illustration” та “Figaro”. У цей час він береться і за копіювання творів класиків європейського живопису – Боттічеллі, Тиціана, Веласкеса та інших, причому в основному з огляду на те, що таке копіювання дозволяло отримувати непоганий дохід.
“Весна”
Портрет В. Чарторийського, 1892-93
Починав з картин побутового жанру, згодом перейшов до створення портретів. Аксентович чимало подорожував. Так, він відвідував Лондон і Рим для того щоб виконати там замовні потрети. Лише протягом одного 1890 року, він пише 12 жіночих портретів. Відбилися такі поїздки і на особистому житті художника. У 1893 році у Челсі він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Ізе Гілгуде. У цей час він здобуває репутацію передовсім художника-портретиста. До 90-х років ХІХ століття належать створені ним портрети Сари Бернар, Владислава Чарторийського, Віктора Ославського.
Плакат до другої виставки творчого товариства Sztuka.
“Коломийка”
“Старий лірник з дівчинкою”, 1900
Вітраж у Латинській Катедрі Львова
У творах митця з часом дедалі більше проявлялись риси доби сецесії (про це свідчать зокрема такі його твори як плакати до виставок художнього товариства товариства «Штука», та згадані вище численні жіночі портрети). Створював він і твори пов’язані з українською тематикою, серед яких: «Гуцул з люлькою», «Похорон селянина на Поділлі», «Похорон гуцула» у яких він зобразив народні звичаї та обряди. У 1897 він створив художню школу для жінок, окрім того, він відомий як один з засновників польського художнього товариства «Sztuka». У 1896 він створює ескізи для вітражів львівської Катедри.
Інтер’єр Вірменського собору
Портрет дружини
Автопортрет
До Львова доля ще раз закинула Аксентовича у 1906 році, коли вірменський архієпископ Йосип Теодорович запросив двох митців з Кракова – Теодора Аксентовича та Йосипа Мехоффера взяти участь в реконструкції Вірменської церкви у Львові. Релігійна громада підтримала пропозицію щодо створення нового декору при відновленні храму. Теодору Аксентовичу належав проект нового вівтаря з мармуру та мозаїки в апсиді. Згодом храм прикрасив фресками художник Ян Генрік Розен в стилістиці пізньої сецесії.
“Дівочий портрет”, 1898
“Золотий янгол”
Автопортрет, 1907
У 1910 році він стає першим ректором Художньої академії у Кракові, яку він очолював до своєї смерті. З огляду на заслуги художника, у 1923 році художника нагородили Командорським Хрестом польського Відродження, у 1936 – Командорську зірку і ленту ордена польського Відродження. Помер Теодор Аксентович 26 серпня 1938 року у Кракові, де його і поховали. Посмерті виставки були проведені у 1938 у Кракові, а у 1939 році – у Львові, який був для художника майже рідним. Тож відвідуючи Вірменський собор у наші дні, згадаймо хоч деколи про одного з найбільш славних митців пов’язаних зі Львовом.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Teodor Axentowicz – mistrz pastelu (Режим доступу: http://stary.naszdziennik.pl/index.php?typ=my&dat=20090221&id=my11.txt)
Twórczość Teodora Axentowicza (Режим доступу: http://www.pinakoteka.zascianek.pl/Axentowicz/Index.htm)
Наближається чергова кривава дата в житті українського народу і нашого міста зокрема, пов’язана з нелюдською жорстокістю НКВС. Своїми спогадами про вилазку в тюрму на Лонцького 29 червня ділиться 1941 року ділиться Іван Кіндрат, доктор медицини 1923 року народження що зараз проживає в США, в місті Рочестер.
“У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківській, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.
Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студенти, відправилися на розвідку. Замуровану тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.
Тюремна брама зі сторони вул. Лонцького. Сьогодні вона замурована.
Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях і животі.
Тюрма на Лонцького
З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – від 15 до 60 років, але переважна більшість 20-35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.
Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт.Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі чоловіу у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпаний напис: “Хай живе вільна Росія”. Жертва – майор радянської авіації.
Трупи розстріляних в’язнів у камерах в’язниці на Лонцького. м. Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р. коли вдарили морози.
До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.
У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику двері – свіжі плями розбризканого мозку.
Тюрма на Лонцького
Ще один прояв звірства – відрізані пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.
… Попадаю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік з неймовірно скорченим лицем. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це – один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак до живого ув’язненим запускали голодних щурів.
Трупи розстріляних в’язнів у камерах в’язниці на Лонцького. м. Львів, 1 липня 1941 р. Деякі такі камери німцям довелося замурувати, щоб уникнути епідемії. Повторну ексгумацію провели в лютому 1942 р. коли вдарили морози.
Усе. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.
У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер вже несила вертатися. За тиждень мої фотографії з’явилися в “Краківські вісті”, але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі біля рідної хати.”
«Зачарованість її полягала в тому, що вона була якась така, як не всі дівчата. Найбільше чарівними були її чорні очі, до того чорні й глибокі, що зіниць не було видно — тільки глибінь погляду. У ці очі можна було дивитися годинами і милуватися їхньою загадковістю. Мені здається, що вони навіть володіли гіпнозом. Також розкішне буйне волосся, чорне як смола, притягали до себе не одного залюбленого в Марту хлопця.» — так згадував ветеран ОУН-УПА Веніамін Дужинський про дівчину-героя Марту Чорну.
Видатна розвідниця ОУН, Марта Чорна, народилася у селі Гірне Стрийського району Львівської області. Батьки її були шанованими та інтелігентними людьми. Матір працювала в початковій школі вчителькою, а батько — юристом у власній адвокатській порадні в Стрию.
Марта Чорна – «Медея». Автор: Веніамін Дужинський, Джерело: Тучковський Орест Романович «Український національно-визвольний рух 1920-1950-х років»
Прагнучи з дитинства привчити доньку до дисципліни й послуху, батьки відправляли Марту в пластові табори. «Пласт» сприяв патріотичному вихованню молоді, з чого дуже радів батько дівчини. Мати Софія під час таких мандрівок завжди переживала за доньку, але визнавала правильним строге виховання Марти.
Навчалася Марта Чорна в гімназії у Стрию. В тій же гімназії, де раніше навчався й Степан Бандера. Серед улюблених предметів дівчини були математика та література.
Гімназія в Стрию, де навчалася Марта Чорна. Фото: Патер Анастасії
Можливо, саме через захоплення класикою, зокрема античністю, підпілля охрестило Марту «Медеєю», коли приймало її до лав Організації українських націоналістів.
Завдяки тому, що батько Марти Чорної був офіцером австрійської армії, дівчина з дитинства вивчала німецьку мову. З моменту приходу німців до Львова, досконало володіючи мовою, «Медея» працювала стенографісткою й перекладачем у німецькій таємній поліції. Серед завдань, поставлених перед нею підпіллям, було здобуття секретної інформації під час допитів на яких Марта виступала у ролі перекладача. Дівчина повідомляла хто зрадив, був донощиком, а хто не зламався й потребує допомоги. Ризикованою працею Марти Чорної було урятовано від катастрофи не одного підпільника.
Вулиця Дорошенка, в той час — Сикстуська, на якій мешкала «Медея».
«Медея» була присутньою на допиті Івана Климіва «Легенди» — крайового провідника розвідки і безпеки ОУН. Іван помер на очах у Марти, закатований садистом Вірзінгом, якого вивела із себе непорушна стійкість та незламність «Легенди».
Іван Климів «Легенда» Джерело: uk.wikipedia.org
Після цих подій рядовий гестапівець попередив Марту Чорну про небезпеку провалу й вона переходить у підпілля. По цілому місту розклеїли листівки з її зображенням та оголошеним розміром винагороди в 10 000 райхсмарок тому, хто її видасть.
До сьогодні невідомо, як вийшли на її слід німці — сталося це випадкого чи за чиєюсь зрадою.
Бібліотека Оссолінських – Оссолінеум
23 травня 1943 року під час перестрілки з гестапівцями Марта загинула. Вона встигла убити одного німця, після чого застрелила себе, щоб не потрапити у руки гестапівців. Відомо, що «Медея» оборонялася маузером 6-го калібру, який для її безпеки видали ті ж німці. Відбувалися ці сумні події на вулиці Оссолінських (нині Стефаника) у Львові, навпроти Оссоленіуму, там, де зараз стоїть погруддя Василя Стефаника.
Меморіальна дошка на вул. Дорошенка, 50. Фото: Патер Анастасії
Куди німці поділи тіло хороброї підпільниці — невідомо. Марта Чорна «Медея» віддала своє життя за Україну та незалежне й квітуче її майбутнє. На сьогодні маємо одну пам’ятну таблицю присвячену Марті Чорній. Вона розміщена на будинку, де колись мешкала видатна «Медея» — на вулиці Дорошенка, в той час — Сикстуській, під номером 50.
Завдяки спогадам друга Марти Чорної, політв’язня, члена ОУН-УПА Веніаміна Дужинського, пам’ять про Марту повстала з попелу. Саме він намалював портрет розвідниці, якою її запам’ятав за молодості. З портретного зображення й виготовили її погруддя на пам’ятній дошці, бо фотографій «Медеї» до наших днів не збереглося зовсім.
Будинок де мешкала Марта Чорна, вул. Дорошенка 50. Фото: Патер Анастасії
Будинок де мешкала Марта Чорна, вул. Дорошенка 50. Фото: Патер Анастасії
Будинок де мешкала Марта Чорна, вул. Дорошенка 50. Фото: Патер Анастасії
Згадки Веніаміна Дужинського дали нам змогу дізнатися більше про героїчну постать Марти Чорної, яка була невідомою впродовж десятиліть. Ми ж не маємо права забувати про героїв нашої країни, серед яких Марта Чорна – «Медея».
Анастасія ПАТЕР
Джерела:
Спогади ветерана ОУН-УПА Веніаміна Дужинського, “Post Поступ”, 12/09/2002 р.
Серед літописців давнього Львова особливо почесне місце належить фаховому медику, а пізніше міському бургомістру Яну Алембеку. Той вважається автором одного з перших описів міста,...
