Приїжджаючи на кінцеву зупинку тролейбуса № 13 (вул.Грінченка) або крокуючи на «Галицьке перехрестя», важко уявити, що ступаєш на землю одного з найдавніших поселень Львова. Поселення, що розкинулось у його північній частині, колишньому Жовківському передмісті, яке було розташоване навколо Високого Замку й поширювалось на колишні приміські громади Знесіння, Замарстинів, Збоїща, Клепарів, Велике та Мале Голоско, включені до меж міста в ХХ сторіччі.
Збоїща на мапі XVIII-го століття, створеній австрійським обер-лейтенантом Фрідріхом фон Мігом у 1779-1782 роках Джерело: https://uk.wikipedia.org
Село Збоїська(давня назва Збоїща) вперше згадується в 1359 р., коли місцеві райці передали тамтешній млин, що належав парафіяльному костелу Пресвятої Діви Марії у Львові, в управління колодію Ульрику. Історик Денис Зубрицький у «Хроніці міста Львова» зазначив, що є велика ймовірність того, що Збоїща мають ще давнішу історію, аргументуючи це тим, що в 1352 р.за мурами міста уже існувала церква, якій записала млин під Збоїськами графиня Анна (скоріше всього, що йшлось якраз про вищезгаданий костел Пресвятої Діви Марії).
Існують і різні версії етимології назви даного поселення. Найчастіше Збоїща виводять від слова «боїще» («боїсько») – місце частих битв. Натомість Михайло Худаш вважає, що назва поселення походить від давньоруського Сьбоиско – місце постою воїнів або осідок грабіжників (збоїв). І недаремно, адже битв під Збоїськами не бракувало. У «Хроніці міста Львова»згадано: « У день Св. Якова, тобто 25 липня, увечері до Львова наблизились татари, які спустошили всю нещасну Русь і розбили головний табір від Збоїщ аж до Малехова…» Окрім цього випадку, вороги регулярно тут стояли та відбувались запеклі бої на протязі усієї багатовікової історії.
Світогляд людей часто формують релігійні уявлення. Свідченням активного розвитку духовного життя місцевого населення є співіснування кількох релігійних громад і функціювання їх культових споруд. Так, парафіяльна греко-католицька церква Св. Дмитрія стоїть на горі по вулиці Загірній, 28 А. Однонанова церква базилікового типу, головний фасад якої двоярусний, розчленований пілястрами доричного ордеру, була змурована в 1811-1813 рр. на місці старого храму, на будівництво якого заповів кошти у 1603 році львівський купець Констянтин Корнякт.
Костянтин Корнякт
У церкві частково зберігся іконостас XVIII ст. з іконою «Святий Дмитрій», виконаною у 1693 р. знаменитим галицьким малярем Іваном Рутковичем.
При нинішній вул. Плуговій у 1777 р. був збудований двір з фільварком заможної родини Нікоровичів, що походила від галицьких вірмен. На початку ХХ ст. маєток купив митрополит Андрей Шептицький і передав його сестрам Василіанкам. В 1919 р. на цьому місці засновано монастир оо. Редемптористів, який 1946 р. був ліквідований радянською владою.
Ювенат редемптористів на Збоїськах, початок 1930-х рр. – Фото: http://cssr.lviv.ua
Римо-католики Збоїщ належали спочатку до парафії у Малехові, поки у 1932-1933 рр. між сучасними вулицями Мазепами та Купальською збудували дерев’яний костел Матері Божої Неустанної Помочі.
Протягом 1946-1992 рр. приміщення костелу використовувалося під склад і було доведено до руїни. У 1998 р. костел розібрали і зараз на його місці споруджується модерний мурований храм за проектом Олександра Матвіїва.
Костел Матері Божої Неустанної Помочі (вул. Мазепи 46), фото Марія Чайківська
Православна громада цього мікрорайону, яка активізувала свою діяльність у 90-х рр. минулого століття, у 2000-х рр., на початку вулиці Миколайчука звела храм Всіх Святих Землі Української.
Церква Усіх Святих українського народу УПЦ КП (вул. Миколайчука 2А), фото Марія Чайківська
У 1905 році на Збоїщах почала свою діяльність філія «Просвіти» разом із читальнею. Дух патріотизму запав у серця молоді, яка зі зброєю у руках відзначилась у дні Листопадового Чину 1918 року. Так, 10-13 листопада 1918 року між Замарстинівською рогачкою та Збоїщами, в районі студні (спорткомплекс «Спартак») відбулися бої між польськими легіонерами та українцями зі Збоїщ. Українські січові стрільці та добровольці вели нерівний бій, хоча на першому етапі опанували гміну Замарстинова.
14 листопада на перетині сучасних вулиць Мазепи та Промислової (Нової Різні) відбувся вирішальний бій, внаслідок якого велика кількість українців загинула. Жителі поховали загиблих на Збоївському цвинтарі. Таким чином, виникло два надгробки — польських легіонерів (чавунний хрест) та могила УСС. На могилі українських вояків стараннями просвітян під патронатом УГКЦ було вирішено поставити пам’ятник, збір грошей на який висвітлювали сторінки польських газет.
Повернення радянської влади до міста знаменував новий етап його розвитку, який у соціально-економічному плані не сильно відрізнявся від інших міст «советского табору». До середини 1960- х рр. на Збоїщах переважала малоповерхова забудова. У 1960-х територію між вул. Грінченка, Хмельницького та Мідною забудували панельними п’ятиповерхівками. У наступні десятиріччя з’явилося кілька масивів 9-поверхових будинків. Перший такий видовжений будинок на вул. Хмельницького 267-269 мешканці назвали «Китайською стіною».
Наприкінці 1978 р. на Збоїща прийшла тролейбусна лінія №13. Кілька років пізніше було ліквідовано місцеве кладовище. Його планували забудувати, однак місцеві мешканці не дозволили цього зробити. Між вул. Мідною та Малехівською зберігся зелений трикутник колишнього цвинтаря з поодинокими надгробками. Серед них відновлена могила вояків УГА, які полягли тут у 1918-1919 роках.
Кіцева зупинка тролейбуса №13, фото Марія Чайківська
Вкінці вул. Б. Хмельницького, де вона розділяється на Київське та Жовківське шосе на початку 1990-х рр. виник ринок «Галицьке перехрестя». Саме там, у розпал Другої світової війни, в останніх числах червня 1941 року на західній околиці, ще тогочасного селища, радянські війська залишили танк Т-28 і спалений танк Т-34.
Район Галицького перехрестя. Відступ радянських військ в червні 1941-го року. Джерело: http://explorer.lviv.ua
А ще, на згадку про приєднання у 1939 році Західної України до СРСР, при в’їзді до міста у 1982 р. було встановлено пам’ятник, який у народі назвали «гільйотиною». У 1990-х рр. пам’ятник демонтували, тепер на цьому місці автозаправна станція.
Первісний вигляд так званої “Гільйотини”. Фото 1979 року
У 2001 — була здана кінцева зупинка трамваю №6 на крайньому південному заході мікрорайону.
На початку нового сторіччя біля «Китайської стіни» зведені відомі у місті кольорові будинки, було розбудовано житлові масиви між вул. Івана Миколайчука, Василя Щурата і Джона Ленона.
Львів, пПерехрестя вулиць Миколайчука Мазепи, фото Марія Чайківська
Збоїща –один з найдавніших і найпівнічніший з-поміж усіх мікрорайонів міста, місцевість у теперішньому Шевченківському районі Львова, територія якої поєднує у собі минуле і сучасне, старе і ще зовсім нове, потребує детальнішого вивчення, щоб «білі плями» історії відійшли в небуття.
Марія ЧАЙКІВСЬКА
Список використаних джерел та літератури:
Мельник І. Довколо Високого Замку шляхами й вулицями Жовківського передмістя та північних околиць міста Львова. – Львів: Апріорі, 2010. – С. 229-233.
Мельник І. Збоїща або Збоїська.// Новий погляд [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.pohlyad.com/istoria/n/3577
Гадьо Н. «Дуже боляче, що каплиця на Збоїщах зараз у руках людей, які топчуть Католицьку Церкву» // Католицький оглядач [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.cssr.lviv.ua/news/?article=317
Львівський храм з найдавнішою іконою Св.Дмитрія[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://velychlviv.com/hram-sv-dymytriya-sakralnyj-spadok-kostyantyna-kornyakta-ta-yana-nepomutsena-nikorovycha-lvovu/
Старі і нові Збоїська: історія, минуле, сьогодення [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://explorer.lviv.ua/forum/index.php?topic=4906.0
Збоїща.[Електронний ресурс] / Режим доступу: http://energy.gift/zboischa_8439716.html
Вікіпедія [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/
З нагоди 110-ліття від дня народження Леопольда Левицького відкриють виставку його монотипій
В четвер, 4 серпня 2016 року, о 16.00 у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул.Листопадового Чину, 7) відбудеться відкриття виставки монотипій видатного українського художника Леопольда Левицького (1906-1973). Виставка присвячена 110-й річниці від дня народження митця.
Леопольд Левицький – живописець та графік, творчість якого стала яскравою сторінкою в історії львівського мистецтва середини ХХ-го століття. Він одним із перших почав працювати у техніці монотипії наприкінці 1940-х років. Унікальність цієї графічної техніки, в якій автор досягнув високого професійного рівня, полягає у можливості створення лише одного неповторного відбитка.
Леопольд Левиський за роботою у майстерні, фото 1950-их років.
Працюючи над композиціями, митець уникав пафосних тем та сюжетів. Він зображав людей, їхнє життя у місті, саме місто як середовище життя, прагнув передати людські емоції та переживання. Манера зображення змінювалась із часом. Ранні монотипії Левицького прозорі і легкі. З часом в автора з’являється насиченість кольору, щільність площини барв та формальна узагальненість. Усі його роботи емоційно насичені: іронічні чи глибоко філософські.
Леопольд Левицький “Сім’я”
Леопольд Левицький “Тіні в горах”
На виставці будуть представлені 37 творів 1950-х – початку 1970-х рр. зі збірки Національного музею у Львові ім. А. Шептицького, значна частина яких експонуватиметься вперше. Експозиція побудована за жанрово-тематичним принципом. У ній представлено жіночі образи, гротескові портрети-шаржі, міські пейзажі, жанрові композиції, абстрактні роботи, навіяні природними та урбаністичними мотивами.
Львів, як і Рим, стоїть на семи пагорбах серед лісів у долині ріки Полтва і розташований на перетині основних середньовічних торговельних шляхів. Гористий рельєф місцевості з наявністю гори «оборонного вигляду», що є «чудом природи та єдина в Сарматії», надає Львову винятково вигідне стратегічне положення. Місто закладене у 1240 роках Левом Даниловичем під проводом батька на місці давньоруського поселення і назване на честь засновника Львом.
Дослідження, проведені у 1955-1956 рр. на території Високого Замку та біля його підніжжя О. Ратичем, підтвердили, що поселення тут існувало задовго до першої літописної згадки. Давньоруське поселення, зі зведенням дерев’яної фортеці з кам’яними вежами на горі «оборонного вигляду», стає містом.
План фундаменів південно-західної вежі
Наявність кам’яних веж на Замковій горі підтверджують повторні розкопки, проведені О. Ратичем в 1975 році у зв’язку з організацією історико- архітектурного заповідника. На південно-західному краю Замкової гори виявили залишки круглої кутової вежі, яка малазовнішній діаметр 8,8 м., внутрішній – 5,6 м. з товщиною стін 1,6м., збереглися завали каміння, скріплені вапняковим розчином і фундаментні рови. Серед завалу каміння виявлено уламки посудин ХІІ- ХІV ст., що дало підстави дослідникам датувати ці споруди зламом ХІІ-ХІІІ ст.
Оборонна вежа ХІІІ-ХІV ст. у Кривчицях
В укріпленнях Львова вбачали серйозну загрозу татари. У 1259 році присунула незліченна орда «окаянного» хана Бурундая, за наказом якого князеві Леву довелось «розметати» укріплення Львова. Лев Данилович належав до найвидатніших військових діячів Руського Королівства і відіграв велику роль у становленні та розвитку військової справи у Галицько-Волинській державі. Як далекоглядний політик та стратег розумів про велике оборонне значення і стратегічно винятково вигідне розташування Львова, на відміну від Галича, якому загрожувала близькість угрів. Ймовірно, з огляду на слабкість зруйнованого Галича, князь вирішив перенести свою столицю до Львова.
Князь Лев Данилович
Для убезпечення столиці 1270 р. збудовано за новими методами оборони замок з княжим палацом і кам’яними стінами, використовуючи попередні вежі. В Лев Данилович замку складає князівські клейноди, скарби трофеї і арсенал зброї. Деякі з дослідників Високого Замку вважають, що князь Лев будував замок нашвидкоруч з колод дерев, зрубаних на вершині гори. При цьому посилаються на праці хроніста Львова Б. Зиморовича, трактуючи переклад з латині слово «трами», як колоди дерев.
Бартоломей Зиморович (1597-1677) – бургомістр, історик, поет, один з провізорів шпиталю Святого Духа.
Дерев на горі ніколи не було, бо Замкова гора споконвіку лиса зі скельними виступами і на верхівці її, дерева ніколи не росли, тому слово «трами» може означати тільки «кам’яні брили». Б. Зиморович чітко засвідчує, що Лев, для стримування набігів татар, будував замок з каменю «Оскільки жадібні до багатої здобичі татари щороку спустошували Руську землю…Розуміючи, що наїзди неприятельські не тільки силою зброї, але твердинею мурів можна стримати (підкреслюю: твердинею мурів). За їхнім прикладом наш Лев заходився будувати твердиню…Як тільки Лев звів Високий Замок, згідно з тогочасними правилами містобудування, то відразу переніс туди всі свої скарби, не покладаючись більше, а ні на Київську, а ні на Галицьку твердині, з яких перша від сусідніх татар, а друга від близьких угрів була в небезпеці… Єдине, про що можу сказати без жодної загадковості, що Львів перевершив зруйновані Київ і Галич».
Олександр Чоловський
Головним аргументом польських авторів про те, що руський замок дерев’яний, було наступне: при руйнуванні замку були знайдені, серед купи вугілля, підвалини нез’ясованої споруди зі спрохнявілих дубових колод. Споруда знаходилась глибше фундаментів кам’яного замку. Саме цю спорхнявілу споруду з колод польський дослідник Високого Замку А. Чоловський представив «первісним замком Льва». Але А. Чоловський не звернув увагу на те, що серед спорохннявілих колод та купи вугілля була знайдена урна з вугіллям і недопаленими кістьми, що може свідчити – тут відбувалися язичницькі жертвоприношення.
Польський хроніст Ян Длугош (1415 – 1480). Фото з https://uk.wikipedia.org
Те, що гора була лиса і використовувалась нашими предками для язичницких ритуалів описує польський середньовічний історик Ян Длугош (Długosz): «Лиса гора, або Світло-гора нависає над містом Львовом. Ця назва в Польщі є також незвичайно поширена, тому що відносилася до віри Światowida. Всі Лисі гори (Łysogórze) переважно пов’язані з найстарішими поселеннями на нашій землі, а отже і Львів сам, і львівська Лиса гора, на якій стояв одвічний замок, належать до найдавніших часів». Про те, що копец Люблінської унії збудований на лисій Світло-горі згадує і Ян Сас Зубрицький.
Мартин Груневег. Високий замок
Розповідає про одвічний (руський) замок і мандрівник Мартин Груневег. В «Описі Львова» (близько 1601 – 1606 рр.): «Хоч тепер замок виглядає зле, все ж видно, що князь Лев спорудив його з великою пильністю і великим накладом коштів. Замок займає весь верх гори… Праворуч від брами глибокій рів у твердому камені. Понад ним – зведений міст до княжого палацу, який стоїть покритий гонтами, наче великий будинок посеред замку… У цьому будинку є чудові зали, кімнати та інші приміщення усякого виду. Зверху каплиця, прикрашена на руський спосіб, у який молився князь. Лише за нею, з сторони міста, є капличка з католицьким вівтарем, обидві зараз пусті….У замку багато староруської зброї – різних арбалетів, щитів…».
Надійність збудованого кам’яного замку показали і події 1287 року, коли на львівську землю, після невдалого походу на Краків, присунули орди «найкривавішого» золотоординського хана Тала-Буги. Галицько-Волинський літопис описує, що два тижні палив і грабував Телебуга навколишнє довкілля, але на штурм замку так і не наважився.
Високий замок у ХVІІ ст
Трагічні події сталися сьомого квітня 1340 року, коли боярами був отруєний «князь Руського Королівства» Юрій ІІ. Почувши цю звістку, польський король Казимир ІІІ з найманцями і військом рушає на Львів. Завдяки зраді і підступу захоплює Високий Замок і забирає коронаційні клейноди та казну. Аби позбавити можливості обороняти місто, підпалює дерев’яні конструкції Високого Замку, з пограбованим добром рушає на Краків. В другому (з кінцем червня) поході на Львів Казимир зазнає нищівної поразки від руських воїв під проводом бояр Детька і Данила з Острога. Галичиною починає правити Руська Боярська Рада на чолі з Детьком. В 1342 році Боярська Рада відновлює спалені дерев’яні конструкціі замку і його структура, до появи вогнепальної зброї, не змінюється.
Високий замок у Львові кінця ХVІІ ст.
Про унікальність оборонного мистецтва в Руському Королівстві підтверджує і двір (палац) кн. Льва у Львові. Коли у музеї біля Домініканського собору проводили ремонтно-реставраційні роботи, відбулося відкриття цокольного поверху палат кн. Лева, які зараз є підземеллям.
Колона підземелля Львівського музею історії релігії
Попередні дослідження показують, що цокольний поверх будувався за княжих часів. Давні хроністи Львова і матеріали львівського монастиря Домініканів, подають дані про закладення князем Левом палацу у підніжжі Замкової гори. Згідно останньої гіпотези, віднайдені при реконструкції двору Львівського музею історії релігії колони у монастирських стінах, походять з палацу кн. Лева.
Високий замок у Львові середини ХVІІІ ст
На прохання дружини Констанції Лев передав о.Домініканам капличку в палаці. Зараз це підземелля, однак колись був цокольний поверх палацу. Можна стверджувати, що перед нами бочкоподібні та хрестово-стовпові кам’яні склепіння, які є характерною ознакою романської архітектури. Історики припускають, що ця будівля є залишком від княжого палацу Лева Даниловича. На фундаментах цокольного поверху був збудований мурований костел Божого Тіла Домініканів. До речі, мешкальний палац кн. Лева на Замковій горі, також був збудований з цокольним поверхом без вікон для кращої його обороноздатності.
Після революції 1848 року народи, що населяли Австрію, почали піднімати питання федерального устрою Австрії на правах автономій. Залишки замку кн. Льва не вписувались в канони федералістів «польського» Львова, бо підкреслювали український його пріоритет. В 1869 році, на честь 300-річчя Люблінської Унії, для утвердження польськості Львова, розпочалося спорудження копця Люблінської Унії. Не дивлячись на протести української інтелігенції, було розпочато цілеспрямоване нищення Руського замку, який височів над «польським» містом.
Вигляд на пагорб і залишки замку у міжвоєнну добу, поштівка 1920 – х рр.
Львівський Магістрат негайно скликає комісію, яка постановляє наступне: «Аби при насипанні копця ані фундаменти, ані інші мури колишнього замку не були порушені». Все це не бралося до уваги і нищення мурів замку вважалося за патріотичний обов’язок поляка. Сам Смолька запропонував Магістратові (1869р.), аби з гори залишити тільки місце, яке займе сам копец, а решту гори використати для каменоломень і тим самим остаточно знести гору. Мури замку штучно підкопували і завалювали, потім дощенту знищували їх фундаменти, а місце, на якому стояли, сплановували.
Поштівка з руїнами стіни Високого замку у Львові
Поштівка з руїнами стіни Високого замку у Львові
Так закінчується славна 600 річна історія Високого Замку, підвалини якого заклав кн. Лев. Зараз про те, що на Замковій горі був замок Льва, нагадують лише тільки декілька поштівок з написом: «Lwоw. Ruiny zamku Lwa na Wysokiem Zamku we Lwowie». Поштівки-сепії випущені у 1906 р. Я. Кляйном в Кракові. На поштівках залишок стіни, який вдалося відстояти А. Шнайдеру. Третя кольорова обігова поштівка, випущена 1916 р. в Кракові з печаткою польської військової цензури 28 серпня 1919.
Багрий Р.С., Могитич И.Р., Ратич А.А., Свешников И., 1976. Раскопки в Львове // АО. 1975 г., М с 54-55.
Зиморович Б. «Потрійний Львів» (Хроніка міста Львова) – Львів 2002 с.49-51. Czolowski «Wysoki Zamek» – Lwow 1910 c. 108.
Jan Zubrzycki « Dwa zamki we Lwowe». Cracovia Leopolis – historia i kultura Lwowa oraz Małopolski Ws. (http://cracovia-leopolis.pl/index.php?pokaz=art&id=1736)
Опис Мартіна Груневега про заснування, розташування та забудову м. Львова. Історія Львова (Збірник документів і матеріалів). – Київ. Наукова Думка 1986 с. 61 – 64.
Похмурий чернець в рясі, який сліпо відданий власній традиції та обителі, або ж допитливий мандрівник, який зазирає до всіх звіданих і не завжди щілин на цій планеті – ким для нас, людей цифрової ери та епохи компютерів, є інтелектуал домодерного часу? Сумно визнавати, але його для нас в принципі не існує! Він для нас абсолютно не цікавий і сприймається на рівні легенди про доісторичних людей, чи казки про Івасика Телесика. Був десь там, існував, жив чимось, мабуть. А може і не жив, може і не поставали перед ним кожного дня тисячі питань і проблем, як вони постають і виникають перед нами. Ми ж унікальні і неповторні, а він – казка, вигадка істориків! Отож, казка про одного вчителя зі Львова.
Фрагмент “Єангелія учительного” Транквіліона Ставровецького. Фото з www.wikiwand.com
Давним-давно, коли люди жили в країні Мрій і лише зовсім трішки віддалились від раю, коли у них не існувало проблем і турбот, в благодатній країні під Сонцем, із назвою Волинь, народився наш герой. За класикою жанру, ми нічого не знаємо про його дитинство, адже про дитинство героїв не прийнято говорити нічого, окрім захоплюючих легенд, які від самого початку натякають на героїчний шлях немовляти. Наш герой не душив руками змій і не спостерігав над собою зірку, яка вказувала би шлях до його скромної обителі всім бажаючим. Враховуючи рівень дитячої смертності у його країні і в його часи, добрим є вже те, що він хоча б народився і дожив до дорослого віку. За ознаку винятковості героя, зарахуємо його дивне ім’я – Кирило Транквіліон Ставровецький. Якщо не брати до уваги той факт, що ім’я в такому вигляді він отримав значно пізніше, умова про символічне дитинство виконана.
Внутрішній дворик Замойської академії. Сучасне фото. Фото з https://uk.wikipedia.org
Якісь дати для нас взагалі не важливі, але зазначимо, що значно пізніше, вже після його народження, хроністи записали, що він з’явився на світ біля 1581 року. Ті самі хроністи також зазначили, що його дитинство проходило в околицях села Ставрів, сучасного Млинівського району Рівненської області. Можливо наш герой і ніколи не виїхав би за межі свого села, що було поширеною практикою в той час, але знатне походження і прикмети при народженні вимагали від нього іншого. Тому Кирило Транквіліон Ставровецький почав вчитись. От лише біда, що важко сказати, де саме. Одні говорили про Львів, інші згадували Замойську академію, а старі мужі, які народились у Ставрові і все життя там прожили, розказували мені взагалі про далекий Київ.
Успенський храмовий комплекс у Львові. Фото з www.phoenicis.com.ua
Кирило, між іншим, дуже добре опанував грецьку та латинську мови. Якщо ж врахувати, що свій ліміт чуд для цієї розповіді він вичерпав ще в дитинстві, то мови мусив вчити самотужки і найімовірніше у якомусь елітному навчальному закладі того часу. Якщо ми повернемось до біографів Ставровецького, то під 1589 роком вони невпевненим почерком записали, що він був учителем у школі Львівського братства. Добре, що це лише казка і тут хронологія не має значення. Інакше нам довелося би серйозно поставити питання про неправдиві свідчення хроністів, адже не може 8-річний хлопчина бути вчителем одного з передових освітніх та релігійних осередків того часу. Ну або ж хроністи неправильно вказали дату його народження, а ми її чемно повторили, пославшись на авторитет писаного слова.
Митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Михайло (Рогоза). Фото з https://uk.wikipedia.org
У Львові Кирило Транквіліон Ставровецький викладав грецьку та слов’янську мови. Це речення звучить просто жахливо, особливо для формату казки, але з байки слів не викинеш, тому їдемо далі. Зосередимось на тому, що він був вчителем іншого видатного лінгвіста та автора першого словника енциклопедичного типу на наших теренах, Памво (Беринди). У тому ж 1589 році і в тому ж Львові, Кирило Ставровецький виголошував вітальну промову грецькою мовою на честь Київського митрополита Михайла (Рогози). Промова, очевидно, митрополита вразила, оскільки вже 1591 року, під час свого наступного візиту до Львова, він дозволив Кирилу Транквіліону Ставровецькому проповідувати. Як знавець грецької мови, Ставровецький виступав в обороні Львівського братства у грудні 1589 року. Цього разу під час зустрічі з Константинопольським патріархом Єремією ІІ Траносом у Тернополі. Коли співставити ці дати з умовоною датою народження героя, в чергове переконуємось, що хроністи не надто уважно поставились до фіксації дати його появи на світ.
Константинопольський патріарх Єремія ІІ Транос. Фото з https://uk.wikipedia.org
Характеристикою справжнього героя мають бути серйозні випробовування, які посилає йому доля. Кирило Транквіліон Ставровецький такі пережив, до того ще й не одне. Першим серед них стало протистояння з львівським єпископом Гедеоном (Балабаном). Через це Транквіліон Ставровецький був змушений залишити Львів і перебратись до Острога, а потім Вільна. Там Ставровецький викладав ті самі слов’янську та грецьку мови, але і Львова не забував. У 1615 році він брав участь у виданні “Псалтиря”, який побачив світ на початку цього року в друкарні Львівського братства.
Єпископ Галицький, Львіський і Камянець-Подільський Гедеон (Балабан). Фото з https://uk.wikipedia.org
Від 1615 року постійного місця перебування у Транквіліона Ставровецького не було. Якийсь час він перебував у Львові, якийсь у Замості і якийсь на Волині. При цьому, не припиняв своєї плідної письменницької діяльності. Мандрівний філософ і поет, богослов і друкар, Транквіліон Ставровецький мав при собі диво-агрегат, пересувну друкарську машинку, на якій набирав свої твори. Одним з них стало “Зерцало богословія”, видане 1618 року. Твір годом буде оцінено як першу в українському богослов’ї догматичну систему, але безпосередньо в момент видання автору довелося з’їсти добрячу порцію критики. Що цікаво, не цурались кормити його цим гірким плодом і друзі та знайомі.
Фрагмент “Зерцала Богословія” Транквіліона Ставровецького. Фото з siya.aonb.ru
Інший його твір, “Євангеліє учительное”, який є роз’ясненням християнської догматики й моралі, зявився у 1619 році у Рохманові. Це, фактично, збірка проповідей на неділю та свята. Ця праця, попри всі її позитивні моменти, була засуджена Собором української православної ієрархії на чолі з Йовом Борецьким. Про твір було сказано багато нехорошого, але приблизно таке: “Тих книжок ново написаних Кирилового “Євангеліє учительноє” нікому з православних і побожних християн в церквах і домах не тримати, ні читати, ні купувати, а хто зачне…такі хай будуть прокляті”. Можемо припустити, що така характеристика не припала до душі автору і змушувала його шукати нові шляхи для самореалізації.
Фрагмент “Євангелія учительного” 1619 року. Фото з www.ex.ua
Таким чином, у 1620 – х роках він їде на землі іншого володаря, про якого тогочасні мандрівники та хроністи пишуть багато, але переважно лише погане. Кирило Транквіліон Ставровецький став тимчасово одним з “петрушок-павлушок” правителя цієї країни і був змушений миритись із не надто гостинним прийомом. Цар країни Московії вважав країну, з якої приїхав Транквіліон Ставровецький, зіпсованою католицизмом, а тому шкідливою для себе. Тому Ставровецького вирішили “перевірити” і навіть створили для цього спеціальну комісію. Перевірки він не пройшов, а його “Євангеліє…” визнали таким, що не відповідає ортодоксійному вченню і було наказано “на пожарах спалити”.
Фрагмент з твору “Перло Многоценноє” Транквіліона Ставровецького. Фото з ipress.ua
Довелося Транквіліону Ставровейькому якнайшвидше тікати з тієї країни, аби не повторити долі своїх творів. Таким чином, він перейшов на унію, а згодом взагалі став архімандритом Єлецького монастиря у Чернігові. Пробув там до кінця життя. Вінцем його творчої діяльності було видання збірки побутово-моралістичних віршів “Перло многоценноє”, яку він випустив у рік своєї смерті – у 1646. Розказати про всі ідеї в творчості Транквіліона Ставровецького важко. Тому спробуємо передати окремі з них наступними фразами. Від вчителів він вимагав, аби вони готували дітей до діяльного трудового життя. Формула успіху від нього полягає в тому, що людина не повинна бути пихатою як верблюд, лінивою як осел, обжерливою як кабан, нечистою як козел, лайливою як пес, ненаситною як вовк. Ученого він порівнював з орлом, що піднявся у височину знань, дитину з полем, знання з насінням, а вчителя з джерелом, що втамовує спрагу.
Обкладинка перевидання “Євангелія учительного” 2014 року. Фото з arhe.com.ua
Мабуть Кирило Транквіліон-Ставровецький був вчителем того типу, про яких сам писав, тобто джерелом, яке втамовує спрагу. Не дарма у 2014 році його “Євангеліє учительное” було перекладено українською та видане у Львові в видавництві Свічадо. Що ж може бути кращим? Бо казка, таким чином, не закінчується, а її головний герой живий по сьогоднішній день в нашій пам’яті. Кожного разу, коли ми його забуваємо – він помирає; кожного разу як згадуємо – знову воскресає, нагороджуючи нас оригінальними ідеями про устрій та функціонування світу.
Опаріна Т. Сприйняття унії в Росії XVII століття / Держава, суспільство і Церква. Матеріали Других “Берестейських читань” Львів – Дніпропетровськ – Київ, 1 – 6 лютого 1995. – Львів, 1996. – С. 146.
В п’ятницю, 5 серпня 2016 року, о 17:30 в приміщенні кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбудеться відкриття виставки художньої кераміки Олени Фрідман і Світлани Зубович «Візерунки Босфору». Подію організовано за сприяння Міжнародної спілки бізнесменів України і Туреччини.
З давніх-давен Османська імперія славилась традиціями розкішних художніх ремесел. Працю майстрів цінували, а секрети виготовлення і розпису ужиткової та декоративної кераміки передавали з покоління в покоління. Величезні території імперії одночасно зазнавали впливу мистецтва і культури Азії та Європи, витворюючи власний, глибокий символізм візерунків.
Джерелом натхнення для авторок виставки стала багатогранність традиційної турецької кераміки – її давня історія та безперервний розвиток.
Про авторок
Олена Фрідман народилась у Львові 22 серпня 1989 року. Образотворчим мистецтвом почала займатись в арт-студії при благочинному фонді «Хесед-Ар’є», де вперше мала можливість виставити свої роботи.
Захопившись батиком, вирішила зробити його своїм фахом і вступила до Львівського коледжу легкої промисловості. У 2012 році продовжила навчання в Київському національному університеті технологій та дизайну.
Учасник багатьох художніх виставок:
2011 – «Еврейский вимір» (колективна виставка), Музей Ідей, Львів;
Однією з непересічних постатей культурного життя Львова був “батько польського театру”, театральний діяч, актор, режисер, драматург, педагог, оперний співак, масон, пропагандист ідеалів Просвітництва – Войцех Богуславський. Австрійська монархія Габсбургів принесла чимало новацій в Галичину і значна частина з них стосувалась і культурної сфери, зокрема появи на наших теренах перших професійних театрів. Для Львова ключовою тут стала діяльність саме Богуславського, тому пропонуємо вам поглянути на діяльність цієї непересічної та невимовно талановитої особистості, яка залишила свій слід і у Львові, який став для нього місцем проживання та діяльності наприкінці XVIII століття.
В. Богуславський
Народився Войцех 9 квітня 1757 року у Гліні у познанському повіті. Він був сином Леопольда Анджея Богуславського і його дружини Анни. Він навчався у Варшаві та Кракові, а у 1775 вступив до литовської гвардії, де він перебував до 1778 року.
Театр у Калішу
Меморіальний знак у рідному місті В. Богуславського
9 квітня 1778 відбувся його акторський дебют у Варшавському публічному театрі. Вже у липні 1778 він поставив оперу Nędza uszczęśliwiona. За кілька років він з’являється і у Львові, де у 1781 працює у місцевому театрі до 1783, коли він знову вирушає до Варшави де стає директором Народного театру. Крім Львова, він долучається до організації театрів у Познані, Гродні. З 1790-го він починає ставити на сцені патріотичні постановки, що було зумовлено суспільно-політичною ситуацією того часу.
Пам’ятник Богуславському у Варшаві
Монастир францисканців, де розмістили театр
Богуславьский під час однієї з вистав
У 1794 він підтримує повстання Костюшка і 18 квітня підписує Акт повстання. Після поразки повстання і його придушення російськими військами під керівництвом О. Суворова, він утікає до Львова, де відновлює свою діяльність з 1795 року. Тут він провів 4 роки. Зокрема саме у Львові, він вперше ставить “Гамлета” у 1794. Тут його учнем був Ян Непомук Камінський. У 1799 він повертається до Варшави. Останній його виступ на сцені відбувся у 1827 році.
Внутрішній вигляд “Старого театру” у Львові
У Львові театральне життя до будівництва Театру Скарбека було пов’язане насамперед з будівлею колишнього костелу францисканців. Францисканці разом з домініканцями були одними з перших, хто заклали свій монастир у Львові. Вважається, що у 1363 ченці звели каплицю. Через малу кількість парафіян храм будували повільно. У 1372 Владислав Опольський подарував монастиреві землі біля Низького замку, де й розпочали зведення храму і монастиря. Костел звели близько 1460 року і з ним пов’язують діяльність Якуба Стрепи і Яна з Дуклі. Монастир не постраждав під час пожежі 1527 року, але згорів у 1565 році. Після 1784 року, коли його зачинили, частину будівель використали для школи, а костел у 1787 році купив підприємець Г. Булла. Там було 36 лож на двох ярусах, 114 крісел і по 200 місць у партері. В партері стояли, лише перед сценою було кілька крісел для глядачів. Освітлювали приміщення підвішені світильники, з яких скапувала олія. Вхід у театр був з сучасного проспекту Свободи.
Вистави відбувались польською та німецькою мовами. Остання вистава відбулася 18 березня 1842 року, а після відкриття театру Скарбека,
Поховання В. Богуславського
Старий театр, як його тоді називали, був перетворений у концертний зал. Під час обстрілу міста австрійцями у 1848 році, будівля була зруйнована, і руїни згодом розібрали. Знаходився храм в районі сучасної вулиці Театральної, як припускають, на місці будинку під номером 15.
Таким чином, театральне життя Львова не в останню чергу завдячує своєю повноцінною появою саме Войцеху Богуславсьому та його діяльності. Отож пам’ятаймо і ми про нього, та відвідуймо деколи і театри нашого міста, бо саме вони, а не модні кнайпи у знищених псевдореставрацією кам’яницях у центрі міста, є справжнім втіленням культурного Львова, Львова, який ми у наші дні, на жаль, втрачаємо.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела
Stanisław Pepłowski-Schnür, Bogusławski we Lwowie1795-1799. (Ustęp z dziejów sceny polskiej). Lwów 1895 (http://www.sbc.org.pl/dlibra/docmetadata?id=976&from=&dirids=1)
Wojciech Bogusławski (https://pl.wikipedia.org/wiki/Wojciech_Bogus%C5%82awski)
Рухаючись Стрийським гостинцем зі Львова, на «славнозвісній» Кривулі, перед Деревачем, можна зауважити таблицю, яка вказує шлях до Свято-Преображенського монастиря сестер чину св. Василія. Власне ця дорога веде у бік присілків Вінява та Береги, що територіально належать до села Милошовичі.
Фрагмент топографічної карти міжвоєнного періоду
Береги розкинулись на мальовничому лісовому узгір’ї з висотою 361м – гора «Підсадочка».За австрійських часів тут стояв трангуляційний знак у вигляді пірамідальної, 30–ти метрової дерев’яної вежі, яку використовували геодезисти-картографи. У 1940 р. піраміда була відновлена, але під час ІІ світової війни зазнала пошкоджень і більше її не стали відбудовувати.
Присілок Береги до 1880р. в державних актах вписувався як – Підсадки Горішні. Частина села Підсадок від села Поршни називалась Підсадки Долішні. Відповідно й парафіяни ділились на тих, котрі належать до Поршни та тих, які відвідують церкву у Милошовичах.
Назва Береги з’являється в церковних метриках вже в кінці 18 ст., отже існувала в побуті мабуть раніше і походить від високого берега над ставом.
Вінява розташована у більшій мірі на схилах пагорбів та в долині потоку Щирка, який ще раніше називали Бережанка.
Вид на Віняву та Береги від дороги Семенівка – Хоросно
Документально Вінява згадується вперше у 1787р. Назва пішла від власника села Милошовичі Венявського (укр. транскрипція Вінява). Рох Йосиф Венявський – генерал-майор військ коронних регіменту кінного булави польової коронної, підчаший Перемиський. З 9 червня 1748р. у його власності було війтівство у селі Поршна. Дружина Венявського Уршуля походила з роду Шембеків.
25 серпня 1758 р., у Варшаві, король Август ІІІ йменував [Rocha] Венявського – полковника перемишльського – генерал-лейтенантом. У 1774р., на вулиці Театральній 10 у Львові, для нього був споруджений будинок.
Будинок по вул. Театральній, 10
Будинок по вул. Театральній, 10
Близько 1740 року, за фундації власника Наварії Мартина Венявського, архітектор Бернард Меретин розпочинає у цій місцині будівництво костелу. Завершує спорудження храму в 1748 р. син Мартина – підчаший Перемиський Рох Венявський.
Костел у Наварії станом на 1930 рік
Вигляд на костел від сходу, 1976 рік
Перші достовірні згадки про герб Венява, або Перштен (Wieniawa, Perszten) відносяться до 1382 р. Під цим гербом були об’єднані 123 прізвища, зокрема досить відомі у Галичині: Лещинські, Длугош, Януш, Торосовичі, Вінявські, Білозори.
Герб Венява
Об’єднані цим гербом і такі відомі особистості як: Зубрицький Денис Іванович (Денис Венява з Зубриця, 1777-1862), котрий походив із старовинного дворянського роду, відомий галицько-російський вчений та Станіслав Лещинський (пол.Stanisław Leszczyński) (20 листопада 1677 — 23 лютого 1766) — король Польщі (1704-1711, 1733-1734), а пізніше останній герцог Лотарингії (1737—1766), воєвода Познанський (1699), котрий народився у м. Львові.
Денис Зубрицький. Фото з https://uk.wikipedia.org
На Віняві ніколи не було маєтку з палацом , але підданим селянам було дозволено корчувати дерева та чагарники на певній ділянці лісу Деревач, яка на цей час була у власності Венявських. Мабуть звідси і назва?
У 1786 р. тут налічувалось 8 господарств, власниками яких були: Федько Швець, Ясько Шиманський, Францішек Шиманський, Тимко Стефанів, Микола Гой, Яндрух Лялюк, Тимко Гой, Петро Шиманський. У 1792р. на Віняві продовжували корчували ліс, а до 1820р. тут вели господарку 14 родин.
Cтаніслав Лещинський
Від 1786 до 1821 року, з метою побудови хат і господарських будинків, а також під городи і поля, було викорчувано 18 моргів 193 сажні лісу. На неужитих та мокрих грунтах, де росли корчі, проводилось осушення грунту та викорчовування чагарників, очищення від каміння. Частина обшару двірського зі сторони Віняви мала назву “сіножаті під Деревачом».
Ще за часів Речі Посполитої селяни, не маючи своїх лісів і пасовиськ, мали право брати від пана дрова на будівлю та паливо з тих лісів, що колись були громадськими, збирати ягоди, пасти худобу . Пізніше, за Австрії, на дідичів накладався обов’язок допомагати своїм підлеглим в заготівлі дров і у використанні пасовиськ.
Господарська будівля на хуторі Вінява
Після скасування панщини, поміщики, позбавили селян цих прав, оформивши ще раніше в земельних метриках громадські ліси і пасовища, як свою власність. Лише за священниками залишалось право на одержання дерева на опал, будівлю і огорожу, а також для сільських шкіл. Зокрема у лісі Деревач діяла умова від пана, що овець і свиней випасати не вільно, стадо має пастися під наглядом пастуха, і не вільно в цьому лісі рубати дерева, ані збирати лісових плодів.
Комісія зі староства признала цю площу малокорисною для випасу худоби, бо це ліс шпильковий, положення гористе, земля піскувата з чорною глинкою. За довідковими даними 1885 року територія лісу Деревач становила 628 моргів і сягала долини річки Щирка.
21 червня 1890 року у батьковій хаті в Нагуєвичах народився Петро Франко. Він був подібний до мами і дуже її любив. Родина жила у Львові, учився хлопець у гімназії, політехнічному інституті, за фахом хімік. Добрий спортсмен.
Іван Франко з дружиною Ольгою Хоружинською 1886 р. сфотографувались у Влодзімежа Висоцького одразу після одруження на пораду польської письменниці Елізи Ожешко.
Із 1911 року Петро разом із І. Чмолою заснував перший таємний гурток “Пласт”. 1914 року з його ініціативи скликали перший з’їзд пластунів Галичини та Буковини, влаштував мандрівний табір на Чорногорі. Редагував часопис “Пластовий табір”, написав 15 книг для пластунів, перший підручник “Пластові ігри та забави”.
Пласт у Львові. 1917 р.
1915 року пішов до Січового стрілецтва. Служив у піхоті чотарем розвідки, був учасником багатьох боїв, як командир піхотних і технічних відділів. Справжнім героєм показав себе під Семинівцями на Тернопіллі. У 1916 році старшину з вищою технічною освітою австрійське командування відрядило до летунської школи у Райльовац біля Сараєва, яку він успішно завершив. У часі листопадових боїв за Львів Франко з кулеметною сотнею знаходився на Високому Замку.
Четар Петро Франко. В однострою старшини-летуна У.Г.А.
Петро Франко запропонував організувати авіаційну частину в УГА, базою летунства обрав Красне. Він двічі літав до Проскурова, де зустрічався з С. Петлюрою, обговорював справи летунства з головнокомандувачем авіації УНР генерал-хорунжим В. Павленком та генерал-хорунжим Є. Мишковським. За допомогою генералітету армії УНР для свого відділу віднайшов літаки, двигуни, боєприпаси, мастила, бензин. У грудні до Красного з Одеси прилетіло шість літаків із сотнею пілотів, полк мав 40 літаків. Сотник (капітан) армії ЗУНР Петро Франко здійснив понад 50 бойових вильотів за лінію фронту.
Петро Франко
Під час повітряної розвідки біля Львова на 2-місному «Альбатросі» Петро Франко був збитий ворожим літаком. Екіпаж залишився живими, але потрапив у полон до поляків, інтерновано у табір Домб’є. За золотий перстень Франко виміняв у вартового польський військовий однострій і втік із табору.
14 квітня 1919 отримав наказ відбути у Сербію з місією Червоного Хреста у справах українських полонених.
Петро Франко
У січні 1919 він одружився з дочкою священика Ольгою Білевич. Наступного року родина переїхала до Коломиї, де 1923 року народилася дочка Віра, 1925 – Іванна.
Петро Франко працював учителем державної гімназії. Упродовж п’яти років викладав у Українському таємному університеті. 11 вересня 1930 р. за участь у нелегальному “Пласті” і викладання у таємному університеті його було звільнено з роботи.
1931 року разом із групою польських інженерів за радянсько-польською угодою родина переїхала на роботу до СРСР, 5 років працював у Харкові в Інституті прикладної хімії, викладав хімію в політехнічному інституті. Написав низку праць, уклав підручник з хімії та “Енциклопедичний словник з хімічної термінології”. Одночасно вчений зареєстрував 36 винаходів у галузі переробки молока. Написав драму за повістю “Захар Беркут”, кіносценарій за повістю “Борислав сміється”.
Петро Франко
У листопаді 1936 року НКВС запропонувало прийняти радянське громадянство. Після відмови з нього взяли підписку про нерозголошення таємниць і за добу змусили виїхати. Ледь встигли зібрати щось із речей, але Франко встиг передати свою бібліотеку Харківському університету. Петро Іванович порушив підписку, дану НКВС, і написав статтю про голодомор в Україні.
Восени 1939 року Франко мав від’їхати на роботу в Японію, та завадила друга світова. Сім’я зібралася виїхати до Австрії, але не встигла.
Його обрали депутатом Верховної Ради УРСР, дали місце декана товарознавчого факультету Українського державного інституту торгівлі, призначили директором меморіального музею Франка. Все це для публіки, наодинці він почув: “Вы от нас, Пётр Иванович, удрали, а мы вас опять поймали”.
Петро Франко
21 червня 1941 р. на день народження Петра Франка було арештовано. Прощаючись із смертельно хворою мамою, він почув: “Тікай, синку, я добре знаю, хто такий Сталін”. Петро лише відповів: “Пізно, мамо!” Його разом із подружжям Студинських на легковому автомобілі завезли на залізничний вокзал і помістили у переповнений вагон. Потім пояснили, що загинув він при евакуації. За іншими даними загинув 28 червня 1941 року при спробі втечі на станції Прошова біля Тернополя з поїзда, яким їх намагалися вивезти на схід.
30 липня 2016 року на 74 році життя раптово відійшов у вічність багатолітній директор Львівського історичного музею, Заслужений діяч культури України, член національного комітету Міжнародної Ради музеїв (ICOM), Голова Ради директорів музеїв Львівщини, заступник голови Асоціації музеїв та галерей західного регіону України Богдан Миколайович Чайковський. Усе своє свідоме буття він присвятив музейній справі, зокрема розвитку і розбудові Львівського історичного музею.
Парастас відбудеться 1 серпня о 19:00 у передпоховальній каплиці на вул.Пекарській, 52. Похорон – 2 серпня в с.Муроване Сокальського р-ну.
За час своєї багаторічної праці в музеї спричинився до розвитку й розбудови музею. Зокрема, було відкрито нові відділи музею, зокрема Музей «Палаццо Бандінеллі» (2005), Музей скла (2007) у відреставрованій пам’ятці архітектури XVI–XVII ст. – палаццо Бандінеллі.
Під його керівництвом активно впроваджується в життя ідея створення «Музею визвольної боротьби України» (вул. Лисенка, 23а) перша черга якого була урочиста відкрита 14.10.2012, розроблено концепцію майбутнього Музею техніки.
Богдан Чайковський велику увагу приділяв удосконаленню технічного оснащення експозицій музею, виготовленню сучасного музейного обладнання. Активізував виставкову діяльність музею, розширив її географію.
Окремі експонати та тематичні виставки зі збірки музею були представлені у багатьох музеях Польщі, Австрії, Великої Британії. Під його керівництвом підготовлено чимало цікавих виставок у Республіці Польща, зокрема «Львів – прекрасне місто» (м. Вальбжих, квітень-травень 2005р.; автор вступної статті «Прекрасне місто Львів» до каталогу виставки), «Любомирські пшеворської лінії. Аристократи і колекціонери» (м. Стальова Воля, вересень 2006 – вересень 2007, автор статті «Нові ідеї, нові можливості»), «Львів – місто відкрите» (листопад 2006 – квітень 2007, м. Радом), «200 років утворення вільного міста Гданська Наполеоном Бонапартом» (м.Гданськ, 2007). Співорганізатор Міжнародного проекту «Грюнвальд-600» (2010 – 2011), виставки «Портрети великих князів і вельмож Литовських з фондів львівських музеїв», які мали велике політичне значення для зміцнення стосунків трьох народів – Польщі, Литви та України. Спільно з Регіональним музеєм у м. Стальова Воля (РП), виступив ініціатором проекту для неповносправних осіб – «Галерея на дотик».
Богдан Чайковський був автором низки статей з проблем музейного будівництва, шляхів і методів удосконалення всіх напрямків музейної діяльності, активний учасник наукових конференцій, круглих столів.
Богдан Чайковський був членом національного комітету Міжнародної Ради музеїв (ICOM), Голова Ради директорів музеїв Львівщини, заступник голови Асоціації музеїв та галерей західного регіону України.
За багаторічну плідну працю Чайковський Б. неодноразово нагороджувався грамотами Міністерства культури України, Львівської облдержадміністрації, Львівської міської ради, подяками музеїв та закладів культури.
У п’ятницю, 29 липня 2016 року, в приміщенні культурно-мистецького центру “Львівський Палац мистецтв” (вул. Коперника, 17) відбулося відкриття виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності».
“Сьогодні географія співпраці Львівського палацу мистецтв дещо збільшується. Раніше в нас були виставки з Перемишля, з Жешува, з Кракова, з Варшави, з Вроцлава і ось вперше у нас гостює Спільнота Ґданська з підготовленої для цього виставкою. Приємно що більшість авторів цієї виставки змогли приїхати і сьогодні представити нам особисто свої роботи. Унікальна можливість поспілкуватися з ними, познайомитися є сьогодні у гостей Львівського палацу мистецтв,” – зазначив директор Львівського палацу мистецтв Юрій Гнатковський відкриваючи виставку.
На виставці свої роботи представили 12 знаних художників, серед яких Rafał Borkowski, Daniel Cybulski, Józef Czerniawski, Roman Gajewski, Hugon Lasecki, Przemysław Łopaciński, Adriana Majdzińska, Teresa Miszkin, Czesław Podleśny, Krzysztof Polkowski, Janina Rudnicka, Tomasz Sobisz.
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності»
Барвисті птахи, метафізичне, меланхолічне й утопічне занурення в реальність, часто критичне – це ми. Ми працюємо весь час на себе, а це дуже делікатне питання. Світ пізнається у творчості настільки, наскільки нам здається цікавим. Ми створюємо щілинки, маленькі або великі, як небо, в злежності від таланту, щілинки, через які ми дивимося на реальність. Примножуємо різними уявленнями, дестабілізованою бунтівною уявою.
Експозицію виставки мистецтв Ґданська «Єдність у різноманітності» можна оглянути до 25 серпня в в приміщенні культурно-мистецького центру “Львівський Палац мистецтв” (вул. Коперника, 17).
В четвер, 28 липня 2016 року, відбувся похорон визначного українського вченого, художника, мистецтвознавця, великого подвижника музейної справи, лауреата Національної премії ім. Т. Шевченка Володимира Овсійчука.
Прощання розпочалося у Музеї етнографії та художнього промислу (проспект Свободи, 15). Згодом процесія рушила до церкви Святої Трійці, та на Личаківський цвинтар, де Володимира Овсійчука поховали на почесному полі №67.
Попрощатися з відомим діячем прийшли кілька сотень людей, серед яких – його близькі та друзі, учні та викладачі Львівської академії мистецтв.
Нагадаємо, визначний український вчений, мистецтвознавець, великий подвижник музейної справи, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир Овсійчук відійшов у вічність у Львові, на 92-му році життя.
Володимир Антонович Овсійчук (28 липня 1924, Малий Скнит, Славутський район, Хмельницька область) – український мистецтвознавець, педагог. Заслужений діяч мистецтв України. Доктор мистецтвознавства, професор кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Член спеціалізованих Вчених рад із захисту кандидатських і докторських дисертацій. Завідувач відділу мистецтвознавства Інституту народознавства НАН України. Лауреат Державної премії України імені Т. Шевченка та академічної премії імені І. Франка. Член-кореспондент Академії мистецтв України. У творчому доробку – понад 135 наукових праць, у тому числі 15 монографій.
Володимир Антонович Овсійчук
У 2014 році мистецтвознавця, заслуженого діяча мистецтв України, доктора мистецтвознавства, професора Володимира Овсійчука за вагомий внесок у формування мистецької традиції, високий рівень професійної майстерності, підготовку нового покоління митців та з нагоди Дня міста Львова нагороджено відзнакою «Орден Лева».
У наші часи піротехнічними шоу нікого не здивуєш, це вже стало традицією 2000-х років. За часів СРСР у розпорядженні любителів феєрверків були мізерні засоби у вигляді ядучих «димовушок» з підпаленої кіноплівки, саморобних футбольних «ракет» і гільз, наповнених сіркою з накришених сірників. А салюти на честь радянських свят з випущеними з гармат сигнальними кольоровими ракетами в жодне порівняння не йдуть не лише з шоу Герта Гоффа на святкуванні 750-річчя Львова, а навіть з пересічними феєрверками китайського виробництва на честь дня народження власника торгівельної ятки на Сихові.
Світлове шоу 30 вересня 2006-го року до 750-річчя Львова
Однак традиції феєрверків у Львові дуже давні, твердить польський дослідник Францішек Яворський.
Протягом усього XVIII століття штучні різнокольорові вогні, потужні феєрверки з будь-якої святкової нагоди часто спалахували навколо храмів і магнатських палаців Львова, викликаючи бурю радісних зойків. Вони були публічною розрадою марноти щоденного життя усіх соціальних верств і символом престижу сильних світу цього.
Францішек Яворський
Величні салюти добре вписувалися у смаки людей XVIII століття, перфектно відповідали бароковій душі сучасників помпезних храмів і громадських будівель, давали жадану ілюзію і таке характерне для мистецтва бароко відчуття оптичного обману. З огляду культурно-мистецького, феєрія піротехнічних шоу у ті часи без перебільшення стояла на одному рівні з бароковими фресками і скульптурами храмів, бо так само малювала на небосхилі, як на склепіннях костелів, розбуялий рух ангелів і святих. У штучних вогнях, як і на зображеннях славетних митців-малярів, вірні бачили прийдешні картини чарівних небес.
Костел єзуїтів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
У таких сприятливих умовах розвитку піротехніка стала не лише складовою культури бароко, обов’язковим пунктом програми кожної церковної і світської урочистості, а й мистецтвом, наукою і професією у найповажнішому, університетському значенні цього слова. У львівській Єзуїтській академії в першій половині XVIII століття піротехніка була предметом наукових лекцій і досліджень, і професор математики Фаустин Ґродзіцький виголошував з кафедри лекції з дисципліни «святкова піротехніка» на рівні з іншими дисциплінами, як-от військова піротехніка, військова архітектура, тактика, перспектива. 1747 року у Львові видано наукову працю з теорії святкової піротехніки з усім арсеналом найдокладніших розрахунків і формул. Професор Ґродзіцький наголошував, що не варто застосовувати феєрверки у випадку смерті, похорону, поразки та інших сумних подій, але здебільшого лише в часі уродин і коронації короля, заручин магнатів, військової перемоги, коронації образів. Кардинальною засадою піротехніки було застосування найрізноманітніших видів вогню, аби око глядачів не зазнало пересичення і втоми.
Єзуїтський сад (сучасний парк ім. Івана Франка). Початок ХХ ст.
На «піротехнічному театрі» розігрувалися видовища з допомогою «ракет», наповнених мішаниною селітри, сірки, вугілля, дрібної металевої стружки і невеличкої порції пороху, яка в кульмінаційний момент спричиняла урочистий гуркіт. Окрім вогняних ракет, застосовували також інші піротехнічні хитромудрощі: «зірочки», «млинки», «гарматки», «фонтани», «світлові кулі». Все це у потрібний момент вистрілювало у певній послідовності і в найрізноманітніших комбінаціях, перетворюючись на ефектні «дерева», «фонтани», «вогняні написи», «палаючі склепіння» і «тріумфальні арки».
Львівська ікона Богородиці Провідниці (Одигітрії)
Грандіозний феєрверк побачили львів’яни 1750 року з нагоди коронації образу Матері Божої в Домініканському соборі. На величавій конструкції заввишки п’ятнадцять метрів зі зображенням Богородиці і львівського гербового лева у короні, який тримав три пагорби з зіркою (знак Папи Римського Сикста V), палали цифри року коронації. Сяяли герби Потоцьких, Мнішків, Замойських в різних кольорах, герби ордену Домініканців, Одровонжів, святого Яцка, герб львівського конвенту. З усіх гербів вистрілювали ракети. Постійно палали шість пірамід, вилітали в повітря шість вогняних фонтанів, дванадцять гармат із зірочками, з них вилітали сяючі герби Пілява, Єліта, Одровонж, далі сотні ракет із зірками, десятки ракет із гербами, з літерами короля Августа Третього, шість ракет, з яких вилітали палаючі силуети ангеликів.
Герб Потоцьких Срібна Пилява.
У річницю цієї коронації в піротехнічному шоу вже брала участь вся розквартирована у Львові коронна артилерія зі своїми гарматами. Піротехнічним театром для грандіозного феєрверку вибрали місце під Високим Замком між костелами Бенедиктинок і Реформатів, а першу ракету, яка запустила в рух гігантську махину свята, за костелом Домініканів власноручно запалив львівський архієпископ Іґнаци Вижицький. Ця махина була збудована на кшталт тріумфальної арки в «різних, дивовижно гарних кольорах, з колонами, пірамідами, вазами, квітами та іншими архітектонічними штуками». В перспективі тріумфальної арки світилося ім’я Марія, яке коронувало герб графів Потоцьких. Сучасники згадували, що потужний вир палаючих зірок, фонтанів, дивовижних дерев створював різнокольорову вогненну стіну, яка освітлювала усе місто і навіть передмістя. Вогняна феєрія тривала півтори години.
Домініканський собор та вежа волоської церкви. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Головним спонсором дійства був магнат граф Францішек Потоцький, пристрасний шанувальник штучних вогнів, на які не шкодував величезних сум грошей. Видаючи свою доньку заміж за Брюля, Потоцький запросив з Варшави найславетнішого на той час піротехнічного режисера і влаштував у Христинополі (теперішній Червоноград) такий феєрверк, про який ще довго згадували сучасники.
Францішек Салезій Потоцький
Від кінця XVIII століття львів’яни особливо полюбляли яскраві ілюмінації. 1784 року з нагоди інавгурації нового університету у місті відбувалися театралізовані вистави, а ввечері подію відзначали гучними залпами, ілюмінацією та урочистим бенкетом у губернатора.
Трімфальна арка на площі Міцкевича під час візиту Франца Йосифа в 1851 році. Рис. 1850-х рр.
Часи барокової помпезності, що виявлялися у пристрасті до вогняних шоу, протривали до кінця XVIII — початку XIX століття. На картині Герстенберґа 1807 року ми бачимо грандіозний феєрверк в Єзуїтському саду, за яким оспостерігало чимало вельможних осіб. 1855 року цісар Франц Йосиф І, попиваючи каву, спостерігав з тераси ресторану на Високому Замку за феєрверком, влаштованим львів’янами на його честь, а в грудні 1853 року на вулиці Карла Людвіга (тепер початок проспекту Свободи) влаштували феєрверк та факельні походи львів’ян на честь ерцгерцога Карла Людвіга.
Фейерверк у Львові 1854 р. Г. Мадурович. Папір, акварель
Францішек Яворський констатує, що в його часи (кінець XIX — початок X X століття) піротехнічні шоу втратили популярність через дорожнечу цієї забави і небажання «пускати з димом гроші», і робить висновок, що «старольвівська пристрасть оглядати штучні вогні за будь-якої веселої події, пристрасть, якою ми ділилися з усією Європою, безповоротно канула у минуле». Та ніщо у світі не зникає назавжди, і через сто років після Яворського феєрверки у Львові не менш популярні, аніж у період розквіту цього мистецтва у часи бароко.
Ілько ЛЕМКО
Джерело:
Лемко, Ілько. Цікавинки з історії Львова : іст. нариси / Ілько Лемко. – Львів : Апріорі, 2011. – 126 с.: іл.
Український публіцист, журналіст та видавець Олександер-Микола Мох був досить відомою постаттю міжвоєнного Львова. Як критик часто полемізував, був досить гострим, навіть категоричним, в оцінці некатолицьких проявів творчості, через що неодноразово потрапляв під уїдливий приціл опонентів. Водночас добре знався і розумівся на формальних мистецьких засобах того часу.
Олександер-Микола Мох, ймовірно, 1930–1940-ві рр. (Книга мистців і діячів української культури учасників Першої Зустрічі українських митців Америки й Канади з громадянством.— Торонто, 1954)
Олександер Мох. Чорне в золотім, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1933. – Ч. 5/6)
Світливством зацікавився у молоді роки і відтоді не шкодував часу для улюбленого заняття. Згодом став одним із редакторів першого фотографічного часопису на західноукраїнських землях – журналу «Світло й Тінь». Як фотомитець дуже цікавий – незвичайними ракурсами, тематикою, творчими експериментами, стильовими новаціями.
Олександер Мох. Самота, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1936. – Ч. 6)
Народився 1900 р. у с. Глинянах на Львівщині. Навчався спершу у школі, згодом вступив до Львівської теологічної семінарії, яку закінчив 1923 р. Водночас упродовж 1920–1923 рр. студіював у Львівському таємному університеті. Ще у студентські роки поринув в активне громадсько-культурне життя.
На львівськім ринку, поч. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1935. – Ч. 9)
Олександер Мох. Портрет, кін. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1938. – Ч. 6)
Восени 1920 р. започаткував у Львові видавничий інститут «Добра Книжка», завданням якого було поширення між українським народом католицького світогляду (до 1931 р. вийшло близько 120 випусків книжкових видань). 1922 р. О. Мох був одним із ініціаторів започаткування літературної групи «Лоґос», довкола якої гуртувалися українські поети католицького спрямування.
Олександер Мох. Церква Успіння Пресвятої Богородиці у Львові, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 12)
У міжвоєнний період активно займався журналістською працею – редагував журнали «Поступ», «Наш Приятель», перший річник газети «Правда». Співпрацював із часописами «Громадський голос», «Дзвони», «Нова Зоря», «Новий шлях», активно публікуючи на їхніх сторінках літературно-критичні статті, рецензії, замітки з питань релігії та культури під псевдонімами Араміс (Aramis), С. Лишкевич, криптонімами О. М., С. Л.
Обкладинка журналу «Наш Приятель» за січень 1935 р. (зі сайту http://www.ukrcenter.com)
Перша шпальта газети «Нова Зоря» за 14 січня 1937 р. (зі сайту http://homyshyn.te.ua/images.html)
Окрім цього, О. Мох виступав як поет – власні твори підписував псевдонімом Орест Петрійчук. Уперше опублікував поезію 1917 р. у гімназійному часописі «Відродження». 1924 р. світ побачила збірка його поезій «Про те, що я люблю», яка, за спогадами самого автора, викликала зацікавлення читачів і була перевидана другим накладом.
Олександер Мох. Церква св. Миколи у Львові, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 12)
Олександер Мох. Церква оо. Студитів у Львові, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 12)
Із започаткуванням у Львові Українського фотографічного товариства став активним його членом, належав до організаційного комітету та журі виставок української фотографії, сам був учасником практично всіх виставок УФОТО. Наприкінці 1935 р. брав участь у першій всеслов’янській виставці мистецької фотографії у Загребі (зараз – столиця Хорватії).
Олександер Мох. Церква св. Юра у Львові, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 12)
Олександер Мох. Св. Юр в зимі, сер. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1936. – Ч. 2)
1933 р. УФОТО розпочало видавати журнал «Світло й Тінь» – О. Мох почав співпрацю із виданням, увійшов до його редакційного комітету, вміщував на його сторінках статті з актуальних проблем фотомистецтва (підписувався криптонімами ОММ, О.М.М.). Разом із фотоаматором Олексою Балицьким на шпальтах журналу обстоював потребу творення власної школи фотографії та розроблення й усталення питомої фотографічної термінології. Опублікував розлогий матеріал «Українське фотоґрафічне словництво» (1938. – № 7, 8), в якому ввів в обіг близько 150 фахових німецькомовних термінів і їх відповідників української мовою.
Перша шпальта журналу «Світло й Тінь» (1935. – Ч. 11) зі статтею О. Моха
Шпальта сьомого числа журналу «Світло й Тінь» за 1938 р. зі статтею О. Моха
Під час війни О. Мох емігрував до Австрії, наприкінці 1940-х рр. редагував в Інсбруку журнал «Життя і Слово». 1952 р. переїхав до Канади, оселився у Торонто, де із 1969 р. видавав газету «Правда», активно співпрацював із журналом «Світло» та іншими часописами католицького спрямування. Також відновив діяльність видавництва «Добра Книжка». Станом на 1957 р. побачило світ 154 видання оригінальної та перекладної літератури, переважно релігійного, науково-популярного та історичного змісту, що вийшли у різних серіях. Помер у 1975 р. Торонто.
Обкладинка видання о. Петра Хомина «Вічне місто Рим» (Торонто: Добра Книжка, 1964)
Обкладинка видання О. Моха «Книжки і люди», (2-е вид., Торонто: Добра Книжка, 1953)
Олександер Мох є автором низки книг, які вийшли друком у видавництві «Добра Книжка»: «На фронті української книжки» (Львів, 1937), «Покажчик змісту «Нової Зорі» на річник I—IX» (Львів, 1937), «Самоосвітні видавництва які в нас є, що вони варті та що з них вибрати» (Львів, 1938), «Смерть у газеті» (Львів, 1937), «Книжки і люди» (Львів, 1938), «Добра преса: Як її поширювати» (Львів, 1938).
Олександер Мох. Той, що іде…, друга пол. 1930-х рр. (Світло й Тінь. – 1937. – Ч. 7)
Його фотороботи високо оцінювалися міжвоєнними критиками, їх називали сміливими, оскільки митець «відважно послуговувався чорною плямою й високим світлом». О. Мох отримав звання репрезентанта урбаністики і «нової речевості» в українському фотомистецтві Галичини, також його називали майстром мистецького репортажу.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Книга мистців і діячів української культури учасників Першої Зустрічі українських митців Америки й Канади з громадянством.— Торонто, 1954.— С. 295.
Комариця М. Католицька Акція у редакційно-видавничій та літературознавчій діяльності О.-М. Моха: інтерпретаційні моделі // Збірник праць Науково-дослідного інституту пресознавства. – Львів, 2011. – Вип. 1(19). – С. 432–454.
Передирій В. Мох Олександер-Микола // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. — Львів, 1999. — Вип. 6. — С. 222—225.
Світ у камері. VIII-а Вистава Української Мистецької Фотоґрафії // Діло. – 1937. – 20 квіт.
Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. – Донецьк, 2012. – С. 326–327.
Будівельний бум другої половини ХІХ – початку ХХ ст. дав Львову багатьох знаних архітекторів єврейського походження. Обличчя міста творили талановиті зодчі Юзеф Авін, Фердинанд Каслер, Максиміліан Когут, Альберт Корнблют, Генрик Орлеан, Леопольд Райс, Зигмунт Шпербер, Артур Шталь, Міхал Улям та Соломон Рімер, про якого й піде далі мова.
Соломон Рімер (батько художника Олександра Рімера) — львівський архітектор єврейського походження, народився 1858 року у Тарнові. Протягом 1881–1886 років він навчався на інженерному факультеті Львівської політехніки. Проживав на вулиці Зиблікевича №31 (тепер Франка №59) у власному будинку, зведеному за особистим проектом у 1905–1907 рр.
Кам’яниця, в якій проживав Соломон Рімер
Окрім зодчества займався проектуванням окремих деталей до оздоблення будинків та їх фасадів: 1903 року він виконав проект приставної дерев’яної вітрини для крамниці на першому поверсі у будинку №16 на площі Ринок; 1911 року за його проектом на замовлення Ігнатія Альтера було виконано світловий скляний ліхтар на даху для освітлення сходової клітки у будинку №13 на площі Ринок (до цієї ж будівлі він в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зробив обмірні креслення); 1916 року став автором проекту вітрини для будинку №27 на площі Ринок (колишня кам’яниця Фаурбахівська).
Площа Ринок, 13
Будинок №27 на площі Ринок
Будинок №16 на площі Ринок
Помер 1931 року у Львові.
Проект розширення синагоги «Аґудас Шльома» на вулиці Ярослава Мудрого №39 (1902)
Синагога «Аґудас Шльома» (Agudas Schloma) на вул. Бема (сучасна назва – Ярослава Мудрого) — один із численних хасидських клойзів Львова, збудована 1899 року. Це була невеличка споруда з чоловічим молитовним залом розмірами 6,70 х 7,50 м, невеликим присінком та виходом на галерею до жіночої молитовні. Молитовний зал висотою 6,0 м освітлювався крізь два великих вікна у східній стіні та крізь одне у північній; посередині розташовувалася біма, а на осі східної стіни – ніша Тори. Жіноча галерея була відгороджена дерев’яним парапетом.
Креслення фасаду синагоги «Аґудас Шльома», 1910 рік
У серпні 1910 року товариство отримало дозвіл від маґістратського уряду на розширення своєї божниці. За проектом архітектора Соломона Рімера до східної стіни добудували об’єм, шириною чотири метри, тим самим видовживши молитовний зал та збільшивши присінок. До західного фасаду з боку подвір’я добудували санітарний вузол та провели каналізацію згідно з будівельно-поліційними приписами від 1885 року.
Синагогу зруйнували під час Шоа.
Перебудова синагоги «Ор Шемеш» на вулиці Медовій №3 (1903)
Синагога «Ор Шемеш» («Промінь сонця») була однією з хасидських синагог Львова, зведена 1902 року за проектом архітектора Соломона Рімера. Вона постала на лівому березі Полтви, у рядовій забудові короткої вулиці Медової, що вела від Сонячної (тепер — Куліша) до моста через ріку. Цю частину міста компактно заселили юдеї після Конституції 1867 року, коли були ліквідовані обидва львівські ґетто. 4 травня 1902 року відбулося затвердження проекту синагоги.
Креслення фасаду синагоги «Ор Шемеш», 1903 рік
Синагога була невеликою спорудою, на тлі житлових будинків вона вирізнялася лише великими арковими вікнами, які підкреслювали її сакральне призначення. Вхід до головного молитовного залу вів через сіни. Майже квадратний у плані (7,80 х 8,00 м) 8-метрової висоти молитовний зал освітлювався крізь шість вікон (по три з північної та південної стін); посередині розташовувалася біма, а на осі східної стіни — ніша Тори. Жіноча галерея мала огородження. Розташований поруч другий вхід провадив до кімнати шкільника (через коридор) і до жіночої молитовні на галереї — по сходах, влаштованих у флігелі.
Синагога «Ор Шемеш» була зруйнована німецькими нацистами під час окупації Львова.
Неоготичний прибутковий будинок на вулиці Івана Франка №17, на розі із вулицею Левицького (1907)
На розі вул. Костя Левицького та Івана Франка стоїть знаменита кам’яниця «На стовпах» («Na słupach») або ж «Кручені стовпи», що має подвійну адресу – вул. І. Франка № 17 та вул. К. Левицького № 1.
Кам’яниця «На стовпах» або ж «Кручені стовпи». Адреса – вул. І. Франка № 17 та вул. К. Левицького № 1
Кам’яниця, перша згадка про яку датується ще 1785 роком, стала головним виграшем у лотереї, влаштованої з нагоди Галицької крайової виставки у 1894 р. (квитки на неї коштували 1 ринський золотий). Це був великий триповерховий будинок на розі нинішніх вулиць Івана Франка та Костя Левицького із закрученими колонами наріжного порталу. У кам’яниці мешкала видатна польська письменниця Марія Конопницька (1852–1910). Щоправда, ця споруда довго не простояла: ще за австрійських часів її розібрали, щоб збудувати у 1911 р. для Маркуса Рогатина за проектом архітектора Соломона Рімера нову будівлю із романськими та готичними елементами фасаду, яка стоїть і досі.
Сецесійний будинок № 11а (13) на вулиці Нечуя-Левицького (1906 — 1907, співавтор К. Драневич)
Кам’яниця № 11а на вулиці Лєнартовича (зараз – Нечуя-Левицького) виконана у стилі сецесії Каспером Юліаном Драневичем та Соломоном Рімером. Її фасад оздоблює пишний, ліпний, рослинний сецесійний декор із круглими, кольоровими керамічними плитками, який завершується високим аттиком. Усе це доповнюється кованими балюстрадами балконів.
Кам’яниця № 11а (13) на вулиці Нечуя-Левицького
Чиншова кам’яниця на вулиці Леся Курбаса №5 (1907)
Будинок Санделя – пам’ятка орнаментальної сецесії, яка вважається своєрідним варіантом віденського «Majolikahaus» завдяки суцільному керамічному обличкуванню фасаду. Проект планування та композиційної схеми фасаду будинку на вул. Рейтана (нині вул. Курбаса №5) розробив Генрик Сальвер у 1905-1906 рр. На основі цього проекту в 1906-1907 рр. Соломон Рімер виконав проект опорядження фасаду та інтер’єру, використовуючи продукцію львівської керамічної майстерні «Bracia Mund», якою був повністю облицьований фасад.
“Майоліка Хаус” по вул.Курбаса, 5, 2016 рік
Майолік-хаус Отто Вагнера у Відні
Замовником проекту і власником будинку у 1907-1910 був Ісаак Сандель. Перший поверх кам’яниці рустований і призначений був для «Японської кав’ярні», що працювала тут до Першої світової війни, на вищих поверхах розміщувалися квартири. На кожному поверсі влаштовані балкони на металевих консолях, причому нижчий балкон відокремлює рустовану торгову частину від житлової, вкритої майолікою. Тут також функціонував ресторан Шимона Каца.
“Майоліка Хаус” по вул.Курбаса, 5, 2016 рік
Проект житлового будинку на вулиці Чернігівській №2-4 (1912)
Бічним фасадом на Личаківську виходить чотириповерховий будинок з наріжним куполом, споруджений у 1912-1913 рр. у стилі пізньої сецесії. Під час будівництва первинний проект Рімера перероблено Фердинандом Касслером. Зокрема було повністю змінено фасад, який на рівні третього поверху прикрашають барельєфи скульптора Зиґмунта Курчинського з чоловічими й жіночими фігурами.
Кам’яниця на вулиці Чернігівській №2-4
Кам’яниця на вулиці Городоцькій №44 (1907)
Будинок, розташований у центральній частині міста, збудований у 1907 р. за проектом Соломона Рімера, виконаним у 1906 р. Стиль будівлі – історизм з елементами неокласицизму. Композиція головного фасаду – симетрична з вхідним порталом, розташованим на центральній осі, а також двома бічними пристінками, почленованими канельованими пілястрами з капітелями коринтського ордеру. Вікна другого і третього поверхів мають профільовані обрамування. Фасад завершений широким ліпним антаблементом, у фризі якого розміщені невеликі прямокутні стрихові віконця.
Постав на місці одноповерхового будинку, проект якого завершив будівничий Войцех Щебльовський 22 травня 1871 року. 6 вересня 1906 року Маєр і Вольф Бардахи отримали дозвіл на будівництво нового триповерхового будинку на підставі планів, затверджених маґістратом.
Кам’яниця на вулиці Городоцькій №44
На підставі контракту купівлі-продажу від 9 січня 1908 року будинок переходить від Маєра і Вольфа Бардахів до Ізака Райшера і Саломеї Райшер з Карпфів. 20 січня 1930 року був затверджений проект на розширення магазину на першому поверсі будинку, який виконав архітектор Аба Корнблют. 6 серпня 1935 року він також завершив проект порталу магазину в будинку.
Перебудова спортивної споруди під театр на теперішній вулиці Гнатюка (1890 –1891)
Немає чітких даних щодо часу, відколи це приміщення почало функціонувати як театральний зал. Відомо, що у 1895 р. Яків Бер Гімпель отримав дозвіл на переміщення своєї трупи саме на вул. Ягеллонській, 11. Відтоді єврейський театр грав тут у зимовий період поки остаточно сюди не перебрався у 1897 р.
Проект 1891 року перебудови спортивної споруди у Львові на театр. Існував до 1905 року
Проект північного фасаду театру, 1938-1939 роки
Проект літнього театру у Львові, на нинішній вулиці Гнатюка №11, 1918 рік
Наприкінці XIX ст. тут була дерев’яна споруда для спортивних змагань, викуплена Фанею Сокол і у 1890–1891 роках перебудована на театр за проектом Саломона Рімера. 1905 року той же архітектор збудував на цьому місці літню естраду. 1918 року на замовлення нових власників Вурма і Гімпля, Рімер споруджує дах. Приблизно у 1937–1938 роках будівлю розібрано і для потреб єврейського театру споруджено нову у стилі функціоналізму за проектом Даніеля Кальмуса. Нині тут знаходиться Перший український театр для дітей та юнацтва (вулиця Гнатюка №11).
Пліснеське городище – унікальна пам’ятка ранньосередньовічної доби, яка досліджується близько 200 років. Цей археологічний комплекс представлений сукупністю різних видів пам’яток слов’яно-руського, а також пізньосередньовічного часу, залишки яких збереглися на території і в околиці сучасного хутора Пліснесько – складової с. Підгірці Бродівського р-ну Львівської обл. Городище Пліснесько згадується двічі в Руському літописі під 1188 і 1232 роками ( Пльснськ, Пльеснеск, Преснеск) та в “Слові о полку Ігоревім”. В літописі під 1188 роком говориться про те, що волинський князь Роман Мстиславович відіслав до Піснеська військо, щоб вигнати звідти галицьких бояр та їх союзників-угорських феодалів. Другий запис під 1232/33 роком сповіщає про похід на Пліснеськ князів Данила Галицького та Олександра Белзського про їх перемогу над пліснеськими боярами Арбузовичами, які не хотіли визнавати їх владу над собою. Князі взяли в Пліснеську велику здобич і повернулися до Володимира-Волинського.
В «Слові о полку Ігоревім» про Пліснеськ згадується у тій частині твору, де розповідається про зловіщий сон князя Святослава, напередодні невдалого походу руських князів проти половців. Автор “Слова…” згадує окремі пліснеські урочища, назви декотрих у зміненому вигляді збереглися ще й досі (дебрь Кисаня – суч. Кицарки, Плеснеск – суч. Хут. Пліснесько тощо).
Кам’яна плита в монастирській церкві надписом про княжну Олену
З давнім Пліснеськом пов’язана й легенда про княжну Олену, і зокрема про те, що вона заснувала тут монастир. Під час побудови теперішнього монастиря (1706 р.) на кам’яній плиті в монастирській церкві зберігся напис: “GELSI–SSIMAPRICIPISSAHE–LENAM • DUCISWSE–WOLDIFILIA • ANNO 1180 • HOCMONAS–TERIUMPRIMOFUNDA–VIT: …” (“Благодарна княжна Олена, дочка князя Всеволода, в 1180 році цей монастир вперше заснувала).
Пам’ятка здавна притягувала увагу дослідників та любителів старовини, а також і скарбошукачів. Перші розкопки на її території були розпочаті ще в 1810 році, коли настоятель Підгорецького монастиря Варлаам Компанєвич та генерал-губернатор Гейслер обстежили городище і розкопали в його північній частині три курганні могили. Перші наукові пошуки сягають початку вісімдесятих років ХІХ століття, коли Пліснесько досліджував польський археолог Т. Земенцький. Він виготовив план городища з могильником, і протягом трьох польових сезонів розкопав більше сорока п’яти курганів. Цілеспрямоване вивчення унікальної пам’ятки почалось лише 1946 р. Протягом чотирьох польових сезонів тут працювала експедиція Львівського відділення археології ІА АН УРСР під керівництвом І.Старчука. За час досліджень було відкрито 28 заглиблених жител, 20 глинобитних печей наземних будівель, 96 ґрунтових інгумаційних поховань, 5 курганів. Було зібрано і опрацьовано величезну кількість унікального матеріалу. Починаючи з 1990 року вивченням Пліснеська займалась археологічна експедиція Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича Національної академії України та Інституту археології Львівського національного університету імені Івана Франка під керівництвом -М.Филипчука. Протягом цього часу виконано чималий обсяг робіт в різних частинах городища. Отримані результати дозволяють виділити два періоди розвитку цієї пам’ятки: слов’янський (VШ – Х ст.) та давньоукраїнський (ХІ-ХШ ст.). 15 вересня 2015 року рішенням сесії Львівської обласної ради було створено історико – культурний заповідник «Давній Пліснеськ», заповідної території якого стали терени Пліснеського археологічного комплексу.
Підгорецький монастир
Пліснеськ, був постійно заселений, починаючи з кін. VII ст. Впродовж цього часу тут функціонували: культове місце кін. VII–X ст. (ур. “Оленин Парк”); слов’янське городище полісного типу ІХ–Х ст. (ур.: “Побіч”, “Поділ”, “Кецарки”, “Оленин Парк”, “Замчисько”, “Високе городиско”, “Поруби”); городище літописного Пліснеська ХІ–ХІІІ ст. (ур.: “Оленин Парк”; “Замчисько”; “Високе городиско”); курганний могильник ХІ–поч. ХІІ ст. (ур. “Поруби”) та Підгорецький /“Пліснеський”/ монастир XII–XVII ст. (ур: “Оленин Парк” та “Високе городиско)/
Впродовж липня 2016 року на території історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» працює дві експедиції : Інституту археології Львівського національного університету ім. І. Франка (кер. – к.і.н., директор ІА ЛНУ, доц. кафедри археології та спеціальних галузей історичної науки ЛНУ – М. Филипчук) та Адміністрації історико-культурного заповідника «Давній Пліснеськ» (кер. – заступник директора з наукової роботи А. Филипчук, заст. кер. – завідувач наукового дослідного відділу – Б. Завітій).
Розкоп в ур. «Оленин парк». Фото: Софія Змерзла
В ур. «Оленин парк» продовжили дослідження півд. частини культового місця в східній його частині. На сьогодні віднайдено культові об’єкти останньої чверті I тисячоліття н. е. та унікальний рухомий матеріал, серед якого на увагу заслуговують фібули ( застібки) VI – VII ст., керамічний посуд та інші артефакти.
Розкоп в ур. «Оленин парк». Фото: Софія Змерзла
Об’єктом наукових пошуків археологів стала також друга внутрішня лінія захисту Пліснеського городища. Як виявилося оборонний рубіж у вигляді дерев’яно – земляних конструкцій валу та рову із напільної сторони, функціонував протягом слов’янського періоду ( X ст.). У давньоруський час на внутрішній стороні валу було закладено заглиблене житло, а у верхніх нашаруваннях над валом та житлом археологи виявили 9 християнських захоронень XII – XIII ст. Усі поховання були представлені безінвентарними тілопокладеннями, орієнтовані головою на захід. Руки небіжчиків традиційно складені на животі або на грудях. Це була частина давньоруського парафіяльного цвинтаря, адже виявлені поховання були різновіковими та різностатевими. Окрім того на зовнішньому схилі валу розкопали дві печі для випалу кераміки слов’янського періоду.
Одне з християнських поховань, що найкраще збереглось до наших днів. Фото: Софія Змерзла
Християнські поховання XII – XIII ст. Фото: Софія Змерзла
Цьогоріч не оминули археологи своєю увагою іншу пам’ятку археології національного значення, яка знаходиться на території Пліснеська – курганний могильник XI – XII ст. Некрополь первісно належав варязькій дружині київських князів. Було розкопано один з курганів цієї доби. Але не зафіксовано поховання. Це так званий кенотаф – могила без небіжчика. Найчастіше такі могили насипали воїнам, які загинули на чужині, а можливості поховати не було.
Розкоп курганного могильника. Фото: Софія Змерзла
Наступні розкопки на Пліснеську мають бути не менш цікавими, адже городище ще має чимало таємниць.
Слово о полку Игореве. «Литературные пам’ятники». М.-Л., 1950.-С.427
М. А. Филипчук. Структура Пліснеського археологічного комплексу в слов’янський та давньоруський час // Вісник Інститут археології. – Вип.4., 2009. – С. 3-13
Восени цього року на Форумі видавців буде представлений новий роман відомого українського письменника Андрія Кокотюхи під назвою “Коханка з площі Ринок”.
Це буде вже п`ята книга з циклу ретро-детективів про пригоди київського адвоката Клима Кошового у Львові початку ХХ століття, повідомляє Буквоїд.
Андрій Кокотюха презентує свої ретроромани – «Адвокат із Личаківської» та «Привид із Валової»
Це – перший художній твір про часи окупації Львова російською царською армію, котра сталася незабаром після початку Першої світової війни й тривала дев`ять місяців. За сюжетом, Кошового заарештовано за доносом, і він у тюремній камері чекає суду як “зрадник” російського імперії. Але тут жорстоко вбивають коханку офіцера генерального штабу царської армії. Справу треба не так розслідувати, як зам`яти, бо вона містить багато делікатних й небажаних для розголосу деталей. Виявляється, ніхто, крім Кошового, не може це зробити. Так він виходить на свободу – і починається небезпечна гра з окупантами.
Львів настільки багатий своїми оповідками, що гостям міста, та й часами нам, здається, що кожен закуток королівського міста має свою легенду, а то й не одну. Львівські історії ще й дуже різноманітні за жанром – романтичні, історичні, побутові. А ще містичні. Тож сьогодні пропонуємо вам добірку 10 містичних легенд Львова (відомих і не дуже), від найдавніших до сучасних.
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха, фото поч. XX століття
Відьми на Лисій горі
Коли засновували Львів, зaмок стояв спочaтку нa Княжій горі. Але тaм дмели тaкі вітри, що король Лев перебув у тім зaмку лише одну зиму і змушений був збудувaти Низький зaмок нa горбі. Коли під чaс нaпaду ляхів нa Львів у 1340 році зaмок нa Княжій горі погорів, його вже не відбудовувaли. Довгі чaси горa стоялa пусткою, без лісу, і почaли нaзивaти її Лисою. Лисa горa стaлa улюбленим місцем зaбaв відьом, чaрівниць і чортів, які мешкaли в околицях Львовa.
І відьми розлітaлись по місту, виловлюючи всіх, хто поночі тинявся вулицями. А ще вони літaли нaд містом, шукaючи, хто зaбув ключa у дверях. Вони ключі викрaдaли і приносили своєму пaнові. А в тому будинку, де вкрaдено було ключa, вже ніколи спокою не було. Відьми дістaвaли влaду нaд господaрями і змушувaли їх гризтися між собою, товктися і жити в постійних чвaрaх. Тому, коли в якійсь родині не було лaду, то кaзaли, що видно, з їхньої хaти ключa відьми вкрaли.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
2. Одна з найбільш відомих – легенда про чорну труну.
У давні часи, років чотириста тому, у львівській ратуші з’явився привид. Приходив він опівночі у вигляді чорної труни, яка літала залами і сходами, а луна розносила її страшний стогін. Нічна сторожа і родина трубача, який мешкав у кімнатці на балконі вежі, щоразу зі страхом хрестилися. Ніхто не міг пояснити появу чорної труни, та ось один із лавників так називалися у давньому Львові судді, що провадили кримінальні справи) розгадав таємницю. Одного разу колегія лавників не досить ретельно розглянула судову справу і засудила невинного чоловіка на кару смерті. Згодом знайшли справжнього винуватця злочину, але було вже пізно — невинний постраждав. Після цього у ратуші почала з’являтися чорна труна, як грізна пересторога для неправедних суддів.
Нове покоління лавників вивело величезними літерами на обкладинці лавничої книги слова: “Пам‘ятай про труну, що сходами і залами Ратуші ходила”. Кожен хто брав книгу до рук, вже дуже добре думав перед тим, ніж приректи когось на тяжку кару.
Церква Святого Миколая на поч. ХХ ст.
3. Легенда про чорта Смалюха та душі грішних лицарів.
Під Княжою горою вище церкви святого Миколая колись була гора Будельниця. Її так називали тому, що тут стояла сторожова вежа, з якої під час наближення ворога били (будили) на сполох. Коли 1340 року до Львова прийшов польський король Казимир Третій, на Будельниці стояли на варті семеро лицарів. І сталося так, що вони заснули й не помітили ворога. Поляки пограбували Високий Замок і забрали із собою золоту корону короля Данила, два золоті хрести та позолочений трон. За цей гріх усіх сімох лицарів закляли на вічне ув’язнення у цій горі. Стеріг їх старий львівський чорт Смалюх, і лише раз на сто років він виходив з гори, шукав гравця в карти, і вони грали на душі лицарів. Та ніхто за п’ятсот років так і не зміг визволити душ нещасних.
Одного вечора років з двісті тому повертався з корчми до казарми молодий драгун, і раптом біля Будельниці його перестрів невідомий і запропонував пограти в карти. Драгун був відомим картярем і не міг упустити такої нагоди, навіть незважаючи на те, що одразу зрозумів, що має справу із самим чортом. Гора розступилася, і обоє зайшли до середини. Далеко в підземеллі за довжелезним дубовим столом сиділи семеро лицарів і з надією дивилися на драгуна. Смалюх промовив до свого гостя: “Вибирай, на що ти будеш грати — або на мішок золота, або на їхні душі” — “Граю на їхні душі”, — впевнено відповів драгун. “Але знай, — сказав чортисько, — програєш — навіки залишишся тут, під землею”.
Драгун був одним з найдосвідченіших картярів Львова і знав, якщо грати колодою Смалюха, то перемогти чорта буде неможливо. Тому він дістав з кишені свою колоду. Дідько аж заскреготав від люті, що не врахував цієї обставини, адже, за тодішніми звичаями, гість мав право на свою колоду. Смалюх так зденервувася, що першу гру програв.
Надалі вдача вже не полишала драгуна, так одну за однією він виграв ще шість партій, і решта лицарів відпустили на волю. Відтоді чорт Смалюх полишив гору Будельницю, і про нього далі нічого не було чути. Люди казали, що ображений чорт узагалі залишив Львів.
Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя
4. Історія про чортів млин.
В кінці Личаківської в районі кінцевої зупинки трамваю №2 розташований невеликий, але дуже гарний Личаківський парк. З цим місцем пов’язана легенда про диявольський млин.
В середині ХІХ століття один львівський підприємець побудував на цій горі млин. Гора на той час була зовсім не заліснена і тут гуляли буйні вітри, які й хотів використати підприємливий господар для свого вітряка. Але тут вітри схрещувалися з різних сторін таким чином, що завжди ламали крила вітряка. Господар врешті відрікся від свого млина і залишив на цій горі порожню будівлю. Після цього місцеві мешканці твердили, що тут поселився диявол, який використовував вітряк для якоїсь своєї мети. Порядні мешканці обходили це місце.
Вид на Верхній Личаків, фото бл. 1914 року
Але одного разу якомусь невідомому гарно вдягненому панові вдалося вночі затягнути сюди одного львівського мельника, коли той був трохи напідпитку. Мельник врешті зрозумів, що потрапив до чортівських лап, але було пізно. Тим часом поважний пан, який і виявився чортом, поставив перед мельником майже нереальне завдання: до ранку закинутий млин мав запрацювати. Протверезівши, заручник чорта напружив усі свої сили і мобілізував усі свої професійні навички, і ось, коли ще не встигли заспівати треті півні, млин запрацював, а наш мельник з жахом побачив, що жорна перемелюють людські кістки. “Ти виконав своє завдання”, — промовив поважний пан. “Іди собі геть, але не забувай, що я тобі за твою працю обов’язково віддячуся”. Мельник не тямив себе від щастя, що вирвався з чортівських лап і навіть забув про обіцянку нечистого. Але ось у Львові настала величезна посуха. Всі млини у місті зупинилися, а на колеса млина нашого мельника невідомо звідки все ж падала вода. Усі міські замовлення звалилися на щасливця, і за короткий період часу пестунчик долі нажив собі великий маєток. Чорт виявився порядним і дотримав своєї обіцянки
Львівський вокзал, фото, друга половина XIX століття
5. Наступною містичною оповідкою, є колійова (залізнична) легенда про потяг-привид.
1861 року було запущено в дію залізничний маршрут Львів–Перемишль. Він був першим в Галичині і в Україні загалом. І ось через декілька років після цієї події на львівських коліях стали виникати загадкові і чудернацькі трафунки. Налякане колійове начальство хотіло усіляко приховати їх, але про ці дива вже почали патякати бульварні часописи.
На львівських коліях з’явився якийсь загадковий потяг, що не був вписаний у жодні державні реєстри і розклади руху. Він з нечуваною швидкістю несподівано виникав у найнеочікуваніших місцях і зі сатанинським гуркотом так само несподівано зникав у невідомому напрямку, однак, не спричиняючи жодного зіткнення і жодних аварій.
Старий залізничний вокзал у Львові
Цей потяг було неможливо ні наздогнати, ні затримати. Залізничники були у люті і розпачі, тому що пасажири, налякані чутками, все менше і менше користувалися потягами. Містичний потяг з‘явлвся то на дорозі зі Станіслава до Львова, то у напрямку до Варшави чи Відня. Аж от одного вечора з’явився і на львівському двірці. Люди чекали на поїзд із Відня, який прибував із західного напрямку точно секунда в секунду. Вже було видно з вікон веселі обличчя пасажирів, коли зовсім з протилежного, східного напрямку гігантська сіра маса потяга-привида, як шалений вихор, летіла тією самою колією назустріч Віденському. Жах охопив усіх. Зіткнення не оминути! Ті хто стояв на пероні, бачили як з вікон сатанинського потяга, регочучи, визирали відьомські личини пасажирів.
Але скажений потяг, замість того, аби вщент розтрощити свого товариша миттєвим зіткненням лоб в лоб, з блискавичним шалом пролітає, як імла, наскрізь через усі вагони потяга Відень–Львів і зникає у пітьмі. На пероні спокійно стоїть неушкоджений пасажирський, і лише дуже налякані застиглі обличчя пасажирів, повернуті у західному керунку, свідчать, що щось страшне і містичне відбулося на львівському пероні.
Шалений потяг не дуже часто, але ще декілька місяців тероризував залізничників і пасажирів різних потягів, а потім зник так само безслідно, як і з’явився.
Львівська Цитадель з повітря
6. Привид пані, який лякав австрійських офіцерів
Наприкінці ХІХ століття колишні офіцери австрійської армії розповідали цікаву історію. Казали, що на узгір’ї Цитаделі у Львові колись жила пані, яка за життя навідріз відмовлялась продати державі свій будинок, а по смерті лякала усіх, хто бував у її обійсті. Військові розігрували в карти, хто ж проведе ніч у її будинку. Францішек Яворський, польський історик, публіцист, навіть згадував, що львів’яни неодноразово зі захватом спостерігали, як австрійські офіцери у білих підштаниках опівночі вискакували із її будинку, втікаючи звідти щодуху
7. Легенда про чаклунку Сару
Близько 1910 року молодий блискучий львівський адвокат закохався у жінку, власницю вілли “Півонія” на Погулянці, і близько двох років мешкав тут із нею. Відомий психіатр, з яким товаришував адвокат, помітив важкі розлади у поведінці свого колєги. Той, у свою чергу, поскаржився лікареві на фатальну, майже патологічну сексуальну залежність від цієї жінки. А що адвокат був знаним донжуаном і завжди мав багато молодих та привабливих жінок з якими легко поривав стосунки, то було дуже дивним, що виявився безсилим простистояти принадам цієї демонічної жінки,і, що головне, відчував, що ця, на вигляд тридцятирічна жінка, поступово висмоктує його життя.
Психіатр серйозно замислився над цим неординарним випадком і ним оволоділо велике бажання врятувати товариша. Лікар переглянув усі старі історії хвороби і нарешті, натрапивши на картку пані з Погулянки, не повірив своїм очам: ця жінка з діагнозом психопатичної схибленості на сексуальному ґрунті зверталася до психопатолога 1875 року у віці 45 років, отже на той момент їй мало бути не менше вісімдесяти.
Погулянка. Літографія А.Ланге 1823 року
У психіатра з’явилося нестримне бажання познайомитися з Сарою Брага – так називалася ця пані. І ось він побачив молоду, дуже привабливу жінку і не зміг протистояти її чарам. На цей час адвокат помер від невідомої хвороби, а лікар довідався, що Сара до нього мала ще шістьох чоловіків, доля яких була невідомою. Усвідомлюючи всю небезпеку задуманого, лікар все-таки оселився на Погулянці у домі Сари. Неймовірних зусиль коштувало йому не піддаватися на спокусливі принади цієї демонічної жінки і жодного разу в них справа не доходила до ліжка. І ось Сара, відчуваючи своє безсилля, почала старіти, на її молодому обличчі з’явилися зморшки, а на голові — срібні волосинки. Не допомагали ні благання, ні істерики — лікар залишався незламним. А тим часом він, якось читаючи Біблію, цілком випадково нарешті відкрив таємницю Сари у Книзі Товіта. Там ішлося про Сару з Мідії, котра мала сімох чоловіків, які потім були віддані демонові Асмодею. Нарешті одного вечора, коли вони разом сиділи на дивані у вітальні, лікар прочитав їй це місце зі Старого Заповіту. Сара зі страшним зойком вибігла з кімнати. Коли психіатр вибіг за нею – побачив її тіло, розпластане на сходах. Сара була вже мертвою.
вул.Зелена, 8, тут колись стояла кам’яниця “Під липами”
8. Потойбічне рандеву.
Ця львівська легенда пов‘язана із будинком на вул. Зеленій, 8. Трохи більше століття тому тут стояла кам‘яниця “Під липами”, що була огороджена від вулиці густою дротяною сіткою і лісом дерев. Тут мешкала відома акторка Ядвіга Калергіс. Серед її численних прихильників був і молодий львівський літератор, який навіть ніколи і не мріяв познайомитися з нею. Ядвіга виїхала до Відня, дуже довго від неї нічого не було чути, аж раптом до нестями закоханий Юрко одержав від Ядвіги листа, де вона повідомляла, що повертається до Львова і чекатиме його на віллі.
Щасливий закоханий щосуботи відвідував Ядвігу на порожній віллі, де світська левиця рапотом почала вести відлюдькуватий спосіб життя. Та з часом Юрко почав помічати, що кохана ховає від нього свої коси, згодом обличчя, а відтак приймала його лише у темній кімнаті вся замотана у безліч покривал. Так тривало допоки одного разу він не знайшов тіла своєї коханої і з розпачем вибіг на вулицю. А вранці дізнався, що віллу “Під липами” успадкувала родина акторки, а сама Ядвіга загинула ще два роки тому. Незабаром після виїзду закордон, під час подорожі в Альпи.
Ілюмінація Домініканського костелу, 1930 – ті рр.
9. Привид із Домініканського собору.
Його бачили у бiлому плащi (габiтi) з чорним хрестом на спинi – монаха-домiнiканця, який почав з’являтися за крутими поворотами вузьких соборних кулуарiв, коли розкопали пiдземелля. Привид мав свої маршрути й улюбленi мiсця: пiдвали, замурована бiблiотека, рiдше – хори.
Працівники музею намагаються нiчим не потурбувати свого “домiнiканця”, бо вiн ставиться до них дуже лояльно і не робить жодної шкоди.
10. Юлік із бібліотеки.
Центральна міська бібліотека імені Лесі Українки, що знаходиться на вулиці Мулярській, теж має свого привида – Юліка.
Приміщення, де знаходиться бібліотека, дуже старе і має свою історію. Тут колись був прихисток для безпритульних євреїв, будинок мав таємні входи і виходи для тих, хто мусів перейматись за своє життя. Що ж до Юліка, то він зі своєю дружиною пані Анною мешкав по ліву сторону бібліотеки, там були жітлові кімнати. По його смерті з кімнати все повиносили на горище, бо хотіли справити поминки. Вже тоді почало творитись щось дивне: на горищі піднявся страшенний шум, у сервантах все побилось. Після того працівники неодноразово чули, як хтось чалапає коридорами бібліотеки. Бувало, що вмикає у кімнатах вимкнене світло. Збиткуючись Юлік, буцімто хоче сказати, що ви собі тут сидіть, але все одно це моя домівка, я тут господар.
Центральна міська бібліотека ім. Лесі Українки на вул.Мулярській. Тут “живе” Юлік
Стосовно Юліка можу додати пару слів від себе. Справа в тім, що моя мама багато років працювала у відділі комплектування бібліотеки і так складалося, що я досить багато часу проводила у цій будівлі. Тож неодноразово на власні вуха чула оте чалапання, бачила як вмикається світло, а ще Юлік любив бавитися зачиняючи перед самісіньким носом двері. І не впускав в приміщення поки йому не набридала така гра. Тож не будучи забобонною – у Юліка я все ж вірю))
Софія Легін
Джерела:
Ілько Лемко. Легенди старого Львова. – Львів: “Апріорі”, 2008 р.
Вчора, 27 липня 2016 року, у Львові рекордсмен Олег «Тягнизуб» Скавиш провів тренування перед встановленням нового рекорду України та Гіннеса, потягнувши зубами одночасно два «Чудо-поїзди» з дітьми всередині. Свій новий рекорд рекордсмен спільно з благодійним фондом «Крила надії» вирішив присвятити благодійній меті – допомозі у зборі коштів на лікування дітей з онкологічними недугами.
Рекордсмен Олег Скавиш “Тягнизуб”
Як відомо, 6 серпня о 18.00 на площі перед Львівським національним академічним театром опери та балету ім. С. Крушельницької відбудеться силове шоу «Рекорд заради життя», де Олег «Тягнизуб» Скавиш встановить новий рекорд України та Гіннеса, потягнувши зубами одночасно два «Чудо-поїзди», з дітьми всередині. Захід розпочнеться концертом відомих виконавців і буде початком благодійного марафону під гаслом «Разом потягнемо!».
Рекордсмен Олег Скавиш “Тягнизуб”
Силове шоу «Рекорд заради життя» є початком благодійного марафону під гаслом «Разом потягнемо!». Його ініціатором є сам Олег, адже його останні рекорди привернули значну увагу українців. Тому він сподівається, що цей захід також приверне увагу всіх небайдужих.
Рекордсмен Олег Скавиш “Тягнизуб”
Раніше спортсмен поставив сім всеукраїнських рекордів, один із них після розгляду комісії із Книги рекордів Гінеса може стати світовим. Він тягав потяги автомобілі та іншу техніку. Тепер мріє взятися за літак.
Сьогодні ж «Тягнизуб» зрушив із місця «Чудо-поїзди» загальною вагою до 15 тон. Складність виконання полягала не так у вазі, як у кількості коліс, їх ступені тертя та нахилу площі перед Оперним театром, каже організатор Петро Климків.
Наразі сам Олег своїм результатом не задоволений – тягнув транспорт і більшої ваги, але технічні умови на площі значно ускладнюють завдання.
Нагадаємо, рекорд Олег «Тягнизуб» Скавиш обіцяє встановити 6 серпня 2016 року о 18:00 перед львівською Оперою.
Сьогодні знайомимо читачів Фотографій Старого Львова з краєзнавчою статтею про історію Личаківського передмістя, а також звичаї та побут личаков'ян, що була опублікована на шпальтах...
