Твори цієї видатної української письменниці почали публікуватися українською мовою саме у Львові. Перша публікація була здійснена 1885 року у журналі «Зоря», до редагування якого мав причетність Іван Франко, був виданий перший твір Лесі Українки, її переклад Гоголя «Вечорниць». Ця публікація започаткувала її творчу кар’єру.
Леся Українка, фотографія 1888 р.
Поступово Леся Українка стала дуже читабельною письменницею в Галичині, а також як людина високого інтелектуального рівня, як філософ, як теоретик літератури, як перекладач.
Іван Франко
Іван Франко дуже просив Лесю Українку, вірніше, через її матір Олену Пчілку, про те, щоб Леся Українка здійснила той чи інший переклад чи надала йому для публікації у численних виданнях, які він редагував, ті чи інші твори. Свого часу Олена Пчілка казала, що завдяки їй, її постійній турботі, її увазі, її наполегливості і впертості, її діти, як Михайло, так і Леся, оволоділи багатьма іноземними мовами. Відомо, що Леся Українка вільно володіла і перекладала практично з усіх європейських мов, англійська, німецька, французька, італійська. Навчалася вона і дуже добре оволоділа латиною і грецькою, тому перекладала і класичну літературу на українську мову. Вільно також знала російську, білоруську, польську і цілу низку інших мов, які вважала, що знає недосконало.
Ольга Косач (Олена Пчілка), зображення 1896 року
Леся Українка впродовж свого життя зробила дуже багато, можливо, завдяки власній хворобі. Спосіб життя Лесі України досить часто приковував її до ліжка. Це була страшна невиліковна хвороба, від якої вона і померла – туберкульоз костей. Родина витрачала дуже великі кошти на операції, на всілякі медичні заходи для того, щоб або поставити доньку на ноги, або полегшити її страждання. Це усвідомлювала і сама Леся Українка. Вона з великою вдячністю писала Франкові про турботу матері, про опіку сестри, брата щодо неї, про всіх тих людей, які намагалися полегшити їй життя і зробити його більш-менш терпимим.
Готель “Європейський”. Фото 1920-х рр.
Окрім першого оповідання, перекладного з російської мови, яке вона видала, 1887 року у Львові вийшла її вже власна поема «Русалка». У 1893 році завдяки старанням Івана Франка вийшла її перша поетична збірка «На крилах пісень». Леся Українка разом зі своєю матір’ю вперше побувала у Львові 1891 року, коли Олена Пчілка везла свою доньку на операцію до Відня, де видатний австрійський хірург мав проконсультувати її. Тоді Леся Українка була у Львові одну добу. Тут вона з матір’ю зупинилася для того, щоб відпочити, у готелі «Європейський» (нині це приміщення перебудоване і там знаходиться «Укрексімбанк»). Прикметним є також і те, що зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською Іван Франко познайомився саме в домі Олени Пчілки. Тому Олена Пчілка листувалася з Франком та його дружиною, як зі своїми найближчими друзями. Вона ділилася із ними всіма своїми внутрішніми родинними клопотами, відомостями про стан здоровя, про літературні справи.
Вулиця Зиблікевича. Сучасна Івана Франка на відрізку між вуицями Зеленою та Мєндєлєєва (взято з http://strubcina.org/)
1891 року протягом 7 і 8 березня на зворотній дорозі вже з Відня додому Косачі проживали в родини Франків за адресою вулиця Зиблікевича, 10. Це теперішня вулиця Франка, зокрема, той відтинок вулиці, який йде від вулиці Зеленої до площі Івана Франка. Номер 10 в наш час не відзначений жодною табличкою. На цьому будинку немає інформації ні про проживання Лесі Українки та її матері, ні про проживання самого Івана Франка.
Іван Труш. Портрет Лесі Українки
1901 року львів’янин Іван Труш їздив до Києва, де малював портрет Лесі Українки спеціально для сесійної зали Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Ми бачимо, що станом на 1901 рік від часу першої літературної публікації минуло 16 років. Леся Українка стала вже всесвітньо відомим автором, людиною, заслуженою для українського народу настільки, що її портрет обов’язково мусів бути у залі Наукового товариства імені Тараса Шевченка.
Готель “Жорж”. Фото поч. 20 ст.
1902 року Леся Українка знову була у Львові. На цей раз вона зупинилася в готелі «Жорж». Саме в цей час вона познайомилася у Львові з Етель Ліліан Войнич. Знайомство з такою високоерудованою, мудрою жінкою, якою була Леся Українка, залишило в пам’яті Войнич дуже міцний слід, про що вона потім згадувала у США.
Будинок Наукового товариства ім.Шевченка у Львові (вул.Винниченка, 24). Меморіальна дошка Лесі Українці (взято з http://www.l-ukrainka.name/uk/)
Останнє перебування Лесі Українки у Львові пов’язане з нинішнім будинком Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Про це нагадує меморіальна дошка на фасаді НТШ. Там вона працювала у бібліотеці і на її честь було влаштовано прийняття. Це було за рік до передчасної смерті Лесі Українки 1912 року.
Вже цього вівторка, 6 вересня 2016 року, в Національному академічному українському драматичному театрі імені Марії Заньковецької виставою «Сватання на Гончарівці» відкриється 99 театральний сезон. А першу прем’єру сезону, виставу до ювілею Івана Яковича Франка «Украдене щастя», слід чекати уже 29 жовтня.
“6 вересня ми відкриваємо сезон виставою «Сватання на Гончарівці», а далі наш репертуар, в якому 40 вистав на вибір і на камерній сцені є 10 вистав. Так що нам є що показати нашим глядачам. Ми відкриваємо 99 сезон, працюємо над новою виставою, до ювілею Івана Яковича Франка «Украдене щастя», прем’єра якої відбудеться 29 жовтня. Це вже четверта редакція, бо театру 100 років буде, то виходить, що кожні 25 років ми зустрічалися з Іваном Франком у виставі «Украдене щастя”, – розповідає художній керівник театру, народний артист України, Федір Миколайович Стригун.
Плани відкрити театральний сезон одразу прем’єрою зруйнував брак коштів. Федір Миколайович бідкається, що влада до театру не ходить і про нього не дбає. Але, попри це, колектив театру налаштований оптимістично і обіцяє цікавий, багатий на новинки, театральний сезон.
“Сезон на сезон не подібний, звичайно багато вистав залишається із «Золотого фонду», який є в нас і ці вистави йдуть дуже багато років. Але вони потрібні глядачеві і ми не хочемо їх знищувати чи закривати, бо вони користуються успіхом. Особливо українська класика. У планах ще дві вистави від наших молодих режисерів Богдана Ревкевича «Труффальдіно із Бергамо» Гольдоні та Ореста Огородника «За двома зайцями» Старицького. Також в плані на майбутній рік, на перше півріччя чекаємо п’єсу Винничука «Танго смерті», в постановці Вадима Сікорського. Алла Григорівна Бабенко працює над «Перед заходом Сонця» Гауптмана, яка взагалі ніколи не йшла на українській сцені”, – ділиться планами Федір Миколайович.
Що ж, плани дійсно великі і львівська публіка в новому театральному сезоні зможе вибрати для себе постановки за власними уподобаннями та смаками. А тим часом, вже 6 вересня театр в 99-те відчинить свої двері для справжніх шанувальників таланту Мельпомени.
До 23 Форуму видавців у Львові залишаються лічені дні, але передсвяткова атмосфера панує уже зараз. Відбуваються презентації книжкових новинок і зустрічі з цікавими авторами, уточнюються плани святкових заходів і виходять з друку, ще гарячі та пахучі книжкові новинки. Форуму готуються всі – і видавництва і читачі, адже це мабуть найбільша подія в році для всіх книгоманів. Видавництво «Vivat» пропонує своїм читачам три книжки, які стануть помічниками для сучасних батьків у вихованні малечі: видання батьків, «яким вдалося» — Катерини Кронгауз «Я погана мати?» та Артема Чапая «Тато в декреті»; книжка практичних порад талановитого педагога, прихильника «неформальної освіти» — Діми Зіцера «Свобода від виховання».
Катерина Кронгауз
Книга Катерини Кронгауз «Я погана мати?»
Від мами, що вистояла:
Дебютне видання емансипованої жінки, дипломованого психолога та журналіста, у якої з появою другої дитини все пішло шкереберть. Та їй вдалося справитися з усіма труднощами, які з’являються із появою дітей, не втративши себе. Видання містить реальні історії з життя Катерини Кронгауз, засади її материнства, міркування та спогади, діалоги із закритого чату мам — Momshar, який вона заснувала в період відчаю та втоми.
Книга Артема Чапая «Тато в декреті»
Артем Чапай
Книжка, що рекомендована до читання усім люблячим татусям:
Видання справжнього чоловіка, відомого блогера та фріланс-журналіста, тричі лауреата премії «Книжка року ВВС» — Артема Чапая. Чоловіка, який із власної ініціативи погодився стати чуйним та лагідним, активним та соціально відповідальним батьком.
У виданні автор дивується витривалості та терпінню жіноцтва, з притаманним йому почуттям гумору ділиться своїм власним досвідом батьківства.
Вперше Артем Чапай презентуватиме видання «Тато в декреті» в рамках Форуму видавців у Львові. Гучна презентація відбудеться 16.09 о 16.00 у Книгарні-кав’ярні «Львівська копальня кави». Адреса: площа Ринок, 10 (палац Любомирських). Вхід вільний.
Діма Зіцер
Книга Діми Зіцера «Свобода від виховання»
Практичні поради від досвідченого педагога.
Книжка доктора педагогічних наук та директора «Інституту неформальної освіти INO» — Діми Зіцера. Талановитий педагог руйнує сталі кліше у вихованні, які керовані страхами та стереотипами, аналізує поведінку як батьків, так і дитини. Прихильник неформальної освіти пропонує люблячим батькам дещо демократичну модель поведінки щодо дорогої для них людини та доводить: «Ростити дітей — це цікава пригода, а не важкий обов’язок».
Іван Олексишин – активний учасник українського фотоаматорського руху на теренах Тернопільщини. Цей високий молодий чоловік із гарною поставою був педагогом від Бога – йому вдавалося приборкати навіть найбільших гімназистів-пустунів і заслужити їхню повагу. У голові «Яська», як його лагідно називали учні, містився увесь світ із горами, долинами, річками й морями та незліченною кількістю цифр і цікавих фактів. Влітку, замість відпочивати, брав наплічник і фотокамеру й вирушав у подільські Гологори збирати «камінчики». Відомий у світі тим, що зібрав багату за кількісним та видовим складом колекцію міоценових молюсків Волино-Поділля, яка зберігається у фондах Природничого музею у Києві.
Іван Олексишин (Бубняк І., Ярема С. Іван Олексишин – американський професор геології // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. – 2007. – № 19: Геологічний збірник. – С. 201–207)
Народився 1901 р. у с. Хренові на Львівщині у селянській родині. Початкову освіту здобував у рідному селі і сусідньому Дідилові. У 1918–1920 рр. воював у лавах Української галицької армії, дослужившись до чину хорунжого. Після повернення із табору інтернованих старшин навчався у Тернопільській українській державній гімназії, яку закінчив 1924 р. Далі продовжив студії у Львівському університеті, вивчаючи географію та геологію, які успішно завершив 1929 р. У студентські роки організував читальні «Просвіти» та осередок спортивного товариства «Луг».
Будинок української державної гімназії у Тернополі по вул. Костюшка, 9 (тепер – вул. Камінна) у 1921–1930 рр. (зі сайту http://odb.te.ua/)
Упродовж 1929–1936 рр. І. Олексишин викладав у приватній Тернопільській українській гімназії товариства «Рідна Школа», другій польській державній гімназії та у вечірній фахово-доповняльній школі для ремісників. 1932 р. був співзасновником Українського краєзнавчого музею при гімназії товариства «Рідна Школа».
Гімназія Товариства «Рідна Школа», 1921–1939 рр. (Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998)
Учні 5-го класу і викладачі, 1933/1934 н. р. Іван Олексишин сидить сьомий зліва у першому ряду (Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998)
Учні 2-Б класу (нового типу) і вчителі, 1935/1936 н. р. Іван Олексишин сидить шостий зліва у першому ряду (Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998)
Також у цей період обіймав посаду директора Української бурси ім. Митрополита Шептицького у Львові при вул. Театинській (тепер вул. Кривоноса, 10), був членом Методичного географічного товариства Львівської шкільної кураторії. Із вересня 1936 р. вчителював у філії української державної гімназії м. Львова. Увесь вільний час присвячував геологічним дослідженням, мандруючи із молотком у руках Західним Поділлям і фотографуючи свої знахідки.
Учні 1-го класу під час шкільної екскурсії до лісу зі своїм керівником Іваном Олексишиним (зверху праворуч), 1934/1935 н. р. (Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998)
У шкільному городі під керівництвом Івана Олексишина, 1930-ті рр. (Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998)
Водночас у 1930-ті рр. активно цікавився фотомистецтвом, належав до філії Українського фотографічного товариства у Тернополі, багато фотографував у численних мандрівках, публікував власні світлини та краєзнавчі статті у львівському журналі «Наша Батьківщина».
Шпальта третього числа журналу «Наша Батьківщина» за 1937 р. зі статтею І. Олексишина
1939 р. очолив географічно-природничий відділ Інституту вдосконалення вчителів при обласному відділі народної освіти у Львові і обійняв посаду старшого викладача геології та заступника декана географічно-геологічного відділу Львівського університету. 1940 р., залишивши працю в Інституті вдосконалення вчителів, працював за сумісництвом співробітником геологічного відділу філії Української академії наук у Львові.
Іван Олексишин. Руїни Василіянського монастиря в Підгорянах поблизу Теребовлі, сер. 1930-х рр. (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 1)
Під час німецької окупації вчителював в українській академічній гімназії. Із вересня 1942 р. до кінця 1944 р. викладав загальну геологію на лісовому та будівельному відділах Львівської політехніки.
Іван Олексишин. «Вікно» біля с. Вікно поблизу Грималова. На дальшому плані видно Товтри (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 3)
У липні 1944 р., разом із родиною емігрував до Австрії, прибув до Ґрацу, де став надзвичайним професором в університеті. Потім переїхав до Леобену і викладав у гірничій високій школі. Із наближенням фронту родина виїхала на захід й осіла у Зальцбурґу, де на той час були організовані табори переміщених осіб. Там І. Олексишин зініціював започаткування приватної української реальної гімназії і вчителював у ній до 1949 р. 1947 р. захистив в Інсбрукському університеті Леопольда-Франца (Австрія) дисертацію на ступінь доктора філософії з геології та мінералогії.
Іван Олексишин. Ґіпси у Кривчі Горішньому (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 3)
Іван Олексишин. Вид на ярову оселю Доброкут поблизу Більча Золотого (Наша Батьківщина. – 1937. – Ч. 3)
Після переїзду до США І. Олексишин із родиною оселився у Філадельфії (штат Пенсильванія) і впродовж трьох років працював фізично на різних роботах, заробляючи на прожиття й оплату навчання доньок. Був співзасновником і хорунжим Об’єднання колишніх військовиків-українців в Америці. 1953 р. отримав працю у відділі бактеріології медичного коледжу імені Джефферсона. Продовжував провадити палеонтологічні дослідження у штатах Нью-Джерсі, Меріленд, Вірджинія. 1955 р. отримав запрошення до Бостонського університету, де працював інструктором геології, згодом асистентом, доцентом. 1963 р. став повним професором геології в цьому університеті. 1967 р. вийшов на пенсію, але викладав ще фізичну та історичну геологію у Південноджерському коледжі в Кемдені.
Зразки фауни з колекції І. Олексишина (Бубняк І., Ярема С. Іван Олексишин – американський професор геології // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. – 2007. – № 19: Геологічний збірник. – С. 201–207)
Невтомний український природодослідник був членом багатьох поважних американських наукових товариств – Пенсильванської академії наук, Академії природничих наук у Філадельфії, Американської асоціації прикладних наук, Палеонтологічного товариства, Бостонського геологічного товариства, почесного товариства «Сіґма Ксі». Публікував науково-популярні статті природознавчої тематики на шпальтах діаспорних газет «Свобода» й «Америка».
За життя Іван Олексишин видав понад двадцять наукових праць з геології України українською, польською, німецькою та англійською мовами. Його наукові здобутки високо цінувалися у світі і визнані американськими науковими організаціями. Помер 1987р. на 86-му році життя у Філадельфії, США.
Дзвінка ВОРОБКАЛО
Джерела:
Тернопільський Енциклопедичний Словник. – Тернопіль, 2005. – Т. 2. – С. 662, 663.
Бубняк І., Ярема С. Іван Олексишин – американський професор геології // Праці Наукового товариства ім. Шевченка. – 2007. – № 19: Геологічний збірник. – С. 201–207.
Лисобей М. Мій учитель географії // Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998. – С. 250.
Ярема С. Іван Олексишин // Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До сторіччя заснування. 1898–1998 / за ред. С. Яреми. – Тернопіль; Львів, 1998. – С. 451–452.
У підвалах міської ратуші оселилися ро́боти. Не звичайні, а казкові. Цієї п’ятниці, 2 вересня 2016 року, в підвалах міської Ратуші ( площа Ринок,1) відкрилася виставка LEMinariumGraphicNovels. Ілюстрації 11 українських художників до 11 казок зі збірки «Казки роботів» Станіслава Лема представили львів’янам у рамках мультижанрового проекту LEMinarium під час Тижня Актуального Мистецтва.
Радники короля Гідропса
Далекі планети, жаринки-зорі серед чорної безвісті, небачені винаходи запрошують глядача у свій казковий Всесвіт. А роботи, ці істоти з металу, теж далекі? Ні, їхній погляд має щось людське: на сріблясто-металевих обличчях у когось вираз замріяності, в когось чуйність, а в декого нахабство і підступність. Чи такими уявляв персонажів власних творів письменник Станіслав Лем? На виставці LEMinarium Graphic Novels ми маємо справу з потрійним спалахом фантазії: образ, що вийшов з-під пера видатного фантаста, образ, який виник у свідомості художника під впливом прочитаної казки, зрештою,образ, сприйнятий відвідувачем виставки дорослим чи маленьким.
Біла смерть
Подібні до коміксів, плакатів, шаржів твори одинадцяти різних українських авторів мають на меті відкрити ще один бік різноманітної творчості Станіслава Лема – автор фантастичних романів, повістей, філософ, ще й казкар. Творець дивовижних історій, котрі поєднують лицарську романтику з мріями про космос, технологізацію, роботизацію. Історій, що на думку організаторів виставки, стали б чудовими коміксами для дітей, підлітків і навіть дорослих.
Казка про цифрову машину, що змагалася з драконом
Дві потвори
Реалізація цього задуму, переконують, не за горами. Доти ж епізоди одинадцяти казок проілюстрували Євгенія Гайдамака, Анна Звягінцева, Ярослав Філевич, Дмитро Кривонос, Євген Харук, Анфіса Хлєб, Роман Рубан, Сергій Майдуков, Женя Васильєва та Антоніна Александрова. Доповнили експозицію скульптури Віталія Внукова у стилі кіберпанк. Кураторами проекту стали Наталка Гайда та Ріна Шумило.
Скульптура Віталія Внукова
Скульптура Віталія Внукова
Скульптура Віталія Внукова
Скульптура Віталія Внукова
Відома ілюстраторка Наталя Гайда поділилася з нами деякими подробицями організації LEMinarium Graphic Novels:
– Я запропонувала цю серію тому, що вона гарно доповнила концепцію. До того ж, я виросла на «Казках роботів» . Настільки поетичних, іронічних, фантастичних творів досі не зустрічала. Ми старалися підібрати художників, по-перше, дуже різних, щоб показати, наскільки різними можуть бути підходи до казок Лема, а по-друге, це йшло саме по собі, від душі. Люди, яких ми знаємо, за творчістю яких спостерігаємо. Я просто зрозуміла, що вони впораються. Так і вийшло.
Наталка Гайда. Фото: Ксенія Янко
За задумом організаторів, художники Міхай Тимошенко та Сергій Костишин малювали ілюстрації до казок Станіслава Лема просто під час відкриття, чим привернули неабияку увагу присутніх. Дехто навіть спробував долучитися до процесу.
Сергій Костишин. Фото: Ксенія Янко
А як же традиційна усамітненість митця? Сергій Костишин зізнався нам, що таке малювання стало для нього справжнім викликом – у майстерні, в тиші, працюється набагато краще. Навпроти, Міхаю Тимошенку експеримент лемінарівців дозволив відчути себе «вуличним музикантом», мовляв, «це, як імпровізація на музичному інструменті, як джаз». Обидвом припав до душі футуристичний настрій Лемових сюжетів, ще й настільки, щоб творити в галереї-майстерні до останнього відвідувача.
Міхай Тимошенко. Фото: Ксенія Янко
Виставка LEMinarium Graphic Novels стала частиною багатожанрового простору актуальної культури LEMinarium в рамках Тижня Актуального Мистецтва. Створений з метою творчого переосмислення постаті видатного львівського літератора Станіслава Лема LEMinarium у наступні роки планують провести як окремий фестиваль.
Людина народжена бути здоровою, але приречена на хвороби, страждання, старість і смерть. Колись зустріч із цими неминучими супутниками людського життя глибоко вразила індійського царевича Сіддгартху Ґаутаму і спричинила кардинальний світоглядний переворот, що перетворив його на Будду – засновника однієї зі світових релігій (якою, між іншим, вельми цікавився Іван Франко; втім, це тема окремої розмови). Ця гірка істина, на жаль, справедлива щодо всіх смертних, і генії – не виняток. Вони також страждають, старіють, хворіють і помирають (хоч і не цілком – згадаймо славетні слова Мавки з «Лісової пісні»: «Я в серці маю те, що не вмирає…»).
Іван Франко. Фото 1912 р.
У травні цього, 2016-го, року, як відомо, виповнилося рівно сто років відтоді, як Іван Франко переступив поріг вічності.
Смерть рідко буває сподіваною. Проте самотній, втомлений поет таки чекав на неї. Утім, понад усе хотів побачити ще раз привітний усміх сонця, яке сховалося було за хмарами. «От, бачите, сонце за хмарами, таки за густими хмарами, ‒ промовив до секретаря, Марʼяна Колодія. ‒ Що робити, треба ждати, але правда, що смерть не має терпеливості ждати»… Вона таки не мала терпеливості…
Іван Франко на лікуванні в Ловрані (Хорватія). Фото 1909 р.
О четвертій годині пополудні 28 травня 1916 року Франкове серце зупинилося.
За переказами, митрополит Андрей Шептицький, отримавши сумну звістку про смерть Франка, назвав цю подію найбільшою втратою українців у Першій світовій війні.
Приют для Українських Січових Стрільців у Львові по вул. Петра Скарги, 2а (сучасна Озаркевича), де наприкінці свого життя лежав хворий Іван Франко
Цьому трагічному моменту передувала важка й тривала хвороба. Попри те, що від природи Франко мав досить міцне «мужицьке» здоров’я, та й згодом провадив досить-таки здоровий спосіб життя (часто бував на лоні природи, багато ходив пішки, був байдужий до тютюну та ніколи не зловживав алкоголем), його стан істотно підірвали кількакратні арешти, тюремні увʼязнення та інші численні житейські випробування, а також – можливо, навіть не меншою мірою! – достоту титанічна, понадлюдська праця на межі витривалості. 1908 ж року, який сам письменник називав найстрашнішим у своєму житті, хвороба загострилася, поставила митця на межу життя і смерті, реальності й галюцинації і стала не тільки його щоденним кошмаром, а й прологом до невідворотної катастрофи.
Іван Франко. “Історія моєї хороби” (1908). Рукопис Андрія Франка.
Про те, наскільки пекельним був перебіг цієї недуги і які жахливі наслідки мали періоди її загострення для фізичного й психологічного стану творця, промовисто свідчить «Історія моєї хороби» авторства самого Франка – моторошний документ глибоких страждань великої людини, писаний рукою письменникового сина, Андрія, який також передчасно помер. Уперше цей маловідомий автобіографічний матеріал з архіву Франка, що зберігається у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України в Києві, опублікувала Ярослава Мельник.
Не беремося коментувати цієї вражаючої, сливе містичної сповіді – хай кожен охочий складе про неї уявлення сам. Не вважаємо себе достатньо компетентними, щоб інтерпретувати тверді факти й туманні галюцинації, викладені в «Історії моєї хороби» Франка. Зрештою, не дозволяє цього дослідницька етика.
Іван Франко, маючи паралізовані руки, диктує свої твори учителеві Завадовичу. Криворівня, 1912 р.
На що хворіє людина – зазвичай її приватна справа. Іноді навіть інтимна. Й обговорювати чужі болячки – у більшості випадків неетично.
Проте люди відомі, публічні, видатні – завше в зоні підвищеного суспільного інтересу. Їхнє право на приватне життя допитлива публіка не зажди ревно шанує за життя; що вже й казати – по смерті… Здавалося б, яке кому діло до того, на що хворів той чи той геній та від чого він, зрештою, помер? Проте громадське зацікавлення цією темою іноді має хворобливо-гіперболізований характер, а часом набуває і химерних, навіть потворно-патологічних форм. Найгірше, коли на місце дійсних фактів приходять субʼєктивні здогади, припущення, домисли, навіть умисні обмови й наклепи…
Іван Франко. Фото 1913 р.
На жаль, Франкова хвороба (передусім та комплексна, системна недуга, яка врешті-решт передчасно звела його в могилу) не залишилася лише приватною справою письменника навіть за його життя. Про стан його здоровʼя писали в газетах; його недугу та її причини обговорювали потайки й на повен голос вдома і в галицьких (і не тільки!) «сальонах» та «кнайпах»; кожен охочий попліткувати з цього приводу висував власну версію «достовірного» діагнозу, вважаючи її «єдиноправильною». Унаслідок цього в масовій свідомості поширився профанний міф про нібито «непристойний» характер цієї хвороби, про яку не заведено згадувати в порядному товаристві. Чутки про те, що Франко нібито страждав на «цікаву» (тобто венеричну) «болячку» (здебільшого йшла мова про сифіліс) деякі поетові «доброзичливці» розповсюджували ще за життя письменника (дехто з особливо «поінформованих» навіть натякав, що болячка та «родом» із Відня, де Франко робив докторат у 1892‒1893 рр.). Проте й по його смерті чимало «докторів Бессервіссерів» (себто тих універсальних «експертів»-всезнайків, які завжди все знають краще від інших) і далі з утаємниченим виглядом часто-густо натякають на те, нібито Франко, звичайно, геній, але ж і недуга його мала «гріховний» характер… Шкода, що навіть окремі дослідники-франкознавці не уникнули впливу цього фальшивого стереотипу, не опертого на жодних фактах, і продовжують його (хоч і негласно) підтримувати…
Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків
Цей шкідливий і, головне, облудний, брехливий міф (і досі, на жаль, вельми живучий у масовій свідомості) обґрунтовано спростував майже 20 років тому авторитетний лікар і вчений-медик, засновник відомої львівської лікарської династії Дмитро Луцик у статті «Танатогенез Івана Франка» (тобто причина смерті письменника), уперше опублікованій в наукових записках Львівського державного медичного інституту (Acta Medica Leopoliensia. – 1997. – Т. 3. – № 3–4. – С. 100–106).
Ця студія, автор якої, наголошуємо, ‒ не історик чи літературознавець (у цій сфері їхні судження не можуть мати достатньої ваги!), а фаховий лікар з колосальним практичним, науково-дослідницьким та викладацьким досвідом, – це науково обґрунтований ретроспективний діагноз хвороби І. Франка, що мала хронічний, системний і полісимптомний характер, свого часу, на жаль, була неточно діагностована і, відповідно, неправильно лікована, а відтак стала причиною смерті письменника.
Зліва направо: Ірина Домбчевська, д-р Володимир Щуровський, д-р Іван Франко, д-р Бронислав Овчарський
Висновки статті стисло підсумовано в анотації: «На підставі ретроспективного аналізу симптоматики захворювань Івана Франка досліджено причини смерті українського поета. Обґрунтовано, що Франко успадкував від матері схильність до неспецифічного деформуючого ревматоїдного поліартриту, який у 1916 р. (рік смерті поета) не входив до номенклатури хвороб людини. Інтеркурентні захворювання, злиденні матеріальні умови, посилена творча праця, ув’язнення та холод як основний провокуючий фактор спричинилися до розвитку класичної клініки ревматоїду. Домінантними були зміни кори головного мозку та кистей рук. Лікування препаратами наперстянки ніяк не стримувало прогресії патології, а, навпаки, зумовлювало галюцинації. Декомпенсація серцево-судинної системи та наступні ускладнення призвели до біологічної смерті».
Професор Дмитро Луцик (1913-2004)
Таким чином, проф. Д. Луцик на підставі кваліфікованого фахового аналізу критично переглянув, істотно уточнив і доповнив попередній ретроспективний діагноз Франкової недуги (хвороба Рейтера), поставлений 1981 р. у статті М. Шеремети та Л. Ясинської та аргументовано спростував низку профанних стереотипів, які існують із цього приводу й досі активно експлуатуються не лише в бульварній пресі, а й у деяких франкознавчих працях.
Марʼян Колодій. Останні хвилини Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасників / Упоряд. О. І. Дей та Н. П. Корнієнко. ‒ Львів : Книжково-журнальне видавництво, 1956. ‒ С. 520.
Див. докладніше: Ярослава Мельник. І остатня часть дороги… Іван Франко: 1908-1916. – Дрогобич: Коло, 2006. – 439 с.
Шеремета М., Ясинская Л. Ретроспективный диагноз болезни И. Франко – особая форма ревматоидного артрита // III съезд паталогоанатомов УССР. – Ивано-Франковск, 1981. – С. 193–195.
Тадеуш Станіслав Врубель (1886 — 1974) — архітектор, урбаніст, педагог, представник львівської архітектурної школи міжвоєнного періоду, один із співзасновників Вроцлавської політехніки.
Народився 13 травня 1886 в місті Сянок у сім’ї викладача гімназії. 1898 року переїхав до Львова, тут у 1904 році закінчив гімназію. Того ж року вступив на архітектурний факультет Львівської політехніки. 1911 року став членом Політехнічного товариства у Львові. Входив до Кола польських архітекторів, яке діяло в рамках товариства, 1925 року обраний його членом правління.
Викладав у львівській Художньо-промисловій школі (1913—1914). До початку Першої світової війни зумів реалізувати лише кілька проектів, після чого був призваний до австрійського війська. Остаточно демобілізований 1921 року, працював до 1924 року асистентом на кафедрі утилітарного будівництва Львівської політехніки. 1928 року спільно з Леопольдом Карасінським відкрив власне архітектурне бюро у Львові. Довідник від 1939 року вказує адресу будівельного підприємства Врубеля на вулиці Романовича №8 (тепер вулиця Саксаганського).
Реклама в журналі «Технічне життя», №7/8 від 1936 року
Будинок, у якому колись було будівельне підприємство Врубеля
У жовтні 1945 виїхав до Вроцлава, де взяв участь у створенні Вроцлавської політехніки, працював у відділі сухопутного будівництва. Після заснування відділу архітектури і будівництва, став його першим деканом (1945—1947). Здобув статус професора надзвичайного (1948), і створив кафедру урбаністики. Нагороджений Лицарським Хрестом Ордена Відродження Польщі. Помер у Вроцлаві 18 листопада 1974 року, похований у Варшаві.
Будинок на вулиці Фредра №2 (1912)
П’ятиповерховий, колишній прибутковий будинок Фейвела Френкеля. Збудований протягом 1909–1912 років на розі з нинішньою вулицею Князя Романа. Проект у формах раціонального модерну розроблено Тадеушем Врубелем і Максимільяном Бурстіном у бюро Станіслава Улейського і Кароля Ріхтмана-Рудневського. Після Першої світової війни будинок придбано Касою хворих, яка влаштувала тут лікарню, а на першому поверсі — аптеку.
Львів, будинок по вул. Фредра, 2
У 1980-х роках перебудовано інтер’єр аптеки, вхід з нинішньої вулиці Князя Романа перенесено на вулицю Фредра. Нині це комунальна аптека №1
Будинок на площі Яворського №1 (1913)
Будівля зведена у стилі раціонального модерну з елементами класицизму.
Львів, будинок на площі Яворського, 1
Львів, будинок на площі Яворського, 1 на початку ХХ століття
За часів Польщі тут містилося Акціонерне електричне товариство, а зараз – Федерація футболу Львівської області.
Павільйони Клініки інфекційних хвороб на вулиці Пекарській №54-56 (1910—1914)
Комплекс збудовано в 1910–1914 роках у стилі раціональної постсецесії за проектами Тадеуша Врубеля та Казимира Норберта Каменобродського.
Комплекс будівель клініки інфекційних хвороб у Львові. 1942 рік
Обидві споруди належать Інфекційній клінічній лікарні. У будівлі №56 за Польщі була Державна установа гігієни, в 1950-х — гуртожиток Торговельно-економічного інституту.
Головний павільйон «Східних торгів» (1922) та павільйон-ротонда кондитерської фірми «Scarotti» (1925)
Східні торги — щорічні міжнародні виставки, що відбувалися із 1921 по 1939 роки у Львові. Орієнтовані на розвиток торгівлі Польщі з іншими країнами Центральної та Східної Європи. Для Торгів було обрано територію, на якій у 1894 році проводилась Загальна крайова виставка, а у 1916 році — військова виставка (зараз – територія Стрийського парку). Заходами опікувалось Міністерство промисловості та торгівлі та Міністерство закордонних справ Польщі. Загальна виставкова площа становила 220 тис. м², з яких 22 тис. забудовані павільйонами. За усі роки у виставці взяли участь біля 229 фірм із близько 23 країн. Найактивнішим учасником Торгів 1926 року була Австрія (52 фірми), Німеччина (41 фірма), Франція (40 фірм).
Панорама «Східних торгів» першої половини 1920-х років
Павільйон «Підкова», 1957 рік
Сучасний вигляд павільйону-ротонди фірми «Scarotti»
Головний павільйон (або ж «Підкова») був зведений у стилізованих формах ампіру із орнаментикою у стилі ар деко у співавторстві Тадеуша Врубеля, Івана Багенського та Броніслава Віктора. Проіснував до кінця 1970-х років, коли згорів через недотримання елементарних правил пожежної безпеки
Житловий будинок на вулиці Городоцькій №33 (1923)
У житловому будинку №33, зведеному у стилі ар деко, за Польщі містилося ательє дамських капелюхів Ротштайна та ювелірний магазин Шорра, у повоєнні часи до 1950-х тут був скупний пункт дорогоцінних металів і цінних речей, у 1960—1980-х — магазин взуття та крамниця електротоварів і культтоварів, тепер тут відділення «ПроКредит Банку».
Львів, житловий будинок по вулиці Городоцькій, 33
Школа №58 на проспекті Чорновола №6 (1928—1929)
У 1928-1929 роках на пл. Місіонерській (частково це вул. Під дубом) була збудована за проектом архітектора Тадеуша Врубеля Загальна жіноча школа ім. Миколая Рея у стилі конструктивізму. І в 1939-1941 роках, і після ІІ Світової війни тут розташувалася Львівська середня школа №58, тепер – середня загальноосвітня школа №58 за адресою проспект В’ячеслава Чорновола №6.
Жіноча школа ім. Миколая Рея (зараз – №58). Фото поч. ХХ ст.
Проект забудови «Професорської колонії» (1930-ті)
Професорська колонія — місцевість у Личаківському районі міста Львів.
Професорська колонія виникла на рубежі XIX і ХХ століть як район вілл і особняків на одному зі сприятливих для проживання підвищених ділянок львівських околиць. Забудова місцевості переважно одно-, дво-, триповерхова, 1930-х років у стилі конструктивізму, окрім того у 1950-х роках тут було побудовано декілька барачних будівель, потім будинки початку 1960-х років та сучасні вілли 2000-х років.
Типова вуличка у «Професорській колонії»
Тадеуш Врубель працював спільно з Леопольдом Карасінським, Максиміліаном Кочуром. Помешкання в Професорській колонії, де слабкий транспортний рух та багато зелених насаджень, вважаються престижними. Район характерний тим, що проїжджа частина більшості його вуличок дуже вузька (на одну машину); вони викладені переважно дрібною чорною бруківкою.
Будівля середньої школи №28 на вул. Архипенка №28 (1932)
Львівська середня спеціалізована школа №28 із поглибленим вивченням німецької розмістилася у колишньому навчальному закладі Сестер Уршулянок для дівчат. Школа уршулянок складалася з двох будівель при вул. Яцка (тепер Архипенка), які постали у різний час і за проектами різних архітекторів. Стару будівлю в стилі історизму 1894 р. звів Михайло Ковальчук, і 1923 р. перебудовував Міхал Кустанович. Нову звів Тадеуш Врубель у стилі функціоналізму 1934 р.
Гімназія сестер уршулянок у Львові, тепер Львівська спеціалізована середня школа №28. 1930-ті роки
Будівля школи збудована в характерному для 1930-х рр. стилі функціоналізму з елементами ар деко. Фасад прикрашали декоративні панно Казимира Пьотровича в техніці сграфіто (не збережені).
Після війни навчальний заклад уршулянок перепрофілювали на середню школу з поглибленим вивченням німецької мови.
Будинок Управління міських електричних закладів Львова на вул. Вітовського №55 (1935—1936)
Колишня будівля адміністрації Міських електричних закладів. Збудована у 1935—1936 роках в стилі функціоналізму, співавтори – Леопольд Карасінський та Оттон Федак. Спорудженню передував конкурс проектів 1934 року. Перемогу здобув проект варшавських архітекторів Болеслава Шмідта, Януша Юрашинського і Юліуша Думницького. До реалізації однак прийнято проект Леопольда Карасінського і Тадеуша Врубеля, котрий не здобув призових місць.
Будинок Управління міських електричних закладів Львова на вул. Вітовського №55, актуально – будівля управління СБУ у Львівській області.
Колишнє управління Міських електричних закладів Львова
У 1940 році у будинку розмістилося регіональне управління НКВС, у роки війни — гестапо, пізніше — КДБ. Нині тут розміщується обласне управління СБУ.
Колишній Будинок лікарів на вулиці Конопницької №3 (1935—1937) Будинок Медичної палати (1935 —1937) архітектор Тадеуш Врубель і Леопольд Карасінський. Будівля вдало вписана в існуючу забудову. Початково будинок планувався із фігуративним фризом на алегоричну тематику.
Львів, будинок по вул. Конопницької, 3
Однак фриз не реалізовано і замінено на 5 написів латиною, виконаних у техніці сграфіто. На них зображено емблему медицини (чаша зі змією), латинські написи та рослинний орнамент. У будинку було запроектовано зал, клубні приміщення та бібліотека. [16]
Палац культури імені Гната Хоткевича на вулиці Кушевича №1 (1933—1938)
Історія найстарішого в місті Палацу культури сягає 1924 року, коли під час загального робітничого страйку у Львові робітники вирішили збудувати свій клуб. Кошти на будівництво повинні були надходити з їхніх надбавок до зарплати. Через три роки було прийнято рішення відраховувати на заснування клубу один відсоток платні кожного робітника. Оголосили конкурс на кращий проект будинку, в якому перемогли архітектори Леонід Карасінський і Тадеуш Врубель.
Палац культури імені Гната Хоткевича у Львові
Будівництво споруди завершилось у листопаді 1934 року. Клуб мав свій зал засідань, бібліотеку, приміщення для оркестру, хору та різноманітних гуртків. У 1976-1980 роках здійснено реконструкцію будівлі Палацу. Замовником було Львівське трамвайно-тролейбусне управління, а фінансувало виконання будівельних робіт обласне комунальне управління. Під час реконструкції була добудована торцева частина будівлі, внаслідок чого збільшилась загальна площа приміщення палацу.
Хто герої? Червоноармійці або воїни УПА, чиї діди кращі десятиліттями сперечаємось на кухнях, в офісах, на міських площах під час парадів, насправді не знаючи, чиїми онуками ми є. Віднайти історичну правду й нарешті розставити крапки над «і» спробували Брати Капранови у новому романі «Забудь-річка». Львів’янам презентували книгу 31 серпня 2016 року, в Книгарні «Є», що на проспекті Свободи, 7.
Примірник роману “Забудь-річка” Братів Капранових. Фото:Ксенія Янко
Сюжет «Забудь-річки» анітрохи не фантастичний, і все ж неймовірний. Троє молодиків, майже ровесників, потрапляють на війну під одним іменем – Степан Шагута. За примхою долі, першому Степанові – галичанину, сину офіцера УНР – доводиться воювати в Червоній армії, другий – комсомолець з Полтавщини – опиняється в дивізії «Галичина», третій – польський жовнір – в УПА. Заплутана історія? Тепер уявіть, що станеться, коли в далекому 2010 їхні нащадки покохають одне одного, коли Уляна і примітно, теж Степан виявлять: їх поєднують не тільки пристрасні почуття, а й ім’я родича, можливо, спільного.
Брати Капранови презентують книгу “Забудь-річка”. Фото: Ксенія Янко
Ідея роману, розповіли брати, виникла з буденної ситуації, знайомої багатьом українцям:
– Ми, як і кожна людина маємо двох дідів. Але у нас є особливість. Один дід – червоноармієць, кулеметник, важкопоранений при звільнені Севастополя, має орден червоної зірки – словом, за радянськими канонами, герой. А другий – 58 стаття, ворог народу, який все життя себе гордо іменував ворогом народу.
За Радянського союзу близнюкам доводилось пишатись одним дідусем, не згадуючи про іншого. Не згадувати – таким було мовчазне кредо багатьох тодішніх сімей. Автори називають це «явищем добровільної амнезії», коли українці вважали за правильне не розповідати дітям про батьків поміщиків, білогвардійців, священників, розкуркулених та відправлених до Сибіру селян. По завершенню Другої світової війни до списку «не згадувати» внесли ще й воїнів УПА.
Віталій Капранов. Фото: Ксенія Янко
Отже «Забудь-річка». Назву книги підказав старий язичницький символ – містична водойма, що розділяє світи живих і мертвих, мов два береги. Давні слов’яни вірили: душа, переходячи через неї забуває своє минуле, тому новонароджений не пам’ятає, що з ним було в потойбіччі, а покійник – що траплялося за життя. Дещо схоже, на думку авторів, відбувалось із родовою пам’яттю українців, починаючи з перших років існування СРСР. Забудь-річка розлилася між поколіннями й тече між ними досі чи не в кожній родині.
Віталій Капранов. Фото: Ксенія Янко
Капранови у звичній манері жартують, мовляв, ось бачте, які нелюди ці письменники! Змусити людей, котрі мають своє життя, свій щоденний клопіт порпатись у подіях Другої світової війни. По один бік «річки» юристка Уляна, по інший – солдат Степан Шагута, якого час і обставини зробили триєдиним. Останній, до речі, має прототип – ветерана на ім’я Петро Галицький. Саме його історія допомогла братам «провести українця трьома різними долями», без краплини фантастики. У 1941, під час оборони Києва, тоді ще шістнадцятирічний юнак віддав солдатові єврею свої документи, аби той, коли отримали наказ відступати, з їхньою допомогою міг успішно втекти.Так від 41-року Петрів Галицьких в Україні стало більше на одного.
Дмитро Капранов. Фото: Ксенія Янко
Для роботи над історичною частиною роману письменники вивчали архіви та мемуари, раз-по-раз дізнаючись дивовижні подробиці з військового побуту, яких не побачиш у фільмах. На приклад, що в дивізії «Галичина» українцям єдиним дозволялося носити пояс замість підтяжок на штанях, більшість вояків Радянської армії воювали в половині шинелі, а вечорами , всі чоловіки незалежно від національності та кольору своїх знамен традиційно сварились.
Письменники зізнаються, найважче у праці з сучасною лінією сюжету, було правдиво зобразити жінку. Як бути жінкою не пишуть в мемуарах, а між тим, з’ясували брати Капранови, вона зовсім по іншому сприймає світ:
Відвідувачки презентації. Фото: Ксенія Янко
– Жінки навіщось запам’ятовують колір очей людей, які навколо. Що вони потім роблять з тією інформацією? Мало того, вони ніколи не забувають, у що були вдягнені. Жінка завжди пам’ятає у що була вдягнута в критичний момент життя.
Тож автори зняли з себе відповідальність за всі, на погляд чоловіка, дивацтва.Пишучи роман намагалися радитись з якомога більшою кількістю читачок, редагували окремі фрагменти доти, доки не отримували від представниць прекрасної статі безапеляційного «вірю».
Дмитро Капранов. Фото: Ксенія Янко
Події тут розгортаються від початку президенства В. Януковича і тривають протягом чотирьох років аж до Революції Гідності. Щоб бути щасливими героям не достатньо розібратися в минулому, вони мають почати творити сьогодення. Книга «Забудь-річка» є своєрідним продовженням роману «Щоденник моєї секретарки». Останній зображує Майдан 2004 року, пов’язаний з книгою, презентованою нині, спільними героями і проблематикою. Романісти запитують:
– Як сталося, що ні в 2003 ні в 2013 ніхто не міг передбачити революції? У нас, українців, є якась таємниця. Ми довго не віримо в себе, але раптом стаємо людьми, на яких можна орієнтуватися.
Віталій Капранов представляє книгу “Щоденник моєї секретарки”. Фото: Ксенія Янко
Дмитро Капранов представляє книгу “Історія незалежності України”. Фото: Ксенія Янко
Разом з новим романом брати Капранови представили свої «Історію незалежності України», та вже згаданий «Щоденник секретарки». Коли побачимо братів наступного разу? 7 вересня улюблені письменники обіцяють повернутись, як самі кажуть, «зіграти прелюдію» до львівського «Форуму видавців».
Багатьох з нас не раз цікавило, яким був побут львів’ян під час Другої світової війни. Сьогодні маємо нагоду показати світлини зроблені в липні 1943 року, під час німецької окупації, які ілюструють повсякденне життя звичайних мешканців міста. Їх автором був вояк німецького вермахта, пацифіст за переконаннями Джо Дж.Хейдекер.
Джо Джуліус Хейдекер. Автопортрет. Бразилія, 1985 р.
Джо Джуліус Хейдекер народився в Нюрнберзі 13 лютого 1916 р. у сім’ї актора. Ще з юнацького віку, вихований у ліберальному дусі і сповідуючи відповідні цінності, хлопець був проти будь-якої мілітарної ідеології, а тим більше реваншиських настроїв, які в Німеччині поступово набирали популярність у міжвоєнні часи. Йому більше подобалися мирні способи самовираження, такі як фотосправа. З метою здобуття професіональних навичок в цій ділянці протягом 1931-1933 рр. Джо посиленно і успішно студіював курс фотографії у Франкфурті-на-Майні в ательє Штефана Розенбауера.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Через переслідування за свої ліберальні уподобання, які йшли врозріз із офіційною нацистською доктриною, Хейдекери невдовзі були змушені емігрувати в сусідню Швейцарію. Саме в ті останні передвоєнні роки Джо встиг здійснити ряд мандрівок по Европі, у тому числі і по території ІІ Речі Посполитої.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Після вибуху Другої світової в 1939 р., незважаючи на свої пацифістські погляди, Хейдекер був мобілізований до лав вермахту. На початковому етапі війни молодий чоловік встиг побувати на лінії фронту у Франції та Бельгії. Враховуючи його професійну підготовку, весною 1941 р. Хейдекера було переведено на військову службу до фотолабораторії у Варшаві, яка мала забезпечувати пропагандистську сторону мілітарної кампанії гітлерівців на східному фронті.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
В розпал радянсько-німецької війни військовий фотограф побував і на окупованих фашистами землях України та Білорусії. Тож поширеною темою в творчій спадщині Хейдекера того періоду було й розкриття сценок із повсякденного життя простого вояка і цивільного населення.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Під час перебування у Варшаві військовий фотограф неодноразово відправлявся в пошуках знайомих гебреїв на територію ґетто. Там за допомогою мініатюрної камери без офіційного дозволу на то німецької адміністрації таємно фіксував на плівку страждання і нелюдські умови, в яких проживало гебрейське населення міста. Ті його світлини, як свідчення нацистських злочинів у варшавському ґетто, були представлені на загальний огляд тільки в 1981 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Після війни Джо працював на американській радіостанції “Радіо Мюнхен” і був одним з небагатьох німецьких репортерів, хто свідчив на Нюрнберзькому процесі про воєнні злочини гітлерівського режиму. Запровадження загальної військової повинності у повоєнній Німеччині викликало черговий пацифістський протест в душі фотографа і він знову залишив Батьківщину, перебравшись на цей раз за окіан в Бразилію.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Львів, липень 1943 р.
Лише в 1986 р. Хейдекер повернувся назавжди в Европу і оселився у Відні. Як журналіст і письменник, він опублікував кілька книг і фотоматеріалів (у тому числі про будні Варшавського ґетто і про Нюрнберзький процес). Помер Джо Дж. Хейдекер 1997 р.
Польський поет і хроніст Бартоломей Зиморович – автор історіографічних праць латинською мовою у збірці «Селянки нові руські» (1663р.) відтворює вірування, обряди та побут галицького села. До прикладу, у селянці «№ 12 – Zezuli Syn» мова йде про Шимкову гору, де розташовувалось городище Деревач. Також згадується: «…krzyształową w południe krynicą, кtora prędko wynika z opoczystej spary» («…кришталева на півдні криниця, що швидко витікає з-під опочистої шпари») – схоже, що тут мова йде про цілюще джерело у Новосілці.
Фрагмент карти кінця 17ст.
На рукописній карті кінця 17ст. та карті розмежування сіл Підтемне, Кугаїв і містечка Раковець 1744 – 1745 рр., поруч з джерелом (криницею) вказана пекарня. Цікаво, що у розповідях місцевої мешканки про відновлювальні роботи на місці сучасної каплиці у Новосілках, при розкопі фундаментів були виявлені сліди старих печей.
Фрагмент карти 1744 – 45рр.
В часі генеральної візитації (1764 р.) у Красові церква св. Параскеви, яку відвідує 35 родин парафіян та 4 родини у Новосілці, вже тоді згадується шановане людьми джерело в Новосілці, де парох Красова о. Тебінка отримав дозвіл на зведення каплички. У дописі вказано: «де здавна в певні дні напливи (confluxus) народні бувають».
У метриці села Раковець за 1767–84 рр, під роком 1778 згадується о. Іван з Новосілки, як кум (кмотр) в о. Степана Доскочинського з Раківця. Станом на 1798 р. кількість родин греко-католиків у Новосілці збільшилась до 9.
Новосілка на карті з колекції Шнайдера (початок 19 ст).
У 1868 р., коли у Красові був парохом Лев Мигович, розпочато будівництво нової каплиці у Новосілці, оскільки стара вже валилась.
У шематизмі за 1890 р. число вірних села Новосілка становить 69 осіб. Станом на 1905 р. у селі проживало 284 мешканці. Відповідно 134 римо-католики і 141 греко-католик, 9 – мойсеєвого віросповідання. Поляками себе визнавали 168 осіб, русинами – 116. Війт – римо-католик, 8 радних – греко-католики. Двір (фільварок) Романа Абрагамовича – 9 греко-католиків, котрі визнають себе поляками. Мурована каплиця Положення Ризи Пресвятої Богородиці була канонізована у 1908 р.
Печатка і підписи урядників гміни Nowosiolka
Зі спогадів Степана Шухевича: “Новосілки – це було в ті часи невеличке сільце з більшістю українських мешканців, але з великим відсотком поляків, чи римо-католиків. На горі стояла велика каплиця, а в дійсності церква, вибудована не через попередніх парохів, а завдячуючи старанням декана Мируловича. З під гори било джерело з дуже доброю зимною водою, яку вважали цілющою. З цієї причини відбувались два рази в році відпусти: раз на положення Ризи, а від 15 липня 1901року і на Маковея 13 або 14 серпня. На перший відпуст приходило не багато людей, і тому називано його «малий відпуст». Це було зовсім слушне і зрозуміле, бо відпуст припадав у часі гарячих робіт у полі.
На другий відпуст приходило багато людей, і називали його «великий відпуст», а також «розпуст», тому що по жнивах приходило до Новосілок багато молоді, і йдучи на відпуст, або вертаючи з нього, парами губилися в лісах по дорозі.
Молодь села Красів
Відпусти в Новосілці були основним джерелом доходу пароха Красова. У двох добрих роках, з першого відпусту було 80 «ринських» (160 корон), а з другого – 400 і навіть 500 «ринських». Цілком природно, що відпуст провадив за собою великі видатки, бо треба було запрошувати до помочі священників і їх відповідно пригостити. На Маковея було і понад 20 священників, багато з них з родинами, так що до обіду при столах засідало до шістдесят осіб”.
о.Євген Шухевич з родиною. Сидять: Володимира Левицька-Шухевичева з мамою. Стоять: Євгенія Шухевич і молодий Степан Шухевич
08.08.1930 року парох у Красові о. Мирон Крутяк повідомив консисторію, що наступного дня в селі починається духовна місія і тому просив дати йому грамоту, щоб посвятити місійний хрест, звільнити від посту парафіян в селі Новосілки на день св. мучеників Маковеїв, а також надати право відпусту задавнених гріхів для тих хто буде сповідатися.
о. Мирон Крутяк на відпусті у Новосілці
о. Мирон Крутяк
У міжвоєнний період, ймовірно 15 липня 1937 року, на «малому» відпусті у Новосілці побував Митрополит Андрей Шептицький. Думаю, що він відвідував цілюще джерело і до Першої світової війни, адже після Добромильської реформи 1882р. Митрополит очолив нове покоління Василіян і в період 1896 – 1898рр був ігуменом монастиря св. Онуфрія, до якого тоді належав монастир Вознесення Господнього, що розташовувався поруч у селі Хоросно.
Пані Анна Буць згадує у своїх розповідях про зустріч з Митрополитом. Автомобіль з Кир Андреєм, рухався через село Деревач з відвідин будови нового монастиря сестер Чину св. Василія на Берегах у напрямку Новосілки. Батько Анни Михайло, при дорозі заложив молодий сад. Власне на нього звернув увагу Митрополит Андрей. Зупинившись біля оселі господаря він в короткій розмові похвалив його за добру справу та благословив.
Митрополит Андрей Шептицький в часі відвідин побудови монастиря на Берегах. Сестри чину св.Василія. Господар, який фундував землю під монастир Петро Винар
Розповідають, що колись у костелі св. Валентина – руїни, якого залишились у Раковці, зберігалась чудотворна ікона Богородиці, яка з’явилась на дубі, неподалік джерела, і була перенесена в костел. Поляки латинники дуже цінували цю ікону, і після приходу радянських військ – вивезли її до Польщі.
Костел св. Валентина в Раковці. Світлина А. Книша
Отримавши благословення Митрополита Андрея Шептицького, громада села Новосілка мала намір розбудувати церкву для зручності прибуваючих на відпуст прочан. Попередньо були заготовані матеріали і знятий дах, але втілити задум не вдалось через початок Другої світової війни.
Новосілка. Храмовий празник. 30-ті роки XX ст.
У1943 році парох А. Панчак мав намір продовжити будівельні роботи, але з приходом безбожного комуністичного режиму це стало неможливим.
Намагання прочан відвідувати відпустове місце будь-якими методами заборонялись комуністичною владою, дороги в село перекривались лякаючи людей епідемією ящуру. Недобудовану церкву рад’янські чиновники наказали розібрати на будматеріали і використали для будівництва військової стрільниці у Раковці.
Свято Водохреща на джерелі у Новосілці. Світлина А. Книша (кінець 90 – х рр.)
Свято Водохреща на джерелі у Новосілці. Світлина А. Книша (кінець 90 – х рр.)
На початку 90-х років громадою села Новосілка було відновлене відпустове місце. Люди своїми силами підтримували порядок на території прилеглій до Чудотворного Джерела та храму.
Алоїзій Рейхан у середині XIX століття був видатним львівським портретистом. Живописець, прадіди якого загубилися десь між Саксонією та Нідерландами. Добру частину життя подорожував Європою, тільки не для того, щоб віднайти сліди прадідів, а щоб огранити майстерністю фамільний талант. Художник щонайменше в третьому поколінні студіював живопис у Відні, Римі, Парижі, а коли повернувся до Львова з вражаючою правдивістю закарбував для вічності десятки обличь.
Народився Алоїзій Рейхан 22 червня 1807 року, про що свідчить запис у метричній книзі костелу Марії Сніжної (зараз церква Богородиці Неустанної Помочі). До парафії цього храму належав дім Алоїзієвого батька, знаменитого на той час портретиста Юзефа Рейхана. Вочевидь, саме в його майстерні майбутній живописець довідався про художницьке ремесло.
Костел Марії Сніжної, біля входу видно Скульптуру Богородиці. 1930-ті
Але чи був Юзеф Рейхан вчителем Алоїзія? Відомо, що перш ніж оселитися у Львові, Ю. Рейхан працював при Варшавському палаці в Королівській художній майстерні, був учнем та помічником італійського портретиста Марчелло Бачареллі. Взявши участь у повстанні Тадеуша Костюшка (на боці повстанців) отримав важке поранення. У 1798 році переїхав до Львова, де прожив решту життя. На тлі місцевих портретистів якісно вирізнявся «приємним колоритом, легким та сміливим пензлем». Одружений був двічі, від першої дружини Барбари мав доньку і двох синів: Яна та Флоріана. Ян помер у дванадцятирічному віці, Флоріан, за деякими свідченнями, у свої сімнадцять вступив до Віденської академії. Народжений у другому шлюбі жінкою на ім’я Марія, Алоїзій не встигнув би багато навчитися від отця тому, що з’явився на світ занадто пізно. У 1807 році Рейхану старшому виповнилось сорок п’ять років, а за місяць до одинадцятого дня народження свого маленького спадкоємця чоловік помер.
Юзеф Рейхан “Дама у білій сукні”
Цікаво, що дід Алоїзія Рейхана – Мацей Рейхан – також був маляром, до того ж архітектором. Прибув до Речі Посполитої за правління Августа ІІІ, мешкав у Сандомирі, розмальовував стіни й склепіння костелів, писав ікони та портрети релігійних діячів. Досяг успіху в управлінській справі, зокрема удостоївся честі стати tribinus plebius – народним трибуном. Згадку про це знаходимо у Поніковського: «Останнім із них (трибунів) у часи занепаду Речі Посполитої в 1794 році був такий собі Рейтан (Rejtan!), майстер церковних образів і непоганий художник».
До сьогодні в дослідників немає однозначної думки, звідки бере початок митецька династія, де мешкав Мацей перед тим, як осів у Польщі. Ким би вони не були, Рейхани асимілювались настільки швидко, що виникає питання: чи знав своє походження Алоїзій, Мацеєв онук. Автором найнеймовірнішого припущення щодо його коріння є сучасник А. Рейхана, львівський художник на прізвище Моравський, який у 1843 році писав: «Алоїзій, син Юзефа Рейхана, котрий з Італії веде свій рід…» Більшість джерел називають М. Рейхана саксонцем. У це легко повірити, адже прізвище Рейхан (Reichan) досить схоже на німецьке. Між тим, правнук Мацея Станіслав Рейхан категорично заперечував «німецькість» родового імені, наполягав, що будучи в Німеччині жодного разу такого прізвища не зустрічав.
Біограф А. Рейхана Маріан Вуйчак, спираючись на данні в «Каталозі художників» Павліковсьвкого, розглядає версію, що його дідусь, відомий як Мацей, а згідно з Павліковським, Якоб, походив із Голландії. Версія ще потребує вивчення, можливо, прародителів династії варто шукати саме там.
Але повернемось до життя і творчості самого Алоїзія Рейхана. Опісля батькової смерті, а можливо ще за життя, хлопчик бере уроки в колишнього вчителя Юзефа Рейхана – Юзефа Клімесса. Маючи неординарні здібності, він оволодіває технікою куди швидше, ніж більшість ровесників, скоро переростає майстра, мусить звертатись до інших вчителів. У 1823 шістнадцятилітній Алоїзій успішно складає іспити та вступає до Віденської академії образотворчих мистецтв.
Академія образотворчих мистецтв у Відні
Відень 20-х років перебуває під значним впливом класицизму, зокрема творчості французького неокласика Делакруа. Надмірності й пишноти пізнього бароко, яке ще помітне у творчості зрілих авторів змінюються на суворість ліній, стриману гамму кольорів. Нові художники все більше звертаються до античних сюжетів, а в роботі з натурою ідеалізація, котра раніше межувала зі «сліпотою», поступається прагненню дійсності.
В Академії образотворчих мистецтв Алоїзій потрапляє до викладачів Франца Косіга й Антона Петтера. Ф. Косіг власною творчістю тяжів до зображення міфологічних та історичних сцен з античності, навчався у Відні, відтак Болонії, Римі та Венеції. Так само, як і А. Петтер твердо стояв на ґрунті класицизму. Незважаючи на високу технічну майстерність, жоден з професорів не зажив великої слави, проте вони обидва швидко просувались кар’єрною драбиною. Колишні випускники Академії обидва мали честь очолювати свою альма матер.
Алоїзій Рейхан “Портрет Гелени Мацель з Врошинелів” (Львівська галерея мистецтв)
У 1828, Алоїзій Рейхан отримує диплом Віденської Академії образотворчих мистецтв за класом батального живопису, портрету і мініатюри. Двома роками пізніше повертається у Львів. Художник ніяк не вважає завершення академічного курсу апогеєм свого розвитку. У 1833 році зі Львова вирушає до Риму, вдосконалювати навички там.
Блукаючи римськими вулицями, копіює твори майстрів минулого, та за іронією долі, здобуває відомість завдяки своїм оригінальним. Так, на виставці Товариства образотворчих мистецтв в Римі 1835 багато схвальних відгуків отримує портрет співачки Аделіни Шпек зі своїм батьком роботи Алоїзія Рейхана. Щоденне видання «Іl Tiberino» відзначає вправність і легкість пензля художника, його сміливість, рубенсівський колорит. Припускаємо, проживши в Італії близько двох років, окрім Риму живописець відвідав чимало інших міст. Юнак повертається до Львова у тому ж таки 1835, але вже за два роки їде в Париж.
Алоїзій Рейхан “Портрет Маріанни Райс” 1835
Алоїзій Рейхан “Портрет Юзефа Райса” 1835
Ранні твори портретиста можемо віднести стилю бадермаєр, утвореного на межі класицизму і романтизму. Неймовірна увага до деталей: жести, міміка, текстури тканин, прикраси, елементи інтер’єру в максимально наближених до натури відтінках. Скурпульозно працюючи над відтворенням зовнішності, що старше Алоїзій стає, то більше зацікавлення виявляє до психологічного портрета. Здається, з тією точністю, що вимальовував мереживо на комірці сукні, тепер хоче відтворити стан людської душі.
Алоїзій Рейхан “Жіночий портрет”
У Франції митець знайомиться з одним із найвідоміших майстрів баталії, яскравим представником романтизму Орасом Верне. Останній стає його вчителем, під впливом романтика Верне на полотнах молодого А. Рейхана з’являється динаміка, ясніші барви, ідеалізування натури, не характерне йому до сих пір. Чи можемо сказати, що в майстерні паризького романтика завершив формуватися творчий почерк Алоїзія Рейхана? Деякою мірою, так. Невдовзі опісля подорожі до Франції портретист відвідує Голандію та Німеччину, але жодна з, між іншим, імовірних батьківщин вже не змінює його настільки, як свого часу змінив Відень, Рим, Париж.
Алоїзій Рейхан “Портрет жінки у чорній сукні”
Алоїзій Рейхан “Портрет Аніели з її сестрою Валерією” 1850
З іншого боку, митець вчиться доти, доки живе. В зрілому віці Алоїзій Рейхан вже не мандрує. Натомість, осівши у рідному Львові, плідно творить, має успіх на колективних виставках, як повелося від діда-батька, малює образи. Приміром у 1843 створює образи Ігнатія Лойоли та Франциска Ксаверія для двох бічних вівтарів єзуїтського храму верховних Апостолів Петра і Павла (сьогодні Гарнізонний храм святих апостолів Петра і Павла), у 1852 відновлює образ Марії Сніжної в Куткірському монастирі. Велика колекція Рейханових полотен знаходиться у Львівській національній галереї мистецтв, також у музеях Варшави, Кракова Вроцлава.
Могила Алоїзія Рейхана на Личаківському кладовищі
Їх автор помер в 1860 у віці п’ятдесяти трьох років і похований на Личаківському кладовищі. Син живописця Станіслав пішов торованою стежкою – став художником.
1884 рік, Віденська академія мистецтв: дев’ятнадцятирічний юнак, повен амбіцій та бажання працювати, ставить собі за мету написати картину про Богдана Хмельницького. Подальші двадцять років життя виллються у надзвичайну картину «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва».
Микола Івасюк. Пастель. Художник Станіслав Яновський, 1894р.
Знайомство з Юстином Пігуляком, першим на Буковині художником, професіоналом своєї справи, відбилося на юнакові шаленою любов’ю до історії та культури рідного краю. Саме тоді, будучи ще дуже юним, Микола обирає для себе історичний напрям живопису. Його захоплює те, з яким натхненням і любов’ю Юстин Пігуляк ставиться до викладання та й до самого хлопця. Художник вчив юнака різноманітним технікам та композиціям живопису, робив акцент на історії краю, адже сам Пігуляк був громадським діячем і чимало нових ідей для цієї галузі черпав аналізуючи різні історичні моменти України. Тому Микола вирішує працювати над картинами, де буде розкриватися тематика історії свого краю, боротьба за соціальне і національне визволення.
Поцілунок. 1910 р.
Мистецькі студії у Віденській академії були успішними для Миколи Івасюка. Тут він розвивається як з допомогою викладачів, так і самостійно. Наполеглива праця пробуджувала в хлопцеві все більшу любов до обраного ремесла. Після п’яти років навчання у Відні (1884 – 1889рр.) юний український митець їде до Мюнхена, де навчається в місцевій академії мистецтв аби набути нових малярських навичок. Під час навчання він знайомиться з художником-баталістом Юзефом Брандтом. Останній допомагав Миколі: дозволяв працювати у своїй майстерні, давав читати збірки історичної старовини з домашньої бібліотеки і навіть шукав дня нього замовлення.
Щороку влітку Микола Івасюк подорожував Буковиною, Галичиною і Поділлям; замальовував історичні пам’ятки: руїни укріплень, фортеці, національний одяг. Особливу увагу приділяв місцям, де проходили бої за часів Богдана Хмельницького. Після повернення до Мюнхена, після чергової подорожі, молодий баталіст знайомиться з художником Ілльою Рєпіним. У вбогій майстерні українского художника Рєпін знаходить цікаві роботи на українську тематику, зокрема ескіз картини «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва», який Микола зробив сам, без порад сторонніх людей. Пізніше Ілля Юхимович у своїх «Листах про мистецтво» напише: «Мені сподобався більше інших один словак із Буковини – Івасюк. Він добре розмовляє українською мовою і трактує переважно українські сюжети: то козак з дівчиною, то запорожця в степу…».
Зустріч Богдана Хмельницького з тілом сина Тимоша
По закінченню навчання в Мюнхені Микола повертається в Рідну Буковину. Тут він занурюється в педагогічну та громадську діяльність і наполегливо продовжує працювати над картиною свого життя. В Чернівцях була перша персональна виставка митця, де було виставлено один з варіантів «В’їзду Богдана Хмельницького». Згодом Івасюк оселяється у Львові, де проходить ще одна виставка його полотен на різноманітні жанрові теми. Про них багато пише преса і ставить художника поряд з іншими кращими тогочасними митцями Росії, України та зарубіжними країнами.
З-під пензля художника вийшли такі картини як «Іван Богун під Берестечком», «Богдан Хмельницький під Зборовим» , «Зустріч Богдана Хмельницького з тілом сина Тимоша», «Олекса Довбуш» тощо.
Картини Івасюка досить контрасні. Фон картини здебільшого виконаний у спокійних тонах, що є приємним для ока і не відриває глядача від основного сюжету. Такою, наприклад, є картина «Зустріч Богдана Хмельницькгго з тілом сина Тимоша», де задній план виконаний в ніжно блакитних кольорах. На передньому плані зображено тіло загиблого в бою сина гетьмана. Батько зображений в центрі картини. Його постать незворушна, на коні сидить прямо і на обличчі немає загубленого, сумного виразу. Хмельницький гідно тримається, ніби є перед тілом одного з сотень воїнів, але всередині, напевно, вирують різні почуття. Художник одягнув гетьмана в яскравий одяг, поставив у центрі твору, що вказує на те наскільки цікавим є ця постать для майстра.
Іван Богун під Берестечком, 1919р.
Варто, при огляді творчості Миколи Івасюка, приділити увагу й іншим історико-батальним картинам. Серед таких «Битва під Хотином» 1903р., «Кубанські козаки у Львові» (1917), а особливо — «Іван Богун під Берестечком» (1919). Цю картину, знайдену 1936 року в Бухаресті, повернули до України (Національний музей, Львів). В картині яскраво виражена динаміка. Рух є всюди: в бігові коней, в помаху бунчуком і закличному погляді Богуна. Темні тони картини дають зрозуміти, що справа йде до сутички. Але, знову ж таки, художник приділяє увагу вбранню головного героя. Маленькі деталі одягу майстерно й акуратно пророблені. Так само на загальному фоні виділяється постать Івана Богуна, як головного, за рахунок яскравого червоного одягу та динаміці персонажа, який закликає до бою.
В’їзд Богдана Хмельницького у Київ, 1912р.
Головною роботою, серцем творчості й великою мрією Миколи Івасюка була і залишилася картина «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Картині про Б.Хмельницького живописець віддав багато творчих сил і енергії. «То моя найважливіша мета, яку я собі поставив»,— писав він Осипу Маковею. Площа картини-велетня — 24 м2 (5,5 х 3,5 м). Баталіст працював над полотном впродовж 1892 – 1912 рр. Сюжет розповідає як після зняття облоги із Замостя 1648 року Богдан Хмельницький разом зі своїм військом урочисто в’їжджає в Київ. Момент картини – це зупинка Б.Хмельницького перед Софійським собором, де його зустрічають митрополит і духовенство. Урочистість моменту передана барвистими, насиченими кольорами, дрібними деталями, майстерно виконаними портретами всіх героїв полотна. І звісно на чолі всієї процесії великий гетьман Хмельницький, історична обсоба, яка полонила уяву художника і яка вилилася в найдовершеніший твір його життя.
Микола Івасюк
За свідченнями сучасників, перед Першою світовою війною в Західній Україні кольорова репродукція картини була майже в кожній українській хаті. Та й зараз картини живописця привертають до себе увагу, дають уяву про козацьку добу й багатьох історичних осіб.
Історія сучасної вулиці Кубійовича починається ще з середини 19-го століття. Тоді це була дорога до єзуїтської цегельні. Після зведення кількох будинків дорогу назвали Жижинська. На честь села Жижинь, де польські повстанці в 1863 році перемогли російські війська.
В той час на вулиці стояло всього кілька будинків. Тоді з вікон кам’яниць ще було видно парк «Залізна вода» і розташований там в ті часи басейн, – згадує мешканець вулиці Тадеуш Кшижевський.
Львів, вул. Кубійовича, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, фото М. Ляхович
З початку 30-их років вулицю взялись активно забудовувати. Очевидно, вона стала частиною великої забудови в стилі функціоналізму, над якою працювала команда будівничих-урбаністів архітектора Ігнація Дрекслера.
В новітні будинки заселились професори, науковці та ветерани війни, згадує Тадеуш Кшижевський. На Жижинській, пише пан Тадеуш, була своя особлива атмосфера, яку варварськи порушив прихід радянської влади.
Львів, вул. Кубійовича, 10, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 10, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 12, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 12, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 12, фото М. Ляхович
Більшість мешканців або вивезли, або примусили виїхати, але зробити з будинків набиті приїжджими комуналки не вийшло. Адже планування функціоналістичних будинків не давало найменшої такої можливості.
З 1945 року вулиця носила назву російського письменника Гончарова, а за незалежної України вона стала називатись іменем українського історика та географа Володимира Кубійовича.
Львів, вул. Кубійовича, 16, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 16, фото М. Ляхович
Вулиця є типовим прикладом квартальної функціоналістичної забудови Львова. Вона тягнеться знизу вверх, будинки з одного боку наче нависають над тротуаром, з іншого відходять від червоної лінії, як заведено в стилі побудови баухазів.
Львів, вул. Кубійовича, 6, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 6, фото М. Ляхович
Будинки парної частини вулиці одразу стикаються з тротуаром. В шостому номері бачимо вхідні прямокутні двері з невеликою перспективою, які часто трапляються в баухаузах. Балкони виконані максимально просто зі стильним заокругленням з одного боку.
Львів, вул. Кубійовича, 8, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 8, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 8, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 8, фото М. Ляхович
На будинку № 8 бачимо виступаючий еркер і стрічкове скління. Від еркера плавно, наче крила метелика, відходять балкони з рустуванням. Вхідний портал класично прямокутний, збереглись автентичні дерев’яні двері з округлим витягнутим вікном, що нагадує вхід в каюту пароплава (пам’ятаємо тягу тодішніх архітекторів до морської тематики).
Львів, вул. Кубійовича, 24, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 24, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 26, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 26, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 28, фото М. Ляхович
Вулиці Кубійовича здебільшого притаманне стрічкове скління на сходовій клітці і прямокутні форми вхідних порталів. Також жоден будинок не обходиться без горизонтальних тяг – пояски і розшивка лініями, дашки та рустовані карнизи.
Львів, вул. Кубійовича, 18, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 18, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 18, фото М. Ляхович
В будинку № 18 знову ж добре видно еркер і балкони, що плавно, «крилами» відходять по боках. Вікна-ілюмінатори тут і на стіні, і на дверях. Вхідний портал оточують такі гостинні заокруглені пілястри.
Львів, вул. Кубійовича, 20, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 20, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 20, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 20, фото М. Ляхович
Кам’яниця під номером 20 теж має ледь виступаючий еркер, який нависає над прямокутним входом, тим самим створює дашок, який формує затишний передпокій. Біля дверей видно дуже милі деталі – стару ручку і ледь помітне рустування.
Львів, вул. Кубійовича, 22, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 22, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 22, фото М. Ляхович
У 22-ому будинку бачимо дуже популярні для стилю лоджії. У функціоналізмі лоджія відігравала роль додаткового приміщення. В цьому будинку добре видно Г-подібний вхід, з одного боку строгі геометричні форми, з іншого – акуратна заокругленість.
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Всі будинки тут сірого і піскового кольору, на перший погляд мають трохи похмурий вигляд, але насправді стильово дуже вдало поєднуються з фактурою штукатурки та інших будівельних матеріалів.
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 32, фото М. Ляхович
Архітектура функціоналізму – ціла філософія кольору та фактури в поєднані з функціональністю та красою ліній. В німецькому Баухаузі (архітектурна школа, де зародився стиль) студентів вчили не копіювати античні скульптури, а найперше працювати з кольорами та фактурами і творити трьохвимірні структури зі всього, що потрапляло під руку.
Львів, вул. Кубійовича, 19, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 19, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 19, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 19, фото М. Ляхович
З непарного боку вулиці Кубійовича добре видно відхід від червоної лінії. Біля таких будинків з квітниками та садами, зводили огорожі в такому ж стилі.
Львів, вул. Кубійовича, 15, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 15, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 15, фото М. Ляхович
Це добре бачимо біля будинків під номером 11 А та 5.
Львів, вул. Кубійовича, 11 А, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 11 А, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 11 А, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 11 А, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 5, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 5, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 5, фото М. Ляхович
Адже однією з складових філософії функціоналізму – було дотримання власного простору. Створення приємної атмосфери навколо будинку та свого особистого мікроклімату.
Львів, вул. Кубійовича, 9, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 9, фото М. Ляхович
Львів, вул. Кубійовича, 9, фото М. Ляхович
Вже в 20-их роках ХХ ст. міські мешканці починають тягнутись до природи та усамітнення, нехай на невеликому клаптику біля свого вікна.
Українські літературознавці ще на один крок наблизились до реалізації давньої мрії – видати повне зібрання творів Івана Франка. До 160-річчя народження та 100-ліття смерті письменника був виданий перший том його польськомовної спадщини «Iwan Franko. Szkice o literaturze»(«Іван Франко. Шкіци з літератури»). Під час презентації для журналістів, яка відбулась у вівторок, 30 серпня 2016 року в Інституті Івана Франка НАН України (вул. Драгоманова 18), упорядники Іван Матковський та Ігор Розлуцький поділились наміром найближчими роками опублікувати другий і третій томи, а згодом упорядкувати й видати весь польськомовний доробок видатного автора.
Примірники презентованої книги «Iwan Franko. Szkice o literature» .Фото: Ксенія Янко
«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, здіймає шапку незалежно від свого місця народження. Тут діє інстинкт величі» – писав Євген Маланюк. А поруч з інстинктом величі виникає страх неосяжності. Поет, прозаїк, критик та історик літератури, перекладач залишив кількатисячне насліддя творів, котрі могли би розміститись на сторінках більш ніж ста томів. Як їх всі опублікувати? Ще в радянський період вийшов друком 50-томник. Від 1991 року в літературознавчих колах ведуть розмови, щоб видати усі 100 томів.
Доктор філософії Іван Матковський та науковець Дрогобицького державного педагогічного університету Ігор Розлуцький взялися за видання польськомовного доробку Івана Франка, що довгий час не привертав уваги дослідників, хоч за підрахунками бібліографів налічує понад 1100 статей. Наприкінці ХІХ публіцистичні роботи письменника друкували львівські, варшавські, краківські навіть петербурзькі часописи. Матеріали про культуру і не тільки. Політика, економіка, історія, ці та інші галузі охоплював його кругозір. У 70-х роках минулого століття в Польщі з’явилася збірка деяких публіцистичних творів. Книга представлена нині є першим систематизованим виданням польськомовних праць Франка. І. Розлуцький відзначає:
– Коли торкаєшся творчості Івана Франка, поволі розумієш, наскільки це непересічний інтелект, не лише для тогочасної України, інтелект усієї світової культури. Опрацьовуючи твори Франка, відчуваєш величезну відповідальність за долю цього видання і за представлення в ньому матеріалу.
Ігор Розлуцький та Євген Нахлік. Фото: Ксенія Янко
Перший том «Iwan Franko. Szkice o literaturze», як можна помітити з самої назви, має літературознавчий напрям. Письменник розмірковує про творчість визнаних польських авторів Адама Міцкевича, Юліуша Словацького, Болеслава Пруса, а також розповідає польською мовою полякам про українського Кобзаря. Євген Нахлік, член Редакційної Ради, директор Інституту Івана Франка НАН України наголошує:
– Франко був першим і найяскравішим представником порівняльного літературознавства (на українських землях– прим. К. Я). Так склалося історично, що культурні та літературні процеси в Галичині українські, польські, австрійські, німецькі, єврейські розвивалися паралельно. Попри те, що все це відбувалось в одному краї, учасників одного процесу не обходила діяльність інших, тільки зрідка виникала полеміка в пресі. Так тривало в ХІХ столітті й фактично до 20-х – 30-х років ХХ-го. Знаходились поодинокі діячі, котрі намагалися побудувати міжнаціональні містки. Іван Франко був одним із них. Завдяки його творам ми пізнаємо літературу і культуру Галичини, як культуру різних народів.
Євген Нахлік. Фото: Ксенія Янко
Отже каменяр був зодчим українсько-польських культурних мостів. Чи відомо про нього полякам? Упорядники з жалем визнають: у Польщі письменник знайомий досить вузькому колу літературознавців, та й на Батьківщині його досі пам’ятають на радянський манер.
– Сьогодні чи не в кожному місті є вулиця названа іменем Франка, стоять пам’ятники йому. – говорить І. Матковський. – Але чи хотів би він пам’ятників, якби знав, що людям, які ходитимуть повз, він буде далекий? Щоб наблизитись до Франка слід його видавати й читати. – Додає: Популяризація Франка у Європі – це справа українців. Ми маємо просувати його власноруч.
Іван Матковський Фото:Ксенія Янко
Видання«Iwan Franko. Szkice o literaturze», підготоване у співпраці з Обєднанням вчителів-полоністів України, профінансоване польським Інститутом Книжки, є кроком у бік такої популяризації. Книжка вже поширюється бібліотеками, незабаром львів’яни зможуть познайомитися з нею на «Форумі видавців».
Іван Матковський, Євген Нахлій та Ігор Розлуцький. Фото: Ксенія Янко
Тим часом, готується до друку другий том публіцистичних творів Івана Франка, до якого ввійдуть матеріали на громадсько-політичну тему. Третій том вирішено присвятити дослідженням фольклору та етнографії. Своєю роботою Ігор Розлуцький та Іван Матковський сподіваються пожвавити дискусію про видання повної спадщини генія, іншомовної зокрема.
Книги Франка «повинні стояти на полицях європейців поруч із творами класиків світового письменства», переконаний І. Розлуцький. Тримаючи «Шкіци з літератури» в руках, віримо, що одного дня саме так і буде.
Узгір’я Цитаделі на південь від Академічної вулиці охоплює три гори – гору Вроновських («Турецькі шанці» або Шембека), Калічу гору та Познанську. Гора Шембека є найвищою, що опадає стрімко до вулиці Коперника і має досить багату історію.
Узгір’я Цитаделі на плані міста 1844 р. Фоном виділено “Турецькі шанці”, цифрами позначено: 1 – гора Вроновських, 2 – Каліча гора, 3 – Познанська гора. (джерело фото https://we.org.ua/)
Кілька століть тому гора Вроновських справляла неабияке враження – могутнє узгір’я височіло над болотистою рівниною, а біля її стін проходила польова дорога, що називалась Сокільницьким шляхом. З глибокого яру на місці сучасної вулиці Ф. Колесси витікав струмок, що своїми водами утворював став перед сквером бібліотеки ім. Стефаника. Легенди про гору сягали ще передхристиянських часів: правдивість їх підтверджували “величезні кам’яні плити, укладені одна до одної не хаотично, а людськими руками на вершині гори, численні знахідки перепалених людських кісток, урн і бронзових декорацій”. Як подібні перекази, так і кам’янистий ґрунт сприяли тому, що гора довгий час залишалася незаселеною.
Сквер перед бібліотекою Стефаника (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Відомо, що на початку XV ст. господарями цих теренів стала родина Гольдбергів, засновників Кульпаркова (Goldberghof), пізніше володів ними Ганс Вайс, від якого вони перейшли до Мацея Мікулки. Його спадкоємці близько 1535 р. продали свої володіння місту. В часи, коли узгір’я і навколишні терени належали місту, біля Сокільницького шляху виникають поселення, найбільшим з яких була вулиця звана Кровищем (platea cerdonum abias Krwisko), що було пов’язано з трагічними подіями однієї з численних облог Львова. Пізніше, у XVII столітті під узгір’ям з’являються монастирі: на заході – костел і шпиталь Св. Лазаря, на сході – костел кармеліток, на півночі – домініканок. Сама гора забудовується дворами львівського патриціату. Саме тут був двір поета і історика Бартоломея Зіморовича, а двір інших патриціїв, Шембеків, і надав назву горі.
Бартоломей Зиморович
Вулиця Академіка Колесси, шлях до гори Вроновських (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Під час облоги за часів повстання Б. Хмельницького в 1648 році козаки копали тут місця для своїх батарей, 1655 року під командуванням Бутурліна на горі відбувалося поглиблення попередніх козацьких становиськ, однак обійшлось тоді без обстрілів. Гора Вроновських мала досить гарний панорамний вигляд. Відомо, що після відходу Хмельницького, сам Ян Казимир II у цих місцях проводив час реабілітації після важкої хвороби.
Вулиця Академіка Колесси, шлях до гори Вроновських (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Вулиця Академіка Колесси, шлях до гори Вроновських (фото Тетяна Жернова, 2016р)
Ян Казимир II (джерело фото http://rzech-pospolita.ru/jan2kazimierzwaza/)
Інша назва – “Турецькі шанці”, пов’язана з облогою Львова у 1672 році. Тоді тут були встановлені чотири важкі гармати, з яких турки і їх союзники – козаки Дорошенка, молдавани, трансильванці обстрілювали місто. Приватні доми як описував Зіморович були з землею зрівняні, а інші спалені.
Після відбудови околиці, на місці дерев’яного костела кармеліток у 1677 році вбудують кам’яний, на місці міщанських домів – кам’яні двори шляхти. Серед останніх був і збудований у 1767 р. палацик новогрудської чесникової Маріанни Вільчинської, що знаходився на місці теперішнього будинку №11 по вул. Колесси. Від неї палац перейшов до Ігнація Чосновського, а у 1791 р. той продав його, як і навколишні землі, Станіславу з Воронова, Вроновському.
Вулиця Академіка Колесси, 11 (фото Тетяна Жернова, 2016р)
У маєтку Станіслава Вроновського, була садиба. Вроновський, радник львівського шляхетського суду, був пристрасним меценатом, колекціонером, бібліофілом (його бібліотека налічувала 30 000 томів). Також він був запальним театралом, і коли у Львові існував тільки німецький театр, безкоштовно надав свій палац для аматорських вистав польського театру (відбулися у 1804–1807 pp.). Радник Вроновський помер 3 грудня 1839 p., у віці 105 років. “Львів втратив у ньому одного зі своїх патріархів, ніби живу хроніку подій останнього століття, чоловіка освіченого і любителя наук і красних мистецтв, докази чому дав, нагромадивши за ціле життя велику збірку книжок і картин, мінералів, монет і тому подібних предметів, значну частину котрих ще за життя переказав громадським закладам”, – писала у його некролозі “Gazeta Lwowska”.
Маєток успадкувала дочка, Юзефа, графиня Гумецька, і з її ім’ям пов’язана дальша доля узгір’я. Руїни костелу кармеліток біля гори викупив граф М. Оссолінський для перебудови на науковий заклад свого імені. Схили гори Вроновських, з “рондлем” (залишками турецьких шанців) на вершині були одним з улюблених місць прогулянок львів’ян, а окрасою гори був величезний старий каштан, що ріс на горі, і виставлений під ним різьблений у камені торс чоловіка, який знайшли під час земляних робіт на схилах узгір’я. В останньому дослідники вбачали ідола з поганських часів. Та недовго судилося горі Вроновських бути місцем відпочинку для львів’ян. Військові оцінили стратегічне положення узгір’я, і довгі роки чинили тиск на власницю, графиню Гумецьку з метою примусити її до продажу свого маєтку, адже їй належав як і палац з парком, так і ділянки на горі. Землі в результаті були вилучені, але не оплачені. Гумецька померла в 1872 році в бідності та нестатках, а в її некролозі австрійський уряд написав брехню про те, що вона була «щедрою жертводавицею земель під Цитадель»…
Одна з фортифікаційних споруд Цитаделі (фото Тетяна Жернова 2016р)
З 1850 до 1856 рр. велося будівництво цитаделі, так почали забуватися давні назви – гора Шембека, гора Вроновських, Турецькі Шанці; уже тепер приватна місцевість частіше називається Цитаделлю. Хоча фортифікаційних споруд теж могло б не бути – перед Першою світовою війною міська адміністрація мала намір їх розібрати та облаштувати міський парк – задум на щастя так і не було втілено.
Тетяна ЖЕРНОВА
Джерела:
Павло ҐранкІн “Галицька брама”, 1998, листопад, № 11(47). – С. 12.
“Незвані гості – гірше від татар”. Які асоціації викликає у нас ця фраза? Очевидно, ніяких! Її сенс, як і багатьох їй подібних, для нас загублений і ховається десь глибоко в минулому, а ми тішимо себе думкою, що знайдеться той, хто його відкриє. Насправді ж, краще, що ми можемо зробити в цій ситуації – це “нагородити” дану фразу новим сенсом, придумати для неї інше значення і вдавати, що цей сенс вкладався у неї завжди. Хоча дійсно цікаво було би відчути емоції людей, яким ця фраза говорила дуже багато, яких вона змушувала грати за правилами “гробової тиші” і втратити будь-яку надію на існування. Правда, навіщо це нам? Навіщо нам відчуття жителів Єрихону, коли Ісус Навин тричі обходив їхнє місто і стіни от-от мали впасти, бо “чужий” Бог “крутіший”? Можливо й добре, що літописи і хроніки не дають нам можливості пропустити через себе всю гаму відчуттів тих людей, добре, що інколи про трагічні події минулого, літописці розказували так кумедно (і майже комічно), як автори Галицького-Волинського літопису про облогу Холма, Львова, Володимира і інших міст Данила і Василька.
Взяття Києва Батиєм. Фото з https://uk.wikipedia.org
Йшов 6769 рік від створення світу, а тогочасні люди думали, що вони живуть у 1261 році від народження Христа, або ж ми їм цю думку, грішним ділом, приписали і самі в неї повірили. Дивним чином “настала тиша по всій землі” і князь Василько надумав зробити у Володимир-граді весілля. Навідався до нього, а точніше до молодят, і брат Данило, який прибув із синами Левом і Шварном. Було там також багато інших князів і бояр, адже весілля доньки князя складно уявити по-іншому.
Король Данило Галицький. Фото з www.uamodna.com
Саме в той момент, коли “була веселість немала”, до Данилу прийшла вість, що наближається Бурундай. Останній, ясне діло, “окаянний і проклятий”, бо всі вороги хороших князів у літописах є “окаянними і проклятими”. Обидва князі дуже засмутились через цю новину. Вони ще навіть не встигли спорожнити всіх бочок з напоями, а вже довелось або ставати до боротьби, або ж поїхати до Бурундая і зустріти його. “Як спільники – зустріньте мене, а ні – то вороги мені” – передав слова полководця посол. Тут Данило й пригадав, що він на роботі, адже є князем і з таким статусом залишається завжди. “Як я міг так напитись” – подумав він і послав замість себе холмського владику Іоана. Той точно мав би не пити на весіллі.
Князь Василько Романович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Василько на зустріч Бурундаю також поїхав не просто так, а взяв “дари многі і пиття”. Бурундай чомусь одразу “положив гнів великий” на Василька, а владика “стояв у великому страху” і думав, що він взагалі тут робить, посеред цих диких варварів. Бурундай, як з’ясувалось, хотів усього лише, аби “розкидали городи” усі. “Раз плюнути” – відповів Василько і кинувся з сином Левом розкидати Данилів, Стіжок, Крем’янець і Луцьк. “Во дурак!” – подумав єпископ – “Ти ці мури потім десятиліттями відбудовувати будеш!”. І добре, що фраза “розкидати город” означає зовсім не те, про що нам хочеться подумати, адже інакше ні на культуру, ні на економіку наші князі часу не мали би, а лише розкидали і зводили би протягом всього життя мури своїх міст.
Данило “тікає у Ляхи”)))) Пам’ятник Данилу у Львові. Фото з photo-lviv.in.ua
Владика Іоан, аби врятувати ситуацію, поспішив до князя Данила. Розповів йому і про гнів Бурундая і про Василька, який “розкидає” один “город” за іншим. Але яким глибоким було розчарування Іоана, коли Данило, прямо перед ним, почав пакувати валізи, а тоді взагалі “втік у Ляхи, а з Ляхів побіг в Угри”, показавши своєму владиці хвіст. “А як же корона” – крикнув Іоан. Данило на мить повернувся, але затримався ненадовго. Навіть подякувати Іоану не встиг.
Данило “тікає в Угри”. Пам’ятник Данилу в Галичі. Фото з https://uk.wikipedia.org
Василько, тим часом, далі “розважав” Бурундая. Але коли той став вимагати, аби Василько “розкидав” його рідний Володимир, князь двічі подумав і спалив місто. “І так за ніч він згорів весь”, але татарам не дістався. Тому рушили вони під Холм. “Васильку! Се город брата твойого, їдь скажи городянам, щоб вони здалися” – з теплотою і ніжністю в голосі мовив Бурундай. Останнього складно назвати слабким на розум полководцем, інакше він і не перебував би у статусі, який мав. Ще раз Бурундай довів свою профпридатність, пославши з Васильком у Холм Куйчія Ашика, Болюя і тлумача Хому, аби “знати, що мовитиме” Василько. Мені, особисто, видається, що Куйчія Ашик і Болюй не найкраще підходили для цієї місії, але Бурундаю видніше.
Пам’ятник Данилу та Васильку Романовичам в Володимирі-Волинському. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ввійшовши до міста, Василько напружив одразу всі мозкові звивини і видав феноменальну, за змістом та якістю, промову: “Костянтине-холопе, і ти, другий холопе, Луке Іванковичу Се город брата мойого і мій, – здайтеся”. Говорячи це, він кидав об землю каміння, що мало символізувати його наказ не слухати слів і оборонятись проти татар. Складно уявити, що два холопи зрозуміли складне знамено від князя, а три татарські воїни-розвідники пропустили його крізь вуха, але спишемо це все на Василькове вино, яке він привіз татарам в подарунок і яким обпилися воїни. І доки татарські розвідники слухали промову Василька, думали чому він кидає каміння в землю і рахували зірочки в голові від вчорашнього вина, холоп Костянтин розродився думкою: “Поїдь звідси, а то буде тоді каменем в лоб”. Чогось кращого і розумнішого від Костянтина ніхто і не чекав, але головне, що всі зрозуміли його тверду позицію.
Кінний монгол. Малюнок XVII століття
Якщо ви, як і я, очікували, що дії Василька втішили Бурундая, а слова Костянтина його розлютили, то ви глибоко помиляєтесь, адже почувши доповідь своїх посланців, Бурундай пішов “патрошити землю Лядську”. Ну не здався Холм, то не здався – це їхнє право. Зате в землі “Лядській” татари і проявили все своє військове мистецтво. Вони, як коти, “вилізли на городську стіну…і пішли по стіні, рубаючи і колячи”, рови, “вельми глибокі”, мертвими наповнювали, що можна було “ходити по трупах, наче по мосту”. Я, правда, маю сумнів, чого тут більше – військового мистецтва татар, чи письменницького хисту літописця, але не нам, грішним, про це судити.
Піший монгол. Малюнок XVII століття
Опис трагічних подій героїчного 1261 року можна було би продовжувати, але фантазія у літописця настільки бурхлива, що наша фантазія цього не витримає. Тому мабуть поки що поставимо крапку і висловимо сподівання, що Данило не надто довго гостював у своїх найзапекліших ворогів – польських і угорських королів, а Василько встиг за 10 років відновити хоча б мури якогось одного міста.
У неділю, 28 серпня 2016 року, в селищі Поморяни Золочівського району, відбувся ІІІ фестиваль народної творчості «Поморяни-2016» з нагоди 25 річниці Незалежності України. У межах фестивалю відвідувачам організували екскурсію місцевими архітектурними пам’ятками, по завершенню якої на гостей чекав концерт.
Фестиваль “Поморяни 2016”. Фото: Ксенія Янко
Відкривали дійство Службою Божою, відтак справили поминальну панахиду за загиблими героями України.
Приїхати в Поморяни варто вже задля того, щоб на власні очі побачити кількасотлітній Поморянський Замок, що наприкінці ХVII віку, за часів Яна ІІІ Собеського, витримував облоги турків і кримських татар; який століттям пізніше, перебуваючи у власності Прушинських відновлений, перебудований, вміщував полотна Рембранта і Да Вінчі, колекцію гравюр польських королів, медалей та монет, мозаїк та ікон. Зрештою замок, котрий сьогодні лютіше за будь-якого ворога знищує час. Поглянути на давню споруду ратуші, на дерев’яну церкву, що її попередницю, за місцевою легендою, збудували козаки полковників Кривоноса та Морозенка, 1648 року під час походу військ Богдана Хмельницького на Львів. Відвідати костел Пресвятої Трійці, зведений в 1807-1808 роках, що привертає увагу передовсім гербом Галичини, та масонськими символами на фасаді, у стінах котрого до 2008 року перебував найдавніший із постійно діючих органів України.
Поморянський замок. Фото: Ксенія Янко
Депутат Золочівської районної ради, співорганізатор фестивалю «Поморяни 2016» Василь Ляшовський повідомив, що поруч із відзначенням Дня Незалежності подія мала й інші цілі, насамперед, популяризування історичної спадщини, запрошення до Поморян гостей із сусідніх областей.
Депутат Золочівської районної ради, співорганізатор фестивалю «Поморяни 2016» Василь Ляшовський. Фото Роман Метельський
– Перший наш фестиваль відбувся у 2010 році до річниці селища, другий у 2012. Я думаю ще попереду четвертий і п’ятий фестиваль, гадаю ми з ними вийдемо й на обласний рівень. Наша основна мета: запрошувати гостей з Тернопільщини, Львівщини, інших областей, щоб вони більше довідувались про Поморяни. Люди, які приїдуть і побачать наші пам’ятки архітектури, можливо зацікавляться ними та допоможуть їх зберегти. – розповів він.
Виступ народного танцювального колективу «Первоцвіт». Фото: Ксенія Янко
Цього року в концертній частині взяли участь понад 100 виконавців. Серед них, народний танцювальний колектив «Первоцвіт», ансамбль танцю «Веснянка», Поморянський церковний хор, вокальний ансамбль «Край», інструментальний ансамбль «Ех, забава», солісти Орест Масник, Анна Химчук, Оксана Квас та інші. Ведучими вечора були Михайло Сернюк та Тетяна Вітка. Примітно, організатори фестивалю навмисне не стали вдаватись до запрошення відомих обласних колективів. Таким чином вирішили підтримати талановиту молодь Золочівського, Перемишлянського, Зборівського краю – місцевих, подекуди зовсім юних зірок сцени. У їхньому виконанні звучала народна та естрадна пісня, поєднанням традиційних і сучасних елементів, давнього і нового, дивували танцювальні номери.
Виступ народного танцювального колективу «Первоцвіт». Фото: Ксенія Янко
Недалеко біля сцени усіх охочих пригощали кулішом справжні козаки. Побратими козацького навчально-вишкільного полку «Золочів » на чолі з отаманом Ярославом Карнківським прибули до Поморян почастувати добрий люд козацькою кашею, показати клейноди та вистрілити з гармати, аби чули як гримить слава козаків.
Козаки навчально-вишкільного полку «Золочів ». Фото: Ксенія Янко
Зовсім поруч активісти громадської організації «Подаруй солдату захист» збирали пожертви на потреби новітнім воїнам. Об’єднання «Подаруй солдату захист» існує вже півтора роки при церкві Вознесіння Господнього у Золочеві: плетуть маскувальні сітки, «кікімори», шиють балаклави, та білизну бійцям, відправляючи допомогу адресно в зону АТО. Волонтери долучились до фестивалю вперше з надією, що в Поморянах знайдеться чимало небайдужих людей.
Волонтери ГО “Подаруй солдату захист”. Фото: Ксенія Янко
Свято не могло оминути тієї гіркоти , що нею віднедавна «смакують» усі навіть найсолодші події. Володимир Бас, селищний голова Поморян наголосив, що в цей день його місія «вшанувати тих людей, які захистили нас від зовнішнього агресора», додавши:
Cелищний голова Поморян Володимир Бас. Фото Роман Метельський
– Я хочу по подякувати воїнам за те, що вони відстоювали незалежність. Звісно, дуже радію, що таке свято є, бо жити однією війною – це страшно. Я вірю, що наступного разу, коли відбуватиметься фестиваль, ми матимемо мирне небо, і він буде ще веселіший. Зараз ми всі відчуваємо той гіркий присмак війни.
Маленька публіка фестивалю “Поморяни 2016”. Фото: Ксенія Янко
Зранку до вечора тривало народне гуляння з піснями, танцями, смачними стравами, усмішками, але не без щему в серці. Хтось назве його привітом згадати минувшину, спонукою покращити теперішнє, інший нагодою повеселитись, відрадою душі. На диво, кожен буде правий.
Протягом свого понад 750-річного існування Львів зазнав багатьох змін. Змінювались володарі міста, його назва, а разом з тим змінювався ще один його невід’ємний атрибут – герб міста.
Найдавніше з відомих на сьогодні зображень львівського герба відноситься до 1359 року, і містилось воно на печатці прикріпленій до пергаментної грамоти Львівського магістрату. На ній зображено лева, який крокує у відчиненій міській брамі з трьома зубчастими баштами і бійницями. Зображення лева на цьому гербі є цілком зрозумілим, а ось архітектурні мотиви мали велике поширення в тогочасній німецькій геральдиці для окреслення самого поняття міського самоврядування, яке, до слова, зародилось саме на німецьких землях. Дослідники припускають, що саме під німецьким впливом ці мотиви були впроваджені до львівського знаку.
Печатка Львова з документу 1359 року
Чи мав Львів власний герб за княжих часів достеменно невідомо. Практичних потреб для цього не було, оскільки в той період місто не мало власного управства. Однак, частина дослідників схиляється до зародження львівського міського герба саме в цей період. Частково цю версію підтверджують два типи печаток, що дійшли до нас з тих часів. До першого типу відноситься печатка, що використовувалась Андрієм та Левом II. На ній зображено крокуючого лева поданого без геральдичної атрибутики.
Міський герб на малюнку Пассароті
Другий тип печаток зустрічається на грамотах Юрія II Тройденовича. На них фігурує вершник на коні з прапорцем та щитом у руках, на щиті зображений лев, що спинається на задні лапи. Існування князівських печаток із зображенням лева є дещо дивним, оскільки Романовичі традиційно використовували на своїх гербах родовий знак Рюриковичів, тобто тризуб. Тому цілком ймовірно, що якщо тризуб мав родову прив’язку, то лев натомість територіальну, тобто асоціювався із Львовом та й усім Галицько-Волинським князівством.
Повернемось однак до зображення герба Львова 1359 року. Про те, що цей вигляд герба міста сформувався саме серед німецької громади Львова, на нашу думку, свідчить той факт, що у 1526 році польський король Сигізмунд затвердив цей герб привілеєм. Навряд чи б польський король став затверджувати емблему, що брала б початок від Романовичів. Цікаво, що на малюнку А. Пассаротті лев на цьому гербі уже не крокує, а стоїть на двох лапах, а міська брама має підняті грати.
Герб Львова з так званим “папським” левом на малюнку Пассароті
Однак 1586 р., після аудієнції львівського архиепископа, єзуїта Яна Соліковського, в Папи римського Сикста V, місто отримало дозвіл користуватися видозміною папського герба – зображенням лева, що стоїть на задніх лапах і тримає в передніх три горбки та восьмипроменеву зірку. Варто звернути увагу, що на папській грамоті подано кольорові зображення не тільки цієї видозміни, але також міського герба, хоча характер цього малюнку не зовсім відповідає використовуваному містом знакові (зокрема, вежі увінчано куполами, а сама брама пофарбована в якийсь рожевий колір).
Герб Львова австрійського періоду
Після поділу Речі Посполитої та приєднання Галичини до Австрійської імперії місто отримує 1789 р. привілей від цісаря Йосифа ІІ, в якому гербом Львова затверджено “папського” лева у брамі з трьома вежами. Проте, після революційних подій 1848 року почали використовувати новий малюнок, у якому, крім “папського” лева, з’явилася ще й інтерпретація міської брами з куполами. В такому вигляді міський герб зображувався і після розпаду Австро-Угорської імперії та включення Львова до Польської держави.
Герб Львова польського періоду (1936-1939)
У 1936 р. польський уряд затвердив новий вигляд герба Львова. На щиті в синьому полі було зображено червоні міські мури з трьома вежами. Мури і вежі мають кам’яні зубці. Середня вежа вища і має три вузькі бійниці, нижчі бічні вежі – по одній бійниці, отвори бійниць чорні. В мурі брама з півкруглим завершенням, обрамована каменем, відкрита, з піднятими срібними ґратами. В отворі брами на чорному полі золотий лев, що стоїть на задніх лапах, у передній лапі тримає три срібні горбки, над ними золота восьмипроменева зірка. Над щитом золота королівська корона. З-під корони з обох боків звисають кінці червоно-синьої стрічки, на якій гасло “Semper Fidelis”. Під щитом на перехрещених гілках лавру звисає на стрічці військовий орден “Virtuti Militari”. Цей герб міста проіснував до 1939 року.
Герб Львова радянського періоду (1967-1990)
З приходом до Львова радянської влади розпочались нові дискусії, щодо оформлення герба міста. Завдяки деяким комуністичним фанатикам замість лева на гербі нашого міста міг з’явитись телевізор, лампочка чи навіть автонавантажувач. На щастя, історикам вдалось вберегти традиційне зображення на гербі. Попри це, гербу все ж таки надали комуністичних рис: у синьому полі червона міська брама з трьома вежами (на середній – серп і молот), в якій на задніх лапах стоїть золотий лев.
Сучасний герб Львова
Сучасний свій вигляд міський герб отримав в 1990 році. У синьому полі золотий лев крокує в золотій брамі з трьома вежами, кожна з яких завершена трьома зубцями і має по одній бійниці; центральна вежа вища від двох інших; брама відкрита, без воріт і ґратів.
Сьогодні знайомимо читачів Фотографій Старого Львова з краєзнавчою статтею про історію Личаківського передмістя, а також звичаї та побут личаков'ян, що була опублікована на шпальтах...
