Володимир В’ятрович презентував свою книжку “За лаштунками Волині – 43” у львівській книгарні (відео)

13. 11. 2016

В п’ятницю, 11 листопада 2016 року, в приміщенні книгарні “Є” ( пр. Свободи, 7) Володимир В’ятрович презентував свою книжку “За лаштунками Волині – 43”, що вийшла у видавництві “Клуб Сімейного Дозвілля”.

Це видання – чи не перша спроба науково-популярного викладення історії польсько-українського конфлікту середини минулого століття. Автор пропонує поглянути на події 1943-го року на Волині у контексті історії двох народів до, під час та після Другої світової війни.

Обкладинка книжки Володимира В'ятровича “За лаштунками Волині — 43” — Обкладинка книжки Володимира В’ятровича “За лаштунками Волині — 43”

В основі дослідження — свідчення безпосередніх учасників подій, документи українського та польського підпілля, Армії Крайової та УПА, які були головними дійовими особами трагедії, що тривала не один рік.

Хто ховався й далі ховається за лаштунками цих подій? Хто отримує політичні дивіденди з історії протистояння двох найчисленніших європейських народів, що виборювали свою державність під владою імперій?

Довідково. Володимир В’ятрович – історик і публіцист, дослідник українського визвольного руху, голова Українського інституту національної пам’яті, ініціатор пакету законів про декомунізацію. Очолював Архів СБУ та розсекретив колишні архіви КДБ.
Працював в Українському науковому інституті Гарвардського університету, потім вивчав матеріали архіву Інституту Гувера Стендфордського університету. Автор та співавтор восьми книг з історії визвольного руху та Другої світової війни. Викладав в Українському католицькому університеті та Києво-Могилянській академії.

Ористарх БАНДРУК

Цікаві історії цілющих джерел Трускавця

12. 11. 2016

Як відкривали чудесні властивості цілющих джерел Трускавця

Важливим оздоровлюючим фактором трускавецького курорту є лікувальні мінеральні води з цілющих джерел трускавецької землі, сформовані в умовах особливої геологічної будови трускавецьких надр. Вони і стали колись давно вагомою причиною для заснування курорту та принесли йому заслужену славу одного з найкращих бальнеологічних курортів земної кулі, що оздоровив за всю свою історію мільйони людей.

Трускавець. Мінеральна вода «Нафтуся», 30-і роки ХХ ст.

Давня історія з виявленням цілющих вод у Трускавці почалася ще в ХVI ст. коли про це сповістив польський королівський лікар Войцех Очко в книзі «Цепліне», виданій у Кракові в 1578 році. Згодом через півтора століття, в 1721 році у підручнику Габріеля Жончинського «Натуральна історія…» писалося, що «…селяни Трускавця та інших сіл Галіції п’ють воду з домішками нафти для лікування багатьох недуг…».

Трускавець. Черга за Нафтусею, 30-і роки ХХ ст.

В ході геологорозвідувальних робіт інженери-гірники в 1820 році натрапили на джерело сірчаної води в урочищі Липки, в лісовій околиці тогочасного села. Воду з іншого джерела та аналогічним присмаком на той час вже використовували трускавчани для лікування шкірних захворювань, як тварин так і свого тіла, ще не знаючи справжніх властивостей та можливостей цих унікальних вод. І назвали селяни це джерело «Паршивкою», тому що вода з нього виліковувала важкі (паршиві) шкірні хвороби!

Трускавець. Джерело «Марія», поч. ХХ ст.

Про лікувальну дію солонуватої води з джерела «Марія» трускавчани вперше дізналися від місцевого селянина Івана Коніва, який виявив його у своєму маєтку також ще на початку ХІХ ст. та згодом право на його використання передав курортній владі.

З часом цілющі джерела зацікавили багатьох дослідників і науковців, які посилено звертали увагу до бальнеологічного курорту. Одним із перших експертів трускавецьких цілющих джерел був відомий галицький фармацевт і хімік Теодор Торосевич, який зробив цілий ряд аналізів над сірководневими водами Трускавця. Найбільше уваги він приділив ще мало кому відомій своїми лікувальними властивостями воді з джерела «Нафта». Майже прісну воду, з легким запахом сірководню і присмаком нафти, місцеві жителі раніше називали просто – «нафта» або нафтова вода. В наукових викладах Торосевича ця вода отримала більш лагіднішу, ліричнішу назву – «Нафтуся», яка сподобалась та утвердилась на трускавецькому курорті.

Тручкавець. Кіоск для зберігання склянок, поч. ХХ ст.

В 1836 році Т. Торосевич вперше опублікував результати своїх досліджень над трускавецькими мінеральними джерелами, вагоме місце серед яких займала «Нафтуся», де вказав, що її, насамперед, слід вживати для внутрішнього лікування захворювань нирок, печінки, жовчовивідних шляхів тощо. Трускавецькі землі, на яких знаходилося джерело «Нафта»-«Нафтуся», в 1855 р. були передані в оренду курортній владі їхнім власником о. І. Облочинським за 110 ринських річних на безстроковий термін.

Продовженням освоєння лісистої місцевості, яку займає теперішній курортний парк, було виявлення в 1838 році ще одного цілющого джерела, яке назвали «Софією». Солонувато-гіркувату воду з джерела почали успішно використовувати на курорті при хворобах органів травлення.

Трускавець. Джерело «Софія», поч. ХХ ст.

Справу Торосевича в сер. ХІХ ст. справно продовжували австрійські лікарі Штеллер, Машек, Унгер та Кох, обґрунтуючи роль трускавецьких джерел з медично-лікувальної точки зору, що посилило увагу науковців до бальнеологічного курорту з його унікальними природними багатствами та, звичайно, потребуючих лікуватися ними.

Земельні маєтки, а особливо ті, на яких виявляли цілющі джерела, для розширення меж курорту в різний спосіб отримували від місцевих селян управителі та заїжджі багачі. Так, земельну ділянку, на якій у 50-х роках ХІХ ст. було відкрито джерело «Броніслава», було придбано за безцінь курортною адміністрацією в місцевого мешканця Гриня Стеціва.

Трускавець. Джерело «Броніслава», поч. ХХ ст.

Детальний аналіз найсильнішого солоно-гіркуватого джерела, яким виявилося джерело «Броніслава» було зроблено курортною управою в 1861 році та спрямоване на застосування його води при хворобах дихальних шляхів, шляхом полоскання горла та інгаляційних процедур, зокрема за системою д-ра Вашмута, для чого в 1892 році був збудований спеціальний інгаляторій в стилі «історизму» оздоблений багатою декоративною різьбою.

Над відкритими та дослідженими джерелами в курортному парку зводились малі архітектурні форми – надкаптажні споруди, павільйони-галереї, альтанки для прогулянок, кіоски для видачі склянок, у поширених на той час в Європі та карпатському регіоні зокрема – стилі модерн з елементами «історизму» та прикарпатської різьби, що і передбачала Інструкція 1864 року щодо забудови курортів Австро-Угорщини. Деякі з них, наприклад, архітектурні форми над джерелами «Броніслава» і «Юзя», «Едвард» і «Фердинанд» з солоно-сірчаною водою збереглися до нині.

Трускавець. Джерело «Фердинанд», поч. ХХ ст.

Освоєння паркової місцевості дало курорту ще одне цілюще джерело «Юзя», яке в народі назвали джерелом «молодості і краси». Вода, багата на маслянисті та радіоактивні складники, має здатність пом’якшувати шкіру обличчя, а ще водою з цього джерела промивають очі. А в 1910 році на місці запущеної озокеритної шахти, що на території курортного парку виявили джерел з солоно-сірчаною водою, яке назвали – «Едвард».

Трускавець. Джерело «Едвард», поч. ХХ ст.

Особливість і цінність рекреаційного оазису (курортний парк) Трускавця полягає в тому, що саме в цій місцевості сформувалися всі основні джерела цілющих мінеральних вод трускавецької землі та стали його основними лікувальними чинниками.

Галина КОВАЛЬ
директор музею міста-курорту Трускавця

У Львові відкрилася виставка «Військово-польовий Арт» (ВІДЕО)

12. 11. 2016

В четвер, 10 листопада 2016 року, у виставковому залі Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23-а) відбулось відкриття виставки «Військово-польовий Арт».

“Військово-польовий Арт” – це всеукраїнський мистецько-культурологічний арт-терапевтичний проект, який здійснюється за підтримки Адміністрації Президента України та громадської організації «Development Foundation» (Фонд розвитку).

Завідувач відділом Музею визвольної боротьби України Володимир Петрович Бойко

“Цей проект безпосередньо пов’язаний із темою визвольної боротьби України. Він має мистецький характер і в його основу покладено дуже цікаву виставку, яка створена низкою народних митців України, котрі займають декоративно-прикладним мистецтвом. Дана виставка уже була представлена в Києві, в Луцьку та інших місцях і через місяць вона буде рухатись далі.

Експозиція виставки «Військово-польовий Арт»

Надзвичайно важливо сьогодні, в умовах війни, мати відчуття оптимізму та надії, яке породжує справжнє мистецтво. На виставці немає жодного заклику, жодного лозунгу, але ми бачимо віру в те, що Україна буде і Україна переможе, якщо ми так розуміємо наше майбутнє,” – сказав завідувач відділом Музею визвольної боротьби України Володимир Петрович Бойко відкриваючи виставку.

У відкритті експозиції взяли участь заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Маріанна Вільшинська, начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало, директор музею визвольної боротьби України Володимир Бойко, куратор виставки Павло Ротар, який, до слова, служив в добровольчому особливому батальйоні спеціального призначення “Золоті Ворота” в зоні АТО.

“Виставка залишає двоякі відчуття. З одного боку — вишивка, мотанка, твори мистецтва, а з другого боку – ми розуміємо, що це все приїхало з війни. Ми маємо велику надію, що таких експонатів у нас буде щораз менше, що ми зможемо домальовувати і розмальовувати лише на тих, які лишилися. І глибоко в душі хочеться, щоб краєм ока наш ворог побачив твори цієї виставки і може тоді він зрозуміє, що йому ніколи нас не побороти,” – зазначила заступник голови-керівник апарату облдержадміністрації Маріанна Вільшинська.

Відвідувачам представили експозицію, яка висвітлює події зони АТО крізь призму мистецтва українських художників. Серед майстрів є учасники АТО, які проходять службу безпосередньо в зоні бойових дій. Суть проекту полягає в тому, щоб накласти прояви українського народного мистецтва на предмети, які мають суто військове походження – амуніцію, обладнання і засоби привезені із зони АТО. Такі заходи з арт-терапії спрямовані на психо-емоційну реабілітацію учасників АТО.

Начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало

“Це дуже цікавий, дуже зворушливий і дуже нетиповий проект. Це дуже важливо, що він є саме у Львові і що він прибув саме до Музею визвольної боротьби України. Такий проект — це не просто розповідь не просто книга, не просто стаття, а жива ілюстрація, живі твори до яких можна доторкнутися, які можна відчути, а разом з тим — з якими можна попрацювати”, – ділилася враженнями про виставку начальник управління культури департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Мирослава Туркало.

Ініціатор проекту віце-президент Асоціації «Україна – Франція», рядовий боєць Національної поліції України ГУНП у м. Києві Павло Ротар розповів історію створення мистецького проекту «Військово-польовий Арт», а також наголосив на його соціальній значимості .

“Це вже 12 виставка і мені приємно, що з цим проектом я добрався до Львова. Це проект митців з усієї України. Зараз у ньому бере участь більше 85 майтрів, а згодом буде ще більше. Цим проектом я хотів показати, що сила життя, все ж таки сильніша за смерть. Показати, що людина подібна до Господа тим, що вона теж творець. Жодна істота в світі не може творити, а ми наділені цим даром.

Проект я задумав у вересні 2014 року, як боєць добровольчого батальйону і уже 14 місяців як ця виставка діюча. За цей час, це уже 12 виставка”, – сказав Павло Ротар.

Окрім того, в рамках виставки, щоп’ятниці та щосуботи з 15:00 до 16:00 у Музеї визвольної боротьби України для дітей родин АТО і школярів будуть проводитись майстер-класи з вишивання, розпису гільз та виготовлення ляльки-мотанки.

Наталка СТУДНЯ

Таємниці розкішних кам’яниць вулиці Котляревського

11. 11. 2016

Сецесійні будівлі, вишукані вілли, довершені палаци із вежами. Дещо збереглось, а дещо безжально пошкоджено часом. Тут мешкали письменник Єжи Брошкевич, відомий оперний співак Адам Дідура, видатні архітектори, професори університетів та знатні купці. Саме такі спогади зберігає у собі сьогочасна вулиця Івана Котляревського (колишня вул. Набєляка), що простяглася від вул. Кольберга до вул. Горбачевського.

Вілла Брикчинського. Фото: Анастасія Нерознак

Колишній маєток Станіслава Брикчинського (вул. І. Котляревського, 1). Фото: Анастасія Нерознак

Маєток Брикчинського. Нині лабораторія «Львівської політехніки». Фото: Анастасія Нерознак

Цікавинки цієї вулиці починаються від самого її початку. Адже вже будівля за адресою вул. І. Котляревського, 1 колись була вишуканим особняком, що належав купцю Станіславу Брикчинському. Цей двоповерховий маєток в стилі неоренесансу був споруджений на замовлення Брикчинського у 1892–1893 за проектом архітектора Альфреда Каменобродзького.

Раніше на першому поверсі розташовувалася веранда та був під’їзд для екіпажу, а в середині маєток нагадував відомий львівський туристичний об’єкт «Будинок вчених». Сьогодні ж, на жаль, звичайні перехожі та туристи можуть навіть і не звернути уваги на пам’ятку кінця ХІХ ст., безжально пошкоджену часом та історією. Зараз тут розташовується лабораторія «Львівської політехніки».

Трохи подалі знаходиться ще одна колишня вілла, також збудована в 90-тих роках ХІХ ст. (вул. І. Котляревського, 4). Маєток належав Павлові Світальському.

Колишня вілла по вул. І. Котляревського, 4. Фото: Анастасія Нерознак

Колишня вілла Павла Світальського, збудована наприкінці ХХ ст. (вул. І. Котляревського, 4). Фото: http://kartagoroda.com.ua/

Головним архітектором цього проекту був Іван Левинський, відомий забудівлею великої території як вул. Івана Котляревського, так і прилеглих до неї вулиць. Деякі джерела вказують на те, що співавтором створення будинку також був Юліан Захаревич. Спершу будівля мала 2 поверхи і завершувалася оригінальним високим наметовим дахом, який, на жаль, було втрачено, коли був добудований третій поверх.

Так, через кількоразові перебудови маєток втратив багато оригінального. Однак із автентичного екстер’єру залишилися майолікові та цегляні вставки.

Оздоблення вілли. Фото: Анастасія Нерознак

Майолікове та цегляне оздоблення будівлі. Фото: Анастасія Нерознак

Якщо пройтися вулицею трохи далі, увагу привертають такі собі «будівлі-близнюки» під номерами 17 та 19 зведені у сецесійному стилі у 1910-1911 роках за проектом архітектора Юзефа Горнунґа.

Впадає в око, в першу чергу, оригінальні трикутні балкони-дахи, під якими міститься портал.

Вул. Котляревського, 17. Фото: http://yp.lviv.ua/

Трикутні балкони-дахи будівель №17 та №19 по вул. І. Котляревського. Фото: Анастасія Нерознак

Ще однією родзинкою «близнюків» є майолікове панно із зображенням павича.

Панно, що зображує павича. Фото: Анастасія Нерознак

Оздоблення будівель. Фото: Анастасія Нерознак

А от кам’яниця під номером 21 відома тим, що свої молоді роки тут провів відомий польський письменник Єжи Брошкевич. Його архітектором також був Юзеф Горнунґ, хоча, за іншою версією, це Іван Левинський.

Кам’яниця на вул. І. Котляревського, 21. Фото: Анастасія Нерознак

Важко не помітити вишуканість будинку №27. Маєток, що вирізняється динамічністю своєї композиції, належав відомому польському художнику Зигмунту Розвадовському, який у свій час був учнем Яна Матейка.

Вілла художника Зигмунта Розвадовського. Фото: Анастасія Нерознак

Маєток Розвадовського на вул. І. Котляревського, 27. Фото: Анастасія Нерознак

Вілла Розвадовського. Фото 1933 року невідомого автора

Досі залишається загадкою кому ж належить проект вілли. За одними даними, автором є Едмунд Жихович. Інші мистецтвознавці стверджують, що спочатку, ще у 1890-х роках, вілла була збудована за проектом Івана Левинського та Юліана Захаревича, а вже 1906 року її перебудували за проектом іншого архітектора – Владислава Садловського, відомого як автора проекту будівлі Львівського залізничного вокзалу.

Цікавим є те, що у 1906-1912 роках тут містилася майстерня ще одного художника, якого називають «українським Матейко», Антіна Пилиховського.

А от з 1927 у віллі розміщувалося консульство СРСР. Будівля є знаковою, оскільки тут 21 жовтня 1933 року молодий оунівець Микола Лемик спробував реалізував атентат. Метою атентату було привернути світову увагу до Голодомора, що вдарив по життю українців. 18-річний першокурсник факультету математики та природничих наук Університету Яна Казимира Микола Лемик мав, вдавши із себе громадянина, що хоче через навчання переїхати до Києва, застрелити радянського консула, 34-річного Михайла Голуба, а потому добровільно здатися польській поліції. Вбивство було скоєно, однак юнак застрелив не того – на його прохання вийшов не сам консул, а його заступник та секретар Олексій Майлов. Про це Лемик дізнався вже на суді. Зараз на будівлі розміщення меморіальна дошка на честь цього протесту.

Вежа вілли Розвадовського. Фото: Анастасія Нерознак

Меморіальна дошка в пам’ять атентату 21 жовтня 1933 року

Колишня вілла під номером 29 також збудована за проектом Юліана Захаревича та Івана Левинського у 1891–1892 роках. Сьогодні ця будівля дивує незвичним для Львова дерев’яним балконом. До того ж, ця вілла періоду пізнього історизму, якщо не враховувати невеликої перебудови на початку ХХ ст., майже не змінилася.

Дерев’яне оздоблення балкону (вул. І. Котляревського, 29). Фото: Анастасія Нерознак

Вілла по вул. І. Котляревського, 29. Фото: Анастасія Нерознак

Ще одна будівля, схожа на казковий палац із вежою, знаходиться трохи нижче по вулиці, під номером 47. Колишня вілла Карла Дзядоня Дзелінського була збудована 1905 року за проектом Альфреда Захаревича, сина відомого архітектора Юліана Захаревича. Будівля чудово збереглася ззовні і причаровує як туристів, так і випадкових перехожих.

Колишня вілла Карла Дзядоня Дзелінського (вул. І. Котляревського, 47). Фото: Анастасія Нерознак

Завершується вулиця Івана Котляревського неокласичним багатоквартирним будинком, збудованим 1911 року. Саме тут тривалий час проживав відомий польський оперний співак, «всесвітній бас» Адам Дідур.

Неокласичний багатоквартирний будинок (вул. І. Котляревського, 67). Фото: Анастасія Нерознак

Альтанка на території будинку по вул. І. Котляревського, 67. Фото: Анастасія Нерознак

Окрім будівлі, на території також розташована альтанка. Зараз частина приміщення належить Львівському мистецькому коледжу ім. Івана Труша.

Анастасія НЕРОЗНАК

Джерела:

Ігор Мельник «Набєляка-Котляревського» (часопис «Галицька брама» №3-4, 2007 р.)
Ю.О. Бірюльов «Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст.»
http://yp.lviv.ua
http://lviv.travel/ua
http://haidamac.org.ua
https://polona.pl

Художники брати Грабовські, майстерня на Личаківській та кохання до гробу

11. 11. 2016

В родині Францішка Грабовського та Соломії Копт було двоє синів, і обидва вони стали блискучими художниками. Старший Анджей (нар. 1833 р.) та молодший Войцех (нар. 1850 р.) виростали у Кракові. Їхні біографії схожі –навчалися у Школі образотворчого мистецтва в Кракові (Анджей – у 1849–1855 рр., Войцех – 1866–1871 рр.) під керівництвом Фелікса Шиналевського та Владислава Лучкевича. До речі, саме тут розпочалася дружба Анджея зі ще одним відомим тогочасним художником – Артуром Ґроттґером. Далі – Академія мистецтв в Мюнхені, Відні та Парижі.

Портрет Войцеха Грабовського, 1882 рік. Автор – Константин Маньковський

Анджей Грабовський , автопортрет 1862 року

Анджей 1866 року оселився у Львові. Його майстерня знаходилася у будинку на вул. Личаківській №15. Через два роки, 16 травня 1868-го, обвінчався із Марією Сабіною Ганною Брюль (1846—1916), донькою Івана Германа та Генерози Павлини Келер.

У ранній період творчості малював романтичні руїни замків, гумористично загострені жанрові сцени — «Обірванці» (1853), «Рибалка» (1855—1856), до цього ж періоду належить і його «Автопортрет» (1862). Із 1877 р. (завдяки протекції Яна Матейка) став професором Академії образотворчих мистецтв у Кракові.

Будинок на вул. Личаківській №15, де знаходилася майстерня Анджея Грабовського

Згодом писав жанрові й історичні картини, портрети аристократії та своїх сучасників. Використовував широкі, енергійно покладені мазки, ефекти світлотіні, тонко окреслював градації стриманих тонів, влучно схоплював властиві особливості зображуваних мешканців міста. Його олійні портрети наповнені деякою експресією та високою ретельністю. Працював також над сатиричною графікою. Друкував карикатурні статті під псевдонімом «Кобальт» у львівському гумористичному часописі «Хохлік» (пол. «Chochlik»).

Анджей Грабовський, копія портрету Марії з Чарторийських

Анджей Грабовський, портрет Марії Нємчиновської, 1872 рік

Анджей Грабовський, портрет Ізабелі Дороти з Флемінгів Чарторийських

Успішній кар’єрі та планам на майбутнє завадив туберкульоз. Після лікування в Штирії та Італії в 1886 р. з прогресуючим захворюванням він повернувся до Львова. Хвороба так сильно підкосила художника, що переважно виконанням замовлень займалися його учні. Однак він завершував картини і ставив на них своє ім’я, ініціали чи монограму.

Анджей Грабовський, «Антоні Куржава», 1871 рік

Анджей Грабовський, «Ігнатій Лукасевич» 1884 рік

Молодший брат Анджея – Войцех після завершення навчання в 1872 р. переїжджає до Відня, де починає працювати ілюстратором періодики. У 1873 р. оселився у Львові та вирушив у мандрівку по Галичині, також відвідав Перемишль і Краків. Із 1875 р. співпрацював із місцевими журналами. Мотиви для творчості знаходив під час численних поїздок по селах і містах Галичини. Малював типові сільські сцени – ярмарки, похорони, весілля, надаючи перевагу гумористичним ситуаціям із тенденцією до карикатурності.

Войцех Грабовський, «Бурмістр з малого галицького міста»

Войцех Грабовський, «Міщанка з Бучача», 1885 рік

Войцех Грабовський, «Новоприбула галицька міщанка», 1879 рік

Войцех Грабовський, «Селянин з околиць Львова», 1881 рік

Войцех Грабовський, безсумнівно, був талановитим, але все життя боровся з фінансовими проблемами. Брак матеріальних ресурсів не дозволяла йому займатися станковим живописом, тому передовсім знаходив себе в малюнках, які розповсюджувала преса – співпрацював з ілюстрованим часописом «Клоси» (пол. «Kłosy»). Однак для його творчості також були характерними сповнені таємничого настрою композиції на легендарну або фантастичну тематику, які дають підстави вважати Войцеха Грабовського найпослідовнішим представником львівського романтизму після Артура Ґроттґера. Переважно малюнки В. Грабовського виконані вугіллям, кольоровими олівцями та аквареллю.

Войцех Грабовський, «Таємний радник»

Войцех Грабовський «Молоді з Городенки», 1884 рік

Войцех Грабовський «Візит імператора Франца Йосифа I до Борислава», 1880 рік

Войцех Грабовський «Лілла Венеда»

У Відні в 1882 р. відбулося знайомство з Анною Білінською, художницею українського походження (образотворчому мистецтву вона навчалася у Варшаві та Парижі, більшість свого дорослого життя провела у Франції). Від самої зустрічі між ними палало палке почуття, вона неодноразово приїздила до нього у Львів, а дізнавшись в 1885 р. про тяжкий перебіг хвороби Войцеха, вирушає до Львова і перебуває з ним до самої смерті від сухот 2 червня 1885 р.

Його дочасна кончина стала на заваді їхньому одруженню. Через рік, 2 вересня 1886-го, помирає і старший брат – Анджей. Обидва вони (а також жінка Анджея) поховані на Личаківському цвинтарі в одному гробівці на полі №18.

Христина БАЗЮК

Джерела:

www.muzeumzamoyskich.pl
art.lviv-online.com
uk.wikipedia.org

Фото:

uk.wikipedia.org
art.lviv-online.com
nekropole.info

Aрт фольк гурт Troye Zillia запрошує на містичні етно-неонові концерти у Підземеллі Ратуші

11. 11. 2016

В неділю, 13 листопада 2016 року, в рамках XII Фестивалю “Ніч у Львові” Aрт фольк гурт Troye Zillia дасть два (19.00-20.00 та 21.00 – 22.00) містичні етно-неонові концерти у Підземеллі Ратуші.

Aрт фольк гурт Troye Zillia, вже відомий львівський колектив, який виступав на великих та малих сценах України, Польщі, Молдови та Грузії, постійно дивує слухачів своїм нетиповим трактуванням народної музики. Цього разу гурт порине у магію неонового світла та зіграє у підземеллі Ратуші.

На концертах Troye Zillia ти відчуваєш себе частиною виступу, тому, що гурт любить контактувати з публікою і найсміливіші можуть зіграти з гуртом на дрібній перкусії, підмугикати прості мотиви або й навіть проспівати всю пісню разом з музикантами.

Афіша містичних етно-неонових концертів арт фольк гурту Troye Zillia у Підземеллі Ратуші

Додаючи у свою музику трохи «синтетики», тобто електронного клавішного звуку Troye Zillia поєднує свою творчість із багатьма музичними стилями. У своїй діяльності гурт модернізує для слухачів різного віку «найзаїждженіші» мелодії народних пісень.

В цей час у підземеллі також проходитиме виставка флюрних картин від Олени Романової.

Вартість вхідного квитка на концерт становить 50 грн.

Наталка СТУДНЯ

Печерні Гієни з кар’єру біля Віняви

10. 11. 2016

У вересні 1957 року відомі вчені К. А. Татаринов, С. І. Пастернак, С. П. Коцюбинський та у травні 1959 року – К. А. Татаринов , Я. А. Послушна, В. І. Гаврилишин оглянули і дослідили старий піщаний кар’єр, що розташований на західній окраїні Опілля, поблизу хутора Вінява.

Вид на кар`єр від дороги Семенівка-Хоросно

На горбах відносна висота яких досягає 30 – 35м., над вологим сінокосним лугом, по якому протікає невелика річка Щирка.

У геологічному розрізі місця захоронення викопної фауни хребетних переважає сірувато–білий кварцовий нижньотортонський пісок – 1,2м., зеленуватий глауконітовий пісок, де віднайдені кістки викопаних хребетних – 0,5–0,7м. Кістки у бічній ніші нижньотортонського білого кварцового піску. Геологічний вік – пізній плейстоцент – 85 тис. років.

Склад фауни пізньоплейстоценових хребетних Вінявського місцезнаходження.

Викопні форми	Кісток	Тварин
Птахи – Aves
Тетерев – Lyrurus tetrіx L.	1	1
Cавці – Mammalіa
Сліпець подільський – Spalax cf. Polonіcus Mehely	3	1
Миш – Apodemus sp.	17	2
Полівка – Mіcrotus sp.	34	2
Вовк сірий – Canіs lupus L.	5	2
Медвідь печерний – Spelaeartos spelaeus Ros.	4	1
Гієна печерна – Crocuta spelaca Goldf.	62	17
Мамонт – Mammuthus prіmіgenіus Blum.	7	2
Кінь первісний – Eguus Pіdop.	87	6
Носоріг шерстистий – Coelodonta antіguіtatіs Blum.	51	5
Олень благородний – Cervus elaphus L.	7	3
Зубр первісний – Bіson prіsecus Boj.	2	1
Усього:	280	43

Всього віднайдено 280 кісткових фрагментів різноманітних більших і менших викопних ссавців, а також птахів. Перше місце серед представників вінявської пізньо-плейстоценової фауни займають печерні гієни.

Печерні гієни - малюнок реконструкція — Печерні гієни – малюнок реконструкція

У межах України такої кількості цих хижаків в захороненнях викопних тварин раніше не знаходили. На основі аналізів вченими зроблено висновок , що ці останки належать підвиду (Crocuta spelaea Goldf), котрий є найбільш специфічним. Н.К. Верещагін (1951р.) вважає, що для гієн цього підвиду характерні великі абсолютні розміри. Загальна довжина осьового черепа – 270 мм. Відстань між очима 65,4мм.

Череп печерної гієни знайдений у Австрії (довжина - 300.5 мм, ширина - 190.75 мм) — Череп печерної гієни знайдений у Австрії (довжина – 300.5 мм, ширина – 190.75 мм)

Печерні гієни (Crocuta spelaea Goldf) були вдвічі більші від найбільших нині живучих гієн. Друге місце за кількістю віднайдених фрагментів кісток належить коневі, третє – шерстистому носорогу, четверте – благородному оленю, а п’яте – розділили між собою мамонт, сірий вовк і дрібні гризуни.

Склад фауни вінявського місцезнаходження свідчить про перевагу в пізньому плейстоцені на заході Опілля в долині пра–Щирки карстового рельєфу, відкритих просторів і лугової рослинності.

Ліси виростали лише в неглибоких балках. На річних терасах в місцях виходу вапняків існували багаточисельні печери і гроти, заселені вовками, печерними ведмедями та особливо гієнами.

Шари осадкових гірських порід, з яких складається дно печери, дають уявлення про тварин, які в далекому минулому населяли печери. Вони бувало з власної волі ховалися в печерах, інші – падали сюди через тріщини в земній поверхні і гинули. Хижаки, що вподобали печери, затягували сюди свої жертви.

Тектонічний злам поблизу присілка Вінява

На думку К. А. Татаринова, екологія печерних гієн не має принципових відмінностей від сучасних африканських гієн за винятком суттєвої особливості – високої народжуваності. В печерах їх приріст міг складати до 4 осіб. Ця особливість була обумовлена двома факторами. По–перше, харчувались вони не падаллю, а великими плейстоценовими копитними під час групового полювання.

Печерні отвори збереглись і мабуть використовуються тваринами.

Досить розвинутий довгий верхній хижацький зуб – є прямим доказом того, що печерні гієни власними силами умертвляли здобич. Вже на ранній стадії розвитку в них були міцні зуби, здатні розгризти кістку. Друга причина – відсутність переслідувань з боку мисливців, для котрих печерна гієна не викликала зацікавлення. Ці звірі були типовими представниками лісостепових ссавців, що проживали в умовах теплого клімату без різких перемін між порами року.

У селищі Рудки науковцями було розкопано добре збережені фрагменти нижньої лівої щелепи печерного лева. Вони звернули увагу на те, що у цих місцях де були знайдені залишки печерних левів, не зустрічаються скелетні останки печерних гієн. Цей факт наштовхнув їх на думку, що там де полювали печерні гієни не могли полювати печерні леви і навпаки.

Причинами вимирання цих тварин цікавилось багато натуралістів у різні періоди розвитку біології. Міфи і легенди досить примітивно висвітлюють можливі версії щодо їх зникнення, пов’язуючи ці явища з різноманітними природними катаклізмами. Насправді, з часом на території сучасної України клімат змінювався від сухого до більш вологого, що безумовно, сприяло збільшенню лісового покриття.

Н. К. Верещагін (1979р.) зауважив, що фатальним для багатьох великих видів плейстоценових звірів – мамонта, шерстистого носорога, печерного лева, печерної гієни – був хронологічний рубіж 10 – 12 тис. років тому назад. В період пізнього кайнозою на території сучасної Західної України вимерли взагалі, або скоротили свій попередній ареал біля 180 форм, чи 45% від зареєстрованого складу викопної фауни.

Фатальним для хижаків виявилось те, що їх манили печери і особливо у зимовий період. Печери розташовувались, як правило,на крутих берегових урвищах і під час ранніх весняних паводків та й взагалі, коли приходила висока вода їх затоплювало. Ці регулярні явища на жаль сприяли різкому скороченню чисельності популяцій. Серед інших причин можна виділити тектонічні та ерозійні процеси, дію підземних вод, розвиток карстового рельєфу – усі ці явища змінили характер ландшафтів і рослинності. Ареал печерних гієн став скорочуватися і в період пізнього плейстоцену – початок голоцену (12тис. років) вони вимерли.

На сьогоднішній день цей кар’єр використовується орендарями. Під час відвідин цієї місцини я помітив на стрімких схилах відважних людей, які брали проби ґрунту. Мабуть це були науковці, котрі продовжують свої дослідження. Отже, інтерес до цього унікального місця з боку вчених не втрачений.

Андрій КНИШ

Література

Мацкевий Л. Підсумки досліджень палеоліту та мезоліту в печерах заходу України. – Львів, 2005.
Дуброво І. О. Каталог місцезнаходження третинних хребетних УРСР. – К. : Наука, 1979.
Татарінов К.А. Пізньокайнозойські хребетні заходу України. – Луцьк, 2000.
Верещагін Н.К. Записки палеонтолога. – К. : Наука, 1981.

5 неіснуючих церков Підзамча

10. 11. 2016

Згідно з реєстром, складеним єпископом Йосифом Шумлянським, у другій половині 17 ст. у Львові налічувалося 15 церков. Одинадцять з яких були крилошанськими, тобто священники цих церков мали право засідати в капітулі. Найбільша кількість церков розташовувалася на Краківському передмісті в районі Підзамча. Це означало, що вони не підпадали під юрисдикцію міста, а підлягали юрисдикції замкового або королівського сарости і платили податок до замку.

У зв’язку з Йосифінською касатою в кінці 18 на початку 19 ст. багато храмів були ліквідованими і до наших днів не збереглися. Серед них і 5 церков в районі Підзамча.

Церква св. Теодора Тіронського

Ймовірно церква існувала ще в княжі часи, оскільки перша документальна згадка про неї датована 1453 р. Розташовувався храм фактично навпроти церкви св. Миколая. Роки заснування перших будівель святині невідомі, документально зафіксовано лише спорудження нового дерев’яного храму у 1706 році на місці старого.

У церкві було три вівтарі: бічні, присвячені Пречистій Діві та св. Варварі, центральний – св. Теодору Тіронському, а також різьблений дерев’яний вівтар з позолотою. Цвинтар біля храму був обнесений парканом, а посеред нього стояла дзвіниця на три поверхи із чотирма дзвонами та резиденція священика.

Святиня, як і більшість храмів Підзамча, належала до Замкової дільниці Краківського передмістя, що не було залежне від магістрату Львова. Парафія церкви простягалась від Краківської площі (район ринку «Добробут») до церкви св. Параскеви. На ній проживали різні ремісники-українці. В 16 ст. парафіян налічувалось 40 родин. До кінця 17 ст. склад населення Краківського передмістя змінився. Християнське населення поступилося євреям, чия дільниця значно розрослась, тож на парафії церкви св. Теодора залишалось лише 10 осілих міщан.

Сусідство храму св.Теодора та церкви св. Миколая супроводжувалося ворожнечею за землю. Суперечки між цими церквами розпочалися ще в 15 ст. і тривали аж до закриття австрійцями церкви св. Теодора Тиронського у кінці 18 ст. Землі, що належали храму та його майно передали церкві св. Миколая. Пам’яткою по святині залишилася площа св. Теодора, а ще збережений образ св. Федора (Теодора Тиронського) 17 ст., який зберігається в церкві св. Миколая.

2. Церква Введення в храм Богородиці

Храм стояв на ґрунті, що належав молдавському господареві Василеві Лупулу, фундаторові церкви св. Параскеви. У 1646 році господар записав свій ґрунт у Львові під будівництво жіночого монастиря св. Катерини, що вже існував при монастирі св. Онуфрія з 1591р., і церкви Введення Богородиці. Дарчу грамоту в 1659 р. затвердив король Ян Казимир. У 1669 р. єпископ Йосиф Шумлянський звільнив монастир від податків та світської юрисдикції, черниці ж отримали привілей виготовляти свічки для всіх церков Львова, а також продавати власноруч виготовлені нитки на міському ринку.

Церква Введення на Підзамче. Реконструкція Ігора Качора. — Церква Введення в храм Богородиці. Реконструкція Ігора Качора.

У 1781 році черниці надумали будувати новий монастир, було навіть закладено наріжний камінь. Але незабаром монастир було скасовано, а монахині перенеслися до Словіти.

Церква Введення Богородиці простояла до 1809 року, потім її розібрали та продали до села Мацошина Жовківського повіту разом з бічними вівтарями та рештками старого іконостасу. Там вона простояла до 1886 р. Другий, новіший іконостас цієї церкви, датований 1733 р. зараз знаходиться в церкві Св. Дмитра на Збоїщах.

Монастирські ж ґрунти було продано Міщанинові Шульцу від якого вони перейшли до аптекаря Томанка, а від нього у 1828 р. їх викупив австрійський уряд і перебудував під казарми. В такому вигляді вони і по сьогодні стоять на вул. Гайдамацькій, 5.

3. Церква Воскресіння Господнього

Одна з найдавніших церков, оскільки згадується ще у грамоті князя Льва в 1292 р., згодом в документальних джерелах 1453 і 1456 рр. У 1539 р. церква стає крилошанською.

Парафія храму була досить убогою, спочатку церква володіла лише цвинтарем на якому стояла, і садком з пасікою, та мала коло 30 парафіян. У 1552 році по смерті пароха о.Григорія як спадщину отримала ґрунт і дім.

Церква Воскресіння Господнього. Реконструкція Ігора Качора

Стара дерев’яна церква згоріла у 1623 році, вдруге її спалили у 1695 р. під час нападу татари. Дуже швидко, того ж таки 1695 р., єпископ Йосиф Шумлянський дав дозвіл на побудову нової величавої церкви з трьома банями. При церкві існувала школа і братство. У 1765 р. храм вже знаходився в поганому стані і вимагав реставрації. Проте братство не мало на це коштів і у 1774 р. церкву розбирають однією з перших у Львові.

Стояла святиня при дорозі що веде до Голоска (вул. Замарстинівська) на північний захід від церкви Св. Параскеви. У ХІХ ст. через давні церковні ґрунти проклали залізничну колію.

4. Церква Різдва Богородиці

Заснований у 1630 р. заходами підданих шляхтича Олександра Зборовського храм, в народі ще званий Св. Варвари, стояв недалеко Жовківської рогатки, де наприкінці 16 ст. знаходилось село Тарнавка, засноване Катериною Сенявською у 1580 р. У 1634 р. церква стала крилошанською, а через п’ять років при ній заклали братство.

Церква Різдва Богородиці. Реконструкція Ігора Качора

У 1648 р., під час облоги Львова козацькими військами на Тарнавці стояв полк Максима Кривоноса і, за легендою, через важке поранення отримане після штурму Високого замку полковник помер і був похований на цвинтарі церкви Різдва Богородиці.

У 1710 р. була збудована і освячена нова дерев’яна, крита гонтом церква з двома вівтарями. Закрили її разом з іншими на початку ХІХ ст. Ґрунти храму перейшли на користь церкви Св.Параскеви. А на згадку про церкву Різдва Богородиці поставили статую Богоматері (на розі сучасних вулиць Хмельницького та Донецької).

Ріг вулиць Б.Хмельницького та Донецької, 2016 р.

5. Церква Св. Івана Богослова

Храм разом з монастирем знаходився на сучасній вулиці Замковій, біля двірця Підзамче. Церкву і монастир фундував міщанин Сімеон Содома, котрий записав у 1640 р. на них свій фільварок на цьому місці.

Дерев’яний храм і монастир були зведені досить швидко, також було засноване братство, але уже під час першої козацької облоги Львова у 1648 р. будівлі понищили татари. Під час цього було вбито ігумена Поршаницького, а вдова фундатора Тетяна потрапила у татарський полон.

Церква Св. Івана Богослова. Реконструкція Ігора Качора

У 1649 р. церкву та монастир оновили та посвятили. В 1679 р. братство Св. Івана Богослова розібрало дерев’яну церкву і вибудувало нову муровану, здебільшого з тесаного каменю. Новий храм мав план хреста, над бабинцем був піднесений на один поверх, вкритий гонтом. Будовані з дерева монастирські келії прилягали до церкви з півночі. Територію монастиря оточував мурований паркан.

У 1736 р. відомий львівський міщанин , член Ставропігійського братства, подільський чашник Констянтин Папара подарував монастиреві свій фільварок, званий Папарівкою, що знизу примикав до території монастиря. В кінці 18 ст. на монастирських землях існував бровар Кисельків.

Фігура Божої Матері на вул. Замковій, 2016 р.

Церкву та монастир закрили у 1802 р. У 1809 р. святиня була продана на каміння, з яких біля синагоги звели два будинки. На згадку про церкву змурували капличку з погруддям Івана Богослова, яка на поч. 20 ст. ще стояла, проте була понищеною. Її відновили у 1992 р. з фігурою Богоматері.

Фільварок «Папарівка» на поч. 19 ст. перетворили на міський цвинтар, який, у зв’язку з прокладенням колії, в 1856 р. закрили. Частину поховань перенесли на Личаківський цвинтар, а на їх місці звели залізничний двірець Підзамче.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

Вуйцик В. Leopolitana. За ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів, 2013
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. – Видавництво “Центр Європи”. Львів, 2004
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932

Майстер різця і львівської скульптури: Броніслав Солтис

10. 11. 2016

Одним з найяскравіших представників мистецького життя Львова кінця ХІХ – початку ХХ століття був скульптор Броніслав Солтис. Створені ним шедеври мистецтва і в наші дні прикрашають будівлі в самому центрі Львова і слугують окрасою нашого міста. Проте серед самих львів’ян ім’я Солтиса і досі залишається маловідомим. Незаслужене забуття у радянську епоху триває, на жаль, і по сьогодні. Отож, пропонуємо вам поглянути на життя та творчість одного з найбільш оригінальних та цікавих львівських митців свого часу.

Віденська академія образотворчих мистецтв

Народився Броніслав у 1869 році у Львові. Нам відомо, що протягом 1885—1889 років майбутній митець навчався у львівській Промисловій школі (сучасний Національний університет «Львівська політехніка»). Броніслав відвідував заняття на відділі скульптури, де зокрема його викладачем був знаменитий Юліуш Белтовський. Молодий Броніслав проявив непересічний талант, тому, у 1889—1891 роках він продовжує вдосконалювати свої вміння та навчається у Віденській академії мистецтв.

Після закінчення навчання він починає практикуватись та працює у скульптурній майстерні Петра Гарасимовича, проте вочевидь він відчув, що досягнув відповідного рівня і у 1894 році відкрив власну майстерню, яка спочатку знаходилась на сучасній вулиці Богдана Хмельницького, а згодом, Броніслав переніс її на вулицю Пекарську. В рамках роботи у цій майстерні, він займається здебільшого монументально-декоративною скульптурою. Вважається, що тут він співпрацював з такими львівськими архітекторами К. Боубліком, Сигізмундом Кендзерським та іншими знаними іменами мистецького та архітектурного життя австрійського Львова наприкінці ХІХ століття.

Броніслав послідовно творив у модній для того часу неорококовій течії, проте вважається, що поступово він перейшов до сецесії. Варто поглянути на деякі його роботи.

Скульптурне оздоблення інтер’єрів палацу Владислава Лозинського на нинішній вулиці Стефаника, 3 у Львові, яке він виконав у 1895—1896 роках. Сьогодні це приміщення належить Львівській національній галереї мистецтв.

Будинки номер 3 та 5 на вулиці Стрийській у наші дні

Оздоблення будинку на вулиці Стрийській, 5. Виконане у 1896-1897 роках. Архітектором будівлі був Михайло Ковальчук.

Оздоблення фасадів будинку на нинішньому проспекті Шевченка, 28. Виконане у 1897—1898 роках. Початковий проект передбачав пишніший декор. Для цього ж будинку Солтис розробив металеві оздоби, меблі і кахлеві печі.

Проспект Шевченка, 26

Рельєфи, а також постаті атланта і каріатіди будинку на проспекті Шевченка, 26. Виконані у 1896 році.

Оздоблення кам’яниці на вулиці Франка, 43.

Скульптурне оздоблення кам’яниці на вулиці Франка, 43. Виконане у 1898 році.

Атлант і каріатіда будинку на вулиці Пекарській, 24. Виконані у 1898 році.

Авторський підпис Солтиса на рельєфі на Личаківському кладовищі

Рельєф «Лицар перед Гробом Господнім в Єрусалимі»

Рельєф «Лицар перед Гробом Господнім в Єрусалимі» на постаменті пам’ятника, що на склепі Трушковських і Закрейсів на Личаківському цвинтарі. Одна з останніх робіт Солтиса, виконана у 1937 році.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела:

Броніслав Солтис (http://lvivforever.org.ua/index.php/liudy-iaki-tvoryly-u-lvovi/525-bronislav-soltys)
Shevchenko Avenue, №26. By sculptures and caryatids Atlanta – Bronislaw Soltys. (https://uk.pinterest.com/pin/403564816589491212/)

В нетрі львівського функціоналізму. Дешево – не означає некрасиво, або естетика півкруглих будинків на Стрийській

9. 11. 2016

У міжвоєнні роки архітектура функціоналізму пропагувала не лише сучасні форми в будівництві, вона пропонувала нову філософію житла, де зручну та красиву квартиру може отримати кожен містянин середнього достатку.

Велика кількість модерністичних будинків у Львові дійсно збудована дорого і для багатих, але є в місті цілі комплекси, котрі апріорі будувались як дешеве і доступне житло, зокрема для здачі в оренду.

Львів. Житловий комплекс № 50-76 по вулиці Стрийській, фото М. Ляхович

Цікавим є той факт, що попри заяви польської влади про будівництво дешевого житла для всіх, на практиці ситуація виглядала дещо по іншому. Відомий львівський архітектор Вітольд Мінкевич в одній з публікацій про розвиток тогочасної архітектури наголошує – дешеве житло існує лише в теорії, на практиці ж далі будують по-старому і нецікаво. Автор публікації переживає, що у Львові насправді мало реалізовуються модерністичні проекти та ідеї.