Наповненим емоціями, власними переживаннями, багатою на спогади та самоаналіз — такою була передостання зустріч у рамках проекту письменниці та видавця Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“ разом із відомою співачкою, авторкою та кураторкою мистецьких проектів Соломією Чубай. Зануритися в творчий світ, почерпнути щось нове і корисне в „Копальні кави“ 25 січня зібралося чимало шанувальників талантів гості.
Зустріч, що нагадувала більше товариську розмову, обмін думками, радістю та страхами, була на актуальну та водночас досить складну тему — „Толерантність“. Багатогранна, дуже мінлива, з різними емоційними ремарками — такою вдалася розмова.
Соломія Чубай на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
— Я толерантності вчуся досі. Вчуся чути і бачити інших, розуміти, що кожного щось турбує, в усіх щось болить. Якщо колись я могла годинами плакати через якісь труднощі, то зараз намагаюся аналізувати, розуміти, збагнути і вибачити передовсім собі певні вчинки. За час своїх пошуків, молитов, спілкування з духівниками та психологами, я зрозуміла істинність слів Блаженнішого Любомира Гузара — „Щоб віднайти в собі любов, треба заново народитися“, — зауважила Соломія Чубай.
Саме робота над собою, пошук себе і власного душевного спокою, дала можливість цій жінці знайти порозуміння і гармонію з її особливим сином, від якого, як зауважила гостя, теж багато вчиться.
Мама Соломії Чубай Галина серед гостей на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
Власне один із минулорічних проектів Соломії Чубай, присвячений синові та діткам із Синдромом Аспергера — „Колискові для Олекси“—аудіоальбомі зірковий концерт. Цей проект бувабсолютно унікальним для українського суспільства. Вперше не просто відверто заговорили про особливих дітей, а й відмовилися від страху, поблажливого співчуття чи заперечення їхньої участі у нашому житті. „Колискові для Олекси“ мали на меті не лише привернути увагу до дітей, а залучити психологів до роботи з вчителями початкових класів та вихователями у дитсадках. Він став і своєрідною поведінковою терапією з батьками, які не в змозі самостійно впоратися з вихованням особливої дитини.
Соломія Чубай на проекті Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“
— Займайтеся дітьми в міру, бачте, чуйте їх та водночас давайте їм можливість розвиватися в соціумі. І дитина буде щаслива. Не треба надмірної жертовності. Дитина має бачити щасливих маму і тата. А коли в житті трапляються труднощі, їй треба просто говорити, що любите, будете поруч, завжди підтримаєте. Доросла людина не має права переносити на дитину чи іншу людину власну злість, втрату, агресію. Цей означає толерантне ставлення, — додала гостя зустрічі.
Гості проекту письменниці та видавця Мар’яни Савки — „12 неймовірних жінок — про цінності, які творять людину“ разом із відомою співачкою Соломією Чубай
Особливо багато Соломія Чубай ділилася спогадами про бабцю, яка нещодавно померла:
— Я попрощалася з бабцею і зрозуміла, що вона була для мене втіленням справжньої України. Вона вчила мене молитися, співати колядки, замішувати пампухи, пекти паску, багато колискових, які увійшли до альбому я чула саме від неї. І в тому, мабуть,є відповідь, чому роблю свої проекти саме такими.Адже ми часто, як сліпці — не бачимо, що наші багатства поруч, що нам не треба нікуди їхати, щоб знайти якісь культурні скарби. Я зрозуміла, що хочу робити те, що мені подобається. Показати, що в нас є крута українська поезія, яку не лише можна читати, а співати, робити цікаві відео-арти, малювати. Хочу робити проекти, які будуть запам’ятовуватися, якими будуть пишатися, які будуть символізувати нашу країну.
Відомо, що світло згаслої зірки доходить до нас через десятиліття, освітлюючи нам шлях у темряві. Так і світ чудових образів, втілених у творах мистецтва, створених талановитими представниками Львівського єврейства в першій половині XX століття, яке зникло у пеклі війни і подальшого несправедливого забуття в післявоєнний радянський період, відкривається нам знову яскравими іменами художників та створеними ними шедеврами.
Напередодні ювілейного Дня Пам’яті та Примирення у Львівському видавництві “Ставропігіон”, вийшов з друку, накладом у 300 примірників, довго очікуваний Фоліант- енциклопедичний словник «Художники –євреї Львова першої половини XX століття: “Життя, творчість, доля” авторства відомої дослідниці художньої спадщини поліетнічного довоєнного Львова, українського історика мистецтв Галини Глембоцької. У Фоліанті викладені автором відтворені біографії близько тисячі художників, графіків, театральних художників, скульпторів, художників-монументалістів, художників-ювелірів.
Фоліант- енциклопедичний словник «Художники –євреї Львова першої половини XX століття: “Життя, творчість, доля”
Фоліант складається з першої (основної) частини, де представлено більш повні біографії найвідоміших сорока двох художників із 1000 та ілюстрації їх робіт, а також біографії дивом уцілілих двадцять одного художника та ілюстрації їхніх робіт, які як їх творці пережили трагедію Голокосту. Більшість ілюстрацій публікуються вперше. Друга частина – словник, де на двох мовах вказані прізвища і близько тисячі біографій львівських євреїв художників, знищених під час війни.
Художник і письменник Бруно Шульц на знімку, який 1935-го надіслав своїй нареченій Юзефині Шелінській, він сидить на сходах свого дому.
На початку XX століття молоді єврейські юнаки і дівчата, осяяні Божим даром творення Прекрасного, дуже релігійні по суті, але вже з новими поглядами на життя і мистецтво, стали шукати свій шлях у мистецтві. Молоді львів’яни жадібно опановували художніми знаннями у Львівській, Краківській, Віденській, Дрезденської, Мюнхенської, Берлінської Академіях мистецтв. Але найбільше їх вабив Париж … Вони створили в Парижі Галицьке земляцтво. Академія модерних мистецтв Жульєна, студії найвідоміших французьких художників стали місцем, де відточували свою майстерність і нове бачення світу.
Ерно Ерб. На Площі Ринок у Львові
Найяскравішими представниками творчого львівського єврейства, які отримали за життя європейську популярність були:
Бруно Шульц – всесвітньо відомий письменник і визначний художник- графік;
Фріц Клейман – творець «єврейського постімпресіонізму» на думку сучасників;
Ерно Ерб – чудовий колорист, співець життя львівських вулиць;
Генріх Лангерман, Вільгельм Вахтель – літописці в нових формах мистецтва життя Галицьких євреїв;
Олександр Ример, Еміль Кунке – чудові художники-авангардисти;
Максиміліан Фоерінг – сюрреаліст (один з перших в Європі);
Зигмунт Балк — художник-монументаліст та сценограф зі світовим ім’ям, який отримав Золоту медаль на Міжнародній виставці в Римі.
Еміль Кунке. Вічна мелодія.
Львівські художники-євреї з успіхом виставляли свої шедеври в найпрестижніших галереях світу були визнані і по ціновані …, але вони завжди поверталися до міста своєї юності Львова . Вони отримали визнання, як творці прекрасного, і у своєму рідному місті, повернувшись додому напередодні війни. Знищенні в пеклі Львівського гетто і Янівського концтабору Вони назавжди залишилися в так улюбленій ними львівській землі. Безсумнівно, якби вони були живі – історія європейського мистецтва другої половини XX століття була б прикрашена їх іменами. На превеликий жаль, більшість створених ними творів розділили долю своїх творців.
Зигмунт Балк. Натюрморт з глечиком
Завдяки власній ініціативі та подвижницькій багаторічній праці на протязі декількох десятиліть українського автора, історика мистецтв XX -го століття, в минулому наукової співробітниці Львівської Національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, Глембоцької Галини Леонідівни, з уривків напівзотлілих документів у особистих і державних архівів у різних країнах світу, спогадів сучасників тих подій нею була відтворена цілісна картина життя, творчості і долі тисячі найталановитіших львівських художників – жертв Голокосту. Автор здійснила величезний моральний подвиг, працюючи безоплатно протягом багатьох років над відновленням творчих біографій та життєвих доль знищених у роки війни художників. У даному фоліанті розміщені унікальні світлини гетто та концтаборів, через які пройшли,в свій останній шлях, Творці Прекрасного та глибокими роздумами автора про причини та витоки виникнення Зла в образі нацизму, що знищував найцінніше, створене Богом на Землі – Людину і найпрекрасніше, створене людьми – Мистецтво. Видання цієї Книги Пам’яті – найкращий вінок львівським художникам, творцям Краси. Вихід даного фоліанту став можливим завдяки спонсорській допомозі міжнародної асоціації Memoriart 33-45 та активній підтримці українських мистецтвознавців, колекціонерів,та зусиль багатьох інших небайдужих поціновувачів мистецтв і всього найкращого, створеного львів’янами євреями-митцями – жертвами Голокосту та їхньої величезної культурної спадщини в Україні.
Бруно Шульц «Автопортрет», 1920-22
Без сумніву вихід із друку даного фоліанта напередодні Дня примирення та Пам’яті, це ще одна можливість нагадати Людству, що Всесвітня трагедія Другої Світової війни та Голокост стали можливими, через то, що тодішні керівники країн Західної Демократії,замість того своєчасно зупинити об’єднаними зусиллями наростання сил Зла з боку двох кривавих диктаторів Гітлера та Сталіна, робили спроби промовчати та домовитись. Прикро для всіх поціновувачів Мистецтва в Україні, що дана Книга Пам’яті надрукована в дні, коли в Україні відбувається Справедлива Вітчизняна війна Української політичної нації проти російської агресії та окупації,в час коли гинуть наші Захисники Батьківщини та мирні громадяни та руйнуються Безціні пам’ятки культури. Світовим лідерам та громадськості ця Книга Пам’яті,яка в даний час перекладається на німецьку та англійську мови, повинна ще раз нагадати, що трагедії минулого не повинні повторюватися. Народу України,який поклав на Вівтар Загальної Перемоги у Другій Світовій війні життя десяти мільйонів своїх громадян, потрібен Негайний та Справедливий Мир, щоби більше не гинули люди та в майбутньому більше не виходили із друку Книги Пам’яті, присвячені митцям, які можуть загинути у Пеклі Неоголошеної війни 2014-2015 років.
Типографія Піллерів у Львові була заснована Антоном Піллером у 1772 р. Спочатку підприємство розташовувалося в кам’яниці на розі вулиць Домініканської, 11 (тепер – Ставропігійської) та Бляхарської, 4 (сучасної Івана Федорова). Тут розміщувались книгарня і друкарня. Спершу приміщення орендувалось, але після численних скарг власника Антон Піллер викупив його.
Висока якість друкарських технологій Антона Піллера зумовили швидкий крах місцевих конкурентів. Цьому посприяло і те, що родина мала привілей на друк навчальних підручників.У 1776 р. видавництво друкує першу львівську газету “Gazette de Leopol” французькою мовою.
Титульна сторінка альбому “Львів вісімдесять років тому”, 1928 р.
Після смерті Антона Піллера керівництво друкарнею успадкували його сини Томаш та Йозеф. Спершу справу очолив Томаш, котрий відкрив фірмову книгарню у Піллерівській кам’яниці. Після його смерті друкарня і книгарня перейшли до молодшого брата Йозефа, який уже самостійно вів друкарську діяльність. Згодом справа перейшла до його синів: Петер отримав друкарню, Франц – книгарню. У 1837 році офіційним партнером Франца Піллера став Фелікс Франке.
Будинок фінансового управління на літографії Карла Ауера, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Пелчинський став, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Військова комендатура, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Площа Фердинанда, 1846-47 рр.
К.Ауер. Бібліотека Оссолінських, 1846-47 рр.
Кам’яниця на вул. Личаківській, 3, що належала родині Піллерів. К.Ауер, 1846-47 рр.
Львівська книгарня Піллерів могла похвалитись великим асортиментом книжок німецькою, французькою і польською мовами, дитячими книжечками, нотами, творами мистецтва. Крім книг, у складському описі згадувались карти і глобуси, образки святих, фарби, блокноти, різноманітний папір, супермодні берлінські та віденські зразки для вишивання бісером, в’язання гачком і спицями, фігури з пап’є-маше, виконані «під бронзу». Часто у книгарні виставляли свої роботи місцеві та заїжджі художники, використовуючи нагоду не лише продемонструвати свою творчість, а й продати кілька полотен чи скульптур.
К.Ауер. Будинок Гауснера 1846-1847 рр.
К.Ауер. Львівська ратуша, 1846-1847 рр.
К.Ауер. Театр Скарбека, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Резиденція латинських архієпископів у Львові, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Стрільниця у Львові, 1846-1847 рр.
К. Ауер. Ярмарок під Св. Юрієм у Львові, 1846-1847 рр.
В останній чверті XIX століття внаслідок зростання конкуренції книгарня Піллерів була на межі краху. Ситуацію врятувало одруження із донькою Піллера та викуп книгарні Юзефом Нойманом – друкарем і майбутнім президентом Львова. Під маркою «Піллер-Нойман» книгарня проіснувала до 1939 року.
Й. Свобода. Латинська катедра
Й. Свобода. Вірменська церква
Й. Свобода. Церква Св. Юра
Й. Свобода. Домініканський костел
Й. Свобода. Костел Семінарії
У квітні-травні 1928 року заходами видавництва Піллер-Ноймана, було видано альбом літографій «Львів вісімдесят років тому». Передмову та опис видання опрацював львівський правник, колекціонер та мистецтвознавець Тадеуш Маньковський. Відбитки з оригінальних гравюр під науковим керівництвом Броніслава Островського виконали Юліан Літвіньський, Мар’ян Шмігель, Людвік Федечко.
Літографія Йозефа Свободи. Костел кармелітів, близько 1865 р.
Й. Свобода. Костел Св. Анни
Й. Свобода. Волоська (Успенська) церква
Й. Свобода. Костел Марії Магдалени
Й. Свобода. Костел Св. Миколая
Було відбито 250 пронумерованих екземплярів, з яких №№ 1-150 призначено учасникам Третього з’їзду польських бібліофілів у Львові (проходив у травні 1928 р.), №№ 151-175 віддано Товариству любителів книги у Львові, №№ 175-200 – вручено авторові, №№ 201-250 друкарня залишила для себе.
Й. Свобода. Костел Сестер Милосердя
Й. Свобода. Костел Марії Сніжної
Й. Свобода. Костел Св.Антонія
ерша православна церква у Львові на гравюрі Йозефа Свободи
Й. Свобода. Костел францисканців
Окрім літографій, надзвичайно цікавою в альбомі є передмова Тадеуша Маньковського в якій йдеться про віднайдення літографічних плит з двома серіями незнаних і невиданих до того часу видів Львова. Декілька років в закладі Піллера користувалися літографічними плитами одна сторона яких була заклеєна папером. На це не звертали уваги допоки папір не зняли та не побачили, які зображення під ним заховано.
Перша серія складалася з 12, невеликого формату, малюнків на камені із зображенням визначних споруд Львова, ймовірно першої половини ХІХ ст. Друга серія, більшого формату, обіймала 20 літографій із зображенням львівських храмів.
Й. Свобода. Церква Петра і Павла
Й. Свобода. Костел Сакраменток
Й. Свобода. Каплиця Матері Божої на Личакові
Й. Свобода. Церква Св. Миколая
Й. Свобода. Костел Св. Софії
Автором першої серії малюнків з видами Львова, згідно підпису був Карл Ауер, другої – Йозеф Свобода. Однак літографії не були датованими, тому видавці проаналізувавши зображення міських будівель та порівнявши їх з існуючими, взявши до уваги техніку виконання та підписи віднесли малюнки Ауера до 1846-47 рр., а літографії Свободи датували пізнішим часом – близько 1865 р.
Значимість видання даного альбому Тадеуш Маньковський вважав у тому, що завдяки літографіям, що є документами минулого, можна прослідкувати історію розвитку архітектури міста першої половини ХІХ ст. та побачити Львів в епоху бідермаєра.
*Редакція висловлює щиру подяку Slawik Nelski за надані для публікації матеріализ приватної колекції.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Tadeusz Mańkowski. Lwów przed laty osiemdziesięciu w współczesnych litografjach zakładow Pillera. Lwów, 1928 (з приватної колекції Slawik Nelski)
В історії кожного міста є постаті, про яких не люблять згадувати. Якщо говорити про Львів, то беззаперечно одне з перших місць у списку “незручних” його уродженців займе Карл Радек – революціонер, радянський і комуністичний політичний діяч. За спогадами сучасників, він являв собою рідкісну “суміш аморальності, цинізму та стихійної оцінки ідей, книг, музики, людей. Точно так само, як є люди, що не розрізняють кольорів, Радек не сприймав моральних цінностей”. Ця досить різка оцінка була недалекою від реальності. Проте як з пісні слів не викинеш, так і з історії Львова не викинути Радека. Було б дивним пропонувати вшановувати його у наші дні, але робити вигляд що його не існувало – ще більш безглуздо. Отож, Карл Радек, ким він був?
Львів на початку 1890-х років. Саме тут пройшов початок життя Карла Радека
Радек у молоді роки
Кароль Собельсон народився у Львові 31 жовтня 1885 року у сім’ї вчителя. Зважаючи на епоху у якій він народився, перед ним стояв вибір або долучитись до одного з популярних в Галичині національних рухів, або ж обрати альтернативний, але досить поширений і популярний шлях соціал-демократичного руху. Кароль обирає останнє. Ще будучи гімназистом він бере участь у діяльності підпільних організацій. Рано втративши батька, згодом його родина оселилась у Тарнові (сучасна Польща), де він продовжив навчання у гімназії, звідки його двічі виганяли, з політичних причин. Тоді ж він і починає використовувати псевдонім Радек – на честь персонажа Стефана Жеромського, якого він описав у романі “Сізіфова праця”.
Тарнув у наші дні. Тут Радек ступив на шлях революціонера
У 1902 році він закінчує гімназію, та вступає до Краківського університету, де вивчає історію. Згодом він також навчався у Бернському та Ляйпціґському університетах. У 1902 році, він вступає в Польську соціалістичну партію, у 1903 році – в Російську соціал-демократичну партію, а у 1904 році – у Соціал-демократичну партію Польщі і Литви. Від 1908 року, Радек долучається до діяльності німецької Соціал-демократичної партії, але згодом, внаслідок сварки з її керівництвом, він був з неї виключений. Проте його зв’язки з німецьким лівим рухом будуть зберігатися і надалі і ще про себе нагадають.
–
Зінов’єв і Радек
Під час одного з з’їздів Комінтерну. За спиною Леніна, поблизу крайньої колони зліва, з сигаретою в зубах – Карл Радек
Радек на початку 20-х років
Після лютневої революції 1917 року у Російській імперії, він стає членом Закордонного представництва РСДРП в Стокгольмі, і за деякими даними, був одним з організаторів прибуття Леніна до Росії. Після більшовицького перевороту у жовні 1917 року, він очолює відділ зовнішніх відносин Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету, та стає членом радянської делегації на переговорах про мир з Німеччиною в Брест-Литовську взимку 1917 – 1918 років.
Радек у 20-ті роки
У 1919 році, він вирушає у Німеччину, для підтримки поширення «пожежі світової революції». Проте після поразки крайніх лівих сил у Німеччині, він зосереджується на діяльності у Комінтерні та на публіцистичній і журналістській роботі у газетах «Правда» та «Відомості». Деякий час очолював Комуністичний університет імені Сунь Ятсена, займався підготовкою парткадрів для країн Далекого Сходу.
Радек у Німеччині
Радек з Львом Троцьким і іншими своїми соратниками.
Фото з судового процесу над Радеком
У 1923 році, під час початку внутрішньополітичної боротьби у СРСР, стає прихильником Льва Троцького. Як відомо, після утвердження при владі Йосипа Сталіна та його соратників, цей факт не міг пройти неминуче, тому Радека у 1927 році виключили з партії та ув’язнили. Проте вже у 1929 році, він вийшов на свободу.
Карл Радек у 30-ті роки
Другий судовий процес над Радеком
У вересні 1936 року його було заарештовано знову. На слідстві він цинічно дав згоду виступити з будь-якими викриттями і свідченнями проти кого будь-кого. У 1937 році, більшість з тих проти кого він свідчив було розстріляно, як учасників троцькістської змовницької групи, а сам Радек отримав 10 років таборів. Хоча досі поширена думка, що він був убитий під час сварки злочинцями у 1939 році і це було побутове вбивство, проте розсекречені документи НКВС свідчать, що вбивство було ретельно спланованим і виконаним оперуповноваженими Кубаткіним та Шароком разом з спеціально підібраними в’язнями, які співпрацювали з НКВС. Ось так Карл Радек став жертвою системи та ідей, які сам же і відстоював. Наскільки щиро він вірив у те що робив? Важко сказати. Сьогодні нам легко засуджувати Радека і спрямовувати на нього свій гнів. Хоча історія не знає умовного способу, проте хто зна, якою була б доля багатьох людей нашого часу, жили б вони у тих умовах, у яких жив Радек. Тому потрібно не стільки засуджувати Радека, скільки зрозуміти, як на перший погляд благородна ідея здатна привести до катастрофи і коштувати життя тисячам і мільйонам людей. Зрозуміти, і не повторювати помилок.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Mankurt. Ми пам’ятаємо. Революціонер Карл Радек (Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mi_pamyatayemo_revolyutsioner_karl_radek&objectId=1118758)
Документ об убийстве Радека и Сокольникова (perpetrator2004.narod.ru/documents/Show_Trials/Radek_Sokolnikov_Murder.doc)
Радек Карл (http://www.eleven.co.il/article/13404)
Сьогодні, 26 січня 2017 року, у приміщенні колишнього заводу РЕМА (вул. Заводська, 31) відкриють новий експериментальний театр. 26 та 27 січня о 20:30 на львівських шанувальників Мельпомени тут чекає прем’єра постановки «Чужинець на чужині» . Про це вчора на прес-конференції розповіли організатори театрального проекту Гешом у Львові.
Режисером театрального проекту Гешом став Сез Баумрін, професор театрального мистецтва університету криміналістики Нью-Йорку, за плечима якого більше 60 вистав у різних країнах світу. Актори театру – молоді люди, студенти, які зараз навчаються, або закінчили навчання рік – два тому.
Режисер театрального проекту Гешом у Львові та міжнародного проекту Subpoetics International Сез Баумрін
“Завтра ми покажемо виставу над якою працювали з студентами понад рік і як ви розумієте це новий простір і нова група. Більшість акторів завершує навчання в університеті , частина акторів уже певний час працює професійно, але все рівно це той чарівний період в житті, коли здійснюється перехід від студентського життя до професійної діяльності.
Потреба у новому театральну просторі насправді притаманна багатьом країнам і це світова потреба. Я працював з театральними трупами в Парижі, Любляні, Польщі та прийшовши сюди і працюючи з цими студентами я зрозумів, що у них є багато сміливості аби пробувати нове, тренуватися та експериментувати. Наша робота була дуже плідною і творчою, адже одним з позитивних аспектів творення чогось нового є те, що ми не знаємо що буде далі, що ми будемо далі вибудовувати.
Учасники прес-конференці (зліва направо): менеджер з комунікацій Діана Горбань, режисер та оператор документального кіно про театральний проекту Гершом Богдан Кошик, в. о. начальника управління культури Львівскої міської ради Михайло Мороз, режисер театрального проекту Гешом у Львові Сез Баумрін, перекладач і менеджер проекту Софія Гарбузюк.
Нашою метою є створення незалежних, автономних театральних труп та ініціатив, які зможуть функціонувати самостійно, а також самостійно себе адмініструвати. І в мене немає жодних сумнівів, що їм це вдасться. Просто зараз їм потрібен на це час”, – розповів вчора на прес-конференції американський режисер Сез Баумрін.
У найближчих планах учасників проекту створити лабораторію дослідження театрального мистецтва енергію людського тіла та як психологічне явище. З цього приводу був проведений перший воркшоп «Visible and audible energy» за участі львівських акторів, танцівників і художників з використанням музики та свідомої імпровізації.
Режисер театрального проекту Гешом у Львові та міжнародного проекту Subpoetics International Сез Баумрін
“З однієї сторони Львів має достатньо театрів. Ми маємо п’ять муніципальних театрів, два національні, є обласний театр ляльок, є незалежні проекти, але з іншого боку та кількість яка є показує нам, що є ще незаповнені та затребувані ніші. І мене тішить, що знайшлася команда, яка пробує одну з них наповнити новим змістом. Це дуже важливо, оскільки проект має достатньо великий міжнародний аспект, адже є фахівець з Нью-Йорку, який передає свої досвід та знання, перш за все молоді, яка вчиться.
В.о.начальника управління культури Михайло Мороз
Окрім того, всі наші театри зосереджені в центральній частині міста, тому поява таких просторів, як, до прикладу, минулого року «Театр на Сихові», а цього року заводський в специфічному мікрорайоні нашого міста, дуже тішить”, – зазначив в.о.начальника управління культури Михайло Мороз.
Робота над постановкою тривала близько року і весь цей час за цим процесом, через об’єктив відеокамери, спостерігав Богдан Кошик. Він власне і став режисером та оператором документального кіно про театральний проект Гершом.
Режисер та оператор документального кіно про театральний проекту Гершом Богдан Кошик
“Я мав нагоду спостерігати за розвитком проекту весь час і для мене, як для людини, яка не має жодного відношення до театру це було досить цікавим – увійти в творче середовище, де люди відкриті один д одного, до нових ідей, де зібралася дуже світла команда. І я дуже тішуся, що Сет допоміг нам з цим простором, оскільки колишній завод РЕМа – це доволі похмуре і сіре місце. І я хочу щоб це місце залишалося творчим не тільки з точки зору театру, а було відкритим для інших творчих пропозицій, виставок, різних обговорень”, – поділився враженнями Богдан.
Також учасники постановки планують зібрати кошти на розвиток проекту за допомогою краудфандингової кампанії на платформі «Спільнокошт», оскільки театр Гершом є ініціативою самих акторів й некомерційним проектом, і, в недалекій перспективі відвідати з гастролями європейські столиці.
250 років тому, у січні 1766 року, таємно прибув з Варшави до Львова венеціанський авантюрист Джованні Казанова. Він був відомий у всіх монарших дворах Європи та серед родовитої шляхти, як дипломат і музикант, поет та математик, а ще як завзятий мандрівник і не менш завзятий картяр, таємний агент і відчайдушний дуелянт, а найголовніше, як славнозвісний звабник жінок.
Джакомо Казанова
В його авантюрних мандрах від столиці одної країни до іншої, недобра слава про нього не одноразово випереджала його прибуття до міста, яке обрав для своїх нових авантюр та любовних пригод. Майбутній приїзд Джованні Казанови ставав основною темою в місцевих шляхетських салонах. Поважне панство переповідало всілякі розповіді про авантюрні пригоди Казанови зі злобою та заздрістю, а їхні молоді дружини …червоніючи та пошепки. Але до Львова Казанова прибув без всякого повідомлення у Варшаві , куди він іде , а також у Львові у нього не було жодних знайомих.
Станіслав II Август Понятовський
З Варшави Казанові довелось тікати побоюючись гніву польського короля Станіслава Другого Августа Понятовського. Річ у тім, що італієць спровокував дуель з королівським фаворитом, генерал-ад’ютантом Франциском Ксаверієм Браницьким і у результаті важко його поранив противника в живіт. Подейкували, що причиною дуелі стала звісно ж жінка. Хоча можна припустити,що справжнім приводом дуелі була боротьба за вплив на короля. Адже Казанова зайнявши впливове місце у Варшаві, міг сподіватися на прихильність Російського Двору, адже Понятовського було обрано королем Польщі за прямої підтримки його коханки російської імператриці Катерини Другої.
Картина Дмитра Григоровича Левицького “Катерина II – Законодавиця” (1783 г.)
Казанова, однак не відкинув намірів впливати на політику Польщі. Він не залишає теренів держави, шукає підтримки серед впливових патріотичних шляхтянських родин і саме Львів обирає осередком,звідки, сформувавши впливову силу, можна перебратися до столиці.
Гравюра виконана Абрагамом Гоґенберґом (нід. Abraham Hogenberg) за малюнком панорами Львова кінця XVI – початку XVII ст. роботи Ауреліо Пассаротті, інженера – фортифікатора короля Cигізмунда III Вази (1587-1632). Зверху гравюри зображені (зліва — направо) герби Львова, Польщі, Руського воєводства та Герб Папи Сикста V. 1586 році папа Сикст V надав Львову право користуватися його гербом на рівні з міським символом. Зауважимо, що автор зобразив місто саме із західної сторони.
З історичних документів дізнаємось, що найвідоміший ловелас прибув в період так званих львівських контактів, що відбувались щороку в січні місяці. У цей час до Львова з’їжджались поміщики з усієї Галичини та й з-за кордону, укладались економічні угоди. Зокрема продавали майно, землю, деколи цілі села. В тім це було не лише ділове збіговисько.
Джакомо Казанова – авантюрист, дипломат, письменник, мандрівник
Починалися львівські контакти у свято Трьох Королів – 6 січня і тривали три тижні, а закінчувалися карнавалом. Купці не сумували, бували на балах, у театрах та казино, у резиденціях магнатів, шляхтичів та багатих міщан. По вечорам у львівському ресторані «Три Гаки» – першому у Галичині, (він був зруйнований на початку ХІХ століття, а на його місці збудований славнозвісний готель “Жорж”) збиралось багато шукачів пригод і серед них і Казанова. Він прийшов у пошуках партнера для гри в карти і якоїсь спокусливої львівської панянки для приємних втіх. На нього всі звернули увагу. Казанова був високий атлетичної будови італієць з гарним обличчям оливкового відтінку, модно вдягнутий з дорогими перснями на тонких аристократичних пальцях та зі шпагою з коштовним ефесом.
Панорама Львова, др. половина XVIII ст. (1929) Зиґмунда Розвадовського і Станіслава Яновського
В своєму подорожньому щоденнику, згадуючи своє перебування у «Трьох Гаках», він написав: «У ньому забавлялися без кінця, кохали до нестями, грали в карти без пам’яті і напивалися до смерті».
Більше про його перебування у Львові можна дізнатися з його нотаток, які довгий час було заборонено друкувати, оскільки вважалися непристойними. Дізнаємось: “Я прибув до Леополя, що вони називають Лембергом, через шість днів після виїзду з Варшави, бо на кілько днів затримався в Замостє у графа Замойського. У Леополі спинився в трактирі, звідки довелося виїхати, щоби замешкати у палаці (палац знаходився на початку теперішньої вулиці Коперника – згорів під час чергових заворушень шляхти) знаменитої Катерини Косовської (з роду Потоцьких), яка була смертельним ворогом Браницького, короля та всієї влади. Вона була одна з найвпливовіших аристократок Польщі, яка відкрито відстоювала вольності шляхти, я гостював у неї протягом тижня, втім не можна сказати, щоби для обопільного задоволення, бо вона висловлювалась тільки польською та німецькою мовою.”
Герб Потоцьких Срібна Пилява.
Однак мовний бар’єр не завадив Джованні Казанові – він надалі шукав зближення з Потоцькими та їх однодумцями.
“Кілька днів в пошуках пригод я мандрував по околицях Леополя, потім поїхав в невеличке містечко, неподалік Леополя, назву якого я не запам’ятав для того, щоби принц Любомирський представив мене Йозефу Ревуцькому. Ревуцький був багатим, освідченням, забобонно релігійним і надзвичайно впливовим. Я залишився в нього на протязі трьох днів. Після того,як я покинув старого патріота, я поїхав до Кристонопіля (тепер Червоноград), де жив знаменитий граф Франц Потоцький – один із коханців російської імператриці Анни Іоанівни.
Російська імператриця з династії Романових Анна Іоанівна.
Ось тут ми отримуємо відповідь на причину приїзду Казанови до Львова. Наше місто він обрав осередком змови. Тут він планував сформувати політичну групу, яка захопить вплив на короля. Основним ядром заколотників мала стати родина Потоцьких, тим паче, що граф Потоцький,який за багатство названий “королем Русі” міг цьому сильно посприяти. Для Казанови честь Польщі чи Потоцьких не мала жодного значення їх він розглядав лише, як фатор свого впливу на короля та спосіб наблизитися до цариці Катерини Другої.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Для досягнення цієї мети Казанова і вдався до методів, які принесли йому найбільшу славу. Підтвердженням тому є наступна цитата із щоденника: “Після надзвичайно приємного візиту до графа я повернувся до Леополя, повернувшись до міста я тиждень бавився з чарівною панянкою, яка через деякий час спромоглася так приворожити графа Потоцького, що він одружився з нею”.
Крім веселих пригод у Львові Казанова досягнув головної мети свого приїзду – він значно зблизився з родиною Потоцьких, однією із багатших, та й найвпливовіших родин Польщі і під покровительством нарешті зумів повернутися до Варшави, звідки він не так давно довелося втікати під загрозою страти.
Краківська брама у XVII ст., пластична панорама Львова Я. Вітвіцького
У своїй багатотомній праці «Історія мого життя» Джованні Казанова писав «…Багато часу пройшло, а мені приємно згадати про свою любовну пригоду у Лембергу й весело проведений час!»
Вони правителі держав і міські бургомістри, зодчі і полководці, сини української землі та іноземці. Кожен з них відіграв свою роль у житті міста Львова. Сьогодні ми спробуємо скласти їх невеличкий рейтинг. Отже, починаємо…
Львів із висоти пташиного лету. Фото початку ХХ століття. Джерело: http://skyscrapercity.com
Нашу сімку відкриває Петро Штехер – бургомістр та будівничий міста Лева. У 1404 – 1407 роках збудував міський водогін, що брав свій початок на Погулянці. Вважається керівником будівництва Латинського катедрального собору.
Одо Добровольський. Площа Катедральна, 1910
Шосте місце займає Агенор Ромуальд Голуховський. Польський політичний діяч, намісник цісаря в Галичині (1849 – 1859, 1866 – 1868, 1871 – 1875), активний учасник підготовки закону про знесення панщини та прихильник введення польської і української мови в шкільну освіту.
Агенор Ромуальд Голуховський
Голуховський сприяв створенню Львівської політехніки, здійснив невдалу спробу введення українського латинського алфавіту (так звана «Азбучна війна»). Також, цей уродженець Скали над Збручем, спричинився до розгрому москвофілів (проросійсько зорієнтованої течії) в Галичині, за що йому особливе «Дякуємо!», від імені усього українського національного руху.
Пам’ятник Агенору Голуховському та будинок Галицького сейму. Фото початку ХХ століття. Джерело: http://skyscrapercity.com
П’ята позиція. Він надав місту Лева магдебурзьке право 17 червня 1356 року. З його наказу розпочинається нова побудова міста, що розросталося навколо площі Ринок. Саме закладене за його правління місто ми сьогодні називаємо історичним центром Львова. Король Польщі Казимир ІІІ із династії П’ястів.
Польський король Казимир ІІІ Великий
Четвертим у нашому рейтингу є Ян Альнпек – міський бургомістр, автор першого друкованого опису Львова «Topographia civitatis Leopolitanae», виданого в німецькому місті Кельн у 1618 році. Саме в цій книзі міститься відома панорама міста авторства Ауреліо Пасаротті.
Вид Львова 1617 року на гравюрі Ауреліо Пассаротті (із фондів Сілезької Бібліотеки, Республіка Польща)
Третє місце твердо посідає тандем австрійських правителів. З 1772 року Львів входить до складу Австрійської імперії якою правили Марія-Терезія та її син Йосиф ІІ із династії Габсбургів. Йосиф ІІ особисто відвідав новоприєднане місто та був вражений станом міських доріг (віз імператора застряг у багні на одній з вулиць) і аварійністю, вже не потрібних, фортифікацій.
Йосиф ІІ – король Німеччини з 27 березня 1764, обраний імператором Священної Римської імперії 18 серпня 1765 року, старший син Марії Терезії. Самостійно правив, починаючи зі смерті матері 1780 року.
Його розпорядженням було створено чотири заміські кладовища (Стрийське, Городоцьке, Личаківське і Жовківське) аби звільнити храми від трупного смороду і перенести цвинтарі з центру міста. Більше того, у 1784 році знову було відкрито Львівський університет.
Головний корпус Львівського національного університету імені Івана Франка сьогодні (фото Сергія Гуменного)
На другій сходинці нашого рейтингу львівських правителів постать більш ніж видатна. Король! Єдиний, і нажаль, неповторний у нашій історії. Він і досі сидить на коні та милується своїм творінням.
Король Данило Галицький. Фото з www.uamodna.com
Саме він заклав місто над Полтвою, іменуючи його у честь свого сина. Так, це Данило Романович, він же Данило Галицький або «rex Russiae», як зазначається в актах монаршої канцелярії із 1253 р.
І нарешті перше місце. Ви готові?
Тоді знайомтеся – великий князь Галицький і Волинський (Regis Rusie, Princeps Ladimerie, як мовиться у хроніках), людина, яка 1272 року зробила Львів, вперше у його історії, столицею.
Портрет короля Лева Даниловича, автораства Луки Долинського
Син першого короля Русі Данила Романовича (Галицького) і, врешті-решт, людина в честь якої було засноване місто Львів. Напевно ви вже здогадалися, що це князь Лев Данилович.
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Дуда І. Ґолуховський Агенор // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004.
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. — Львів : Апріорі, 2011.
Педагог, краєзнавець, географ, дослідник господарства та промисловості Галичини – це далеко не повний перелік чеснот нашого сьогоднішнього співрозмовника, професора кафедри готельно-ресторанної та курортної справи Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Володимира Михайловича Клапчука.
З цим унікальним чоловіком ми познайомились зовсім випадково, але, так виглядає, що знайомство може перерости в цікаву тісну співпрацю на сторінках сайту “Фотографії старого Львова” і не тільки. Володимир Михайлович Клапчук вже багато років досліджує господарство та промисловість Галичини та є автором чи співавтором 16 монографій, понад 220 наукових та 70 науково-популярних праць. Отримував 4 гранти від закордонних агенцій. Розробляв понад 20 наукових та науково-прикладних тем. Приймав участь у розробці трьох госпрозрахункових тем (1 – керівник, 2 – відповідальний виконавець), що виконувались в Інституті туризму.
Володимир Михайлович Клапчук
Але не будемо довго затягувати інтригу і почнемо розмову, нехай Володимир Михайлович сам усе розкаже сам.
– Пане Володимир, ви займаєтесь дослідженням промисловості та господарства Галичини, як виникла зацікавленість саме цим напрямком історії нашого краю?
– Перш за все, хочу зазначити, що за вищою освітою я географ, закінчив Чернівецький університет, де вивчалися різні дисципліни, в т.ч. і економічна географія, статистика та ін. А вже під час проведення своїх перших історико-географічних досліджень Делятинщини та Гуцульщини я стикнувся з проблемою, що до того часу практично ніхто не досліджував ці регіони в аспектах економічного розвитку, розвитку господарства та окремих галузей промисловості. Праці вчених-попередників стосувалися більше етнографічної та етнологічної характеристик цих територій. Тому, важливою складовою, яка б відображала загальну картину розвитку суспільства, я вважав вивчення саме економічної історії конкретно взятої території. Таким чином, я «вбивав» двох зайців: по-перше, комплексно характеризував регіон; по-друге, показував дійсні роль і місце Делятинщини і Гуцульщини у соціально-економічному розвитку регіонів та країн, загалом. Повірте, ці території були надзвичайно економічно важливими регіонами Австрії, Австро-Угорщини та Польщі. А окремі галузі господарювання (видобування і переробка нафти й озокериту, будівельних матеріалів, транспорт, лісова та лісопереробна промисловості та ін.) вели перед у Центрально-Східній Європі. На основі своїх перших історико-географічних досліджень опубліковано 3 монографії (Історико-етнографічний нарис Делятинщини від найдавніших часів до 1939 року), 2000, 120 с.; Делятинщина: історико-географічне дослідження, 2007, 584 с.; Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX – перша третина XX ст., 2009, 508 с.). А, відтак, я активно зайнявся вивченням економічної історії Галичини, внаслідок чого видав серію монографій, що з позитивного боку характеризують наш край у розвитку економіки Європи, вказують на забуті галузі промисловості, які б на даному етапі розвитку нашої країни дали б поштовх до зростання потужності України на світовому рівні.
Клапчук В.М. Корисні копалини Галичини : видобування та переробка : [Монографія] / В.М. Клапчук / ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». – Івано-Франківськ : Фоліант, 2013. – 508 с., табл. : 204, рис. та іл. : 364, бібл. : с. 497–507.– Чи є у вас улюблений напрям промисловості?
– Звичайно, як і в кожного вченого і дослідника, я маю свої пріоритети. Мене захоплює гірничо-видобувна промисловість, лісове господарство і лісопереробка, але родзинкою є транспорт і все, що з ним пов’язане. І не дивно, що остання моя монографія (Транспорт і зв’язок Галичини, 2016, 672 с.) присвячена саме цій визначальній ланці господарства краю.
Клапчук В. М. Транспорт і зв’язок Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2016. – 672 с., табл.: 160, рис.: 3, іл.: 706, бібл.: с. 661–671.
– Чи доводиться вам проводити «польові дослідження» і, якщо так, то як часто цим займаєтесь?
– Історико-географічні дослідження довоєнного періоду не потребують традиційних польових досліджень. Вони вимагають кропіткої праці зі статистичними довідниками і щорічниками, архівними матеріалами, фотоархівами, базами даних окремих підприємств, установ та організацій. І тому для таких студій визначальною є камеральна робота. Обробка статистичних даних вимагає багато часу не тільки для складання інтегральних таблиць, але й складання діаграм, графіків, встановлення особливостей та закономірностей.
Клапчук В. М. Сільське господарство Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – 336 с., табл.: 252, рис.: 10, іл.: 78, бібл.: с. 299–304, дод.: с. 305–335.
– Чи доводилося Вам отримувати несподівані докази ваших теорій від місцевого населення? Якщо так – розкажіть.
– Найбільшим і найважливішим підтвердженням моїх гіпотез та теорій є загальна зацікавленість моїми працями не тільки місцевого населення, але й провідних вчених світу. Я відношуся до тих дослідників, котрі, незважаючи на значний стаж у науці, вчаться завжди і всюди. Намагаюся вислухати професійні думки інших людей та зробити з цього правильні наукові висновки. Після публікацій кожної монографії знаходяться люди, які вишукують «блохи», але я їх не слухаю Я слухаю професійних людей з професійними думками і пропозиціями. От, їхні поради я практично завжди враховую при підготовці наступних матеріалів.
Клапчук В.М., Проців О.Р. Лісове та мисливське господарство Галичини: монографія / Володимир Клапчук, Олег Проців / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківське обласне управління лісового та мисливського господарства. – Івано-Франківськ: Фоліант, 2011. – 432 с., іл. : 165, табл. : 98, бібл. : с. 414–431.
– Наскільки мені відомо, дослідженням промисловості Галичини, чи навіть всієї України, займається не так багато людей, чи спілкуєтеся ви з ними і чи ділитеся інформацією та результатами досліджень?
– Комплексними історико-географічними дослідженнями Галичини, на сьогодні, не займається ніхто. Як зауважив науковий консультант моєї докторської дисертації проф. М. Литвин, я знайшов і наповнив неймовірно цінним матеріалом ту нішу, яку не бачили ніхто з вчених і академічних інститутів в Україні.
Не можу сказати, що тільки я такий-такий. В Україні є ряд істориків, які вивчають ті чи інші галузі господарювання, насамперед вугільну промисловість чи сільське господарство, але це стосується лише довоєнної території царської України. Я ж вважаю, що вивчення історії господарства повинно бути комплексним, слід вивчати цілий промисловий комплекс у сукупності з транспортом, зв’язком, сферою послуг і т.і. Не можна встановити загальні особливості та тенденції соціально-економічного розвитку держави чи її регіонів, вихоплюючи ті чи інші дані і показники.
Не так давно спілкувався з заступником директора Інституту історії НАН України, чл.-кор. НАН України, проф. О.П. Реєнтом з приводу публікації спільної монографії «Сільське господарство України XIX – першої третини XX ст.», що базувалася би на виданій ним у співавторстві з О.В. Сердюк монографії «Сільське господарство України і світовий продовольчий ринок (1861–1914 рр.), 2011, 365 с.) та моїй монографії «Сільське господарство Галичини» (2015, 336 с.).
Клапчук В. М. Сільське господарство Галичини : монографія / В. М. Клапчук / Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Івано-Франківськ : Фоліант, 2015. – 336 с., табл.: 252, рис.: 10, іл.: 78, бібл.: с. 299–304, дод.: с. 305–335.
– У портфоліо Ваших праць потужна добірка дуже цікавих друкованих видань. Про що буде наступна, якщо не секрет?
– Моя мета – багатотомне видання «Економічна історія Галичини». Але… Все впирається, як завжди, в кошти. Зі всіх своїх монографій лише праці «Лісове та мисливське господарство Галичини» та «Туризм і курортне господарство Галичини» були викуплені профільними обласними управліннями Івано-Франківська, Львова та Тернополя. Решта ж монографій реалізуються автором, а на виручені кошти видається наступна монографія. Це – науковий бізнес по-українськи. До речі, МОН України не враховує кількість виданих монографій якісним показником при рейтингуванні ВНЗ України. Для них головне – індекс цитованості у наукометричній базі Scopus. Тобто, стаття на 1–2 сторінки, що опублікована у журналах, що цитуються у вище зазначеній базі, має більший статус, ніж монографія на 50–70 друкованих аркушів. На жаль.
А щодо останньої монографії – «Транспорт і зв’язок Галичини», то звертався і в Укрзалізницю, і в Львівську залізницю, і в Укртелеком, але відповіді від них не отримав. Мабуть, на теперішньому етапі життя України для посадовців головне – їхнє матеріальне забезпечення.
Підводячи підсумок нашої розмови можу зробити загальний висновок – наука в Україні ще тримається за рахунок ентузіастів і наукових фанатів.
– Щиро дякую пане Володимир за таку цікаву розмову, хочеться вірити що всю українську науку в найближчому часі чекають зміни до кращого і сподіваємось побачити ваші публікації на сторінках нашого видання.
Клапчук В.М. Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина XIX – перша третина XX ст.): монографія / Володимир Клапчук / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника. – Львів; Івано-Франківськ: Фоліант, 2009. – 506 с., рис. : 158, табл. : 126, бібл. : с. 445-500.
Довідково. Володимир Михайлович Клапчук народився 7 січня 1964 р. у м. Караганда (Казахстан). Проживає в смт. Делятин Надвірнянського району Івано-Франківської області. У 1981 р. з золотою медаллю закінчив Делятинську СШ № 1, в 1986 р. – з відзнакою географічний факультет Чернівецького державного університету.
З 1986 по 2000 рр. працював у Карпатському національному природному парку (1986–1989 – інженер з охорони природи, 1989–1990 – молодший науковий співробітник, 1991–2002 – заступник директора з наукової роботи). З 1 липня 2006 р. – у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника (2006–2010 – доцент кафедри екології та рекреації; 2010–2011 – професор кафедри екології та рекреації; 2010 і до нині – директор Навчально-наукового центру розвитку туризму імені Миколи Шкрібляка; 2011 і до нині – завідувач кафедри готельно-ресторанної та курортної справи).
У 1988–1992 рр. навчався у аспірантурі без відриву від виробництва в Інституті географії НАН України, де в 1994 р. захистив кандидатську дисертацію за спеціальністю 11.00.04 – «геоморфологія та еволюційна географія» на тему «Етапи розвитку річкових долин басейну верхнього Пруту». У 2010 р. захистив докторську дисертацію за спеціальністю 07.00.01 – історія України в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України та Інституті народознавства НАН України на тему «Соціально-демографічні процеси та господарство Гуцульщини у другій половині XIX – першій третині XX ст.».
Приймав участь у понад 50 наукових і науково-практичних конференціях і семінарах, в т.ч. у Барнаулі, Таллінні, Львові, Києві, Ужгороді, Москві, Вологді, Ялті та ін.
У 1999 р. проходив стажування у США (штат Північна Кароліна) з питань природоохоронної та рекреаційної діяльності заповідних об’єктів.
Є членом Науково-методичної комісії зі сфери обслуговування Міністерства освіти і науки України (з 2013 р.); членом Вченої ради Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з січня 2013 р.), Вченої ради Факультету туризму Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з 2005 р.), Науково-технічної ради Карпатського національного природного парку (з 1991 р.), Вченої ради Природного заповідника «Горгани» (з 1996 р.).
Є членом Спеціалізованих вчених ради з захисту кандидатських дисертацій з історії та етнології, мистецтвознавства.
В.М. Клапчук на громадських засадах очолював Навчально-науковий центр туристично-краєзнавчих досліджень імені Миколи Шкрібляка, є головним редактором журналу «Карпатський край. Наукові студії з історії, культури, туризму», наукового збірника «Рекреаційний потенціал Прикарпаття».
Ще зовсім недавно наші “дитячий” та “дорослий” світи переживали ейфорію від виходу в світ “Гаррі Поттер і прокляте дитя”. Львівські книгарні тоді просто розривали. З цієї нагоди, пропонуємо до вашої уваги розповідь про схожу ейфорію та пов’язані з нею казуси початку ХХ століття. В епіцентрі оповіді Артур Конан Дойл та його Шерлок Холмс. Про те, чого і як чекали, яким чином тиснули на автора і багато іншого “розповідає” журналіст львівського видання “GazetaPoranna”. Задля кращого сприйняття оповіді та більшого ознайомлення зі світом людей того часу, оглянемо також деякі зразки реклами, запропоновані в цьому номері газети.
Артур Конан Дойл. Фото з https://uk.wikipedia.org
Кумедно сьогодні, в ХХІ столітті, коли ще кілька місяців тому покупці “роздирали” книгарні через появу нової частини серії про Гаррі Поттера, читати про схожі речі, але майже столітньої давності. “Величезна популярність чоловіка, якого ніколи не існувало”, “Конан Дойл невільник власних дій”, “останній виступ короля детективів”. Такими фразами дописувач львівського видання “Gazeta Poranna” розповідав у 1927 році своїм читачам про ажіотаж довкола персони письменника Артура Конан Дойля та його творіння Шерлока Холмса. Автор зазначає, що на цьому сер Артур Конан Дойл вже зробив собі цілий маєток, але читачі все одно вимагають продовження. Самому письменнику його персонаж вже добряче набрид і він вирішив “uśmiercić” Шерлока Холмса, але читачі проти.
“Gazeta Poranna”. Фото Є. Гулюка
Планувалось, що книгою “Його останній уклін” серія про Холмса мала би закінчуватись та читачі почали тиснути на Конан Дойля і просити аби він воскресив свого героя. Видавці пропонували письменнику захмарні гонорари за нову частину, але він довго опирався. Зрештою, хоч і з неохотою, вирішив видати новий том про видатного детектива. Збірочка “Книга пригод Шерлока Холмса” була підготовлена до друку, а сам Конан Дойл написав передмову, де зазначив, що нічого іншого про Шерлока Холмса більше не напише.
“Gazeta Poranna”. Повідомлення про Шерлока Холмса. Фото Є. Гулюка
Далі автор статті говорить, що мабуть письменник має зараз більш цікаві заняття. Зокрема, пишуть, що він цікавиться спіритуалізмом. Втаємничені переказують, що Конан Дойла таки вдасться впросити і він напише щось нове, але тут можна хіба лише гадати. На сам кінець, журналіст подає кілька цікавих деталей з життя письменника. Зокрема, що той спочатку був лікарем і тільки згодом став письменником: перший роман про Холмса видав молодий нікому не відомий лікар в 1887 році. З того часу таких оповідок він видав 68. Багато з того часу змінилось, а Шерлок Холмс і далі популярний. Конан Дойл часто пробував писати і інші речі, але громадськість і далі вперто вимагала нових книг про свого улюбленця. Закінчує автор сумними словами, що бідний Конан Дойл є невільником свого персонажа, якого ніяк не може поховати.
“Gazeta Poranna”. Конкурс. Фото Є. Гулюка
Жителі ж Львова того часу були невільниками реклами. Пропонуємо кілька зразків такої з того ж номеру газети, де була розповідь про Шерлока Холмса. Розпочнемо з конкурсу.
“Gazeta Poranna”. Вілла. Фото Є. Гулюка
За цей конкурс можна було виграти віллу і навіть показали як вона насправді виглядає)))))))
“Gazeta Poranna”. Шевроле. Фото Є. Гулюка
Бажаючим поїхати кудись влітку і гарно провести час, пропонують автомобіль шевроле. Такі 100 років тому можна було придбати у Львові, на вулиці Валовій 11а. Жоден інший автомобіль з такою ціною не має таких характеристик. Лише з цим автомобілем можна гарно та комфортно провести літо. Так каже реклама і ми не маємо підстав їй не вірити))))
“Gazeta Poranna”. Реклама. Фото Є. Гулюка
Якщо шукаєте адвоката, то Вам на бічну Зиблікевича. З венеричними хворобами зверталися на Сикстуську, 37. Бажано не переплутати.
“Gazeta Poranna”. Мінеральна вода. Фото Є. Гулюка
Життя – це рух, а вода – це життя. Закінчуємо статтю рекламою лікувальної мінеральної води. Її досі можна купити у нашому місті. Для читачів сайту “Фотографії старого Львова” навіть зі знижкою)))))
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – №8188. – S. 1 – 12.
Śmierć i zmartwychwstanie Sherlocka Holmesa // Gazeta Poranna. – Lwów, 1927. – № – S. 7.
В неділю, 29 січня 2016 року, о 19:00 у кінотеатрі «Планета кіно Форум» (вул. Під Дубом, 7а) відбудеться львівська прем’єра фільму «Рідні» за участі режисера. Манський особисто представить найуспішніший документальний фільм про події останніх років в Україні.
Режисер Віталій Манський
Режисер об’їхав країну, збираючи думки і погляди однієї великої родини, що опинилась розділена інформаційною війною. Чимала частина фільму присвячена Львову. На прем’єрі з глядацтвом поспілкуються рідні Віталія Манського, що знімались у фільмі.
Кадр з фільму “Рідні”
Віталій Манський народився у Львові. Навчався у ВДІКу. Автор більш ніж 30 фільмів, які показували на фестивалях у Каннах, Берліні, Роттердамі, Локарно та багатьох інших. Володар більше 100 нагород, серед яких «Срібний глобус» Карлових Вар, «Срібний голуб» Лейпцигського фестивалю, головні призи МКФ у Варшаві, Їглаві, Трієсті. Президент МКФ документального кіно «АРТДОКФЕСТ».
Постер львівської прем’єри фільму «Рідні» за участю режисера Віталія Манського
За сюжетом «Рідних», Манський вирушає до своїх родичів у Львів, Одесу, на Донбас та в Крим. Він досліджує стосунки, надії, думки таких різних, але рідних для нього людей. Крізь історію своєї родини режисер зображає новітню історію України.
«Рідних» покажуть у Києві, Львові, Харкові, Одесі та Ужгороді. Фільм вийде у прокат 2 лютого 2017 року.
Розказати про таке видовищне хобі, яке набуває величезного поширення серед львів’ян, ми попросили професійного акваріуміста, власника зоомагазину “Акваріумний світ”, мандрівника Сергія Калабуху.
– Як я став професійним акваріумістом? Я щаслива людина! Мав дитячу мрію – мати в помешканні акваріум, але, на жаль, матеріальний стан нашої сім’ї і складні житлові умови мені цього не дозволяли зробити. Щойно ми з дружиною, вже дорослими людьми, оселилися у власному будинку, перше, що я зробив – поставив собі акваріум.
Акваріум в помешканні Сергія Калабухи
Потім їх було 3, потім 10, потім 53, а потім дитяча мрія і доросле хобі стало успішним бізнесом – ми відкрили зоомагазин, основна спеціалізація якого – прісноводна акваріумістика.
Сергій Калабуха біля зоомагазину “Акваріумний світ” у Львові, на Личаківській, 113
– Я багато мандрую, відвідав 39 країн. Хтось колекціонує магнітики, хтось капелюхи, а я колекціоную воду! Як? Не обов’язково її везти у пляшечці до дому, достатньо просто зайти, або набрати води у долоні і “залік” є. Я завжди мушу зайти в воду будь-якої річки, озера, моря чи океану в найвіддаленіших та найекзотичніших краях, куди ми приїхали із мандрами. І, звичайно, подивитися на місцевих риб!
5 країн, де досліджував риб акваріуміст-мандрівник Сергій Калабуха
Південно-східна Азія. В’єтнам
– Саме китайці вивели декоративних золотих рибок їх ще за тисячі років до нашої ери! Китайські імператори тримали мешканців водойм в порцелянових вазах, прикрашених квітками лотоса. Натомість селянам було не до краси і декоративності – вони плели для своїх правителів кошики з рисової соломи, такі щільні, що вода не виливалася. Їхнє завдання – доставити до саду багатіїв рибок, виведених під їх смак та інтер’єр, цілими та неушкодженими.
Рисові поля В’єтнаму – саме тут мешкає срібний карась, з якого вивели чарівну золоту рибку.
Мандруючи В’єтнамом і Камбоджею, я постійно згадував, що саме тут вивели всі основні види моїх золотих рибок, які так люблять дорослі та діти у нашому Львові. Їх вивели з срібного карася, якого я спостерігав в живій природі на рисових полях.
До речі, рис росте в колосках, як жито, лише поля повністю затоплені водою, і поміж зелених паростків плавають сріблясті карасі – предки улюблених нами золотих рибок.
Камбоджа
На найбільшою прісноводному озері Південно-східної Азії Тонлесап. Будинки «озерних мешканців» – це скупчення човнів, плотів і різних інших плавзасобів, які навіть описати складно. На них розташовані не лише житла, але і невеликі ділянки землі, де місцеві жителі примудряються вирощувати овочі. Там же розташовані приміщення для домашніх тварин та крамниці.
Плавучі села Камбоджі
Все життя цих людей минає на воді. І під кожним таким плавучим будинком натягнуті сітки, де живуть риби. А в підлозі будиночка-човна є люк або просо дірка, в яку скидаються всі харчові відходи (це як у нас свині доїдають те, що не доїли люди).
Мешканцям озера Тонлесап навіть вудки не потрібні, вони сачком під підлогу залізли і вже мають нову порцію їжі!
Південна Америка. Бразилія
З розповідей іспанських завойовників, які в XVI столітті висадилися в Мексиці відомо, що правитель ацтеків Монтезума мав зоопарк, де були не тільки звірі і птахи, а в басейнах з водою – яскраві риби. Чаші-акваріуми стояли і в покоях Монтезуми.
Пам’ятаю, як в Бразилії зі мною сварилася моя дружина, коли я, поліз дивитися в найбільший водоспад світу Ігуасу на кордоні Бразилії і Аргентини, як в дикій природі плавають мальки соміка-анциструса, щоб розказати та показати своїм колегам та клієнтам!
Водоспади Ігуасу – в пошуках соміків-анциструсів.
Також у ставках парків Бразилії плавали величезними зграями рибки-неони. До речі, цікавий факт, в крамницях Бразилії, своєї батьківщини, вони коштують 45 грн, а в Україні 7 грн.!
Італія
У Стародавньому Римі ставки з протічною водою (пісціни) і акварени (садки і ємкості для риб) стали неодмінною окрасою будинків. У цих перших акваріумах на огляд виставлялися не лише риби, але і безхребетні тварини, наприклад каракатиці. Воду в пісцінах часто змінювали, а від сонця вони були захищені спеціальними навісами.
В Помпеях Сергій Калабуха досліджує давніьоримські акваріуми і терми.
Під час розкопок Помпеї знайдені басейни в кімнатах і фрески, які свідчать що в них були риби. Я досліджував в Помпеях все, що було пов’язане із водою – від басейнів, де колись жили мої улюблені рибки, до терм, де відпочивали і спілкувалися аристократи!
Ісландія
Мої рідні часто жартують, що я розумію мову риб, що вони мене впізнають, веселішають і навіть набирають кольору, стають барвистішими, коли я за ними доглядаю.
Хочу розповісти вам, як я їв найдивніший делікатес, який мені доводилося бачити в своїх мандрах – смердюче м’ясо підгнилої акули в Ісландії!
Найбільш розповсюджена риба, яку можна було впіймати біля берегів Ісландії – північна акула. Зауважмо, що тіло цієї акули не виводить мочевину, бо не має нирок і сечовивідних шляхів. Тож природно, що її м’ясо просочене аміаком. Проте потреба в їжі залишалася в давніх мешканців цих країв, бо на полярному колі мало що росте.
Між тектонічними плитами Ісландії.
Що придумали ісландці: вони витримують акуляче м’ясо в спеціальних ємкостях в землі по 6 тижнів. Опісля ще півроку обвітрюються її перетягами та вітрами в спеціальних приміщення. Проте навіть після цього м’ясо смердюче та малоїстивне.
Більшість наших друзів, з якими ми мандрували Ісландією, категорично відмовилися цю страву під назвою хаукарль їсти, а я скуштував! Це ж риба! А я з рибами дружу, навіть з підгнилими!))) Ісландці говорять, той, хто зміг скуштувати хаукарль, своєю силою може зрівнятися з древніми вікінгами!
Які акваріуми найчастіше встановлюють львів’яни?
Багато наших клієнтів встановлюють в себе зразу акваріуми великих розмірів – від 300 до 400 літрів.
Які переваги такого акваріуму?
Його мікросвіт більш стресостійкий до зовнішніх втручань (підміни води, різких перепадів температури та атмосферного тиску, не завжди досконалого догляду власниками). Підводний світ такого акваріуму в деякій мірі сам себе регулює і нормалізує своє внутрішнє середовище.
Для акваріумів на 300-400 літрів рибки будуть коштувати від 500 грн. Ми рекомендуємо: африканських або американських цихдід.
А де екзотика ? Скільки коштує вона? – запитаєте ви.
В зоомагазині “Акваріумний світ” завжди багато людей!
Для цього, вам потрібно завітати до нашого зоомагазину, де ми вам все розкажемо, порадимо та замовимо для вас найбажаніших та рідкісних риб.
Що найбільше полюбляють львівські акваріумісти?
Найпопулярніші замовлення від наших клієнтів – це арована (від 700 грн.), прісноводні скати (від 1000 грн.) та тигровий сіамський окунь (від 700 грн).
Це з рибок, а з акваріумів – акваріум псевдоморе! Що це таке?
Псевдоморе – справжня радість для любителів яскравих рибок та відпочинку на теплих морях!
Імітація морського акваріуму, тільки ДО 20 РАЗІВ ДЕШЕВШЕ!
Оформлюється морськими декораціями (корали, мушлі, ракушняк), але з прісною водою.
Грайливі кольорові рибки з африканських озер Малаві, Танганьіка, Вікторія, Південно-Східної Азії, Австралії (саулозі, червона зебра, дельфін, ауратус, піндані, демасоні, червоний папуга, юлідохроміс, кальвус, райдужні рибки, тригібридні папуги).
Чому люди так люблять акваріуми?
Акваріумні рибки – найкращі домашні улюбленці! Споглядання за ними знімає стрес, дозволяє повністю розслабитися після важкого трудового дня, зникає емоційне навантаження, як у дорослих, так і в дітей.
Акваріум-псевдоморе, іітація морського акваріуму.
Створення власного підводного світу гуртує родини навколо акваріуму, як колись навколо домашнього вогнища. Люди більше часу проводять разом, спілкуються.
Магія підводного світу зачаровує та створює гармонію в кожному помешканні. І той, хто хоч один раз поставив в себе акваріум завжди залишиться шанувальником цього чудового захоплення.
Сьогодні, у свідомості більшості людей закріпився досить специфічний образ діяльності правоохоронних органів. Коли ми говоримо про історію, у свідомості більшості людей виникають величні і непогрішні (або ж навпаки – дуже грішні) історичні діячі, глобальні процеси, битви, події. Проте історія має кілька “вимірів”. Один із них – вимір буденного повсякденного життя, яке протікає незалежно від політичних катаклізмів і примх діячів, якими наповнені підручники для школярів. Проста (чи непроста?) людина у її проявах емоціях і діяннях – ось він, справжній герой історії, якого найчастіше забувають. Ми пропонуємо вам познайомитись з одними з таких людей, з головою львівської поліції та абатом-самозванцем. Їхній конфлікт на початку австрійської епохи в історії міста навряд чи на щось глобально вплинув, проте він дозволяє нам відчути історію Львова такою якою вона була – щирою і справжньою і тому по-своєму неповторною. Історію, яка для всіх була звичною і водночас унікальною.
Андреас Гадік – один з перших австрійських губернаторів Галичини
Окрема поліційна служба у Львові була створена у 1772 році, після приєднання Галичини до монархії Габсбургів. Восени 1772 роуц, виконання поліційних функцій доручили крайсгауптману. Фактично, первісно поліція складалась з помічника крайсгаптмана і двох ревізорів, а патрульні функції виконували солдати австрійського гарнізону міста. до повноважень та обов’язків поліцейських належала маса несподіваних та кумедних повноважень, як от нагляд за якістю продуктів, перевірка глибини могил, які викопували грабарі (насправді досить важливий обов’язок з точки зору санітарної безпеки міста).
План Львова австрійської доби. На його основі чітко видно як місто трансформувалось від 1770-х років і далі впродовж ХІХ століття
На початку свого існування поліційну службу досить часто супроводжували скандали. Обов’язки керівника поліції міста виконував італієць за походженням Ґуччіарді. Сучасники характеризують його як веселу та запальну людину, яка полюбляла алкоголь азартні ігри та жінок. Німецький мандрівник Франц Краттер досить скептично оцінював організаційні здібності італійя і на його думку поліційна служба абсолютно не виконувала своїх обов’язків. Тим не менш, показовою є наступна історія.
Львів у 1772 році
На початку австрійського періоду в історії міста, у Львові з’явився молодий француз д’Іс, який представлявся абатом. Додавало пікантності ситуації те, що фактично його покровителями стали львівські представники досить впливового роду Потоцьких. З огляду на сумнівну репутацію новоприбулого, поліції доручили всіляко стежити за ним і особливо за його кореспонденцією. Перевірка останньої показала досить дивну тенденцію.
Пластична паномара Львова Януша Вітвіцького, яка зображає місто у 1775 році
Іноземець змальовував політику австрійської адміністрації різко негативно. У той же час, він відвідував прийоми у губернатора. шеф поліції доручив встановити спостереження за французом. д’Іса з неприхованим захопленням приймали у Львові. Він поволі здобував авторитет та впливових знайомих. Разом з тим багатьох відверто дратувало те, що він поширював плітки, зокрема і про керівника поліції. Зокрема, він висміював його пристрасть до азартних ігор та контакти з лихварями.
Австрійські вояки кінця 18 століття
Окрім Ґучіарді, жертвами пліток стали також граф Калленберг, графиня Спорек та інші представники міської аристократії. зрештою, їхній терпець урвався і під час одного з прийомів у будинку Спорека, д’Са відвели у віддалену кімнату і добряче побили ціпками. Після цього, д’Іс перестав з’являтися на публіці. Згодом, його друзі почали писати скарги на львівського голову поліції і розпочалося слідство під час якого Ґуччіарді відсторонили від виконання обов’язків. У своїх свідченнях він стверджував, що коли він зайшов у кімнату, де відбувалася екзекуція на псевдо-абатом, він ненароком упав, тому не міг бити жертву. За словами Калленьберга, абат сам був на прийомі п’яним, за що його кілька разів і “пригріли” ціпами, але, стверджував граф, це зовсім не зашкодило честі д’Іса, оскільки бійка ціпами це давня традиція, тому нічого принизливого в ній немає.
Львів наприкнці XVIII на початку ХІХ століття
Якщо впливові аристократи не постраждали за цю вихідку, Ґуччіарді перебував деякий час під слідством. Крім цієї, на ньому “висіла”, ще одна справа – нібито незаконно ув’язнений лихвар Соломон Мелех. Ґуччіарді стверджував, що д’Іс був шпигуном, про що свідчили його листи у Варшаву. Через деякий час, обидві справи було закрито, а Ґуччіарді відновили на посаді. Це лише один з кількох випадків небуденної історії старого Львова, історії, яка варта десятків фільмів і романів і історії, яку ми, на жаль, часто забуваємо.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Козицький А., Білостоцький С. Кримінальний світ старого Львова. – Львів: Афіша, 2001. – 230 с.
На початку 1920-их років на Галичині було 392 військові некрополі з 51 514 груповими могилами, в яких покоїлись останки 84 384 воїнів. У відповідності до ст.ст. 225 та 226 Версальського мирного договору, Польська держава зобов’язувалась утримувати усі військові цвинтарі та окремі військові поховання з часів 1914—1918 років. Стосувалось це також кладовищ та могил українсько-польської та польсько-радянської воєн.
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках
Польський уряд виділяв кошти на перенесення одиноких українських могил на збірні військові кладовища. Особливо активним цей процес був у кінці 1920-их, початку 1930-их років, коли проводилась т. зв. «комасація» (ущільнення) цвинтарів, що мала виразний антиукраїнський підтекст, тобто ліквідацію поодиноких могил і окремих груп поховань.
Винники одними з перших на Україні виконали свій обов’язок стосовно полеглих січовиків. Для перепоховання січових стрільців, які загинули у винниківських лісах під час облоги Львова і лежали позакопуваними в різних місцях, де хто зустрів смерть, у Винниках був створений Похоронний комітет під головуванням Андрія Курчака. До комітету ввійшли о. Григорій Гірняк, доктор Ярослав Левицький, Павло Кіяк, Степан Ханас, Василь Обаранець, Василь Дмитерко, Осип Гадус та дві місцеві вчительки Панейківна і Грицківна.
За одностайною згодою винниківської громади 24 квітня 1921 р. відбувся великий стрілецький похорон, тіла 15 стрільців і чотаря Ганкевича перевезено на місцевий цвинтар і поховано їх усіх у стрілецькій могилі на репрезентованому місці, де звичайно хоронили найвизначніших людей Винник (між похованими не було ні одного винниківчанина) (дані про загиблих – за краєзнавцем Михайлом Влохом).
Встановлення і освячення першого на Україні пам’ятника воїнам УГА (5 червня 1922 р.)
Похоронна процесія виглядала так: з Розлавки (сьогоднішній кут вул. Стрілецької та вул. Кривої), у військовому порядку вишикувалися шістнадцять підвід, аж до могили на цвинтарі вся дорога була заповнена людьми, між ними всі школярі у національному одязі йшли за домовинами під проводом своїх учителів.
Похорон очолив о. прелат Леонтій Куницький з кільканадцятьма священиками з Винник та околиць. Леонтій Куницький здобув популярність у зв’язку зі своїми антипольськими виступами на похоронах колишніх старшин та солдатів української галицької армії та політичних в’язнів. 1930 р. польським урядом він був заарештований і кілька місяців перебував в ув’язненні. У Винниках це була перша його панахида на стрілецькій могилі.
Приїхав віддати військову шану своїм побратимам отаманам Степан Шухевич (громадський і військовий діяч, отаман УСС (1914–1915 рр.), отаман УГА (1918–1919 рр.).
Левко Лепкий
Павло Ковжун
Після похорону, в таємниці від уряду, винниківчани вирішили спорудити пам’ятник на стрілецькій могилі. Проект пам’ятника виконали Левко Лепкий (композитор і письменник, талановитий журналіст і художник, командир кінноти Українських січових стрільців, один із засновників видавництва «Червона Калина», найбільш відомий як автор широко популярних стрілецьких пісень) та Павло Ковжун (український графік, маляр і мистецтвознавець, учасник Перших Визвольних змагань 1917–1921 рр.), а виготовив місцевий майстер-каменяр Василь Сидурко.
Пам’ятник являв собою кулю між двома однораменними хрестами, яка мала символізувати, що воїни загинули, але не здалися. Посередині кулі – стилізований тризуб на фоні щита, під яким знаходяться дві шаблі, обвиті терновим вінком, а на хрестах цифри: 1918 і 1919. Це був перший стрілецький пам’ятник на українських землях.
Пам’ятник освятили 5 червня (неділя) 1922 р. Близько десяти тисяч людей були присутні на церемонії, серед них Богдан та Леонід Лепкі. Боячись заворушень, за наказом польської влади кладовище міста було оточене трьома рядами армії та поліції.
Програма складалася з польової Служби Божої на площі місцевого «Сокола», походу на цвинтар, відкриття пам’ятника і покладання вінків. Хоча промови та виступи були суворо заборонені, та саме покладання вінків (150!) з виголошенням від кого – викликали більше враження, ніж будь-які промови.
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 1930-ті рр.
Службу Божу відслужили кілька священиків на чолі з прелатом о. Л. Куницьким. Під їхнім проводом відбувся процесійний похід на цвинтар. Це, мабуть, вперше довелося винниківчанам бачити такий похід. Перший вінок від Диктатора ЗОУНР ніс д-р Володимир Бачинський, а далі вінки від НКУГА, КЕУГА всіх корпусів, бригад та самостійних частин. А дальше вінки від різних установ Львівського повіту. Найзворушливіший був вінок від товаришів по зброї – інвалідів УГА, що його несли три інваліди.
Виконавши посвячення, о. прелат Л. Куницький сказав: «Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв», і почав голосно молитися.
Хоча згодом польські окупанти-шовіністи вимагали ліквідувати пам’ятник, однак з правової точки зору на це не знайшли підстав.
Пам’ятник щасливо перебув Другу світову війну. Згодом вже радянські вандали пошкодили пам’ятник та знищили державний знак — тризуб. Могилу в радянський час доглядала і опікувалася нею Михайлина Гарапа. Місцеві мешканці і тепер ретельно доглядають могилу і вшановують героїв. На початку 1990-х рр., за старими світлинами, здійснив відновлення могили п. Тарас Левків разом із студентами коледжу ім. І. Труша (радянським режимом було знищено тризуб на пам’ятнику).
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 1960-ті рр.
Стосовно кількості похоронених бійців УГА достовірної інформації немає.
Подаємо матеріал Козака О. М. з «Інформаційного звіту про проведення заходу «Вивчення архівних матеріалів про поховання жертв воєн та політичних репресій на території Львівської області»:
«Щодо пам’ятника воїнам УГА у Винниках у ДАЛО зберігаються такі документи.
Документ 1. ДАЛО. – Ф. 1 – Опис 30 – Спр. 4210. – Арк. 17.
Формат А5. Рукопис, чорнило чорне. Переклад із польської мови.
«Штамп «Уряд гміни Винники. Номер 737\23»
«Гміна Винники. До староства у Львові.
Щодо обіжника від 12\VII L 29081\23 у справі військових цвинтарів доповідаю, що на території тутешньої гміни немає жодних поховань військових із війни перед листопадом 1918 року.
Одночасно доповідаю, що на тутешньому гмінному цвинтарі є два збірних поховання загиблих військових із польсько-руської війни після 1 листопада 1918 р. на яких стоять кам’яні пам’ятники, які дуже ретельно доглядаються.
Винники 7 VII 1923. Печатка. Підпис.».
Доповідь уряду гміни Винники до староства у Львові
Даний документ 1923 року підтверджує про існування на місцевому гмінному цвинтарі Винник поховань часів польсько-української війни, які увічнені кам’яними пам’ятниками.
Документ 2. ДАЛО. – Ф. 1. – Опис 30. – Спр.4471. – Арк. 114.
Формат А5. Рукопис, чорнило чорне. Текст написано українською мовою.
«Виказ померших стрільців У.Г.А. по 1\ХІ. 1918.
Роман Вавець, поліг в бою 1\І. 1919.
Стефан Жилавюк – 3\І. 1919.
Петро Боднар – 17\ІІ. 1919.
Микита Сікора – 17\ІІ. 1919.
Роман Бордун – 18\ІІ. 1919.
Михайло Залізко – 24\ІІ. 1919.
Маріян Маланчук – 1\ІV. 1919.
Теодор Остапчук – 12\ІV. 1919.
Стрілець незнаного імени – 16\ІV. 1919.
Стрілець незнаного імени – 16\ІV. 1919.
На тутейшім цвинтари спочиває 14 стрільців незнаного імені У.Г.А. (Української Галицької Армії) в мурованій спільній могилі, перенесених з гробів які знаходились на грунтах Винницької громади. На могилі поставлено пам’ятник, посередині велике стрільно арматне з каміню (гранат), украшене тризубом, а по боках 2 менших хрести з каміню, з написом 1918-1919.
Штамп «ГР. КАТ. ПАРОХІЯЛЬНИЙ.
Винники 5\ІІ 1930. Підпис «о. Гірняк».
Історична довідка, надана парохом української греко-католицької парафії Винник о. Гірняком
Даний документ 1930 року підтверджує факт масового поховання військовослужбовців УГА на цвинтарі Винник. Поховання увічнене кам’яним пам’ятником у вигляді артилерійського снаряда із зображенням тризуба. По боках центрального пам’ятника розміщено два хрести із каменю менших розмірів із написом «1918-1919». У документі також сказано, що у могилі поховано 14 стрільців УГА. Серед них 8 відомих імен. Решта – невідомі. Відомо також, що тіла загиблих були знесені із території громади Винник і перепоховані у спільній могилі. Усі вони загинули у бою. Двоє загинули на початку січня 1919 р., четверо – у лютому 1919 р., четверо – в квітні 1919 р. Документ написано парохом української греко-католицької парафії Винник о. Гірняком і поданий до воєводського управління. Можемо припустити, що українська громада доглядала поховання і вела власний облік похованих стрільців УГА.
Валець Н. (Walec N.), Українська армія, 2 сотня група «Схід», загинув 1\1 1919.
Жилавюк Стефан (Zylawiuk Stefan), Українська армія, загинув 3\1 1919.
Боднар Петро (Bodnar Piotr), ряд. (рядовий), Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 17\4 1919.
Сікора Максим (Sikora Maksym), ряд., Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 17\4 1919.
Бордун Роман (Bordun Roman), ряд., Українська армія, 10 курінь 4 Золоч. Бригада, загинув 18\4 1919.
Зеліско Михайло (Zelisko Michal), Українська армія, 2 бойова сотня, 20 полк укр. стріл., загинув 14\2 1919.
Маланчук Максим (Malanczuk Maksym), ряд., Українська армія, 3 Станіславівський курінь 8 сотня, загинув 1\4 1919.
Остапчук Теодор (Ostapczuk Teodor), Українська армія, загинув 12\4 1919.
Невідомих – 21, Українська армія.
Сторінка 3. Таблиця.
Графа «Точніше розміщення поховання – Парафіяльний цвинтар у Винниках». Графа «Зауваження» – «Спільне поховання».
Сторінка 4. Таблиця.2.
Семчук Лук’ян (Semczuk Lukasz), Українська армія».
Список стрільців УГА, похованих у Винниках
Документ 3 складений воєводським управлінням, ймовірно у середині 20-х років. Його дані враховувались при складанні списків у 1930 році, про що свідчить відповідний штамп. Його зміст підтверджує факт існування на місцевому (гмінному чи парафіяльному) цвинтарі спільного поховання стрільців УГА (Української армії). Із Документом 2 він різниться такими даними.
Загальна кількість похованих – 30 стрільців (у Документі 2 – 14 стрільців).
Відомих імен – 9 (у Документі 2 – 8 стрільців).
Різниця у окремих іменних даних. Так у Документі 3 – Валець Н. (Walec N.), у Документі 2 – Роман Вавець; Сікора Максим у Документі 3 і Микита Сікора у Документі 2; відповідно Зеліско Михайло і Михайло Залізко, Маланчук Максим і Маріян Маланчук.
Разом із тим, Документ 3 надає нам додаткову інформацію про те, до яких військових підрозділів УГА належали загиблі стрільці. А саме – група «Схід», 4-та Золочівська бригада, 20-й Стрілецький полк, 3-й Станіславівський курінь.
Підсумовуючи, можемо констатувати, що розміщений на старому цвинтарі пам’ятник стрільцям УГА є масовим похованням 14 або ж 30 українських воїнів. Кількість похованих потребує ще додаткового вивчення».
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 2015 р.
Українське товариство допомоги інвалідам у 1922 р. придбало будинок у Винниках (тодішня вул. Собєського) для хворих на туберкульоз, бездомних інвалідів – учасників визвольної війни. Спочатку там проживало 7 інвалідів. Серед них поручник Шафран (похований біля стрілецької могили, з правої сторони), чотар Балич (похований біля стрілецької могили, з правої сторони).
З правої сторони біля цієї могили похований винниківчанин, булавний УСС з 1914 р. Василь Олексів (1897 р. н.). 1916 р. він захворів в армії і був комісований. Брав участь у роззброєнні австрійського гарнізону у Винниках 1 листопада 1918 р., відзначився в боях за Львів. У складі УГА перейшов р. Збруч, був поранений у ногу (від вибуху гранати).
Пам’ятник воїнам УГА в Винниках, 2015
Біля стрілецької могили (перед могилою справа) похований січовий стрілець, в’язень сталінських концтаборів, Почесний громадянин Винник, винниківчанин Степан Титович Копач (1902—1991 рр.).
Зліва від пам’ятника похований січовий стрілець, винниківчанин Тимофій Макар (1894—1967 рр.).
У середу, 25 січня 2017 року, о 14 годині, в приміщенні Червоноградської філії Львівського музею історії релігії (Червоноград, вул. Пушкіна, 10), що у Палаці Потоцьких, відбудеться відкриття виставки четверокласниці Червоноградської загальноосвітньої школи № 5, під назвою «Дитячий світ Анастасії Пури».
Вона народилась у Румунії, звідки родом її мати. 2010 року сім’я переїжджає в Україну. І вже сьомий рік проживає у рідному місті батька – Червонограді.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
Сьогодні Анастасії Пурі десять років. З першого класу дівчинка відвідувала гуртки «Вироби з полімерної глини», «Художня студія». Але зупинила свій вибір на малюванні. І уже другий рік навчається у Червоноградській дитячій школі мистецтв. Школярка пише акриловими фарбами, захоплюється технікою мастихін, цікавиться дизайном, декупажем. Свої творчі ідеї вона втілює і в цікаві роботи з полімерної глини.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
У Палаці Потоцьких (Червоноградська філія Львівського музею історії релігії) юна художниця презентуватиме 24 живописні полотна. Це вже друга персональна виставка Анастасії Пури (перша відбулася у Червоноградському народному домі). Серед робіт – зимові й осінні пейзажі, флористичні натюрморти, анімалістика і, як характерно для багатьох дівчаток, лялькові мотиви. Глядачі зможуть побачити й вироби в техніці декупаж, з полімерної глини, дерева.
Експозиція виставки «Дитячий світ Анастасії Пури»
Експозицію виставки можна оглянути в приміщенні Червоноградської філії Львівського музею історії релігії (Червоноград, вул. Пушкіна, 10), що у Палаці Потоцьких, до кінця лютого 2017 року.
Маріанна ЧОРНОБРИВА та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
На минулих вихідних, 21-22 січня 2017 року, в нашому місті відбулась унікальна подія. Легендарний французький акушер-гінеколог Мішель Оден провів цикл зустрічей для лікарів та майбутніх матусь.
Зустрічі відбувалися за сприяння очільника львівського осередку Асоціації перинатологів України та президента Світової Федерації Українських Лікарських Товариств (СФУЛТ), за інформаційної підтримки радіо Люкс FM Львів і стали можливими за особистої ініціативи Оксани Ошуркевич та Світлани Клочан.
Мішель Оден
“Візит Мішеля Одена в Україну є подією досить культурною і навіть історичною. Ідея виникла випадково, під час перебування на його семінарі в Празі я просто спиталася чи можна би було його запросити. Отримала ствердну відповідь та запросила. Постаралися організувати, зробити так, щоб надати доступ до його лекції як професійній, так і материнській аудиторії. Пишаємось тим що зробили та маємо надію, що воно припаде кожному до серця”, – розповіла Оксана Ошуркевич.
Мішель Оден
Програма зустрічей складалася з двох частин: «Народись в любові: професійні аспекти» (21 січня) та «Народись в любові» (22 січня). Зустріч першого дня була цікавою для фахівців, які займаються акушерством, гінекологією, педіатрією, генетикою, а також для консультантів з грудного вигодовування, інструкторів курсів для вагітних, доул, неонатологів, перинатальних психологів.
Програма наступного дня була розрахованою на батьків в очікуванні. Мішель Оден відомий у всьому світі як найпрофесійніший акушер, в його практиці найбільший відсоток жінок, в яких були природні пологи. Тому ця частина зустрічі була особливо корисною майбутнім батькам, які хочуть народити дитину в безпечних умовах, а також тим, в кого перші пологи були не зовсім приємним досвідом.
Мішель Оден
“Процес організації зустрічі, до моменту оголошення на публіку, тривав майже півроку. Це був підготовчий момент, під час якого ми обговорювали усі деталі , подробиці, усі «гострі кути». І від моменту старту публічної заяви про те, що ми запросили Мішеля Одена ми думали, що зробили велику роботу, а велика робота насправді почалася опісля.
Ми запрошували лікарів, науковців, генетиків, всіх, хто зацікавлений в покращенні якості послуг надання допомоги породіллям, вагітним, людям, які знаходяться в пологому будинку. Для того, щоб це зробити ми обійшли усіх до кого могли достукатися і сподіваємося, що цей семінар дозволить розвинутися в тому напрямку в якому є запит від суспільства, від вагітних жінок нашим лікарням, або знайти платформу для діалогу”, – ділилася враженнями Світлана Клочан.
Потрібно зазначити, що завдяки Мішелю Одену в сучасному акушерстві відбулося багато революційних змін, зокрема на перше місце під час пологів почали ставити жінку і її потреби. Мішель Оден виступає за безпечні і природні пологи, під час яких лікарі не використовують медичне втручання без необхідності, а породіллі володіють максимальним спектром знань для свідомого підходу до цього процесу.
Однією з найвідоміших пам’яток львівської архітектури є церква св.Андрія Первозванного, колишній Бернардинський костел. До комплексу отців-бернардинів, окрім костелу, входили також монастир, дзвіниця, криниця-ротонда, колона св. Яна з Дуклі, вежа та оборонні споруди.
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
Орден монахів-бернардинців (відомі також під назвою отців-обсервантів) – це відгалуження францисканського ордену з більш суворим статутом. Ченці бернардини прибули до Львова в XV столітті на запрошення львівського старости Андрія Одровонжа. Вибрали місце під будівництво біля Галицької брами, на перехресті доріг. Саме тут і збудували перший дерев’яний костел. Декілька разів костел було зруйновано і відбудовано, а в 1600 році після ухвали спеціальної комісії, а також дозволу короля Зигмунда III розпочалося будівництво тої споруди, що дійшла до нинішніх днів. Ченці отримали дозвіл на будівництво нового костелу і монастиря при умові, якщо вони збудують могутні оборонні стіни та братимуть участь в обороні міста.
Бернардинський дворик. Тижневик “Przyjaciel Ludu” (Гравюра 1837 року)
Цікавим фактом було те, що при будівництві кам’яного костелу дерев’яного не розбирали, а будували над ним. Дерев’яний костел розібрали у 1616 році. Його будівництво зі всіма оздоблювальними роботами проводилось протягом 1600 – 1630 років. Автором загального плану костелу був чернець Бернард Авелідес, а будівництво здійснювали П.Римлянин та А.Прихильний, а пізніше – А.Бемер. Цікавим є те, що ці архітектори були представниками різних стильових напрямів. П.Римлянин, А.Прихильний – представники ренесансу, а А.Бемер – архітектор епохи бароко. На основі вищесказаного бачимо, що в архітектурі храму переплетені два стилі – ренесанс і бароко, які в цілому творять маньєристичний стиль. Даний стиль поєднував в собі риси як ренесансу, так і бароко. Перша Служба Божа відбулася у новому костелі у 1611 році в день святого Андрія. Завдяки цьому храм і отримав свою назву.
Церква св.Андрія Первозванного, колишній костел монастиря бернардинів
Сучасного вигляду церква св.Андрія набула у першій половині XVIII ст. за настоятельства Яна Капістрана Вдзєконського. У 1738-1740 рр. Бенедикт Мазуркевич разом зі своїми учнями розписав склепіння костелу фресками. Інтер’єр храму прикрашають барокові дерев’яні різьблені вівтарі скульпторів Т. Гуттера та К. Кутшенрайтера.
Літографія Бернардинського комплексу за 1869 рік (тижневик “Strzecha”)
Будівництво нового монастиря розпочалось у 1620 році. Монастир мав потужні укріплення, він був зовнішнім форпостом Львова та мав стратегічне значення. За стінами монастиря розпочинався небезпечний шлях – Глинянський тракт, яким до міста підходили турецькі війська та татарські орди. План фортифікацій розробляла спеціальна комісія.
Фортифікації Бернардинського комплексу на пластичній панорамі Львова Качора І. В.
Після проведення церковної реформи, яку на зламі XVIII – XIX ст. проводила австрійська влада, у 1784 році Бернардинський орден було ліквідовано. В приміщенні монастиря облаштовано історичний архів, гімназію, пошту, а костел став парафіяльним. Більшу частину Бернардинського муру було розібрано саме у цей період. Внаслідок розбору західної частини монастирського муру було відкрито площу перед церквою.
Тадеуш Рибковський. Ринок на Великдень біля Бернардинського костелу у Львові, 1895
У 1648 році перед костелом поставили дерев’яну колону на честь бл.Яна з Дуклі за врятування Львова від взяття його Богданом Хмельницьким. У 1730 – х роках було споруджено кам’яну колону на кошти магната Жевуського. Колона увінчувалась скульптурою святого Яна з Дуклі, який стоїть на колінах перед Богородицею. У 1950-х роках фігуру Яна з Дуклі, було знято і замінено копією барокового вазону. Місцезнаходження фігури сьогодні достеменно не відомо. В 2010 – х роках відбулась реставрація колони.
Колона Св. Яна з Дуклі у міжвоєнний період.
Колона святого Яна з Дуклі перед костелом
Вежа костелу споруджена А. Бемером, її висота – 38 м. У 1753 році тут було встановлено годинник. З 1826 до 1835 року годинник на Бернардинській вежі був головним міським годинником.
Бернардинський костел. Фото першої третини ХХ ст.
Дзвіниця костелу збудована у 1734 році. Вона є двоповерхова з шатровим завершенням. Певний період часу на дзвіниці висів дзвін, відлитий у Львові у 1588 р. У 1917 році дзвін перенесли до музею імені Яна III (сьогодні Львівський історичний музей). Зараз у дзвіниці міститься торгово – реколекційний центр ‘‘Андріївські дзвони’’.
Дзвіниця Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
Поряд з костелом у дворі в XVII ст. викопали колодязь, а у 1761 році збудували над ним ротонду. Криниця збудована на первісному місці поховання святого Яна з Дуклі. За переказом, через рік після поховання ченця Яна з Дуклі, з могили вдарило джерело, це було визнано чудом, його останки перенесено до головного вівтаря костелу. Увінчувалась ротонда дерев’яною статуєю святого. На даний час у завершенні – фігура св. Яна з Дуклі. В куполі розписи XVIII ст.
Криниця-ротонда Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
Фігура святого Яна з Дуклі на даху криниці-ротонди Бернардинського костелу у Львові. Фото Мар’яни Іванишин.
З початку ХVIII століття площа перед церквою була засаджена зеленню та деревами, а у 1990-х роках її було повністю замощено. У радянський період (1945-1991 рр.) церква була закрита і використовувалась як склад. У 1990 році отці василіяни у колишньому бернардинському костелі зареєстрували греко-католицьку парафію св.Андрія, яка існує до сьогодні.
Центральний державний історичний архів України. Фото Мар’яни Іванишин.
На даний час у приміщенні монастиря розташований Центральний державний історичний архів України, факультет культури і мистецтв ЛНУ ім. І.Франка, ‘‘Музей Ідей’’. В приміщеннях поряд з оборонною стіною знаходяться міжобласні науково-реставраційні майстерні, а також управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.
Факультет культури і мистецтв ЛНУ ім. І.Франка та ‘‘Музей Ідей’’. Фото Мар’яни Іванишин.
До наших днів збереглася тільки східна стіна укріплень Бернардинського комплексу, а також Глинянська вежа – з боку площі Митної.
У 1618 році у вежі зробили ворота, але через два роки їх замурували з метою безпеки міста. Стіна, ворота з вежею і мостом були відреставровані у 70- х роках XX століття. Тоді ж і були відкриті ворота. Після реставрації вищезгадані об’єкти отримали такий вигляд, який вони мали у XVII ст.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Ієром. К.Яремак, ЧСВВ. Церква св.Андрія у Львові. – Л.,2005. – 27 с.;
В понеділок, 23 січня 2017 року, в 11.00 у Львівській обласній бібліотеці для дітей (вул. Винниченка, 1) в рамках проекту “Люди, що читають: літературна кав’ярня”, відбудеться зустріч знародним артистом України, провідним актором Першого театру Сергієм Кустовим.
Далеко не всі знають, що Сергій Павлович – особистість багатогранна і обдарована не лише акторським талантом, але й письменницьким. Про творчість – акторську і літературну, про життєві колізії, справжніх друзів, улюблену роботу та про багато чого іншого поговоримо з нашим гостем за філіжанкою кави у бібліотеці.
Постер зустрічі з народним артистом України, провідним актором Першого театру Сергієм Кустовим
Довідка
Сергі́й Па́влович Кусто́в (нар. 12 жовтня 1946 року, Гадяч, Полтавська обл.) — радянський і український актор театру і кіно, актор Першого українського театру для дітей та юнацтва, Народний артист України.
Закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. З 1968 року — актор Львівського Театру Юного Глядача ім. М. Горького (зараз — Перший театр) у Львові.
У кіно знімався з 1965 року. Першою акторською роботою стала роль Ілька у фільмі Івана Миколайчука «Бур’ян». Зйомки фільму проходили з 1965 по 1966 рік у м. Батурині Чернігівської області, в тому числі на руїнах колишнього палацу Разумовських. З фільмів, у яких знявся актор, найбільш відомим широкому колу глядачів став телевізійний музичний серіал «д’Артаньян і три мушкетери» (1979 р.) де він зіграв одного з королівських мушкетерів роти де Тревіля.
Сергій Кустов
Фільмографія
1967 — «Бур’ян» — Ілько
1976 — «Місто з ранку до опівночі» («Город с утра до полуночи») — Батько Сергійка
1979 — «д’Артаньян і три мушкетери» (телевізійний серіал) — командир мушкетерської варти на балу в ратуші
1982 — «Хай він виступить» («Пусть он выступит») — Фелікс Доблмен, секретар Ентоні Старкуетера
1987 — “Державний кордон (телевізійний серіал). Фільм 6 «За порогом перемоги» — бандит, що розкаявся
1993 — «Злочин з багатьма невідомими» (телевізійний серіал) — доктор Роїнський, адвокат
2009 — «Повернення мушкетерів або скарби кардинала Мазаріні» — кухар (епізод — бійка в трактирі)
2012 — «Анна Герман. Таємниця білого ангела» (телевізійний серіал) — Яневський, міністр культури Польщі
І тільки…бо трускавка (в літературній мові – полуниця) насправді ніякого стосунку до назви міста Трускавця немає, хоча слов’янські народи знали про лісову суницю ще з Раннього Середньовіччя.
Окремий сорт лісової суниці, яка мала розміри плодів більші, аніж у європейських видів цієї культури і з часом культивувалася в полуницю (місцевий діалект – трускавка) в Європу було завезено у 1714 ст. з Чилі (Південна Америка) французьким морським офіцером А. Ф. Фрезьє. На той час Трускавець як поселення вже існувало зі сформовано назвою – Трушкавєц чи Трускавєц, про що свідчать письмові джерела.
Лісова ягода з Атласу морського офіцера, вченого А. Ф. Фрезьє.
Версії походження назви “Трускавець” від слова “трускавка” довгий час дотримувались дописувачі з історії Трускавця та особливо її поширювали екскурсоводи, бо вона насправді гарно сприймалась загалом, була достатньо простою та водночас смачною. Проте по сьогоднішній день серед колишніх та сучасних дослідників історії Трускавця немає одностайності в питанні походження назви нашого міста.
Трускавець. Вигляд зі Сходу. Літографія А. Тітца, 1854
Одна з найбільш вірогідних версій, яку пропагував директор Львівського історичного архіву, трускавчанин Орест Мацюк та львівський історик Ярослав Ісаєвич опирається на те, що “Трускавець” – ополячена відприсвійна назва місцевості Трушковичі, яка в свою чергу взяла початок від старослов’янського імені Трушко, мабуть одного із перших поселенців у цій місцевості.
Трускавець. Історична частина села – Городище, поч. ХХ ст.
В давніх документах назва села зустрічається як Трушкович, Трушкавич, Трушковиця, Трушковєц, Трушкавєц і в кін. ХVII ст. як Трускавєц, в українському варіанті – Трускавець. В результаті переговорного процесу купівлі-продажу в 1469-1471 роках, брати Іван та Станіслав Коритки передають право пожиттєвої оренди на королівське село «Трушковиця» двом шляхтичам із сусідніх сіл, Гнатові з Тустанович та Андрієві з Любенич (Любинців).
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Трускавець також згадується в інвентарі коронного архіву Яна Замойського, складеного в Галичі 29 червня 1427 року, де подається перелік шляхти різних руських (галицьких) повітів, і де згадується Станіслав Коритко, як власник маєтку Трускавець в Перемишльському повіті.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Цікавою видається версія про те, що Трускавець походить від литовського слова «друска», що в перекладі на українську мову означає «топка кухонної солі». Ця версія ніби і має пряме відношення до солеварного промислу, яким займалося місцеве населення протягом декількох століть, та вона не приймається, як вірогідна, через відсутність письмового підтвердження, як і багато інших …
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Описувач історії Трускавця, наш земляк отець Олекса Пристай схильний дотримуватись версії, що назва походить від різновиду місцевих черешневих дерев – хруставок, плоди яких які б не були дозрілі, хрустіли при поїданні, звідси «Хруставець» – «Трускавець». Не виключеною також є можливість походження назви від різновиду маку, який знаходимо в «Довіднику рідкісних рослин», з аналогічною назвою – «трускавець». Цвітіння макових долин в цій чудодійній місцині могло також принести поселенню і відповідну назву..?
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
Досліджуючи історію перебування на території Дрогобиччини хорватів, аланів та їхніх етнокультур, краєзнавець та викладач слов’янських мов і літератури ДДПУ ім. І. Франка Євген Мельник прийшов до свого логічного висновку про походження назви «Трускавець». Використовуючи методику відомого словенського дослідника Матея Бора, він розклав слово на частини, кожна з яких щось означає: «Т-рус-к-авець», де “Т” – це залишок доінєвропейського іменного префікса, який у слов’янських мовах зберігся у деяких власних назвах, що означає “той”; частина «рус» – це прикметник, який часто додається до назви українських сіл, де проживали русичі, які знаходять поряд з іншими селами, заселеними іншими народами; “к” – прикметниковий суфікс; частина «авець» – похідне від слова «обич», яке в свою чергу походить від праслов’янського «бути» (укр. обістя, обитель) тобто поселення і означає не процес поселення на якійсь території, а віковічне існування на даній території. Разом з цим він стверджує, що Трускавець, як населений пункт існує з кінця ІІІ ст. до н.е., коли припинилася ворожнеча хорватів з русинами і розпочався довготривалий процес асиміляції, тобто формування народу, який в ХІ ст. називався русинами, а згодом галичанами.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
А можливо до появи білих хорватів територію сучасного Трускавця заселяли інші племена, зокрема етруски, які відійшли у гірську місцевість з появою войовничих хорватів. Звідси і версія походження назви “Трускавець” від назви “етруски”, яку висуває Літописець В’ячеслав з Дрогобича і яка також має право на існування при детально обґрунтованому історичному дослідженні.
Трускавець. Панорама села, перша половина ХХ ст.
На сьогодні питання походження назви міста Трускавця залишається відкритим і чекає на своїх дослідників, яким можливо в майбутньому допоможуть ще й археологічні розвідки в цій місцевості, яких на жаль до цього часу не проводилось.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксеру в подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені...
![Клапчук В.М. Корисні копалини Галичини : видобування та переробка : [Монографія] / В.М. Клапчук / ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника». – Івано-Франківськ : Фоліант, 2013. – 508 с., табл. : 204, рис. та іл. : 364, бібл. : с. 497–507.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2017/01/Korisni_kopalini_Galichini.jpg?resize=696%2C485)
Плавучі села Камбоджі
