Артур Шлеєн для свого часу був знаним львівським архітектором та громадським діячем єврейського походження. І хоча для сучасних львів’ян його ім’я досі залишається малознаним, втім, ми повинні розуміти, що саме ним було створено цілу низку оригінальних та цікавих споруд Львова, які у наші дні не лише слугують за своїм призначенням, але й приваблюють туристів. Отож сьогодні пропонуємо вам поринути у життя та творчість Артура Шлеєна.
Народився Артур 1866 року у Станіславові (сучасний Івано-Франківськ), який у той час як і Львів належав до Королівства Галичини і Володимирщини і був складовою частиною монархії Габсбургів. Про ранні роки життя Шлеєна нам відомо небагато. У Львові він з’являється у зв’язкуз початком навчання у Львівській політехніці.
Після завершення навчання, Шлеєн фактично осідає у Львові і подальше його життя пов’язане з цим містом. У архітектурному плані, більшість споруджених ним будівель зведені у стилі сецесії. Активізує він і свою політичну та суспільну діяльність у Львові. Так, він обирався депутатом міської ради та став засновник Єврейського міщанського клубу у Львові. Остання організація, на його думку, повинна була згуртовувати євреїв у боротьбі за їхні права. Більш того, Шлеєн був членом Торговельно-промислової палати, яка була вагомим органом економічного самоврядування тогочасного Львова. Член Про його активність і авторитет, свідчить зокрема і той факт, що він був у складі журі конкурсу проектів реконструкції львівської ратуші. Помер Шлеєн у 1912 році у Львові і своєрідним пам’ятником йому залишились його архітектурні проекти. Розгляньмо найцікавіші з них.
Пасаж Феллерів
Фрагмент оздоблення
Пасаж Феллерів
Самуель Феллер
Вигляд входу до пасажу
Яскравою спорудою став пасаж Феллерів, що починався кам’яницею на сучасному проспекті Свободи, 35 і простягався до вулиці Северина Наливайка. Його звели у 1902 році. Пізніше, він був перебудований за проектом Фердинанда Касслера.
Будинок на вул. Городоцькій, 26
Колишній будинок управління поліції та казарми на сучасній вулиці Городоцькій, 26, які були споруджені у 1903 році.
Хасидим Шуль
Перебудова синагоги Хасидим Шуль на вулиці Божничій у 1904 році. На жаль, вона не збереглась до нашого часу.
Руська, 16
Руська, 16
Житловий будинок на вулиці Руській, 16, зведений у 1907—1908 роках разом з Л. Ґрафом.
Дорошенка, 32
Дорошенка, 32
Дорошенка, 32
Прибутковий будинок у стилі орнаментального модерну на нинішній вулиці Дорошенка, 32.
Прибутковий будинок на вулиці Валовій, 11
Прибутковий будинок на вулиці Валовій, 11
Прибутковий будинок на вулиці Валовій, 11
Прибутковий будинок на вулиці Валовій, 11
Прибутковий будинок на вулиці Валовій, 11 (1909). Зараз, будинок займає центр обслуговування абонентів компанії «Київстар». Споруджений у дусі модернізованої готики. Скульптури лицарів виконав Тадеуш Блотницький. 2007 року скульптори Олег Капустяк та Юрій Полідович виконали їх реставрацію.
вілла Яна Дилевського
Вілла на вулиці Глінки, 1а. Відома як вілла Яна Дилевського. Вілла є яскравим зразком архітектури неоготики. До 1924 власником вілли залишався Ян Дилевський, а після його смерті будинок успадкувала Яніна Дилевська. Вона залишалася власницею будинку принаймні до 1935.
Напередодні Другої світової війни у віллі розміщувалася Приватна гуманітарна гімназія ім. Генрика Йордана. 1939 архітектор Ян Ярош розробив проект перепланування вілли, щоб пристосувати будинок до потреб гімназії. В післявоєнний час тут було розміщено середню школу №2, зараз тут Львівська дитяча художня школа імені Олекси Новаківського.
Вілла художника Антонія Стефановича на вулиці Глінки, 5, зведена у 1903—1904 роках. 26 листопада 1903 р. львівський магістрат затвердив проект вілли, а 24 вересня наступного року її будівництво було завершене.
Будинок на вулиці Пекарській, 3.
Будинок на вулиці Пекарській, 3. Зведений у 1912 році. Скульптури виконав Франц Томаш Бернат.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Вул. Глінки, 5 – житловий будинок (колишня вілла) (http://www.lvivcenter.org/uk/lia/objects/?ci_objectid=2392)
Schleyen Artur (http://www.jhi.pl/psj/Schleyen_Artur)
Вілла Яна Дилевського (1904; вул. Глінки 1а) (https://www.facebook.com/LvivArchitecture/photos/a.1473773049518771.1073741886.1431079870454756/1473774442851965/?type=3&theater)
У середу, 1 березня 2017 року, в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові (проспект Свободи, 20) відбулося відкриття виставки творів Андре Ван Дер Вендена під назвою “Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди”.
“Це виставка творів голландського художника життя якого пов’язане з Польщею, з містом Щавно-Здруй, а також людини, яка закохана в Україну і, зокрема в місто Львів. Тож завдяки нашій співпраці з Галереєю мистецтв у Валбжиху ми сьогодні маємо нагоду побачити творчість цього митця у стінах Національного музею у Львові” – зазначив на відкритті генеральний директор Національного музею у Львові ім.Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Пропонований увазі глядача виставковий проект «Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди» презентує роботи Андре Ван Дер Вендена, присвячені польському місту-курорту Щавно-Здруй, місту Ден-Гелдер у Нідерландах, а також та Львову. Адже, ще з першого свого туристичного візиту у 2008 році митець закохався у наше місто.
Консул Республіки Польщі у Львові Мар’ян Орліковський
“Львів — це дуже специфічне місце і дуже специфічне місто, одним із важливих починків якого є артистичний дух, що витає в цих вулицях, домах і в людях, котрі живуть тут. Тут постійно є щось нове, щось абсолютно артистичне і щось, що об’єднує. Представлена виставка трьох міст є екуменічною, адже вона об’єднує наші душі. В цих творах ми бачимо любов до архітектури, до людей і ця любов нас об’єднує. Виставка показує, що тут немає кордонів, немає ненависті, а є тільки душа в гарному любовному напрямку” – розповів запрошений на відкриття виставки консул Республіки Польщі у Львові Мар’ян Орліковський.
Експозиція виставки Андре Ван Дер Вендена «Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди»
А ще під час відвідин Львова художника надзвичайно вразила площа Ринок. Але виявилось, що ратуша, яка тут розташована, не дозволяє повністю оцінити велич площі. Тож митець вигадав свій простір – фотографічну інсталяцію площі Ринок у формі куба (ребро – 3 м), куди можна зайти в середину і відчути себе у центрі Львова, розглядаючи будівлі довкола. Цей проект автор виставки подарував Львівській міській раді.
Андре Ван Дер Венден
“Я дуже щасливий бути тут, бо відчуваю себе як вдома. Ця виставка є втіленням комплексної любові до міст — Щавно-Здруй у Польщі, де я зараз мешкаю, Ден-Гелдер у Нідерландах, де я народився та Львова — міста, яке мене надихає. І я дякую за можливість показати свою любов до трьох міст і зруйнувати кордони. Я переконаний, що картини реалістичні та якісно передають те, що я хотів сказати.” – поділився автор проекту, художник Андре Ван Дер Венден.
Експозиція виставки Андре Ван Дер Вендена «Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди»
Ще одним розкішним подарунком для гостей відкриття став чарівний спів під бандуру дуету із Тернополя «Елегія струн», який супроводжував захід.
Експозиція виставки Андре Ван Дер Вендена «Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди»
Виставку «Картини без кордонів: Україна – Польща – Нідерланди» можуть побачити всі охочі у Національному музеї імені Андрея Шептицького впродовж березня.
Довідково: Андре ван дер Венден народився 30 вересня 1945 року у портовому місті Ден Гельден (Королівство Нідерланди). З 1966 до 1968 навчався в Політехніці Гааги й здобув фах проектанта-механіка. Протягом 1968-69 років продовжив студії в гаазькій Академії мистецтв, а через рік перейшов до Академії промислового дизайну й завершив навчання у 1973 році. Ще здобуваючи фахову освіту, став співробітником фірми “Philips” (Ейндговен): з 1969 до 1995 –– як технічний ілюстратор, а з 1992 до 1995 – незалежний проектант. Андре виконував технічні ілюстрації, комікси, а також працював у жанрі пейзажа (у техніці акрилу, із використанням аерографа). Авторитетом та вчителем в малярстві та рисунку для Андре був його брат – Ян ван дер Венден. Перша персональна виставка художника була влаштована у Галереї мистецтв Бюро художніх виставок у Валбжиху (Республіка Польща).
У середу, 1 березня 2017 року , в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки живопису молодої львівської мисткині Олени Василів під назвою «Горизонти».
Невеликі за розміром пейзажі наповнені різнобарв’ям, легкістю і ліричним спокоєм, водночас у кожному відчутне монументальне бачення простору.
Олена Василів
“На виставці представлено 12 моїх робіт. “Горизонти” – це символічна виставка для мене. Кожна картина — це певний період мого життя, певні емоції та певні цілі, які я ставила перед собою і які я виконувала“, – коментує художниця.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
Всі роботи на експозиції об’єднані однією спільною рисою – це пейзажі з чітко вираженою лінією горизонту. І горизонт часом є дуже чітким, а часом символічним, який так і манить туди, за небокрай.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
“Спочатку я малювала більше для себе, а потім з’явилася ідея зробити виставку. Це уже четверта моя персональна виставка і тут представлено як і давніші мої роботи, що брали участь у попередній виставці, так і ті, які були створені в кінці 2016 на початку 2017 років”, – розповідає Олена.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
Зараз молода художниця навчається у Львівській національній академії мистецтв на кафедрі реставрації творів мистецтв, але з дитинства любила малювати, тож кілька років тому зібралася з духом і організувала свою першу виставку.
“Перша моя виставка відбулася у 2013 році, експонувалася вона в галереї “Пори року”. У 2016 році було одразу дві виставки — у Львівській міські раді, яка називалася “Моменти”, вона ж згодом презентувалася в Одесі у листопаді 2016 року”, – каже мисткиня.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
Для виставки “Горизонти” кав’ярню-галерею «Штука» Олена Василів вибрала зовсім невипадково, адже любить приходити сюди з подругами на каву і відчуває себе в цих стінах дуже затишно.
“Мені дуже подобається інтер’єр кав’ярні. Тут спокійно, затишно, по-домашньому. Спочатку я зайшла сюди на каву, а потім познайомилася з власником і запропонувала свою виставку”, – коментує художниця.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
Що буде за “Горизонтами” Олена Василів ще не знає. Наступну виставку вона вже планує, але коли і де вона буде ще не знає. Але точно знає, що це будуть уже інші роботи.
Експозиція виставки Олени Василів “Горизонти”
Про авторку
Олена Василів народилася в 1994 році у Львові. Навчається у Львівській національній академії мистецтв, кафедра – реставрація творів мистецтв. Живе та працює у Львові. З 2013 року бере участь у колективних виставках, також є авторкою персональних виставок – у 2014 «Дебюту» (Львів), у 2016 «Моментів» (Львів, Одеса).
«Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670-1672 через Королівство Польське…» – так називаються записки німецького мандрівника Ульріха фон Вердума. У них він навів описи багатьох міст і сіл України, подав цікаві дані про історичну географію Холмщини, Галичини та Поділля, про дипломатію Яна ІІІ Собеського, його відносини з гетьманом Петром Дорошенком і татарами в ході осінньої кампанії 1671 року.
Загалом Вердум здійснив по Україні чотири окремі подорожі: половину грудня 1670 р. він роз’їжджав навколо Львова, а потім через Жовкву повернувся назад, до Польщі; в квітні того самого року він здійснив тижневу поїздку через Яворів до Янова; третя подорож — в складі військової експедиції тривала з 11 липня до 30 серпня 1671 р. і пролягала Галичиною та Поділлям. Почалась вона у Львові і закінчилася в м. Барі де Вердум провів увесь вересень; з 4 листопада мандрівник знову вирушив у поїздку, що тривала без перерви понад п’ять місяців і закінчилася у Львові 20 лютого 1672 р.
“Неділя”, 30 листопада 1930 р.
“Неділя”, 30 листопада 1930 р.
“Неділя”, 7 грудня 1930 р.
У 1930 році фрагменти з подорожнього щоденника мандрівника з’явилися на сторінках ілюстрованого тижневика «Неділя» під заголовком «Наш край перед 300 роками». На шпальти періодики «виїмки» з записок подав знаний український історик, архівіст, краєзнавець, мистецтвознавець, публіцист, видавець і редактор Микола Голубець. В опублікованому фрагменті йшлося про Львів та його околиці, які Ульріх фон Вердум відвідав під час своєї першої подорожі у 1670 р.
Текст подаємо із збереженням орфографії та стилістики статті опублікованої у 1930 році.
Вид Львова 1617 року на гравюрі Ауреліо Пассаротті
Львів у 1670 року. До Львова завитав наш подорожник в днях 3 грудня 1670 р. й протягом свого короткого побуту, як побачимо, вспів не тільки багато заобсервувати, але й вникнути в атмосферу місцевих відносин. В своїм записнику він подає: Reuschen-Lemberg, по польськи Lwów, то значить Lemberg, по латині Leopolis, є столицею Червоної Руси, над потоком чи малою річкою Volodaroa (Полтва) поміж горами, в багнистій місцевості, низькій і нечувано болотнистій. Замок лежить на схід від міста, на високій горі, від міста дуже стрімкій, але з другого боку зєднаній з іншими горами. Землетрус струтив недавно великий шмат замкового муру вниз.
Високий замок у ХVІІ ст
В місті є латинський катедральний а разом з тим парохіяльний костел, резиденція латинського архієпископа, що є в польському королівстві другим з черги духовним сенатором; є також у Львові вірменська церква, що обєдналась з латинською; є вона резиденцією вірменського архієпископа, якому підчинені всі в Польщі приналежні до вірменської національности віроісповідання. Була їх колись незчислима кількість, але тепер їх не більше понад три до чотири тисячі родин. Вірменські священики не мають інших приходів крім цього, що дають їм добровільно і за відправлювання хрестин, вінчань і похоронів.
Й. Свобода. Латинська катедра
Львівські Вірмени
В кожній церкві є їх ординованих по трьох, що ці приходи розділюють поміж себе в рівних частинах; а ні один з них не мав першенства перед другим, крім чести віку й головного нагляду. Архієпископа звали перед літами тільки єпископом. Але недавно, по обєднані з римською церквою, обдаровано його гідністю архієпископа. Не дивлючись на те, його приходи невеликі, й тому одержує він від конґреґації de propagande fide у Франції, заложені кардиналом де Рішеліє, річну допомогу. Ця конґреґація удержує тут також двох папських місіонарів разом з кількома вірменськими учнями, на що видає річно 600 талярів. Головою тої місії був тоді С.Піду, театин з Парижа, що знаменито володів вірменською мовою — і тою, якою пишуть в книжках, і тою, якої тепер вживають. Пробував він уже 7 чи 8 років у Польщі разом зі своїм товаришем з того самого чину, Італійцем… Коли вони перед кількома місяцями дістали парохіяльний костел Чесного Хреста, опущений вірменами на краківському передмісті, то перевелися туди разом зі своїми учнями й казали його відновити.
Вірменський монастир Св. Хреста, де розміщувалася Папська колегія до 1740-х рр.
Тих Вірмен, як вони оповідають, покликав перед 600 роками до Польщі на поміч князь на Руси Дмитро [?] проти своїх збунтованих підданих з понтійського острова Каффи, що звався колись Теодозією. За їхні вірні послуги обдарував їх чисельними і значними привілеями. Колись були вони нечувано багаті , деякі з них мають ще й тепер великі засоби, хоча їх Поляки часто грабили. Нема поміж ними майже ані одного, що розумівби давну письменну вірменську мову, за вийнятком кількох, що мешкають у Язлівці, місті поміж Львовом і Камянцем-Подільським, і які правдоподібно прибули туди щойно перед 100 роками. Їх обиходна мова перемішана з багатьома татарськими виразами.
Вірмени в Польщі, як загально оповідають, ве перед сто роками обєдналися з римською церквою; одначе було це тільки вдаванням тоді, як вони далі придержувалися своїх блудів, як приміром того, що вірили, немовби Дух св. походив тільки від Отця, що пекло не триватиме вічно, що зєднання природ в Христі є їх змішанням, з чого повстала третя природа, та що жертви й інші обряди старого завіту треба ще удержувати.
Й. Свобода. Вірменська церква
В решті-решт перед семи роками усі підписали римське віроісповідання, до чого згаданий вже о.Піду приклав багато старання й перевів цілу справу при допомозі помершої королевої Марії Людвики Ґонцаґа de Nevers. Вона то спонукала свого пана, короля Яна Казимира до того, щоби він загрозив Вірменам, що відбере їм усі привілеї, які дістали під покришкою обєднання з римською церквою. Це спонукало їх до справжнього переведення цього зєдинення.
Впрочім вони держаться оподалік від Поляків та інших народів і релігій, майже зовсім подібно, як Жиди, є одначе настільки genereux і владні(herrisch), як тамті нікчемні й підлесні. По їх заживчому й темному обличчю, з виряченими, безличним очима , можна їх відріжнити від решти людей, подібно легко, як Жидів по їх блідому, глупковатому обличчю. Не легко споріднюються подружжям з чужими, що не походять з їх національности, а є заразом найбільшими й найхитрішими купцями яких можна найти.
Й. Свобода. Волоська церква
Львівські церкви й монастирі
Впрочім є у Львові шпиталь св.Духа, а відтак три монастирі: Домініканів, Францісканів св. Антонія падуанського та Єзуїтів разом з колегією й дуже гарним костелом.
Є тут також руська або грецька церква тих, які не зєдналися з римською, а всі вони є великі й гарно будовані з каменю.
На передмістях є шість латинських костелів: св.Станислава, Марії, Петра, Войтіха й Анни, як також вірмено-католицький костел Чесного Хреста, при якому находиться повище названа папська місія. І там є ще на передмістях великий і гарний шпиталь св. Лазаря й монастирі Якобінів, Кармелітів, які звуться обсервантами, і другий босих Кармелітів, реформованих Францісканів, вірменський монастир St. Antonii Eremitae, абатство черниць св. Венедикта, черниці св. Бригіди, Кармелітанки-обсервантки і босі, двоякі черниці, в двох монастирях; є ще велика гарна церква св. Юрія, при якій є резиденція руського або грецького єпископа. Всі згадані забудування є з каменю, а крім того в місті на передмістях є багато деревляних церков і монастирів.
Святоюрські ярмарки, зображені А.Лянге. Літографія 1844 року
Одначе поміж усіми тими камінними чи деревляними церквами й монастирями, як і всіми тутешніми будівлями, ні одна не може рівнятися з монастирем Францісканів, званих звичайно Бернардинами, положеним в південно-східній частині міста під замком на передмістю, окруженим незвичайно грубими мурами з камяними бастіонами (Zwingern) а в нутрі оздобленим тяжким, великим костелом, врешті гарматами й іншими припасами так заосмотреним, що мігби довше боронитися, аніж замок чи місто. Черці в цьому монастирі походять з найзнаменитших родів польської шляхти, і майже всі вони, будучи молодими, служили при війську, а коли набридили собі нарешті світ, вживши його досита, відходять на спочинок, а й помимо того й тут не завсігди провадять чисте життя.
Літографія Карла Ауера “Бернардинський костел і монастир” (тепер церква св. Андрія)(1837-1838)
Є також у Львові гарний арсенал, збудований королем Владиславом ІV, з ломаного й тесаного каменю. Місто само окружує довкола або подвійний мур, або вал і фоса. Заосмотрене в гармати доволі достаточно, позатим одначе воно неє зовсім дуже оборонне, через сусідуючі з ним гори, й тому, що від сходу можна дійти аж до міських мурів по рівнині, а з заходу й півдня можна без труду відтяти фосам воду, до тогож укріплення знищені й неправильні.
Фрагмент босяцьких валів – зліва: висока стіна із Вежею мулярів, ливарна майстерня (Людвисарня) між стінами, Стіна низька, Королівський Арсенал, в глибині можемо побачити вежу Лимарів. Джерело: Panorama plastyczna dawnego Lwowa, 1938.
Жидів мешкає тут безліч, займають ціле передмістя на захід від міста і мають в ньому синагогу, а кромі того ще власну велику вулицю в місті і в ній ще дві синагоги.
Крім цього є ще у Львові багато інших великих тяжких але нефоремних будівель , а поміж ними великий ратуш з високою вежею по середині ринку.
Місто є дуже людне, мешкає в ньому 6 000 громадян, що займаються великим промислом.
Львівська ратуша в 1620 році (джерело ілюстрації – Лозинський В. «Патриціат і львівське міщанство XVI –XVII ст.»)
Понад малою брамою, виламаною на заході в мурі, є такий напис: Constando et fidem servando Deo, Regi et Reipubl. Leopolis obsidione liberata est anno 1648 et anno 1655.
Ґрунта довкола є вправді пісковаті, але досить плодовиті. Patres jesuitae мають тут німецький годинник, як його тут на місці зовуть, що бє і показує тільки 12 годин тоді, як усі інші дзвони вибивають 24”…
На цьому кінчить Вердум опис Львова, до якого він матиме ще нагоду кількакратно повернути.
Наполеон Орда. Жовква.
Околиці Львова
Дня 5 грудня зі Львова до Брухович півтори милі. Є це гора досить висока, на якої верх треба спинатися більше як пів милі, по другому боці найдеш дуже чорну й товсту землю, але її не орють на такі малі скиби, як у Польщі. Ця гора зовсім поросла бучиною. З неї видно по правому боці на гарній, плодовитій землі місточко Куликів. Вечором дуже пізно добилися ми крізь багна до Жовкви, півтори милі. Є це середнє місто, окружене разом з замком доволі грубим і високим муром. Передмістя обведені деревляними поперечними частоколами. Цю місцевість дістав у спадщині великий гетьман Собіський по матері, з роду Жовківських. Заклала вона тут монастир Домініканів з гарним костелом. Парохіяльний костел папістів лежить поблизу замку, збудований з каменю, доволі добрий. Позатим є тут ще три неуніятські руські церквиі синагога жидів, які мешкають тут в значній «скількості».
Підготувала Софія Легін
Джерела:
Ілюстрований тижневик “Неділя”. Львів, 30 листопада-7 грудня 1930 р. Ч. 47-48;
У другій половині XVIII століття, за наказом цісара Йосифа II, з території Південно-Західних земель Пфальца, Гессена і Вюртемберга у Галичину прибула значна кількість німецьких поселенців. Розселялись вони, як правило, біля старих українських чи польських сіл, утворюючи самостійну, автономну общину зі своїми ґрунтами. Мабуть не випадково на землях села Красів (присілок Лан), ними була обрана місцина у долині річки Зубра, а назву–топонім вони принесли зі своєї прабатьківщині – назвавши поселення Райхенбах.
Райхенбах на топографічній карті
Колонія, прямою вулицею (з заходу на схід), клином входить у середину села Красів. На річці Зубра, на відстані 250 метрів від ставу йшла кладка. Тут до присілку Варшава примикала східна межа поселення. По другій стороні річки, але вже під горою, стояла хата Тимка Мандрія з хлівами. Це був побережник (лісник) громади Райхенбах, що мала в Красові свій наділ лісу. На узгір’ї над хатою Мандрія поля колоністів, а трохи далі у балці печі до випалювання вапна. Наприкінці XIX століття власниками печей була родина Хаєсів.
Піч і комин для випалювання вапна у Красові
Піч для випалювання вапна у Красові
«Вона тримала себе з–панська». Красівські газди, які мали коні, відвозили два рази на тиждень палене вапно до Львова.
Західна межа поселення торкалась Стрийського гостинця, де розташовувалась модерна будова вищезгаданої вапнярки з комином (кортусом). Біля неї одноповерховий мурований дім і дерев’яна стайня. Люди називають цю групу хат «Кортусом». Мабуть Кортус – це прізвище німця, котрий розбудував цей комплекс у ХХ столітті.
Річка Зубра плине з Новосілки через сіножаті Красова «стависко», «на лозах», «болота», попри млин, (німці звуть ці долини «Krebsbah). Також німецькі назви «тайхеріс», «юденіц» – неприступне торфовисько.
Млин був старий водяний і тут часто виникали суперечки, щодо «вільного млива». Висока Губернія, ще з дня 6 червня 1798 р. видала декрет № 19217 у якому йшлося про відновлення права для монастирка Деревач, користати на свою потребу в млині Красівським. Права на мливо були успадковані і ченці користали з тих прав спокійно до 1832 р. В тім році постав довгий процес аж до року 1843 і випав на користь монастиря. Річ у тім, що пан Антін Кriegshaber – властитель Красова домагався від монастиря 1/5 частини матеріалів на відновлення млина. А також захотів обмежити право млива лише на 25 кірців мішаного збіжа – як це було дозволено для всіх своїх парохів.
Водяний млин
Виникла проблема й за властителя Красова пана Оттона Гавзнера та мельника і посесора Красівського млина пана Іоана Кремера – колоніста з Райхенбаху. Мали намір позбавити монастир того права, за котрі він 52 служби Божі щороку править. Процес виграв монастир – силою ухвали судової від дня 28.5.1872 р. і на це був виданий Декрет з Відня від дня 21.10.1873 , котрим справу позивачі програли, а монастир отримав необмежене право вільного млива збіжжя в млині Красівському.
З цього права монастир користав (аж до 1880 р) і про це свідчили: слуга і помічник в млині Красівському пан Василь Романів (Кукурудзяка), пан Іван Орищак (Баранек) – мешканці Красова, пан Юліян Kремер син бл.п. Іоана Kремера, властитель фільварку Королівка в Любіню Великім, челядник млинарський Franz Scheifernacker, замешкалий в Райхенбаху, що працював 15 літ у Кремера Іоана і Михайла сина Іванового.
У 1912р в Красові був поставлений повнотурбіновий дерев’яний млин.
«Майже над ставом, навпроти млина, стояв на дуже високому підмурівку, великий дім, що мав посередині двері, до яких входилося високими кам’яними сходами з залізним поруччям. Половина дому праворуч була мурована, і там мешкав шинкар – жид; ліва половина дому була дерев’яна, і там сходилась «громада» при різних оказіях. Корчма була спільна і для горожан Красова і для німців з Райхенбаху. Коло корчми стояв височенний «смерек», на ньому ,були кільця, котрі вільно висіли на шнурках. В часі німецького празника, що випадав на останню неділю жовтня, на кільцях вивішували різнобарвні паперові стрічки і різні дрібні речі, цукорки і т.п. Молоді «швабенята», лізли по дереві і хто виліз, забирали ті речі собі. Цей ритуал ще називано «німці ставлять смерек». Коли дерево поставлено, то з тої оказії народ йшов до корчми і пив – пив. А німці вміли добре пити і при тій нагоді попивали на рахунок німців і ті «красуни», що помагали ставити «смерек».
Громадський будинок у Райхенбаху
Громадський будинок у Райхенбаху
Німецькі колоністи внесли помітний вклад у розвиток сільського господарства Галичини. Ними були освоєні значні площі невживаних земельних угідь, підвищена культура землеробства із запровадженням вирощування конюшини, ріпаку, хмелю. Пересічний німець колоніст в Райхенбаху мав наділ до 25 моргів землі, якої не смів між дітьми ділити. Поселенцям заборонялось продавати і дробити наділені їм для господарювання земельні площі, що забезпечувало колоніям розквіт на тривалий період.
Короткі поля від колонії Райхенбах до дороги,що веде у село Красів
Поля біля Вапнярки
Німці мають чітко означені ниви, починаючи від колонії в напрямку до Львова. Невеликі поля від колонії звуться Erstgewann, Zweigewann, Dringewann, Intgewann. Поле за гостинцем – німецька назва перекручена на українську мову «ландман» (Landewan), «Корс і Корецкван» (Korzgewann). Відтак довгі поля – Langgewann, короткі – Kursgewann, в напрямі до Горбачів і Добрян – Lanisitz і Kalipak. Наші люди по своєму позмінювали: Гершкван, Цвечкван, Трійкван і т.д.
«Наші хлопи мають ледве по кілька моргів землі, деякі ліпші господарі найвище по 10 моргів, котру ділять по мижи дітей. А решта безземельний пролетаріат, що служить за робочу силу для німців. І той пролетаріат знімчений, відданий як раб тілом і душею німцям».
Райхенбах разом з полями за гостинцем Стрийським
Станом на 1808р у Райхенбаху проживало 120 осіб. У присілку Варшава працював ковалем німець Шльосер. У 1928р – Пінкас із Райхенбаха продавав тютюнові вироби.
«Мешкальний дім (на кінець 19 ст), який названо «плебанія», як і всі хати в Красові,це були ліплянки. Поставлено її на 20 літ скоріше, а будівничим був німецький рільник з Райхенбаху, п’янюга Кремер. Від села мав цей будинок п’ять вікон, а з противної сторони був вхід до хати через німецький ганок на двох точених стовпах. У хаті було чотири кімнати, один передпокій від парадного входу, спіжарня, кухня і сіни між кухнею та входом до неї. Кухня була доволі велика, інші убікації були малі».
Мешкальний дім у Райхенбаху
У тваринництві німецької меншини на першому місці було конярство. Почало формуватись, як самостійна галузь ще у 1783р з часу закладання перших колоній. Прибулим у кількості 2056 родин колоністам, влада роздала 428 коней та 2076 волів. Тож головною тягловою силою для господаря колоніста слугував саме віл. З кожним десятиріччям кількість волів зменшувалась і зберігалась тенденція до росту кількості коней. Переписи за 1900 рік засвідчують, що кінь майже повністю витіснив вола.
Великим успіхом німців в цій галузі тваринництва було створення першого в Галичині товариства конярів. Ініціатором його створення став ветеринарний лікар з Дорнфельда Йосиф Шмідт. Він разом із однодумцями колоністами у вересні 1911р заснували «Pferde Zuchtgenossenschfat». Його членами стали й конярі з Райхенбаха.
Заможні родини у міжвоєнному часі годували велику рогату худобу не тільки для власних потреб, але й для продажу на місцевих ринках і на експорт за межі держави. Ріст поголов’я в німецьких колоніях відбувався інтенсивним шляхом, а кількість худоби зростала за рахунок збільшення чисельності господарств у колоніях.
Худобу тримали в добре облаштованих стайнях, в чистоті і порядку. Молодий приріст великої рогатої худоби та овець і кіз німецькі господарі тримали окремо у спеціальних загорожах. Випас худоби, як правило практикувався бідними господарями. Заможні ж господарі вдавалися до стійлової форми догляду за тваринами.
Господарська будівля
З вистояного молока німкені робили сир, збирали сметану, а з неї робили вже масло. Молочну продукцію вивозили на місцеві ринки, або здавали українським кооператорам. У 1932р на виставці-огляді домашніх тварин взяли участь та були відзначені грошовими преміями тварини з Райхенбаха.
Колоністи з Райхенбаха – протестанти. Приватна школа протестантської громади підпорядковувалась релігійній парафії у Дорнфельді. Станом на 1934 р кількість учнів – 27. Вчитель – Ян Бекер.
Проводились щорічні свята «Дня школи». На цьому святі відзначались успіхи учнів за навчальний рік, директор школи звітував перед громадою про виховну роботу, а також розхід грошей громади на потреби школи. Завершувався «День школи» показом вихованцями якоїсь вистави за мотивами твору національної драматургії. 19 червня 1938р. таке свято відбулось у Райхенбаху.
В приміщенні національної школи знаходилась бібліотека. Наслідуючи приклад українців і поляків у відкритті народних домів, німці почали засновувати культурно–освітні установи – «Німецькі Доми». В ході Першої світової війни вони були зруйновані і у повоєнний час тривала їх відбудова та спорудження нових – Райхенбах, (1928).
Ці установи німецької меншини будувались за кошти місцевих колоністів, які вносили окремі пожертви.
Громадський будинок у Райхенбаху
Допоміжною галуззю у господарстві галицьких німців було мисливство, яке зародилося у них наприкінці ХVІІІ ст. За користування мисливськими угіддями товариства платили державний податок, який залежав від величини мисливського господарства. Чисельність мисливців із року в рік зростала через вступ до них нових членів. Мисливське товариство в Райхенбасі зросло з 34 (1928 р.) до 76 членів у 1934 році .
Фрагмент карти мисливських товариств Львівського повіту. Мисливське товариство до якого належить Райхенбах (сірий колір) зареєстроване згідно положення від 3 грудня 1927 року
У Райхенбаху 3 березня 1937 року члени місцевого мисливського товариства обрали до управи Михайла Швенка, Якуба Бека й Філіпа Ґьоттеля. Добра слава належала Михайлу Дауму, Філіпу Дауму, Василю Івасику, Миколі Каута та Францу Кремеру. Голова мисливського товариства Райхенбаха Філіп Даум 15 січня 1930 року поскаржився польській поліції на свого співвітчизника односельця Еміля Штауффера, що той займається незаконним полюванням. У процесі розгляду цієї заяви поліцейські з’ясували, що причиною скарги стала відмова Еміля Штауффера віддати Філіпу Дауму впольованого лиса.
Мисливці у міжвоєнний період
Щоб врятувати громади від стихійного лиха, а зокрема від пожеж, на місцях створювали добровільні пожежні дружини. Одна з перших була заснована у Райхенбаху 1930 року.
З метою зменшення кількості німецьких поселень польська влада приєднувала німецькі колонії до українських сіл та міст. 28 січня 1938р Львівська повітова влада ліквідувала німецьку гміну в Райхенбаху, а саму колонію долучили до села Красів. Це рішення звичайно викликало велике обурення серед німецьких мешканців і вони написали протест до львівського воєводи. Їх підтримав і війт Красова, який у зверненні до воєводи писав, що людяність німецької національності, що проживає в колишній громаді Райхенбах, не бажає приєднуватись до української громади Красів. Побоюючись ненависті з боку німців і їх переходу на бік українців у національних змаганнях проти польського панування, львівська воєводська влада 25 листопада 1938р пішла на поступки німцям Райхенбаха: відновила статус самостійного національного поселення зі своїм самоуправлінням, але назву колонії всеж змінила на свій лад – Воля Красівська.
Івасик Василь – секретар гміни Красів (фото періоду німецької окупації)
В свою чергу німецька меншина досить лояльно ставилась до польської держави і свідченням цього є проведення різних урочистостей з нагоди вшануваня державних свят та діячів польської держави. В жовтні 1928р німцями Райхенбаху було організовано комітет з нагоди святкування 10 річниці відродження польської держави, який очолив Вільгельм Даум.
Національний склад німецьких колоній Львівського повіту.1921 – 1938рр.
Райхенбах
рік
німці
українці
поляки
євреї
разом
1921
135
70
19
7
231
1934
126
86
20
–
232
1938
130
105
22
6
236
В результаті сепаратних домовленостей між керівниками Німеччини і СРСР німецькі поселенці були змушені повернутися на свою історичну батьківщину. Починаючи від 27 грудня 1939р. до лютого 1940 р. із західноукраїнських земель виїхало 20 113 господарств німецьких колоністів, які були направлені у польські етнічні землі (Генерал-губернаторство, реґіон так званого Вартеґау, що навколо Познані), де створювалися воєнізовані німецькі землеробські поселення. Як свідчать документи і спогади самих переселенців, їхнє повернення до історичної батьківщини було добровільним, добре організованим і пройшло без ускладнень.
Герб колонії Райхенбах
Вже взимку в деяких колоніях власність була викуплена радянським урядом, жителям було дозволено взяти з собою добра лише на один віз, кинувши решту напризволяще, і назавжди залишити землю, яка стала вже рідною. Брали з собою в дорогу найнеобхідніші речі, а решту майна залишали українцям.
Мешканці Красова з приємністю згадують ті часи, коли вони компактно та дружно вживались з німецькими родинами. Але на жаль у грудні 1939 року, на «польське Різдво», згідно німецько–радянського договору усі німецькі родини були вислані на територію Німеччини.
Колона німецьких переселенців. Колонію Райхенбах нова влада в лиці радянських визволителів згодом перейменувала на Благоводівка, а частину села Варшава на Смереків. В покинутих будинках більшовики розселили переселенців з території Яворівщини, де за варварським задумом совітів розташувався військовий полігон.
При німецькій адміністрації (1941 – 1944рр), з території Польщі в ці будинки були заселені «славнозвісні» фольксдойчери, котрі мали б допомагати владі у підтриманні порядку.
Зі здобуттям Україною Незалежності, нащадки німецьких колоністів повернулись на землю своїх батьків і спорудили на згадку про німецьке поселення, пам’ятну стеллу з написом: «На згадку про мешканців колишнього німецького села Райхенбах, заснованого в 1785 році. Споруджено з вдячністю їхніми нащадками в 2006 році».
Пам’ятний знак на згадку про колишніх мешканців села Райхенбах
Список голів родин : Якоб Бек, Філіп Бек, Йоган Бізанц, Вільгельм Брейтмеєр, Юліуш Брейтмеєр, Йоган Даум, Міхаель Даум, Філіп Даум, Йоган Ендерс, Йоган Ганс, Філіп Гуттель, Ернст Георг, Рейнхольд Хок, Йозеф Крамер, Міхаель Крамер, Вільгельм Кралер, Франц Манц, Юліуш Маєр,Якоб Мюлєр, Даніель Нестхеймер, Рудольф Ніклас, Карл Пікаус, Йоган Шайфермахер, Вільгельм Шльосер, Йоган Швеітзер, Вільгельм Швеітзер,Міхаель Швенк, Еміль Штауфер, Йоган Вохт
З 4 по 26 березня 2017 року, у виставкових залах історичного комплексу НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова,42), у рамках року Японії в Україні посольство Японії в Україні та Національний художній музей України презентують виставку японської гравюри укійо-е “Світ кабукі” – одного з виняткових явищ світового мистецтва, яке вплинуло на формування не тільки культури Японії, але й на історію всієї світової культури.
На виставці експонується близько 100 робіт найвпливовішої школи японської графіки ХІХ століття – школи Утаґава. Її представники відомі творами у жанрі якуся-е – зображень акторів театру кабукі. Актори користувались надзвичайною популярністю серед городян, що сприяло розвитку художнього напряму.
Експозиція виставки “Японська гравюра укійо-е “Світ кабукі”
У жанрі якуся-е працювали видатні майстри, котрі лишили після себе шедеври світового значення. Японська театральна гравюра стала самоцінним мистецтвом. Гравюри укійо-е справили значний вплив на європейське мистецтво, виникає окреме явище – японізм. Передача кольору, композиція позначились на творчості французьких імпресіоністів, Вінсента Ван Гога, Клода Моне. Наприкінці ХІХ століття гравюри укійо-е стали всесвітньо популярними, їх колекціонували Дега, Уістлер, Золя та ін. Японська гравюра стає синонімом вишуканості та гарного смаку.
На виставці найширше представлені роботи Утаґави Кунійосі (1798-1861), останнього великого майстра укійо-е та одного з найталановитіших авторів образів акторів театру кабукі. Серед його учнів – Утаґава Куніясу (1794–1832), роботи якого є дуже рідкісними, та Утаґава Йосіїку (1833–1904), який відомий не лише як майстер укійо-е, а і як карикатурист у перших газетах після реставрації Мейдзі. Утаґава Кунісада, знаний як Тойокуні III (1786-1865) – найвідоміший, найбільш плідний та фінансово успішний художник школи Утаґава. Яскраві декоративні гравюри представлені поруч з роботами його учнів Утаґави Куніакі, Утаґави Куніакі II, Утаґави Садафусі.
Експозиція виставки “Японська гравюра укійо-е “Світ кабукі”
Мистецька мова й образи укійо-е складалися під значним впливом естетики театру кабукі. На гравюрах ми бачимо не живих реальних людей, а театральні амплуа актора, його перевтілення. Обличчя схожі на маски, пози й жести умовні. Як і на театральній сцені, простір у гравюрі різко обмежений і розмежований, а усі фігури і предмети на другому плані схожі на театральну площинну декорацію. Гравюра утворює єдиний візерунок з фігур людей і барвистих тканин, каліграфічних написів і прикрас інтер’єру, завдяки чому створюється враження рівнозначності і важливості кожного елементу. Візерунок робить гравюру укійо-е схожою на розкішну тканину з витонченою вишивкою – таку ж, як одяг персонажів театру кабукі.
Експозиція виставки “Японська гравюра укійо-е “Світ кабукі”
У рамках виставки запланована програма майстер-класів та лекцій у співпраці з Кафедрою сходознавства ім. проф. Ярослава Дашкевича Львівського національного університету ім. І. Франка та Японським клубом NIHONBU:
10 березня, 15:00
Кураторська екскурсія. Юлія Зиновіїва – культуролог, учений секретар Національного художнього музею України, куратор виставки “Світ кабукі”. За вартістю вхідного квитка.
11 березня, 11:00 та 14:00
Кураторська екскурсія.Юлія Зиновіїва – культуролог, учений секретар Національного художнього музею України, куратор виставки “Світ кабукі”. За вартістю вхідного квитка.
12 березня, 15:00
Лекція “Японська гравюра” (виникнення мистецтва гравюри в Японії, канони та найвідоміші майстри). Лектор – Анастасія Ворончихіна, культуролог, аспірант ЛНУ ім. І.Франка, співзасновник японського клубу NIHONBU. Вартість – 25 грн.
14 березня, 16:00
Майстер-клас з оріґамі для дорослих та дітей. Вартість – 30 грн.
18 березня, 15:00
Лекція “Японська чайна церемонія”. Лектор – Забуранна Ореста Володимирівна. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри сходознавства ЛНУ ім. І.Франка. Вартість: 25 грн.
25 березня, 15:00
Лекція “Традиційні театри Японії” Лектор – Горошкевич Олена Георгіївна. Старший викладач кафедри сходознавства ЛНУ ім. І.Франка. Вартість: 25 грн.
26 березня, 15:00
Майстер-клас з каліграфії для дітей. Вартість – 50 грн.
Виставка триватиме “Японська гравюра укійо-е “Світ кабукі” експонуватиметься у виставкових залах історичного комплексу НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова,42) з 4 до 26 березня 2017 року. Оглянути експозицію можна з 10:00 до 18:00 щодня окрім понеділка та вівторка.
Найціннішим скарбом янівської святині є чудотворний образ Матері Божої Янівської. Причина незвичайності цього місця криється у силі і таємниці образу, без якого цей костел був би лише звичайним парафіяльним храмом.
Головний фасад костелу Пресвятої Трійці в Івано-Франковому (колишній Янів), фото Ірини Хлян, 2017 рік
Протягом віків митці зображували Пресвяту Діву Марію у різний спосіб, намагаючись через символи, жести чи кольори розповісти про привілеї, якими обдарувала Її Пресвята Трійця. Сформувалися т.з. іконографічні типи – тобто способи пластичного представлення віри.
Костел Пресвятої Трійці в Івано-Франковому (колишній Янів), початок ХХ століття, фото rkc.in.ua
Образ Матері Божої Янівської, прототипом якого є образ (Спасіння римського народу (Salus Populi Romani) з базиліки Матері Божої Більшої в Римі, намальований у І пол. XVII с., невідомим автором. Римське походження образу підтверджує стиль іконопису: артистична краса образу і духовна глибина облич Марії і Дитяти.
Чудотворний образ Матері Божої Янівської
Марія, будучи центральною постаттю образу, представлена фронтально до глядача. Її права рука піднята до висоти грудей, вказує на Ісуса, який є «Дорогою, Правдою і Життям», а лівою рукою тримає Дитятко Ісус. Марія одягнена у червону сукню, а темно-синій плащ із золотою ламівкою покриває Її голову. На правому плечі видніється золота зірка. Важливу роль у представлені постатей відіграє світлотінь. Обличчя Марії неначе освітлене з лівої верхньої сторони, що підкреслює Її маєстатичність і достойність. Проникливий і водночас лагідний погляд Марії сокрушує серця грішників, підіймає пригноблених, зцілює хворих душею і тілом, зміцнює слабких, додає мужності у боротьбі за Царство Небесне.
Дитятко Ісус повернене обличчям до Матері. Погляд, наповнений смутком і задумою, спрямований в сторону. Праву руку Ісус тримає у жесті благословення, а лівою легко торкається долоні Матері. Одягнений у світло-бежеву туніку із золотою ламівкою навколо шиї, та поясом на тілі. Червоний плащ покриває коліна і частково стопи Ісуса.
Голови Пресвятої Матері та Ісуса оточені німбами, витисненими на золотому тлі образу.
Історія чудотворного образу і набожності
У архівних документах збереглися відомості про книгу «Сумарій чудотворного образу Матері Божої Янівської», написаної тогочасним настоятелем парафії у 1681 р. У «Сумарії» описуються обставини віднайдення та жертвування образу янівській святині.
Інтер’єр костелу Пресвятої Трійці в Івано-Франковому (колишній Янів), початок ХХ століття, фото rkc.in.ua
У вересні 1655 р. неподалік м.Городка, Львівської області, відбулася битва військ гетьманів С.Потоцького і Б.Хмельницького. Війська Польської Корони здобули козацький табір, в якому був віднайдений образ Матері Божої з Дитятком, що зберігався в козацькому таборі, як трофей. Польський воїн забрав образ собі, а повернувшись через декілька років у ці краї, подарував кс.Якову Хшенстовському вікарію з Городка, а невдовзі янівському настоятелю. Кс. Яків Хшенстовський, уподобавши і полюбивши образ, подарував його на вічні часи янівському костелу.
У 1664 р. була заведена книга в яку віряни ретельно занотовували свідчення про чуда та ласки, якими їх так щедро обдаровувала Мати Божа Янівська. Першим чудом вважається врятування життя польського воїна на полі битви у 1655 р. Від цього часу образ був вшанований як чудотворний і оточений живим культом вірян. До ніг Янівської Богородиці люди, як подяку і на знак одержаних ласк, складали численні дари, т.з. вота: коштовності, коралі чи просто молитовні зітхання.
Інтер’єр костелу Пресвятої Трійці в Івано-Франковому (колишній Янів), початок ХХ століття, фото rkc.in.ua
Марійна набожність в Янові стала надзвичайно сильною і вже у 1769 р. чудотворний образ був оздоблений позолоченими срібними коронами, сукнями і берлом, подарованими родом Потоцьких.
29 травня 1774 р. одночасно із консекрацією костелу, головний вівтар, в якому містився образ Матері Божої Янівської, був наділений особливими привілеями. Документи вказують, що янівський костел одночасно був марійним санктуарієм: місцем особливої пошани Матері Божої.
У 1945 р. тогочасний настоятель парафії із більшістю парафіян, втікаючи від переслідувань радянської влади, вивіз образ у Проховіци, Польщу.
Чудотворний образ Матері Божої Янівської в вівтарній частині костелу Пресвятої Трійці в Івано-Франковому (колишній Янів), фото Ірини Хлян, 2017 рік
10 серпня 2014 р. архієпископ митрополит львівський Мечислав Мокшицький рекоронував точну копію чудотворного образу Матері Божої Янівської. Тоді ж була наново заведена «Книга молитовних намірів і ласк». Цікавим є факт, що незважаючи на те, що у Проховіцах знаходиться оригінал образу, набожності до Матері Божої Янівської там не має. Тому що Янівська Богородиця обрала собі місце у Янові, а саме у римо-католицькому храмі. Сьогодні перед нею схиляються у молитві люди обтяжені турботами, скорботами, засмучені духовною чи тілесною слабкістю. І вже упродовж чотирьох віків Мати Божа Янівська огортає Материнським плащем своїх вірних дітей.
Легендарного генерал-хорунжого УПА Василя Кука радянські спецслужби вистежували майже 10 років. За невловимість навіть нарекли «Борсуком».
Народився майбутній командир УПА 11 січня 1913 року на станції Красне (нині Буський район Львівської області), у багатодітній селянській родині. Серед восьми дітей (двоє доньок і шестеро хлопців) Василь був другим.
Василь Кук після виходу з ув’язнення (1960). Архів ЦДВР.
У 1923-1932 роках навчався в класичній гімназії товариства «Рідна школа» в Золочеві. Від 1927 року належав до «Пласту», 1929-го став членом Юнацтва ОУН. Після закінчення гімназії навчався на юридичному відділенні Люблінського католицького університету, але навчання не закінчив і з головою поринув у справи українських націоналістів. Перевозив нелегальну літературу, зброю, за що його не раз арештовуває польська поліція. «У 1933 році мене вже другий раз ув’язнено на півроку в Золочівську тюрму за поширення летючок ОУН, – пише в автобіографії. – У вересні звільнили, а в жовтні того ж року поляки знову мене арештували й у 1934 році разом із братом Ілярієм засудили за саботажні протипольські акції на два роки тюрми».
Напередодні німецько-радянської війни Василь Кук організував і очолив бандерівський Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України. У червні 1941-го став на чолі Львівської провідної похідної групи, яка 30 червня організувала у Львові «Народні Збори», на яких проголосили Акт відновлення Української держави. Вирушивши з похідною групою на схід, уже 31 серпня був заарештований німцями у Василькові під Києвом. При транспортуванні до Львова (з Луцька) утік з-під варти. Навесні 1942-го очолює Провід ОУН на Південно-Східних Українських землях. Мав великий авторитет поміж повстанців, тому з 1947 року став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах. 26 серпня 1949 року Кука відзначили найвищою нагородою УПА – Золотим Хрестом Заслуги.
По смерті Романа Шухевича в березні 1950-го, часопис «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» повідомив, що Василь Кук заступив убитого «генерала Чупринку» і став головним командиром УПА. 14 жовтня 1952-го постановою УГВР йому присвоєно військове звання генерал-хорунжий. До арешту у травні 1954 року Василь Кук керував українським повстанським рухом.
Ось так можна висвітлити бойову біографію Василя Кука – якщо коротко. Бо якщо спробувати детальніше, то довелося би списати не одну сотню аркушів. Ми ж зосередимося лише на конспіративних заходах, завдяки яким він роками переховувався від радянських спецслужб, і трохи розповімо про його сімейне життя.
Василь Кук і працівниця референтури пропаганди ОУН Філя Бзова
Василь Кук мав близько сорока псевдонімів, та найвідоміші з них два: в УПА – «Леміш», серед оперативників радянської держбезпеки – «Борсук». Його справа – чотири томи, 1028 сторінок, – досі зберігається у Галузевому архіві СБУ.
«Характерною рисою “Лемеша” була та риса, що він ніколи нікому про себе не говорив, – розповідала про Кука його дружина Уляна Крюченко на допитах у КГБ в липні 1954-го. – Навіть я як дружина не знаю його дитинства, ані юнацьких років. Конспіратор “Леміш” був великий. Я як дружина ніколи не знала, який пост він має в організації, не кажучи про інше».
Генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич
За порушення конспірації він не давав поблажки й самому Романові Шухевичу. Узимку 1945 року, наприклад, відмовився від особистої зустрічі з його зв’язковою Галиною Дидик, а відправив до неї свого зв’язкового. Ще й передав ним своєму командирові листа з докором, що той порушує правила користування лініями зв’язку. Кук не раз дорікав Шухевичеві й за його поїздки в 1948-1949 роках до Одеси на лікування. Уважав, що таким чином той сам іде в руки до чекістів, бо радянські спецслужби зібрали тоді вже достатньо матеріалу про Шухевича, зокрема, й знімки, тож командира УПА міг хтось випадково впізнати. Цим самим він ставив під загрозу не лише своє життя, але й подальшу боротьбу повстанської армії.
«Часто носить простий селянський одяг, так само вдягаються його бойовики, – йшлося в чекістському орієнтуванні на Василя Кука від 2 вересня 1949 року, поширеному серед оперативників (склали цей опис за свідченнями полонених повстанців). – При спілкуванні з населенням і підпільниками “Леміш” та його бойовики поводяться строго конспіративно, кличок і імен один одного не називають, своє минуле конспірують, звідкіля прийшли і куди будуть прямувати ретельно приховують. Говорить спокійно упевненим голосом, не вимовляє літеру “л”, а також страждає на хворобу шлунку, тому постійно носить при собі фляжку з настоянкою полину, а на нарадах керівного складу особистий кухар готує для нього дієтичну кашу».
Галина Дидик
На основі цих орієнтувань провели декілька спецоперацій з метою затримання Василя Кука. Усі – невдалі. «”Барсук” имеет большой опыт подпольной, конспиративной деятельности против существующего социалистического строя, базируясь на преданные контрреволюционные националистические кадры, – після однієї з них виправдовувалися чекісти перед керівництвом. – Он не однократно, находясь в критическом положении, применял методы ухищрения, уходил из под удара органов и войск МГБ. В 1946 году “Барсук”, оказавшись блокированным нашими войсками в одном из населенных пунктов, с целью ослабить бдительность поисковых групп, дал приказ выйти с повинной в этом населенном пункте 30 бандитам с оружием. В момент сдачи бандитов нашими войсками поиск в населенном пункте был временно прекращен, “Барсук”, воспользовавшись этим, скрылся с района операции. В 1947 году “Барсук” во время проведения операции в течении нескольких часов находился под водой в пруду, дыша посредством тростниковой трубки».
Спецоперації з захоплення «Леміша» провалювалися одна за одною, тоді спецслужби вирішили його отруїти. Навесні 1951 року полковник Петро Федун (псевдо «Полтава») через кур’єрів передав Кукові листа, запакованого в тюбик з-під зубної пасти. Його разом із паролями про дату й місце зустрічі перехопили МГБісти. Листа замінили, а тюбик начинили отруйним гірчичним газом. Зустріч між кур’єром Кука й агентом МГБ відбулася у Львові, на Академічній 16 квітня. Обмінялися листами. Кук отримав смертоносного листа, перебуваючи в криївці. Коли почали відкривати тюбик, то йому сильно почали пекти очі. Зорієнтувавшись у чому річ, швидко вискочив із криївки. Урятувався, хоч відтоді став гірше бачити.
На серпень 1951 року в пошуку «Борсука» радянські спецоргани задіяли 42 оперативників, 22 офіцерів і 374 солдатів внутрішніх військ. Безпосереднім розшуком Кука займався 1-й відділ 4-го управління МҐБ УРСР на чолі з Петром Свердловим і його заступником Григорієм Клименком.
Урешті-решт вирахували, що Кук переховується на стику Львівської, Тернопільської та Станіславської областей. «Місце дислокації було обране не випадково, – пише історик Володимир В’ятрович. – По-перше, через сприятливі природні умови (ліси), по-друге, швидкий і постійний перехід між областями створював додаткові труднощі для чекістів, забюрократизовані структури яких діяли в межах конкретних територіальних одиниць».
В Іваницькому лісі на Львівщині викрили криївку, де в 1947-1952 роках епізодично перебував Василь Кук. Отримали інформацію, що може прийти сюди знову. Адже «Леміш», як і більшість повстанських командирів, не сидів в одній криївці, а час від часу змінював їх. Мав їх декілька в різних районах, і про кожну знало дуже обмежене коло людей. Про таку тактику повстанців знали в МГБ. Тож, коли викрили одну з криївок Кука, зробили в ній засідку.
Василь Кук
Операцію мав виконати перевербований зв’язковий Кука «Юрко» з «агентурно-бойовою групою» (АБГ) у складі спецагентів «Карпа» та «Богуна». Їх скерували очікувати приходу командира УПА в бункері. Щоби Кук нічого не запідозрив, криївку спеціально підготували до його приходу. Її розмінували, висушили, побілили всередині, надаючи їй обжитого вигляду, адже необжита схованка викликала підозру у підпільників. За місяць до зустрічі зі зв’язковим туди поселили АБГ.
Надвечір 23 травня 1954 року, нічого не підозрюючи, до цієї криївки з Рогатинського району прийшов Василь Кук зі своєю дружиною Уляною та двома охоронцями. Серед агентів, що їх зустріли, командир одного знав особисто, тому нічого не запідозрив. Уже згодом Кук розповідав, що його дещо насторожило тремтіння рук одного з бойовиків і те що інший хлопець, який їх зустрів, зайшов до криївки, не знявши чобіт. Також здивувало, що в бункері було досить доброї їжі та радянських книжок.
Щойно генерал-хорунжий із дружиною заснули, завербовані бойовики їх обеззброїли та зв’язали.
– Скільки вам заплатили? – запитав Кук, збагнувши, що сталося.
Від себе запропонував їм 20 тисяч карбованців і золото – щоби розв’язали їх і відпустили. Агенти викликали оперативну групу. Прибув і старший групи майор Григорій Клименко.
– Ну, ось нарешті ми й зустрілися, Василю Степановичу! – привітався чемно з Куком.
– Довго ж вам довелося за мною ганятися, – відповів той.
Полонених обшукали й дозволили привести себе в порядок. Уляна попросила в агентів светр, бо змерзла. Відчувши настороженість, зрозуміла а чому річ:
– Якщо ви боїтеся, що прийму отруту, то вона в піджаку.
Арештованих відвезли машиною до Львова, звідти літаком доставили до Києва.
Зв’язкові Василя Кука
Тут треба відхилитися від послідовності та розповісти про сімейне життя Василя Кука й Уляни Крюченко (псевдо «Оксана»). Познайомилися вони на початку радянсько-німецької війни, на Дніпропетровщині. Василь туди прибув із похідними групами ОУН, а Уляна з тих країв родом. Стосунки ж у них зав’язалися, коли перетнулися вдруге – 1944 року на Волині. Уляна там опинилася, коли перед наступом радянських військ мусила покинути Дніпропетровськ. Обвінчалися. «Стаючи його дружиною, я не знала ні його прізвища, ні імені», – свідчила Уляна Крюченко. Після одруження Кук домігся, щоби вона вийшла з підпілля й осіла на легальному становищі.
На допитах у липні 1954 року Крюченко дала доволі красномовну характеристику своєму чоловікові: «”Лемеша” я пізнала як людину сильної волі, енергійну, витривалу і великої конспірації, також як людину простого нраву. Шумного товариства не любить, воно його обтяжує. Але дружню розмову з окремими людьми любив провадити. Шику не любить, але акуратність – його питома риса. З грошима був завжди ощадний і вчив ощадності підлеглих. До своїх підлеглих ставився з високою вимогливістю, але по-товариському. Любив правдомовність. Якщо заважить, що хтось йому збреше, він ніколи більше до нього не має повного довір’я і відчуває нехіть».
Був у подружжя складний період у стосунках. Василь Кук, як характеризували його підпільники, окрім того, що мав непересічний талант конспіратора, мав також слабкість до жінок. Наприкінці 1944 року – на початку 1945-го він мав роман з керівницею Бережанського окружного проводу Галиною Скаськів. Дружина Кука знала про чоловікову коханку, через що між жінками виникло суперництво. Коли Служба безпеки (СБ) ОУН запідозрила Скасків у зраді, вона прохала Кука взяти розслідування під свій контроль. Намагалася через Уляну передати йому записку, але, за свідченнями близьких до Скасків підпільників, Уляна спалила папірець. Після завершення розслідування, проведеного СБ (провину не довели), дівчина переїхала з Бережанщини до Львова.
Родину вдалося вберегти, а вже 1946 року Уляна народила чоловікові сина, якого нарекли Юрком. 3 липня 1949-го на хуторі біля села Тростянець Золочівського району емгебісти затримали Уляну з дитиною. Вимагали, щоби вмовила чоловіка до співпраці, взамін обіцяли помилування. У селянській хаті, де вона жила, влаштували засідку. Але 4 серпня Уляна зуміла втекти й добратися до чоловіка, хоч і без сина. Його помістили до дитячого будинку в Маріуполі як Юрія Чоботаря, нібито уродженця міста Сталіно (нинішнього Донецька). Зі своїми батьками він зустрівся щойно у 14-річному віці. Як згадував згодом сам Юрій, для нього це був шок, адже до того він не підозрював, що в нього є батьки.
Василь Кук з дружиною та сином
Але повернімося у 1954 рік. Полонення головного командира УПА тримали в суворій таємниці. З тодішнього керівництва УРСР про це знали лише троє: перший секретар ЦК Компартії України, секретар ЦК КПУ з пропаганди та генеральний прокурор УРСР. У в’язниці КГБ, що діяла на вулиці Короленка, 33 (біля Софійського собору в Києві), Кук за документами проходив під кодом «в’язень 300», його дружина – «88».
«Розстріляти його було надто простим і оперативно невиправданим рішенням, – пише у спогадах “Велике полювання. Розгром збройного підпілля в Західній Україні” ветеран КГБ Григорій Санніков. – Такого рівня лідера ОУН, який потрапив до рук чекістів живим, у держбезпеки ще не було. А раптом “Леміш”, переконавшись у безвиході зі свого становища, дасть згоду і допоможе в широкому пропагандистському плані? Ефект був би грандіозний: сам “Леміш” закликає до співпраці з радянською владою непокірних українців. Закордонні центри ОУН відразу практично припинили би своє існування… Мертвий він перетвориться на мученика віри та ідеї».
8 грудня 1954 року тодішній голова КГБ СРСР Іван Сєров поставив підпис під документом, що мав назву «Міркування використання арештованого Кука Василя в інтересах Радянської держави». Головного командира УПА мали використати «з метою морально-політичного розгрому націоналістичних центрів за кордоном і розкладання оунівських елементів усередині країни, щоби компрометувати керівників закордонних центрів ОУН та їхні зв’язки з іноземними розвідками, загострити ворожнечу між ними та для демонстрації повної ліквідації підпілля». Планували також за допомогою Кука налагодити контакти з Закордонним проводом Української головної визвольної ради, щоби впроваджувати туди свою агентуру та перехоплювати канали зв’язку з підпіллям, що ще діяло в Україні.
Його гра з КГБ тривала кілька років. Кук домігся звільнення з арешту для себе й родини й указом Президії Верховної Ради СРСР 14 липня 1960 року разом із дружиною був звільнений із в’язниці. Ціна була така: 19 вересня він прочитав по радіо відкритого листа до керівників ОУН і «до всіх українців, що живуть за кордоном». Закінчувався він так: «Друзі! Не зв’язуйтесь ні з якою діяльністю проти нашого народу, не дозволяйте себе далі обманювати і використовувати в чужих для вас самих і вашого народу інтересах. Всю свою діяльність на еміграції спрямовуйте на те, щоб не закривати собі шлях на батьківщину! Зі щирим привітом і повагою, Bасиль Кук». Звернення опублікували в газеті «Вісті з України», яку видавали в Києві для української діаспори.
Подружжю надали двокімнатну квартиру на Дарниці в Києві. Видали 1000 крб. для обзаведення господарством, а також виділили охорону «в цілях недопущення можливості проведення зі сторони націоналістичних елементів провокаційних дій». Перебували під наглядом КГБ. Від 1961 року Василь Кук працював старшим науковим співробітником у відділах каталогізації та давніх актів Центрального державного історичного архіву в Києва. Така робота не була для нього проблемною, адже досконально володів англійською, давньогрецькою, польською, німецькою, старослов’янською мовами та латиною.
1964 року Кук закінчив історико-філософський факультет Київського держуніверситету ім. Шевченка. Склав кандидатські іспити, готував дисертацію, але за вказівкою ЦК КПУ до захисту його не допустили. Між іншим, подібна ситуація згодом сталася з його сином Юрієм, який закінчив факультет кібернетики КДУ, 1974-го – аспірантуру, але захистити дисертацію йому не давали через минуле батька. Щойно 1990 року Юрій здобув ступінь кандидата фізико-математичних наук і до 2010-го працював в Інституті кібернетики НАН Україну. Нині на пенсії.
У 1969-1972 рр. Василь Кук працював старшим науковим співробітником відділу історіографії та джерелознавства Інституту історії АН УРСР. У цей час написав низку статей до «Української Радянської Енциклопедії». Отримав пропозицію написати історію ОУН в потрібному для радянської влади трактуванні, але відмовився, через що 17 жовтня 1972 року був звільнений з роботи з забороною в подальшому працювати в школах і наукових установах. Наприкінці 1972-го з великим трудом влаштовався на роботу рядовим працівником у відділ постачання «Укрпобутреклами», де працював до виходу на пенсію 8 травня 1986 року.
Про залучення Кука до оперативних ігор із закордонними центрами ОУН, що їх вели радянські спецслужби, голова КГБ УРСР Віталій Федорчук писав у доповідній записці Володимиру Щербицькому в листопаді 1974-го (тоді «органи» зафіксували, що Василь Кук контактує з дисидентами): «Хоча він і дав згоду на участь у них, але під усякими приводами відразу ж став уникати виконання своїх обіцянок». Тому «проведення оперативних ігор із використанням Кука незабаром було припинене». Федорчук нарікав також, що Кук «від виконання завдань КГБ ухилявся, ніяких матеріалів, що заслуговували на оперативну увагу, не надавав… У процесі спостереження за Куком зафіксовано низку фактів, які дають підстави вважати, що він міг використати звільнення від кримінальної відповідальності і наступне перебування на волі для продовження антирадянської діяльності та вчинення інших злочинів… В останні роки зв’язок із Куком як агентом припинено, але з оперативних міркувань йому про це не повідомлялося».
Василь Кук
Якось, уже після проголошення незалежності України, Василя Кука запитали про те його звернення: «Навіть 1954 року ми могли б, у разі бажання, поповнити наші сили молоддю, відданою нам, – відповів він. – Проте на той час ми намагалися уже не залучати їх у підпілля, наражаючи на загрозу смерті, страти, а залишали молодь на легальному становищі, щоби вони працювали на майбутнє України. Цей лист був моїм зверненням до тих керівних діячів ОУН за кордоном, котрі вже погано уявляли реальне становище в тогочасній Україні. Це нові непотрібні жертви, бо підпільна робота вже вичерпала себе. Продовжувати підпільну боротьбу в тих умовах було недоцільно. І я про це щиро говорив».
У роки незалежності Василь Кук співпрацював із редакцією «Літопису УПА». Також, був головою наукового відділу Всеукраїнського братства ОУН і УПА. Написав декілька книг і спогадів. У 2002 році відмовився від звання Героя України. Мотивував це тим, що не може носити це звання, доки на державному рівні його побратими не визнані учасниками бойових дій і боротьби за незалежність України.
Помер 9 вересня 2007 року о 8-й ранку. Похований у рідному селищі – як заповів. Церемонія прощання відбулася в соборі Святого Юра у Львові. Проститись із Куком прийшло понад 100 тисяч людей (Україна знала лише один такий велелюдний похорон – митрополита Андрея в листопаді 1944-го).
Вже сьогодні, 1 березня 2017 року, в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові (проспект Свободи, 20) о 16.00 відбудеться відкриття виставки творів Андре ван дер Вендена під назвою “Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди”.
Пропонований увазі глядача виставковий проект «Картини без кордонів. Україна – Польща – Нідерланди» презентує роботи Андре ван дер Вендена, присвячені польському місту-курорту Щавно-Здруй. Художник від 15-літнього віку відвідує це місто, надихаючись його зимовими краєвидами.
Андре ван дер Венден. Фото http://lvivexpres.com
Сніг та паморозь, у розмаїтті відтінків білого, надихнули художника на створення незвичних пейзажів, таких, що вражають своєю точністю та прецизійністю й переконливо відтворюють світлу атмосферу засніженого курортного містечка Щавна-Здруй. Художник малює образи, які створюють ефект об’єктивного, майже фотографічного передання реальності, але… отримують інтерпретацію з позицій людини, вихованої і сформованої в культурі нідерландській чи, точніше, фламандській. У його роботах відчутні відгуки шедеврів Брейгеля та образи улюбленого краєвиду Яна Вермера – панорами міста Делфт. У пейзажах невеликого міста відчувається подих майстрів нідерландської школи живопису, хоча Андре ван дер Венден не звертається до їхньої творчості свідомо.
“Проспект Свободи 1938” Андре ван дер Венден. Фото http://lvivexpres.com
Якщо порівнювати образи художника із творчістю Валеріуса де Саделера – співця краєвидів Фландрії кінця ХІХ – початку ХХ століть, – помітимо схожий настрій, особливо в композиціях «Ставок без лебедів», чи «Самотнє дерево». Автор конструює образ на зразок японських дереворитів – лінією та асиметричною композицією, або монохромними відтінками білого, чорного, сірого.
“Король Данило” Андре ван дер Венден. Фото http://lvivexpres.com
Його образи рефлексійні, сповнені тепла, захоплюють міською архітектурою та видами природи, що її оточує. З допомогою скупих засобів, малюючи акриловими фарбами й послуговуючись у праці аерографом, митець досягає усієї повноти художньо-образного вислову.
Національний музей у Львові (пр. Свободи, 20)
Андре ван дер Венден народився 30 вересня 1945 року у портовому місті Ден Гельден (Королівство Нідерланди). З 1966 до 1968 навчався в Політехніці Гааги й здобув фах проектанта-механіка. Протягом 1968-69 років продовжив студії в гаазькій Академії мистецтв, а через рік перейшов до Академії промислового дизайну й завершив навчання у 1973 році. Ще здобуваючи фахову освіту, став співробітником фірми “Philips” (Ейндговен): з 1969 до 1995 –– як технічний ілюстратор, а з 1992 до 1995 – незалежний проектант. Андре виконував технічні ілюстрації, комікси, а також працював у жанрі пейзажа (у техніці акрилу, із використанням аерографа). Авторитетом та вчителем в малярстві та рисунку для Андре був його брат – Ян ван дер Венден. Перша персональна виставка художника була влаштована у Галереї мистецтв Бюро художніх виставок у Валбжиху (Республіка Польща).
17 лютого цього року минуло125 літ від дня народження видатного діяча Української Греко-Католицької Церкви, Патріарха Йосифа Сліпого (1892–1984). Під його проводом УГКЦ пережила найтяжчі роки переслідувань і зберегла свою структуру та ідентичність в Україні та в країнах розселення українців.
Народився він у селі Заздрість на Теребовлянщині в родині сільських господавів. «Мій батько Іван походив із заможної родини. Назвисько його властиво було Коберницький і так загально звали його в парохії, а Сліпим мали прозвати котрогось прадіда задля його високого росту і великих, навислих над очима, брів, хоч інші виводять рід від осліпленого поляками в Теребовлі мазепинця, що оселився зі синами на Заздрості». Село Заздрість було розташоване на врожайних землях, господарі були тут заможними, що спонукало довколишніх мешканців їм заздрити – так пояснює назву рідного села Йосиф Коберницький-Сліпий у своїх «Споминах», створених у 1963–1964 рр., після звільнення з більшовицької неволі. Ці спогади, диктовані переважно з пам’яті, стали безцінним джерелом відомостей з історії УГКЦ та життя самого Патріарха.
Йосиф Сліпий – Кардинал і Патріарх
Його батько був у селі поважною людиною (протягом близько 20 років його обирали війтом), він намагався дати Йосипові добру освіту. Початкові класи народної школи малий хлопець закінчив у рідному селі. Продовжував освіту у містечку Вишнівчику над Стрипою. «Чому мене привезли на дальшу науку до Вишнівчика? Найперше тому, що там була повна чотириклясова школа, в якій вчили в третій і четвертій клясі по-німецьки, і вона була відома з того згляду на Поділлю. Другою причиною було те, що моя рідна сестра Розалія мешкала у Вишнівчику, недалеко церкви і школи».
Великий вплив на виховання Йосифа мали священики та діячі національного життя: «Парохом Струсова, до якого належало кілька дочерних церков, між ними і Заздрість, був о. Теодор Цегельський. Він був людиною дуже церковною, інтеліґентною, тактовною і національно свідомою. Разом з о. Світеньким в Ладичині належав до найкращих проповідників на Поділлю. Крім того, був він проповідником народнього життя».
У 1903 році Йосиф Сліпий закінчив у Вишнівчику «четверту народню клясу австрійського типу з найвищими нотами на свідоцтв», і «поїхав з батьком фірою до Тернополя, щоби зложити вступний іспит до гімназії». В тодішній гімназії ім. Франца Йосифа І «з руською мовою викладовою» провчився він 8 років і здав матуру 1911 року.
Будинок у Тернополі, де містилася «Руська бурса імени Степана Качали»
Мешкав молодий Йосиф у «Руській бурсі імени Качали», а потім на «приватних стаціях». Вчився пильно. Серед його професорів були доктор філософії та теології о. Микола Конрад (1876–1941), географ Григорій Величко, викладач німецької мови й історії о. Йосиф Застирець, грецької та німецької мов Григорій Тимощук («Він знав добре німецьку мову, бо походив десь з Чернівець»), філолог і психолог Яким Ярема.
Життя без батьків у вирі модерного міста створювало для молоді чимало спокус: «Коли так кинути оком на життя української гімназії в Тернополі, то треба сказати, що від’ємним чинником, який впливав на молодь, була, в першу чергу, антиреліґійна пропаґанда: соціялізм і дарвінізм, які були тоді в моді, як вершок поступу і культури. Рівно ж і неморальність ширилася між учнями, бо спочатку не було жодного нагляду учительського збору над приміщеннями і помешканнями учнів. На жаль, здібніші і рухливіші одиниці давалися пірватися тій течії. Хоч усю молодь захоплював український патріотизм, то дивне диво, що польські ліберальні круги і польська атеїстична дарвіністична література находила до них легкий доступ. Усе ж таки було і між молоддю багато реліґійних учнів. Атеїзм ширився передусім у вищих клясах, а дещо в третій і четвертій, коли зачинає у юнака розвиватися розум. Тоді, очевидно, катехит мусить оперувати розумними арґументами і прикладами з літератури, а також прикладами глибоко реліґійних мужів науки. Коли прийшов до гімназії о. д-р Конрад, то він любив диспутувати з учнями і видав був брошуру про сотворення світу, збиваючи поверховні арґументи Франка і інших. Що я, слава Богу, не дався пірвати тій стихії, то можу завдячувати лише великій реліґійності, винесеній з батьківського дому».
Пам’ятник Й.Сліпому в Тернополі
Після матури (1911) Йосиф Сліпий вступив до Львівської греко-католицької духовної семінарії, відвідував в університеті лекції Михайла Грушевського та Кирила Студинського. За намовою Андрея Шептицького наступого року продовжив студії в Католицькому університеті в Інсбруку, де його застав вибух Світової війни. Там 1915 року почав приготування до докторської дисертації.
У 1917 році повернувся з російської неволі Митрополит Андрей, який надав Йосифу священиче освячення. Перше Богослуження провів Й.Сліпий у рідному селі Заздрість під опікою пароха Теодора Цегельського.
Йосиф Сліпий
Тим часом, як згадував Й.Сліпий, «цісар Карло обіцяв заснувати Український університет для українців, а його основу мали творити існуючі вже катедри на утраквістичному Львівському університеті. На інші катедри мали чимскорше приготовляти габілітаційні праці доценти. Таке предложення зробив і мені митрополит Андрей. Я радо його прийняв, одначе вагався, чи писати габілітацію з філософії, чи з догматики. Єпископ Боцян предкладав мені префектуру в Духовній семінарії, одначе я чимскорше вибрався до Мюнхена і там думав писати габілітацію».
Але в листопаді 1918 року Австрійська монархія припинила своє існування, цісар Карл І відрікся від престолу, а в Галичині розпочалася війна між поляками та українцями. У ті роки Й.Сліпий займався у Римі науковими та мистецькими студіями. У 1920 році з окупованої поляками Галичини прибув до Риму Андрей Шептицький, який потім виїхав до Америки.
Влітку 1922 року Й.Сліпий повернувся до Львова з двома габілітаціями на Інсбруцькім і Григоріянськім університетах і хотів викладати в Духовній семінарії, на базі якої мав би постати теологічний факультет українського університету у Львові. Поки що тут діяв Український таємний університет, що проіснував до 1925 року. Натомість отець-ректор Тит Галущинський запропонував Й.Сліпому посаду капелана при лікарні для божевільних на Кульпаркові.
У 1923 році повернувся з Америки Митрополит Андрей і залучив Йосифа Сліпого до наукової та викладацької роботи. Молодий науковець став видавати часописи «Богословія» та «Праці Богословського наукового товариства».
Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайній ліворуч – Йосиф Сліпий
До І Світової війни семінаристи вивчали богословські науки на теологічному факультеті Львівського університету ім. Цісаря Франца І. Польська влада ліквідувала 8 університетських кафедр, на яких студіювали майбутні греко-католицькі священики.
За таких обставин 1920 року при семінарії відкрили богословський виділ, на якому викладали колишні професори університету. У 1926 році митрополит Андрій Шептицький покликав комісію у складі о. д-ра Йосифа Сліпого, о. проф. Тита Мишковського та історика Миколи Чубатого для перебудови цього виділу в Богословську академію.
23 лютого 1929 року митрополит Андрій проголосив фундаційну грамоту цього навчального закладу; 6 жовтня того року почалися заняття в Греко-католицькій богословській академії. Як згадував М.Чубатий, «ректор о. Сліпий подбав про стягнення якнайбільше поважних наукових сил не тільки з-поміж духовних, але також і світських. Побіч богословських предметів викладалися в Академії такі світські предмети: Історія Мистецтва (проф. Залозецький), археологія (д-р Пастернак), антропологія (д-р Раковський), філологія (д-р Чехович), основи права (д-р Надраґа)».
В академії створили два факультети – богословський та філософський. Митрополит Андрей планував перетворити Богословську академію в Український католицький університет, на якому були би ще факультети права та медицини. Останній факультет мав бути створений на базі Народної лічниці при вул. Скарги (тепер Озаркевича). Для матеріального забезпечення академії митрополит Андрій передав їй маєток у Якторові. Для оздоровлення та відпочинку академіків і семінаристів створено відпочинкову оселю на Майорівці під Львовом.
«Богословська Академія зачинала свою працю з трьома дійсними професорами і кількома катехитами, а проздовж десяти років на обох виділах – філософічним і теологічнім, крім ВПреосв. Митрополита викладали 8 звичайних професорів, 6 надзвичайних, 6 доцентів і 18 заступників професорів, разом 39 сил. Крім викладів і провадження 10 семінарів, Богословська Академія видала 21 том праць… Слухачів майже зі всіх наших єпархій було на обох семестрах… 3653, а закінчили студії 535», – підсумовував доробок академії у 1929–1938 рр. з нагоди її 50-річчя Петро Сениця.
Наведемо ще фрагмент листа Андрія Шептицького до ректора Йосифа Сліпого, написаний 9 жовтня 1938 р.: «Від десяти літ, серед незвичайно важких обставин, Богословська Академія, ця одинока вища українська школа, сповнює одно з найважніших завдань громадянства, себто держить високо прапор науки і знання і передає цей прапор многочисленним верствам української молоді, якій всі обставини утруднюють, а то й роблять неможливим приступ до осередків научної праці – університетів».
Йосип Сліпий на фоні каплиці з пам’ятником Андрею Шептицького. Фото 1932-35 рр.
У міжвоєнний період у будівлях семінарії й академії між вул. Коперника та Сикстуською (Дорошенка) проведено реконструкцію. Влаштовано каплицю, розписану фресками Петра Холодного. Над оформленням деяких залів працювали відомі митці: Павло Ковжун, Ярослава Музика, Святослав Гординський. Створено музей, яким керував дослідник сакрального мистецтва Михайло Драган. Скульптор Андрій Коверко створив пам’ятник Митрополитові Андрею. Усе це було знищене за радянської влади.
За зачиненою брамою головного входу цього навчального корпусу, з боку вул. Коперника, щасливо пережили більшовицькі часи чотири барельєфи 1930-х рр. з рослинним орнаментом. Над трьома з них є літери-ініціали «А.Ш.», «Й.С.» та «О.М.» Перший, без сумніву, встановлений на честь митрополита Андрія Шептицького; другий присвячений патріархові Йосипу Сліпому, ректору Богословської академії; третій, напевне, вирізьблений для вшанування Олександра Малиновського (1889–1957), який менше відомий широкому загалу. О.Малиновський був до 1939 року віце-ректором семінарії, у 1940–1946 рр. – апостольським адміністратором Греко-Католицької Церкви на Лемківщині. Опісля за допомогою УПА перебрався на Захід, де з 1950 року був генеральним вікарієм УГКЦ у Великій Британії.
Більшовицька влада закрила 1939 року Богословську академію та духовну семінарію. У 1941-му діяльність семінарії відновлено, а остаточно її закрили у 1944-му.
Пам’ятний знак на вшанування Йосифа Сліпого у Львові
На стіні будинку колишньої семінарії й академії з боку вул. Коперника 1997 року встановлено бронзовий пам’ятний знак на вшанування Патріарха УГКЦ, ректора Богословської академії Йосифа Сліпого (скульптор Ю.Савко, архітектор Р.Кичма).
Після приходу більшовицьких військ у Західну Україну в умовах переслідування УГКЦ митрополит Андрей висвятив на єпископа свого наступника – ректора Львівської духовної семінарії Йосипа Сліпого та призначив екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території СРСР: Миколу Чарнецького – для Волині та Полісся, Климентія Шептицького – для Росії та Сибіру. А 22 грудня 1939 року Папа Пій ХІІ іменував о. д-ра Йосифа Сліпого титулярним архиєпископом Серри та коад’ютором – наслідником Митрополита Андрея.
Гітлерівські та більшовицькі окупанти не відважувалися вчиняти якісь кроки для ліквідації УГКЦ, поки був ще живий Андрей Шептицький. Але Митрополит помер у середу 1 листопада 1944 року.
Через кілька місяців, 11-12 квітня 1945 р. більшовицький режим заарештував усіх ієрархів УГКЦ в Україні: наступника Андрія Шептицького митрополита Йосифа Сліпого (1892–1984, перебував у таборах до 1963 року), єпископа-помічника Никиту Будку (1877–1949, помер у таборі в Караганді), єпископа Волині Миколу Чарнецького (1884–1959, після сибірських таборів повернувся до Львова), станиславівського єпископа Григорія Хомишина (1867–1947, помер у в’язниці в Києві).
Йосип Сліпий на момент арешту, 1945 рік
19 вересня польський комуністичний режим ув’язнив Перемиського єпископа Йосафата Коциловського (1876–1947, помер у в’язниці в Києві) та його єпископа-помічника Григорія Лакоту (1833–1950, помер у с. Абезь біля Воркути). А псевдособор 8-10 березня 1946 р. “ліквідував” Греко-Католицьку Церкву в Україні, яка змогла вийти з підпілля щойно у 1989 році.
На другий день після арешту Й.Сліпого завезли до Києва. «По кількох днях, коли я вже був вимучений допитами до краю, мене привели до кількох полковників і зачали тероризувати, давали до підпису, щоби я відрікся Папи, а за те дадуть мені Київську митрополію… Але я рішучо відмовився», – згадував Митрополит.
Енкаведистам не вдалося зламати і спокусити Й.Сліпого високими посадами, відтак вони намагалися скомпроментувати його усілякими вигадками: «Мені закидали головно, що я старався годити націоналістів, що правив Службу Божу для дивізії “Галичина” в заступстві покійного Митрополита. В дійсності причиною мого ув’язнення було те, що я католицький митрополит, і тому домагалися від мене відступства та пропонували Київську митрополію. На ділі вони не могли мені нічого закинути і казали, що я сиджу за покійного митрополита Андрея, “бо він помер — і ми не можемо його карати”. Вони навіть розпускали клевети, що я неправний син митрополита Андрея, що я з лиця дуже подібний на нього, хоч то неправда, і таке інше. Це свідчить, що їх злобі не було дна».
Йосип Сліпий на каторзі . Фото з сайту http://www.gulag-museum.org.ua/
Врешті-решт Й.Сліпого засудили влітку 1946 року на 8 років таборів. Спочатку він відбував покарання у таборі в Маріїнську (Красноярський край), через рік його відправили до Печори й Інти (Комі АРСР).
11 квітня 1953 року минуло 8 років від часу арешту, але Митрополита Йосифа не звільняли. А в червні того ж року завезли його до Москви. Там він мав перемовини з генералами з відомства Л.Берії, який був зацікавлений у налагодження стосунків з Ватиканом. «Річ ясна, що з того всього я бачив, що ґенерал брав справу серйозно і не думав про якусь там розвідку, бо пізніше вони викручувалися тим, що мене тоді анґажували до розвідки. З тої замітки ґенерала, як також і з предложення, щоби представити до освободження з ляґрів більшу кількість людей, прихильних собі і потрібних до дальшої праці, та старання про нав’язання зв’язків з Папою, я зрозумів, що обіцяне привернення свободи нашій Церкві — це наглядний доказ, що він не думав про якусь шпіонажу, але про ширшу державну акцію, як пізніше закидали Берії, що вони дійсно приготовляли якісь зміни чи державний переворот», – оцінював ці заходи Й.Сліпий. Та невдовзі, дізнавшись про арешт Берії, Митрополит зрозумів, «що справа свободи нашої Церкви програна».
Урядовці, що прийшли на заміну Л.Берії, знову почали «намовляти, переконувати і прохати», щоби Й. Сліпий «виступив проти Папи». За це йому обіцяли «друге місце по Патріярху й інші блага». Але митрополити відмовився і його відіслали до «дому інвалідів на Сибіру».
Йосиф Сліпий на засланні у Сибіру
Його завезли до селища Маклакового (тепер місто Лєсосибірськ) у Красноярському краї на лівому березі ріки Єнісєй. Попри несприятливі обставини заслання Й.Сліпиий займався науковою роботою, написав протягом 1953–1957 років 4 томи «Історії Вселенської Церкви на Україні», починаючи від Св. Андрея Первозданого до Замойського Синоду 1720 року. «Було сто разів безпечніше в тюрмі, як в тому, так званому, домі інвалідів. Були такі бандити-інваліди, які мандрували з одного дому до другого, обкрадали мирних людей і переносилися дальше до іншого дому інвалідів, шукаючи нових жертв. І завжди, лягаючи і встаючи, не був я певний свого життя. При тому всьому я працював над історією. Під час проходів зібрав я всі тамошні рослини і засушив та переслав до Львова. Рівно ж післав випхані птиці і сибірські звірята, кількадесять штук, і вони, мабуть, в музею Наукового товариства ім. Шевченка», – писав він про цей час.
Навесні 1957 року Й.Сліпого знову заарештували. Його привезли до Києва, де засудили на сім років. «У Києві я просидів в тюрмі майже рік. Після того мене відправили на Камчатку. Щоб доїхати там, етап тривав приблизно три місяці. І коли я приїхав, то вже була зима. Коли переїжджав через Сибір американський віце-президент Річард Ніксон зі своїм почотом, то мене тримали приблизно місяць у Новосибірську, бо не відсилали до ляґрів жодного заквагона, щоби американці не бачили і мали добре вражіння. На тих пересилках в часі етапу я нераз голодував і прямо гинув… У 1959 році, десь в місяці травні, почали приготовляти новий етап, бо поширювались чутки, що американські літаки викрадають політичних в’язнів», – згадував він. З Камчатки Й.Сліпого перевезли до Дубровлагу в Мордовії.
У 1961 році його ще возили до Києва на зустріч з урядовцями. Але вмовити Митрополита зректися Папи не вдалося і його знову відправили до мордовських таборів. «Вам не ходить про те, щоби зорієнтуватися в справжніх умовинах і дійсному стані Греко-Католицької Церкви, перевірити свою дотеперішню акцію і тактику супроти неї, підійти критично до наслідків чи, як деякі хочуть, осягів, але, як то вульгарно висловлюються, приперти мене, зловити на якомусь експромті, спровадити до абсурду, показати, на якому то я лихому путі і який то я “враг народу” – словом, пробувати останню ставку, а часом і побавитись, як кітка з мишею перед смертію», – писав Й.Сліпий у «Меморіялі до міністра внутрішніх справ УРСР».
Йосиф Сліпий у Римі
Наприкінці 1962 року «парадним автом, в товаристві начальника ляґпункта, я приїхав до центрального ляґпункта. Там зібрався ввесь штаб, приїхав і міністер Мордовської АРСР з Саранська. В їх прияві прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від кари».
На вимогу чільних політичних діячів Європи та Америки, уряд СРСР змушений був відпустити Йосифа Сліпого на Захід. За нього заступився і перший католик, який став президентом США – Джон Кеннеді. 9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим.
Хоча сам Митрополит волів залишитися в Україні: «Пустили мене як бандита! Я сам добровільно не хотів їхати, щоб покинути своє стадо, мовляв для рятування власної шкіри. Коли почув про виїзд зі Совєтського Союзу, то через цілу ніч не спав. Та врешті мусив пристати на виразний наказ з Риму».
Але залишалося ще понад два десятиріччя життя задля Церкви, задля України. Зокрема Патріарх Йосиф реалізував плани митрополита Андрія і заснував у Римі за допомогою Папи Павла VI Український католицький університет Св. Климента Папи (1994 року у Львові відновлено діяльність Богословської академії, перетвореної 2002 року на Український католицький університет).
Похід-прощання з Патріархом. Львів, 1992
У 1992 році до Львова повернулися тлінні останки Патріарха Йосифа, які знайшли останнє пристановище у крипті собору Св. Юра. А 2014 року вийшли друком «Спомини», які відкрили нам не лише обставини життєвого шляху Й.Сліпого, але й багато невідомих сторінок життя Церкви та діяльності її єрархів.
«Я глибоко переконаний, що найбільшим лихом під кожним церковним оглядом була розбіжність між нашим єпископатом, брак координації і підпорядкування, та й не було нікого, хто стукнув би кулаком у стіл і запровадив лад», – ці слова Йосифа Сліпого актуальні й у наші дні, і не лише для церковного, але й для національного та державного життя.
Простір між стандартизованістю форм і дикою оригінальністю неймовірно великий. Куди притулити той чи інший літературний продукт, вирішувати читачам. Десь там, в цьому просторі, знаходиться і текст цієї статті. Десь там, в цьому просторі, знаходиться також передмова до львівського видання поетичної збірки Юрія Горліса-Горського, для якого Львів став мало не другим домом. Його, головно за одним з творів, знає якщо не вся Україна, то її половина точно. Але чи знає його Львів, як і львівські сторінки його біографії?
“Тюремні поезії” Юрія Горліса-Горського. Фото Є. Гулюка
У 1937 році у Львові, в видавництві Юрія Лісовського, вийшла невеличка поетична збірочка з гнітючою назвою “Тюремні поезії”. Вже перші сторінки брошурки сум і печаль від назви розвіюють і доводять, що автор цієї збірочки мав непогане почуття гумору і за власну читацьку аудиторію був налаштований воювати різною зброєю. Пропонуємо фрагмент передмови до львівського видання “Тюремних поезій” Юрія Горліса-Горського (наступний текст не рекомендується для перегляду особам, яким не виповнилось 16 років, вагітним та прибічникам “правильної” літератури):
Зі збірки “Тюремні поезії”. Фото Є. Гулюка
“Якось у большевицькій вязниці – перечитував я різні старі видання і дуже мені сподобалася передмова до якоїсь книжки, здається, Шарля де-Костера. Автор пригадує в ній, що колись в Атенах жив якийсь фільозоф. Не сидів він без штанів у бочці і не шукав він удень з ліхтарем за людиною, але…бігав по вулицях і ловив собак. Як удалось йому піймати якогось…”Рябка” – він вставляв йому кудись там…рурочку і починав його надувати. Пес, звичайно…скавулів, ну а публіка в старій Греції – була також “цікава”, як і тепер. Збирався кружок. Як “Рябко” – чи як там греки називали – приймав нарешті форму бальона – мудрець поплескував його по здутому животі й урочисто звертався до юрби: – “Чи ви, панове, думаєте – що легка річ отак надути пса?!”. Згадуючи це, автор книжки питається у передмові читачів: – “А щож ви собі, панове, думаєте – що легка річ – написати книжку?”. Мені, грішному, згадуючи їх обох – хочеться запитати: – чи Ви, панове, думаєте – що так легко стати поетом?”.
Юрій Горліс-Горський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Десь таким чином прокладав свою поетичну стезю Юрій Горліс-Горський, видаючи свої “Тюремні поезії”. До збірки увійшли такі тексти, як “Журавлі”, (“Сміюсь на сонця поцілунки, / киваю радісно квіткам; / кажу їм – теж блідим, невільним – / що кращі тут вони – як “там”), “Полтавське поле” (“Тут з шведом Мазепа зєднався / для бою з московським царем, / у будучність краю вглядався / під років і дум тягарем”), “Весна на волі” (“Юрба – південно-гомінка … / На обрії – Кавказу пляма…/ Чому така мені чужа / ця вулиця – весною п’яна?!”) і ін.
“Журавлі” з “Тюремних поезій”. Фото Є. Гулюка
Також саме у Львові Юрій Горліс-Горський, учасник антирадянської боротьби бійців Холодного Яку та безпосередньо помічник отамана Василя Чучупаки, видавав і інші свої твори, у тому числі його найвідоміший текст – “Холодний Яр”. Після потрапляння до лазарету, він не міг далі вести боротьбу військово, тому робив це іншими методами. Навесні 1921 року Юрій Горліс-Горський і прибув до Львова. Він був представником підпілля і від них мав зустрітись з генерал-хорунжим Юрієм Тютюнником. На зустрічі обговорювали ситуацію на фронтах та плани подальших дій.
Останнє перевидання “Холодного Яру” (2014). Фото з http://photo-lviv.in.ua
Трішки згодом, через десять років, Львів був один з міст, де Горліс-Горський чи не найчастіше друкувався. У 30-х роках ХХ століття він знову прибуває до міста і розгортає тут активну літературну діяльність. У жовтні 1932 року в видавництві “Літопис Червоної Калини” він друкує статтю “Холодний Яр”, а з наступного року запускає журнальну публікацію твору “Холодний Яр” (на той час під назвою “Рік в Холодному Яру”). У львівській газеті “Наш клич” було видано кілька автобіографічних оповідей автора. Впродовж 1935 року вийшли друком спогади автора та його книжечка “У ворожому таборі”. Як можна бачити, наведена на початку цієї статті збірочка “Тюремні поезії”, швидше було правилом, аніж винятком. У Львові Юрій Горліс-Горський друкувався досить часто. Виїхав з міста у зв’язку з активізацією ситуації довкола Карпатської України.
Церква Св. Георгія у Львові, 2016 р.
Третя хвиля контактів Юрія Горліса-Горського зі Львовом припадає вже на 40-ві роки ХХ століття. Цього разу це не було аж так інтенсивно і не мало стосунку до літературної діяльності. 26 листопада 1943 року Юрій Горліс-Горський та Галина Талащук вінчались у львівському храмі Святого Георгія. По тому вони залишили місто і виїхали до Західної Європи.
Юрій Горліс-Горський (ліворуч). Фото з http://gazeta.ua
Що сьогодні залишається Львову на згадку про цього письменника та активного діяча національно-патріотичного руху, окрім власне його творів? В Личаківському районі міста є одна вуличка. Вона не надто велика і була закладена в складі с. Кривчиці. Називалась спочатку Залізничною, від 1962 року Тепловозною, а 1993 року отримала ім’я Юрія Горліса-Горського.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Горліс-Горський Ю. Тюремні поезії. – Львів: Видавництво Ю. Лісовського, 1937. – С. 3 – 6, С. 7, С. 22, С. 32.
В березні 2017 року у постійній експозиції «Українське мистецтво ХХ ст.» Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (Палац Дуніковських на вул. Драгоманова, 42) розпочинається цикл зустрічей з Ярославом Кравченком “Мистецтво українського авангарду: від Неовізантизму до Бойчукізму”.
Палац Дуніковських на Драгоманова, 42
У четвер, 2 березня 2017 року, о 18.00 усіх охочих запрошують на першу лекцію “Біля джерел європейського авангарду. Група “Renovation Bizantine”.
Кравченко Ярослав Охрімович – випускник Київського державного художнього інституту (нині НАОМА), факультету історії та теорії мистецтва. Доктор філософії з мистецтвознавства. Кандидат мистецтвознавства і архітектури. Доцент кафедри історії і теорії мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Заслужений діяч мистецтв України . Професор. Член СХ України.
Кравченко Ярослав Охрімович
За тридцять років педагогічної праці пройшов шлях від викладача до професора кафедри ІТМ ЛНАМ. В останні десятиліття активно зосередився на проблемах мистецтва ХХ століття, зокрема на дослідженні одного із найцікавіших, але несправедливо зацькованих явищ „розстріляного Відродження” – Школи Михайла Бойчука у контексті монументального та станкового малярства України. Автор серії телепередач про творчість львівських художників (1980-1994) та організатор і куратор міжнародних і всеукраїнських мистецьких акцій та виставок (1980-2004).
“Мистецтво українського авангарду: від Неовізантизму до Бойчукізму”
Автор монографій – „Школа Михайла Бойчука. Охрім Кравченко. Художник і час” (Львів-Київ. – 2005); „Михайло Бойчук. Альбом-каталог збережених творів” (Львів-Київ. – 2010); «Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен» (К. – 2010). Остання була відзначена на 17 Форумі книговидавців у Львові Почесною грамотою (2010). Монографія “Українське образотворче мистецтво: імена, життєписи, твори (ХІ – ХХІ)» (Харків. – 2012), видана у співавторстві, відзначена Почесною грамотою Форуму книговидавців у Львові (2012). Альбом-монографія «Наполеон Орда і Україна» (К. – 2014) відзначена Почесним дипломом міжнародної книжкової ярмарки «Зелена хвиля» в Одесі (2015).
Читає курси лекцій з історії українського та світового мистецтва та архітектури, концептуальні проблеми сучасного мистецтва.
Одним з найяскравіших джерел, яке дозволяє нам поглянути на уже зниклий старий Львів є фотографія. Діяльність львівських фотографів наприкінці ХІХ століття залишила для нас яскраві та неповторні образи міста. Фотографія зафіксувала ті миті минулого, які уже не повернути, тому кожна з них по-своєму унікальна. Пропонуємо вам поглянути на образи старого Львова у роботах одного з львівських фотомитців – Кароля Блейма.
Високий замок. 1893
Курган Люблінської унії. Фото 1893 року. Замкова гора у Львові перетворилась на своєрідне місце прогулянок багатьох львів’ян після 1845 року, коли було збудовано ресторан та влаштовано декоративний грот з криницею та левами. У жовтні 1851 року Високий замок відвідав імператор Франц Йосиф, після чого гора отримала назву на його честь. Планування парку розпочалось у 1864 році з ініціативи головного садівника міста Карла Бауера. У 1869 році, з ініціативи Ф. Смольки розпочалося спорудження кургану на честь Люблінської унії, внаслідок чого, рештки замку зазнали руйнації, і було насипано курган, який львів’яни можуть побачити і в наші дні, і який більше знаний як оглядовий майданчик. У 1893 році, Блейм зафіксував курган ще у відносно “свіжому” вигляді.
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році
Пелчинський став і Цитадель у 1893 році. Став був розташований на сучасній вулиці Вітовського . З 1820 року, його почали використовувати як військовий басейн та школу плавання. Над ставом височіла Цитадель – комплекс фортифікацій споруджених у середині ХІХ століття.
Казарми Фердінанда
Казарми Фердінанда. Споруда на сучасній вулиці Городоцькій, 40. У 1841-1845 рр. споруджені як будинок для казарм артилерії імені імператора Фердінанда. Від квітня 1845 р. тут розміщували піхотні частини.
Ріг вулиць Листопадового Чину і площі Св. Юра
Ріг вулиць Листопадового Чину і площі Св. Юра. На фото зафіксовано будинок видатного львівського живописця Яна Стики, який був споруджений за проектом архітектора Юліана Захаревича у 1889 році. Крім житлової функції, будинок виконував також роль майстерні. Можливо, саме тут тривала робота над частинами знаменитої Рацлавицької панорами. Поряд з віллою Стики розташовані збудовані у 1890 році будинки на сучасній площі Св. Юра.
Початок сучасної вул. Личаківської
Початок сучасної вул. Личаківської. Ліворуч розташована незвична для ока сучасного львів’янина, не збережена споруда пожежної команди, споруджена у 1884 році і зруйнована близько 1930 року (зараз на її місці реконструйовані у радянський час укріплення монастиря бернардинів). Праворуч споруджена у 1805 році так звана кам’яниця Піллерів.
Склад паркетів
Склад паркетів. Невелике промислове підприємство на сучасній вулиці Жовківській. Представництво лісопилки графині Кароліни Маєр у Кам’янці Струміловій (сучасна Кам’янка Бузька), яке займалося виготовленням дерев’яного паркету.
Панянський став
Панянський став. Фото близько 1893 року. Рідкісне фото Панянського ставу, який був розташований між сучасними вулицями Вітовського та Зарицьких. Був одним з улюблених місць відпочинку львів’ян. Тут знаходилась купальня та човни, а взимку можна було покататись на ковзанах.
Домініканська гімназія
Домініканська гімназія. Німецька гімназія була утворена у 1818 році, вона містилась в кам’яниці на сучасній вулиці Підвальній. Сьогодні це львівська школа №8, яка відома як своїм високим рівнем викладання німецької мови так і тим, що тут вчилося чимало визначних львів’ян, зокрема видатний письменник-фантаст Станіслав Лем.
Вілла Адамських
Львівська вілла кінця ХІХ століття. Одна зі споруд на вулиці Листопадового Чину. На сьогодні, ця споруда, яка була відома як вілла Адамських – не існує.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Котлобулатова І. Львів на фотографії –2. 1860-2011. – Львів: Центр Європи, 2011.
У цьому приміщенні зараз займаються студенти кафедри фізичної культури Національного Університету «Львівська політехніка», хоча його було збудовано як Палац мистецтв ще у 1894 році на верхній терасі Стрийського парку.
Майже рік тому ми уже розповідали про історію і сьогодення цього розкішного Палацу мистецтв на сторінках нашого видання. А сьогодні, завдяки знаному львівському колекціонеру Юрію Завербному, ми пропонуємо вашій увазі 10 розкішних поштівок з зображенням цього Палацу мистецтв, кожна з яких може розповісти свою унікальну і неповторну історію.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1906 року. З колекції Юрія Завербного.
Палац мистецтв було побудовано у 1894 році на верхній терасі Стрийського парку. Хоча, якщо бути більш точним, то верхньої тераси парку як такої ще не існувало.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1907 року. З колекції Юрія Завербного.
Тоді парк збігався з сьогоднішньою нижньою терасою, а от на місті верхньої було облаштовано алеї Крайової виставки, яка відкрилася у зазначеному році.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1910 року. З колекції Юрія Завербного.
Будівля палацу зведена у стилі неоренесансу. Над її спорудженням працювали такі знані архітектори як Григорій Пежанський та Міхал Лужецький, а безпосереднім керівником проекту був Франциск Сковрон.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1910 року. З колекції Юрія Завербного.
Алегоричні антропоморфні скульптури в нішах на головному фасаді, що символізували собою Мистецтво і Скульптуру, були витвором Антона Попеля.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1911 року. З колекції Юрія Завербного.
Рідний брат Антона Тадеуш Попель займався художнім оформленням будівлі. Скульптури на аттику були створені Юліаном Марковським.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1931 року. З колекції Юрія Завербного.
На час Крайової виставки 1894 року в 15 залах палацу мистецтв експонувалося одразу три виставки: «Давні пам’ятки», «Ретроперспектива польського мистецтва (1764-1886)» та «Сучасне мистецтво (1887-1894)».
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1932 року. З колекції Юрія Завербного.
На відміну від більшості інших палаців та павільйонів Крайової виставки, палац мистецтв продовжував діяти і по її закінченні.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1933 року. З колекції Юрія Завербного.
Аж до початку Першої світової війни тут відбувались регулярні мистецькі виставки проведенням яких займалось Товариство друзів мистецтва.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1934 року. З колекції Юрія Завербного.
В міжвоєнний період на колишній площі Крайової виставки з 1922 року діяв ярмарок Східні Торги, тому палац мистецтв стали використовувати для потреб ярмарку, і лише влітку його орендували митці для проведення своїх виставок.
Вигляд палацу мистецтв з головної алеї, поштівка 1935 року. З колекції Юрія Завербного.
На спорткомплекс Львівської політехніки палац мистецтв було перетворено у 1950-1952 рр. Замість виставки творів мистецтва в будівлі розмістили басейн та зали для різних видів спорту. Таке призначення ця унікальна будівля зберігає і до сьогодні.
Для тих, хто полюбляє вивчати історію не за підручниками, а через спогади, присмачені цікавими літературними формами, колоритними описами, нещодавно вийшла книга „Галицькі оповідки Діда Тео“. В ній майже ціла епоха — ХХ століття, зображена через долі людей, їхні переживаннями та життєві перипетії.
Книга „Галицькі оповідки Діда Тео”
23 лютого в „Дзизі“ онук письменника-аматора Теодора Лозинського Олег Лозинський (зібрав безцінний дідів спадок і подбав, щоб він зацікавив видавців), презентував книгу „Галицькі оповідки Діда Тео“, яка побачила світ наприкінці минулого року у львівському видавництві „Апріорі“. Зібрання творів Теодора Лозинського перемогло в конкурсі на підтримку україномовного видання Львівської облдержадміністрації серед трьохсот інших претендентів.
— Знав Теодора Лозинського зі свого дитинства. Ми мешкали по сусідству. В той складний час між дідом Теодором і моїм батьком — Мироном Яцівим були довірливі стосунки. Він любив залишати татові зшитки зошитів зі своїми оповідками, які називав романами, і батько їх перечитував. Дід Теодор був сконцентрований у глибоких душевних смислах; належав до мрійників — був цікавий і неординарний. Прагнув до великої літератури, недарма називав свої зшитки — романами, — поділився спогадами про сусіда своїх батьків мистецтвознавець Роман Яців.
Презентація книги “Галицькі оповідки діда Тео”, 23 лютого 2017 року.
Культуролог та літературознавець Ростислав Чопик, який надихав і підтримував Олега Лозинського у виданні книги, проаналізував „Галицькі оповідки Діда Тео“ з літературної точки зору, наголосивши, що якби Теодор Лозинський здобув відповідну освіту, то міг стати на рівні найліпших класиків української літератури:
— З творчістю Теодора Лозинського я познайомився ще кілька років тому через його твори про заслання в Сибір. Завдяки своїй безпосередності він зумів передати пережите там навіть краще, ніж філософи чи інтелігенти, які були там. Його оповідання про 1920-ті роки — це дійсно новели: є концентрація, динаміка, розвиток. Він зумів досягти золотої середини — безпосередні переживання і естетичне відчуття. Особливо сильні враження від творів, де описане повсякдення.
Презентація книги “Галицькі оповідки діда Тео”, 23 лютого 2017 року.
Одна з перших читачок, упорядниця книги Ольга Чопик наполягла на тому, щоб ілюструвати видання творами лемківського художника-примітивіста з міста Криниці Никифора Дровняка. Бо, як наголосила: Теодор Лозинський — це Никифор Дровняк у літературі. Науковиця також зазначила, що цінність таких мемуарів у тому, що вони допомагають скласти повну уяву про тогочасні події.
Олег Лозинський, онук Теодора Лозинського
Значення детальних описів пережитого оцінив також історик, викладач Національного університету „Львівська політехніка“ Іван Хома:
— Це небуденна річ, тому книгу повинні читати всі, хто хоче знати історію свого краю. Теодор Лозинський описував, як жили люди в різних політичних системах, які були взаємини. Там є чимало цікавих спогадів про різні фрагменти життя Львова. Ця книга цінна не лише з літературної сторони, а також, як історичне джерело, яке висвітлює ціле ХХ століття: міжвоєнний період, Другу світову війну, заслання українців, становлення незалежності України через призмужиття Теодора Лозинського.
„Галицькі оповідки Діда Тео“ — це лише частина оповідок Теодора Лозинського. Ще чималий літературний спадок очікує „виходу в люди“.
Теодор Лозинський
Довідка:
Теодор Лозинський народився 5 березня 1911 року в селі Тучапи (тепер Городоцький район, Львівської області). В рідному селі був співзасновником каси ощадності, членом товариства „Просвіта“, співав у хорі. Після смерті батька наймитував по сусідніх селах, працював візником у Львові. Під час нацистської окупації був інтендантом — займався забезпеченням міста провіантом. За це радянська влада заслала його в Сибір (у Кемеровську), звідки через два роки втік з ув’язнення. Помер 3 березня 2003 року у Львові. Називав себе „поетиста“. Писати новели почав у 23 роки. Твори ховав у шухляді, частину замурував.
На цьому тижні, а саме 24 та 26 лютого 2017 року, у Національному театрі імені Марії Заньковецької (вулиця Лесі Українки, 1) відбулась довгоочікувана і аншлагова прем’єра вистави «Труффальдіно з Бергамо».
Ідучи на виставу, сюжет якої відомий за дуже сильною художньою стрічкою з зірковими акторами, не чекаєш бозна-чого і готуєшся порівнювати дві роботи та відшуковувати акторські і режисерські повтори та штампи. І дуже важко в цій ситуації режисеру створити неповторний цілісний образ, щоб передати своє бачення п’єси.
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Тим не менше творчій команді на чолі з режисером-постановником Богданом Ревкевичем це вдалося. Цікаві режисерські рішення та знахідки, несподівані акторські роботи, фантастична сценографія змушує забути про все, що ти знав і бачив раніше та зануритись в неповторне дійство, яке відбувається в тебе перед очима.
Цілісність сприйняття вистави «Труффальдіно із Бергамо», її живий гумор та гротескна іронія образів і персонажів тримає увагу глядача впродовж усього дійства, змушує переживати всі емоції разом з акторами.
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
А в купі зі сміливим поєднанням традиційних театральних елементів та сучасних технологій ця вистава виходить в перші ряди найцікавіших постановок заньківчан за останні роки.
Театр імені Марії Заньковецької звертався до твору італійського драматурга Карло Гольдоні «Слуга двох панів», написаного у 1749 році у жанрі комедії дель-арте, в період десятилітнього перебування у Запоріжжі. Тоді, у 1933-му, роль Труффальдіно виконував корифей театру, один із його засновників Борис Романицький.
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Труффальдіно родом із Бергамо заплутає й без того непрості життєві перипетії двох закоханих пар – Беатріче та Флоріндо, Кларіче та Сільвіо. Прислуговуючи одразу двом панам він вивертається з пасток у які на кожному кроці потрапляє, знайшовши чарівну дівчину і для себе. Усе з легкістю, гумором, пританцьовуючи та співаючи, змушуючи повірити, що життя й справді гра, гра благородна, красива, з щасливим фіналом.
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Отже, вистава «Труффальдіно із Бергамо» – це цюзикл на дві дії, композитор Олександр Колкер. Лібрето Володимира Воробйова, Кіма Рижова за мотивами п’єси «Слуга двом панам»
Режисер-постановник — Богдан Ревкевич
Художник-постановник — Віолетта Макар
Аранжування — Богдан Сегін
Диригент — Богдан Мочурад
Хореограф — Олена Балаян
Хормейстер — Т. Когут, Оксана Явдошин
Асистент художника-постановника — Орест Гелитович
Постановка боїв — Олександр Дідик
Помічники режисера — Михайло Рудко, Костянтин Шелест
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Дійові особи та виконавці
Труффальдіно – Василь Коржук заслужений артист України, Назарій Московець заслужений артист України Беатріче Распоні – Галина Далявська, Олександра Люта заслужена артистка України, Мирослава Солук Флоріндо Аретузі – Олександр Норчук заслужений артист України, Андрій Сніцарчук заслужений артист України Змеральдіна, служниця у Панталоне – Наталія Боймук, Марія Шумейко Панталоне деї Бізоньйозі – Петро Бенюк народний артист України, Степан Глова народний артист України Кларіче, його дочка – Наталія Поліщук-Московець, Мар’яна Фехтель Ломбарді, доктор усіх наук – Орест Гарда заслужений артист України, Юрій Чеков заслужений діяч мистецтв України Сільвіо, його син – Андрій Войтюк, Юрій Волинський, Роман Гавриш Брігелла – Роман Біль, Ярослав Мука народний артист України Капітан – Віталій Гончаренко, Олег Сікиринський Солдати Капітана – Сергій Гоменюк, Віталій Гончаренко, Богдан Ревкевич, Олег Сікиринський Слуга – Роман Мартин, Олесь Федорченко, Орест Ягиш Бек-вокал – Галина Далявська, Марта Кулай, Олександра Люта заслужена артистка України, Валентина Бондар-Мацялко заслужена артистка України, Юлія Михайлюк-Коржук, Мирослава Солук, Надія Шепетюк Розпорядниця готелю – Христина Гриценко, Марта Кулай, Наталія Лісова Лицедії, служниці готелю – Наталія Боймук, Христина Гриценко, Христина Гузиль, Анастасія Дєлайчук, Інна Калинюк, Марта Кулай, Адріана Курилець, Наталія Лісова, Анна Матійченко, Світлана Мелеш, Юлія Михайлюк-Коржук, Наталія Поліщук-Московець, Мирослава Солук, Мар’яна Фехтель, Марія Шумейко Лицедії, слуги готелю – Андрій Войтюк, Юрій Волинський, Роман Гавриш, Сергій Гоменюк, Василь Коржук заслужений артист України, Роман Мартин, Назарій Московець заслужений артист України, Олесь Федорченко, Орест Ягиш
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
Сцена з вистави «Труффальдіно із Бергамо»
До слова, квитки на цю виставу необхідно придбати заздалегідь, бо в касах театру на найближчі покази вільних місць уже немає.
Про важливість залишатися самим собою, зберігати вірність і пам’ять про своє коріння, вчитися і розвивати традиції своєї родини, як шлях до успіху говорили 23 лютого у Національному університеті „Львівська політехніка“ в рамках зустрічі з радником із питань UNESCO та OECP у представництві „Валлонія-Брюссель“ при Посольстві Бельгії у ПарижіЗеноном Ковалем.
Зустріч із сином відомого борця за незалежну Україну, члена ОУН, політичного в’язня Омеляна Коваля організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівської політехніки (очолює Ірина Ключковаська).
Гість чимало уваги в своєму виступі приділив саме значенню батьківського виховання, яке сформувало його, як особистість і відданого українця.
Зустріч із дипломатом із Бельгії Зеноном Ковалем у Львівській політехніці. Фото zik.ua
— Пригадую, як я зі сестрою ще малими дітьми починали вдома щось говорити французькою мовою. Тато коли це почув, то наголосив нам: поза домом можете говорити будь-якою мовою, а тут, вдома, — лише своєю (українською). Це був перший урок виховання від батьків, який посприяв доброму знанню української мови, — наголосив Зенон Коваль.
Українську освіту продовжив і при суботній школі та в „Спілці української молоді“.
— Ми щоліта їхали на вишкольні табори, там теж була культура, виховання. Такі вишколи відбувалися також у Франції, Німеччині, Англії. Тож після нашого таборування в Бельгії, батьки нас відсилали ще в інші країн. І це сприяло розвиткові та посиленню знань рідної мови, бо між собою ми могли спілкуватися хіба універсальною для всіх вихідців із України — українською мовою, — поділився спогадами гість.
Зустріч із дипломатом із Бельгії Зеноном Ковалем у Львівській політехніці. Фото zik.ua
У юначому віці для Зенона Коваля серйозним рішенням стало бажання знайти спосіб поєднати дві тенденції — бельгійську та українську так, щоб можна було прислужитися Україні.
— Я бачив, як багато серед моїх знайомих вихідців із України старалися асимілюватися, думаючи, що так вдасться легше зробити собі кар’єру. Та сталося все навпаки, бо хто не знає себе, відкидає своє коріння, того інші не поважають, — наголосив Зенон Коваль. — Обираючи свій майбутній фах я передовсім думав, чим буду корисний для України. І зрозумівши, що зможу відстоювати інтереси своєї Батьківщини на арені зовнішньої політики, обрав фах юриста, а згодом почав працювати у Міністерстві міжнародних зв’язків франкомовної частини Бельгії.
Чимало цікавого поважний гість розповів і про становлення української громади в Бельгії. Після трьох хвиль політичної міграції — після Першої світової війни, у 1947 році (тоді до цієї країни мігрувало особливо багато українців — понад 10 тисяч осіб) та наприкінці 50-х — на початку 60-х років минулого століття — почали створювати нові організації, щоб підтримати мігрантів та допомогти їм не втратити власної ідентичності. В той час виникла „Спілка української молоді“, „Організація українських жінок Бельгії“, „Українське освітньо-наукове товариство“, ряд спільнот при церквах.
Зустріч із дипломатом із Бельгії Зеноном Ковалем у Львівській політехніці. Фото zik.ua
— Це була політична еміграція, тобто свідома. Майже всі були ровесниками — 20-30-річні українці, які передовсім дбали, щоб допомогти Україні, бо мали намір повернутися на Батьківщину. Зовсім іншою була економічна міграційна хвиля на початку 1990-х років, після здобуття незалежності. Головна ціль тих мігрантів — допомогти своїм рідним в Україні, заробити гроші. Багато серед них є нелегалів, тому вони не входили в громадські організації, — проаналізував гість.
Надав Зенон Коваль і цікавий майстер-клас-клас високопрофесійного дипломата, поділившись спогадами про свою діяльність в царині міжнародних відносин.
Зустріч із дипломатом із Бельгії Зеноном Ковалем у Львівській політехніці. Фото zik.ua
Перші свої кроки в цій галузі він робив у відділі преси, де розповідав про політику Євросоюзу. Наступним місцем праці стала юридична служба Міністерства праці Євросоюзу (пропрацював 4 роки), де здобув навики адміністративної роботи, а дипломатичної роботи вчився в Міністерстві міжнародних зв’язків. На початку 1990-х років, коли приїхав перший посол України в Бельгії Володимир Василенко, Зенон Коваль як радник допомагав йому відстоювати позицію та інтереси України. Згодом працював керівником дипломатичних представництв у Празі, Ханої, Тунісі та Варшаві. Після анексії Криму та початку війни на Донбасі пан Зенон працював у координаційній групі комітету з євроінтеграції МЗС ЄС. Намагався достовірно та оперативно інформувати про події в Україні.
— Колись я тримав дуже цінні дипломатичні поради: будь завжди собою, не пробуй грати, бо якщо люди відчують, що ти не є собою, то перестануть довіряти. А в дипломатичній місії довіра — головне. А друге, — ніколи не обманюй, бо рано чи пізно правда стане відомою. Треба говорити правду, але не обов’язково завжди усю правду — треба знати кому і що сказати, — додав наостанок дипломат.
Показати світові одну з найтрагічніших сторінок нищення української нації так, щоб зацікавити навіть тих, хто не знає нашої історії, а, можливо й про існування України, як окремої держави, українців, як окремого народу. Привернути увагу західного світу до України та, відкривши невідомі сторінки нашої історії, сформувати ґрунт для цілісного розуміння контексту сучасних подій в Україні. Таку ціль постави перед собою продюсер стрічки “Гіркі жнива” відомий канадський підприємець, меценат, громадський діяч українського походження Ігор Ігнатович, який 24 лютого презентував львів’янам фільм.
Кадр зі стрічки “Гіркі жнива”
— Коли я вперше почув про ідею створення цієї стрічки, прочитав сценарій, одразу вирішив підтримати цей проект фінансово, усвідомлюючи його значення у поширенні західному світові правди про Голодомор 1932-33 років. Це надзвичайна трагедія українського народу, про який не знав майже ніхто. „Гіркі жнива“ — мій перший проект у кінематографії. Про Голодомор вже знімали художні та документальні фільми, але з таким розмахом із такими амбіціями — вперше. Стрічку побачать щонайменше в 45 країнах світу, на всіх континентах. Це матиме неабиякий резонанс, зважаючи на політично неспокійну ситуацію сьогодні в Україні. Зворушивши розум і серця глядачів хочемо привернути увагу до України та української історії, вшанувати пам’ять знищених українців. Я переконаний, що без знання трагічної історії України, західний світ не може цілковито зрозуміти контекст сьогоднішніх подій, — наголосив Ігор Ігнатович перед допрем’єрним показом фільму у Львові.
Зустріч із продюсером та меценатом стрічки “Гіркі жнива” Ігорем Ігнатовичем у Львівській політехніці
Сюжет стрічки надзвичайно динамічний. Цікавий фільм майстерною акторською грою — нема відчуття, що ролі українців грають іноземні актори. На тлі основної сюжетної лінії — кохання головних героїв Юрія та Наталки, показані історичні події, українські традиції, національні цінності (передані у фільмі через трепетне ставлення до роду, святинь, людського життя). Важливо й те, що українців у час Голодомору показано не звично, як стражденців, а як борців —через повстання та бунти проти радянської влади, готовність протистояти і боротися за право бути господарями на своїй землі. Через всю стрічку проходить головна ідея, яку батько говорить малому Юркові на початку фільму — „Пам’ятай, ти вільна людина і твою свободу ніхто не відбере“.
Кадр зі стрічки “Гіркі жнива”
В цей день львів’яни мали унікальну нагоду поспілкуватися з особливим гостем не лише, як продюсером фільму, а ще й успішним бізнесменом, який у своїй підприємницькій діяльності робить акцент на соціальній відповідальності, у Львівській політехніці. Зустріч із цим великим українцем організував Міжнародний інститут освіти, культури та зав’язків із діаспорою з ініціативи його очільниці — Ірини Ключковської.
Кадр зі стрічки “Гіркі жнива”
Основний посил цього спілкування — бізнес має бути соціально-відповідальним. І, добившись певного успіху, варто інвестувати в свою державу, як зробив це пан Ігнатович.
https://youtu.be/CzyLKVrvZXY
Досягнувши успіху в сфері фінансів і медичних технологій в Канаді, зокрема, заснувавши ряд успішних інвестиційних фондів та компаній, таких як Acuity Funds, First Generation Capital Inc. та інших, що стали провідними суспільно-відповідальними фірмами Канади, Ігор Ігнатович також реалізував ряд освітніх проектів, зокрема, заснував Ihnatowycz Institute for Leadership при Richard Ivey School of Business, підтримав створення Центру УКУ та ін. Це відповідальність не тільки перед країною свого проживання, а відповідальність перед країною своїх батьків.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
