20 вересня, у середу, у Львові відбудеться масштабна акція солідарності із бранцями Кремля – “Хода солідарності. Волю заручникам Кремля!”
Приводом для проведення заходу став брутальний арешт російськими спецслужбами та викрадення із території Білорусі 19-річного Павла Гриб. Львівські студенти вирішили продемонструвати солідарність зі своїм однолітком, а також висловити протест проти численних порушень прав людини, до яких вдається ФСБ щодо незаконно утримуваних громадян України в РФ та окупованому Криму, та практики заручництва, яку активно використовує Російська Федерація від 2014 року.
20 вересня студенти різних львівських вишів пройдуть ходою від Площі Ринок по вулиці Пекарській, вулиці Мечникова повз Генеральне консульство РФ у Львові та повернуться по вулиці Костя Левицького до площі Ринок, де відбудеться короткий мітинг із виступами ініціаторів та учасників ходи.
Ініціаторами акції виступили Студентська рада Львова, колишній заручник Кремля Юрій Яценко, ГО “Право на волю” (Львів), за підтримки ГО “Медійна ініціатива за права людини” (Київ).
Збір учасників ходи – о 12:00 20 вересня на площі Ринок.
Контактна особа: Юрій Яценко, 0975837067, yacenkoyurko@gmail.com
6 вересня 1877 року відкрилася у Львові перша Крайова рільнича та промислова виставка.
У другій половині ХІХ століття такі виставки стали популярними в Європі й Америці й приходили на зміну щорічним товарним і контрактовим ярмаркам. Виставки служили демонстрації досягнень різних галузей техніки й економіки, показом зразків тодішньої моди й інновацій. Водночас можна було на них придбати товари промислу та рільництва або укласти угоди для їх постачання.
Крайова виставка 1877 року у Львові
На той час відбувались уже світові виставки в Лондоні (1851, 1862), Парижі (1855, 1867), Філадельфії (1876). 1 травня 1873 року цісар Франц Йосиф І відкрив Всесвітню виставку у Відні. Її девізом стали слова: «Культура та просвіта». Відтак локальні виставки поширилися у столицях коронних країв, торгових містах і ярмаркових містечках Галичини – таких як, Львів, Краків, Станиславів, Коломия, Тернопіль, Ярослав, Золочів, Городенка, Гусятин, Улашківці…
Граф Володимир Дідушицький (1825-1899рр)
Врешті-решт рада Галицького господарського товариства вирішила 27 лютого 1875 р. «не пізніше 1877 року провести у Львові Крайову виставку». Для проведення виставки було обрано комісію, яку очолив граф Володимир Дідушицький (1825–1899), відомий галицький землевласник, громадський діяч і меценат. Його заступниками обрано голову Галицького господарського товариства князя Адама Сапігу (1828–1903) та посла до Галицького сейму Юзефа Бадені (1836–1878). Адміністративним директором виставки став президент Надзірної ради Рільничого банку Болеслав Августинович (1826–1908), а технічним директором – інженер, будівничий галицьких залізниць Людвік Вєжбіцький (1834–1912).
Ліворуч – Адам Сапіга, праворуч – бронзова плакетка, виготовлена на честь Людвіка Вєжбіцького і подарована йому львівськими залізничниками (1905)
Ініціатори проведення Крайової виставки обґрунтовували необхідність її проведення: «Як багато інших інституцій, що стали ознакою, а відтак мотором новітнього поступу, так і виставки, особливо промислові і рільничі, мають своїх антагоністів, поряд з надмірними вихваляками. Перші позбавляють їх будь-якої користі, жодного впливу на економічний прогрес – а надто вважають їх тільки коштовною забавкою, що не є шкідливою там, де є намір грошей для викидання. Другим ввижається, що досить влаштувати в якомусь краю рільничо-промислову виставку, щоб від неї розпочалася для країни нова ера економічного розвитку. Правда знаходиться посередині: виставки є лише одним із багатьох засобів, які можна успішно використовувати як стимул економічного поступу, однією з ланок в ланцюгу економічних засобів» – писав орган виставкового комітету (Wystawa krajowa. Nr. 1. 1.09.1877).
Крайова виставка на плані Львова 1878 року
Виставка відбувалася у Львові на Яблоновщині під горою Скелька – між нинішніми вулицями Шота Руставелі, Архипенка, Самійленка, Олени Пчілки. Колись тут був маєток, палац і парк коронного гетьмана Станіслава Яблоновського.
“Виставка Крайова” безкоштовний додаток до газети “Тиждень” від 5 вересня 1877 року
У 1695 році, коли Львову загрожувала татарська орда, тут, на берегах Полтви, стояло коронне військо під проводом гетьмана Яблоновського. Навалу татарів відбили у боях на полях Замарстинова, а коронний гетьман, уподобавши собі цю місцевість, придбав її для себе. За кілька років Станіслав Яблоновський, приятель короля Яна ІІІ Собєського, збудував під Скелькою розкішний палац із гарним парком. А після смерті Собєського він приймав у ньому новообраного короля Августа ІІ Сильного (1698). Коронного гетьмана поховали у львівському костелі Єзуїтів. На його надгробку написано, що Станіслав Яблоновський 49 років був вояком, 38 років – сенатором і 25 років командував військом Речі Посполитої й «перемогою оборонив Львів від турків і татарів».
План виставки 1877 року
Довколишні землі тоді становили окрему юридику під назвою Яблоновщина. У парку родини Яблоновських часто відбувалися фестини, театральні вистави, а 1792 року професор Львівського університету Ігнатій Мартинович (1755–1795) вперше на українських теренах продемонстрував політ повітряної кулі.
Експонати виставки
У 1822 році палац і парк Яблоновських придбало австрійське військо і влаштувало тут казарми та плац для муштри. Саме на місці цього плацу у вересні 1877-го проводили Галицьку крайову виставку. Щоправда, їй було ще далеко до славнозвісної виставки 1894 року, яку відвідав цісар Франц Йосиф І.
Павільйони виставки (освітній і нафто-озокеритовий)
«До якої міри був тодішній Львів малим містом, підтверджує факт, що в день 9 вересня 1877 р., коли опинилось на виставці аж 840 осіб, то була така жахлива тіснява й брак будь-якого порядку, що жінкам у натовпі пообривали сукні і мало не дійшло до паніки», – писав Францішек Яворський у книзі «Львів давній і вчорашній» (Jaworski F. Lwów stary i wczorajszy (Szkice i opowiadania). – Lwów, 1911. – S. 266).
Павільйон Адама Сапіги
Вхід на Крайову виставку зробили з боку нинішньої площі Петрушевича. У двох будинках обабіч вхідних воріт містилися: адміністрація, квиткові каси, пошта, телеграф, редакція часопису «Крайова виставка», лікар, поліційна та пожежна охорона. Далі за квітником і басейном з фонтаном простягався головний павільйон виставки, у якому розташували експозицію промисловості, ремесла, жіночої праці, будівництва, освіти, наукових інструментів, сільського господарства. Зі заду, вздовж нинішньої вул. Архипенка були стайні, в яких демонстрували коней і худобу. Праворуч стояли павільйони нафти й озокериту, міста Дрогобича, бальнеологічний, маєтків князя Сапіги, а також музичний павільйон, ресторан і цукерня. З лівого боку (там, де зараз вул. Черешнева) містилась експозиція машин і металевих виробів.
Загалом каталог виставки налічував 1492 експонати промислового та рільничого відділів. Окремо демонстрували мистецькі вироби. Родзинкою виставки стала експозиція галицької нафти. Під час виставки 27 вересня вперше було проведено у Львові конгрес виробників нафти та земного воску (озокериту).
Медалі виставки
Виставковий комітет відзначив Почесними дипломами та медалями кілька десятків проектів і виробів, представлених на виставці.
До речі, під час приготувань до Крайової виставки виникла потреба створення у Львові мистецького навчального закладу, і 24 квітня 1877 року було засновано Промислову школу рисунків і моделювання, навчання в якій розпочалося у Стрільниці (на вул. Курковій), а продовжилося в будинку ратуші.
У п’ятницю, 15 вересня 2017 року, в рамках 24 Форуму видавців у Львівському державному університеті фізичної культури (ЛДУФК) імені Івана Боберського відбулася презентація науково-популярного видання «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції».
Книга вийшла у видавництві «Апріорі» у співпраці з редакційно-видавничим відділом ЛДУФК. Автори – члени Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) у Львові, доценти кафедри олімпійської освіти ЛДУФК Андрій Сова і Ярослав Тимчак.
Андрій Сова та Ярослав Тимчак на презентації своєї книги «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції»
“Великі Українці нарешті повертаються. І я з великою радістю підкреслюю, що повертаються і в стіни нашого університету. Ще якихось чверть століття тому ім’я Великого Українця Івана Боберського було заґратоване, було замуроване в совєтських архівах. А сьогодні, дякуючи великій праці, не лише праці прекрасних авторів прекрасної книжки про Великого Боберського, а й роботі всього нашого зоряного колективу ми повертаємо нашу історичну пам’ять. Повертаємо пам’ять про Великих Українців, та пам’ять без якої неможлива наша перемога.
Ректор ЛДУФК, доктор педагогічних наук, професор Євген Приступа
Я думаю, що 15 вересня 2017 року ввійде доброю віхою до історії не лише нашого ВУЗу, адже український спорт, який прославляє нашу державу, наш нарід в цілому світі нарешті отримує своїх основателів в особі, ще раз підкреслюю Великого Українця, Івана Боберського”, – зазначив науковий редактор книги, ректор ЛДУФК, доктор педагогічних наук, професор Євген Приступа.
Книга «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції»
Презентацію книжки розпочав Театр спорту Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, лауреат міжнародних конкурсів в Україні, Словаччині і Польщі з афоризмами Івана Боберського. Після такої наочної демонстрації, дуже хотілося дізнатися більше про книжку та про їх авторів.
Виступ Театру спорту Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського
“Книжка звернена в майбутнє . Наші попередники і ми лише прочиняємо двері до поки що недослідженої до кінця національної історії національної фізичної культури українців, феномен якої був започаткований тут на Львівщині, в Галичині в першій третині ХХ ст.
Ярослав Тимчак
Я переконаний, що вже сьогодні ми можемо на рівні України говорити про те, що ми маємо свою національну фізичну культуру, національну спортову традицію, яка розвивалася і пройшла своє становлення тут, як частина європейської культурної традиції, але водночас сформувалася на національних традиціях свого рідного народу. Ія вважаю, що ми сьогодні можемо твердо говорити про те, що в українській національній історії фізичної культури і спорту Іван Боберський це постать центральна на всеукраїнському рівні”, – розповів один з авторів видання Ярослав Тимчак.
Гості презентації книги «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції»
Рецензентами книжки стали: голова історичної комісії НТШ, доктор історичних наук, професор, дійсний член НТШ Микола Литвин; доктор педагогічних наук, професор Ірина Курляк; голова комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін НТШ, доктор історичних наук, дійсний член НТШ Андрій Гречило; член комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ, кандидат філологічних наук, професор Степан Кость.
Андрій Сова
“Треба сказати, що дуже багато документів, які вдалося віднайти вперше і оприлюднити в цій книзі дали можливість по-іншому поглянути не тільки на Івана Боберського як основоположника української тіловиховної спортиової традиції, а також як видавця, як мецената, як організатора, як педагога, як військово-політичного діяча і можна ще цей ряд перелічувати та перелічувати. Тож він для нас є важливим не тільки як основоположник української тіловиховної традиції, а значно ширше. Це був дуже енергій, працьовитий, самовідданий який фактично все своє життя присвятив Україні.
Учасники та гості презентації книги «Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції»
В книзі, крім авторського тексту, ми намагалися подати витяги із різних джерел — листування, офіційні документи, статути. Вони якраз і проливають нове світло на життєвий і творчий шлях Івана Боберського. Також ці документи дають можливість, і в книзі ми це наводимо, окреслити послідовників, які проявили себе в різних сферах”, зазначив співавтор книги, Андрій Сова.
Гостями презентації, окрім студентського та професорсько-викладацького складу університету, були нащадки родини Боберських, Трильовських і Франків, представники освітянських, наукових, громадських та спортивних організацій і товариств міста.
Якщо досі думаєте, що вам не під силу щось змінити, тоді ви просто погано проінформовані чи не спробували цього робити. Історія великої відповідальності починалася саме з переконання однієї людини, що треба змінювати світ. Нещодавно побачила світ книга „Рух „Емаус“: Історія солідарності“ (видавництво „Астролябія“) — про унікальне єднання в цілому світі, яке вже багато років змінює не лише життя окремих людей, а й суспільну свідомість.
Презентація книги „Рух „Емаус“: Історія солідарності“
Книга має дві частини — про виникнення міжнародного руху „Емаус“ і про „Оселю“. Зараз спільноти „Емаус“ діють у 37 країнах світу та допомагають безпритульним людям.
Історію „благодійності, яка працює“ розпочав французький священик Анрі Ґруе, якого весь світ знає під іменем Абе П’єр. Він казав, що задля допомоги нужденним, готовий порушувати закони. Його приклад був настільки безпрецедентним, що вчитися творити такі ж спільноти з’їжджалися романтики з цілого світу і потім запалювали цією ідеєю серця щораз більшої кількості людей. Цікавою є історії „Емаус“ у Японії. Для створення спільноти в цій країні, назбирали гроші німецькі й швейцарські безпритульні.
„Рух „Емаус“: Історія солідарності“ розповідає, як відкинуті суспільством люди створили нову модель соціального підприємництва та змінили розуміння благодійництва. Історії пошуки дому і сенсу сплітаються у цій книзі в історію людяності та пропонують простий висновок: допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі.
Презентація книги „Рух „Емаус“: Історія солідарності“
— „Емаус“ — це стиль життя. Цього не можна навчитися, а цим треба жити і просто мати таку свідомість. Я дивувалася вірі Олесі Саноцької в те, що в нашій країні це можливе. Пригадую, повернувшись зі ще одного опізнання тіла безпритульного, Олеся була переповнена емоціями і сказала: „як можна бути щасливою в країні, де люди помирають на вулицях“. Коли я вперше прийшла до спільноти, то це була маленька хатинка, без жодних умов чи комфорту. Та Олеся так спокійно і впевнено працювала, що заражала цією впевненістю інших. Переконана, що ці ідеї солідарності, дух спільноти й зараз дуже потрібні українцям, — поділилася спогадами редактор журналу „Просто неба“ Мар’яна Соха.
Про переродження завдяки спільноті розповідали й ті, чиє життя було переповнене викликами. Вони засвідчили, що саме підтримка, порада, добре слово і готовність вислухати, свого часу додали сили і впевненості, щоб рухатися далі.
— Працюючи над виданням, я прочитав тисячі сторінок. Історія „Емаусу“ в кожній країні — це окрема книжка. А якщо порахувати, скількох людей врятувала ця спільнота, то вийде населення окремої невеличкої країни. Зрозумів і те, що навіть у найбагатших країнах є люди, які випали з життя, про яких забуло суспільство. А ще, допомагати — це нелегка ноша. Та з іншого боку, вона приносить багато радості, бо коли люди піднімаються, позбавляються звичок, які їх руйнували, розпочинають нове життя, то й сам переживаєш воскресіння, — додав Андрій Курков.
Про значимість відчувати потреби сторонніх говорив й отець Олег, який багато років допомагає тим, хто приходить в „Оселю“:
— Знати, що є бідні люди, які потребують, не зауважувати їх, чи дати їм якісь копійки — це дуже просто. Натомість значно важливіше допомогти їм піднятися, віднайти сенс життя і повернутися в суспільство, яке відкинуло. Сподіваюся, що ця книжка допоможе запалити серця.
Чимало цікавих історій, пов’язаних і з діяльністю „Оселі“, і з відданістю Олесі Саноцької, розповіла письменниця та журналістка Галина Вдовиченко, яка багато років займається культурною програмою у спільноті.
Презентація книги „Рух „Емаус“: Історія солідарності“
Книжка „Рух „Емаус“: Історія солідарності“ вийшла завдяки старанням осередків спільноти з різних країн. Взаємодопомогою та взаємовідповідальністю „Емаус“ розвиває свідомість людей. Позитивні зміни помітні й у нас, адже зараз люди щораз більше діляться речами, не викидають, а віддають їх, не виникає проблеми знайти волонтерів, щоб роздавати їжу потребуючим. Часто люди приходять і просто приносять продукти, щораз частіше купують журнал „Просто неба“, який продають безпритульні. В спільноті переконані, що людям притаманно ділитися, та треба створити для цього можливості.
В п’ятницю, 15 вересня 2017 року, в приміщенні Наукової бібліотеки ЛНУ імені Івана Франка (вул. Драгоманова, 5) відбулась презентація книги краєзнавця Ігора Мельника “Вулиці Львові”.
Нова книга Ігора Мельника «Вулиці Львова» знайомить читачів з вулицями та площами Львова, цікавими будівлями та пам’ятками столиці Галичини, визначними подіями в історії міста, що створене розумом і працею багатьох поколінь не лише українців, але й поляків, німців, євреїв, росіян, вірмен, для яких місто протягом сторіч було центром національного та релігійного життя.
Ігор Мельник
“Ігор Мельник належить до кращих представників покоління, яке ми умовно називаємо «люди з подвійним досвідом», котрий не просто жив і збагачував багаж знань, а був активним учасником подій, що наблизили нашу незалежність.
Обкладинка книги Ігора Мельника “Вулиці Львові”
Львів Ігоря Мельника відрізняється від Львова інших львовознавців тим, що, насамперед, він зробив акцент на український Львів, але водночас показав наше місто таким яким воно є – це місто поляків, євреїв, росіян. І в працях Ігоря Мельника ми маємо справу не з довідниковим матеріалом, а з, як сказав Роман Іваничук, урбаністичними есеями. В кожному образі міста обов’язково є авторське ставлення.
Ігор Мельник на презентації своєї книжки “Вулиці Львова”
Краєзнавство – це завжди плідний патріотизм і Ігор Мельник відноситься до тих діяльних патріотів, якими ми завжди мусимо заслужено пишатися”, – зазначила модератор презентації українська письменниця, есеїст, літературознавець Надія Мориквас.
Презентація книжки Ігора Мельника “Вулиці Львова”
У Львові – місті, яке зберегло свою урбаністичну структуру від часів Середньовіччя, вулична мережа творилася протягом майже тисячі років. І цей процес продовжується й нині. Мінялася влада і державна приналежність, архітектурна мода й будівельні технології, засоби комунікації та ментальність громадян. І всі ці зміни залишали свої сліди на львівській бруківці та в житті його мешканців, які є найбільшою цінністю міста Львова.Незважаючи на примхи долі, Львів не втратив свого шансу стати креативним й динамічним осередком міського життя, науки, освіти, літератури, мистецтв, високих технологій, інформаційних потоків та місцем, куди завжди хочеться повертатись з далеких мандрів. Місто збереже й у ІІІ тисячолітті свою неповторну ауру, яка приваблюватиме туристів з усього світу.
Презентація книжки Ігора Мельника “Вулиці Львова”
“Вихід цієї книги – це була одна з пропозицій видавництва «Фоліо». Вони попросили об’єднати в одному виданні всю інформацію як я бачу Львів зараз. Ця книга відрізняється від попередніх тим, що більшість матеріалу, яка до них увійшла, зібрана тут. Тож зараз, купивши одну книжку можна дістати майже всю інформацію. Ну і крім того за десять років назбиралося багато нового, що не увійшло в попередні видання, адже місто росте, інформація накопичується і цей матеріал теж викладено в новій книзі”, – поділився автор книги, краєзнавець Ігор Мельник.
В новій книжці старовинне місто розглядається послідовно за його історичними частинами: Середмістям, передмістями та околицями. Видання обсягом 608 сторінок, ілюстроване численними фотографіями, малюнками та поштівкам.
Вчора, 17 вересня 2017 року, у Львівському цирку (вул. Городоцька, 83 ) міжнародною програмою під назвою “Смугастий рейс”, відкрився новий сезон сезон 2017-2018 років.
Важко визначити яскравого глядацького фаворита цієї циркової програми, адже кожен номер та кожен артист пропонує глядачеві щось унікальне і неповторне. Дітвора захоплено аплодує екзотичним тваринам під керівництвом Юлії та Миколи Козирєвих та веселим песикам під керівництвом Леонори та Жанни Богатирьових.
Дресировані собаки під керівництвом Леонори та Жанни Богатирьових
Дресировані собаки під керівництвом Леонори та Жанни Богатирьових
Дресировані собаки під керівництвом Леонори та Жанни Богатирьових
Захоплені дівочі погляди збирає італійський артист Вальтер Орфей Нонес Малачікіне та його ручний еквілібр “Одісей”, а повітряна гімнастка на трапеції артистка Марта Вислоцька не залишає байдужим нікого.
Ручний еквілібр «Одісей» – артист Вальтер Орфей Нонес Малачікіне
Ручний еквілібр «Одісей» – артист Вальтер Орфей Нонес Малачікіне
Ручний еквілібр «Одісей» – артист Вальтер Орфей Нонес Малачікіне
Для когось безперечним фаворитом, до слова – заслужено, є акробатичне силове тріо, а саме Лара, Мішель, Александр Орфей Нонес Малачікіне з Італії. А комусь більше до вподоби інша італійка артистка – Мойра Орфей Нонес Малачікіне зі своїм номером Хула-хуп на глобусі.
Акробатичне силове тріо – артисти Лара, Мішель, Александр Орфей Нонес Малачікіне
Акробатичне силове тріо – артисти Лара, Мішель, Александр Орфей Нонес Малачікіне
Акробатичне силове тріо – артисти Лара, Мішель, Александр Орфей Нонес Малачікіне
Після антракту увагу публіки міцно тримають «Повітряний жонглер» – арттистка Леонора Богатирьова, фантастичні ілюзії – володарів «Срібного клоуна» на фестивалі в Монте-Карло артистів Лари і Мішеля Орфей Нонес Малачікіне з Італії та атракціон «Леви і тигри» під керівництвом Юлії та Миколи Козирєвих.
Атракціон «Леви і тигри» під керівництвом Юлії та Миколи Козирєвих
Атракціон «Леви і тигри» під керівництвом Юлії та Миколи Козирєвих
Атракціон «Леви і тигри» під керівництвом Юлії та Миколи Козирєвих
І який же цирк без клоунів? Їх тут аж двоє, точніше клоунський дует «Тет-а-тет» артистів Марії та Юрія Терьошкіних. А незмінною родзинкою усіх програм Львівського цирку уже багато років є шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної.
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Клоунський дует «Тет-а-тет» артистів Марії та Юрія Терьошкіних
Шоу-балет “Атлантик” під керівництвом Тетяни Мазуркіної
Циркова програма триватиме до 15 жовтня 2017 року. Дізнатися про графік вистав можна на сайті цирку або за телефоном +38 (032) 238-53-30 . Вартість квитків від 50 гривень, незабутні враження йдуть у подарунок.
У вівторок, 19 вересня 2107 року, о 16.00 в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України (м. Львів, проспект Свободи,15) відбудеться відкриття ювілейної виставки творів знаного художника Василя Семенюка.
Василь Семенюк
Протягом декількох десятиліть митець працює над створенням графічних та живописних образів Ісуса Христа. Образ Христа є знаковим у творчості Василя Семенюка, про що свідчать живописні роботи на склі, кольорова графіка та лінорити.
Експозиція ювілейної виставки творів художника Василя Семенюка
Важливо, що митець неодноразово звертається до розкриття образів Тайної Вечері, Євхаристії, Несення хреста, Розп’яття, кожного разу по-новому розкриваючи на колористичному чи композиційному рівні той чи інший аспект сюжету.
Експозиція ювілейної виставки творів художника Василя Семенюка
Космічність подій, пов’язаних з Христом митець інтерпретує у стилістиці суголосній, як практикам авангарду, так і засадам народного мистецтва, що формує оригінальні та емоційно насичені твори.На виставці глядач зможе побачити 70 творів автора, це і малярство на склі, графіка і тиснення на шкірі.
Експозиція ювілейної виставки творів художника Василя Семенюка
Василь Семенюк — український художник. Народився 19 вересня 1957 в селі Чорний Потік Івано-Франківської області. Викладає у Львівській національній академії мистецтв, доцент. Закінчив Український поліграфічний інститут ім. І. Федорова (1987).
Експозиція ювілейної виставки творів художника Василя Семенюка
Працює в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Основні твори: “Будні мого села” (1998); цикл “Обрядовий” (1990); серії “Українські народні пісні” (1991), “Пісня про незнищенність матерії”. Член НСХУ (1989). Указом Президента України у 2009 році отримав державне звання “Заслужений діяч мистецтв України”. Автор чисельних живописних композицій за мотивами творів В. Симоненка, Б.-І. Антонича, О. Ольжича та багатьох інших.
Повсякденна метушня й людські клопоти часто стають на перешкоді споглядання на красиві, а навіть живописні локації рідного міста.
Щодня ми пробігаємо повз них, не здогадуючись, які цікаві речі там колись відбувалися. Тож нині пропонуємо ласкавим читальникам поглянути, де в Луцьку можна віднайти потрібний для роздумів і умиротворення затишок та спокій. Коротку минувшину тих куточків також означимо 🙂
1. Сквер біля монастиря тринітаріїв
Прямуючи до Старого базару чи рухаючись у справах по давнішній Яґеллонській вулиці (нині – Лесі Українки), зупиніться на хвильку й дозвольте собі відпочинок на лавочці біля військового госпіталю. Ті красиві муровані стіни, що зовсім не нагадують медичний заклад сучасності, – монастирський комплекс луцьких тринітаріїв.
Сквер біля монастиря тринітаріїв
Зʼявився у Луцьку на початку ХVІІІ століття. Інтерʼєр костелу й монастиря був щедро й видовищно покритий фресками авторства художника члена ордену Йозефа Прехтля. При монастирі діяв колеґіум із філософськими й теологічними студіями. Тринітарії володіли великою бібліотекою, де містилися цікавенні історичні документи.
Нині від колись величних споруд конвенту лишився лиш монастирський комплекс. Але і зараз там є чим помилуватися!
2. Лавочки біля памʼятника святому Миколаю
Якби хто із вас, ласкаві читальники, йшов до міської ради, до театру ляльок чи на пошту, не пошкодуйте десять хвилин свого часу й зануртеся в оазу зелені влітку й засніженого простору взимку біля скульптури луцького покровителя, святого Миколайка. Означений памʼятник зʼявився в Луцьку 23 квітня 2000 року. Коротко чому саме цей небожитель є патроном нашого міста. Коли 1259 року до стін тутешньої фортеці підійшли золотоординські війська, сталося диво! Людям явився образ святого.
Памʼятник святому Миколаю
Ба більше – каміння, що летіло на міщан, силою вітру розвернулося у зворотньому напрямку й полетіло до золотоординців. Налякане таким перебігом подій і чудодійною силою молитви, вороже військо покинуло Лучеськ.
3. Майдан перед Кафедральним костелом святих апостолів Петра і Павла
Там особливо чарівлива атмосфера. Величний храм просто таки захоплює архітектурно-скульптурним контентом. Можна годинами стояти-сидіти, розглядаючи кожен витончений елемент сакральної будівлі, що дихає минувшиною. Цьогоріч римо-католицькій святині Луцька виповнилося 400 літ.
Майдан перед Кафедральним костелом святих апостолів Петра і Павла
4. Замкове подвірʼя
Як намилуєтеся костелом, не полінуйтеся завітати на замкове подвірʼя. Особливо гарне воно в промінчиках заходу сонця. Червона заграва оповиває фортецю таємничою красою, змушує помріяти про щось особливе, своє. Заплющивши очі, перемістімося у середину ХІV століття. Уявімо як артіль зодчих-умільців за наказом великого князя литовського Любарта Ґедиміновича вправно замінює деревʼяні укріплення на міцні камʼяні мури.
Замкове подвірʼя
Можна помандрувати у наступне століття й поглянути на монархів, що прибули на Європейський зʼїзд до Лучеська Великого. У ХVІІ столітті замком гуляв луцький братчик, писар ґродської канцелярії Іван Виговський. А от перед нами вже маленька Леся Українка. Вона, разом із молодшим братиком Михайликом, грається у хованки під стінами фортеці… Гарно й атмосферно!
5. Подвірʼя домініканів
Занурившись у глибину Старого міста, слід відкрити для себе затишне подвірʼя нинішньої Волинської духовної семінарії з церквою святих Кирила і Мефодія. Осідок духовного шкільництва майбутніх священиків, ті луцькі місцини направду мають вкрай цікаву минувшину.
Подвірʼя домініканів
Домінікани – католицький орден, який першим з-посеред когорти своїх релігійних конгрегацій зʼявилися у Луцьку. Монастир побудували вже в третій чверті ХІV століття. Спочатку він мав готичне архітектурне забарвлення. Згодом декілька разів перебудовувався, набувши класицистичних обрисів.
6. Внутрішнє подвірʼя єзуїтського колеґіуму
Не менш знаковою для Луцька була поява тут ордену єзуїтів. Одним із найкращих дарунків, що вони його дали міській громаді-поспільству, став потужний освітній осередок – колеґіум.
Внутрішнє подвірʼя єзуїтського колеґіуму
Якщо вам пощастить потрапити на внутрішнє подвірʼя нинішнього Волинського коледжу Національного університету харчових технологій, підійдіть до вежі Чарторийських. Це єдина із нині збережених веж Окольного замку, де міститься бібліотека коледжу. У стіні, мурованій із цегли-пальчатки, і досі можна відшукати сліди луцької минувшини. Залиштеся і зануртеся в атмосферу старого Луцька!
7. Оглядовий майданчик
Подумки покидаємо давнішнє історичне ядро Луцька й рухаємося до Красненського передмістя. Колись ті міські території навіть заволоділи маґдебурзьким правом. А що не могло передмістя конкурувати із куди потужнішим Луцьком, то лишилося у своєму першопочатковому статусі на довгий час.
Панорама Луцька
Як би там не було, а нині ще маємо щастя споглядати чи не найкрасивішу панораму Луцька саме звідти. Перетин вулиць Квітової й Гірної увінчує оглядовий майданчик. Якої б пори року ви туди не втрапили – не пожалієте. Весняні розливи Стиру, літні промінчики сонця, осінні жовто-червоні барви й засніжені зимові дерева по-особливому відтіняють Луцьк, додають незабутнього настрою й атмосфери. Ну просто-таки замилування!
8. Узбережжя Стиру
Як маєте намір наблизитись до природи, поїдьте на узбережжя колись глибокої і швидкоплинної луцької річки. Рекомендуємо те зробити в районі гірко знаної всім свідомим лучанам Ковельської, 17. Там справді гарно й затишно. Можна подивитися на вільнокрилих птахів, часами – на витончених лебедів. Як не озиратися у бік міста, не прислухатися до шуму-гуркотіння автомобілів, то запросто можна віднайти бажаний спокій і умиротворення.
Узбережжя Стиру
9. Лавочка під мурами вернісажного будинку Миколи Голованя
Це улюблене місце закоханих пар і неформальних субкультур Луцька. І не випадково, адже романтика і містика тісно переплелись у химерних скульптурах луцького Антоніо Гауді – Миколи Голованя. Більше, ніж тридцять років чоловік працює над тим, аби його оселя була найоригінальнішою в місті. І це йому добре вдається!
Лавочка під мурами вернісажного будинку Миколи Голованя
10. Подвірʼя лютеранської кірхи
Хто з туристів не захоплювався дивовижним видочком, що відкривається, коли знаходишся на узвишші перед церквою німецьких колоністів у Луцьку. Цікаво, що де б у Старому місті ви не знаходились, шпиль храму незмінно супроводжуватиме і вабитиме роздивитися ближче красу й велич архітектурного втілення неоготики посеред Луцька.
Церква німецьких колоністів у Луцьку
Не менш затишно і на подвірʼї кірхи. Будована на рубежі ХІХ – ХХ століть, вона не довго виконувала роль релігійного прихистку для волинських лютеран. Тому зашкодили лихоліття воєн. Час і обставини склалися так, що нині у храмі для молитви збирається громада євангельських християн-баптистів. Для того, аби уможливити приналежність видовищної, але напівзруйнованої споруди собі, вони на початку 90-х років минулого століття способилися відбудувати храм у практично першопочатковому образі. Відтак завітайте до оази затишної величі нашого міста – не пожалієте!
16 вересня 1930 р. польський уряд розпочав «пацифікацію» українців Галичини. Прем’єр Юзеф Пілсудський, дав наказ польським місцевим адміністраціям, поліції та війську виконати репресивну акцію «умиротворення» українців у ході передвиборчої кампанії до Сейму в 1930 році. Головним організатором був міністр внутрішніх справ Феліціян Славой–Складовський.
Юзеф Пілсудський
«Пацифікація» – це масові арешти, побиттям та вбивство українців; закриття і руйнування українських установ Галичини.
Каральні акції розпочалася 16 вересня 1930 року, тривали до 30 листопада 1930 року і охоплювали 450 населених пунктів у 16 повітах Галичини (котру поляки вже на той час перенайменували в Східну Малопольщу). До «пацифікації» було залучено 16 рот поліції, і військові підрозділи — полки уланів, полк кінних стрільців, з яких було виділено в сумі 10 ескадронів кавалерії.
Феліціян Славой–Складовський
Особлива увага каральних загонів була приділена місцевим активістам, вчителям, священикам й всім українським установам — школам, осередкам Просвіти, кооперативам.
«Пацифікація» українців Галичини
За попередньо складеними списками проводилися арешти та екзекуції – били нагайками, принижували морально (ставили на коліна, примушували лаяти та відрікатися від України, кричати “Хай живе Юзеф Пілсудський” (Зіг гайль – нічого не нагадує?), співати польський гімн.
Читальня Просвіти с. Княгиничі, Станіславівське воєводство (тепер Івано-Франківська область), 1930р.
Нарузі піддавалися всі прояви українства: написи українською мовою, цвинтарі Січових Стрільців, портрети Франка та Шевченка. З кожного села чи містечка, де проводилася пацифікація, примусово збирали контрибуцію польській поліції та армії продовольством, худобою та фуражем. На практиці побиття людей та руйнування майна супроводжувалося ще й відвертим пограбуванням населення.
Читальня і бібліотека товариства «Просвіта» після польського погрому. с. Чижиків
Каральна акція мала на меті залякування цивільного населення через терор, що мало стати карою за нелояльність до Польщі (і нібито попередження саботажу виборів).
Зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів (навіть з 8 років), понад 40 жінок було зґвалтовано, загинуло 13 осіб. Під час акції було арештовано 1739 осіб, переважно студентів та учнів шкіл. Вже на 17 березня 1931 року з 909 відданих під суд, переважну більшість (698) — було виправдано та звільнено.
Зруйнований магазин Союзу кооперативів
Крім суто поліційних та каральних акцій було арештовано провідних українських політиків, закриті осередки Просвіти, Сокола та заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії — на кінець 1930 року у цілій Галичині залишилося лише 4 державні школи з українською мовою навчання.
Військовий парад у Львові, 1930
Нагадаємо про зобов’язання Польщі перед Лігою Націй:
1. Дотримання прав української національної меншини (в Галичині українці складали тотальну більшість) на національну автономію;
2. Право на освіту рідною мовою;
3. Відкриття українського університету;
4. Свобода віросповідання;
5. Свобода політичних та культурних організацій.
Всупереч зобов’язанням польського уряду українці Галичини були піддані культурному, політичному та релігійному насильству і терору.
Англійський очевидець про жертви польських погромів
Внаслідок цих дій малоосвідчені галичани, дуже далекі від політики та з невизначеною національною ідентичністю (багато галичан на селах залишалися «русинами» чи просто «тутейшими») стали твердими українцями, національно-свідомі галичани масово вступали в ОУН.
Цьогоріч у конкурсі „Найкраща книга Форуму — 2017“ у номінації „Історія“ перемогла книжка Оксани Кісь „Українські жінки у горнилі модернізації“. Її львів’янам і гостям Форуму видавців презентували 14 вересня в „Копальні кави“. Про українських жінок в історичних, суспільно-політичних процесах нашої країни говорили авторки: Оксана Кісь, Марта Гавришко, Ольга Бежук, Іванна Черчович та Мар’яна Байдак.
— Ця книга охоплює період із кінця ХІХ до середини ХХ ст. — час стрімких змін українському суспільстві. Вони були пов’язані не лише з новими технологіями, а й з новими ідеологіями, які суттєво позначилися на світогляді українців, політичних і соціальних процесах. У різних розділах цієї книги розповідають про різні процеси цієї модернізації. Почали зі селянської сім’ї й рухалися далі, зачіпаючи представниць інтелігенції Галичини, процеси Першої світової війни, — окреслила основні напрями дослідження в цьому видання кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця, докторантка Інституту народознавства НАН України, президентка Української Асоціації Дослідників Жіночої Історії Оксана Кісь
Презентація книжки Оксани Кісь „Українські жінки у горнилі модернізації“ на Форумі видавців
Ця книжка — результат праці одмнадцяти відомих українських дослідниць, які відкривають широкому колу читачів сторінки історії жінок, їх участь у військових зусиллях і волонтерстві, про жіночу освіту та як вони входили у вищу освіту, про їхню участь у суспільно-політичних процесах. Важливо й те, що ця книга про звичайних, пересічних українок, які творили історію.
Основне завдання книги — спростувати стереотипи про пасивність українок та доведення їх активної участі у суспільних змінах. Видання має одинадцять розділів, де висвітлені емансипаційні процеси на Галичині, значення освіти жінок на зламі століть, гендерну політику радянської влади, жіночий досвід виживання під час Голодомору, в окупації, в таборах ГУЛАГу та досвіду боротьби у національному підпіллі.
Особливу увагу приділено й участі жінок у двох світових війнах. Бо це внесло кардинальні зміни в життя родин і жінок зокрема, які змушені були переймати на себе чоловічі ролі. Саме українки першими взяли до рук зброю і стали в один ряд з чоловіками. Про силу українок свідчить і розділ про діяльності ОУН та УПА.
Презентація книжки Оксани Кісь „Українські жінки у горнилі модернізації“ на Форумі видавців
— Часто можна почути, що українки — аполітичні. Тож нашим завданням було показати, що вони були активними учасницями історичних процесів, а не пасивними спостерігачами. Не будучи частиною національного спротиву чи учасниками військової боротьби, вони рятували своїх дітей, працювали на заводах та організовували допомогу пораненим, — підкреслила Оксана Кісь.
„Українські жінки в горнилі модернізації“ — це науково-публіцистична книга, яка пробує донести сучасним українкам, які чинники з минулого стали ключовими у формуванні сьогодення жінки. Дізнавшись формулу цього сплаву, сучасні українські жінки зможуть пройти щоденні виклики, використовуючи весь свій ресурс. Книга демонструє, як суворі обставини життя українок змусили їх бути сильними навіть в умовах, де їхні права та ресурси були обмежені. Жінки завжди віднаходили внутрішню силу, щоб відстоювати інтереси своєї родини та пробувати заявляти про власні потреби.
Вже завтра, 17 вересня 2017 року, ми пом’янемо українського письменника, громадського діяча, одного з організаторів Товариства української мови ім. Шевченка, Народного Руху України, члена Спілки письменників України, народного депутата України І-го скликання, заслуженого працівника культури України Романа Іваничука зі сумної нагоди перших роковин смерті.
Роман Іванович Іваничук
Готуючись до цієї сумної дати, у відеоархівах ресурсу “Фотографії старого Львова” ми віднайшли одні з останніх спогадів Романа Івановича. Знімалися вони приблизно за рік до смерті для іншого проекту, а саме в контексті дружби Романа Іваничука та Еммануїла Миська. Розмову вела Роксоляна Мисько-Пасічник, донька Еммануїла Петровича Миська.
Роман Іванович Іваничук та Роксоляна Мисько-Пасічник
Ми довго думали чи виставляти це відео і, якщо так – то як монтувати і що вирізати. Але, врешті-решт, вирішили подати цілий незмонтований матеріал, оскільки він видався нам дуже цікавим і самодостатнім.
Сподіваємось, що переглянувши це відео, ви дізналися щось нове про чудового письменника, знаного громадського діяча і просто хорошу людину Романа Івановича Іваничука. Нехай земля йому буде пухом.
У 1962 році відбулися урочисті заходи з нагоди святкування 50-літнього ювілею товариство «Сокіл» (слід відмітити, що 13 листопада 1938 року товариство «Сокіл» відзначало 25 років діяльності (Свобода. – 1938. – №261. – С. 3). 27 жовтня в Українському Народному Домі пройшли окружні наради представників 15 відділів з округи Клівленд, Лейквуд та Акрон (Огайо).
Оголошення у часописі «Свобода» про відзначення ювілею відділу 336 УНС товариства «Сокіл».
Збори відкрив голова Окружного Комітету головний радний Дмитро Шмагала. Секретарем була головна радна Осипа Олінкевич. В нарадах взяв участь головний касир Українського Народного Союзу Роман Слободян. Він у своїй доповіді звернув увагу на розбудову УНС та на успішні проекти щодо забезпечення його членів. Також наголосив на значенні розбудови Союзівки для молоді. Надалі відбулась ширша дискусія під час якої висловлено ряд думок зокрема й щодо залучення нових членів (до кінця року не менше 100 осіб).
Згадка про святкування 25 річного ювілею товариства «Сокіл».
Наступного дня у неділю 28 жовтня в церкві Св. Ап. Петра і Павла (вул. Коледж) відправлено заупокійну Службу Божу з Панахидою за померлих членів відділу. Потім о 1-й годині по полудні в приміщенні при Рідж Род Парма, Огайо відбувся бенкет за участю всіх членів та окружних відділів УНС й представників Робітничого Союзу. На прохання Предсідника Гр. Степаника о. Стефан Ганкевич з української православної церкви відмовив молитву. Згодом Стефан Шийка (член товариства) відіграв на гармонії кілька пісень.
Український Культурний Город у Клівленді.
Вітальну промову виголосив Роман Слободян. Він сказав, що долю і недолю пам’ятає з власних переживань і знає, як УНС зростає в членах і в маєтку. Також він закликав підтримувати ці традиції праці і жертовності членів УНС, бо це збільшить вклад американських українців у визволення України. На закінчення пан Слободян вручив почесні грамоти УНС співзасновнику й довголітньому предсідникові Гр. Степаникові та найстаршому за віком членові 80-літньому Евстахієві Стахову, як довголітньому секретареві відділу Гр. Кисілеві (на зборах звітував про діяльність товариства).
Іван Франко – видатні українці у Культурному Городі
Надзвичайно цікава діяльність товариства за 50 років потребує детального аналізу, дослідження та переосмислення. Однак окремі факти вражають й є потреба їх назвати. Зокрема у 1915 році товариство «Сокіл» долучилось до організації Українського Банку, який донині обслуговує українську громаду в Клівленді та околиці Парма Огайо (інформація станом на 1962 рік). Товариство дуже багато брало участь у різних народних та церковних заходах, а також у розбудові Українського Культурного Городу в Клівленді. Жертвувало на народні цілі в Америці, платило даток до Українського Конгресового Комітету. Надало пожертву на пам’ятник Тараса Шевченка у Вашингтоні, на Семінар у Стемфорді і на пам’ятник для Лесі Українки тощо.
Тарас Шевченко – видатні українці у Культурному Городі.
Упродовж років товариство жертвувало на народні цілі – 1 460 $. Після Першої світової війни воно допомагало двом українським студентам в Європі, надало на Рідну Школу, на читальні Просвіти, на Дім інвалідів, Сокільський Город та Земельний банк у Львові – 1 300 $. Окрім цього, товариство «Сокіл» виплатило своїм членам в часі недуги допомогу в сумі – 11 000 $.
Леся Українка – видатні українці у Культурному Городі.
Станом на 1962 рік товариство нараховувало 447 членів (дорослих 262, дітей 185). З ювілейного альманаху 1894 – 1969 роки УНС дізнаємося про те, що число членів на кінець вересня 1968 року становило – 473 особи. Цьогорічний уряд мав такий склад: Шмагло Василь – предсідник, Кісіль Григорій – секретар, Калинчук Прокоп – заступник секретаря. Савчак Михайло – голова контрольного комітету.
Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент
Використані джерела:
1. Архівні фонди Українського Музею-Архіву у Клівленді.
Відкриття виставки Володимира Риботицького „Малярство”
В середу, 13 вересня 2017 року, в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відбулося відкриття виставки Володимира Риботицького „Малярство”.
Представлена на виставці колекція живописних полотен відкриває нам доробок досвідченого, зрілого художника, впевненого у власних творчих силах, який з плином часу не втрачає молодечого запалу та свіжості емоцій.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Володимир Риботицький – це щось особливе в мистецькому житті Львова. Художник який десятки років працював в нас, не раз виставлявся і це вже, напевно, третя виставка в стінах Національного музею у Львові. Художник, який десятки років присвятив викладацькій роботі і в Інституті декоративно-прикладного мистецтва, і в Дитячій художній школі ім.. Олекси Новаківського, і в коледжі ім. Івана Труша”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Володимир Риботицький
Володимир Риботицький завжди залишався яскраво вираженим прихильником експресіонізму – мистецької течії, котра пронизує все ХХ століття і до сьогодні не втрачає актуальності. Експресія визначає його людський характер, спосіб поведінки в навколишньому середовищі та реагування на зовнішні подразники. Нестримна внутрішня енергія творця перебуває в органічній єдності з буянням насичених барв, високою напругою тональних контрастів, динамічним рухом локальних кольорових плям, сповнених несподіваними фактурами.
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експозиція виставки Володимира Риботицького „Малярство”
“У видноколі наших мистецьких подій персональна виставка Володимира Риботицького справі є подією. Подією в тому сенсі, що ми представляємо персональну ретроспективну виставку одного з найвизначніших митців, який справді нам представляє львівську школу малярства.
Заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла
Виставка представляє усі етапи творчого вислову митця. Ми бачимо його перші твори, коли він багато мандрував разом із львівським митцями. Потім його новий творчий злет, творчий перелом перелом – довше перебування у США, знайомство з новими течіями та стилями, що сформувало його зовсім інше бачення як митця. Повернення художника до України дало нову ноту у його творах. І очевидно сьогодні його останні роботи теж стануть для багатьох великим відкриттям”, – зазначила заступниця генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
Відкриття виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Відкриття виставки Володимира Риботицького „Малярство”
Експонованим творам митця властивий легкий та невимушений колорит з ніжними пастельними переходами, гармонійно врівноваженими складними гамами чи різкими кольоровими зіставленнями на межі дисонансу, а також виразна настроєвість полотен, що виявляє здатність вступати в контакт з безконечно різноманітними асоціативними реакціями глядачів.
Кандидат філософських наук, доцент Львівської національної академії мистецтв Дарина Скринник-Миська
“Володимир Риботицький яскравий представник Львівської школи живопису, один з кращих в своєму поколінні. Також хрестоматійна істина, що він належить до напрямку експресіонізму. Якщо подивитися на роботи Володимира Риботицького, то в нього цей експресіонізм, цей вир кольору, колосальна напруга кольору , дуже тонко інтуїтивно відчута, вона оформлена потужним розумінням форми і композиції”, – поділилася враженнями кандидат філософських наук, доцент Львівської національної академії мистецтв Дарина Скринник-Миська.
Друзі Володимира Риботицького з Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького вирішили зробити подарунок художникові і змонтували відеоролик з його інтерв’ю знятого 20 червня 1990 року, який демонстрували в день відкриття виставки серед робіт митця.
Виставка триватиме в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) до 8 жовтня 2017 року. Експозицію можна оглянути з 10 до 18.00 (крім понеділка, вівторка).
„Будьмо собою!“ — цей заклик Патріарха Йосифа Сліпого став основою однієї з перших презентацій цьогорічного Форуму видавців у Львові — книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“. Серед тисяч подій, сотень презентацій і мільйонів видань, це — особливе, бо може стати дороговказом для тих, хто прагне бути справжнім.
Представлення книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“ викликало чималий ажіотаж серед львів’ян та гостей книжкового форуму. До вщерть заповненого залу, де презентували книгу, навіть не потрапили всі охочі.
Зрештою, представляли книгу теж знакові постаті: очільник УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук, Єпископ єпархії Пресвятої родини з осідком у Лондоні владика Гліб (Лончина), дисидент, віце-ректор Українського католицького університету Мирослав Маринович та дослідник патріархального руху, головний редактор журналу „Патріархат“ Анатолій Бабинський. Модерував представлення один із упорядників видання, директор Інститут історії церкви Олег Турій.
Презентація книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“
— Я довго намагався знайти якусь коротку фразу, яка б влучно віддзеркалювала дух Патріарха Йосифа. І знайшов цих два слова — „Будьмо собою“… Це означає бути справжнім. Якщо ти українець — будь справжнім українцем, якщо ти єпископ — будь справжнім єпископом, якщо ти монах — будь справжнім монахом, якщо ти патріот — будь справжнім патріотом, якщо ти християнин — будь справжнім християнином. Саме це є змістом цих двох слів. Патріарх Йосиф був справжнім сином своєї землі, був голосом мовчазної Церкви і переслідуваної України. В усьому світі його приймали посли, президенти держав, як очільника тої України, що перебувала в „тюрмі народів“. Він був справжнім душпастирем, пророком, батьком своєї Церкви і свого народу, — наголосив Глава УГКЦ.
Презентація книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“
Блаженніший Святослав зазначив також, що слова „Будьмо собою“ обрав і для пастирського послання на початок цього року, який оголосили в нашій Церкві Роком патріарха Йосифа, щоб показати, що його Заповіт — це не погляд у минуле, а дороговказ нам усім у майбутнє. Це програма життя, будівництва Церкви, народу і нашої держави. Також висловив сподівання, що всі ми будемо справжніми. А знайти власний шлях до цього зможемо, прочитавши цю книжку.
Презентація книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“
Один із небагатьох, хто знав Патріарха Йосифа за життя, бачив його у повсякденні та навіть був його учнем, владика Гліб Лончина поділився спогадами про нього:
— Пригадую його проповіді, конференції, зустрічі зі студентами та паломниками, на яких він часто говорив, що нашим первородним гріхом є те, що ми не є собою, не маємо єдності і завжди кликали когось панувати. А цього треба навчитися. Бо маючи глибоку культуру, давню історію, ми є складовою світу. Патріарх був маєстетичною постаттю. Ми всі на нього дивилися, як на ікону. Це була справді шляхетна людина. Він настановляв, навчав нас. Ми, семінаристи, були свідомі, що це історична постать, яка приходить раз на сто років. Ми щасливі, що мали Митрополита Андрея і Патріарха Йосифа. Коли Шептицький сказав Сліпому, що буде його висвячувати на Патріарха, той звернувся: „Екселенціє, та то ж велика відповідальність“. Натомість Митрополит Андрей відповів: „а ще більша відповідальність не прийняти цього“, — розповів владика Гліб.
Презентація книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“
Віце-ректор УКУ Мирослав Маринович поділився враженнями від молитви молодого Романа (Андрея) Шептицького ще до висвячення, в якій було прохання, щоб Бог обрав із його родини мучеників.
— Мене це приголомшило. Бо, хто з нас сьогодні попросить, щоб із його родини пішли мученики. Наскільки цей час відрізняється. Не менше вразило й те, що Шептицький писав, коли висвячував Патріарха Йосифа, що його обрали для страдницької, жертовної дороги. Всі це знали. Знав і Йосиф Сліпий. Це не нинішній час, коли Патріархом ставати почесно, тоді ставали для мучеництва. Вміння стояти на принципах і піти на жертву — це означає бути собою, бути справжнім. Тоді, як і сьогодні, щоб вижити, треба було пристосовуватися. У Заповіті Патріарха Сліпого якраз наголошено: не мімікруйте, не пристосовуйтеся, а вмійте йти на жертву, якщо цього треба.
Презентація книги „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“
Про те, що сьогодні мас-медіа культивують значення „бути собою“, як власний комфорт і спонтанність, зазначив головний редактор журналу „Патріархат“ Анатолій Бабинський. Він додав, що, читаючи багато листів Йосифа Сліпого, зрозумів, що в ньому не було спонтанності, а внутрішній компас. Його життя не було прямою дорогою, а постійним лабіринтом, коли повсякчас треба було приймати рішення. Йосиф Сліпий постійно намагався віднайти себе автентичного. Інакше би не пройшов цей страшний лабіринт. Для кожного з нас теж надзвичайно важливо віднайти власний дороговказ.
Книгу „Будьмо собою. Життя і заповіт Патріарха Йосифа Сліпого“ підготував Інститут історії церкви УКУ. До ювілейного видання увійшло „Завіщання“ Патріарха Йосифа, біографічний нарис про нього о. Андрія Михалейка, ілюстрований світлинами найважливіших етапів патріархового подвижницького шляху та вступне пастирське слово Блаженнішого Святослава.
Уже достатньо багато написано про будинки зведені у Львові за часів Польщі, Австро-Угорської імперії та, навіть, старші. Сьогодні ж мова піде про зразок архітектури радянського періоду в історії міста, що розташований у південному житловому районі (район між вул. Стрийською, Науковою та Любінською). Отож, 10 фактів про всім відомий універмаг «Львів».
Універмаг “Львів”, 1980-ті рр.
Універмаг «Львів» входив до громадського центру на вул. Боженка (сучасна княгині Ольги) на відрізку від вул. Артема (сучасна Володимира Великого) до вул. Наукової, який композиційно об’єднував південний житловий район міста. Окрім універмагу до комплексу входили: автоматична телефонна станція на 20 тис. номерів, Палац водних видів спорту (нині комплекс аквапарку), готель «Супутник» на 360 місць, також розпочато, а згодом зупинено будівництво будинку культури з кінотеатром.
Універмаг “Львів”,2017 р.
Універмаг “Львів”,2017 р.
2. Архітекторами споруд комплексу були Зіновій Підлісний, Василь Каменщик, Юлія Верблян, Віталій Петелько .
3. Універмаг «Львів» було побудовано наприкінці 1980 –х рр. за індивідуальним проектом тодішнього проектного інституту «Лендіпроторг».
Універмаг “Львів”,2017 р.
4. Спочатку споруда проектувалася в центральній частині міста на розі вулиць Н. Ботвіна (сучасна П. Куліша) та Космонавтів (сучасна Під Дубом). Але необхідність значного знесення існуючих житлових будинків не дозволила реалізувати його зведення на цій ділянці.
Універмаг “Львів”,2017 р.
5. Звели універмаг «Львів» на розі сучасних вулиць Володимира Великого та княгині Ольги.
6. Нова споруда була розрахована на 600 робочих місць.
Універмаг “Львів”,2017 р.
7. Будівля універмагу мала стати «візитівкою» громадського центру, адже на той час була найбільшою за площею в УРСР.
8. Характерною планувальною особливістю універмагу «Львів» є те, що в плані він спроектований у вигляді планшетів, кожний з яких гвинтоподібно піднімається вгору на 1,2 метра над попереднім і ніби запрошує покупців відвідати всі відділи.
Універмаг “Львів”,2017 р.
9. Будівництво універмагу велося у складних геологічних умовах методом «підняття поверхів». Цей метод полягає в тому, що несучі колони монтуються зразу на всю висоту будинку, а всі міжповерхові перекриття виготовляються на землі і піднімаються на обмежених за площею земельних ділянках.
10. Львів’янам більш звичніша інша назва універмагу «Львів» – «Новий ЦУМ».
Софія ЛЕГІН
Джерело:
Архітектура Львова: Час і стилі. ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008;
Мельник І. Львівський Новий Світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від СввятогоЮра до Наварії. Львів: Центр Європи, 2014
В суботу, 16 вересня 2017 року, о 15.00 в приміщенні Народного музею Тараса Шевченка (2 поверх Львівського Палацу мистецтв на вулиці Коперника,17) в рамках 24-го Львівського Форуму видавців відбудеться презентація книги «Сезони сн(л)ів» Дарини Попіль. Модератор зустрічі Зеновія Філіпчук.
«Сезони сн(л)ів» – це результат роботи творчого львівського тандему – поетеси Дарини Попіль та художниці Софії Філіпчук. Хоча це перша збірка Дарини, у ній зібрані поезії різної тематики, написані авторкою за останні 10 років.
Ілюстрація Софії Філіпчук до книги Дарини Попіль «Сезони сн(л)ів»
Чого більше в нашому житті: снів чи слів? «Слова і сни – це те, з чого складаються дні і ночі, те, з чого зіткана наша реальність. Іноді сни стають словами, іноді слова виплітають сни. «Сезони сн(л)ів» – це мікс свідомого і несвідомого, мішанка правдивого та вигаданого, пережитого і підслуханого у чужих серцях. «Сезони сн(л)ів» не мають початку і кінця, в них ерос і танатос йдуть попід руку, а небо і земля зливаються в один горизонт»- йдеться у анотації до збірки.
Ілюстрація Софії Філіпчук до книги Дарини Попіль «Сезони сн(л)ів»
Лірика Дарини Попіль багата образністю та метафорикою. Образи у поезіях Дарини бувають як одухотворені так і ні. Іноді – це риба, кольору засмаглого сонця, іноді – це дерева в стилі ретро та бруківка, що ластиться об ноги, мов рудий кіт, деколи – це чоловічі сльози, які треба вивозити влітку на море, іншого разу – це зоопарк, що живе у дівчини на тілі. Така повнота художніх засобів дозволила ілюстраторці Софії Філіпчук створити неповторне оформлення збірки. Відповідно, вірші є близькими до каліграм, що відкривають двері у глибоко філософський світ ліричного героя, створюючи гіпертекст, який повністю затягує читача у свою реальність.
Ілюстрація Софії Філіпчук до книги Дарини Попіль «Сезони сн(л)ів»
«Сезони сн(л)ів» упорядковані у 4 рубрики – «Поштовхи осені», «Міста», «13 відтінків інтимності», «Вічність не вічна». Поруч з віршами українською мовою, у збірці є декілька поезій польською.
Ілюстрація Софії Філіпчук до книги Дарини Попіль «Сезони сн(л)ів»
Дарина Попіль народилася і виросла у Львові. Закінчила магістратуру, згодом аспірантуру журналістики ЛНУ ім. Івана Франка. Випускниця Міжнародних Гуманітарних Студій. Багаторазова стипендіатка міжнародних наукових програм у Польщі. У 2015 році захистила в Україні дисертацію з соціальних комунікацій. Авторка безлічі наукових, журналістських статей, поезії та коротких прозових текстів. Останні роки пише для українських та польських видань. Заангажована у діяльність проектів у Польщі, спрямованих на підтримку мігрантів з України. Переможниця Першого польсько-українського поетичного слему (2017). Проживає у Львові та у Варшаві.
Ілюстрація Софії Філіпчук до книги Дарини Попіль «Сезони сн(л)ів»
Софія Філіпчук – художник-ілюстратор, закінчила коледж ім. Труша, Львівську Академію Мистецтв та Академію Друкарства. Учасниця багатьох українських та міжнародних виставок та фестивалів. Займається ілюстрацією, графічним дизайном та прикладним мистецтвом. Засновник власного бренду «on a tree».
У вівторок, 12 вересня 2017 року, у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) з нагоди 140-річчя від дня народження мисткині відкрилася ретроспективна виставка “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького).
Відкриття виставки розпочалося з виступом “Молодіжного хору “Слідами херувимів” при парафії церкви Св. Віри, Надії, Любові і матері їх Софії. Дівчата не тільки чудово співали, але й влаштували показ моделей одягу за етнічними мотивами модельєра Оксани Лобас-Заяць.
Відкриття ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство”
“Олена Кульчицька серед українських мисткинь ХХ ст. – особистість номер один. Один із найпотужніших графіків ХХ ст. в ряді з такими потужними корифеями, як, наприклад Нарбут. В своїй творчості вона ввібрала дуже багато від народного мистецтва, яке втілювала в живописі і , особливо в графіці. Народне мистецтво, любов до якого вона пронесла через все життя, було основою її живопису.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
Кілька років тому вийшла перша частина альбому “Графіка, живопис Олени Кульчицької”, зараз ми підготували другу частину “Народне мистецтво в творчості Олени Кульчицької” і ця виставка є великою краплею в цьому альбомі, який ми видаємо цього року”, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Випускниця Віденської академії мистецтв Олена Кульчицька близько 50 років ходила селами Західної України, трохи їздила, трохи пішки ‒ усе задля того, аби задокументувати народний одяг, який зникав на очах. Так з’явилося понад 400 акварелей цієї серії.
Завідувач Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької Люба Кость
“Їй казали, що десь там є народний одяг. І вона збиралася, а тоді ж не було легко, бо комунікації не були такі легкі, але вона збиралася, замальовувала. Але що дуже важливо, що Олена Кульчицька не малювала цей одяг, це ж не є музейна колекція, вона малювала з людей, які цей одяг носили”, ‒ розповіла завідувачка музею Олени Кульчицької Любов Кость.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство» (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького), яка розгорнута з нагоди 140-річчя від дня народження художниці, представлено 49 акварельних малюнків із зображенням народного вбрання різних етнографічних регіонів Західної України – Поділля, Гуцульщини, Буковини, Покуття, Бойківщини, Опілля, Полісся та Волині, Лемківщини, околиць Перемишля. Для експонування відібрано акварелі, в яких відтворено характерні для цих місцевостей зразки народної ноші. Ці твори розкривають унікальний пласт народної культури, багатство та тяглість традицій, що передавалися упродовж віків.
В. о. директора департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Мирослава Туркало
“Відкриття цієї виставки – це насправді знакова подія, бо немає людини, котра цікавиться мистецтвом і не знає ім’я Олени Кульчицької. Це особа, яка не тільки прославила Україну у світі, але й зробила дуже багато для свого народу. Тому що кожен народ, який має велике майбутнє, пам’ятає своє минуле і росте на своїх народних коренях: традиціях, піснях, вишивках, народному побуті. І коли пам’ятати та розвивати ці речі, тоді народ має силу та майбутнє. І український народ має своїх сині та дочок , котрі, у свій час, зробили такий несмак для розвитку України і Олена Кульчицька одна з них”, – сказала в. о. директора департаменту з питань культури, національностей та релігій Львівської ОДА Мирослава Туркало.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
На виставці показано різноманітні зразки й типи народного вбрання: жіночий, чоловічий одяг, щоденний і святковий, зимовий та літній і — що важливо — весільний одяг, весільні вінки і архаїчні жіночі головні убори — перемітки різних етнографічних регіонів Західної України.
Доктор мистецтвознавства, професор Олена Никорак
“Багато з цих елементів строю вже відійшли, ми вже не можемо нині відтворити, тому що немає експонатів в музеях. Якщо є окремі, то немає цілого ансамблю, а тут, у творах Олени Кульчицької, якраз і науковці, і художники мають можливість побачити той образ, як в цілому виглядав той традиційний одяг”, ‒ сказала доктор мистецтвознавства, професор Олена Никорак.
Експозиція ретроспективної виставки “Олена Кульчицька (1877-1967). Народний одяг західних областей України. Акварелі. Малярство” (із фондових збірок Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького)
Доповнюють експозицію і малярські полотна, в яких майстерно відтворено життя і побут галицького села. Представлені акварелі О.Кульчицької, попри всю різноманітність варіантів крою та декорування західноукраїнського народного вбрання, демонструють чимало спільних рис, що виявляються у характері силуету, в розташуванні оздоблення, в колористичних прийомах. Однаковими на всій території України були і складові частини народного вбрання, що формували довершений ансамбль: натільний (сорочка, преважно уставкова), поясний, плечовий, верхній одяг, головний убір, прикраси та додатки. Українському комплексу народного вбрання властиві багатошаровість, використання натуральних тканин і матеріалів, спільні техніки та способи декорування. Саме ці принципи відобразила мисткиня у своїх малюнках.
Молодший науковий співробітник Надія Ленько-Кінаш
“Щороку ми у наших виставкових залах намагаємося показати, розкрити, вшанувати пам’ять видатної української художниці Олени Кульчицької. Оскільки у нас ювілейний рік, то ця виставка є особливою. Тут представлено роботи, які Олена Кульчицька створила продовж тривалого часу. Над ними вона працювала майже півстоліття. Ця серія є дуже великою, налічує понад 400 одиниць збереження. Для виставки ми відібрали лише завершені як в етнографічному, так і в художньому плані твори”, – розповіла куратор виставки, молодший науковий співробітник Надія Ленько-Кінаш.
Виставка експонуватиметься у виставкових залах Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (вул. Листопадового Чину, 7) до 30 листопада 2017 року.
Кожна львівська вулиця має свою неповторну історію. Історія вулиці Соломії Крушельницької розпочалася в 70-х рр. ХІХ ст. У ті часи на межі Єзуїтського парку (нині Парк імені Івана Франка) знаходилися склади деревини. Простір, зайнятий складами, впорядкували і проклали вулицю, яку назвали на честь польського письменника, поета та історика Юзефа-Ігнація Крашевського (Józef Ignacy Kraszewski, 1812–1887).
Юзеф Ігнацій Крашевський
Крашевський приїхав до Львова на прохання польського товариства «Студентська читальня» і у травні 1867 року прочитав кілька публічних лекцій на тему Данте. На його честь було влаштовано урочистий прийом у ресторані у згаданому Єзуїтському парку.
Парк імені Івана Франка – колишній Єзуїтський сад
У своєму листі зі Львова він писав: «Прийнято мене тут дуже, аж надто сердечно. Обіди, вечері, фуршети і т.д. тягнуться без кінця. Мені має бути вручено диплом почесного громадянина міста, чого дотепер удостоювалися лише міністри або намісники…» В історію польської літератури Юзеф-Ігнацій Крашевський увійшов як «титан праці» – його творчий і науковий доробок становить 90 томів! А в пам’яті сучасників він залишився людиною величної ерудиції та феноменальної пам’яті.
Поштівка на честь відкриття вул. Крашевського у Львові, 1880 рік
Львів’яни в особливий спосіб виявили свою пошану до улюбленого письменника, проклавши нову вулицю на його честь. Урочисте відкриття вулиці Крашевського відбулося у 1880 р.
Сучасна Вулиця Соломії Крушельницької, фото 2017 року
Наприкінці XIX ст. лівий бік вулиці був щільно забудований кам’яницями за проектами відомих архітекторів Альфреда Каменобродського, Міхала Ковальчука, Людвіка Рамулта, Александра Загурського, Леонардо Марконі.
Вулиця Крашевського, 80-і рр. ХІХ ст. Будинку № 23 ще немає.
Одним з останніх був збудований будинок № 23 (1884 р.) за проектом архітектора Якуба Кроха. Балкон другого поверху прикрашений алегоричними статуями Скульптури і Музики авторства Леонарда Марконі. Першими власниками будинку були міщани С. Бачинський, згодом – Ю. Горошкевич. У 1903 р. до цього дому була прикута увага усіх галичан, адже його новою власницею стала українська співачка Соломія Крушельницька, яку щиро вітали як “горожанку” Львова. З цього часу бере свій початок історія “Музикальної кам’яниці” – львівського Дому Соломії.
Соломія Крушельницька з родиною біля власного будинку у Львові, 1903 р.
У 1939 р., після встановлення у Львові радянського режиму, будинок перейшов у державну власність, а Соломії Крушельницькій залишили чотири кімнати на другому поверсі. Тут Соломія жила впродовж 1939-1952 рр. зі своєю наймолодшою сестрою Анною (1887-1965). У 1939-1940 рр. вулицю не перейменовували. Зміни наступили з приходом німецької окупації.
Сучасна вулиця Соломії Крушельницької, вигляд зверху. Фото 2017 року
У 1941-1944 рр. вулиця Юзефа-Ігнація Крашевського отримала назву Шталльштрассе (нім. Stallstraße), в липні 1944 р. їй ненадовго повернули стару назву – Крашевського, а вже від 1950 р. (аж до 1993 р.) вулиця носила ім’я російського публіциста і письменника Миколи Чернишевського (1828-1889). Львів’яни і гості міста, минаючи будинок № 23 навіть не здогадувалися, що цей дім колись належав славетній українській співачці. Лише в 1977 р. на фасаді будинку було встановлено меморіальну таблицю С. Крушельницької (скульптор – Е. Мисько), текст на якій не зовсім відображав правду: «В цьому будинку в 1903-1952 роках живла видатна українська співачка Соломія Крушельницька». Реалії радянського світу не припускали, щоби хтось із видатних постатей був багатим, мав нерухомість, володів маєтками. Тому в тексті немає згадки про те, що Соломія Крушельницька а не тільки тут мешкала, але й була власницею цілого будинку впродовж 1903-1939 рр.
Художньо-меморіальна таблиця на фасаді будинку Соломії Крушельницької. Автор – Еммануїл Мисько, бронза, 1977 р. Фото 2017 р.
Меморіальна таблиця стала першим нагадуванням про нашу видатну львів’янку. Мине ще дванадцять років, і на другому поверсі розпочне свою діяльність Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької. У 1993 р., вже за часів Незалежності, вулицю перейменовано на честь Соломії Крушельницької.
Дім Соломії Крушельницької у Львові, тепер – житловий будинок (І і ІІІ поверхи) і Музично-меморіальний музей співачки (ІІ поверх)
Музей, що розмістився на другому поверсі будинку № 23, постав завдяки жертовній праці Одарки Карлівни Бандрівської (1902-1981), племінниці С. Крушельницької. Вона зібрала безліч документів, особистих речей, фотографій, пов’язаних з життям та сценічною кар’єрою славетної співачки, матеріалів про родину Крушельницьких, Бандрівських, Шухевичів; залишила спогади про свою родину та багатьох митців – її сучасників.
Фрагмент експозиції Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові
Цей архів став основою експозиції музею і є вагомою часткою всієї фондової збірки. Соломія Крушельницька назавжди повернулася до своєї оселі – у фотографіях, рукописах, особистих речах і, звичайно, нетлінним голосом, збереженим у грамофонних записах.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької
Мельник Ігор. Крушельницької Соломії вулиця // Енциклопедія Львова. Т. 3 / За ред. А. Козицького. Львів : Літопис, 2010. – С. 648.
Тихобаєва Галина. Давні мелодії “Музикальної кам’яниці” // Соломія Крушельницька. Шляхами тріумфів : ст. та матеріали / упоряд. : П. Медведик, Р. Мисько-Пасічник. – Тернопіль, 2008. – С. 221-227.
Бандрівська Одарка. Спогади. Рукопис. Ф СК Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Святий вечір одне з найурочистіших християнських свят, яке відзначається ввечері напередодні Різдва Христового. Дата святкування різними церквами залежить від дати святкування Різдва. Західні й...
