Одним з політичних діячів пов’язаних зі Львовом з незвичною біографією став Леон Козловський. Людина з непростим життям та важкою долею, він встиг побувати і університетським професором і прем’єр-міністром, і бути засудженим до страти, після цього бути звільненим та дезертирувати. Усе ж, життя цієї людини було виявом перипетій ХХ століття, цієї своєрідної епохи крайнощів, коли нечуваний прогрес і розвиток йшов поряд з руйнуваннями, драматизмом та жорстокістю. Отож, Леон Козловський – жертва епохи, і людина, яка змушена була робити непростий і малоприємний вибір, за що він неодноразово зазнавав критики з боку сучасників та нащадків.
Леон Козловський
Ягеллонський університет
Тюбінгенський університет
Народився Леон у селі Рембешице (сучасний Келецький повіт, Польща). Дитинство його проходило на територіях так званого «Царства Польського» у складі Російської імперії, до якого у той час належала і Варшава, де він навчавс у гімназії. У 1910 році, він склав матуру. Після цього, він вирішує переїхати у підастрійськ уГаличину, де записується до Ягеллонського університету у Кракові. Вважається, що у цей час він налагоджує свої перші контакти з Юзефом Пілсудським. У 1912-1913 роках, він навчається у Тюбінгенському університеті. У 1914 році, він разом з своїм керівником з Тюбінгену – Р. Шмідтом, відвідує Крим та Кавказ.
Проте 1914 рік стає роком початку І Світової війни. Леону доводиться зробити один з багатьох можливих виборів і він у цей час служить Першому полку уланів Легіонів Польських. У 1917 він покидає армію і їде до Тюбінгена, щоб закінчити своє навчання і здобути ступінь доктора філософії. Він здобуває його у серпні 1918 року.
Львівський університет
Леон Козловський
Весною 1920 р., він габілітується як доцент Ягеллонського університету. Габілітаційна праця Козловського носила назву: «Groby megalityczne na Wschod od Odry». А 1921 році, починається етап його активної роботи у Львівському університеті. У 1922 році Леон запросив працювати на посаду асистента Кароля Стояновського. У 1921 році було створено кафедру доісторичної археології зі спеціальним оглядом праісторії польських земель (вживали також назву „кафедра праісторії”). Серед знаних учнів Козловського, виділяються археологи Тадеуш Сулімірський, Маркіян Смішко, Казімєж Журовський, Ірена Сівкувна, Кароль Стояновський, Ян Брик та інші. У 1929 році, Козловський стає звичайним професором кафедри.
Кабінет Козловського у 1934 році
Козловський у 1934 році
Козловський у 1934 році
Окрім наукової, він займається також активною політичною діяльністю. Її апогеєм став 1934 рік, коли він стає Прем’єр–міністром Польщі. Проте протримався він на цій посаді недовго. Численні особисті конфлікти, прийняття польської конституції 1935 року та інші чинники, змусили його подати у відставку. Він поїхав у відпустку до Італії, і там його спіткала новина про смерть Юзефа Пілсудського. Після цього, він фактично був змушений покинути польську політику.
Козловський під час арешту у 1939 році
Могила Л. Козловського у Варшаві
Після того, як радянські війська захопили Львів у 1939 році, Козловський був заарештований. Він вступив до армії у званні поручника, однак восени 1941 року, він дезертирував, що стало причиною численних недоведених чуток про його колаборацію з німцями. Тим не менш, він не був репресований нацистами і до своєї смерті у травні 1944 року спокійно доживав віку у Берліні. Згодом, його перепоховали у Варшаві.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Білас Н.М. Археологічна наука у Львівському університеті (ХІХ – 30-ті роки ХХ ст.) // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2005. – Вип. 8. – С. 46–114.
Білас Н.М. Кафедра доісторичної археології зі спеціальним оглядом праісторії польських земель: напрямки наукових досліджень // Археологічні дослідження Львівського університету. – 2004. – Вип. 7. – С. 72–86.
Театральне мистецтво здавна захоплювало та приваблювало людей своєю таємничістю, загадковістю, витонченістю, красою… Беручи свої витоки ще з Давньої Греції, воно розвивалось та поширювалось по інших теренах. Які театральні дійства відбувались у Львові, чим захоплювали жителів та гостей міста? Про це пропонуємо Вам дізнатись трохи більше.
Театральне мистецтво на території України бере свої початки ще з античних міст-держав Античного Причорномор’я (середина I тис. до н.е. – IV ст.н.е.). Разом із занепадом античної культури настає перерва у розвитку театру. За часів Київської Русі починають виступати мандрівні актори-скоморохи. В кінці XVI – на початку XVII ст. починають діяти так звані шкільні театри, які відіграли значну роль у становленні театрального мистецтва.
Що стосується театральних традицій Львова, то свої початки вони беруть саме з існування шкільних театрів. Під час святкових містерій головними виконавцями були учні міської школи. Такі постановки були на релігійну тематику і датуються XV ст. Починаючи з XVII ст. їх виконують учні при домініканському монастиреві, ще за століття згадуються постановки, в яких брали участь учні єзуїтського колегіуму. Достатньо розвиненими були саме єзуїтські шкільні театри, які мали постійні зали з усілякими пристроями, що дозволяли ‘‘спускати з небес’’ богинь та богів і т.п.
Вид на площу Ринок з північно-західної сторони. Фото Мар’яни Іванишин.
Варто згадати про те, що різноманітні театралізовані дійства відбувались і на площі Ринок. У 1583 р. – дійство на честь приїзду до Львова архієпископа Яна Селіковського, в якому брали участь не лише місцеві, а приїжджі учні. Дія відбувалась на площі Ринок в тій частині, де біля будинку міських ваг знаходилась сцена.
Ян Димітр Соліковський
Постановка полягала в тому, що була представлена пустеля, в якій попередник Христа, увінчаний лавровим вінком, в оточенні диких звірів пропонує мир і злагоду. Звірами були хлопчики одягнені в звірині шкури. Після промови, під музичний супровід та хоровий спів ‘‘руський лев’’ став на коліна і склав зброю перед ‘‘єдинорогом’’. Це означало те, що символ герба міста скоряється символу герба архієпископа. Потім всі повернулися до кафедрального собору, де музикою і співами закінчилося свято.
В 1605 році учні міської школи три дні показували виставу про померлого канцлера Яна Замойського. Дійство відбувалося на помості, збудованому посеред катедри. Стояла споруда, яка символізувала трон Соломона. На кожній сходинці розмістили 12 фігур левів зі щитами, на яких були написані імена вихідців зі Львова, котрі за кошти Замойського мали змогу навчатись в академіях Замостя, Кракова, Вільна. Серед них такі особи як: Стефанович, Гепнер, Бірковський, Кіслицький, Шміглецький та інші. На самому верху стояла статуя Яна Замойського.
Варто згадати про театралізоване дійство 1611 року, яке було присвячене здобуттю фортеці міста Смоленська і відтворене у Львові. Смоленська фортеця була виготовлена з паперу і картону, мала ворота і вежі. Постановка виглядала таким чином, що частина міщан грала оборонців Смоленська, а інша частина – нападників. Нападники стріляли, робили наступи, оборонці захищалися, кидали на голови нападаючих куряче пір’я. В кінцевому результаті нападники здобули фортецю, ‘‘взяли в полон’’ своїх ворогів, тричі обійшли з ними площу Ринок, несучи перед собою здобуті трофеї і переможно викрикуючи. Це все супроводжувалось грою на музичних інструментах. Після цього і ‘‘переможці’’, і ‘‘переможені’’ сіли разом пити вино. Як зазначає Бартоломей Зиморович, ‘‘І вже б оці хвалькуваті переможці знищили б вщент тої ночі цілу Москву, але ж їм забракло пляшок, які випорожнили і, переможені сном і вином, прощалися з Марсом’’.
Бартоломей Зіморович
Можна згадати і про театралізоване святкування канонізації Ігнатія та Ксаверія Лойоли у 1622 році, яке організував бургомістр Мартин Кампіан. Коли почало сутеніти, всі зібралися на пл. Ринок. З’явилися разом з Парнасом музи, вільні мистецтва, які співали під музичний супровід. З’являється і зникає твердиня безбожності, яку спалюють. Далі показано Вакха разом з вакханками, який випиває сам і пригощає їх, опісля їх виганяють за браму . Потім привертають увагу глядачів сім рухливих зірок, тобто планет. Проводилось ще багато різних дійств – змагання танцюристів, акторів, а також інші забави.
Південна сторона площі Ринок. Фото Мар’яни Іванишин.
У 1660–х роках відбулась постановка античної вистави у Вірменському кварталі за участю учнів вірменської семінарії. Згадана вистава складалася з 5 частин з інтермедіями.
Існував також шкільний театр і при школі Ставропігійського братства. На Різдво студенти ходили з вертепом і колядували міщанам, на Великдень давали драматичні вистави. Для цього вони одягалися як актори та будували сцену.
Можна говорити про те, що такі театри певною мірою були публічними, бо на перегляд вистав з’їжджалися родичі учнів, а також приходили численні гості. Під час релігійних урочистостей учні виступали на міських площах, де збиралися тисячі мешканців Львова. Мали місце і народні театри. В таких театрах ставили народні драми.
Важливе місце у розвитку театральних традицій мали ярмарки, під час яких приїжджали мандрівні трупи, актори яких виступали на ярмаркових возах. В основному виступали акробати, атлети, жонглери, лялькарі, а також канатохідці. Ці всі види зайнятості не мали хорошої репутації. Варто зазначити, що майже всі площі міста в певний період часу були місцем виступів таких мандрівних акторів . На різних вулицях (Городоцькій, Коперника, Личаківській, Дорошенка, просп. Шевченка) відбувалися театралізовані релігійні, сезонні, цехові, політичні свята, а також процесії та маскаради. Для проведення таких заходів у Львові будували тимчасові споруди тріумфальних арок, сцен, подіумів, а також алеї. На час видовищ входи будинків, вікна, колони, балкони прикрашали гірляндами, вазонами, паперовими прикрасами, квітами. Треба згадати, що і в будинку Корнякта (пл.Ринок, 6) ще у XVIII столітті відбувалися драматичні вистави, пантоміми, феєрверки.
Перші публічні театри з’явились у другій половині 18 ст. Найстаршим театром Львова був так званий Театр – буда, який знаходився в районі теперішньої площі І.Підкови. Під театр було переобладнано дерев’яний будинок, який був досить великим, а на той час коли згадувався вперше (1776 р.) вже розвалювався, тому його і називали будою або шопою. Театр мав ложі, галереї та партер. Наприкінці свого існування будівля театру щораз більше перехилялась, виникала потреба у тому, щоб її підпирати. Якщо б публіка заповнила хоча половину залу, то міг статись нещасний випадок. У 1783 р. театр розібрали.
Площа Івана Підкови, приблизне місце розташування Театру – буди. Фото Мар’яни Іванишин.
Перший львівський стаціонарний театр знаходився на вул.Театральній, у колишньому костелі Святого Хреста, який належав ордену францисканців і був переобладнаний під театр після Йосифінської касації, у 1787 році.
Костел Святого Хреста і монастир францисканців
Місце під згадані костел та монастир були надані Владиславом Опольським. Комплекс був побудований ще у 1370 році і знаходився приблизно там, де зараз розташований будинок економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка ( проспект Свободи).
Цей театр називали Пофранцисканським, Зимовим (у Львові театральні видовища відбувались на численних відкритих сценічних майданчиках), а також театром Булли (Генріх Булла був довгий час директором цього театру). Після проведення касації, підприємець Генріх Булла викупив у міста згадані будівлі. Костел було перетворено на перший у Львові стаціонарний театр. Варто зазначити, що споруда не відповідала потребам театру. Бракувало місця для акторських вбиралень, складів, було тісно за кулісами. Існувала також потреба в наявності карнавальної, редутової зали, адже львівська публіка полюбляла карнавали.
Під час проведення реконструкції театру в 1795 році, постало завдання про зведення такого приміщення. Проект всієї реконструкції розробив архітектор Карл Мерц. Здійснити його допомагали віденські майстри, серед яких артист-маляр Мюллер, механік сцени Лехман, декоратор Смуглевич. 1 листопада 1796 року оновлений театр розпочав свою роботу. Новий сезон відкрила вистава В.Шекспіра ‘‘Гамлет’’, в якій В.Богуславський зіграв головну роль.
Спектакль «Медея» П. Корнеля 1805р в монастирі францисканців у Львові
Після реконструкції, суттєві зміни відбулися і в самому будинку театру – бічні галереї були пристосовані під гардероб, розширено куліси, відведено приміщення під декорації, а також створено художню майстерню. Під час заміни підлоги, було знайдено декілька поховань, що мало для театру неприємні наслідки. І хоча відбулося урочисте перепоховання останків у Єзуїтському костелі, проте дехто з побожної публіки, що не пропускав до цього часу жодної вистави, категорично відмовився розважатися, як тоді говорили, ‘‘на трунах’’.
Театр був не дуже великим, хоча і вміщав до 600 глядачів. Зала театру налічувала 36 лож, розміщених у два яруси. Значна частина глядачів могла розміститись в партері, що налічував 114 відкидних крісел, 200 партерових місць, чи то просто лав, поза тим була галерея, на якій могли стояти понад 200 глядачів. Стосовно редутової зали, то вона перевищувала за площею театр і могла вмістити до тисячі відвідувачів. Освітлювали театр підвішені світильники, з яких часто на голови глядачів скапувала олія.
У 1839 році почалась нова реставрація споруди. У 1842 році було зведено новий театр С. Скарбека, а Зимовий театр переобладнано на філармонію. Під час реставрації значних змін зазнав інтер’єр, яким займався декоратор Єжи Лехнер. Під час революційних листопадових подій 1848 року театр разом з редутовою залою був знищений. Слід зазначити, що спочатку в даному приміщенні здійснювались вистави німецького театру, а згодом і польського під керівництвом Богуславського і Камінського.
Корпус економічного факультету ЛНУ імені Івана Франка. Місце, де знаходився Зимовий театр. Фото Мар’яни Іванишин
Варто згадати і про Літній театр, який діяв наприкінці XVIII століття у саду графів Яблоновських (тепер – пл.Петрушевича), біля палацу гетьмана Яблоновського. Парк був закладений ще в 1683році. В ньому гетьман Станіслав-Ян Яблоновський власноручно висаджував липові алеї на честь перемоги під Віднем. Загалом парк було поділено на вісім величезних чотирикутників, які засадили липами.
Ідея відкриття цього театру належала Войцеху Богуславському. Побудовою театру займався Іноченто Мараїно, архітектор-маляр, італієць за походженням, який у 1791 році спричинився до побудови Варшавського театру. За взірець майбутньої будівлі було взято архітектуру давньоримського театру. Першого травня 1796 року розпочалось будівництво Літнього театру, яке тривало шість тижнів.
Споруда мала вигляд амфітеатру. Глядацький простір мав довжину 65 ліктів, ширину 45 ліктів (приблизно 29 x 24 м). До 1000 глядачів могли розміститись в амфітеатрі, а загалом – до 3000. Сцена була значних розмірів. Її стіни були споруджені наступним чином – стовбури вкопані в землю та обшиті дошками. Декораціями та завісами займався І. Мараїно разом з А.Смуглевичем.
Актори, інколи навіть по декілька разів змушені були переривати виставу, щоб заховатись від дощу. Публіка під час негоди могла знайти прихисток у прилеглому палацику, а потім мусила поверталась на мокрі лави. Архітектор знайшов вихід з даної ситуації наступним чином. Було вирішено зшити намет з полотна, просяклого олією, а також розмальованого обрядовими сценами. Полотно закріпили за допомогою спеціальної системи на шістьох липах. Існував механізм, який піднімав і опускав цей своєрідний полотняний намет. Суттєвим недоліком було те, що така процедура виконувалась дуже повільно.
Войцех Богуславський
В Літньому театрі виступала театральна трупа В.Богуславського. У 1799 році театр був розібраний на будівельні матеріали, коли Богуславский переїхав до Варшави.
Починаючи з 1794 р. у Львівській семінарії відбувалися аматорські театральні вистави польською мовою.
Львів у графіці. Пилиховський А., церква руської семінарії.
Серед питомців особливим талантом вирізнялись такі як: Чернецький, Урицький, Ковальський, Щудлинський, Сточкевич, Слонський, Кашубинський, Твардієвич, Мох. Через брак відповідного українського репертуару, семінаристи ставили п’єси польських та німецьких авторів, серед яких комедії Франца Богомольця. На вистави запрошували гостей міста, а також сюди приходило духовенство з родинами. На таких виставах бував і директор польського театру Я. Камінський.
Вистави українською мовою почали ставити після того як свою діяльність у 1830 – х роках розвинуло товариство “Руська Трійця”. В Семінарії відновлюється раніше заборонене навчання українською мовою.
Йосиф Лозинський видав в 1834 р. збірку обрядових весільних пісень під назвою “Руське весілля’’.
Йосиф Лозинський
Після цього семінаристи, у 1835 р. зробили постановку за матеріалами згаданої фольклорної збірки. Потрібно зазначити, що це була перша спроба ввести народну мову на сцену. На цій постановці був присутній і ректор о. д-р Яхимович. Наступний ректор, о. проф. Теліховський, був противником театральних вистав у семінарії і виступав проти них.
Під час першого з’їзду українських учених у Львові, в жовтні 1848 р., о. Іван Озаркевич, котрий організував трупу в Коломиї, залучив до неї львів’ян та здійснив постановку “Дівка на виданню’’. Вистава відбулася в одному з музеїв духовної семінарії, де й проходив з’їзд вчених.
Потрібно згадати про ще одну цікаву подію, яка має стосунок до розвитку театрального мистецтва у Львові, а саме – про театралізоване дійство, що відбувалось на Пелчинському ставі у 1845 році. Пелчинський став був розташований між узгірь Вульки – теперішній Парк культури і відпочинку імені Богдана Хмельницького та Вроновських – Цитадель. Починаючи з 1843 року тут відбувалися різноманітні розваги та військові виступи на воді. На ставі часто проводились театралізовані вистави, в яких брали участь військові, старші учні пливальні, львів’яни. Доволі цікавими були морськи бої, в них брали участь загони піхоти, кавалерії в певному озброєнні, а також ті, хто вмів добре плавати. Бої проводились на спеціально виготовлених кораблях та човнах. Для проведення таких морських боїв спеціально виготовляли різноманітні морські чудовиська у вигляді китів, крокодилів та інших потвор.
Карл Ауер. Боротьба з морськими потворами, літографія до вистави на Пелчинському ставі у Львові.
У 1845 році тут відбулось грандіозне театралізоване дійство – ‘‘Битва морських потвор’’, на яке прийшли подивитися майже всі львів’яни. В згаданій битві брали участь такі персонажі як матроси, турки, негри, які на човнах билися зі штучними крокодилами, китами, сиренами та великими літаючими драконами з картону, яких спеціально виготовили для цього дійства.
Варто згадати про ще один театр, який відіграв чималу роль у розвитку національного театру. На розі вулиць Театральної та Вірменської стоїть споруда колишнього Народного Дому, який був одним з осередків культурного життя. У цьому приміщенні відбувались вистави Українського театру товариства ‘‘Руська Бесіда’’.
Народний дім. Фото Юзефа Едера, 1860-1870 рр.
В товаристві “Руська Бесіда” було утворено так званий окремий “театральний виділ”, до якого увійшли Товарницький, Лаврівський, Гавришкевич і Згарський. Вищезгадані особи почали займатись збором коштів для театру. В січні 1864 р. “Бесіда” уклала угоду з Омеляном Бачинським про проведення вистав протягом року.
Пам’ятна таблиця на фасаді будинку колишнього Народного Дому. Фото Мар’яни Іванишин.
Театр розпочав свою роботу 29 березня 1864 р. інсценізацією повісті Г.Квітки-Основ’яненка ‘‘Маруся’’. Теофіля Бачинська, дружина Омеляна Бачинського, постала перед глядачами в ролі Марусі. В першій постановці вистави брали участь: Омелян Бачинський, Ю. Нижанківський, Юрчакевич та інші. Варто зазначити, що квитки на першу виставу було розкуплено одного дня, тому театр за декілька днів її повторив. Перший сезон у Львові тривав від 29 березня до 21 липня. Протягом цього часу було поставлено 22 вистави.
На сцені даного театру за часів керівництва І.Гриневецького – І.Біберовича ставилися твори Т.Шевченка, І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, І.Карпенка-Карого, М.Гоголя, Л.Толстого, Ф.Шиллера, А.Фредра. На час головування Гриневецького – І.Біберовича театр був доволі розвиненим, адже поєднував в собі хороший репертуар, знамениту режисерію та вмілих акторів. У 1898 р. у Львові вперше поставлено ‘‘Украдене щастя’’ І.Франка.
Будинок колишнього Народного Дому. Фото Мар’яни Іванишин.
На даний час в приміщенні колишнього Народного Дому розміщується Окружний будинок офіцерів та кінотеатр.
Недалеко від Народного дому знаходиться Національний академічний український драматичний театр ім. М.Заньковецької, який був споруджений у стилі віденського класицизму протягом 1836-1842 рр. на кошти графа Станіслава Скарбека, чиє прізвище і дало первинну назву театрові. Театр споруджено на місці колишніх бастіонів Низького Замку. Тут була дуже болотиста місцевість, тому під фундамент було вбито 16 тис. дубових паль. Авторами проекту були архітектори Людвіг Піхль та Йоганн Зальцман. В театрі було 1460 місць, 54 ложі, а оркестрова яма вміщувала 40 музикантів. Його глядацький зал мав форму підкови. У театрі була добре продумана протипожежна безпека.
Вигляд на театр Скарбека. Літографія Карла Ауера
Стосовно екстер’єру театру, то він оздоблений портиком з шістьма колонами іонічного ордеру. На дашку прибудови стояла квадрига коней Аполлона, яка у 1847 р. під час сильної зливи впала на землю від власної ваги. Цікавим фактом є те, що будівля театру з початку свого існування була багатофункціональною. Для тих, хто хотів залишитися у Львові, театр міг запропонувати готель, в якому була їдальня та ігрові кімнати. Будинок нараховував загалом близько 550 приміщень різної величини.
Відкриття театру графа С. Скарбека відбулося 28 березня 1842 року твором ‘‘Життя як сон’’ драматурга Ф.Грільпарцера, а наступною була вистава комедіографа А.Фредро ‘‘Дівочі обітниці’’. Колись це була одна з трьох найбільших театральних споруд в Європі, поряд із Ла Скала та Дрезденською оперою. У приміщенні театру відбувались не лише вистави, а й концерти та бали. Свою першу виставу український драматичний театр імені Марії Заньковецької показав львів’янам у листопаді 1944 року (був створений у Києві у 1922 р.) і продовжує тут діяти і до сьогодні.
Головний вхід Національного академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької. Фото Мар’яни Іванишин.
Ось такий короткий історичний екскурс місцями зародження та розвитку театрального мистецтва у нашому місті.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела:
Зіморович Б. Потрійний Львів : Leopolis Triplex/ Громадська організація “Інститут Львова”; перекл. з лат. Н.Царьової; коментарі І.Мицька; редактор О.Шишка. – Львів : Центр Європи, 2002. – 224 с.;
В понеділок, 26 грудня 2016 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові музично-поетичну композицію до ювілею Івана Франка “Щоденник душевного стану” презентували Народний артист України, актор і режисер Львівського національного театру імені Марії Заньковецької Богдан Козак й актриси Першого театру Леся Шкап’як та Олена Крилова.
Олена Крилова, Леся Шкап’як та Богдан Козак на музично-поетичному вечорі до ювілею Івана Франка “Щоденник душевного стану”
Це вже був мабуть останній святковий захід, що закривав ювілейний рік великого каменяра, принаймні у Львові. Нагадаємо, цього року виповнюється 160 років з дня народження Івана Франка і сто років з дня його смерті.
В композиції звучали, спогади, вірші та пісні на слова Івана Франка, частину музики до яких написала Леся Шкап’як. Вечір був присвячений коханню та жінкам у житті Івана Яковича і полишив по собі ніжне відчуття чогось невідомого, таємничого і трепетного, що зветься словом любов.
Пісня Спи Ісусе – це польсько-український проект, який відкриває нове звучання гурту і є першою композицією з майбутнього різдвяного міні альбому, який вийде у січні. Новий стиль звучання цієї колядки дихає мінімалізмом і різдвяною містикою, а сама пісня отримує зовсім незвичний образ.
Гурт Troye Zillia
Тематика цієї колядки відрізняється від більшості тим, що це є лагідна колискова, у ній немає слів «Христос Раждається» і фактично відсутній український фольклорний колорит. А все тому, що це є авторська композиція минулого століття Йосипа Кишакевича, українського композитора, хорового диригента, священника, яка вже давно увійшла в розряд «народної».
Учасники гурту розповідають: “Для нас цей запис був кроком всередину, і працюючи з текстом колядки ми відкрили для себе нове – це не просто колисанка – а послання, яке передає мати до своєї дитини, цей містичний контакт. При чому мама знає, які лабіринти чекають на дитину в майбутньому. Це було для нас відкриттям у цій пісні. Також праця у польсько-українській команді була цікавим та корисним досвідом, ми згадали польську мову і навчились нових стилей студійної роботи.”
Всього лише за 17 км. від Львова, у місцевості через яку протікає річка Верещиця, на Страдецькій горі розташоване невеличке село Страдч. Його історія сягає далеких часів, адже ще в Галицько-Волинському літописі від 1242 року згадується підземний монастир, розміщений на вершині гори, яка знаходиться біля села, а в 1515 році у документах можна прочитати про попа, отже уже тоді тут була церква.
Страдецька гора (с. Страдч, Львівська область)
Та окрім сакральних пам’яток, які становлять величезну цінність для нас, у селі Страдч є також Арборетум – це дендрологічний парк, що є структурним підрозділом Ботанічного саду Національного лісотехнічного університету України.
Головний вхід до Страдчівського арборетуму, фото Ірина Хлян.
Цей парк виконує роль лісової дослідницької станції. Особливо чудовий він у зимовий період. Всього п’ять хвилин пішої прогулянки від головної траси Львів-Краковець до парку і ви потрапляєте в казкову місцину.
Дошка, яка висить на стіні будівлі Страдчівської лісової науково-дослідної станції, фото Ірина Хлян.
Площа парку – 5,7 га. Дендропарк має чудове розташування, на горбистому плоскогір’ї Розточчя. Він був створений в 1963 р, як дендропарк Львівського лісотехнічного інституту.
Основна мета Страдчівської лісової науково-дослідної станції – вивчити лісові насадження Розточчя, збільшити їхню продуктивність, біорізноманіття, зберегти та поповнювати колекційні насадження Страдчівського арборетуму. На території парку на сьогодні росте близько 350 представників деревної флори і стільки ж видів трав’яної флори.
Зимовий пейзаж в дендрологічному парку, фото Ірина Хлян.
Та найбільше захоплює алея дугласій Мензиса, разом із різними видами туї. Ця композиція у вигляді геометричної фігури, яка висаджена деревно-чагарниковими групами за ландшафтним принципом, захоплює і зачаровує.
Алея дугласій Мензиса, разом з різними видами туї, фото Ірина Хлян.
Науковою діяльністю у дендропарку займається науковий відділ лісівничо-ботанічних досліджень. До речі, у дендропарку проходять практику студенти, аспіранти університетів, профільні фахівці, чия діяльність пов’язана з вирощуванням дерев і чагарників.
Арборетум відвідують також науковці, котрі провадять досліди в галузі біології, екології, дендрології та інших наук. Завдяки працівникам арборетуму, загальний склад парку завжди доповнюється новими декоративними видами. Працівники, окрім наукової роботи, займаються складанням екскурсійних маршрутів для відвідувачів цього арборетуму.
Одна зі стежок парку, висаджена деревно-чагарниковими групами, фото Ірина Хлян.
Тут росте чимала кількість кущових рослин, а саме: аралія маньчжурська, жимолость, садовий жасмин, рододендрон жовтий. У колекції парку виставляються близько 300 класифікаційних одиниць: ялиця одноколірна, кипарисовик Лавсона, туя велетенська, горіхи чорний та сірий, дуб червоний, черемха пізня, гортензія дерев’яниста.
Одна зі стежок парку, фото Ірина Хлян.
Також тут можна зустріти представників роду Сосна: європейська, сибірська та корейська. Назви настільки різні, і, водночас, складні, що дивуєшся, як багато різноманітних рослин вирощується у цьому арборетумі. Дерева, які висаджені ніби під уявну лінію, створюють відчуття певної організованості у цій місцині.
Гуляючи дендропарком, натрапляєш на кілька дерев’яних будівель, чи наштовхуєшся на дерев’яний колодязь, і вони так органічно вписуються в цей ландшафт, що відчуваєш себе наче у казці, особливо в зимовий період.
Зимовий пейзаж у парку, фото Ірина Хлян.
Дерев’яний колодязь, фото Ірина Хлян.
Зимовий пейзаж у парку, фото Ірина Хлян.
Щороку кількість туристів зростає, але це не дивує, адже побачити таку красу має кожен.
Уявіть ситуацію: володимирський князь Роман Мстиславович об’єднує Володимирське та Галицьке князівства у одну державу. Правителі цієї держави якийсь час володіють Києвом і навіть претендують на продовження політичної та культурної спадщини Русі. Пізніше правителів цієї держави взагалі коронують і вони стають якщо не турою, то слоном геополітичної шахівниці тогочасної Центрально-Східної Європи (якщо так можна сказати). Ця держава не мала сталої столиці і далеко не завжди існувала у такому вигляді, як ми її собі уявляємо (тобто цілісною, тобто державою у нашому розумінні). Разом з тим, вона і не називалась так, як ми її звикли найменувати, а в її очільників назва “Галицько-Волинське князівство” могла би викликати мабуть лиш нерозуміння. Не вірите у існування морського міфологічного чудовиська Левіафана, про якого колись писав Гоббс? Але чому ж тоді вірите у Галицько-Волинську державу – міфічне чудовисько історіографії?
Князь Роман Мстиславович. Фото з http://photo-lviv.in.ua
У 1199 році володимирський князь Роман Мстиславович об’єднав Володимирське та Галицьке князівства під своєю владою. Це знакова та символічна подія якщо не для історії України загалом, то для її давнього періоду точно. Так утворилась держава, яка за версією укладачів Іпатіївського літопису мала стати спадкоємцем традиції Київської Русі (за версією укладачів Лаврентіївського літопису цю нішу готували для Володимиро-Суздальського князівства). Але що ж то насправді була за держава і як її слід називати, орієнтуючись на джерела й реконструкції?
Держава Романа. Фото з http://photo-lviv.in.ua/vony-hovoryly-vid-imeni-knyazya-i-znaly-pro-noho-vse/
Роман Мстиславович. Засновник держави, до того правитель Володимирського князівства. Робив кілька спроб поєднання цих територій, але успішною була лиш та, що мала місце у 1199 році. За його титулатуру до кінця говорити складно, але у нього були претензії на “всі землі Руські”. Принаймні “покою і тишини” своїми діями цей правитель добивався саме для “руської землі”. Для Романа Мстиславовича Київ був “старшим престолом у всій Русі” і саме на “матір городів руських” була спрямована його увага. Хоча не виключено, що плани були і глобальнішими. Отакий “се азь Роман галицький, київський, володимирський, луцький і інших земель руських володар”.
Король Данило. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Данило Галицький. Коронований правитель та одна з найважливіших фігур геополітики свого регіону у той час. Так виглядає, що коронували його як правителя Regnum Russiae, тобто Руського королівства (Королівства Русі). Принаймні папа Інокентій IV спілкувався з “королем Русі” Данилом (Danieli Regi Russiae). Бували у зв’язку з цим і досить цікаві звернення, коли папа спілкувався з “Danieli Russiae et Wasilkoni Laudemeriae”, де виділялась Русь і Лодомерія (Володимирщина). Відтак, мабуть держава Данила, скоріш за все, мала би мати назву Королівство Русі. Й у цій тенденції немає нічого дивно, особливо якщо поглянути на деталі появи таких імператорів як Карл Великий, або ж Оттон І та роль і символічне значення образу давнього Риму в згаданих процесах.
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Лев Данилович. В документі за 1299 рік староста Григорій, один з управителів Лева Даниловича, говорить про своє підпорядкування “Leu ducis Ruthenorum”. Тобто цей правитель мав би бути князем Левом і ще й керувати Руссю. Той самий властитель також підписувався як “князь Лев, син короля Данила”, або ж “князь Руської землі Лев, син короля Данила”. Тобто ця тяглість в титулатурі до Русі зберігалась.
Андрій Юрійович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Трішки іншу картину можна спостерігати в правителів Андрія та Лева. У них Галіція та Лодомерія фігурують разом, але також у специфічних контекстах. Скажімо, у 1316 році з міста Володимира князі “усієї землі Русі, Галичини і Володимирщини” Андрій і Лев пишуть до магістра Тевтонського ордену про дружбу і добросусідські відносини. Десь так це мало би виглядати: “Andreas et Leo, Dei gratia duces totius Terrae Russiae, Galiciae et Lademiriae”. Разом з тим, у 1320 році з того ж Володимира “князь Володимирщини і володар Русі” Андрій Юрійович звертається до купців з м. Торунь і дозволяє їм в’їзд на руські землі з товарами. Останній факт може бути аргументом на користь тези про правління одного брата в Володимирі, а іншого в Галичі, тобто співправління.
Юрій ІІ Болеслав. Фото з https://uk.wikipedia.org
Юрій ІІ Болеслав. Вважається останнім князем і тут є певний символізм, адже його столиця була в місті, з якого ця держава розпочиналась – Володимирі. У 1325 році з Володимира “Georgius Dei gratia dux Russiae” обіцяє дружні взаємини магістру Тевтонського ордену. В іншому документі за 1327 рік, який адресувався в тому ж напрямку і вийшов з того ж міста, уже бачимо “Georgius Dei gratia dux Terrae Russiae, Galiciae et Ladimeriae”, тобто тут уже вся Русь і ще й Галіція та Ладімерія. Ще через кілька років, у 1334 зі Львова писав “Georgius ex dono Dei natus dux et dominus Russiae”, тобто “уроджений князь і володар Русі”. У документі за 1339 рік бачимо “князя і володаря королівства Русі” (“Georgius Dei gratia dux et heres Regni Russie”). Що цікаво, часточка “heres Russiae” пізніше “кочувала” і в титулатуру Казимира ІІІ, якому ці землі належали він середини XIV століття.
Дмитро Дедько. Фото з https://uk.wikipedia.org
Не менш цікаво підписувався хоч і не правитель, але важлива фігура в історії Львова та Києва – Дмитро Дедько. Зокрема, у 1341 році з Львова вийшов документ від “управителя або старости землі Руської” (“Demetrius Dedko provisor seu capitaneus Terrae Russiae”), яким повідомляли купцям з м. Торунь про мир з Казимиром, також їх запрошували їхати торгувати як раніше.
Король Казимир ІІІ. Фото з https://uk.wikipedia.org
На жаль, мені не вистачило сил, натхнення, часу і об’єму статті аби написати більше. Теоретично, я міг би продовжувати забивати Вам голови подібним “джерельним непотребом”, на який ми чомусь взагалі не звертаємо уваги, коли типу вивчаємо історію. Тому поки кава-брейк! І не забувайте, що є дуже важливо читати підручники, автори яких все знають і пишучи їх, під жодну з ідеологій не підпадають. Тому взагалі не варто звертати увагу на титули правителів і критично ставитись до концепту “Галицько-Волинська держава”, а австрійські історики, аби обґрунтувати претензії монархії Габсбургів на Галіцію і Лодомерію, жодних “скелетів” із минулого не витягували. Про ідеологічні тексти галицьких істориків-русофілів, або ж кровно-священні праці Михайла Грушевського тут взагалі говорити не доводиться.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти / упор. Олег Купчинський. – Львів, 2004. – С. 128, С. 145, С. 150, С. 152, С. 156, С. 169, С. 174, С. 178, С. 179, С. 187, С. 194, С. 200, С. 241, С. 427, С. 429, С. 451, С. 469, С. 508, С. 766, С.
Основна кількість українського населення проживала в селі, тому погляд чільників товариства Cокіл був спрямований саме на сільську молодь, котра проводила час в пияцтві та бійках. Навчаючи хлопців та дівчат розвивати силу й красу, мужність і хоробрість – створені товариства займались рятуванням народного майна від пожеж, оскільки села в Галичині часто потерпали від цього лиха.
26 грудня 1909 року в Бродках відбулось заложення товариства «Сокіл». Виділ вибрано у такому складі: голова – Андрей Одноріг, нач.стягу – Василь Іванонько, містоначальник – Василь Литвин, справник – Іван Стецько, скарбник – Андрей Іванонько, господар – Павло Гарасимович, заступники виділу – Іван Косандяк та Марія Кураг, комісія ревізійна – Петро Косандяк, Федір Стецько, Стефан Костецький.
о. Фолис
Гостем на засіданні був вельми заслужений громадський діяч і парламентарний посол – отець Йосип Фолис , котрий у своїй промові наголосив про значення «Сокола» в житті нашого народу.
18 червня 1911 року у Бродки прибув делегат від «Сокола-Батька» зі Львова Теодор Поліха. Він заохотив місцевих соколів до проведення вправ вільноруч, та влаштовання бігу на 120 кроків.
Серед присутніх: 24 члени ( 4 старшого віку, 10 дівчат). Більшість соколів мають шапки сокільські та ленти.
Теодор Поліха,член СТ Україна
«У неділю дня 21 липня 1912 р. в сусідньому селі Красові мав відбутися великий фестин з вправами вільноруч та топірцями. Члени тов. «Сокіл» в Бродках постановили взяти участь в тім сокільськім святі. Треба було повторити вправи і в цій ціли зібралися хлопці в середу – дня 17 вересня, коло 9 години, на площі під читальнею Просвіти. А через те, що всі члени не з’явилися було вирішено скликати їх сурмою.
Та в тій хвилі розлючений пан жондца Маркевич тримаючи в одній руці палицю, а в другій ліхтар прийшов на площу вправ і став розганяти соколів. Коли соколи на його приказ не розійшлися пішов що сили, червоний як буряк до війта. Витягнув війта з хати і разом з ним прибув на площу вправ. Жондца накинувся на війта щоб цей сей час розігнав вправляючих соколів. Та війтові не дуже хотілось слухати пана жондци. Тоді той впав у ще більшу лють і став розганяти соколів палицею. Але це нічого не дало і хлопці вправляли і надалі. Розлючений жондца пішов до жандармерії. Що там сталось не знати.
Яцек Адольф Маркєвіч (1871 – 1930рр.) місцевий дідич, власник і розпорядник
В п’ятницю дня 19, над вечером, почав коло читальні Просвіта крутитись жандарм, тимчасовий комендант Росадзінський. Перед перехожими хвалився, що зробить лад і розжене соколів.
З настанням вечора зібрались соколи на вправи та лише установились, а вже нечистий надніс владзу з наїженим багнетом. Але ся нікого не полякано і хлопці робили вправи дальше. Пан Росадзінський розганяв соколів кричав та верещав, аж нічого не вдіявши пішов до війта. Але хлопці нагадали « урядуючим», що година пізна, а в корчмі ще світиться і таки грають в карти, а вони замість вступити до корчми й заглянути, що там ся діє минули корчму, а вчіпилися соколів.
Пан комендант довго ще муркотів під носом, а в решті пішов до корчми. Між тим соколи докінчили вправи і на приказ начальника стягу розійшлись. Тепер ми звертаємось до Хвального Товариства з просьбою стати в нашій обороні і провчити трохи тих червоних панів. Се вже не перший напад пана жондци і пана коменданта. Розбрикалися занадто. Досить вже скарг в старостві на тутешній «Сокіл».
Член сокільської ревізійної комісії у Бродках Костецький Стефан
Про сей напад панів повідомили ми свого посла соймового о.Йосифа Фолиса, що був на фестинах в Красові. Також просимо помістити сю нечувану секатору дописом у «Свободі». Просимо ще раз взяти нас в оборону і забезпечити на будуче перед нападами пана жондци і пана коменданта, які раді б всіх соколів втопити в одній ложці води, або видіти на одній сухій гіли». Іван Косандяк – начальник стягу, Микола Тимчишин – містоначальник Петро Косандяк – Голова. 25/7/1912
Статистика за 1911р подає відомості, що на станиці жандармерії у селі Бродки, жандармами були 2 римо-католики поляки, та 1 римо-католик німець.
Про жандармів з Бродок згадує у спогадах Степан Шухевич: «Два рази на тиждень заходили в село (Красів), гарно вбрані, з металевими гудзиками, шаблюкою по лівій стороні і «гвером» на правім рамені. На голові мали чорні капелюхи з широкими зверненими до гори крисами і великим чорним когутячим хвостом. За звичай приходили вдвойом. Це були «шандарі», що ішли на патрулю. Мали вони поважання в селі серед старих, а діти перед ними не втікали. Заходили вони перш за все до корчми, але не пити. Пияки зносили шинкареві різні відомості, або на підпитті говорили між собою. Потім йшли до начальника громади, себто до Юрка Гелети, де діставали підтвердження, що були на патрулі».
Жандарми у строях
Лист жителя села Лубяна до Хвального Товарисва «Сокіл» у Львові.
«Слава Ісусу Христу! Осмілився просити Товариства «Сокола» щоби було так ласкаве, а пошукало мені вбрання «сокільського», такого пристарілого котре я би міг собі вкупити за тані гроші. Бо я нового не маю за що купити і незнаю, що коштуватиме. А я би хотів мати, бо якби заложив «Сокіл» в Лубяні, а они кажуть щоби я перше сам був соколом. Я пристав до «Сокола» в Бродках, а їм ся не подобало і кажут щоб я справив собі вбрання, а їм ся вподобає то они собі справлять і заложут «Сокіл».
Я би собі хотів справити а їх ліпше заохотити. Може який «Сокіл» буде спродавати за дешеві гроші то прошу мені подати відомість. Гаразд.З глибоким поважанєм Петро Дуфанец, член «Сокола» в Бродках.» Лубяна дня 2/11/1910р.
«Єще раз ото дуже я прошу най Товариство не жалує труду, а я коли стану могучим, здоровим, сильним і завзятим Українцем то я ся за то віддячу і зложу красну подяку. А також прошу спричинитись до сего діла щоби якимось способом міг завести «Сокіл» в своїм власнім селі бо чоловікови аж ся серце крає, як зобачит, який то нарід темний в нашім селі, а способу нема такого щоби єго привести до «Просвіти». Бог ласкав. Гаразд».5/11/1910.
Хвальне Товариство
«Подаємо до відомости, що в сю неділю 28/11/1910р. відбудуться загальні збори тов. «Січ» в Лубяні. Просимо о відпоручника. Фіра буде чекати в Черкасах о год.3 пополудню в неділю».
Теодор Поліха у сокільському строї
Дня 9 грудня 1912 року у Бродки прибув делегат від філії. «Прийшов до читальні і застав її замкненою, натомість корчму навпроти повну. Се об’яснили тим, що нема кому зайнятися ними, хоча й священник український і управитель школи – агент від «Дністра». Не кращі справи з «Січчю» сокільскою та гуртком господарським. Перед цим все добре розвивалось. Оживити громаду було б легко, а згуртувати можна найлегше молодіж. Не зійшлися люди на зібрання тому, що не сподівалися делегата. В повідомленню не було вказано коли він прибуває. Делегуючий зібрав Виділ. Дійсних членів біля 50 осіб. Терміном на 14/1/1912р. в касі було 147 к. – всі гроші розжичені. Збірки на «Дар Просвіті» не було». Фреїшин Микола.
Стецько Іван на службі у Відні де був писарем при жандармерії. Виконував обовязки писаря (справника) і у Бродках
Квестіонар в справі народного шкільництва.
Місцевість Бродки, пошта в місці. Населення: загальне число 829. гр.- католиків – 800; римо католиків – 20; жидів – 9. Польською мовою в дома розмовляють жителі панського двору. До школи ходять 150 дітей. Поляків -6. Число радних 12. укр. -10; пол.2. Війт української народності. Учителі два русини, один поляк. Руський священник дітей релігії рідко учить, а в цей час поляки дуже пильно ходять на релігію до двора.
Місцевий управитель п. Іван Долинка, яко член Ради громадської, чоловік дуже впливовий.
Іван Долинка
Дружина Долинки Михайлина Збудовська,була донькою миколаївського купця Миколи Збудовського і Павлини Грушкевич, сестри вчителя Івана Франка Теофіла Грушкевича. Одружилась з Долинкою учителем школи в Бродках 1895р.
«Релігійне мистецтво і релігійне малярство має передовсім ту ціль, щоби якимись засобами представити те, що змислам вже не є приступне; прокладати дорогу до надприроднього світла, давати душам щось не з цієї землі, підносити їх до відчування неприступного світла, впроваджувати їх в глибину молитви, містики… учити їх молитися, звертати їх ум до вічности, одним словом – релігійне мистецтво має служити релігії…» – Слово Митрополита Андрея на освяченні Святодухівської каплиці Греко-католицької семінарії у Львові (1929 р.).
Перші згадки про сучасну вулицю Коперніка припадають на ХІV століття: це була малозаселена та болотиста місцевість. Із часом на цих землях постали кілька монастирів – між ними і сестер Домініканок, на місці якого наприкінці ХVІІІ століття з ініціативи австрійського цісаря Йосифа ІІ заснували генеральну семінарію католиків Східного обряду. Її ректором (1783-1784, 1787-1796) призначили 27-літнього Антона Ангеловича.
Церква Святого Духа, поч. ХХ ст.
Історики стверджують, що у тих часах споруда семінарії більше нагадувала в’язницю, ніж духовний заклад: у будинку бракувало спалень, кімнат для спільного навчання. Мабуть, тому під час воєнних дій 1812 року у приміщеннях семінарії певен час містився військовий склад. Втім, з часом мудра та далекоглядна діяльність отців закладу призвела до поступового оновлення старих будівель, поліпшення умов проживання студентів і забезпечення регулярного навчально-виховного процесу. У першій половині ХІХ століття семінарія вже була й осередком значимих подій в історії Галичини: у жовтні 1848 року в її приміщеннях зібрався «Собор руських учених» – перший просвітницький з’їзд у краї, скликаний Головною Руською Радою.
У цьому закладі свого часу навчалися відомі у ХІХ столітті особи: Маркіян Шашкевич, о. Михайло Вербицький (автор мелодії національного гімну), о. Василь, батько поета Б.-І.Антонича, письменник Тимофій Бордуляк, єпископ Ізидор Борецький та ін.
У 1887-1889 роках на земельній ділянці (а точніше – у саду) Греко-католицької духовної семінарії було побудовано Головну пошту міста Львова. Практично паралельно реконструювали та перебудовували частину приміщень Духовної семінарії (архітектор С.Гавришкевич), яка щільно прилягла до будівлі пошти.
Вигляд внутрішнього двору Греко-католицької семінарії (поч. ХХ ст.)
З початком Першої світової війни, коли російські війська зайняли Львів, семінарія, як і більшість інших установ, була закрита, приміщення пристосовані під військовий шпиталь. У буремні листопадові дні 1918 року у Львові сформувався «бойовий фронт» (лінія бойових дій), який проходив попід Цитаделлю, вздовж Головної пошти, палацу Галицького сейму (тепер – головний корпус Національного університету ім. Івана Франка), собору св. Юра, вулицями Бема (тепер – Ярослава Мудрого) тощо. Просторі приміщення Головної пошти та семінарії стали опорними пунктами, звідки здійснювали збройні напади. Саме через будинок семінарії поляки дісталися до приміщення пошти та підпалили дах, що спричинило відхід українських вояків із будинку:
«Будівля Духовної Семінарії у Львові, під час пам`ятних Листопадових боїв в 1918 р. була тереном завзятої боротьби, що шаліла довкруги неї. Після боїв являла собою справжню руїну. Не було ні одної цілої віконної шиби чи стіни. Двері і стеля в кімнатах та коридорах були подіравлені густо рушничними кулями, всюди барикади, повно сміття і румовища. По кімнатах і довгих коридорах гуляв вітер. Опісля будинок зайняло польське військо і почало там по-свойому господарювати, доводячи його до ще гіршої руїни» (зі спогадів очевидців).
Вигляд внутрішнього двору Греко-католицької семінарії (поч. ХХ ст.)
Після війни заходами Папи Пія ХІ будівлі семінарії було віддано у відомство Митрополичого ординаріату УГКЦ під безпосереднє керівництво оо. Василіян. Протягом п’яти років о. Теодозій Галущинський очолював та відроджував заклад: на його плечі лягла тяжка праця по відновленню не тільки семінарських приміщень, але й діяльності навчальної установи.
12 січня 1923 року ректором Греко-католицької духовної семінарії став 34-річний Йосиф Сліпий, якому судилося впровадити суттєві зміни у життя установи. Протягом доволі короткого часу новий ректор зробив дуже багато: відновив та перекрив мідною бляхою дах на вежі, реставрував зовнішній фасад семінарії, привів до порядку навчальні приміщення, відновив первісний вигляд фасаду церкви Святого Духа, яка також сильно постраждала під час війни.
Церква Святого Духа, 1930 р.
Від початків Греко-католицької семінарії до її архітектурного комплексу входила церква Зішестія Святого Духа, яка після касаційних реформ цісаря Йосифа ІІ ще наприкінці ХVІІІ століття була переобладнана за східним обрядом з монастирського костелу сестер Домініканок на церкву. У 1780-1790 роках відомий художник Лука Долинський створив п’ятиярусний іконостас (1840 року оновлений Мартином Яблонським), різьбу до якого виконав Іван Щуровський. Від початку перебудови Святодухівська церква була храмом, яким користувалися і семінаристи, і мешканці міста. Мала вигляд скромного однонавового, з напівкруглою апсидою, храму, накритого двосхилим дахом. Головний фасад храмової споруди виходив на сучасну вулицю Коперника, мало виділяючись зовнішньою архітектурою серед забудови колишнього монастиря.
Лев Ґец. Церква Святого Духа (1930-ті роки)
Про стінопис Святодухівської церкви, виконаний на початку ХХ століття Модестом Сосенком, відомо мало (на сьогодні відповідних документів чи зображень автору виявити не вдалось), хоча маємо спогади мистецтвознавця І.Федорович-Малицької, яка з захопленням писала: «Церква доступна для публіки… Вона прегарно розмальована. Багатство орнаментики просто осліплює. Барви скрізь теплі, живі, неначе південним сонцем освітлені. Янголи на стелі чудово стилізовані. Хтось висловив погляд, що церква перевантажена орнаментикою. Хто любить східний обряд і візантійську традицію, то той не може не любити тієї церкви, де нема сліду понурого сумерку північних соборів, а стільки теплих барв і наскрізь оригінальних взорів. Візантизм не виступає тут у формах, але у поліхромії, у перевазі кольористичних вальорів, що надають характер святині. Бароковий іконостас, залишений з давніших часів, стихійно чужий теперішньому розмалюванню церкви. Перед царськими воротами висить срібна лампада, що була колись окрасою Скиту Манявського. Деякі малюнки іконостасу і стінні медальйони мають також історичну та артистичну вартість».
Іконостас із роботами П.Холодного
За кілька років ректорства Йосиф Сліпий дуже багато зробив для зовнішнього та внутрішнього вигляду семінарії: відбудував і облагородив архітектурний комплекс, відремонтував і реорганізував внутрішні приміщення, заснував музей сакрального мистецтва. Була у ректора ще одна ідея: змінити внутрішній вигляд каплиці, розташованої на першому поверсі у правому крилі семінарії: «Сам знавець і любитель мистецтва, порішив дати каплиці цінне мистецьке обладнання, одягнути її в новий пишний одяг і ним немов закрити цілковиту відсутність якихнебудь архітектонічних вальорів. Не лякався великих коштів, бо вірив, що для доброї справи гроші все знайдуться. Своїми думками звірився проф.. Петрові Холодному, і вони обидва обговорили й розробили плян майбутнього іконостасу та поліхромії. Коли той плян схвалив ВПреос. Митрополит [Шептицький – І.Г.], мистець узявся за його здійснення…».
Фрагмент іконостасу
У тому часі П.І.Холодний жив і працював у Львові, брав активну участь у виставках, організував Гурток Діячів Українського Мистецтва (ГДУМ), плідно співпрацював з Національним музеєм у Львові, мав репутацію доброго іконописця та митця, який надзвичайно продуктивно та плідно працював у напрямку відродження та впровадження у сучасну церковну образотворчість давніх візантійських традицій. До роботи над іконостасом для Святодухівської каплиці художник приступив на початку 1926 року. Для Холодного це була доволі складна, надзвичайно відповідальна та, водночас, цікава робота: звичайну велику кімнату із віконними отворами та невисокою стелею перетворити у приміщення, де «під час щоденних розважань, тоді, коли в душі молодого питомця родяться великі думки й настрої, що несуть його у небесні простори, коли нав’язуються нитки, що поєднують його з Богом, коли душа його сповнена найніжнішими містичними нюансами – тоді повинно бути все, що до такого глибокого богомисленного життя настроює» (із спогадів сучасників).
П.І.Холодний. Моління (фрагмент іконостасу). Репродукція 1931 р.
Петро Іванович Холодний відмінно справився із завданням. Іконостас, різьбу до якого виконав А.Коверко, став не тільки окрасою каплиці, але й високомистецьким твором, яким захоплювалися і священики, і поціновувачі церковної образотворчої культури. Про роботу П.І.Холодного над іконами до іконостасу святодухівської каплиці, Юрій Магалевський згадував: «Ті ікони … малював півтора року і виконав ту роботу на дошках темперою, що під оглядом техніки є роботою найважчою, забирає багато часу та вимагає багато праці та терпеливости. Виконано всього 54 ікони, що за півтора року міг зробити лише Холодний з його великанською працездатністю. (Працював від рана до вечора). При цьому треба зазначити, що кожна ікона є оригінальна і витримана в старих іконописних традиціях та кожна зосібна уявляє чудовий мистецький твір» (Мета, 1931).
Іконостас був освячений митрополитом Шептицьким на празник св. Андрія – 13 грудня 1927 року.
Митрополит Андрей на освяченні каплиці (1929). Крайні ліворуч – Йосиф Сліпий і П.І.Холодний
Після успішного завершення іконостасу П.І.Холодний приступив до стінопису. Робота тривала два роки. Як згадують сучасники, у тому часі Холодний уже хворів: «Нераз мусів припиняти роботу, бо почував зворот голови. Бувало годинами сидів на стільці, схиливши голову на стіл».
Новий оригінальний підхід до розпису стін, коли сюжетні композиції базуються на зображенні символіки окремих притч Святого Письма та ранньохристиянського образотворчого мистецтва, були свого роду сміливим «новітнім» прийомом у мистецтві стінопису на початку ХХ століття. Таке мистецьке заповнення невеликих площиною стін каплиці було чи не найкращим рішенням завдання, яке було поставлене перед художником і озвучене митрополитом Андреєм: «Мистецький напрям повний містицизму і символіки,.. що в такім самім напрямі виховуємо питомців [семінаристів – І.Г.]; що любов старинности і візантійський стиль та символіка перших віків християнства та архаїчні ікони, що все те виключає у вихованні питомців всякий смисл до реальних потреб життя. … У вихованні питомців Семінарія узгляднює не лише ті вимоги і потреби життя, але й приготовляє питомців до практичного життя та старається в них виробити людей, що відчувають кожний біль, кожну потребу свого народу».
Стінопис, виконаний П.І.Холодним, був зроблений так, як його хотіли бачити і Йосиф Сліпий, і митрополит Андрей – зображення головних християнських символів, які будуть «промовляти до умів і сердець глядачів, змушувати їх шукати щораз то глибшого змісту в незглибимих Христових правдах і плекати просту і ясну віру» (із промови Йосифа Сліпого на посвяченні каплиці).
П.І.Холодний. Фрагменти стінописів. Репродукції 1931 р.
Каплиця, своїм мистецьким рішенням захоплювала усіх – про неї писали відомі мистецтвознавці у вітчизняній пресі та за кордоном, її було визнано «найкращим повоєнним мистецьким твором у городі Львові а може на усій Галицькій Україні», а працю П.І.Холодного названо «Мистецьким подвигом», за що із рук Йосифа Сліпого художник отримав Подяку.
Але здоров`я митця погіршувалось. Він виїхав до сина Петра у Варшаву для обстеження та лікування. Та було пізно – влітку 1930 року о 15 год. Петро Холодний-старший помер.
У 1929 на базі семінарії митрополит Андрей створив Греко-католицьку богословську академію.
Митрополит Андрій у Богословській Академії (1930-ті роки)
У 1930-х роках Греко-католицька богословська академія стала потужнім осередком виховання нового покоління церковних діячів, довкола неї гуртувалася українська інтелігенція. Крім того, стараннями ректора приміщення були заповнені кращими взірцями давнього та сучасного церковного і світського мистецтва, про що маємо згадку одного із вихованців закладу: «Стіни коридору, як і обидва боки сходів, були прикрашені старими іконами, цими властивими йому прикметами, які збирав о. ректор. Повіяло давниною й витонченістю української духовности в церковному мистецтві. Я не сподівався, що побачу таке багатство, хоч до того часу мав змогу оглядати мистецькі скарби в різних музеях Західної Європи… В почекальні перед канцелярією о. ректора стіни були прикрашені картинами сучасних мистців – О.Новаківського, І.Труша, О.Кульчицької, І.Іванця й ін.».
Пам`ятник митрополиту Андрею скульптора Андрія Коверка
Наприкінці 1930-х з ініціативи Й.Сліпого було розпочато дослідження крипти під церквою Святого Духа, що виявило давні поховання (найбільш ймовірно – ченців-домініканок) під головним престолом. Цей факт Ярослав Пастернак, який проводив розкопки прокоментував так: «Колись престіл був висунений значно до переду, а у пресвітерії був лише хор – місце для монашок під час богослужінь. Під таким хором можна було ховати небіжчиків. Зовсім аналогічний випадок спостерігав, просліджуючи 19.V.1933 крипту під нинішньою українською парохіальною церквою у Белзі».
9 жовтня 1932 року в саду Академії було встановлено пам`ятник митрополиту Андрею скульптора Андрія Коверка.
Йосип Сліпий на фоні каплиці з пам’ятником Андрею Шептицького. Фото 1932-35 рр.
Під час воєнних дій 14 вересня 1939 року Святодухівська церква була знищена німецькою бомбою (яка, мабуть, призначалася для будівлі Головної пошти як стратегічного об`єкту). Із руїн церкви відомий львівський мистецтвознавець Михайло Драган просто чудом врятував 6 ікон старого іконостасу і передав їх до Національного музею. Тоді ніхто й гадки не мав, що Святодухівської церкви у Львові більше не буде.
За німецьких часів (1941-1944) робота Академії відновилася. Незважаючи на воєнний час і доволі скрутне матеріальне становище, Йосиф Сліпий, приступивши до своїх обов`язків ректора, у квітні 1942 року оголосив у місцевій газеті конкурс на виготовлення архітектурного проекту відбудови церкви Святого Духа, бо не уявляв собі Богословську академію без цієї сакральної споруди. У конкурсі взяли участь відомі архітектори: Євген Нагірний, Отто Федак, Олександр Пежанський, Степан Гаврилюк та ін. Але відновити будівлю вже не встигли: за такий короткий час під час війни було складно знайти кошти, а у 1944-му Василіянський чин і всю Греко-Католицьку Церкву чекали тяжкі часи. Останній великий проект у Львові, задуманий Йосифом Сліпим, залишився на папері.
Проект церкви Святого Духа при Богословській Академії у Львові на конкурс у 1942 р. (арх. Д.Німців)
14 квітня 1944 року сталася ще одне лихо – радянська бомба практично знищила академічну бібліотеку та сильно пошкодила музейне приміщення Академії. Здається, це була остання крапка в історії існування Святодухівського архітектурного комплексу.
У липні 1944-го до Львова повернулася більшовицька влада, при якій про відновлення церкви Святого Духа чи про діяльність Богословської Академії навіть мови не було. Залишки церковних руїн розібрали до фундаментів. Львівські старожили досі пам`ятають, як у 1970-х роках на місці сучасної зупинки трамваю та будинку АТС ще були семінарські сади…
На сьогоднішній день Святодухівський іконостас П.І.Холодного (із частковими втратами) зберігається у фондовій збірці Національного музею у Львові. Йому вдалося пережити тотальне знищення 1952 року «неблагонадійних» творів першої половини ХХ ст. із цієї збірки, а у роки Незалежності – зайняти почесне місце у постійній експозиції музею. Маємо велику надію, що стінопис П.І.Холодного у колишніх будівлях Богословської академії також зберігся під шарами пізніших побілок.
Петро Іванович Холодний
Зовсім нещодавно сталася майже містична подія, яка мала би звернути на себе увагу і громадськості, й істориків, і, звичайно, влади. В одній із аудиторій географічного факультету ЛНУ ім. І.Франка, навчальні приміщення якого містяться у згаданих будівлях, «відкрився» стінопис. Це сталося на другому поверсі, у приміщенні, розташованим поряд із колишнім кабінетом ректора Йосифа Сліпого. Найімовірніше, це роботи ще одного художника, який працював над розписами стін семінарії – Павла Ковжуна. Але це лише припущення. Наскільки відомо автору цих рядків, на консультації щодо «проявленого» фрагменту живопису були запрошені реставратори, які навіть взяли проби та зробили перші аналізи. Почалися попередні перемови щодо можливої співпраці у відновленні та реставрації живопису, який на сьогодні є замальованим. Але… Науково-реставраційні роботи є доволі коштовними…
Павло Ковжун
Творіння великих митрополитів Андрея та Йосифа – духовно-мистецькі скарби Святодухівської греко-католицької богословської академії, створені визначними українськими художниками першої третини ХХ століття, чекають на кошти, призначені для дослідницько-реставраційних робіт, які би у всій красі повернули нам давню велич національної Церкви.
У значної частини як мешканців Львова так і його гостей, центр міста передовсім асоціюється з ранньомодерною архітектурою. Проте у кожної з давніх пам’яток нашого міста так чи інакше є творець, або й навіть кілька. Однією з таких осіб став Амвросій Прихильний (Ваберене Нутклаус) – один з найвідоміших та націкавіших львівських будівничих кінця XVI– першої третини XVIIстоліття. Створені ним будівлі були справжніми прикладами архітектурної довершеності і ренесансу у Львові. Тож пропонуємо вам поглянути на життя та діяльність цього архітектора.
Власний будинок архітектора
Будинок на вул. Староєврейській, 26
Про ранні роки Ваберене ми знаємо дуже мало. Втім, нам відомо, що його батька звали Сімоне і він походив з півночі Ломбардії. У 1580-ті роки він потрапляє до Львова і вступивши до львівського цеху будівничих, отримав прізвисько Прихильний. Збереглись відомості про те, що у 1588 році він був підмайстром у Петра Барбона. Вочевидь його кар’єра складась досить успішно, оскільки вже у 1581 році він фігурує на посаді цехмістра цеху будівничих. А у 1592 році він починає добиватись права львівського громадянства, остаточне підтвердження якого він отримав у 1595 році. У 1596—1605 рока він молодший цехмістр, а у 1613 та 1630 роках його обирають цехмістром цеху мулярів Львова. Нам відомо про його контакти з іншим архітектором-італійцем, який провадив свою діяльність у Львові – з Адамом Покорою.
Будинок на вулиці Староєврейській, 34
Зокрема, у 1605 році, Амвросій спільно з Покорою придбав будинок на сьогоднішній вулиці Староєврейській під номером 26, а у 1611 році, він перебудував будівлю. Того ж 1611 року Прихильний продав свій будинок на сьогоднішній вулиці Дорошенка Якубу Мадлайну. Ця угода зафіксована у міських документах. А у 1620 році він подарував свою земельну ділянку при вулиці Коперника шпиталю святого Лазаря і став одним із його співзасновників та пожиттєвим провізором (опікуном). Більше того, у 1634 році, він почав будівництво нової будівлі шпиталю.
Один з входів на територію шпиталю
До нас дійшло ім’я його дружини – її звали Сусана і вона походила з роду Бжезьких. Помер Амвросій бездітним й усе своє майно заповів шпиталю. Вважається, що похований він був також у шпиталі. Погляньмо на деякі його роботи.
“Золота Роза”. Акварель А. Каменобродського
“Простір синагог”. Наші дні
На початку 1590-х років, спільно з вже згаданим Адамом Покорою, ймовірно, за проектом Павла Щасливого, була споруджена знаменита львівська синагога «Золота Роза».Фундатором синагоги був багатий львівський купець, банкір і королівський фінансист та голова єврейської міської общини Іцак Нахманович (Ісаак бен Нахман).
Спільно з Павлом Римлянином та Войцехом Капіносом молодшим 1614 року розробив проект фортифікацій Львова, альтернативний до проектів Теофіла Шемберга та Ауреліо Пассаротті. Втім, його так і не було реалізовано.
Успенська церква та вежа Корнякта. Центр православної (русько-української) громади у Львові.
Церква св.Андрія Первозванного, колишній костел монастиря бернардинів
Разом з Войцехом Капіносом, після смерті Павла Римлянина брав участь у будівництві Успенської церкви у Львові. Також, досить ймовірною є його участь у роботі над раннім етапом будівництва костелу монастиря бернардинів.
Фрагмент оздоблення будівлі на вул. Староєврейській, 34
Перебудова у 1611 році власного будинку (тепер вулиця Староєврейська, № 26) та сусіднього будинку райці Томи Карча. Можливо, він здійснив також декорацію будівлі на вулиці Староєврейській, 34.
Костел при шпиталі
Вид на костел та комплекс шпиталю зі сторони сучасної вулиці Бандери
Комплекс шпиталю Св. Лазаря. 1634 року Прихильний розпочав будівництво мурованого костелу за власним проектом. Застосовано камінь із гори Шембека, що знаходилась поблизу. 1638 року за наказом короля Владислава IV за шпиталем розпочато будівництво укріплень за проектом Фридерика Ґетканта. Єдиною оборонною лінією планувалось охопити усі передмістя Львова. Укріплення однак недобудовано і через кілька десятиліть Ян Томаш Юзефович констатував, що в районі шпиталю від них не залишилось сліду. Храм освячено 16 жовтня 1639 року ще на стадії будівництва. Амвросій Прихильний помер 1640 (1641?) року і був похований у криптах костелу. Завершення шпиталю він доручив будівничому Мартину Годному і заповів для цього усе своє майно. Дві вежі костелу ймовірно добудовані Годним.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Мистецтво України: Біографічний довідник / Упор.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський.
Смірнов Ю. Костел св. Лазаря // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2010. — Т. 3. — С. 522—524.
Завершуючи рік, приурочений 160-річчю від дня народження та 100-річчю від дня смерті українського генія суспільно-політичної думки, письменника, громадського діяча Івана Франка, у Львівському державному університеті фізичної культури ім. Івана Боберського говорили про його нащадків. Адже сини Франка зробили чималий вклад у розвиток фізичного виховання у Галичині. Урочиста академія „Сини Івана Франка ― перші українські фахівці руханки і змагу“ зібрала франкознавців, істориків і тих, кому було цікаво поговорити та послухати про маловідомі сторінки родини Каменяра.
Франкознавець, кандидат філологічний наук, доцент кафедри української преси Львівського національного університету ім. І. Франка Наталя Тихолоз у своєму виступі „Від батька генерації до батька нації: місія Івана Франка у минулому та сьогоденні“ зробила цікавий екскурс в атмосферу, яка сформувала дітей великого публіциста, їхню відданість українській справі та саможертовність. Зокрема, наголосила, що задля Української держави Іван Франко віддав все що мав і найдорожче — своїх дітей.
Глибший аналіз внеску Петра і Тараса Франків у розвиток і популяризацію не лише сили духу, а й здорового тіла зробив завідувач кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури ім. І. Боберського, голова Комісії тіловиховання і спорту ім. І. Боберського Наукового товариства ім. Т. Шевченка Ярослав Тимчак у доповіді „Петро і Тарас Франко ― перші українські фахівці тіловиховання“. Доповідач зробив цікавий акцент на оточенні Франків та тодішніх настроях серед молоді стосовно спортивного виховання. Зокрема наголосив, що фізкультура серед тодішньої еліти була не просто модна, а й престижна.
Про роль синів Івана Франка та їхніх товаришів у формуванні спортивних та патріотичних осередків, їхнє місце в суспільстві у доповіді „Іван Франко та Іван Боберський: відзначення українським сокільництвом 40-літньої творчої праці великого сина України“ виклав доцент кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури ім. І. Боберського, кандидат історичних наук, секретар Комісії тіловиховання і спорту ім. І. Боберського Наукового товариства ім. Т. Шевченка Андрій Сова.
Чи не найбільше обговорень та емоційного сприйняття викликав виступ правнука Івана Франка ― Петра Галущака. Він власне й представив різні спортивні спорядження свого діда Петра Франка: шахи, весло, лижі, тенісні ракетки тощо. Цікаві спогади про історію цих речей, пошукову роботу, яку завжди провадила їхня родина, щоб дізнатися правду про вбивство діда Петра, цитати зі ще недрукованих листів із листування сина Франка з відомими діячами тощо створили особливий настрій.
Спілкування та дискусії тривали ще довго після завершення офіційної частини урочистої академії, яка на залишила байдужими нікого з присутніх.
В урочистості, окрім організаторів, взяли участь представники громадських організацій Львова («Рідна Школа», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Конгрес української інтелігенції») та авторитетні особистості – Валентин Мороз, Леся Крип’якевич, Леся Чабан-Боберська, Володимир Парубій і інші.
Там, де тепер Марійська площа (тепер площа Міцкевича – ред.) і вулиця 1 Травня, простягалися колись міські укріплення. Ці укріплення складалися з валу землі заввишки в 5 стіп та побудованої на ньому оборонної стіни з баштами і отворами для гармат. Попід оборонний вал вздовж теперішніх вулиць Академічної (тепер проспект Шевченка), Марійської та 1 Травня і далі бистро текла з львівських узгір’їв Погулянки каламутна річка Полтва, утруднюючи воротам доступ до укріплених мурів.
Літографія Карла Ауера 1837-1838 рр. з видом на Нижні Вали (пр. Свободи), де в дальній перспективі можна вгледіти будинок колишнього готелю “Під Римським Цезарем”
Ще в 70 роках XVIII сторіччя цей вал і рештки зруйнованої стіни нагадували, що сюди тягнулися міські укріплення. Тоді, як пишуть історики Львова, давні вали були порослі травою, а підміська біднота щоденно виводила сюди кози та корови на пашу. В хроніках ратуші в кінці XVIII сторіччя залишилися навіть протоколи штрафів на власників цих кіз і корів. В річці жінки прали білизну і тут же на березі сушили її на розтягнутих мотузах. З валів через Полтву був місток, по якому львів’яни переходили в сторону “Єзуїтського городу”, де відбувалися різні танці і забави під музику. Нерідко прачки і пастухи оглядали на цьому містку сміхотворні сцени, коли п’яні шляхтичі падали в Полтву, мимоволі тягнучи за собою і тендітних панянок.
В 1780 році не було ще й сліду з вулиць Коперніка, Жовтневої (тепер Дорошенка) та Ягеллонської (тепер Гнатюка). Де тепер Ягеллонська вулиця, блищав широкий ставок, власниками якого були монахи-єзуіти, а біля ставка стояло кілька дерев’яних хатин. Усюди ж навкруги простягалися зелені луги та очеретяні болота, в яких мисливці полювали на диких качок.
В кінці XVIII сторіччя вже австрійські господарі міста зруйнували вал та рештки оборонних мурів і, зрівнявши площу, зробили тут місце для міських прогулянок.
Гетьманські вали, 1913 р.
Вздовж колишніх валів насаджено алею дерев, поставлено лавки, а на Полтві побудовано кілька містків. З того часу почали швидко забудовуватися теперішні вулиці 1 Травня і Марійська, так, що вже коло 1840 року обабіч них стояли високі муровані будинки.
Десятки років це місце було щоденним зборищем “чорної біржі” — різних біржевих купців і спекулянтів. В хроніках міста записані часті скарги львів’ян на цю біржову галич, яка, мовляв, робила тут такий натовп і шум, що не можна було прогулятися спокійно.
Оперний театр, 1910
В другій половині XIX сторіччя річку Полтву закрито бетонними спорудами. Скоро вздовж давніх валів проведено колію, спершу кінного, потім електричного трамваю, а в кінці цього сторіччя побудовано теперішній оперний театр.
***
Невеликий парк перед університетом ім. Івана Франка жителі Львова з давніх-давен називають “Єзуїтський город”. Така назва постала з того, що в XVII сторіччі землі цієї частини теперішнього міста були власністю ордену єзуітів.
Єзуїтський сад у Львові (нині парк ім. І.Франка). Поштівка поч. XX ст.
На площі теперішнього парку були колись два занедбані позаміські лани, які в XV сторіччі польські королі Казимир і Ягелло подарували місту для користування. Але вже в першій половині XVI сторіччя вони, невідомо як, стали власністю одного з всевладних тоді в місті патриціїв — шляхтича Вольфа Шульцовича. Цей коштом понад тисячу злотих насадив тут парк, а його зять — італьянець з Венеції Массарі, за планами якого побудований і стоїть ще й досі красивий будинок по вулиці Ринок, 14, — обладнав та оздобив парк на італьянський зразок.
Єзуїтський сад (сучасний парк ім. Івана Франка). Початок ХХ ст.
Шляхом завіщання Шульцовича, парк одержали монахи-єзуіти. В 1614 році монахи від ратушевих патриціїв дістали решту навколишніх ланів і стали тут господарювати. Єзуіти частину землі найняли селянам за чиншову оплату, а на решті побудували чималий фільварок.
Після зайняття Львова Австро-Угорщиною і скасуванням єзуїтського ордену, цісар Йосиф II подарував “Єзуїтський город” місту для публічного користування. Місто зробило тоді тут великий склад дерева та базарну площу, на якій відбувалися часті вовняні ярмарки. Парк в ті роки зовсім запустів, здичавів, був повний сміття і нечисті.
Пам’ятник Голуховському та Поєзуїтський сад, 1913 р.
В 1799 році магістратські “райци” продали парк проворному шинкареві Янові Гехтові. Цей упорядкував парк на французький зразок і різними новинами заманював сюди львівську публіку. Гехт побудував тут літній театр, площу для штучних вогнів, карусель і так звані “лазєнки” (бані), які, за свідченнями сучасників, були справжніми будинками розпусти. На місці, де тепер будинок університету, стояв тоді домик під назвою “Касто Гехта”, в якому, між іншим, польська шляхта гучно приймала в 1817 році австрійського цісаря Франца І. З усіх служб Гехта залишилася в парку ще й тепер так звана кам’яна “глорієтта” з стрункими дорійськими стовпами.
Ротонда у Поєзуїтському парку ( нині парк ім. І. Франка ),поч. 1930 – х рр.
Згодом, внаслідок стікання вод з міських узгір’їв, вся долішня частина парку стала мочаристим багном. Уже спадкоємець Гехта — Каєтан Морін збанкрутував на “Єзуїтському городі” і в 1847 році продав його панові Вендриховському, а цей через сім років знову продав його місту. Міський садівник Бауер без потреби знищив чимало старих дерев, але врешті привів парк до майже такого стану, як ми його бачимо сьогодні.
Петро Козланюк. Газета “Вільна Україна”.04.04.1941
В наші дні, коли з представників різних народів та етносів, об’єднаних ідеями Українського Державотворення, створюється Патріотична Політична Українська Нація, необхідно пам’ятати про тих видатних особистостей, представників різних національностей, які в минулі часи, діяльно чи жертовно ставилися до українців, до їхньої культури, мови, звичаїв, до української ідеї, до боротьби за державну самостійність.
Серед кращих із тих, що долучилися до української справи, гідне місце, без сумніву, може й повинен зайняти австрійський письменник Леопольд фон Захер-Мазох.
Леопольд рітер фон Захер-Мазох
27 січня 1836 році у Львові, в родині начальника поліції королівства Галіції та Лодомерії(Володимирії) Леопольда Захера та у його дружини Шарлотти Мазох народився хлопчик Леопольд, якому судилося стати одним із найвідоміших в Світі уродженців Львова за всю історію існування міста. Батько хлопчика, Леопольд Захер, який походив із богемських німців, не відповідав уявленню про поліцейського офіцера. Він був високоосвіченою людиною й очолював Галицьке музичне товариство. Мати Леопольда, Шарлотта, була донькою ректора Львівського університету Франца фон Мазоха та походила по материнській лінії зі шляхетного українського роду.
Хлопчик Леопольд народився досить кволою дитиною. Щоб урятувати його знайшли добру годувальницю – українську селянку Ґандзю у Винниках неподалік Львова. Перші 12 років життя , тобто до 1848 року, коли родина Захерів переїхала зі Львова до Праги, пройшли для Леопольда в українському оточенні. Через багато років Леопольд, ставши вже всесвітньовідомим письменником і згадуючи про свою щиру годувальницю та своє дитинство серед українців, написав такі рядки: З її молоком я всмоктав любов до українців, ввібрав у себе українську мову та любов до краю свого народження, до своєї вітчизни. Завдяки моїй годувальниці українська мова стала першою, якою я оволодів. І саме вона розповідала мені чарівні українські казки або співала, заколисуючи мене , тож українські народні пісні запали мені в душу на ціле життя , залишивши слід у моєму житті, моєму емоційному світі та й у всіх пізніших працях. “Леопольд, який сам себе визначив як українця, далі пише: “ На нас, українців, діють музика та спів, немов магія, з наших народних пісень ми чуємо голоси наших предків, що лежать поховані у високих могилах, духи лісу, води, повітря”.
Леопольд рітер фон Захер-Мазох
В Празі, яка в той час була німецькомовним містом, Леопольд навчався в гімназії, досконало вивчив німецьку мову, зростав в атмосфері модного тоді в Австрії просвітництва та лібералізму. Вищу освіту здобував в університетах Праги і Граца, куди його батька перевели на службу. Студіював юриспруденцію, математику, історію. У 19 років захистив дисертацію та почав працювати на посаді приват-доценту Грацького університету.
З часом у Леопольда проявилася пристрасть до літературної діяльності. У 1858 він оприлюднив роман “Одна галицька історія. Рік 1846.” Початок виявився вдалим , і Леопольд повністю поринув у літературну творчість. Писав п’єси, фейлетони, історичні дослідження. Знов у своїй літературній творчості звертається до галицької тематики, пише роман “Дон Жуан із Коломиї”. Після успіху, пов’язаного з опублікуванням цього роману в Паризькому журналі у 1872 році, Леопольд покидає університет. З того часу він повністю присвячує все своє життя літературній творчості. У 1873 році Леопольд одружився з Ангеліною фон Рюмелін і переїхав з нею до Відня. Ангеліна була палкою прихильницею його творчості, пробувала й собі писати, взявши псевдонім Ванда фон Дунаєва – ім’я героїні його роману “ Венера в хутрі ”. Неймовірний потяг Ангеліни до світського життя й пов’язані з тим величезні витрати, довели талановитого письменника Леопольда фон Захер – Мазох до повного розорення та вимушеного літературного заробітчанства. На щастя, у 1881 році Леопольда запросили до Лейпцига видавати літературний журнал “Auf der Hohe” (На висоті), і він з родиною переїхав до Німеччини, залучивши до співпраці в журналі самих видатних авторів того часу, а саме: Віктора Гюго, Еміля Золю, Гі де Мопассана, Генріка Ібсена.
Українське видання твору “Вінера в хутрі” Леопольда фон Захер-Мазоха
У 1883 році Леопольд фон Захер–Мазох відзначив у Лейпцигу 25- річчя своєї літературної діяльності. Йому прийшли привітання із багатьох країн. Ювілей письменника справляли в багатьох містах Галичини. Як письменник, він був широко знаним в Європі, де твори виходили різними мовами і великими накладами, особливо він був популярним у Франції, де про нього високої думки були такі майстри художнього майстри художнього слова, як Олександр Дюма-батько, Альфонс Доде, Гюстав Флобер.
У 1886 році Мазох був нагороджений найвищою нагородою Французької Республіки орденом Почесного Легіону. Не дивлячись на широку популярність журналу, головним редактором якого був Леопольд, через борги власника, журнал збанкрутував, до всіх негараздів в його житті добавилася смерть від тифу його сина, родина розпалася. У 1886 році Леопольд фон Захер-Мазох оселися зі своєю співробітницею, перекладачкою, а згодом дружиною Гульдою Майстер у її маєтку в Ліндгаймі в Гессені, де проживав до кінця свого життя, тобто до 9 березня 1895 року.
Леопольд рітер фон Захер-Мазох
Навіть перебуваючи на вершині слави, Леопольд фон Захер-Мазох завжди в подумах й у своїй творчості вертається до української тематики. Будучі високоосвіченою людиною, він однозначно трактував українців Австро-Угорської імперії та Російської імперії, як єдиний народ, з однаковою ідентичністю, менталітетом і особливою рисою, якою є волелюбність.
В оповіданні “Жіночі образки з Галичини” він пише про українців: “Між Доном та Карпатами живуть вроджені демократи, ні візантійський імператор, ні варяги, ні який король Польщі не зламали їхнього духу, не підкорили їхньої свідомості …”. Будучи німецькомовним письменником Леопольд фон Захер-Мазох, сам себе вважав українцем, блискуче володів українською мовою та власним визнанням: “ пишучи німецькою, думав українською”.
Українське видання творів Леопольда фон Захер-Мазоха
Чимало його творів, не лише тематикою, а й назвами, пов’язані з Україною. Згадаємо хоча би “ Галицькі історії “, “Жіночи образки з Галичини”, “Рай на Дністрі”, “Криваве весілля у Києві” . Твори з українськими мотивами Леопольда фон Захер-Мазоха не поступалися в зацікавленості сучасників його творам з еротичними мотивами. Саме його проукраїнська літературна творчість привела до того, що у дореволюційному російському енциклопедичному словнику Брогауза та Єфрона, він визначений, як русин( українець) за походженням та як русинський( український) письменник.
Леопольд рітер фон Захер-Мазох
До нашого часу, нажаль, дійшов спотворений, однобічний погляд на літературну спадщину та на життєвий шлях, без сумніву, не пересічної особистості Леопольда фон Захер-Мазоха. В польський період панування на Галичині його твори на українську тематику не видавалися за його проукраїнську позицію. В радянському союзі він був проголошений аморальним письменником, і вся його спадщина була заборонена. В наш час в Україні та в Галичині, нажаль, переважають ті ж самі тенденція що до Леопольда фон Захер –Мазоха, як й у минулі часи. Ще у 1880 році львівський журнал “Зоря” оприлюднив статтю літературного критика Лева Сапогівського ‘Захер-Мазох та русини” з докорами українській громадськості за недооцінку знаного в Європі письменника , який “ перший з чужинців так звеличив наш народ, з такою любов’ю, якої навіть тяжко межи нашими авторами знайти, а проте, замість вдячності, зажив у нас неслави”.
Прикладом такої же недооцінки значення для сучасних українців великого масиву нашої культурної історії, свого часу змодельованої і зафіксованої у німецькому слові видатним письменником і великим другом русинів –українців Леопольдом фон Захер- Мазохом, є встановлення у Львові невдячними нащадками потворного пам’ятника письменнику.
Пам’ятник Леопольду фон Захер-Мазоху у Львові
Видання українською мовою в перекладі кращих творів Леопольда фон Захер-Мазоха та відзначення на належному рівні ювілею 180-х роковин з дня народження письменника, допоможуть повернути в нашу свідомість та в культурний простір України, Леопольда фон Захер-Мазоха, який своєю життєвою позицією доказав, що: “Українцями не народжуються –ними стають!”
Без сумніву, письменник Леопольд Захер-Мазох повинен зайняти своє законне гідне місце в народній пам’яті серед не українців, яким вдячна Україна.
Марко СІМКІН керівник департаменту культури, міжнаціональних відносин та релігій ГО “Центр сприяння і розвитку програм та проектів ЮНЕСКО у Львівській області”, кореспондент “Forum International Press Tv” в Україні.
Урочище Помірки, в оточенні мальовничої природи прикарпатських лісів, було і залишається одним із рекреаційних оазисів трускавецького курорту. Знаходиться ця чудодійна місцина у південно-східній частині міста, на висоті 440-500 м. н.р.м., за 3 км. від центру Трускавця.
Трускавець. Урочище Помірки. Озокеритна шахта та ставок, поч. 20-і рр. ХХ ст.
Літній курорт «Помярки», як називали його поляки, був чарівним куточком трускавецької землі, розміщений на сонячній галявині, на фоні чудової панорами гір, в оточенні багатої лісистої, з перевагою хвойних дерев, місцевості. Одні використовували «Помярки» як місце для прогулянок та відпочинку на свіжому повітрі серед лісів, інші знаходили тут розваги. Однак для більшості це місце було таки лікувальне, яке розширювало та доповнювало лікувально-оздоровчий діапазон самого Трускавця.
Трускавець. Урочище Помірки. Озокеритна шахта, поч. 20-і рр. ХХ ст.
Після скасування панщини в Австрійській імперії 1848 року, селян в Галичині почали наділяти земельними ділянками. В Трускавці певна частина селян отримала земельні наділи в південно-східній околиці села, серед камеральних (державних) лісів. Мабуть, селяни і назвали цю місцевість Помірками через наділені поміри землі, які провели тут управителі державних маєтків, наділяючи разом з тим селян і сервітутами, що водночас обмежувало права користування наданою землею. Земельними наділами селяни не дуже тішилися не тільки через сервітутовий порядок, але й через якийсь дивний нафтовий запах в цій місцевості, який йшов із землі. Тому вони легко, без сумління, позбувалися її, продаючи, напевно, за невеликі гроші зацікавленим особам, які певна річ знали, чим там пахне і що вони там шукатимуть. Цими людьми були багаті гірники та промисловці з довколишніх міст Дрогобиччини.
Трускавець. Урочище Помірки. Соляно-сірчаний басейн та інфраструктура літнього курорту, 30-і роки ХХ ст.
В 1882 році трускавецький курорт придбала спілка польських шляхтичів, найбільшими акціонерами якої були брати Адам і Леон Сапєги та брати Жултовські, які ефективно провадили розвиток курорту та паралельно з цим проводили геологічні розвідки, які привели їх до помірецької землі. Там власники курорту відкрили великі поклади озокериту та налагодили переробку цієї сировини, відкупивши перед тим у селян земельні ділянки (парцелі). «Підприємливий господар п. Марьянський відкрив на Помірках такі багаті поклади земного воску, що на глибині 7 сажень (1 сажень – 2,134 м.) відразу видобув 200 центнерів сировини» – писала львівська газета «Діло» влітку 1882 року. Згодом цей «подвиг» повторив інший власник копальні на Помірках, підприємець Глинський.
Трускавець. Урочище Помірки. Соляно-сірчаний басейн та інфраструктура літнього курорту, 30-і роки ХХ ст.
Озокеритна сировина після відповідної обробки зовні нагадувала бджолиний віск, мала запах нафти та еластичні властивості. Та це і недивно, адже назва «озокерит» в дослівному перекладі з грецької означає «той, який пахне воском». Тому в переважній більшості використовувався цей «гірський віск» для виготовлення свічок, які йшли на експорт та лікарств, а також як колісне мастило. Решта продукту, якого в надрах трускавецької землі було вдосталь, вивозили до Борислава на подальшу переробку.
Трускавець. Урочище Помірки. Тенісний корт та волейбольний майданчик, 30-і рр. ХХ ст.
В 1870-1902 роках на Помірках йшов досить активний процес видобутку озокериту. Однак через недостатнє фінансування держави чи власників та відсутність відповідного промислового обладнання для видобутку і переробки продукту, з часом перестає існувати.
Трускавець. Урочище Помірки. Соляно-сірчаний басейн та інфраструктура літнього курорту, 30-і роки ХХ ст.
Спроби відновити гірничо-видобувну промисловість в околицях Трускавця повторювалися неодноразово. Це ставалося як в передвоєнні 1911-1914 роки так і в повоєнний період 1921-1927 років та знову не дали очікуваного результату. Помірки мали стати оздоровчо-рекреаційним додатком трускавецького курорту.
У 1920-х роках на місці однієї із запущених шахт, з якої в свій час видобували озокерит почав функціонувати невеликий ставок для купання. Вода соляно-сірчаного складу із джерела “Катерина” була додатково підведена до ставка, також колишньої озокеритної шахти.
Трускавець. Урочище Помірки. Спортивні розваги на літньому курорті, 30-і рр. ХХ ст.
На початку 1930-х років ставок-купальня був розширений до форм квадратного басейну, площа якого займала 10 000 метрів квадратних. На одному з берегів басейну облаштували штучний пляж, пісок та галька для якого були привезені з берегів Балтійського моря (із Гдині). По цьому пляжі дозволялося ходити тільки босоніж, а також проводити відпочинок на лежаках та в солом’яних «грибках». По озеру здійснювались прогулянки на човнах та каяках, які входили до інвентарного обладнання купального озера.
Трускавець. Урочище Помірки. Спортивні розваги на літньому курорті, 30-і рр. ХХ ст.
Наприкінці кожного сезону, який тривав у літній період, обслуга «Помярок» спускала воду в басейні до певного рівня, з метою чищення берегів, а з відкриттям нового – басейн знову наповнювався відповідним розчином соляно-сірчаного складу.
Озеро на «Помярках» сприймалося тодішніми відпочивальниками як частинка моря, тим більше, що хімічний склад соляно-сірчаної води був наближений до морської води південних морів ( в озері вміст солей складав 2,5-4%, натомість в Середземному морі – 3-4%, а в Балтиці всього – 0,7% ).
Трускавець. Урочище Помірки. Гості літнього курорту “Помярки”, 30-і рр. ХХ ст.
З точки зору температурних параметрів, вода в басейні на «Помярках» також прирівнювалась до температури води в південних морях ( якщо температура води Балтики становила 14-18 %, , в Середземному морі: 22-27 % , то на «Помярках» температура води теж була: 21-27 % ). Соляно-сірчаний склад води в басейні та сонячно-повітряні ванни були потужним чинником у лікуванні захворювань суглобів, шкіри, лімфатичних залоз (вузлів) і туберкульозних захворювань (тільки не в стані загострення), при хворобах дихальних шляхів, гінекологічних хвороб і навіть діабету, ожиріння, анемії і неврастенії. Ефективно діяло лікування на дітей із захворюванням на рахіт, золотуху, особливо коли купання проходило у відкритому басейні і в місцях не вище 500 м. над рівнем моря, як це було на «Помярках».
Трускавець. Урочище Помірки. Фізіотерапія спогляданням на воду на “Помярках”, 30-і рр. ХХ ст.
До факторів, які в повній мірі використовувались на літньому курорті «Помярки» належали: холод, тепло, сонячне світло, цілюща вода, масаж, дозовані види навантаження, спортивні ігри, відповідна дієта, а відтак і фармакологічні препарати якщо таких вимагав стан організму, то останні підвищували ефективність перших. Лікування, в поєднанні сірчано-соляних купелей на свіжому повітрі з сонячно-повітряними ваннами та повним контактом тіла, зануреним у гіпертонічний розчин озера, з магнітним і гравітаційним полем Землі навівають на думку про те, що прадавні наші предки впродовж тисячоліть перебували у постійному контакті з матінкою-землею, водою і гарантовано чистим повітрям. Разом з тим цікаво, що добові коливання температури та вологості в передгірській зоні більші аніж на рівнині, навіть більші як над морем, цим пояснюється місцева аура, яка відігравала роль фактора, які тренують і загартовують організм.
Трускавець. Урочище Помірки. Джерело “Нафтусі” №2 на “Помярках”, 30-і рр. ХХ ст.
Чисті вітри, які не містили пороху, сприяли постійному напливу свіжого повітря, характерного «Помяркам», також являлися важливим лікувальним фізіологічним фактором, який охолоджував поверхню шкіри, регулюючи її температуру, стимулював процес обміну речовин.
Трускавець. Урочище Помірки. Гості літнього курорту “Помярки”, 1938 рік
Увесь цей аквапарк лежав у долині серед лісової місцевості в оточенні невисоких пагорбків, які використовувалися для спортивних майданчиків, тенісних кортів, різного роду атракціонів та місць для лежаків для приймання повітряно-сонячних ванн, проходячи курс геліотерапії. Оздоровлення на «Помярках» доповнювалося лікувальною фізкультурою, на впровадженні якої в загальний курс лікування, враховуючи індивідуальне захворювання, наполягав власник курорту д-р Раймонд Ярош.
Трускавець. Урочище Помірки. Гості літнього курорту біля бювету мінеральної води “Нафтуся”, 30-і рр. ХХ ст.
До послуг відпочивальників на «Помярках» було джерело «Нафтусі» №2, аналогічне по хімічному складу до джерела «Нафтусі» №1, що в курортному парку, яке також призначали при лікуванні урологічних, ниркових хвороб та при захворюваннях обміну речовин. Для цього на літньому курорті був облаштований невеличкий бювет, де обслуга літнього курорту відпускала воду в дозованому вигляді.
Трускавець. Урочище Помірки. Гості літнього курорту біля бювету мінеральної води “Нафтуся”, 30-і рр. ХХ ст.
Отож сонце, передгірське повітря, насичене озоном карпатської смереки, цілюща вода з високим процентним вмістом солей, своя (місцева) «Нафтуся» №2, в поєднанні з рухом – гімнастикою, іграми, прогулянками тощо – усе це в комплексі несло вагомий, але загублений потенціал в оздоровленні людей. Належить пригадати, що багато вчених медиків підтвердили в численних публікаціях важливість і лікувальну користь фізіологічних факторів курорту «Помярки», які чомусь мало поціновуються сьогодні, але які вочевидь слід використовувати в фізіотерапії.
Унікальні експонати українського козацтва та іншої, маловідомої для нас культури ― самураїв, представили 23 грудня 2016 р. у Львівському музеї зброї „Арсенал“ в рамках виставки „Шлях воїна ― один на двох“.
„Шлях воїна ― один на двох“
„Шлях воїна ― один на двох“
Майже вісімдесят предметів XVI-початку XVIII століття із музейного зібрання колекціонера та мецената Олександра Фельдмана привезли до Львова. Мета виставки ― показати, що незважаючи на територіальну віддаленість воїнів ― козаків і самураїв ― їх єднала спільна ідея та дух: захист рідного краю, певні моральні та етичні принципи, які воїни сповідували впродовж життя, що базувалися на патріотизмі, відвазі, чесності та саможертовності.
Відкриття виставки „Шлях воїна ― один на двох“
Відкриття виставки „Шлях воїна ― один на двох“
― Ця збірка ― це частина великого зібрання предметів із усього світу. Олександр Фельдман це робив, розуміючи, що культурно-історична спадщина є основним стовпом української держави, ― зазначив на відкритті генеральний директор Feldman family museum Олексій Артюхін.
Перстні-печатки (сигнети) – мали не лише практичне призначення, а були реліквіями, які передавалися у спадок
Перстні-печатки (сигнети) – мали не лише практичне призначення, а були реліквіями, які передавалися у спадок
На огляд відвідувачів представили безцінні реліквії козацької доби: шаблі, ятагани, ножі, кинджали, вістря списів і рогатин, келепи, гармату, чекан, а також старшинські символи-відзнаки: перначі, шестопер, срібний пояс і перстні-печатки (сигнети), які мали не лише практичне призначення, а були реліквіями, які передавалися у спадок.
Козацька зброя
Козацька зброя
Козацька зброя
Східну вояцьку культуру показують майстерно оздоблені самурайські мечі та інша, вишукано оформлена зброя, яку викували найкращі японські майстри.
Кожен із цих унікальних предметів цікавий як витвір зброярського мистецтва, геральдична пам’ятка і як раритет, пов’язаний із долями конкретних людей та історичним минулим.
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
Вишукано оформлена самурайська зброя та обладунки
На відкритті експозиції свою володіння самурайськими мечами продемонстрували майстри східних єдиноборств із клубу „Львів Кендо Кай“. Тож глядачі мали можливість ще й у такий спосіб познайомитися з цією культурою.
Майстри східних єдиноборств із клубу „Львів Кендо Кай“ продемонстрували володіння самурайськими мечами
Майстри східних єдиноборств із клубу „Львів Кендо Кай“ продемонстрували володіння самурайськими мечами
Майстри східних єдиноборств із клубу „Львів Кендо Кай“ продемонстрували володіння самурайськими мечами
Колекцію вже мали нагоду оглядати в Києві, Чернігові і Каневі. У Львові виставка експонуватиметься впродовж трьох місяців, а потім помандрує до Харкова.
Ще трохи і фейсбучні стрічки зарясніють світлинами прибраних ялинок, а прекрасну частину людства охопить змагальницький дух — чия ялинка красивіша, хто більше прикрас зробив власноруч, у кого іграшки авторські, а хто звідкись „здер“ ідею.
Ялинкові прикраси зроблені своїми руками — на піку моди вже кілька років поспіль. Та, як кажуть: „все нове — це добре забуте старе“. Ото, щоб ви знали, що ще наші прабабусі перед святами витрачали чимало часу не лише на приготування смачних наїдків, а власне на створення оригінальних прикрас, стараючись, щоб їхня ялинка була найкрасивіша.
Окраса Різвяних свят
Щоправда, в Галичині зелену красуню прикрашали не на Новий рік, а лише 6 січня — у переддень Різдва. А ще була традиція, вивішуючи ялинкові іграшки, загадувати бажання. Самі ж іграшки на ялинці символізували добробут і достаток на наступний рік.
Найбажаніша дитяча робота
Взагалі, звичай прикрашати деревце був відомий ще у стародавніх греків. Та саме ялинки почали прикрашати стародавні германці, вшановуючи так дух лісу. Першу письмову згадку про ялинку знайшли в хроніці міста Штрансбурга від 1605 року, де описано, що міщани ставлять ялинку в домівках і прикрашають її кольоровими паперовими квітами, яблуками, цукром. Згодом через Голландію, Чехію, Польщу цей звичай перейшов і до нас.
Листівка з зображенням ялинки з іграшками і текстом “Веселих Свят”, 1930 рік
У Галичині перші ялинки почали встановлювати в ХІХ ст., перейнявши цей звичай у німецьких переселенців-євангелістів. Проте й до цього на Різдво будинки прикрашали ялинковими гілочками.
Горішки завжди в тренді
Заможніші родини могли собі дозволити таку розкіш, як скляні іграшки, а от середній клас та бідніші люди, робили іграшки самі. Часто різдвяне деревце прикрашали мандаринами (тоді цей фрукт був тут хіба що взимку), цукерками, медовими тістечками, розмальованими помадкою, яблуками — для дітей це були найбажаніші ялинкові прикраси.
Ялинкові прикраси власноруч
Робили іграшки у вигляді їжачків, витинали з кольорового паперу, з видутих яєць — схожі до писанок прикрашених бісером, обгортали паперові кульки фольгою, виліплювали різноманітні фігурки зі соленого тіста. Популярними, як і тепер, були солом’яні та дерев’яні.
Ялинкові прикраси власноруч
Тепер для створення оригінальних ялинкових іграшок значно більше можливостей і, зрештою, почерпнути трохи ідей можна в інтернеті, а додавши власної фантазії, — створити справді унікальну прикрасу. Зараз саме час брати в руки голку, кольорові шматки тканини чи фетру, різні ниточки чи стрічки і робити свою ялинку неповторною!
Одним з найвідоміших філософів та вчених народжених у Львові та пов’язаних з ним був Ян Лукашевич. Представник львівсько-варшавської школи, знаний для свого часу логік і дослідник Арістотеля, він залишив помітний вклад у європейську філософію, а ціла низка його ідей та відкриттів використовується і сьогодні. Отож Ян Лукашевич, хто він?
Ян Лукашевич
Ян народився у Львові 21 грудня 1878 року виріс у Львові у сім’ї Павла і Леопольдіни Лукашевичів, та був єдиною дитиною в родині. Після закінчення гімназії у 1897 році він записався на філософський факультет Львівського університету, де крім філософії вивчав математику і фактично з перших років навчання став учнем знаного філософа Казимира Твардовського.
Казимир Твардовський
Львівський університет
У 1902 році він отримав ступінь доктора філософії, а у 1905 році отримав урядову стипендію для продовження своїх філософських студій у Берлінському Гумбольдтівському університеті і у Лувенському університеті в Бельгії. Зрештою, Лукашевич габілітувався у тому ж Львівському університету і з 1906 року він працював екстраординарним професором університету. Він викладав тут до початку Першої світової війни. У 1915 році, Лукашевича був запрошений для читання лекцій до Варшавського університету, де він згодом і осів.
Варшавський університет
І. Падеревський
У 1919 році Лукашевич приймає пропозицію І. Падеревського і стає міністром освіти і релігійних вірувань у його уряді. Втім, займав він цю посаду недовго – до 1920 року. З 1920 до 1939 року він знову був професором Варшавського університету. Двічі, протягом цього часу він обирався ректором цього провідного навчального закладу міжвоєнної та й сучасної Польщі. Прикметно, що він не пориває зв’язків з Львівським університетом, де все ще працював і творив свою школу Твардовський. З огляду на його вагому діяльність, у 1937 році, його було обрано дійсним членом Польської академії наук. Не полишає він зв’язків і зі Львовом – у 1939 році, на місцевих виборах, його обирають до Ради міста Львова.
Лукашевич розробив оригінальну мову для формалізації логічних виразів (так звана безкінечна символіка Лукашевича). Після німецько-радянської окупації Польщі у 1939 році, він опинився у німецькій зоні окупації. Він намагався виїхати до нейтральної Швейцарії, але не отримав дозволу від німецької влади. Все ж, влітку 1944, коли Червона армія наближалась все ближче і ближче до Варшави і було очевидним, що місто буде охоплене жорстокими боями, йому вдалося з родиною виїхати до Мюнстера, де він перебував до кінця війни. У 1945, він емігрував до Ірландії, де до смерті працював в Королівському коледжі Дубліна.
Ян Лукашевич
У 2008 році Польське Суспільство обробки інформації створило премію Яна Лукашевичанею нагороджуються найбільш інноваційні польські ІТ-компанії. Сучасні роботи по логіці Арістотеля спираються на традицію, започатковану в 1951 році створенням Лукашевичем революційної парадигми. Лукашевич досі вважається одним з найбільш важливих істориків логіки.
Арістотель. Римська копія ймовірно бюсту роботи Лісіппа
Одна з праць Яна Лукашевича
“Арістотель загруз у протиріччях, досліджуючи самі принципи протиріч”. Лукашевич присвятив значну частину своєї творчості цій проблематиці. “Неправильно вважати, що логіка це наука про закони мислення. Досліджувати, як ми дійсно мислимо чи як маємо думати – це не предмет логіки”. Метою логічних студій Лукашевич вважав першочергово розробку точних методів аналізу філософських роздумів. Такі методи повині були забепечити конструктивність і однозначність понять, якими оперувала філософія, що, на його думку, могло наблизити філософію до науки. Проте як сам Лукашевич написав у 1918 році, головна проблема, яка займала його, це “боротьба за звільнення людського духу”. Для цього він хотів створити нову систему логіки. У 1920 році, створення трьохзначної системи логіки приносить філософу світову славу. Після від’їзду до Ірландії, він більше ніколи не бачив рідного Львова. Сьогодні, відсутні навіть україномовні переклади праць Лукашевича, не кажучи вже про якесь вшанування місць пов’язаних з його життям. То ж пам’ятаймо про нього, вшановуючи львів’янина, вченого світової слави, хоча б своєю пам’яттю.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
1. Jan Łukasiewicz (https://plato.stanford.edu/entries/lukasiewicz/)
2. Jan Łukasiewicz (http://www-history.mcs.st-andrews.ac.uk/Biographies/Lukasiewicz.html)
Вже сьогодні, 23 грудня 2016 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться урочисте відкриття виставки живопису та графіки Павла Ковжуна (1896-1939) до 120-річчя від дня народження художника.
На виставці буде представлено близько 60-ти творів живопису та графіки, а також архівні фото з фондів НМЛ ім. А. Шептицького, Львівської Національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, Львівського історичного музею, Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України, Львівської Національної Наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та приватних колекцій.
Павло Ковжун. Етюд з-під Делятина
Окрім того, на відкритті матимемо гарну нагоду почути пісні на музику відомих композиторів міжвоєнного періоду – Олександра Зелінського та Богдана Весоловського у виконанні акторок Першого академічного українського театру для дітей і юнацтва Лесі Шкап’як та Олени Крилової!
Павло Ковжун. Натюрморт
Видатний український графік, маляр, мистецький критик, журналіст і редактор, вояк армії УНР і громадський діяч, Павло Ковжун народився 1896 року в селі Костюшки на Житомирщині. Зростав на Київщині і в Криму, у давньому районі Ак-Мечеть, що в околицях сучасного Сімферополя. Здобув освіту в Київському художньому училищі (1911-1915). У Києві минув період його творчого становлення як митця. Емігрувавши з Радянської України (1921), художник жив і працював у Львові до смерті у травні 1939 року.
Павло Ковжун. Натюрморт
Вклад Папла Ковжуна у розвиток мистецького процесу в Галичині важко переоцінити. Його авторитет високо цінували сучасники. Сказане можна влучно підсумувати висловом Л. Нигрицького: “Павло Ковжун ввійде в історію суспільності як Великий Мистець, а в історію мистецтва як Велика Людина”.
Павло Ковжун. Зимовий пейзаж
Експозицію ювілейної виставки творів Павла Ковжуна, представленої у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького, сформовано на основі зібрань музею, а також фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Возницького, Львівського історичного музею, Музею етнографії та художнього промислу ІН НАНУ, Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В. Стефаника та приватних колекцій.
Олена КІС-ФЕДОРУК завідувач відділу графіки Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького
В середу, 21 грудня 2016 р., о 14:30 у читальному залі Науково-технічної бібліотеки (вул. Професорська, 1) відбулася презентація видань, присвячених історії Львівської політехніки та з нагоди 200-річчя університету.
Гостям було представлено чотири новодруки: “Від реальної школи до Львівської політехніки” (нариси з історії Львівської політехніки від 1816 по 1918 роки), “Doctores Honoris Causa Львівської політехніки” (видання про видатних вчених університету), двомовний “Архітектурний атлас” та “Картографічні видання Львова” (каталог виставки з історичними описами карт).
“Метою створення цих документів було ознайомити науковий світ та громадськість з історією одного з найстаріших технічних університетів Європи та світу. Видання цінні тим, що в них представлено авторські дослідження, архівні матеріали, документи, світлини, які відображають історичний шлях університету”, – зазначила заступник директора Науково-технічної бібліотеки НУ “Львіська політехніка” Олена Харгелія.
Заступник директора Науково-технічної бібліотеки НУ “Львіська політехніка” Олена Харгелія
Проректор з науково-педагогічної роботи, кандидат технічних наук Олег Давидчак звернув увагу присутніх на важливість представлених видань для Національного університету “Львівська політехніка” та для вивчення його історії.
Проректор з науково-педагогічної роботи, кандидат технічних наук Олег Давидчак
“Будь-які дослідження, зокрема і ці, є дуже корисними як для Львівської Політехніки, так і для кожного з нас. Ми не можемо бути справжніми патріотами нашого університету, якщо ми не знаємо його історії і ці дослідження, які тут представлено мають надзвичайне значення,” – сказав пан Олег Давидчак.
Модератор презентації, завідувач відділу художньої літератури та культурно-просвітньої роботи Людмила Найда, коротко розповіла про кожне з унікальних видань, презентованих на виставці та проанонсувала всіх учасників видавничого проекту.
Модератор презентації, завідувач відділу художньої літератури та культурно-просвітньої роботи Людмила Найда
“Книга “Від Реальної школи до Львівської політехніки” висвітлює історію заснування та становлення Національного університету “Львівська політехніка” в початковий її період з 1816 по 1918 р. Над цим виданням працював великий авторський колектив і упорядником цієї книги є вчений секретар Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” Олександр Шишка.
Книга “Від Реальної школи до Львівської політехніки”
У книзі “Doctores Honoris Causa” Львівської політехніки” висвітлено життєвий та науковий шлях номінантів на це звання університету починаючи з 1912 р. Авторами цього видання є викладачі кафедри історії України та етнокомунікацій НУ “Львівська політехніка” – Роман Кузьмин та Юлія Курдина.
Книга “Doctores Honoris Causa”
Надзвичайно яскравим, ілюстрованим виданням є двомовний «Архітектурний атлас», присвячений історії виникнення та формування архітектурного комплексу Львівської політехніки. Ця книга є здобутком трьох авторів Богдана Черкеса, Світлани Лінди та Юлії Богданової.
Кафедра картографії та геопросторового моделювання підготувала каталог виставки “Картографічні видання Львова”, – розповіла пані Людмила.
Вчений секретар Науково-технічної бібліотеки НУ “Львіська політехніка”, упорядник книги “Від Реальної школи до Львівської політехніки” Олександр Шишка розповів про історію написання унікальних ювілейних відань НУ “Львівська політехніка” та зупинився на важливості україномовної праці про повну історію навчального закладу яку до цього часу ніхто не писав.
Вчений секретар Науково-технічної бібліотеки НУ “Львіська політехніка”, упорядник книги “Від Реальної школи до Львівської політехніки” Олександр Шишка
“Приблизно останні два роки ведуться різні дискусії і дослідження щодо віку нашої політехніки. Склалося так, що технічна освіта в Галичині починається з моменту заміни широковживаних гімназій, які, правда, мали гуманітарний характер викладання дисциплін, на технічні реальні школи, які видавали практичні знання необхідні в веденні господарства, бізнесу, торгівлі, виробництві і т.д. І перша така реальна школа у Львові з’явилася в 1816 р. і з того моменту ми можемо вважати, що почалася технічна освіта і викладання політехнічних дисциплін. Цей навчальний заклад переріс кілька стадій свого розвитку і сьогодні став одним з перших потужних навчальних закладів нашої країни.
Якщо ми подивимося на історіографію Львівської політехніки, то україномовного видання про повну історію цього навчального закладу не було. І, власне, для того щоб розповісти про початки університету з’явилася книжка “Від Реальної школи до Львівської політехніки”. При її написанні ми вирішили використати уже існуючі дослідження, які були уже в ХІХ ст., зокрема праці Владислава Заячківського. Треба зауважити, що дослідження історії Львівської політехніки будуть і далі продовжуватися на основі архівних матеріалів, щоб видати багатотомну, фундаментальну історичну працю”, – констатував Олександр Шишка.
На завершення презентації заступник проректора з наукової роботи Лілія Жук звернула увагу на те, що історію навчального закладу можна писати через знакові події, дати, але правильніше писати її через ті видатні постаті та особистості, які працювали та навчалися в університеті.
Заступник проректора з наукової роботи НУ “Львівська політехніка” Лілія Жук
“Історія — це надзвичайно цікава річ, а особливо якщо це історія Львівської політехніки. Історію цього навчального закладу можна писати через знакові події, дати, але правильніше писати її через ті видатні постаті та особистості, які працювали та навчалися в університеті. Люди, які працюють в Львівські політехніці створюють дуже особливу атмосферу, яка відрізняється від тієї, що існує поза університетом, – розповіла пані Лілія Жук.
Потрібно зазначити, що ці та багато інших цікавих книжок, альманахів, атласів та інших видань можна придбати в книгарнях Національного університету “Львівська політехніка” за цілком доступними цінами.
Встановлений восени 2015 р. у Львові пам’ятник митрополитові Андрею Шептицькому має свою цікаву історію, що сягає початку 1930-х років. Тоді ініціатором створення у місті...
