Єврейський музей у Львові був відкритий 17 червня 1934 року в будинку єврейської громади по вул. Берштайна, 12 (тепер вулиця Шолом–Алейхема). Заклад відразу став помітним явищем у культурному житті поліетнічної Галичини. Тут була представлена величезна колекція єврейських старовинних ритуальних та ужиткових предметів, живопису та графіки єврейських митців, стародруки, нумізматичні та інші унікальні збірки старожитностей, які розповідали про багатовікову матеріальну та духовну спадщину Галицьких євреїв з часів правління короля Данила до першої половини XX століття.
Значну просвітницьку діяльність музею відзначали провідні діячі української культури – Василь Щурат та Іларіон Свєнціцький. Одним із перших відвідувачів музею був Митрополит Андрей Шептицький, який передав директору музею Максиміліану Гольштейну ряд старовинних єврейських старожитностей.
Будинок по вул. Берштайна, 12 (тепер вулиця Шолом–Алейхема), де колись знаходився Єврейський музей
На початку 1940 року комуністичний режим ліквідував Єврейський музей, а його експонати перейшли у фонди Промислового та до інших львівських музеїв.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Під час гітлерівського окупації завдяки особистому клопотанню Іларіона Свєнціцького перед генерал-губернатором Галіції – Максиміліану Гольдштейну (колишньому науковому співробітнику Промислового музею з 1940 року) дозволили не перебувати в гетто, а упорядковувати єврейські старожитності львівських музеїв. Ні Іларіон Свєнціцький, ні Максиміліан Гольдштейн не знали про плани окупантів, які вирішили відправити старожитності Львівського єврейського музею в місто Терезенштадт (Чехія), в якому нацисти планували відкрити спеціальний музей після повного винищення європейського єврейства.
Максиміліан Гольдштейн в Єврейському музеї. Фото Яніна Мєжецка.
В лютому 1942 року Максиміліана Гольдштейна та його родину відправили у Янівський концтабір, а єврейські старожитності позвозили до Промислового музею для пакування в контейнери та відправки в Терезенштадт.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Українці – працівники музею, ризикуючи своїм життям, врятували ці безцінні експонати, сховавши їх в одному із потаємних закутків підвалу будівлі Промислового музею. В 1944 році ці патріоти Львова прийшли до директора новоутвореного Львівського музею Етнографії та Художнього Промислу Павла Жолтовського й передали йому врятовані експонати.
Вільгельм Вахтель. Портрет львівського рабина Абрагама Кона. 1902 рік
В 1948 році Павло Жолтовський, після відомої ухвали ЦК КПРС: “Про боротьбу з безрідним космополітизмом”, отримав вказівку знищити всі єврейські експонати.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Видатний український науковець, ризикуючи своїм життям та своєю свободою, надав у НКВС фальшиве свідоцтво про знищення старожитностей, а сам сховав їх на горищі музею. Громадськість Львова дізналася про двічі врятовану колекцію тільки у 1990 році, коли доктор мистецтвознавства Фаїна Петрякова відкрила виставку єврейської матеріальної та духовної спадщини.
Книга “П’ятикнижжя. Левіт. Коментарі”. Львів, 1863 рік
Давно визріла необхідність відновлення єврейського музею у Львові в будівлі, в якій він знаходився до 1940 року (вул. Шолом-Алейхема, 12 – будинок на даний час порожній і в аварійному стані) і в якому були би використані нові сучасні інформаційні форми висвітлення наступних тем: Історія Галицького єврейства впродовж століть та його зв’язки з українським народом, участь євреїв в ЗУНР та у визвольних змаганнях Українського Народу в рядах УГА та Жидівського Пробійного куреня, трагедія Голокосту та розповідь про українців – Праведників Світу, а також були би експоновані величезні колекції єврейських старожитностей.
Експозиція виставки «Пам’ятки єврейського ремесла»
Відновлення діяльності єврейського музею у Львові стане для Світової громадськості ще одним доказом рішучого подолання в Україні трагічних наслідків для багатонаціональної культури антилюдських рішень тоталітарних режимів. Відновлення діяльності Єврейського музею також значно вплине на ріст міжнародного туризму до Львова, а, головне, стане вагомим доказом демократичного розвитку Незалежної Української Держави.
Будинок по вул. Берштайна, 12 (тепер вулиця Шолом–Алейхема), де колись знаходився Єврейський музей
На даний час створена ініціативна група з відновлення єврейського музею у Львові ідею якої уже підтримали знакові львів’яни, серед яких доктор наук та український політик Степан Давимука, доктор наук, письменник, директор музею Івана Франка Роман Горак, доктор наук, професор УКУ Ярослав Грицак, віце–президент Світового Християнського Конгресу Володимир Гаюк, доктор наук, директор департаменту культури та релігій ЛОДА Христина Береговська та багато інших.
Є надія, що спільними зусиллями таких видатних людей і всієї громади міста у Львові знову з’явиться Єврейський музей.
Марко СІМКІН журналіст-міжнародник та громадський діяч
Вчора, 6 лютого 2017 року, приміщенні «Прес-клуб» (проспект Шевченка, 11) відбулася прес-конференція на тему: «Львівський палац мистецтв без мистецтв? Чи зможе держава захистити майновий інтерес перед обласною радою в суді?».
Організатором прес-конференції виступала Львівська обласна організація Національної спілки художників України. Учасниками були: Олег Микита, голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України; Дмитро Гудима, координатор ГО «Гармонія та порядок» та начальник відділу правової та кадрової роботи Львівської обласної ради Андрій Мельник.
Учасники прес-конференції (зліва направо): голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита, координатор ГО «Гармонія та порядок» Дмитро Гудима, начальник відділу правової та кадрової роботи Львівської обласної ради Андрій Мельник та модератор, керівник медіапроектів Львівського прес-клубу, Роман Шостак
Суть прес-конференції зводилась до того, що сьогодні в Господарському суді Києва відбудеться судове засідання за позовом Фонду державного майна України до Львівських облради та облдержадміністрації з вимогою повернути будівлю Львівського палацу мистецтв у власність держави.
Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита обстоює позицію щоб Фонд держмайна повернув Львівський палац мистецтв у власність Спілки художників України. Під час свого виступу Олег Микита аргументував свою позицію нецільовим використанням Львівського палацу мистецтв.
Голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита
“Ми неодноразово зверталися офіційними документами щоб збільшити кількість виставок і цільове призначення Палацу мистецтв. Відповідь одна – брак коштів і тому приміщення здають під гендель . В рік проводиться до ста виставок, якщо поділити на час та площу , то залишиться приблизно 20% експозиційного часу для виставок. І виставки, які проводяться не відповідають ніякому мистецькому рівню, а кількість ярмарок іще збільшилась”, – сказав голова Львівської обласної організації Національної спілки художників України Олег Микита.
Координатор ГО «Гармонія і порядок» Дмитро Гудима дослідив усі документи і зазначив, що ще в 1975 році Львівський міськвиконком надав дозвіл на проектування та будівництво нині спірного приміщення, а тоді – виставкового залу Спілки художників.
Координатор ГО «Гармонія і порядок» Дмитро Гудима
“Ще у 1975 році, рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради було надано дозвіл управлінню капітального будівництва міськвиконкому на проектування та будівництво «Виставочного залу Спілки художників УРСР», відповідно з цього уже можемо зробити висновок, що первинна задумка держави збудувати виставковий комплекс для Спілки художників і не тільки для регіональної, яка існувала у львівському регіоні, а взагалі для Спілки художників УРСР. Щоб тут проводити масштабні виставки сучасного мистецтва з усієї України. В подальшому випливає, що тривалий час цей об’єкт фінансувався із держбюджету і окремими рішеннями Ради міністрів УРСР кошти виділялися на будівництво цього виставкового залу.
Згідно розпорядження голови Львівської обласної держадміністрації від 1995 р. , де є пункт, який ні до чого не прив’язаний і в якому зазначено,що комітету по управлінню комунальним майном включити виставочний зал в перелік об’єктів обласної комунальної власності. Чому і на якій підставі включити не зрозуміло. Про цей документ не було нічого відомо тривалий час і за Обласною радою цей об’єкт не реєструвався, свідоцтво про право власності на нього видано лише у 2007 році.
Оскільки об’єкт стояв фактично в замороженому вигляді тривалий час, і поступово, невеликим зусиллями з державного бюджету дофінансовувався і добудовувався виникла ситуація коли цей об’єкт не потрапив в Постанову Кабінету міністрів 1998 року «Про передачу майна творчим спілкам». І цей об’єкт, вочевидь, там мав бути, просто станом на 1998 р. ніхто не знав в Фонді державного майна про існування Розпорядження 1995 року про прийняття виставкового залу Спілки художників до експлуатації”, – виклав суть претензії Дмитро Гудима.
Начальник відділу правової та кадрової роботи Львівської обласної ради Андрій Мельник
Начальник відділу правової та кадрової роботи Львівської обласної ради Андрій Мельник вважає, що Львівський палац мистецтв є власністю львівської територіальної громади. А облрада тільки захищає цю власність. Водночас, він не зміг повідомити, скільки і яких квадратних метрів у будівлі на вулиці Коперника,17 (адреса Палацу мистецтв) було продано, кому, за якою ціною і на яких підставах.
“Хочу зазначити, що жодних інформаційних атак у діях Обласної ради не має оскільки, те, що Обласна рада виносить такі питання на публіку є однією з можливостей захистити права територіальної громади Львівської області, чиї інтереси вона представляє згідно законодавства. Хочу наголосити, що дане майно є не власністю Львівської обласної ради, а власністю територіальної громади і ми як орган місцевого самоврядування повинні вчиняти всі дії для того щоб захисти право власності територіальної громади.
Дійсно, на початках фінансування об’єкту йшло з резервного фонду держави, однак в подальшому були відповідні розпорядження і голови обласного виконавчого комітету, і голови Львівської обласної ради народних депутатів про виділення коштів на закінчення будівництва цього об’єкту , оскільки держава перестала його фінансувати і він залишався як незакінчене будівництво. В зв’язку з цим збиралися різні наради за участі різних посадових осіб області і визначалася доцільність подальшого використання, фінансування, завершення будівництва об’єкту та, в подальшому у 1995 році і було визначено розпорядженням голови ЛОДА , що вказаний об’єкт після його введення в експлуатацію повинен бути переданий в обласну комунальну власність”, – виклав позицію влади начальник відділу правової та кадрової роботи Львівської обласної ради Андрій Мельник.
Модератор прес-конференції, керівник медіапроектів Львівського прес-клубу, Роман Шостак
До участі у прес-конференції також були запрошені в.о. директора КЗК ЛОР КМЦ «Львівський палац мистецтв» Юрій Гнатюк та начальник західного офісу Держаудитслужби України Роман Кроляк.
Директор палацу мистецтв не прийшов і не пояснив свою точку зору. А ось головний аудитор західного регіону скерував лист, в якому дав відповіді на можливі питання.
У листі повідомлено, що в четвертому кварталі 2013 року у Львівському палаці мистецтв проводилася ревізія діяльності підприємства з 2011року до 2013 року.
«Ревізією виявлено фінансових порушень на суму 140,5 тис. грн., з них: незаконні видатки на оплату праці – 20,2 тис.грн, недоотримання доходів внаслідок реалізації послуг за заниженими цінами – 76,8 тис. грн., від здавання в оренду приміщень – 10,2 тис. грн., не відображення в обліку та не повернення дебіторської заборгованості за майно, надане в користування в оренду, – 30, 1 тис. грн», – написано в листі від Державної аудиторської служби України.
Юристи не можуть передбачити, яке рішення прийме завтра суд в Києві. Але на думку Дмитра Гудими, якщо Палац мистецтв перейде до Фонду держмайна, то він його відразу передасть Спілці художників України, для якої палац і будували.
Однією з найвідоміших церков сучасного Львова є церква Архистратига Михаїла, колишній костел кармелітів босих. Слід зауважити, що не один раз цей храм відігравав важливу роль в житті нашого міста.
Церква Архистратига Михаїла, колишній костел кармелітів босих. Фото Мар’яни Іванишин.
Храм і монастир кармелітів розпочинають свою історію ще з 1613 року. Саме тоді було збудовано костел і монастир поблизу Краківської брами. Згодом, у 1633 році, ченці одержали від міської влади пагорб за валами міських мурів для будівництва храму та монастиря. Зведення комплексу розпочалось у 1634 р. Збудовано костел у стилі раннього бароко, у плані – це правильний прямокутник, який поділений на три нави. Автором проекту був італійський архітектор Ян Покорович. Споруджений храм фундацією брацлавського воєводи князя Олександра Заславського–Острозького та львівського канцлера Александра Куропатви.
Літографія Йозефа Свободи. Костел кармелітів, близько 1865 р.
Ченці переселились в новий монастир у 1642 р. Тоді і виникла одна проблема, яка полягала в тому, що комплекс кармелітів знаходився далеко від брам міста. Це викликало незручності в пересуванні кармелітів, а також в тому, що ченцям не слід було очікувати на значну кількість віруючих. Ченці змогли добитись дозволу короля на створення проходу в укріпленнях. Хвіртка у зовнішній лінії стін отримала назву Босяцької і була збудована у 1643 році. Зрозуміло, що через загрозу безпеки міста таке рішення викликало спротив у міщан, проте це на короля не вплинуло. Король видав новий декрет про будівництво фортифікацій монастиря та прибудову їх до міських. Варто зазначити, що цього не було виконано.
Костел Кармелітів босих до побудови другої вежі. Фото 1860-1870-х рр.
Ще не завершились всі будівельні роботи, як у 1648 році під час національно–визвольної війни під проводом Б.Хмельницького, комплекс зайняли козаки і він зазнав певних пошкоджень. Але вже у 1656 р. роботи над інтер’єром монастиря продовжились. Слід зауважити, що храм і монастир змогли витримати турецьку облогу 1672 року.
Шведський король Карл ХІІ
Однією з трагічних сторінок як в житті Львова, так і монастиря є 1704 р., коли будівлю захопили шведські війська Карла XII. Спочатку шведи захопили монастир, а потім через Босяцьку хвіртку – Львів. Як наслідок – місто було пограбовано, а після цього на нього накладено контрибуцію.
Львів. Костел Кармелітів босих. Поштівка 1906 року.
Після захоплення монастирського комплексу шведами, ченці були змушені провести реставрацію ще недобудованої святині. У 1731 – 32 рр. костел розписував італійський живописець Джузеппе Карло Педретті разом із своїм учнем Бенедиктом Мазуркевичем. До кінця ХVIII ст. в храмі з’явилися дванадцять бічних вівтарів, в яких були розташовані чудотворні ікони святого апостола Юди-Тадея та Спасителя під хрестом.
Невідомий фотограф Монастир кармелітів босих і костел св. Михайла Архангела Львів, близько 1912 року
Потрібно зазначити, що комплексу кармелітів торкнулася йосифінська касація. У 1784 р., на час закриття монастиря, тут діяло 5 братств і жило 29 ченців. Після проведення реформи монастир було передано спочатку реформатам, а у 1789 р. – кармелітам взутим, яким він належав до 1945 р. Зовнішній вигляд костелу зазнавав суттєвих змін. У 1835 р. спроектовано побудову біля храму двох веж, автором проекту був Алоїз Вондрашка. У 1839 році було добудовано північну вежу з наметовим завершенням, а південну вежу збудували у 1906 р. Її спорудженням займався Владислав Галицький. Тоді ж обидві вежі отримали барокове завершення, такий вигляд вони мають і до сьогодні.
Львів. Костел Кармелітів. Поштівка 1911 року
У 1945 р. влада закрила монастир, а ченці переїхали до Кракова. У радянський період в монастирі спочатку проживали безпритульні, а згодом тут розмістили склад. Протягом 1960-1980 рр. сад колишнього монастиря був місцем зустрічі та спілкування львівських хіпі, а також інших неформальних груп.
Вигляд на південний монастирський комплекс. Фото Мар’яни Іванишин.
Колишній костел ордену кармелітів відіграв чималу роль під час виходу УГКЦ з підпілля. Адже у 1989 р. одним із постійних місць збору вірних та духовенства Греко-Католицької Церкви стала площа біля монастиря. Тут спочатку почали відправляти молебні до Матері Божої, а пізніше і Божественні Літургії. Серед отців, які там служили потрібно згадати о. Івана Лопачака, о. Петра Зеленюха, о. Антонія Масюка.
Дані богослужіння проводились з початку травня і відбувались щодня. На відправи приходила чимала кількість вірних. Це мало вагоме значення у процесі легалізації УГКЦ, скасованої на Львівському Псевдособорі 1946 року. В 1990 р. комплекс передано отцям студитам УГКЦ. Окрім монастиря тут розташоване видавництво ‘‘Свічадо’’, а також Інститут історії УГКЦ.
Мар’яна ІВАНИШИН
Джерела :
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки . – Л. : Центр Європи, 2004. – 240 с.;
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів : Каменяр, 1991. – 167 с.: іл..;
Для свого часу одним з найбільш неординарних митців Львова був Станіслав Роман Левандовський. Зі Львовом пов’язаний вагомий етап його становлення як митця, створені ним скульптури львів’яни і досі можуть побачити на вулицях міста, повсякчас банально не здогадуючись, хто ж їх автор. Отож Станіслав Левандовський, хто він?
Станіслав Левандовський
Станіслав Роман Левандовський народився 22 лютого 1859 року у Котлінах, біля Пйотрикова (сучасна Польша) в сім’ї інженера Людвіка Левандовського і Антоніни з Амброжевичів. Після здобуття середньої освіти у Кракові розпочався надзвичайно бурхливий період у його житті. Молодий Станіслав не міг чітко визначитись, ким саме він хоче стати, тому перед професією скульптора він спробував себе у багатьох інших сферах. У 1875 -1877 роках він був актором в одній із мандрівних театральних труп австрійської Галичини. У 1877–1878 рр. він працює у тeатрі Станіслава Козмяна у Кракові.
Віденська академія мистецтв
Гіпсова статуя «Слов’янин, що зриває пута» (1887, Національний музей у Кракові).
У 1878 він вирішує покинути акторське ремесло та записується на медичний факультет Львівського університету. Але і тут він не зміг затриматись довго, оскільки його душа лежала абсолютно до іншого. У 1879 році він кидає навчання у Львівському університеті та переїжджає до Кракова, де вступає до Краківської школи образотворчих мистецтв. Тут він вивчає різьбу у Валерія Гадомського. У 1883–1887 роках – він навчається у Віденській академії мистецтв, де йог овчителями зокрема були Едмунд фон Гельмерта Карл Кундманн.
“Римський філософ”. Скульптура роботи Левандовського
Після повернення з Відня, він деякий час тиняється у пошуках заробітку, а з 1890 року він оселяється у Львові. Тут він займається яки викладацькою так і творчою роботою. Він викладав рисунок у львівській приватній школі рисунку, живопису та скульптури Марцелія Гарасимовича яка знаходилась на сучасній вулиці Грушевського, 15. Окрім цього, він працював у двох приватних майстернях, на сучасних вулицях С. Бандери та Січових стрільців.
Надгробок на могилі Володимира Барвінського
Серед найзначніших його творів створених у львівський період творчості варто згадати про бронзовий надгробок на могилі Володимира Барвінського на Личаківському цвинтарі. Він працював над ним у 1889—1891, роках, практично без винагороди, оскільки коштів вистачило лише на матеріал.
Пам’ятник Міцкевичу в Жешуві
Пам’ятник Міцкевичу в Жешуві (відкритий 29 листопада 1892). Його було знищено у 1940 році, у 1986 встановлено його вільну копію авторства скульптора К. Бжузана.
Скульптура Адама Міцкевича на фасаді школи на вулиці Театральній, 15
Скульптура Адама Міцкевича на фасаді школи на вулиці Театральній, 15 у Львові, встановлена у 1891 році.
Могила А. Міцкевича
Медальйон його авторства було встановлено над могилою Адама Міцкевича.
Одна з робіт на могилі Міхала Манкілевича
Одна з робіт на могилі Міхала Манкілевича
Скульптура, яка зображає дружину Левандовського
У 1893 році він почав видавати у Львові журнал «Наше мистецтво» де він писав рецензії на виставки, в яких піднімав різні питання, пов’язані з мистецтвом, починаючи від аналізу стилістики та техніки окремих творів і полемічних статей з мистецтва у пресі та закінчуючи умовами праці скульпторів. Крім скульптури, Левандовський був відомий також як літератор та критик. Відомі окремі його драматичні твори, а також книга про художника Г. Семирадського.
Бюст президента Польщі Мосціцького, роботи Левандовського
Левандовський у реставраційній майстерні у Варшаві
Могила Левандовського і дружини у Варшаві
У 1894 р. Левандовський покидає Львів та переїжджає до Відня, де жив до 1932 р. Проте його зв’язки зі Львовом не перериваються, навіть після свого від’їзду до Відня, Левандовський виконував замовлення для замовників зі Львова та брав участь у мистецьких виставках, які тут проходили. У віденський період творчості ним створено значну частину дрібної пластики, він і далі працює над приватники замовленнями та вдосконалює свій стиль. У 1932 році, він переїжджає до Варшави, де й живе до своєї смерті у 1940 році.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Stanisław Roman Lewandowski (https://pl.wikipedia.org/wiki/Stanis%C5%82aw_Roman_Lewandowski)
“Як правильно презентувати себе, свої вміння, послуги, вартість своєї роботи? Зовсім не вмію шукати клієнтів і втомилася вічно волонтерити! Я маю кілька дипломів та сертифікатів, про мою роботу найкращі відгуки, та зажди отримую мінімум коштів, інколи просто ледь звожу кінці з кінцями! Допоможіть!”.
– Такими листами просто завалена моя пошта! Доповідаю на цю тему мене на міжнародних форумах і конференціях – розказує Людмила Калабуха, бізнес-тренер, перший україномовний бізнес-консультант в інтернеті http://www.kalabukha.com.ua/, експерт з переговорів українських ЗМІ.
Людмила Калабуха – перший україномовний бізнес-консультант в інтернеті.
І що цікаво, чим фаховіша людина у своїй справі, тим менше вона приділяє увагу такому важливому вмінню як самопрезентація. А той, хто вміє і знає в 100 разів менше, проте грамотно піариться, має гроші, клієнтів і визнання! І де справедливість?
Нас же вчили: не треба хвалитися! Люди самі все побачать і оцінять! Друзі! Це далеко не так!
Потрібно вміти розказати про себе, щоб всі захотіли стати вашими клієнтами, показати людям свою цінність, розказати про ваші нагороди і результати!
Людмила Калабуха – досвід роботи в продажах 23 роки.
Тому, 21 лютого 2017року, у вівторок, цього можна буде навчитися у Львові безкоштовно! Психологічна служба ЛНУ ім. І. Франка запросила Людмилу Калабуху як успішну бізнес-леді, експерта з продажів, випускницю факультету Психології поділитися досвідом із колегами, як перетворювати на гроші свої знання.
Про що мова?
як транслювати людям свою експертність онлайн і офлайн,
як використовувати безліч шансів створити враження професіонала,
як стати для оточуючих людиною, з якої всі захочуть мати справу!
Ви отримаєте:
створену та прописану власну історію, яка вас добре “продасть”,
відповіді від експерта на ваші запитання,
дієві техніки – що, коли і як робити, щоб це приносило гроші і піар!
Завжди повні зали, користь і позитив.
А щоб ви мали результат ще до зустрічі 21 лютого, ось вам топ-3 порад від Людмили Калабухи, як це робити грамотно!
Чітко сформулюйте все, що ви робите, які послуги надаєте
Випишіть все на аркуш А4. Не треба людей питати:
а що ви хочете?
а що вам треба?
Зразу озвучте їм, що ви вмієте, і в чому можете їм допомогти. Люди хочуть мати справу з експертами, які чітко знають, як це зробити. І дублюйте зразу все своє спілкування письмово. Переговорили – відзразу відішліть людям на емейл всі ваші домовленості. Тоді не буде ніяких непорозумінь, що кожна зі сторін мала на увазі зовсім інше.
Чітко визначіть ціни на кожну зі своїх послуг
Розмова в стилі “А скільки дасте?” або “ Ну, це залежить від того, як піде…” – це не позиція експерта. А ще краще розпишіть свої послуги по 3-х пакетах: одноразова консультація, кількаразова послуга, термінова робота. І на кожний з них чітко визначіть ціни. Це працює в будь-якому бізнесі від прибирання в офісах до бізнес-консультування.
Приведіть в порядок свої профілі в соцмережах
Якщо там лише безглузді відео, як хтось впав обличчям в торт, няшні котики і пости в стилі “життя до мене несправедливе: чоловік – падлюка, діти – нероби, а клієнти знову не заплатили грошей”? Не дивуйтеся, що ви немодний і непопулярний фахівець. Хто ж буде мати справу з людиною, яка публічно транслює, що вона невдаха?
Поставте нормальне фото, на якому вас видно, підпишіться своїм ім’ям та прізвищем (а не “Катєнька Прекрасна” чи “Ромчик Чоткий”). Використовуйте такий потужний канал для залучення клієнтів, як соцмережі грамотно і професійно.
Хочете дізнатися ще десятки інструментів, як правильно без копійки грошей розказати про себе так, щоб до вас завжди стояли черги бажаючих скористатися вашими послугами і придбати ваші товари?
Людмила Калабуха – майстер самопрезентації, яка приносить гроші!
Приходьте 21 лютого (вівторок) у Львові на вул. Університецьку 1 у головний корпус ЛНУ ім. І. Франка в аудиторію 311 (3 поверх) на 18.00.
Чудово, що такий корисний захід можуть відвідати не лише студенти-психологи, викладачі, практичні психологи, можуть прийти всі, кому це потрібно!
Та передайте своїм друзям, що вони були вам вдячні за запрошення до визнаного експерта з продажів та переговорів! Отже, до зустрічі на майстер-класі “Самопрезентація, яка приносить гроші”, реєстрація тут https://www.facebook.com/events/1815030138760567/.
Його слова давно розібрали на цитати. Кузьма запам`ятається нам людиною, яка завжди говорить те, що думає. Незалежно від того, в яке місто країни він приїздив з концертом, він не приїздив просто як співак. Він приїздив як Друг, ставав другом для кожного. КОРИСНО PRO вирішив нагадати про те, яким був Кузьма «Скрябін» і згадати його найкращі цитати.
1. П’ятий раз поспіль ми щось думаємо, малюємо у своїй голові, приходить черговий чувак і все, що він говорить по телевізору можна перекласти трьома-чотирма словами, самі знаєте, якими.
2. Якщо немає націоналізму, немає нації, я так до цього ставлюся. Націоналізм має бути не агресивний, він повинен бути дипломатичний, інтелігентний, і тоді я його підтримую.
3. Я не знаю визначення опорів, опір є, або його нема. Потрібно чинити опір, якщо тебе хочуть злизати, стерти з твоєї землі.
4. Невідомий вірус безпідставної брехні жив в мені до тридцяти п’яти років і не пропускав жодного сприятливого моменту, щоб ним скористатися. Важко і дорого платив я за користування цим злом, але перемогти його не міг.
5. Колись Васильович провалився під лід під час зимової рибалки, і тато, рятуючи його, півгодини лежав біля нього на льоді і бухав з ним коньяк, поки підспіла допомога.
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
6. Легше сказати, чим там не пахло, аніж охопити всю низку ароматів, які окутали всіх присутніх.
7. При ньому жилося еквівалентно до інтелектуальних здібностей кожного персонажа. Тупіші пахали, мудріші кайфували. Мене такий розклад дуще тішив, і я користувався всіма бонусами другої частини аксіоми.
8. Якби я знав про то, як пройдуть мої наступні півтора роки в армії – то попросився би зразу після школи.
9. На хера мені ноти – то питання іншого характеру. Я поняття не мав, як грати на цьому оргазмотворчому інструменті і з кожним подихом в мене темніло в очах.
10. Ніхто з тих марсіанів (представників влади – «КОРИСНО PRO») не хоче добра людям, які живуть у цій країні. Вони переймаються тільки виключно своїми високими матеріями. У них є своя планета, свої машини, свої номера. Вони придумують закони, а самі є недоторканими.
Фотографії вочевидь перших музичних кроків Андрія Кузьменка
11. Моя свідомість проки нулася вже в вагоні від усвідомлення того, скільки живих істот і в яких позах, може транспортувати цей вагон.
12. За той час, що ми вошкалися, ворог міг встигнути захопити всю країну, і пройти по Красній площі з переможним парадом.
13. Людям має приносити задоволення обрана ними професія.
14. Якби середньостатистичний громадянин радянського союзу побачив передачу від Роминої мами, він би застрілився на місці, подумавши, що проморгав прихід комунізму.
15. Мама плакала, тато сумно дивився на своє чадо, яке опозорило родину і не змогло навіть по людськи присягтися Батьківщині на вірність.Фотографії з присяги завжди були присутні у дємбєльських альбомах всіх мужиків, обведені рамочками, квіточками, якорочками і зірочками, підкреслюючи всю серйозність проробленого вчину.В мене такої фотографії НЕМА, як, зрештою, і самого дємбєльського альбому. Замість неї в історії хвороби в нашому медпункті , перший раз в історії армії була написана фраза – “Упал в обморок, прінімая прісягу на вєрность Родінє”.
Армійське фото Кузьми Скрябіна. Служив у місті Калініні під Москвою, книжка «Я, Паштет і Армія» написана власне під впливом армійських пригод.
16. Я побачився з мамою і татом. Вони виглядали в той момент так красиво, як ніколи. Можливо я скучив за ними, і нарешті побачив то, чого раніше не помічав.Наприклад то , що в мами з’явилися нові зморшки біля очей, а в тата нові сиві пасма щетини на бороді .
17. Захист Батьківщини треба було почати з граблями в руках.
18. Віскі з колою і з льодом. Вона заходить в горло так, ніби казковий водопад з верхівок гір вливається у хвилі фйорду. Верхнє піднебіння зморщується від насолоди так, як зжимається ваша дупа в момент вільного падіння на американських гірках. Всі рецептори ротової порожнини кричать «Ура!» «УРА!»… І тихо вмирають разом з інтелектом, для того щоб завтра зранку встати і відчути різкий запах тисячі невидимих котів, які нагадили вам на зуби. Щелепи починають дрібнесенько цокотати від передсмаку наступаючого оргазму. Це алкоголізм.
19. …він не хотів брехати, а тим більше – говорити правду…
20. …райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії..
Кузьма на канікулах в селі Сіде приблизно в 2-му класі. Дід Іван під час канікул проводив йому так звану чоловічу школу, давав малому бавитися справжнім кермом, що дуже йому подобалось.
21. Треба було вичекати, дати потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і врешті-решт, розлізтися солодким киселем.
22. Перші дні війська довгі, як полярні зими. Таке враження, що зранку тобі було вісімнадцять, а ввечері — вже за сорок.
23. Краще бути оптимістом, який нічого не знає, ніж загинатися і ростити собі горб від того, що навколо самi проблеми.
24. Українці вибирають такого, що спочатку з вазеліном, а потім уже без вазеліна, шоб пожошче. Такий собі садомазохізм в генах…
25. Саме основне — не гамнити тим, хто навколо тебе.
Фото Кузьми зроблене в фотостудії Баранських. «Андрій був тоді в 8 класі. Ми приїжджали до Львова до наших друзів, з якими відпочивали в Болгарії. Фотографувалися наші друзі, заодно зробили фотографію і Андрію» – розповідає пані Оля.
26. Моя батьківщина — то машина.
27. Патріотичні пісні треба писати весь час, а не тоді, коли їх писати треба. Бо до того, як в країні таке сталося, ніхто їх не писав, а зараз всі стали такими патріотами — понадівали собі вишиванки і поналіплювали їх на машини. Їх ще «вишиватниками» називають. Начепив вишиванку — і вже думаєш, шо все помінялося. Та вишиванка має бути десь глибше, зашита мамою і татом…
28. Нейтральним бути точно не можна.
29. То є біда нашого народу, що ми є «тєрпіли».
30. Політики — люди з інакшої планети, вони закони придумують для нас, щоб нас, як отару тримати в якомусь периметрі.
Світлина з села Сіде. Андрій з мамою, фотографував тато Віктор Кузьмич. «На цьому фото Андрій ще вочевидь тримає свого улюбленого кота, але на фотографії його не видно» – жартує Ольга Михайлівна.
31. Про трасу Кривий-Ріг — Олександрія:
Я би назвав її спа-салоном, панове депутати. Не треба тратити бабки на то, щоби ходити і мнути свою жопу на дорогих масажистів, просто-напросто — сідайте на «таврію», знімайте крісло, жопу — на банановий ящик, і в цюйво ямку — йобс! І не треба, не треба ні масажа, не треба ламати собі голову куда піти в фітнес-клуб, всьо приходить само-собою. Дякую вам за ту х»йню.
32. Чим більше хочеш взяти від життя — тим менше воно хоче тобі дати.
33. Люди! Гарного вам дня, хоча я навіть не знаю, що сьогодні — вівторок чи субота і пофіг, вбивайте хамство посмішкою.
34. Моє головне джерело енергії — слухачі. Буває, виходиш на сцену зовсім розбитий, з високою температурою, а зал починає тобі підспівувати, причому тексти знає краще від мене, — хворобу як рукою знімає.
35. Хамство — це кал, який виходить через рот!
Андрій Вікторович Кузьменко
36. Колись Чехов сказав дуже життєву річ: кожна дія, яку ми робимо зараз, вже в цей момент впливає на наше майбутнє. Можна опустити руки, сказати: немає грошей, немає бажання… А можна засукати рукави і вже зараз починати плекати своє майбутнє!
37. Замість того, щоб враховувати чужі помилки, я повинен зробити свої власні. Раніше їздив на Тойота Секвойя, юзал її п’ять років по нашому бездоріжжю, а тепер продав і купив собі точно таку ж.
38. Google помер після питання: «Де у Перемишлянах знайти проститутку-негритоску».
39. Коли тобі в житті нічого не треба, то обов’язково цим скористається який хер з боку і забере твоє.
40. Найголовніше — не срати тим, хто навколо тебе.
Андрій Кузьменко під час концерту
41. Мій дім — єдине в світі місце, де мене люблять і чекають незалежно від того, хто я і скільки заробляю. Я ніколи не зраджу найближчих мені людей.
42. Помітив, що для того, щоб зробити людину щасливою, не потрібні якісь величезні простори. Досить включити фантазію і облаштувати той мінімум, який вже є, щоб відчувати себе краще.
43. Мрію про власний шинок. Я б назвав його «Бардак», час від часів і я з’являвся б там як гість, що сидів з клієнтами, пив би пиво і філософствував про життя.
44. Краще висушити одну дитячу сльозу, ніж пролити ріки крові.
45. Якщо хтось плюнув тобі на плечі, є надія на те, що він просто не доплюнув на того, хто йшов перед тобою.
Андрій Вікторович Кузьменко
46. Якби нинішній Кузьма побачив тодішнього Кузьму, сказав би: «Хлопець, стисни зуби. Через двадцять років все буде — зашибісь!».
47. Змінюйте світ на краще, піклуйтеся про нього, тому що ви в ньому живете!
48. Що більше хочеш від життя – тим менше воно хоче тобі дати.
49. Сьогодні я живу в найбільш комфортний час, з точки зору фізичної, психологічної, і може, нескромно зазначу — матеріального стану. У мене немає занадто багато, але достатньо, щоб я відчував себе щасливою людиною.
50. Той чоловік, який допоміг зрозуміти, що ми українці єдині, це не чоловік. Це баба, та й то не справжня, а гумова. Ми можемо цього гада надути, а можемо спустити.
В п’ятницю, 3 лютого 2017 року, в музейно-культурному комплексі пивної історії «Львіварня» (вул. Клепарівська, 18) відбулося відкриття виставки «Діалог» двох визначних київських митців: Матвія Вайсберга та Юрія Пікуля. Виставка стала першою в низці культурних заходів, що заплановані до проведення у арт-зоні нового музейно-культурного комплексу.
Кожна виставка Матвія Вайсберга є знаковою подією для сучасного мистецтва України. На даній експозиції дібрані роботи представляють ретроспективний ряд, що дозволяє прослідкувати за розвитком авторської манери та пошуками майстра протягом двох десятиліть. Представлені твори з різних серій, зокрема, «Сім днів», «Бестіарій», «Штудії та алюзії».
Відкриття виставки “Діалог”, на фото (зліва направо): заступник міського голови з питань розвитку Андрій Москаленко, віце-президент з фінансів та ІТ компанії Carlsberg Ukraine Олександр Говядін, менеджер музейно-культурного комплексу Соломія Короненко та художник Матвій Вайсберг
“Як ви знаєте, уже 300 років Львівська пивоварня має честь забезпечувати своїх прихильників якісним та смачним пивом, але ми вирішили збільшити свій внесок до суспільного життя і тому сьогодні ми відкриваємо чудову виставку двох відомих українських митців у цьому арт-просторі, який, я впевнений, займе помітне місце в культурному житті як Львова, так і всієї України.
Колись великий Гете сказав, що мистецтво – це дзеркало в якому кожен бачить сам себе, тому бажаю всім побачити в цих чудових роботах щось дуже приємне для себе”, – зазначив віце-президент з фінансів та ІТ компанії Carlsberg Ukraine Олександр Говядін відкриваючи виставку.
Експозиція робіт Матвія Вайсберга
Експозиція робіт Матвія Вайсберга
Експозиція робіт Матвія Вайсберга
Експозиція робіт Матвія Вайсберга
Експозиція робіт Матвія Вайсберга
Найбільш знакова для творчості майстра серія – «Сім днів», що була написана за 9 місяців 1999 року. В основу серії лягли ілюстрації «Сараєвської Агади» – ілюмінованого сефардського рукопису XIV століття.
Матвій Вайсберг
“Я дуже вдячний, що мене, киянина, запросили у цей простір і це дуже стара, а тут знову започаткована традиція, у великих компаніях робити мистецькі акції. Що дуже добре. На виставці представлена дуже важлива для мене серія робіт, яка умовно називається «Сім днів», яку я створив в кінці тисячоліття, а також нещодавні роботи – пейзажі, спогади про Іспанію та інші”, – сказав Матвій Вайсберг на відкритті виставки.
Експозиція виставки «Діалог» в музейно-культурному комплексі пивної історії «Львіварня»
Зовсім інший світоглядний підхід демонструють роботи Юрія Пікуля з серії «Лісополоса. 92 кілометри». Пейзаж трактується як вакуум навколишнього світу, занурений у сіть раціоналізму. Каркас з вертикалей та діагоналей нівелює звичну естетику пейзажу, захоплює дійсність у міцні тенета, залишаючись при цьому частиною цієї самої дійсності.
Експозиція робіт Юрія Пікуля з серії «Лісополоса. 92 кілометри».
Експозиція робіт Юрія Пікуля з серії «Лісополоса. 92 кілометри».
Експозиція робіт Юрія Пікуля з серії «Лісополоса. 92 кілометри».
Експозиція робіт Юрія Пікуля з серії «Лісополоса. 92 кілометри».
В інших роботах цієї ж серії автор свідомо непомітними на перший погляд похибками елементів наносить зарубки на свідомість. Дане викривлення цілісного і гармонійного образу стає кроком до виведення себе і глядача з зони комфорту на новий рівень сприйняття.
Експозиція виставки «Діалог» в музейно-культурному комплексі пивної історії «Львіварня»
Потрібно зазначити, що це не лише інтерактивний музей пивоваріння, аналогів якому немає в Україні. «Львіварня» – сучасний арт-центр, де відбуватимуться виставки, концерти, культурні події, тощо.
Експозиція музею пивоваріння
Експозиція музею пивоваріння
Експозиція музею пивоваріння
Експозиція музею пивоваріння
Експозиція музею пивоваріння
Експозиція музею пивоваріння
“Ми більше ніж музей. Ми музей аналогів якому немає в Україні. Ми інтерактивний музей в якому можна торкатися до експонатів, в якому можна відчути себе справжнім пивоваром. Ми намагалися наповнити експозицію нашого музею експонатами, які говорять про історію Львова і про місце пива в історії Львова. Хочемо, щоб кожен, хто виходить із нашого музею, в першу чергу закохувався у наше місто. Також ми – арт простір і запрошуємо до співпраці в цьому контексті”, – розповіла менеджер музейно-культурного комплексу Соломія Короненко.
Експозицію виставки «Діалог» можна оглянути в музейно-культурному комплексі пивної історії «Львіварня» (вул. Клепарівська, 18), що знаходиться на території «Львівської пивоварні» до 31 березня 2017 року.
1 вересня 1939 року власники акціонерної спілки “Трускавецькі джерела” востаннє, як виявилось згодом, подали оголошення в періодичну польську пресу про початок осіннього курортного сезону в Трускавці. Та того ж таки дня розпочалися масштабні бойові дії нападом Німеччини на Польщу, що на той час мала в своєму складі землі Східної Галичини. З початком ІІ Світової війни ситуація у Трускавці докорінно змінюється.
Зустріч червоноармійців та солдатів німецької армії на дорозі Дрогобич-Стрий, 1939 рік.
До середини вересня, пройшовши через усю територію ІІ Речі Посполитої солдати Вермахту ввійшли до Трускавця, та затримались тут не надовго. Згідно пакту Рібентропа-Молотова, підписаного в Москві 23 серпня 1939 року німці відступили, а на західноукраїнські землі прийшла Червона Армія.
Спочатку були вітання, промови та поспішні вибори до Народних зборів, проведені в неділю 22 жовтня 1939 року, які мали місце і в Трускавці.
Трускавець. Вибори депутатів до Народних Зборів Західної України, 22 жовтня 1939 року
Народні збори Західної України відбулись у Львові 26-28 жовтня 1939 році, результатом яких була Декларація, що проголосила приєднання Західної України до УРСР. Ще до виборів, впродовж першої половини жовтня 1939 року в селі було створене Тимчасове управління, до якого увійшли місцеві жителі Йосип Олексюк, Павло Кулик, Михайло Орсуляк та інші. Трускавецький селянський комітет провів націоналізацію землі та розділив її поміж селянами, а першим головою сільської ради став Павло Кулик.
Трускавець. Кулик Павло – голова Трускавецької сільської ради (1939-1941) та (серпень-грудень 1944 )
Паралельно з націоналізацією землі та курортної нерухомості, розпочався процес вивезення трускавчан-«куркулів» до Сибіру. Багато місцевих жителів, серед них учасники та прихильники національно-визвольного руху без слідства і суду загинули в застінках Дрогобицької катівні НКВС.
Трускавецький курорт став на новий державницький шлях розвитку. Об’єднавши в одну структурну установу окремі курортні вілли та корпус колишнього Санаторію для відпочинку польських офіцерів, в 1940 році був запущений в дію санаторій Червоної Армії, що було першим кроком нової влади в організації радянського курорту.
Ряд заходів було проведено і щодо «благоустрою» трускавецького курорту. І найперше, що зробила нова влада в цьому плані, як згадують старожили, то було встановлено скульптури комуністичних вождів у парку «Ядвинівка» (єврейськи парк), що знаходився на місці теперішнього ПК ім. Т. Шевченка.
Трускавець. Дитячий різвяний вертеп, 1944 рік
З початком німецько-радянської війни 22 червня 1941 року, Червона Армія з Трускавця відступила, виїхали з села і всі росіяни та інші, що прибули встановлювати радянську владу, залишились тільки російські німці.
Та перед відступом більшовицька влада встигла провести мобілізацію серед трускавчан у ряди Червоної Армії, багато з яких не повернулося з поля бою ІІ Світової війни, серед них Кунцьо Володимир, Грицик Іван, Габшій Богдан, Білас Теодор, Повлічко Микола, Данилишин Михайло тощо.
Бомбардування німецькою авіацією важливих об’єктів Бориславсько-Дрогобицького нафтоперебного регіону частково зачепило і курорт Трускавець, внаслідок чого постраждали деякі місцеві жителі. А масштабні вибухи на нафтових промислах супроводжувалися чорним димом по всьому Дрогобицькому регіоні…
Трускавець. Дошкільнята в Захоронці Сестер Служебниць, 1942 рік
Німці в село прийшли швидко. На початку липня 1941 року вони вже встановили свій порядок у Трускавці. Як відомо, вже 1 серпня 1941 року Східну Галичину на правах окремого дистрикту, німці приєднали до Краківської Генеральної Губернії. До складу дистрикту «Ґаліція» належала Дрогобицька округа (крейс), серед територіальних громад якої перебувало село Трускавець.
Трускавець. Дошкільнята в Захоронці Сестер Служебниць, 1943 рік
Поступово німецька влада підпорядкувала собі шкільництво, визначила початок навчального року з 1 жовтня 1941 року та відновила колишню польську систему освіти. В Трускавці на період німецької окупації діяли дошкільні установи, що мали сезонний характер і діяли від травня до вересня. Діти місцевих селян здебільшого виховувались при Захоронці Сестер Служебниць Пречистої Діви Марії, яка діяла ще від 1890 року і справно піклувалася про дітей, навчаючи їх християнської етики.
Трускавець. Учні української школи та директор Роман Стеців (в центрі), 1943 рік
Освітню роботу в Трускавці представляли три народні школи: українська ІІІ ступеня, польська І ступеня та німецька. Загалом навчальну діяльність в трьох трускавецьких народних школах провадили 10 вчителів: 7 в українській, 2 – польській, 1 – німецькій школі. Найстаршим за віком і найдосвідченішим серед всіх був керівник української школи Роман Стеців, педагогічна кар’єра якого почалася ще в часи Австро-Угорської імперії.
Трускавець. Путівка на відпочинок в санаторії “Кришталевий палац”, 1943
В період німецької окупації, з 1941 по 1944 рік, на курорті, крім військових та льотчиків «Luftwaffe» німецької армії, які оздоровлювались у військовому госпіталі, лікувалося і цивільне населення. Працював санаторій «Кришталевий палац» та літній курорт – «Помярки», який був на особливому рахунку у німецької влади.
Трускавець. Працівники мінізаводу по рзливу мінеральної води “Юзя”, 1942 рік
Функціонування трускавецького курорту потребувало обслуги з боку місцевих жителів, які працювали в санаторіях окупованої оздоровниці. А ще трускавчани працювали на невеличкому підприємстві по розливу мінеральної води, який знаходився у підвалі колишньої вілли «Гопляна», де наповнювали у півлітрові пляшки мінеральнуводу з джерела «Юзя». Решта сільськогосподарського населення села Трускавць справно готувало «контингент» (податок продуктами) окупаційній владі, про що свідчать квитанції та податкові книжечки, видані трускавчанам. Всіх євреїв в перші місяці німецької окупації було вивезено з Трускавця.
Трускавець. Платіжний наказ на збирання воєнного податку, 1943 рік
В ході звільнення території України від німецьких військових частин, війська І гвардійської армії під командуванням генерал-полковника А. Гречко 6 серпня 1944 року ввійшли в Трускавець.
Трускавець. Група відпочивальників Військового санаторію ПрикВО, 1945 рік
Багато місцевих людей в той час залишило рідний Трускавець, не бажаючи миритись з старою новою радянською владою, знаючи про їхні попередні методи владарювання в 1939-1941 роках.
Трускавець. Протокол загальних зборів села Трускавець, від 25.05.1945 року
В Трускавці розпочався повторний процес встановлення радянської влади. Голову сільської ради Павла Кулика в кінці 1944 року більшовицька влада відправила на фронт, звідки він не повернувся. Новим головою в післявоєнний час був призначений Михайло Веретко.
Трускавець. Санаторій “Кришталевий палац”, 1945 рік
Розпочалась масова колективізація села, якої не встигли провести під час першого перебування. Організований колгосп у 1945 році назвали на честь Т.Г. Шевченка, а головою обрали Степана Петріва. Проводилися насильницько-примусові дії по «запису» людей до колгоспу. З кожної хати хтось обов’язково мав працювати на спільному господарстві.
Трускавець. Бювет мінеральної води “Нафтуся”, 1945 рік
В 1944 році була відновлена робота санаторію Червоної Армії, який вже отримав нову назву – Військовий санаторій ПрикВО, запущено в експлуатацію санаторій “Кришталевий палац” та ще ряд інших курортних установ. Та статус всесоюзної оздоровниці, присвоєний йому в 1947 році, докорінно змінив шляхи розвитку трускавецького курорту.
Початок двадцять першого століття. Незалежна Україна – частина глобалізованого Світу, в якій відбуваються складні процеси державотворення, пошуки своєї історичної місії заради кращої долі свого багатостраждального народу і прийдешніх поколінь. У відкритій Світу Україні відбуваються процеси створення нової Української політичної нації. Українці, на жаль, покидають в пошуках кращої долі Богом дану їм Батьківщину. На їхнє місце прибувають і залишаються, створюючи свої національні громади представники незнаних на українській землі народів: араби, азербайджанці, чеченці, в’єтнамці, афганці, нігерійці та інші.
Можливо, вони разом із українцями будуть створювати нову незалежну Україну. У вихорі політичних і національних змін в країні, на жаль, руйнується пам’ять про представників трьох народів – німецького, єврейського та вірменського, які в давні часи в Державі короля Данила і його синів разом із русичами творили міць і славу України-Русі.
Король Данило Галицький
Чому представники саме тих народів добровільно прийшли першими та залишилися на землях коронованої України-Русі? Що дали вони для розвитку держави та які можливості отримали вони на землях нової для них батьківщині?
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Спробуємо привідкрити завісу часу. Крізь віки побачити та зрозуміти події, які відбувалися на нашій землі майже 800 років тому. Король Данило, правитель і творець найбільшої країни в Європі, видатний державотворець, дипломат, полководець, прозахідний політик, який заснував у своїй державі нові міста такі як Львів, Кременець, Холм та інші, пильно придивлявся до поступального розвитку сусідньої держави – угорського королівства. Так склалася його доля, що від дитячих років до кінця правління його життя в певній мірі було пов’язане з угорським королівством. Саме в Угорщині після трагічної загибелі його батька Романа II Великого, він, його брат Василько і їхня мати візантійська принцеса Анна-Єфросінія знайшли захист та притулок. Ставши великим князем, а пізніше королем, Данило в різні часи свого правління мав постійні контакти з угорським королівством. Відносини складалися по різному – були і військові конфлікти, і вигідна торгівля, і родині зв’язки після того, як угорська принцеса Констанція стала дружиною його сина Лева. Короля Данила, як знавця різних мов і допитливу людину не могла не дивувати історія феноменального перетворення колись кочової угорської орди в цивілізовану державу за перші 100 років свого існування.
На новій для угорців батьківщині. В 896 році кочова орда угорців із Зауралля перемахнувши, як вихор, через Урал і степи Київської Русі, через Карпатський перевал, і вторглася в землі Великої Моравії – перетворивши її на руїну. Угорці – народ кочівників і ідолопоклонників, який раніше ніколи не будував міст, не мали розвинутих ремесел і свого письма, через 104 роки після приходу на нові землі в 1000 році мав своє визнане в світі християнське королівство з містами Буда і Пешт та значну кількість фортець, королівський палац, храми, розвинуту торгівлю, організовану армію і письменність на основі латинської абетки. Яким чином відбувся цей цивілізаційний феномен за короткий історичний період? Це не могло не зацікавити юного Данила – представника народу, який стояв на значно вищому щаблі розвитку в 9-му столітті, чим угорська орда.
Рибальський Бастіон у Будапешті
Представники двох національних громад – німецької та єврейської, що жили на цих землях задовго до приходу угорців найбільше долучились до дивовижного перетворення кочової орди в королівство Угорців.
Німецькі колоністи були найкращими фахівцями в західній і центральній Європі в обробці землі, садівництві та в багатьох видах ремесел. Творці і будівничі величезних фортець, кам’яниць в містах і храмів – народ відповідальних господарів і віруючих римо-католиків, вони принесли для угорців віру христову і навчили їх усьому, що знали і вміли самі. Значення німецьких колоністів для королівства було таким значущим, що німецька мова стала другою державною мовою після угорської.
Будапешт – столиця Угорщини
Германізовані євреї, представники народу, що дав світу великих пророків і мудрих царів, які проживали на цих землях ще із часів римської провінції Паннонія, теж внесли свій значний внесок в створенні цивілізованої угорської держави. Євреї – вмілі алхіміки – аптекарі, астрологи, знавці банківської справи, організатори і відповідальні за виготовлення штемпелів і випуск монет в майже усіх країнах середньовічної Європи. Саме євреї створили внутрішню і міжнародну торгівлю, започаткували випуск власних угорських грошей: срібних динарів і золотих дукатів, які стали символом заможності і державності угорців. Євреї лікували угорців і навчали їх різним наукам і торгівлі. Так саме, як німці, євреї були пошановані угорськими королями. Відзначаючи заслуги євреїв в розбудові своєї держави король Белла IV в 1254 році видав грамоту, в якій визначив, що євреї відтепер будуть мати рівні права із угорцями, а також надав право мати своє національне самоврядування і вільне створення своїх релігійних центрів.
Пам’ятник королю Белі IV
Король Данило, засновуючи нові міста і відбудовуючи розорені монгольською навалою оборонні укріплення замків і фортець, розуміючи значення розвитку міжнародної торгівлі, запросив до себе представників німецького та єврейського народів. Чому вони погодились, що їх привабило?
Відповідь на це питання дає державницька позиція короля Данила, який робив усе своє свідоме життя тільки те, що приносило користь його народу.
Митра греко-католицьких єпископів Перемишльських. За легендою начебто перероблена з корони короля Данила
Про чесноти короля Данила, а саме: вірність даному слову, відповідальність за свої дії, відсутність підступних дій і злих вчинків, віротерпимість. Усі ці чесноти і послугували довірі до нього представників інших народів. А найголовнішим чинником були самі русичі – мужні і справедливі воїни, вмілі землероби і скотарі, люди відкриті і добрі до всіх тих, хто приїхав до них з добрими намірами.
Костел Марії Сніжної. Літографія Свободи, поч. ХІХ ст. (храм зводився німецькими колоністами католиками і був спочатку дерев’яним, а у 1350 році його вимурували із каменю)
Німецькі колоністи, прибувши на нову для них батьківщину, почали разом з русичами розбудовувати і відбудовувати міста, навчаючи русичів тому, що знали і вміли на той час краще від інших народів Європи. Німці заклали на Руській землі основи німецького самоврядування міст. По їхніх проектах створювали міста, на кшталт німецьких міст. Центр міста – ратуша, навколо неї ринкова площа, будинки городян, храми і усе це обгороджено потужними кам’яними мурами. Значення німецької громади за всі часи існування руського королівства важко не визнати.
Синагога Темпель на теперішній площі Старий Ринок. Між 1861 та 1863 рр.
Першими євреями, що осіли на землях руського королівства, були євреї-купці. Вихідці з угорського королівства і німецьких держав, які з давніх часів вели велику торгівлю між західною Європою, Руссю та Сходом. Отримавши прихильне ставлення до їх діяльності з боку короля Данила, вони привезли на гостину Руську землю свої родини. Потреба в міжнародній торгівлі була величезна. З Русі продавали на Захід збіжжя і худобу, вироби з льону та шкіри, сіль, мед та віск, завозили різноманітні товари, які не вироблялися з різних причин на Русі. Дізнавшись про прихильне ставлення до євреїв короля Данила і його родини, потягнулися на Русь й інші євреї: ремісники, шевці, чоботарі, ювеліри, аптекарі, алхіміки і астрологи, знавці втаємничених знань. Одні приїхали добровільно з угорського королівства, інші як біженці з німецьких земель, де п’яні банди озброєних майбутніх хрестоносців замість визволення Єрусалиму, почали грабувати і вбивати євреїв.
Велика передміська синагога на вул. Сянській. Фото 1921 року
На новій батьківщині євреї створили свої національно-релігійні осередки і отримала від короля Данила певні захисні грамоти. Вони зробили великий внесок в розвиток економіки королівства. Прихильне ставлення до євреїв, як до народу безконфліктного, відданого своєму справедливому правителю, зберігалося і при правлінні короля Лева I та його нащадків увесь період існування королівства України-Русі.
Й. Свобода. Вірменска церква
Вірмені і Русь. Їхні відносини мали давню історію. З вірменських рукописів 7-11 століть відомо про взаємні культурні впливи двох народів в будівництві храмів, сакральному мистецтві та взаємовигідній торгівлі. Русичі не раз надавали військову допомогу вірменській державі Багратідів в їхній боротьбі проти арабських і турецьких завойовників. Після загибелі вірменської держави на Кавказі значна частина вірмен переселилася у Крим. Там вони створили великі поселення, заклали виноградні плантації. Налагоджуючи господарську діяльність на новому місці, частина вірмен зайнялася торгівлею з Руссю. Почавши з торгівлі вином та східним пряностями і шовками, вони з дозволу короля Данила створили великі двори, в яких жили і працювали вірмени. Знаючи вірмен, як безстрашних воїнів їх було набрано для оборони східних кордонів королівства. Після руйнівного землетрусу в Айні багато вірмен – біженців переселяються на землі Руського королівства. Вони були дуже знаними майстрами у дублені шкір і різних виробів із шкіри, вправними ковалями, вірменські жінки були неперевершені у пошиті церковних риз і в оздобленні їх золотим і срібним орнаментом. Вірмени створили свої громади майже у всіх містах Королівства, отримали від короля право на свій суд, будівництво храмів, захист майна.
Дзвіниця Вірменської церкви, 1925 рік
Дуже важливим фактором позитивного розвитку національних громад було їх бажання, щоби їх діяльність приносила користь руському народу, серед якого вони жили. Вміння цих громад не створювати міжнаціональні і міжрелігійні конфлікти послугувало основою мирного співіснування різних національностей. Все створило можливість у впевненому майбутньому свого існування для цих громад на українській землі і в кінцевому сприяло розвитку найбільшої держави середньовіччя королівства України-Русі.
Інтер’єр Вірменської церкви. Сучасне фото
Після загибелі останнього нащадка династії Романовичей і захоплення руських земель польським королем Казиміром Великим, настали для русичів, німців, євреїв, вірмен – часи складних випробувань. Але залишилось в їхній історичній пам’яті згадка про кращі часи, пору існування і розвитку королівства України-Русі.
Доповідь оприлюднена автором на міжнародній науково-практичній конференції “Українська середньовічна держава (XIII-XIV ст.)”, яка відбулась у Львові.
1871 рік. У Відні помирає архітектор Фердинанд Фельнер-старший і у спадок своєму сину він залишає архітектурну фірму. Через два роки Фердинанд Фельнер-молодший у спілці із старшим партнером – Германом Гельмером продовжує бізнес батька. Так починається історія бюро «Фельнер & Гельмер», яка тривала до 1919 р.
Фердинанд Фельнер-молодший
У фірмі працювало понад 20 архітекторів, а основними напрямами їх роботи була розробка проектів театрів, опери, банків, готелів та інших елітних споруд. За проектами бюро було споруджено понад 200 будівель у Європі, зокрема 48 театральних, а їх стиль включав елементи італійського ренесансу, бароко та модерну. Після розпаду Австро-Угорщини кількість замовлень значно скоротилася, а зі смертю Германа Гельмера бюро перестало існувати.
Герман Гельмер
Більшість споруд були зведені в районі Австро-Угорської імперії (у Відні Чернівцях, Празі, Будапешті), але були також проекти в Берліні, Гамбурзі, Одесі, Цюріху та інших містах.
Державна опера у Празі(1883)
Театр був заснований як Новий німецький театр в 1883 р. Проект будівлі був виконаний в стилі неоренесансну архітектурної фірмою «Фельнер & Гельмер» спільно з Карлом фон Хазенауером. Статуї були виготовлені Отто Моріцем Менцелем і молодим скульптором Йоганом Йозефом Фрідтом. Картини намальовані Едуардом Файтом. 5 січня 1888 р. театр відкрився постановкою опери Вагнера «Нюрнберзькі мейстерзінгери».
Державна опера у Празі, 1902 р.
Під керівництвом свого першого директора Ангело Нойманн, а потім диригентів Олександра Цемлінского і Георга Селла Новий німецький театр придбав велику популярність. Він не діяв протягом 1938–1939 рр., згодом був знову відкритий як Deutsches Opernhaus.
Державна опера у Празі, сучасний вигляд
Державна опера у Празі
Після Оксамитової революції театр в 1992 р. отримав назву Празької державної опери, зосередившись виключно на зарубіжному репертуарі.
Будапештський театр комедії (1896)
Територія, на якій у 1896 р. з’явився театр була болотом, але вже за декілька років після завершення будівництва тут постав престижний будапештський район Ліпотварош.
Будапештський театр комедії, 1920-ті
У стилі історизму з елементами бароко зведені три основні складові інтер’єру будівлі: сцена, партер та велике фойє. 1 січня 1945 р. будівлю Будапештського Театру комедії було пошкоджено бомбовим ударом, внаслідок чого трупа мусила переїхати до приміщення кінотеатру «Радіус».
Будапештський театр комедії, сучасний вигляд
Будапештський театр комедії
На даний момент Будапештський Театр комедії є одним з найуспішніших театральних закладів міста — щороку його відвідують близько 350 000 осіб.
Національне казино (зараз Будинок вчених) у Львові (1897–1898)
Колишнє Національне казино (до 1939), збудоване фірмою «Фельнер & Гельмер» у 1897–1898 рр. за проектом віденських архітекторів Фердинанда Фельнера і Германа Гельмера.
Національне казино у Львові, поч. ХХ ст.
Скульптурне оздоблення фасадів виконали австрійські скульптори Теодор Фрідль і Райнольд Велькель за моделлю Рудольфа Вейра. Різьблений дерев’яний інтер’єр виготовив Шандор Ярай у львівській фабриці братів Вчеляків. Скульптор Едмунд Плішевський за участі майстра Юліана Гури виготовив алебастровий камін у фойє.
Фасад Будинку вчених (колишнє Національне казино)
Дубові cходи всередині Будинку вчених
До 1953 року в чотирьох кімнатах на першому поверсі розташовувалось Львівське відділення Спілки архітекторів України. 14 вересня 1953 р. через несправність електропроводки у будинку спалахнула пожежа, яка завдала будинку значної шкоди. Також, від 1948 р. тут діє Львівський Будинок вчених.
Споруда банку на вул. Січових Стрільців №9 у Львові (1897—1898)
Дім у стилі раннього італійського неоренесансу споруджено у 1897—1898 рр. для Австро-Угорського банку за проектом архітектурного бюро «Фельнер & Гельмер». Завдяки застосуваню металевих перекриттів архітекторам вдалось створити великий операційний зал без колон і масивних перегородок.
Колишній Австро-Угорський банк
Скульптурні зображення людських голів на фасаді виконав ймовірно Леонард Марконі. Зал реконструйовано в стилі модернізованого неокласицизму у 1914—1917 рр. за проектом Івана Багенського. Нині тут розміщене відділення Ощадбанку.
Готель «Жорж» у Львові (1899–1901)
Перша будівля готелю на цьому місці була зведена 1793 року, а нова – у 1811 р., під назвою «De Russie». 1816 р. готель переходить у власність до купця Жоржа Гофмана і від середини XIX ст. споруду стали називати «Жоржем» за його іменем.
Готель «Жорж», поч. ХХ ст.
У 1898 році новий проект перебудови будівлі розробила віденське бюро «Фельнер & Гельмер». Австрійські креслення були дещо видозмінені львівськими архітекторами Іваном Левинським та Юліаном Цибульським. Будівництво тривало протягом 1899–1901 рр. Урочисте відкриття відбулось 8 січня 1901 р. Первинно готель мав 93 номери, серед яких 32 були «апартаментами» класу «люкс».
Готель «Жорж» у Львові, 1907 р.
У 1927–1929 рр. відбулося перепланування внутрішніх приміщень, а також надбудовано п’ятий поверх на південному фасаді. 1932 р. у стилі ар деко було перебудовано читальну залу та ресторан готелю (архітектор Тадеуш Врубель). Скульптурне оздоблення ресторану за ескізами Врубеля виконала фірма скульптора Людвіка Репіховського.
Готель «Жорж», сучасний вигляд
1940—1950-ті роки готель зазнав чергової реконструкції. Останню реконструкцію проведено в 1990-ті роки.
Чернівецький міський театр (1905)
У 1900 р. Фердинанд Фельнер особисто приїхав до Чернівців для ознайомлення з місцевістю відведеною під побудову міського театру. Відповідно до угоди, у травні 1902 року проект був готовий. 30 травня 1904 року до Чернівців прибув Герман Гельмер, у якого було викуплено остаточний варіант проекту, з кошторисною вартістю у 600 000 крон. Будівельні роботи велися конторою «Фельнер & Гельмер», а безпосередньо процесом побудови керував віце-бургомістр Й. Грегор.
Міський театр у Чернівцях, поч. ХХ ст.
Будівля зведена у 1905 р. – це триповерхова споруда у стилі бароко. Портал театру прикрашає скульптура Мельпомени, а головний вхід — композиція з горельєфом Аполлона в оточені персонажів античної культури. Над фасадними вікнами розміщено рельєфні зображення Вільяма Шекспіра та Ріхарда Вагнера, в обрамлені муз. На бокових ризалітах у нішах встановлені бюсти видатних німецьких драматургів.
Чернівецький музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської
З північного (правого) боку розміщенні Людвіг ван Бетховен, Франц Йозеф Гайдн, Йоганн Вольфганг фон Гете та Тарас Шевченко (встановлений у другій половині ХХ ст.); з південного (лівого) боку — Вольфганг Амадей Моцарт, Йоганн-Фрідріх Шиллер, Франц Петер Шуберт та Олександр Пушкін (з’явився у «радянський період»). Гарно прикрашена, глядацька зала складається з партеру, 35 лож бельєтажу та амфітеатру. Загальна місткість залу становить — 813 місць.
Віденський Концертгаус (1911-1913)
Віденський Концертгаус — мистецький музичний центр у Відні, відкритий у 1913 р. Його будівництво у 1911—1913 рр. очолило бюро «Фельнер & Гельмер» у співпраці з Людвіґом Бауманом, а фінансувалося воно тільки за рахунок приватних інвесторів — заможних городян.
Віденський Концертгаус, 1913 р.
19 жовтня 1913 р. Концертгаус урочисто відкрили у присутності кайзера Франца Йозефа І. Під час Другої світової війни Концертгаус фактично не зазнав руйнувань.
Віденський Концертгаус
Відповідно до плану, Концертгаус із розмірами приблизно 70 на 40 метрів мав три концертні зали: Велика зала — 1840 місць; зала Моцарта — 704 місця; зала Шуберта — 336 місць. Завдяки звукоізоляції концерти можуть відбуватися одночасно – кожна зала є ніби окремою будівлею, яка з’єднана з іншими коридорами й спільним скляним дахом.
Розмовою про колекціонерство пам’яток народного мистецтва, культури та побуту гуцулів 1 лютого 2017 року завершилася колоритна виставка „Гуцульське Різдво“, яку півтора місяці експонували в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького. Цю експозицію супроводжував не лише особливий святковий настрій, а ще й цілий цикл лекцій та зустрічей із знавцями гуцульської культури, які розкривали різні сторони карпатського народного мистецтва: мальовану кераміку Косова та Пістиня, художні вироби з металу, одяг, ікони на склі тощо.
Лекція-діалог відомого колекціонера, художника, дослідника творів гуцульського мистецтва, упорядника мистецьких альбомів, заступника директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тараса Лозинського також мала особливий колорит. Митець поділився пережитими історіями пошуку, купівлі чи обмінів давніх пістинських мисок, колекціонуванням яких захоплюється вже багато років.
Заступник директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тарас Лозинський
А сама ідея збирання гуцульської кераміки виросла з мрії — мати мальовану глиняну миску з вершником. Те, що починалося із захоплення переросло в справу життя і врешті в місію — віднаходити, зберігати давні пам’ятки української культури та популяризувати їх через мистецькі видання.
— Мати миску з вершником — була моя мрія. І перші свої шість мисок 30-х років ХХ століття — одна з них із вершником — ми з дружиною купили в однієї бабці під час нашої дебютної поїздки на Гуцульщину в селі Микитинцях. Та коли я їх показав відомому колекціонерові Ярославу Лемику, він сказав, що я ще мисок не бачив. Для нього пам’ятками вартими уваги була лише кераміка ХІХ ст. Коли я побачив їх, то й собі захотів мати хоча б одну таку керамічну миску, як у Лемика, — розпочав свою лекцію Тарас Лозинський.
Лекція-діалог відомого колекціонера, художника, дослідника творів гуцульського мистецтва, упорядника мистецьких альбомів, заступника директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тараса Лозинського
Поміж цікавими і цінними ідеями та своєрідними рецептами про колекціонерство лектор розповідав чимало пережитих і досить кумедних історій пошуку, купівлі чи вимінювання давніх мисок, кахлів, ікон на склі, свічників та багато іншого. Та цінність саме плісненських керамічних мисок ХІХ століття в тому, як наголосив мистецтвознавець, що їх у світі є лише приблизно лише 210 штук.
Заступник директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тарас Лозинський
Не менш цікавою була розповідь про створення та діяльність Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові, який вже понад десять років займається популяризацією українського мистецтва через видання альбомів, присвячених унікальним пам’яткам української культури. За цей час, як акцентував Тарас Лозинський, без жодної державної підтримки, вдалося видати сорок мистецьких альбомів. Серед них, зокрема, у народній серії вийшли друком — „Народна ікона на склі“ (2008), „Гуцульські та покутські свічники-трійці“ (2008), „Гуцульські художні вироби з металу кінця XVIII – поч. ХХ ст.“ (2011), „Мальована кераміка Косова і Пістиня“ (2012), „Царські Врата Українських іконостасів»“ (2013) та інші.
Лекція-діалог відомого колекціонера, художника, дослідника творів гуцульського мистецтва, упорядника мистецьких альбомів, заступника директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тараса Лозинського
Тарас Лозинський наголосив, що мріє, аби цю справу продовжило молоде покоління. Каже, що найскладніше в цьому — знайти зацікавлених людей, які готові будуть фінансувати такі видання. Та маючи вже чималий досвід пошуку спонсорів, дійшов висновку, що найкраще — малими групами робити великі справи.
Окрему увагу колекціонер приділив тематичному розширенню видань. Зараз, на його думку, варто говорити про щонайменше тисячолітню мистецьку спадщину, зокрема прикраси Київської Русі. Бо досі відомі лише декілька експонатів, які представлені в київських музеях. Абсолютно не висвітлена тема прикрас XIV-XV ст.
Заступник директора Інституту колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ у Львові Тарас Лозинський
— Вважаю, що нація має взятися також за проект великі малярі України. Мусить бути представлений Синкович, Руткович, Кондзелевич, Боровиковський. У нас досі є лише невеликі видання Васильківського, Мурашка, Пимоненка — їх теж варто перевидати повними зібраннями. Окремо варто звернути увагу на зібрання абсолютно всіх робіт Новаківського (матеріалів є на п’ятитомник). Взагалі вважаю, що мали би бути створені цілі інститути для вивчення цих українських митців, — проаналізував Тарас Лозинський. — Окрім цього треба довидати серію „Народне мистецтво“ (невдовзі друком вийде 11 том), щоб було 20 томів. Мусить бути представлене українське золотарство, оправи українських Євангелій, церковного начиння, престольних хрестів. І цьому має сприяти державна влада. Щоб музейні фонди давали дозвіл фотографувати та описувати ті всі експонати, які є в загальнонародній власності. Ми мусимо знати наші мистецькі надбання і популяризувати через них українську культуру світові.
Про наявність нафти, так званої «ропи», було відомо у Галичині ще у XIII ст., а з XVI ст. є спогади про використання мінерального масла в лікувальних цілях і як «смаровидла» – для змащування возів.
1810 роком датується перший урядовий документ, у якому йдеться про нафту, а саме, Постанова Двірської Палати Гірничого суду в Дрогобичі, що визнавала нафту як національний резерв. Як стверджувалося, в 1816 р. Юзеф Геккер розпочав переробку сирої нафти в Трускавці біля Дрогобича, а початком нафтової промисловості слід вважати, тим не менше, 1853–1857 рр. Хоча ще до того, у 1840 р. у Східній Галичині було 75 ділянок, на яких вручну на поверхні ґрунту збирали нафту, яку використовували для змащування возів. Організатором галицької нафтової промисловості вважався Ігнатій Лукашевич, який у 1858 р. розпочав видобування та переробку сировини.
Ще в серединi XIX ст. геологи помiтили, що первiсне iснування, або, точнiше, виявлення солi та нафти, стало одночасним явищем. Рiзниця лише в тому, що сiль, як продукт до споживання, використовували відразу пiсля виявлення, а нафту, як додатковий необроблений матерiал, використовували до потреб господарства. I лише в другій половині XIX ст., внаслiдок удосконалення видобутку i переробки, нафта стала важливою галуззю промислового розвитку.
Нафтові вишки в Бориславі. Поштівка 1900 року
У середині XIX ст. у Галичині у нафтовій та озокеритовій промисловості діяли невеликі підприємства у Биткові, Бориславі (нафта і озокерит), Дрогобичі, Космачі, Пасічній, Слободі Рунгурській та Старуні (нафта і озокерит). Вперше цими покладами зацiкавилися пiдприємцi у XVIII – першій половині XIX ст. У Слободі Рунгурській перша нафтова свердловина з’явилася в 1771 р. Її виникнення цiкаве з тієї точки зору, що нафтові припливи отримані цілком випадково, внаслідок поглиблення соляної свердловини на 12 сяжнiв, коли замiсть солi виявлено нафтову ропу. З цiєї свердловини, яку прокопали вглиб на 20,8 сяжнiв, почали черпати нафту – по 100 кг на добу.
У 1853 р. Ігнатій Лукасевич, провізор аптеки у Львові, разом зі своїм колегою Зегом отримав з нафти гас, який у примітивній гасовій лампі, виготовленій бляхарем Братковським, вперше запалено в лікарні загального профілю в м. Львові. У 1856 р. Тит Трецеський, поміщик, шахтар за фахом, який володів копальнями залізної руди і заводот гутного скла в Уйсті, заснував з Лукасевичем і Віктором Клобассою першу компанію на видобування нафти у Бібрці, нерухомості Клобасси. У той же час в Улашовичах поблизу Ясла побудовано першу дуже примітивну дистилярню, другу – в Полянці, маєтку Тита Трецеського. Нафтовий гас давав краще освітлення, тому потреба у його виготовлення у Галичині сприяла нафтопромислу. Поряд з вище зазначеними дистилярнями, виникли такі ж підприємства у Хорківці біля Кросно та ін. у тій же околиці.
Нафтові вишки в Бориславі. Поштівка 1903 року
Нафтова компанія «Трецеський, Лукасевич, Клобасса» видобувала нафту у Бібрці з квадратних копанок (криниць, шибів) глибиною до 300 стіп (стопа – 0,288 м) чи 80 м. Ці криниці представляли собою квадрат у перетині, складений з колод, а нижче йшли просвердлені круглі отвори глибиною 400 стіп (115 м) і глибше. З часом там діяло 35 свердловин, 4 насосів для викачування нафти і 5 великих резервуарів для нафти-сирцю. У Роп’янці був шиб, який давав 10 т нафти на добу, що рівнялося продуктивності нафтових свердловин у Америці.
У 1859 р. Північна залізниця Австрії цілковито перейшла на використання для освітлення поїздів гасу, виготовленого з галицької нафти у Галичині, що повністю витіснило з Віденського ринку так званий «гідрокарбід», що отримувався з переробки бітумінозних сланців, імпортованих – як баласт корабля – з Шотландії до Гамбурга.
Нафтові вишки в Бориславі. Поштівка 1903 року
Копальня у Ключанах була однією з найстаріших у Галичині. Уже в 1858 р. її заклав і почав експлуатувати барон Маурицій Бруніцький, під керівництвом якого нафту використовували в якості добавки до мазей. Ця копальня не давала достатніх припливів нафти, однак заклала початок нафтовидобування в околицях Нового Сонча. Власник Ключан Євген Зелінський розпочав у тому ж році пошуки і на глибині 10 м було виявлено нафтові поклади, що давали близько 20 ц/добу. За декілька місяців було видобуто значну кількість нафти, яка могла використовуватися для освітлення. З цією метою Зелінський відправився у Відень, де професор Клєтцінський провів хімічні аналізи ключанської нафти і констатував, що вона, як засіб освітлення, має велике майбутнє, в чому полягає її «національне надбання». Після проведення своїх досліджень проф. Клєтцінський у липні 1859 р. встановив чотири реторти на заснованій у Ключанах рафінерії фірми «Брати Аполлінарій та Ігнатій Лукасевич» під керівництвом останнього.
Зібравши значні запаси гасу, з метою її кращої реалізації, компанія закупила у Відні та Берліні велику кількість ламп, які використовувалися для освітлення приміщень і продавали їх разом з гасом в якості «довантаження». Тільки у жовтні 1859 р. було укладено договір з державною дирекцією залізниць на поставку 100 ц гасу на місяць, зробивши рішучий прорив на ринку нафтопродуктів. Однак це збільшення замовлення ні до чого доброго не привели: запаси нафти вичерпувалися і вже восени 1860 р. навіть з розширенням рафінерії та підняттям ціни до 28 гульденів за центнер, компанія більше не могла приймати замовлень.
Нафтові вишки в Східниці. Поштівка 1903 року
На виставці Товариство сільського господарства у Кракові у червні 1860 р. Ключанська рафінерія була нагороджена медаллю. Отже, Ігнатій Лукасевич вперше ввів у світову промисловість і практику світлі нафтопродукти, а Ключанська рафінерія була першою в країні, яка запропонувала світлі нафтопродукти на Австрійській торговій біржі. Коли ж запаси нафти вичерпалися, компанія була розпущена в 1861 р., а I. Лукасевич переїхав у Бібрку і спільно з Євгеном Зелінським через два роки запустив нову рафінерію.
Продукція нафти-сирцю коливалася з 1858 по 1863 рр. на рівні 4 тис. ц. Тим часом Фердинанд Бруніцький зіткнувся в шахтах з труднощами і в 1863 р. взявши кредит у 20 тис. гульденів на 10 років, створив з ними Гамбурзьку спілку і під керівництвом відомого хіміка й інженера Альберта Фаука, котрого привіз з Америки, розпочав експлуатацію свердловини т. зв. американським способом за допомогою парових двигунів та свердлильних інструментів для свердління. Але ненадійність банкірів призвела до великих фінансових втрат і закриття копальні.
Нафтові вишки в Бориславі. Поштівка 1905 року
Той сумний досвід, однак, мав хороший ефект, оскільки у Галичині вже твердо впроваджувалося буріння з паровим приводом і можливості кращого видалення нафти. Інженер Фаук залишився в країні й за сприяння І. Лукасевича з часом поліпшив спосіб буріння в умовах Галичини, використовуючи для цього залізні прути і самостійне долото. Після розпаду Гамбурзької спілки на місцевих шахтах запанувала десятирічна стагнація. І аж у 1878 р. Фердинанд Бруніцький разом з Альбертом Фауком, до яких долучився і Євген Зелінський, розпочав нові пошукові роботи на іншій території з використанням парового буріння. Роботи пройшли з успіхом – видобута нафта виявилася найкращою в краї, тому що при температурі 51°С давала 75 % гасу для освітлення і 10 % парафіну.
У 1879 р. на базі цієї свердловини створено другу спілку: Євген Зелінський, Альберт Фаук, Богуслав Бзовський і Костянтин Липовський, оскільки бурові роботи, сягаючі глибин 150–300 м, коштували дуже дорого.
Продукція копальні з 1 липня до кінця грудня 1881 р. склала 1500 ц і в повному обсязі була перероблена на власній рафінерії. Копальні мали важливе значення для місцевого населення, оскільки були джерелом отримання певного доходу, але це не сильно вплинуло на підняття їх добробуту, однак на цьому розбагатіли тільки перекупники і постачальники.
Нафтові вишки в Космачі. Поштівка 1905 року
В останній третині століття видобуток нафти та озокериту активізувався, відбулося технічне переобладнання окремих свердловин та копалень, головну роль у чому відіграв іноземний капітал, який з кінця 1850-х рр. завдяки будівництву транспортних артерій почав проникати у закутини Галичини.
Як вже зазначалося, початково видобування нафти було досить примітивним і заключалося у викопуванні криниці, що обкладалася дерев’яним зрубом (цямринням – авт.). Нафту ж черпали відрами, а пізніше ручними помпами. Але в отой спосіб можна було видобувати не глибше 100 м, оскільки глибше виникали проблеми з надзвичайними ситуаціями, пов’язаними з загазованістю та вибухонебезпекою. Близько 1862 р. розпочато ручне буріння, а відтак – за допомогою парової машини, досягаючи глибини у 250 м.
Винахід способів перегонки нафти і використання гасу викликав великий попит на нафту. До середини 1860-х рр. нафту видобували лише у Бориславі та Слободі Рунгурській.
Борислав. Будівництво нафтових резервуарів. Поштівка 1909 року
Нафтопереробна промисловість на початку 1860-х рр. зробила вагомий крок вперед: рафінерія у Полянці виготовляла світлий соляр («Solar Oil»); на заводі в Відні Густав Ваґеманн з галицької нафти вперше отримав мазут, що використовувався у якості паровозного палива на Австрійській Північній залізниці. В той час, американці стали виробляти мазут з сирої нафти після 1871 р., а Росія – лише після 1880-х рр.
У Бориславському басейні нафту від середини 1860-х рр. видобували переважно відрами з неглибоких 20–40-метрових криниць не більше 5–7 т щорічно. З 1862 р. почали бурити свердловини і випуск продукції досягав у 1870 р. 20 тис. т.
У 1863 р. губернатор Галичини розпорядився вивчити питання видобування і переробки нафти і підготувати відповідні законодавчі акти, однак перший закон про нафту був прийнятий Галицьким сеймом лише у 1884 р. До 1884 р. нафтові свердловини бурилися вручну, далі вкладалися труби, що унеможливлювали потрапляння у них води.
Нафтові вишки в Тустановичах. Поштівка 1908 року
У Слободі Рунгурській близько 1865 р. закладено декiлька, викопаних вручну, свердловин, звідки нафту також витягали вручну. Спочатку це пiдприємство не могло розвиватися через брак коштів i фахівців. У 1873 р. заснована свердловина «Ядвіга», а бурiння вперше здiйснювалося за допомогою ручного свердла. Експлуатувалося сім шахт глибиною 25–70 м, з яких видобуто 150 т нафти. Як i в iнших місцевостях Галичини, нафтоносні землі стали ареною спекуляцій, у яких брали участь підприємці Щепановськi та Розенкранци. Пiдвищення експлуатацiї нафти на пiдступно захоплених селянських дiлянках розпочалося з 1880 р., коли до спiлки «Вольфартено» вступив С. Щепановський i зайняв місце керівника копальнi. За допомогою парової машини i свердлильних iнструментiв 2 лютого 1889 р. у свердловинi «Ванда» було видобуто таку кiлькiсть ропи, що не вистачало тари. Цей підприємець, за допомогою власних i інвестиційних коштiв (переважно iноземних), почав закладати новi свердловини, впроваджуючи новітні методи бурiння. Саме там, у Слободi Рунгурськiй, вперше в 1881 р. застосовано глибоке буріння, що сприяло бурхливому пiднесенню нафтової промисловості: в 1881 р. пробурено 50, а в 1885 р. – біля 300 свердловин.
Володимир КЛАПЧУК
доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Посилання на сайт та монографію автора статті обов’язкове.
У середу, 01 лютого 2017 року , в кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8) відбулося відкриття виставки батику Олени Королюк «Зима на шовку».
Олена Королюк народилась у м. Теребовля Тернопільської області. Закінчила архітектурний факультет Полтавського технічного університету ім. Ю. Кондратюка. Є членом Національної спілки архітекторів України. І хоча авторка постійно живе і працює в Полтаві, місто Лева для неї ще з дитинства є особливим.
Олена Королюк
«Сказати, що я люблю Львів — це не сказати нічого. Я закохалася у це місто відколи побачила його вперше, коли мені було три роки. З цього часу Львів мене просто не відпускає, приїжджаю сюди час від часу, щоб просто погуляти його вуличками, ввібрати його в себе, щоб потім дуже економно його витрачати. І коли я відчуваю, що концентрація Львова в мені дуже низька, то потребую знову сюди приїхати. Тому львівські краєвиди займають дуже великий відсоток моєї творчості. Та й, зрештою, який архітектор не любить Львів?
Олена Королюк “Зимма. Львів. Латинський собор”
Друга моя пристрасть — це батик, яким професійно я займаюся уже десь коло 8 років. Тому мені надзвичайно приємно, що мої роботи тут подобаються», – поділилася Олена Королюк .
Олена Королюк “Колядники”
Це перша персональна виставка авторки у Львові. Її роботи зображують чарівних дівчат, архітектурні пейзажі і закоханих на фоні міста. Усі полотна виконані м’якими ніжними кольорами, виглядають як акварель і мають надзвичайно точну передачу світлотіні, тож не одразу можна зрозуміти, що перед нами роботи у техніці гарячого батику.
Олена Королюк “Вірменський дворик”
«Мистецтво індонезійського батику мене цікавило давно. Я цікавилась, вивчала, але хотіла знайти свій шлях — поєднати традиційні методи з сучасними прийомами у цій техніці. Техніка гарячого батику є складною, але я одразу почала з нею працювати. Опанувала її сама, вчилася на своїх помилках. Спочатку це було як хобі в вільний від роботи час. Але згодом я зрозуміла, що якщо я не присвячу весь свій основний час батику, то буду дуже шкодувати. Мені дуже подобається працювати в цій техніці, в ній багато спонтанного, непередбачуваного, імпровізації та й ті задачі, які я ставлю краще виходять саме в цій техніці», – розповіла авторка.
Олена Королюк “Тиха ніч”
Олена Королюк учасник міських та всеукраїнських виставок. Її роботи знаходяться у приватних колекціях в Україні та за її межами. Але виставлятися у Львові авторка довго не наважувалася.
«Бажання експонувати свої роботи у місті Лева було завжди, але зробити це раніше я боялася. Не знала до кого звернутися, запропонувати хоча б подивитися мої роботи. Часами навіть привозила їх сюди, щоб показати, але так і не насмілювалася і везла їх назад, адже це така велика відповідальність – провести у Львові виставку», – ділиться мисткиня.
Олена Королюк та Євген Булавін на відкритті виставки в кав’ярні-галереї «Штука»
Проте доля розпорядилася так, що під час одного з візитів до Львова художниця потрапила у полон особливої атмосфери кав’ярні-галереї «Штука», атмосфери, що надала їй сміливості показати львів’янам своє, інтимне бачення Львова, яке вона втілила у власних роботах.
Тож познайомитися з батиком полтавчанки закоханої у Львів може кожен охочий, завітавши до кав’ярні-галереї «Штука» (вул. Котлярська, 8). Виставка експонуватиметься до 28 лютого.
Виставку „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“, присвячену нашим землякам, які в минулому столітті, яке історики називають найкривавішим, обстоювали право бути українцями, відкрили 1 лютого 2017 року в приміщенні галереї Львівської національної академії мистецтв.
Відкриття виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“
Експозиція, що з’явилася майже два роки тому і вже побувала в різних вишах Львова, розповідає історії життя та боротьби через призму спогадів, світлин та документів.
Вісім життєвих шляхів українців, вихідців із Галичини — Любомира Полюги, Ганни Іваницької, Степана Горечного, Орисі Метешук, Віри Крокіс, Теклі Техан, Ірини Шуль, Ярослави Гасюк — відображають історію нищення Західної України авторитарною Польщею (1919–1939), тоталітарними режимами Радянського Союзу (1939-1941, 1944-1991 рр.) і Німеччини (1941-1944 рр.) та їх вплив на долі людей.
Відкриття виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“
Біографії, спогади, світлини, листи та документи є виразним свідченням, як у нелюдських умовах, які винищували фізично, але гартували духовно, залишатися людиною. Адже, незважаючи на репресії радянського та нацистського тоталітарних режимів, ці люди не зрадили своїх поглядів і переконань, продовжували розвиватися та зайняли активну громадянську позицію після здобуття Україною незалежності 1991 року. Навіть в умовах тюрем і виправно-трудових таборів вони організовували культурні гуртки, ставили вистави, співали, писали вірші, святкували українські свята, зустрічали справжнє кохання та розвивалися духовно.
Відкриття виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“
Особливим гостем презентації виставки колишні політв’язень — був засуджений до 25 років таборів ГУЛАГу, учасник Норильського повстання Степан Горечий поділився з присутніми спогадами про перебування в засланнях у радянських таборах.
Відкриття виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“
— Ми дбали не лише про те, як фізично вижити, а передовсім, як не впасти морально. Розвивалися духовно: організували хор, який співав українські пісні, театралізовані гуртки, в Магадані святкували Різдво з вертепом, вчилися один в одного, адже серед нас було багато представників інтелігенції. Нас перекидали в різні зони, сподіваючись, що зможуть винищити, але ми знаходили однодумців і ставали сильнішими. Там ми були разом і з нами не змогли нічого зробити, не змогли знищити. Тому й зараз, у час страшної війни, мусимо триматися разом, щоб нас не зламали, — наголосив Ступан Горечий.
Відкриття виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“
Усі охочі можуть оглянути експозицію виставки „Особистість vs. Тоталітаризм“ Меморіального музею тоталітарних режимів „Територія Терору“ в приміщенні галереї Львівської національної академії мистецтв (вулиця Кубійовича, 38) до 10 лютого 2017 року.
На світлинах, що зображують Гетьманські вали (сучасний пр. Свободи) кінця ХІХ ст.-першої третини ХХ ст. ми можемо бачити довжелезний будинок, який займає фактично увесь парний бік проспекту від Костелу єзуїтів до Національного музею і якого на сучасній карті міста Лева уже не має — будівлю Головного державного фінансового управління (Izby Skarbowej).
Будинок фінансового управління на літографії Карла Ауера, 1846-1847 рр.
Будинок губерніального уряду, стояв перед сучасними адресами пр.Свободи №16 і 18. Це була довжелезна триповерхова споруда, яку ще називали “Дикастеріальним будинком”. Тут розміщувались Цісарсько-королівська фінансова дирекція, архів кадастральних карт і планів та різноманітні канцелярії. Щось на зразок теперішньої податкової установи.
Будинок Головного державного фінансового управління на Гетьманських валах , кін. ХІХ ст.
Утворилась ця будівля після ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Першу частину будинку (крило від пл.Св.Духа і Єзуїтського костелу) було зведено у 1792-1800 рр. Друге крило було добудоване у 1838-1844 рр. за проектом Юрія Ґлоговського в стилі “ощадного” чи “зразкового” класицизму, який у Львові називали “касарняним”.
Будинок Головного державного фінансового управління на Гетьманських валах , кін. ХІХ ст.-поч. ХХ ст.
Добудоване крило захопило і частину площі “Каструм”, а після зведення Промислового музею (сучасний Національний музей у Львові ім.Андрея Шептицького) ця частина дикастеріального будинку частково закривала фасад музею, що ми можемо бачити на старих поштівках. Через це на почакту ХХ ст. споруду частково розібрали, скоротивши фасад на три віконні осі.
Промисловий музей, поч. ХХ ст. (праворуч фрагмент будівлі фінансового управління)
В 1911 році магістрат розглянув і забракував поданий проект нового п‘ятиповерхового будинку Фінансової дирекції, який повністю закривав вид на Єзуїтський костел з проспекту. У 1939 р. в будинку розмістили казарми військ НКВС. Під час Другої світової війни споруда була зруйнована бомбардуванням, тож у 1942-1947 р. її розібрали і розбили новий сквер вздовж задніх стін колишньої єзуїтської колегії, середньої школи №62 та колишньої промислової школи.
Площа Св. Духа. Зліва зруйнований будинок фінансового управління, 1941 р.
Між єзуїтською колегією і промисловою школою збереглась частина високого муру міста. Проведеною реконструкцією було відкрито парадні входи зі сторони бульвару до вказаних будинків. В колегії розмістився механічний технікум, пізніше – палац піонерів; з 1985 р. це другий корпус СШ №62, а в частині будинку промшколи – будівельний технікум, пізніше – управління раднаргоспу і, нарешті,- економічний факультет Львівського університету.
Проспект Свободи, сучасне місце, де стояв будинок фінансового управління, 2017 р.
Проспект Свободи, сучасне місце, де стояв будинок фінансового управління, 2017 р.
Проспект Свободи, сучасне місце, де стояв будинок фінансового управління, 2017 р.
Сучасне місце, де стояв будинок фінансового управління, 2017 р.
Між будівлями радянські архітектори планували спорудити велику парадну арку, але проект відхилили, щоб зберегти фрагмент середньовічного Високого муру, який є пам’яткою архітектури національного значення. В часи незалежності між цими будинками звели ресторани «Вежа крамарів» і «Княжий келих».
Пам’ятник на честь львівських броварів, 2017 р.
Біля веж 9 травня 2011 р. відкрили бронзовий пам‘ятник на честь львівських броварів, авторства скульптора Володимира Цісарика.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Бірюльов Ю. Два століття головної вулиці Львова // Галицька брама, лютий 1998, № 2.
Лемко І. Цікавинки з історії Львова. – Львів: Апріорі, 2011
Мельник І. Краківське передмістя та західні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Центр Європи, 2011
Шишка О. Гетьманські Вали — проспект Свободи // Галицька брама, лютий 1998, № 2
Маврикій Зільберштайн став з яскравих представників творчого архітектурного середовища Львова австрійської епохи. Будівничий львівських синагог та більш буденних будівель, він залишив неповторний слід на обличчі Львова. Проте на жаль, можна констатувати, що як сучасні львів’яни так і гості міста майже нічого не знають та не пригадують про свого славного земляка. Отож пропонуємо вам поглянути на найяскравіші архітектурні творіння Маврикія Зільберштайна у Львові.
Львівська політехніка
Народився у Маврикій у Львові у 1857 році. Його біографія на превеликий жаль дійшла до нашого часу вельми фрагментарно, тож реконструкція деяких подій з його біографії є дещо умовною. Зільберштайн впродовж 1877-1884 років навчався у Львівській технічній академії (сьогодні це НУ «Львівська політехніка»). Тут він опановував фах будівничого і йому неймовірно пощастило, оскільки його вчителями та наставниками на ниві архітектури були провідні та знані на той час у Львові фахівці у сфері архітектури.
Цегла з фабрики Зільберштейна
Маврикій отримав патент на архітектурну діяльність у Львові у 1886 році, лише за два роки після закінчення навчання, що, втім, було звичною практикою для того часу. Нам відомо, що не він один з сім’ї був пов’язаний з архітектурою та будівництвом у Львові. Так, спорудження частини спроектованих ним будинків він доручав своєму старшому брату – Якубу. Зільберштайн став визнаним для свого часу архітектором, про що свідчить зокрема той факт, що від січня 1907 року він стає членом досить авторитетного та знаного у підавстрійській Галичині Політехнічного товариства у Львові. Вважається що умовно до 1900 року стилістично Зільберштайн працював у стилі історизму, а пізніше поступово переходить до роботи над проектами, які були ним створені у стилі сецесії. Широке використання специфічних архітектурних елементів межувало з тим що ймовірно він, або хтось з його родичів налагодили навіть виробництво цегли на заводі, який знаходився на Сигнівці. Він був власником підприємства аж до своєї смерті у 1912 році. Отож погляньмо на найвизначніші його архітектурні творіння.
Синагога Хадашим у наші дні
Синагога Хадашим у наші дні
Авторству Зільберштайна належить реконструкція синагоги Хадашим на сучасній вулиці Вугільній у Львові. У 1888 році, тобто фактично на початку його кар’єри як архітектора ним було добудовано внутрішню сходову клітку, яка веде на галереї і ліквідовано зовнішню.
Проект добудов Зільберштайна
Проект добудов Зільберштайна
Темпль
Темпль
Іншим проектом, пов’язаним з синагогами Львова стала робота у 1907 році над прибудовою цілої низки елементів до славнозвісної львівської синагоги «Темпль». Мавкрикієм була здійснена північна і південна прибудови зі сходовими клітками.
У 1895-1896 роках році ним було зведено будівлю для товариства єврейських ремісників «Яд Харуцим».
Яд Харуцим
Яд Харуцим
У 1892-1896 роках ним разом з Якубом Грохом було споруджено цілу низку неренесансових крамниць на сучасній вулиці Гуцульській.
Забудова вулиці Гуцульської
Забудова вулиці Гуцульської
Творча співпраця з Якубом Крохом продовжувалась і у 1902 році було зведено будинок на сучасному проспекті Свободи, 29.
Проспект Свободи, 29
У 1907 році постало кілька будинків на сучасній вулиці Устияновича.
вул. Устияновича
вул. Устияновича
У 1909 році зведено будинок № 9, на теперішній вулиці Горської.
Будинок на вулиці Горської, 9
У цьому ж році постали будівлі на вулиці Федьковича.
Будівля на вул. Федьковича
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Бірюльов Ю. О. Зильберштайн Мавриций // Енциклопедія Львова / За редакцією А. Козицького та І. Підкови. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 2. — С. 464.
Невигадана 500-літня історія Добрянського монастиря
Галицька земля з найдавніших часів була вкрита мережею численних Василіянських чернечих осередків. За княжих часів Василіянські осідки зазнавали численних нападів азіатських орд (половців, татар), тому доводилось дбати про захист монастирів від ворожих зазіхань. Тому майже всі монастирі споруджували земляні вали, рови, дерев’яні або муровані укріплення.
Поблизу Василіянських святинь згромаджувався люд на празничні богослужіння при відпустах, відбувались ярмарки, на котрих обмінювалась вирощеними плодами та ремісничими виробами.
Загалом у 1500 році в Галичині нараховувалось 44 Василіянські монастирі. Найвідоміші з них були Лаври в Уневі та Крехові, а ще Манявський Скит.
Реконструкція типового оборонного монастирка від Романа Сулика.
Монастир у селі Підтемне згадується в актах (AGZ) за 1490 р. У документі “PODZIAL ADMINISTRACYJNY WOJEWODZTWA RUSKIEGO I BELZKEGO” вказується на те, що місцевість – Монастир у 1494 р. належала Янові Клоновскому, котрий був на цей час власником села Млинівці (Раковець) – капітула латинська. У “Хроніках Дідушицьких” – Монастир (Підтемне) на початку XVI століття у власності Яна Дідушицького.
У “Нарисі розвитку і стану Василіянського чину” вказана дата заснування Добрянського монастиря – 1582 р., а докладніше цей монастир описує Коссак М. Н. у Шематизмі чину св. Василія Великого в Галіції. Власне він подає ці два монастирі, як одне спільне, хоча Підтемне цього часу належало Єзуїтам.
Шематизм чину св. Василія Великого в Галіції
«Добрянський, св. Вознесенський монастир (Деревач званий) був заложений ієромонахом Григорієм Панашівським в давнім воєводстві Руськім Львівської Архиєпархії. Засновник був родом з Добрян¸ єдиним сином першого солтиса Добрянського. Від давнього часу відчував, що його покликання – це служіння Богу. Відбувши навчання у Києві – прийняв чин священника. Згодом довідавшись, що в його рідній стороні багато молодців посвятилися на службу Богу, вернувся до Добрян, до свого батька, котрий, крім свого дому і маєтку в Добрянах, мав хатину з пасікою і гайком. Попросив він у батька, щоб саме ту хатинку з гайком і пасікою відпустив йому на побудову монастирку. Батько радо погодився на пропозицію свого сина, за котрим безперечно сумував і тужив.
Скоро наймили людей до роботи, зрубали матеріал будівельний, висушили, а опісля взялися до роботи біля нового монастиря. Під час будівництва монастиря батько сам сплачував усі кошти. Коли вже було скінчено роботи, син розпрощався з батьком і перебрався на стале мешкання до монастирку».
Перший монастир і церква були в долині, його оточували оборонні укріплення та рови, котрі не один раз рятували місцевих жителів від ворожої навали. До сьогоднішніх днів зберігся термін “намастирський рів”.
Скоро рознеслася вістка по цілій окрузі про новий монастир. Тож одні спішили, щоб оглянути монахів, другі, щоб там разом з ними Богу служити. В короткому часі заповнився монастир молодцями. Добряни належали до дібр королівських, мешкали там урядники, котрі завідували добрами від імені польського короля, який дуже зрадів, що люди подобріють, уморальняться, велів своєму уряду в Добрянах вспомагати добрим намірам ченця і дати йому привілей.
Першим дав привілеї на новозаснований монастирок єгомость пан Станіслав Боніфатій Мнішек з Великих Кончиць, староста львівський – генеральний, котрий дозволив згаданому вище Всеч. О. Григорію Панашівському на чвертці свого ґрунту при пасіці заснувати церковцю дерев’яну. Окрім цього, додав ще одну колоду поля від містечка Щирця, а також кусник лісу для палива від поля Хороснянського.
У році 1667 бл. Єжи Вандлін Мнішек староста сяніцкий¸ щирецький та домбовецький не тільки зволив затвердити надання свого стрийка, але ще зі своєї сторони надав монастиреві поля на одну колоду від гостинця стрийського, а чотири від сусіднього села Красова. Надання це і затвердження було списане в замку Ляшецькім дня 27 червня 1667 р.
Сам Високопреосвященний митрополит Київський і Єпископ львівський Йосиф Шумлянський висловився як особистий знайомий приятель короля і ченців Добрянських.
Йосиф Шумлянський
Король Ян ІІІ з датою “Варшава 9.04.1680 р.” затвердив всі раніші привілеї, а для вільного розвитку монастиря і щоб монастир Добрянський прийшов до своєї перфекції, надав йому право на вільний вируб в лісі Деревацькім на паливо та поправку монастирка, а рівно ж в цій грамоті надав пасовисько для худоби в лісі Дубровах.
Ян ІІІ Собеський
Вже на кінець 1715 р. заявляється свіжий добродій пан Анджей Одрживольський. Для повної фундації він надав монастиреві право пропінацї на час відпустів.
На цей рік випадає ще одна добродійка пані Тереза з Чекаржевичів Потоцька, воєводина смоленська і властителька сіл Хоросно, Красів, Добряни, Семенівка і містечка Щирець, котра залишилась вдовою по смерті Яна Олександра Потоцького, воєводи смоленського і старости щирецького. Грамотою з дня 8 червня 1715 р. надала вона право вільного млива згаданому монастиркові в млині Хороснянському на власну потребу. А за то монахи мали в тім же монастирі відправляти за її душу і за душі її родичів, щотижня у суботу, одну читану службу Божу.
Пом’яник монастиря Добрянського
У цій старій монастирській книзі вписані імена людей та їхні родини, котрі жертвували на монастир, а ченці згадували їхні імена у службах “за здравіє та упокій”. Наприклад, Тимофій Годований з Хоросна жертвував на монастир 400 зол. і відповідно правилось довічно – 10 літургій на рік за живих і 10 за померлих, котрі були вказані у поданому списку. Монастир відвідувала велика кількість людей з цілої округи.
Cторінка пом’яника монастиря Добрянського
Зокрема тут подаються такі прізвища: шляхетний Ян Войтковский з жінкою Катериною, священик Стефан з Никонкович, парох церкви Богоявлення Господнього в Гуменці о. Теодор Білінський, Василь Струк, Анастасія Гаврилиха – Голдунка, Іван Голдун, Стефан Мудрий і його жена Євдокія – обивателі Гуменця. Петро Мельник Демнянський з Демні. Іван Сороколіт з Татаринова. Теодор Гавриш з передмістя Щирця званого Лани. Мешканець львівський Іван Чесниковський і його жена Анна.Теодор Штокалович – мешканець Комарна. Згадується Єромонах Софрон Радевич обиватель монастиря Добрянського родом з передмістя комарненського. Павло Мокрий і його жена Катерина міщани Щирецькі. Андрій Дем’янович – міщанин львівський і його жена Афіна. Петро Жураківський з жінкою Оленою – властитель дібр, батько о. Рафаїла Жураківського, дав бо на церкву збудовану у 1714 р. весь твердий матеріал.
Cторінка пом’яника монастиря Добрянського
Марія Губичка – вдова, та Пелагія Подгуєвська – обивательки Комарна. Мешканка Львова – Февронія Захаріяшова-Кунашевич. Пан Яків Мацкевич – дворянин, воєвода хелмський. Павло Климович – маляр Теодосій Січинський – ігумен монастиря у Виспі. Микола Головач – обиватель Розвадівський Катерина Гожа – обивателька львівська. Єромонах Іван Добрянський. Єромонах Венедикт Онушкевич Погорецький. Єромонах Ісая Загадкович зі скиту Добрянського родом з града Миколаєва.Єромонах Іларіон Кадашевич з монастиря Добрянського родом з града Комарно, єромонах Атанас (1722) монастиря добрянського (†5 листопада 1737 року) Григорій Бублик з женою Марією та Іван Чопик з женою Марією з Комарна. Михайло – солтис села Демня. Михайло Чайковський – парох Поршнянський. Cільський добрянський парох о. Петро Кузьмінський. Василій Дубравський з Роздолу.
Року Божого 1776, дня 15 лютого згадується парох Хороснянський Григорій Кушевич, котрий щороку впродовж Великого посту, офірував на монастир по 2 боханця хліба, що зоставався у сільській церкві після суботньої відправи.
Згадка про пароха Кушевича
Злучення монастирів
У 1743 р. на Дубенській капітулі дійшло до загального об’єднання всіх монастирів нашої Церкви в один Василіянський Чин, який тоді нараховував 170 монастирів.
Після Дубенської наради, котра відбулась 19.10. 1745 р., Святопокровські монастирі було розділено на самовизначальні й такі, що в злуці з іншими, були б спроможні утримати численну братію – принаймні 8-ох ченців, а решту призначено до касату. Процес укрупнення дрібних монастирів набув затяжного характеру. Часто в дрібних монастирях, які мали підлягати ліквідації та перебували без зв’язку із іншими обителями, ченці не хотіли переходити до інших осередків, хоча не були спроможні утримувати власну обитель, чи (в іншому разі) не бажали приймати до себе недисциплінованих ченців з розформованих осередків.
Процес ліквідації дрібних монастирів на деякий час спричинив безлад серед чернецтва. Зокрема, деякі ченці з ліквідованих осередків удаються до мандрування із монастиря до монастиря без відповідної на це потреби. Ведуть, таким чином, досить свавільний спосіб життя та уникають зверхності будь-якого ігумена, оскільки вони не мають сталого місця проживання.
Св. Рождественський монастир у Гуменці, властиво “Скит Гуменецький” званий, був знесений у 1740 році. Належав він до Добрянського монастиря. Відпусти тут відбувались на св. Алексія і на різдво св. Івана Хрестителя. Церкву в році 1744 продано до с. Іванівці під Жидачовом, за 200 зл. У 1744 році до Добрян було перенесено монастир Бакоцін, що біля Журавно. Монастир Грабів у циркулі Стрийському був заснований о. Палидієм, що був на соборі в Уневі в році 1711. Ревізія з 1724 р. говорить: “Монастир у Грабові, за правом р. Warszawskiego; будівельником там є Wassian, але немає благословення; законників з ним тільки один монах. В році 1744 його знесено і прилучено до монастиря Добрянського. Монастир Рудники в циркулі Стрийському заложений о. Мартиніаном, котрий у 1711 р. був на соборі в Уневі. Ревізія з року 1724 говорить: “Монастир Рудники без жадного фундушу. Великі кривди йому чинять з двору та орендарі. О. Мартиніан будує без патенту, законників з ним чотири”. В році 1744 монастир приєднано до Добрянського.
Фрагмент мапи з видання єромонаха Михайла Ваврика “Нарис розвитку і стану василіанського чина XVII–XX ст”.
Св. Преображенський монастир в Підгородище, що у Бережанському окрузі. Місцевий ігумен, а разом і Язеницький о. Інокентій брав участь в унівському соборі в 1711 р. У ревізії ігуменів від 1724 р. записано таке: “Монастир Підгородище за правом ясновельможного пана Сенявського заложений ігуменом о. Ісая Дунаєвським за патентом ясновельможного о. Атанасія Шептицького. Законників 5 усі місцеві постриженці за винятком Теофіла з Теребовлі. У 1744 р. цей монастир був прилучений до Добрянського, але діяв і в подальшому часі. Посліднім ігуменом був о. Арсеній Сеницький виїхав з цього монастирка 9 жовтня 1756 р.
Монастир у Добрянах віднесли до другої категорії і йому грозило знесення з передачею фондів на дотацію парохії світської, або прилучення до одного з більших монастирів. У каталозі Святопокровської провінції за 1754 р. вказано, що монастир посідає добра королівських земель, фонди фундації достатні, річний прибуток та церковна милостиня 500 флоринтів – сума достатня для утримання 5 осіб і не більше. Серед них одна особа старшого віку.
Монахи, що належали до монастиря в Добрянах: А. R.Р. Доротій Романович – завідувач монастиря (Superior); р. Себастіан Хублєвський; р. Іоан Сошовський; р. Сильвестр Тарнавський; р. Беніамин Хосуславський; р. Варлаам Березницький.
Запис у монастирському щоденнику, котрий зберігався у бібліотеці монастиря св. Онуфрія у Львові
Цікавий запис було зроблено у монастирському щоденнику, котрий зберігався у бібліотеці монастиря св. Онуфрія у Львові. Йдеться тут про портрети Петра Жураковського та його сина, а також портрет Іосифа Потоцького, старости Щирецького, котрі ще довго зберігались у Добрянській церкві.
5 січня 1774 р. до місцевого “кляштору” досить несподівано завітав П. Потоцький, староста Канівський. Він виявив бажання оглянути каплицю св. Онуфрія, в якій його бабця Тереза Потоцька (Воєводина Смоленська) слухаючи cвяте писаніє, померла. Але, на жаль, каплиця на цей час була спустошена, тож староста відвідав церкву, де впізнав портрет свого батька. Похваливши роботу, він зауважив, що портрет є добре відмальованим. Також звернув увагу на портрети панів Жураковських, запитавши: “…хто на них зображений”? Коли довідався, то розповів, що знав їх.
Прилучення до монастиря св. Георгія
У другій половині 18ст. стало помітним зменшення монастирів Святопокровської провінції. Після переходу Галичини під австрійське володіння, вже 1772 р. настала державна ліквідація малих монастирів, так що їх залишилось лише 42. Загалом з 919- ти ченців їх число змаліло до 59 постарілих, нездатних до праці монахів. По знесенні Чину Єзуїтів 1773 року Василіяни були в силі перебрати по них у Польщі 22 вищі школи.
Монастир у Добрянах від самого початку і аж до 1776 р. існував як самостійний. О. О. Василіани на капітулі провінціальній в Уневі стали розбирати питання касації монастиря Деревач. Ігумен львівського монастиря св. Юра підніс голос і так ось промовив: “Високоприподобні о.о. знають, що Богословіє для цілої провінції нашої відбувається в монастирі св. Юра у Львові. Монастир цей не має великих доходів – майже завжди більші розходи, як доходи – тому кому ходить о студії богословські, о молодіж монашу, щоб було її чим прокормити та в більшому числі прийняти, щоб вони по тому могли працювати в школах публічних, прошу сей монастирок до Львівського монастиря св. Юра прилучити”.
Мапа монастиря з описом
Ціла капітула провінціальна в Уневі, як про це свідчать документи, згодилась на це одноголосно. Від цього часу монастир Деревацький вже не існував для себе, не мав вже окремого ігумена, а тільки так званого прокуратора – і одного братчика до помочи. Був отже фільварком святоюрського монастиря у Львові.
На підставі цих актів святоюрський монастир у Львові посідав Деревач як свій фільварок від 1776 до 1817 р. У всіх фасіях, які робив святоюрський монастир у Львові як при 1776, 1790, 1792 рр., завжди прихід з фільварку Деревач містився в фасії монастиря святоюрського – і ніколи окремі фасні з Деревача не роблено. Так само і податки державні, які з Деревача плачено, були заплачені разом аж до 1817 року. Значить упродовж 41 року.
У “Нарисі історії Василіянського чину” подається ось така довідка: Єпархія Львівська – монастир у Добрянах – рік заснування 1582 р. – перестав існувати 1776 р. У каталозі Святопокровської провінції за 1776–1777 р.р. Добрянський (Деревацький) монастир вже не згадується, але у списку ченців Львівського монастиря Св. Георгія числяться: Ясон Кущинський – прокуратор у Добрянах – 52 р. На прокуратора – економа, накладався обов’язок розглядати поточні питання, пов’язані з господарською діяльністю монастиря.
Тихон Завадовський – помічник [socium] – 65 р. Допомагав провадити справи у Добрянах. У воєводському архіві м. Люблін міститься виказ монастирів Cвятоспаської й Cвятопокровської провінції за 1780 р. Персональний номер монастиря св. Георгія № 15, кількість монахів – 18 душ. До них належать і монахи, що проживали у монастирку Деревач. Докладно (№15 – Leopoliense S. Georgii cum Derevach – 18). Зі згаданих вище документів стає зрозумілим, що монастир не був занедбаний.
Виказ монастирів Cвятоспаської й Cвятопокровської провінції за 1780 р.
Про побут в будинку монастирському- реколекційному
Опис за 1852–53 рр.: “Нинішній дім є партеровий о 4 покоях, кухня з пивницею. Гонтом вкритий. За старою пекарнею є загін для кормлення свиней, далі за перегородкою хлівець для курей. З боку пекарні від заходу стоїть старий бровар, що потребує направи. Біля бровару кавалок старого муру розбитої церкви. Працюють на монастир один день на тиждень жителі Добрян: Юрко Пундас, Фотима Левицька, Андрей в ліску Дубина від Хоросної. Господарки в монастирі іншої немає як тільки один город муром чи парканом, навколо обведений котрий фруктовим є. Кожної осені фрукти збираються на потреби монастиря, а ярина береться для кухні. Служби в цьому монастирі знаходиться 5 осіб: кучер – Павел Горук, кухня – Юзко Павловський, Григорій Радзєвіч, котрий утримує креденс, накриває до столу, підносить страви, а також співає в хорі і для різних справ є вживаний. Юхим Чипель – співає в церкві і служить біля мощей. Данило Коротошин – страж – закриває коридор, браму відкриває і закриває, дрова рубає, в печі палить і для інших справ надається. Ян Гілєвіч – ремісник, кравець, шиє одяг для ксьондза і для клериків, буває вживаний і для інших справ. Войцех Дзялковскі – швець – робить взуття для ксьондза і для клериків, вживається для інших справ.
Монастир на кадастровій карті 1850 року
Клерики справуються здебільшого добре і морально ходять щодень до хору. Віхт є господарський: кожний день на обід 3 страви, а на вечерю 2 страви добре приготовані. В послушенстві усі послушні, але є й одиниці не зовсім. Коридор і келії кожний день прибираються і це робить кожний у свойому покою. Сповідаються часто ті, хто має потребу, або ті в кого сумління не дозволяє. Взагалі сповідаються шість раз на рік. Свого сповідника немає, мусимо ходити до іншої церкви. Ігумен щорічно відправляє реколекції. На всі відпусти приїздить вікарій Жолкевіч – править набожество, казання, слухає людей до сповіді. Ярмарки відбуваються на слідуючий день. Відправляється служба співана з парастасом. Прогулянок ми тут не вживаємо. Якщо клерики мають гостей, то на прогульку ходять щодня по два рази. Клерик, що виходить з монастиря чи то на колегію, чи на спацер, чи у власних справах, повинен повернутися в час призначений. В кухні повинен бути порядок. Кухар повинен смачно готувати страви. Страва не повинна бути жирною, але й мало жиру теж не повинно бути. Кухар зобов’язаний утримувати в чистоті кухню і начиня. Не використовувати без потреби багато дров.
Монастир на військово-топографічній карті
Обід має подати завжди о 12 годині, вечерю о 18 годині щодня. Кухар не має права покидати монастир, хіба його відправлять в справах до міста, за продуктами або м’ясом. При тому має бути завжди чистим і тверезим».
«Пластична Панорама Стародавнього Львова» − надзвичайна модель роботи Януша Вітвіцького (Janusza Witwickiego) та його колег, наслідок тисячі годин вивчення історії міста Лева, підготовчих робіт і, власне, моделювання. Робота майстра над панорамою тривала більше 10 років. Як же так сталося, що масштабна модель Львова, створена в самому місті, опинилася за кордоном?
Обкладинка видання «Panorama plastyczna dawnego Lwowa» 1937 року.
Якщо доля чи випадок, автобус чи літак занесуть вас до Вроцлава, і ви матимете хоча б кілька годин вільного часу, рекомендуємо відвідати макет Львова у Залі Століття (ul. Wystawowa 1, 51-618 Wrocław). Звичайно, у Вроцлаві і окрім неї є на що подивитися… Але такого Львова, як тут, Ви ще певно не бачили!
Панорама давнього Львова. На передньому плані Низький замок. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Януш Вітвіцький народився 10 вересня 1903 року у самісінькому Львові. Ще б пак, де ж іще могла народитися людина яка так досконало знала давнє обличчя свого міста. Януш Вітвіцький спочатку вивчав архітектуру в Львівській політехніці (до 1926 року), а потім ще й історію мистецтва в університеті Яна Казимира (сучасний ЛНУ ім. Івана Франка). Пристрастю молодого вченого була архітектура стародавнього Львова, особливо його фортифікація. У 1934 році Януш стає спочатку асистентом, а згодом, доцентом Львівського університету. Хороша посада, перемога на загальні крайовій виставці в Познані, спроектованого ним павільйону, віщували подальший розквіт кар’єри архітектора. (фото 3, 4)
У 1931 р. під час перебування у Парижі, народилася ідея створення архітектурної моделі Львова зразка XVIII століття. Це була титанічна робота для якої потрібно було вивчити всі карти та плани населеного пункту, фотографії, ескізи і гравюри, будь-які письмові джерела та перекази про архітектуру міста Лева.
В’їзд у фортифікаційний вузол Краківські Ворота – зліва: барбакан із в’їзною брамою, будівля міської стрільниці (Цельштадту), башта «На Гребельці». Джерело: Panorama plastyczna dawnego Lwowa, 1938.
З 1932 р. Януш Вітвіцький працює, разом із групою фахівців, спочатку в будівлі Політехнічного університету на вул. Корнеля Уєйського (тепер Корнила Устияновича), а згодом на Вірменській, 23 (колишній кляштор Марії Магдалини).
Фрагмент босяцьких валів – зліва: висока стіна із Вежею мулярів, ливарна майстерня (Людвисарня) між стінами, Стіна низька, Королівський Арсенал, в глибині можемо побачити вежу Лимарів. Джерело: Panorama plastyczna dawnego Lwowa, 1938.
Завдяки інтенсивній роботі, до початку Другої світової війни з’явилися моделі основних будівель Львова та міських стін. Тільки в 1939 році вдалося отримати 10 тисяч злотих від міської влади кошти на будівництво моделі (до того всі витрати Вітвіцький покривав із своєї кишені).
Макет львівської Ратуші на площі Ринок. Саме такий вигляд мала ця споруда до своєї руйнації у 1826 р. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Інший ракурс вигляду Ратуші. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Війна і окупація Львова (радянська, німецька і знову радянська) не припинили роботи над панорамою міста. У 1943 році лише хабар допоміг визволити інженера Вітвіцького від ув’язнення радянським режимом. Після цього майстер наполегливо розпочне добиватися дозволу вивезти своє творіння до Польщі. За три дні до призначеного строку виїзду, у 1946 році, Януш Вітвіцький, був жорстоко убитий за нез’ясованих до сьогодні обставин. Архітектора швидше за все ліквідували агенти НКВС. Дружина Вітвіцького навіть не мала можливості опізнати тіло чоловіка. Але панораму вивезти усе ж змогла…
Прекрасне, таке знайоме і незвичне, давнє і вічно юне місто Лева. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Загальний вигляд макету давнього Львова роботи Януша Вітвіцького. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Галицька брама, Вежа кравців та Кафедральний костел у давньому Львові. Джерело: http://panoramalwowa.pl
Через два тижні Ірена Вітвіцька поїхала разом з донькою в Польщу, взявши ретельно упаковані, в шести ящиках і дрібних пакетах елементи панорами. Аж до падіння комуністичного режиму в Польщі існування панорами міста Львова було таємницею. Знадобилося чимало часу аби реставрувати моделі будинків міста. І лише з 2015 року ми знову, безперешкодно, можемо побачити Львів таким, яким він був триста років тому, щоправда у Вроцлаві…
Сергій ГУМЕННИЙ
Джерела:
Panorama plastyczna dawnego Lwowa. – Lwów : Komitet Organizayjny Tow. Budowy Panoramy Plastycznej Dawnego Lwowa, 1936.
AVR Development розробила та реалізувала масштабний проєкт відновлення Фабрики Бачевських, колишнього палацу Цельцьких, який знаходиться поруч із Високим Замком.
За словами архітектурної студії, це була ревіталізація, що...
