додому Блог сторінка 518

Колекція творів Олекси Новаківського — щедрий дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини (відео)

Колекція творів Олекси Новаківського — щедрий дар професора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини

В рамках дружньої співпраці ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні  пропонуємо вашій увазі доповідь завідувача Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського Ірини Різун на тему “ Колекція творів Олекси Новаківського – щедрий дар про­фесора Миколи Мушинки та його дружини Магдалини Мушинки”:

Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун

“Загальновідомо, що одним з джерел поповнення музейних збірок є дарунки приватних осіб. Такі пожертви заслуговують великої поваги, адже люди, володіючи певними пам’ятками чи навіть цілими колекціями, безкорисливо діляться ними з усім народом. Нещодавно такий благородний учинок здійснили професор Микола Мушинка і його дружина Магдалина з Пряшева (Словаччина). Отож, 2016 року вони передали до Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького колекцію, пов’язану з іменем визначного українського художника і педагога Олекси Новаківського (1872–1935). Ця збірка складається з творів митця (22 олійні роботи та 28 графічних начерків, з яких два — акварельні проекти листівок) і його палітри з двома пензлями. Беззаперечна цінність цього зібрання в тому, що це найбільша цілісна приватна колекція творів художника, що зберігалася за межами України. Після наукового опрацювання та реставрації творів було сформовано Фонд Миколи та Магдалини Мушинок. А згодом їхня збірка стала вагомою частиною оновленої постійної експозиції Художньо-меморіального музею О. Новаківського (ХММ О. Новаківського — відділу НМЛ ім. Андрея Шептицького). Як слушно зауважила мистецтвознавець, заслужений діяч мистецтв України Любов Волошин, твори, які належать до цієї колекції, «репрезентують малярський почерк та ідейно-тематичні зацікавлення Новаківського на різних етапах його творчого шляху — починаючи від перших майстерних портретів й імпресіоністичних етюдів раннього, т. зв. “могилянського періоду” (1900-ті рр.), і закінчуючи творами 1930-х рр., коли почерк митця набуває виразних рис експресіонізму, а його образна поетика — ознак символістського інакомовлення» [3, с. 19].

Олекса Новаківський "Захід сонця", 1920-ті рр.
Олекса Новаківський “Захід сонця”, 1920-ті рр.

Доктор Микола Мушинка народився 20 лютого 1936 року в селі Курів Бардіївського округу (Східна Словаччина, Пряшівщина). Він — відомий меценат, словацький фольклорист українського походження, українознавець, мистецтвознавець, літературознавець і бібліограф. А ще — член Міжнародної комісії з дослідження національної культури Карпат і Балкан, дійсний член НТШ, засновник і президент НТШ у Словаччині, голова й засновник Асоціації українців у Словаччині, іноземний академік НАНУ, доктор філологічних наук, професор. З-під його пера вийшло понад 85 книжок і брошур, 360 наукових розвідок, 1585 популярних статей, 525 рецензій. Окремі з досліджень ученого присвячені творчості О. Новаківського.

Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки

Закінчивши Руську гімназію в Пряшеві, М. Мушинка продовжив навчання в Карловому університеті в Празі. Від 1960 року працював у кабінеті україністики Кошицького університету (Пряшів), навчався в аспірантурі Празького та Київського ім. Т. Шевченка (1964–1966) університетів. У 1970-1990-х роках зазнав переслідувань: через контакти з дисидентами й за протест проти введення військ Варшавського договору в Чехословаччину був висланий з СРСР, відлучений від наукового і літературного життя, звільнений 1971 року з університету. Після цього впродовж 1972–1990 років був змушений працювати пастухом, кочегаром. Попри це, однак, не припинив діяльності як науковець. Публікував свої дослідження, зокрема й про творчість О. Новаківського, за кордоном під псевдонімами. 1990 року М. Мушинку реабілітували й поновили на посаді завідувача науково-дослідного відділу кафедри україністики Пряшівського університету. 1992-го він захистив у Києві, в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Рильського, докторську дисертацію. Згодом став також професором Українського вільного університету в Мюнхені, почесним професором Кам’янець-Подільського державного університету та почесним доктором наук Ужгородського національного університету. Сьогодні продовжує активно займатися меценатською, дослідницькою, пошуковою та науковою діяльністю.

Професор Микола Мушинка з дружиною Магдою
Професор Микола Мушинка з дружиною Магдою

Передаючи цінний дар Україні, М. Мушинка зауважив: «Іван Голубовський і його дочка Галина своїм найбільшим духовним багатством вважали картини Олекси Новаківського. Обоє вірили, що коли Україна стане незалежною державою, вони повернуться на батьківщину та подарують їй цей дорогоцінний скарб. На жаль, вони померли на чужині, не дочекавшись незалежності. Колекція різними шляхами опинилася в моїх руках. І я вважаю своїм моральним обов’язком виконати їх бажання і за згодою дружини, синів, онуків та інших членів моєї родини дарую ці картини туди, де значна частина з них була створена – в Меморіальний музей Олекси Новаківського» [13].

Олекса Новаківський "Портрет Сильвестра Голубовського", 1909 р.
Олекса Новаківський “Портрет Сильвестра Голубовського”, 1909 р.

Отож, цікавою є історія формування колекції, адже першим її власником й опікуном був приятель О. Новаківського адвокат Іван Голубовський. У 1900-х роках, після завершення навчання в Краківській академії мистецтв, художник проживав у с. Могила біля Кракова й зблизився з краківським лікарем Йосипом Гогульським і його дружиною Леонтиною (дівоче прізвище — Голубовська). Він портретував членів їхньої родини та заприятелював з братом Леонтини Іваном Голубовським, який тоді навчався на юридичному факультеті Ягеллонського університету. Пізніше М. Мушинка писав: «Серед олійних картин, придбаних мною на аукціоні в Празі та поповнених пізнішими надбаннями, найціннішими є портрети членів сім’ї Голубовських» [1, с. 13].

Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун
Завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ірина Різун

1909 року О. Новаківський, скориставшись запрошенням свого приятеля, декілька місяців провів у його родинному маєтку в селі Брошнів на Бойківщині та намалював серію гірських пейзажів, серед них — ранні імпресіоністичні етюди «Креховичі. Пейзаж», «Зимовий пейзаж. Брошнів» виконані в сміливій, енергійні манері. Тоді ж молодий художник часто бував в Осмолоді («Автопортрет», 1909; «Пейзаж з Осмолоди», 1910) та Підлютому, де в резиденції Галицьких митрополитів познайомився з митрополитом Андреєм графом Шептицьким. Протягом чверті століття постать визначного церковного провідника, мецената української культури, засновника Національного музею у Львові відігравала важливу роль у житті й творчості О. Новаківського. 1911 року художник дебютував на виставці Товариства приятелів красних мистецтв у Кракові, показавши тоді сто малярських полотен. Цю експозицію відвідав митрополит А. Шептицький. Захопившись творами О. Новаківського, владика запросив маляра до Львова та пообіцяв йому свою підтримку. 1913 року О. Новаківський оселився навпроти собору Святого Юра («Юр з городом», 1915) у колишній віллі Яна Стики. Раніше, 1907-го, її придбав А. Шептицький і подарував (наступного року) Національному музеєві (тоді — Єпархіальному Церковному музеєві). З ініціативи та за фінансової підтримки митрополита в 1923–1935 роках у майстерні О. Новаківського діяла перша в Галичині українська Мистецька школа, якою керував художник.

Олекса Новаківський
Олекса Новаківський

Творенню образу свого благодійника О. Новаківський присвятив понад 20 років. Упродовж цього часу виконав близько двох десятків малярських портретів і понад 200 рисункових начерків та композиційних ескізів. На жаль, більшість портретних зображень А. Шептицького було знищено 1952 року. Тому особливо цінно, що завдяки дару Миколи та Магдалини Мушинок збірку музею поповнив графічний портрет митрополита, виконаний чорнилом на папері 1931 року.

Олекса Новаківський "Квітка вазонку", 1900-ті рр.
Олекса Новаківський “Квітка вазонку”, 1900-ті рр.

Приятель художника І. Голубовський після закінчення Першої світової війни теж переїхав до Львова й відкрив там власну адвокатську контору. До речі, постійно надавав юридичні послуги О. Новаківському. За довгі роки спілкування з художником правник сформував велику колекцію творів митця. Крім вищезгаданих робіт О. Новаківського раннього періоду, до збірки ввійшли і картини так званого львівського періоду — часу найбільшого розквіту таланту митця. У Львові художник створив потужні за своїм ідейно-семантичним наповненням символіко-алегоричні й метафоричні композиції. Під впливом подій 1917–1921 років митець звернувся до героїко-історичної тематики, зокрема намалював монументальні рисункові портрети київських і галицьких князів. Серед графічних композицій, які поповнили колекцію НМЛ, — рисунок «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» (1922), начерк до настінного розпису Пантеону в Києві (1930-ті), проект фронтиспіса «Ярослав Осмомисл» (1918) до однойменної історичної повісті українського письменника, журналіста, суспільно-політичного діяча, керівника Пресової квартири УСС Осипа Назарука.

Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки

Вагому частину творчого доробку митця становлять твори на сакральну тематику. Присутні вони й у набутій колекції: олійний ескіз до ікони «Серце Ісуса» (1930), рисунки до композиції «Свята Родина» (1913) та «Пробудження» (1912-1913). Часто О. Новаківський об’єднує в одну композицію різноманітні сюжети, синтезуючи в одне ціле елементи народного мистецтва, історичні реалії та релігійні мотиви. Зокрема, у колекції зберігались його рідкісні акварельні проекти великодніх листівок (1931).

Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1905 р.
Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1905 р.

Творчу уяву О. Новаківського завжди хвилювала Гуцульщина. Щороку влітку митець разом зі своїми учнями виїжджав туди на пленери. Невеликі етюди Карпатського краю ввійшли й до колекції Мушинок: «Гори. Зелем’янка» (1921), «Сад. Зелем’янка» (1921), «Гірський потік» (1920-ті), «Гори синьо-зелені» (1926). Окрім того, є в колекції й портрети верховинців, які часто були моделями малярських композицій художника («Гуцул з Космача», 1928).

Олекса Харлампійович Новаківський
Олекса Харлампійович Новаківський

Крім олійних портретів родини Голубовських, до колекції належить низка графічних портретів (В. Барвінського, М. Панчишина, шаржі на першого директора Національного музею, мистецтвознавця Іларіона Свєнціцького), начерків до побутових сцен («Гра в шахи», «Інтимний сон вдівця») і алегоричних композицій («Ікар») 1920-х років. Цінним надбанням музею стала й меморіальна річ — палітра О. Новаківського з двома пензлями і авторським написом художника й І. Голубовського.

Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки
Гості презентації творів Олекси Новаківського з колекції професора Миколи Мушинки

Під час Другої світової війни, емігруючи за кордон, І. Голубовський вивіз цю збірку до Німеччини, а після війни — у Чехію (м. Вейпрти). Колекцію успадкувала його донька Галина Голубовська (1913–1973), яка перевезла твори до Праги й опікувалася ними. Після її смерті збірку в 1970-х роках придбав професор М. Мушинка. Він не лише зберігав колекцією, а й усіляко популяризував творчість відомого українського художника-експресіоніста. Від 1970-х років і донині М. Мушинка опублікував в Україні та за її межами чимало статей про О. Новаківського, випустив низку каталогів до виставок [1; 3–12]. У 1990–2016 роках відбулися виставки збірки в Словаччині, Україні, США, Канаді, Чехії. Зокрема, 1990 року ця колекція була вперше представлена у ХММ О. Новаківського. А  2002 року, до 130-х роковин О. Новаківського, за сприяння фонду «О. Новаківський та його Мистецька школа» (голова — Ганна Новаківська) було видано спогади І. Голубовського про О. Новаківського «Розмахом могутніх крил». До речі, саме ці мемуари спонукали професора до пошуків, у результаті яких і було знайдено колекцію творів митця [2].

Олекса Новаківський "Зимовий пейзаж. Брошнів", 1909 р.
Олекса Новаківський “Зимовий пейзаж. Брошнів”, 1909 р.

У каталозі виставки колекції творів О. Новаківського, яка експонувалася 2012 року у  ХММ О. Новаківського, опубліковано розмову Ярослава Шуркала, журналіста, художника-фотографа, підприємця-друкаря й видавця із Пряшева, з професором М. Мушинкою. У цьому інтерв’ю йдеться про історію формування колекції, та про те, як картини О. Новаківського стали надбанням родини Мушинок. Отож, ще коли майбутній доктор наук працював у кабінеті україністики Кошицького університету та навчався в аспірантурі Празького та Київського університетів, він, ведучи активну науково-дослідну й пошукову роботу, натрапив на рукопис (216 сторінок формату А4) без назви й імені автора. Цю знахідку, яка зберігалася в Празі в підвалі художника-фотографа Тараса Кущинського, близького друга професора, разом з іншими цінними книжками й рукописами планували віднести до пункту утилізації сировини. Детальніше вивчити рукопис у науковця з’явився час 1972 року — тоді, коли він змушений був працювати пастухом у рідному селі. «Прочитавши анонімний рукопис, я легко встановив, що це спогади про Олексу Новаківського, написані його другом, хоч прізвищ автора й художника в рукописі не було. Один виступав як “Іван”, другий — як “Олекса”. Олексу я легко ідентифікував, а Іван довго залишався для мене загадкою». Після наполегливих пошуків і досліджень, М. Мушинка дізнався, що автор рукопису — правник Іван Голубовський, донька якого Галина мешкає в Празі. Довідавшись її адресу в сина О. Новаківського Ярослава, дослідник написав їй листа, але на ту пору спадкоємиця колекції творів О. Новаківського вже пішла в засвіти. Наполегливий пан Микола поїхав у Прагу і, пояснивши урядникам, що він досліджує творчість батька покійної (змовчавши про тодішній справжній стан справ), потрапив до помешкання Галини. Йому дозволили забрати документи, рисункові начерки, а живописні полотна мали виставити на аукціон. Розпродаж відбувся 1 квітня 1974 року і, незважаючи на фінансову скруту, професор М. Мушинка за місячну зарплату дружини-вчительки Магдалини викупив усі твори художника, бо, на великий подив, виявився єдиним покупцем. «У цей день я повертався із Праги до Пряшева з найбільшим своїм духовним скарбом: 24 оригінальними творами найвизначнішого українського художника першої третини XX століття» [1, с. 13].

Отож, як ми зазначали вище, 2012 року колекція експонувалася в ХММ О. Новаківського у Львові. У вступному слові до виданого тоді каталогу генеральний директор НМЛ ім. А. Шептицького, заслужений працівник культури України Ігор Кожан передбачливо зазначив, що глядачі мають змогу побачити твори «в тій самій майстерні, у якій працював художник, куди неодноразово приходив його товариш Іван Голубовський і, можливо, та ж Доля приведе збережені Миколою Мушинкою твори сюди назавжди» [3, с. 3]. А вже в травні 2016 року відбулася наступна виставка збірки в стінах ХММ О. Новаківського, під час презентації якої професор М. Мушинка та його дружина Магдалина, за згодою усієї родини, подарували колекцію НМЛ ім. А. Шептицького.

Щедрий дар родини Мушинок із Пряшева вартий гідного пошанування й наслідування, адже сьогодні власники мистецьких колекцій нечасто зважуються на такі вчинки. Тільки надзвичай багата духовно й інтелектуально людина здатна на такий шляхетний жест. Поповнюючи музейні колекції творами мистецтва, меценат дає змогу оглядати високохудожні праці якнайширшому колові поціновувачів прекрасного. Одними з них стали професор М. Мушинка і його родина, назавжди вписавши свої імена в історію української культури.”

Ірина РІЗУН
завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського, відділу Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького

Список використаної літератури та джерел

  1. В орлиному леті : каталог виставки творів Олекси Новаківського із колекції Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина) / упор. М. Мушинка. — Пряшів — Прага — Львів, 2016. — 40 с.
  2. Голубовський І. Розмахом могутніх крил : повість-есе / Іван Голубовський. — Львів : Аз-Арт, 2002. — 116 с.
  3. Каталог виставки творів із колекції професора Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина) / автор.-упор. Л. Волошин ; автори статей: І. Кожан, Я. Шуркала, Л. Волошин ; науковий редактор О. Біла. — Львів, 2012. — 60 с.
  4. Мушинка М. Історія моєї колекції картин Олекси Новаківського / Микола Мушинка // Науковий вісник Закарпатського художнього інституту. — Ужгород, 2013. — № 3. — С. 34–43.
  5. Мушинка М. Невідомий Олекса Новаківський / Микола Мушинка // Сучасність. — Мюнхен, 1990. — № 3. — С. 46–59.
  6. Мушинка М. Нове ім’я в українській літературі. З приводу двох видань повісті-есе Івана Голубовського про художника Олексу Новаківського / Микола Мушинка // Дукля. — Пряшів. — № 1. — С. 78–93.
  7. Мушинка М. Олекса Новаківський / Микола Мушинка // Нова думка. — Вуковар, 1977. — № 13. — С. 90–93.
  8. Мушинка М. Олекса Новаківський та Іван Голубовський / Микола Мушинка // Український календар. — Варшава, 1978. — С. 165–167.
  9. Мушинка М. Письменник Іван Голубовський та його колекція картин Олекси Новаківського / Микола Мушинка // Наукові записки. Історичні науки. — Острог, 2008. — Вип. 11. — С. 402–414.
  10. Мушинка М. [псевд. Микола Гапак]. Маляр і педагог Олекса Новаківський // Дукля. — Пряшів, 1987. — № 2. — С 56–59.
  11. Мушинка М. [псевд. Микола Ковалів]. Картини Олекси Новаківського у Свиднику / Микола Мушинка // Свобода. — Нью-Йорк, 1994. — № 138. — С. 6.
  12. Мушинка М. Твори Олекси Новаківського в США та Канаді / Микола Мушинка // Дукля. — Пряшів, 1993. — № 1.
  13. Ребрик І. Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. III. Шляхетний Чин [Електронний ресурс] / Іван Ребрик // Закарпаття онлайн. — Режим доступу : http://zakarpattya.net.ua/Blogs/157357-Vidkryta-entsyklopediia-Mykoly-Mushynky.-III.-Shliakhetnyi-Chyn.

“Мій Роден”: вибуховий, нестримний, пристрасний

Від 17 листопада на малій сцені Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької вибухає вулкан емоцій. Нова вистава „Мій Роден“ (режисер-постановник Олена Крилова) — надихає, захоплює, вражає.

Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Ольга Бакус та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Ольга Бакус та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Ольга Бакус і Наталія Лісова
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Ольга Бакус і Наталія Лісова

Із перших хвилин акторська гра заполонює настільки, що відчуваєш себе в епіцентри переживань головної героїні Каміли Клодель, яку зіграла актриса Наталія Лісова. Ці емоції, якими з глядачами діляться актори, такі правдиві, що дійсно відчуваєш і злість, і захоплення, і біль, і закоханість, і пристрасть. У певні миті, ніби переносишся в якийсь інший простір і забуваєш, що сидиш у театральному кріслі глядача, а просто наповнюєшся цими емоціями, боячись пропустити хоча б якусь мить із вистави.

Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Ольга Бакус і Наталія Лісова
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актор Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Акторка Наталія Лісова
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький

„Мій Роден“ показує всі грані кохання, яке перетворює людину на всемогутнього бога й дає сили творити шедеври і водночас — доводить до божевілля. Внутрішня боротьба, сумніви, які розривають душу головної героїні змушують її кохати і ненавидіти  геніального Родена. Ця вистава не залишить байдужим нікого. Бо почуття, переплетені з динамічними мелодіями Вівальді, зображеннями творів Родена, нагадують, що поза всім рутинним, поміж щоденною суєтою є стихія, яка здатна окрилювати чи спопеляти.

Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова й Ольга Бакух
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова та Василь Баліцький
Фрагмент вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова й Ольга Бакух
Завершення вистави “Мій Роден”. Актори – Наталія Лісова, Ольга Бакух і Василь Баліцький

Цього року виставу покажуть ще двічі — 16 і 24 грудня. Встигніть надихнутися надзвичайною акторською грою, справжніми емоціями, висококласним мистецтвом.

Наталія ПАВЛИШИН

Довідка:

Вистава “Мій Роден” триває 2год.
Прем’єра відбулась 17 Листопада 2017 року
Режисер-постановник — Олена Крилова
художник-постановник — Ася Кравчук
помічник режисера — Костянтин Шелест
Дійові особи та виконавці:

Каміла Клодель – Наталія Лісова
Поль Клодель, Роден – Василь Баліцький
Ніколь, Марія Пайєтт, Джессі Ліпскомб, Роза Бере -Ольга Бакус

 

„Шлях до свободи“ – проект, який зцілює

Вже сьогодні, 25 листопада, о 18 годині в Театрі ім. Марії Заньковецької львів’яни та гості міста зможуть зцілитися від сумнівів, розчарувань, непевності. Адже проект „Шлях до свободи“, створений на основі музики „Сестер Тельнюк“ та уривків із книги Оксани Забужко „Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву“, нагадає ті смисли, за які люди віддавали і віддають свої життя.

Програма тримає в напрузі і робить дивовижні речі з людською душею, оновлюючи її. Як наголосила Леся Тельнюк, допоки нація пам’ятає основоположні речі, доти вона жива.

Проект вже представляли англійською мовою в Торонто й Оттаві, французькою — у Монреалі, українською — у Києві та Харкові. Після Львова „Шлях до свободи“ помандрує Європою.

Проект „Шлях до Свободи“

— Ці тексти — це емоційний вибух. Тож, якщо хочете вкарбувати в своє ДНК пам’ять пережитого в 2013-2014 роках, то цей захід для вас. Говорячи з глядачами після показів у Харкові, Києві, я бачив, як їх змінювали ці переживання. Нам говорили про те, що нічого подібного не бачили, — зазначив актор, директор проекту „Тельнюк: Сестри“ Назар Стригун. — Це не просте чтиво. Адже ці тексти відображають переживання на найвищому емоційному піднесенні. Це не підготований драматичний текст, над ним не працював письменник, — а живий нерв, який в обрамленні сестер Тельнюк звучить ще сильніше, ще емоційніше. І надзвичайно велика відповідальність — передати це.

Проект „Шлях до Свободи“. Актор, директор проекту “Тельнюк:Сестри” Назар Стригун

Розпочинався проект із презентації книги „Літопис самовидців: дев’ять місяців українського спротиву“ Оксани Забужко разом із сестрами Тельнюк і Тетяною Терен на східних теренах нашої країни — в Краматорську, Сєвєродонецьку та Маріуполі. Ця книга простежує хронологічну послідовність, зміни настроїв і глибинні психологічні трансформації в українському суспільстві, вимальовуючи колективний портрет народження нації, яка впродовж дев’яти місяців визрівала — від мирного протесту до визвольної війни.

Проект „Шлях до Свободи“. Сестри Тельнюк

У постановці „Шлях до свободи“ використали десяток уривків, переплетених із піснями на вірші Тараса Шевченка, пісні Революції Гідності та війни, віршованими рядками Атени Пашко „Від тебе до мене“.

Наталія ПАВЛИШИН

Світлини з відкритих інтернет-джерел

Архіви співаків Львівської опери (В. Ігнатенко, Н. Тичинська, О. Врабель, Т. Дідик) у фондах Музею Соломії Крушельницької (відео)

Архіви співаків Львівської опери (В. Ігнатенко, Н. Тичинська, О. Врабель, Т. Дідик) у фондах Музею Соломії Крушельницької

Ми далі, в рамках дружньої  співпраці, продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Олександри Кирик на тему “Архіви співаків Львівської опери (В. Ігнатенко, Н. Тичинська, О. Врабель, Т. Дідик) у фондах Музею Соломії Крушельницької”:

“Основною ділянкою роботи кожного музею є “наповнення скрині”, тобто формування і збагачення фондової збірки. На сучасному етапі музеї в Україні, зокрема наш, в основному збільшують свої фонди завдяки подарункам від меценатів, колекціонерів, митців та їх родин. Тут спрацьовує авторитет Музею, фактор довіри людей до його працівників та впевненості у тому, що передані матеріали будуть належно зберігатися та популяризуватися.

Старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик
Старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик

 

 У фондовій збірці Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові, яка налічує більше 20 тисяч музейних предметів, зберігаються особисті архіви митців, які допомагають розкрити окремі періоди розвитку музичної культури.

З поміж них можна виділити архіви солістів Львівської опери, наших сучасників, а саме: Володимира Ігнатенка, Ніни Тичинської, Олександра Врабеля, Тамари Дідик.

Тамара Дідик (нар.17.09.1935р. на Тернопільщині) — лірико-драматичне сопрано, володіла голосом приємного тембру, широкого діапазону. Навчалася у Львівській консерваторії у класі вокалу доцента Одарки Карлівни Бандрівської, племінниці і учениці Соломії Крушельницької. “Лицарем честі у житті і в музиці”, – називає Т. Дідик Одарку Бандрівську. – “Усіма своїми здобуткам я завдячую їй.” Збираючи матеріали до книжки про О. К.  Бандрівську, працівники Музею спілкувалися з Тамарою Софронівною, яка передала у Музей оригінальні матеріали: фото С. Крушельницької, зроблене у Аргентині; рукописи-листи Одарки Бандрівської, її парасольку та ін.

У 1960-1993рр. — Тамара Дідик провідна солістка Львівського державного театру опери та балету ім. І. Франка, у її репертуарі більше 52 партії. З 1975 вона народна артистка України. Гастролювала у Франції, Канаді, США, Фінляндії, Польщі, Німеччині, СРСР. З 1989р. — на викладацькій роботі (з 1993р. – доцент) на кафедрах академічного співу та народних інструментів Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка(до 2015р.)

Старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик
Старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові Олександра Кирик

Згодом, артистка подарувала у фонди Музею Соломії Крушельницької і свій архів, який складається з оригінальних фотографій, програмок виступів співачки, витинок з преси із публікаціями-рецензіями, особистих речей. Окрасою збірки є портрет артистки роботи художника Е. Гейнріха(1982р.).

Спілкуючись з Тамарою Дідик розумієш, що вона не лише талановита співачка, а й чуйна, емоційна і дуже скромна жінка. Мабуть тому, про своє особисте життя та сценічної діяльності, артистка завжди розповідає стримано. Натомість, з великою пошаною та любовֹ’ю згадує про Олександра Врабеля, чоловіка та партнера по сцені, архів якого вона зберегла і теж передала у фонди Музею.

Олександр Врабель (нар. 26.02.1931р на Закарпатті — помер 06.05.2002р. у Львові) — баритон з глибоким, оксамитовим тембром. Студентом Львівського інституту фізкультури, гордість спорту, почав навчатись у Львівської консерваторії, щоб у майбутньому підкорити сцени театрів тодішнього СРСР, Польщі, Німеччини, Угорщини, Болгарії, Фінляндії, Індії, Канади, США. У консерваторії він потрапив у клас відомого співака і чудового педагога Олександра Курдидика-Карпатського. Ще під час навчання став солістом Львівського театру опери та балету ім. І. Франка, де невдовзі успішно виконав провідні баритонові партії.

У 1959 році молодий співак став лауреатом І Всеукраїнського конкурсу вокалістів, у 1962р – дипломантом Всесоюзного конкурсу ім. М. Глінки, а в наступному. – лауреатом Міжнародного конкурсу молодих оперних співаків у Софії (Болгарія).

Олександр Врабель
Олександр Врабель

Звичайно, що з таким перспективним артистом, хотів би співпрацювати не один театр на теренах тодішнього Союзу. О. Врабеля вважали найкращим Євгенієм Онегіним в однойменній опері П. Чайковського. Саме у цій партії 1965 року артиста запросили виступати на сцені Большого театру у Москві. Його партнеркою тоді була Тереса Стратас, знаменита солістка Метрополітен-опера. Проте Олександр Врабель залишався вірним Львову: виступаючи на сценах усіх оперних театрів, завжди повертався до рідного міста. Понад 35 років співак віддав Львівському театру опери і балету. На його сцені створив близько 60-ти різнохарактерних образів з українського та світового оперного репертуару.

З 1978 року О. Врабель успішно поєднував сценічні виступи із викладацькою роботою на кафедрі сольного співу Львівської консерваторії, а від 1993 – повністю віддає себе педагогічній праці. Т. Дідик та О. Врабель разом прожили 34 роки.

Завдяки багатолітній наполегливій праці Тамари Дідик, зібрано понад 20 спогадів про артиста. Це спогади учнів артиста, тепер уже знаних співаків Миколи Блаженка, Миколи Швидківа, Василя Понайди, Степана П’ятничка, Андрія Хавука, Олександра Теліги та ін., людей, які уже відійшли у вічність, народних артистів України Дмитра Гнатюка, Володимири Чайки, диригента Степана Стельмащука. Оригінали цих спогадів, разом з архівом Олександра Врабеля (а це понад 200 одиниць збереження!) Тамара Дідик передала у фонди Музею Соломії Крушельницької. Частина цих матеріалів (оригінальні фотографії, афіші, документи, особисті речі) була представлена на виставці «Олександр Врабель — легенда оперної сцени” (до 85-річчя артиста) у лютому 2016р.

Серед львівських митців другої половини ХХ – початку ХХІ століття, які примножили славу українського вокального мистецтва, вирізняється постать народного артиста України Володимира Ігнатенка.

Володимир Ігнатенко (нар.31.01.1940 року в с. Голубля (тепер Підлясек) біля Перемишля — помер 27 .11.2010 у Львові) – оперний співак (тенор).

У 1958-1965роках вчився на вокальному факультеті Львівської консерваторії в класі О. Бандрівської, пізніше – у М. Шелюжка. З 1964р. по 2010р – соліст Львівського театру опери та балету.

Володимир Ігнатенко
Володимир Ігнатенко

У репертуарі співака понад 70 опер, сотні творів малих вокальних форм. Як свідчить музична критика, артистові було притаманне глибоке прочитання того чи іншого твору, його виступи вирізнялися чудовою драматичною грою, “злиттям” із своїм героєм.

Гастролював у Польщі, Угорщині, Італії, Росії. У 1979 році Володимиру Ігнатенку присвоїли почесне звання “Заслужений артист України”, у 1990 – “Народний артист України”, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня(2010р.).

З 1983 р. – митець на викладацькій роботі у Львівській консерваторії  ім. М. Лисенка (тепер ЛНМА), де у 1992 році став завідувачем кафедри академічного співу, професор.

Серед його учнів – відомі співаки, провідні солісти театрів, філармоній в Україні та за її межами: Тарас Іванів, Любов Качала, Роман Трохимук, Петро Радейко, Соломія Приймак, Анастасія Блик, Микола Корнутяк, Мар’яна та Галина Гаврилко та ін.

Із відкриттям Музично-меморіального музею С. Крушельницької у Львові Володимир Ігнатенко став постійним учасником вечорів-спогадів, конференцій, презентацій, концертів, урочистостей у Соломіїному домі. Саме від В. Ігнатенка ми почерпнули багато цікавої і цінної інформації про музичне та театральне життя Львова другої половини ХХ – початку ХХІ ст. До речі, він є автором-упорядником словника-довідника “На сцені Львівської опери».

10 лютого 2006р. з ініціативи друзів артиста у Музеї відкрилася виставка “Наш Володимир Ігнатенко”, яка і дала поштовх до передачі архіву співака. Кожен експонат виставки – це не лише частинка історії сценічної діяльності співака, але й окрема сторінка культурного життя України. Пам’ятним є фото 1957 року, на якому зафіксовано момент постановки опери С. Гулака-Артемовського “Запорожець за Дунаєм” у селі Рудно (біля Львова). Виконавці – родина Ігнатенків. У ролях Султана та Імамма – 17-річний Володимир. Історичною цінністю є світлина, на якій зафіксовано зустріч Івана Козловського із солістами Львівського оперного театру після постановки опери “Ернані” Дж. Верді у Москві 1971 року (партію Ернані виконував В. Ігнатенко).

Після закінчення експонування виставки усі матеріали артист передав у депозит Музею, а згодом і весь свій архів, а це більше сотні фотографій, афіш, документів, які у майбутньому поповнять фонд музичних діячів (фМД)

Виставка “Наш Володимир Ігнатенко” започаткувала надходження у фонди Музею матеріалів не лише з особистого архіву співака, а також – його партнерки по сцені Ніни Тичинської (1942-1989).

Тичинська Ніна (нар.14.01.1942 на Донеччині — померла 05.12.1989 у Львові) – одна з провідних солісток (сопрано) Львівської опери 60-80-х років минулого століття, наймолодша заслужена артистка України (1972).

Закінчила Київську консерваторію (клас проф. Р. Разумової). Солістка Ансамблю пісні і танцю Київського військового округу.

Природні дані, відмінна вокальна школа, вимогливість до себе, відповідальність і надзвичайна працездатність забезпечили їй блискучу кар’єру оперної співачки.

У 1967-1989рр. Ніна Тичинська – солістка Львівського академічного театру опери та балету ім. І. Франка.

Ніна Тичинська
Ніна Тичинська

Гармонійно поєднуючи досконале володіння голосом із сценічною грою, співачка створила понад 50 неперевершених образів українського та світового оперного репертуару, а саме:Мирослава (“Золотий обруч” Б. Лятошинського), Татьяна (“Євгеній Онєгін” П. Чайковського), Донна Анна (“Дон Жуан” В. А. Моцарта), Єлизавета, Венера (“Тангейзер” Р. Вагнера), Ельвіра (“Ернані” Дж. Верді), Леонора (“Трубадур” Дж. Верді ), Мадам Баттерфляй (“Чо- Чо-сан” Дж. Пуччіні), Флорія Тоска (“Тоска” Дж. Пуччіні) та ін. Виступала також із концертами, монографічними музичними вечорами.

Гастролювала у Росії, Молдавії, США.

Її зірка яскраво спалахнувши, згасла на 48-му році життя. Остання робота артистки, в якій з особливою силою її драматичний талант – роль Анни в опері “Украдене щастя” Ю. Мейтуса.

Архів Ніни Тичинської нараховує150 музейних предметів, які висвітлюють не лише творчий шлях артистки, але і цілий період історії Львівського оперного театру. Наукові співробітники Музею, використовуючи ці матеріали підготували і провели дві радіопередачі (у 2007році) про співачку. Частково ці матеріали експонувалися на виставці “Королева сцени Ніна Тичинська” у лютому 2012 року, а також в телепередачі “Творчий портрет Ніни Тичинської” (редакція музичних програм Львівського телебачення).

Упорядковуючи архів В. Ігнатенка, ми виявили ще одне захоплення співака — колекціонування платівок. Як вокаліст артист удосконалював свою професійність, слухаючи на платівках голоси Федора Шаляпіна, Тітта Руффо, Енріко Карузо, Сельми Курц, Тереси Берганс, Петера Андерса, Лотте Леман, Єви Бандровської-Турскої, Маквала Каспрашвілі, Ренати Скотто, Георгія Бакланова, Ірини Архипової, Єлени Образцової, Галини Вишневськой, Монсеррат Кабальє та ін. Особливо цінними є альбоми плит із записами оперних вистав у виконанні відомих співаків і музикантів. Переважно, це платівки 60-80 рр. ХХ століття, випущені фірмами “Мелодія”, “Eterna”(Таллінн), “Balkantok”(Софія) та ін. Усю свою колекцію плит, а це більше 500 екземплярів, В. Ігнатенко подарував нашому Музею, з надією, що колись тут буде кабінет для прослуховування фонозаписів, відповідна апаратура для переведення записів із платівок на цифрові носії.

В архіві артиста є нотна бібліотечка вокальних творів для різних голосів. Значна кількість нотних видань потрапила до збірки Ігнатенка від його старших колег – Лідії Улуханової, Михайла Попіля, Андрія Поліщука, Тетяни Карпатської. Про це свідчать автографи, відбитки особистих штампів попередніх власників на обкладинках. У колекції – нотні видання різних років: від початку минулого століття і до 2000-х років. Особливо цінними є нотні рукописи. Серед них – рукописи творів композитора А. Кос-Анатольського з присвятами В. Ігнатенку.

Архіви співаків Тамари Дідик, Олександра Врабеля, Ніни Тичинської, Володимира Ігнатенка є цінним джерелом для вивчення історії оперного мистецтва та вокальної школи 2-ої половини ХХ — поч. ХХІ ст. Окремі матеріали з цих архівів експонувалися на тематичних виставках, що відбулися в Музеї Соломії Крушельницької , а також за його межами: “Вагнеріана Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові” (Київ), “До ювілею Великого Артиста” (до 140-річчя Ф. Шаляпіна), “Українські співаки в операх Джузеппе Верді”, «З історії  Міжнародного фестивалю оперного мистецтва ім. Соломії Крушельницької» ( Львівський оперний театр), «Музична Франкіана Музею Соломії Крушельницької» (Тернопіль, Івано-Франківськ),  “Скарби Соломіїного Дому” та ін.

Символічним є те, що Тамара Дідик, Олександр Врабель, Ніна Тичинська, Володимир Ігнатенко були учасниками перших Фестивалів оперного мистецтва ім. С. Крушельницької у Львові.

Олександра КИРИК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові

Список використаної літератури:

  1. Ігнатенко  В. На сцені Львівської опери. Словник – довідник. – Л.: Сполом, 1998.- 80с.
  1. Каталог тематичних виставок(2007-20011рр.) / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові/ упоряд. Д. Білавич. – Львів: Кварт. 2011-224с.
  2. Каталог тематичних виставок(2012-2016рр.) / Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові/ упоряд. Д. Білавич. – Львів: Растр-7. 2017.- 240с.
  3. Лисенко Іван Словник співаків України. Київ: Рада: Ліга укр. меценатів; Джерзі сіті: В-во М. П. Коць, 1997.– 354с.
  4. Логойда Мирослава. Володимир Ігнатенко. Життєвий та творчий шлях. – Львів: НВФ Українські технології, 2003.– 150с.
  1. Терещенко  А Львівський державний академічний театр опери та балету імені Івана Франка – К., 1989.-
  1. Фонди Муз.-мемор. музей С. Крушельницької у Львові.

У Львові вивчають тонкі емоційні грані між чоловіками і жінками

Світ такий неоднозначний. В ньому нема абсолюту, зате є різні грані, різні емоції, відчуття. Саме митці, як ніхто інший, вміють тонко підловлювати його різноманіття та бачити у всіх півтонах. Виставка психолога та фотографа Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“ — це продовження проекту, який мисткиня розпочала два роки тому фотовиставкою „Жінка. Чоловік“. На днях її представили в галереї „Зелена канапа“.

Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“

Показати себе в незвичних амплуа, спробувати уявити себе іншими, мали нагоду відомі художники,  актори, бізнесмени, ІТ-шники — тобто чоловіки з різних сфер, а не лише митці, яким, як зазвичай вважається, найкраще вміють це робити.

Саме фотографія дуже добре відображає наскільки різними є люди в своїх емоціях. З одного боку сильні, врівноважені чоловіки, а з іншого, зовсім незвичні, в своєму прагненні зрозуміти, яка саме емоція, притаманна жінкам, може бути їм найближча, зрештою, якою вони бачать жінку.

Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“

Влодко Кауфман (художник, співзасновник Мистецького центру „Дзиги“), Юрій Гнатковський (співак, директор Палацу Мистецтв), Костя Смолянінов (фотограф, вуличний філософ), Маркіян Бедрій (власник мережі кав’ярень „Світ Кави“), Микола Береза (актор, директор театру ім. Л. Курбаса), Віктор Григоряк (психотерапевт, асоційований тренер), Ярко Філевич (художник, дизайнер), Сергій Петлюк (художник), Леонід Мартинчик (фотограф, instagram блогер), Тарас Матяшовський (Software Engineer), Віталій Коростинський (працівник банківської сфери), Андрій Меаковський (сфера ІТ і інновацій), Ubik Litvin (фотограф), Валерій Корсунський (сфера телебачення), Віталій Чепинога (сфера журналістики). Переконана, що такі чоловіки і таке їх різноманіття в проекті справді вартує уваги.

Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“
Виставка Інни Шинкаренко „Чоловіки про жінок“

Авторка проекту переконана, що для того, аби показати таку слабинку, треба бути дуже сильним чоловіком. А українські чоловіки не лише мужні, а й ніжні.

Виставка триватиме майже місяць, до 17 грудня, а далі помандрує Україною. Тож ви ще встигаєте надихнутися та отримати нові враження.

Наталія ПАВЛИШИН

Світлини Evgeny Kraws

Олена Кульчицька і народний одяг Заходу України

Олена Кульчицька і народний одяг Заходу України

Олена Львівна Кульчицька є одним з найвидатніших діячів українського мистецтва. Вона — митець визначного таланту і великої творчої енергії. З однаковим успіхом вона працювала у різних мистецьких жанрах і різноманітній техніці, була талановитим живописцем, видатним майстром гравюри, ілюстратором.Художниця Кульчицька Олена (зі сайту http://esu.com.ua)

Олена Львівна Кульчицька народилась 15 вересня 1877 року в Бережанах Тернопільської області. Свої дитячі та юнацькі роки вона провела серед західноукраїнських трудящих. Життя рідного народу цікавило її не тільки як художницю, а й як громадського діяча та дослідника. З метою вивчення побуту народу Кульчицька пройшла всю територію Західної України і зробила багато цінних зарисовок.

Серед численних творів О. Л. Кульчицької важливе місце займає серія малюнків народного одягу, над якими вона працювала протягом багатьох років (1928—1946). Ці етнографічні зарисовки, зроблені з натури в багатьох місцевостях України, становлять велику історико-пізнавальну цінність.

Карта національного одягу українців західних областей
Карта народного одягу українців західних областей

Підготовлений О. Л. Кульчицькою альбом малюнків національного одягу українців західних областей, в якому є 74 таблиці, що містять понад 100 малюнків, заслуговує на особливу увагу істориків, етнографів, мистецтвознавців, художників.

Національний одяг українців західних областей дуже різноманітний. На території Тернопільської, Чернівецької, Івано-Франківської, Дрогобицької, Львівської, Волинської і Ровенської областей існувало п’ять-шість типів національного одягу, по суті, близьких між собою. Проте їхні художні прикраси були такі різноманітні багатством орнаменту і барв, що в зарисовках О. Л. Кульчицької вони створюють враження багатьох типів.

У Тернопільській, почасти Чернівецькій і Івано-Франківській областях побутував подільський комплекс жіночого одягу. Цей комплекс складався з сорочки з вставками з білого домотканого полотна, широкої в збірку спідниці з полотна або ситцю, вишитої вовняної запаски-фартуха і каптана з білого полотна. На голову одягали очіпок, хустку, яку раніше ткали з вовни, і зверх неї — перемітку, намітку.

Таблиця 5. Святковий одяг жінки с. Нирків Товстенського району Тернопільскої обл. 1932 р.
Таблиця 5. Святковий одяг жінки с. Нирків, Товстенського району, Тернопільскої обл., 1932 р.

У південних районах Тернопільської області спідницю заміняє обгортка — прямокутний шматок тканини, якою обгортають нижню частину тулуба (карта, фіг. 1). Замість каптана тут поширений кептар — вишитий короткий кожушок без рукавів. У деяких наддністрянських селах до обгортки спереду одягають запаску з кольорової вовняної тканини домашнього виробу. Намітка пов’язується тут теж в трохи інший спосіб (табл. 5). Головний убір дівчини-нареченої дуже барвистий і багатий на прикраси (табл. 9).

Чернівецький комплекс є південним варіантом подільського комплексу (карта, фіг. 2), тільки сорочка тут більше прикрашена вишивкою. В деяких селах замість фартуха підв’язують велику хустку з довгими торочками, але здебільшого носять горбатку — обгортку з піднятими спереду й заткнутими за пояс кінцями.

Таблиця 9. Весільний вінок с. Колодрібка Заліщицького району Тернопільськох обл. 1946 р.
Таблиця 9. Весільний вінок с. Колодрібка, Заліщицького району, Тернопільськох обл., 1946 р.

Подільський комплекс жіночого одягу є єдиним від Тернополя до Чернівців і виступає на цій території в трьох відмінах: північна (Настасів), середня (Вільхівчик, Колодрібка, Нирків) і південна (Суховерхів). Середня й південна ідентичні майже в усіх деталях, а північна відрізняється наявністю спідниці замість обгортки і каптана замість кептаря. Середня відміна подільського комплексу поширена також і в прилеглих районах Івано-Франківської області на сході і північному сході (Орелець, Рибне, Тишківці, Вербовець, Старий Косів та ін.).

Цілком відокремлено виступає одяг жінки з села Серафинців Івано-Франківської області (табл. 18). Він дуже нагадує київсько-чернігівсько-полтавський комплекс. Тут така сама сорочка з уставкою і вишивкою, але обгортку заміняє строката спідниця з квітчастого ситцю. Запаска й хустка теж строкаті. Замість кептаря тут носять керсетку-ріклю полтавського типу.

Таблиця 18. Святковий одяг дівчини с.Серафинці, Городенківського району, Станіславської обл., 1932 р.
Таблиця 18. Святковий одяг дівчини с.Серафинці, Городенківського району, Станіславської обл., 1932 р.

На малюнках О. Л. Кульчицької представлений також станіславський комплекс жіночого одягу, який частіше називають гуцульським. Він складається з сорочки з уставкою, двох запасок, які підв’язують поясом спереду і ззаду (замість спідниці), і кептаря. Хустка і капчури (постоли й нараквиці) доповнюють цей одяг (карта, фіг. 3). Взимку тут носять сердак з чорного домотканого сукна з яскравою вишивкою. Цей тип одягу поширений у гірських районах Івано-Франківської, на заході Чернівецької і на сході Закарпатської областей.

Таблиця 38. Літній одяг жінки с. Грушів, Меденицького району, Дрогобицької обл., 1939 р.
Таблиця 38. Літній одяг жінки с. Грушів, Меденицького району, Дрогобицької обл., 1939 р.

Зарисовки О. Л. Кульчицької, зроблені в західних районах Івано-Франківської області, показують одяг, ближчий своїм характером до дрогобицького комплексу, або, як його називали в літературі,— бойківського. Цей комплекс поширений на території Дрогобицької і прилеглих районів Івано-Франківської та Закарпатської областей (карта, фіг. 4). Він складається з білої полотняної сорочки з уставкою або з суцільним рукавом (здебільшого на півдні області в гірських районах), спідниці з білого полотна, оздобленої вибивним узором — “мальованкою”, але частіше з кольорового ситцю темніших тонів, лайбика (безрукавки з фабричної кольорової тканини), прикрашеного вишивкою, і хустки. У деяких селах поверх лайбика носили вишиту полотнянку — каптан такого ж крою, як і свитка. На малюнках Кульчицької подані різні варіанти прикрас цього комплексу жіночого одягу; особливо добре зроблені ескізи головних уборів, вишивки і деяких деталей сорочки (табл. 38).

Львівський комплекс народного одягу представлений малюнками з Себечева, Старичіва, Городка та інших місць. Він складається з сорочки, спідниці у вертикальну або горизонтальну смужку, вишитої блузки з рукавами (кабата), вишитої запаски, хустки й чобіт (карта, фіг. 5). У деяких місцях замість кабата носять сукняний жупан — керсетку в талію з фалдами, близьку до полтавської. Так само, як у Дрогобицькій області, тут була поширена полотнянка — верхній літній каптан (табл. 53),— але значно довша й без вишивки. Особливе місце завдяки барвистості та декоративному багатству займають весільні головні убори жінок з Городка, Домажира та інших місцевостей (табл. 49).

Таблиця 49. Весільний одяг молодої м.Городок, Городоцбкого району, Львівської обл., 1940 р.
Таблиця 49. Весільний одяг молодої м.Городок, Городоцбкого району, Львівської обл., 1940 р.

На території Волинської й Ровенської областей існував комплекс жіночого одягу двох варіантів. Волинський варіант має сорочку, спідницю з домотканої вовняної матерії (літник), керсетку (досить коротку), запаску,пояс, намітку (“плат”) і чоботи, а в поліській частині — личаки (карта, фіг. 6). Взимку цей одяг доповнювався свитою з білого або сірого домотканого сукна. В Ровенській області поширений той самий комплекс, але в окремих селах він має деякі відміни. Вони полягають у тому, що спідниця й запаска зроблені з яскравих вовняних тканин в смужку, а строкатий лайбик, замість керсетки, щільно облягає талію і має великий виріз на грудях. Голову прикрашає кольоровий очіпок. Рукава сорочки також багато вишиті. Своїм характером цей варіант подекуди наближається до польського одягу (лайбик) і в той же час до литовського (спідниця, запаска й очіпок). На півдні волинський комплекс щільно зв’язаний, з одного боку, з львівським, а з другого — з подільським (північним варіантом).

Таблиця 53. Літній одяг жінки с. Старичі, Яворівського району, Львівської обл., 1946 р.
Таблиця 53. Літній одяг жінки с. Старичі, Яворівського району, Львівської обл., 1946 р.

Отже, на території західних областей, крім Закарпаття, існували й частково існують тепер п’ять основних комплексів національного одягу: подільський, станіславський (гуцульський), дрогобицький (бойківський), львівський і волинський. Більшість цих комплексів уже вийшла з ужитку, замінена іншими, більш удосконаленими, або міським одягом.

Крім названих типів національного одягу, яскраво відображених на малюнках Кульчицької, в альбомі представлені зразки одягу українців, які проживали до 1946 р. на Лемківщині — території, що відійшла нині до Польщі. Малюнки Кульчицької тим більш цінні, що українці з цих місць переселені в інші місця, де вони перестали носити зафіксований художницею одяг. Описані типи одягу жінок із західних областей України при наявності окремих елементів, що значно відрізняють їх один від одного, мають в своїй основі риси, які об’єднують їх в один український тип.

Таблиця 25. Верхній чоловійчий одяг с. Старий Косів, Косівського району, Станіславської обл., 1940 р.
Таблиця 25. Верхній чоловійчий одяг с. Старий Косів, Косівського району, Станіславської обл., 1940 р.

Велике значення мають малюнки, які на окремих елементах показують єдність національного одягу східних і західних областей України. До них насамперед треба віднести гуцульську запаску, що складається з двох спеціально витканих полотнищ потрібного розміру. Ці полотнища, підв’язані поясом одне спереду, друге ззаду, заміняють спідницю. Така сама запаска з таким самим типом сорочки відома в Полтавській області. Зразки жіночої безрукавки-керсетки, представлені в альбомі, в своїй основі ідентичні з керсетками, поширеними в Київській, Чернігівській, Полтавській та інших областях.

Чимала цінність малюнків Олени Кульчицької полягає і в тому, що на них зображені багаті прикраси одягу жінок із західних областей України. Головною прикрасою одягу в описаних комплексах є вишивка — найпоширеніший вид народної орнаментації. Своїм колоритом та багатством орнаментальних мотивів народна вишивка одягу весь час привертала увагу художниці. Органічний зв’язок орнаментальної композиції вишивки з кроєм одягу, що показаний майже на всіх малюнках, свідчить про великий художній смак, з яким український народ прикрашав свій одяг.

Таблиця 28. Зимовий одяг дівчини с.Ворохта, Яремчанського району, Станіславської обл., 1933 р.
Таблиця 28. Зимовий одяг дівчини с.Ворохта, Яремчанського району, Станіславської обл., 1933 р.

Художниця цікавилась також і деталями орнаментальних мотивів вишивки, розглядаючи їх в тісному зв’язку з одягом. Її зарисовки орнаментальних мотивів показують високу художню творчість українського народу з його національною специфікою. Багатолітня праця Олени Львівни Кульчицької є значним вкладом в справу вивчення культури українського народу взагалі і історії розвитку українського національного одягу зокрема.

І. Ф. Симоненко, 1959 рік. Стаття з альбому Народний одяг Західних областей України. Київ, Видавництво Академії наук Української РСР, 1959.

Джерело: http://uartlib.org

Діяльність Кам`янського історико-культурного заповідника з популяризації творчості Кароля Шимановського (відео)

Діяльність Кам`янського історико-культурного заповідника з популяризації творчості Кароля Шимановського

Знову ми продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні  пропонуємо вашій увазі доповідь наукового співробітника відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алли Єфремцевої на тему “Науково-освітня робота Кам’янського державного історико-культурного заповідника в популяризації теми життя і творчості Кароля Шимановського”:

Науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алла Єфремцева
Науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алла Єфремцева

У 2017р. світова музична громадськість відзначає 135-ту річницю з дня народження  та вшановує пам’ять – 80-ті роковини з часу смерті видатного польського композитора Кароля Шимановського,  одну з тих визначних постатей музичної культури, яку вважають своєю в декількох країнах і відносять до сотні найкращих композиторів світу. Поляк за походженням, але доля розпорядилася так, що 3 жовтня 1882р. мальовнича українська Тимошівка  Кам`янського району на Черкащині подарувала йому земне життя. «Протягом майже 35-ти років Шимановський не поривав зв`язків з цим селом. Тут пройшли його дитячі роки, формувався  талант, тут знаходив він відпочинок влітку в колі близьких друзів, тут народжувались ескізи майбутніх творів» [8,3].

Як відомо, після від`їзду композитора з України до Польщі у кінці 1919 року, його особистий зв`язок з малою батьківщиною припинився назавжди. Тут залишилися родинні книги, документи, цінності та раритети. Старання матері композитора щодо їх отримання були марними. У драматичні й трагічні 20-50 роки минулого століття про К. Шимановського в його рідних місцях публічно не згадували. Посмертне повернення музики великого земляка на його малу батьківщину в Тимошівку відбулося в 1961-1962 рр. У Києві були організовані  концерт та студентська наукова конференція. Молодий український диригент та музичний діяч Ігор Блажков, московський музикознавець Ізраіль Нєстьєв, племінниця композитора Христина Домбровська побували на берегах Тясмину й Інгулу, працювали  у Державному архіві Кіровоградської області, а свої враження і напрацювання оприлюднили в багатьох наукових і публіцистичних статтях. Їх приїзд був пов`язаний, з одного боку, з відзначенням ювілейних дат композитора та  бажанням побувати на його малій батьківщині, а з іншого – інтересом молодого покоління українських музикантів-шестидесятників до творчості польського митця. І. Блажков спочатку самостійно здійснив подорож по місцях, пов`язаних з композитором. Цю поїздку згадував український композитор Леонід Грабовський: «Ігор Блажков здійснив на моторолері поїздку до маєтку у Тимошівці, що належав родині Шимановських, відзняв усе там на фотокамеру, щоб передати племінниці Шимановського».  Візити поважних гостей дали перший імпульс популяризації творчості й особистості композитора в Тимошівці, Кам`янці, Кіровограді (зараз м. Кропивницький). Найбільше цікавила дослідників легендарна Тимошівка  [2].

Науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алла Єфремцева
Науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника Алла Єфремцева

Кам`янський державний історико-культурний заповідник (далі КДІКЗ)  розпочав свою діяльність з популяризації теми  життя і творчості   К.Шимановського у 1967році, коли  директор Кам’янського державного літературно-меморіального музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського Марія Антонівна Шкаліберда ( КДІКЗ було організовано лише в 1995р.) у клубі с. Тимошівка  створила музей польсько-радянської дружби. Значна частина експозиції була присвячена уродженцю  Тимошівки, польському композитору К. Шимановському, вісімдесят п`ять років з дня народження якого відзначалося  того ж року [1,3].

У 1990 р. за ініціативи старшого наукового співробітника музею О.С.Пушкіна і П.І. Чайковського Галини Михайлівни Таран музей польсько-радянської дружби у сільському клубі було реекспоновано в  музей Кароля Шимановського. Тематико-експозиційний план оновленого музею склала Г.М. Таран. У 2002р. для кращого збереження музейної експозиції  за пропозицією директора Тимошівської ЗОШ Анатолія Петровича Могилки та директора КДІКЗ Г.М.Таран музейна кімната К. Шимановського була перенесена з сільського клубу до школи.

Кароль Шимановський
Кароль Шимановський

Новий етап у розбудові шкільного музею  композитора  розпочався  17 лютого 2010 року, коли розпорядженням за №236 Кабінету Міністрів України  Тимошівській ЗОШ було присвоєно ім`я Кароля Шимановського і встановлена меморіальна дошка [7]. На урочистій події були присутні гості з Польщі, в т. ч. посол республіки Польща в Україні Едвард Добровольський.

Остаточне створення музейної кімнати композитора в Тимошівській ЗОШ, а також присвоєння його імені  учбовому закладу об`єктивно поставило завдання популяризації творчого надбання К. Шимановського . Для цього КДІКЗ використовує у цій роботі різноманітні форми: екскурсії, лекції-концерти, науково-практичні конференції, літературно-музичні композиції,  публікації в пресі та наукових виданнях, тематичні виставки, камерні  концерти-зустрічі [3].

Основним видом культурно-освітньої  діяльності КДІКЗ є екскурсійна робота – оглядові  та тематичні екскурсії. Проведена реекспозиція історичного музею у 2005-2006 роках в рамках державної програми «Золота підкова Черкащини»  стала  підґрунтям для створення залу «Розвиток культури, науки і освіти на Кам`янщині в кінціXIX та XX ст.». В цьому залі розміщена експозиція про дитячі і юнацькі роки музиканта, де представлені світлини  родинного будинку Корвін-Шимановських у Тимошівці, інтер`єр гостинної та композиторської кімнат, світлини батьків, рідних і близьких та ін. Експозицію доповнюють нотний матеріал композитора, трьохтомне видання польської дослідниці життя і творчості К.Шимановського Терези Хілінської « Кароль Шимановський і його епоха» та інша цікава література про нього.Окрім того, проводяться виїзні екскурсії до музейної кімнати в  Тимошівку, на батьківщину композитора.

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Важливою формою популяризації музичного надбання К. Шимановського є  одночасне проведення лекцій-концертів і виставок.  Для цього заповідник активно співпрацює з самодіяльним камерним хором «Кам`янка» (художній керівник і диригент, заслужений працівник культури України В.Волков) та викладачами і учнями Кам`янської музичної школи ім. П.І. Чайковського.  Камерний хор «Кам`янка»  неодноразово звертався до музики польських композиторів.  Ще у 2005 році, під час днів польської культури в Україні, хор підготував для кам`янчан програму з творів польських композиторів та польської народної музики. Виступаючи в Кам`янці та Тимошівці, хор знайомив слухачів з музикою композитора К.Шимановського [9 ,4].

До відзначення 125-ї річниці з дня народження композитора-земляка у 2007р. КДІКЗ  залучив струнно-смичковий ансамбль музичної школи та кращих її учнів, які виконали дитячі п`єси К.Шимановського, що створені на основі польських народних пісень. Романси раннього періоду творчості  митця на вірші К. Тетмайера виконала польською та українською мовами науковий співробітник КДІКЗ Алла Єфремцева. Камерний хор  демонстрував твори К.Шимановського з циклу «Шість курпьовських пісень для змішаного хору acappella», підґрунтям для  створення яких стали оригінальні польські народні мелодії гуралів з гірської місцевості в польських Татрах. Перед урочистими заходами, які відбувалися в дитячої музичної школи  ім. П.І. Чайковського, місцева громада ознайомилася з експозицією виставки, підготовленою науковими співробітниками КДІКЗ про дитинство та життя композитора в Тимошівці, його творчий доробок і співпрацю з видатними митцями. На урочистому вечорі була присутня радник посла, керівник відділу науки і культури посольства Польщі в Україні пані Ольга Гнатюк [9].

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Вшанування  композитора-земляка на його 130-ту  річницю з дня народження в 2012р. проходило не менш презентабельно. 10 жовтня 2012р.  науковці КДІКЗ разом  з камерним хором «Кам`янка» виступили з  лекцією-концертом у Черкаському обласному краєзнавчому музеї. 18 жовтня цього ж року в Кам`янській ДМШ ім. П.І.Чайковського відбувся  святковий  вечір на честь ювілею К. Шимановського [9].

10 грудня 2012 р. в державній музичній школі I і II ст. ім. Кароля Шимановського в Замості (Люблінське воєводство, Польща ) відбувся урочистий вечір на честь 130 -річчя з дня народження К.Шимановського.  На запрошення дирекції школи у заході взяли участь науковий співробітник КДІКЗ Алла Єфремцева та викладач музичної школи ім. П.І. Чайковського Олена Цьома. Громада м. Замость вітала гостей з батьківщини  композитора, прослухала розповідь про життя К.Шимановського в Україні та романси, що були написані митцем на вірші Д. Давидова, племінника П.І. Чайковського [5].

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

В жовтні 2012 року науковці заповідника взяли участь у міжнародній  науковій конференції «Кароль Шимановськийна і його мала батьківщина», що відбулася в м. Кіровоград та у обласній краєзнавчій конференції, присвяченій 130-річниці від дня народження Кароля Шимановського, що проходила на базі Тимошівської школи. У вересні-жовтні 2013р. наукові співробітники КДІКЗ виступили на міжнародній наукової конференції «Блюменфельди: родина на перехресті культур» до 150-річчя від дня народження Фелікса Блюменфельда в рамках музичного фестивалю ім. Кароля Шимановського у м. Кіровограді.

21 квітня 2017 р. КДІКЗ разом з Кам`янською районною громадською організацією «Спілка краєзнавців» провели XIV районну науково-практичну конференцію « Історія рідного краю в контексті історії України», яка, поряд з іншими ювілейними датами, присвячувалася і 135-річчю від дня народження К. Шимановського. На конференції  наукові співробітники КДІКЗ та учні шкіл району  представили цікаві наукові дослідження і повідомлення, пов`язані з життєдіяльністю композитора-земляка (Г. Таран, директор КДІКЗ  – «Кароль Шимановський, його близькі та родина у спогадах Маріанни Давидової», А.Єфремцева, науковий співробітник КДІКЗ – «Хронограф подій, пов`язаних з вшануванням та виконанням творів К. Шимановського на його малій батьківщині у 1961-2017рр.», С. Корпачова, учениця Кам’янської ЗОШ I-III ст. №1 – «Український період творчості Кароля Шимановського», О. Ревенко, учениця ЗОШ I-III ст. – «Роль Тимошівки в житті і творчості Кароля Шимановського», А. Луб`яна, учениця Тимошівської ЗОШ I-III ст. –«Кароль Шимановський родом із Тимошівки»).

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

З 11 серпня по 15 вересня 2017 р. в картинній галереї заповідника експонувалася  виставка Варшавської національної бібліотеки під назвою «Кароль Шимановський – від Тимошівки до Лозанни», автором якої є Ельжбета Ясінська-Ендрюш, яка теж відвідала Тимошівку та Кам`янку в 2012 році. Виставка познайомила жителів району з постаттю  одного з найвидатніших композиторів і була представлена у багатьох містах Польщі та Західної Європи. 24-та її презентація відбулася в м. Кам`янка та с. Тимошівка. На відкритті виставки були присутні гості з Польщі: Павел Мелгесь, аспірант Люблінського католицького університету за фахом історія мистецтва й музеєзнавство, директор музичної школи № 1 ім. Генріха  Нейгауза у м. Кропивницькому Євгенія Малявкіна, головний зберігач фондів музею музичної культури ім. К. Шимановського у Олена Классова, директор музею музичної культури ім. К. Шимановського Олександр Полячок, священник Римо-католицької церкви м. Кропивницького , отець Міхал. На відкритті  виступили організатори першого музею К. Шимановського на його малій батьківщині Галина Таран і Анатолій Могилка, також звучала музика  видатного митця у виконанні учнів і вчителів музичної школи та камерного хору «Кам`янка» [9].

У кам`янських районних, обласних та всеукраїнських газетах друкувалися  статті  наукових співробітників заповідника та членів районної спілки краєзнавців  – М. Шкаліберди , Г. Таран, Ф. Людного, А. Тясминського,  А. Єфремцевої, Н. Путіліної, а також польського журналіста А. Бобкевича, де висвітлювалися події, пов`язані з іменем видатного композитора.

Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника
Експозиція Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Однією з форм роботи КДІКЗ є літературно-музичні композиції та камерні вечори-зустрічі. Науковцями розроблено декілька сценаріїв, присвячених життю і творчості композитора в  Україні: «Великий самітник у княжій мантії» (автор Г.Таран), «Призначення метелика» ( автори Н.Пугач, Л.Висоцька), «Українськими шляхами К. Шимановського» ( автор М. Ларченко). Ці композиції проводилися неодноразово і є цікавими і для дорослих, і для школярів. Під час проведення подібних заходів використовується відеопрезентація, з літературною частиною органічно поєднується музика у виконанні учнів музичної школи,  солістів , камерного хору та камерного ансамблю заповідника.

У 2017р. особливо активізувалася співпраця КДІКЗ з музеєм музичної культуриім. К. Шимановського та об`єднанням поляків  «Полонія» ім. К. Шимановського у м. Кропивницькому. У квітні  цього року відбулася зустріч з  Олександром Полячком, директором музею музичної культури, дослідником життя композитора. Завдяки об`єднанню поляків « Полонія» в історичному музеї заповідника відбувся вечір-зустріч громади м. Кам`янка з визначними польськими музикантами Йаною Доманською та Анджеэм Татарським. Польські піаністи  вперше серед музикантів зі світовими іменами виконали  та здійснили запис фортепіанного варіанту музики К. Шимановського до його балету «Харнасі». На концерті-зустрічі музиканти розповіли про свої творчі здобутки та виконали музичні твори Ф.Шопена, К.ШимановськогоІ. Падеревського.

Рішенням  Кам`янської районної ради від 29.07.2016р. за №8-7/VII рік 2017 в Кам`янському районі оголошено роком Кароля Шимановського. Районною радою був розроблений план заходів  по вшануванню пам`яті композитора-земляка. В цих заходах найактивнішу участь взяв КДІКЗ, уся діяльність якого систематично висвітлюється в Інтерн ресурсах на сайті заповідника. До кінця року науковці  КДІКЗ, популяризуючи тему життя і творчості К. Шимановського, виступатимуть на наукових конференціях в м. Чигирин та м. Корсінь-Шевченківський (Черкаська обл.), в рамках міжнародного фестивалю «Осінь з музикою Кароля Шимановського» спільно з музеєм музичної культури організують для  місцевої громади  концерт «Кароль Шимановський – погляд з Туманного Альбіону», в якому візьме участь  англійський піаніст, видатний інтерпретатор музики  Шимановського  Джонатан Павелл та проведуть ювілейний літературно-музичний вечір  «Наталія Давидова та Кароль Шимановський – творча спорідненість душ».

Отже, за роки свого існування КДІКЗ, як правонаступник літературно-меморіального музею О.С. Пушкіна і П.І. Чайковського, проводить велику науково-освітню та виставково-експозиційну діяльність з популяризації  життєвого і творчого шляху видатного польського композитора К. Шимановського. Завдяки наполегливій праці наукових співробітників заповідника мала батьківщина К. Шимановського поступово перетворюється на своєрідну «Мекку»,  що  сприяє  соціокультурному та економічному розвитку Кам`янського району, розвиває міжкультурний діалог, збільшує туристичну спроможність  нашого краю.

Алла ЄФРЕМЦЕВА
науковий співробітник відділу пам’яток Кам’янського державного історико-культурного заповідника

Використані  джерела та література:

  1. 1.Васильченко І. Музейна кімната в будинку культури // Трудова слава. – 1967, №61. – с.3.
  2. Єфремцева А. Ювілей композитора //  Наше місто. – 2008, №1. – с.4.
  3. Матеріали музею музичної культури м. Кропивницький
  4. Музеї як об`єкти краєзнавчо-туристичної діяльності [електронний ресурс]
    http://pidruchniki.com/
  5. Особистий архів  А. Єфремцевої.
  6. Путіліна Н. Виставка Кароль Шимановський: від Тимошівки до Лозани // Трудова слава. – 2017, №32. – с.3.
  7. Розпорядження Кабінету міністрів України від 17 лютого 2010р. №236
    / Про присвоєння імені Кароля Шимановського Тимошівській загальноосвітній школі I – III ступенів Кам`янської районної ради Черкаської області / // Уряд. кур`єр. – 2010.
  8. Шкаліберда М. Кароль Шимановський // Трудова слава. – 1967, №61. – с.3.
  9. Щоденник народного самодіяльного камерного хору « Кам`янка».

Lviv Mini Maker Faire вдруге пройде у Львові (повна програма)

Lviv Mini Maker Faire вдруге пройде у Львові

В суботу, 25 листопада 2017 року, в центрі Андрея Шептицького та Трапезній УКУ (вулиця Козельницька, 4) пройде другий Lviv Mini Maker Faire – фестиваль винахідників, творців, інженерів та мейкерів для всієї родини.

Фестиваль технологій, винахідництва та креативності, свято руху «мейкерів», що проходить по всьому світу більше 10 років, а в США набув масштабу національного тренду.

Мікс науки, мистецтва, IT, ремесел, зустріч технічних ентузіастів будь-якого віку, хоббістів, інженерів, наукових клубів, авторів, художників, студентів. Сімейне свято, де будь-хто, незалежно від віку, може навчитися робити щось нове: від глиняного посуду та скляних виробів до моделей ракет, простих мікросхем та роботів. Місце, де можна знайти однодумців, колег та партнерів.

Постер Lviv Mini Maker Faire
Постер Lviv Mini Maker Faire

ПРОГРАМА ЯРМАРКУ

  • інтерактивна зона Bosch, де завдяки найкращим інструментам можна буде зробити що завгодно;
  • зона проектів Факультету Прикладних наук УКУ;
  • школи робототехніки та програмування;
  • хімічні та фізичні експерименти;
  • гуртки моделювання;
  • роботи, дрони, 3D-друк, IoT, зелена енергія;
  • класичні ремесла (метал, дерево, глина, тощо);
  • майстер-класи для дорослих і дітей: зварювання, пайка, користування інструментами, моделювання;
  • мистецтво, музика і зйомки (акустика, інструменти, технології);

ЛЕКЦІЙНА ПРОГРАМА

13:00 Яким технологіям варто приділити увагу сьогодні, щоб мати роботу завтра, коли роботи будуть робити за нас ще більше. Олесь Добосевич, Факультет Прикладних Наук УКУ

13:30 Розумний район. Навіщо це потрібно місту. Андрій Москаленко, заступник міського голови з розвитку.

14:00 Як мейкеру отримати задоволення та дохід від хобі, Лариса Овчарук, Бізнес-тренер.

14:30 Як займатися SMM, коли у команді вас менше двох. Юрій Слепко, Kinsly Brand Studio.

15:00 Дискусійна панель “Що ж таке STEAM освіта та як застосовувати її вже сьогодні” за підтримки Toys4Brain. Модерує Олена Богатирьова, технічна студія “Винахідник”.

  • Анна Косарева, Lviv Maker Space
  • Катерина Панків, Happy School
  • Олександр Захар’яш, Університет Інтелекту
  • Назар Подольчак, Tech StartUp school
  • Оксана Страз, ГО “Наукова”

16:00 Дискусійна панель: Як оживити простір? Моделі функціонування та монетизації креативних хабів. Модерує Андрій Меаковський.

  • LEM Station, Дмитро Косарєв
  • Zavoд, Віталій Кирилів
  • Fest Republic, Андрій Худо

КОНТАКТИ ТА КВИТКИ

Ярослава ЯКОВЛЄВА

Найвідоміший директор львівського театру

Найвідоміший директор львівського театру

240 років тому, 27 жовтня 1777 року народився Ян Непомук Камінський (Jan Nepomucen Michał Kamiński; 1777–1855) – директор театру, режисер, актор, драматург, поет, перекладач, автор наукових праць, редактор часописів.

Ян Непомук Камінський в молодості
Ян Непомук Камінський в молодості

Він походив з містечка Куткір (тепер Буського району), з родини незаможного шляхтича гербу Топор, який служив економом у маєтку графів Лончинських. В деяких працях датою його народження подають 16 травня.

Своє навчання розпочав Ян Непомук у парафіяльній школі в Куткорі, відтак закінчив чотирикласну школу у Львові. У 1788-му вступив до Львівської гімназії. Потім студіював філософію на Львівському університеті.

Польська дослідниця його життя та творчості Барбара Лясоцька писала про високий рівень його освіченості: «Інтелектуальна культура Камінського була високою і різноманітною, що видається цілком слушним. Тому міг він – і також мусив мати – багатогранну, різнорідну діяльність… І, врешті, про велику культуру, а, передовсім про величезну начитаність, свідчать його адаптації і переклади. Перших є близько сорока, других – 80»¹.

Колишній костел Францішканців
Колишній костел Францішканців

Нове театральне життя Львова починається в останній чверті XVIII століття, коли поблизу колишньої Єзуїтської хвіртки, у дерев’яній шопі влаштували перший львівський театр. У 1776 році тут діяв німецький театр Ґеттерсдорфа, згодом тут виступали німецькі трупи Гільфердінґа, Тоскані, Булли, польські – Томаша Трусколяського (1780–1783), Домініка Моравського (1793–1794), Войцеха Богуславського (1795–1799). З 1795 року під театр пристосували колишній Францисканський костел.

Він стояв на місці нинішньої школи №62 на вулиці Театральній, 15. Там до кінця XVIII століття був монастир францисканців. Ділянку монастиря біля Низького замку надав ченцям-францисканцям ще князь Владислав Опольський 1372 року (можливо, на місці давньої церкви). Францисканці збудували у ХV столітті готичний, з високим дахом, костел Св. Хреста, що мав три нави. Після ліквідації монастиря 1784 року в його келіях відкрили «нормальну» школу, а в костелі – театр, де почергово ставили вистави німецька та польська театральні трупи.

Войцех Богуславський. Мал. Алоїза Рейхана
Войцех Богуславський. Мал. Алоїза Рейхана

Як уже сказано, польським театром, що давав вистави у колишньому Францисканському костелі, керував у 1795–1799 роках Войцех Богуславський, якому вдалося залучити до театральної діяльності студента філософії Я.Н.Камінського. Спочатку той працював актором і перекладачем у Богуславського. Коли той виїхав зі Львова, Камінський створив власний польський театрик при палаці Станіслава Вроновського (тепер це в околицях вулиці Ф.Колесси). Але австрійська влада заборонила цю діяльність.

У 1803 році Камінський переїхав з кількома колегами до Кам’янця на Поділлі, де організував театр, який регулярно виступав у цьому місті, а також виїздив на гастролі до Дубна, Житомира, Києва та Мінська. У 1807–1809 роках він знайшов мецената в Одесі. Ним став сам «Дюк» – Арман Еммануель дю Плессі, герцог де Рішельє, міський голова цього портового міста.

Театр  Камінського мав в Одесі вдячну публіку, непогані прибутки й повну свободу діяльності. Для нього будувався новий театральний будинок. Але Камінський навесні 1809 року повернувся до Львова, який саме тоді зайняло польське військо (й усі сподівалися, що Галичину незабаром приєднають до створеного Наполеоном Варшавського князівства). Ці надії не здійснилися, але Ян Непомук Камінський залишився вже до смерті у Львові й був до 1842 року одночасно директором, режисером, актором і автором та перекладачем п’єс польської трупи театру у Львові, яка виступала позмінно з німецькою трупою в колишньому Францісканському костелі.

Театр у Львові на поч. ХІХ ст.
Театр у Львові на поч. ХІХ ст.

Театральна зала того театру мала на двох ярусах 36 лож і крісла в партері. У 1842 році театр перенесли до Скарбківського будинку, а в колишньому костелі зробили концертну залу. Поруч у залі для балів і зібрань, яку у Львові називали редутовою, відбувалися бали та знамениті львівські «контракти», куди з’їжджалася шляхта з усієї Галичини не лише з комерційною метою, але й для забави, укладення корисних знайомств і пошуку наречених. «Контракти» тривали три тижні від католицького свята Трьох Королів (6 січня), а від 1798 року починалися щороку від 1 лютого.

Діяльність директора Камінського не була легкою. Йому доводилося не лише керувати артистичною діяльністю та вишколом акторів, дбати про репертуар і декорації, але й полагоджувати всі фінансові проблеми театру. Попри підтримку з боку деяких галицьких губернаторів і віце-маршалка станового Галицького сейму Тадея Василевського, львівська публіка рідко ходила до театру, і були періоди, коли треба було закривати його на кілька місяців.

Я.Н.Камінський в ролі Ґонти
Я.Н.Камінський в ролі Ґонти

В репертуарі театру були й п’єси самого Камінського: «Дивак з упередження», «Гелена, чи Гайдамаки в Україні», «Болеслав Смілий», «Диявол у зальотах». У «Гайдамаках» Камінський зіграв роль Івана Ґонти.

Ставили там також п’єси галицьких авторів Александра Фредра та Юзефа Коженьовського. Великий успіх мав у Львові також варшавський драматург Людвіґ Адам Дмушевський.

У ті часи на сцені львівського театру, яким керував Ян Непомук Камінський, найбільшу популярність мав водевіль «Майстрова з Хорущини», який десятками років залишався в репертуарі. «”Майстрова з Хорущини” – це тип уподобань львівської недільної публіки. У нас не було таланту, котрий би львівські місцеві особливості зміг би впровадити на сцену зі справжнім артистизмом… Сьогодні у Львові панує міжнародна цивілізація. Місцеві особливості, яких і так не було багато, зникли разом з рештками старих будинків, залишився лише спомин про „Майстрову з Хорущини”», – писав понад сто років тому дослідник Львова Францішек Яворський ². На жаль, ці слова залишаються актуальними й на початку ХХІ сторіччя. Львів так і не дочекався театральної п’єси чи художнього фільму, що передав би неповторність галицької столиці. А залишки колишнього Львова кінорежисери використовують лише як декорації Парижа, Відня чи навіть Мінська…

Камінський сам перекладав багатьох закордонних авторів, зокрема, Шекспіра («Гамлет»), Шіллера, Кальдерона. Але найбільше було зіграно п’єс (аж 78) німецького драматурга Августа фон Коцебу та 58 вистав за творами француза Ежена Скріба.

Доводилося Камінському займатися постановкою «живих картин» і привітальних інсталяцій з нагоди візитів до Львова цісаря Франца І й інших австрійських достойників. Для цих оказій писав він також оди й інші хвальні поезії. Для заробітку писав також навіть епітафії для поховань на львівських цвинтарях.

Я.Н.Камінський у старшому віці
Я.Н.Камінський у старшому віці

Пробував Камінський займатися поважними науковими дослідженнями. У 1822 році навіть претендував на посаду керівника кафедри польської мови та літератури Львівського університету ім. Франца І. Але керівництво університету не відважилося прийняти артиста до свого професорського кола.

Така невдача не зупинила наукових пошуків Камінського, зокрема, в галузі мовознавства. У 1830 року вийшла у львівському часописі «Haliczanin» («Галичанин») праця «Чи наша мова є філософською?», в якій автор в дусі тодішнього романтизму обґрунтовував потребу національної мови відповідати викликам сучасності, щоби «виявляти душу нації, яка тією мовою володіла, мислила і виражала свої думки».

У 1835–1848 рр. очолював Я.Н.Камінський редакцію «Gazety Lwowskiej»та додатку до неї – «Rozmaitości». Була це урядова газета, тому велику частину її шпальт займали офіційні матеріали віденського уряду та галицької губернії.

З побудовою у 1833–1842 рр. (за проектом віденського архітектора Алоїза Піхля) будівлі Театру графа Скарбка розпочався новий період театрального життя у Львові. Співавтором проекту і будівничим театру був львівський архітектор Йоганн Зальцман. Ця велична класицистична споруда не лише містила театральну залу на 1460 місць (одну з найбільших у тодішній Європі), але й була найбільшою у Львові чиншовою кам’яницею. Окрім того, у будівлі розміщувалися й редутова зала, в якій у 1860–1870-х відбувалися засідання Галицького сейму, Національне касино, крамниці, кав’ярні та  склади. Зараз це будівля Львівського академічного українського драматичного театру ім. М.Заньковецької.

Театр Скарбка на початку ХХ ст.
Театр Скарбка на початку ХХ ст.

На час відкриття Нового (Скарбківського) театру Камінський вже мав 65 років і залишив обов’язки директора театру. На запрошення графа Станіслава Скарбка працював режисером Нового театру до 1845 року. Того ж року отримав від Галицького сейму щорічну пенсію в розмірі 500 флоринів (райнських гульденів, ринських). З 1849 року уклав зі С.Скарбком довічну угоду про переклад щороку 6 п’єс за 960 флоринів.

Мешкав Камінський неподалік театру, на вул. Малій Краківській (конскрипційний №86). Тепер це кам’яниця на вулиці Яна Жижки, 5, яка зберегла деякі риси першої половини ХІХ століття. У його помешканні діяв своєрідний літературно-мистецький салон, гостями якого були львівські письменники, журналісти, науковці, артисти.

Будинок Камінських на вул. Яна Жижки, 5
Будинок Камінських на вул. Яна Жижки, 5

Вулиці Краківську та Театральну сполучає вузенька брукована вуличка, на якій нібито законсервувався дух австрійського Львова середини ХІХ ст. Вулицю проклали на початку ХІХ століття на місці розібраних фортифікацій. Тоді вона називалася Малою Краківською. У 1871 році вуличку перейменували на згадку Яна Непомука Михайла Камінського. Тоді власником реальності під №5 став став син театрального діяча Юзеф Камінський. Хоча Я.Н.Камінський був русинського походження і грав на сцені роль Івана Ґонти у скомпонованій власним пером драмі «Гелена, або Гайдамаки в Україні», Львівська міська рада депутатів трудящих не визнала його «своїм» і 1950 року перейменувала вулицю на честь Яна Жижки з Тронцова († 1424) – керівника «революційної селянсько-плебейської» армії таборитів у Чехії.

Нагробок Камінського
Нагробок Камінського

Помер Ян Непомук Камінський 5 січня 1855 року. Поховали його на Личаківському цвинтарі. При алеї на полі 20 височіє нагробок Камінського. Раніше на пам’ятнику був мармуровий медальйон-барельєф, виконаний скульптором Тадеушем Вісньовським (професором Промислової школи у Львові). монумент був встановлений на зібрані кошти львівських акторів до сотої річниці уродин театрального діяча. Тоді, 1877 року, скульптор Станіслав Сенявський виконав для пам’ятника бронзові емблеми сови, ліри та маски – на сьогодні вони втрачені. Пам’ятник з барельєфом частково відновили 2003 року.

Ігор МЕЛЬНИК

ПРИМІТКИ

¹ Lasocka B. Jan Nepomucen Kamiński. – Warszawa, 1972. – S. 13.
² Jaworski F. Lwów stary i wczorajszy. – Lwów, 1911 – S. 218.

Джерело: https://zbruc.eu/

Співпраця зі ЗМІ на прикладі реклами науково-освітніх проектів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського (відео)

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві
Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні  пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Дарії Сухоставець на тему “Співпраця із засобами масової інформації на прикладі реклами науково-освітніх проектів Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві”:

Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець
Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець

Найцікавіший музейний проект ризикує залишитися невідомим без сучасних цікавих рекламних рішень. Ми живемо в епоху інтернету, коли величезний відсоток населення планети отримує новини із соціальних мереж та засобів масової інформації (далі ЗМІ). По суті, кожен співробітник музею, і зокрема меморіального, – піар-менеджер. У нашому випадку ми виступаємо зв’язком між сучасним суспільством та Михайлом Грушевським. Усі наші проекти, незалежно від їх формату, – інтелектуальні, бо вони про інтелектуала Грушевського.

Пропоную розглянути співпрацю Історико-меморіального музею Михайла Грушевського зі ЗМІ на прикладі двох різних за темою, характером та емоційним наповненням проектів – літнім фестивалем Hrushevsky Garden Party та інсталяцією до Всесвітнього дня музеїв «Під наглядом».

Hrushevsky Garden Party

Кожен новий проект Музею Михайла Грушевського спирається на міцний фундамент джерельної бази – архівних знахідок, опублікованих та нововиявлених листів, спогадів, щоденників тощо. Шукаємо натхнення у них навіть для назв заходів. Саме зі споминів історика з’явився паросток нового літнього фестивалю Hrushevsky Garden Party. «Якось пізньою весною, перед вакаціями, зайшов я перед вечером до Кониського. […]. Виявилось, що там відбувається Garden Party: Олександр Якович приймає в городі молодіж – семінарську здебільшого, але й усяку иньшу разом з нею. Було там, скільки памятаю, душ кількадесять, парубків і дівчат», – писав у споминах Михайло Грушевський про вечори у Кониського [1; с. 141].

Цей фестиваль став доброю традицією відзначення Дня народження Катерини Грушевської. 2017 року його темою було обрано «Українські народні думи» – колосальне дослідження “Професорівни”.

ІІ Hrushevsky Garden Party
ІІ Hrushevsky Garden Party

У першу чергу, літній фестиваль – це сімейний захід. Проаналізувавши цільові групи гостей, формат та настрій події, виділили основні та допоміжні засоби масової інформації для партнерства. Основну увагу приділили сімейним виданням, наприклад, WoMo, Family with kids, Діти в місті (переважно онлайн-видання). Також заручилися підтримкою міських гідів (афіш) – журналів, у яких публікують список заходів на вікенд/тиждень/місяць (наприклад, kievfashionpeople.com, gloss.ua, vgorode).

Допоміжною платформою для анонсів були і музичні видання, адже на святі виступив гурт “Шпилясті кобзарі”, який своїм репертуаром підкреслив традиції кобзарського мистецтва, а зв’язок із сучасністю проілюстрували дівчата-кобзарі з тріо “Злагода”. Для визначення зв’язку із майбутнім було запрошено гурт Go-A, що гармонійно поєднав у своїй музиці українські народні мотиви та електронне звучання.

 Виступ тріо «Злагода» на Hrushevsky Garden Party ІІ (17 червня 2017 р.)

Але кульмінацією фестивалю стала лекція “Думи на килимах” від старшого наукового співробітника музею Юлії Черняк. Важливою основою для змістового наповнення події стали також короткі екскурсії у меморіальній квартирі, присвячені Катерині Грушевській. Отже, важливо було поширити в ЗМІ науково-популярні матеріали, анонсуючи цю складову програми.

Для кожного нового проекту Музею ми намагаємося запланувати та підготувати 1-2 лонгріди [формат подачі журналістських матеріалів в інтернеті. Його специфікою є великий обсяг тексту, розбитий на декілька частин за допомогою мультимедійних елементів: фотографій, відео, інфографіки тощо].

Для поширення лонгрідів про даний проект Музей Михайла Грушевського започаткував співпрацю з підрозділом “Української правди” – “Історичною правдою”. До цього медіа відтоді звертаємося, рекламуючи кожен наш захід і не тільки. Адже наразі «Історична правда» є найвпливовішим популярним історичним інтернет-виданням, має добру репутацію та широке коло читачів. Також ресурс у повній мірі відповідає позиціонуванню Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Для Garden Party на порталі «Історична правда» було опубліковано статтю Світлани Панькової «Найдорожча Кулюня. Найбільше кохання Михайла Грушевського» [3]. Таким чином наголосили, що всі, хто цікавляться історією, завжди є нашими бажаними гостями.

Грушевська Катерина (1900-1943) - донька професора Грушевського
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського

Доробок Катерини Михайлівни зацікавив видання з гендерною тематикою «The devochki». У цьому молодіжному популярному виданні, що часто публікує матеріали про жінок у науці з метою надихнути читачів на звершення, вийшов матеріал «Маленька Професорівна. Чим відома Катерина Грушевська» [4]. Ми не вважаємо дане видання ключовим, але на літній фестиваль прагнули залучити нову аудиторію.

Підсумовуючи виконану роботу, варто зазначити про результат. Найважливіший із них наступний: наймолодшому гостю Hrushevsky Garden Party ІІ було 3 роки, а найстаршому – 73, і кожний із них знайшов щось цікаве для себе. А загалом на Garden Party планувалося залучити від 50 до 100 осіб. За квитками прийшло близька 70 гостей (не враховуючи дітей, друзів музею та преси, адже вони відвідали захід безкоштовно). Подія здобула популярності у соціальних мережах. Підсумовуючи, опублікували ряд звітів про проект у пресі (наприклад, «Музейний простір» – стаття вийде друком наприкінці 2017 року). Таким чином, відголоски події ще два тижні «лунали» у соціальних мережах.

Інсталяції “Під наглядом”

18 травня на Всесвітній день музеїв у рамках теми «Музеї і суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване» у Домі Грушевського було представлено новий проект. Інсталяція «Під наглядом» мала на меті розкрити «темні сторінки» історії 1920-1930-х рр. загалом, трагічні в долі родини Грушевського зокрема. Основним джерелом проекту стала справа-формуляр, відкрита на Михайла Грушевського [справа оперативного обліку, заведена на окрему особу у зв’язку з надамим стосовно неї відомостями, які давали підставу підозрювати людину в проведенні підривної діяльності проти СРСР. Термін було скасовано у 1954 році]. Вона складається з понад 3000 аркушів, містить тисячі агентурних записок, перлюстрованої особистої кореспонденції та оперативних агентурних записок на підставі доносів.

Це не типова виставка документів: кожен елемент має приховані (очевидні та не очевидні) символи. Так, центральною композицією інсталяції став стіл агента ГПУ, що збирав та передруковував доноси секретних співробітників. Він закритий чорними всередині та білими назовні панелями, що стискають простір, намагаючись приховати від стороннього ока те, що там відбувається. Стільці за столом складені: вони символізують кінець тієї жахливої епохи й нашу надію на те, що ніхто більше не розкладе їх та не почне друкувати знову.

Вікно праворуч зачинене, на ньому розміщено список кличок сексотів. Їх представлено більше 100, і це ще не всі. «Академік», «Культурник», «Аспірант» – ці високі звання могли відповідати дійсності, але насправді за ними приховувалися негідники. Декого з них сучасні дослідники можуть ідентифікувати, про інші правдиві імена можна лише здогадуватися. Біля списку видніється сіра тінь. Тіней у приміщенні три, вони розміщені так, щоб опинятися позаду відвідувача під час подорож інсталяцією. Прочинене вікно ліворуч символізує, що науковці почали “проливати світло” на ці приховані справи. Там складено 8 папок – 8 умовних томів справи-формуляру, що їх продовжують досліджувати вчені-грушевськознавці.

На стінах витримками з агентурних записок та копіями фотографій проілюстровано період життя Михайла Грушевського від моменту повернення в Україну з еміграції. Маємо три інформаційні блоки: «Дім», «Ювілей» та «Академія». Не останнє місце займає звуковий супровід до проекту – запис друкарської машинки, кроків. Він створює необхідну атмосферу та «відбиває ритм» доби переслідувань.

Це доволі складна та морально важка тема. Тож, проект музею покликаний не розважити, а інформувати, допомогти гостям зазирнути до прихованих сторінок історії, зробити висновки. За задумом авторів інсталяції знайомство з експозицією розпочинається не кураторською екскурсією: спочатку відвідувач потрапляє в затемнений простір, прислухається до невпинних звуків друкарської машинки, відчуває за своєю спиною кроки «тіней», вдивляється в тексти і проникає самостійно в епоху.

Центральна композиція інсталяції “Під наглядом”

Для цього проекту було визначено цільові групи відвідувачів. По-перше, це дорослі від 22 до 60+, які цікавляться історією України; по-друге, старші школярі та студенти, які вивчають зазначений період у школах та ВНЗ; по-третє, кияни, які цікавляться культурними подіями міста. Щоб привернути увагу до заходу заздалегідь було відзняте коротке рекламне відео, за сюжетом якого троє науковців зачитували витримки зі справи-формуляру.

Зауважимо, що Інсталяція «Під наглядом» з чітко визначеними цільовими групами мала менше можливих ЗМІ для партнерства. Хоча ми і звернулися до ряду сімейних видань, основною аудиторією серед медіа для нас були серйозні новинні та історичні журнали (наприклад, Історична правда, Лівий берег (Lb.ua), Platfor.ma). Як і у випадку з Garden Party, звернулися до гідових видань, і найважливим було завдання потрапити у афіші до Всесвітнього дня музеїв у Києві.

Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець
Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві Дарія Сухоставець

Як наслідок, презентацію інсталяції “Під наглядом” відвідало близько 30 осіб (не враховуючи тих, хто приходив протягом дня, до офіційного відкриття проекту). Цільова аудиторія – дорослі від 22 до 60+, які цікавляться історією України, що означає: засоби комунікації були обрані вірно. Ми були задоволені результатом, але сподівалися на більшу кількість гостей на відкритті. Варто зазначити, що на День музеїв публіка звикла відвідувати розважальні заходи (Ночі у музеї, вечірки, квести), тому кияни обирали менш серйозні музейні події (тільки 4 київські музеї з більш ніж 140-а повідомили ЗМІ те, що дотрималися заданої ІСОМ тематики: Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, Літературно-меморіальний музей М. Булгакова, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Меморіал жертв Голодомору).

Не дивлячись на активну і добре сплановану рекламну кампанію, протягом місяця інсталяцію відвідували не цілеспрямовано, а разом із загальним ознайомленням із Музеєм. Про неї не було додаткового нагадування у соціальних мережах та ЗМІ, хоча у червні відзняли та поширили відео-огляд інсталяції.

Аналізуючи, зауважимо: коли запускається реклама нового проекту, то всі ресурси напрямлені саме на нього. У момент проведення події її популярність досягає піку. І якщо не підживлювати канали розповсюдження інформації (соціальні мережі та ЗМІ) новою інформацією, то про захід дуже скоро забудуть. У випадку ж із спробою нагадати про інсталяцію новим відеороликом, цей інформаційний привід було затьмарено активною рекламною кампанією до Hrushevsky Garden Party. Таким чином, це нагадування, не підкріплене додатковою послідовною інформацією, не принесло бажаних результатів. У свою чергу на наші популярні циклові проекти, наприклад «Кавові історії», ніяк не впливають яскраві рекламні кампанії нових великих подій, таких, зокрема, як літній фестиваль, День музеїв, День народження Михайла Грушевського. Адже розвиток циклових проектів був поступовим, і він продовжує свій рух по висхідній. А «Кавові історії Грушевських» вже давно стали «візитівкою» Музею. Також на момент створення інсталяції «Під наглядом» не було усвідомлення того, що ми продовжимо її роботу на рік. Наразі ми запускаємо оновлений проект із кураторською екскурсією та готуємо нову рекламну компанію.

Дім на Паньківській, 9 у Києві, де жила родина Грушевськихі. Фото 1927 року.
Дім на Паньківській, 9 у Києві, де жила родина Грушевськихі. Фото 1927 року.

Формат прес-релізу

Основною прес-релізу для Hrushevsky Garden Party є обіцянка розважити гостей. Відвідувачі мали отримати нову інформацію про захід у форматі вечірки. Тому ключовим моментом прес-релізу до літнього фестивалю стала фраза: «Тематичною складовою вечірки послугувало дослідження Катерини – “Українські народні думи”. Цей корпус – неперевершений і на сьогодні – став лебединою піснею Катерини Грушевської: до першого тому вона зібрала 13 текстів і 117 варіантів дум, до другого – 20 дум і 176 варіантів». Кількістю текстів та варіантів ми підкреслили вагомість та серйозність обраної теми, хоча увесь текст релізу був насичений обіцянками «зануритися в тему її досліджень», «прямуючи за звуками традиційних духових інструментів, піснями бандуристів і етно-електронними варіаціями української музики» (Додаток 1).

Для інсталяції “Під наглядом” у прес-релізі не йшлося про розваги [2]. Це був емоційний текст, але він не мав на меті залишити гнітюче враження. Ми обіцяли розкрити задану ICOM тему до Всесвітнього дня музеїв, серйозно поговорити про замовчувані сторінки історії. Але і в цьому випадку знову звернулися до цифр: 3000 сторінок у справі-формулярі, більше 100 кличок… Важливим стало питання «Чи комфортно почував себе Михайло Грушевський, перебуваючи під наглядом 3912 днів свого життя – з моменту повернення з еміграції до останнього дня» (Додаток 2).

У обох випадках під час написання прес-релізів ми апелювали до чисел, але настрої та контекст їх діаметрально протилежні. Якщо у першому тексті захоплюємося талантом Катерини Грушевської, то другий – жахає, але не лякає й спонукає отримати нову інформацію для самостійного усвідомлення та аналізу. Цифри використовуються для задання емоційного тону.

Окремо варто зазначити важливість такого медіа-партнера як радіо. Це дуже важливий сучасний канал розповсюдження інформації. Більшість сучасних радіо-станцій мають широке охоплення публіки, сторінки у соціальних мережах тощо. У даному випадку важливо правильно обрати радіо-програму для надсилання прес-релізу. Маємо унікальний досвід поширення інформації про життя музею і його заходи на радіо: за 10 років записано близько 100 радіопередач. На даний момент шукаємо нових партнерів для анонсів кожного нового проекту. Безпрограшним варіантом для пошуку потенційної цільової аудиторії може бути ранкове шоу.

Отже, співпраця із засобами масової інформації (телевізійними, радіо, друкованими чи онлайн виданнями) починається із визначення основної мети проекту (Про що він? Чому він є важливим? – Саме на ці питання відповідаємо і у прес-релізі). Відповідно до цього визначаються цільові групи гостей (Кого проект може зацікавити?). Проаналізувавши аудиторію, приступаємо до пошуку відповідних інформаційних партнерів. Не варто боятися налагоджувати комунікацію: якісні музейні проекти завжди є цікавими та важливими новинами. Редактори охоче приймають до публікації якісні матеріали на історичну та культурну тематики. Необхідно говорити про музейні проекти, щоб ідеали наших героїв продовжували жити у пам’яті поколінь. І саме від нас залежить, як буде сприймати їх сучасне й майбутнє суспільство.

Дарія СУХОСТАВЕЦЬ
старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в  Києві

Список використаних джерел та літератури:

  1. Магунь Марія. Фрагмент споминів Михайла Грушевського 1934 р.//Український історик. – 2002. – № 1–4. – С.141.
  2. Музей Грушевського в Києві відкриє інсталяцію “Під наглядом”// Режим доступу: Історична правда. URL: http://www.istpravda.com.ua/short/2017/05/16/149789/ (дата звернення: 16.05.2017).
  3. Панькова Світлана. Найдорожча Кулюня. Найбільше кохання Михайла Грушевського // Режим доступу: Історична правда. URL: http://www.istpravda.com.ua/articles/2017/06/15/149947/ (дата звернення: 15.06.2017).
  4. Сухоставець Дарія. Маленька Професорівна. Чим відома Катерина Грушевська // Режим доступу: The devochki. URL: http://thedevochki.com/2017/06/16/malenka-profesorivna-chim-vidoma-katerina-grushevska/ (дата звернення: 16.06.2017).
  5. The Jossey-Bass Guide to Strategic communications for nonprofits. – San Francisco, 1999. – 204 p.

 

Японський “Музичний салон” обіцяє здивувати

Музей етнографії та художнього промислу, проспект Свободи, 15

Вже завтра, 24 листопада 2017 року,  о 17.00 Музей етнографії та художнього промислу ІН НАНУ (м. Львів, проспект Свободи, 15) запрошує Вас відвідати Музичний салон в музеї «Елегія Сходу». Вхід вільний.

Сучасний світ змушує нас постійно жити в темпі Presto sempre accelerando. Іноді це в задоволення – жити на повну, бути одночасно всюди, дати понести себе цьому могутньому потоку подій. Але чим довше так біжиш, тим більше відчуваєш потребу зробити паузу. Дихнути повітря. Перепочити. Заспокоїтись. Такі паузи дають змогу прислухатись до себе. І до всього, що нас оточує. До найменших змін, які зазвичай не помічаємо. До дрібних деталей, в яких ховається краса повсякдення. Прислухатись до вітру…почути шелест листя…відчути дихання людини, яка поруч…

Саме задля створення такого острівця спокою та відпочинку виникла ідея концерту Елегія Сходу. Нехай це буде дрібничка серед турбот вашого повсякденного життя, але вона наповнить його змістом. Під час концерту запрошуємо насолодитися класичною музикою, почути поезію поетів Сходу, а також відчути колорит таких етнічних інструментів, як піпа (китайський щипковий інструмент), сякухаті (японська флейта) та тібетських чаш.

Ми докладаємо багато зусиль, щоб ви отримали гарні емоції під час наших концертів. Тому нам буде дуже приємно, якщо ви висловите ваші враження, наповнивши чарівну скриньку, яка стоятиме в кінці залу

Будемо заспокоюватися та прислухатися до себе під музику В.Сільвестрова, П.Махайдіка, С.Франка, А.Пярта, О.Чена, Д.Кейджа у виконанні Ольги Стрілецької, Світлани Позднишевої (фортепіано), Христини Котовської (скрипка). Відчуємо красу китайської ліричної поезії Лі Бо у прочитанні Олега Пригоди. Етнічні інструменти промовлятимуть у чуйних руках Михайла Кекляка, Христини Коростіль (сякухаті), Влодка Бець (глюкофон) та Цуй Цзянь (піпа).

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові

Кожну годину із дзвіниці собору Святого Юрія у Львові лунає найдавніший в Україні дзвін. Він відбиває удари відповідно до певної години – від першої до дванадцятої. Прихожани, прочани та подорожні й не здогадуються, що ця чарівної краси та низької тональності мелодія милує слух українців ось уже сім століть – її чули наші далеки предки ще у княжі часи Русі-України. Дзвін відлитий у 1341 році, у період правління великого князя Володимирського і Луцького Дмитра-Любарта – на таке вказує напис.

Архикатедральний Собор Святого Юра. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Архикатедральний Собор Святого Юра. Львів. Автор Станіслав Тондос.

Святоюрський дзвін є пам’яткою українського ливарного мистецтва ХІV століття. Він відлитий із високоякісної бронзи – сплаву міді, олова та срібла. Дзвін відзначається спокійними і скромними формами та видовженими пропорціями. У нижній, широкій, частині його прикрашає валик, а у верхній – чотири валики – по два зверху і знизу вінця дзвона.

Жодних орнаменті, окрім згаданих валиків та написів, на дзвоні немає. Між двома рядами валиків у вінці дзвона по колу розміщено дворядний напис давньою українською мовою і церковнослов’янським алфавітом.

Дзвін Дмитра-Любарта у Львові. Фото Павла Жолтовського. 1971 р.
Дзвін Дмитра-Любарта у Львові. Фото Павла Жолтовського. 1971 р.

Окружність напису складає 125 см. Висота дзвона разом із короною – 85 см. Корона має три пари вух, які за допомогою кованих залізних штабів кріпилися до дерев’яної конструкції. Тепер ця конструкція лежить у самій дзвіниці – замість неї встановлено сучасну систему кріплень, яку під’єднано до автоматизованого електронного управління щогодинним боєм дзвону. Висота корони становить  14 см. Діаметр дзвона у нижній, найширшій частині 71 см.

У нижній половині поверхні дзвона розміщено другий напис; його залишив сам ливарник, причому у формі для литва він вилив букви не у потрібному дзеркальному зображенні, а у звичайному способі письма, тому напис відлився навиворіт.

Фрагмент напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.
Фрагмент напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Теперішнім шрифтом основний напис на святоюрському дзвоні слід читати таким чином: “В літо 6849 сольян би колокол сиі святому Юрью при князи Дмитриї игуменом Євфимієм”.

Відтворення повного тексту напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові
Відтворення повного тексту напису у верхній частині дзвона Дмитра-Любарта у Львові

Другий напис, якщо його читати у зворотному порядку, звучить так: “А писал Скора Яков”.

Отже, святоюрський дзвін відлито у 1341 році. Цю дату вказано кириличними цифрами #ϨωМД, що арабськими відповідає 6849 року створення світу, або 1341 року від Різдва Христового.

Ще у ХVІІ столітті Свтоюрський дзвін вважали історичною пам’яткою, він має досить поважну літературу. Починаючи з 1861 року, про нього писали у статтях, замітках, коментарях. Головним чином вони стосувалися написів. Про дзвін згадували чимало дослідників. Огляд цих публікацій здійснено у замітці К.Бадецького у праці Т.Шидловського.

Фото напису людвісаря (лмварника) Якова Скори
Фото напису людвісаря (ливарника) Якова Скори

Святоюрський дзвін досить докладно дослідив і відомий український мистецтвознавець Павло Жолтовський. Цей дзвін став предметом уваги книги “Історія Львова”. Тексти написів на цьому дзвоні наведено у збірниках документів “Болеслав-Юрій ІІ князь всей Малой Руси” та “Історія Львова в документах і матеріалах”.

Відтворення напису людвісаря (ливарника) Якова Скори у зворотнрому читанні
Відтворення напису людвісаря (ливарника) Якова Скори у зворотнрому читанні

Аналізуючи написи на дзвоні, П.М.Жолтовський писав, що вислів “а писал Скора Яков” “є авторським підписом людвісаря (ливарника . – Д.Ч.) Якова Скори, безсумнівно, галичанина, бо це прізвище  ще й тепер поширене в західних областях України; існує також село із назвою Скорики Підволочиського району Тернопільської області”. Пояснюючи наявність помилок у тексті та непрофесійний характер написів, П.М.Жолтовський відзначив: “Скора, вправний майстер-ливарник, про що свідчить досконале формування та відлив, не міг так досконало володіти письмом, як книжники того часу. Цим пояснюються деякі помилки в тесті та непрофесійний характер написів. Слід ще пояснити, чому підпис Скори вилито у зворотному порядку і в такому місці, де на дзвонах написів не вміщують. На нашу думку, – продовжує П. М. Жолковський, – це сталося тому, що майстер не смів поставити своє ім’я поряд з іменами князя та ігумена. В сирій формі він свого підпису не зробив, а коли форма підсохла, вирізав цей напис на випадковому місці, може, поспішно, про що свідчить нерівність рядка, а також прямий, а не зворотний спосіб написання напису… Літери цього напису менші, ніж у головному тексті, і значно плоскіші”.

Дерев'яна підвіска дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.
Дерев’яна підвіска дзвона Дмитра-Любарта у Львові. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Дзвону Дмитра-Любарта присвятив чимало уваги і Михайло Грушевський. В “Ілюстрованій історії України” він опублікував фото дзвона та подав його напис із зазначених пропущених букв: «Въ лѣ [то] 6849 [1341] сольянъ бы [сть] колокол сиі с[вя]т[о]му Юрью при князи Димитри ігуменом Євфимьємь. А писалъ Скоа Яковъ». У третьому томі “Історії України-Руси” М. Грушевський навів докладний коментар до текстів написів святоюрського дзвона. Історик наголосив: “Ім’я Дмитра мав Любарт, і тільки про нього й можна тут думати”. М.Грушевський зазначив: “Напис свідчить, що дзвін призначався саме для церкви Святого Юра”, – і доходить висновку: “Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра”. Про те, що Дмитро-Любарт після смерті Юрія Тройденовича у 1340-1349 роках володів Руським князівством, у складі якого перебував Львів, писав і польський хроніст Ян з Чарнкова.

М.Грушевський підкреслив іще одну особливість: “Давніша русько-литовська літопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю “всю землю Волинську”, що по термінології ХІІІ-ХІV ст. означало “всю Галицько-Волинську державу”. “Длугош, перефразовуючи оповіданнє русько-литовської літописи, теж каже, без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька ніякої волости, бо з рукою жінки йому дісталися “князівства Львівське і Володимирське”. Далі М. Грушевський наглошує: “З 1347 р. ми маємо грамоту візантійського цісаря, адресовану володимирському королеві Дмитрію-Любарту в справі галицької митрополії, де імператор доручає Любарту відіслати галицького архієрея на патріарший суд в Царгород”.

Дзвін Дмитра-Любарта із дзвіниці собору Святого Юрія у Львоі. Фото Андрія Чобота, 2017 р.
Дзвін Дмитра-Любарта із дзвіниці собору Святого Юрія у Львоі. Фото Андрія Чобота, 2017 р.

Вищенаведене дає достатні підстави для висновку, що святобрський дзвін у Львові з 1341 року  пов’язаний саме із великим княхем Володимирським Дмитром-Любартом, до складу володінь якого й очолюваної ним Української Волинської держави входилиЛьвів, Галич та усі інші галицькі й волинські землі включно з Белзом, Володимиром, Берестям, Холмом і Дорогочином.

Безумовно, що дзвін великого князя Володимирського Дмитра-Любарта у Львові належить до найвидатніших пам’яток історії України, українського народу та Української Держави лругої половини ХІV століттяю

Дмитро ЧОБІТ

Джерело: Пам’ятки України. – 2017 . – № 5-6. С.52-53

Повернення до витоків задля історичної справедливості

Серед гостей авторського проекту „Від книги — до мети“ мовознавиці професорки Ірини Фаріон є декілька постатей, які вже неодноразово представляли свої напрацювання. Професор із Києва Микола Тимошик щонайменше тричі вже був у гостем проекту. Нещодавно знову завітав із презентацією своїх праць, спрямованих на відновлення історичної справедливості про життя та діяльність велета духу митрополита Іларіона та відкриття українського села.

Українське село — запорука існування України

Двотомне видання „Село“ — великий і тривалий проект, напрацьований на основі тисячів архівних документів, серед яких чимало рукописів, які дослідник вмістив у книги.

— Прикро, та ще досі наші архіви є концентраційними таборами правди. До інформації добратися надзвичайно важко. Таке враження, що держава не зацікавлена, щоб ми знали істину. Зрештою, свого часу саме наша Верховна Рада віддала архівне управління під керівництво КПУ, яке знищило величезну частину документів. Тож є чотири періоди, правди про які ми ніколи вже не довідаємось: УЦР, Голодомор, колективізація і війна, — наголосив Микола Тимошик.

Проект “Від книги – до мети”. Гість – професор Микола Тимошик

Дослідження бере початок від козацьких часів. Тоді села були заможні, мали самоврядування, годували Європу хлібом. Перший том дослідження засвідчує, яким розвиненим було українське село і що з нього можна зробити, якщо зараз спрямувати ідеологічні, політичні, економічні сили. Другий том — присуд системі, в якій ми жили.

Величезний пласт досліджень професор присвятив темі нищення українських церков. Архівні документи, які науковцю вдалося знайти, свідчать про те, яке значення для українців мала УАПЦ. У ті часи 70 відсотків церков Чернігівської губернії перейшли до УАЦП. Щодня у Софії Київській, яка була центром автокефального руху, висвячували по двісті священиків. Величезна кількість сіл проганяла московських попів і запрошувала до себе українських священиків.

Проект “Від книги – до мети”. Гість – професор Микола Тимошик

— Ця книга кричить про те, що ми мали щасливе і добре село, а нині — розсварене і промосковсько налаштоване. Я опрацював тисячі документів, щоб показати історію України крізь призму українського села, через його мешканців. Бо переконаний, якщо не буде українського села — не буде української України, — зазначив дослідник.

Наголосив науковець і на тому, що нам варто пізнавати свої локальну історію через життя простих людей, своїх сусідів, родичів. І на її основі вибудовувати історію держави. А не навпаки, як це було і є зараз, коли зверху насаджують бачення процесів становлення держави та розвитку народу.

Іван Огієнко — величний і маловивчений

Про Івана Огієнка не так часто говорять. Ще менше про його значимість державотворчих процесах. І навіть не надто стараються „докопуватися“ до фактологічних джерел. Натомість Микола Тимошик присвятив 27 років дослідженню цього великого українця, сформувавши цілісне бачення його діяльності.

Як наголосив науковець, Огієнко був небезпечний для тодішнього режиму своїми текстами. Він ніс те, що руйнувало сформовану за століття канву „єдиной и неделимой“ від часів Київської Русі, на якій Сталін побудував партійну ідеологію. А тексти Огієнка свідчили, що українською мовою послуговувалися вже з ІХ-Х століття. Важливо й те, що його праці були викладені зрозуміло, популярно, тож їх могли читати всі – професори, школярі, селяни. Це підштовхувало народ їх до боротьби.

Проект “Від книги – до мети”. Гість – професор Микола Тимошик

Іван Огієнко обіймав посаду міністра освіти УНР, а згодом став уповноваженим уряду УНР в останній духовній столиці тодішньої України —Кам’янці-Подільському. Це був час розквіту. Тоді працювала банкнотна фабрика, були гривні, українське військо, виходили 27 українських газет. Про це фактично ніде не говорять.

Помираючи, Огієнко заповів передати всі свої напрацювання в Україну, за умови, коли вона здобуде незалежність і вільною буде Церква. Та досі канадська сторона вважає, що умов для передачі цих матеріалів ще нема. Тому Канада вирішила передати дослідникові копії праці Огієнка на десятки тисяч сторінок, які й увійшли до презентованих книг.

Проект “Від книги – до мети”. Гість – професор Микола Тимошик

— 5 жовтня 1917 року в Університеті Святого Володимира (тепер КНУ ім.Т. Шевченка) Іван Огієнко прочитав лекцію про українську культуру. Туди прийшов Симон Петлюра і після завершення лекції написав записку своєму помічникові Чернявському, щоб він терміново відібрав текст, із яким виступив Огієнко. За кілька днів видав його накладом мільйон примірників для українського війська. Я шукав цю книжку впродовж усього часу, скільки займаюся дослідженнями. І раптом, три місяці тому в Америці до мене підійшла стара емігрантка і показала ту книжечку брошурного типу. Вона теж є у збірнику, — розповів Микола Тимошик.

Чимало цікавих фактів вчений розказав і про життя родини Огієнка. Зокрема, про його дружину, яка на смертному одрі заповіла своїм дітям продовжити працю батька і заборонила зв’язувати долю з чужинцями. Як не парадоксально, та всі троє порушили дану обіцянку і на них припинився рід Огієнка.

Наталія ПАВЛИШИН

Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві (відео)

Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві

Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні  пропонуємо вашій увазі доповідь старшого наукового співробітника Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Аліси Семенової на тему “Науково-освітня робота в контексті формування стратегії музею Михайла Грушевського у Києві”:

Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Аліса Семенова
Старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського у Києві Аліса Семенова

“Невід’ємною складовою існування кожного музею є його місія. Саме вона визначає основні вектори роботи, їй підпорядковуєтеся будь яка діяльність музею (фондова, наукова, експозиційна, освітня). На її основі формується стратегія.

За основу оновленої місії Історико-меморіального музею Михайла Грушевського було взято напрацювання попередніх років, сформовані ще під час роботи над розробкою його концепції, формуванням колекції, створенням експозиції, визначенням перспектив. Зрозуміло, що в наш час стрімких змін така інституція як музей не може залишатися статичною. Час від часу виникає потреба аналізу та вдосконалення основних положень місії та оновлення стратегії, зокрема в царині освітніх проектів з огляду на те, які процеси відбуваються у системі освіти та музейній справі, а також у суспільстві загалом [1, с. 125-128].

Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві
Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського в Києві

Місія музею трансформувалася відповідно до етапів становлення Історико-меморіального музею Михайла Грушевського. Впродовж першого періоду (1992–2006) головним завданням було відродити Дім Грушевських. Не просто відреставрувати будинок, а повернути його історичне значення. Цей процес включав в себе наукове дослідження історії садиби на Паньківській (будинок за адресою Паньківська, 9, в якому нині знаходиться музей, прибутковий будинок, побудований 1909 р. та знищений більшовиками в 1918 р. та садиба «межа в межу» за адресою Паньківська, 7, що нині не збереглася). Місія відродження Дому передбачала насамперед повернення в його стіни автентичних меморіальний речей, отже формування колекції. Важливою складовою першого етапу розбудови музею було повернення в історію імен мешканців цього Дому, які в різний час змушені були залишити його не за своєю волею. Після відкриття Музею у 2006 році почався новий етап, і відповідно трансформувалася його місія. Основними завданнями стало відродження традицій, аури Дому Грушевських та перетворення Музею на науковий центр грушевськознавства в Україні.

Місія Історико-меморіального музею Михайла Грушевського з 2017 р. полягає в продовжені вивчення та збереження інтелектуального та культурного надбання родини Грушевських. Музей має стати «містком» між академічною наукою і суспільством та закріпити за собою набутий ще від початку ХХ століття та відроджений на початку ХХІ століття статус українського культурного осередку Києва. Дім Грушевського на Паньківській, 9 на мапі Києва й України буде завжди — ці слова ми не втомлюємося повторювати.

Меморіальна експозиція «Кабінет Михайла Грушевського» в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві
Меморіальна експозиція «Кабінет Михайла Грушевського» в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського в Києві

Концепція нашого музею визначається двома найважливішими критеріями. Перший можна умовно назвати «Дім-Музей». Оскільки нашим першим і найціннішим експонатом був і залишається Дім, в розбудові своєї концепції керуємось тим, що наш музей не просто установа, а родинний Дім Фамілії Грушевських. А всі наші відвідувачі – гості. Другий критерій, який визначив концепцію меморіальної експозиції, умовно називаємо «принцип автентичності». Відроджуючи меморіальний простір, вирішили не йти шляхом залучення типологічних предметів, а використали лише речі, які достовірно належали родині Грушевських [4, с. 7–14].

Цим двом критеріям підпорядковується і стратегія побудови освітньої діяльності музею. Кожен наш проект ґрунтується на потужній науковій базі, а формат, як правило, відповідає концепції «Дім-музей».

Провівши аналіз, ми визначилися з тим, що найсильнішою стороною нашого музею є наукова діяльність. Освітня діяльність зазвичай обмежувалася проектами формату екскурсій або подіями, які проводились лише раз. Та нагромаджений за роки невтомної праці науковий потенціал не міг і близько вміститися ні в оглядові, ні в тематичні екскурсії. Він потребував особливих підходів.

Першою ластівкою на шляху до змін у підходах до освітньої діяльності музею став авторський проект нашої завідувачки Світлани Михайлівни Панькової «Кавові Історії Грушевських», докладно презентований нею на Всеукраїнській науковій конференції «Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи» у 2015 році [6, с. 157–166].

Кавові історії Михайла Грушевського
Кавові історії Михайла Грушевського

З’явився він ще до того, як автор почав систематичну роботу по аналізу освітніх проектів з метою оновлення стратегії. Та саме це дало багато інформації для подальшої роботи у цьому напрямі. Значний успіх проекту, який постійно триває вже кілька років, продемонстрував попит аудиторії на унікальні музейні продукти, побудовані на ґрунтовних наукових дослідження. «Кавові історії» – не звичайна музейна лекція. Це приємна розмова за горнятком кави в атмосфері родинного затишку. Тож, такий формат не тільки виявився вдалим, а й повністю відповідає основним складовим концепції музею та його місії.

Для подальшої роботи ми проаналізували, які цільові групи не охоплені в достатній мірі і які проекти змогли б запропонувати. Почали з молодших школярів та дошкільнят. Фактично, для них довгий час були відсутні спеціальні постійні пропозиції. Ситуація ускладнюється і тим, що в уявленні потенційних відвідувачів ІММГ не асоціюється з місцем, де можна провести час з дітьми, а тема нашого музею здається важкою і не цікавою для молодших дітей. І, звичайно, нашим завданням було змінити цю ситуацію, виробити пропозиції для цієї категорії відвідувачів і змінити їх ставлення до теми нашого музею. Для цього було запроваджено кілька дитячих проектів. Перший – інтерактивна екскурсія «Скарби дому Грушевських», де ми в формі діалогу через музейні предмети розкриваємо тему життя дітей у 19-20 столітті на прикладі дитинства Михайла і Катерини Грушевських. Матеріалів завдяки проведеній науковій роботі зібралося достатньо. Свої ідеї вирішили перевірити в «польових умовах», взявши участь в 2-му та 3-му Освітніх фестивалях «Арсенал Ідей», що його кожного року проводить Мистецький Арсенал. Висновки, яких ми дійшли за підсумками участі вже в перший рік, були однозначними – про Михайла Грушевського можна говорити з дітьми, їм це цікаво. Звичайно, якщо говорити доступною для них мовою і через цікаві для дітей речі. Іншим завданням, яке ми ставили перед собою, це залучення нових відвідувачів, в першу чергу – молодших школярів і їхніх батьків. Це завдання також частково було вирішене.

Скарби дому Грушевських
Скарби дому Грушевських

Другий дитячий проект «Торт у Грушевських», задуманий як варіант святкування Днів народження в музеї, було поки що лише апробовано, але повноцінного запуску він ще не отримав. Найближчим часом і «Скарби дому Грушевських», і «Торт у Грушевських» будуть переглянуті та допрацьовані для підвищення привабливості цих проектів для потенційних відвідувачів і відповідності їх потребам цільової групи.

Арсенал Ідей
Арсенал Ідей

Для формування репутації музею як місця для відпочинку всієї родини (в тому числі і молодших дітей) був розроблений і двічі проведений музейний фестиваль Hrushevsky Garden Party. Приурочений фестиваль до Дня народження Катерини Грушевської. При розробці цього проекту ставили перед собою багато завдань. Захід мав відповідати запиту якомога ширшої аудиторії з різних цільових груп (на противагу іншим проектам, які створювалися під окремі цільові групи: молодші та старші школярі, студенти, молодь та люди середнього та старшого віку). Також він мав бути прив’язаний до тематики нашого музею: так, кожного року обираємо спеціальну тему, пов’язану з Катериною Грушевською. Перший рік тема була широкою і орієнтувалася на українську культуру загалом. На другий рік обрали більш вузьку тему – найфундаментальнішу роботу Катерини Грушевської – корпус «Українських народних дум». Серйозно проаналізувавши перший захід, змогли вдосконалити його формат. Нам було важливо розкрити цю тему не просто як популяризацію роботи Катерини Михайлівни, а показати зв’язок її колосальної роботи з сьогоденням. Таким чином довести її актуальність і нині. Звичайно, головною темою стала українська музика. Запрошено було кілька різножанрових колективів, щоб продемонструвати, як органічно продовжує жити українська народна музика в сучасних обробках. Крім виступ гуртів був проведений ряд майстер-класів для дітей та дорослих. Звичайно, ми не могли оминути тему українських народних дум і для цього співробітницею нашого музею Юлією Черняк була підготована ґрунтовна науково-популярна лекція, присвячена заданій темі.

ІІ Hrushevsky Garden Party
ІІ Hrushevsky Garden Party

Ще одне завдання – задіяти територію навколо музею, яка зазвичай не використовується вповні – було виконано, і в наступному році ми плануємо проведення чергового фестивалю. У довгостроковій перспективі такі заходи мають стати традиційними і перетворитись на одну з візитних карток музею.

Розмірковуючи про перспективи науково-освітніх проектів, вирішили використовувати не тільки територію музею, а й вийти за її межі. Зручне розташування Музею сприяло створенню пішохідних екскурсій «Володимирський шлях Михайла Грушевського» та “Романтичні “побачення” з Михайлом Грушевським”. Докладніше зупинимося на останній. Це авторський проект провідного наукового співробітника нашого музею Ганни Кондаурової. Він став результатом тривалих наукових студій над епістолярною, мемуарною та художньою спадщиною Михайла Грушевського, які отримали продовження в кількох музейних проектах. Перший з них – камерна аматорська вистава «Маленький романтичний епізод мого життя», підготована за мотивами спогадів вченого і присвячена історії його закоханості в оперну співачку Олену Марковську під час навчання в Тифліській гімназії. Презентована вистава до Всесвітнього дня музеїв 2014 року [2, с. 186].

«Романтичні «побачення» з Михайлом Грушевським»
«Романтичні «побачення» з Михайлом Грушевським»

“Романтичні побачення” з Михайлом Грушевським” – прогулянка від Музею до Ботанічного саду. Відвідувачі мають змогу не тільки пройтися стежками, якими полюбляв прогулюватися Михайло Грушевський, а разом з екскурсоводом осягнути шлях становлення Михайла Грушевського як особистості. Дізнатися не просто про романтичні моменти його життя, але й про питання, які турбували студента, про його відношення до життя, до стосунків із родиною й друзями. І звичайно про побут, навчання і дозвілля тогочасного студентства. Цей проект став одним із циклових і перспективних заходів музею нового формату.

Серед нових циклових проектів ІММГ варто відзначити виставу в інтер’єрі «Позаочі». Сюжет переносить нас у 1926 р.: якраз відбулось урочисте святкування ювілею Грушевського, він з друзями їде на дачу в Китаїв. У цей час на Паньківську приходять журналісти радянських газет, але не заставши вченого вдома, вирішують розпитати про Михайла Грушевського у двірника Петра та хатньої робітниці Теклі. Слід зазначити, що журналісти – єдина фантазія у виставі. Всі інші персонажі, які беруть участь або згадуються, є реальними історичними постатями, починаючи від друзів і колег Михайла Сергійовича, закінчуючи хатнею робітницею Теклею та котами Грушевських. Текст вистави повністю ґрунтується на різноманітних джерелах – спогадах, щоденниках і листах. Відвідувачі, які разом з журналістами потрапляють на гостину до дому Грушевських, отримують можливість дізнатися багато цікавого про знакові події в житті та побут академіка через розповіді персонажів, які добре знали його.

Вистава в інтер’єрі «Позаочі»
Вистава в інтер’єрі «Позаочі»

Ще один освітній проект, який діє в нашому музеї, це «Історичні вправи в Домі Грушевських». За концепцією він складається з найрізноманітніших заходів: лекції, презентації, круглі столи, методичні семінари. Така назва з’явилась не випадково, пов’язана вона з науковими семінарами, які проводив Михайло Грушевський під час викладання в Львівському університеті. Один із його учнів Іван Крип’якевич описував їх так : «Поруч з викладами, Грушевський вів і історичні вправи, де заправляв своїх студентів до історичних дослідів. Тут Грушевський виявив себе дуже великим педагогом. Молоді історики спершу під проводом професора читали й пояснювали історичні джерела, обговорювали праці інших дослідників, потім діставали обробляти різні завдання й так поволі втягалися до самостійної наукової праці» [3, с. 20–21]. Тому «Історичні вправи у Домі Грушевських» мають на меті викликати зацікавлення до сучасних наукових і культурологічних студій.

Важливим на сучасному етапі є впровадження нових форм освітньої діяльності, завдяки яким можна залучити до музею ті категорії, які частково були позбавлені можливості відвідувати музеї. Перш за все – людей з інвалідністю. Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського працює з окремими групами таких відвідувачів. Оскільки наш музей є архітектурно доступним, приймаємо людей з проблемами опорно рухового апарату, для яких в принципі не потрібно створювати окремі програми, лише треба забезпечити необхідні архітектурні норми.

Освітня діяльність – складова бренду музею, тому важливо системно підходити до формування освітніх проектів, враховувати, наскільки той чи інший формат відповідає концепції й місії музею, впроваджувати нові, шукати свій власний підхід до формування музейного продукту. Викладені в статті приклади є власне тим пошуком та реалізацією завдань, які ставить перед собою Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського.”

Аліса СЕМЕНОВА
старший науковий співробітник Історико-меморіального музею Михайла Грушевського в Києві

Список використаної літератури:

  1. Ключко Ю. М. Місія сучасного музею у контексті освітніх проблем Місія сучасного музею у контексті освітніх проблем // Культура і мистецтво у сучасному світі. – 2014. – № 15. – С. 43-48.
  2. Кондаурова Г. Проект «Михайло Грушевський зблизька» Історико-меморіального музею Михайла Грушевського // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 16-17 листопада 2015 р. – Львів, 2015. – С.186–191.
  3. Крип’якевич І. Михайло Грушевський. Життя і діяльність. – Львів, 1935.
  4. Панькова С. Дім Грушевських на Паньківській, 9: джерела до відтворення меморіального простору // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи: Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової конференції. Львів, 17–18 листопада 2016 р. – Львів, 2016. – С. 7–14.
  5. Панькова С. М. Музей на Паньківській моя нагорода… (нотатки директора) // Пам’ятки України. – 2013. – № 10. – С. 2–15.
  6. Панькова С. Нові проекти Історико-меморіального музею Михайла Грушевського: інший формат // Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції. 16–17 листопада 2015 р. – Львів, 2015. – С. 157–166.
  7. Панькова С.М. Садиба Грушевських на Паньківській – «Український П’ємонт» у центрі Києва// Пам’ятки України. – 2013. – № 10. – С. 30–43.

Ювілей Степана Костюка відзначили двома знаковими подіями

Ювілей Степана Костюка відзначили двома знаковими подіями

В понеділок, 20 листопада 2017 року, в приміщенні Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,1), з нагоди вшанування 90-літнього ювілею від народження Степана Костюка відбулися дві знакові події.

Розпочалося урочистості відкриттям пам’ятної таблиці із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка. Давно вже читальний зал бібліотеки не був настільки заповнений людьми. Тут зібралися бібліотекарі та музейники, мистецтвознавці та просто  люди, котрі знали Степана Костюка.

Пам’ятна таблиця із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка
Пам’ятна таблиця із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка

Степан Костюк – працівник високого професійного рівня. Визнаний фахівець у галузі бібліографії образотворчого мистецтва, свою науково-бібліографічну діяльність зосереджує на розкритті мистецьких фондів бібліотеки. З 1964 р. — автор-упорядник бібліографічних покажчиків, каталогів, статей, що розкривають діяльність чільних представників української культури та мистецтва. Організатор численних тематичних і персональних мистецьких і книжково-ілюстративних виставок в Україні та поза її межами.

Зокрема, був консультантом в організації спільно з львівською картинною галереєю виставки творів австрійських художників епохи бароко із колекції Карля Кюнля, що відбулась у 1990 р. в Музеї бароко в Зальцбургу (Salzburger Barockmuseum).

А мистецьким доповненням стало власне відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».

Володимир Александрович та Ольга Осадця на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»
Володимир Александрович та Ольга Осадця на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

“У 1990р. Степан Павлович Костюк разом з Дмитром Шелестом готували більшість цих матеріалів до експонування  в Зальцбургу, а сьогодні вони представлені на виставці. Я вважаю, що виставки з цієї колекції  у нас проходять досить успішно та надихають на наступні виставки”, – сказала в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства Ольга Осадця відкриваючи виставку.

Володимир Александрович на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»
Володимир Александрович на відкритті виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

“Ця збірка є унікальною для Львова, бо, безперечно Карл Кюнль, те що він зібрав  та подарував Львову  – це те, що повинно було бути однією з найбільших окрас нашого міста. І найголовніше, що ця колекція була збережена і осіла тут.  І я думаю, що ця виставка буде мати продовження, адже те, що тут показано, це дуже скромна частина тих скарбів  і показати ще є що – це і портретна гравюра,  і іконографія Львова.

Bartolomeo Altomonte. Апофеоз святої Терези
Bartolomeo Altomonte. Апофеоз святої Терези

Представлені пам’ятки, хоча це і Австрія, пов’язані в різний спосіб з нашими землями, тому що наприклад,  найстаріша річ, яка тут виставлена – рисунок Мартіно Альтомонте «Ісус Навін» , художника, який через свої роботи пов’язаний з нашими землями”, – зазначив мистецтвознавець, історик-медіавіст Володимир Александрович.

Franz Anton Maulberch. Віра, Надія, Любов
Franz Anton Maulberch. Віра, Надія, Любов

Сьогодні, через більш як чверть століття ці твори експонуються на виставці «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок «Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)». В експозиції представлено 44 оригінальних твори образотворчого мистецтва (рисунки, олійні ескізи), що походять з колекції майора австрійської армії Карла Кюнля (Karl Kühnl, 1818-1872), уродженця м. Золочева. У 1868 р. незадовго до смерті Кюнль подарував колекцію місту Львову. Первинно ця колекція налічувала 148 картин та 400 рисунків (в основному італійської та австрійської шкіл). У 1874 р. Міська Рада, не маючи приміщень і не бажаючи витрачати кошти, передала його збірку на депозитне зберігання закладові Оссолінських (за іншими даними, 130 картин і 660 графічних творів), яка й була включена до Музею ім. князів Любомирських.

Відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»
Відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)»

На жаль, сьогодні колекція майора Кюнля розпорошена по різних  музейних збірках Львова. Графічні твори зберігаються переважно у фондах наукової бібліотеки ім. В. Стефаника; окреме місце (близько 100 творів) посідає австрійська школа епохи бароко: П. Трогер, Й. Вінтерхальтер, Ф.-А. Маульберч, Б. Альтомонте; свого часу їх ретельно досліджував талановитий львівський мистецтвознавець Дмитро Шелест.

Ольга ОСАДЦЯ
в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства

1700 козаків на площі Ринок, які не загрожували Львову

1700 козаків на площі Ринок, які не загрожували Львову

Хоч Львів і козацтво, на загал, знаходились на різних “материках” нашої галактики, окремі елементи “гопака” доносились і до нашого міста. Говорю зараз зовсім не про довжелезний список вихідців з Львівщини серед козацтва і навіть не про “козаків-миротворців”, які під проводом Богдана Хмельницького “героїчно” штурмували місто. Маю на увазі події менш відомі (може навіть напівлегендарні), що забарвлені у незвичний для козаків відтінок офіціозу та легітимності. Уявіть собі картину: 1700 чубатих і голопузих (мабуть таки без голопузих) козаків вільно походжають площею Ринок, виблискуючи навсібіч то гострою зброєю, то грайливою усмішкою; на них дивляться, їм дивуються і всі вони вірні королю Речі Посполитої (або “не вірні, але віддані”, доки у кишені є гроші). Як таке можливо, дивимось нижче.    

Є. Турбацький. Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Фото з https://zbruc.eu/node/43547
Є. Турбацький. Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Фото з https://zbruc.eu/node/43547

Біографію князя та козацького отамана Кирика (Кирила, Костянтина) Ружинського складно розказати без сократівського принципу “я знаю тільки те, що нічого не знаю”. Точно невідомо ні де він народився, ні коли саме це відбулося. Більш-менш говорити можна хіба про його родину та окремі кар’єрні здобутки – і то на основі фрагментарних та неповних згадок. Між останніми є одна, яка стосується історії Львова – про нібито коротеньке перебування цього отамана та черкаського підстарости у нашому місті. Перебування коротке, але помпезне і грандіозне.

Герб Ружинських. Фото з https://uk.wikipedia.org
Герб Ружинських. Фото з https://uk.wikipedia.org

Кирик Ружинський зробив кар’єру на службі у короля і Речі Посполитої. Саме за ці заслуги він і отримав від Стефана Баторія у 1581 році у довічне користування Котельню (сьогодні с. Стара Котельня Андрушівського району Житомирської області). Апетит, як відомо, приходить під час їжі. Так і тут. Очевидно, отримавши одне володіння, Ружинському захотілося ще. Як наслідок, він опиняється у епіцентрі майнових суперечок і вбиває свого опонента. За однією з версій, намагання уникнути відповідальності за цю дію і стало причиною його втечі на Січ. Десь у період між 1585 та 1587 роками наш герой розпочав “нове життя”.

Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com
Король Стефан Баторій. Фото з http://www.wikiwand.com

Обраний шлях не передбачав багато варіантів стосовно того, як жити далі. Ружинський, як і його брати (особливо Богдан), бере активну участь у боротьбі з турками та татарами. З ними він мав давні особисті порахунки. Коли Ружинський перебував у справах і не був вдома, останні напали на його володіння. Як наслідок, багато майна було знищено. Згоріла тоді і перша дружина політика, княгиня Євдокія Куневська. Що цікаво, у полон ніби було взято і дружину Богдана Ружинського, що і вилилось у особливу войовничість останнього. Через це йому приписують, ніби князь не тільки здійснював регулярні походи проти татар – у пошуках коханої, а й постійно носив чорний одяг. Де тут правда, а де дія традиційного для опису козацько-татарської тематики топосу, сказати до кінця важко.

Іван Крип'якевич. Фото з http://memorial.4uth.gov.ua
Іван Крип’якевич. Фото з http://memorial.4uth.gov.ua

Але повернемось до Кирика Ружинського, адже тут і починається найцікавіше. Видатний український історик Іван Крип’якевич вважав, що доля цієї людини має прямий стосунок до міста Львова. Хоч науковець і не вказував, що Ружинський імовірно був пов’язаний з Львівським братством, але описував участь того у гулянні кілька сотень років тому на вулицях міста. У 1588 році, за Крип’якевичем, на площі Ринок відбувалось грандіозне святкування з нагоди коронації правителя Речі Посполитої Зиґмунда ІІІ. Аж 1700 козаків на чолі з Ружинським тоді були учасниками цього дійства. Це ніби частина війська, на яке Зиґмунд ІІІ опирався у боротьбі за корону. Місто “приймало” козаків вином, а ті віддячували “своїм обичаєм густою стрільбою”.

Король Зигмунд ІІІ, Фото з https://uk.wikipedia.org
Король Зигмунд ІІІ, Фото з https://uk.wikipedia.org

На цьому пригоди Кирика Ружинського не завершились. Кількома роками пізніше він очолив загін королівських військ, що на Київщині боролись проти повстанців Северина Наливайка. При цьому, був настільки жорстким і наполегливим у своїх діях, що його зайвий раз мусив стримувати Станіслав Жолкевський. По ходу цієї кампанії, Ружинський підтримував інтенсивні контакти з іншим лідером повстанців – Матвієм Шаулою. Але це не завадило йому у квітні 1596 року розбити останнього під Білою Церквою. Ця подію мала вплив і на загальний хід кампанії.

Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org
Гетьман Станіслав Жолкевський. Фото з https://uk.wikipedia.org

Коли до Кирика Ружинського прийшла смерть, достеменно невідомо. Інколи зустрічається 1599 рік, часом 1601. Поховано його було у церкві в Котельні. До того моменту він встиг одружитись вдруге – з Ядвігою Хвальчевською. Окрім тонесенького сліду в історії (часточка якого імовірно припадає і на Львів), Ружинський залишив після себе сина. Роман Ружинський, як і батько, був військовим та полководцем, боровся проти рокошу Міколая Зебжидовського, був учасником політичних афер Лжедмитрія ІІ.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Архивь Юго-Западной Россіи. – Кіевь, 1863. – Ч. 3., Т. 1. Акты о козакахь (1500 – 1648). – С. 51 – 71.
  2. Блануца А. Князі Ружинські у ролі козацьких ватажків // Тиждень, 2012 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tyzhden.ua/History/51855
  3. Князі Ружинські – Гетьман у чорному оксамиті // LiveJournal, 2011 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://tin-tina.livejournal.com/194180.html#cutid1
  4. Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. – Львів: Каменяр, 1991. – С. 30 – 31, 152 – 153.
  5. Majewski W. Semen (Seweryn?) Nalewajko (Naływajko) // Polski Słownik Biograficzny [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.ipsb.nina.gov.pl/a/biografia/semen-seweryn-nalewajko-nalywajko?print

Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського (відео)

Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського

Ми знову продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка фондової, експозиційної та освітньої роботи”, що проходила 6-7 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.

Сьогодні пропонуємо вашій увазі доповідь директора Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно, на тему “Особливості побудови експозиції Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського”:

“Меморіальні музеї видатних педагогів, безумовно, є одним з феноменів української культури і освіти. Датою виникнення першого такого музею в Україні можна вважати 9 вересня 1947 р., коли  у колишній садибі всесвітньовідомого лікаря і педагога Миколи Пирогова Вишня під Вінницею було відкрито музей-садибу славетного вченого. Нині в Україні функціонує близько 10 меморіальних музеїв і кімнат, присвячених відомим педагогам Борису Грінченку, Григорію Ващенку, Івану Зязюну, Антону Макаренку, Софії Русовій, Івану Ткаченку, Костянтину Ушинському та ін. Інформація про ці музеї зібрана і систематизована на сайті Педагогічного музею України у розділі «Музеї педагогів» [2]. Проте серед них Педагогічно-меморіальний музей Василя Сухомлинського вирізняється не лише унікальністю розташування, побудови експозиції, але й оригінальною історією створення. Відзначимо, що ідея створити музей зародилася у колег та рідних В. Сухомлинського після його смерті у вересні 1970 р. і була реалізована у вкрай короткий термін — менш ніж за 2 роки. Цей факт розцінюємо як вияв щирої поваги і свідчення справжнього авторитету В. Сухомлинського серед педагогів.

Директор Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно
Директор Педагогічного музею України, кандидата педагогічних наук Олександра Міхно

Історія закладу докладно висвітлена у музейних путівниках [3, 4]. Представимо її у скороченому вигляді з акцентом на побудову експозиції.  Отже, музей було започатковано відразу після того, як пішов із життя знаний в усьому тодішньому СРСР та за його межами педагог — Василь Олександрович Сухомлинський (1918—1970). Спочатку це був меморіальний куточок, створений у школі за ініціативою вчителів та сім’ї педагога. Далі розпочався збір документів, фотографій та інших матеріалів про життя та діяльність видатного педагога-земляка. Хоча, слід підкреслити, що особливого збору матеріалів і не було потрібно, оскільки все було зібрано в одному місці — школі. І основну роботу здійснювала дружина Василя Олександровича — Ганна Іванівна, яка була вчителем російської мови і літератури. Багато ентузіастів та керівників різних установ надавали їй допомогу в організації музею: насамперед, це колектив учителів Павлиської школи, педагоги Онуфріївського району Кіровоградської області, працівники обласного відділу народної освіти та інституту удосконалення вчителів. Зокрема, на посаді методиста інституту працювала Любов Федотівна Одорожа, яка була особисто знайома з Василем Олександровичем, адже він часто їздив у обласний центр, виступав у цьому інституті. Вона допомогла його дружині упорядкувати архів. Також їй доручили провести організаційну роботу зі створення тематико-експозиційного плану музею. Значну роботу з упорядкування експозиції здійснив перший директор музею Микола Андрійович Литвиненко та директор Павлиської школи Микола Іванович Кодак. Понад 1500 предметів (все, що знаходилося в квартирі, в тому числі й сімейну бібліотеку, особисті речі Василя Олександровича, кінофільми, рукописи, епістолярну спадщину) передала дружина педагога — Ганна Іванівна. У 1972 р. музей почав працювати на громадських засадах, павлишани й гості могли оглянути музейну експозицію, робочий кабінет Василя Олександровича та помешкання родини Сухомлинських. 19 лютого 1975 р. відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР №85 було офіційно відкрито Педагогічно-меморіальний музей В.О. Сухомлинського в с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області.

Василь Сухомлинський (1918-1970)
Василь Сухомлинський (1918-1970)

Музей має кілька особливостей, поєднання яких надає йому рис унікальності. Він розташований у головному приміщенні школи (де у 1940—1960-х роках, за директорства Сухомлинського, були 2 класи і зала), яку 22 роки незмінно очолював Василь Олександрович. Постановою Ради Міністрів УРСР від 4.09.1970 р. Павлиській школі присвоєно ім’я В.Сухомлинського.

Загальна експозиційна площа музею — 230 м². Експозиція музею поділяється на дві частини. Перша — педагогічна — це три експозиційні зали, де експонати розміщені за хронологічним принципом. У центрі першого залу знаходиться бюст Василя Сухомлинського. Це авторська копія пам’ятника на могилі педагога (скульптор Олександр Скобліков, Заслужений діяч мистецтв УРСР, народний художник УРСР,  архітектор Анатолій Ігнащенко, Заслужений діяч мистецтв України, народний художник України). Бюст розташований на фоні слів «Серце віддаю дітям», які є не лише назвою найпопулярнішої книги В. Сухомлинського, а й девізом усього його життя.

Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського

Другий зал присвячено дитинству та юності Василя Сухомлинського, становленню його як педагога, керівника, науковця. Перед відвідувачами — фотографії з дитячих та юнацьких років В. Сухомлинського, портрети його батьків, братів Івана та Сергія, сестри Меланії. Тут же — світлина невеликої селянської хатини, де він народився, і Василівської семирічки, де навчався у 1926—1933 рр. Обстановку дитинства відтворює етнографічний куточок з рушником, вишитим матір’ю близько 100 років тому (до речі, мати Василя Сухомлинського Оксана Овдіївна прожила 105 років (1882—1987); батько Олександр Омелянович (1888—1942) помер на 54 році життя від хвороби серця в місті Намангані (Узбекистан), де сім’я перебувала в евакуації). Органічно доповнюють цей куточок предмети сільського побуту початку XX ст. — глечики, рубель, скриня. Далі висвітлюється період навчання В. Сухомлинського в Кременчуцькому вчительському і Полтавському педагогічному інститутах, початок роботи в школі, якій (за винятком двох воєнних років) присвятив усе своє життя.

В. Сухомлинський — учасник Другої світової війни. В експозиції музею — карта військових дій, у яких він брав участь, і довідка із Центрального архіву Міністерства оборони СРСР про його бойовий шлях. У липні 1942 р. з довідкою інваліда другої групи В. Сухомлинський залишає госпіталь у м. Іжевську і розпочинає працювати директором Увинської середньої школи в Удмуртії. Фотографії, документи, спогади колег розповідають про умови роботи школи та її директора у воєнний час. У селищі Ува Василь Олександрович поєднав свою долю з Ганною Іванівною Девятовою, головним інспектором Наркомосу Удмуртської АРСР, яка стала його вірним другом і соратником на все життя.

Найбільший інтерес, особливо у дітей, викликає виставка техніки, яка розташована в центрі залу. Це — електромобіль, сівалка, молотарка, віялка, верстат, які зроблені руками учнів Павлиської школи.

Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського

У 1944 р. В. Сухомлинський повертається в Україну і з 1948 р. до кінця життя працює директором Павлиської середньої школи. Цьому періоду присвячено другий зал музею, який розповідає про поступове перетворення звичайної сільської школи на справжню лабораторію педагогічного пошуку. Серед експонатів — документи: плани, звіти, акти інспекторських перевірок, які характеризують його повсякденні директорські турботи. Але один експонат завжди привертає особливу увагу відвідувачів — це маленький записничок, у якому написано: «Щоденні плани роботи директора Павлиської середньої школи». Зацікавлює відвідувачів і автореферат дисертації сільського вчителя: у 1955 році в Київському державному університеті ім. Т.Г. Шевченка В. Сухомлинський успішно захищає кандидатську дисертацію «Директор школи — керівник навчально-виховної роботи». В експозиції також — диплом кандидата педагогічних наук, газетна вирізка за 1957 рік про обрання вчителя членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР.

Значне місце в експозиції третього залу посідають матеріали про «Школу радості». Цю школу під блакитним небом В. Сухомлинський започаткував для найголовнішого в педагогічній праці — пізнання і розвитку дитини. Він прагнув, щоб перш ніж розгорнути книжку, прочитати по складах перше слово, діти прочитали сторінки найпрекраснішої у світі книги — природи. Педагог розглядав природу як джерело знань, пробудження дитячої думки. Є в експозиції залу й імпровізоване казкове царство — це фрагменти знаменитої кімнати казок Павлиської школи. Тут оселилися популярні казкові герої, виготовлені учнями і відтворені кіровоградськими художниками. Поруч — «Павлиські казки» — безцінні збірки, написані школярами. Звичайні аркуші із зошитів зібрані під одну обкладинку, ілюстровані дитячими малюнками.

Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського
Експозиція Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського

Посеред цього залу, безпосередньо у просторі експозиції, розміщено круглий стіл для проведення різноманітних заходів.

Останні розділи педагогічної частини — «Світ пізнає педагогіку Василя Сухомлинського» та «Учитель, дружина, мати», присвячений дружині педагога Г.І. Сухомлинській — розміщено в першому залі ближче до меморіальної частини музею.

Слід відзначити, що формувалася експозиція кілька десятиліть тому. Цим пояснюється її певна перенасиченість фотодокументами та цитатами з праць педагога. Однак відповідно до тодішніх прийомів формування експозиції такий підхід — максимально відтворити життєвий та творчий шлях В. Сухомлинського — був цілком виправданий. Нині ж, з невпинним розвитком і поширенням інформаційних технологій, кількість інформації про життя і діяльність В. Сухомлинського значно зросла: спадщина вченого глибоко вивчається, відкриваються нові факти, розставляються нові акценти, творчість педагога досліджується з новітніх методологічних позицій. Тому, безперечно, музей потребує оновлення, тим паче напередодні 100-річного ювілею Василя Сухомлинського у 2018 році. Серед ідей цієї модернізації – «розвантаження» біографічного розділу експозиції і створення кількох тематичних просторів, які якнайповніше висвітлюють творчу спадщину педагога: «В. Сухомлинський — дитячий письменник», «В. Сухомлинський — публіцист», «Епістолярна спадщина педагога», «В. Сухомлинський — учитель-словесник», «Історія книги «Серце віддаю дітям» та ін.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Кабінет директора.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Кабінет директора.

Органічною складовою музею є і меморіальна частина — квартира, де жила сім’я Сухомлинських, сімейна бібліотека, яка найбільше вражає відвідувачів, кабінет педагога, а також шкільна садиба, що відображає середовище діяльності та побуту педагога-керівника, вчителя, вченого, сім’янина. Огляд меморіальної частини розпочинається з робочого кабінету, розташованого поруч із першим залом. У кабінеті — письмовий стіл, вузенький диван, декілька стільців. За цим робочим столом В. Сухомлинський писав свої твори. Світло у кабінеті вмикалося о 4 годині ранку. Коли Василя Олександровича запитували про причини такого раннього підйо­му, він відповідав: «Моя найкраща працездатність саме в цей час». Ці години він називав «золотими годинами ранкової творчості». Невеликий коридор з’єднує робочий кабінет з квартирою, де проживала сім’я Сухомлинських: Василь Оле­ксандрович, Ганна Іванівна, двоє дітей — Сергій та Ольга. Обстановка квартири проста і скромна. Тут все залишилося так, як було за життя родини.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Вітальня.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Вітальня.

Василь Олександрович був чудовим сім’янином, любив сім’ю, дорожив нею. Син Сергій закінчив факультет радіоелектроніки Київського університету імені Т.Г. Шевченка, довгий час працював у конструкторському бюро заводу «Арсенал», потім — науковим співробітником інституту засобів навчання Національної академії педагогічних наук (НАПН) України. Передчасно пішов із життя 2009 року. Донька Василя Олександровича — Ольга Василівна — доктор педагогічних наук, професор, академік НАПН України, фахівець з історії української і зарубіжної педагогіки. Значне місце в її творчому доробку посідає вивчення спадщини батька: Ольга Василівна досліджує його творчість, займається виданням і перевиданням його книг, архівних матеріалів, листування, а сьогодні — й активною підготовчою роботу до відзначення у 2018 р. 100-річчя від дня народження Василя Сухомлинського.

Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Домашня бібліотека.
Меморіальна частина Педагогічно-меморіального музею Василя Сухомлинського. Домашня бібліотека.

Меморіальна частина музею теж потребує оновлення. Так, за інформацією Ольги Сухомлинської, після смерті Василя Олександровича його дружина Ганна Іванівна склала перелік усіх речей, що знаходилися на робочому столі педагога. Цей список зберігся, тож цілком доцільно відтворити стан робочого столу В. Сухомлинського в останні дні його життя, щоб у відвідувача музею складалося враження, ніби директор щойно залишив кабінет. Такий емоційний момент буде нестандартним зачином для огляду меморіальної частини музею і налаштує відвідувача на її сприйняття. Серед інших ідей – у невеликій кімнаті за бібліотекою, колишній спальні, облаштувати кімнату сімейного дозвілля Сухомлинських, відтворивши затишну атмосферу родинних вечорів за слуханням музики, чаюванням та настільними іграми.

Територія Павлиської школи. Самшитова алея
Територія Павлиської школи. Самшитова алея

Своєрідним доповненням експозиції музею є територія школи, нині — НВК «Павлиська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів — ліцей імені В.О.Сухомлинського». Власне, музей і розміщений у приміщенні школи (будівля 1910 р., колишня земська школа), збережена територія шкільної садиби, яка формувалася, упорядковувалася за задумом і безпосередньою участю В. Сухомлинського. Таким чином, відвідувачі музею мають рідкісну можливість пройтися територією школи, яку В. Сухомлинський разом з учнями та вчителями перетворив на шкільне містечко, що зараз складається з 11 будинків і займає площу 4,9 гектара з чудовим парком, Садом Матері, виноградником, «зеленим класом», шкільною теплицею.

Територія Павлиської школи. Сад Матері
Територія Павлиської школи. Сад Матері

Завершальною частиною експозиції музею умовно можна назвати місце останнього спочинку педагога, яке знаходиться за кількасот метрів від музею і школи. Тут, біля пам’ятника, відвідувачі мають змогу вклонитися В. Сухомлинському, вшанувати його пам’ять, душею і серцем відчути всю велич цієї мудрої людини, осмислити побачене і почуте в музеї, замислитися над власною долею, над важливістю для кожного реалізувати себе в житті.

Територія Павлиської школи. Шкільна теплиця
Територія Павлиської школи. Шкільна теплиця

Основою, на якій базується й експозиція, й уся діяльність будь-якого музею є його фондова збірка. Нині фонд музею становить понад 22 тисячі одиниць зберігання. Основна цінність музейної колекції — у наявності документів-оригіналів: передусім, це плани роботи Павлиської середньої школи, книги запису аналізів відвіданих уроків, протоколи педагогічних рад та матеріали психологічних семінарів, щоденні плани роботи директора школи, поурочні плани В.Сухомлинського, Почесні грамоти і подяки учням школи, особові справи вчителів, творчі напрацювання учителів і учнів, рукописи літературних і науково-педагогічних праць ученого, особисті документи педагога. Пріоритетним напрямом діяльності музею є дослідження та популяризація життя і діяльності Василя Олександровича, що робить музей одним із провідних центрів сучасної сухомлиністики.

Як уже мовилося вище, у 2018 р. відзначатиметься 100-річний ювілей Василя Сухомлинського, і цілком закономірно, що музей педагога стане одним із центрів широкої програми святкових заходів.

Олександр МІХНО
директор Педагогічного музею України, кандидат педагогічних наук

Джерела та література:

  1. До 40-річчя створення Педагогічно-меморіального музею Василя Олександровича Сухомлинського [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pmu.in.ua/news/40_lit_stvor_mus_syhomlinskii/
  2. Інформаційний ресурс «Музеї педагогів» Педагогічного музею України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://pmu.in.ua/pedagogichno_memorialni_musei/
  3. Педагогічно-меморіальний музей В. О. Сухомлинського : путівник / Кіровогр. облас. ін-т післядиплом. пед. освіти ім. В. О. Сухомлинського, Пед.-мемор. музей В. О. Сухомлинського. – Павлиш, 2013. – 45 с.
  4. Путівник по державному педагогічно-меморіальному музею В. О. Сухомлинського / підгот.: О. В. Пеннер, В. Ф. Рожепа ; Упр. освіти Кіровоград. облдержадміністрації. – 1998. – 32 с.

Виставка “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні” відкрилась у Львові

Виставка "Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні" відкрилась у Львові

У понеділок, 20 листопада 2017 р.,  у приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 А) відбулося відкриття виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”, присвяченої до Дня Гідності та Свободи.

Експозиція виставки "Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні"
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

У цей день згадати мужність усіх учасників Майдану, їх безмежну любов до рідного народу та прагнення жити у державі, де поважаються людська гідність, свобода слова та віросповідання, вшанування справжніх героїв України, які віддали своє життя за майбутнє держави зібралися учасники Революції гідності, родичі загиблих на Майдані, молодь, представники влади.

Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

Усі охочі мали нагоду почути спогади родичів Героїв Небесної сотні, побачити світлини,   зібрані під час Революції  гідності та пригадати, як розпочинався мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь, їх гаслами на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію»; загостренням конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року; гуртуванням людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану, створення захисних сотень; початком збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.

Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”
Експозиція виставки “Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні”

Окрім того на відкритті відбулися презентація книги Михайла Набитовича «Львівські лицарі Небесної Сотні» та започаткування проекту «День народження Героя Небесної Сотні»: 20 проектів у Музеї визвольної боротьби України.

Ористарх БАНДРУК

1...517518519...707сторінка 518 з 707

Популярні статті:

Український павільйон на виставці “Століття прогресу” в Чикаго у 1933 році. Фото з архіву УНМ в Чикаго

Тріумф волі: як український павільйон у Чикаго став сенсацією 1933 року

У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
Вулиця, що з'явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Вулиця, що з’явилась раніше за Львів. Історія у десяти зображеннях

Сколе, 1937. Світлив Юзеф Тежицький

Яким було Сколе на унікальних фото 1937 року

Залізнична станція і замок в Старому Селі. Світлина 1868 р.

Замок Острожських в Старім Селі. Стаття Миколи Голубця 1933 року

м. Миколаїв, Львівщина, 1938 р.

Місто Миколаїв на Львівщині на унікальних світлинах 1938 рік

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?