Дитячу залізницю у Львові пам’ятають усі справжні львів’яни, адже це була чи не єдина дитяча розвага в місті починаючи з 1951 року. Майже всю теплу пору року маленький, майже іграшковий “Вітерець” весело гудів запрошуючи покататися всіх охочих.
Львівська дитяча залізниця заснована у 1951. У її складі було три станції та локомотивне депо. Загална протяжність дороги становила майже 2 км. Але, в 1976 році через реконструкцію вулиці Стрийської довжину дитячої залізниці скоротили до 1200 м і залишили тільки дві станції — Паркову і Сонячну. За цим маршрутом нині курсує потяг «Вітерець» ТУ2-087 1957 року випуску.
Тепловоз ТУ2-087
Тепла і сонячна погода, що запанувала нарешті у Львові, сприяла цікавим прогулянкам і незвичайним пригодам, тому я вирішив спробувати втілити свою давню дитячу мрію і проїхатися на “Вітерці” в кабіні машиніста.
Машиніст Данило
Моя емоційна розповідь і бажання зробити відео про поїздку на дитячому поїзді розчулила досвідченого машиніста Данила і він погодився пустити мене в кабіну. На якусь мить я відчув себе дитиною і мало не підстрибнув від радості.
Тепловоз ТУ2-087
Тепловоз ТУ2-087
Тепловоз ТУ2-087
Тепловоз ТУ2-087
Тепловоз ТУ2-087
Мандрівка довжиною трохи більше кілометра справила на мене незабутнє враження, так наче повернувся в своє дитинство. А Данило, зі знанням справи, вів поїзд і виглядав дуже серйозним.
Юний машиніст Данило закоханий у поїзди і вже згодом захоплено розповідав мені про те, на чому він уже їздив і які особливості та переваги кожного потяга. Також в ангарі Львівської дитячої залізниці знаходиться ще один тепловоз. Цей вже трошки молодший, Єдиний на всій колишній території СРСР діючий тепловоз ТУ3-039, випущений 1958 року.
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
І знову Данило провів мені екскурсію і розповів багато про ці всі нюанси та особливості конструкції цього унікального “дідуся”. Я зміг зробити багато цікавих фотографій і дізнатися багато нового.
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
Тепловоз ТУ3-039
З керівництвом Львівської дитячої залізниці ми домовились про дружбу і співпрацю, тому найближчим часом чекайте нових цікавих історій про маленькі поїзди Стрийського парку, а тим часом можете й ви покататись на “Вітерці” і згадати своє дитинство. До слова, дитячий квиток на “Вітерець” коштує всього 5 гривень.
Про актуальне, про те, що тривожить і що дає наснагу для розвитку, про те, що єднає країну 19 травня 2017 року говорили у Львівській політехніці на відкритті виставки найкращих світлин XVIII Міжнародного фотоконкурсу газети „День“. Триватиме експозиція до 4 червня. Півтора сотні фоторобіт, авторів з цілої України, які, як зауважив заступник директора Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Андрій Яців, розповідають „про твій час, твою країну, твоїх друзів і ворогів, перемоги і поразки, радість і біль, твоє минуле і твоє майбутнє. Цю виставку потрібно показувати молоді, адже вона об’єднує та зміцнює розуміння того, хто ми, в який час живемо і що повинні робити в конкретний момент“.
Чисельні гості та давні друзі — ректор Національного університету „Львівська Політехніка“ професор Юрій Бобало, міський голова Львова Андрій Садовий, директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська, проректор з наукової роботи Львівської національної академії мистецтв, професор Роман Яців, головний редактор IA ZIK Тетяна Вергелес прийшли привітати головного редактора газети „День“ Ларису Івшину зі ще одним витком діяльності її багаторічного проекту.
Відкриття фотовиставки газети “День” 19 травня 2017 року в Національному університеті “Львівська політехніка”
— Коли держава не завжди належно реагує на ті чи інші процеси у сфері духовності, етики, моралі, на себе беруть відповідальність окремі особистості та інституції, докладаючи максимальні зусилля, щоб змінити життя на краще. Газета „День“ є таким провідником нашої суспільної свідомості, національної самоідентифікації. Саме вона формує важливі завдання на перспективи для нашої нації, — наголосив професор Роман Яців.
Виставковий проект редакція газети „День“ провадить вже вісімнадцять років. За цей час встигли організувати 121 виставку світлин.
— За кожним фототвором — історія особистості через її переживання, емоції, відчуття. Це єдиний в Україні проект такого філософського, життєвого, творчого рівня. Підійдіть до кожної фотографії і зрозумієте, що недаремно сюди прийшли, — додала головний редактор IA ZIK Тетяна Вергелес.
Фотовиставка газети “День” у Львові
Про знаковість і вагомість впливу цих мандрівних фотовиставок говорять щоразу і в кожному куточку, де відбуваються експозиції. Символом цьогорічної фотовиставки є вінок, який символізує сім’ю та силу єдності. Адже зламати можна лише одну гілочку, а коли вони переплетені, гуртом — вони незламні.
— У 2014 році на дзвіниці Михайлівського собору били дзвони, вістуючи про тривогу на Майдані, вони били набат і під час татаро-монгольської навали. Сьогодні маємо прекрасну дзвіницю, що день у день б’є вже двадцять років — це газета „День“. Вона нас застерігає, попереджає, вчить, що кожен має право вибору. Дуже важливо, щоб кожен розумів цей моральний закон, — підкреслила директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівської політехніки Ірина Ключковська.
Відкриття фотовиставки газети “День” 19 травня 2017 року в Національному університеті “Львівська політехніка”
Головний редактор газети „День“ Лариса Івшина наголосила на важливості підтримки її проектів, яку вже багато років надає університету Львівська політехніка. Одним із спільних проектів є „Сад української єдності“.
— Підходити до газети можна у різний спосіб. Через фотовиставку, можливо, простіше — люди наодинці спілкуються з фотографією. А в своїх книгах ми просуваємо ще інші ідеї. Та в будь-якому випадку ми повинні дбати про розумне суспільне поле і своїх громадян, — зазначила Лариса Івшина.
Фотовиставка газети “День” у Львові
В цей день відбулося спілкування студентів, викладачів, науковців та громадських діячів з Ларисою Івшиною. У формі діалогу, намагалися шукати відповіді на складні питання сьогодення, викристалізовувати спільне бачення змін суспільної свідомості та повернення до найкращих традицій формування справжньої української еліти.
Історія пізньосередньовічного та ранньомодерного Львова – це історія поліетнічного міста, де різні “національні” громади (польська, русинська, єврейська та вірменська), не зважаючи на мовні, релігійні та інші відмінності змогли відносно мирно співіснувати та співпрацювати на одній території.
Львів був заснований у 1256 р.[1] Левом Даниловичем в часи правління короля Данила Романовича. На жаль, нам майже нічого не відомо про національний та мовний склад міста в княжі часи, але скоріш за все у ньому переважало руське населення, хоча було й чимало ремісників та купців католицького (німецького) походження.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Коли у 1349 р. Казимир ІІІ Великий захопив Львів, місто змінило не тільки своє розташування[2], але й свій національний склад. З середини XIV – до початку XVI ст. в місті переважало вже не руське, а німецьке населення (вони становили більшість в цехах та гільдіях). З часом, приток німців з Центральної Європи зменшився, натомість зросла чисельність польських іммігрантів, що призвело до поступової асиміляції німців поляками, адже обидва народи були католицького віросповідання. Натомість, на передмістях та міських селах, переважало українське населення, хоча було й чимало поляків.
Вулиця Вірменська, вхід до Вірменського дворику. Напис архітектора – Я Андреас із Кафи збудував цю дзвіницю у пам’ять про моїх померлих родичів.
Після найбільшої пожежі Львова у 1529 р., на зміну готичному повстає новий – ренесансний Львів, який в тій чи іншій мірі дійшов до нашого часу. У тодішньому місті проживали 4 великі “національні” громади – русино-українська (православна), польсько-німецька (католицька), вірменська та єврейська. Як бачимо, тодішній поділ на “нації” базувався на релігійному чиннику.
Вважаємо, що існування на невеликий територій різних народів сприяло розвитку культурі та формуванню самоідентифікації членів громади, котрі відчували свою “інакшість” по відношенню до представників інших “націй”.
Привілей Яна Казимира на відкриття академії у Львові, 1661 рік (латинь)
Конфлікти між різними громади були буденним явищем у тодішніх європейських містах (особливо це стосується нелюбові до євреїв). Для прикладу, під час найбільшого єврейського погрому у Львові в 1664 р. загинуло 129 євреїв. Не зважаючи на тимчасові конфлікти, місто продовжувало жити своїм звичним ритмом, де кожна громада, співпрацюючи з іншими, старалася захистити та примножити свої привілеї.
Якою ж мовою (чи мовами) говорили в такому поліетнічному місті?
Звісно ж, кожна нація мала свою мову – євреї-ашкенази, які переселилися з Центральної Європи, використовували ідиш (на основі німецької) чи сефардську мову (на основі іспанської).
Надмогильні плити старого єврейського кладовища. Фото 1910-х рр.
Німецьке населення, котре до XVI ст. мало у Львові численну громаду, з часом почало переходити на польську мову спілкування. Щодо старопольської мови, то вона у Львові також відрізнялася від ситуації на етнічних польських землях. Поляки у Львові переймали м’яку вимову близького їм українського населення, котре розмовляло на староукраїнській мові.
Цікавою була ситуація з вірменами, адже вони спілкувалися не вірменською, а кипчацькою мовою, що пояснюється тим, що вони прибули до Львова у XIV ст. не з території Вірменії, а з Криму, де вже перед тим перейняли цю мову. Зауважимо, що для написання текстів кипчацькою мовою вірмени використовували свій алфавіт, створений ще Месропом Маштоцем у V ст.
Молитва «Отче наш» вірмено-кипчацькою мовою з рукопису Arm.5 Національної бібліотеки в Парижі. Аркуш 100r
Якщо врахувати той факт, що під час ярмарків до Львова приїздили купці з різних кінців Європи (адже місто було “Східними торгівельними воротами Польщі”), то постає логічне питання – якими мовами ці люди спілкувалися між собою?
Розписка про угоду. 1778 р. (польська мова)
Тогочасною міжнародною мовою була латинь, але нею лише писали релігійні трактати та інші наукові твори, а на самій латині між собою ніхто не розмовляв. Це була мова науки і діловодства, якою, для порівняння, була церковнослов’янська мова у Східній Європі. Звісно ж, найпопулярнішою в місті була польська мова, адже 50% міщан були поляками[3], але не всі приїжджі купці її знали. Коли йдеться про західний напрямок торгівлі, то саме німецька мова, якою володіла частина поляків, виконувала функції мови комерції.
Щодо сходу, то тут головною мовою була турецько-османська, оскільки турки домінували на торгових шляхах. Османську мову, тюркську в своїй основі з домішкою арабських, перських та інших слів, добре розуміли вірмени, як посередники на львівському ринку. Саме через це вірмени, de-facto, контролювали всю східну торгівлю Польщі, а згодом й Речі Посполитої, маючи навіть окреме судове вітійство у Львові[4].
Архієпископ Львівський вірменського обряду Миколай Торосович
Зауважимо, що починаючи з XVII ст. вірменська громада почала занепади, адже не було нового притоку вірмен до міста. Під тиском польської влади у 1630 р. відбулася унія між львівським вірменським єпископом Миколаєм Торосовичем та католицькою церквою на чолі з папою Урбаном VIII про визнання вірменами католицького віросповідання. Фактично, ця подія ознаменувала процес асиміляції поляками вірмен, що посилилося в наступних роках.
Вірменський собор у Львові. Фото 2016 року
Популярною мовою спілкування серед купців була італійська. Сюди приїздили генуезці, які володіли колоніями у Причорномор’ї та венеціанці, котрі навіть мали своє посольство у Львові (Венеціанська кам’яниця на площі Ринок). Використовувалися також єврейські діалекти, не тільки ідіш, а також сефардська мова (на основі іспанської) при спілкування зі східними купцями, які привозили вино з Константинополя (Стамбулу).
Вірменська абетка вирізблена на стіні Мелконянського інституту (Кіпр)
Слід згадати про посаду “тлумача”, або перекладача, який мав в своїх обов’язках порозумітися з різними купцями. На диво, цю функцію у Львові виконували приїжджі греки[5], котрі володіли східними мовами. Саме вони забезпечували східним купцям безперешкодне пересування містом та сприяли проведенню торгових операцій. Чимало було італізованих греків, котрі прибували з о. Крит чи о. Хіос, якими володіли Венеція та Генуя відповідно. Про торгівельний талант греків свідчить відома приказка: “Приїхали греки – привезли цитрини“, походження якої достеменно не відоме. Осілі греки, які ставали членами Ставропігійського братства, використовували в повсякденному житті грецьку, руську чи польську мови.
Венеціанська кам’яниця. Над аркою зображений крилатий Лев – герб Венеції
У Львові також можна було почути й угорську мову, адже саме мадяри були основними постачальниками вина. Найвідомішою угорською родиною Львова були Боїми, які зробили свої статки саме на торгівлі вином. Вважаємо, що через економічний інтерес, угорці швидко асимільовувались та вивчали польську мову.
Храмовий комплекс Успенської церкви
Не менш цікавою є ситуація стосовно молдавських купців. Річ у тім, що на території тогочасної Молдавії проживала велика кількість слов’ян, які говорили мовою, подібною до староукраїнської. Варто згадати, що в складі тогочасного Молдавського князівства перебувала Буковина (Шипинська земля), яка була заселена переважно руським (українським) населенням. Зауважимо, що в самому ж князівстві в XIV–XVI ст. офіційною мовою була церковнослов’янська, а зі Львова до Молдови привозили книги. В той же час Львівське братство з Молдови отримувало матеріальну допомогу на будівництво церков і на потреби друкарні. Так, на спорудження “третьої” Успенської церкви у Львові дав кошти молдавський господар Олександр Лопушанин (Лопушняну) та його дружина Роксана: в пам’ять про це церкву називали Волоською[6]. А коли у 1628 р. згоріла львівська друкарня, на її відновлення велику суму грошей виділив господар Молдови Мирон Барновський-Могила. Іноді, молдавські бояри та заможні городяни, для отримання освіти, посилали своїх дітей до українських шкіл, зокрема в братську школу Успенської церкви.
Олександр IV Лопушанин (1552-1561; 1564-1568)
Можемо стверджувати, що тісні українсько-молдавські контакти сприяли тому, що молдавани могли розуміти місцеву руську мову. Через те, що Молдавія довший час була під турецькою протекцією, молдавські купці могли виконувати функції посередницької торгівлі між турками й поляками, доволі добре володіючи їхніми мовами.
Звісно ж, популярною мовою спілкування на локальних базарах (особливо у невеликих містечках навколо Львова) була староукраїнська, адже місцеве населення Руського воєводства (Галичини) було переважно українським.
Замість висновків.
Найкраще, етнічну та мовну ситуацію у ранньомодерному Львові, описує Мартін Ґруневеґ, купець, а пізніше монах, з походження німець з Ґданська, який жив у Львові два десятки років, починаючи від 1582 р. У своєму щоденнику він писав:
“Я об’їхав пів-Европи, побував у найславніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут щодня приносять на ринок, і майже кожний чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні, – хліб, струцлі, тістечка, чи як ще їх назвати. Тут величезна кількість пива і меду, не тільки місцевого, але й привезеного. А вино їм привозять також з Молдавії, Угорщини, Греції. Інколи на ринку можна побачити в стосах більше тисячі бочок вина – там його склад.
У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах: угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі у довгому одягу, а німці, італійці, іспанці – у короткому. Кожен, якою б мовою він не говорив, знайде тут і свою мову. Місто віддалене понад сто миль від моря. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається неначе тут порт відразу за брамою міста.
Щотижня буває три торговельних дні – по середах, п’ятницях, неділях… Але торг тут щодня, бо щоденно прибувають крамарі з усієї Русі, Поділля, з Молдавії і Волощини. Отже щодня знайдеш тут різні товари, які тільки можна придумати. Є також різноманітні добрі ремісники, навіть друкарня. І хіба не кожному відомо, як багато крамниць у Прусії, Сілезії, не кажучи про всю Польщу, тутешні вірмени заповнюють своїми товарами”[7].
Історія Львова доказує, що місто – це не будівлі. Львів – це люди різних національностей, різних культур та віросповідань. Саме мультикультурність міського простору формує повагу та терпимість до іншого, що є актуальним для сьогодення.
П.С. Автор виголошує щиру подяку Капралю М. М. та Лилю І. М.за цінні поради під час підготовки цієї статті.
Дмитро ДИМИДЮК
Список джерел та літератури
Гаркавець О. Загадкові українські вірмени, котрі говорили, писали і молилися кипчацькою мовою і 400 років тому надрукували першу в світі кипчацьку книжку / Олександр Гаркавець. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.medievist.org.ua/2017/04/400.ht
Євреї Львова у княжу добу та Середні віки. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.tureizahav.lviv.ua/ua/evrejska-gromada/evrejska-gromada-v-mynulomu/rannja-istorija-evrejiv-lvova.html
Заяць О. Громадяни Львова ХІV–ХVІІІ ст.: правовий статус, склад, походження. – Київ–Львів, 2012. – 558 с.
Ісаєвич Я. “Альтана посеред раю”: Львів у 1582-1602 рр. / Ярослав Ісаєвич // Львів: історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 29-44.
Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. (соціально-правові взаємини) / Мирон Капраль. – Львів, 2003. – 440 с.
Лильо Грецький світ Львова / Ігор Лильо. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/lylyo.htm
Привілеї міста Львова (XIV–XVIII ст.): Зб. док. / упор. М. Капраль. – Львів, 2010. – 544 с.
Привілеї національних громад міста Львова (XIV-XVIII ст.): Зб. док. / Упор. М. Капраль. – Львів, 2010. – 575 с.
Шорников П. Языковой дуализм в Молдавском княжестве XIV–XVII вв. / Петр Шорников // Русин. – 2010. – №2. – C. 66–74.
Трофимук М. Читаємо зі стін / Мирослав Трофимук. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pupzemli.org.ua/about/inscripts_ua.html
[2] В середині XIV ст. “княже місто”, котре розташовувалося на території сучасної площі Старий Ринок, стало Краківським передмістям. Натомість, “Казимирівський Львів” розбудовувалося вже навколо площі Ринок.
[3] Зауважимо, що населення Львова в середині XVII ст. становило 22 тис. людей. Це було найбільше місто на українських землях. Єврейська, вірменська та русинська громади становили від 5 до 15% населення міста в різний час.
[4] Вони не підпорядковувались міському суду в цивільних справах (лише в кримінальних).
[5] Можемо стверджувати, що у Львові існувала потужна грецька діаспора, яка була частиною православної громади міста. Саме греки (зокрема Константин Корнякт) фінансував будівництво Успенської церкви та допомагав братству.
[6] Хоч і ця церква довго не простояла й згоріла у 1571 р. Кошти на будівництво вже сучасної (“четвертої”) Успенської церкви виділив Константин Корнякт.
[7] Ісаєвич Я. “Альтана посеред раю”: Львів у 1582–1602 рр. / Ярослав Ісаєвич // Львів: історичні нариси. – Львів, 1996. – С. 29-44.
Були часи, коли театром у Львові керували жінки. Зокрема, у 1874–1880 роках директоркою та режисером театру «Руської бесіди»була Теофіла Романович (1842–1924).
Як писав Іван Франко в журналі «Зоря» у 1885 році: «Бесіда» повірила їй зорганізування нової трупи і дирекцію театру, котре то становище та енергічна і многозаслужена женщина кілька літ, на загальне вдоволення, займала» ¹.
Теофіла Романович
Поет-молодомузівець, дослідник історії галицького театру Степан Чарнецький так оцінював діяльність Т.Романович: «З днем 1 січня 1874. «Бесіда» віддала театр Теофілі Романовичці (правдиве прізвище: Рожанковська). Дирекція Романовички тривала до кінця 1880 р. й записалася як краща доба в історії розвитку театру. Нова директорка незабаром доказала, що, крім акторського таланту вона має доволі енергії, меткости, й витривалости, щоб самостійно кермувати мандрівним театром. До того ж вона виявила дуже гарні тенденції – зберігати чистоту української мови на сцені» ².
Теофіла Романович народилася 175 років тому, а саме 16 травня 1842 року на Буковині, в родині греко-католицького священика Теодора Рожанковського (1804–1863). Вважається, що народилася вона у селі Долгополе над Білим Черемошем (тепер с. Довгопілля Путильського району Чернівецької області).
Дозволю собі з цим не погодитися, бо у Долгополі (Câmpul Lung) ніколи не було греко-католицького храму. За даними австрійського перепису населення 1900 року, у цьому селі, що тоді належало до Вижницького повіту, було 1108 мешканців, з них 1037 русинів. Із них 1039 були православними, а лише двоє – греко-католиками. Зараз у селі функціонує Свято-Дмитріївська церква УПЦ МП.
Довгополе над Черемошем на мапі 1933 року.
Щоправда зі східного (лівого) берега Білого Черемоша розташоване село Довгополе, куди як у ХІХ столітті, так і нині ходять молитися до греко-католицької церкви Св. Михаїла. А це вже не Буковина, а Галичина (тепер це село належить до Верховинського району Івано-Франківської області). У 1830-1840-х роках парохом служив там о. Іван Терлецький.
А згідно зі шематизмами Львівської греко-католицької архієпархії. о. Теодор Рожанковський у 1835–1842 роках був адміністратором і парохом церкви Св. Дмитра у Долгополі в Південній Буковині. Тепер це місто Кимпулунг-Молдовенеск (рум. Câmpulung Moldovenesc) у повіті Сучава (Румунія).
Це була перша парафія молодого священика після закінчення семінарії, посвячення й одруження з Анною Полевою (1818–1899). Вона була донькою священика Якова Полевого. Священиком став і її брат – Лев Полевий (1823–1883), який брав активну участь у громадському та політичному житті Галичини: належав до засновників Галицько-руської матиці, Народного дому у Львові, товариств «Просвіта», «Руська Рада», Общества ім. М.Качковського, обирався до Галицького сейму та Державної ради (Райхсрату).
У першій половині ХІХ століття до Буковини, поряд із німцями та поляками, переселялося й багато русинів з Галичини. Для них засновувалися нові греко-католицькі церкви. Парафії в Буковині не були заможними, тому сюди посилали переважно молодих.
Першим в родині Рожанковських народився син, якого назвали Льонгином. Львівський історик Ігор Чорновол писав про нього: «Рожанковськнй Лонгин (народився 28.10.1836, с. Довгополе, тепер Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.) – правник, посол на Сейм у 1877–1895 рр., 1894-1895 – голова москвофільського клубу. Народився у сім’ї греко-католицького священика на Буковині, мати – рідна сестра Л.Полевого. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету (1854–1859). Працював у судах Чернівців (1859–1863), Городенки (1863–1876), Бродів, начальником суду у Сокалі (1876–1881), з 1881р. – радник суду у Золочеві. У 1890 р. відкрив власну канцелярію в Золочеві» ³.
Теодор Рожанковський
Варто згадати, ще одного посла до Галицького сейму з цієї родини – першого командувача Українських Січових Стрільців (УСС), доктора права Теодора Рожанковського (1875–1970) – сина Льонгина Рожанковського й Осипи з Шухевичів.
Кимпулунг-Молдовенеск (Довгополе) та Качика на радянській мапі 1978 р.
Після народження Теофіли у 1842 році отця Теодора перенесли на парафію Св. Михаїла до Качики в тій же румунській Південній Буковині. У 1844-му він повернувся ненадовго в Галичину – до церкви Вознесіння Господнього в селі Люча на Гуцульщині. А з 1846 року осів уже на постійно на парафії Св. Миколая у містечку Заставна на Буковині, де прослужив до своєї смерті.
Серед дітей Теодора й Анни Рожанківських назвемо ще сина Юліана (1847–1895), який став греко-католицьким священиком, і молодшу доньку Марію (1852–1930), що пішла слідами Теофіли й стала акторкою, перейнявши також сценічне прізвище Романович.
Марія Романович
Теофіла та Марія дебютували одночасно 1867 року в Тернополі – на сцені театру «Руської бесіди» в трупі Омеляна Бачинського. О.Бачинський перебрався зі своєю трупою через російський кордон до Кам’янця на Поділлі. Як писав І.Франко, «в падолисті 1867 р. враз з своєю жінкою, актором Моленцьким і чотирма початкуючими акторками виїхав до Росії, забравши з собою деякі ліпші декорації, майже весь репертуар і музикалію, хоч се була не його власність, але театру, взглядно «Бесіди». По такім гарнім початку галицька Русь лишилась нараз зовсім без сцени, помимо того, що деякі люди, «чающие спасения от севера», говорили о великій, мабуть 17000 рублевій запомозі, котра має приплисти для галицько-руського театру в такім разі, коли той театр стане пропагатором об’единительної ідеї…» ⁴.
Однак із цієї авантюри нічого не вийшло. Товариство «Руська бесіда» взялося запрошувати до керівництва своїм театром митців із Надніпрянщини: «Зав’язалась кореспонденція зразу з п. Карпенком, а далі з п. Гулаком-Артемовським, уталантованим композитором музикальним, але ані з одним, ані з другим переговори не довели до пожаданого кінця» ⁵.
Афіша театру Т.Романович (1879)
До керівництва театром покликали Антона Моленцького (1843–1924), який приїхав до Львова 1869 року. Він залучив до театру кількох нових акторів, серед яких були Теофіла Романович та її майбутній чоловік Михайло Коралевич, який виступав під сценічним псевдонімом Душинський. Але через кілька років через хворобу А.Моленцького його театр занепав. Т.Романович очолила рештки трупи і виїхала до Росії, де виступала переважно у Наддніпрянщині.
Марко Кропивницький у 1875 році.
На початку 1874 року стала Теофіла Романович директоркою театру «Руської бесіди» у Львові. «Вона подбала передовсім про те, щоб скомплєктувати добрий театральний гурт. Вже на початку, крім директорки, входили в склад гурту такі сили, як Марія Романович-Рожанковська, Броніслава й Павлина Камінські, Семків, Висоцька, Ляновська, Наторський, Стефурак, Душинський-Коралевич, Стефанович, Людкевич, Маньковський, Петро Кумановський, Витошинський, Йосифович; пізніше гурт зріс. У театрі працюють Волович, Гриневецький, Біберович, а в першій половині 1875 р. – Марко Кропивницький та Плошевський…» ⁶.
Колишнє касино Гехта у 1870-х роках
Марко Кропивницький грав багато визначних ролей, співав у перервах народні пісні, та довго не витримав в умовах галицької нужди й повернувся на Наддніпрянщину, де йому судилося відіграти визначнішу роль в історії розвитку українського театру. Зокрема, 27 жовтня 1882 року в театрі міста Єлисаветграду (тепер місто Кропивницький) відбулася перша вистава професійного українського театру, який під орудою М.Кропивницького відокремився від театрів російського і польського.
Будинок колишнього Товариства “Gwiazda” на вул. Короленка, 7.
У Львові театр «Руської бесіди» грав свої вистави у касині Гехта біля Поєзуїтського городу (тепер парк ім. Івана Франка), у залі Ремісничого товариства «Ґвязда» на вул. Францішканській (нині вул. Короленка), 7 і в інших приміщеннях. Часом вдавалося потрапити на сцену Скарбківського театру (театру Скарбка; зараз Театр ім. М.Заньковецької). Але найчастіше доводилося ставити вистави у галицькій провінції, як у більших містах (Тернополі, Перемишлі, Станиславові, Коломиї), так і в малих містечках і більших селах, де відбувалися ярмарки. Виступали й у Чернівцях і на батьківщині Т.Романович – у Сучаві.
Теофіла Романович, Михайло Коралевич та Іванна Коралевич у костюмах героїв трагедії Юрія Федьковича «Довбуш» (1876)
Її майбутній чоловік Михайло Коралевич був не лише актором, але й секретарем театру, а також встиг закінчити право на новоствореному Чернівецькому університеті ім. Франца Йосифа І.
Іванна з Коралевичів Біберович
Заангажував він до театру і свою сестру Іванну (1858–1937), яка стала акторкою під псевдо Уляновська. У 1879 році вона вийшла заміж за актора та режисера Івана Біберовича (1854–1920) і стала однією з найзнаменитіших артисток у Галичині.
Старий театр у Чернівцях на розі вул. Шкільної та Турецької
Але це вже було без Теофілі Романович, яка 1880 року залишила керівництво театром «Руської бесіди» й у 1881–1883 роках мала знову власну антрепризу, а у 1883–1885 рр. виступала на сцені Першого руського драматичного товариства у Чернівцях. Одружилася з Михайлом Коралевичем, який отримав посаду судового радника в столиці Буковини й припинила свою театральну кар’єру. Їх син Семен Коралевич, як і батько, закінчив Чернівецький університет і працював до 1921 року викладачем класичних мов у Вижницькій українській гімназії, а потім в Українській приватній жіночій гімназії. Його «оселила» у своєму романі «Повнолітні діти» Ірина Вільде (Дарія Макогон).
Теофіла та Михайло Коралевичі
Згідно з адресною книгою Чернівців за 1909 рік, Михайло Коралевич мешкав на вул. Семигородській, 18 (тепер вул. Головна, 72). А 1913 року судовий радник М.Коралевич вже є власником вілли на престижній Gartengasse, 9 (нині це вул. Федьковича, 23).
Вілла на вул. Федьковича, 23 у Чернівцях
«Могил Михайла Коралевича та Теофілії Романович у Чернівцях на цвинтарі на вулиці Зеленій не віднайдено. Не віднайдено й могили Марійки Романович, яка поїхала до свого племінника Степана у Вижницю, де той працював у гімназії, і там померла» ⁷.
Ігор МЕЛЬНИК
ПРИМІТКИ
¹ Франко І. Руський театр в Галичині // Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – К., 1980. – С. 371-372.
² Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Л., 1934. – С. 70.
³ Чорновол. І. 199 депутатів Галицького сейму. – Л., 2010. – C. 174.
⁴ Франко І. Руський театр в Галичині // Зібрання творів у 50 томах. Т. 26. – К., 1980. – С. 269.
⁵ Там само. – С. 269.
⁶ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині. – Л., 1934. – С. 70–71.
⁷ Горак Р. Іванна Біберович з Фалиша: артистка Руського Народного Театру. – Просценіум: театрознавчий журнал. 2011, №2/3. – С. 21.
Презентація альбому-монографії „Призначення — природне, як небо. Ярослава Музика: життя і творчість“.
У межах відзначення Міжнародного дня музеїв 19 травня 2017 року в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького презентували альбом-монографію „Призначення — природне, як небо. Ярослава Музика: життя і творчість“. Авторка книги — львівська мистецтвознавиця Євстахія Шимчук.
У книзі представлений художній аналіз творчості видатної української художниці. Окрім того, це видання збагачене спогадами самої Ярослави Музики із заслання у Сибірі, куди вона потрапила за участь у національно-визвольному русі. Її назва — символічна і охоплює думку та завдання, які ставила перед собою авторка
Заступниця гендиректора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
— Надзвичайно емоційний та насичений текст провадить нас сторінками життя та творчості цієї мисткині. Розповідь глибоко і виважено вводить нас у життя художниці, починаючи з перших днів її життя,. І, що особливо важливо, демонструє нам середовище, в якому вона народилася — родинні витоки, які, мабуть, найбільше вплинула на те, ким вона стала — мисткинею, українкою, яка провадила своє мистецтво і взорувала його на світове, — розповіла дещо про книгу заступниця гендиректора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Оксана Біла.
Ярослава Музика сформувала себе сама. Різні періоди життя її провадили відомі українські митці. Їй поталанило бути серед тієї плеяди, яка формувала українську мистецьку еліту, українську мистецьку думку. Авторка книги дуже вміло і вдало описує це середовище, історичний контекст.
Презентація альбому-монографії „Призначення — природне, як небо. Ярослава Музика: життя і творчість“
Художниця прожила дві світові війни, долучалася до національно-визвольного руху, мала багатогранний талант і була однією із найактивніших громадських діячок.
Монографія „Призначення — природне, як небо. Ярослава Музика: життя і творчість“ допомагає відкрити не лише Ярославу Музику, а й ціле мистецьке середовище. Митці, які провадили Ярославу Музику по житті — плеяда шістдесятників: Богдан Петрук, Богдан Медвідь, Микола Горинь були присутні на презентації. А Леся Крип’якевич і Люба Сорока — поділилися спогадами про мисткиню, наголосивши на її особливому таланті, готовності завжди допомогти і підтримати, порадити в усьому.
Актор Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Богдан Козак
— Це був унікальний період: ще жив Іван Труш, а вже почала працювати Ярослава Музика, ще були свіжі спомини про Івана Франка та Лесю Українку, а вже формувалося молоде покоління. Так динамічно відбувалися зміни століть і не тільки політичні події змінювалися, а й мистецтво: після реалізму і класицизму з’являється море різних модерних течій, їх навіть не встигають освоювати — одне змінює інше, одні працюють в експресіонізмі, а інші вже в кубізмі. Динаміка зміни поколінь змусила у Львові створити осердя дуже творчих і неспокійних людей — Асоціацію незалежних українських митців, які працювали задля того, щоб створити в нашому місті Академію мистецтв, — поділилася думками мистецтвознавиця Євстахія Шимчук.
Презентація альбому-монографії „Призначення — природне, як небо. Ярослава Музика: життя і творчість“.
Художні відступи від акторів Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Олександри Лютої та Богдана Козака, які зачитали уривки з книги, зокрема деякі спогади Ярослави Музики про арешт і заслання у таборах, додали особливої атмосферності зустрічі. А відеофільм про відкриття постійно діючої експозиції робіт художниці в 2010 році в Львівській національній галереї мистецтв (до того вони тридцять років зберігалися у фондах галереї) ще раз підкреслили вагомість творчого спадку мисткині.
Акторка Національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької Олександра Люта
Наталія ПАВЛИШИН
Довідка:
Ярослава Музика Стефанович) – художниця, реставратор, колекціонер (1894-1984).
Художню освіту Ярослава Музика отримала на початку 1920-их років на факультеті пластики Вільної академії мистецтв у Львові. 1922 р. художниця взяла участь у першій виставці ГДУМ (Гуртка Діячів Українського Мистецтва), творчого об’єднання, заснованого Петром Холодним, Павлом Ковжуном, Миколою Голубцем.
Після шлюбу з мікробіологом Максимом Музикою (1924) працювала реставратором ікон в Національному музеї, де пройшла добру школу у таких видатних спеціалістів як Ігор Грабар, Григорій Пежанський. 1935 р. навчалася і Вільній академії в Парижі.
Твори Я. Музики вже в 1930-их роках експонувалися на виставках у Львові, Лос-Анджелесі, Берліні, Празі. Все життя Ярослава Музика колекціонувала твори українського народного мистецтва; вільно володіла 22 рідкісними техніками декоративного мистецтва, такими, як живопис на склі, батік, тиснення по шкірі, енкаустикою та інші, створила багато унікальних робіт в техніці кольорової емалі.
В 1948 році, у віці 54 років Ярослава Музика була арештована як буржуазна націоналістка та засуджена до 25 років таборів, її було звільнено тільки після смерті Сталіна, в 1955 р, через 6 років рішенням суду судимість була повністю знята. Художниця багато виставлялася, багато спілкувалася з молоддю дисидентського середовища, співчуваючи і підтримуючи їх своїм беззаперечним авторитетом
До плеяди яскравих постатей пов’язаних з мистецьким життям Львова безумовно належить постать Яніни Райхерт-Тот. Знана для свого часу скульпторка, вона залишила яскравий відбиток в мистецькому житті Львова та Кракова. Вона належала фактично до одного з перших поколінь жінок, які отримали змогу проявити себе на творчій ниві на початку ХХ століття. Отож Яніна Райхерт, хто вона, і чому нам варто про неї пам’ятати?
Яніна Райхерт-Тот у 1920-ті
Будинок на вул. Курковій (Лисенка), 25
Народилась майбутня скульпторка у Старому Самборі на Львівщині. у родині Йозефа Райхерта та Антоніни Кіларської. Родина переїхала до Львова у 1907 році і з того часу Яніна проживала у будинку на тогочасній вулиці Курковій, 25, у кам’яниці, яка належала її дідусеві по лінії матері – знаному львівському окулісту і лікарю Йозефу Кіларському. Яніна відвідувала приватну гімназію ім. Словацького. Проте Перша світова війна і окупація Львова російськими військами привели до того, що вона з родиною вимушена була покинути Львів і своє навчання вона завершувала у Брно, де й здала матуру (іспит зрілості). Згодом, молода талановита дівчина навчалась у Львівській художньо-промисловій школі на відділі декоративної скульптури.
Краківська академія мистецтв
Яніна належала до числа того покоління, представники жіночої статті якого одними з перших отримали змогу навчатись у Краківській академії мистецтв. Відповідне рішення було ухвалено 1918 року і у 1919 році у Кракові уже навчалось 17 студенток. Власне скульптурою вирішили займатись Софія Балтарович-Дзелінська, Софія Марсувна, Наталія Мілан, Ольга Невська, Романа Серезневська і власне Яніна Райхерт. Яніна вивчала скульптуру у Константина Лащки. Її навчання тривало до 1921 року і вона так і не закінчила академію.
Оздоблення будинку на вул. Дудаєва, 19, ймовірно авторства Яніни Райхерт-Тот
Оздоблення будинку на вул. Дудаєва, 19, ймовірно авторства Яніни Райхерт-Тот
Декоративна голова (маскарон) на фасаді Лабораторного корпусу Механічного факультету Львівської політехніки
Спочатку, вона працювала у Львові в скульптурній майстерні Людвіка Тировича, проте згодом відкрила власну майстерню у вже згаданому будинку № 25 на вулиці Курковій (сьогодні це вул. Лисенка) у Львові. Зі своїми творами Яніна дебютувала у червні 1919 року. Варто відзначити, що від 1924 року і аж до кінця 30-х років значна частина замовлень які виконувала Яніна були пов’язані з оздобленням римо-католицьких храмів. Зокрема, її різцю належать роботи пов’язані з оздобленням костелу Св. Єлизавети у Львові та Парафіяльного костелу Св. Марії у Тернополі.
Вілла на вул. Літній. Фото М. Ляхович
Парафіяльний костел у Тернополі
Костел Св. Єлизавети
1936 року вийшла заміж за скульптора Фридерика Тота. Після одруження перенесла майстерню у нову віллу на вулиці Одровонжів 4 (сьогодні — вул. Літня), де вона продовжувала творити. Стилістично перші відомі роботи з 1920-х років свідчать про захоплення модерністськими ідеями Бурделя. Фахівці вважають, що на певний час Яніна підпадала впливові Пікассо, Ліпшиця і Бранкузі — сліди кубістичних студій помітні в деяких роботах.
Рельєф гробівця родини Ральських на Личаківському цвинтарі
Бюст Ю. Пілсудського авторства Райхерт
Одна з скульптур
Від 1940 року працює на щойноствореній Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Значна частина її творів цього часу несе на собі невблаганний відбиток «єдиноправильного» соціалістичного реалізму. У 1946 році вона переїхала до Кракова і уже ніколи не повернулась до фактично рідного Львова.
Афіша виставки скульптури Яніни Райхерт-Тот, яка проходила в сучасній Польщі у 2016 році
До кінця життя вона продовжувала творити і у 1986 році Яніна Райхерт-Тот подарувала 97 скульптур (власних і свого чоловіка Фридерика) владі Нового Сонча. Твори зберігаються в ратуші міста і досі не експонуються. Померла ж Яніна 1986 року у Кракові, де й біла похована.
Wernisaż Wystawy prac Janiny Reichert-Toth (https://allevents.in/events/wernisa%C5%BC-wystawy-prac-janiny-reichert-toth/1065476360175674#)
Ляхович М. «Стрийське узгір’я», або функціоналістичні вулички, які ведуть у потойбіччя (http://photo-lviv.in.ua/stryjske-uzhirya-abo-funktsionalistychni-vulychky-yaki-vedut-u-potojbichchya/)
В четвер, 18 травня 2017 року, до Всеукраїнського Дня вишиванки, з ініціативи студентської молоді у Львові, відбувся парад вишиванок під гаслом “Вишиванка – наш генетичний код” .
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
«Історична пам’ять – це те, що об’єднує суспільство, а вишиванка – традиція, яку треба берегти. Це наше з Вами обличчя. Тому запрошуємо усіх бути свідомими та долучитися до параду вишиванок. Дуже важливо, аби приходили не лише студенти, а також літні люди, які особливо пишаються своїми колекціями вишиванок, що передаються з покоління в покоління», – розповідає Юлія Сапацінська, співорганізатор заходу.
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
Парад розпочалася після колективного виконання Національного Гімну України на площі Ринок і далі пройшов за маршрутом: пл. Ринок – вул. Руська – вул. Підвальна – вул. І. Франка – вул. Пекарська – вул. Шімзерів – вул. Мечнікова (центральний вхід на Личаківське кладовище).
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
“Парад вишиванок – 2017” у Львові 18 травня 2017 року
На Личаківському цвинтарі учасники ходи прикріпили вишивані стрічки до могил бійців АТО, а також спільно з духовенством молилися за загиблими бійцями.
Парад вишиванок у Львові проводять з метою популяризації національного одягу, шанування українських народних звичаїв та поширення культурних традицій в Україні й в усьому світі.
Коли вам будуть говорити, що є жінки яким хустка не личить – не вірте. 18 травня 2017 р. у Музеї Михайла Грушевського у Львові майстрині Віра Олеш та Оксана Руданська провели «Файне хусткування» та довели, що жінка у хустині – справжня красуня.
Майстриня Оксана Руданська
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
За збігом, Міжнародний день музеїв та Всесвітній день вишиванки цьогоріч святкували в один день – 18 травня, а оскільки днина випала надзвичайно теплою та сонячною, тож хусткувались в саду на віллі Грушевських.
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Усім охочим майстрині пов’язували хустини за давніми зразками, а під час цього розповідали багато історій: про традиції хусткування в різних областях України, значення цього головного убору, про символізм хустки та про свої перші майстер-класи зав’язування хусток, які проводили на Донеччині.
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
Хусткування в музеї Михайла Грушевського у Львові
А ще український національний костюм не може існувати без аксесуарів. Це одна з основних особливостей нашого традиційного одягу. Давнім українцям доводилося досить часто виготовляти прикраси власноруч. Для цього використовувалися найрізноманітніші природні матеріали.
Майстер-клас із створення зернових кораликів
Майстер-клас із створення зернових кораликів
Майстер-клас із створення зернових кораликів
Виготовленню прикраси із зерняток (рису, проса, гречки, пшениці) присутніх навчала майстриня Надія Гнат. Ажіотаж довкола був чималий, а створені коралики, надзвичайно яскраві, літні, а головне екологічні, одразу знайшли своє місце на шийках авторів.
Старовинний святковий головний убір – намітка
Старовинний святковий головний убір – намітка
Родзинкою заходу стало пов’язання двома способами намітки – старовинного святкового головного убору молодиці чи старшої жінки у вигляді полотняного або тонкого прозорого видовженого відрізу тканини, довжиною до 5 м, шириною близько 50 см.
День музеїв, 18 травня 2017 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького стало подвійним святом. Бо окрім привітань від міського голови та директора музею, нагород та подяк за віддану працю всі — і гості, і працівники отримали унікальну можливість — побачити відреставрований іконостас церкви Різдва Пресвятої Богородиці Загорівського монастиря (Волинська обл.).
Вощатинський іконостас на експозиції
— Сьогодні до 350-річчя від дня народження Йова Кондзелевича ми презентуємо громаді Львова, гостям міста, шанувальникам українського мистецтва пам’ятку, яку досі не експонували — Вощатинський іконостас для Загорівського монастиря на Волині. До нашого музею його привезли в 1962 році. Видатні мистецтвознавці і музейники — Борис Возницький, Петро Лінинський, Віра Свєнціцька врятували пам’ятку зі зачиненого храму св. Петра на Волині. Досі іконостас зберігався у фондах музею. Нині представляємо цю пам’ятку в постійній експозицій нашого музею, — розповів генеральний директор музею Ігор Кожан.
Дослідник творчості Йова Кондзелевича, старший науковий співробітник Інституту народознавства НАН України Олег Сидор наголосив, що нагода бачити іконостас після реставрації, — це максимально відчути особливості малярства Йова Кондзелевича.
Упродовж трьох років іконостас уперше фахово реанімували п’ятнадцять працівників реставраційного відділу Національного музею. До нас дійшли майже усі ікони з цього іконостасу — 28 творів. Під час відновлення реставратори виявили втручання в авторський живопис і, навіть, перемальовування окремих сюжетів. Зокрема під образом Бога Отця виявили ікону Богородиці з ангелами, яку створив Кондзелевич.
Відтепер Вощатинський іконостас перебуватиме на постійній експозиції музею. Тож оглянути його можуть усі охочі.
Сьогодні, у Всесвітній день вишиванки, на сторінках Фотографій старого Львова публікуються матеріали про видатних особистостей, пов’язаних з містом Лева та вишиванкою. Родина Грушевських, безперечно, теж належить до визначних постатей в історії Львова, але чи носили у сім’ї історика вишиванки?
Іван Труш. Портрет професора Михайла Грушевського. 1900 р. Полотно, олія.
А розпочнемо ми з дружини Михайла Грушевського Марії з Вояковських, котра походила з Тернопілля. Народилася Іванна-Марія у 1868 році в селі Підгайчики Золочівського повіту (зараз Зборівський район) в родині місцевого пароха отця Сильвестра Вояковського.
Дівчинка рано осиротіла, тому опіку над нею взяв о. Александр-Костянтин Левицький – чоловік старшої сестри Олімпії.
У 1885-1887 рр. Марія навчалася в учительській семінарії у Львові, а після отримання свідоцтва була скерована на вчительську працю в містечко Скала над Збручем, де парохом місцевої церкви Святого Миколая був о.Александр Левицький.
Марія Вояковська (в заміжжі – Грушевська). Й. Едер. Станіславів,1890-ті рр. (Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника)
За час свого перебування в містечку юна Марія цікавилася життям скалецької громади, допомагала в усіх зачинаннях о. Левицького. За її активної участі було відкрито при читальні «Просвіти» бібліотеку, також вона часто виступала на різних ювілейних вечорах, співала в місцевому, що свідчить про неабияку національну свідомість дівчини.
У Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В. Стефаника зберігається світлина, зроблена на початку 1890-х у Станиславові, на якій зображена молода Марія у національному строї.
У зв’язку з реорганізацією школи у Скалі в 1893 році, Марія переїздить до Львова, де починає працювати вчителькою в першій польській жіночій виділовій школі імені королеви Ядвіги.
У Львові дівчина знайомиться з молодим професором Львівського університету Михайлом Грушевським. У 1896 році вони одружуються. Вінчає їх о. Левицький у Скалі над Збручем.
В 1900 році в подружжя народжується донечка – Кулюня. Катрусю Грушевську безумовно можна назвати львів’янкою, адже народилася вона у нашому древньому місті.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р. (Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові)У майбутньому, уже Катерина Михайлівна, стане самобутнім вченим, етнографом, фольклористом, дослідницею примітивної культури. Але у Львові – це маленька професорівна, «солодка потішечка» батька. Проте, уже в такому віці Катруся, перебуваючи на вакаціях у Криворівні спостерігає за колоритними гуцульськими обрядами, одягом та промислами, цікавиться місцевими легендами та міфологічними героями, що згодом вилилось в поважні наукові інтереси.
Від 1906 року Марія Грушевська з донькою щороку кілька осініх і зимових місяців жили у Києві. Особливо веселими були новорічні й різдвяні свята: Марія Сильвестрів з Катрусею ледве встигали відповідати на всі привітання і запрошення “на ялинки” до Черняхівських, Перетців, Стешенків, Лисенків.
Через це Катруся дуже стомлювалася, а першого січня, після святкування ялинки у Лисенків, захворіла остаточно й зустрічала перший день нового 1907 року в ліжку. Щоб звеселити дівчинку і зробити їй приємність, батьки у “Кустарному товаристві” купили для неї альбомчик, маленьку вишиванку й мережану краваточку, а пізніше в цьому вбранні її сфотографували [2].
Михайло та Марія Грушевські. Китаїв, 1928 р.Фото В.Павловського. МІК КВ-62609 Фо-11058.
Що ж до Михайла Грушевського та вишиванки, то в Історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського у Києві зберігається фото, зроблене в Китаєві у 1928 році, на якому зображено подружжя Грушевських. Михайло Сергійович на світлині у вишиванці.
Відомо, що Іван Франко «відрізнявся од загалу своїм костюмом – вишиваною сорочкою серед пишних комірців і краваток». Вишиваних сорочок у письменника «було завжди під достатком, – розповідала донька Анна. – Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших». Причому любив одягати вишиванку і в будні, і в свята. «Майже завжди носив вишивану сорочку», – писав Петро Франко. «Святковий одяг Франка завжди був темно-синій і до нього вишивана сорочка», – свідчив Михайло Яцків.
Іван Франко. 1896 рік.
Письменник виніс цю традицію з отчого дому і не зраджував їй упродовж усього життя. «…Так як його мати та члени родини носили прекрасно вишиті сорочки, так і він на ціле своє життя лишився вірний традиції свого народу». Водночас чоловічу вишивану сорочку, оцей обов’язковий елемент українського національного строю, Іван Франко носив з європейським костюмом-трійкою. І це був новаторський підхід до трансформації образу українського інтелігента, у якому поєднувалися прадавня українська традиція і модерні запити нової епохи.
Іван Франко. 1904 рік.
…За іронією долі, Іван Франко, який так любив носити вишиванки впродовж усього життя і виховав у цій традиції своїх дітей, похований був у чужій сорочці. Ольга Роздольська (дружина українського фольклориста і етнографа Осипа Роздольського) згадувала, що, коли заходились готувати покійного в останню путь, то «показалося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський [шкільний приятель Івана Франка та адвокат, що був опікуном поета з часу його хвороби. – Н. Т.] послав когось до (покійної вже) Герміни Шухевичевої, що зараз-таки прислала гарну вишивану сорочку свого померлого мужа. В ту сорочку і стареньке вбрання вдягнули студенти покійника». Це було 28 травня 1916 року. Тоді, як і сьогодні, у повітрі пахло весною, війною і порохом…
Іван Франко
Проте, незважаючи на цей прикрий факт, образ Франка у нашій національній свідомості і досі невіддільний од вишиванки. Таким він постає перед нами не тільки на прижиттєвих фото, а й на численних графічних та малярських портретах; навіть у скульптурних зображеннях класика часто-густо прозирають обриси українського орнаменту. Геній планетарного мірила, він завжди підкреслював своє національне єство, зумівши гармонійно поєднати прадавні узори народної вишиванки з костюмом модерного покрою західного взірця. Так само, як успішно поєднав своє глибинне, органічне українство – з рафінованою, іманентною європейськістю.
Серед українських митців, творчість яких мала визначальний вплив на художні процеси в образотворчому мистецтві першої третини ХХ ст., Олена Кульчицька займає особливе місце. Митець універсального обдарування, блискучий графік-новатор, живописець, майстриня ужиткового мистецтва, педагог, вчений-етнограф, громадський діяч- усі ці грані поєднала особистість Олени Кульчицької.
Олена Кульчицька. Автопортрет. Олія. 1917
Новаторська за формою і змістом творчість художниці базувалася на стилістичних засадах європейського модерну, органічно поєднаних із традиціями народного українського мистецтва. Народна творчість, особливо декоративно-ужиткове мистецтво, цікавило О. Кульчицьку із молодих років. Згодом це дещо романтичне захоплення переросло у серйозний науковий інтерес і вилилося у ґрунтовне вивчення надбань народного декоративного мистецтва. Багаті традиції рідного народу, особливо в орнаментальній культурі, надихнули художницю на створення численних творів у різних видах мистецтва- станковій гравюрі, книжковій ілюстрації, олійному малярстві, ужитковому мистецтві. Олена Кульчицька делікатно вплітає етнографічні мотиви у художню канву творів, надаючи їм національного звучання.
Олена Кульчицька. Ярмарок у Косові. 1904-1908 рр. Полотно, олія.
Це простежується творах раннього періоду- кольорових ліноритах “Жнива”, “Женці”, “Весною в полі”, “Пастушок”(усі 1903-1906рр.) та живописних полотнах “Діти на леваді” (1908), “Пастушок з гусьми”, “Ярмарок у Косові” (1908), де художниця в імпресіоністичній манері зображає колоритні народні типи у традиційному вбранні. Народні мотиви набувають символічного звучання у творах релігійного характеру, як-от “Богородиця “Золотий Колос” (1910-ті рр., полотно, олія) чи у пізнішій гравюрі “Гуцульська Мадонна” (1935р., кольоровий лінорит). Тут одягнена у вишиванку Богродиця одночасно є і простою, земною жінкою з народу, і Берегинею українського жіноцтва.
Олена Кульчицька. Гуцул-газда. Із циклу “Гуцульщина. 1935р. Папір, лінорит.
Виразно звучать етнічні мотиви у циклі гравюр “Гуцульщина” (1935), в якому Олені Кульчицькій вдалося створити поетичний образ Гуцульського краю. У майстерних графічних аркушах художниця відтворила багатство та самобутність культури і звичаїв гуцулів, з любов’ю змалювала їхній побут, вбрання. Так, у чорно-білих ліноритах “Гуцульська Мати”, “Гуцул-газда”, “Гуцульська забава” детально передає розкішно декоровані кептарі, вишиті сорочки, головні убори, металеві прикраси гуцулів. Тему Гуцульщини продовжують і станкові кольорові гравюри “Гуцулка”, “Гуцул-сопілкар”, “Гуцул, що танцює” (усі-1935), у яких декоративне звучання підсилюється застосуванням локальних плям насичених кольорів – червоного, жовтого, синього, чорного, що перегукуються із колоритом народної вишивки.
Олена Кульчицька. Гуцульська Мати. Із циклу “Гуцульщина”. 1935р. Папір, лінорит.
На початку ХХ ст. Олена Кульчицька стала одним із провідників руху творчої інтелігенції за збереження народного мистецтва. Художниця доклала титанічних зусиль до збирання, збереження та популяризації здобутків народної культури, зокрема дерев’яного церковного будівництва та народної ноші. Протягом 1910-х-1950-х рр. вона створює серію документальних акварельних малюнків, у яких фіксує зразки народного вбрання різних етнографічних регіонів (Гуцульщини, Покуття, Бойківщини, Поділля), а також земель в околицях Перемишля та на Лемківщині, що після Другої світової війни увійшли до складу Польщі.
Олена Кульчицька. Святковий одяг жінки. с. Вербовець, Косівський р-н, Іван-Франківська обл. 1931р. Папір, акварель.
Замальовки вбрання доповнює ескізами орнаментів у вишивці і ткацтві. Акварелі із зображенням давніх зразків народної ноші (їх більше 400), стали безцінним матеріалом для дослідників народного мистецтва – не лише сучасників О.Кульчицької, але й етнографів нашого часу. Згодом, із метою популяризації цієї праці, О.Кульчицька відтворює окремі малюнки у техніці ліногравюри.
Олена Кульчицька. Гуцул, що танцює. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
Після заснування у 1931 р. музею народного мистецтва “Стривігор” у Перемишлі Олена Кульчицька активно долучається до поповнення його фондів. Вона збирає солідну колекцію творів народного мистецтва, вагому частину якої становила збірка народної ноші різних регіонів. Серед експонатів були розкішні сорочки із Гуцульщини (Косів, Космач) та Покуття (Снятинщина). Колекцію вбрання доповнювали альбоми зразків вишивок, упорядковані за етнорегінальним принципом. Згодом частина цієї колекції стала надбанням Національного музею у Львові ім.А.Шептицького (далі НМЛ).
Олена Кульчицька. Гуцулка. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
Вагомий внесок художниця зробила й у розвиток української моди, вважаючи її засобом пропаганди національних ідей. Вивчаючи народний одяг, Олена Кульчицька зробила детальні малюнки крою та орнаментів, які згодом використала упроектах власного вбрання та численних ескізах. У фондах НМЛ зберігаються речі художниці: вишитий жакет на зразок кабата з Яворівщини, жакет та спідниця з набивної тканини за мотивами бойківської вибійки, шкіряна торбинка в гуцульському стилі. У 1920-х-1930-х роках сестри Олена та Ольга Кульчицькі співпрацювали із журналом “Нова Хата”, на сторінках якого в рубриці “Ручні роботи” публікували стилеві проекти жіночого і дитячого вбрання, торбинок, предметів інтер’єру (рушників, гардин, подушок тощо) з використанням мотивів народної вишивки.
Олена Кульчицька. Гуцульська Мадонна. 1935р. Папір, кольоровий лінорит.
З ініціативи сестер Кульчицьких у Перемишлі у 1936 році було організовано показ народної ноші з найближчих сіл- Торки, Добра, Чернево. Для свята народної ноші у цьому ж році Олена Кульчицька створила проект сучасного вбрання за мотивами одягу Київщини та реконструювала одяг українських шляхтянок. Для популяризації української вишивки, вбрання Олена Кульчицька організовувала в краї численні виставки своїх творів, зокрема акварелей народної ноші.
Олена Кульчицька. Гуцулка Параня. 1942 р. Фанера, олія.
Любов до рідної землі, народу вела Олену Кульчицьку крізь усе її нелегке творче життя, сповнене праці на ниві мистецтва. Шляхетна українка за походженням і за духовними якостями, Олена Кульчицька стала уособленням художника-патріота і громадянина.
Надія ЛЕНЬКО-КІНАШ молодший науковий співробітник ХММ Олени Кульчицької
Самобутній український художник і педагог Олекса Новаківський (1872–1935), який народився на Східному Поділлі, навчався в Краківській академії образотворчих мистецтв і 1913 р. на запрошення митрополита Андрея Шептицького переїхав до Львова, часто зображав на своїх символічних барвистих полотнах національне вбрання.
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією Пальмовською.
Зокрема, на монументальних алегоричних панно «Мистецтво», «Наука», «Виховання», «Музика», які митець створив для Музичного інституту імені Лисенка (тепер — приміщення Львівського державного музичного училища імені Станіслава Людкевича), жінка і діти одягнені в національні строї, характерні для різних регіонів України (Гуцульщина, Яворівщина…). «Вони… пульсували потужною сецесійною ритмікою ліній і контурів та сяяли декоративною звучністю чистих кольорів» [1]. Ці медальйони замовили О. Новаківському відразу після переїзду митця до Львова. Вони мали прикрасити концертну залу щойно зведеної тоді будівлі (архітектор — І. Левинський) Музичного інституту.
Овал О. Новаківського «Народне мистецтво»
Доленосний «Автопортрет із пензлем» (1911), на якому митець зобразив себе у вишиваній сорочці, вперше експонувався на виставці Приятелів красних мистецтв у Кракові 1911 р. Цю виставку, на якій було представлено близько сотні полотен художника, відвідав митрополит А. Шептицький. Після цього владика запросив митця до Львова, запропонувавши йому працювати й жити в колишній майстерні польського художника Яна Стики навпроти собору Святого Юра у Львові, де нині міститься музей О. Новаківського. «Митрополит був захоплений його мистецтвом, силою експресії та надзвичайною красою колірної гармонії.
Новаківський Олекса. Автопортрет. 1911.
Особливо вразив “Автопортрет” довершеною технікою виконання та драматичною глибиною виразу, а вишивана сорочка, в якій себе зобразив Новаківський, дала зрозуміти причину шуму і шовіністичних виступів проти нього та розкрила стійку несхибність позицій художника» [2]. У цьому автопортреті О. Новаківський «висловив усю складність своїх почуттів: тут і скорботна дума, і впертий виклик, і тверде усвідомлення своєї значущості» [2]. Цей автопортрет можна оглянути в експозиції Національного музею у Львові «Українське мистецтво XX ст.» (вул. Драгоманова, 42).
Овал О. Новаківського «Наука» («Освіта»)
Далекоглядний меценат української культури митрополит А. Шептицький збагатив мистецьке життя Галичини новим самобутнім талантом. З переїздом до Львова у творчості художника розпочався зрілий період. Саме тоді О. Новаківський почав утверджувати нову естетику національного мистецтва. У своїй творчості художник зумів синтезувати багаті традиції української народної формотворчості, фольклору та міфології з модерними здобутками західноєвропейського мистецтва. Його полотна вирізняються темпераментністю пензля, експресією барв, сміливістю й масштабністю образних задумів.
Ірина РІЗУН завідувач Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Л. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського: путівник / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; [авт. тексту Л. Волошин, наук. ред. О. Біла]. — Львів, 2012. — 39 с.
Серед відомих громадських та культурних діячів Львова кін. ХІХ — поч. ХХ ст., котрі пропагували українську народну культуру у міському середовищі та побуті, вагоме місце належить дійсному члену НТШ, професору Володимиру Шухевичу (1849 -1915 рр.). Цей, сповнений невгамовною енергією до праці чоловік, був дотичним чи не до всіх відомих процесів, пов’язаних з наукою, освітою, музикою, народним мистецтвом, етнографією та музейництвом у Галичині.
Володимир Шухевич. Колядники у с. Космач, 1901 р. Зліва направо: Василь Коб’юк (зі скрипкою), Михайло Палійчук (з хрестом) (Арсенич П. Володимир Шухевич (1849–1915) : Життя і культурно-громадська та етнографічна діяльність. До 150-річчя від дня народження. – Івано-Франківськ, 1999)
Його захоплення у студентські роки Гуцульщиною переросло з часом у свідоме вивчення побуту та мистецтва цього краю та стало початком систематичного збирання старовини. Шухевича цікавила народна вишивка та вбрання, жіночі та чоловічі прикраси, писанки, витинанки, художньо оздоблені вироби з дерева та металу, кераміка. Завдяки своїм щорічним подорожам Гуцульщиною та Покуттям Володимир Йосипович мав змогу фіксувати у світлинах народні типи у святковому та буденному вбранні, способи одягання певних елементів строю та пов’язування головних уборів.
Володимир Шухевич (1891)
Професор тонко відчував проблему зменшення з кожним роком народних промислів через витіснення їх фабричною продукцією. Оцінивши економічну ситуацію кінця ХІХ ст., Шухевич добре розумів невідворотній процес: селяни все менше виготовлятимуть натуральну продукцію, менше ткатимуть, вишиватимуть, декоруватимуть своє вбрання. Традиції прикрашати свої сорочки вишивкою поступово зникатимуть. Тому він неодноразово звертався до жіноцтва у тогочасній періодиці (“Діло”, “Руслан”) з проханням збирати та надсилати вишивки, ґердани, головні убори, відтворювати зачіски, які були поширені у певній місцевості. В. Шухевич добре відомий також як музейник та співорганізатор багатьох виставок у Львові (1885, 1887, 1894), Відні (1890 р.) Тернополі (1887 р.), Стрию (1909 р.), Коломиї (1912 р.). Професор співпрацював з музеєм Дідушицьких, музеєм Наукового товариства ім. Шевченка та Національним музеєм у Львові. Свою збірку народного мистецтва Шухевич наприкінці життя заповів музеєві, засновником якого був митрополит Андрей Шептицький.
Володимир Шухевич
Володимир Йосипович виявляв та підкреслював свою любов до народного також і своїм зовнішнім виглядом. На публіці з’являвся у вишитій сорочці, підперезаній широким шкіряним чересом, у кептарі та сердаку з порохівницею та табівкою через плече. Цю його позицію підтримувала дружина Герміна Шухевич (1852-1939 рр.). Відомі світлини, де вона позує у народному вбранні: у вишиванці, прикрасах та хустині. На іншому постановочному фото вона з дітьми у святкових строях з Покуття.
Любава СОБУЦЬКА
завідувач відділу народного мистецтва НМЛ ім. Андрея Шептицького
Жанрові роботи Івана Труша засвідчують життєствердну позицію автора, відчуття гармонії з природою, традиціями й побутом мешканців краю. Головним ідейно-змістовим акордом багатофігурних композицій виступають динамічні вирішення гуцулів, зображених у повсякденні чи під час християнських свят. Відчувається, що маляр переживав якусь особливу естетичну насолоду, спостерігаючи за життям і звичаями своїх сповнених невичерпного життєвого оптимізму творчих прототипів, коли вони брали участь у колоритних обрядах, співали пісень і танцювали.
Іван Труш малює квіти у своєму саду. Львів. Фото 1935 р.
Однак така художня концепція аж ніяк не зводилася до етнографізму чи надмірної ідеалізації художнього образу, а, навпаки, пробуджувала в громадськості повагу до мешканців цього краю та захоплення їхньою самобутністю.
Іван Труш. Портрет професора Михайла Грушевського. 1900 р. Полотно, олія.
Мотивом одного з перших етюдів серії стали “Гагілки” з сюжетом великодньої народної обрядової гри в “Жучка”, що символізує безкінечний рух і вічне відродження життя. Тема сповненої життя й руху обрядової гри молоді, що зазвичай відбувалася на церковному подвір’ї після освячення пасок, набула розвитку в численних полотнах І. Труша, виконаних упродовж трьох десятиліть.
Іван Труш. Дві гуцулки. Початок 1920-х рр. Картон, олія
Нехтуючи докладністю рисунка, маляр ледь схематизовано компонує групи людей, виконаних на тлі краєвидів, пластично трактує лише постаті першого плану й більш ескізно, за допомогою узагальнених кольорових плям, – фігури в перспективі. Живописна манера митця тяжіє до пленерного малярства, а спосіб трактування світлоповітряного об’єму наповнює жанрову сцену особливим настроєм і відчуттям свята. Сцена загалом набуває динаміки та сили художнього вислову.
Іван Труш. Гуцулки біля церкви. 1920-ті рр. Картон, олія
Про таємниці своєї малярської лабораторії І. Труш пише в статті “З малярської робітні. Як постає образ”, у якій розкриває нюанси поетапного народження образу: “Ні, це не квіти. То перший проєкт образу «Гагілки». То ті барвні плями – то лиця, руки людські, запаски, киптарці гуцульські та вишиванки на рукавах. Кажу, перший проєкт, бо маю намір зробити таких кілька, як не кільканадцять, заким прийду до малювання образу…”.
Іван Труш. Портрет Івана Франка. 1940 р. Картон, олія.
Іван Труш активно працює у портретному жанрі, в якому реалізовує власні мистецькі устремління художника, що має хист прискіпливого психолога й прагне розгадати на полотні глибини внутрішнього світу своїх моделей. Художник виконує портрети дорогих і близьких йому людей. Серед них – портрети Михайла Грушевського, І. Франка.
Оксана БІЛА заступник генерального директора з наукової роботи Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
“Гуцульська ноша панит, красит і кольору додає” (Г. Хоткевич, Камінна душа). Чи тільки гуцульська? Українська вишивка як музика – гармонія, ритм, барви, почуття. В кожному селі своя, неповторна мелодія…
Соломія Крушельницька народилася на Поділлі, прекрасному українському Поділлі, багатому не тільки піснями і народними звичаями, а також розмаїттям вишивок, коралів і силянок.
Соломія Крушельницька в юності
У домі Крушельницьких народна пісня, звичаї українського народу були у великій пошані, а народний стрій завжди був одягом особливим, святковим.
Родина Крушельницьких, поч. 1900-х рр. Стоять: Володимир і Соломія.Сидять в центрі: батьки Теодора, о. Амвросій. Нижче: Олена з донькою Марією-Соломією, Марія, Емілія, Анна.
Велику частину життя українська співачка прожила в Італії, і хоч полюбила цю сонячну країну всім серцем, все ж відчувала тугу за рідним Поділлям.
Соломія Крушельницька в народному подільському строї. Фото кінця ХХ століття
Зі спогадів племінниці Соломії Крушельницької Соломії-Марії Скорик: “ Мама вислала тітці Люні в Італію заліщицький народний одяг, в якому один італійський художник намалював її портрет олійними фарбами…”
Соломія Крушельницька в заліщицькому строї. Художник Ґ. Рісті
Цей портрет прикрашав вітальню вілли “Salome” у Віареджо, привертаючи увагу багатьох знаменитих гостей Соломіїного дому. А приятелька співачки, піаністка Джуліана Вентурі навіть сфотографувалася у народному строї. Ця фотографія сьогодні експонується в Музеї Соломії Крушельницької.
Джуліана Вентурі, 1920-ті рр
.
Соломія Крушельницька – українська оперна і камерна співачка, яка виступала на найвідоміших сценах світу. Перед її талантом схилялися Мілан і Варшава, Рим в Париж, Каїр і Мадрид, Санкт-Петербург і Буенос-Айрес. Публіка захоплювалася її винятковим голосом і яскравою драматичною грою. Неперевершена Аїда, єдина у світі Джоконда, ідеальна Ельза, найчарівніша і найпривабливіша Баттерфляй, войовнича Брунгільда, ніжна Лорелея… – такою залишилася Соломія Крушельницька в пам’яті сучасників, яку вони мали щастя чути і бачити на сцені.
Галина ОГОРЧАК Науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Музей Соломії Крушельницької давно вже став центром музичного життя Львова. В його затишному “Музичному салоні” експонуються тематичні виставки, відбуваються презентації, конференції, семінари, зустрічі, і звичайно, концерти. Головним “героєм” музичних акцій в музеї виступає кабінетне фортепіано фірми “C. Bechstein”, що займає центральне місце в цій кімнаті. Бехштайн, напевно, відчуває своє привілейоване становище і потай тішиться: адже він не “німий” музейний експонат, а справжній музичний інструмент, що продовжує своє концертне життя.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Німецька фірма з виготовлення фортепіано і піаніно заснована в Берліні у 1853 році Карлом Бехштайном. Дуже швидко інструменти цієї фабрики здобули європейську славу завдяки високій оцінці знаменитих композиторів-піаністів, серед яких були Ференц Ліст, Йоганнес Брамс, Ріхард Штраус, Клод Дебюссі, Феруччо Бузоні, Антон Рубінштейн. А німецький диригент і піаніст Ганс фон Бюлов висловився так: “Бехштайн для піаністів означає те саме, що Страдіварі й Аматі для скрипалів”.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Компанія “C. Bechstein” займається не лише виготовленням музичних інструментів, але й своєю діяльністю сприяє розвитку фортепіанного мистецтва. В різних країнах Європи відкрито концертні зали “C. Bechstein”, проводяться конкурси молодих піаністів. Не стала винятком і Україна. У 2017 р. вже вчетверте відбувся Всеукраїнський конкурс піаністів премії фірми “C. Bechstein”. Національна музична академія України імені Петра Чайковського вже багато років співпрацює з цієї фірмою: в музичній академії є понад 30 інструментів “C. Bechstein”, які використовуються в навчальному процесі і концертному житті навчального закладу.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А музична історія нашого Бехштайна пов’язана з далекою Швецією…
Початок ХХ ст. Талановитий український оперний співак, отримує несподіване запрошення на гостинні виступи у Стокгольмську Королівську оперу. Справа в тому, що фінська Примадонна Айно Акте відмовилася виступати в опері Р. Ваґнера “Лоенґрін” зі шведським партнером Арвітом Етманом і дирекція змушена була замінити виконавця партії Лоенгріна. Так, у 1903 р. виступ в опері Р. Ваґнера змінив творчу й особисту долю Модеста Менцинського. Швеція тепло прийняла українця, даруючи йому щиру любов публіки, особливу прихильність королівської родини, і… приготувала особливий дарунок… Шукаючи місце проживання, співак облаштувався в готелі, власницею якого була пані Дегн. Її донька Клері виявилася тонкою цінителькою музичного мистецтва – чим не привід для знайомства?…
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
Минуло два роки і пара побралася. Модест Менцинський оселився у Швеції, продовжуючи активну гастрольну діяльність містами Європи. Шістнадцять років поспіль (1910-1926) був солістом Опери в Кельні (Kőln) (напис з внутрішнього боку передньої кришки фортепіано з інформацією про постачальника вказує на те, що інструмент був куплений саме там) З другої половини 1920-х рр. М. Менцинський провадив педагогічну діяльність у Стокгольмі, фактично став засновником шведської вокальної школи.
Модест Менцинський у своєму помешканні. Стокгольм, 1932 р.
Модест Менцинський ніколи не забував своєї Батьківщини, відвідував Галичину з гостинними виступами, а після повернення ділився враженнями про мандрівки зі своїми рідними – дружиною Клері і синами Іваном та Юрієм. Бехштайн був свідком цих розмов і в той час навіть не міг припусти, що у в кінці ХХ ст. сам здійснить далеку подорож в Україну і отримає нове місце “проживання” – у Львові, в музеї творчої “хресної мами” Модеста Менцинського (як називав її співак) – Соломії Крушельницької.
Фортепіано фірми “C. Bechstein” Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А сталося це так…
Завдяки старанням голови Української громади у Швеції Богдана Залуги, великого шанувальника таланту Модеста Менцинського працівники музею Соломії Крушельницької познайомилися з онуком співака – Гансом Менцинським (1938-2017). Восени 1996 року Ганс Менцинський вперше приїхав до Львова, на батьківщину свого діда. Тоді, в подарунок Музею Соломії Крушельницької він привіз (взявши на себе також витрати транспортування) особистий інструмент Модеста Менцинського – кабінетний рояль відомої фірми “С. Bechstein”. З того часу щирий, шляхетний, емоційний Ганс Менцинський став близьким приятелем колективу музею. Його яскрава особистість заслуговує на окрему розповідь…
Ганс Менцинський біля портрету діда Модеста Менцинського в експозиції львівського Музею Соломії Крушельницької
А “Бехштайн” Модеста Менцинського вже третє десятиліття милує своїм звучанням численних гостей Музею Соломії Крушельницької у Львові, зберігаючи в таємниці історії зі свого славного минулого…
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Модест Менцинський. Спогади. Матеріали. Листування / авт.-упоряд. М. Головащенко. — К. : Рада, 1995. — 461 с.
Якщо колись по дорозі до невідомого міста або вже у ньому ми шукали хороший путівник (та бодай карту, щоб навіки не заблукати в лабіринтах кварталів), то тепер частенько користуємося банальною Вікіпедією чи туристичними сайтами.
«Книги − морська глибина: Хто в них пірне аж до дна, Той, хоч і труду мав досить, Дивнії перли виносить», − писав Іван Якович Франко. Часи змінилися. Ми змінилися – у ритм життя ввійшли різноманітні гаджети. Але книжка не втрачає своєї ролі, особливо якщо це хороша книжка. А якщо вона ще й про Львів, то взагалі мови нема.
Зараз Ви побачите список із кількох видань різних років і жанрів але у них всіх є спільна риса – центром, головним героєм розповіді є Львів. Його неповторний колорит, сформований віками, розстріляний гарматами війни та відроджений із новим, ще не до кінця сформованим, обличчям присутній у цих книгах. Деякі з них уже глибоко втягнули в себе гіркуватий дух часу, а інші ще пахнуть друкарнею. Із світлин на їх сторінках на нас дивляться ті хто будував це місто до нас. Їхні палітурки захоплено розглядатимуть ті кому ми залишимо наше місто. Книжки про Львів…
Іван Крип’якевич
Перше видання «Історичних походів по Львову»
Видання 1991 року (видавництво «Каменяр»)
Іван Крип’якевич «Історичні проходи по Львові». Так називається історико-краєзнавча праця одного з кращих учнів Михайла Грушевського, видатного українського історика, яка побачила світ у 1932 р. Книга знайомить нас з сторінками сивої давнини Львова, найважливішими подіями в житті міста протягом XIII – XX ст.
Юзеф Вітлін. Джерело: Biblioteka Uniwersytecka w Toruniu
Станіслав Лем – фантаст зі Львова. Джерело: https://zbruc.eu
Станіслав Лем і його Львів над яким стоїть Високий Замок. Джерело: https://zbruc.eu
Юзеф Вітлін «Мій Львів» (Józef Wittlin «Mój Lwów»). Книга у якій класично відтворено, а може її публікацією частково і породжений (хто зна?), міф про «старий, прекрасний Львів», «місто якого уже нема», «наш (тобто періоду австрійського і польського панування, польський) Львів». Так само застиглий, пропущений крізь свідомість підлітка, образ Львова містить книга Станіслава Лема «Високий Замок». Її автор, фантаст із світовим іменем (чого варто згадати хоча б його шедевр «Солярис») до 1946 року мешкав у Львові, залишивши нам уявні картини, описи міста таким, яким він його запам’ятав. Бо іншого він вже не бачив – виїхавши після Другої світової війни до Кракова Лем більше ніколи не повернеться до Львова.
Обкладинка іноземного видання «Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто» Я.-П. Гінріхса.
Образи Львова від Вітліна та Лема, а також спогади про це місто інших діячів німецькомовної та польської літератури (З. Герберта, А. Заґаєвського, Б. Шульца, Б.-І. Антонича, А. Дьобліна) дбайливо зібрав у своїй книзі нідерландський дослідник Ян Пауль Гінріхс. Його книга носить заголовок «Lemberg-Lwów-Львів. Фатальне місто». Місто у ній показане таким, яким його бачать (чи хочуть бачить?) з-за кордону, із неповторними, втраченими довоєнними образами та шармом, важкою реальністю пострадянської України затиснутої між сходом і заходом.
Львів давній і Львів сучасний. Фото Сергія Гуменного
«Автор книжки пояснює, що вибрав такий підхід до опису міста, бо в путівниках по Львову дуже мало інформації про неприємні приємні сторінки львівської історії…, − читаємо у часописі «Критика» (число 5/6, травень-червень 2011 року), − жоден із туристичних буклетів, доступних за кордоном, не дає вичерпної картини трагедії єврейського населення. Тож у цій книжці можемо побачити столицю Галичини очима євреїв та поляків» .
Сергій Гуменний
Список джерел:
Крип’якевич І. Історичні походи по Львову. Львів «Каменяр», 1991.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська створила унікальну сорочку для Олександра Усика і передала її боксеру в подарунок у Лондоні у суботу, 19 липня, за лічені...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613-496x900.jpg?resize=496%2C900)
