Вже сьогодні, 6 квітня 2017 року, о 16.00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Із Риму з любов’ю”.
Художники різних країн і поколінь намагалися побувати в Італії, зокрема, у Римі. Їх приваблювали всесвітньовідомі пам’ятки архітектури, археологічні знахідки, саме “вічне місто”, а ще більше – шедеври світового мистецтва, що не тільки зібрані в музейних колекціях, а й знаходяться на своїх первозданних місцях – у соборах, храмах, каплицях та ін. Тут можна віч-на-віч зустрітися з Тиціаном, Леонардо да Вінчі, Рафаелем, Мікеланджело, Браманте та іншими геніями і вдивлятись у їхні твори, і вивчати, і копіювати, і, врешті, глибоко зрозуміти художній професіоналізм. У майже фантастичній мистецькій панорамі Рима є і українська мистецька громада, прихильно пригорнута “вічним містом”.
Нова хвиля еміграції українських художників – це трудова еміграція. Їм також важко на чужині. Виїхати з України їх теж змусили обставини, але не політичні, а радше – економічні. І шанс повернутися додому у них є. Немало таких трудових емігрантів-художників є і в Італії, зокрема, в Римі. У них також виникла потреба зорганізуватися в “Об’єднання українських художників у Римі” (2010). Митців, об´єднаних у цій творчій спілці, поки що не багато –– лише десять осіб. “Об’єднання українських художників” було створене для того, щоб не лише влаштовувати персональні чи групові виставки, а й також для захисту і відстоювання своїх прав поза Батьківщиною.
Сьогодні у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького експонує свої твори п’ятірка художників, що належать до цього угрупування: Микола Швець, Лариса Іськів, Лілія Баб’як, Олег Колотай, Володимир Луцик. Їхнє рішення працювати поза межами вже незалежної України викликане не лише складними економічними умовами (хоч це – вагомий мотив!), а й бажанням вивчати шедеври світового мистецтва, відчути ауру, яка манила усіх митців до Італії, у Рим…
Вони, звісно, не поривають зв’язків із Україною, спілкуються з рідними і друзями, виставляють в Україні свої твори, про що свого часу не могли мріяти їхні попередники – політичні емігранти.
У членів “Об’єднання українських художників у Римі” склались дуже приязні стосунки. Вони часто зустрічаються, дискутують, організовують спільні виставки у Римі та інших містах. У кожного з них –– власний індивідуальний почерк. Володимир Луцик розробив авторську техніку живопису, поєднавши минуле з сучасним. Микола Швець має власний підхід до творів скульптури –– він завжди враховує їхнє функційне призначення: чи твір, виготовлений для церкви, чи – у владну інституцію, чи – це монумент для вулиці, чи – станковий портрет. Лариса Іськів працює у галузі дизайну костюма і художнього текстилю. Її гобелени, створені в Італії, виконані, здебільшого, технікою аплікації. Лілія Баб´як віддає перевагу малярству, зокрема архітектурним пейзажам, мальовничим куточкам Рима. Попри відмінність царин праці й індивідуальних творчих манер, цих митців об’єднує львівська мистецька школа, а ще високий професіоналізм і спроможність працювати за фахом у незвичних умовах поза Україною.
Галина СТЕЛЬМАЩУК доктор мистецтвознавства, професор, завідувач кафедри історії і теорії мистецтв Львівської національної академії мистецтв, член-кореспондент НАМ України
Львів, Lemberg, Бандерштадт… Місто яким марили поодинокі герої. Місто про яке мріяли мільйонні нації. Загорнене у ранкові тумани, наповнене ароматом смаженої кави воно і досі сповнене таємниць, легенд чи дотепів батярства колишнього та сьогочасного…
Краєвид Львова. Фото Сергія Гуменного
Хоч надворі вже доволі давно століття ХХІ, але уявлення про мегаполіс Західної України часто базовані ще на подіях двадцятого, а то й узагалі далекого дев’ятнадцятого століття. Чи не століттями про це місто складалися певні стереотипні уявлення. Деякі з них поширені лише у самому місті та його околицях, інші знає чи не увесь пострадянський простір. Сьогодні ми пропонуємо ознайомитися з деякими стереотипами суспільної свідомості, які стосуються міста Лева. Цей перелік далеко не повний. Ми сподіваємося, що нам з вами, шановний читачу, досить швидко вдасться його розширити.
А поки – стереотип під номером сім «Львів – місто бандитське». Варто сказати, що стереотип про значний відсоток антисоціального елементу та поширені випадки бандитизму, має під собою достатньо підстав. За останнє століття криміногенна ситуація у Львові загострювалася кілька разів. Найближчий до нас сплеск бандитизму можна локалізувати кінцем 80-х – початком 90-х рр. ХХ століття, тобто у час економічного занепаду і переділу власності. Побоювання щодо небувалого розгулу кишенькових злодіїв під час Євро-2012, хоч і породили багато інтернет-мемів, але на щастя не справдилися. Проте, останні події в одному з районів міста Лева знову винесли на поверхню цей призабутий стереотип.
Кадр із фільму «Тільки у Львові». 30-ті рр. ХХ століття.
Шостий стереотип – «Львів – місто батярів»… Тілько так, причому батяри нікуди не ділися. Вони швидше трансформувалися і живуть серед нас. Хоч сучасні науковці і аргументовано доводять, що батярство було явищем не суто львівським (батяри і махабунди згідно досліджень В. Окариського існували і в таких менших менших урбаністичних спільнотах як тогочасний Тернопіль, або Тарнополь, як його тоді називали) але погодьтеся, найбільшого розквіту і розголосу, беріть вище, навіть кінематографічного втілення досягли лише львівські батяри. Доречі, поширений стереотип про польський характер батярського руху, також не до кінця вірний, адже існують свідчення про їх участь у боях за Львів 1918 року на боці української сторони. Окремі батяри навіть мали зв’язок з ОУН… Але про це трохи згодом.
Копець Люблінської унії на Високому Замку. Фото А.А. Ленкевича
Наступний стереотип − «Львів був польським поки його не окупував СРСР». Ну не зовсім так, точніше зовсім не так. Звичайно, поляки переважали у міському населенні і залишили значний слід в історії, архітектурі, ба навіть в львівському варіанті української мови. Але окрім них у місті існували, зокрема в ХХ столітті ще, як мінімум дві впливові національні спільноти – українська та єврейська. Перша, зуміла навіть на деякий час проголосити місто столицею своєї держави – ЗУНР. Саме співіснування (не завжди мирне, чого гріха таїти) цих націй створило те явище, яке ми називаємо неповторним львівським колоритом.
Львівський парк. Фото Сергія Гуменного
Четвертий стереотип можна описати твердженням: «Львів – батьківщина мазохізму» і взагалі дуже сексуальне місто. Не такий це вже і стереотип, адже Леопольд фон Захер-Мазох дійсно багатьма ниточками своєї біографії пов’язаний зі Львовом. Ви навіть можете буквально торкнутися до дуже особистої частини цього видатного діяча. І не лише він надає Львову амурного характеру… Це місто свого часу відвідував сам Джакомо Казанова. Львів надзвичайно романтичний, чаруючий і при денному світлі, тож чи варто щось говорити про шарм прогулянок нічним центром міста Лева. У його пам’ятках застигла любов з якою митці творили прекрасне, його вулиці пам’ятають тисячі прощань і зустрічей. А ці парки – вони просто створені для поцілунків. Любіть Львів і любіть у Львові, що я ще можу сказати.
Інтернет-мем присвячений львівському метро. Джерело: http://metro.lviv.ua
Мапа львівського метро взята із офіційної сторінки Львівського Метрополітену. Джерело: http://metro.lviv.ua
«У львівському метро вбивають росіян», можемо довідатися із третього стереотипу. Точно, особливо на станції «Сихівська». Цей поширений інтернет-мем виріс вже майже до рівня легенди, хоч кожен львів’янин знає, що жодної підземки у місті нема. І навряд чи колись буде, особливо, якщо взяти до уваги характер підстилаючої поверхні (рельєф), підземні русла річок та ширину історичного культурного шару в центральній частині міста. Хоча, хто зна, можливо колись Львівський метрополітен і відкриє перед нами свої двері.
Пам’ятник козакові Кульчицькому і його мішечкам з кавою. Фото Сергія Гуменного
Наступний стереотип твердить, що «львів’яни особливий вид людей, яким кава життєво необхідна», майже як повітря. Ну, що тут можна сказати. От доп’ю каву і напишу гнівне спростування цій хибній думці. А якщо серйозно, то у Львові дійсно існує якесь особливе ставлення до цього напою, який так міцно переплівся із життям, культурою міського населення. Справа козака Кульчицького живе – Львів і далі п’є чорний, густий та ароматний напій.
Львів – місто бандерівців. Колаж Сергія Гуменного
І ось він, найпоширеніший зараз стереотип про місто Лева: «Львів – місто де кількість бандерівців на квадратний метр просто зашкалює». Так, у Львові багато патріотів, і це абсолютно нормально. Це далеко не унікальна риса цього міста – чимало інших міських поселень Європи, які не мають статусу столиці, також є центрами культури і національного життя країни. Важка історія цього міста тісно пов’язана з трагічним минулим українського народу. Хоча, маємо сказати про те, що патріотизм не обмежується національною символікою та українською мовою (попри кардинальну важливість цих елементів). Посаджене дерево, сміття донесене до урни, розчищений струмок – також елементи любові до своєї землі, турботи про нащадків і шани до предків. Питання про зростання національної свідомості напевно варто поширювати на усю територію нашої країни. Від Ужгорода до Маріуполя, від полів Луганщини до пляжів Криму. Ми стали нацією і вчимося любити свою землю. Це вже не стереотип – це реальність…
Сергій Гуменний
Список джерел
Окаринський, В. Яндрус, антек, махабунда та инші. Українcька і локальні рецепції субкультури “батярів” на тлі конструювання модерного міту батярів і старої марґінальности (друга половина ХІХ ст. – 1939 р.) / Володимир Окаринський // Україна–Європа–Світ. – 2016 . – Вип. 18 : Присвячено 150-річчю від дня народження М. Грушевського. – С. 215–237.
Роботи українського іконописця Йова Кондзелевича, який за своїм стилем та глибиною не поступається світилам Ренесансу — Ель Греко, Рафаелю, Тіціану, Дюреру, презентували 4 квітня 2017 року в Національному музеї імені Андрея Шептицького. Ця експозиція — перший крок у річному культурологічному проекті, присвяченому 350-річчю від народження великого українського митця.
Експозиція виставки робіт Йова Кондзелевича
Деякі оригінальні полотна та ілюстрації робіт Йова Кондзелевича, монаха-іконописця із Жовкви (народився у 1667 році), розвісили поруч зі зображеннями творів європейських майстрів. Автор проекту мистецтвознавець Тарас Откович пояснив: такий експеримент мав би продемонструвати глядачам, що іконопис українця, який більшу частину свого життя провів у монастирях Волині, за сюжетами, технічними та композиційними елементами надзвичайно близький до праць геніїв мистецтва зі світовим ім’ям.
— Хоч іконопис Йова Кондзелевича був у візантійському стилі, його філософія і всі відчуття — європейські. Це типово європейський художник. Переконаний, якщо б тоді він жив у Європі, то став би надзвичайно відомий, — додав автор виставки Тарас Откович.
Відкриття виставки робіт Йова Кондзелевича
Найбільше зібрання творів Йова Кондзелевича знаходиться в Національному музеї у Львові. Зберігають тут і найвеличніше творіння цього автора — Богородчанський іконостас.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
— Історія цього раритету майже детективна. Кондзелевич намалював його для Скиту Манявського. Згодом його перевезли у Богородчани. Долю іконостасу змінила Перша світова війна. Тоді його мали наміри вивезти в Росію. Та австрійські офіцери із місцевими мешканцями за ніч розібрали цей шедевр, повантажили на декілька машин і вивезли до Відня. Після розпаду Австро-Угорщини іконостас перевезли до Варшави. А вже звідти Митрополит Шептицький повернув пам’ятку до Львова, — розповів історію іконостасу директор Національного музею ім. А. Шептицького Ігор Кожан.
Богородчанський іконостас
Усі присутні на відкритті проекту мали можливість оглянути Богородчанський іконостас, який вражає не лише своїми розмірами, а й мистецьким виконанням.
Відкриття виставки робіт Йова Кондзелевича
У травні музей готується вперше показати ще один повний відреставрований іконостас Йова Кондзелевича — Вощатинський. А загалом, упродовж року в Музеї планують провести ряд заходів і конференцій, присвячених ювілейній даті від дня народження геніального українського митця.
Завтра, 6 квітня 2017 року, о 16 годині у виставковій залі Львівського музею історії релігії (віл. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки дитячих робіт під назвою «Коли все живе, цвіте…»
Зеленими, білими, рожевими барвами та ніжною мелодією звеселяє нас весна. В її пробудженні – велика таємниця свіжості, краси природи, що завжди відроджується й відроджується. Весна – це і час яскравої творчості, нестримної фантазії. А якщо фантазують діти, то це особливо захоплює, заворожує.
Експозиція виставки дитячих робіт «Коли все живе, цвіте…»
Поринути у кольоровий світ дитинства, в якому панує радість, щирість, тепло і безмежжя світла, запрошує Львівський музей історії релігії. У його стінах відкривається виставка «Коли все живе, цвіте…». Це роботи учнів студії образотворчого мистецтва «Бджілка» при Центрі дитячої та юнацької творчості Сихівського району міста Львова. Вік дітей – від шести до шістнадцяти років. Серед них – початківці, а також ті, в яких простежується свій почерк, стиль, неповторна пластика ліній, композиційне вирішення.
Експозиція виставки дитячих робіт «Коли все живе, цвіте…»
Юні митці олійними фарбами на склі відтворили своє бачення реального світу і відкрили завісу того, що існує тільки в дитячій уяві. «На їхніх картинах можна побачити, як гриви львівських левів розквітають квітами та писанками, як пташки безпечно сідають на котячі вуса, немов на гілки, а біла мишка дружить із кольоровим котиком. Привертають увагу ангелики, які виграють на скрипочках та сопілочках радісні великодні мотиви; як мати пригортає своє дитятко, як під весняний щебет птахів проростають дивні квіти, як по землі мчать кольорові потяги, а у небі пливуть кораблі та будиночки на повітряних кулях. На роботах дітей – Богородиця, яка серед квітів молиться за усіх нас, храми на Великдень, які міняться веселковими барвами», – розповідає керівник художньої студії Наталя Фляк.
Експозиція виставки дитячих робіт «Коли все живе, цвіте…»
Отримати чудовий настрій і позитивні емоції від «кольорів дитинства» можна буде до 10 травня 2017 року.
Справжні герої живуть не в книжках чи бронзових статуях, а на сусідній вулиці. Саме завдяки їм ми маємо що їсти, куди сходити для духовного та інтелектуального зростання, або ж можемо спокійно спати ночами. Один з них, венеціанець Андреа дель Аква, залишив кілька широких мазків на обличчі давнього Львова та Речі Посполитої. Далеко від рідної землі, він жив і творив на примноження її слави, поширюючи передові досягнення італійської архітектури та інженерії на терени тогочасної брами Європи.
Андреа Дель Аква. Фото з https://uk.wikipedia.org
Мабуть кожному, хто цікавиться історією Львова, доводилось зустрічати розлогий, детальний та дуже колоритний опис цього міста, який залишив гданський купець Мартін Ґруневеґ: “У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу…Кожен, якою мовою він би не розмовляв, знайде тут і свою мову”. Що цікаво, як і сам автор, персонажі його опису не лише були проїздом у Львові, але також жили тут та приймали активну участь у житті міста та його розбудові.
м. Львів, вул. Театральна, 8. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Так, в першій половині XVII століття у Львові, за адресою вулиця Театральна, 8 мешкав венеціанець Андреа дель Аква. Він був сучасником, а разом з тим і соратником та колегою Гійома де Боплана. Для Речі Посполитої Дель Аква зробив не менше за свого французького колегу, але такого рівня уваги та пошани до своєї персони не отримав. Про нього не пишуть у підручниках і загалом згадують досить рідко, але виглядає, що насправді даремно.
Карта Гійома де Боплана. Фото з https://uk.wikipedia.org
Андреа дель Аква був інженером та архітектором, артилеристом та будівельником…список можна продовжувати, але на цьому зупинимось. І так виходить дивна суміш будівельно-руйнівних професій. Але сходе на те, що фраза “ламати не будувати” точно не про нього. Радше навіть навпаки. Він народився 1584 року, походив з Венеції. На початку XVII століття переїхав до Речі Посполитої і працював інженером при дворі Сенявських, а потім Замойських. На теренах Речі Посполитої здобув собі славу майстра зведення оборонних споруд та фортифікацій. Працював головно зі шляхетськими родами (Конецпольські, Острозькі, Заславські, Замойські, Сенявські і ін.) та їхніми проектами. В більшості його робіт простежуються властиві в той час для голландської та італійської архітектури риси.
Збаразький замок. Фото з https://uk.wikipedia.org
Впродовж 1626 – 1631 років Андреа дель Аква разом з Вінченцо Скамоцци працювали над проектом Збаразького замку. Останній детально описав саму ідею та її втілення у праці “Про ідею універсальної архітектури”, а Андреа Дель Аква керував будівництвом. Христофор Збаразький давав на це все гроші. Збаразький проект має багато рис схожості з іншими роботами Андреа Дель Акви, але до сьогодні він, на жаль, не дожив – через пів століття його було знищено турками.
Руїни замку Конецпольського. Фото з https://uk.wikipedia.org
Пряма схожість цієї роботи є і з проектом Андреа Дель Аква у Бродах. Там, у 1630 – 1635 роках, він працював над будівництвом міських укріплень та замком. Робота ця проходила у команді з Гійомом де Бопланом. Головно за голландськими зразками. Фінансував та формував замовлення шляхтич і державний діяч Речі Посполитої Станіслав Конецпольський. Ця співпраця пізніше переросла і в інші проекти. Зокрема, у 1635 – 1640 роках Андреа Дель Аква працював для Конецпольського і над Підгорецьким замком. Проект укріплень розробляв вже згаданий раніше Боплан, а будівельними роботами керував Андреа Дель Аква.
Підгорецький замок. Фото з https://uk.wikipedia.org
Танцював венеціанець не лише довкола Львова, але і в самому місті. У 1652 році він працював над зміцненням міських укріплень Львова. На той час досягнення в галузі артилерії суттєво просунулись вперед і стіни та мури міст не завжди належно витримували атаки. В цілях оборони варто було шукати варіанти зміцнення їх стійкості та безпеки тих, хто перебував в місті. Існував ряд проектів для цього. Один з них належав Андреа Дель Аква. В рамках цієї роботи, венеціанець звів у 1655 році вежу кушнірів. Десь в той час він також і мешкав у Львові. Його житло знаходилось за адресою вулиця Театральна, 8.
Палац Потоцького на території розташування Бродівського замку. Фото з https://uk.wikipedia.org
Андреа Дель Аква не міг похвалитись вражаючими знаннями та вміннями в сфері польської культури чи мови, але знання в площині архітектури та інженерії дозволили йому вписати своє ім’я в історію Речі Посполитої. Окремі з цих досягнень є важливими та вагомими і для історії сучасних українських земель.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Архітектура Львова: Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. – Львів: Центр Європи, 2008. – С. 87, С. 122, С. 150.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – С. 104 – 105.
Дуже часто напередодні Великодня, постає питання “видування” курячих яєць, для виготовлення писанок та творчих проектів, що мають зберігатися рокам. Сьогодні пропонуємо вам ознайомитися з простим та безпечним способом підготовки яєчної шкаралупи для писанок, крашанок, дряпанок та інших українських символів Воскресіння Господнього.
Своїм досвідом ділиться професійного “видування” яєць для наукових потреб ділиться український зоолог, орнітолог, старший науковий співробітник, завідувач відділу Державного природознавчого музею НАН України, Андрій Бокотей.
Сподіваємось, поради пана Андрія допоможуть вам легко та швидко створити ваші писанкові шедеври і зберегти їх для наступних поколінь.
Курорт Трускавець. Творча богема: піаніст і композитор А. Михайловський (в центрі), збоку від від нього адвокат Федорович з дружиною, драматична акторка І. Древська та співачка М. Богуцька, 1929 рік
В четвер, 6 квітня 2017 року, о 19.00, в кав’ярні-галереї «Штука» (м. Львів, вул. Котлярська, 8), в рамках засідання Клубу шанувальників Галичини, відбудеться презентація фотовиставки «Курорт Трускавець. Обличчя в часі…», створеної стараннями музею міста-курорту Трускавця.
Трускавець. Вибори депутатів до Народних Зборів Західної України, 22 жовтня 1939 року
Цього року Трускавець святкуватиме 190 роковини з часу заснування курорту. Тому з розповіді працівника музею міста-курорту Трускавця присутні почують і побачать, через показ світлин на екрані, як проходив процес зародження та становлення трускавецького курорту протягом двох століть, з акцентом на відвідуваність оздоровниці відомими гостями та відпочивальниками.
Курорт Трускавець. Генерал Г. Орліч перед від’їздом з санаторію для відпочинку польських офіцерів, 1936 рік
Як змінювалися курортне життя галицького села, згодом всесоюзного та всесвітньовідомого українського курорту Трускавця, та як змінювалася мода… Про все це зацікавлені трускавецьким курортом почують в спілкуванні з трускавчанами у кав’ярні-галереї «Штука». Присутніх гостей також чекає музичний сюрприз від мистецького Трускавця!
В суботу, 1 квітня 2107 року, у соборі Святого Юра, презентували альбом листів отця Української греко-католицької церкви Климентія Шептицького до рідного брата Станіслава Шептицького, який був генералом війська Польського до 1926 року. Климентій і Станіслав – рідні брати митрополита УГКЦ Андрея Шептицького.
У книжці опубліковано листи Блаженного Климентія Шептицького, які він писав до брата Станіслава, від 1881 року, коли мав 12 років, і до 1945-го, коли радянська влада змусила його покинути Святоюрський собор і виїхати в Унівський монастир. А 5 червня 1947 року він був заарештований НКВС і 28 лютого 1948 року, у 79-річному віці, був засуджений на 8 років тюремного ув’язнення.
Альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”
“Ця книжка кидає дуже велике світло на постать отця блаженного Климентія Шептицького. Після прочитання листування, хочу сказати, що нам є чого повчитися у нього. Він не критикував, не впадав в паніку, завжди у його словах чується спокій. Тож вчімося благородності від такої благородної душі”, – наголосив під час презентації митрополит Львівський Ігор Возьняк.
Митрополит Львівський Ігор Возьняк та упорядник книжки, дослідник Іван Матковський перед презентацією
Унікальні листи були написані Блаженним сященномучеником Климентієм (графом Казимиром Шептицьким) до членів його шляхетної родини у період із 1881 по 1945 роки. Кореспонденція була нещодавно віднайдені отцем-настоятелем Свято-Іванівської Лаври Юстином Бойком у монастирі св. Теодора Студита «Студіон» у Кастельгандольфо, що біля Риму.
Упорядник книжки, отець УГКЦ Юстин Бойко
“Це унікальна книга. Це не науковий твір, а кореспонденція о. Климентія Шептицького. Кореспонденція як не один жанр літератури висвітлює душу людини, бо в листах людина поміщає щось, що є їй найдорожче, приватне, дуже інтимне. І саме ці листи показують нам його, але показують з двох сторін – у період його дуже успішної світської кар’єри, а також великий період його монашого служіння. Дане видання є першою ластівкою, опісля ми плануємо представити твір о.Климентія Шептицького «Про нашу маму», який ще більше покаже наскільки мама Софія з Фредрів мала величезний вплив на всю родину”, – зауважив упорядник книжки, отець УГКЦ Юстин Бойко.
Презентація історико–документального альбому „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”
Понад дві сотні фотографій Родини Шептицьких, які ілюструють історико – документальний альбом „Блаженний архімандрит Климентій (Казимир граф Шептицький). Листи до рідного брата Станіслава графа Шептицького та родини”, сприятимуть глибшому вивченню постаті блаженного свщмуч. Климентія Шептицького та родини Шептицьких загалом.
Упорядник книжки, дослідник Іван Матковський.
“В альбомі ми презентуємо листи Климентія (Казимира) Шептицького, написані в період з 1881 року по 1945 рік. За передмову ми використали спогади монахині, сестри Ванди – доньки Леона Шептицького з Прилбич. Опубліковані листи – це листи молодшого брата до старшого, монаха до світської людини , листи до брата в окопі, листи в яких автор переказує, як вони із братом Митрополитом Шептицьким тут живуть, листи очевидця подій 1939-40-х рр. І ці листи мають надзвичайно велике значення для тих істориків, які будуть описувати постать о.Климентія Шептицького. Листи проілюстровані фотографіями, більшість з яких надала родина Шептицьких, котрі живуть у Варшаві, решту ми знайшли в бібліотеках, архівах”, – зазначив під час презентації упорядник книжки, дослідник Іван Матковський.
Передмовою до видання стали спогади с. Ванди, дочки Олександра графа Шептицького і племінниці о. Климентія та Митрополита Андрея Шептицьких. Спогади с. Ванди перекладені з польської мови та друкуються також вперше.
Справжнім символом львівського гумору та художньої карикатури свого часу став Едвард Козак – уродженець Львівщини, життя якого тісно пов’язано зі Львовом, Віднем та США. На жаль, більшість львів’ян і сьогодні досить мало знають про свого визначного земляка, який навіть в еміграції намагався підтримувати українську культуру. Сьогодні пропонуємо вам познайомитись з життям та чудовою творчістю Едварда Козака – львів’янина, який піднімав настрій не одній людині.
Едвард Козак
Фрагмент обкладинки одного з видань з творами Козака
Народився Едвард у селянській родині німецького походження у 1902 році. Він навчався у Стрийській гімназії, а відтак у Львівській художній школі Олекси Новаківського, мистецьких школах Відня та Любліна. Пiсля закiнчення гiмназiї в Стрию вступив добровольцем до УСС, пiзнiше був вояком УГА. Після війни і польської окупації Галичини, деякий час перебував у Вiднi.
“Комар”
Він був редактором та ілюстратором видань “Зиза” (1926‑33) i “Комар” (1933-39), і iлюстратором українських журналів “Свiт дитини” i “Дзвiночок” з якими він працював від 1931 року і до початку ІІ Світової війни. Для сучасників він був відомий під псевдонімами: ЕКО, Мамай, Майк Чічка.
Деколи відомий карикатурист сам ставав героєм карикатур
Одна з відкриток з робою Козака
Ілюстрація до “Лиса Микити”, 1944
Під час вступу радянської армії у Західну Україну у 1939 році, його врятувала еміграція до Кракова. У 1939 – 1941 роках, він був iлюстратором видань Українського Видавництва у Кракові, та головою мистецької організації “Зарево”. З 1945 у Нiмеччині, у 1947-1949 роках, Козак редагував журнал “Лис Микита” в Мюнхенi. Він виїхав до США у 1949 (за іншими даними – у 1951 році) i oселився в Детройтi. Був активним членом Асоціації незалежних українських митців (АНУМ), Товариства українських письменників і журналістів.
Е. Козак з дружиною
Е. Козак з синами під час виставки у США
Козак у 1970-ті
У США в церковному мистецтві, ілюстрував казки для телебачення (зокрема за мультфільм “Jim Handy Corporation”, який вийшов у 1957 році у Детройті, він отримав від американської вчительської організації окрему нагороду), займався оформленням книжок та часописів, видавав власний журнал сатири та гумору «Лис Микита». Козак створив художній образ «Гриця Зозулі» — українського селянина, хитрого сільського філософа, в уста якого вкладав неповторні монологи.
Одна з карикатур Козака
Одна з карикатур Козака
Е. Козак на обкладинці одного з видань карикатур
Одна з робіт Козака “американського періоду”
Вистaвки Kозака вiдбувалися в Українi, згодом у Нiмеччині та США й Канаді. В США Козак створив понад 700 картин. Цілий ряд полотен Козака присвяченi українському селу, зокрема гуцульському. Такі його полотна як “Весiлля”, “Український ярмарок”, “Корчма” були свідченням певної ностальгії за рідним краєм, яка розвинулась у Козака на чужині. Цілий ряд робіт він присвятив національно-визвольному рухові. Сьогодні, полотна Козака зберігаються у багатьох приватних колекціях.
Е. Козак у 1960-ті
Гніздовський Яків, Гуцалюк Любослав, Гніздовська Стефанія та Козак Едвард
Любослав Гуцалюк, Едвард Козак і Яків Гніздовський
Одна з робіт Козака
Один з авторів американської української газети Свобода писав про нього: “Дорослі знають Едварда Козака як неперевершеного карикатуриста Ека з редагованих ним гумористичних журналів „Лис”, „Комар” та „Лис Микита”. Не один з наших громадських і політичних діячів був змушений застановитися над логікою своїх вчинків у наслідок критики в Екових карикатурах і не один забутий емігрант у хвилини печалі знайшов розраду в гуморі та сатирі Едварда Козака. Його карикатури завжди заступають українську національну точку бачення, висмівають внутрішні міжусобиці та зловживання, а головне — їх вістря скероване проти ворогів українського народу”. Здається, важко дати більш повну оцінку його діяльності. Тож пам’ятаймо його і в наші дні – львів’янина, який навіть на чужині намагався підтримувати свій народ своїми творіннями.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Edward Kozak (http://en.uartlib.org/ukrainian-artists/kozak-edward/)
Edward Kozak. Selo. Album of caricatures. 1952. (http://en.uartlib.org/books/edward-kozak-selo-album-caricatures/)
A set of postcards by Edward Kozak (http://en.uartlib.org/books/edvard-kozaks-postcards/)
Edward Kozak. Catalogue. Lviv, 1990. (http://en.uartlib.org/books/edvard-kozak-catalogue/)
Kozak, Edward (http://eudusa.org/index.php?title=Kozak,_Edward)
Храмом науки крокує мистецтво — саме так окреслили модне дефіле LITTERIS ET ARTIBUS (Науками й мистецтвом) авторської колекції одягу SMOLINSKA, яке відбулося 1 квітня 2017 року в Науково-технічній бібліотеці Національного університету „Львівська політехніка“.
Дизайнер Надія Смолінська та мистецтвознавець Ірина Сорокіна
Вишукану і надзвичайно насичену кольорами та вишиваними візерунками колекцію презентувала львівська дизайнерка Надія Смолінська. В основі колекції — красиві сукні та костюми з натуральних матеріалів, з елементами української вишивки ручної роботи, а також аксесуари — клатчі та керамічні намиста, розписані вручну
Показ колекції Надії Смолінської
Львівська дизайнерка Надія Смолінська вирізняється особливою любов’ю до етно-мотивів. Перебуваючи в постійному філософському пошуку, мисткиня створює не просто вишукане вбрання, а наповнює його глибинним змістом.
Показ колекції Надії Смолінської
Серед її напрацювань — колекція головних уборів для буддистських монахів Тибету, захоплюється відродженням скіфських орнаментів, створила колекцію одягу із використанням езотеричних символів, яку презентувала у Львівській арт-галереї „Ом“, у 2011 році представила колекцію одягу „Місце для кроку вперед“ у Музеї народної архітектури та побуту „Шевченківський гай“, 2014 році провела показ моделей під гаслом „Ні війні, так — коханню“.
Показ колекції Надії Смолінської
Показ колекції відбувся за сприяння заступника директора Науково-технічної бібліотеки Львівської політехніки Олени Харгелії. Модерувала захід відома мистецтвознавець Ірина Сорокіна.
В п’ятницю, 31 березня 2017 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося урочисте відкриття виставки “Мирослав Откович. Живопис“.
На великій ретроспективній виставці, яка присвячена 70-ти річчю Народного художника України Мирослава Отковича представлено роботи виконані в техніці акварелі, створенні як за останній час, так і ті, що вже є класикою українського акварельного живопису.
Мирослав Откович
У життєвій долі Мирослава Отковича та у виборі ним творчого та професійного шляху найважливішими були, очевидно, два нерозривно пов’язані між собою фактори – праця у стінах Національного музею у Львові (1970–1980 рр.) та захоплення українською іконою, яке переросло у пізнання таємниць сакрального мистецтва і цілком природне прагнення до збереження його безцінних шедеврів.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Мирославу Отковичу виповнюється 70 років і це уже певний етап творчості митця, певний звіт перед його пошановувачами, перед мешканцями Львова, перед художньою громадськістю, перед собою. Виставка, до певної міри, ретроспективна за останні роки, більшість представлено нові роботи, які дають познайомитись з творчістю митця на сьогодні. А ще це можливість митцеві побачити себе з боку, зробити висновки і йти далі, вибираючи той чи інший напрямок”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан на відкритті виставки.
Експозиція виставки “Мирослав Откович. Живопис“
Експоновані на виставці роботи Мирослава Отковича створенні в улюблених жанрах художника -натюрморт, пейзаж (морські краєвиди, Карпатські гори, екзотичні пейзажі Кіпру та Чорногорії, урбаністичні види Парижу), декоративні та жанрові композиції, а також роботи на християнську тематику. У своїх акварельних роботах митець поєднує традиційні засоби виразності зі сучасними прийомами фактурної розробки і збагачення акварельної плями. Характерною ознакою його творчості є поєднання технік акварелі та темпери.
Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)
“Я оглянув ці картини і дуже вдячний художнику за його працю, за сюжети, техніку, портрети, теплоту, яка відчувається в цих творах. Дякую за серце митця та його душу”, – поділився враженнями Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк).
Хорова капела “Дударик” під керівництвом Дмитра Кацала на відкритті виставки “Мирослав Откович. Живопис“
Під час відкриття лунало багато привітань ювіляру від представників влади та різних організації. А представники Городоцького району Львівської області нагородили Мирослава Отковича спеціальною відзнакою за особливий внесок у розвиток українського мистецтва, прославлення рідного краю, гуманістичну та громадську діяльність.
Мирослав Откович
“Є багато мудростей в різних народів, але наді мною завжди тяжіє та велика мудрість сказана Володимиром Мономахом ще в далекі сиві роки, що в 70 років людина злізає з воза і сідає на сани, які повільно йдуть вперед і вже ніхто не знає допоки вони будуть їхати. Тобто, це такий момент переосмислення, коли робиш певні висновки. І я закликаю всіх шанувати себе і любити себе, любити в нашій Україні, в нашому Львові, бо якщо подивитися ближче і забути всі незгоди, які є, то ми живемо в благословенному краї і трудимося для нього”, – сказав Мирослав Откович на відкритті власної виставки.
Окремо, на виставці представлено частину мистецького проекту Мирослава Отковича «1000 років Софії Київській», а саме портрети визначних політичних і культурних діячів України – Великі Київські князі Володимир та Ярослав, княгиня Ольга, княжна Анна Ярославівна, Митрополит Петро Могила, гетьман Іван Мазепа.
Про те, що нині актуальне, що болить і перебуває в центрі свідомості тих, хто вболіває за нашу країну говорили 30 березня 2017 року в Львівському музеї історії релігії. Тут відбулося два заходи, акцентовані на темі боротьби за право бути вільними, відваги, героїзму, та жертовності.
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький презентував свою документальну фотовиставку „Рани“, над якою працював від початку російської агресії проти України. Свої роботи автор демонструє не лише у формі експозицій, із якими планує об’їздити нашу країну та показати масштаби проблеми в різних куточках світу, а й на сайті rany.com.ua (доступний українською та англійською мовами). Тут він публікує світлини та інтерв’ю з воїнами й активістами Революції Гідності. Розмови з героями підготували студентки магістерської програми Могилянської школи журналістики при НаУКМА Катерина Юдіна та Марія Дачковська.
Американський фотограф українського походження Йосип Сивенький
Свій проект Йосип Сивенький націлив на те, щоб показати масштабність проблеми реінтеграції поранених солдатів, які страждають від нестерпного фізичного болю, втратили руки чи ноги, обгоріли, мають посттравматичний стресовий розлад, або стали залежними від знеболюючих препаратів. Всіх їх об’єднує сильний фізичний чи емоційний біль та виклик — адаптуватися до нового життя після поранення. Щоб допомогти їм навчитися жити заново, необхідні довготермінові програми медичного обслуговування, соціальна, психологічна підтримка, створення можливосте для освоєння нових професій та працевлаштування, розвиток інфраструктури для людей з інвалідністю у різних сферах.
Директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць та фотограф Йосип Сивенький на відкритті виставки “Рани”
— Мій проект —інформаційний. В Україні є проблеми з інфраструктурою для людей з інвалідністю. Звісно, проект їх не вирішить за мить, але змусить задумаються над цим. Люди повинні зрозуміти, що це проблема не лише сходу чи тих, хто опинився в цій ситуації, а всієї країни, кожного міста чи села, — наголосив автор проекту Йосип Сивенький.
Експозиція виставки Йосипа Сивенького “Рани”
Про долі людей у війні на Східній Україні, її сприйняття в світі говорила також відома польська журналістка українського походження із громадського телеканалу TVР Марія Степан, яка була в епіцентрі подій Революції Гідності та бойових дій на Донбасі. Вона представила книгу репортажів „Людина це людина, а смерть це смерть“ („Człowiek to człowiek, a śmierć to śmierć“), що вийшла друком у лютому минулого року й стала зверненням до світової спільноти — пам’ятати про країну, де щоденно тривають бої, гинуть люди. Адже ця війна ближче, ніж думає Європа.
Польська журналістка українського походження із громадського телеканалу TVР Марія Степан
— Поштовхом до написання цієї книги стала ситуація, коли Європа масштабно вшановувала жертв терористичної атаки в Франції, але коли лише кілька днів після цього в Україні під Волновахою російські терористи підірвали автобус із жінками та дітьми, до Києва ніхто не приїхав, не було маршу проти війни. Я тоді подумала: смерть була і там, кількість жертв практично однакова, але сприйняття чомусь різне. А те, що в Україні на війні щодня гинуть люди сприймається лише як статистика — без жодного враження, — наголосила Марія Степан. — За час перебування в Україні — і на Майдані, і на Сході, я зустрічала дуже багато людей на своїй дорозі. Новинарні сюжети на телебаченні короткі та, щоб зробити їх, треба працювати день-два і часто люди мені розказували ціле своє життя. Минав час і я розуміла, що мушу це написати, бо винна тим людям пам’ять. Я показую історії людей, такі як вони є. Як Йосип Сивеньки на своїх фотографіях розкриває людські долі для нас усіх, так я хочу показати, зокрема полякам, війну, щоб вони її зрозуміли і пам’ятали, що це поруч.
В четвер, 30 березня 2017 року, в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) відкрилася виставка Юрія Лесюка під назвою “Малярство”.
Художник Юрій Лесюк
“Це ювілейна виставка відомого у Львові митця, заслуженого художника України Юрія Лисюка, який представляє свій творчий доробок. Це не перша персональна виставка художника, яку ми відкриваємо в Національному музеї у Львові. На даній екпозиції представлено нові роботи Юрія Лисюка, які представляють бачення художником того світу, який йому запав з дитинства, його рідного краю”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи виставку.
Юрій Лесюк. Княгинька. Полотно, олія, 50х50, 2012 рік
Юрій Лесюк. Деревце. Полотно, олія, 80х100, 2013 рік
Загалом в експозиції представлено понад півсотні декоративних композицій, наповнених гумором та гротеском. У жанрових сценах з життя Прикарпаття автор декларує власне прочитання народної поезії, музики та ноші, водночас і ностальгію за звичаями та побутом краю, в якому народився та зростав.
Юрій Лесюк. На Спаса. Полотно, олія, 90х90, 2017 рік
Юрій Лесюк. Ключівські. Полотно, олія, 60х110, 2017 рік
“У кожного з присутніх ця виставка буде викликати якісь свої особисті почуття, думки, спогади. В мене вона викликає приємну, теплу ностальгію за дитинством. Якщо об’єднати ці картини, то вони мають цілісне бачення і цілісну позицію Юрія Лисюка. Картини викликають різні почуття, але кожен, хто побуває на цій виставці не залишиться байдужим”, – поділився враженнями начальник відділу мистецтв та розвитку культури Львівської ОДА Василь Гладкий.
Юрій Лесюк. В добрий час. Полотно, олія, 90х110, 2014 рік
Юрій Лесюк. Повесільна. Полотно, олія, 90х85, 2016 рік
Сам художник розповів про свої емоційні переживання, які допомогли йому передати ностальгію за малою батьківщиною у своїх живописних роботах.
“Кожна людина колись робить собі підсумок в житті, в даному випадку я теж зробив підсумок певного етапу. Це лише частина моїх робіт, які були створенні коли мною керувала ностальгія. Зараз я все більше і більше пригадую яскраві моменти, пісні, музику, поезію. Я все це пережив, все це знаю”, – сказав Юрій Лесюк.
Експонуватиметься виставка в Історичному комплексі НМЛ ім. Андрея Шептицького (вул. М. Драгоманова, 42) з 30 березня до 3 травня 2017 року. Оглянути експозицію можна з 10.00 до 18.00. Вихідні дні – понеділок, вівторок.
Видобування та переробка нафти на почату XX століття на Галичині активно розвивалися і спричинилися до появи підприємств-мільйонерів. Найбільшими нафтовидобувними та нафтопереробними підприємства Галичини початку XX ст. були:
1) Галицьке Карпатське нафтове товариство (раніше – «Bergheim і Mac Garvey»), заснована в 1895 р., статутний капітал 16 млн корон. Продукція нафти у 1902 р. становила 130 тис. т.
2) «Східниця» («Schodnica»), Акціонерне нафтове товариство, заснована в 1896 р. (Англо-Австрійський банк), статутний капітал 10 млн корон.
3) «Галичина», Акціонерне нафтове товариство, заснована в 1904 р. (після Anglicia-Petroleum Company), статутний капітал – 6 млн корон.
4) Перше Галицьке нафтове акціонерне товариство (раніше «St. Szczepanowski і Sp.»), засноване в 1889 р., статутний капітал – 2 млн корон.
5) Акціонерне товариство для нафтової промисловості, засноване в 1897 р., статутний капітал – 5,3 млн корон.
Важливим елементом історії нафтової промисловості Галичини є питання боротьби за ціни на нафту. Нафтова промисловість час від часу піддається кризам, що супроводжується стійким поступовим зниженням цін у поєднанні з коливаннями в загальносвітовому масштабі. У 1872 р. квінталь (центнер) нафти на ринку коштував 36 корон (далі – К), у 1878–1879 рр. Слобода Рунгурська продавала її по 15 К, Східниця – по 6–7 К, Борислав – 3 К. У 1908 р. ціна нафти впродовж року знизилася до історичного мінімуму від часу видобування нафти у Галичині – з 1,5 до 1,0 К за центнер, дещо підвищившись до кінця року до 1,3 К. В той же час ціни у Румунії та Росії становили 3–4 К за центнер і то була істинна вартість нафти. Загальна вартість видобутої у Галичині нафти впала з 19 млн К у 1900 р. до 14,7 млн К – у 1902 р.
Причин для того існувало багато, насамперед, роздробленість виробництва, спекуляція, податковий тиск, політична складова (дешева сировина – для монархії та її верхівки, задіяної у нафтовому бізнесі) та багато інших.
Нафта-сирець безпосередньо після видобування була непридатною до використання через велику вогненебезпечність і недостатнє спалювання, однак піддавалася переробці, внаслідок чого можна було отримати ряд нафтопродуктів, життєво необхідних для суспільства.
Дрогобич. Рафінерія “Austria”. Поштівка 1911 року
На початку XX ст. нафта, видобута у Бориславсько-Тустановицькому родовищі, давала 5–19 % бензину, 38–45 % керосину і газоліну, 5–13 % парафіну, 15–25 % мастильних масел, 3–6 % асфальту чи мазуту, решта (близько 15 %) втрачалося. А от нафта, що видобувалася з верхніх шарів у другій половині XIX ст., за даними Енглера та Ґінтла, – до 65 % керосину і 5–10 % бензину.
Дистиляція всіх нафтопродуктів у невеликих рафінеріях здійснювалася в одних і тих же котлах, що вміщували до 5 т нафти. У великих рафінеріях використовувати цілий ряд поєднаних один з одним циліндричних котлів, об’ємом від 15 до 100 т, таким чином, що нафта безперервно послідовно протікаючи з вище розташованого і менш нагрітого котла в нижній, сильніше нагрітий, і т.д., утворювала в кожному з них різні фракції.
Малі рафінерії, що мали на меті отримання побільше керосину, використовували «розтріскування», тобто здійснювали дистиляцію важких масел і накипу. Великі – не використовувати цього методу, оскільки це зменшувало кількість парафіну і запобігало продукуванню мастильних матеріалів.
Дрогобич. Рафінерія “Polmin”. Поштівка 1930 року
У торгівлю поступало три сорти керосину: 1) імперський безбарвний питомою вагою 0,810 г/см3 і температурою випаровування 23–26°C; 2) гас- салон (стандарт) з вагою 0,815–0, 820 г/см3 і температурою випаровування 21°C; 3) паливний, жовтий, з нижчою температурою випаровування (використовувався лише у Галичині та Угорщині і то в дуже малих кількостях).
Парафін отримували з парафінового масла при природному (взимку) або штучному (холодильні аміакові машини) охолодженні у звичайних бочках або спеціальних кристалізаторах до температури -1 – -4°C, при якому він утворює так звані парафінові луски. Їх пресують у прес-фільтрах, потім – у гідравлічних пресах, щоб позбавити парафін останків масел, і, нарешті, хімічно очищають чистою сірчаною кислотою, каустичною содою і содою.
Розвиток нафтопереробної промисловості переконливо доводив економічну слабкість Галичини. Хоча переробка нафти у Галичині та Америці була винайдена практично в один і той же час, перший нафтопереробний завод у Галичині виник лише у 1884 р., коли Станіслав Щепановський заснував у Печеніжині першу галицьку рафінерію. Потім виникли великі заводи в Глінніку Маріямпільському і Тшебінії (1898 р.). А після різкого росту видобування нафти після 1890 р. в швидкому темпі почали з’являтися великі заводи у Сілезії та Чехії (в Богумині, Дзедзіце, Моравській Остраві, Моравському Свинові, Пардубіце, Коліні, Кралупі).
Дрогобич. Рафінерія “Галіція”. Поштівка 1930 року
Разом зі старішими великими рафінеріями, опертими спочатку на іноземні нафти, в Трієсті, Ржеці, Флорісдорфі під Віднем і в Пешті, вони зайняли провідні місця в нафтопереробній промисловості, яким до 1899 р. вдалося охопити весь попит на керосин і бензин в монархії (219 тис. т).
У 1884 р. в Галичині вироблялося близько 20,4 тис. т керосину, в 1891 р. – удвічі більше, в 1897 р. – 63,5, в 1900 р. – 69,4 тис. т (69 рафінерій у Галичині та Буковині), в 1905 р. – 91,4 (61 галицько-буковинські рафінерії).
У 1884 р. в Галичині було 57 рафінерій, а в 1905 р. – 54 (у всій Австрії – 72). Таким чином, Галичина мала 3/4 загальної кількості рафінерій Австрії, проте більшість з них представляли собою невеликі підприємства. Про це свідчить той факт, що всі галицькі рафінерії заплатили дещо менше половини (10,15 млн К) загальної суми акцизу – 20,78 млн К. Більшу частину акцизу заплатив завод у Трієсті (1,6 млн К), Богумині, Флорісдорфі і Дзедзіцах (1,42 млн К), Пардубіцах (1,3 млн К). З Галицьких заводів: Гліннік Маріямпільський – 1,47 млн К, Дрогобич («Галичина») – 1,1 млн К. Таким чином, можна допустити, що ці галицькі заводи займали, відповідно, третє та п’яте місця в Австро-Угорщині. Крім них, у Галичині діяли також великі заводи у Ніґловицях (0,95 млн К), Тшебінії (0,92 млн К), Печеніжині (0,66 млн К) тощо.
Дрогобич. Рафінерія “Нафта”. Поштівка 1930 року
На великих рафінеріях працювало 80–350 робітників, на малих – до 20. Та й умови праці, обладнання, заробітна плата у них сильно відрізнялася. Великі рафінерії представляли собою потужні промислові комплекси з новітніми технологіями та устаткуванням.
У 1906 р. з галицької нафти для внутрідержавного використання виробили: 59 галицьких рафінерій – 83100 т нафтопродуктів, решта (13) австрійських рафінерій – 74200, 24 угорських рафінерій – 89000 т. На експорт всіма рафінеріями було виготовлено 170800 т нафтопродуктів.
Рафінеріями загалом було перероблено у 1905–1907 рр. майже 2,5 млн т галицької нафти. З ростом поставок нафти швидко зростала переробка нафти за рахунок будівництва нових і розширення діючих рафінерій і в цьому сенсі утвердилися три основні регіони нафтопереробки зі своїми особливостями: Галичина з орієнтацією на джерела сировини; Угорщина з модерновим підходом до виробництва; Австрія, що орієнтувалася на ринки збуту.
Печеніжин. Перша галицька рафінерія. Потшівка 1885 року
На всіх рафінеріях Австро-Угорщини, за даними Станіслава Бартосевича, у 1905 р. вироблено продукції на суму 120 млн К (в т.ч.: керосин – 76 млн К; парафін – 14,4; мастильні масла – 12; експортний бензин – 12; бензин – 5; асфальт – 0,9 млн К), 66 млн К з яких використано: 1) сплата податків – 29,9 млн К; 2) транспортування нафти – 11,5 млн К; 3) виробничі витрати –24,5 млн К. З решти 54 млн К 20 млн К використано на купівлю нафти (у середньому 2,85 К за 1 центнер), а 34 млн К – прибуток рафінерій. З цієї суми виплачувалася заробітна плата (15 млн К), здійснювалися виплати «брутто» власникам земель (4,5–5 млн К), на складування сировини і продукції (3,5 млн К), решта – близько 10 млн К – чистий прибуток рафінерій. Цей дохід рафінерій бус би значно більшим, якби діяло нормальне нафтове законодавство. Так, для прикладу, у Німеччині нафта-сирець була удвічі дешевшою, ніж у Австрії, а от акциз – утричі більший. Таким чином, і галицька нафта втрачала на 1 центнері на початку XX ст. приблизно 5 корон або загалом близько 100 млн корон.
Незважаючи на ріст видобування і переробки нафти, її ще мало вироблялося на душу населення у Австро-Угорщині: 1890 р. – 3,8 кг, 1900 р. – 4,7 кг, 1907 р. – кг, тоді, як у Німеччині ця цифра складала 15,5 кг, а в США, Швейцарії, Бельгії та Норвегії – 20 кг.
Рафінерія Давіда Фанто Пардубіце. Фото 1900 року
Більшість нафтопродуктів вивозилися поза межі Австро-Угорщини (1897–1908 рр. – щорічно 13080–24000 т), насамперед до Німеччини (70 % керосину, 60 % бензину, 90 % легких масел, 75 % мазуту і 50 % парафіну), Франції, Швейцарії, Туреччини і Бельгії (до всіх – керосин і бензин), Італії, Бельгії і Швейцарії (масла). Як видно, у більшості з цих країн видобувалася і перероблялася нафта, але місцеві фіни була значно вищими (про що йшлося вище), ніж у Австро-Угорщині, чи, тим паче, – у Галичині.
Поряд з цим, Австро-Угорщина також експортувала сировину й нафтопродукти: 11400 т керосину (3/4 з США), 15600 т мазуту (2,3 з США), 18300 т нафти з Румунії.
Рафінерія Давіда Фанто Пардубіце. Фото 1900 року
Оптовим продажем нафти у 1912 р. у Галичині займалися торгові фірми: «Княгиня Марія Любомирська & герцог Францішек Замойський» (Борислав), «Станіслав Богуш & Ска» (Борислав), «Феліціян Дембовський» (Борислав), «Кароль Дембський» (Борислав), «Спілка нафтова Оскара Лозинського & Тадея Тараєвича» (Львів), «Тадеуша Срочинського» (Ясло).
Станом на 1912 р. у Галичині знаходилося багато підприємств, що займалися переробкою нафти та виготовляли широкий асортимент продукції. Нафтопереробні заводи були, як правило, невеликими, однак окремі відносилися до найбільших підприємств Центрально-Східної Європи і там працювали сотні робітників. Загалом у Галичині діяло 51 нафтопереробне підприємство з 2231 працівником.
Очистку попутного газу та виготовлення скрапленого газу здійснювали достатньо великі фабрики у Львові (235 працівників) та Кракові (222 прац.); значно меншими були підприємства у Бережанах, Бялій, Грибові, Дрогобичі, Жешуві Коломиї, Львові, Станиславові, Стрию, Тарнові, Хранові та Ярославі.
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
В неділю, 2 квітня 2017 року, о 15.00 КЗ ЛОР “Історико-краєзнавчий музей” (м. Львів-Винники, вул. Івасюка 5.) запрошує на відкриття виставки світлин польського письменника, публіциста і фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Фотовиставка «По обидва боки Богу» — це близько 60 ретельно відібраних фотографій зруйнованих церков на території Польщі та римо-католицьких костелів в Україні. На їхньому прикладі фотомитець піднімає питання знищених сакральних об’єктів.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Виставка є результатом численних подорожей Польщею та Україною, під час яких фотографу вдалося дістатися до 58 забутих і закинутих церков у Польщі і до кількох десятків святинь в Україні. Їх розділяє символічний кордон — річка Буг, яку Пьотр Дурак у 2012 році пройшов на човні від витоків до гирла.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Під час відкриття виставки планується презентація двохтомного видання «Świątynie wygnane», в якому представлені найкрасивіші фотографії всіх покинутих греко-католицьких церков. Автор показує інтер’єри храмів, у яких сьогодні більше не проводяться богослужіння і які не віднесено до жодних музеїв. Протягом восьми років подорожей автор зумів охопити усі такі храми, які є важливими взірцями віри. Це єдина книга в історії, що зберігає пам’ять про інтер’єр забутих храмів, краса яких представлена на сторінках видання та може зникнути назавжди.
Експозиція виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”
Довідка.
Пьотр Дурак – випускник полоністики і докторант літературознавства Ряшівського університету. Видав дві збірки поезій: „Віднайти себе” (2006), „Вітроломний” (2008), а також дві повісті: „Останній рік” (2007, 2009), „Велосипедні щоденники”(2011). Автор літературного блогу „Репортаж із туману”.
Постер виставки світлин фотомитця Пьотра Дурака ”По обидва боки Бугу”.
2007 року отримав почесну нагороду ім. Анджея і Брутуса Струмськіх за найцікавіший поетичний дебют Підкарпаття.Зараз працює редактором регіонального тижневика “Korso” і викладає у Вищій торговій школі в Радомі (філія в Мєльцу).Фотографією він захоплюється з 2008 року. Попри численні пропозиції, відмовляється брати участь у фотографічних конкурсах. Між іншими, отримав номінацію до нагороди Товариства локальної преси за найкращу фотографію в ЗМІ 2014 року.
Його зачаровує складність малювання світлом — фотографує залишені копальні, бункери і підземелля Європи.
В середу, 29 березня 2017 року, в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові (вул. Соломії Крушельницької, 23) до 175-річчя від Дня народження видатного українського композитора, педагога, етномузиколога, музично-громадського діяча Миколи Лисенка відбувся концерт вокальної музики у бандурному супроводі “Я вірю в красу”.
Концерт відбувся за участю студентів Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка класу заслуженого діяча мистецтв України, доцента Оксани Герасименко, класу вокалу заслуженої артистки України, доцента Ольги Гавриш та класу ансамблів Оксани Герасименко та Олени Ніколенко. Символічно, що переважна більшість виконавців – це лауреати Київського відкритого молодіжного конкурсуімені М. В. Лисенка, який був започаткований у 2012 році і приурочений 170-річчю від дня народження композитора. Конкурс проводиться з ініціативи Національної спілки кобзарів України, Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Григорія Майбороди, музею М. В. Лисенка (МВДУК), Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Григоровича Шевченка.
Назва концерту «Я вірую в красу» пов’язана з назвою романсу композитора на слова Дніпрової Чайки, який Лисенко подарував Соломії Крушельницькій. У програмі прозвучали солоспіви Миколи Лисенка, а також кілька народних пісень, переклади яких здійснила бандуристка і композитор, доцент ЛНМА ім. М. Лисенка Оксана Герасименко. Прозвуло також кілька творів з інструментальної музики М. Лисенка, які у перекладах Василя Герасименка та інших бандуристів вже стали класикою бандурного репертуару.
Сфера повсякденного належить до однієї з найцікавіших галузей для дослідження у історії. Справа в тому, що повсякденна історія здана зацікавити як і дослідника, так і простого громадянина. Вона «зачіпає» щось надзвичайно близьке і знане для кожного. Ми пропонуємо вам поглянути на те, як виглядало життя у Львові майже 100 років тому – у 1920 році. Поглянути і здивуватись – скільки до болю знайомих для себе проблем ми можемо знайти у повідомленнях, які залишили для нас сучасники тих подій.
Колишнє приміщення Ремісничої палати
1920 рік Львів зустрів у польській окупації. Під час українсько-польської війни та внаслідок поразки ЗУНР, колишня столиця австрійської провінції Галичини і Володимирщини і короткочасна столиця молодої західноукраїнської держави, увійшла до складу Польської республіки, хоча юридично, з точки зору міжнародного права статус української Галичини був невизначеним аж до 1923 року. Одним з побутових аспектів на які першочергово звертали увагу львів’яни була відсутність залізничного сполучення з новою столицею – Варшавою. Телеграфний і телефонний зв’язок працював погано навіть в межах міста. Новий, 1920-й рік львів’яни зустрічали по-новому. Фактично вперше від 1914-го року ресторани і кав’ярні були переповнені. Міська еліта до пізньої ночі святкувала в Міському театрі. У театрі водевілів (на сучасній вулиці Стефаника) відбувався маскарад. Робітники святкували в приміщенні Ремісничої палати (сучасний театр ляльок). Аналізуючи дані львівської преси, дослідники відзначають, що така річ як опалюване приміщення у той час відносилось до комфортних умов відпочинку у кав’ярнях та інших закладах. Святкові гуляння не проминули без ексцесів. П’яна компанія влаштувала бійку на вул. Костельній (сучасна Івана Гонти). Невідомі зловмисники нанесли свій візит і магазин Вольфа Стерлінга і викрали звідти півтори сотні напильників та кілька сотень замків.
Площа Ринок. Перша половина ХХ століття.
Андрей Шептицький. Фото 1921 року
Народний дім, де знаходився театр “Українська бесіда”
Українці Львова відзначали Новий рік за Юліанським календарем. Театр “Українська бесіда” влаштував Маланчин вечір. Проте загалом серед українців Львова, враховуючи окупацію міста польськими силами, настрої були не надто святкові. У місті перебувало до півтори тисячі інтернованих українських вояків і для них були організовані обіди. Багатолюдними богослужіннями на Ринку відзначали Йордан. Посвячення води здійснив митрополит Андрей Шептицький.
Карнавали не могли приховати важкого матеріального становища більшості львів’ян після кількох років війни. У січні 1920 року різко зросли в ціні продовольчі товари. Так, ціна на теляче м’ясо всього за тиждень зросла з 17 до 32 крон, свинина з 20 до 36. Наприкінці січна особливого гостро постала проблема забезпечення міста хлібом. У місті було запроваджено картки на хліб і цукор. Під загрозою штрафу було заборонено випічку кондитерських виробів, з метою економії. У кав’ярнях ними торгували нелегально і за підвищеною ціною.
Площа Ярослава Осмомисла
Питання забезпечення міста харчами неодноразово обговорювалось у міській раді. Нерідко, такі обговорення, на які приходили і прості робітники перетворювались на скандали і сварки. за спогадами сучасників, найбільше галасували жінки. Продовольче постачання Львова фактично було знищене і наприкінці січня навіть тимчасово припинили роботу пекарні. Показовими є тогочасні ціни. Буханка білого хліба коштувала 5 корон, кілограм цибулі – 25 корон, сиру -20, масла – 92, картоплі – 3. При цьому, робітник міг за день заробити не більше 50 корон. Населення влаштовувало стихійні мітинги.
Польська марка
Чергове невдоволення львів’ян викликав обмін корон на марки за завищеним курсом. Марка з січня 1920 року ставала єдиною валютою в державі. Труднощі обміну і невдоволення призвели до того, що скажімо працівники міських канцелярій зустрічали Новий рік без грошей. Зростання цін на продовольчі товари не рятувало від дефіциту, тому була впроваджена заборона працювати магазинам у свята і по неділях. Це привело до черг у магазинах. Біля міського овочевого складу на сучасній вулиці Бескидській від 5 години ранку вишиковувались кілометрові черги. Видавали не більше 10 кілограмів картоплі. На чорному ринку, за кілограм картоплі давали 5-6 корон. Численні неперевірені чутки і злість населення привели у квітні 1920 року до погромів ресторанів і шинків. Так, в одну з неділь підлітки і жінки обурені тим, що магазини не працюють, повибивали шибки у ресторанах на вулиці Городоцькій, Ярослава Мудрого і Липневій. У цей час у місті були заборонені азартні ігри. У травні, до кримінальної відповідальності притягнули 30 осіб, які у помешканнях знайомих створили 13 картярських закладів. Облави на кав’ярні та ресторани стали звичною справою.
Колишня будівля Галицького сейму
У березні 1920 року в місті почали з’являтись російські білогвардійські офіцери армії Денікіна, які втікали від більшовиків. Їхня розгульна і подекуди дивна поведінка шокувала і веселила львів’ян. Так, два російських офіцера будучи в нетверезому стані зайшли до приймальні дантиста Соненшіха на сучасній вулиці братів Рогатинців і почали роздавати усім відвідувачам великі суми грошей.
Звичними стали крадіжки білизни і одягу. Санітарно-гігієнічний стан міста залишав бажати кращого. Ситуацію ускладнювала епідемія тифу. У лазнях, стан яких також важко було назвати задовільним були натовпи людей. Львів потерпав від нестачі води. Міський водогін перебував в аварійному стані і в жовтні 1920 року було прийнято рішення частково його вимкнути. У занедбаному стані перебували міські вулиці. Навпроти будинку колишнього Галицького сейму (сьогодні – головний корпус ЛНУ імені Івана Франка), рух взагалі став неможливим через ремонт каналів. На розі вулиць Чернігівської і Севастопольської було велике звалище сміття яке жартома називали курганом на честь влади міста. На вулиці Зеленій два дні лежав труп коня і ніхто не поспішав його прибирати.
вулиця Зелена у наші дні
Стрийський парк (парк Кілінського)
Значна кількість нарікань стосувалась роботи громадського транспорту. Грубим було ставлення кондукторів до пасажирів. У жовтні вартість проїзду з подачі “ефективного” господарювання польської влади раптово зросла у вісім разів. Безплатним проїздом користувалися діти нижче метра зросту. Викликав занепокоєння також стан Стрийського парку і поведінка його відвідувачів. У парку вигулювали собак, які деколи нападали на людей, по доріжках гасали велосипедисти, групи нетверезих військових співали пісні. Як ми уже зазначали, чимало особливостей повсякденного життя і через майже 100 років залишаються схожими. Такі близькі і водночас уже чужі турботи тогочасних львів’ян сьогодні можуть видаватись незвичними. Проте слід зрозуміти, що історія це не лише діяння великих полководців і діячів – історія, це і будні людини у всіх її проявах. І вони теж варті уваги.
Віктор ГУМЕННИЙ
Джерела:
Голубко В. Між війною і миром (будні мешканців Львова у віддзеркаленні львівської періодики 1920 р.) // Львів: місто, суспільство, культура. – Львів, 2011. – С. 250 – 271.
Вперше львів’яни познайомилися з кінематографом 13 вересня 1896 року у пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа) в фотоательє «Рембрандт». З того часу, до 1914 р. у місті відкрилося понад 20 кінотеатрів. І коли прийшла Перша світова війна частина розважальних закладів не змогла лишитися осторонь й взяла на себе благодійні функції. Кінозаклади надавали свої площі продуктовим крамницям, які обслуговували армійські потреби, організаціям, що працювали на фронт, та медичним установам. Певний відсоток виторгу під час війни і в повоєнний період власники кінобізнесу скеровували родинам вояків, на придбання продуктів для польових кухонь, шпиталям.
Частина кінотеатрів навіть змінила назву: «Кінотеатр Червоного Хреста», «Народний кінотеатр Червоного Хреста», або «Кінотеатр воєнної кухні». Про них і піде далі мова.
Кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка
Він діяв у будинку на просп. Т. Шевченка №8 під різними назвами: «Фрашка» (1912), «Штука» (1913), «Кінотофон Едісона» (1913–1915), «Кінотеатр Червоного Хреста» (1915–1919), «Химера» (1919–1940), «Стахановець» (1940–1941), «Київ» (з 1944).
Колишній кінотеатр Червоного Хреста на проспекті Т. Шевченка №8
5 грудня 1912 року було відкрито кінотеатр «Фрашка» з глядацьким залом на 300 місць. Його власницею спочатку була Євгенія Сельська, а згодом – Михалина Роман. У 1913 р. новим власником кінотеатру став Йоахим Шаль, а сам кінотеатр було перейменовано на «Штука».
Крайній справа будинок – споруда кінотеатру Червоного Хреста, 1894 р.
У 1913 р. в приміщенні «Штуки» розпочав свою роботу кінотеатр «Кінетофон Едісона», який використовував техніку, сконструйовану Томасом Альвою Едісоном – кінетофон (він робив можливим синхронний перегляд зображення та додавання звуку до нього, який звучав з грамофону).
Кінетофон Томаса Едісона зразка 1913 р.
1915-го кінотеатр перейшов у власність товариства «Червоного Хреста» під назвою «Кінотеатр Червоного Хреста», і діяв до кінця Першої світової війни. Значну частину своїх прибутків цей кінотеатр віддавав на доброчинність. Під час Першої світової війни тут перед сеансами часто демонстрували новини з фронту, а також воєнний тижневик (хроніку воєнних подій за тиждень). Після закінчення Першої світової війни кінотеатр було перейменовано на «Химера», хоча товариство «Червоний Хрест» і надалі залишалося його власником (до сер. 1930-х).
Cпоруда кінотеатру Червоного Хреста, 1909 р.
В газеті місцевій пресі за 1915 р. можна знайти таку інформацію:
«Кінотеатр “Червоного Хреста”. У Львові, при Академічній вул. (тепер – просп. Шевченка) єсть кінотеатр “Червоного Хреста”. Гарний сей так з внутрішнього і внішнього боку, з добірною й симпатичною музикою кінотеатр ріжнить ся від инших схожих підприємств тим, що має й дуже гарну, благородну й похвальну ціль. Іменно чистий зиск віддаєть ся військовим інвалідам та родинам поляглих на полі бою. Звичайно стрічаємо там зовсім приличну програму. З признаннєм треба зазначити, що українська публика, обосливо пані і дівчата в поважнім числі заходять до кінотеатру.
Кадр із стрічки «Галька» (1913) – першого фільму, який демонстрували у кінотеатрі «Кінетофон Едісона». Мав звуковий супровід.
Про сам кінотеатр моглиб ми висказувати тільки самі похвали, як би не одно “але”, що мусить нас дуже і дуже охолодити. Іменно управа кінотеатру зіґнорувала українську публику. Усі написи, програми й оголошення є тільки в німецькій і польській мові. Не знаємо, як назвати таку небажану поставу супроти Українців, колиб друки були лише в мові армії, тоді й ми не піднеслиб отсих замітів, але коли бачить ся вивисшуваннє одної народности краю, а цілковите поминеннє другої, до того ще у Східній Галичині одиноко міродатної, годі здержатись. І тому не можемо так, як би ми се бажали, поручувати українській публиці кінотеатру “Червоного Хреста” до часу, доки ся, легенько кажучи разяча аномалія не буде усунена».
Реклама львівського кінотеатру в газеті
Народний кінотеатр Червоного Хреста
Кінотеатр, який розташований на вул. Городоцькій №36 також змінив чимало назв: «Ілюзіон» (1911), «Стелла-Маре» (1911), «Геліос» (1911–1912), «Перла» (1912–1916), «Народне кіно Червоного Хреста» (1916–1918), «Світанок» і кіноклуб «Авангард» (1932–1944).
Колишній народний кінотеатр Червоного Хреста, зараз – львівський драматичний театр імені Лесі Українки
Кінотеатр мав невигідне розташування у «мало залюдненій дільниці», і прибутки від кінопоказів були невеликими. Через це його власники надсилали прохання до місцевої влади звільнити кінотеатр від частини податків. Ціни на квитки у 1912 р. коштували від 20 геллерів до 7 корон. У 1916 р. власником кінотеатру став Червоний хрест, і його перейменовано на «Народне кіно Червоного Хреста». Під цією назвою кінотеатр діяв до кінця Першої світової війни. Значна частина його прибутків йшла на допомогу постраждалим у війні. У кінотеатрі, окрім звичайних кінострічок, демонстрували і воєнні тижневики, які інформували про військові дії на фронті. У 1918–1932 рр. у цьому приміщенні кінотеатр не працював, натомість діяв Малий міський театр.
Народний кінотеатр Червоного Хреста на вул. Городоцькій №36, 1915 р.
Цей кінотеатр, як і наступний, не оминула увагою газета «Діло» 1917 р.:
«Управа кінотеатрів Червоного Хреста у Львові збогатила своє добродїйне підприємство великою скількістю нових фільмів, які заслугують на особливу згадку, а саме: драма п. з. “Маргарета Фолькман” та веcелa комедія п. з. “Жовнїрські часи Моріца”. З проґрам кінотеатру при вул. Городецькій ч. 26. треба згадати про кримінальну драму в 3 актах п. з. “Захитане щастє” та про комедію “Прошу ввічливо” та драму в 2 актах “Таємнича ганьба”. Кіно Кухнї воєнної висвітлює також інтересну програму, в якої склад входять між иншим воєнний тижневник, та комедія п. з. “Богатий дядько”. Ті програми будуть висвітлені від пятницї дня 23. до понедїлка дня 26. марта с. р.»
Кінотеатр військової кухні
У будинку на пл. Шашкевича №5 діяв кінотеатр зі такими назвами: «Кіно військової кухні» (1916–1918), «Стильний» (1928–1939), «Кінолекторій Комсомолець» (1946–1965).
Кінотеатр військової кухні, поч. ХХст.
Кінотеатр був заснований Іваном Мельником у 1916 р. Тут, окрім звичайних фільмів, демонстрували новини з фронту, а прибутки з роботи кінотеатру йшли на допомогу військової кухні. 1928-го у цій же ж споруді, в залі Музичного інституту ім. М. Лисенка відкрито новий кінотеатр – «Стильний» (спочатку його власником був Музичний інститут ім. М. Лисенка).
Колишній кінотеатр військової кухні, зараз – головний корпус Львівського музичний коледж ім. Людкевича
Зал був розрахований на 600 глядацьких місць, а викладачі Музичного інституту ім. М. Лисенка разом зі своїми сім’ями могли безкоштовно відвідувати кіносеанси. У 1929–1931 рр. власником «Стильного» був Союз інвалідів війни.
Кінотеатр Червоного Хреста на вул. Леся Курбаса №3
У будинку колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3 діяли два кінотеатри: «Казино де Парі» (1911–1916) та «Кінотеатр Червоного Хрестa» (1916–1918). У цьому будинку Мельхіор Майблюм у 1911 р. відкрив кінотеатр «Казіно де Парі».
Будинок колишнього театру-вар’єте на вул. Леся Курбаса №3
Ціни на квитки були відносно невисокими – від 2 до 5 корон в естрадних ложах та ложах 2-го поверху. У 1916–1918 рр. власником кінотеатру був «Червоний хрест», і кінотеатр змінює свою назву на «Кінотеатр Червоного Хреста».
Глядацький зал «Казино де Парі», приблизно 1914 р.
Значна частина його прибутків віддавалася на допомогу солдатам і їхнім родинам. Після закінчення Першої світової війни у 1918 р. кінотеатр перестає діяти.
