У 1876 році в містечку Славута Волинської губернії відкрили курорт, де хворих лікували за допомогою …чого б ви думали? Кумису – кисломолочного напою із кобилячого молока, отриманого внаслідок молочнокислого і спиртового бродіння кумисом. Автором цього незвичайного для регіону лікування був Роман Санґушко.
Передумовою появи курорту був той факт, що князь давно і професійно займався розведенням племінних коней. Свідченням цього є численні перемоги на різних міжнародних виставках. Якось Санґушко запросив до свого славутського маєтку татар, які володіли рецептурою виготовлення кумису. З цього все й почалось. Кумис виготовляли під наглядом князівського особистого лікаря Людвіга Пшесмицького. Перші зразки напою мали неабиякий лікувальний ефект. Слава про кумис зі Славути поширювалась і це навело на думку заснувати кліматичну станцію з кумисолікувальним закладом. Появі нового курорту неабияк сприяв також місцевий клімат.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті
Отож для зведення будівель станції Роман Санґушко спеціально виділив 36 гектарів території біля річки Горині. Керівництвом проекту майбутнього курорту займалось двоє лікарів, вищезгаданий Людвіг Пшесмицький та Юліуш Зейдовський. Окрім князівських, в розбудову станції, лікарі теж вкладали власні кошти. Директором курорту був призначений Людвіг Пшесмицький.
Для посади головного лікаря був запрошений спеціаліст Генріх Добжицький. Він обіймав посаду аж до початку Першої світової війни.
Лікувальний сезон у Славуті в 1914 році тривав з 15 травня до 1 вересня, а от в 1885 довше – з 10 травня до 1 жовтня.
В описі лікувального закладу «Славута» Романа Санґушко йдеться про те, що знаходився він поблизу залізничної станції, що було досить зручно для тих, хто приїздив сюди поправити здоров’я здалеку.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті
Курорт складався з двох спеціальних будівель – водолікувальної та кумисолікувальної. Обидві знаходились посеред хвойно-дубового лісу. В рекламних проспектах санаторію вказано, що ліси Волинської губернії за своїми лікувальними властивостями можуть поступатись лише лісам Тюрингії («Зелене серце Німеччини»).
Влітку гості курорту відпочивали на місцевому пляжі річки Горинь.
Пацієнти славутського курорту мали великий вибір серед будинків та місцевих вілл. Усі кімнати для гостей мали опалення та освітлення. Меблі здебільшого були плетені. Окремо була кухня та пральня.«Повний пансіон» на курорті коштував 2,5 рублі за добу. В ціну входило проживання та дворазове харчування в їдальні курорту, якщо хтось мав особливі побажання, потрібно було доплатити.
Вілла “Варшав’янка” доктора Тарнавського. Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
Стандартний сніданок міг складатись на вибір пацієнта із кави, чаю, какао чи молока (для осіб, які не вживали кумис зранку), хліба, масла, шинки та меду. Обід – це суп, борщ або бульйон на першу страву; яловичина, курятина, овочі та фрукти. Вечеря – м’ясо чи риба й фрукти.
Проживання на віллах коштувало 65-70 рублів в місяць.
Особливий нагляд був за якістю кумису, який був під особистим контролем головного лікаря курорту. Ціна за пляшку кумису становила 40 копійок, якщо хтось хотів купити оптом 150 пляшок, то ціна була 40 рублів.
Кожного сезону курорт відвідувало близько тисячі пацієнтів. Особливою популярністю користувався Славутський гідропатичний заклад Пшесмицького. Тут користувалися найсучаснішими на той час методами лікування, пропонували метод електролікування, кліматотерапії для хворих.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
Для пенсіонерів на курорті діяли пільги, огляд лікарів для них був безкоштовний.
Серед розваг на славутському курорті згадуються оркестр, фортепіано, більярд, книги та газети. Ввечері усіх запрошували до танцювальної зали. До Славути часто приїздили тодішні зірки театру та опери з гастролями, тому нудьгувати не доводилось. По території курорту можна було мандрувати на конях або плавати по Горині на човнах. Також організовувались екскурсії по Волинській губернії.
Окрім того, в самому містечку клієнти могли придбати будь-які товари з усього світу. Так, в спогадах відпочивальників можна прочитати про одяг з Парижу та джем з Чикаго. Увечері в парку грав оркестр місцевої пожежної команди.
З початком Першої світової війни та вбивством в 1917 році Романа Санґушка слава курортного містечка занепала.
Кумисо-гідропатичний курорт у Славуті.
У спогадах Савелія Баруніна «Дві війни і одне дитинство» є відомості про те, як виглядала Славута та яка панувала атмосфера в місті у 1919-1920 роках. Ось як про це пише очевидець: «Але ось і Славута, ми під’їжджаємо до госпіталю. Квартира для нас підготовлена. Вивантажуємося, влаштувалися. Як правило, в кожному з цих містечок був парк і палац якогось вельможі. Тут теж був великий старовинний парк, саме на тій вулиці, де ми оселилися, він тягнувся на всю її довжину і був обгороджений високою кам’яною стіною. А палац, який парк оточував, раніше належав родині Санґушків. З іншого боку вулиці йшли житлові будови, серед яких був розташований наш госпіталь. Хворі поміщалися в палатках, схожих на бараки, а кухня і власне медичні відділення, а також управління, розташувалися в будинку. Скрізь були банди. Палац і будівлі поряд були зруйновані. Стіни обвалилися, ходити туди чомусь, було страшно. Біля входу в парк були великі ворота, теж зруйновані, з зірваними гратами. На іншій стороні вулиці, навпроти воріт парку, стояв великий чорний дерев’яний хрест. Місцевий хлопчик, з яким я познайомився, розповів, що на цьому місці був убитий хтось із господарів маєтку… Люди намагалися менше виходити з дому».
Лікувальний курорт в Славуті вважався найпрогресивнішим і найвідомішим в Волинській губернії.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Гурт „Мандри“ та його лідер Фома (Сергій Фоменко) святкують двадцятиліття творчості гастрольним туром Україною. 3 березня 2018 року „мандрівці“ відспівали два концертами у Львові в Театрі імені Марії Заньковецької. Судячи з кількості глядачів, підтанцьовування і підспівування, гучних оплесків, — двадцять років — чудовий вік, особливо для гурту.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Концертна програма „Час летить“ — це мікс найкращих пісень гурту за два десятиліття, зокрема ті, з якими „Мандри“ підкоряли сцену, композиціями, які з’явилися як відлуння на ситуацію в країні — „Не спи, моя рідна земля“, „Гради вогняні“, а також твори, що ввійшли до нового альбому, який артист презентував у програмі.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Була можливість почути дві нові пісні, які ввійшли до альбому, — „Знову день переходить у ніч“ і „Коли упаде сніг“. Чи не найбільше захоплення у глядачів викликала кавер версія твору Василя Гонтарського „Чорна Гора“, яку виконали у супроводі духової секції оригінального складу учасників гурту „Вася Club“ Саідом Сагітовим та Антоном Бурико. Не менш вразило також і виконання у стилі реггі-госпелі на вірші Тараса Шевченко „Думи Мої“ та „Карпатській пісні“.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Оригінальним доповненням, яке додало нового звучання пісням, був музичний супровід струнного квартету „Астурія“. Окрім усього, концертна програма „Час Летить“ — це багато пісень популярних українських авторів — Володимира Івасюка, Миколи Мозгового, Василя Гонтарського, та авторів із діаспори — Богдана Весоловського та Антіна Дербіша. Завершився концерт представленням абсолютно нової пісні, яка з’явилася вже цього року, — „До весни“.
Концерт гурту “Мандри” у Львові в рамках презентації альбому “Час летить”
Як раніше говорив лідер гурту „Мандри“ Фома, альбом „Час Летить“ є підсумковою роботою старого складу та концепції гурту і ретроспективою буремного часу минулого десятиріччя.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Популярна співачка Samra зняла кліп на пісню Hypnotized у Львові. Для зйомок кліпу було обрано понад 10 локацій в центральній частині Львова. Усі роботи були організовані і проведені львівською студією «We Production».
Ідея кліпу належить режисеру, Георгію Дергачову: «Ми хотіли передати всю ніжність першого кохання – по-дитячому щирого почуття, і водночас непередбачуваного. Кліп розповідає дещо незвичну історію кохання – нам хотілось показати, яким саме чином це прекрасне почуття змінює людей, і не лише людей. Тож на глядачів чекає сюрприз в кінці кліпу. (Усміхається) Щиро надіюсь, що нам вдалось показати чарівну трансформацію головної героїні від «загіпнотизованої» до коханої дівчини.»
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Нагадаємо, що Самра Рагімлі (Samra Rahimli) зайняла 17-те місце у фіналі конкурсу Євробачення 2016, з піснею Miracle. На цьому ж конкурсі співачка познайомилась з командою компанії «We Production», що в майбутньому принесло плідну співпрацю у вигляді декількох спільних проектів.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
«Зйомки кліпу були дуже насиченими та емоційними, проте було весело і приємно працювати з командою професіоналів. В перший день зйомок нам дуже пощастило, адже було сонячно і тепло. Ми змогли зняти чудові кадри прямо на вуличках Львова! А на третій день, після студійних зйомок, навколо вже були кучугури снігу. Львів – чудове і непередбачуване місто, як і сама любов!» – каже Samra.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
Львів уже не вперше стає «знімальним майданчиком» для популярних виконавців. Проте співачка з Азербайджану побувала у Львові вперше, до того відвідувала лише Київ і Дніпро.
Зйомки кліп співачки Самри Рагімлі на пісню Hypnotized у Львові
«Тут усе красиве і цікаве. Це місто-загадка, місто натхнення, у Львові ви можете знайти все необхідне, дуже близько і зручно. Я навіть покаталась на львівському трамваї! Чому кліп знімали саме тут? – Хотілось показати у кліпі затишок, кохання, теплу атмосферу для закоханих. Львів для цього ідеально підходить.» – розповідає співачка.
На українському телебаченні кліп не буде представлений, проте будь-хто зможе переглянути його на YouTube-каналі співачки.
«Шкода, що кліп – це лише декілька хвилин. Під час зйомок мені здавалось, що ми створюємо справжнісіньке повнометражне кіно!» – коментує режисер.
Майдан, Революція Гідності, Небесна Сотня — це все ще довго болітиме, викликатиме гордість і захоплення. Це те, що, попри всі скепсиси, змінюватиме нас і надалі. Лютий був особливо наповнений спогадами пережитого на Майдані. Згадували відчайдушність і героїзм, розуміючи, що ті люди, які поклали свої життя, інакше тоді й не могли повестися.
Головний редактор медіапроекту „Духовна велич Львова“ Юліана Лавриш ініціювала і провела дискусію „Церква Майдану. Що змінилось?“, яка дала можливість подивитися на ці події трохи з іншого ракурсу та проаналізувати, як вони вплинули на Церкву. Духовенство різних конфесій, науковці, громадські діячі ділилися власними спостереження, якою була Церква Майдану і що змінилося тоді у її сприйнятті, у переосмисленні християнства, яку родь відіграли священики, які були разом із усіма в горнилі боротьби.
Головний редактор медіапроекту „Духовна велич Львова“ Юліана Лавриш, професор кафедри пасторального богослов’я УКУ отець Михайло Димид, Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, владика Володимир Груца. Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“,,
Важливо те, що кожен із присутніх мав власне пережиття, власний досвід Майдану. І хоча в усіх представників духовенства була спільна місія — стати своєрідними хранителями людяності в час розбурханих емоцій, жорсткого протистояння, і бути свідченням відкритої Церкви, та кожен по-своєму сприйняв і осмислив ці дні.
Феномен Майдану
Професор кафедри пасторального богослов’я УКУ отець Михайло Димид, ділячись своїми спогадами революційних днів, найперше наголосив на феномені людей, які своїми жертвами показали приклад новомучеництва. Тож зараз наше завдання зуміти викристалізувати правильне розуміння і сприйняття такої жертв, яка засвідчувала правдиву любов, без жодної вигоди.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Ще одна унікальність, на думку отця Михайла Димида, яку продемонстрували українці — стовпництво — мирне стояння, яке допомагало смиренно свідчити правду. Це був своєрідний самоаналіз, іспит сумління, який допоміг очистити наміри, що визрівали під час протистояння на Майдані.
Різні люди, різних вірувань відчули єдність із Сотворителем, об’єднавшись у спільних молитвах. Це допомагало відновити розуміння Христової Церкви та віднайти суть християнського життя. Церква, яка була разом із народом, не відірвана від щоденного життя, була в серцях і діях кожного. І це давало відчуття, що ми єдині, і служимо один одному.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Народження нової свідомості
Єпископ-помічник Львівської Архидієцезії РКЦ Едвард Кава ділився думками про значимість молитви на Майдані. Він зазначив, що це було місце, яке по-особливому потребувало молитви. І він, як духовна особа, відчував, що повинен іти туди, де є люди: просто бути там і молитися. Революція Гідності дала Церкві імпульс і усвідомлення цілісності зі життям світу.
Потреба присутності священиків визрівала щоденно. Адже часто розмови переходили в Таїнство Сповіді. І це дало розуміння, що священики мусять там бути.
Єпископ-помічник Львівської Архидієцезії РКЦ Едвард Кава . Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Окремий акцент отець зробив на тому, що Майдан дав можливість народитися новій свідомості. Вона стала плодом постійної спільної молитви, яка надихала. Коли ж настав момент пролиття крові, люди набралися відваги, щоб рятувати своїх побратимів. Це, як підкреслив Едвард Кава, теж плід молитви.
Майдан закінчився, але його духовний вимір триває. Продовжується й молитва, яка допомагає йти глибше у зміни на краще, які нас й об’єднали на Майдані.
Трамплін для розвитку Церкви
Проректор Українського Католицького Університету Мирослав Маринович у своїх роздумах зосередився на тому, що Майдан став трампліном для розвитку Церкви. Він зокрема зазначив, що моральне питання постало одразу після того, як побили студентів. І тоді Церква не могла лишатися осторонь. У цей момент вона відновила своє місце в суспільстві. Відчувалося піднесення духу, який надихав до жертовності.
Дискусія „Церква Майдану. Що змінилось?“
Майдан був місцем любові і довіри. Там був справжній згусток небесного. Люди преображалися і робилися високими у своїх цінностях.
Революція Гідності була трампліном для Церкви, яка піднялася до рівня своїх завдань. І зараз Церква повинна залигатися, бо спостерігаємо упадок людського духу. А це загроза. Бо ми не знаємо, коли знову доведеться вставати.
Майдан — такий різний і такий схожий
Співачка, громадська діячка Софія Фединабула активною учасницею Революції Гідності. І з-поміж усіх спогадів, якими вона поділилася, важливим був про усвідомлення того, що в ті дні ми побачили, що Бог був із нами тоді, коли був потрібен.
Серед інших думок було чимало про те, що Майдан переміг завдяки єдності, вірі, близькості до Бога і відчуттям, що Він — живий. Завдяки діалогові правди і любові ми змогли вистояти.
Священик-домініканець, викладач Інституту релігійних наук у Києві, душпастир у Львові отець Петро Балог зазначив, що не зважаючи на те, що Майдан був настроєво різний, були й кризи й піднесення, та саме священики стали совістю Майдану, гасячи вогнища ненависті. Революція Гідності — найбільш релігійна революція в історії світу.
Єпископ-помічник Львівської Архиєпархії, владика Володимир Груца на завершення круглого столу додав, що зараз переживаємо спокусу розчарування. Та люди на Майдані були об’єднані не проти чогось і не за когось, а задля змін на краще і по цій дорозі ми йдемо досі. Святість нас не робить фанатами, а нормальними людьми. Майдан просить творити таке богослов’я, що вчить усіх бути святими.
Наша історія починається у Буську, невеликому провінційному містечку Австрійської імперії. У маленькій дерев’яній хатинці, де проживав відомий єврейський лікар Лео Шепс, народився син, якого назвали Моррісом (Моріц, Moritz Szeps) (1834–1902).
Саме він стане найвідомішим уродженцем міста за всю його історію.
Морріс Шепс
У “Галицькій Венеції” (так називали Буськ) було 60 мостів, дві старовині дерев’яні церкви, синагога, палац графів Бадені та найстаріший в Україні єврейський цвинтар (кіркут). Це було багатонаціональне місто, де проживали євреї, поляки та українці…
Перша шпальта газети “Neues Wiener Tagblatt” 1898 р., редактором якої був Морріс.
Успішно закінчивши медичний факультет Львівського університету він у 1854 р. переїжджає до Відня, де розпочинає кар’єру журналіста. У своїх статтях він обстоює ідеї лібералізму та гуманізму, виступаючи за союз із демократичною Францією, проти консервативної Німеччини, що йшло в розріз із тодішньою політичною думкою в Австрії. Його кар’єра стрімко прямує вверх і з часом він стає редактором та співвласником двох найпопулярніших віденських газет: “Morgenpost” та “Neues Wiener Tagblatt”.
“Тигр Франції” – Жорж Клемансо.
Саме профранцузька позиція Морріса та активна політична діяльність звела його з Жоржем Клемансо – одним з найвідоміших французьких політиків ХХ ст., котрий двічі був прем’єр-міністром Франції та очолював Паризьку мирну конференцію, яка вирішувала питання повоєнного врегулювання у Європі після І світової війни (1914–1918). Але це все буде у майбутньому, адже наприкінці ХІХ ст. Жорж Клемансо був лише депутатом французького парламенту (хоч і дуже популярним).
Лідери держав Антанти (Італія, Англія, Франція та Британія). В їхніх руках перебувала доля Європи після І світової війни. Третій зліва – Жорж Клемансо (1919 р.).
Одного разу, коли Жорж Клемансо був на відпочинку у Карлових Варах (Чехія), Морріс Шепс запросив свого друга провідати разом з ним могилу свого батька Лео Шепса у Буську, на що Жорж охоче погодився, воліючи поближче познайомитись із культурою такої дикої для нього Східної Європи. Ця подорож й лягла в основу його роману “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”), який він опублікував у 1898 р., а окрема частина книги була присвячена його враженням від відвідин міста Буська.
Обкладинка до твору “У підніжжі Синаю” (“Au Pied du Sinaï”). Автор малюнків – Анрі де Тулуз-Лотрек.
Подальша доля Морріса Шепса склалася вельми успішно. Він став знаменитим письменником у Європі. Його донька Софія була одружена на Полі Клемансо, браті Жоржа Клемансо. Морріс ніколи не заперечував свого єврейського походження і не соромився свого місця народження. До своєї смерті у 1902 р. він часто відвідував Буськ для вшанування могили свого батька.
Палац Шепсів у Відні.
Нижче подано переклад першої частини твору про приїзд до Буська Жоржа Клемансо, де він описує свої перші враження від містечка.
Буськ – закинуте село[1] на краю Галичини, недалеко від російського кордону, яке було збудоване з дерева і бруду. В уражених проказою хатках “сипалась” штукатурка, а на дерев’яних балках виднілися тріщини і щілини, які пробували закрити кусками шкіри чи ганчірками.
Болотистими вулицями міста по гатці (напрудку) їхали вози, котрі хиталися з боку в бік примушуючи підстрибувати на соломі змучених мандрівників. Міськими вуличками блукали не тільки люди у брудних чоботях, але й качки та гуси.
Гатка – це дорога, яка складається з тонких дерев’яних колод, котрі розміщуються повздовж один одного.
[Далі автор подає перелік народів, що проживали у місті[2]] Здалеку, у міському тумані, виднілися обриси знесилених євреїв, очі яких сіяли Талмудом. Збоку проходили русини [українці], грубе волосся яких подібне до овечої шерсті, з котрої був зроблений їхній одяг.
Тут також можна зустріти монголів чи калмиків – червоних, світлих чи чорних людей з масивними щелепами, вилиці яких різко виступали за плоскими носами. Їхні маленькі вузькі очі дивилися на світ із виснажених облич […] Слов’яни різноманітного походження були одягнені у довгі білі плащі. Їхні зіркоподібні блакитні очі сіяли фальшивою невинністю. Це отаборена Азія, яка раптово зупинилася посеред багнюки[3]. І на завершення картини – посеред відкритої рівнини за містечком можна було побачити наметовий табір, навколо якого дрімав натовп чорних, напівголих циган.
Центр Буська на початку ХХ ст.
На додаток до лелек, гусей і качок, Буськ населяють євреї. Це неохайні, неспокійні, але ввічливі люди, які працюють у різних галузях промисловості та торгівлі. Бідність цих людей зашкалює. Ніхто не знає, чи вони усвідомлюють її чи ні. Вбогі та сумні, але з невеликою посмішкою на обличчі. Можливо, вони й справді є щасливими.
Єврейський квартал в Буську
Євреї проживають в окремому кварталі цього села (містечка). Це великий паралелограм зеленого болота забудований маленькими халупами [хижами] з яких долинає огидний шум і гамір. Стежини дивакуватих форм пронизують увесь квартал. Вони зроблені з дерев’яних колод на яких іноді сидять люди. На окраїні кварталу (штетлу) жовтошкірі єврейські діти з пейсами та великими очима від радості бавляться качками на купі гною.
Заможна єврейська родина в Буську на початку ХХ ст.
Дивні єврейські домогосподарки, одягнені в незрозумілі прикраси, носили відра від яких йшов неприємний запах. Через відкриті двері убогих осель виднілися їхні жалюгідні “ліжка”, зроблені з напівгнилої соломи, навколо яких лежало перегниле сміття.
Один польський губернатор Австрійської монархії розповідав мені, що євреї, за своїм характером є активними, працелюбними людьми. Своїми спритними руками вони заробляють собі на життя, задовольняючись малим. Це терплячі люди, здатні до найдивовижнішої витривалості, а з іншого боку вони неймовірно наполегливі. Будучи амбіційними, смиренними, сором’язливими та невблаганними, їх звинувачують в силі волі, яку вони зберігають вже 4 тисячі років. Від євреїв залежні й польські магнати, і бідні селяни, адже вони є універсальними посередниками у торгівлі.
Скоріш за все йдеться про Казимира Бадені, який був графом, намісником Галичини, прем’єром Австро-Угорщини та найбільшим поміщиком в окрузі. Існують перекази про те, як Казимир Бадені розмовляв з місцевими євреями на ідиші та підтримував бідних євреїв, звільняючи їх від податків.
Граф казав: “Коли я хочу щось купити чи продати, я змушений кликати місцевого єврея. Він вміє торгувати та має контакти з різними купцями країни, а його зацікавленість в мені, як в клієнті, є гарантією того, що моє замовлення буде виконано швидко і якісно. У Галичині немає жодного великого землевласника, який не був би змушений звертатися за послугами до “дітей Ізраїлю”. Хочу зазначити, що цей магнат володіє 60 тисячами гектарів землі[4], більша частина якої покрита лісами.
Палац Бадені в Буську на початку ХХ ст.
Я думаю, що ще не настала година революції у цьому краї, яка б [забрала] ці великі галицькі латифундії [у їхніх власників] і поділила на маленькі парцелі (частини) [для простолюдинів]. Я й сумніваюся, що хтось взагалі думає про це. Галичанин, будь-то єврей чи слов’янин, звик до бідності. Сама ж Галичина є повністю аграрним краєм, де сільське господарство приносить власникам хоч і невеликий, але прибуток. Водночас, прості селяни, які працюють на панів, змушенні просто виживати. Але кожен з них задоволений своєю долею. У цьому й полягає фаталізм їхньої азійської крові.
Палац Бадені в Буську, сучасне фото
Палац графа [Бадені] завжди заповнений великою кількістю прислуги. Він оточений красивим парком, через який тече річка [Західний Буг, яка в кінці парку з’єднується з р. Полтвою]. Тут відчувається дикий контраст між аристократичними газонами та садами, які постійно доглядаються прислугою та тією убогістю, яка починається за стіною маєтку.
Місцеві порекомендували мені відвідати руську (українську) церкву. Підійшовши до церкви ми [з Моррісом] зневажливо відкрили ворота та зайшли у недоглянутий сад, зустрівши там високого старця у чорному одязі та солом’яному капелюсі, який захоплено курив свою довгу люльку. Це був священик [Омелян Петрушевич, батько майбутнього президента ЗУНР Євгена Петрушевича]. Він мав красивий, гладкий та рельєфний череп немовби в орла, а його лагідні голубі очі сіяли дитячим поглядом.
Зустріч Клемансо та Шепса із Омеляном Петрушевичем біля церкви. Ілюстрація з твору “У підніжжя Синаю” Жоржа Клемансо. Автор малюнку – Анрі де Тулуз-Лотрек.
Побачивши нас клірик, який був хорошим курцем, поклав свою трубку у невелику сумку, яка висіла на стовпці. Після взаємних привітань він зголосився супроводжувати нас до церкви. В полі, по якому ми йшли, росли кількасотлітні дерева, в тіні яких ховалася скромна церква [св. Параскеви] з нефарбованою черепицею на даху. Поряд із священним храмом знаходився сарай з арками та велика дерев’яна дзвіниця.
Збудований ще понад 300 років тому, сьогодні храм святої Параскеви опинився перед загрозою знищення.
Інтер’єр церкви був оздоблений розкішними варварськими зображеннями, якими старий клірик сильно гордився. Він показував нам вишиті золотом одежі, чудову ризу (богослужбовий одяг) минулого століття з квітковим орнаментом (XVIII ст.) акцентуючи увагу на тому, що це французька тканина. Після цих слів я собі уявив, що можливо якийсь костюм з придворних французького короля Людовіка XV (1715–1774) потрапив в це тихе місце, благочестиво спокутуючи гріхи свого колишнього господаря.
Іконостас церкви св. Параскеви.
Потім цей старець наївно змушував нас захоплюватися маленькою каплицею. Він казав, що збудував її з грубого дерева, яке він самостійно обробляв простим ножем довгими зимовими вечорами. В той самий час десятки селян прийшли до нас і з радістю накрили стіл поділившись з нами своїми наїдками. Опісля того, ми знову зайшли до церкви. Проходячи повз вівтар ми побачили на підлозі маленьку дерев’яну коробку. Це був дитячий гріб. Коли всі зайшли до храму цей святий чоловік, люб’язно з усіма привітавшись, одів чорну сутану і без жодного вступу розпочав співати церковні пісні, які одразу ж підхопив селянський хор, тримаючи у руках запалені свічки.
Інтер’єр храму св. Параскеви.
П.С. Автор, описуючи (з певними перебільшенням) жахливі умови життя у Буську, натомість, дуже прихильно ставиться до мешканців містечка (євреїв, українців і т.д.) у певній мірі співчуваючи їхній важкій долі. Жорж Клемансо акцентує увагу на смиренності людей (їхній “азійській” крові), гостинності українців та підприємливості євреїв. Будучи противником антисемітизму Жорж Клемансо вважає, що справжнім ворогом людей є не прості євреї, а різноманітні багачі.
Вільний переклад тексту з англійської та французької здійснив П.С. Автор, описуючи (з певними перебільшенням) жахливі умови життя у Буську, натомість, дуже прихильно ставиться до мешканців містечка (євреїв, українців і т.д.) у певній мірі співчуваючи їхній важкій долі. Жорж Клемансо акцентує увагу на смиренності людей (їхній “азійській” крові), гостинності українців та підприємливості євреїв. Будучи противником антисемітизму Жорж Клемансо вважає, що справжнім ворогом людей є не прості євреї, а різноманітні багачі.
Література:
Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940): ілюстрований біографічний нарис (Львів, 2013).
Буськ. Карта історико-культурної спадщини (http://shtetlroutes.eu/uk/busk-cultural-heritage-card)
Georges Clemenceau. Au Pied du Sinaï (Paris, 1898).
Abraham Shayari (fomerly Abraham Karawan). A history of the town of Busk (http://edwebproject.org/busk.html).
Вільний переклад тексту з англійської та французької здійснив Дмитро Димидюк. Автор висловлює щиру подяку Івану Ціхоцькому (Краєзнавчий музей міста Буська) та Юлії Гришко за цінні поради під час підготовки цієї статті.
[1] У французькому оригіналі автор написав слово “село”, а не містечко.
[2] Відповідно до перепису 1864 р. у місті проживало 5297 мешканців, а саме: 2000 римо-католиків, 1640 греко-католиків, 1566 жидів (євреїв), 69 протестантів та 17 кальвіністів.
[3] Не відкидаємо того факту, що у Буську справді могли проживати калмики. Свідченням того є наявність на західноукраїнських землях прізвища “Кальмук”, яке походить від назви цього народу. Що ж стосовно “слов’ян різноманітного походження” то це можуть бути поляки та українці, або будь-які переселенці з Балкан чи навіть Росії, адже для автора слово “Азія” означає усю Східну Європу.
[4] Казимир Бадені володів лише 10 тисячами гектарів. Скоріш за все, Жорж Клемансо просто гіперболізує дані, щоб справити більше враження на читача. . Автор висловлює щиру подяку Івану Ціхоцькому (Краєзнавчий музей міста Буська) та Юлії Гришко за цінні поради під час підготовки цієї статті.
Минулої неділі, 25 лютого 2018 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) завершилася експозиція виставки “Портрет міста. Львів кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ ст.”
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Сьогодні останній день експонування виставки “Портрет міста. Львів кінця ХVІІІ — першої половини ХІХ століть”. Львів, який ми сьогодні бачимо, сформований якраз у той період часу. Виставка тривала у нас майже два з половиною місяці. Я хочу сьогодні від себе особисто, від відвідувачів подякувати кураторам виставки – завідувачці відділу українського мистецтва XVIII – початку ХХ ст. Оксані Жеплинській та завідувачу відділу експоциційно-виставкової та культурно-освітньої роботи Романові Зілінко.
Слухачі лекції про архітектуру Львова у стилі класицизму в 1772-1848 роках від Світлани Лінди
Виставка дала можливість побачити львів’янам та гостям міста Львів різноплановий. Львів, як місто. Львів з його мешканцями, з його різними сторінками історії”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Світлана Лінда
Завершилася виставка лекцією про архітектуру Львова у стилі класицизму в 1772-1848 роках від Світлани Лінди – доктора архітектури, завідувача Кафедри дизайну та основ архітектури Інституту архітектури Національного університету “Львівська політехніка”.
Як і сама виставка, лекція Світлани Лінди була надзвичайно цікавою і багато ілюстрованою та зібрала велику кількість слухачів.
У вівторок, 6 березня 2018 року, о 19:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться відкриття фотовиставки Катерини Птахи «Особливі історії особливої молоді» за участю молоді з особливими потребами, якою опікується БФ «Карітас – Львів УГКЦ».
Фотограф Катерина Птаха – мама, яка виховує особливого хлопчика Влада та невтомно інформує про аутизм. Вона – автор численних фотопроектів, які привертають увагу до нестандартних дітей та дорослих.
Зима. Фотограф Катерина Птаха
Виставка відкриє внутрішній світ молоді з особливими потребами, у якому радість, любов, відкритість і мир.
На виставці також можна буде оглянути і придбати вироби, виготовлені їхніми руками: намисто, картини з бісеру і ниток, ткані подушки, листівки.
Львовознавці і всі, хто трішки більше цікавляться історією міста знають про першу українську кондитерську фабрику “Фортуна нова”. Засноване Климентиною Авдикович у 1922 р. підпиємство діяло спочатку у Перемишлі, а з 1923 р. – у Львові.
У 1924 р. Климентина Авдикович уклала угоду про спільне підприємство «Фортуна нова» з Митрополитом Андреєм. Владика відкрив кредит, чим допоміг підприємству перейти від ручного виробництва на сучасне парове, та віддав для фабрики в оренду церковну нерухомість по вул. Кордецького 21-23-25 (тепер – вул. Олени Степанівни, 23; зараз на цьому місці стоїть збудований у 1970-х п’ятиповерховий житловий будинок). Свою продукцію підприємство продавало в рамниці на вул. Руській, а також збувало українським кооперативам та приватним торговцям.
Митрополит Андрей Шептицький
І хоча підприємство було досить популярним все ж проблеми із збутом солодощів були, оскільки внаслідок переходу з ручного виробництва на парове щодня на фабриці могли виготовити набагато більше метрів погонних цукерок, а продати лише їх невелику частину.
Щоб якось покращити становище українського підприємства, зацікавити потенційних партнерів та й просто звичайних покупців у журналі “Світ” за 1925 р. було поміщено публікацію на підтримку промислу з якою сьогодні хочемо вас познайомити (текст подається оригінальним).
Титульна сторінка журналу “Світ” № 15-16 за 1925 р.
З українського промислу
Перша українська фабрика “Нова Фортуна” у Львові
Чотири роки тому повстала в Перемишлі українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”. Повстала вона не завдяки великому грошевому вкладові, як звичайно водиться, коли засновується якесь нове підприємство, але, такби сказати, очайдушній смілости жінки, котра за всяку ціну рішила перевести в життя свої замисли. Скептики сміялися з перших кроків, вважаючи це все за нейздісниму фантасмаґорію, жіночий каприз, який скоро заломиться упаде під безпощадними ударами життя.
Фабрика “Фортуна Нова” на вул. Кордецького, 1925 р.
І щож ми побачили? Жіночий “каприз” скоро показався реальним ділом. Фабрика, що правда, мала, без технічного вивінування на більшу скалю, маючи біля себе великі конкуренційні фабрики того самого роду, не тільки, що не впала зараз в перших тижнях чи місяцях, але навпаки почала чимраз краще розвиватися і рости.
І щож ми далі побачили?
Фабрика мусіла перенести свій осідок з Перемишля до Львова, щоби бути в самому центрі краю, щоби краще повести свої комерційні діла. Зміна місця осідку тільки додатно вплинула на дальший розвиток фабрики. Фабрика і її вироби стали більш відомі ширшому загалові і тепер уже кождий міг на вічі переконатися, що там, де є запал, де є повне зрозуміння, навіть дуже несприятливі умовини нічого не вдіють. Фабрика “Нової Фортуни” в той час стояла на десятому пляні перед иньшими анальоґічними фабриками, яких так багато в нашому краю, а ще більше поза межами, котрі мають великі капітали, модерні машини, хмари аґентів і комісіонерів, вироблені кредити по банках і иньших підприємствах. Всего цего маленька фабрика, притулена десь в закутті вул. Павлінів, не мала й не могла мати. А що вона стала популярна, то тільки завдяки праці жіночих рук і якости краму, який вона кинула на ринок. Скептики замовкли. А навійть найшлися люде, які зрозуміли добрі замисли і рішили піддержати почате діло иа поставити його на кращій висоті, на якій така фабрика повинна стояти.
Фабрика “Фортуна Нова”. Варення мармеляди. 1925 р.
Сьогодні фабрика у власній домівці при вул. Кордецького. Замість кількох дівчат, похилених над ручним станком, сьогодні стукотять машини, гудуть повітряні сушилки, ввивається кілька десятків робітниць. Фабрика приняла справді модерний вигляд. Стала вона справжньою і, на жаль, щойно першою українською установою яка сміло може конкурувати з чужинецькими.
Машиновий улад від варки цукру аж до сушення готового продукту, новочасне уладження льокалів, персонал зложений з більш як сорок осіб, все це в приближенню може нам дати картину першої справді фабричної установи в українських кругах.
Фабрика “Фортуна Нова”. Варення цукру. 1925 р.
Фабрика цукорків “Нова Фортуна” колись власність п. К. Авдиковичевої, сьогодні спілка. Значить, щоби її удосконалити , змодернізувати, треба було більших капіталів. Але це удосконалення і змодернізування пожерло не тільки більший капітал, відразу вложений у фабрику, воно потребує і невідклично вимагає збільшення продукції. Бож тоді прецінь вимагати, аби машини працювали й не стояли безрушно, коли фабрика може рахувати тільки на мінімальний збут. Впрочім зросли видатки удержання, оплати збільшеного персоналу, а все це потребує до максімум доведеної продуктивності, бо тільки тоді фабрика може удержатися і далі успішно просперувати.
Фабрика “Фортуна Нова”. Робітня. 1925 р.
І тут фабрика станула перед досі не розвязаною проблємою, яким способом заінтересувати ціле українське громадянство, щоби воно зрозуміло вагу так важної промислової остої і сповнило свій обовязок. Проблєма справді тяжка до розвязання, коли зважити, з яким трудом переводяться у нас гарні кличі в життя. Пишеться у нас кількометрові статті на тему творення рідного промислу, взивається молодь до записування до професійних шкіл, кидається в право й ліво, кличі: “свій до свого”. А на практиці що бачимо? Одинока, справжня українська фабрика цукорків “Нова Фортуна”, котра може щоденно продукувати 16 метрів цукорків, обмежитися мусіла до двох метрів. Майже неймовірне, а однак правдиве. Деж шукати причини цего?
Фабрика “Фортуна Нова”. Котли для варення начинок. 1930 р.
Скаже хтось може, що ціни вищі аніж в иньших фабриках? Ні кріхіточку не відповідає це правді. Ціни ті самі, що по всіх краєвих фабриках, зате якість продукту куди краща і ґіґієнічніша. Та якраз вищість повинна промовляти в користь “Фортуни” і завдяки цему повинні щезнути всі фальшовані суроґати, котрі так радо принимають ріжні українські крамниці, бо мовляв, вони дешевші. Впрочім, якби навіть була ріжниця в ціні, то вона може бути дуже мінімальна навіть при більшекільоґрамових закупах, а вихід з цего дуже легкий: нехай збільшиться продукція і ціни мусять бути ще нищі.
Фабрика “Фортуна Нова”. Паровий котел. 1930 р.
Що аж до цеї пори вдержалася українська фабрика, що вона перетревала всі економічні потрясення і є на дорозі дальшого розвитку, тим хіба радіти й гордитися. Не забуваймо що в добі, коли повстала “Нова Фортуна”, в цілому майже краю засновано безліч ріжних підприємств, які шумно реклямували своє істнування, які оперували міліонами і здавалося, що справді повстає український промисел в ґіґантних розмірах. А сьогодні майже сліду з них не стало. Остала одна “Фортуна”. В тім якраз лежить суть справи, а саме, що фабрика була здвигнена не штучними комбінаціями періоду інфляції і девалюації, але що тут рішаючим моментом було реальне уняття справи, практично-комерційне поставлення її як цілости, з узглядненням всіх некорисних можливостей непевних часів.
Фабрика “Фортуна Нова”. Парове варення цукру. 1930 р.
І вже з тих зглядів, що це певна економічна інституція, що вона дає певний заробіток кільком десяткам українських рук, що в ній найшли приміщення інтеліґентні сили, для яких зараз замкнені двері до ріжних державних установ, а найважніще, що це справді реальна спроба створити український промисл — все це разом взяте, повинно переконати кождого, що інституцію треба всіма силами підтримати.
Фабрика “Фортуна Нова”. Виріб цукорок дражетових. 1930 р.
Крамниці, торговлі, кооперативні спілки по містах а найважніще по селах, числити можна сьогодні на сотки й тисячі. І коли вони це зрозуміють, коли вони сповнять свій обовязок, коли ціла суспільність перейде від деклямації до діла, то щойно тоді зможемо переконатися, в чім вага сильної економічної установи. Байдужістю, цею ославленою українською байдужістю, нічого не збудуємо, а гарні кличі, якими ми так сердечно на всі сторони метаємо, самі не створять нам економічої основи.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Журнал “Світ”, число 15-16, грудень 1925 р.
Пасіцька О. Львів і льв’яни: український соціум та промисел (20-30-ті роки ХХ століття). – Львів, 2014 р.
Газета “Діло”. Ювилейне число. № 9, січень, 1930 р.
Нарбутівський Тризуб в експозиції «Тюрми на Лонцького»
До 100-річчя національного Гербу України Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» пропонує увазі львів’ян та гостей міста виготовлений із металу й досконалий у своєму графічному накресленні Тризуб, що його свого часу запроектував славнозвісний український художник Георгій Нарбут.
25 лютого 2018 року українці відзначили 100 років відтоді, коли знак Тризуба став Державним Гербом України.
Тюрма на Лонцького
Відсвяткувати цю дату закликав як Український інститут національної пам’яті, так і Верховна рада України своєю постановою «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2018 році». Відгукуючись на це, музей виснував концепцію актуального експозиційного проекту «У дзеркалі 100-річчя Української революції».
Загально відомо, що сто років тому проекти Державного Герба і Печатки Української держави опрацював Георгій Нарбут. Тризуб – знак держави київського князя Володимира вказував на історичну державну тяглість українців.
Нагадаємо: уродженець Глухівщини знаний ілюстратор Георгій Нарбут у березні 1917 року прибув до Києва, щоб працювати для своєї Батьківщини, котра обрала демократичний шлях розвитку. Окрім суто книжкової та промислової графіки художник заходився створювати ескізи військових мундирів армії України працював над дизайном перших українських державних знаків — банкнот і поштових марок. Професор-засновник, а згодом і ректор Української академії мистецтв, Георгій Нарбут виконав цілий цикл державних паперів від грамот до листівок, аж доки його життя у Христовому віці обірвала епідемія тифу 1920 року.
Георгій Нарбут
У проекті «У дзеркалі 100-річчя Української революції», окрім інших унікальних артефактів, Національний музей-меморіал «Тюрма на Лонцького» представляє колекцію української сфрагістики, що її відтворив Михайло Дмитрів, член «Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять» – громадської організації, яка є відданим партнером музею у справі реконструкції історичних подій та їх фільмуванні, а також організації виставок.
Два розділи згаданої колекції сфрагістики охоплюють відзнаки збройних сил Української Народної республіки та Української Галицької Армії. То ж поряд із металевим Тризубом Георгія Нарбута подано до огляду й чимало інших відзнак.
Так, українські військові відзнаки, котрі містять зображення Тризуба, – це й військова кокарда Збройних сил УНР , і кокарда періоду правління гетьмана Павла Скоропадського, і різновиди саморобних кокард окремих військових формувань . Також Тризуб уміщено на відзнаці Українського вільного козацтва та членів організації «Союз гетьманців-державників» .
Бачимо Тризуб і на орденах: на Хресті Симона Петлюри для ветеранів визвольних змагань та Залізному хресті армії УНР за перший Зимовий похід. Був він і на нездійсненому проекті ордену «Визволення».
Увінчує Тризуб і військову печатку залізничного куреня армії УНР, і відзнаки 6-ої Стрілецької дивізії генерал-хорунжого Марка Безручка, і Юнацької старшинської школи в таборах інтернованих воїнів армії УНР та УГА в Польщі,Спільної інженерної школи в Києві. А також такі пам’ятні значки, як Хрест Директорії до 10-ліття Акта Злуки, на спомин про річницю вбивства Симона Петлюіри та на його ж честь — пам’ятну медаль з написом «Не пора москалеві, ляхові служить».
Не менш цікавою є сфрагістика, що свідчить про славну бойову історію УГА. Тут мотив Тризуба зустрічаємо у пам’ятній відзнаці з умовною назвою «Червона калина» періоду національно-визвольної боротьби 1918—1920 рр.
Осявав Тризуб і ґудзики одностроїв старших офіцерів ЗУНР та вояків УГА, а також кокарди вояків УГА,артилеристів УГА, та одностроїв, у яких галичани пліч-о-пліч із наддніпрянцями боролися проти більшовиків.
Надзвичайно цікавим є пам’ятний Хрест з нагоди вступу УГА до Києва 31 серпня 1919 року, де Тризуб поєднано з написом «Київ наш».
А серед нездійснених , на жаль, проектів бачимо Тризуб на пробному ордені УГА «За хоробрість» та нереалізованому ордені оборонців Львова 1 – 21 листопада 1918р.
Є Тризуб також і на мазепинському Хресті УСС, пропам’ятному Бойовому хресті УГА для ветеранів УСС, що воювали в лавах УГА, печатці Першого корпусу X бригади УГА, відзнаці ветеранів Визвольних Змагань 1918—1921 рр. та військовополонених УГА та ЗУНР 1920—1924 рр.
В п’ятницю, 2 березня 2018 року, о 19:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться літературно-кулінарний сет з Сергієм Пантюком.
Напередодні Всесвітнього дня письменника всі охочі мають можливість приготувати смаколики і посмакувати поезію з найхаризматичнішим автором і видавцем України.
Сергій Дмитрович Пантюк − український письменник, журналіст, громадський діяч, видавець, член Національної спілки журналістів України, її секретар. Учасник багатьох літературно-мистецьких фестивалів та перформансів.
Викладає основи поетичної та прозової майстерності у Креативній міжнародній дитячій школі (КМДШ) та курс світової літератури в альтернативній школі «Соняшник».
Займається видавничою діяльністю. Серед видань, випущених у світ «Видавництвом Сергія Пантюка» − заснована Фондом «Антикорупція» серія «Мафія в Україні», зокрема, резонасні книги «Кримський гамбіт» та «Донецька мафія. Перезавантаження».
Видав першу в історії української літератури поетичну збірку «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, написану на передовій українсько-російської війни. Книжку перекладено та видано кримсько-татарською та польською мовами, окремі вірші з неї перекладалися англійською, німецькою та російською.
Сьогодні ми продовжуємо публікувати розповідь Івана Матковського про славний герб роду Шептицьких, про його походження і про власників, яку розпочали на минулому тижні в першій частині.
Історики не знайшли у літописах згадки про саксонського графа Гуйда. Нині вважається, що це середньовічна легенда. Досить добре її проаналізував Людовик Виростек, польський історик, мешканець Львова міжвоєнного періоду ХХ століття, у праці «Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej. — Kraków: nakł. Polskiego Towarzystwa Heraldycznego», виданої 1932 року. Однак, є кілька аргументів на те, що в основі легенди – безсумнівні факти. Бартош Папроцький згадує у праці «Herby rycerstwa polskiego…» про одруження графа Гуйда з невісткою короля Данила Галицького.
Король Данило Галицький
Первістка, що народився в цьому шлюбі, було названо Данилом на честь короля. Родина Даниловичів герба Сас в Галичині стверджувала, що саме вони — нащадки Данила, сина графа Гуйда. До слова, Даниловичі мешкали в Олеському замку, який перейшов у родинну власність 1605 року. В Олеську народився польський король Ян ІІІ Собеський, який був внуком Івана Даниловича герба Сас та сином Теофілії з Собеських герба Яніна. Серед близького оточення короля Яна ІІІ Собеського було надзвичайно багато представників роду Драго-Сасів. Одному з них, Юрію Кульчицькому герба Сас з Кульчиць Самбірського повіту, судилось сталося стати разоміз королем Яном ІІІ Собеським героєм оборони Відня 1683 року. Тоді було врятовано Європу від турецької навали.
Ян ІІІ Собеський
Та повернемось до шлюбу графа Гуйда. Невістка короля Данила Галицького, ім’я якої невідомо історії, овдовіла 1269 року, коли загинув князь Галицький, Холмський і Великий князь Литовський Шварно Данилович. Високий статус у Литовському князівстві йому забезпечив шлюб з дочкою Міндовга І, єдиного короля Литви. Ймовірно, Бартош Папроцький оповів про шлюб дочки Міндовга І з графом Гуйдом.
Великий князь литовський Міндовг. Зображення з книги Алессандро Гваньїні “Хроніки європейської Сарматії”
Про те, що частина родів гербу Сас прибувала з Литви, свідчать грамоти про надання земельних уділів їм князем Левом Даниловичем. До наших днів у архівах зберігається копія князівського листа, долучена до підтверджувального привілею, наданого королем Сигізмундом ІІ Августом (1520–1572) від 8 січня 1557 р. Документ свідчить, що Лев Данилович надав Степанові Лізді, вихідцю з Литовської землі, села Гординю та Дорожів [Михайло Грушевський проаналізував ці грамоти у статі «Чи маємо автентичні грамоти кн. Льва? Критично-історична розвідка», опублікованій у «Записках Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1902. — Т.45. — С. 3–4; також їх опис знаходимо у Олега Купчинського: «Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ–першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 697–705, 883–884]. Нащадки Стефана Лізди живуть донині під прізвищем Гординські. Відомий письменник Юрій Гординський-Федькович герба Сас є представником цього роду. Хоч історик Михайло Грушевський доводив, що ці грамоти фальсифікати, у дослідників згаданий документ викликає найменше підозр. Можна припустити, що автентичні грамоти були втрачені —скільки ж часу минуло з тих пір!
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
Питання про представників шляхти, які своїм родовим гербом вважали герб Сас і служили у війську короля Данила Галицького, Великого князя Литовського Шварна Даниловича, а опісля — Лева Галицького, ключове у дослідженні походження роду Шептицьких. Представники Драго-Сасів ще кілька раз напливатимуть у Галичину. Але це вже будуть піддані інших королів, представники шляхти інших держав, ніж Галицько-Волинське князівство, яке ще називали Галицькою Руссю. Тому стверджувати про своє руське коріння могли лише ті роди герба Сас, які виходили з близького кола галицького королівського двору. Як приклад, можна вказати період панування в Польщі короля Людовика Угорського (1326–1382), представника французької Анжуйської династії Капетингів. Серед численних титулів Людовик був також титулярним «Королем Русі». Разом з ним у Галичину прибули також Драго-Саси, про що пише Людовик Виростек у згаданій вище праці, а також Владислав Семкович, ініціатор створення «Геральдичного Товариства» у Львові на поч. ХХ століття. Йдеться про працю, опубліковану в серпні 1908 року в №3 часопису «Miesięcznik Heraldyczny» під назвою «O rodzie Drago-Sasów».
Герб Сас
Після смерті останнього галицького князя Юрія ІІ Тройденовича 1340 року до Галичини з угорськими та польськими королями прибувають представники роду, які використовують для ідентифікації герб Сас, однак називаються вже інакше — Драго-Саси. Одними з перших переселенців були діти та внуки молдавського воєводи Драгоша, що відіграв помітну роль у колонізації та заснуванні державного утворення на території нинішньої Молдови у першій половині XIVcт. Програвши політичну боротьбу місцевій знаті, велика частина нащадків Драгоша перебралась на північ, за Карпати. Цей період історії добре досліджений істориком Виростком у згаданій праці про історію роду Драго-Сас [«Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej…»]. Серед родів, які існують донині, можна згадати тих, що беруть початок саме за панування у Галичині польської королівського династії Ягеллонів: волоський воєвода Джурж 1377 року отримав від Владислава Ягайла Ступницю і Новошичі (Ступницькі, Новошицькі) [ZDM, t. IV, nr 1037. Цитата та посилання: Ігор Смуток, Родовий склад шляхти Перемишльської землі у XV–початку XVII ст. // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. — Т. V. — c. 113], Ванчі Волох, який прибув з Угорщини, та його сини Іванко, Занко і Ходко (Турецькі, Яворські, Ільницькі) 1431 року отримали велику частину нинішнього Турківського району теж від польського короля Владислава Ягайла.
Владислав ІІ Ягайло. Фото з http://slavpeople.com
Підтвердження належності Шептицьких до знаті Галицько-Волинського князівства знаходимо неодноразово. У XVII столітті єпископ Варлаам Шептицький, видатний представник свого роду, у листі до гетьмана Адама Сенявського з гордістю пише про давне походження Шептицьких, виводячи їх з історії давньоруського періоду: «Ви повинні знати, що ми, шляхта не від учора, ані з чиєї ласки, ані нобілітації, ані подружих кон’єктур ми виросли — але з давніх предків, із заслуг війни і мира, [шляхта – І.М.] так стара, як старі Русь і віра Христова на ній…»[цитата за: Микола Андрусяк, Szeptyccy. — Biuletyn polsko-ukraiński. — 11 жовтня 1934 р. — № 3 — C. 3]. Також Теодор Жихлінський, автор праці «Złota księga szlachty polskiej», опублікованої 1879 року у Познані (Польща), згадує про привілей князя Лева Даниловича, який був підтверджений Федору з Шептич 1469 року польським королем Казимиром Ягеллончиком у Городку, що під Львовом [Теодор Жихлінський, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik I. — Познань, 1879. — С. 305–306]. Жихлінський також згадує про те, що один з протопластів Шептицьких під Перемишлем поконав орду в роки монголо-татарської навали. Автор не вказує джерело цієї інформації, а посилається тільки на те, що ця подія збереглась «у актах руської капітули у Перемишлі».
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Однак підтвердження присутності Шептицьких у близькому оточенні короля Данила Галицького і його сина князя Лева могло виникнути в процесі пізнішої діяльності греко-католицьких єпископів з роду Шептицьких. Серед польської шляхти цього періоду історія зафіксувала багато випадків родинних міфів про українсько-руське коріння. Цьому активно сприяла й тодішня польська література, в якій навіть сформувалась тзв. «українська школа». Прикладом цьому є випадок з польським письменником Михайлом Чайковським герба Яструбець (1804–1886). Рід герба Яструбець походив з центральної частини Польщі. Під час Ґрюнвальдської битви 1410 року на чолі роду стояв лицар Яранд з Грабя (бл. 1380–після 1452). Серед роду Драго-Сас були Чайковські, але походили вони з-під Самбора, та Михайло Чайковський до них не належав. Однак в процесі його бурхливої проукраїнської політичної, військової та літературної діяльності сформувалась легенда про те, що він є нащадком полонізованих українців. Чи не таким же шляхом пішли і Шептицькі у XVII столітті, щоб легендою пояснювати своє активне анґажування в українсько-руські церковні та культурні процеси?
Ім’я Януша Юхницького – одного з ведучих акторів Національного українського академічного театру ім. М.Заньковецької у Львові, Народного артиста України відоме львівським театралам не одне десятиліття. Його часто порівнюють з відомим французьким актором Жаном Полем Бельмондо, а також знають як майстра неперевершених образів у театрі.
Творча біографія яскравого актора Януша Юхницького – це яскрава сторінка театрального Львова!
Януш Юхницький народився 20 серпня 1947 року. Закінчив Драматичну студію при Національному академічному театрі імені Івана Франка. За 70 років творчої діяльності актор Юхницький зіграв понад 100 різноманітних ролей. Були серед них і комічні (Агатіно у комедії «Циліндр», король-батько у казці для дорослих «Голий король») і глибоко драматичні ( Михайло у гіркій комедії «Останній гречкосій», Охрім у смішній трагедії «Криза»).
Акторська вабливість цього прекрасного актора полягає у тому, що він завжди щирий у своїх ролях, відкритий для публіки. Він завжди вміє знайти своєрідний ключик до глядацької душі: вміє звеселити, змусити замислитись над тими чи іншими питаннями, зануритись у сум та відволіктися від проблем оточуючої буденності.
Також майстерність українського Бельмондо полягає в універсальності його театрального таланту, а саме в його трагікомедійності. При тому, що артист Януш Юхницький є яскраво вираженим комедійним актором, він виконує і драматичні ролі. Його акторська палітра наповнена різноманітними фарбами емоцій та почуттів, які перетворюють сценічну дію на яскраву подію. Окрім цього виконавець цікавих перевтілень в кожну роль вселяє душу. Разом з режисером маестро ліпить незабутній образ, навіть якщо у драматурга персонаж, якого грає Юхницький, мало реплік і він взагалі мало помітний.
Природа актора Януша Юхницького приваблює затятих театралів також завдяки його потужній енергетиці, яка поширюється від нього до глядачів у кожній виставі. Енергетика ця світла і дуже позитивна. Вона приваблює глядача своїм світлом та теплом, змушуючи його ставати краще та більш оптимістичним, людяним.
У творчий ювілей хочеться побажати Янушу Юхницькому нових творчих звершень, цікавих ролей, натхнення, наснаги та щоб він не переставав радувати своїх вірних глядачів новими театральними роботами та ролями!
24-25 лютого 2018 року Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового Товариства імені Шевченка спільно з Державним меморіальним музеєм Михайла Грушевського у Львові та Музеєм визвольної боротьби України з нагоди відзначення 145-річчя від дня народження Івана Боберського провели наукову конференцію “Українська тіловиховна і спортова традиція”.
Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ – це науково-дослідний підрозділ Наукового товариства імені Шевченка, який тісно співпрацює з Львівським державним університетом фізичної культури імені Івана Боберського, Центром незалежних історичних студій, Львівським національним університетом імені Івана Франка, Українським геральдичним товариством та іншими державними, приватними та громадськими навчальними закладами, інституціями та організаціями.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
Ціла окрема галузь – фізична культура і спорт, яка до цього часу не була представленою серед наукових напрямків діяльності НТШ, стала його невід’ємною частиною. Є підстави вважати, що створення Комісії тіловиховання мало відбутися на 100 років раніше, на початку XX століття, коли в Галичині формувалася українська тіловиховна і спортова традиція, але події Першої світової війни та Української національної революції 1917–1921 рр., втрата української державності (УНР, ЗУНР) завадили цьому. Визначною, рушійною силою цього процесу тоді був професор, фахівець руханки та змагу Іван Боберський (1873–1947).
Саме тому, сьогодні, через майже столітній проміжок часу, долучення цієї ділянки української культури до переліку наукових напрямків НТШ і діяльність окремої Комісії стало справою необхідною і з огляду на проблему відновлення репресованої української тіловиховної традиції XX століття, і з огляду на сучасні виклики і події нашої доби, зокрема війни за незалежність.
4 червня 2015 р. у головному корпусі Львівського державного університету фізичної культури відбулося установче засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського. Рішення про її затвердження було одноголосно схвалене Президією НТШ 9 червня 2015 р.
За майже три роки діяльності Комісія провела ряд засідань, Урочистих Академій та різноманітних наукових заходів.
Директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові Марія Магунь. 24 лютого 2018 р.
Цьогорічна конференція зібрала науковців з Києва, Львова та Івано-Франківська. Перше та друге засідання заходу відбулося у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. Вітальне слово до учасників конференції виголосила співголова першого засідання директор музею, заслужений працівник культури України Марія Магунь.
Вручення диплому спортивному журналісту та члену НТШ Олександру Пауку, 24 лютого 2018 р.
Співголова засідання Ярослав Тимчак привітав та вручив диплом спортивному журналісту та члену НТШ Олександру Пауку за багаторічну дослідницьку діяльність, вагомий особистий внесок у відновлення історичної спадщини сокільського руху Галичини.
Степан Кость
Андрій Королько
Олексій Лях-Породько
Юрій Тимошенко
Ореста Коцюмбас
У програмі першої частини були виголошені доповіді: Степана Костя (Львів) “Українська військово-політична думка початку ХХ століття”; Андрія Королька (Івано-Франківськ) “Український січовий і сокільський рух на Покутті початку ХХ століття”; Олексія Лях-Породька (Київ) “Спорт в Україні (1917–1921 рр.)”; Юрія Тимошенка (Київ) “Розвиток фізичної культури і спорту у підрадянській Україні у 1920-х рр.”; Орести Коцюмбас (Львів) “Гімнастика в навчальній практиці Академічної гімназії у Львові (друга половина ХІХ – перша третина ХХ ст.)”; Андрія Сови (Львів): “Іван Боберський та Михайло Грушевський: співпраця Батька українського тіловиховання з Видатним істориком України”.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 24 лютого 2018 р.
У перерві учасники конференції відвідали стадіон “Український Город” руханково-спортового товариства “Сокіл-Батько”, що був розташований на ділянці між сучасними вулицями Стрийською, Козельницькою та Івана Франка. Андрій Сова та Олександр Паук розповіли про те, що ініціатором викупу цього об’єкту став Іван Боберський. Він створив спеціальну спілку, до якої ввійшли відомі українські діячі того часу Микола Шухевич, Тадей Соловій, Кость Паньківський, Степан Федак, Дмитро Левицький, Микола Заячківський, Лесь Кульчицький, Олекса Сероїчковський, Кость Левицький, Іван Сполітакевич та Іван Боберський. Стараннями Батька українського тіловиховання українці швидко зібрали необхідні кошти і викупили стадіон. Частину суми було зібрано завдяки меценатам, більшу частину взято в позику у впливових та заможних українців. На заклик Івана Боберського до збору коштів долучилися українці Галичини, Наддніпрянської України, Кубані, США, Канади та інших держав, де проживали українці. Зараз стадіону не існує, а його територія включена до Стрийського парку.
Окрім того учасники, під час екскурсії проведеної вченим секретарем музею Софією Легін, із зацікавленням ознайомилися з експозицією Музею Михайла Грушевського у Львові.
Андрій Сова презентує листівки видані Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ. 24 лютого 2018р.
Приємною несподіванкою для всіх стала презентація листівок виданих з нагоди проведення Урочистої Академії, присвяченої 140-річчю від дня народження основоположника української тіловиховної і спортової традиції Івана Боберського та Засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ, присвяченого 90-й річниці від заснування руханково-спортового товариства “Луг”. По дві поштівки із автографами учасників конференції було передано у фонди Львівського музею Михайла Грушевського та Музею визвольної боротьби України.
Ростислав Поліщук
Ярослав Тимчак
Іван Яремко
Валерій Джунь
У другій частині конференції прозвучали теми науковців: Ростислава Поліщука (Львів) «Гармонійний розвиток та агоністика (змагальність) в творах Гомера “Іліада” та “Одіссея””; Ярослава Тимчака (Львів) “Соціально-побутові форми обрядових ігрищ праукраїнців”; Івана Яремка (Львів) “Видатні хокеїсти українського походження в НХЛ” та дискусійний виступ Валерія Джуня (Львів) “Чи можна вважати місію Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського НТШ завершеною?”.
На закінчення першого дня конференції у дружній атмосфері відбулися дискусія та обговорення виголошених тем.
Презентація книги Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.
Другий день конференції, що відбувся у Музеї визвольної боротьби України, розпочався із презентації книги Андрія Сови та Ярослава Тимчака “Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції”.
Опісля науковці та усі охочі мали змогу почути доповіді: Роксолани Гавалюк (Львів) «Представники музичного мистецтва Галичини у взаємодії зі спортивними організаціями міжвоєнного двадцятиліття”; Леоніда Мазура (Львів) “Відцентровий” характер вітчизняної фізичної культури та проблема формування олімпійського резерву”; Тараса Кузя (Львів) «Маловідомі матеріали до біографії Івана Боберського: з архіву українського товариства “Січ” у Ґраці”.
Леонід Мазур
Тарас Кузь
Після доповідей, завідувач відділу Львівського історичного музею Тарас Кузь ознайомив учасників конференції з експозицією Музею визвольної боротьби України, наголосивши на основній її ідеї – боротьбі українців за свою державу та незалежність у ХХ – початку ХХІ ст. По закінченні було підбито підсумки конференції.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 25 лютого 2018 р.
Окрім фахівців Наукового товариства імені Шевченка, Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, Музею визвольної боротьби України, Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Львівського національного університету імені Івана Франка, Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, Національного університету фізичного виховання і спорту України, Львівського музичного коледжу імені С. Людкевича в науковій конференції взяли участь представники родин Івана Боберського, Івана Франка та Михайла Грушевського: Леся Чабан, Юрій Боберський, Петро та Любов Галущаки, Лариса Найдух, Уляна і Тарас Морози.
Софія Легін, Андрій Сова
Організатори висловлюють щиру подяку медіапартнеру заходу – сайту “Фотографії Старого Львова” (директор Роман Метельський).
Перший день весни, який припадає на кінець цього робочого тижня, дає нам чудову нагоду поговорити про людину, чиє ім’я не так часто звучить у Львові. Хоча саме ім’я назвати мало – потрібно показати фото. Мабуть лише тоді можна буде почути у відповідь “десь я вже бачив ту бабцю”. А та бабця – дуже відома та знана польська актриса ХХ століття, активна діячка театру і неймовірно харизматична особа. Більше того, народилась вона і перші професійні кроки зробила саме у Львові. З нашим містом пов’язано і багато інших важливих та цікавих сторінок її життя. Про це і поговоримо.
Кристина Фельдман. Фото з https://uk.wikipedia.org
№1. Кристина Фельдман (Krystyna Feldman) народилася 1 березня 1916 року у Львові. Прихильність до театру та кіно вбирала з молоком матері – Катерина Фельдман (Савицька) була оперною співачкою. Актором був і глава сімейства – Фердинанд Фельдман. Останній вважався досить відомим діячем культури свого часу і часто виступав у постановках за п’єсами Вільяма Шекспіра. Родина мешкала на вул. Парковій, 10 і саме звідти починається життєвий та творчий шлях Кристини Фельдман.
Фрагмент вулиці Паркової у наші дні. Фото з https://uk.wikipedia.org
№2. У 1934 році Кристина Фельдман закінчила гімназію імені Королеви Ядвіґи у Львові. Пізніше вона навчалась у Державному театральному інституті у Варшаві. Одним із її вчителів у львівський період був знаний актор Януш Страхоцький. В силу різних обставин, родина Фельдманів не проживала у Львові постійно. Тим не менше, саме тут, у 1937 році, відбувся театральний дебют Кристини Фельдман – у роботі “Kwiat paproci” (“Цвіт папороті”) Януша Варнецького (Janusz Warnecki).
Януш Страхоцький (сидить). Фото з http://www.encyklopediateatru.pl
№.3. До 1939 року Львів залишався головною локацією у житті Кристини Фельдман. Тут її застав початок війни. Можна натрапити на спогади акторки про те, яким важким було життя в той період. Недосипання і недоїдання – це не найбільше зло, яке могло підстерігати на кожному кроці. Згадує вона, до прикладу, і про нічні вилазки, до яких доводилося вдаватися, аби роздобути дров для печі.
Могила Януша Варнецького (другий план) у Варшаві. Фото з https://pl.wikipedia.org
№4. Зрештою, Кристина Фельдман перебирається до Луцька. До 1941 року вона була у цьому давньому княжому місті. Далі знову переїзди – Зимна Вода і Робітничий театр, яким вона керувала. На початок 40-х років ХХ століття припадає і її співпраця з Армією Крайовою – ніби була кур’єром цього утворення.
Станіслав Виспянський. Фото з https://uk.wikipedia.org
№5. У той час Кристина Фельдман виступає і у Львові. Зокрема, у 1944 році акторка виконувала чоловічу роль у “Весіллі” Станіслава Виспянського. Після закінчення Другої світової війни вона знову переїжджає. У 40-ві та 50-ті рр. ХХ століття її життєвий та творчий шлях пов’язаний із театральними сценами таких міст як Лодзь, Ополє, Познань, Краків і ін. У цей період вистав і ролей було досить багато, а робочий графік героїні цієї статті особливо щільний.
Афіша вистави “Весілля”. Фото з https://uk.wikipedia.org
№6. На 1953 рік припадає початок наступного важливого етапу у житті Кристини Фельдман. Саме 1953 вона дебютувала у кіно – виконувала епізодичну роль у стрічці “Целюлоза” Єжи Кавалеровича (Jerzy Kawalerowicz). Після цієї роботи було багато інших ролей другорядного плану, а таку-сяку популярність актриса отримала після фільму “Yesterday” Радослава Пивоварського (1984 року). Вона грала роль тітки одного з головних героїв.
Постер до “Yesterday”. Фото з https://pl.wikipedia.org
№7. Чи не найбільшу популярність Кристині Фельдман приніс сатиричний серіал Окіла Хамідова “Swiat wedlug Kiepskich” (1999 – 2005 рр.). У цій сатирі на повсякденне життя польської родини вона грала роль бабці Розалії. Треба сказати, що це не єдина комедія у репертуарі Кристини Фельдман. Через почуття гумору її запрошували до багатьох стрічок схожого характеру.
Никифор (Епіфаній Дровняк). Фото з rt-nostalgie.com.ua
№8. Були у кар’єрі Кристини Фельдман і серйозні ролі. У контексті Львова важливо пригадати про її зйомки у стрічці “Мій Никифор” Кшиштофа Краузе (2004). Це була чи не єдина роль першого плану для актриси. При цьому, ще й чоловіча. Вона “стала” художником-примітивістом Никифором (справжнє ім’я Епіфаній Дровняк) з Криниці, що на Лемківщині. Пам’ятник цьому митцю, роботи якого експонувались у багатьох містах світу, жителі Львова можуть бачити поруч із храмом Пресвятої Євхаристії. У фільмі Краузе показано останні роки життя видатного митця. За роботу у цій стрічці Кристина Фельдман отримала ще більше визнання і нагород. Приз за кращу жіночу роль їй дали на кінофестивалі у Карлових Варах 2005 року. На українських “Стожарах” (2005) їй вручили гран-прі за майстерність у мистецтві перевтілення. Коли Кристину Фельдман запитували що було би, якби за роль у фільмі “Мій Никифор” вона ще й “Оскар” отримала, акторка відповідала, що мабуть був би великий шум – бо пані Фельдман хоч пізнавана і шанована в Польщі, але за кордоном думали би хто це – баба чи хлоп.
Кристина Фельдман у ролі Никифора. Фото з http://culture.pl
№9. Кристина Фельдман померла 2007 року у Познані – від раку легень. У цьому місті її й поховано – на Алеї Заслужених (Мілостовське кладовище). За побажанням актриси, її було одягнено у костюм з останнього спектаклю – “І це мені залишилося” (“I to mi zostało”).
Головні дійові особи серіалу “Swiat wedlug Kiepskich”. Фото з http://www.filmweb.pl
№10. У послужному списку Кристини Фельдман довжелезний перелік театральних вистав та телевізійних фільмів, що, безперечно, забирало дуже багато часу і енергії. Тим не менше, вона мала і родину – була одружена з актором Станіславом Брилінським. Він був старший за неї на понад десять років, але це їхньому союзові зовсім не заважало. З цієї нагоди актриса казала, що завжди надавала перевагу старшим чоловікам. На цьому може бути “end”, але не “happy” – Станіслав Брилінський досить рано помер, у 1953 році. При цьому, похований був у Лодзі (Кристина Фельдман у Познані).
Вже цієї суботи, 3 березня 2018 року, в рамках ювілейного туру “Час Летить” відомий український гурт «Мандри» дасть одразу два концерти на сцені Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької у Львові.
На днях лідер цього українського гурту Сергій Фоменко (Фома)зустрівся з нами і поділився спогадами про Львів, про гастролі, про кліп на пісню “Картата сорочка” та інше.
“Моя мама навчалася тут у Львові в 50-их роках в Поліграфічному. Вона його закінчила дуже добре і в нашому родинному фотоальбомі є багато фоток зі Львова тих років”, – пояснив свою любов до Львова Сергій Фоменко.
Через багато років власне Львів став знімальним майданчиком першого кліпу культового українського гурту “Мандри” на пісню “Картата сорочка”.
“Пісня “Картата сорочка” була написана без відношення до Львова, але коли ми почали думати де би зняти кліп на цю пісню, нам перше що спало на думку що не погано було б це зробити у Львові . Ми спочатку зїздили подивилися локації , визначилися що це справді має бути Львів і тоді уже приїхали зі знімальною групою”, – розповів Фома.
Власне завдяки цьому кліпу гурт “Мандри” почали асоціювати зі Львовом. Дуже часто на різноманітних концертах гурт вважали львівським і не хотіли вірити що хлопці з Києва.
“Можливо саме цей кліп і ця пісня, в ті часи принаймні, створила інформаційний міф що гурт “Мандри” – це гурт зі Львова. Бо де б ми не виступали в Україні, завжди казали: “А – це гурт зі Львова!”. Коли я казав що ні, ми з Києва, мені відповідали – та ні, ви зі Львова, ми кліп бачили”, – згадував Сергій.
Також, під час зустрічі, Фома розповів про волонтерську діяльність гурту, про нові пісні та проекти та запросив усіх на концерт 3 березня. З його слів, на глядачів чекає багато хорошого, відомого, улюбленого, але й будуть і сюрпризи. Що ж зачекаємо – вже не довго.
Нарешті у Львові дізнаються, про що мовчать чоловіки! 8 березня у Першому театрі відбудеться показ stand-up комедії „Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER“.
Понад дві години тонкого гумору, глибокої психології та філософії. Нудно точно не буде! Вам захочеться вловити кожнісіньке слово і приміряти його до своїх стосунків, не зважаючи на те, хто ви — чоловік чи жінка.
Ми — різні і нічого не змінилося з древніх часів: чоловіки — мисливці, жінки — збирачі. І це абсолютно в усьому відображається у нашому житті. Це головна думка всього виступу. Через найкумедніші приклади показані відмінності між чоловіками і жінками, а також найглибші проблеми, які можуть виникати поміж двома.
Є кілька причин подивитися цю виставу. Перш за все — створити чудовий настрій собі й своїй половинці. Ви впізнаватимете себе, свої манери спілкування. „Про що мовчать чоловіки, або Дикун FOREVER“ — це значно крутіше, за прийом навіть у психотерапевта. Адже автор п’єси — американський сімейний психолог, який часто виступав як stand-up комік, Роб Беккер.
Цю постановку грає заслужений артист України Олексій Гнатковський. Саме завдяки цьому актору п’єса йде українською мовою. Ще одна цінність цієї вистави — інтерпретація під наш спосіб життя і мислення. Жодне слово не видаватиметься вам чужим чи не притаманний для нас. Все так, ніби спілкуєтеся з найкращим другом, який чудово знає ваші сімейні стосунки.
Надзвичайно майстерна акторська гра, імпровізації, якісний гумор, легка і невимушена атмосфера — зроблять ваш вечір. Повірте, що після цієї вистави зможете краще розуміти, чому чоловіки і жінки поводяться саме так, як поводяться і зможете знайти переваги такої різниці.
Гортаючи поштові листівки часів Першої світової війни (1914-1918), надруковані в країнах-противниках, кидається в очі їх дзеркальна схожість. Одні і ті ж сюжети, одні і ті ж образи, тільки поділ на «своїх» та «чужих» кардинально інший.
«Російська піхота на вулицях Львова».
Дуже цікавою є серія листівок під назвою «З театру війни», випущена в роки Першої світової війни на території Російської імперії.
«Російські війська біля Львівського вокзалу»«На вулицях Львова. Папуга ворожить солдатам»«По дорозі до Львова»
На кількох листівках є сцени зі Львова. Перша з них має підпис «Російська піхота на вулицях Львова». У центрі зображено безліч військовослужбовців, котрі йдуть вдалечінь по вулиці, на тлі двох- і триповерхових будівель.
«Вступ російських військ в Львів»«Обоз на вулицях Львова»«В дворі Фердинандових казарм. І тут наша взяла!»
Друга під назвою «Російські війська біля Львівського вокзалу». На зображенні група військовослужбовців зі зброєю в руках, які стоять біля будівлі вокзалу. Третя має цікаву назву та сюжет «На вулицях Львова. Папуга ворожить солдатам». Четверта «По дорозі до Львова». П’ята «Вступ російських військ в Львів». Шоста «Обоз на вулицях Львова». Сьома «В дворі Фердинандових казарм. І тут наша взяла!».
Повз це дерево щодня проходять сотні, якщо не тисячі перехожих, а помічають його мистецьку особливість одиниці. Хоча воно стоїть у всіх на очах і зовсім не приховує своїх красот.
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Невідомий художник на дуплах цього дерева намалював справжні картини. На ньому одному вдалося відшукати аж шість таких незвичайних творів.
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Хто і коли саме намалював цих тварин, рибу, дівчину з крилами та перегони слимаків ніхто точно не може сказати. Одного дня вони просто з’явилися на цьому дереві.
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
“Люди, в переважній більшості, є заклопотані та не звертають увагу на красиві речі довкола. А прекрасне є поруч, хоч і не завжди помітне”, – прокоментував незвичні малюнки на дереві історик Маркіян Нестайко.
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Кажуть це дерево не одиноке. У місті такі малюнки можна зустріти на деревах в парках та на вулицях. Можливо вам вони теж траплялися?
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Хтось вважає таку творчість вандалізмом, а хтось захоплюється щирістю та майстерністю виконання малюнків. Але увагу до дерев та їх проблем ці роботи змогли привернути.
Незвична картина на старому клені на вулиці Дорошенка обабіч трамвайної зупинки
Звісно, ці малюнки можливо виставити в галереї чи повісити дома на стіні, але вони тішать око тих, хто зупиниться і розгледить їх серед метушні сучасного мегаполісу.
На світлинах міжвоєнного періоду, а саме 1938 року можемо побачити місто Миколаїв. Населений пункт знаходиться в Стрийському районі Львівської області.
На кадрах бачимо панораму міста,...
