Наприкінці ХVІІІ століття внаслідок поділу Польщі Галичина потрапила під австрійську корону. Одним з наслідків цього геополітичного здвигу стала програма заселення наших земель німецькими колоністами – в такий спосіб австрійська влада вирішила підняти економіку відсталого на той час краю і частково здійснити його германізацію.
Німецькі мігранти отримували своєрідний стартовий капітал, безкоштовну землю, худобу та будівельні матеріали. Для робітних німецьких переселенців кращих умов годі було придумати, то й ринули вони на Галичину. Лише на території сучасної Львівської області на межі ХVІІІ-ХІХ століть виникло понад три десятки німецьких поселень. Сьогодні про перебування німців на наших теренах свідчать хіба давні топоніми, залишки культових і господарських будівель та спогади поодиноких старців, котрі ще пам’ятають часи українсько-польсько-німецького сусідства.
Гора видінь
Бажаючим доторкнутися до тіней галицької Німеччини радимо відвідати Візенберг. Чому саме його? На це є кілька причин. Тут збереглися храм, збудований поселенцями, житлові та господарські об’єкти. Тут відбулася одна зі знакових битв Першої Світової. Тут – неймовірні краєвиди, котрі відкриваються з гори Червоний Камінь. Зрештою, місцина ця вельми містична, колись тут, ймовірно, було поганське капище, та й нині, мандруючи горбами Візенберга, при кожному сплеску вітру відчуваєш мимоволі дотик чогось загадкового. Недарма ж Візенберг перекладається, як «Гора видінь». Тільки не шукайте його на карті. Села з такою назвою офіційно вже не існує. Нині Візенберг – частина Мервич, села теж знаменитого і цікавого.
Але повернемося до речей більш приземлених. Оскільки першочерговим завданням переселенців було якомога швидше прижитися на новій землі, то, будуючи собі житло, вони якнайменше приділяли увагу архітектурним витребенькам. Збережені споруди Візенберга свідчать про прагматичність його колишніх мешканців. Зрештою, ця прагматичність була притаманною для всіх німецьких поселень. Житлові будинки колоністів були зручні і функціональні, розраховані на спільне проживання батьків і родини старшого сина чи доньки. Тож естети навряд чи знайдуть у залишках німецького житла щось яскраве для сприйняття. Однак навіть напівзанедбані будинки є важливим свідченням історії і мультикультурності нашого краю.
Власне Візенберг з’явився у 1786 році, коли на околицю давнього села Мервичі, розташовану у восьми кілометрах від Жовкви і шести – від Куликова, прибули 45 родин із Пфальца. Зрозуміло, що виник він не в один день, а зростав по мірі того, як мешканцям вдавалося вирішити свої побутові проблеми. Але займаючись земними турботами не забували вони і про духовні потреби. Тож 1858 року у центрі колонії постав, збудований коштом поселенців католицький храм святого Архангела Михаїла. Храм став центром хрестоподібної структури поселення. Проте вже у 1925 році він перебував в аварійному становищі, через що його було закрито рішенням жовківської влади. Після такого рішення колоністи активно взялися до ремонтно-реставраційних робіт. За рік було зібрано 3 тисячі злотих і святиня відродилася у ще прецезійнішому вигляді, зокрема стала на два метри вищою.
Війни та атеїзм ХХ століття, які безжально пройшлися по галицьких святинях, не оминули і візенбергський храм. Кілька разів він зазнавав серйозних руйнувань, а під час ІІ світової ледь остаточно не загинув під час пожежі. Обпалені руїни уже радянська влада використовувала як зерновий склад, потім якийсь час там був магазин.
До 90-их років минулого століття храм залишався в руїнах. У 1994 році було прийнято рішення перетворити його на греко-католицьку церкву, що врятувало святиню, хоч і під час фундаментальної реконструкції вона дещо втратила свій первозданний вигляд.
До речі, у 1996 році тепер уже церква Свято Трійці стала місцем масового паломництва. На завівтарній стіні 9 червня з’явилося зображення Богородиці. Релігійна комісія УГКЦ поставилася до цього дива доволі стримано, припустивши, що це зовсім не диво, а витвір спритних людських мізків і рук. Водночас численні прочани залишали письмові свідчення про свої зцілення. Не будемо встрягати у суперечку, яка остаточно не вирішена й донині, бо нехай кожному воздасться за вірою його.
Своєрідною родзинкою серед спадщини Візенберга є криниця. Власне суть не в самій студні, а в місці її розташування. Колись громадські криниці будували на загальній площі. Нині ж планування села зазнало певних змін, то ж криниця опинилася просто посеред проїжджої частини. Були спроби її засипати, однак на захист «нелогічного» колодязя виступили місцеві жителі, справедливо розсудивши, що гріхом було б позбавляти село такої атракції.
Епоха німців на Галичині завершилася на початку 1940 року. Колоністи у примусовому порядку були переселені на захоплені Німеччиною західні території Польщі. Таким було рішення Третього Рейху. Переселенцями мали поповняти трудові ресурси воюючої держави, на молодь чекала служба у вермахті та військах СС у спецпідрозділах, де були потрібні знання української, польської мов, умов життя і психології місцевого населення.
Сьогодні про кілька поколінь колоністів із Пфальца можуть розказати хіба камінні плити на старому німецькому цвинтарі – пам’ятники епосі і людям з далеких країв, котрі знайшли спочинок у щедрій українській землі.
Червона кров під Червоним Каменем
«По цій землі треба ходити з пошаною. Не можна її оскверняти. У ній багато крові», – каже місцева мешканка, стоячи біля підніжжя Червоного Каменя.
Справді, 22 червня 1915 року тут точився запеклий бій між австро-німецькими та російськими військами. Бій, який, значною мірою, став вирішальним для долі Львова.
З Червоного Каменя, який має 353 метри заввишки, відкривається огляд за периметром, у тім числі і на східну рівнину, якою йшла російська армія. Останні ж своїм обсерваційним пунктом обрали розташовану неподалік гору зі схожою назвою – Білий Камінь.
«22 червня 1915 тут відбувся запеклий бій, у якому лінію оборони генерала Брусилова було прорвано – шлях до звільнення Львова став відкритим. Того ж 22 червня російська армія відступила зі Львова.
Старі люди переповідали, що січ була настільки люта, що крики солдат та стогони поранених чулися аж в сусідніх селах.
Внаслідок архівних пошуків, вдалося віднайти карту театру військових дій, яка чітко показує лінію фронту, яка проходить поблизу села Мервичі, а під 22 червня у легенді мапи написано про бій на горі Червоний Камінь.
Після цих подій на горі облаштували братську могилу. За переказами, вона складалась з великих кам’яних блоків, на яких були висічені хрест з розп’яттям та імена понад сотні загиблих. Монумент під свою опіку взяли колоністи з Візенбергу», – розповідає журналіст Богдан Білан, який досліджує історію місцеву історію.
Хрест, очевидно, було зруйновано після приходу «совітів». Сама могила ще певний час зберігалася, але обсипалася, коли тут створили кар’єр та почали вибирати пісок для будівництва «Сільгосптехніки» десь на початку 50-х років. Старші люди згадують, що дітьми, бігаючи на Червоний Камінь, бачили кістки, черепи, пряжки ременів, залишки шкіряного взуття. Згодом усе це вивезли у невідомому напрямку, або закопали десь неподалік.
У 2016 році стараннями мервицької громади на Червоному Камені було відтворено символічну могилу і встановлено хрест. Цього року вже втретє там було вшановано полеглих воїнів обох армій, тим більше, що в кожній із них воювали українці.
Сьогодні активно ставиться питання про внесенням могили у список меморіальних місць та туристичних маршрутів. Над цим працюють місцеві краєзнавці та влада, представники «Меморіалу». Питання вже дійшло і до Львівської облдержадміністрації. Допомогу у творенні меморіалу також обіцяли надати у Представництві Німецької Народної спілки з догляду за військовими похованнями.
Мервичі як приклад порозуміння
У XIV столітті біля підніжжя гори розташовувалось давнє поселення, яке могло називатися Стриги. Але в часи татарської навали мешканці змушені були втікати у розташовану неподалік болотисту рівнину, порослу густою високою травою. Звідти і назва села Мервичі. Мерва – густа трава.
Перша письмова згадка про Мервичі датована 11 жовтня 1377 року. Саме тоді князь Владислав Опольський подарував львівським домініканкам села Кротошин, Зашків, Костеїв та 4 двори у Мервичах.
За часів Речі Посполитої належало село до королівської власності у Львівській землі. У ХІХ столітті село викупив знаний львівський лікар і пивовар Кароль Кіселька. Оскільки тут здавна вирощували хміль, який вважали не гіршим за чеський, Кіселька відкрив неподалік села броварню, котра стала знаменитою на всю округу.
Домінантою Мервич є церква Собору Івана Хрестителя, що постала 1886 року старанням місцевих селян, яких фінансово підтримав то й таки Кароль Кіселька. Вже у часи Незалежності церкву відремонтували, у ній провели оздоблювальні роботи.
Мирна історія українських Мервич, сусіднього польського Костеєва та неіснуючого нині німецького Візенберга може слугувати прикладом порозуміння між людьми різних національностей і конфесій і яскравою ілюстрацією до епохи мультикультурності нашого краю. Власне українські селяни ХХІ століття підтверджують цю тезу, зберігаючи пам’ять та розшукуючи нові відомості про людей з чужих країв, котрі залишили свій слід в історії львівських околиць.
