В середу, 22 листопада 2017 року, о 18.30 у лекторії музею “Територія Терору” (просп. Чорновола 45 г), в рамках виїздного засідання кіноклубу медіапросвіти з прав людини Docudays UA, відбудеться перегляд стрічки “Євромайдан. Чорновий монтаж” від Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA .
Автори стрічки звернулися до режисерів, що знімали український протест, і попросили надати їхні найкращі кадри. Епізоди майбутніх фільмів про Євромайдан склалися у калейдоскоп революції, що не потребує коментарів. Ми пропонуємо до вашої уваги хроніку Революції Гідності – від перших виступів листопада 2013 року до розстрілів людей наприкінці лютого 2014 року. Проживіть з нами ці три місяці боротьби, відчуйте і побачте революцію очима авторів фільму.
НАД ФІЛЬМОМ ПРАЦЮВАЛИ:
Володимир Тихий, режисер
Анндрій Литвиненко, режисер
Катерина Горностай, режисер
Роман Бондарчук, режисер, продюсер
Юлія Гонтарук, режисер
Андрій Кісєльов, режисер
Роман Любий, режисер
Олександр Течинський, режисер
Олексій Солодунов, режисер
Дмитро Стойков, режисер
Дар’я Аверченко, продюсер
Юлія Сердюкова, продюсер
Борис Петер, звукорежисер
Антон Байбаков, композитор
Джим Тодд, субтитри
Варвара Перекрест, дизайнер
Тривалість фільму: 1 година. Вхід вільний. Після перегляду фільму планується обговорення побаченого між учасниками показу.
Сьогодні, 18 листопада, перестало битися серце 67-річного українського фотографа, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка , заслуженого діяча мистецтв України, професора Василя Пилип’юка.
Про це повідомляється на сторінці Василя Пилип’юка у Facebook.
«Несподівано відійшов у Вічність коханий чоловік, найдорожчий тато, улюблений дідусь, визначний український фотохудожник Василь Пилип’юк.
Повертаючись автомобілем з Київського Національного університету культури і мистецтв, де працював завідувачем кафедри фотомистецтва, під час зупинки неподалік м. Рівного раптово втратив свідомість. Швидка допомога доставила його до реанімації. Діагноз – інсульт. Між 6 і 7 ранку пішов з життя.
Молимось. Любимо. Пам’ятаємо. Зі святими упокій, Христе, душу раба Твого Василя. Вічная пам’ять.
Про час та місце прощання повідомимо у подальших дописах», – йдеться у повідомленні.
Довідка
Василь Васильович Пилип’юк народився 10 січня 1950 року в селі Новоселиці Снятинського району (Івано-Франківщина). Видатний український фотограф був удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка (1993) та звання заслужений діяч мистецтв України (1998), йому присвоєно вчене звання професора (2015). Художник Міжнародної федерації фотомистецтва (FIAP) (2007), президент видавничого підприємства «Світло й Тінь», головний редактор журналу «Світло й Тінь», член Національної спілки журналістів України, член президії та правління Національної спілки фотохудожників України, заступник президента Світового об’єднання фотографів українців (С. О. Ф. У. США), професор Львівської національної академії мистецтв – таким є перелік титулів та посад покійного митця. Василь Пилип’юк був учасником численних фотовиставок, автором 87 фотоальбомів, з-поміж них — «Львів», «Живиця», «До тебе полинуть», «Пієта в камені», «Львівський державний академічний театр опери та балету ім. І. Франка», «Львівщина» тощо.
До Дня Гідності та Свободи 20 листопада о 13:00 у приміщенні Музею визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 А) – відділі Львівського історичного музею відбудеться відкриття виставки «Революція Гідності. Пам’яті Небесної сотні».
У цей день ми згадуємо мужність усіх учасників Майдану, їх безмежну любов до рідного народу, їх прагнення жити у державі, де поважаються людська гідність, свобода слова та віросповідання, де немає насильства, корупції, де є можливість розвиватись, жити заможно і щасливо. Це день пам’яті і вшанування справжніх героїв України, які віддали своє життя за майбутнє України.
На виставці можна умовно виділити наступні розділи:
• Молодь за євроінтеграцію. Виникнення Майдану.
• Загострення конфронтації у суспільстві. Розгін студентів 30 листопада 2013 року.
• Підтримка Майдану у різних регіонах України.
• Створення регіональних сотень самооборони Майдану.
• Перші жертви збройних протистоянь.
• Роль духовенства, медиків. Підтримка киян.
• Допомога та підтримка країн світу.
Окремо представлені світлини героїв Небесної сотні, вшанування їх пам’яті в Україні.
Відвідувачі зможуть ознайомитись і ще раз пригадати як розпочинався і постав мирний Майдан, учасниками якого, здебільшого, були студенти, молодь, їх гаслами на мітингах – «Без політиків», «За євроінтеграцію»; загостренням конфронтації з владою після розгону мирного Майдану в Києві 30 листопада 2013 року; гуртуванням людей різного віку з усіх регіонів України навколо Майдану, створення захисних сотень; початком збройного протистояння громадян як реакцію на провокації влади та небажання здійснювати реформи у державі.
На виставці висвітлено активну участь духовенства, журналістів, медиків, підтримку киян, всіх людей України, яких об’єднала спільна боротьба за краще майбутнє Країни.
Низка фотоматеріалів висвітлює підтримку Майдану країнами світу.
Відвідувачі музею та виставки зможуть поспілкуватися з родичами Героїв Небесної Сотні Львівщини та учасниками Революції Гідності.
Виставами „Шалена кров“ та „Нахлібник“ зі століттям заньківчан привітали їхні київські колеги з Національного театру російської драми імені Лесі України. Як наголосив художній керівник цього театру народний артист України Михайло Резнікович, вони не могли проігнорувати таку знакову дату. Адже Львів — його рідне місто. Тут віннародився і виріс. Із дев’ятилітнього віку щонеділі ходив до Театру Марії Заньковецької, не пропускаючи жодної вистави. Досі пам’ятає усіх корифеїв театру, починаючи з Бориса Романицього, Володимира Панченка. Тож привіз для львівських глядачів найкращі вистави свого театру.
Постер вистави „Шалена кров“
Отож, декілька слів про виставу „Шалена кров“ (реж. Алла Рибікова). 15 листопада в Театрі ім. Марії Заньковецької глядачам оголювали нерви та тиснули на найболючіше, повертаючи обличчям до реальності, яку ми не завжди готові бачити, чути і знати.
Така постановка незвична для сцени цього театру і дуже неоднозначна. Чесно кажучи, впродовж усієї вистави, а особливо на її початку, виникало нестримне бажання встати і просто піти. Ні, не подумайте, що актори погано зіграли, навпаки, все було настільки по-справжньому, що викликало правдиву огиду, збурення розуму, а в окремі моменти навіть ненависть, до того, що відбувалося. Це вищий пілотаж акторської майстерності!
Сцена з вистави „Шалена кров“
З одного боку, було усвідомлення того, що вистава, яка визріла на основі п’єси Єнса Гільє і Нуркана Ерпулата, акцентує увагу на проблемах, які переживає Німеччина, Франція та інші країни, де загострено стоїть питання мігрантів зі східних країн, мультикультурності, несприйняття і небажання людей поважати одні одних через різницю у віруваннях, цінностях, і, начебто, й не має стосунку до наших реалій. Та з іншого, підсвідомо виникає розуміння, що саме такого ґатунку проблеми, як би цього не хотіли визнавати, неминучі й для нас.
Сцена з вистави „Шалена кров“
Адже насилля породжує лише насилля, ненависть — ненависть, зневага — зневагу та грубість. І це чітко простежується впродовж усієї гри. Сподіватися вав-ефекту зразу ж по завершенні від вистави не варто. Навпаки, тоді переповнює відчуття пригніченості та відчаю, злості, перемішаної з огидою. Це нагадує брудний мокрий одяг, якого хочеться позбутися якнайшвидше. Та саме цим ціль і досягнута. Бо бажання позбутися того всього бруду, внутрішнє збурення — „так не може продовжуватися“, змушує до дій та спонукає шукати способи, щоб змінити ситуацію.
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Сцена з вистави „Шалена кров“
Тож зараз, за кілька днів після вистави, маючи час для роздумів, можу сказати: „Шалену кров“ треба показувати на всіх сценах країни — від найменших, до найбільших, викликати огиду до дикої і брудної поведінки, щоб побачивши збоку, люди, а молодь зокрема, добре зрозуміли, як це все виглядає і чим загрожує.
Довідка:
Вистава “Шалена кров ” за мотивами художнього фільму “Останній урок” (Франція)
Звичайна школа, можливо, десь у Берліні (або в густонаселеній Рурській області Німеччини), в одному з районів компактного проживання мігрантів і постмігрантів зі Сходу. Звичайний клас. Звичайний урок німецької літератури на тему “Твори Фрідріха Шиллера”. Звичне тотальне незнання суті предмету – прикмета часу будь-якої звичайної школи в будь-якій країні, – на тлі поведінкової розбещеності учнів, що межує з непристойністю.
Рутинний хід занять порушує несподівана подія: з сумки одного учня випадає на підлогу зброя. Справжня. Бойова. Вчителька виявляється спритнішою – і зброя потрапляє до її рук, що кардинально змінює хід уроку. Осягнення великих гуманістичних основ європейського мислення відбувається тепер під дулом пістолета. Граючи «Розбійників» Ф. Шиллера, зіпсовані підлітки приміряють на себе ролі лиходіїв і героїв. Повільно, але врешті вони усвідомлюють, що їхній світ – обмежений, агресивний і несправедливий. Однак наприкінці п’єси, коли силою зброї була нав’язана просвіта, один зацькований хлопчисько все ж використовує пістолет, щоб змусити себе любити і поважати. Таким чином, концепція п’єси отримує свій завершений акорд: щоб знайти особисту свободу, необхідно бути відповідальним перед більшістю, але в окремої особистості завжди залишиться бажання знехтувати цієї взаємозалежністю.
Так, шлях до пізнання істин, як завжди, виявляється важким і гірким.
Вистава як експериментальна робота поставлена на Новій сцені Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки за участю заслуженої артистки театру Наталії Шевченко і студентів акторського факультету Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.Карпенка-Карого (курс професора Михайла Резніковича).
Цього листопада виповнюється 85 років одній із найбільш гучних акцій націоналістичного підпілля у міжвоєнній Польщі. Українці перетворили невдалий терористичний акт на грандіозну інформаційну перемогу. Ніколи перед тим і після того страта двох осіб не викликала такого резонансу у Галичині, як смерть Василя Біласа та Дмитра Данилишина.
Практика пограбувань ворожих установ з метою експропріації коштів для революційної діяльності була притаманна багатьом організаціям та рухам.
У польській державі це питання мало особливий статус, адже найавторитетніший державний діяч – маршал Юзеф Пілсудський, як член Польської Соціалістичної Партії (PPS), свого часу організовував бойові групи й сам брав участь у нападах, спрямованих проти російського царського режиму.
Юзеф Пілсудський
Оунівці не соромилися використовувати цей ефективний метод боротьби, а їхні адвокати, обороняючи підсудних українців, часто покликалися на приклади революційної боротьби польського народу.
Експропріація як зброя революції
Наприкінці листопада 1932 року бойовики ОУН вчергове здійснили пограбування одного із польських державних поштових відділень. На цей раз об’єкт знаходився в містечку Городок під Львовом (польська назва – Грудек Ягеллонський).
Втім, напад був особливим, і не тільки тому, що до його організації були причетні майбутні провідники ОУН та організатори Української Повстанської Армії – Роман Шухевич та Микола Лебідь.
Роман Шухевич. Фото з особистої справи студента, 1926
Незважаючи на те, що акція провалилася – двоє бойовиків загинули, двоє були арештовані і пізніше страчені – ОУН зуміла перетворити бойову поразку в гігантську пропагандистську перемогу.
Заарештовані поліцією Василь Білас та Дмитро Данилишин, котрі мали найбільший бойовий досвід і відповідали за конфіскацію грошей із каси, стали національними героями.
За іронією долі, їх впіймали українські селяни завдяки фальшивій чутці, котру запустила поліція, начебто це злочинці, які пограбували українську кооперативу.
Дмитро Данилишин
З самого початку акція пішла не за планом. Частина бойовиків мала запалити склад сухих тростин аїру – щоб відволікти охорону тюрми, розташованої неподалік пошти. Але волога тростина не загорілася.
Внаслідок перестрілки з охороною два бойовики були смертельно поранені (один із них, брат дружини Романа Шухевича, студент Львівської політехніки Юрій Березинський застрелився, щоб не втрапити в руки поліції).
Як стало відомо вже після слідства, група розділилася надвоє і, відступаючи, рухалася у двох напрямках.
Василь Білас
Ті, хто рушив на Львів, змогли дійти без перешкод. А група Василя Біласа і Дмитра Данилишина пішла в приміське до Львова село Глинна Наварія – щоб там на залізничній станції сісти у поїзд, доїхати до Стрия, а звідти потрапити у Дрогобич і Трускавець.
На цей час про подію в Городку вже знали всі постерунки поліції. Десь близько 23.15 на вокзалі в Глинній Наварії комендант станції разом із лінійним поліціянтом проводили перевірку документів. Побачивши двох підозрілих людей, вони вирішили їх затримати – але Данилишин застрелив коменданта і важко поранив поліцейського.
Бойовики-націоналісти рушили далі уздовж залізниці. По дорозі їх зустрів залізничник, який одразу запідозрив у двох знервованих юнаках “грабіжників української кооперативи”.
Він зробив Біласу й Данилишину зауваження, що коліями ходити заборонено – і вони рушили полем до села Розвадів, щоб через тамтешній міст перейти Дністер і стежками Білецького лісу вийти на шлях до Стрия. А залізничник пішов до найближчого поліцейського “постерунку”, де був телефон…
Пам’ятник загиблим і страченим учасникам нападу на пошту в Городку – Юрію Березинському, Володимиру Старику, Василю Біласу і Дмитру Данилишину
У Розвадові Біласа та Данилишина зустріла юрба українських селян, які гадали, що вони – злодії-кримінальники. Хлопці змушені були, відстрілюючись, утікати до села Верин (нині Миколаївський район Львівщини). Вбрід перейшли Дністер, але на них там уже чекали переслідувачі.
Білас вистріляв усі патрони й просив Данилишина застрілити його і себе, але в того теж не було набоїв. Натовп, побачивши, що “злодії” залишилися без патронів, почав їх бити.
Пізніше, під час суду, місцевий парох отець Киндій пригадував, як він намагався зупинити натовп, який бив двох невідомих хлопців:
“Обидва вони стояли побиті на горбку, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив: один одного взяв за руку. Тоді той вищий промовив: “Ми є членами української організації. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!”
Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони — на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція і їх забрала”.
“Наглий” суд
На той час для боротьби з українським революційним рухом у Польщі запроваджувались “наглі” (швидкі) суди. Вони здійснювались без попереднього слідства, а акт обвинувачення повинен бути готовий в тритижневий термін з моменту арешту злочинців.
В наглих судах було передбачено лише дві міри покарання – смертна кара або ув’язнення терміном від 10 до 15 років.
У виняткових обставинах, якщо потрібно провести додаткове слідство, справа передавалася в звичайні суди.
Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові
Така практика, що по своїй суті прирівнювала наглі суди до судів військового стану, дозволяла масово розправлятися з представниками націоналістичного підпілля.
Через обурення європейської громадськості “наглі суди” проіснували зовсім недовго – з 1931 по 1934 рік.
За цей час українським революціонерам було присуджено 4 смертні вироки і 16 довічних ув’язнень.
У «справі Городка» на лаві підсудних опинились троє учасників нападу на поштове відділення: Дмитро Данилишин, Василь Білас та Мар’ян Жураківський, а також один із організаторів – Зенон Коссак.
Втім, справа отримала назву «Біласа й Данилишина» – поліція від своїх інформаторів знала, що саме ці бойовики були виконавцями атентату на польського парламентаря Голуфка (вбитий оунівцями 29 серпня 1931 року у містечку Трускавець) та учасниками двох успішних нападів на пошту та банк.
І хоч суд відбувався з приводу нападу на поштове відділення в Городку, усі розуміли, що у вироку врахують й попередні справи бойовиків. Справа 25-літнього Василя Біласа та 21-літнього Дмитра Данилишина однозначно мала закінчитись смертним вироком.
Суд був відкритим і сколихнув усю Галичину. Підсудні трималися гідно, згадати хоча б те, що Дмитро Данилишин, який принципово мовчав під час усього слідства, коли йому надали останнє слово промовив лише: “Я знаю, що мене жде. Я був і є на все приготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!”.
Смертний вирок, яким закінчилась судова розправа, слід було виконати до 24-х годин після його проголошення. Проте навіть в такий короткий час українська громадськість зробила чимало, щоб вирок було відмінено.
Для цього у Варшаву терміново було відправлено посла (депутата Сейму) Остапа Луцького, який від Української Парламентарної Репрезентації мав представити питання помилування перед президентом Польщі, окрему петицію до президента, а також маршала Пілсудського направили й українські жіночі організації.
Цікаво, що колишні чотири бойовики Польської Партії Соціалістичної та соратники Пілсулського по революційній боротьбі, надіслали телеграму, в якій просили «пана президента Річпосполитої помилувати в ім’я людських засад трьох українців, засуджених наглим судом у Львові на кару смерті і які в своєму переконанні боролися за волю свого народу».
Президент Мосціцький помилував лише Мар’яна Жураківського, смертний вирок якого замінено на 15 років в’язниці. Василя Біласа й Дмитра Данилишина мали ж стратити о 6.25 23 грудня.
Вночі їх посповідав і причастив в’язничний душпастир отець Липський, а адвокат Степан Шухевич передав хлопцям подяку від Крайового Проводу ОУН “за горду поставу і за гідну поведінку як під час слідства, так і на судовій розправі”.
23 грудня 1932 року, у переддень католицького Різдва, о 6 годині ранку засуджених вивели на тюремне подвір’я. Проходячи повз охоронців, Данилишин вигукнув: “Щиро прощаю вас! Хай живе Україна!”, Білас промовив те саме.
Могили Василя Біласа і Дмитра Данилишина на Янівському кладовищі 12 грудня 2007 року. На могилах лежать курінні хустки пластового куреня ім. Івана Богуна
Культ терористів-мучеників
ОУН подбала про те, щоб в час страти у всіх українських церквах Галичини били дзвони й відправлялися панахиди. І в цей момент кожен знав, що “зараз страчують наших хлопців…»
На цьому націоналістична пропаганда не припинилася.
Буквально за кілька днів у Кракові, під приводом спортивних змагань було видрукувано 20 тисяч фотокарток 4-х «спортсменів», якими виявилися зображення загиблих у Городку Березинського та Старика і страчених Біласа та Данилишина. Ці фотографії й далі тиражувалися та передавалися з рук в руки по всіх країнах, де жили українці.
Десятки літературних творів про Городок вийшли з-під пера, як невідомих загалу поетів, так і найвидатніших тогочасних літераторів – Богдана-Ігоря Антонича, Олени Теліги, Олега Кандиби-Ольжича та інших.
Але для ОУН подія під Городком поставила ряд додаткових питань, адже йшлося про смерть чотирьох бойовиків і арешти багатьох членів організації та її симпатиків.
Євген Коновалець
Провідник націоналістів Євген Коновалець дуже критично оцінив ту спробу пограбування. А на підставі рішення організаційного суду ОУН було звільнено Крайового Провідника Богдана Кордюка-«Нового» і призначено на цю посаду референта пропаганди – 24-річного Степана Бандеру.
Бандері належало розвинути патріотичні настрої населення викликані стратою бойовиків під Городком. І саме новий Крайовий провідник ОУН організував антимонопольну кампанію, що полягала у відмові купівлі українцями тютюну та алкоголю, право на продаж яких мала польська держава.
Окрім фінансових збитків для польської сторони, українці добились великого виховного ефекту для свого громадянства. А польський тижневик «Ekspress ilustrowany» так відгукнувся на цю акцію: «Агітатори Організації Українських Націоналістів, які оголосили в Східній Галичині бойкот тютюну, останньо взялися і до актів терору. Багато сільських крамничок, які продають тютюн, звернулися до влади безпеки з проханням охоронити їх перед напастю терористів, що намагаються знищити запаси тютюну й цигарок. Одночасно влада ствердила значно збільшену контрабанду чеського тютюну. Він іде до Польщі через ліси, які належать до митрополита Шептицького (очевидно, йдеться про маєтності Греко-католицької церкви у Карпатських Горганах, на нинішньому кордоні Прикарпаття й Закарпаття – ZaUA.org). Ці ліси є відомим шляхом утечі за кордон бойовиків ОУН».
А для родини страчених, як свідчать спогади сестри Василя Біласа та племінниці Дмитра Данилишина – Марії Білас-Гошуляк, усі наступні роки після листопада-грудня 1932 року були сповнені пам’яті та переживання: «Не було в нас ні пісні, ні усміху з того дня. Десять років ми не засідали до свят-вечірнього стола, ні не їли свяченого яйця. Тільки у Свят-Вечір і в Різдвяну ніч під нашими вікнами з’являлися менші і більші групи колядників, які, відспівавши коляду, зникали, не входячи до хати. Інколи це були знайомі люди і члени товариств, а інколи далекі, незнані обличчя, які співали такі коляди, що їх ми ні раніше, ні опісля не чули. У тих колядах Різдво Христове було пов’язане з нашим горем і долею України, і так часто повторювались нам найдорожчі імена…».
Висока могила біля села Верин на місці затримання Біласа і Данилишина
Висока могила біля села Верин на місці затримання Біласа і Данилишина
Проти селян Верину, де було заарештовано Біласа і Данилишина, розпочалася ціла кампанія громадянського ігнору. Верин змушений був спокутувати свою мимовільну провину – на місці затримання бойовиків селяни жменями насипали високу могилу, а на її вершку поставили хрест.
Інститут досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів (бібліотека Баворовських), сучасний вигляд, фото 2015 року
В понеділок, 20 листопада 2017 року о 15.00, в приміщенні Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів ЛННБ України ім. В. Стефаника (вул. Бібліотечна,1), з нагоди вшанування 90-літнього ювілею від народження Степана Костюка відбудуться дві знакові події.
Розпочнуться урочистості відкриттям пам’ятної таблиці із присвятою читальному залу для науковців імені Степана Костюка. А мистецьким доповненням стане відкриття виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».
Степан Павлович Костюк
Степан Костюк – працівник високого професійного рівня. Визнаний фахівець у галузі бібліографії образотворчого мистецтва, свою науково-бібліографічну діяльність зосереджує на розкритті мистецьких фондів бібліотеки. З 1964 р. — автор-упорядник бібліографічних покажчиків, каталогів, статей, що розкривають діяльність чільних представників української культури та мистецтва. Організатор численних тематичних і персональних мистецьких і книжково-ілюстративних виставок в Україні та поза її межами.
Зокрема, був консультантом в організації спільно з львівською картинною галереєю виставки творів австрійських художників епохи бароко із колекції Карля Кюнля, що відбулась у 1990 р. в Музеї бароко в Зальцбургу (Salzburger Barockmuseum).
Постер виставки образотворчих матеріалів «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)».
Сьогодні, через більш як чверть століття ці твори експонуються на виставці «Майстри австрійського бароко (із мистецьких збірок «Палацу мистецтв імені Тетяни та Омеляна Антоновичів)». В експозиції представлено 44 оригінальних твори образотворчого мистецтва (рисунки, олійні ескізи), що походять з колекції майора австрійської армії Карла Кюнля (Karl Kühnl, 1818-1872), уродженця м. Золочева. У 1868 р. незадовго до смерті Кюнль подарував колекцію місту Львову. Первинно ця колекція налічувала 148 картин та 400 рисунків (в основному італійської та австрійської шкіл). У 1874 р. Міська Рада, не маючи приміщень і не бажаючи витрачати кошти, передала його збірку на депозитне зберігання закладові Оссолінських (за іншими даними, 130 картин і 660 графічних творів), яка й була включена до Музею ім. князів Любомирських.
Franz Anton Maulberch. Віра, Надія, Любов
Bartolomeo Altomonte. Апофеоз святої Терези
На жаль, сьогодні колекція майора Кюнля розпорошена по різних музейних збірках Львова. Графічні твори зберігаються переважно у фондах наукової бібліотеки ім. В. Стефаника; окреме місце (близько 100 творів) посідає австрійська школа епохи бароко: П. Трогер, Й. Вінтерхальтер, Ф.-А. Маульберч, Б. Альтомонте; свого часу їх ретельно досліджував талановитий львівський мистецтвознавець Дмитро Шелест.
Ольга ОСАДЦЯ в. о. директора Інституту досліджень бібліотечних мистецьких ресурсів, кандидат мистецтвознавства
Кирило Устиянович "Шевченко на засланні", кінець 1860-их-рочаток 1870-их рр.
В червні 2017 року було оголошено конкурс на кращі проект і модель пам’ятника Т. Г. Шевченкові в Жовкві. На черговому засіданні оргкомітету визначено проект пам’ятника, який стоятиме у центрі міста на площі Вічевій, повідомляє Жовква он-лайн.
Із трьох пропозицій перемогла композиція, яку ви бачите на світлині. За проект одностайно проголосувало компетентне журі, його підтримали всі члени оргкомітету.
Висота загальної композиції – понад 9 метрів. На вершині — постать Т. Г. Шевченка. На циліндрі, на якому стоїть поет, із трьох боків знаходяться поетичні алегорії його творчості — Катерина, кобзар і хлопчик-поводир. У нижній частині циліндра — орнамент безконечника, на верхній – напис «Любітеся, брати мої…». Вся композиція розташована на сходинках, символізуючи становлення України. Внизу на квадраті розмістилися чотири ангели, символи свободи, миру, відродження і духовності, які є оберегами української державності. До слова, вперше цілісно в композиції втілено визначення Шевченка і його творчості.
В Жовкві визначено проект пам’ятника, який стоятиме у центрі міста на площі Вічевій
Задум та ідея належить колективу професійних, фахових скульпторів і архітекторів, членів Спілки художників України.
Сподіваємось на небайдужість та фінансову підтримку жовківчан у спорудженні пам’ятника. Аби до 157-ї річниці від часу перевезення праху Т. Г. Шевченка з Петербурга до Канева (22 травня 2018 року) пам’ятник стояв у Жовкві. Від того, як швидко буде зібрана необхідна сума, залежатимуть терміни будівництва і відкриття.
Рахунок благодійного фонду: 26001300112835, філія Львівське ОУ АТ «Ощадбанк», МФО 325796, ЄДРПОУ 33361783.
Медичні заклади Львова мають надзвичайно давню історію. Ще у 1377 році знаходимо згадку про шпиталь Святого Духа. Багато госпіталів створювалося при церквах та монастирях. Впродовж століть одні медичні установи переставали існувати, а натомість відкривалися нові.
Сьогодні мова піде, про заклад для невиліковно хворих, а простіше кажучи – хоспіс, що багато років тому припинив своє існування як лікарня і будівлю якого львів’яни швидше згадають під іншою назвою – Львівський завод телеграфної апаратури.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Історія закладу починається з часу ліквідації Городоцького кладовища в кінці ХІХ ст. В той час меценат Анатолій Білінський викуповує територію великого кварталу між сучасними вулицями Смаль-Стоцького, Героїв УПА, Федьковича та Городоцькою та у 1891 році розпочинає тут будівництво “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських”.
До речі, коли у 1892 році тут проклали вулицю, то назвали її на честь родини доброчинців — вулиця Білінських.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Комплекс закладу складався з чотирьох лікувальних та адміністративного корпусів, каплички та моргу, які створювали вигідний і гармонійний ансамбль, з функціонально продуманим простором, поділом на зони відпочинку (великий сад-парк), адміністрування та власне лікарні.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Зведенням найстарших будівель хоспісу займалася фірма Івана Левинського за проектами архітекторів А. Вайса, Ю. Гохберґера і З. Сулковського.
Ансамбль виконано в еклектичному поєднанні романської та готичної архітектури, використано новинку – профільну цеглу. Поєднання у декорі світло-жовтої та темно-охристої цегли створює особливу ритміку фасадів, ґрунтовану на традиціях українського мистецтва.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
У планувальній структурі лікувальних корпусів по центру від ходу знаходилася сходова клітка з підсобними приміщеннями, з однієї сторони коридору розміщувалися палати, з іншого – санвузли, кухні, маніпуляційні тощо. Всі корпуси мали різну медичну спеціалізацію, але були споруджені за єдиними “типовими” планами.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
І хоча будівництво комплексу завершилося 1897 р. лікарня свою роботу розпочала з після побудови перших корпусів у 1893 р. На адміністративному корпусі встановили пам’ятну дошку, яка свідчила, що лічниця була фундована в 1898 році з нагоди ювілею цісаря Франца Йосипа І “Miejski zakład dla nieuleczalnych im.cesarza Franciszka Jósefa I wybudovany i ufundowany w r.1898 z okazyi ces. jubileuszu”.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Заклад було розраховано на 60 осіб – 29 жінок та 31 чоловіка. Його першим і пожиттєвим директором став Юзеф Гостинський, за хворими доглядали сестри милосердя ордену св.Вікентія де Поля. Антоній Білінський фінансував роботу закладу та постійно його відвідував аж до самої смерті у 1895 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Після Другої світової війни будівлі закладу перестали використовувати як лікарню. Сюди з Саратова разом з обладнанням, верстатами і спеціалістами перевозять завод телеграфної апаратури, який запрацював 1946 р. Разом із побудовою новітніх корпусів заводу будівлі лікарні Білінських вписують у заводський простір. У 1950-60-ті роки ЛЗТА стає одним із гігантів радянської промисловості.
З розпадом Союзу завод телеграфної апаратури почав розвалюватися, а на його території розташувалися різні підприємства.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
Будівля “Закладу для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських” на вул. Смаль-Стоцького, 2017 р.
На сьогодні, як повідомляє Високий замок, корпуси закладу викупила одна із приватних медичних клінік. Тож у колишньому комплексі шпиталю за кілька років планують створити приватний стаціонар та пологовий будинок.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Львівський Новий світ та південні околиці Королівського столичного міста Галичини від Святого Юра до Наварії. – Львів: Центр Європи, 2014
Стартапер і студент із Канади Ростислав Винницький вже понад два місяці перебуває у Львові, вивчаючи тут можливості для розвитку бізнесу, зокрема в галузі інженерії.
— Знаю, що в Україні та й у Львові є багато можливостей для ІТ-сфери, натомість не надто для решти спеціальностей. Мені цікаво дізнатися, які перспективи тут є для молоді, яка має цікаві ідеї, знає, як їх перетворити в реальний бізнес. У Канаді цілком звичним є те, що студенти розпочинають власну справу. Саме ситуація зі стартапами тут дуже цікава, бо все лише починається і є багато можливостей та порожніх ніш, де можна досягти успіху. Тому дуже важливо, що є такі бізнес-інкубатори Lviv Tech StartUp School, — каже Ростислав.
Ростислав Винницький, студент і стартапер із Канади
10-15 відсотків молоді, яка навчається в Університеті Ватерлоо на інженерних спеціальностях ще до свого двадцятиліття випробовує власні сили в бізнесі. Важливо й те, що суспільство підтримує такі прагнення і з цілковитим розумінням сприймає, що з тисячі стартапів лише один „виживає“ після першого року, а решта або банкрутують, або залишають справу, бо це їм не вигідно. За п’ять років лише один зі ста залишається „на плаву“. І також лише одна з усіх справ, які стартували в один рік здатна перетворитися на справжню потужну фірму, яка впродовж тридцяти років розвиватиметься і займатиме високі рейтинги.
— Для мене є показовим американський принцип ведення бізнесу: „якщо тебе збили з ніг, ти встаєш і продовжуєш рух“. Яскравими прикладами такої боротьби є Стів Джобс. Білл Гейтс, Нікола Тесла — ці люди почали з ідеї. Вагомою в таких починаннях є віра й підтримка не лише близьких, а й суспільства та влади. В Канаді уряд допомагає малому і середньому бізнесу, знижуючи для них податки. В технічних сферах є чимало можливостей отримати грант чи допомогу для тих підприємців, які впроваджують якісь інновації в цій галузі. Це сприяє розвиткові стартапів. У нас ціла культура суспільства побудова на допомозі початківцям, бо знають, що з цих одиниць будуть більші фірми, які створять нові робочі місця, що сприятиме розвиткові економіки, — підкреслив канадський стартапер.
Ростислав зазначив і те, що в Канаді цілком нормально, коли здобувши одну освіту, молодь продовжує навчання за іншою спеціальністю, розширюючи діапазон своїх навичок чи шукаючи своє покликання, кращі можливості для самореалізації. Він також здобуває інженерну освіту та вже згодом вчитиметься ще й на психолога і переконаний, що це буде далеко не остання його освіта. Хлопець вже пройшов мінімум три системи навчання: в Канаді, де виростав, жив рік у Франції і там навчався і в Україні, де буває майже щоліта впродовж тривалого часу.
— Головне завдання університету — навчити вчитися. Основний концепт повинен полягати в тому, що навіть, якщо я чогось не знаю, а це цілком нормально, та дайте мені трохи часу, і я цього навчуся. Світ комплікований, тому не завжди легко зробити щось навіть маючи знання. Тому, навіть, якщо вас не навчили — навчіться самі. Здобувайте досвід всюди, де лише можете. Привчіть себе навіть у помилках знаходити позитив.
Батьки Ростислава — вихідці з України. Каже, що родина завжди мала концепт, щоб Україна була вільна, щоб вони мали можливість повернутися сюди. Його тітка Оксана Юсупович — почесний консул Канади в Україні, брат батька Михайло Винницький — професор у Києво-Могилянській академії та один із головних радників міністра МОН України
— Ніде нема ідеальних умов. Щоб досягти успіху, треба навчитися знаходити позитиви життя. Якщо лише бачити негативи, то далеко не зайдете, бо завжди буде щось не так. Я стараюся знаходити навіть у найтемнішому місці щось добре. І це справді дуже допомагає.
Відкрити для України українців діаспори, розповісти про їхню масштабну титанічну працю впродовж багатьох десятиліть, які не лише зберегли власну ідентичність, а й бути для світу голосом свого народу в часи безправ’я та бездержавності України і, врешті, допомогти усвідомити, що, об’єднавши зусилля, зумівши вибудувати партнерські взаємини, зможемо йти далі, — таку мету поставили перед собою працівники Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Львівської політехніки, на чолі з Іриною Ключковською.
Директор Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків із діаспорою Ірина Ключковська
Мультимедійна виставка „Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра“, яку МІОК підготував спеціально до 50-ліття СКУ, мандрує Україною, щоб розширювати інформаційний діапазон.
— Народження цієї виставки сприяє „зшиванню“ не лише світового українства і нашої держави, а й самої України. Адже відвідуючи різні місті Східної, Центральної, Південної України, ми починаємо глибше розуміти одні одних. Виставку вже презентували в Києві — у Верховній Раді, в освітніх та культурних центрах Дніпра, Запоріжжя, Полтави. Кожна поїздка має дуже добрий резонанс. Ми вже отримали запрошення на постійне експонування цієї виставки в цих містах, зокрема в Полтавському краєзнавчому музеї ім. В. Кричевського просили залишити експозицію на два місяці, — розповіла Ірина Ключковська.
Цільова аудиторія виставки — молодь. Як зазначили співробітники МІОК — заступник директора Андрій Яців, Оксана Кв’ятковська та Юрій Марусик, їх приємно вразила зацікавленість студентів цим проектом, особливо в Запоріжжі, де захід відбувся за сприяння Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету. Важливою складовою презентації в цьому місті стало представлення унікального проекту цього інституту — Електронної бібліотеки Diasporiana, метою якого є збереження та поширення інтелектуальної спадщини української еміграції.
Крім просвітницької роботи МІОК виконує ще й іміджеву, бо всюди наголошує, що є структурним підрозділом Національного університету „Львівська політехніка“, де розуміють важливість співпраці з українством цілого світу.
Виставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра»Відкриття виставки «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ДніпріЗаступник директора МІОК Андрій Яців у Дніпрі презентує виставку «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра»Команда МІОК разом зі співорганізаторами презентації виставки «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у Дніпрі
— Навесні повеземо виставку в Харків, Миколаїв, Херсон і, за можливості, в прифронтову Луганщину. Зараз частина виставки перебуває на конференції в Брюсселі, куди з’їжджається представники українських громад із Європи. Також електронні варіанти нашої експозиції є в багатьох країнах Європи, зокрема в Мадриді, Афінах Лісабоні, — додав Андрій Яців.
Ще один напрям, над яким працюють у МІОК — це викорінення стереотипного сприйняття українських діаспорян. Тут переконані, що мусить відбутися інтеграція знань про українську діаспору, її здобутки в історії, культурі в освітній процес, бо це справді грандіозний пласт напрацювань.
Виставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ЗапоріжжіВиставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у ЗапоріжжіВиставка «Світовий Конґрес Українців: вчора, сьогодні, завтра» у Запоріжжі
— Дуже важливо, що зараз крок за кроком відкриваємо для себе незнані імена видатних українців із діаспори, повертаючи їхню славу на рідні землі. Надзвичайно важливо, щоб у нас була співпраці на засадах партнерства. Адже ті проекти, над якими спільно працюємо — найуспішніші. Добрим прикладом є інформування світу про Голодомор 1932-33 років в Україні. Тепер щораз більше країн визнають, що це був геноцид нашого народу. Та й, як говорить науковиця Оксана Пахльовська, без культурної інтеграції не може відбутися економічна. Тому так важливо, щоб у нашій країні з’явилася інституція, яка б популяризувала Україну за прикладом Інститут ім. Гете в Німеччині, Альянс Франсез у Франції та багато інших. Адже в нас є що показати світові, є про що розповісти, — додала Ірина Михайлівна.
Представлення виставки у Полтаві
Нещодавно, на запрошення міністра освіти і науки України, Ірина Ключковська взяла участь у нараді щодо запровадженням сертифікаційного іспиту з української мови як іноземної. Обговорення відбувалося під головуванням Віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка за участі Міністра освіти і науки Лілії Гриневич, її заступника Юрія Рашкевича, представників МЗС, НАН України тощо.
Свідченням потрібності цієї роботи став і нещодавній семінар, приурочений до Дня української мови і писемності, за участі викладача курсів української мови в Білорусі Єгора Дзьобика. Гість розповів про труднощі, які доводиться йому долати, а також наголосив, що саме напрацювання МІОК — спеціальні підручники „Крок до України“, допомагають йому розвивати курси та зрозуміліше викладати. Цікаво було дізнатися, що в Білорусі найчастіше хочуть вивчати українську мову не лише вихідні з України, а й ті, хто фанатіє від пісень гурту „Океан Ельзи“
30 жовтня 1882 у селі Романівка сучасного Теребовлянського району Тернопільської області народився художник Михайло Бойчук. Він був старшим сином у селянській родині.
Ще дитиною любив малювати, але більшість часу забирали домашні клопоти. У 1890-х сім’я жила в селі на Тернопільщині й мала велике господарство. Хлопець пас корови і вівці.
Михайло Бойчук
“Хотів поучитися. Шукав церковних малярів, які б мені усе показали. Та не міг найти. У 12 років я зрозумів, що як не допоможу собі чимсь сам, то зостануся навік хліборобом. Упав на думку сільський учитель, який мене більш розумів. Він намислив оголосити в часописах, що є такий хлопець, здібний до малярства або до вирізування на дереві”, – розповідав він громадському діячеві Євгену Бачинському.
Портрет Михайла Грушевського,виконаний художником Фотієм Красицьким. Львів, 1907 р.
Замітку в сільській газеті помічає художник Юліан Панькевич зі Львова. Забирає Михайла до міста. Влаштовує прибирати майстерні “Товариства для розвою руської штуки”. Хлопець отримує за це по 7 гульденів на місяць. Цих грошей ледь вистачає на харчування та одяг. Михайло Грушевський замовляє у нього ікони. Вибиває у Науковому товаристві ім. Шевченка 50 гульденів стипендії для Бойчука.
Митрополит Андрей Шептицький – фундатор та розбудовник храму
Художник їде вчитися до Кракова. Там зустрічається з митрополитом Андреєм Шептицьким. Він відправляє Бойчука до Мюнхенської академії мистецтв. Потім підтримує, коли митець їде до Парижу.
Там Михайло зустрічається з модерністами Пабло Пікассо та Андре Дереном. Засновує свою школу. Створені разом з учнями полотна показують на виставці “Відродження візантійського мистецтва”.
Будівля Національного музею імені Андрея Шептицького на вулиці Драгоманова у Львові
Через два роки Бойчук повертається додому. Працює у Національному музеї Шептицького. Відчищає та консервує цінні ікони XV–XVI століть. Береться за розпис каплиці Петра Скарги. Займається вчителюванням. Створює школу “бойчукістів”. Стає одним із засновників Асоціації революційного мистецтва України. Виконує 20 портретів кооперативних і державних діячів на повний зріст для Київського кооперативного інституту, розписує Селянський санаторій в Одесі.
Михайло Бойчук в реставраційній майстерні у Львові
В 1936 році НКВС звинувачує Михайла Бойчука в “буржуазному націоналізмі й фашизмі”. Формальна підстава — поїздка до Німеччини, Франції та Італії. На допитах він визнає, що контактував з іноземними агентами. 13 липня 1937 року його розстріляли разом із учнями Іваном Падалкою та Василем Седлярем у Києві. Фрески заштукатурюють.
Меморіальний музей тоталітарних режимів «Територія Терору» розпочинає ініціативу зі збору світлин, зроблених на Майдані, безпосередніми його учасниками. Отримані фото увійдуть до майбутньої фотовиставки музею, присвяченої подіям Революції Гідності листопаду 2013 – лютого 2014 року.
«Якщо у вашому домашньому фотоархіві є світлини, які символізують для вас переломні моменти Євромайдану, передають тогочасну атмосферу, дають відповіді на питання: чим Майдан був для мене – на яких зображено вас, ваших друзів, звичайних перехожих, активних учасників протестів чи просто панорамні фото місць протистоянь, – надсилайте їх нам», – зазначають представники музею.
Кожен/кожна бажаючий/бажаюча може відправити до 10-ти знімків. Музей залишає за собою право на відбір світлин, які увійдуть до фотовиставки. Окрім того, ви можете передати особисті майданні артефакти, які доповнять виставку. До участі запрошуються учасники/учасниці Майданів із різних куточків України та світу. Усі надіслані фото та об’єкти можуть бути передані на довгострокове зберігання та увійти у фонд музею за бажанням дарувальника.
Анонс збору особистих фотографій з Революції Гідності для виставки в музеї тоталітарних режимів «Територія Терору»
Надсилати фотографії просимо на електронну скриньку territoryterror@gmail.com. До фото необхідно додати текстовий документ з наступною інформацією: прізвище та ім’я автора фото, або інформацію про джерело, контактний номер телефону, орієнтовна дата та місце зйомки, підпис до фото та (за бажанням) історію його появи. Учасники збору світлин своєю участю підтверджують, що вони є авторами надісланих робіт та/або мають права на їх використання та фактом участі не порушують авторських прав інших осіб. Музей приймає світлини на безоплатній основі.
Прийом фоторобіт триватиме до 30 листопада. Відкриття фотовиставки, створеної на основі отриманих світлин, планується у середині грудня на території музейного комплексу «Територія Терору» (м. Львів, просп. В. Чорновола, 45 г).
Контактна особа: завідувач інформаційно-освітнього відділу музею – Анна Шиманська, тел. 0967835096.
Вчора, 14 листопада 2017 року, поховали археолога, доктора історичних наук, професора Ларису Крушельницьку. Попрощатися із видатною львів’янкою прийшли родичі, керівники області та міста, друзі, співробітники, громадські діячі та послідовники. Про це повідомила прес-служба ЛОДА.
Лариса Крушельницька
«Україна втратила надзвичайно сильну людину. Людину, що мала силу у важкі часи відстоювати своїх працівників і свої ідеали. Лариса Крушельницька завжди казала: «Читайте про минуле і думайте про майбутнє». Тепер ми розуміємо, що це минуле – то є зернина, яка могла прорости тільки на доброму колосі. Ми мали можливість жити в один час із видатною людиною», – зазначила заступник голови Львівської ОДА Оксана Стоколос-Ворончук.
Похорон Лариси Крушельницької 14 листопада 2017 року на Личаківському цвинтарі у Львові
«Вона була моєю сусідкою в страшній імперії зла, ми якось вийшли із уього сусідства та стали справжніми сусідами у вільній Україні. Вона відстоювала українські книжки від захланних сусідів, та надала європейського вигляду Науковій бібліотеці. Вона надзвичайно гостро реагувала на всі несправедливості, що чинились як у Львові, так і в Україні», – поділився спогадами про Ларису Іванівну поет-дисидент Ігор Калинець.
Чин похорону розпочався у церкві Святої Трійці, а поховали Ларису Крушельницьку на Личаківському цвинтарі у родинному гробівці на полі 23.
Похорон Лариси Крушельницької 14 листопада 2017 року на Личаківському цвинтарі у Львові
«Високе почуття гідності, що було завжди з Ларисою Крушельницькою, дало можливість їй вистояти у складні часи та зберегти той стержень, за які її шанували. Лариса Іванівна була і залишиться моральним авторитетом, честю і совістю української нації», – зауважив глава Українського геральдичного товариства Андрій Гречило.
Похорон Лариси Крушельницької 14 листопада 2017 року на Личаківському цвинтарі у Львові
Нагадаємо, український археолог, бібліотекознавець, доктор історичних наук, професор Лариса Крушельницька померла на 89 році життя. Вона була єдиною в світі жінкою-археологом, яка організувала й успішно провела понад 50 наукових експедицій. За своє життя вона написала 206 наукових досліджень, із яких понад 150 були опубліковані.
3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
Довгоочікувана відеоробота Арсена Мірзояна, саундтрек осені від Kozak System та дві зворушливі пісні про наших героїв АТО. Радіо МАКСИМУМ пропонує вашій увазі новинки в українській музиці.
Арсен Мірзоян – Не Магеллан (кліп)
Популярний український співак Арсен Мірзоян презентував незвичайне відео на пісню “Не Магеллан”. Саме під час зйомок цього ролика у Бангладеші співака разом з командою та друзями заарештували. Так служба безпеки вирішила перевірити, з якою метою музикант прибув до країни. Однак все минулося, і Мірзоян зумів зняти відоме кладовище кораблів. До слова, знімальний процес також відбувався і в Одесі. Готові оцінити новинку?
Kozak System – У осені очі твої (кліп)
Український гурт Kozak System показав відеокліп на нову пісню “У осені очі твої”, яка має всі шанси стати сандтреком осені. В атмосферному ролику фронтмен рок-гурту Іван Леньо приміряв доволі нетиповий для себе образ замріяного художника, який шукає свою музу.
Якщо уявити, що осінь – це атмосферний трисерійний серіал (а для кожного пристойного серіалу хороші композитори пишуть саундтреки), то ми вважаємо, що саундтреком до цієї пори року якнайкраще підходить саме ця пісня. Думаємо, ми виграли кастинг у самої осені, – поділилися учасники Kozak System.
Дивіться атмосферний кліп “У осені очі твої”:
KAZKA – Свята (кліп)
Інді-поп гурт KAZKA , який став шалено популярним завдяки постійній ротації на радіохвилях, випустив дебютний відеокліп на пісню “Свята”. Саме цією піснею вони вразили членів журі талант-шоу “Х-фактор”, за що отримали чотири “Так!” та майже мільйон переглядів свого виступу на YouTube. Запевняємо, що прослухавши “Свята” хоч раз – ви будете наспівувати цю пісню цілий день. Ризикніть 😉
Веремій feat. ХАС – Нічого не буде, як раніше
Два дуже різні представники сучасної української музики здивували фанів спільною роботою. Нова пісня Веремія та ХАСу присвячена всім тим, хто, повернувшись з фронту, відчув байдужість своєї країни, суспільства, усім тим, кому важко повернутися до звичайного життя у той час, коли за менше ніж тисячу кілометрів й далі свищуть кулі…
Яке ставлення до хлопців, які повернулись з війни? Багатьом вони не потрібні. Їхня адаптація в суспільстві після того загалом проходить непросто. Для них – “Нічого не буде, як раніше”. Та і для кожного з нас, думаємо, – наголошує Веремій.
“Не звертай зі шляху, яким ідеш” – закликають музиканти. Дуже щемка та актуальна пісня, вмикайте:
Rock-H – Оксано (кліп)
Колоритні закарпатці з гурту Rock-H показали свіжий кліп до пісні “Оксано”. Зйомки відео відбувалися у Києві та охопили одразу кілька мальовничих локацій столиці – Троїцьку площу, елітний житловий мікрорайон “Воздвиженка” та оновлену Поштову площу. Вочевидь, знімальний процес проходив ще до того, як настала похмура осінь, тому кліп команди видався сонячним, грайливим та романтичним.
Цікаво, що Rock-H запросили до зйомок одразу шістьох Оксан-танцівниць на будь-який смак. Усі задіяні дівчата представляють різні професійні студії танцю. У підсумку – вийшло дуже яскраво! Гляньте самі:
Panchyshyn – Ти Робиш Мене Кращим (кліп)
Талановитий виконавець Остап Панчишин потішив шанувальників дебютним кліпом на пісню “Ти Робиш Мене Кращим”. Позитивна, легка, романтична та яскрава історія про почуття між двома людьми підкреслює настрій і головний месседж пісні.Режисером кліпу “Ти робиш мене кращим” став кліпмейкер і відомий художник Лесь Панчишин – рідний брат лідера проекту PANCHYSHYN. Зйомки відео тривали понад тиждень, і за цей час знімальна група примудрилася змінити сім локацій: Карпати, Арена Львів, наукова бібліотека, дах будинку, у якому живе Остап Панчишин… Драйву не бракувало!Романтичну лінію у відеоролику зіграли професійні актори з львівського Театру Лесі Українки – Назар Павлик та Галя-Марія Павлик. Але чи зіграли? У реальному житті вони – подружжя, тож, усі емоції на екрані – справжні. Дивіться:https://youtu.be/ROnrEpw1hMw
Semmar – Литовська
Не секрет, що люди дуже болісно переживають зраду. Усвідомлення того, що кохана людина тобі зрадила, завжди вибиває з колії. Особливо ревниві люди бачать зраду повсюди. Інше питання, що іноді вона ввижається їм там, де її насправді немає. Ревнивці навіть не здогадуються, що з точки зору психології “надумана зрада” – вірний шлях до згасання почуттів і, відповідно, розлучення. Вокаліст київського інді-гурту SEMMAR Андрій Шатров перетворив свої роздуми з цього приводу в цілу пісню і назвав її “Литовська”/
“Литовська” – це трек про зраду, якої насправді не було. Це перша емоція, яку ти відчуваєш, коли вже повірив у зраду, подумки відправив подалі і її, і себе. Ти уявляєш собі, як добре з іншим твоїй коханій, і навіть не розумієш, що насправді все ок. Адже ніхто нікого не зраджував. Проте, навіть дізнавшись, що зради не було, ти не можеш позбутися негативних емоцій – як і твоя половинка, яку підозрювали у такому вчинку”, – коментує фронтмен SEMMAR нову пісню.
Спочатку ода зраді, якої не було, існувала в акустичному варіанті, але в кінцевому підсумку “Литовська” отримала повноцінне звучання. Як вам?
Anna-Maria – Долонями
“Нічого так не зводить з розуму, як долоні коханої людини”, – стверджують співочі сестри Опанасюк з музичного проекту Anna-Maria. Дует сестер-близнючок презентував енергійний та запальний трек “Долонями”. Основною ідеєю новинки є твердження, що коли життєві карти лінії долонь двох людей співпадають – саме тоді народжується магія, у яку потрібно завжди вірити.
Ми впевнені, що своїми “Долонями” ми здатні змінити світ, це дійсно особливий трек для нас. І ми можемо дати гарантію, що той, хто почує цю пісню хоч раз, точно буде наспівувати приспів! – наголошують Anna-Maria.
Авторами музики та слів нової пісні є самі Анна та Марія. Цю композицію вони написали ще минулого літа, тому й трек вийшов таким сонячним. Підтримайте талановитих сестер!
Лев Ременєв – Твій герой (відео)
Музикант, композитор та саунд-продюсер Лев Ременєв, якого ви можете пам’ятати за участю у вокальних шоу “Голос Країни” та “Україна має талант”, презентував свою авторську роботу із відчутним осіннім післясмаком. Нова пісня “Твій герой” апелює до гострих питань сучасної України – війни та втрати близьких людей.
В основі композиції “Твій герой” лежить цілком реальна життєва історія – розповідь про маленьку дівчинку, яка так і не дочекалася листа-відповіді від свого батька, адже за день до отримання звістки від доньки він трагічно загинув на фронті. Трапилося це у 2015 році, а 4 жовтня 17-го йому мало би виповнитися лише 35 років… До мурашок:
DISTiNcT – Мішень (кліп)
Насамкінець ловіть “важку” новинку! Ужгородський ню-метал гурт DISTiNcT показав офіційне відео до пісні “Мішень”. Частину кліпу зняли в ізраїльському Тель-Авіві, частину – у Києві на фестивалі MZFK Live Gig. Також у ролику було використано кадри виступу DISTiNcT у вже не існуючому клубі Outsider.
Основний задум даної роботи – наша реакція на критику стосовно концепції та, зокрема, текстів, які люди вважають занадто похмурими і болісними. Тобто коли ти намагаєшся бути самим собою, людей це “загружає”, це не подобається. Тоді ти починаєш вдавати ніби все добре, посміхатися, але це не більше, ніж варіант захисної реакції”, – зазначає вокаліст DISTiNcT Петро Пащенко.
Пам’ятник постане з нагоди 125-ліття від дня народження патріарха на території церкви Покрови Пресвятої Богородиці у Трускавці. Про це повідомляє “Експрес”.
“Вже завершуємо роботу. Постамент уже готовий, а сам пам’ятник привезуть нам через два тижні. Він виготовлений за сучасною технологією – з бетону, оббитого бронзою. У Польщі вже дуже багато таких, у нас тільки починають впроваджувати цю технологію” , – каже настоятель храму, отець Володимир Бондарчук.
Йосиф Сліпий на засланні у Сибіру
Урочисте відкриття та освячення пам’ятника цій видатній особистості відбудеться за участі митрополита, єпископів священиків і всієї трускавецької громади, заплановано на 3 грудня. Це буде пам’ятник патріархові в повен зріст.
Йосиф Сліпий у Римі
“Таких лише три в світі – один у Чикаго (США), один – у Тернополі та ось у нас буде третій. Багато де є бюсти, дошки, присвячені патріархові, а в нас буде монументальний пам’ятник у повен зріст, може, навіть і найбільший”,- додає священик.
Пам’ятник встановлюють коштом благодійників, церковної громади та міста.
У готелі Жорж відбувся «Показ колекцій українських дизайнерів одягу, білизни, аксесуарів». За словами організаторів, захід був спрямований на підтримку розвитку малого підприємництва Львівщини. Про це інформує прес-служба ЛОДА.
Показ колекцій українських дизайнерів одягу, білизни, аксесуарів
Показ колекцій українських дизайнерів став унікальною можливістю відчути атмосферу універсальної моди та стилю, створеної українськими дизайнерами.
Показ колекцій українських дизайнерів одягу, білизни, аксесуарів
Ця подія представила не лише відомі імена львівської моди, а ще дозволила відчути нову хвилю стилю від талановитих дизайнерів.
Показ колекцій українських дизайнерів одягу, білизни, аксесуарів
Під час показу представили колекції 20 виробників, зокрема соціального підприємства «Рукомисли», Світлани Городецької, дизайн-студії «Королівство вовни», Марії Старчак та інших, що представили колекції одягу, аксесуарів та головних уборів.
Показ колекцій українських дизайнерів одягу, білизни, аксесуарів
Організувала захід Анастасія Рибак за підтримки Комісії з питань економічної політики Громадської ради при Львівської ОДА.
На 89 році життя померла відома львів’янка Лариса Іванівна Крушельницька, яка довший період свого життя присвятила роботі у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника. Громада міста сумує та співчуває.
Лариса Іванівна Крушельницька – український археолог, бібліотекознавець, доктор історичних наук, професор.
Порядок чину прощання та поховання:
Понеділок, 13 листопада:
19.00 год. – чин парастасу (Палац Сапіг, вул. Коперника, 40а);
Вівторок, 14 листопада:
12.00 год. – чин похорону (Храм Пресвятої Трійці УГКЦ, вул. Братів Тершаківців, 11).
Поховають Ларису Крушельницьку на Личаківському кладовищі у родинному гробівці.
— У селі його називали диваком. Щоранку йшов у гори. Клав у свій коричневий портфель бутерброд, колби і пляшки для води, — розповідає 78-річна Ганна Стоцька зі Львова, донька відкривача мінеральних джерел Омеляна Стоцького. З 1945-го він жив і працював у селі Східниця — тепер Дрогобицький район на Львівщині. — Долав десятки кілометрів карпатських нетрів. Шукав джерела за допомогою металевої палиці з гострим наконечником. Робив проколи в землі. Знав, де може текти і як розташована жила з водою, бо був нафтовиком. Коли знаходив їх, просив місцевих чоловіків, щоб допомогли розкопати. Вуйки погоджувалися за пляшку горілки. На неї кожному давав по 3 карбованці зі своєї пенсії в 56 карбованців.
Протягом 30 років займається пошуками й дослідженнями підземних вод. Добивається визнання вченими східницьких джерел. Переконаний, що вони за властивостями прирівнюються до відомої “Нафтусі”. Це лікувальна вода з високим вмістом речовин нафтового походження. Виявлена 1835 року в місті Трускавець.
Копальні в Східниці. Поштівка 1912 року
— Посидів би вдома, відпочив на старості років. Чи ти думаєш, що тобі за це пам’ятник поставлять? — дорікає йому дружина Павліна, коли дослідник пізно ввечері повертається додому.
— Люди оцінять. Нехай і після смерті, — відповідає.
Самостійно починає вивчати хімію, мінералогію, медицину, геологію. Спеціальну літературу читає чеською, німецькою, італійською, польською та російською мовами. Дослідження води спочатку проводить у курнику біля свого дому. Потім просить допомоги у вчителя хімії місцевої школи Михайла Гамули.
Омелян Стоцький (крайній ліворуч) з дружиною Павліною (у центрі) та сім’єю її сестри Катерини. Самбір, 1930 рік Фото: Музей Омеляна Стоцького у Східниці
— У лісі, неподалік в’їзду в Східницю, знайшов джерельце, — підходить до нього після батьківських зборів. — Там вода має запах сірководню. Чи не може це бути “Нафтуся”? Хто з наших людей із хворими нирками чи печінкою її п’є, то почувається краще.
Михайло Гамула дає ключі від хімічного кабінету. Омелян Стоцький йде туди після уроків і робить аналізи води. Про дослідження стає відомо місцевому головному лікареві Степану Дуді. Він зважується на експеримент. Відбирає 21 хворого із сечокам’яною хворобою. Починає давати їм воду зі Східниці. Пісок і камені виходять, і люди одужують без операцій.
Панорама Східниці
“1963 року в мене виявили в жовчному міхурі камені й пісок. Лікар пропонував операцію, але я відмовилася, — пише у спогадах мешканка Східниці Магда Журавчак. — Почала пити східницьку “Нафтусю” із джерела №1. У мене вийшов камінь розміром як кукурудзяне зерно.”
Омелян Стоцький їде до Трускавця. Біля головного бювета починає агітувати хворих, щоб їхали до Східниці — там вода краща за трускавецьку “Нафтусю”. Його забирають у відділок міліції. Тримають 3 год. Відпускають, коли дає розписку, що більше так не робитиме.
Трускавець. Джерело «Нафтуся», поч. ХХ ст.
Везе проби східницької води в Трускавецьку центральну лабораторію. Запевняє, що у Східниці можна лікувати хвороби нирок, печінки, шлунка, цукровий діабет, виводити шлаки.
— Нарешті приїхали двоє аналітиків, — каже Ганна Стоцька. — Вони взяли воду не з джерела, на яке вказував батько, а з потічка, куди стікали нафтові води свердловини. У них був такий наказ від керівництва.
Результати тих досліджень критичні: “Влітку 1963 року співробітники лабораторії досліджували води, які Стоцький називає “Нафтусею”. Вони мають бактеріологічне забруднення. В експериментальних собак наступала безперервна блювота. У воді багато домішок нафти. Потрібно посилити роботу медичних працівників серед населення про можливі шкідливі наслідки. Наявність у Східниці води типу “Нафтуся” є плід уяви некомпетентних людей”.
Омелян Стоцький, 1972 рік Фото: Музей Омеляна Стоцького у Східниці
Омелян Стоцький пише дослідникам у Київ. Міністерство охорони здоров’я протягом п’яти років проводить власну перевірку.
— Я була старшим лаборантом. Нам привезли мишей, жаб і шість собак. Доставляли з Одеського інституту літаком у Львів, а сюди вже машиною, — згадує 80-річна Таміла Прибільська з Одеси. — Геологи відкривали джерела, а хіміки досліджували. Тричі на день бігали по воду й напували нею підопічних тварин. Збирали й досліджували від них жовч і сечу, робили аналізи. Результати давали лікарям, а вони призначали, кому з хворих яку пити воду.
Науковці підтверджують здатність східницьких мінеральних вод лікувати урологічні й кишково-шлункові хвороби. Місцевій “Нафтусі” немає аналогів серед 10 тис. відомих мінеральних вод світу. Лікуватися нею приїжджають люди з інших республік СРСР.
Східницьке джерело мінеральних вод №26
— Двері нашого дому не зачинялися. Люди писали листи з подяками, — розказує донька дослідника. — Це надихало. В такі моменти батько почувався щасливим. Сідав за фортепіано і грав твори Бетховена. Так передавав свій душевний стан.
За розрахунками Стоцького розвідують 38 джерел. Планують будувати санаторій. Але свердловини для його потреб роблять не в тому місці, на яке вказано в плані. Відкриття закладу під загрозою. Люди збирають гроші, за які дослідник їде в Москву до міністра геології. Той дає згоду на повторне буріння свердловин. Роблять це через три роки. Одне з джерел дає унікальні об’єми — 84 куб. м на добу. Це найбільше в Україні. Біля нього відкрили лікувальний пансіонат “Карпати”, пізніше — пансіонат “Гуцулка”.
100 карбованців
100 карбованців премії отримав Омелян Стоцький за відкриття Східницького родовища мінеральних вод. Її вручили 3 листопада 1977 року із дипломом та нагрудним знаком “Першовідкривач родовища” міністерства геології СРСР.
Уявіть собі тихий куточок Львова, де бруківка Личаківського цвинтаря переходить у меморіал, овіяний історією двох світових воєн. Пагорб Слави – це не просто поховання,...
