8 листопада 1927 року в Луцьку народився Єжи Красіцький. Після Другої світової війни разом з родиною переїхав до Польщі. В 1948 році успішно закінчив Краківську державну драматичну школу, отримав диплом магістра польської філології в Ягеллонському університеті.
Єжи Красіцький близько двадцяти років свого життя присвятив акторській кар’єрі. Тоді йому довелось працювати в Сілезькому театрі міста Катовіце та Польському театрі у Познані.
Єжи Красіцький
Протягом 1969-1975 років він працював артдиректором Театру розмаїтості та заступником директора «Воєводської естради» в Кракові.
За своє життя Красіцький знявся в кількох фільмах, серед яких «Кінець нашого світу» (1963), «Фернандо і гуманісти» (1964), «День народження молодого варшав’янина» (1973) та інші.
Окрім акторського таланту, Єжи Красіцький був цікавим письменником. Його дебют як автора відбувся в 1959 році на сторінках часопису «Літературне життя». Від початку друкувались його вірші, драматичні твори, статті, рецензії. Дописував до видань «Арка», «Сцена», «Пізнай світ». Був почесним членом Польського товариства письменників.
Єжи Красіцький
Напевно найцікавішим захопленням земляка були все ж таки подорожі у віддалені частини світу. Єжи Красіцький мріяв з дитинства побачити весь світ і лише в зрілому віці його мрія була реалізована. Проте під час своїх подорожей Красіцький вів щоденник, робив світлини, а пізніше усі свої враження перетворював на цікаві книги. Ведучи читача в своїх подорожах по країнах своїм особливим шляхом, він розповідає про країни та події, які з ним там відбулися. В передмовах до своїх книг, Красіцький часто зазначав, що його життя – це подорож.
Високу оцінку в читача по всьому світу отримали книги Красіцького про подорожі до Перу та Мексики. Чи не найбільше враження на самого мандрівника справила виснажлива та довготривала подорож по Індії. Про цю мандрівку Єжи Красіцький написав по-філософськи: «Побачити Індію варто для того, щоб задуматись над своїм життям».
Твори Єжи Красіцького
Книга Красіцького «Велика пташка» вважається однією із найцікавіших історій про людство в польській літературі ХХ століття. Твір критики порівнюють із працею скульптора, повільною, уважною та драматичною.
22 травня 2004 року у 76-річному віці Єжи Красіцький помер. Був похований в Варшаві.
У Центрі Шептицького 3 лютого о 13.00 відбудеться Фестиваль культур. Це традиційна подія від молодіжної організації AIESEC, яка проводиться протягом останніх 15 років, що створює можливість для української молоді та жителів міста Львова познайомитись, поспілкуватись та поділитись досвідом з представниками різних країн.
Цього року до Львова приїхали 80 волонтерів із 7 країн світу, аби брати участь у реалізації соціальних проектів. Під час заходу зберуться такі країни, як Китай, Туніс, Марокко, Бахрейн, Туреччина, Індонезія та Єгипет, аби продемонструвати унікальність своєї рідної культури за допомогою національних страв, звичаїв і одягу.
Фестиваль cкладається з двох частин: перша частина – презентація культур інших держав стажерами, що перебувають на волонтерстві в Україні, друга частина – представлення культури нашої держави.
У рамках заходу всі охочі можуть взяти участь у мовній школі, представленні нашої української культури та дізнатися про можливості від AIESEC.
Цей захід є безкоштовним, – повідомляють у прес-службі Львівської міськради з посиланням на подію у Фейсбук.
Вчора, 26 січня 2018 року, в історичному музейному комплексі Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького (Драгоманова, 42) відбулося відкриття виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”.
Відкриття виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Ця подія зібрала настільки велику кількість поціновувачів мистецтва, що протиснутися в залах було годі. В експозиції виставки можна побачити твори живопису та графіки з приватних збірок та колекції Національного музею. Більшість робіт митця експонуються вперше.
Генеральний директор Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького Ігор Кожан
“Приємно бачити сьогодні на відкритті виставки творів Романа Турина таку велику кількість поціновувачів його творчості. Найближчим часом у нас заплановані лекції та вечір спогадів, де можна буде дізнатися багато нового та цікавого про цього непересічного митця, – зазначив генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан.
Відкриття виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Але гості виставки вирішили не чекати і на самому відкритті активно ділилися спогадами про Романа Турина, його друзів та знайомих і просто про людей його епохи. Більше години тривало відкриття виставки, але й після цього активне обговорення творчості митця відбувалося в різних частинах експозиції.
Відкриття виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Роман Турин – живописець, педагог, організатор мистецького життя у Львові, учасник мистецького авангардистського угрупування “Artes”, яке функціонувало у Львові у 1929—1935 рр., а також перший дослідник творчого спадку видатного українського художника-самоука Никифора Дровняка.
Експозиція виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Початкову освіту художник здобував у Тернопільській класичній гімназії. У 1921–1925, рр. студіював на відділі малярства у Краківській академії мистецтв, у майстернях проф. В. Яроцького, Ю. Панкевича, І. Пєньковського, Т. Аксентовича. У 1925–1927 рр. – продовжив навчання у Парижі, де знаходилася філія Краківської академії (майстерня В. Яроцького), відвідував студії режисерів та фотомитців.
Експозиція виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Дебютував у Львові як художник у 1920-х рр., сприяв розвою мистецького життя у Львові, буд одним із чільних організаторів мистецьких виставок. 1951 р. сприяв вшануванню пам’яті І. Труша, а саме відкриттю першої меморіальної експозиції у творчій майстерні художника в родинному будинку. У колі друзів та однодумців М. та Р. Сельські, А. Труш, В.та Р. Патики, Л. Левицький, О. Ліщинський, В. Манастирський, К.Звіринський, С. Стефаник, М. Колесса та ін.
Експозиція виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
У портретних зображеннях художник сучасників намагався передати риси характеру, настрій та духовний світ своїх моделей. Галерею українського живописного портрета післявоєнного часу доповнили психологічні образи І. Свєнціцького, Ф. Колесси, В. Щурата, А. Труш-Драгоманової, Г. Сковороди, І. Франка, С. Крушельницької, портрет студентки. Особливе місце у портретному жанрі займає В. Стефаник, до постаті якого Р. Турин звертався упродовж усього життя. Як пейзажист тяжів до теми Гуцульщини, улюбленого місця праці та відпочинку, зокрема в с. Дземброня (тепер Верховинський р-н Івано-Франківської обл.).
Експозиція виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
У 1933–1935 рр. зняв у Галичині перші документальні фільми: «Гуцульські фрагменти, про подорож на байдарках і «Хлоп іде до міста», який відтворює життя краю та його мешканців.
Експозиція виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Практичні навики у кінематографії отримав на посаді асистента режисера у студії «Тобіс-Клянг-Фільм». Спеціалізувався на короткометражних фільмах, самостійно працював у міні-студіях. Мистецтво художньої фотографії опанував під орудою фотографа та оператора світової слави Табара. Вивчав технологію рекламної фотографії та фотомонтажу.
Відкриття виставки “Роман Турин. Під європейським капелюхом”
Твори зберігаються у музейних та приватних зібраннях України та Польщі.
В неділю, 28 січня 2018 року, о 15:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч-гра з письменником Андрієм Бачинським.
Український письменник, відомий творами дитячої та підліткової літератури. Народився у місті Калуші на Івано-Франківщині. У дитинстві мав два захоплення – читати пригодницько-фантастичні книжки і конструювати різноманітні радіоприлади. Закінчив радіо-технічний факультет «Львівської Політехніки» . Але врешті перше дитяче захоплення перемогло, і інженер-конструктор електронних приладів перетворився на дитячого письменника. У 2014 та 2017 роках у «Видавництві Старого Лева» вийшли дві частини популярної дитячої пригодницької книги «Детективи в Артеку». У 2015 році підліткова книга Андрія Бачинського «140 децибелів тиші» («Видавництво Старого Лева» ) стала переможцем премії Дитяча Книжка року ВВС.
Зустріч буде відбуватися у формі гри-змагання між читачами. Цікаві запитання дадуть змогу учасникам поринути у світ творів автора, а на переможців чекає приз – безкоштовне катання на ковзанці.
Перед Першою світовою війною для популяризації лещетарства (лижного спорту) серед українців Галичини Іван Боберський ділився своїми зацікавленнями зимовими видами спорту в українських львівських часописах “Сокілські Вісти”, “Вісти з Запорожа” та “Діло”.
Іван Боберський демонструє лещетарське спорядження. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Так, 21 січня 1909 р. на сторінках органу українського гімнастичного товариства “Сокіл” (з 1909 р. товариство змінило назву на “Сокіл-Батько”) у Львові “Сокілські Вісти” з’явилася його публікація під назвою “Хід на лещетах”. У ній автор, покликаючись на працю М. Здарського, видану 1904 р. у Гамбурзі, описав правила їзди на лещетах. 4 лютого 1909 р. у часописі “Сокілські Вісти” Іван Боберський опублікував огляд, у якому навів перелік праць за 1904–1908 рр., які торкалися зимових видів спорту, в тому числі й лещетарства, із зазначенням кількості ілюстрацій у цих виданнях.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Перший праворуч Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
29 грудня 1910 р. у часописі “Вісти з Запорожа” з’явилася публікація Івана Боберського “Спорт в роцї 1910”, де було зроблено огляд різних видів спорту на теренах Австро-Угорської імперії. У ній між іншим зазначалося: “Зимові спорти розвивають ся дуже добре. Відень заложив ховзанку на штучно мороженім ледї. В штучній їздї на совгах здобув сьвітову мисть вже девятий раз Швед Сальхов, мисть в скорости на совгах здобув новий чоловік Росіянин Струннїков. Шлях для бобів (двосанках) на Семерінґу доповнено елєктричними знаками. Угри зачали їзду на двосанках в Татранській Ломници, головнім місци угорських зимових спортів”.
Іван Боберський часто виступав з доповідями про зимові види спорту, у тому числі лещетарство, перед українськими спортивними осередками, громадськими організаціями та широкими верствами українського населення Галичини. Відомо, що спортове товариство студентів вищих шкіл Львова «Україна» неодноразово організовувало з ним зустрічі для популяризації різновидів спорту у Львові та активізації спортового руху серед українців. Для прикладу, 10 грудня 1911 р. у рухівні (гімнастичному залі) «Сокола-Батька» по вул. Руській, 20 Іван Боберський мав відчит «Про зимові спорти». На захід прибуло 178 зацікавлених осіб. «Батько українського тіловиховання» торкнувся теми становлення і розвитку зимових видів спорту в країнах Європи та США. Степан Гайдучок, присутній на цьому заході, так описав виклад Івана Боберського: «Довідали ся ми, що Стирийцї в роцї 1904, зробили з’їзди на санчатах спорт. Американець Jackson Науnе навчив Европу штучної їзди на совгах, а під впливом Нанзена до двох лїт познакомлюєть ся середуща Европа з лещетами, яких від давна уживали Фіни і другі північні народи в щоденнім житю. Як впливає спорт на вдачу народа, сьвідчать Американці. Всюди ведуть боротьбу о першенство. Рухливі, товариські, меткі, енерґічні, охочі поборювати перепони, самостійні. Спорт і нашу сонливу вдачу перемінить на вдачу Американця. Увагою, що за кількадесять лїт готові ми доперва зрозуміти вагу спорту, закінчив прелєґент». Під час відчиту (виступу) професор Іван Боберський продемонстрував присутнім спортовий інвентар, який використовувався взимку. Частину доходу з цього та інших подібних заходів керівництво СТ «Україна» передавало на викуп земельних ділянок під руханково-спортову площу «Сокола-Батька» – «Український Город» (знаходився у Стрийському парку, зараз стадіон не існує), решту використало на власні потреби.
Крім Львова Іван Боберський проводив подібні заходи у інших містах Галичини. Так, у салі (приміщенні) самбірської “Бесіди” 28 січня 1912 р. він виступив із темою “Про руханку і спорт в Европі”.
Публікація Івана Боберського про лещетарство у сокільському часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого1912 р.
Публікація Івана Боберського про лещетарство у сокільському часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, число 66, 28 лютого1912 р.
З появою і популяризацією лещетарства в Галичині обговорювалося й питання відповідної термінології. Так, колишній голова товариства “Сокіл-Батько” у 1901–1908 рр. Альфред Будзиновський на сторінках часопису “Діло” у 1911 р. обстоював такі поняття: “снігар” на означення лещетаря, “сніжиці” – лещета. Натомість Іван Боберський запропонував поняття: “лещетар”, “лещета”, “лещетна прогулька” та похідні словосполучення, які прижилися серед українців і використовувалися як на західноукраїнських землях у першій половині ХХ ст. так і в діаспорі.
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Іван Боберський демонструє техніку їзди на лещетах. Львів, не пізніше 28 лютого 1912 р. З часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
У 1912 р. Іван Боберський видав науково-методичну працю “Їзда на лещетах”. Для неї було підготовлено низку світлин, на яких він особисто демонстрував прийоми та техніку лещетарства. Світлина 23–27. Увазі читача представлено цю публікацію Івана Боберського.
Андрій СОВА історик
Особлива подяка Лесі Крип’якевич (за надані світлини) та Олександру Пауку (за матеріали та поради). Стаття проілюстрована світлинами з приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів) та часопису “Вісти з Запорожа” (м. Львів).
Використані джерела та література:
[Боберський І.]. Хід на лещетах // Сокілські Вісти. – Львів, 1909. – 21 сїчня. – Чис. 3. – С. 5–6.
Гайдучок С. Інтересний відчит професора Боберського // Дїло. – Львів, 1911. – 12 грудня.
Боберський І. Їзда на лещетах // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 4–7.
Зелений А. “Україна” // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 30сїчня. – Чис. – С. 4.
Сова А., Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / За наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Публікація Івана Боберського “Їзда на лещетах”
Відоймім копаницїі від санок і пришпилїм їх собі ремінцями до чобіт, а вже маємо лещети і можемо їхати по снігу як живі залубні.
Лещети, то копаниці з ясеневого дерева, о пів метра довші як ріст чоловіка, широкі на 7 до 9 сантиметрів а грубі до 3 сантиметрів, вигнуті по серединї в гору, щоби були пружисті. Пара лещетів з фабрики коштує тепер 30 К., але они подешевіють, коли галицькі майстри зачнуть їх вирабляти. Перше спроваджували їх купцї з Норвеґії і тоді були они єще дорозші тепер вирабляють їх вже нїмецькі і австрийські фабрики. Лещетів уживають мешканцї Скандинавії і Фінляндиї так, як у нас уживають люди санок, а навіть єще більше Селяни їздять там в зимі на лещетах, бо інакше не перебили би ся через снїги. Лещети роблять собі самі.
Від року 1888, коли Норвежець Фрітйоф і Нанзен переїхав на лещетах впоперек Ґренландию і написав про се книжку, зачали Нїмеччина, Австрия, Швайцария заводити у себе лещети. Нинї вже дїти по декотрих селах Стириї їдуть до школи через снїгові завії на лещетах Почтові післанцї довозять листи і часописи на лещетах. Військо запровадило у себе лещетні віддїли.
До їзди на лещетах одягаємо ноги так, щоби були в теплї. Беремо подвійні скарпитки, чи панчохи, перше бавовняні, по них вовняні. Черевики з волоками не можуть нїде давити, але не можуть бути за широкі, щоби нога спочивала безпечно і не крутила ся. Скіра мягка, напущена оливою, запятки низонькі, широкі. Штани в довгі, коло колїна свобідні, долом сходять в черевики. Кому вигіднійше в доколінних штанах з голїнниками, сей може їх натягнути. По сорочцї, яку звичайно носимо, одягаємо вовняну камізельку а по нїй куртку. Коли на дворі зимно переходить 10° R, тодї беремо дві теплі камізельки, одну з них з рукавами. На голові шапка з дашком або коминярка, або звичайний капелюх. Рукавицї пригорщеві з довгими ополами, що заходять на рукави. Материя на одяг мусить бути гладка, а густа, щоби не чіпав ся єї снїг і не протягав вітер. Коли зимно не велике і нема вітру, то шерстяк (світер) заступав дуже добре куртку, бо лишає свобідні рухи. Від їзди на лещетах робить ся тепло, тяжка одїж є длятого непотрібна, але треба стеречи ся перестуди підчас відпочинків. Жіночий одяг є найлїпший, коли буде зроблений після тих самих вказівок, що одяг для мущин.
Клякаємо на лїве колїно і припинаємо лещет до правої стопи, клякаємо на праве колїно і припинаємо лещет до лївої стопи. Ремінцї мусять бути міцні і з густими дїрками, щоби лещет допасувати до ноги. Привязь не може давити анї на пальцях ані на підбитю. Підошва і запяток мусять прилягати точно до дна. Наколи під запяток набє ся снїгу, треба єго відбити, бо нога колише ся. Їзда на лещетах має таку вартість, що можемо через глубокий снїг через завіянї снїгом поля, через доли, гори, дебрі, без дороги і без стежки дістати ся там, де хочемо. Хто немає лещетів, той западе ся в снїг і дальше не пійде. Головна вимога їзди є така, щоби їхати а не перевернути ся. Хто припняв лещети, той через постійну вправу навчить ся всїх тих способів, як він має поводити ся, щоби не перевернув ся, йшов скоро, міг обернути ся, ступав в гору, їхав в долину, закрутив лук, задержав ся там, де сам хоче.
Іван Боберський демонструє зимове спорядження (одяг та засоби пересування: лещата). Діаспорний період. Канада.
І. Учимо ся передовсїм їхати по рівнїм. З початку ставляємо стопи так, як при звичайнім ходї, значить під кутом до себе. Але лещети заходять гузами с. є. задними кінцями один на другий і притискають себе або друляють ся. Досьвід примусить нас ставляти стопи рівнобіжно і тїсно при собі як дві сусїдні доски в підлозї.
Їдьмо! Висуваємо одну ногу вперед, угинаємо її в колінї, а через се ногу, що лишила ся в задї, простуємо і підносимо на пальцї. Цїлий тягар тїла перейшов на передну ногу. Коли через вправу наберемо досьвіду в тім ходї, то відчуємо, що через згинанє колїна даємо собі розгін. Лещет суне ся шпарко вперед. Задна нога не відбиває ся від землї як при їздї на совгах (лижвах). Розмах дістаємо пересуванєм і згинанєм ніг в колїнї. Лещети сунуть ся тїсно попри себе, так що між їх слїдами лишає ся заледви вузонький поясок снїгу або нїякий. Се є “їзда посувом”. “Посувом” можемо їхати по рівнин], в гору і в долину наколи дорога є лише легко горбовата. Тїло спочиває все більше на підошвах як на пятах.
Коли убіч є стрімка, тодї дістаємо ся на верх гори такою самою їздою як по рівнім, вначить “посувом”, але не прямою дорогою лише кривульками як гостинець, що крутить ся в гору, щоби вози легко виїхали. При їздї в гору тиснемо більше на лещети, щоби встрягали в снїг і були грановані (вихилені на грану) до убочі а не від убочі.
II. Коли по убочі не можемо йти по сувом, то місто посувати лещети, підносимо їх і ступаємо ними неначе великими чоботами, але рівнобіжно один до другого. Шлях лещетів творить лїнїю, що підносить ся скосом в гору. Ступаємо вперед і тупаємо сильно в снїг, натискаючи більше на передну часть лещетів. Сей хід зове ся “ступою”.
III. Убіч, що стоїть перед нами дуже стрімко, мусимо обійти кривулькою, але можемо на ню вийти також майже прямо, коли підемо на ню “ступою”, точно в бік. Ступаємо сильно. В снїгу роблять ся ступенї як у сходах в каменицї. Ступаємо поволи. Одна нога ступає а другу притягаємо, коли вже горішний лещет зробив безпечний ступінь. Сей хід ступою в бік називаємо коротко “ступенем”. Можемо йти ступенем точно в бік але також скосом вперед.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Зліва направо: Іван Боберський, Степан Рудницький, Альфред Будзиновський, Петро Франко. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
ІV. По середно стрімкій убочі потрафимо видістати ся прямо в гору, коли підемо звичайним кроком, значить, ставляємо стопи під кутом до себе. Робимо як найбільші кроки, вбиваємо їх до убочі. Слїди лещетів пригадують чатинну галузку. Сей крок зове ся “чатиною”.
V. Виходячи на гору кривульками, робимо се для безпечности так, що горішний лещет їде посувом а долїшний робить кроки як при звичайнїм ході. Слїди від того руху виглядають так, що ся хода зове ся “півчатиною”.
Підчас стояня хочемо скрутити в лїво. Підносимо лїву ногу і робимо нею малий крок в лїво, пересуваємо опісля праву ногу і так малими кроками пересунемо лещети в лїво, о скілько хочемо. Так само іде в право. В той сам спосіб обертаємо ся в зад.
Місто обертати в зад дрібними кроками можемо обернути ся точно двома замахами як руховик, що виконує “В зад зворот!” Підносимо лїву ногу сильно вперед і обертаємо її від себе, щоби положити лещет на землю передним кінцем взад але попри правий лещет. Се є перший рух. Мусимо в тій поставі утримати рівновагу. Коли чуємо що стоїмо безпечно, підносимо праву ногу, звертаємо її в лївий бік і кладемо правий лещет попри лївий. По тім другїм русї стоїмо вже лицем там, де передше були наші плечі. Того самого способу можемо ужити, коли робимо чверть обороту. Сю вправу треба навчити ся в лїіво і в право.
Лещетарська мандрівка керівництва українського “Змагового Союзу” околицями Львова. Другий ліворуч Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
VII. Треба перейти на лещетах через вузкий потік, через пліт, мур, рів, дорогу, тодї кождий старає ся зробити се як найзручнїйше, а не ушкодити лещетів.
VIII. Ми вже так високо на горі, що хочемо їхати в діл. Тяжко нам розпочати їзду. Стоїмо звичайно впоперек до убочі і наколи лише трохи змінимо поставу, то падаємо. На “розлуку” з убочею мусимо скоро рішити ся. Долїшним лешетом стаємо в напрямі їзди, зачинаємо на нїм їхати а другий лещет долучаємо чим скорше і висуваємо єго вперед до викроку.
ІХ. При з’їзді з гори можемо мати перед собою свобідний простір або простір занятий деревами, скелями, пняками, зарвами. По свобіднім просторі можемо з’їжджати прямо в діл, на занятім просторі мусимо кружити щоби виминути перешкоди. При з’їзді дїлає сила тяжкости. Она жене нас в діл. Ми маємо використати її в зручний спосіб, щоби легко а безпечно з’їхати.
Керівництво українського “Змагового Союзу” прямує на лещетарську мандрівку околицями Львова. Четвертий праворуч: Іван Боберський. Не пізніше 28 лютого 1912 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Коли їдемо прямо в діл, можемо тримати обі ноги разом але безпечнїйше є висунути одну ногу наперед. Стоїмо в викроцї, подаємо тягар тїла на підошви, але більше на підошву задної ноги. Лещет з задною ногою називаємо “їздний лещет”, бо він головно їде з нами і везе нас, лещет з передною ногою зовемо “підпорний лещет”, бо він скріпляє нашу поставу. Ноги в колїнах дуже легонько угнуті. Очі глядять вперед, щоби заздалегідь оцїнити на 10 метрів перед собою стан снїгу. Швидкість їзди більшає, коли спад стає більше стрімкий або снїг стає лїпший. Тоді тїло по даємо як найбільше вперед а тягар тїла переносимо більше на передну ногу. Інакше лещети втїкнуть а ми упадемо взад. Меншає скорість, то подаємо тїло взад і переносимо тягар тїла на пяти. Переїжджаємо филясті верстви, то висуваємо підпорний лещет єще більше вперед. По стрімкім спадї їдемо в присюдї. Мусимо тїло так проважувати, щоби достроїти рівновагу до заглубин поля. На місцях слабо спохолих їдемо посувом а навіть можемо підбігати чатиною, щоби набрати розгону.
X. Хочемо підчас з’їзду зменшити скорість, то робимо се “припиранєм”. Їдемо н. п. в діл так, що лїва нога є на передї. Тягар тїла є більше на правій Відхиляємо лівий лещет, щоби єго корса (ріг), була дещо перед корсою правого лещета а гуза (задний конець) відхилила ся. Лївий лещет суне ся по снїгу скосом до напряму з’їзду і так припертий зменшає швидкість розгону цілого з’їзду.
ХІ. Бажаємо підчас їзди в діл єще сильнїй ше гальмувати, то зробимо се, коли оба лещети розхилимо так, що їх корси зближать ся до себе а гузи розійдуть ся. Так повстане плуг, що поре снїг тим сильнїйше, бо і лещети є похилені гранами до землї.
ХІІ. Підчас їзди в діл зміняємо напрям, щоби виминути якусь заваду, або на те, щоби не мчати прямо в діл стрілою, лише лагідно кривульками зісанковати ся в долину. Права нога їде, лїва підпирає. Перенесїм тягар тїла з правої на лїву. Лїву угнїм, праву випростуймо і вихилїм, щоби нею припирати. Розмах їзди в полученю з припиранєм правого лещету викличе луковатий закрут: “припору” в право. По “припорі” присунемо праву ногу до лївої і їдемо не спиняючи ся, дальше в право. Закручати “припорою” треба навчити ся в лїво і в право. Ставимо на убочі ряд палиць на пять метрів від себе і виминаємо їх одну по другій “припорою”, в лїво і в право.
Світлина поміщена у часописі “Вісти з Запорожа”. Львів, чис. 66 (зимове число), 28 лютого 1912 р. Серед учасників лещетарського курсу у Ґезінгу в Штирії (тривав з 2 до 7 січня 1912 р.) – Іван Боберський.
ХІІІ. Крім “припори” маємо єще инші способи, щоби змінити напрям з’їзду або перервати єго. “Затока-Хрістіянія”: їдемо в долину. Хочемо скрутити в лїво. Висуваємо лївий лещет дещо вперед, переносимо тягар тїла на пяти, тїло перехиляємо на лїво, оба лещети грануємо на лїво. Кадовбом виконуємо наглий зворот. Лещети зроблять коротку “затоку”, як сани, коли конї нагло звертають в лїво, і опинять ся під простим кутом до попередного напряму з’їзду. 3 початку вчимо ся “затоку” з розкраченими ногами, опісля потрафимо її виконати з тїсними лешетами і тодї виглядає найкрасше. Затоку вигіднїйше зробити на убитім або плиткім снїгу.
ХІV. На глибокім снїгу закінчити найлїпше з’їзд “залукою-Телємарк”. Їдемо в долину. Хочемо залуковати на лїво. Висуваємо праву ногу наперед, Переносимо цїлий тягар тїла на праву ногу і пригинаємо обі ноги так, неначе хотїли би ми клякнути на лїву ногу. Лїве колїно зближає ся на одну пядь до свого лещета. Лївий лешет є тїсно при правім лещеті і єго корса є рівно з правою стороною. Правий лещет грануємо в лїво. Рамена розводимо в бік, цїле тїло подаємо вперед, клїтку грудну звертаємо сильно в лїво, неначе би ми хотїли оглянути ся. Лещети їдуть в лїво великою “залукою”.
Припорою, затокою і залукою можемо змінити напрям їзди або затримати ся. Добрий лещетар лучить всї тоті роди закрутів, о скілько полонина сего вимагає. Робить припору, додає затоку, до неї залуку; може лучити затоку в лїво з залукою в право і т. п.
Фотопортрет Івана Боберського – професора Академічної гімназії у Львові. 1912 р.
Вправляти треба на легко спохолій убочі опісля на щораз більше стрімких горбах. Перший день можна уживати одного кіяка або двох цїпків, щоби не за дуже падати. Опісля треба все научити ся без помочи кіяка. Доперва, коли уміємо добре їздити, і закружати, беремо де помочи цїпки. Они улекшують нам їзду по рівнім і виїзд в гору.
Паданє підчас науки не є страшне. Снїг мягкий і падає ся як в перину.
Пізнїйше колись поговорю про скок і поясню ріжницю межи альпейським а норвезьким способом їзди.
Сьвітливцї не були в станї схопити всї тоті рухи, яких я потребував. Не знають єше сили снїгового блеску і перетримують знимки.
Іван БОБЕРСЬКИЙ
Джерело: Боберський І. Їзда на лещетах // Вісти з Запорожа. Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. – Львів, 1912. – 28 лютого. – Чис. 66. Зимове число. – С. 4–7.
В неділю, 28 січня 2018 року, у Палаці Потоцьких (Червоноградська філія Львівського музею історії релігії: м. Червоноград, вул. Пушкіна, 10) відбудеться відкриття виставки «Картини з ароматом кави Олени Яценко».
Олена Яценко. Дівчина
Жителька міста Великих Мостів Олена Яценко за спеціальністю фінансист, закінчила Львівську державну фінансову академію, а за покликанням душі – талановита мисткиня. Творчість у різноманітних проявах завжди була присутня в житті жінки. Олена Яценко поєднала любов до мистецтва і кави в одне ціле. Як результат – красиві і незвичні кавові картини, від яких віє якимось загадково-заспокійливим теплом, затишком, любов’ю. Вони можуть бути гідною окрасою будь-якого інтер’єру, створюючи в ньому неповторну атмосферу.
Олена Яценко. Кавування
На виставці «Картини з ароматом кави Олени Яценко» у Червоноградському музеї історії релігії представлено сім романтичних полотен різного формату. Найбільша картина – 132 на 132 сантиметри. Роботи вирізняються вишуканістю, художньою досконалістю, виразністю. На творах Олени Яценко затримують погляд навіть ті люди, які далекі від мистецтва, тому що у картини авторка вкладає душу, позитивні думки, які несуть свою неповторну цілющу енергетику.
Олена Яценко. Кружляюча пара
У цьому можна пересвідчитись, відвідавши виставку «Картини з ароматом кави Олени Яценко», яка почне діяти у Палаці Потоцьких із 28 січня 2018 року.
Олена Яценко. Час на каву
Експозицію виставки «Картини з ароматом кави Олени Яценко» можна буде оглянути у Палаці Потоцьких (Червоноградська філія Львівського музею історії релігії: м. Червоноград, вул. Пушкіна, 10) до кінця лютого.
Галина СТАРЕЙКО та Олена МАЛЮГА наукові співробітники ЛМІР
В суботу, 27 січня 2018 року, о 15:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться зустріч з письменницею Оксаною Думанською.
Оксана Думанська відома українська письменниця, перекладач, доцент Української академії друкарства, лауреат літературних премій імені Дмитра Нитченка та Ірини Вільде.
Знана письменниця відроджує традиції випікання домашнього хліба, адже усім відомо, що з давніх-давен наші предки, бабусі, прабабусі пекли хліб на заквасці із житнього борошна, соломи, вівса, ячменю, пшениці тощо. Такі закваски збагачували організм органічними кислотами, вітамінами, мінералами, ферментами, клітковиною, пектиновими речовинами, біостимуляторами. Оксана Думанська поділилася з нашим господинями авторською “живою” закваскою на основі якої вони спекли свій хліб і принесли його, щоб поділитися досвідом, секретами, рецептами випікання. На зустрічі буде жива цікава розмова та частування запашним хлібом.
Давайте подаруємо собі краплину теплого спілкування під крилом берегині Оксани Думанської!
Сьогодні мова піде про один із львівських арсеналів, що розташований по вулиці Підвальній, 13 і своїм бароковим фасадом милує око гостей та мешканців міста. 15 фактів з історії Королівського арсеналу у Львові.
Королівський арсенал на вул. Підвальній, 2018 р.
Будівля Королівського арсеналу є пам’яткою архітектури національного значення (охоронний № 335).
Почали його будувати у 1639 році за проектом інженера-фортифікатора, старшого над королівською артилерією Павла Гродзинського, з метою забезпечення постачання війська зброєю і забезпечення міста на випадок облоги.
Фрагмент босяцьких валів – зліва: висока стіна із Вежею мулярів, ливарна майстерня (Людвисарня) між стінами, Стіна низька, Королівський Арсенал, в глибині можемо побачити вежу Лимарів. Джерело: Panorama plastyczna dawnego Lwowa, 1938.
“Королівським” арсенал назвали тому, що значну частину коштів на його побудову надав король Владислав ІV. Інша назва споруди – арсенал Речі Посполитої.
4. Комплекс Королівського арсеналу складали три двоповерхові будівлі розміщені навколо внутрішнього двору. Головний корпус примикав до Високого муру.
Королівський арсенал у Львові. Перша третина ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
5. Основою першого поверху головного корпусу арсеналу були мури Малого арсеналу (який існував вже 1575 р.) . Два менших корпуси арсеналу примиками до Низького муру і з‘єднувалися між собою неіснуючою сьогодні арочною галереєю. В мурах арсеналу поміж головним і бічними корпусами з двох сторін містилися брами.
6. В арсеналі були майстерні, де відливали гармати і церковні дзвони. У 1640 р. тут уже було 46 гармат.
Східний портал у внутрішньому подвір’ї королівського арсеналу. Гравюра 1891 р. (за книгою: Енциклопедія Львова. – Львів, 2007).
7. Над внутрішнім порталом арсеналу була встановлена скультурна композиція “Архангел Михаїл вражає сатану”, яку відлили в 1639 р. в майстерні К.Франке . У 1873 р. її перенесли на Гетьманські вали, а згодом, після того як хулігани обламали крила архангела – до Ратуші, а з 1970 р. вона екпонується в Музеї зброї “Арсенал”.
8. На місці, де стояла скульптура над порталом зараз можна бачити плиту з написом про рееставрацію з датуванням – MDCCCIX/XIV (1809/14).
Внутрішнє подвір’я Королівського арсеналу Фото кін. 19 ст.
Внутрішнє подвір’я Королівського арсеналу Фото кін. 19 ст.
9. Розбудова Королівского арсеналу тривала до 1649 р.
10. У 18 ст. арсенал втратив своє оборонне значення і у 1768 р. його придбав львівський староста Ян Кіцький. Австрійська влада перетворила арсенал на казарми і судилася з Кіцьким за право власності до 1796 р. Тож арсенал остаточно став власністю австрійського військового скарбу.
Королівський арсенал у Львові. Сер. ХХ ст. (з колекції Софії Легін)
11. Після того, як укріплення міста розібрали арсенал зазнав суттєвої перебудови: розібрано бічну арочну алею, з‘єднано старі будівлі двоповерховими корпусами, значних змін зазнав фасад, де залишилося лише барокове завершення центрального корупусу, лоджію було замуровано.
Королівський арсенал, 1976 р.Фото М.І.Жарких
Королівський арсенал, 1976 р.Фото М.І.Жарких
12. Недалеко від арсеналу навпроти Успенської церкви ще в ХІХ ст. стояла стайня, де утримували коней, призначених для його обслуговування.
13. До 1835 р. в арсеналі розташовувалися артилерійські майстерні.
Королівський арсенал, 2018 р.
Королівський арсенал, 2018 р.
Королівський арсенал, 2018 р.
Королівський арсенал, 2018 р.
Королівський арсенал, 2018 р.
14. У 1929 році, під час ремонту, частково відновили колони лоджії, давній же її вигляд відтворили у 1950-х рр.
15. З 1922 р. у приміщенні арсеналу розташовувався військовий архів, а з 1939 р. – Державний архів Львівської області, що існує там до сьогодні.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Качор І., Качор Л. Львів крізь віки. – Львів: “Центр Європи”, 2004
Крип’якевич І.П. Історичні проходи по Львові. – Львів, 1932
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми і кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
У вівторок, 23 січня 2018 року, в читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбулася зустріч з Таїсією Литвиненко.
Просторий зал вщент наповнений молоддю, людьми середнього віку, подекуди можна побачити сивочолу голову. На білому екрані фотографія двох знайомих усьому місту, та що там місту, всій Україні і майже всьому світу людей. Він і вона, Таїсія і Федір – символ театрального життя цілої епохи.
Людмила Чижович і Таїсія Литвиненко в читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва
Разом з модератором зустрічі Людмилою Чижович до залу заходить вона – Таїсія Литвиненко і зал просто вибухає оплесками. Так зустрічають цю непересічну людину, геніальну актрису і талановитого педагога.
І далі все як на одному диханні – відео з фільмів, запитання, такі щирі зрозумілі усім відповіді. Цікаві факти і смішні епізоди, невідомий світ театру та кіно від людини, котра працювала з українськими кіно- і театральними легендами, зрештою яка сама давно стала легендою.
Година проходить як одна мить і зачаровані силою слова Таїсії Литвиненко гості зустрічі не хочуть відпускати свого кумира. Але справжня актриса завжди добре відчуває коли потрібно піти зірвавши шквал оплесків і залишивши за собою захоплені погляди.
Таїсія Литвиненко – Народна артистка України, 1957-го закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого, (курс заслуженого діяча мистецтв УРСР Івана Івановича Чабаненка). Після закінчення інституту працювала в Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, відтак — у Запорізькому українському музично-драматичному театрі (нині- імені Володимира Герасимовича Магара).
1965-го року разом з Федором Стригуном переїхала у Львів, у театр імені Марії Заньковецької.
Таїсія Литвиненко в ролі Химки у фільмі “За двумя зайцами” (1961)
Крім акторської та режисерської діяльності, Таїсія Йосипівна є доцентом кафедри театрознавства та акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка.
Відзначена орденами Ольги ІІ та ІІІ ступенів, орденом святої Анни та Архистратига Михаїла. Лауреатка премій у галузі театрального мистецтва імені Марії Заньковецької та імені Бориса Романицького, а також обласної премії в галузі культури.
Гроші та все з ними пов’язане — тема, яка турбувала людей, відколи вони ввійшли у ринкові відносини. Питання їх примноження, заощадження, раціонального поводження, планування власного чи сімейного бюджету турбують усіх — тих, хто має достатньо грошей і кому їх постійно бракує.
Про те, як правильно планувати сімейний бюджет, як не стати заручниками боргів чи надмірного заощадження ділився думками викладач курсів із фінансів на магістерських програмах та програмах управлінського розвитку LvBS, бізнес-консультант з фінансових питань Михайло Сало в межах зустрічі „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
Викладач курсів із фінансів на магістерських програмах та програмах управлінського розвитку LvBS, бізнес-консультант з фінансових питань Михайло Сало
Чим унікальні зустрічі, що відбуваються в підземеллі храму Преображення Господнього — тут завжди актуальні теми, запрошені гості — компетентні та фахові в заданій темі, а зустрічі проходять у формі діалогу, що сприяє кращому і вичерпнішому розумінню теми.Не стала винятком і розмова про сімейний бюджет.
Найперше, на чому наголосив Михайло Сало, він має різний досвід фінансового становища — від того, коли не було завтра за що з’їсти хліба і до того, що плануємо багатомільйонні проекти, які треба виконати в межах проекту. Єдине, що залишається стабільним — його сім’я, родина завжди складає бюджет і планує витрати.
Зустріч „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
Те, що цікавило найбільше
— Гроші — це емоції. Є певні правила, які було б добре використовувати та є певні схильності, які нами керують. Чи можна змінювати ці звички? Адже є люди, які принагідно хочуть купити все найкраще додому, а є ті, які „шпарують“, тобто заощаджують, всі можливі кошти. Коли це в одній сім’ї, то це завжди трохи „іскрить“, — поцікавився голова Патріаршої комісії у справах молоді отець Ростислав Пендюк.
— Психологія грошей — дуже цікава. Адже часто люди, які вміють і знають, як рахувати гроші, знають, як має бути правильно, але зовсім не правильно це роблять і „залазлять“ у фінансові проблеми. Прийнято вважати, що люди раціональні і якщо знають про щось, то приймають правильні рішення. А насправді ми лише частково раціональні, особливо, що стосується грошей. І, на жаль, через емоційні, психологічні причини дуже часто робимо те, що шкодить нашому „фінансовому здоров’ю“. Тому найперше раджу аналізувати сою поведінку щодо грошей, щоб зрозуміти, чому саме так робимо.
Керівник напряму „Щаслива сім’я“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Марія Дзюбій
Марія Дзюбій у межах діяльності соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ корує напрям „Щаслива сім’я“, то ж більшість її запитань стосувалися саме поводження з грошима в сім’ї.
— Чи можливо перевиховати людину? Як має бути правильно в сім’ї?
— У подружжях, де думають, що можна когось перевиховати, — найбільше проблем. Вчіться „притертися“ один до другого. Тож якщо одружуєтеся з людиною, яка звикла мати „заначку“ чи з тією, яка тратить усе, не пробуйте перевиховати, бо зіпсуєте життя і собі, і цій людині. Найкращий спосіб —домовлятися і планувати разом. Бюджет не є чимось складним. Просто мусите втримувати баланс між тим звідки братимете гроші і на що витрачатимете. Головне — погодити плани.
Зустріч „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
— Що важливіше — достатньо заробляти чи заощаджувати?
— Важливо одне й друге. Коли говоримо про управління грошима, сімейним бюджет, то він складається з двох категорій — доходи і витрати. І ті дві частини мають жити своїм життям. Важливо дбати, щоб заробляти більше і щоб заощаджувати, а витрачати менше, ніж заробляємо.
— Який нормальний відсоток заощадження?
— Є загальне правило 50%-20%-30%. Тобто 50% — щоденні витрати, 30% — бажання і довготермінові речі, а 20% — заощадження. Та єдиного правильного рішення не існує. Кожен індивідуально має ділити свій бюджет. Бо кожен живе в різних умовах. Треба розуміти, що формула має складатися з того, що хочете від заощаджень і витрат.
Щодо заощаджень, то, не зважаючи на рівень доходів, кожен може заощаджувати 5%, бо це не впливає ніяк на якість життя. Тобто маємо розуміти, якщо наше заощадження негативно впливає на наше життя, то ми просто за якийсь час не робитимемо цього. Часто виникає спокуса заощадити за один раз більше. Та це як зі спортивними тренуваннями: коли приходимо в спортзал, то не починаємо зразу піднімати стокілограмову штангу. Нам потрібно поступово тренуватися, щоб досягнути результату. В спорті не так важливо, скільки кілограм піднімаємо, як регулярність занять. Те ж саме й у фінансах. Не стільки важливо, як багато заощаджуємо, як те, чи робимо це регулярно.
Зустріч „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
— Чи має бути ціль заощадження?
— Перша категорія заощаджень — пенсія. Гроші схожі до оптики: що далі об’єкт, то меншим він нам здається. Зараз наші потреби нам здаються дуже важливими — піти на каву, на дискотеку чи в кіно. Ми їх бачимо дуже чітко. А всі наші потреби, які матимемо через 20 років, виглядають зовсім незначними. І навіть якщо пробуємо їх наближати, то роздільна здатність цієї перспективи дуже незрозуміла.
Зазвичай ми сподіваємося, що доки вийдемо на пенсію, то станеться диво в державі, чи ми будемо успішними бізнесменами. Тож коли минає час, ми опиняємося в ситуації, з якою не знаємо що робити. Тому кожен із нас має заощаджувати на пенсію. Якщо ми мало заробляємо і будемо небагато заощаджувати, то все одно щось матимемо. Якщо заробляємо багато, то маємо високий рівень витрат, тому заощадження теж необхідні.
Друга категорія заощаджень має стосуватися чогось конкретного, візуалізованого, а не абстрактного.
— Де краще тривати гроші?
— Куди інвестувати —це теж складна тема. Універсальної формули теж нема. Проста порада: ніколи не вкладайте гроші в щось, чого не розумієте. Хіба, якщо готові повністю втратити свої гроші.
Увесь розвинутий світ заощаджує і вкладає. Україна і пострадянські країни мають негативний досвід, бо їх обікрали. Тож перш, ніж вкладаєте в банк, дізнайтеся про нього максимум інформації.
Люди, які пробували займатися бізнесом, не мають жодних гарантій від втрат. Та, якщо не робитимуть цього, то й не зароблять.
— Скільки грошей варто виділяти на пожертви?
— Маєте розуміти свої можливості. Можна ділитися, не приносячи собі школи, а не так, щоб знищити себе. Тобто в межах свого бюджету. І треба мати „план дій“ на ці випадки — заздалегідь визначити суму, яку можете пожертвувати. Є думка, коли щось комусь даємо, то не треба нікому про це говорити. Та я переконаний, що варто розказувати, щоб заохочувати інших це робити.
Зустріч „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
— Скільки грошей маємо закладати на дітей?
— У кожної людини є власна філософія і підхід до життя. Моя думка: все, що нам треба дати дітям — не вмерти з голоду і не нашкодити. А далі в них буде своє життя, а в нас своє. Ми з дружиною теж потребуємо проводити час удвох, тож це не означає, що діти повинні мати все те саме, що маємо ми. Але то лише моє розуміння. Те ж стосується проведення часу з друзями. Адже я старішатиму і щораз менше матиму можливостей поїхати з друзями на велосипедах і з наметами. Тому зараз їду без дітей. Це не означає, що я з дітьми не поїду. Але має бути баланс. І для кожного він свій. Але ніхто не зобов’язаний віддати все життя дітям. Найбільше, що можу — показати їм, що я отримую задоволення від життя.
Ще кілька корисних думок
Зменшіть швидкість покупок. Тобто не купуйте спонтанно, а краще відкладіть це на наступний день, можливо, зрозумієте, що вам цього не треба.
Щодо позичок, то не давайте в борг більше, ніж можете подарувати. Бо якщо позичаєте більше, то можете зіпсувати взаємини з друзями чи родичами. Адже ті, кому позичаєте, також не знають, що може трапитися. Життя — непередбачуване і обставини можуть так скластися, що вони не матимуть змоги повернути гроші взагалі або тоді, коли цього потребуватимете ви.
Викладач курсів із фінансів на магістерських програмах та програмах управлінського розвитку LvBS, бізнес-консультант з фінансових питань Михайло Сало
Ще одна порада — не беріть споживчі кредити. Щодо комерційних, то вони доцільні лише тоді, коли знаєте, куди зможете вкласти ці гроші, щоб отримати більший дохід, ніж витрати.
„Чому я не можу собі цього дозволити?“, — саме це питання породжує безліч проблем. Бо починаємо витрачати ще не зароблені кошти вже сьогодні. Як не парадоксально, та з’являються проблеми й тоді, коли починаємо більше заробляти. Бо ще не навчилися жити в цій „системі координат“. Ми тоді тратимо значно більше, ніж можемо собі дозволити.
Зустріч „Сімейний бюджет“ Соціальної ініціативи „Хтось не зробить“ Патріаршої комісії у справах молоді УГКЦ.
Завжди будуть люди, яким пощастило більше. Навчіться себе любити, якими є, сприймати і жити в тій реальності, в якій ви є, намагаючись покращити його. Не дивиться на те, що робить середовище. Хоча нам взагалі притаманна стадність, тобто властиво робити так, бо інші так роблять. наші батьки, бабусі-дідусі нас навчили керуватися принципом: „ а що інші скажуть?“ І це дуже велика небезпека. Бо інші завтра не прийдуть і не вирішуватимуть наші проблеми. Не скажуть, де маєш взяти гроші, не думатимуть за вас, не читатимуть за вас книжку. контролювати свої витрати не по відношенню, як тратить гроші ваш кум чи подружка, а до того, як заробляєте. Від вас нікуди не дінуться ваші друзі, якщо ви скажете, що вам задорого сходити в ресторан, чи коли не можу собі дозволити поїхати на море. Навчіться не думати про щастя інших, а будуйте власне.
Навчіться визначити стиль життя, а не гнатися за грошима. Будуйте життя, комфорте вам. Практично неможливо досягти того рівня доходів, щоб можна було собі дозволити абсолютно все. Найбільша проблема не в тому що мало заробляємо а в тому, що не вміємо жити відносно того.
Найбезнадійніша справа — давати поради. Радників є мільйон. Та питання в тому, чи ви робитимете це.
Найважливіше
— не тратьте більше, ніж заробляєте;
— записуйте і розумійте свої витрати;
— плануйте свої витрати;
— заощаджуйте.
Тобто почніть дотримуватися простих базових речей, а далі почнете надбудовувати.
Ніщо не в силах спинити плин часу. Життя іде, старі будинки розвалюються. На їх місці, як гриби після дощу, з’являються нові безликі багатоповерхівки. І якщо хтось з теперішніх студентів або учнів побачить на старих фотографіях, як виглядало наше місто пару десятків років тому, то багато місць можуть і не впізнати. Особливо це стосується вулиць, які знаходяться трохи далі від середньовічного центру Львова.
Центральну частину нашого міста хоч якось рятує від руйнування і хаотичної забудови статус всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Натомість, на вулицях, які забудовувались у 19 та першій половині 20 ст., одно- та двоповерхові будинки, які не мають таблички «Пам’ятка архітектури», але створюють неповторний колорит нашого міста, поступово зникають. Зберегти для майбутніх поколінь хоча б уламки історії – таку мету ставлять перед собою філобрікери – колекціонери старовинної цегли.
Адже цегла, яка лишається після руйнування старих будинків, – це не просто будівельний матеріал, а безцінні «німі свідки» історії, які багато чого можуть розповісти допитливій людині. Оскільки, починаючи з середини 1800-х років, на цеглу почали ставити клейма. Це була не тільки своєрідна гарантія якості від виробника, але й відповідна реклама його продукції. Якщо хтось з виробників поставляв на будівництво браковану цеглу, його одразу можна було вирахувати за клеймами на ній. Отже, кожна цегельня намагалася не тільки не поступатися іншим у якості, але й перевершити конкурентів красою і дизайном свого товарного знаку. Серед клейм, що дійшли до нашого часу, трапляються справжні витвори мистецтва!
Першим поштовхом для розвитку цегельної промисловості у Львові стало будівництво австрійцями оборонного комплексу Львівської Цитаделі у 1850-х роках.
Львівська цитадель. Східна квадратна вежа.
Цегла з Львівської цитаделі. Перший зразок масового клеймління цегли в процесі її виробництва
Для зведення цього комплексу потрібно було дуже багато будівельного матеріалу, в тому числі, якісної цегли. Ось тоді, на багатих глиною теренах сучасного парку ім. Б. Хмельницького, а, згодом, і на Снопкові, з’явилась велика кількість невеличких заводів –«цеголень», які забезпечували своєю продукцією це «військове замовлення». Після того, як будівництво Цитаделі було завершене, всі ці заводи перейшли на «конверсію» – стали продавати свою продукцію вже не для військового, а для цивільного будівництва. Ось чому справжній будівельний бум настав у Львові саме з другої половини 19 століття.
Отже, як ставили клейма на цеглу? Найдавніші і найархаїчніші клейма – випуклі.
Випукле клеймо «ІР», вирізьблене на дерев’яній формі. 19 ст.
Найчастіше це були ініціали власників – 1 або 2 літери. Їх вирізали вручну на дні дерев’яного ящика-форми, без лінійок – просто «на око». Тому букви на таких клеймах часто дуже «коряві». Зламався ящик – не проблема: робили інший і знову вирізали ті ж самі літери. Тому можна часто зустріти багато варіацій або різновидів клейм одного і того ж виробника, але зроблені в різні часи.
Різні варіанти клейм одного і того ж самого виробника на дерев’яній формі. Жовква, 19 ст.
Різні варіанти клейм одного і того ж самого виробника на дерев’яній формі. Жовква, 19 ст.
Такі випуклі клейма з однієї-двох літер часто зустрічалися на продукції невеличких сільських цегляних підприємств, де не було конкуренції. У великих містах «цеголень» було декілька, а, часом, і більше десятка. Так, наприклад, у Львові в 1883 році рекламували свою продукцію 9 цегельних фірм, у 1901 – вже 15, а у 1912 – вже 24. Адже, будівництво і виробництво будматеріалів завжди було прибутковим бізнесом! Так що, кожний з виробників з гордістю писав на цеглі своє прізвище, або назву району, де знаходився його завод, або навіть адресу офісу! Найчастіше у Львові зустрічається старовинна цегла з клеймом REISS.
REISS – Клеймо, що найчастіше застрічається у Львові. Стандартний варіант.
REISS – Клеймо від Рейса – більш рідкий варіант
На цьому експонаті бачимо не лише прізвище власника, але ще й назву місцевості, де знаходилось його виробництво
Цікаво, що це була не одна людина, а цілих три! Існувала «цегельня» Якуба Самуєля Рейса на Снопкові (теперішній район басейну «Динамо» і парку Залізні Води), а також братів (?) M. & J. Reiss в селі Сихів.
Neuwohner – «Автограф» Бердла Нойвонера, найпотужнішого виробника цегли наприкінці 19 ст.
На другому, а, можливо, і на першому місці за кількістю виробленої у Львові цегли знаходився відомий львівський підприємець Берл Нойвонер (Berl Neuwohner). Його фабрика знаходилась на тодішній вулиці Снопківській, 19. Що цікаво, вона навіть збереглася до нашого часу. Зараз це керамічна фабрика «ОКС» навпроти відкритого басейну «Динамо». Нойвонер відрізнявся дуже багатою фантазією: клеймив свою продукцію повним написанням свого прізвища, різними варіантами написання і дизайну букви «В» і «ВN».
Високоякісна керамічна цегла Б. Нойвонера, що використовувалась для облицювальних робіт
Клейма, що, ймовірно, також належали Берлу Нойвонеру
Клейма, що, ймовірно, також належали Берлу Нойвонеру
Клейма, що, ймовірно, також належали Берлу Нойвонеру
Вже в 1893 році він запровадив в себе на фабриці машинне виробництво цегли.
Досить часто зустрічається цегла з клеймами Яна (Івана) Лєвіньского (Jan Lewiński) – відомого українського архітектора, будівельного підрядника і власника керамічної фабрики. До речі, будівельна фірма Левинського брала участь у зведенні Львівської Опери у 1897 – 1900 роках.
Клейма Яна (Івана) Лєвіньского
Клейма Яна (Івана) Лєвіньского
Але не секрет, що більшість власників підприємств з виробництва цегли, як у Львові, так і по всій Західній Україні, до Другої світової війни, були представниками іудейської громади. А, відповідно, більшість з них згинуло під час погромів перших місяців фашистської окупації Львова та під час голокосту. Невелика кількість «цеголень» пережила війну, і вже в радянські часи працювала, як державні цегельні заводи. Серед них – заводи на Стрийській біля залізничного мосту і на Батальній біля залізничного переїзду. Що цікаво, цегла, яку вони виробляли (так звана «Сталінка»), за розмірами була трохи меншою від «польської», але по якості не поступалась їй. На тогочасних клеймах, поруч із написом «ЛЬВ», ставився номер заводу, на якому її було виготовлено.
«Сталінка» – цегла виробництва Львівського заводу № 2, 1950 роки
Але більшість цегляних підприємств довоєнного Львова безслідно зникло, разом із унікальною технологією виготовлення міцної і довговічної цегли.
Олександр ВОЛКОВ,
краєзнавець, журналіст, колекціонер
Skorowidz adresowy król. stoł. miasta Lwowa. 1910.
2. Skorowidz przemysłowo handlowy Królestwa Galicyi, 1913 , II wydanie, Lwów, 1912r.
Księga Adresowa Polski (wraz z W. M. Gdańskiem) dla handlu, przemysłu, rzemiosł i rolnictwa. 1929.
P.S. Принагідно запрошуємо усіх охочих відвідати лекцію дослідника та власника другої за величиною колекції цегли в Україні Олександра Волкова “Історична цегла в архітектурі Львова: клейма, виробники”, що розпочнеться 27 січня 2018 р. о 12 год. у приміщенні Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” (вул. Професорська, 1)
Коротка розповідь про учасників бою під Крутами, що народилися на території сучасної Львівської області.
29 січня 1918 року невеликий український військовий загін, що складався переважно з молодих вояків, прийняв біля станції Крути бій з набагато більшим військом червоногвардійців на чолі М. Муравйовим, яке наступало на Київ. Бій тривав п’ять годин. Українські вояки мужньо відбивали атаки противника, поки в них не почали закінчуватись набої. Скориставшись цим, червоні солдати нарешті зуміли оточити лівий фланг українського війська і почали оточувати правий. Командир українців Аверкій Гончаренко, побачивши, що його військо перебуває під загрозою повного оточення, віддав наказ відступати до станції. На жаль, цей наказ з запізненням дійшов до вояків лівого флангу. Майже не маючи набоїв, вони продовжували обороняти позиції, прикріпивши до гвинтівок багнети. Більшість з них були повністю оточені і загинули в нерівному бою. 36 юнаків були захоплені в полон, 29 з них пізніше були страчені. Такими були обставини бою під Крутами, чергова річниця якого буде відзначатися вже незабаром.
Листівка “Бій під Крутами”. Олександр Климко, 1936р. (фото http://kruty.org.ua/)
Бій під Крутами є одним із найвідоміших прикладів героїчної боротьби за українську державність, що надихав не одне покоління українських патріотів. Сьогодні ця історична подія стала актуальною темою для досліджень. Була опублікована велика кількість матеріалів, які дають можливість дослідникам не тільки відновити всі обставини бою, а й дізнатись більше про його учасників.
Жителі Львівщини можуть пишатися тим, що серед молодих героїв були і вихідці з їх регіону. Унаслідок різних життєвих обставин вони опинились у Києві і в час небезпеки зі зброєю в руках обороняли українську столицю.
В 1914 р., в ході Першої світової війни, Галичина кілька разів була окупована російською армією. Встановлена росіянами окупаційна влада одразу почала проводити русифікацію та масштабні репресії проти українських патріотів. Багато молодих галичан були депортовані на схід. Вони не мали змоги повернутись додому і були розкидані по різних місцевостях. Зрештою, майже всі вони зібрались у Києві і вирішили там продовжити навчання, вступивши до 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, або до київських університетів.
Коли над новоствореною Українською державою нависла більшовицька загроза, саме галичани стали ініціаторами створення добровільного військового формування – Студентського куреня січових стрільців. Туди вступили учні старших класів 2-ї української гімназії та студенти київських вищих навчальних закладів. Перша сотня куреня 28 січня 1918 р. поїхала на станцію Крути, друга сотня залишилась в Києві і згодом взяла участь у вуличних боях за столицю.
Одним з учасників бою під Крутами в складі Студентського куреня, був Володимир Бліхарський. Він народився в Жовкві. Перебравшись до Києва, Бліхарський став учнем 8-го класу 2-ї української гімназії. Він був одним з тих, кому пощастило повернутися з бою живим. Вцілів в бою під Крутами і Юліан Гіба, що був родом із Стрия. Він також був учнем 8-го класу. На жаль, доля цього крутянця виявилась сумною. Він загинув вже в 1919 р. в бою з більшовиками в складі українського кінного полку. В селі Кожичі на Яворівщині народився учасник бою під Крутами, учень 8-го класу гімназії Роман Король. Він також залишився живим, але його подальша доля невідома.
На жаль, не усі вихідці з Львівщини повернулись з поля бою. Загинув в бою уродженець села Рудки на Самбірщині Онишкевич, який вчився у 6-му класі гімназії. В селі Колтів на Золочівщині народилися вояк Студентського куреня Петро Шкода і його товариш Степан. В бою вони отримали поранення, але змогли дістатись до оселі місцевого жителя, де заховались в стодолі. Червоноармійці обнишпорили всі кутки, але не змогли знайти хлопців. Після цього товариші повернулись до рідного села.
Справді героїчний вчинок здійснив учень 7-го класу Григорій Пипський, який був родом з села Нижанковичі на Старосамбірщині. Він був одним з тих, хто потрапив в полон, і перед стратою почав співати український гімн, який всі підхопили.
Варто також згадати про учасників бою під Крутами, що були родом з Лемківщини. Сьогодні Лемківщину відділяє кордон з Польщею, але раніше цей регіон вважався частиною Галичини. Героями Крут стали четверо лемків. Це Іван і Костянтин Карвани та Володимир і Іван Сорокевичі. Брати Карвани були родом з лемківського села Курилівка. Вони були учнями 8-го класу гімназії. Обоє залишились живими. Брати Сорокевичі походили з села Боднарка. Володимиру, учню 6-го класу, було 17 років і він в бою вцілів. Його брат Іван наймолодший з відомих учасників бою під Крутами. Йому було тільки 14 і він був учнем 7-го класу (при вступі клас визначався не за віком, а за рівнем знань). Іван потрапив у полон і був страчений.
Окрім Студентського куреня січових стрільців, до українського війська входили учні 1-ї Київської військової школи, вільні козаки (міліційні загони добровольців) та гайдамаки Куреня смерті (добровольчий загін на Чернігівщині). На підмогу їм поспішав Гайдамацький кіш Слобідської України та сотня січових стрільців, але вони запізнились через погодні умови і саботаж залізничників, які під впливом пацифістської агітації більшовиків оголосили нейтралітет. Проте невелика частина січових стрільців приєдналась до тих вояків, що виїхали під Крути раніше. Вони приєднались до Студентського куреня і прийняли участь в битві.
Галицько-Буковинський курінь січових стрільців був організований в Києві в листопаді 1917 р. з українців – колишніх вояків австрійської армії, що були захоплені в полон і відправлені на схід. В переважній більшості це були галичани. На відміну від вояків Студентського куреня, вони вже мали певний військовий досвід, тому билися не шкодуючи себе, подаючи приклад молодшим, і майже всі полягли.
Похорон студентів, які загинули під час боїв на станції Крути. Київ, 1918 р. (фото http://esu.com.ua/)
Серед полеглих були січові стрільці з Львівщини – Євген Мельник, Василь Семець та Іван Кушнір. Євген Мельник походив з села Воля Якубова на Дрогобиччині і був двоюрідним братом провідника ОУН Андрія Мельника. Василь Семець народився в селі Шум’яч на Турківщині. З самої юності він цікавився політикою, був провідником драгомановського гуртка в Самборі, проводив просвітницьку роботу в селах Львівщини. В 1914 р. навіть поїхав до Києва, щоб взяти участь в організації шевченківської масової студентської демонстрації. Став членом київської організації Української Партії Соціалістів-Революціонерів, створював партійні організації на Київщині та Поділлі. Іван Кушнір, уродженець села Купновичі на Самбірщині, член Пласту. Йому було тільки 17 років. Його двоюрідному брату Михайлу Кушніру пощастило повернутись живим. Пізніше він написав спогади про своїх товаришів.
Відомі й інші галичани – учасники бою під Крутами. З них загинули в бою Андріїв, Микола Корпан, Микола Лизогуб, Мисан, Степан Юричко, Іван Антоняк, Яцків. Залишились живими Степан Магаляс, Михайло Курило, М. Гринник, Іван Заїка, Семен Лисогір, Федір Винник. Деякі з них народились на Івано-Франківщині та Тернопільщині, точне місце народження інших невідоме.
Отже, тоді, 29 січня 1918 року біля станції Крути пліч-о-пліч за свою державу бились і уродженці Наддніпрянщини, і Галичини. Завдяки тому, що вони завдали ворогу відчутних втрат, вступ червоногвардійців у Київ затримався. Це дало час українському уряду 9 лютого завершити переговори і підписати Брестський договір з країнами Антанти. На допомогу Українській Народній Республіці прийшли німецькі війська, які допомогли очистити державу від більшовиків. 22 січня 1919 р. Акт Злуки проголосив приєднання до неї Західної України. Зрештою, ця боротьба була програна українцями, але саме в ході тих визвольних змагань український народ став нацією. Символом цього стала стійкість і героїзм юних українців під Крутами.
В четвер, 25 січня 2018 року, о 17.30 у музеї «Територія Терору» (просп. В. Чорновола, 45 г) відбудеться захід до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту.
На початку будуть представлені матеріали про життя та діяльність Якова Сухенка – українця, котрий у часи Голокосту рятував життя євреїв, і одним з перших серед українців – у 1983 році – отримав звання Праведника народів світу.
Розмову вестимуть Петро Долганов – кандидат історичних наук, член Правління і Експертної ради ГО «Мнемоніка», доц. кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету та Андрій Усач – науковий співробітник Музею, докторант Українського католицького університету.
Постер до Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту
Також відвідувачам буде представлено документальний анімаційний фільм «Людина з обличчям», знятий на основі мемуарів Варвари Барац, єврейки з м. Рівного, котра разом із донькою Мірою врятувалася від загибелі завдяки допомозі Я. Сухенка.
Після завершення фільму планується дискусія та обговорення почутого матеріалу між лекторами та гостями Музею.
Трамвай на Гетьманських Валах, фото початку XX ст.
Перші ідеї щодо влаштування у Львові трамваю відносяться до 1860-х рр. 1870 р. до магістрату Львова подано проект будівництва кінного трамвая, що розроблено двома англійськими фірмами, але його відхилено. Однак, враховуючи необхідність міського пересування населення, міська влада 1878 р. оголосила тендер на будівництво трамвайних шляхів.
З поданих двох заявок (Бельгійське та Трієстинське трамвайні товариства) кращою виявилася пропозиція товариства «Societa Triestina Tramway», з якою 1 лютого 1879 р. підписано контракт з умовою, що через 25 років трамвайна мережа мала перейти у власність міста.
1905 р. розпочалися переговори щодо муніципалізації кінного трамвая. Договір про купівлю містом мережі підписано 8 липня 1906 р., проте передача майна відбулася майже через рік.
21 травня 1879 р. затверджено план будівництва, а вже 25 листопада відбулася пробна поїздка.
Відкритий вагон кінного трамвая, 1882 р.
Офіційною датою відкриття Львівської кінної трамвайної лінії вважається 3 травня 1880 р. (з 5 травня введено плату за проїзд). Маршрут був наступним: головний вокзал – вул. Городецька – пл. Голуховських – вул. Карла Людовика – пл. Маріїнська – пл. Галицька – пл. Бернардинська – вул. Чарнецького – пл. Митна. З пл. Голуховських планувалося відгалуження через пл. Краківську, вул. Жовківську до вокзалу «Підзамче» та Жовківської роґатки. Кінне депо влаштовано позаду казарм цісаря Фердинанда на вул. Бема.
Щорічно перевозилося до 1,9 млн осіб, нараховувалося 112 коней, 40 пасажирських і вантажних вагончиків (табл. 1), виготовлених в австрійському місті Граці. Вагончики були однакового темно-коричневого кольору з білим написом «Tramway Lwowski». В літній період кожен вагон тягнула пара коней, проте вверх вул. Городоцькою – троє коней, донизу – один. З випаданням снігу кількість коней збільшували до чотирьох. Середня швидкість руху становила 6,4 км/год. Колії шириною 1000 мм були дубовими. Персонал нараховував 70 осіб.
Трамваї Галичини
Роки
Кількість коней
Кількість вагончиків
Перевезено пасажирів, тис. осіб
Золоті ринські
Доходи
Видатки
Прибуток
Львів
Краків
Львів
Краків
Львів
Краків
Львів
Краків
1880
697
–
51793
–
31497
–
20296
–
1881
1427
–
95923
–
73139
–
22784
–
1882*
1773
504
99616
54422
80394
34590
19222
19832
1883*
1748
99054
85809
13245
1884
1777
442
100748
47493
91840
34880
8909
12613
1885
100
28
1743
419
99782
44247
92074
35888
7708
8359
1886
?
0
1733
1009
99200
41755
93017
35998
6183
5757
1887
102
39
1795
1003
103349
41126
95223
35790
8126
5336
1888
108
40
1798
978
104142
41023
95977
35283
8165
5740
1889
105
40
1867
1055
108799
49241
103072
44596
5727
4645
1890
108
40
2108
1109
118294
46040
111159
40183
7135
5857
1891
113
40
2178
1140
123231
50589
100699
42921
22532
7668
1892
119
43
2393
1125
136214
55292
101556
47091
34658
8201
1893
119
43
2483
1165
142667
47099
113469
38966
29198
8133
1894
125
41
2692
1169
149123
48107
120695
40451
28428
7656
1895
124
54
2523
1562
129650
76131
109010
56431
29640
19600
Сер.
112
41
1921
975
110099
49428
93664
40236
16997
9184
за період з 1 листопада 1882 до 31 грудня 1883 рр.
У 1888 р. виник перший проект будівництва парового трамваю, запропонований Акціонерним товариством з будівництва Львівсько-Белзької залізниці. Вдруге питання будівництва парового трамвая було підняте у 1892–1893 рр., коли Іпотечний акціонерний банк запропонував міській раді надати йому концесію на прокладання лінії, однак і цей проект не був втілений у життя.
1893 р. році магістрат оголосив тендер на будівництво ліній електричного трамвая та електростанції потужністю 400 к.с., оскільки кінний трамвай вже не справлявся зі зростаючими потребами населення. Його виграла віденська фірма «Simens&Halske», яка зобов’язувалася після двохрічної експлуатації лінії продати її місту, якщо виникне така потреба. 23 березня 1893 р. магістрат затвердив кошторис у сумі 880 тис. корон.
Закритий вагон кінного трамвая на площі Митній (кінець XIX століття)
Будівництво розпочалося у вересні 1893 р., а вже 31 травня наступного року, в честь відкриття Крайової виставки відкрито регулярний маршрут: головний залізничний вокзал – вул. Л. Сапэги – вул. Коперніка – вул. Словацького – вул. Сикстуська – вул. Гетьманська – вул. Батори – вул. Зубликевича – вул. Святої Софії.
Трамвай на вул. Святої Софії (зараз вул. І.Франка), 1890-ті рр.
Слід зазначити, що Львівський електричний трамвай (табл. 2) був першим такого типу в Австро-Угорській імперії (Відень – 1897 р.).
Електричні трамваї Галичини
Роки
Кількість вагончиків
Перевезено пасажирів,
тис. осіб
Золоті ринські
Доходи
Видатки
Прибуток
1894
16
1979
138497
95000
43497
1895
22
3223
172852
135980
36872
У листопаді 1894 р. введено в дію нову ділянку: вул. Гетьманська – вул. Руська – вул. Підвальна – пл. Митна – вул. Личаківська. Загальна довжиною двох маршрутів склала 8,3 км. З’єднання ліній електричних трамваїв збудовано на перетині вул. Пельчинської, Коперника, Кадетської та Вулецької, де було влаштовано й електростанцію.
1896 р. місто викупило мережу електричного трамвая і електростанцію за 1,68 млн корон.
Схема трамвайної мережі Львова (1890 р.)
1907 р. Міністерство державних залізниць Австрійської імперії дозволило переобладнати лінії кінного трамвая на електричну тягу, внаслідок чого 29.12.1908 р. електричним став відтинок: вул. Л. Сапєги – вул. Потоцького – вул. Шимоновичів – вул. 29 листопада – вул. Семирадського. Рух кінного трамвая припинено: коней продали, вагончики переробили на причепні до мотовагонів електричного трамвая.
1907 р. прокладено лінію на Новий Світ, 1908 р. – до Жовківської роґатки, 1910 р. – на Високий Замок та на Снопків, 1914 р. – до станції на вул. Личаківській. Навесні 1914 р. довжина трамвайних ліній сягала 24,4 км.
Один із перших Львівських трамваїв фірми Siemens & Halske на території депо (Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki)
Внаслідок розширення мережі 1909 р. виникла необхідність нумерації маршрутів заголовними латинськими літерами перших букв назв кінцевих станцій: HJ – ul. Hetmańska – ul. Janowska; HZ – ul. Hetmańska – Zamarstynów; HŁ – ul. Hetmańska – Łyczaków; HD – ul. Hetmańska – Dworzec; HK – ul. Hetmańska – Park Kilińskiego; HL – ul. Hetmańska – ul. 29 listopada; HJ – ul. Hetmańska – Gabrielówka; ŁD – Łyczaków – Dworzec. Існував також тимчасовий маршрут W – Стрийський парк – Східний Торг, яка працювала лише під час проведення торгів.
Львівський електричний трамвай наприкінці ХІХ ст.
Під час москальської окупації (вересень 1914 – 22 червня 1915 рр.) трамвай працював за передвоєнним графіком. Найбільших втрат колія, електромережа та рухомий склад зазнали наприкінці 1918 р., коли поляки вторглися на галицькі землі, внаслідок чого трамвайних рух припинився до травня 1919 р. У 1921–1922 рр. на базі депо на Вулецькій рогатці влаштовано вагоноремонтні майстерні.
З 1 жовтня 1922 р. рух транспорту правостороннім, внаслідок чого слід було переробити стрілки. Запроваджено також цифрову нумерацію маршрутів. Окремі лінії оцифровано автоматично (ŁD → № 1; KD → № 2; ŁJ → № 3; HL → № 4; DŻ → № 5), інші (нові) позначено наступним чином: № 6 – Головний вокзал – пл. Бернардинська; № 7 – зворотній шлях маршруту № 6; № 8 – Головний вокзал – Парк Кілінського; № 9 – Парк Кілінського – Габрієлівка; № 10 – бувший маршрут HZ; № 11 – Парк Кілінського – вул. 29 Листопада. 1925–1929 р. прокладено ще дві лінії.
Трамвайне депо
Діяльність трамвайного господарства Галичини міжвоєнного періоду ґрунтувалася на ряді законів та підзаконних актів, серед яких: закон «Про діяльність Міністра залізниць щодо організації залізничних урядів» (від 12 червня 1924 р. № 57); розпорядження Президента Речі посполитої «Про встановлення уряду міністра комунікацій» (від 24 вересня 1926 р. № 97); розпорядження міністра комунікацій «Про встановлення порядку руху електричних трамваїв у містах» (від 6 червня 1929 р. № 52/29). Розпорядження міністра комунікацій від 19 травня 1932 р. № 57/32 та від 8 травня 1934 р. № 45/34 встановлювали правила поведінки пасажирів.
Впродовж 1925–1928 рр. довжина трамвайних ліній у Львові зросла на 4,7 км (11 %), у Кракові – удвічі (до 32,6 км) (табл. 3). Незважаючи на незначне збільшенні кількості вагонів у Львівському депо, чисельність пасажирів зросла за відповідний період на третину. А, от, у Кракові спостерігалася інша картина: при рості вагонів на 6 % чисельність пасажирів зросла лише на 7,5 %.
Показники діяльності трамваїв у Львові та Кракові
Рік
Місто
Довжина, км
Кількість вагонів
Вагоно-кілометрів, тис.
Пасажири, тис. осіб
Ціна білету, зл.
Пасажирських
В т.ч. самохідні
1925
Львів
54
145
102
5987
35925
?
Краків
16
77
57
2370
18199
?
1926
Львів
58,1
152
107
7670
37929
0,2
Краків
31,4
82
62
2914
16353
0,2
1927
Львів
58,6
152
107
8186
44975
0,2
Краків
32,6
82
62
2974
17252
0,23
1928
Львів
58,7
155
107
8361
47904
0,25
Краків
32,6
82
64
3205
19578
0,23
Станом на 1933 р. загальна довжина трамвайних ліній складала 32,8 км. На них працювало 119 моторизованих і 58 причепних вагонів, 5 снігоочисників. Трамвайне господарство мало у своєму розпорядженні два депо, вагоноремонтні майстерні і дві електропідстанції загальною потужністю 6540 к.с.
Відкриття трамвайного маршруту на Високий Замок. Фото 1912 року
1939 р. у Львові діяли з 6 до 23 год. наступні трамвайні маршрути:
– пасажирські: 1 – Dworzec Główny – Łyczaków; 2 – Dworzec Główny – pl. Bandurskiego – 29 Listopada; 3 – Rogatka Janowska – św. Piotra ulicami; 4 – Tomickiego – Wysoki Zamek; 7 – Bogdanówka – Szkoła Techniczna; 8 – Bogdanówka – Łyczaków; 9 – Dworzec Główny – Gabrielówka; 10 – Rogatka Zamarstynowska – rogatka Stryjska; 11 A – Dworzec Główny – pl. Targów Wschodnich;
– поштовий: P – всіма маршрутами, за потреби;
– комерційний – T – Wały Hetmańskie – Targi Wschodnie – під час проведення торгів.
Крім електротранспорту фірма «Львівська Міська Колія Електрична» курувала ще й три автобусні маршрути: Клепарів – Ринок; Скнилів –Левандівка – Легіонів; Ринок – Легіонів – Новий Львів.
Трамвайна будка із годинником на сучасному пр-ті Свободи, що стала декорацією ревю “Побачення під Віденською”. Фото 1905 року
Від часу створення і до початку Другої світової війни електричний трамвай у Львові представляли наступні типи вагонів:
«Siemens&Halske» – мотовагони – 1894 р. (16 шт.), 1895 р. (6 шт.) та 1899 р. (2 шт.) за номерами 1–24;
Sanok SW-1 (мотовагон) та Sanok TW-1 (причепний); надійшли у 1903–1908 р. у кількості 90 моторних (№ 25–44, 87–94, 101–162) і 20 причепних (№ 201–220);
Sanok SN-1 (мотовагон) та Sanok PN-1 (причепний); поступили 1912–1913 рр. (12 моторних, 10 причепних) та 1920 р. (по 10 кожного типу); номери мотовагонів – 163–184, причепних – 221–240;
Lilpop/Sanok; поступили у Львів 1926 р. (5 мотовагонів за номерами 185–189; 5 несамохідних за номерами 241–245) та 1929 р. (10 мотовагонів за номерами 190–199; 10 несамохідних за номерами 246–255).
Трамваї Галичини, 1937 р.
Місто
Довжина ліній, км
Кількість вагончиків
Пробіг, млн вагоно-кілометрів
Перевезено пасажирів, млн осіб
Загалом
В т.ч. ведучі
Краків
21,2
89
71
3,7
16,5
Львів
32,8
209
119
7,3
36,4
Тарнів
2,6
5
5
0,2
0,6
Галичина
56,6
303
195
11,2
53,5
Польща
293,1
1765
960
76,3
376,3
Питома вага Галичини, %
19,3
17,2
20,3
14,7
14,2
1938 р. у міжвоєнній Польщі розвинулася мережа міського електротранспорту. Довжина трас становила 303,3 км, якими рухалися 1790 трамваїв, що обслужили 414,7 млн пасажирів. У Галичині трамваї діяли лише у Львові (32,8 км; 212 трамваїв), Кракові (23,2 км; 99 трамваїв) та Тарнові (2,6 км; 5 трамваїв). Кількість пасажирів загалом склала 58,9 млн осіб. Тож у Галичині загалом було 58,6 км трамвайних колій, що становило 19,3 % від показника держави. Рухомий склад (316 шт.) складав 17,6 % всіх трамваїв Польщі (табл. 4).
Володимир КЛАПЧУК доктор історичних наук, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника
Список використаних джерел:
Котлобулатова І. Колись давно у Львові. Нотатки з історії Львова. Конка / І. Котлобулатова // Таємниці міста Лева. – Львів : Аверс, 2004. – С. 184–
Mały rocznik statystyczny. – – S. 185.
Mały rocznik statystyczny. – 1939. – S. 198.
Polaczek-Kornecki T. Zarys monografji komunikacji wewnętrznej niasta Krakowa / Tadeusz Polaczek-Kornecki. – Kraków, 1930. – S. 5–23.
Rocznik Statystyki Galicyi. – 1889. – S.
Rocznik Statystyki Galicyi. – 1891. – S.
Rocznik Statystyki Galicyi. – 1893. – S.
Rocznik Statystyki Galicyi. – 1898. – S.
Rocznik statystyki miast Polski. – 1928. – S. 60.
Rocznik statystyki miast Polski. – 1930. – S. 54.
Simche Z.Tarnów i jego okolica : wydano ku uczczeniu sześćsetnej rocznicy założenia miasta Tarnowa / Zdzisław Simche. – Tarnów : Muzeum Okręgowe w Tarnowie, 1993. – S. 225.
У неділю, 28 січня 2018 року, у Львові на центральній площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку з 14.00 відбудеться День Гуцульської культури на Львівщині. Це своєрідне театралізоване автентичне мистецьке свято, в якому беруть участь гуцульські партії колядників, творчі мистецькі колективи, майстри декоративно-ужиткового мистецтва зі столиці Гуцульщини – Верховини Івано-Франківської області.
На гостей свята чекає багатогранна автентична культурно-мистецька програма. Почесну місію благовісті народження Ісуса Христа виконують колядницькі партії, які у ці святочні дні ходять від хати до хати по всіх горах, сповіщаючи про народження Месії та прославляючи Різдво Христове.
Творчі народні колективи демонструватимуть унікальне автентичне мистецтво Верховинщини – коляду, гуцульську співанку, запальний народний танець, гуцульське весілля, театральне мистецтво, показ автентичної гуцульської убирі (одягу) та багато інших видовищних культурно-мистецьких заходів.
На центральній площі міста у виставкових палатках діятиме святкова виставка виробів декоративно-ужиткового мистецтва, вишивки, ткацтва, кушнірства, бісероплетіння, писанкарства та інших видів народного мистецтва Гуцульщини – містечко майстрів.
Верховинці пропонуватимуть львів’янам та гостям міста тури вихідного дня з метою активного відпочинку мальовничим Гуцульським краєм та запрошуватимуть у туристичні мандрівки Карпатами – на Говерлу, Піп Іван, Писаний камінь, Бребенескул, Ребра, Шпиці, Дземброню, Довбушанку. Рекламні проспекти турів вихідного дня запропонують відвідати музейну Верховинщину – музеї Івана Франка, Гната Хоткевича та Гуцульського театру, музей гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів імені музиканта-віртуоза Романа Кумлика, музей гуцульської магії, хату-музей «У трембітаря», музей фільму «Тіні забутих предків» та інші.
Діятимуть видовищні майстер-класи з виготовлення гуцульського одягу, виробів декоративно-ужиткового мистецтва, вдягання гуцульської княгині, уміння танцювати «Гуцулку» й інші.
Вчора, 22 січня 2018 року, у Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а) відкрили виставку “100 років боротьби: Українська революція 1917-1921” з нагоди 100-річчя проголошення незалежності Української Народної Республіки.
Виставка підготовлена Українським інститутом національної пам’яті і містить матеріали про основні віхи боротьби за Україну у 1917 – 1921 роках: створення Української Центральної Ради, проголошення автономної, незалежної Української Народної Республіки (УНР), створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Акт Злуки між УНР та ЗУНР, боротьба Директорії проти російських окупантів. Значна частина матеріалів виставки присвячена таким темам як Державна символіка, Українські гроші, Український флот, Український Крим, Національні меншини, Революційне повсякдення та ін.
Відкриття виставки “100 років боротьби: Українська революція 1917-1921” . Фото Руслан Кошів
Експозиція виставки складається з 19 банерів, де відтворено історії провідників революційного руху та різні аспекти творення Української державності 1917 – 1921 рр.
Заступник голови Львівської ОДА Оксана Стоколос-Ворончук привітала присутніх із 100-річчям з дня проголошення незалежності УНР.
“Згуртованість українців Сходу і Заходу, спільні прагнення у творенні сильної, квітучої країни зупинили агресора і не дозволили писати сторінки нашої історії своїми штучними фарбами, адже Україна – незалежна держава, а українці – патріоти своєї землі”, – наголосила Оксана Стоколос-Ворончук.
Відкриття виставки “100 років боротьби: Українська революція 1917-1921” . Фото Руслан Кошів
Завдання виставки – продемонструвати перебіг Української революції, визрівання політичної еліти та суспільства від ідей автономії до цілковитої незалежності, та головне – до готовності захищати цю незалежність із зброєю в руках.
Зазначимо, організатором виставки Український інститут національної пам’яті. Експозиція виставки буде відкрита для огляду у Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23а) до кінця лютого 2018 року (щодня, крім середи, з 10 до 17 год.).
Напевно кожному цікаво було б поспостерігати за творчим процесом появи якогось художнього шедевру. Сьогодні в читачів нашого видання буде така можливість. Адже нам вдалось розшукати світлини 1893 року, коли в Львові художники Ян Стик, Войцех Коссак за допомоги Тадеуша Попеля, Людвика Боллера, Теодора Аксентовича, Зигмунта Розвадовського, Володимира Тетмаєра, Михайла Сошанського, Вінцента Водзиновського малювали Рацлавицьку панораму.
Вхід до павільйону “Рацлавицької панорами”, 1928 рік
Дане полотно зображує битву під Рацлавицями від 5 червня 1794 року періоду повстання Тадеуша Костюшка. Це одна з найбільших панорам і одна з небагатьох, що була збережена і не порізана на фрагменти заради повернення коштів.
Ян Стика зображає Тадеуша Костюшко для Рацлавицької панорами. Фото 1893-1984 року http://cyfrowe.mnw.art.pl/
Ідея появи цього унікального художнього твору належала художникові Янові Стиці, який намалював приблизно 30% полотна, решту виконав Войцех Коссак.
Войцех Коссак малює Рацлавицьку панораму, 1894 рік
Розміри панорами вражають, а це якщо бути точним 150 м на 15 м. Спеціально для створення панорами з Бельгії було привезено десять рулонів полотна для вітрил розміром 10 м на 15 м. Потім їх зшили разом на спеціальному металевому каркасі, виготовленому фірмою Gridl з Відня. Лише для ґрунтування полотна, уявіть собі використали аж 750 кг фарби!
Група малярів у студії, що працюють над “Рацлавицькою панорамою”: Ян Стика, Вінцент Водзіновський, Войцех Коссак, Тадеуш Попель та інші. Фото 1893-1984 року http://cyfrowe.mnw.art.pl/
Підготовка до початку створення шедевру тривала два роки, а це 1892-1893. Картину офіційно замовила міська рада Львова. Завершено було картину у 1894 році.
Павільйон “Рацлавицької панорами”, 1930 рік
Урочиста презентація “Рацлавицької панорами” відбулась на Загальній крайовій виставці у Львові
Павільйон “Рацлавицької панорами” у Вроцлаві. Фото ttps://www.wroclaw.pl
З 14 червня 1985 року вона експонується у спеціально збудованому приміщенні міста Вроцлава.
У Раві-Руській найдавнішу збережену архітектурну пам’ятку міста відновлять за кошти Європейського Союзу. Про це йдеться у газеті “Прикордоння”.
Заявка на відновлення костелу св. Михаїла та монастиря реформатів у Раві-Руській була відібрана для втілення у рамках програми транскордонного співробітництва «Польща – Білорусь – Україна 2014 – 2020». Проект у Раві-Руській втілюється спільно зі схожим у Венгруві, що у Польщі.
Фото костелу в 1930-му році. Джерело – https://polona.pl/item/5816025/0/
Заявниками та партнерами проекту «Mонастирі близнюки: Венгрув та Рава Руська – використання потенціалу історичної спадщини закону Реформатів для розвитку туризму та соціально- культурного життя в Польщі та Україні» є Римо-католицька парафія церкви св. Петра з Алькантари та св. Антонія з Падуї у Венгруві, а також Львівська архідієцезія Римо-католицької церкви.Загальна сума проекту складає майже 2,5 млн. євро, з яких понад 880 тис. євро – частка, яка буде спрямована на Раву-Руську. У Раві-Руській проект втілюватимуть колектив організації «Карітас-Спес».
Інтер’єр костелу святого Архангела Михаїла, 1912, джерело – https://polona.pl/item/19358149/0/
До слова, у рамках згаданого транскордонного співробітництва у галузі збереження історико-культурної та природньої спадщини, із 17 відібраних програм загалом у трьох країнах, 10 – реалізуються у Львівській області. З 32 млн. євро, 6,5 млн. – передбачені для проектів на Львівщині. Окрім Рави-Руської, відбуватиметься фінансування історично-культурних пам’яток Підкамені, Сколе, а також природоохоронних проектів Червнограда, Східниці та Добромиля.
Фото костелу тепер
Раніше, як повідомляло «Прикордоння», у комплексі колишнього монастиря повинно бути створено 4 дитячих будинки сімейного типу, у які влаштують 40 дітей-сиріт, а самий костел відновлять як культову споруду. Реконструкція комплексу будівель триває з кінця минулого року. Як помітно, станом на листопада цього року там вже тривають роботи із заміни даху.
Зі сходів на другому поверсі монастиря є вхід на хори, де стояв орган
Додамо, костел св.Михайла був збудований у 1729-1737 роках на місці старого дерев’яного костелу. Костел постійно був місцем для проведення богослужінь монахів Ордену Братів Менших Францисканців, які прийшли в місто Рава-Руська у 1725 році і, дотримуючись своєї статутної мети, жили між людьми, мандрували, проповідували на мові простого народу бідність і аскетизм, займалися доброчинністю.
Фрагменти розписів
Костел було збудовано у бароковому стилі XVIII століття за проектом відомого італійського архітектора Павла Фонтани. Будівництво тривало близько 8 років через відсутність компетентного керівника. У 1738 році костел було освячено на ім»я святого Михайла. Пізніше до костелу було прибудовано двоповерховий монастир з келіями. У П-подібному монастирі було висаджено внутрішній монастирський сад з криницею.
Костел св. Михаїла є кам’яною однонавною спорудою в стилі бароко, під двохскатною покрівлею з сигнатуркою. В плані складається з прямокутної нави і також хору з прямокутним приміщенням, що примикає до неї з південної сторони. При західному фасаді – невеликій квадратний притвор.
Сучасний вигляд частини костелу, де був вівтар
Пам’ятка архітектури відноситься до типу реформаторських костелів ХVІІІ ст., в яких пристінні стовпи ділять неф на три прясла, перекриті циліндричними склепіннями з розпалубками. Фасад двоярусний, оформлений пілястрами і барочним фронтоном з трикутним сандриком. Аналогічної форми фронтон зведений над притвором.
Фрагменти розписів
В інтер’єрі костелу до нашого часу збереглися сліди настінного розпису ХІХ століття, фрагменти дерев’яних вівтарів. Його фасад прикрашають намальовані зображення – Св. Франциска й Св. Антонія. З північної сторони до костелу прилягають споруди монастиря реформатів. Двоповерхові склепінчасті приміщення розташовані таким чином, що утворюють велике внутрішнє подвір’я. На території ансамблю, оточеного мурами з в’їзними воротами, збереглися залишки монастирського саду.
Сучасний вигляд частини костелу, де був вівтар
Костел виконував свої функції до 1941 року, коли на терени Равщини увірвалися німецькі війська. З того часу і у післявоєнний період костел використовували як склад продуктів та різноманітних товарів, а пізніше у монастирі було розміщено машино-тракторну станцію.
Разом з нашим хорошим партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова, сьогодні розкажу про найцікавіші кавові традиції нашого міста.
Львів і кава – це як бруківка...
