Шукаючи світлини ретро Львова, випадково натрапила на цікаву світлину 1924 року, де було зображене типове львівське подружжя. Стильна панянка разом з чоловіком позували на балкончику на фоні львівської архітектури для фотографа. В процесі дослідження світлини виявилось, що в об’єктив фотографа попало подружжя Юзефа та Галіни Віттлінів.
Юзеф Віттлін з дружиною Галіною, Львів, 1924 р. Джерело: http://thediplomatinspain.com
Юзеф Віттлін народився 17 серпня 1896 року в єврейській родині, в селі Дмитрів, що перебувало в підпорядкуванні Королівства Галичини та Лодомерії (сучасний Радехівський район Львівської області).
На початку ХХ століття родина вирішує переїхати до Львова. Батьки хотіли дати кращу освіту сину. Юзеф Віттлін в 1906-1914 роках був учнем класичної гімназії у Львові. В 1912 році відбувся творчий дебют хлопця, який з дитинства проявляв талант поета. На сторінках гімназійної газети, спеціально до 100-річчя поета та драматурга Зигмунта Красінського було опубліковано перші вірші Юзефа.
В 1915 році він вирішує переїхати до Відня, куди вступає до місцевого престижного вузу на філософський факультет. Студентські роки були плідними не лише на творчість, а й на корисні знайомства з однодумцями серед літераторів, поетів та митців. Юзеф тісно спілкується з Карлом Краусом, Рільке, Йозефом Ротом.
Триває Перша світова війна. В 1916 році Юзефа призивають долав австрійської армії, проте через проблеми зі здоров’ям, він не бере участі в бойових діях. В роки війни він виконував функції військового перекладача, адже знав в ідеалі кілька мов. Після миру, в 1918 році, повертається до Львова. Певний час працює на викладацькій роботі в приватних гімназіях міста.
У 1920-1922 роках Юзеф співпрацює як автор із різними місцевим виданнями. В 1922 році вирішує переїхати до міста Лодзь, де починає працювати в міському театрі. На новій роботі він відповідає за театральну хроніку в пресі та літературну частину театру. Проте в Лодзі затримується не надовго.
У 1925-1926 роках Юзеф як державний стипендіат подорожує по Італії. Його мета не просто відпочинок, а збір матеріал для книги про Святого Франциска.
У 1929-1932 роки – це «французький період» в житті Юзефа, адже тоді він проживав в Парижі, де збирав матеріал для свого пацифістського роману про Першу світову війну, під назвою «Сіль землі».
У 1940 році Юзеф з дружиною Галіною пересиляється до Португалії, адже в Польщі триває Друга світова війна. За рік емігрує за океан, до США.
В Нью-Йорку Юзеф стає відомим журналістом. З 1952 року він працює на радіо «Вільна Європа».
З прозових творів Віттліна найбільш відомий роман «Сіль землі», який отримав в багато нагород, перекладений багатьма мовами і навіть номінувався на Нобелівську премію. В доробку автора книги «Гімни» (1920), «Війна, мир і душа поета» (1925), «Зі спогадів колишнього пацифіста» (1929), «Етапи» (1933), «Мій Львів» (1946), «Орфей у пеклі XX століття» (1963).
Юзеф Віттлін помер 28 лютого 1976 року, у віці 79 років і був похований в США. Його спадщина вимагає ще ґрунтовного вивчення на його батьківщині.
Вже сьогодні, 2 квітня 2018 року, о 18.00 в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (пл. Ринок 9) відкриється міжнародна фотовиставка “Театр в Об`єктиві”. Авторами фотографій є переможці одноіменного фотоконкурсу, який проходив в рамках Фестивалю особливих театрів «Шлях» у 2017 році.
Особливістю цього фотоконкурсу та фотовиставки є час та місце, в яких фотографи роблять фотографії. В конкурсі беруть участь лише фотографії зроблені під час фестивалю «Шлях», який проходить у Львові щороку у травні починаючи від 2001 року.
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Цього разу переможцями фотоконкурсу стали 3 учасники з Польщі та України, які мали свій особливий погляд на фестиваль і зловили найцікавіші моменти як на сцені, за кулісами так і в загальному просторі фестивалю, адже фотоконкурс має 4 номінації – «Актори», «Фестиваль», «Тема року» та «Художній погляд». Переможці отримуують нагоду відвідати подібні фестивалі за кордоном. До прикладу, український фотограф цього року відвідає SANS – міжнародний фестиваль особливих театрів у Польщі.
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Офіційними партнерами та меценатами фотоконкурсу вже вкотре є Фотонова та фотошкола Модерн.
Фотовиставка «Театр в об’єктиві» як справжній мандрівний театр, блукатиме Львовом:
З 2 по 15 квітня – в приміщенні Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (пл. Ринок 9)
З16 по 30 квітня – НРЦ «Джерело» (пр. Червоної Калини 86 а).
З 1 по 10 травня шукайте її в Медіатеці (вул. Мулярська 2 а).
Експозиція фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
Історія:
Фотоконкурс та однойменна виставка «Театр в об’єктиві» був створений та проведений організацією МТЦ «Непротоптана стежина» вперше у 2009 році у Львові під час фестивалю особливих театрів. У 2010 році конкурс відбувається вже у трьох містах-партнерах – Львові, Любліні та Бресті.
Постер фотовиставки “Театр в Об`єктиві”
До речі, цього року також відбудеться фестиваль та фотоконкурс. Як взяти участь у фотоконкурсі 2018 року, який буде відбуватись 11-13 травня 2018 року? Все просто – до 1 травня надішліть заявку на участь на адресу teatrvobjektyvi@gmail.com.Контактна особа – Машталєр Ігор – 097 727 62 39.
У 1883 році в місті Житомирі Волинської губернії в родині місцевих дворян народився Казимир Загурський, який в майбутньому став відомим фотографом та мандрівником.
З ранніх років життя Загурського маємо вкрай мало відомостей. В роки військової служби він був царським авіатором.
Ательє Загурського в Конго, merlin.pl
У Волинській губернії родина Загурських проживала аж до закінчення Першої світової війни, далі вони вирішують переїхати на захід, а саме до Польщі.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
У сорок років Казимир Загурський робить «круте піке», кидає все і переїздить назавжди до Африки. Він обирає Конго, яке в міжвоєнний період перебувало під протекторатом влади Бельгії.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Африка зачаровує своїми краєвидами Загурського. Саме тут він починає фотографувати, далі хобі переростає в професійну діяльність.
За кілька років фотоательє Загурського знали всі, навіть місцеві племена, до яких він часто навідувався за вдалим кадром для своїх листівок.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Паралельно працював як географ, біолог, ботанік та дослідник усього «африканського». Він виконував приватні замовлення, виготовляв цілі цикли кіно програм про життя місцевих племен.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Найбільшу популярність Загурському принесли експедиції 1929, 1932, 1935 та 1937 років. З висоти пташиного польоту він дослідив Республіку Чад (Французька Екваторіальна Африка), Кенію, Руанду, Танзанію та Уганду. Він подорожував по річці Конго та її притоках на баржі із дизельним двигуном.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
У 1928 році Казимир Загурський фотографував візит бельгійського короля Альберта та королеви Єлизавети до Африканського континенту.
В 1937 році він вперше в житті взяв участь в Міжнародній фотовиставці в Парижі і відразу взяв Золоту медаль.
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Найвідоміша фото колекція Загурського носить назву французькою «L’Afrique Gui Disparait», що в перекладі означає «зникнення Африки або втраченої Африки».
Перед початком Другої світової війни Загурський перебував з гостиною в родини в Польщі. У 1940 році він вирушив до Бельгії, де важко захворів, переніс операцію і заледве відновився. 10 січня 1944 року Казимір Загурський помирає в сучасному місті Кіншасі (тепер столиця Конго).
Фото з експедиції Загурського. Джерело polona.pl
Колекція Загорського була унікальним явищем для першої половини ХХ століття, вона й до цього часу викликає захоплення не лише колекціонерів, а й професійних дослідників історії народів Африки. В своєму житті він вбачав місію – врятувати світ.
У вівторок, 3 квітня 2018 року, о 16:00 у Львівському історичному музеї (пл.Ринок 6, 3 поверх) відбудеться відкриття виставки “Великодні мережива Межигір’я” (з фондів Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві).
У Національному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві зберігається найбільша в Україні колекція виробів Києво-Межигірської фаянсової фабрики (1798-1877). Вперше частина з них представлена на виставці у Львівському історичному музеї.
Києво-Межигіський монастир.Фото початку ХХ ст
Фаянсове виробництво в Україні нараховує понад двісті тридцять років. Важливим фактором для його розвитку була наявність сировини, багатих традицій та досвіду у галузі керамічного виробництва. Значним поштовхом для власного продукування стало масове ввезення англійського фаянсу. У місцевості між Вишгородом і селом Ново-Петрівцями, на межигірських пагорбах були знайдені значні поклади каоліну. 1798 року на території, де раніше існував Спасо-Преображенський чоловічий монастир, була збудована фабрика – перше на Лівобережжі підприємство з виготовлення фаянсу. 1800 року відбувся перший випуск зразків, а 1811 року для оздоблення виробів почали застосовувати друк. Використання цієї техніки давало можливість створювати продукцію високої якості за відносно невисокою ціною.
Асортимент виробів був дуже різноманітний: чайний, кавовий і столовий посуд, вази, кашпо, набори для письма, набори для вмивання, рамки для портретів, свічники, прес-пап’є, менажниці, форми для бланманже, кронштейни, садові стільці, предмети сакрального призначення, скульптура.
У декоруванні значним досягненням межигірських майстрів були друковані малюнки з пейзажними мотивами, військовою тематикою, побутовими сценами. У 1840 – на початку 1860 років на фабриці випускали декоративні тарілки з портретами Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова та інших.
Велику групу складають вироби з кольоровою поливою і рельєфним декором у вигляді листя хмелю, виноградної лози, стилізованого соняшника. На виробах з блакитною або зеленою поливою використовували рельєфний орнамент з дрібних квітів, так званий «mille fleures», який щільно вкривав тло посуду. Цей декор і мотив виноградної лози вважають найбільш характерними для межигірських виробів.
Виготовляли на фабриці і культово-обрядові предмети: лампади, великодні яйця, ікони, хрести. Напередодні свята Великодня такі твори на виставці представлені найбільше.
Лампада – це посудина з єлеєм (олією), яку запалюють перед іконами під час богослужіння, виготовляли також лампади з гніздами для воскових свічок. Були й такі, в яких можна було використовувати і олію, і свічки одночасно. Лампади значних розмірів призначалися для церков, невеликі – для дому. Переважно сферичної або краплеподібної форми, на раменах – маленькі вушка або дірочки для підвішування, знизу завершувалась кулькою, шишкою або скульптурною фігуркою янгола. У системі декору використовували як скульптурні елементи, рельєф так і образотворчі християнські символи, євангельські сюжети («Воскресіння», «Розп’яття», «Хрещення», «Покрова», «Богоматір», «Ісус Христос», «Спас Нерукотворний»), виконані у техніці друку, іноді у поєднанні з надполивним розписом. Часто за попереднім замовленням виготовляли лампади значних розмірів з ажурним декором у вигляді хрестів, листя аканта і лавра, зі скульптурним завершенням фігуркою янгола, що тримає перед собою щит. До лампад підвішували писанки.
Всеношник. 1840-і – 1870-і рр. Києво-Межигірська фаянсова фабрика (фото http://www.mundm.kiev.ua)
Межигірські великодні яйця цікаві тим, що у їхньому оздобленні найчастіше використовували народні іконографічні сюжети: «Воскресіння», «Розп’яття», «Хрест страстей Господніх», «Богоматір», «Всевидяче Око», «Чаша» та ін. На одній писанці могло бути два, а інколи і три сюжетних зображення.
До асортименту культових виробів належать також «хатні» ікони для домашнього вжитку. Найбільше у колекції музею ікон із сюжетом «Воскресіння». На них зображений Ісус Христос, який здіймається над відкритою трумною зі стягом у правій руці. До сюжетного ряду ікон Києво-Межигірської фабрики належать «Богоматір», «Тайна вечеря», «Свята Варвара», «Свята Софія». Представлені зразки ікон доволі прості за рівнем виконання, оскільки продукувалися виключно на місцевий ринок, а виготовленням і розписом займалися не іконописці, а майстри фаянсу.
“Вакханка” (“Дівчина з виноградом”). Скульптура. 1852 р.Києво-Межигірська фаянсова фабрика (фото http://www.mundm.kiev.ua)
У колекції музею також зберігається невелика група напрестольних хрестів (за формою латинських). На аверсі – барельєфне зображення «Розп’яття», на реверсі – «Всевидяче Око» і голуб (Святий Дух) у променях. Цей мотив є іконографічним Господнім символом.
Києво-Межигірська фаянсова фабрика проіснувала майже 80 років. Незважаючи на те, що продукція підприємства виготовлялася під впливом західно-європейських зразків, місцевим майстрам, завдяки своєрідному формотворенню і системі декорування, вдалося створити свій власний неповторний стиль.
В понеділок, 2 квітня 2018 року, о 17:30 у Львівському історичному музеї (пл.Ринок 6, 1 поверх) в рамках фестивалю “Французька весна” відбудеться відкриття виставки “Франція поруч” (з фондів ЛІМ).
Виставка «Франція поруч» пропонує глядачеві зануритися в атмосферу «французького» Львова за допомогою пам’яток зі збірки Львівського історичного музею. Експозиція збудована за хронологічним принципом у вигляді низки тематичних блоків, які демонструють прямі чи опосередковані взаємозв’язки між Францією і Львовом, розкриваючи їх через історичні постаті чи події.
Першою відомою згадкою про Львів є повідомлення Галицько-Волинського літопису від 1256 року. Більшість істориків засновником міста вважають галицького короля Данила Романовича. Видатний французький вчений-сходознавець Мішель Лє Кієн вважає, що місто Львів було засноване князем русичів Левом 1240 року («Християнський Схід», 1740).
Лев Данилович. Фото з https://uk.wikipedia.org
Відомі французькі картографи Гійом Левассер де Боплан та Жан-Батист Нолен у XVII ст. детально описали українські землі на своїх мапах.
З Францією була тісно пов’язана відома шляхетська родина Собєських. Зокрема, дружина короля Яна ІІІ Собєського Марія де Ла Гранж д’Аркієн походила з французької дворянської родини, а їх син Якуб був хрещеником короля Франції Людовіка XIV. Впродовж 1640—1709 років родині Собєських у Львові належала будівля на пл. Ринок, 6 (кам’яниця Корнякта).
Картина Яна Матейка ‘‘Король Ян ІІІ Собєський повідомляє папі вістку про перемогу під Віднем’’.
Королева Франції Марія Лещинська, дружина короля Людовіка XV,була донькою короля Речі Посполитої Станіслава Лещинського, уродженця Львова.
1783 року у Франції відбувся перший запуск безпілотної повітряної кулі, здійснений братами Монгольф’є. Захоплення польотами у той час стрімко поширилось Європою. Через дев’ять місяців львівські науковці І. Мартинович та Н. Герман, вдосконаливши тепловий аеростат братів Монгольф’є, підняли повітряну кулю у небо над Львовом.
Наполеонівський період на виставці представлений через постать львів’янина, видатного поета-комедіографа Олександра Фредра, який проходив службу в армії Наполеона Бонапарта та брав участь у поході на Москву 1812 року. Відзначений Золотим Хрестом VirtutiMilitari та хрестом «Почесного леґіону».
Александр Фредро. Опубліковано у часописі «Kłosy» (1868).
Француз за походженням, генерал австрійської армії граф Йоганн Карл фон Фреснель, будучи комендантом львівського ґарнізону, заснував військову школу плавання на Пелчинському ставі (сучасна вул. Д. Вітовського). В цій школі мали змогу навчатися плаванню і цивільні мешканці міста.
Пелчинський став. Фото близько 1893 р.
Геополітичне та економічне становище Львова зумовлювало підвищений інтерес до міста з боку торгівців, які розглядали Львів як важливий торгівельний форпост між Європою та Азією. Підтвердженням цього є реклама крамнички Йозефа Рейса з переліком різноманітних товарів,серед них і з Франції.
До 1936 року у Львові функціонував музей геніального композитора та піаніста Фредерика Шопенапольського походження, який значну частину свого життя жив і творив у Франції. Частина раритетів цього музею представлена на виставці.
Прогресивна молодь Львова, подорожуючи Європою, часто відвідувала Париж, де мала можливість знайомитись із сучасними світовими тенденціями у літературі, мистецтві, моді. Поміж них — видатний поет Корнель Уейський, художники Артур Ґроттґер, Кароль Ауер та інші.
Артур Ґроттґер, автопортрет 1867 рік
З 1840 року у Львові виходив друком «Dziennik mod paryzskih», кожний номер якого починався інформацією про модні новинки з Парижа. Ілюстрації до нього малював художник КарольАуер. Ще одне періодичне видання – «Gazette de Leopol» 1776 року виходило друком у Львові французькою мовою.
Неабиякий резонанс та вплив на театральне мистецтво Львова мав приїзд французької акторки Сари Бернар. У листопаді 1881 року вона виступала на сцені львівського театру графа Cтаніслава Скарбка.
Театр Скарбка. 1900 рік.
Виставку завершують керамічні пам’ятки з фабрики львівського архітектора Івана Левинського. Вироби з цього підприємства були представлені у павільйоні «Галичина» на Всесвітній виставці в Парижі 1900 року та були відзначені срібною медаллю у номінації «Декорування інтер’єрів громадських і житлових споруд».
Отож, на відкриття виставки запрошуються львів’яни, гості міста, всі охочі побачити, відчути Францію поруч.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
В четвер, 29 березня 2018 року, на передодні Великодня патрульні зі своїми дітьми взяли участь у майстер-класі з писанкарства, на який їх запросили учні та викладачі художнього ліцею.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Розмальовування писанок відбувалося у формі змагання. Учасників розділили на дві категорії: батьки-поліціянти та діти-поліціянтів. Для розпису обрали традиційну для української культури писанку – лемківську. Майстер-клас провели дві переможниці Всеукраїнського конкурсу з писанкарства, для яких це хоча і був перший подібний захід, проте вони вже завоювали репутацію справжніх знавців своєї справи.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Директор Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв Оксана Смерека-Малик зазначила, що саме лемківську писанку зараз необхідно популяризувати. «Дуже важливо, аби традиції саме лемківського писанкування продовжували життя», – зазначила вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
За словами мисткині, символіка лемківської писанки йде від серця і душі. «Легенда каже, що краплина – це сльоза матері Божої, що впала з її очей. Якщо бачимо краплинку подовжену – це вода, життя. Головне, коли ми пишемо писанку, ми повинні це робити з добром і любов’ю», – додала вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Директор Львівського художнього ліцею при Львівській національній академії мистецтв Оксана Смерека-Малик зазначила, що саме лемківську писанку зараз необхідно популяризувати. «Дуже важливо, аби традиції саме лемківського писанкування продовжували життя», – зазначила вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
За словами мисткині, символіка лемківської писанки йде від серця і душі. «Легенда каже, що краплина – це сльоза матері Божої, що впала з її очей. Якщо бачимо краплинку подовжену – це вода, життя. Головне, коли ми пишемо писанку, ми повинні це робити з добром і любов’ю», – додала вона.
Майстер-клас з писанкарства патрульних з їхніми дітьми
Цього року більшість львівських патрульних будуть на Великдень не вдома, а на патрулюванні, саме тому такі заходи є важливими для того, щоб вони провели більше часу з дітьми.
Руханково-спортова площа товариства «Сокіл-Батько» у Львові («Українськи Город)
Площа «Сокола-Батька» (Український город) мала величне значення для українців, бо уособлювала незламний дух та міцність тіла. Це був осередок української культури тіловиховної, національної, патріотичної, який об’єднувана сотні тисяч небайдужих до долі України.
Викуп земельної ділянки для площі здійснювався тривалий час. До заклику товариства «Сокіл-Батько» долучилися тисячі українців у Рідному краї та в діаспорі. Кошти на викуп квадратових метрів Українського городу надходили з різних країн світу. Зокрема, помітну допомогу, закуповуючи ділянки, надала українська громада в США.
Заклик у часопису «Свобода» щодо закупівлі квадратових метрів площі «Сокола-Батька».
На заклик «Сокола-Батька» про викуп «Українського городу» (руханково-спортова площа) до всіх українців відгукнулися тисячі патріотів. Кожен хто долучився до цієї надважливої справи вписав своє ім’я в історію України. Бо ж жертовність на кращу долю українського народу в час поневолення є священним обов’язком кожного. Євген Сверстюк говорив: «Немає шляхетної цілі за віддане служіння пригнобленій нації».
Заклик редакції часопису «Свобода» до всіх українців США щодо закупу квадратових метрів Українського городу.
Тисячі українців, які змушені були покинути свій Рідний край, облаштувавшись у найрізноманітніших куточках світу дізнавшись про поважну ініціативу «Сокола-Батька» складали свою пожертву. Вагому роль у викупі площі відіграла українська діаспора США та Канади. Очолити рух підтримки та збору коштів випала нагода одній з найавторитетнішій організацій українців в еміграції – Руському Народному Союзу (з 1914 р. Український Народний Союз). Коли ж товариство «Сокіл-Батько» звернулося до Управи РНС за допомогою, то одразу ж у часопису «Свобода» було видруковано звернення до всіх українців США. Приводимо цей цінний документ у авторській редакції: «Українці в Галичині можуть найскорше вибороти українському народови значінє і повагу між иншими народами сьвіта. Видимо се ясно, коли пригадаємо собі обставини, в яких живуть Українці в Росії, Америці а в Австрії. Українці в Галичині працюють над своєю організацією, але нестає їм сил всі перешкоди побороти. Український нарід здобуде в Галичині силу, значінє і повагу, коли буде мав сильну підставу в столиці краю, у Львові. Щоби мати сильну підставу, мусить тамки посідати свій власний ґрунт під народний город. В тім городі зможе шкільна і реміснича молодїж скріпити своє тіло і свого духа руханкою і спортом, в тім городі можуть зійти ся ремісники і урядники, торговельники і зарібники, образовані і необразовані, старі і молоді. Зійдуть ся і зрозуміють, що всі належать до одного українського народу. Молодїж буде виховувати ся руханкою і спортом на нове поколїнє сьвідоме, здорове, енерґічне і завзяте, а старші будуть лучили ся в одну громаду, що не цурає ся рідної мови. Український город потрібний у Львові для цілого краю, для всіх Українців. Тут можуть відбувати ся українські здвиги «Соколів» і «Сїчий», віча, вистави, ярмарки. Львів є тим містом, яке Українці повинні передовсім здобути, щоби орґанїзація цілого народу мала сильний осередок. Товариство «Сокіл-Батько» орґанїзуіє закупно такого городу. Оно поділило тоту плошу, де в р. 1911 відбув ся першій краєвий здвиг «Соколів» і «Сїчий» на квадратові метри. Площа обнимає 22.771 метрів по 1 долярови (5 корон). Товариство «Сокіл-Батько» розсилає метри квадратові і просьби до Українцїв в Австрії, Німеччині і Росії а розсилає їх також до братів Українців в Америцї (через нашу Редакцію). Хто лише дістане сими днями відозву «Сокола-Батька» приватним листом з нашої редакції, сей буде ласкав закупити хоть один метер квадратовий землі під город для українського народу у Львові, на що дістане сейчас посьвідку. Є се одноразовий даток на сю ціль. Вже більше на сю ціль не дамо, бо раз закуплений город не потребує вже ніякої дальше помочи. Земля не згорить анї не попсує ся. Хто лише закупить один метер, стає «Основателем» чи «Основателькою українського городу у Львові». Імя його буде випечатане в часописях а також в «Книзі основателїв українського городу у Львові», яку «Сокіл-Батько» випечатає на спомин будучим поколїням і на добрий примір, як слабі мають лучити ся, щоби зробити велике діло, як нитка до нитки дає сукману, цегла до цегли дає палату, а метер до метра дає площу. Спішіть Братя з пересилкою 1 доляря, щоби кождий з Вас закупив свою частку землі для українського народу у Львові і поміг здобути се місто для нас. Вже є закуплених 4.295 метрів а число всіх метрів городу виносить 22.621. Як знайде ся 22.621 Українців, що закуплять по 1 метрови, то площа стане наша. Се прецінь не є трудно. Свою лепту на закупно 1-го кв. метра шліть просто до нас. Хто не хоче купити метра сам, нехай спонукає инших щоби купили».
Відозва «Сокола-Батька» напередодні Шевченківського ювілейного здвигу 1914 р. до української діаспори.
На заклик «Сокола-Батька» (наводимо звернення «Сокола-Батька» напередодні Шевченківського ювілейного здвигу 1914 р.: «Дня 28 червня с. р. відбуде ся. у Львові Шевченковий ювилейний Здниг всіх «Січий» і «Соколів». Здобудьмо на спомин сего ювилею землю, щоби сильною стопою станути до дальшої боротьби. Чи маємо обійти ювилейний рік Т. Шевченка лише словами а не ділами? Праця йде в імени всіх для всіх! Кождий сьвідомий член нашої суспільности повинен вважати своїм сьвятим обовязком закупити бодай один квадратовий метер землі за одного доляра. Народна честь наказує нам довершити діло. Стремимо до народної независимости. Хочемо, щоби нас на рівні цінити з другими народами. Мусимо доказати ділом, що ми сего варті, що ми дійсно докладаємо старань стати самостійними. Кождий нарід є тільки варта, кілько зложить на свої цїли народні. Щира подяка всім тим землякам в Европі і Америці, що закупили свій метер землі. Їх ідейність здобула їм повне признане від цілого народа. Їх дар є вічний, бо земля є вічна. Хто спізнив ся зі закупном своєї частки, нехай тепер поспішить ся, нехай пришле єще перед здвигом жертву на купно землі. Солідарність і честь дає побіду навіть найслабшим борцям. Все вперед! Всі враз! Сокіл-Батько») й Управи Руського Народного Союзу відгукнулися численні українці мешканці США. У нашому досліджені ми наведемо не повний перелік жертводавців, а лише тих кого вдалося віднайти на сторінках часопису «Свобода». Впевнено можна стверджувати, що кожен хто долучився до цієї справи став Героєм у боротьбі за українську історію, культуру, державництво.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Вже у серпні 1912 р. часопис «Свобода» розпочав публікувати відомості про закупників квадратових метрів «Українського городу». Зокрема, ми дізнаємося про те, що товариство «Запорізька Січ» (Вунсокет) відділ 206 РНС закупило десять квадратових метрів чч.: 16.010 – 16.019. Братство св. Архистратига Михаїла відділ 243 РНС (Чикаго) чч.: 16.087 – 16.091. Братство св. Миколая відділ 99 РНС (Вілксбері) зложило 25.00 $ (надіслав кошти Петро Герман). За ці гроші вислано Братству 25 посьвідок чч. 12032 – 12056. Секретар Братства св. Архистратига Михаїла відділ 142 РНС (Елізабетпорт) А. Дронжевський надіслав 4.00 $, які зложили 26 жовтня 1912 р. члени Братства: по 50 ц. – Т. Жилка, В. Дорош, по 25 ц. – І. Жиздік, М. Бабич, П. Гонимар, І. Родзиняк, 20 ц. – І. Лещак, по 10 ц. – Е. Мамчак, Т. Бутинець, М. Ковальчук. За ці кошти вислано на руки А. Дронжевського посьвідки чч. 10057 – 10060.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Справді братню сокільську підтримку «Соколу-Батьку» надало Братство св. Гергія та «Наддніпрянський Сокіл» відділ 239 РНС (Філадельфія). Управа Братства на чолі з предсідником І. Боросевичем та секретарем Т. Грицаєм у листі від 30 жовтня 1912 р. писали наступне: «В слід відозви «Сокола-Батька» у Львові, отриманої з Уряду P. Н. С., Брацтво сьв. Георгія, від. 239, в Філядельфії, Па. на мітінґу дня 13. жовтня с. р. ухвалило одноголосно закупити 25 квадратових метрів землі під Український Город у Львові. Пересилаючи в прилозї банковий чек на суму 25 дол., просимо о вислане сеї квоти враз з иншими грішми Старшині «Сокола-Батька», а заразом просимо о поміщене сего нашого листа в слідуючім числі «Свободи», щоби тим способом припімнути другим Брацтвам і Товариствам так важне діло, котре засипляє, як звичайно по руськи. Найвисший бо вже час подбати більше про свої рідні справи, як се роблять инші народи. Кілько то руського гроша іде нераз марно в кишені чужинців, котрі скуповують добра, а Русина називають завсїгди «ґоєм». Перестаньмож підпирати других, а дбаймо про себе. «Громада великий чоловік». Брацтво чи Товариство не збідніє, як дасть пару дол., котрі то доляри допоможуть Старшині «Сокола-Батька» докінчити так гарне діло. Можливо, шо ми самі будем ще ходити по закупленім городі; а коли нї, то наші діти або діти наших братів і сестер будуть мати красну памятку і будуть могли в столици краю, на своїй земли, відживлятись лучше ніж на земли чужій. Не забуваймо, що «в своїй хатї своя правда і сила і воля». За закуп такої кількості квадратових метрів на адресу Т. Грицая вислано 25 посьвідок чч. 10061 – 10085.
Українська громада США у часі закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька»
Комітет «Рідної Школи» (Сиракузи) з зібраних 111.78 $ в 1913 р. на народні цілі, виокремив суму 43.38 $ на закуп квадратових метрів Українського городу у Львові. Імена жертводавців оголошено у часопису «Рідної Школи». Також додано 24.50 $. Загальний стан зложених коштів становить – 67.88 $. Олекса Гладкий член товариства «Просвіта» відділ 334 РНС (Вестбері) зложив на закуп квадратових метрів жертву у сумі 2.00 $.
Стеткевич Йосип – редактор «Свободи» (США).
Безліч було й приватних закупок. Наприклад, українці з містечка Кромптон – Михайло Андрець, ч. 16.022, Максим Пилипців, ч. 16.023, Григорій Якимець, ч. 16.024, П. Ковалюк, чч. 16.025 та 16.026, Анна Ковалюк, чч. 16.027 та 16.028, В. Федорович, ч. 16.029, П. Гудима, ч. 16.030, І. Кравчук, ч. 16.031, М. Гудима, ч. 16.034, М. Гевко, ч. 16.035, Г. Притула, ч. 16.036, Павліна Барчук, ч. 16.037, Юрко Пуда, ч. 16.038, Р. Москалюк, ч. 16.039, Д. Цимбалістий, ч. 16.040, Яків Гудима, ч. 16.041. У містечку Пасайк збирачем зголосився о. Є. Сидоряк. Він же сам закупив чч. 6.889, 10.389, 5.023, 9.273, 5.018. Отець Н. Підгорецький жертвував на десять квадратових метрів (чисел не подано). Також купив ч. 5.020 П. Капелюх. З Чикаго закупили Олександр Пєрнок ч. 16.092 та Роман Штим ч. 16.093. У Нью-Йорку закуп одного квадратового метру здійснили В. Багрійчук зложивши по 1 $ та Микола Дзюма. У Ньюарку збирав кошти Михайло Горбач, який 21 вересня 1912 р. надіслав на адресу «Сокола-Батька» у Львів через «Юнайтед Стейтс Експрес Компані» 4.25 $. Число посвідки 79729. Жертвували на закуп А. Глубіш – 1.00 $, по 25 ц. – Михайло Горбач, О. Гупало, М. Добровольський, М. Долинний, А. Сокальський, Л. Зьобровський, М. Дармограй, Ф. Тимецький, І. Мисько, І. Комінок, Варвара Сяган, Юзефка Добровольська, Д. Животкр. Зложив 10 $ на закуп квадратових метрів Петро Понятишин. Володимир Хорощак з Рослин зложив 5.00 $ й отримав 5 посьвідок чч. 10086 – 10090. Л. Бобовський з Мішел зібрав 4.00 $ від Василя Ковцуняка, Олекси Федюка, Дмитра Івасюка, Луки Бобисюка. Кожен з них зложив по 1 $. За ці кошти на адресу Л. Бобовського вислано чотири посвідки чч. 10091 – 10094. Яків Стеткевич та Михайло Мардиняк з Гейзелтону надіслали кожен по 5 $. Відповідно на адресу Якова Стеткевича надіслано 10 посвідок чч. 12067 – 12076. У Канонсбурзі зібрано було 8.00 $. Збирав Григорій Патинок, а зложили на викуп квадратових метрів Іван Чопак, Григорій Патинок, Антін Пиндус по 2 $, Йосиф Патинок та Петро Гобляк по 1 $. Також оголошено в ч. 16 «Свободи» – 12 $ та в ч. 18 – 1 $. У Джерсі-Сіті Осип Стеткевич (редактор «Свободи» зложив 10 $, а Андрій Савка (управитель друкарні РНС) – 5 $, Володимир Лотоцький – 2 $.
Отець Петро Понятишин
Окрім цього, подавалися оголошення такого змісту: «Пітсбург. Оригінальні квіти на кв. метри має в тій місцевості д. Василь Оборишко член 111 від. Р. Н. С. Просимо місцевих патріотів звертатися до нього». «Провіданс. Посьвідки на закупно кв. метрів має в розпродажу д. Омелян Рекрут». Він же зібравши 7 $ надіслав їх до РНС. Зложили жертви: Т. Желіховський, ч. 16072, М. Сьвідер, ч. 16073, М. Храпливий, ч. 16074, Й. Брезіцький, ч. 16075, І. Рекрут, ч. 16076, А. Гурняк, ч. 16077, О. Рекрут, ч. 16078. А Михало Розумний з цього ж міста вислав 30 корон.
Сторінка «Вістей з Запорожа» (1913 р., Ч. 83-85, С. 12) з інформацією про закуп квадратових метрів.
У Нью-Йорку зложили по 1 $ – Іван Гулей, Августин Куїловський, Йосиф Балук, Микита Казновський, Матвій Дорож, Юліян Мацяк, З. Пікульський, Михайло Микитка, Афтанас Гулей, по 2 $ – Василь Мельник, Марія Найдух.
Родина Крайківських із Едмонтону.
Українська громада Канади активно долучилася до закупу квадратових метрів площі «Сокола-Батька». Звістки про тих хто зложив свою частку друкувалися у часопису «Вісти з Запорожа». Слід назвати їх: Едмонтон – Григорій Крайківський – 90 $, Василина Крайківська – 10 $, Павло Рудик – 10 $, Роман Кремер – 10 $, Марія Кремер – 5 $, Вероніка Говда – 10 $, Анастасія Бондарчук – 5 $. Окрім цього Михайло Белегай взяв 100 метрів для розпродажу.
Олексій ЛЯХ-ПОРОДЬКО кандидат наук з фізичного виховання та спорту, доцент
Використані джерела:
Вацеба Оксана. З історії спорудження першого українського стадіону у Львові / Оксана Вацеба // Молода спортивна наука України. – 2008. – Т. І. – С. 78 – 85.
Жертви на укр. город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 40. – С. 7.
Жертви на український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 15. – С. 2.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 35. – С. 12.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 40. – С. 7.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 46. – С. 7.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1913. – Ч. 24. – С. 6.
Квадратові метри на Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 8. – С. 14.
Молитовник за Україну та її захисників. Видання 3-тє. – К.: Парафія св. Архистратига Михаїла, 2014. – 68 с.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 17. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 21. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 23. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 24. – С. 2.
На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 30. – С. 2.
Редакція «Свободи». Український город у Львові // Свобода. – 1912. – Ч. 35. – С. 9.
Приватна електронна колекція часопису «Вісти з Запорожа» Олександра Паука.
Сова А. Тимчак Я. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів : ЛДУФК ; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сокіл-Батько. На Український город у Львові // Свобода. – 1914. – Ч. 15. – С. 2.
Відкриття виставки "Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну"
Вчора, 29 березня 2018 року, в приміщенні Головної пошти (вул. Словацького, 1) відкрилася виставка “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Близько 15 унікальних розробок для марок, конвертів та поштівок представили на вставці студенти Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Директор Львівського коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша Ольга Коцовська зазначила що ця виставка є спробою розповісти всім про потужних потенціал студентів коледжу в царині створенні дизайну нових поштових марок.
Ольга Коцовська
“Ми дуже хотіли щоб роботи наших дітей, наших викладачів кафедри графічного дизайну зауважили. Ця виставка – це перший промінчик, перша спроба показати всім наші роботи”, – сказала Ольга Коцовська відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Зі свого боку працівники Укрпошти пообіцяли інформувати викладачів та студентів про нові конкурси та проекти зі створення тематичних зображень для виготовлення марок в ближчому часі.
Експозиція виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Експозиція виставки демонструє дуже маленьку частинку студентських проектів створених у коледжів протягом останніх років на кафедрі графічного дизайну під керівництвом завідувачки відділом Ганни Михайлівни Кучабської та викладача Дмитра Петровича Парути.
Галина Кучабська
“Це тільки невелика частина тих талановитих робіт створені на на нашій кафедрі за останній період часу. Якби нам дали можливість, ми б заповнили усі стіни усього приміщення пошти роботами наших дітей. Дуже сподіваємось що ці роботи побачать зацікавлені люди і зможуть залучити наших випускників до цікавих мистецьких проектів”, – сказала Галина Кучабська.
Відкриття виставки “Поштова марка в проектах студентських робіт відділу графічного дизайну”
Приємно бачити що роботи, що представлені на виставці, дуже щирі, дуже українські і дуже сучасні. І багато відвідувачів виставки вже хотіли їх придбати. На жаль, наразі це тільки проекти, але, хто зна – можливо з часом ми зможемо побачити їх в усіх поштових відділеннях нашої країни.
Під час реставрації одного з корпусів Жовківського замку на стіні знайшли сонячний годинник. За словами працівника Історико-архітектурного заповідника у Жовкві Тараса Іванишина, попри те, що раніше їх у містечку було декілька, цей може бути єдиним збереженим до сьогодні, повідомляє Львівська газета.
«Годинник виявили під час робіт на кухонному корпусі замку. Його особливість у тому, що він показує час від п’ятої години ранку і до першої години дня – це саме той проміжок часу, коли сонце потрапляє на цю стіну. Ймовірно, годинник датується першою половиною XVIII століття», – пояснює Тарас Іванишин.
Сонячний годинник на стіні Жовківського замку. Фото: Тарас Іванишин
У центрі годинника було намальоване сонце, оточене жовтим ореолом. Циферблат годинника – малинового кольору. Довкола годинника також є залишки орнаменту та латинських літер, які наразі погано прочитуються. Але в заповіднику сподіваються, що відчитати їх вдасться після проведення реставраційних робіт.
Про цей годинник ні історикам, ні архітекторам нічого не було відомо. Кухонний корпус замку неодноразово перемальовували, і годинник був надійно захований за кількома шарами тиньку.
Сонячний годинник на стіні Жовківського заку. Фото: Тарас Іванишин
За словами Тараса Іванишина, з історичних джерел відомо, що сонячні годинники не були рідкістю у Жовкві. Однак до наших днів вони не збереглися.
«З інвентарних описів знаємо, що колись був сонячний годинник на в’їзній брамі, між другим і третім ярусом. Однак її багато разів ремонтували і годинник не зберігся. Відомо також, що на міській ратуші було два такі годинники – на східній та північній стіні», – розповів Тарас Іванишин.
Сонячний годинник на стіні Жовківського заку. Фото: Тарас Іванишин
Що далі робити з виявленою знахідкою, наразі не вирішили. Сподіваються, її вдасться зберегти та відновити під час реставрації корпусу.
До речі, декілька збережених сонячних годинників є і у Львові. Мабуть, найвідоміший із них – на вулиці Вірменській, на фасаді будинку, знаного як будинок «Пір року» чи «Знаків зодіаку». Ще один сонячний годинник можна побачити на стіні будинку на вул. Метрологічній, 14.
Перлина львівського ренесансу – каплиця Боїмів, що розташована між вул. Галицькою та катедрою, завжди привертає увагу гостей та мешканців Королівського міста Лева. І сьогодні хочемо розповісти 10 фактів з історії цієї пам’ятки архітектури національного значення (охоронний № 316).
Каплиця Боїмів. Акварель А.Каменобродського. Поч. XX ст. ЛІМ
Каплиця Боїмів – єдина, що збереглася з шести каплиць на давньому кладовищі, що існувало при катедрі до кінця ХVIII ст. Зводили її, як родинну усипальницю на замовлення львівського купця Георгія (Дердя) Боїма.
Вигляд на каплицю Боїмів. Фото 1910 року
Побудована каплиця в 1609–1611 рр. Припускають, що її будівничим був архітектор з Вроцлава Андрій Бемер. У 1611-1615 рр. каплицю оздобили в стилі ренесансу та маньєризму Йоган Пфіштер та Ганс Шольц.
Каплиця боїмів. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Друга назва каплиці – Оґруйцова, походить від польського слова “ogrójec” – сад, від головного барельєфу на куполі каплиці, яка зображає Cкорботного Христа, котрий молиться в Гетсиманському саду.
«Перехожий, зупинись і подумай, чи твоє страждання є більшим, ніж моє» – ці слова написані латиною під двометровою скульптурою задумливого Ісуса на даху каплиці.
Каплиця Боїмів. Купол каплиці. Образ Христа Скорботного
Весь західний фасад споруди покритий майстерним різьбленням по каменю на тему “Страстей Господніх”, яке обрамляє спарені арочні вікна з боків від центрального входу. Східний же (з боку вул. Галицької) – прикрашений портретами подружжя засновників роду Боїмів – Дьєрдя і Ядвіги – в прямокутному обрамленні ніш. З півночі над гладкою поверхнею стіни домінує барельєф Георгія-Змієборця (небесний охоронець сім’ї) і симетричні ансамблі круглих вікон з різьбленим візерунком у прямокутному контурі.
Георгій і Ядвіга Боїми. Фото А. Кіся.
Каплицю Боїмів покривали фарбою чотири рази, а в первісному вигляді вона була не темною і сірою, а різнокольоровою, і зовні, і всередин. Про це, за словами голови ЛОО Українського товариства захисту пам’яток історії та культури Андрія Салюка, свідчить наявність поліхромії, тобто багатобарвного фарбування.
Одо Добровольський. Каплиця Боїмів, 1915
Оздоблення інтер’єру каплиці здійснено в першій половині ХVІІ ст. Усі первісні дерев’яні елементи інтер’єру збереглися, зокрема, дерев’яні поліхромні лави, які розписані рослинним орнаментом в угорському стилі. Вхідні двері у каплицю замінили найпізніше на початку XIX століття. Але ковані елементи – замок, ручка, оздоблення – оригінальні, перенесені з первісних дверей на нову дерев’яну основу.
Каплиця Боїмів
Крипти під родинною усипальницею Боїмів були ще до її побудови, під іншою попередньою спорудою. А от те що родина Боїмів могла підземним ходом проходити зі свого помешкання на Староєврейській вулиці до каплиці – легенда. Під землею неможливо було пройти, бо там були крипти з похованнями і відповідний запах.
Каплиця Боїмів
У криптах усипальниці спочивали три покоління Боїмів. Тут було поховано 14 членів родини. На початку ХІХ ст. Австро-Угорська влада перенесла всі поховання на нові львівські цвинтарі, але де саме були перепоховані Боїми не відомо – на Личаківському чи на Стрийському кладовищах.
Фасад каплиці Боїмів
У ХІХ та першій половині ХХ ст. каплиця використовувалася для поховальних обрядів Після війни була закрита, а з 1969 р. і до тепер каплиця Боїмів – філія Львівської національної галереї мистецтві м. Бориса Возницького.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми і кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
Пропонуємо ознайомитись з подіями, які проходитимуть під час святкування Великодніх свят 2018 у Львові. Ви дізнаєтесь, куди піти у Львові 8 та 9 квітня.
1. Фестиваль Писанок у Львові
“Фестиваль Писанок” – це подія, яка має на меті представити писанку не лише як традиційний Великодній символ, але й як Art-об’єкт.Писанка, як символ весняного відродження природи відома багатьом народам світу, однак, саме на Фестивалі, кожен з відвідувачів зможе по-новому відкрити для себе цей Великодній символ. Для відвідувачів підготовлена цікава програма, протягом якої будуть представлені особливі писанкові art-об’єкти.
Місце: Львівська свічкова мануфактура.
Час: з 10:00 до 20:00.
Дата: з 17.03.2018 по 15.04.2018.
2. Великдень в гаю
З нагоди великого свята Воскресіння Христового Музей народної архітектури та побуту у Львові імені Климентія Шептицького (Шевченківський гай) запрошує львів’ян та гостей міста на традиційні фестини «Великдень у гаю». Програма свята наповнена духовним змістом, оповита красою українських традицій. Потрапивши на територію музею, відвідувачі одразу будуть долучені до давньої традиційної гаївки «Кривий танець», рухаючись якою, потраплять у вир дійства. На Фестинах будуть діяти ряд святкових галявин на яких водитимуть гаївки, веснянки, забави та розваги. Однією із головних подій свята – Великодній флешмоб у якому об’єднається понад 1000 осіб в «Алею благословення”.
Місце: Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.
Час: з 10:00 до 20:00.
Дата: з 8.04.2018 по 9.04.2018.
3. Обливаний понеділок у Львові
Традиції обливання не покидають місто Лева. Вже Для “водних баталій” офіційно відвели місце на площі Ринок біля Ратуші. Для цього встановлені спеціальні системи, які подають воду, а також сушки для сушіння волосся.
Місце: Площа Ринок.
4. Великодній ярмарок
Традиційно, на ярмарку постійно працюватиме торгова галерея із різноманітними подарунками та сувенірами, а також гастрономічний сектор із стравами галицької кухні у оновленому форматі.
Скульптурна композиція на будинку нинішнього Музею етнографії
В п’ятницю, 30 березня 2018 року, о 16.00 в Музеї етнографії та художнього промислу ІН НАН України (м. Львів, проспект Свободи, 15) у рамках проекту “Україна у нас єдина” відбудеться відкриття виставки творів учнів Маріупольської школи мистецтв “В прагненні миру”.
На виставці представлено понад 40 творчих робіт у техніках акварель, гуаш, пастель, кольорові олівці, кулькова ручка учнів віком 10-16 років. Незважаючи на тривожний стан у місті (близькість лінії військового розмежування), більшість робіт дітей пронизані натхненням, оптимізмом, позитивом та вірою в добре майбутнє. Робота 11-річної Анастасії Журавльової “Є речі, які не можна знищити” отримала Гран-прі, дві медалі, сертифікат-подяку за вагомий внесок в розвиток культури та дружби між народами у Парижі на Міжнародному конкурсі “Діти проти війни”, де серед 185 тисяч конкурсантів із 47 країн як ПОСОЛ МИРУ дуже гідно представила не тільки улюблене місто Маріуполь, але й рідну Україну.
Постер виставки творів учнів Маріупольської школи мистецтв “В прагненні миру”
Художнє відділення Маріупольської школи мистецтв було засноване 1992 року. На сьогодні у відділенні майже 300 учнів отримують основи професійних знань (рисунок, живопис, композиція, декоративно-прикладне мистецтво, скульптура та історія образотворчого мистецтва). Їх творчі роботи гідно, на високому рівні були представлені на експозиціях виставок в Україні, Австрії, Болгарії, Греції, Індонезії, Індії, Кіпрі, Китаї, Польщі, Франції, Хорватії, Фінляндії, Чехії. Учні відділення беруть участь і перемагають на багатьох міжнародних, всеукраїнських, міських конкурсах, щороку − у складі переможців рейтингового конкурсу “Майбутнє Маріуполя». Понад 150 дітей продовжили своє навчання у спеціалізованих мистецьких вищих навчальних закладах України та за кордоном.
Виставка “В прагненні миру” проводиться у рамках проекту “Україна у нас єдина”, організаторами якого є: ГО “Центр розвитку української культури та самоорганізації”, Львівська Дитяча Школа Народних Мистецтв, за підтримки: Львівської обласної державної адміністрації, Львівської міської ради, Музею етнографії та художнього промислу ІН НАН України, Народного депутата України Сергія Тарути.
“Отже хлопець… Не знаю, чи ти навіть знаєш, скільки з тим словом зникло мильних бульбашок — так я мріяла, що буде донька, моя донька, ціле літо коло серця дзвеніло, що ж діяти — Бог знає, що робить”, — так повідомляла мама Софія Шептицька у листі від 11 грудня 1869 року до родини про сина, який народився 17 листопада. Це, за календарем, була середа. Виховуючи Марію графиню Шембек, свою племінницю, Софія Шептицька сподівалася народити і виростити доньку — однак знову народився син.
Пам’ятна медаль, ви чеканена з нагоди шлюбу Яна Кантія Шептицького і Софії з Фредрів
Кілька днів пізніше, 22 листопада Александр граф Фредро прислав у Прилбичі своє Благословення онукові, яке передає також всім найближчим:
Моє благословення:
Необмеженою любов’ю складаю долоні на твоїй голові, Коханий Казю, Дорогий мій Внучку, і благаю Всемогутнього, аби обдарував тебе непохитною вірою, завжди чистим сумлінням, тяжінням до праці, нарешті, щоб наділив тебе всіляким благополуччям, яким тільки в цьому житті одарити може.
Передаючи тобі любов, якою кохаю Твоїх Батьків, благословляю тебе, Кохана моя дитино, в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Александр Фредро
Для Казимира Шептицького
мого Внучка
Дня 22-го листопада 869, у Львові
[Fredro i fredrusie / BogdanZakrzewski. — Wrocław-Warszawa: Ossolineum. — 1974. — C. 251.]
4. Александр Фредро. Опубліковано у часописі «Kłosy» (1868).
Шостий син у сім’ї Шептицьких був охрещений у грудні того ж року у сусідньому селі Брухналь у римо-католицькому обряді о. Мартином Узарським (1830–1907). При хрещенні хлопчика названо Казимиром Марією.
«Літо 1869 року минає гомінливо і рухливо. 24 червня приїжджає вуй Олесь — Ян Олександр граф Фредро герба Боньча (1829–1891), , з дітьми на вакації до Прилбич, а разом з дітьми також гувернер Фалькович і бонна Куїловська, яку потім досить швидко підміняє вихователька дітей Шептицьких Маздуня.
Казимир ІІІ Великий і його перша дружина Альдона Анна Гедимінівна (графіка Александра Лессера)
В липні у Кракові проходять символічні похоронні урочистості на честь Казимира Великого (1310–1370) — польського короля і останнього представника династії П’ястів. По смерті від отруєння останнього короля Русі Юрія ІІ ( бл. 1340 р.), за династичним правом, руську корону успадкував Казимир ІІІ Великий. Після низки воєн за престол, Русь було приєднано до Королівства Польського. 1869 року у Кракові були проведені роботи з відновлення архікатедральної базиліки святих Станіслава і Вацлава, розташовану на території Вавельського королівського палацу. Під час цього знайдено поховання і труну з королем. Завершення праць польська спільнота вшанувала перепохованням Казимира в катедрі на Вавелі.
Надгробний пам’ятник короля Казимира Великого. Джерело: Вікіпедія
«На ці урочистості вибрались Папа разом з Вуєм Олесем вибрались. A conto [a conto (італ. ) — в рахунок] цих урочистостей, правдоподібно, чотири місяці пізніше мене назвали Казимиром» — писав Казимир граф Шептицький в коментарях до маминих листів [Bogdan Zakrzewski, Fredro i fredrusie . — Wrocław-Warszawa: Ossolineum. — 1974. — C. 248].
Вуй Олесь — Ян Олександр Фредро
«Папá» — це Ян Кантій, якого так ласкаво називали діти. Зберігаємо в тексті цю форму, яка звучала на французький манер з наголосом на другому складі.
Того року, коли народився Казимир, його батько активно готувався до політичної кар’єри. Історія замовчує цей факт, однак можна сміливо припустити, що весь рік тривав активний виборчий процес. Це підтверджує обрання 1869 року Яна Кантія Шептицького спочатку до Галицького крайового сейму (каденція 1870-1876 рр.), а пізніше до Австрійського парламенту (каденція 1870-1871 рр.). Вибори до Галицького крайового сейму відбулись 16 листопада 1869 року, у переддень народження Казимира [Dziennik Polski. — № 48. — 18 листопада 1969 р. — С. 1.]. Тут слід зазначити, що Ян Кантій Шептицький обирався завжди як кандидат польської частини населення округу. Українці-русини майже завжди виставляли Шептицькому опонента на виборах. Польськомовна преса цього періоду є багатою на повідомлення з виборчих процесів, серед яких знаходимо і новину про те, що русини-українці пропонують Шептицькому після перемоги на виборах увійти в руське коло політичне (так тоді називались політичні фракції за національністю), так і претензії руських кандидатів до українців-русинів, що вони підтримували «польську» кандидатуру Шептицького і не голосували за руського кандидата. Проте у своїй політичній діяльності Шептицький не відсторонювався від українсько-руських проблем і підтримував раціональні проекти, про що скажемо пізніше.
Зала засідань Галицького крайового сейму
У липні цього ж року цісар надав Яну Кантію Шептицькому титул шамбеляна [Neues Fremden-Blatt. — № 170. — 22 липня 1870 р. — C. 18] — придворний чин високого рангу, який у Австро-Угорській імперії надавався задля об’єднання аристократії. Безперечно, що цьому сприяли також родинні зв’язки з графськими домами Фредрів (зять) та Коморовських (швагро), однак і вагу мали особисті риси та історія роду.
Згадка у газеті австрійській газеті «Wiener Zeitung» про надання графського титулу Яну Кантію Шептицькому
Роком пізніше, 6 травня 1871 року, Ян Кантій Шептицький, як про це писали тодішні газети, «з особливою ласкою піднесений Цісарем до стану австрійських графів» [Gazeta Narowoda. — № 177. — 31 травня 1871 р. — С. 3]. Графом у Австро-Угорській імперії міг стати тільки той представник польської шляхти, серед предків якого були сенатори І Речі Посполитої, або ж той, що мав предків, удостоєних високих посад. Всупереч загальноприйнятій думці, про «споконвічних графів Шептицьких», саме Ян Кантій отримав першим цей високий титул. Історіографи кінця ХІХ століття наполягали, що графський титул був наданий Шептицьким польським королем Августом ІІІ Фрідрихом (1696-1763). Однак жодного підтвердження цьому не знайшлось. 1775 року Шептицькі були представлені до надання графського титулу губернатором Галичини Антоном фон Перґеном [Йоганн Баптист Антон фон Перґен (1725–1814) — австрійський аристократ і державний діяч. Перший губернатор Королівства Галичина і Лодомерія], який надав цісареві список 36 шляхетних родів, гідних увійти до класу аристократів. Однак у Відні не взяли до уваги родовід та заслуги Шептицьких [Teodor Żychliński, Złota księga szlachty polskiej. — Rocznik I. — Poznań, 1879. — C. 306]. 16 вересня 1871 року Ян Кантій Шептицький отримав диплом графа імперії [Jerzy Dunin-Borkowski. Almanach błękitny: genealogia żyjących rodów polskich. — Львів. — 1909 р. — С. 913.]. Оскільки надання поширювалось і на дітей, то слід вважати, що цісарем також було надано право передавати титул по спадковості. Отже, разом з батьком до цієї гідності було піднесено також і дружину Софію Шептицьку та дітей. Тільки один з синів, Леон Юзеф Марія набув титул графа від народження, оскільки народився пізніше – 1877 року.
Цього ж року, а саме 11 жовтня 1871 року Яна Кантія Шептицького знову було обрано послом Австрійського парламенту [Gazeta Polska. — № 226. — 13 жовтня 1871 р. — С. 4]. Мандат набув чинності 28 грудня 1871 року після присяги у парламенті [Stenographische Protokolledes Abgeordnetenhauses des Reichsrates 1861-1918. — VII. Session. — C. 4].
Будівля австрійського парламенту. Джерело: Вікіпедія
У березні 1873 року представники польської аристократії у Віденському парламенті, а серед них і граф Шептицький, склали свої посольські мандати, протестуючи проти зміни виборчого законодавства, яке не сприяло слов’янським народам у імперії [Włościanin. — № 6. — 16 березня 1873 р. — С. 6 (46)]. Мандат посла парламенту було анульовано 21 квітня того року, проте Шептицький-старший продовжував активно займатись політичною діяльністю. У період з 1870 року і аж до смерті 1912 він був незмінним депутатом Галицького крайового сейму, окрім IV каденції у 1877–1882 рр., коли він не балотувався. Однією із визначальних тем дослідження є політична діяльність Шептицького у Яворівському повіті, де проживав та багато років виконував функцію голови ради повіту.
Площа перед будівлею Галицького Сейму (Головний корпус університету) на початку XX ст. Фото 1900 року
Доцільним буде також назвати кілька ключових проблем, які Шептицький-політик прагнув вирішувати як першочергові. Однією з них було удосконалення соціального забезпечення офіціалістів — службовців у адміністрації приватного будинку. Ян Кантій Шептицький належав до наглядової ради Товариства, що ставило собі за мету вирішення цих питань, як свідчать протоколи засідання Товариства за участю Шептицького, на законодавчому рівні [Gazeta Narodowa. — № 70. — 15 лютого 1870 р. — С. 3]. Ян Кантій Шептицький був серед тих українських та польських політиків, що 1871 року підписали подання, яке було підтримано Галицьким крайовим сеймом про введення русько-української мови у навчальну програму гімназій у Львові [Gazeta Narodowa. — № 289 — 20 вересня 1871 р. — С. 3.]. 1872 року Шептицький-батько став співавтором закону про народну освіту [GazetaNarodowa. — № 324 — 26 листопада 1872 р. — С. 1] та виступив зі спільною заявою до уряду Австро-Угорщини з вимогою виконувати свої обіцянки перед Галичиною [Gazeta Narodowa. — № 164 — 18 червня 1872 р. — С. 2].
Засідання Галицького Крайового Сейму у Львові. Рисунок авторства Антонія Фідлера (Fiedler), опублікований у: A. Zakrzewski Od Stojałowskiego do Witosa. — Варшава, 1988.
1876 року посол Галицького крайового сейму Шептицький домагається створення фонду допомоги греко-католицьким священникам, яких «москалі вигнали з Холмщини і яких у Галичині є біля сімдесяти» [Gazeta Lwowska. — № 72. — 29 березня 1876 р. — С. 2; Gazeta Narodowa. — 72 — 29 березня 1876 р. — С. 3]. Делікатність цієї ситуації спричинена ще й тим, що греко-католицьке духовенство у Галичині не було у захваті від напливу українських священиків з Холмщини, а єпископи неохоче надавали парафії. Історик Анджей Зємба описує, посилаючись на документи архідієцизіяльного архіву греко-католицької парафії у Кракові (рукопис APA 148) та дослідження, опубліковане у Ньо-Йорку 1977 року істориком Веніамином Мурдзком на тему «Emigrationin Polish Social-Political Thought, 1870-1914», як колишній канцлер єпархії з Холмщини скаржиться латинській курії у Кракові на невідповідне трактування священиків з Холмщини у Галичині та важкий стан їх тутешнього становища. Зємба згадує також звернення Папи Римського Пія ІХ у цій справі до греко-католицького духовенства, «яке не змінило ситуацію на краще» [Andrzej Zięba, W sprawie genezy decyzji Romana Szeptyckiego o zmianieo brządku // Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. — Kraków, 1994. — С. 60]. Шептицький допомагає облаштуватись двом греко-католицьким священикам, один з яких — о. Станіслав Лонцький — отримує парафію у Брухналі поряд з Прилбичами, а іншого наймає як вчителя для дітей, про що оповімо пізніше.
Будівля Галицького сейму.
Серед повідомлень тогочасної преси, знаходимо також і такі, що свідчать про діяльність, спрямовану на облаштування своїх рідних теренів. Так, газета «Gazeta Narodowa» від 10 листопада 1872 року повідомляє, що посол Шептицький просить сейм поставити у список пріоритетних серед доріг дорогу з Рави на Немирів, Яворів і Судову Вишню, які заплановані ремонтувати і будувати найближчим часом.
Незабаром, 13 квітня 2018 року, в концертній залі культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка, о19.00 відбудеться Тоні Матвієнко з симфонічним оркестром Bravisimo.
“Наші твори не повинні бути забутими”, – каже співачка Тоня Матвієнко і вирушає у всеукраїнський тур із симфонічним оркестром. Музичні твори династії Матвієнко – у програмі нового туру. Українські класичні твори – це той багаж, з яким Тоня починала свою музичну кар’єру, і це те, що співачка продовжує вдосконалювати. Хіти Тоні Матвієнко, які вже завоювали своїх прихильників, зазвучать у нових аранжуваннях, а українська класика стане “родзинкою” нового туру.
Постер концерту Тоні Матвієнко з симфонічним оркестром Bravisimo
Нагадаємо, Тоня Матвієнко була солісткою Національного ансамблю “Київська камерата”. З того часу в її репертуарі – українська класика обов’язкова.
“Для мене це довгоочікуваний проект. Свою співочу кар’єру я розпочинала з київським оркестром і отримувала шалене задоволення від співпраці з найкращими музикантами нашої країни. Тому коли надійшла пропозиція від оркестру BRAVISIMO зробити спільну програму, я запалилась! Є геніальні твори, які повинні звучати. Хочеться нагадати, якою прекрасаною є українська пісня. Розпочинатиму свої концерти з пісні “Не метелиця”, яка є доленосною в моєму житті. На ТВ-шоу “Голос країни” я виконувала саме цю композицію і тоді до мене не повернулись судді. Пройшло стільки років, а люди досі пам’ятають цей момент. Для мене честь продовжувати родинну справу”, – анонсує співачка.
Всі охочі потрапити на концерт можуть придбати квитки в касах культурно-освітнього центру імені Олександра Довженка, або через інтернет.
31 березня 2018 р. о 17:00 у читальному залі Львівської обласної бібліотеки для юнацтва (Бібліотека на Ринку – площа Ринок, 9) відбудеться презентація роману Лори Підгірної «Печатка Святої Маргарити».
Книга є продовженням успішного дебюту українського історичного вестерну 2017 року − «Пригоди Марка Шведа. Червона Офелія». Авторка зазначила, що Свята Маргарита Шотладдська була онукою Ярослава Мудрого, і саме печаткою з її зображенням колись користувалися у Тарнорудській управі. Цей історичний факт неабияк зацікавив письменницю, і в неї виникла своя версія того, що ж пов’язувало королеву Шотландії і невеличке містечко над Збручем у Хмельницькій області.
Лора Підгірна − кам’янчанка, історик, активний громадський діяч, талановитий журналіст, куратор авторського проекту «Літературний туризм» і неповторний автор історичного детективу.
Отож, усіх запрошуємо на атмосферну вечірку-презентацію у стилі 20-х років історичного роману «Печатка Святої Маргарити» Лори Підгірної.
S. У бібліотеці під час презентації працюватиме майстерня вуалеток!
Наша модель розуміння минулого побудована, головним чином, на оціночних судженнях про дії й біографічні відомості високопоставлених державних чиновників, або знаті. Тим не менше, останнім часом набирає популярності тенденція, коли історичні процеси реконструюються і на основі життя простих, або ж “простіших” людей. До прикладу, італійський дослідник Карло Гінзбурґ видав у 1976 році працю “Сир і хробаки. Картина світу одного мельника”, де на основі протоколів інквізиції описав уявлення про світ мельника з XVIстоліття. Схожим чином, французький науковець Емануель Ле Руа Ладюрі у одній зі своїх праць 1975 року відтворив різні аспекти життя французького селища на межі XIII– XIVстоліть. У даному скромному тексті про такі висоти не йдеться, але читачам буде запропоновано інформацію про дуже непересічну та цікаву з різних точок зору особистість – львівського підкоморія Войцеха Мясковського. Дипломатична місія до Константинополя та спроби приборкання козаків з Хмельницьким – далеко не повний перелік пунктів його резюме.
Емануель Ле Руа Ладюрі. Фото з https://uk.wikipedia.org
У послужному списку Войцеха Мясковського (Wojciech Miaskowski) ціла купа слів зі сфери урядового апарату Речі Посполитої, значення і контекст вживання яких нам сьогодні складно розуміти – він був підкоморієм, стольником, послом на сейм, дипломатичним представником і ін. Але справа зовсім не в тому. Цей діяч робив дуже активну політичну кар’єру, окремі моменти якої стосується і українських земель. Що ще краще – про себе хорошого він розказав нам у кількох документах, на основі яких можемо детальніше говорити про штрихи до біографії цього представника гербу Леліва.
Герб Леліва. Фото з https://uk.wikipedia.org
Ясне діло, що всіх наведених нижче досягнень не було би без підтримки родини – батьків Анджея та Анни і брата Лукаша на першому етапі життя; а також дружини Катажини з синами Анджеєм і Александром, донькою Урсулою в літньо-осінній частині буття Войцеха Мясковського. Можливо, його навіть підтримувала друга дружина Саломея Дідушицька та донька Хелена, але стверджувати цього не можемо. Що точно підтримувало – то це земельні володіння, зокрема, села в Руському воєводстві – Хмелів, Могильниці, Романівка і ін.
Зигмунд ІІІ Ваза. Фото з http://photo-lviv.in.ua
Вивчений у Познані, Войцех Мясковський перші кроки політичної кар’єри робив за найбільш абсолютиського монарха демократичної Речі Посполитої – Зиґмунда ІІІ Ваза. Був якийсь час на службі при дворі цього короля, а у 1609 – 1610 роках навіть учасником війни з Московією. По ходу цієї кампанії йому доручили опікуватись московськими послами, з якими він поїхав спочатку до Кам’янки, біля Львова, а тоді до Варшави. Ще через якийсь час, осінню 1618 року, Войцех Мясковський засвітився як учасник битви під Оринином, де під керівництвом Станіслава Жолкевського програв турецько-татарському війську.
Максиміліан Геримський. Сутичка з татарами. Фото з http://www.rozbria.pl
У трішки іншому руслі кар’єра Войцеха Мясковського розвивається починаючи від 1627 року – його регулярно обирають послом на сейм, а гостру зброю і постійну небезпеку замінили ласкаве слово дипломатичних посольств та гонор державних посад. 11 січня 1637 року Мясковський став львівським підкоморієм, тобто суддею, що займався питаннями розмежування володінь. У той самий час йому вдається налагодити хороші відносини з наступним королем – Владиславом IV Ваза. Мясковський перебував у оточенні монарха і частo виконував різноманітні дипломатичні доручення.
Король Владислав IV Ваза. Фото з https://uk.wikipedia.org
Одним з таких стало призначення його на посольство до Стамбула (колишній Константинополь), що припало на 1638 рік. З цим пов’язана перша курйозна ситуація, що трапилась з нашим героєм. Коштів на кампанію тривалий час не могли знайти і Мясковському запропонували їхати за власні гроші. Він, звичайно ж, відповів, що дуже великий патріот батьківщини і за неї в вогонь і у воду, але волонтерством на користь Речі Посполитої і короля займатись не буде. Питання висіло у повітрі кілька років, допоки аж у 1640 році королівський двір зумів (або захотів) знайти потрібне фінансування.
Фрагмент мати з Молдовою, Польщею, Угорщиною, Валахією, Львовом … і ін. Фото з http://www.wilanow-palac.pl
Посли з Речі Посполитої мали звичку їздити до Османської імперії через територію Молдавського князівства. По-перше, господарі останнього традиційно мали досить хороші і тісні відносини з Річчю Посполитою; по-друге, вони були васалами султана. Для Войцеха Мясковського та його посольства ця, здавалося б сприятлива, ситуація закінчилась дуже курйозною пригодою. Як тільки він в’їхав на територію Молдовського князівства, одразу ж отримав листи від представників молдовського господаря, яким на той час був знаний нам з подій історії України Василь Лупу. Останній доносив до Мясковського інформацію, що султан Мурад IV помер, а на його місце було обрано наступника – Ібрагіма. Разом з тим, Лупу нагадував, що листи, які віз польський посол, було адресовано саме попередньому султану (посольства йшли тоді до конкретного правителя, а не держави загалом). Відтак, Василь Лупу, м’яко кажучи, рекомендував Мясковському забирати своє посольство і розвертатись назад до Речі Посполитої.
Султан Мурад IV. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зрозуміло, що Войцех Мясковський чудово розумів правила гри, але й повертатись назад не хотілося. Вирішили рухатись далі й взяли курс на Ясси, столицю Молдовського князівства. На підході до головного центру цих територій їх зустрів озброєний загін на чолі з братом Василія Лупу. Мясковський зупинився і надіслав до правителя Лупу делегацію з листами від короля Владислава IV і гетьмана Станіслава Конецпольського. Але це ще більше образило Лупу, який сподівався, що Мясковський вшанує його особистою присутністю. Як наслідок, він не дозволив послу договорити і перебив його. Ще далі – наказав не видавати польській делегації провіанту і коней з возами до того часу, допоки вони самостійно не вийдуть за межі територій Молдовського князівства. Господар відмовився навіть розглядати листи від короля і гетьмана.
Василій Лупу на стіні Атенеума у Бухаресті. Фото https://uk.wikipedia.org
Вже значно пізніше, зі своїх потаємних джерел, Василій Лупу довідався, що справа у Мясковського була дуже серйозна і нагальна й тільки через це посол відмовився у нього зупинитись – дбав про інтереси свого монарха. Аби виправитись і задобрити своїх тимчасових гостей, молдавський господав слав польській команді подарунки. Тим не менше, було пізно – тепер проснулись гордість та честь у Войцеха Мясковського та його делегації, які не хотіли мати справ із Василієм Лупу. Як наслідок, жодного порозуміння не вийшло. Єдина короткотермінова втіха, яка залишалась у молдовського господаря – це спостерігати як польська делегація буде самостійно добиратися до меж його володінь.
Розанда Лупу, дружина Тимоша Хмельницького. Фото з https://uk.wikipedia.org
Про те, чому Войцех Мясковський їздив з посольством до одного з ворогів (як ми собі бачимо і уявляємо) Речі Посполитої і що з того вийшло, буде у наступному тексті.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Borek P. Ukraina w staropolskich diariuszach і pamiętnikach. Bohaterowie, fortece, tradycja. – Kraków: Collegium Columbinum, 2001. – С. 104, 242 – 248, 250.
Dyaryusz podróźy do Pereasławia // Jakuba Michałowskiego, wojskiego lubelskiego […] Księga pamiętnicza. – Kraków, 1864, С. 369 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.dbc.wroc.pl/dlibra/doccontent?id=7064
Вже незабаром, 13 квітня 2018 року, в залі Львівської обласної філармонії (вул. Чайковського, 7) відбудеться єдиний концерт гурту “WSZYSTKO” під назвою «Про Любов».
Яскравий і драйвовий гурт Wszystko, чи не єдиний у Львові кавер-бенд, який займається пропагандою саме української музики. Окрім насолоди від голосу і таланту учасників гурту, ви відчуєте себе ніби на концерті улюбленої зірки, завдяки широкому репертуару, в якому можна почути пісні від Білоножка, Миколайчука і Зіброва до Бумбоксу, Другої ріки та Океану Ельзи. Також хлопці є резидентами декількох клубів, і є одним з найбільш виступаючих колективів Львова.
Ці хлопці посіли 5 місце серед 39 гуртів, що виступали на вуличних сценах Львова у рамках міжнародного джазового фестивалю «Alfa Jazz Street Music», увірвалися в ефіри радіостанцій. Їх можна зустріти на вулицях міста Лева, де вони так драйвово заряджають своїм співом перехожих, на Форумі Видавців, на різноманітних концертах в різних містах України.
Постер концерту гурту “WSZYSTKO”
WSZYSTKO створять унікальне музичне свято, здивують вас авторським аранжуванням давно улюблених пісень в талановитому виконані, подарують незабутні враження! Неможливість втриматися від шалених танців, коли на сцену виходять справжні віртуози своєї справи з нестандартним підходом до найнесподіваніших хітів – те, на що скаржаться усі, хто потрапляє на концерти WSZYSTKO!
WSZYSTKO – це більше ніж кавер-бенд до складу якого входять:
Зіновій Карач – вокал, гітара, пшедскадзайкі
Максим Богут – фортепіано
Дмитро Слєпухін – електрогітара
Орест Смішко – бас-гітара
Анатолій Гора – барабани
Своєрідний підхід до відомих та невідомих українських пісень, український шансон на реальних подіях!
Цими днями розпочався прийом статей до третього номеру фахового історичного журналу з медієвістики “Записки Львівського медієвістичного клубу. Випуск 3”. (Notes of Lviv Medieval club).
До збірника приймаються оригінальні проблемні статті, які не були опубліковані раніше. Тематика статей повинна торкатися епохи середньовіччя (V-XV ст.) або бути дотичною до неї.
Статті повинні мати такі елементи: постановка проблеми у загальному вигляді; її актуальність; аналіз історіографії та джерельної бази; формулювання мети і завдань; виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів; висновки; перспективи подальших розробок у даному напрямі.
Під час оформлення статті необхідно дотримуватись такого розташування її структурних елементів: УДК статті, назва статті; прізвище, ім’я та по батькові автора; навчальний заклад або інша установа, де навчається або працює автор; посада автора; електронна пошта.
Вкінці статті написати коротко про сферу наукових зацікавлень.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Резюме українською, російською та англійською мовами (кожне не менше ніж 600 знаків з пробілами). Резюме починається з прізвища автора й назви статті, має містити інформацію про суть дослідження та отримані результати, а також ключові слова (3–7 слів).
Статті приймаються до 30 квітня 2018р. Збірник буде опублікований у серпні-вересні 2018 р.
Редакційна колегія:
Овсінський Юрій – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка, головний редактор) Файда Олег – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка, заступник головного редактора) ВойтовичЛеонтій – д-р іст. наук, професор (ЛНУ ім. І. Франка) ВолощукМирослав – д-р іст. наук, професор (ПНУ ім. В. Стефаника) Голубко Віктор – д-р іст. наук, професор (ЛНУ ім. І. Франка) ГупалоВіра – д-р іст. наук, професор (ІУ ім. І. Крип’якевича НАН України) Шеломянців-ТерськийСвятослав – д-р іст. наук, професор (НУ «Львівська Політехніка») Козловський Сергій – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка) Паршин Ілля – канд. іст. наук, доцент (ЛНУ ім. І. Франка) Димидюк Дмитро – аспірант І року навчання (ЛНУ ім. І. Франка) Мартинюк Галина – аспірант ІІІ року навчання (СНУ ім. Лесі Українки) Рапко Соломія – аспірант І року навчання (ІУ ім. І. Крип’якевича НАН України) Гіщинська Ірина – магістр І року навчання (ЛНУ ім. І. Франка) Скшентувенська Ксенія – бакалавр історії (ЛНУ ім. І. Франка) Лінкова Вероніка – студентка ІІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка) Федорос Іванна – студентка ІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка) Ярославська Ярослава – студентка ІІ курсу (ЛНУ ім. І. Франка)
Львів, панорама XV століття
Рецензенти:
Даріуш Домбровський – проф. d-r hab. (Університет ім. Казимира Великого, (Польща). Семенюк Лариса Степанівна – канд. філол. наук, доцент (СНУ ім. Лесі Українки).
Для деяких кмітливих злочинців міжвоєнного часу шахрайствo було своєрідним мистецтвом. Вони підходили до цього свого гобі з розмахом, зі смаком і гумором. Недарма описи...
