Коли ви вже зібралися на концерт Божика, то бути байдужим не вийде. Неймовірно-енергетичне музичне шоу занесене в «Книгу Рекордів України» не лише через досконалість і майстерність виконання. Щоразу зі скрипкою відбувається щось таке. Що просто важко передбачити. Чи не тому після одного феєричного виступу на польському шоу «Mam talent» його назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів».
Судіть самі, два сольники у Львові 14 січня, перший сольник у Тернополі 11 січня і ще 1 у Івано-Франківську 12 січня. Якщо ви думаєте, що у програмі Олександра виключно академічна і рафінована класика, то це не те. Улюблені світові хіти, експерименти і експромти – для Божика немає нічого неможливого. Можете уявити собі поєднання саундтреку з «Ігор престолів» і святкового «Щедрика»? А хіт групи «Imagine Dragons», популярну літню пісню «Despacito» чи доробок Фреді Меркюрі на скрипці? Підсилював звучання скрипки рок-оркестр. Здібності Олександра Божика, без сумніву, межують із надможливостями. Музикант зіграв на кількох скрипках одночасно, видобув композицію лише із трьох нот, названими випадковими слухачами із залу, а з однією із відвідувачок навіть виступив дуетом!
Олександр Божик на концерті
Музикант виконав на скрипці власні мелодії та кавери. Звучали різножанрові твори: рок (“Smells like teen spirit” Nirvana), “Богемна рапсодія” Фредді Меркюрі), класика (“Шторм” Вівальді), етно (колядки та коломийка), поп (Despaсito).
Музикант розповів, що любить поєднувати непоєднуване. Йому цікаво зіграти відомі музичні твори у новому виконанні. «Я працюю у жанрі, який називається музичний кросовер, коли чергуються, наприклад Чайковський, Рахманінов і AC\DC», – каже Олександр Божик. Такі виступи називає своєрідним “скрипковим шоу”. І справді енергетика рок-музиканта відчувалася під час виступу Олександра Божика. Він підстрибував, грав на скрипці у різних положеннях, не приховував своїх емоцій та натхнення. І навіть зіграв “У печері гірського короля” Е.Гріга на чотирьох скрипках. Цей номер був одним із найочікуваніших.
Олександр Божик на концерті
«Думала, що йду на концерт Олександра Божика. Помилялась. То він у 6 років був Божиком, коли йому в руки вперше дали скрипку, а тепер він Бог. Бог сцени. Геній у білих кедах на босу ногу з татушкою Victory на правій руці. Перебираю в голові слова і не можу підібрати нічого. Мене емоційно розірвало на шматки, і я до сих пір не зібралась докупи», – ділиться враженнями від концерту Ольга Процик з Івано-Франківська.
Щось схоже спіткало і Галину Заболотну, яка побувала на концерті Божика у Львові: «Мамо, ти знову вела пряму трансляцію з концерту? Гадаєш, то комусь цікаво? – питає мене дочка з підлітковим скепсисом, моніторить стрічку інстаграму і щиро дивується моїй м-а-й-ж-е-п-і-д-л-і-т-к-о-в-і-й емоційності. Відчуття, коли сидиш у знайомому залі, у цілком притомному стані і вже на 2 хвилині мелодії переходиш у якийсь дивовижний стан (транс, екстаз – не знаю), насолоджуєшся кожною ноткою, кожним вибухом звуку і емоції, що віртуоз, то віртуоз!».
Олександр Божик на концерті
«Талант з великої літери. Божественно, драйвові, емоційно. Браво, Олександр Божик! Дякуємо за чудовий вечір енергії та позитиву, за тепле свято музики у час різдвяних свят. Це так мило, коли на сцені поруч кохана і творча дружина Юлія, а в гримерці у театрі спить донечка Вікторія.Дуже-дуже гарна колискова для доці!», – зворушено розповідає Ірина Цицак зі Львова.
Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ – абсолютні аншлаги! Звісно, музиканту приємно, що його слухачі щасливі. «4 місяці інтенсивної підготовки, репетиції, інтерв’ю – ми ЖИЛИ цим концертом. І ось цей день настав! Це було справжнє шаленство – і те, що відбувалося на сцені, і те, що відчували глядачі у залі. Після концерту овації не вщухали! Це був потужний емоційний ВИБУХДякуємо усім, хто був з нами цього неймовірного вечора”, – каже Олександр Божик.
За чотири роки російської агресії Збройні Сили України вже набули своєї нової історії. Мужність, героїзм, відвага та самопожертва. Все що притаманно кращим воїнам, продемонстрували солдати та офіцери наших військ. Зараз про них знімають фільми та пишуть оповідання. Та попри все, чимало героїчних сторінок залишилось або частково, або повністю за межами уваги української і світової громади. Одна з них це оборона Луганського аеропорту.
Ініціативною групою волонтерів підготовлена до друку ціла книга, яка розповість про мужніх українських десантників. Однак далеко не всі матеріали ввійшли в це видання. І за згоди авторського колективу частину того, що не буде опубліковано в книзі вирішено надати публікації окремо. Зокрема – інтерв’ю з тоді ще полковником, а нині генерал-майором, Героєм України, колишнім командиром 80 окремої аеромобільної бригади Андрієм Трохимовичем Ковальчуком.
Командир 80 окремої аеромобільної бригади Андрій Трохимович Ковальчук, Луганський аеропорт , 2014 рік
– Андрій Трохимович, розкажіть, будь-ласка, про самий початок операції на Сході?
– Все почалось по військовому. Ми отримали розпорядження на формування батальйонної тактичної групи. Було визначено місце, куди вона має відбути. І я, на чолі рекогносцирувальної групи, відбув у район призначення. Там розбирався, де розмістити бригаду. Окреслював, де будемо займатися, жити тощо. А в цей час батальйонна тактична група формувалася, вантажилася, отримувала боєприпаси, приводилася у повну бойову готовність. І через декілька діб я вже зустрічав БТГ 80-ї бригади. Наступного ж дня ми організували бойове злагодження. Це складова, без якої не можна. Адже, всі люди, цієї групи мусіли діяти за єдиним сигналом, за єдиною командою. А для цього потрібно цих людей поєднати. Потренувати. І тоді тільки можна надіятися на повне розуміння завдання, яке отримує командир. І що воно буде виконано успішно. Бо коли люди не розуміють, що від них вимагається, завдання приречене. Тому перше завдання на початку війни – це було зосередження в певному районі для проведення бойового злагодження батальйонної тактичної групи.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Тобто ви вже відчували, що це початок війни?
– Чи відчував я тоді наближення війни? Скажу, що десь, напевно, відчував. Тому що схожі завдання отримала не тільки 80-та бригада. Отримали завдання й інші частини ВДВ, які на той час були найбільш боєготовні. Бо не даремно перед війною до нас з групою офіцерів приїжджав з «дружнім» візитом такий собі полковник Преус із Російської Федерації.
Зараз, я вже для себе згадую, що сиділи, пили каву. Розмовляли. Він розповідав, що брав участь у бойових діях у Грузії. Тепер зрозуміло, що це людина, яку спеціально відрядили для того, щоб розвідати нашу боєготовність та спроможність чинити опір. Та тоді, ми ще думали, що це дійсно дружні візити. Сьогодні Преус отримав військове звання генерал-майора і керує першим армійським корпусом в Донецьку.
Ну і, звичайно, дивились телебачення. Бо вже на той час в Криму розгорталися події. І була певна загроза зі східного напрямку. Ми однозначно знали на що йдемо. Але, може, не до кінця розуміли, що бойові дії будуть розгортатись в таких масштабах. У всіх жевріла надія, що протягом місяця вирішимо всі моменти і повернемось до дому. Бо ми були ніби на підтримці СБУ, міліції військової контррозвідки. Мали прикрити їхні дії. І навіть вже в той час, коли я був у Луганському аеропорту, безпосередньо зіштовхнувся з певною загрозою, я також свято вірив, що обійдеться без застосування Збройних сил в повному обсязі. От такі були перші враження і перше розуміння ситуації у той час, коли отримали завдання на висування підрозділів бригади на виконання бойових задач.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Якщо можна, розкажіть, яким чином планувалась операція з деблокади Луганського аеропорту?
– За період 2014 року було два моменти деблокади. Перший – на самому початку, в квітні місяці, коли одне з приміщень Луганського аеропорту було захоплене російськими найманцями. Це було 8 квітня. Я отримав бойове розпорядження очолити ротну тактичну групу і висунутись у Луганський аеропорт. Та взяти його під охорону. Розпорядження так і звучало – «взяти під охорону». Ми вирушили о першій ночі. Ротна тактична група у складі 10 БТР та автомобілів, бездоганно здійснила 400-кілометровий марш. І рівно о 13.00 ми взяли Луганський аеропорт під свій контроль.
– Опору ще ніякого не було?
– Там було одне приміщення захоплене терористами. Це запасний диспетчерський пункт. Наш прихід був для них неочікуваним і вони втекли. Тому ми безперешкодно виконали завдання. Але на той час… Щоб ви правильно розуміли: є охорона, а є оборона. Охорона – це функція виставлення патрулів, забезпечення пропуску на територію, охорона основних приміщень Луганського аеропорту, дальніх приводів, ближніх приводів, тобто тих об’єктів, які забезпечують дієздатність аеропорту. Ну а оборона – це вже коли риються окопи, обладнуються позиції, окопи для техніки. Це називається оборона. І зводиться загальна система управління. Це, щоб розуміли правильно. Так от, перше завдання було – взяти під охорону. Перейняти функції міліції – забрати в них повноваження і перекласти на себе. Тому 8 квітня о 13-ій годині дня ми виконали перше своє бойове завдання і взяли під охорону Луганський аеропорт.
– А деблокування, яке відбувалося 13 липня 2014-го року?
– Ну попередньо… Після взяття під охорону я десь протягом півтора тижня керував охороною аеропорту. А далі отримав завдання: з рештою БТГ висунутись в район Слов’янська для виконання бойових завдань на тому напрямку. Та я знав, що повернусь. Оскільки я уже був у Луганському аеропорту і місцевість знаю, та і ротна тактична група моя там залишилася. Отже, я мав очолити це угрупування.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Але все ж таки склад сил там мінявся…
– Звичайно! За цей час додатково було перекинуто літаком ще дві роти (розвідувальну роту і третю аеромобільну роту 80-ої бригади). Далі доставили туди ще інші підрозділи, зокрема інженерно-саперну роту першої танкової бригади і частину розвідувальної роти першої танкової бригади. І підрозділ 25-ої бригади – зведену роту 25-ої повітрянодесантної бригади. Тобто там вже було таке невеличке угрупування. Хоча аеропорт вже був повністю заблокований і оточений. Вода, продукти, боєприпаси постачались лише літаками. Часто парашутним способом на спеціальних платформах. Тоді на порядку денному стояло одне питання: розблокувати аеродром і створити певні умови, щоб оточити Луганськ. Розширити кільце з подальшим оточенням самого Луганська. Тому, з прибуттям із батальйоном у «сектор А», мені визначили завдання щодо підготовки двох рейдових загонів і розблокування Луганського аеропорту. Розробити маршрут, яким будуть проходити комунікації після проходження рейдових загонів. Забезпечити його охорону та утримання для того, щоб нарощувати зусилля і своєчасно реагувати на нові загрози. Перший рейдовий загін, який мав очолити, я це були підрозділи 80-ої бригади, механізована рота 128-ої бригади і танкова рота першої танкової бригади. Другий рейдовий загін, який мав йти за мною, це третя батальйонна тактична група 80-ої бригади. І 13 липня ми розпочали висування цих рейдових загонів, по визначених маршрутах, із завданням розблокувати Луганський аеропорт, який на той час був повністю оточений.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Скажіть, 13 числа операція була розпочата, а 21 – це було вже остаточне завершення операції з деблокування. Чому такий відрізок? Які були складнощі?
– Вся територія за Сіверським Дінцем, окрім Луганського аеропорту, була вже під контролем російських терористичних військ. Ми розуміли, що легко не буде. Знали, що всі основні шляхи вже перекриті. Тому обирався маршрут по польових дорогах, минаючи населені пункти. Ми мусіли пройти цей шлях і з найменшими втратами і розблокувати Луганський аеропорт. Як тільки ми підійшли до населеного пункту Сабівка, то вперлися в дерев’яний міст. Апріорі по дерев’яному мосту не можна було пройти важкій техніці. Не говорячи вже танки. Я поставив завдання на наведення мостової переправи. На жаль, протягом 40 хвилин, дві мостові форми не спромоглися виконати завдання. Справа в тому, що інженери банально не мали достатньої підготовки. І перший рейдовий загін простояв біля години 20 хвилин, очікуючи, що наведуть переправу. Та так вони і не дочекалися. Користуючись нашою затримкою терористи запалили поле. І по вітру ця пожежа вже наближалася до колони. Також, десь за годину двадцять, нас почали обстрілювати з «Градів». Це було перше моє знайомство з «Градами». Крім цього, зі сторони західної околиці Луганська по нам почали працювати міномети. Було прийнято рішення залишити наведення і почали відведення колони від обстрілів. Колона першого рейдового загону успішно вийшла з-під обстрілу і продовжила подальше виконання завдання, рухаючись через населений пункт Сабівка. Однак другий рейдовий загін на чолі із тоді ще, заступником командира бригади полковником Швораком вороги заблокували обстрілами. І наші хлопці зазнали незначних втрат – було декілька поранених. В подальшому, за допомогою місцевих мешканців перейшли через залізну дорогу і далі вже рухалися по маршруту, який завчасно планувався. А другий загін, відповідно, повернувся назад. Таким чином наші сили і засоби поділились на дві частини. І хоч наші сили стали слабші вполовину ми рухались вперед. Що нами керувало? Перш за все те, що завдання будь-якою ціною має бути виконане. Бо десь там наші солдати, які були оточені. Припаси яких виснажувались. Вони очищали воду з пожежних резервуарів, для того, щоб приготувати їжу. Ми це розуміли і продовжили виконання завдання.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Багато солдат розповідали, що це дуже підняло їх бойовий дух – прихід, деблокада…
– Підняло, по-перше, бойовий дух тих, хто там був оточений. Вони відчули, що прийшли свої. Прийшов свій командир, свої люди, свої солдати, свої молодші командири. Вони піднеслися духом, готові були йти далі, виконувати задачі. Це дуже багато означало. Ті, що зі мною йшли, вони теж піднеслися, бо вони теж виконали задачу – вони пройшли. Хоча, ми все одно залишилися в оточенні. Бо ми не зайняли населений пункт Георгіївка. Він був достатньо укріплений. І цю операцію треба було переносити і відкладати на певний проміжок часу.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– А що заважало на наступний день, чи через день? Чого через тиждень?
– Ну, по-перше ми спокійно оцінили ситуацію. Розібралися з другим рейдовим загоном, який вивчив обстановку. А Георгіївку потім брали з двох сторін. Той рейдовий загін, який повернувся, і ми з аеропорту пішли назустріч один одному. Зараз не пам’ятаю, 21 чи 24 липня, ми взяли Георгіївку. Під час цього наступу на Георгіївку був поранений командир ротної тактичної групи 128-ої бригади, зараз Герой України, Василь Зубанич. Він сміливо прийняв удар на себе. Бо дорогою до Георгіївки ворожий танк зі сторони Луганська зайшов у тил колоні і почав вести вогонь по нашій мінометній батареї, яка рухалася у складі колони. І комадирн на БМП вийшов проти танку. По всіх тактичних канонах це вважається самогубством. Але Василь підготовлений воїн і… танк позорно втік з поля бою. В цей день ми звільнили населений пункт. А в подальшому вже розблокували аеропорт. З’явилась дорога до аеропорту. Всього 17 кілометрів. Вона прострілювалась, та була в зоні досяжності танків і артилерії противника. Були певні ділянки місцевості, які було важко подолати.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Скажіть, а як змінювалися сили та засоби супротивника?
– На початку були так звані «ідейні». Це ті, які положили початок отому всьому. Це було десь до середини липня. А далі вже почали з’являтися «кадирівці» і дагестанці. Потім серби, росіяни. Наволоч. Не регулярні війська, а от саме бойовики. Потім із часом почали появлятися вже кримчани. Ті, що позраджували Батьківщині. Колишні військові ЗСУ, що перейшли на бік агресора під час анексії Криму. От наприклад – в районі Георгіївки, ми розбили збройний загін на трьох джипах. Це була ворожа розвідгрупа. Дві машини спалили, одна втекла. Своїх трупів вони не забирали. Навіть навпаки, машина, що втікала, зупинилася, викинули свого вбитого товариша і втекли. Ми почали розбиратися. Зібрали їх документи, знайшли карту. На ній були позначені підготовлені для підриву мости, залізничні колії, станції. Тобто були помічені місця, де вони мали провести диверсійні дії на шляхах висування наших військ. Почали розбиратися у документах. І виявилось, що це колишні військовослужбовці, які приїхали з Криму.
– Вони були з документами?
– Так. Були підтверджувальні документи. Були їхні військові квитки, журнали бойових дій, журнали запису хворих. Ну весь комплект. «Совковський», так званий.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– Згадайте день штурму Луганського аеропорту 31 серпня. Як для Вас це починалося?
– Це був другий день російського штурму. Бо перший день був 30-го серпня. Десь із 6-ої години ранку розпочалась потужна артилерійська підготовка. Нас безперестанку обстрілювали години дві. Весь аеропорт практично горів. Але 30-го серпня ми могли ще відбиватися, була ще техніка і своя артилерія. І ми успішно відповідали. На 17-ту годину ворог відійшов. Але я розумів, що завтра буде дуже важко. Сподівався, що вороги далеко не відійшли. Тому сформував свій ударний підрозділ. Біля восьми чоловік. Відправив їх з гранатометами, щоб вони знайшли зосередження ворога і обстрілом зірвали наступ хоч на день. Бо артилерії в нас на той час залишилось може, одна гармата, може, дві. Хлопці, обвішані гранатометами пішли на пошук районів зосередження ворога. В ніч. Правда безуспішно, бо ворог втік аж за Новоаннівку. Але, як я і очікував, десь о шостій ранку, почалась знову артилерійська підготовка. «Крили» дуже серйозно. І вже о дев’ятій годині пішли в наступ росіяни. З трьох сторін.
Оборонці Луганського аеропорту , 2014 рік
– Ви викликали вогонь на себе. Про це багато хто згадує – про цю команду і про цей вчинок. Як це відбувалося?
– Це також була вимушена дія. Бо просто більше виходу не було. В нас залишилось десь біля 131 людини. Лише із автоматами і з гранатометами. Все. Протитанкових засобів не було. Артилерії ніякої не було. Техніки не було. Вона була просто спалена, знищена. І тоді, десь о 9-ій годині, мене викликає на зв’язок генерал Колесник. Питає: «Андрюхо, рішення?». Я кажу, що рішення є. Перше – триматися до ночі, до вечора, до темноти. Щоб можна було відійти, бо вдень відійти не можу – навкруги поля. Це кожному буде по снаряду в спину. Другий варіант – можуть взяти в полон, але це… Хіба що самому застрелитись. Бо далі ти вже не командир. Далі це ганьба на все життя, ганьба для дітей, всього роду. Тому відповів генералу: «Якщо не кинете, якщо будете підтримувати артилерією, то буду триматися до темноти». І ми відразу дали координати цілей поза межами аеропорту. Коли росіяни вже зайшли то відразу зайняли головний корпус. Мені командир підрозділу, що знаходився там, доповів, що корпус взятий. В полон взяли, десь біля 10 наших військовослужбовців. І російські танки зайшли вже в адміністративну зону. Я розумію, що, якщо піхота далі піде з танками, нас повибивають однозначно. По трохи, але повибивають. Тому, як відсікти піхоту? Як їх змусити, щоб вона не виходила з танками? Тільки шляхом вогневого враження артилерією. Перше, що я зробив, це викликав вогонь на головний корпус, по самому аеропорту. Далі я, десь приблизно о 17.00 або 18.00 замовив авіацію і артилерію по собі, по всьому аеропорту. І це десь зіграло нам на руку, бо у росіян почалася паніка. Вони прослуховували наш ефір і страшенно злякались. Почали кричати, що «срочно сй….м», бо зараз буде авіація і артилерія по аеропорту. Тому що ми викликали вогонь на себе. І вони дійсно почали панічно тікати. Цим скористалися наші хлопці, яких взяли в полон. Коли їх почали вантажити в КАМАЗ, вони пішли в рукопашний бій. Один хлопчина до мене прибігає: «Товаришу полковник, товаришу полковник, я його вбив! Я його кулаками вбив! Потім забрав в нього автомат і ріжок випустив в нього». Я кажу: «Дитино, все, тихо. Заспокойся. Все добре». Тоді втекло, по-моєму, четверо, якщо я не помиляюсь. А решту вони загрузили в КАМАЗ. А двоє ще вискочили по дорозі.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– А за вашими оцінками? Які були втрати супротивника?
– Ну десь близько 200 осіб убитими. Їх дуже багато загинуло під час обстрілу нашої артилерії. Ще був такий момент, коли взяли ми в полон трьох росіян. І в них була карта із позначками, де їх райони базування. Ми нанесли удар по ворожій артилерії в цьому районі. І практично знищили батарею «Нон». Ну і техніка підбита. Танки, БМП, ще щось. Це саме собою. Я сам пам’ятаю, стріляв в сторону противника. А попереду в них ішли штрафники, я в цьому переконаний бо, коли я на власні очі бачу, що він там іде в тільняшці, і тільняшка в крові. Або йде і тягне ногу, бо поранений. Але все одно йде вперед. А за ним ще йдуть з автоматами і кулеметами. А ті що попереду без бронежилета, без каски. То зрозуміло, людям дали крайній шанс, і вони йшли вперед. Отака ситуація була.
Оборонці Луганського аеропорту , 2014 рік
– Як залишали Луганський аеропорт?
– Хочу, щоб знали всі – ми вийшли з Луганського аеропорту, нас не вибили. Ми просто його залишили. Бо необхідності його тримати далі не було. По знімках видно, що там залишилось нічого цілого. Ми виходили- він горів. Горів повністю. То, як показують Сталінград чи фільми про Другу світову війну. То, напевно, ті фільми «відпочивають». Такі ефекти навіть не можна зробити… Тому утримувати його було не потрібно – все рівно ворогам з нього ніякої користі.
Коли ми пішли, то росіяни ще два дні бомбили вже порожній аеропорт. Штурмували. А там вже підрозділів не було. Після того, як росіяни приїхали, щоб забрати свої трупи, і провели зачистку, знайшли вбитими 8 українців і одного нашого пораненого. Під час обміну, командир росіян взнав, що за весь час оборони аеропорту у нас загинуло 25 чоловік. Усвідомивши цю інформацію, російський воєначальник зблід і в нього почалась істерика, він ледь з розуму не зійшов, почувши ще раз цю цифру. Вони там думали, що нас поховали тисячі. Навіть висували версію, що у вали, які ми нагорнули навкруги штабу, загорнули трупи.
Луганський аеропорт , 2014 рік
– І російські новини постійно казали, що там 3 тисячі українських військових, 5 тисяч. Тобто вони відчували такий опір…
– Ми потім, коли були в Лутугиному, нам смс слали. На той час росіяни сказали, що за час війни це найбільш «достойный бой». І нам «набивали стрілки». Псковські десантники смс відправляли – «надо встретиться, отдать вам должное». Типу має бути десь реванш. А те, що там рота російської морської піхоти була, і понесла такі втрати, що тікала так, від нашого вогню, що їх змогли зупинити тільки в Росії. Вони соромляться казати.
Зараз наші бійці вже мають за своїми плечима чимала героїчних вчинків та подій. Я пишаюсь тим, що довелось служити з такими славетними людьми. І гірко сумую за кожним втраченим життям. Вірю, що все це зроблено на користь нашої Батьківщини та всіх нас.
– Дякую за розмову. Сподіваюсь героїчні вчинки наших бійців увійдуть до скрижалів новітньої історії України.
За даними благодійного фонду «Підтримка воїнів АТО» опрацював Тарас ГРЕНЬ.
Вже незабаром, 27 січня 2019 року, на Lem Station (трамвайне депо, що по вул. Сахарова), відбудеться різдвяне музично-театральне дійство «Мозаїка». Початок – о 19:00. Цього року цей уже традиційний міжнародний творчий проект Уляни Горбачевської проходитиме за підтримки посольства Республіки Литва в Україні та LeopolisHotel.
«Мозаїка» – це поєднання архаїчного співу та сучасної музики, режисерських знахідок та композиторських інновацій, дизайнерських задумів та актуальної сценографії. Це занурення у тему Різдва – тему глибоку та багатовимірну.
Цьогоріч, 27 січня, зірковий концерт «Мозаїка» на Lem Station поєднає виконавців різних творчих світів: відомого актора українського кіно та театру Миколу Березу (виконавець головної ролі у фільмі «Червоний»), литовського саксофоніста Петраса Вішняускаса (гість цьогорічного фестивалю Leopolis Jazz Fest з його знаменитим Lithuanian jazz orchestra), знану співачку та режисерку Уляну Горбачевську (проекти «Ультрамарин», «Антонич удома», «Альберт або найвища форма страти»…).
Співтворцями концертної містерії стануть найкращі львівські виконавці класичної музики: Ярина Горбачевська (альт), Оксана Литвиненко (віолончель), Анастасія Мякушко (віолончель). І, як завжди, у проекті «Мозаїка» звучатимуть дитячі голоси – цього року це хор «Жайвір» (керівник Наталя Чмир-Козяр).
Акторська гра, академічне та джазове звучання інструментів, автентичний та хоровий спів, – усе це органічно поєднається в режисерському задумі Уляни Горбачевської. Зокрема, прозвучать прем’єри: композиторське трактування коляди «Чи вдома, вдома» Марії Олійник та творче прочитання творів «Не плач Рахиле», «Же ой як било» Уляни Горбачевської.
В українській традиції зимові свята – це круговерть ритуалів, зустрічей, емоцій, подій. У ці дні природньо поєднується і сакральне з народним, і затишне із карнавальним. І саме це різноманіття дає поштовх для творчості, дає змогу щороку творити цікавий новий вислів, з року в рік заново відкривати приховані сенси Різдва.
«Мозаїка» – проект, який дає нове дихання традиції сьогодні та неодмінно дасть плоди в майбутньому. Адже щороку до проекту долучаються талановиті діти: так у співпраці із зірками європейського рівня утверджуються у своїй традиції та стають співтворцями її продовження.
Міжнародний творчий проект Уляни Горбачевської
У минулі роки «Мозаїка» багато подорожувала концертними залами та храмами України, Польщі, Німеччини. У рамках проекту щороку відбуваються неординарні події. Так у 2014 р. під час трагічних подій на Майдані відбувся концерт «Музика Віри і Надії» в храмі св. Петра і Павла (за підтримки Тараса Добрянського). У 2016-му у співпраці з письменницею та художницею Христею Лукащук була видана книжка «Різдвяна Мозаїка». У 2017-му з ініціативи агенції «АртПоле» та підтримки Фонду Жадана Уляна Горбачевська нетодноразово побувала в Станиці Луганській, де провела співочі майстер-класи з обдарованими дітьми прифронтової території. А у 2018-му діти зі Cтаниці Луганської приїхали до Львова, щоб заспівати разом з львівським хором «Жайвір» у різдвяному концерті «Мозаїки».
Відзначення 50-річчя журналу "Пам’ятки України. Історія та культура"
У середу, 16 січня 2019 року, в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (проспект Свободи, 20) відбулося відзначення 50-річчя журналу “Пам’ятки України. Історія та культура”.
“Представлене число номеру часопису, присвячене , в основному, пам’яткам Львівщини та, в значній частині, пам’яткам Національного музею у Львові. Також велика стаття, присвячена пам’яті нашого товариша, працівника нашого музею, реставратора від Бога Володимира Мокрія. Є спогади Бориса Возницького, якого ми так само знаємо як працівника Національного музею у Львові, бо перший його музейний досвід, пов’язаний з нашим музеєм. І я хочу подякувати головному редакторові журналу за це музейне число «Пам’яток України» і маю надію, що в подальшому ми будемо мати гарну співпрацю. Бо, Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького є скарбницею культурної національної пам’яті, яка зберігає найцінніші пам’ятки культури українського мистецтва”, – сказав генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан відкриваючи урочистості.
Генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького Ігор Кожан
Головний редактор журналу “Пам’ятки України. Історія та культура” Анатолій Сєріков коротко нагадав про 50-тирічну історію, згадав найбільші досягнення та подякував усім хто підтримував та підтримує роботу журналу.
“Заснуванням та виданням журналу завдячуємо академіку, Герою України Петру Троньку. Фактично «Пам’ятки України» – це його національний проект. Такий же національний проект як Музей архітектури та побуту України, який святкує цього річ своє 50-річчя, як Ансамбль Михайлівського золотоверхого монастиря, відродженого завдяки його зусиллям. Найперша його відроджена пам’ятка часів України-Русі – це Золоті Ворота і, звичайно, Успенський собор Києво-Печерської лаври. Ми завдячуємо його внеску, завдячуємо як він любив Галичину і його спогади ми почали друкувати у журналі та маємо надію, що будемо продовжувати. І для нас він альфа та омега, взірець у тому як іти до людей, як працювати, як писати про пам’ятки і як про них дбати.
Головний редактор журналу “Пам’ятки України. Історія та культура” Анатолій Сєріков
Я мушу зізнатися , що редакція та я особисто у великому боргу перед читачами і, насамперед, перед Львовом і львів’янами. На жаль, у нас редакційний портфель такий, що ми змушені розкладати його на роки. Ми готові були б і щомісяця виходити, але наше видання не фінансується державою як у попередні роки з 1994 по 2017. І єдине , що сьогодні можемо робити – це спарені числа. Але я маю надію, що число наших передплатників збільшиться” , – зазначив Анатолій Сєріков.
Серед присутніх на урочистостях був і головний редактор журналу “Визвольна боротьба” Роман Гунда. Він наголосив на важливій ролі журналу у збереженні фундаментальних скарбів українського народу.
Головний редактор журналу “Визвольна боротьба” Роман Гунда
“Це видання, можливо, одне з небагатьох, яке зародилося ще в часи Радянського Союзу і дожило до цього дня. Більше того, воно було популярне як і в ті часи, так популярне і зараз. Секрет цього, напевно, криється в тому, що журнал «Пам’ятки України» займався своєю прямою роботою – висвітлював скарби нашого народу і не займався політикою. А в Українські часи журнал пише про те, що не міг висвітлювати у минулі часи”, – наголосив головний редактор журналу “Визвольна боротьба” Роман Гунда.
Відзначення 50-річчя журналу “Пам’ятки України. Історія та культура”
В презентованому ювілейному числі журналу важливе місце відведено публікації “Невідоме про Бориса ВОЗНИЦЬКОГО – оприлюднення його спогадів з передмовою доньки Лариси ВОЗНИЦЬКОЇ”. Лариса Борисівна Возницька зазначила що 50 років для видання – це гарний вік і потужна праця, а також подякувала редакційному колективу за велику увагу до Львова і його мешканців.
Лариса Борисівна Возницька
“П’ятдесят років – це дійсно поважна дата для журналу «Пам’ятки України», особливо в наш час, коли засоби масової інформації швидко з’являються і швидко зникають. І часом про них навіть ніхто і не пам’ятає. І дійсно символічно, що презентований номер, присвячений мистецтву Львова, людям з якими ми поруч працюємо, людям, які вже відійшли від нас, але и їх пам’ятаємо. І коли мені на днях передали екземпляр журналу і я його розгорнула та, окрім спогадів Бориса Возницького, побачила матеріал Марічки Гелитович про Володимира Мокрія – це для мене було дуже зворушливо” – сказала Лариса Возницька.
Урочистості з нагоди святкування 50-тилітнього ювілею журналу “Пам’ятки України. Історія та культура” розпочалися зі Львова і помандрують далі обласними містами України.
Вид Львова. Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
У радянській архітектурі кінця 1940-х- початку 1950-х років панувала концепція «емоційно-піднесеного архітектурного образу», пройнятого «тріумфальним, урочисто-репрезентативним началом». Відповідно до цього центри міст розглядаються як території, де повинні бути створені особливо великі містобудівні композиції та об’єкти, наділені ідеологічним пафосом. Декларувалося, що «…ідейно-художній зміст творів архітектури відображає загальну ідейну спрямованість життя радянської країни, що йде по шляху до комунізму».
Генеральний план Львова, 1946
Архітектурно-містобудівний розвиток кожного міста цілковито підпорядковувався тогочасним тенденціям радянської архітектури, де домінував пафос перемоги і утвердження соціалістичного ладу. Підкреслювалося, що «передумовою правильного вирішення великих проблем архітектурної творчості є признання архітектури високим мистецтвом, що виражає ведучі, всенародні ідеї нашого часу – ідеї соціалізму».
Відповідно до цього головною творчою проблемою архітектури декларувалося формування міських ансамблів, покликаних у своїх просторових формах символізувати «переможну ходу соціалізму» та «історичний перехід від соціалізму до комунізму». Щодо просторових форм, то у 1940-х роках в радянській архітектурі домінувало «творче освоєння класичної спадщини», що передбачало повсюдне застосування симетрично-осьових містобудівних композицій і класичних архітектурних форм.
З цієї точки зору містобудівна ситуація у Львові наприкінці 1940-х років була складною і суперечливою. З одного боку, місто в цілому і його центр зберегли історичне розпланування і капітальну забудову, отже, не було об’єктивних містобудівних передумов для радикальної перебудови. Воєнні руйнування у місті були порівняно незначними і практично не змінили його архітектурного образу і вигляду. Однак, відповідно до загальних політичних та ідеологічних настанов, перший повоєнний генеральний план Львова ставив своєю метою змінити загальний образ міста та надати йому нових рис і ознак.
Перший повоєнний генеральний план Львова був опрацьований у 1946 під керівництвом А.В. Натальченка і Г.Л. Швецько-Вінецького. Розуміючи унікальність історико-архітектурної спадщини Львова, автори пропонували її збереження і з цією метою склали список пам’яток архітектури міста. Водночас необхідно було трансформувати образ Львова, зробити його «радянським не тільки за суттю, але й за формою».
Проект нового центру міста. 1946-1948
З цією метою авторами була запропонована «міська композиційна вісь» південь-північ, що починалася на нинішній площі Петрушевича і по проспекту Шевченка та по проспекту Свободи продовжувалася проспектом Чорновола майже на півтора кілометра за оперним театром і завершувалася новою площею з тріумфальною аркою на початку нинішньої вулиці Липинського. Таким чином у Львові формувалася нова містобудівна вісь довжиною біля 3 км., придатна для проведення масових маніфестацій і парадів.
Основним вузлом нової осі повинна була стати нова Центральна площа міста Львова розміром 250 х 160 м., місце для неї було визначене північніше оперного театру на місці частково зруйнованої забудови єврейського гетто і Краківського ринку. Нова площа мала бути однією з найбільших у містах СРСР, оскільки її територія перевищувала навіть за величиною Червону площу у Москві.
Композиційним центром площі мав стати пам’ятник Сталіну розміщений на осі нового будинку партійних і радянських органів. Пам’ятник і будинок розміщувалися на спільному стилобаті, до якого вели сходи шириною 100 м., які мали в часі торжеств служити трибуною. По периметру площі розташовувалися готель і монументальні житлові будинки.
Проект головної площі Львова. 1946-1948
Перпендикулярно до осі «південь-північ» на центральній площі починалася «Бульварна магістраль» довжиною біля 1,2 км., яка вела від площі у напрямку «захід-схід» на високий замок. Вісь «захід-схід» трактувалася як бульвар, що з’єднує нову площу через площу Старий Ринок і вулицю Ужгородську з узгір’ям і курганом Високого замку. На кургані передбачалося встановлення пам’ятника Леніну загальною висотою 50 м.
Окрім центральної площі генеральним планом 1946 р. у Львові пропонувалося стоврення ще декількох великих площ з периметральною забудовою: біля головного вокзалу та біля костелу св. Єлизавети, а також декілька менших за розмірами. Пропоновані містобудівні перетворення мали однозначне ідеологічне спрямування, і таким чином у Львові «…канонізувалась система комуністичних координат».
Ескіз площі на початку вул. Сталіна (сучасна С. Бандери)
Проект не був здійснений, хоча двічі розглядався на урядовому рівні у Києві та Москві у 1948 році.
Для публікації використано фрагмент книги Архітектура Львова: Час і стилі: ХІІІ-ХХІ ст./ Упорядник і науковий редактор Ю.О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
3 квітня 1990 року над Львовом підняли Державний Прапор України
У вівторок, 22 січня, у День Соборності, на Львівщині відзначатимуть сторіччя Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки.
У цей день жителів Львівщини закликають прикрасити свої будинки, подвір’я, балкони чи вікна державним стягом, аби урочисто відзначити важливе для України свято.
«Наш прапор – це символ усіх попередніх історичних перемог держави, і символ нашої майбутньої перемоги у російсько-українській війні також. Було б добре, якби область майоріла синьо-жовтими барвами на усі державні свята», – переконаний голова Львівської облдержадміністрації Олег Синютка.
Завтра, 18 січня 2019 року, виповнюється 150 років з дня народження великого українського художника Івана Труша. З цієї нагоди в місті відбудуться урочисті заходи. Пропонуємо ознайомитися з їх програмою.
11.00 Покладання квітів до пам’ятника Іванові Трушу (вул. Івана Франка, 108)
13.00 Заупокійне богослужіння на могилі Івана Труша (Личаківське кладовище, поле №1)
15.00 Спецпогашення художньо-маркованого конверта, присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Труша (Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, проспект Свободи, 20).
Програма вшанування пам’яті Івана Труша з нагоди 150-тиріччя від дня народження
Нагадаємо, раніше в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького у рамках мистецького проекту “Відомий і невідомий Труш” відкрилася виставка «Ретроспектива» з нагоди ювілею великого митця.
Із вересня 1923 року починає діяти у Львові мистецька школа Олекси Новаківського — навчальний заклад, створений братами Шептицькими та самим художником Новаківським. Завданням мистецької школи було виховання мистців, здатних на ґрунті української духовної культури й художніх традицій творити національне мистецтво світового рівня. Можемо припустити, що оскільки Митрополит Андрей на момент підготовки відкриття Школи перебував за межами Галичини, то цією справою опікувався о. Климентій Шептицький.
Не тільки Уневом та розбудовою монастирів живе настоятель студитів. 16 грудня 1923 року митрополичий ординаріат Львівської архієпархії на своєму засіданні прийняв рішення створити на базі духовної семінарії Богословське наукове товариство. Серед засновників Товариства був також і о. Климентій Шептицький.
Брати Шептицькі – Митрополит Андрей та о. Климентій – з учнями художньої школи Олекси Новаківського
[Пристай М., о. Львівська греко-католицька духовна семінарія / о. М. Пристай. — Львів-Рудно, 2003. — C. 405]
Головною метою Товариства було поширення й розвиток богословської науки серед священнослужителів. Передбачалося, що Товариство видаватиме книжки, заснує науковий богословський журнал та проводитиме різноманітні наукові засідання.
Досить вдало розвивається також справа опіки над дітьми-сиротами. У червні 1924 року Митрополит Шептицький купив два будинки у Львові на вулиці Павлінів (нині вул. Ніжинська) під числом 5 і 7 для потреб монахів-студитів. Одразу ж у кожному будинку замешкало по два ченці. Цю й наступні інформації черпаємо з хроніки ієр. Теофана (…C. 283–284). Кілька місяців пізніше, у серпні, брати Шептицькі відкрили у куплених будинках другий сиротинець. Сиротинець на вул. Павлінів був утримуваний з коштів, які виділяв о. Климентій. Дуже швидко число сиріт тут досягло 40 осіб. Усі, як один, ходили на навчання до львівської міської гімназії.
Ще одну надзвичайно важливу справу розпочали брати Шептицькі 1924 року, хоча замислили її набагато раніше. Ідеться про заснування жіночого монастиря Сестер Студиток на взірець чоловічого.
Коли 1919 року до Унева перебралися студити, то за три роки неподалік у с. Якторів оселилися сестри Йосифітки монашого згромадження, заснованого о. Кирилом Селецьким герба Сас (1835–1918). Ієромонах Теофан у хроніці пише (…С. 289), що в часи Першої світової війни сестри мусили залишити с. Цеблів (нині Сокальський повіт). У Якторові Шептицькі володіли землею та невеликим будиночком, в якому жив лісничий, що стеріг тут їхні маєтки. Цей будиночок і став оселею для монахинь. Парохом у с. Якторів був о. Зенон Калинюк, згодом місіонер на Поліссі. За умовою між сестрами Йосифітками й о. Климентієм, настоятелька мала приймати до згромадження нових кандидаток, які повинні були заснувати жіночу гілку монахів-студитів. Першими кандидатками 1923 року були сестра Анизія, сестра АґнеттаХовалко та сестра Романа, які закінчили новіціат у Згромадженні С.С. Йосифіток і дали початок новій студитській традиції. Із благословення Митрополита Андрея, ігумен Климентій (Шептицький) заснував 1924 рокуперший жіночий монастир Студійського Уставу. Першу обитель сестер Митрополит Андрей освятивна свято Покрови Пресвятої Богородиці — і від цього вона отримала назву «Свято-Покровський монастир». Першою настоятелькою стала сестра Євгенія (Сенюк),а духівником, як передають церковні шематизми, — ігумен о. Климентій. Навесні 1925 року сестри Йосифітки виїхали з Якторова на Стрийщину, де брати Шептицькі придбали для їхніх потреб будинок. У Якторові залишилась, як передавав ієр. Теофан, тільки одна з них, яка виконувала деякий час функцію настоятельки для сестер Студиток, яких приймали до новіціяту. 1925 року з рук о. Климентія перші Сестри Студитки отримали облечини […С. 290].
Митрополит Андрей та о. Климентій з учнями малярської школи Олекси Новаківського. 1927 р. Фото з приватної колекції.
Детальніше дізнатися про розвиток монастиря в Якторові у міжвоєнний період можна з архівних документів:
[Центральний державний історичний архів України, м. Львів,Ф. 408. Греко-католицький митрополичий ординаріат, м. Львів, 1863 – 1945 рр. оп. 1. Спр. 252. Листи священиків і працівників митрополичого маєтку, чернечої ради монастиря студиток в Якторові про будівництво церкви і монастиря, в господарських та церковно-організаційних справах, 1924–1942 рр., 3 арк.]
12 липня 1924 року о. Климентієм Шептицьким було завершено наукову статтю-розвідку на тему значення священномученика Йосафата Кунцевича в церковній історії українців-русинів. Матеріал було зачитано на соборчику в ВишнівчикуУнівського деканату (нині місцевість знаходиться у межах Перемишлянського повіту, неподалік Унева). Кілька місяців потому дослідження о. Климентія було опубліковано в часописі «Нива»:
[Шептицький К. Про значіння свящмуч. Йосафата в нашій церковній історії, теперішности і будуччині // Нива. — Львів, 1924. — ч. 9, С. 294-300; ч. 10-11. — С. 327-330].
У наші часи праця була опублікована у збірці: [Шептицький Климентій блаженний преподобномученик. Збірка творів [текст] / Упорядник Бойко Юрій ієрм. Юстин. — Львів: Колесо, 2014. — Серія «Історично-канонічні джерела Студійського чернецтва в Україні». Т. ІІ. — С. 123–132]
Єпископат Речі Посполитої. У першому ряду сидять (зліва направо): Холмський Єпископ Якуб Клюндер, Єпископ Вроцлав¬ський Станіслав Здзітовецький, Єпископ Сандомирський Мар’ян Рикс, Архиєпископ Могилівський Митрополит Едуард Ропп, Архиєпископ Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, Архиєпископ Митрополит Варшавський кардинал Олександр Каковський, Примас Польщі Едмунд Дальбор, Архиєпископ Митрополит Львівський римо-католицького обряду Болеслав Твардовський, Архи¬єпископ Митрополит Львівський вірменського обряду Юзеф Теодорович, Єпископ Перемиський Анатоль Новак, Єпископ Сандомирський Павло Кубіцький. Стоять (зліва направо): Єпископ Гнєзненський Антоній Лаубіц, Єпископ Келецький Августин Лосінський, Єпископ Любельський Мар’ян Фульман, Архиєпископ Митрополит Краківський Адам Сапіга, Єпископ Сейненський Ромуальд Ялбжковський, Єпископ Підгальський Генрік Пшездець¬кий, Польовий Єпископ Війська Польського Станіслав Галль, Єпископ Мінський Зиґмунт Лозин¬ський, Єпископ Кам’янець-Подільський Петро Маньковський, Єпископ Тарновський Едвард Комар, Апостольський Адміністратор в Катовіцах Август Глонд. Травень 1925 р. Фото з колекції «Narodowe Archiwum Cyfrowe»
Цього року знову повертається тема єпископства о. Климентія. Як повідомляла газета «Діло», «Митроп. Шептицький вислав від себе до Риму предложення, щоби єпископом-суфраганом у Львові іменовано о. д-ра Теодозія Галущинського ЧСВВ, теперішнього ректора Львівської духовної семинарії, а рівночасно капітула Святоюрська звернулася від себе з окремим предложенням до Риму, щоби єпископом-суфраганом у Львові Римський Престол іменував о. Климентія Шептицького, ігумена чина Студитів в Уневі, брата Митроп. Шептицького. Справа львівської суфраганії буде порішена, мабуть, щойно за кілька місяців, бо римська курія мусить ще перевести переговори з польським урядом».
[Діло. — № 166. — 30 липня 1924 р. — С. 4]
Як знаємо з історії, це питання не було вирішене ні за кілька місяців, ані за кілька років. Однак, це повідомлення є для нас надзвичайно цінним свідченням про авторитет о. Климентія, який він здобув у греко-католицького духовенства за досить короткий термін і який був настільки сильним, що клір протиставлявся Митрополиту у його рішенні призначити єпископом-суфраганом гідну особу, але не свого рідного брата.
Восени 1924 року з Риму прийшла для о. Климентія радісна звістка: Митрополит Андрей 4 листопада надіслав листа-звернення до студитів, у якому повідомив, що папа Пій ХІ благословив працю над розбудовою монашого чину. У цьому ж листі Митрополит підтверджує, що діяльність монахів-студитів є визнана Ватиканом такою, яка опирається на Устав Теодора Студита та традиції Печерської Лаври у Києві:
«це ті закони й звичаї, які від віків обов’язували Монаший Чин після Студитськогоустава і які суть заховувані в Студитських Лаврах і Монастирях на Атоні, які були заховувані в Печерскій Лаврі в Києві за часів св. Антонія і Теодозія Печерских».
[Архів монастиря Студіон у Римі (без назви фонду і номера папки), звернення митрополита Андрея Шептицького до монахів студитівУнівської Лаври, 4 листопада 1924, прот. 4978/1924, копія, док. 2.]
Поганою новиною у цьому році було те, що завдяки невмілому господарюванню у Зарваниці студити втратили 200 моргів землі. Очевидно, що це надзвичайно перешкодило планам о. Климентія щодо дальшого розвитку у цьому місці великого монашого осередку. Наступного року навесні брати Шептицькі купляють 23 гектари орного поля у Львові на Знесінні. Крім цього, у власніть тут отримують дім, пасовисько йпісковик[пісковиком у нинішньому розумінні є піщаний кар’єр. —І. М.]. Тут брати Шептицькі засновують осередок монахів-студитів.Першим настоятелем о. Климентій призначає о. Никона.
[Монастирська хроніка, писана ієромонахом Теофаном…— C. 286–287]
Згаданий монастир на Знесінні у Львові пізніше буде канонічно заснований митрополитом Андреєм Шептицьким грамотою від 1 квітня 1927 року як Свято-Іванівська лавра студійського уставу. А того року монахи почали впорядковувати господарські будинки та обробляти тутешнє поле. Будовою був зайнятий о. Климентій і в Уневі. Зокрема, ієр. Теофан […C. 288] згадує, що «в Унівськім Монастири ставили поверх навпроти церкви, де було много келій по обох сторонах, т. є. від церкви й від лісу до полудня. Рівночасно ставили кухню велику від полудня і прилучили її».
Присяга Єпископату Польщі на вірність Речі Посполитій. Президент Станіслав Войцеховський серед членів Єпископату Польщі та уряду в Бельведерському палаці після складення єпископами присяги. Сидять (зліва направо): Єпископ Вроцлавський Станіслав Здзітовецький, Архиєпископ Митропо¬лит УГКЦ Андрей Шептицький, Президент РП Станіслав Войцеховський, Апостольський Нунцій Лоренцо Лаурі, прем’єр Владислав Грабський, генеральний секретар Єпископату Польщі і Єпископ Плоцький Антоній Юліян Нововейський, Єпископ Тарновський Леон Валенга, Архиєпископ Митро¬полит Львівський вірменського обряду Юзеф Теодорович. Стоять (зліва направо): Єпископ Келецький Августин Лосінський, Архиєпископ Митрополит Краківський Адам Сапіга, Єпископ Мінський Зиґмунт Лозинський, Єпископ Підгальський Генрік Пшездецький, Польовий Єпископ Війська Польського Станіслав Галль, Єпископ Лодзький Вінцентій Тимінецький, міністр Віровизнання і Публічної Освіти Станіслав Грабський, Єпископ Любельський Мар’ян Фульман. Światowid: ilustrowany kurjer tygodniowy, № 38 за 19 вересня 1925 р.
На кінець весни 1925 року нормалізувалися відносини Митрополита Андрея з Польською Державою. У травні була складена присяга Єпископату Польщі на вірність Речі Посполитій перед Президентом Станіславом Войцеховським. Серед членів Єпископату Польщі й Уряду в Бельведерському палаці у Варшаві був присутній також Галицький Владика. На якийсь час стосунки з владою не завдавали клопотів, і це дало також о. Климентію у діяхпевну стабільність, яка була у найближчі роки використана для зміцнення студитських монастирів.
Цього літа, 28 серпня за 1925 року,у свято Успення Пресвятої Богородиці, Митрополит Андрей видав грамоту на заснування Святоуспенської Лаври Студійського Уставув Уневі. Після цього відбулося канонічне обрання та затвердження о. Климентія ігуменом Лаври.
У січні 1926 року у родині Шептицьких мали місце кілька приємних урочистостей. Зокрема, 4 січня відбувся шлюб генерала Станіслава графа Шептицького зі Станіславою Олізар герба Хоругви Кмітів (1899–1977). Як ми згадували, дружина з першого шлюбу Марія Юзефа княгиня Сапіга-Коденська герба Лис померла 1917 р. після важкої хвороби.
Папа Римський Пій ХІ (1857–1939). Поштівка з фондів цифрової бібліотеки Polona
У січні також громадськість Галичини відзначала чверть століття на Митрополичому Престолі Андрея Шептицького. Із цієї нагоди інтелектуальне середовище Церкви підготувало ювілейний випуск журналу «Богословія», в якому о. Климентій публікує статтю на тему відродження східної чернечої традиції, яке відбулося старанням Митрополита. У публікації знаходимо цінну інформацію також і про студитів та фрагменти зі вступу до «Типікону Унівської Лаври». Це перша відома нам україномовна публікація о. Климентія.
[др. Шептицький Климентій, о. Митрополит Андрей і обновлення східньої чернечої традиції // Богословія.— 1926.— Т. ІV, кн. 1/2.— С.150–163]
Цим закінчується певний період, назвемо його організаційним, у діяльності ігумена Шептицького. Окрім адміністративної функції, яку ми в нашому вислідідеталізували, згадаємо й про душпастирську, яку здійснював о. Климентій у селах на Перемишлянщині. Ось один із прикладів, коли душпастирство о. Климентія поєднувалося з просвітництвом і громадською роботою:
«Село Підгайчики [нині Золочівський повіт — І. М.] Глинянського судового повіту прийшло до переконання, що для уміщення культурних і економічних установ потрібні два доми: один в околиці церкви, а другий по середині села. Дім по середині села будується і в найближчім часі має бути викінчений. Натомість дня 10. жовтня, у день місцевого празника, відбулося посвячення читальняного дому коло церкви. Обрядблагословення дому довершив всечесний о. ігумен Климентій Шептицький зУнева при асисті оо. Сахна з Лагодова, Стецького з Курович і о. Костишина з Балучина. У часі благословлення виголосив о. ігумен Климентій Шептицький патріотичну промову».
[Діло. — № 241. — 30 жовтня 1926 р. — С. 3]
Іншим прикладом участі о. Климентія у громадсько-культурницькій праці є його діяльність у Кураторії Національного Музею у Львові (нині Національний музей у Львові ім. Андрея Шептицького), згадку про що отримуємо з грамоти, виданої для Митрополита Андрея членами Кураторії як подяку за надання фондів для розбудови будинку Музею.
[ЦДІАУ, ф. 358, оп. 1, спр. 79, арк. 1–3]
На жаль, згадок про участь у подібних заходах залишилося дуже мало. Причина проста: радянський період успішно затирав народу пам’ять, і особливо — про Шептицьких. Єдиний спосіб відновити картину тодішнього життя — це визбирування фактів у публікованих спогадах та локальній пресі, якщо така залишилася в архівах.
На закінчення лише зазначимо, що різноманітні зусилля, які докладалися щодо зміцнення греко-католицької Церкви, відродження чернечої традиції, просвітництва тощо о. Климентієм і Митрополитом Андреєм, були їхньою спільною справою. Символічно, що ми приписуємо ті чи інші чини одному чи іншому брату, однак поділ цей є чисто умовним. Безперечно, є дії, які Митрополит Андрей чи о. Климентій чинять самостійно, згідно даної їм церковної влади чи їхніх функцій та обов’язків. Та стратегічні задуми й шляхи їх реалізації з цього періоду і до смерті Митрополита у 1944 році стають спільною справою та дітищем цих двох Мужів.
В четвер,17 січня 2019 року, в приміщенні Львівської національної філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться “Різдвяний” концерт вокального секстету ManSound.
Різдвяно-новорічні свята у Львівській національній філармонії продовжуються. І подарунки теж! Наприкінці святкового марафону свій Різдвяний концерт дарує неймовірний український гурт ManSound.
Прекрасний чоловічий вокал, досконале акапельне виконання, унікальний репертуар – світові хіти, український фольклор, класика у поєднанні із сучасністю.
ManSound завжди актуальні, самобутні, колоритні – шість виконавців, які втілюють всі риси, що ми вкладаємо у поняття ТАЛАНТ і ЯКІСТЬ.
Вечір 17 січня набуде особливого кольорового звучання! Ви підспівуватимете відомі різдвяні хіти та коляди. Відчуєте незвичайний духовний підйом, потік енергії під час виконання древніх псалмів. Ця подія стане розкішним новорічним подарунком вам і вашим родинам та друзям!
Квитки можна придбати на сайті Філармонії, на Gastroli.ua чи у касах Львівської філармонії.
В четвер, 17 січня 2019 року, о 14 год. у приміщенні Львівського історичного музею (відділ “Музей історії України” на пл. Ринок 24, виставкова зала, ІV поверх) відбудеться відкриття виставки “Трипілля без меж і кордонів”.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
У 2018 році виповнилося 125 років з часу відкриття трипільської культури. З нагоди відзначення цієї важливої дати у січні – травні 2019 року у Львівському історичному музеї буде експонуватися виставка “Трипілля без меж і кордонів”. Автори виставки Оксана Куценяк, Емілія Зарубій.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
Трипільська культура (VІ-ІІІ тис. до н. е.) – унікальне явище в стародавній історії України. У пору свого найвищого розвитку вона займала територію від Дністра на заході – до Середнього Придніпров’я на сході, від Полісся на півночі – до Північного Причорномор’я на півдні. Назву культурі дав знаний археолог Вікентій Хвойка, який спочатку в Києві у 1893 році, а згодом у с. Трипілля на Київщині, розпочав розкопки її перших пам’яток.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
З трипільською культурою пов’язують процес творення фундаменту цивілізації на теренах України. Нагромаджені за 125 років здобутки археологів, істориків, музейників, допомагають нам у розумінні проблеми етногенезу українців та у вирішенні сучасних практичних питань духовного оновлення.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
Колекція пам’яток трипільської культури у фондах Львівського історичного музею нараховує понад 6 тисяч предметів, чільне місце серед яких посідають пам’ятки із західних областей України. На виставці репрезентовано понад 100 експонатів.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
Відвідувачів дивуватиме майстерно розписана трипільська кераміка, антропоморфна та зооморфна пластика, знаряддя праці. Серед них – реліквії: ритуальні хлібець і посудина у вигляді упряжі волів із Кошилівців; тринокль – символ сім’ї із Незвиська; “Мадонна” із Сушківки; мідні сокири із Чернівецької області.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
Пам’ятки трипільської культури із фондів Львівського історичного музею вже експонували на виставках в Україні та Польщі. Запропонований проект відрізняється від попередніх. Вперше автори подбали про те, щоб дати можливість ознайомитися з виставкою людям з вадами зору.
Експозиція виставки “Трипілля без меж і кордонів”
Спеціально підібрані артефакти – вишивка, керамічний посуд, писанки різного часу – демонструють трипільські впливи на наші традиції. Доповнює виставку колекція родинного оберегу українців – ляльок-мотанок роботи народної майстрині Марії Заблоцької.
Якщо ми дійсно homosapienssapiens – вища форма існування людського індивіда, то прості homosapiens мали над нами велику перевагу: у них не було інтернету. Цей недолік і перевага водночас вимушували їх робити і шукати щось нове і цікаве. Щось, що ми можемо мати, банально запитавши про це у гугла. Але говоримо зараз не про приглушені у нас пошукові властивості, а про те, що творили колись. Зокрема, про цікавий і колоритний львівський місячник міжвоєнного часу “Життя і Знання”. Цей ресурс був справжньою бомбою і великою спокусою для ерудитів того часу, але абсолютно непотрібний для нас сьогодні. Випуски журналу мирно спочивають на полицях Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка. Читачі не порушують їхні тишу та спокій, але автор цього допису це зробив. Хочеться сподіватися, що не даремно.
Вступна ілюстрація до номерів журналу (М Бутович). Фото Є. Гулюка
Місячник “Життя і Знання” – це науково-популярний і якісно ілюстрований ресурс, який видавався товариством “Просвіта”. Журнал виходив з кінця осені 1927 року і до кінця літа 1939 року. Над ресурсом працювала команда професіоналів, які цікавилися життям довкола й хотіли розказати про це іншим. По-перше, це був знаний культурно-просвітницький діяч Михайло Галущинський, він же – один з головних ініціаторів появи видання. Також філолог та історик Іван Брик. Зрештою, мовознавець і культурний діяч Василь Сімович. Ці люди були ядром, довкола якого групувалися і інші. Однією з причин появи журналу зазначали великий інтерес у громадськості і навіть “домагання” представників останньої мати подібне видання.
М. Галущинський, І. Брик, В. Сімович
У збірнику друкували статті різного профілю і тематики. Любителі природничих наук могли знайти у ньому багато цікавого для себе. Аграрії мали можливість отримати інформацію про те, як доглядати за врожаєм, або ж як культивувати екзотичні для наших теренів види рослин. Дуже багато уваги приділялося на сторінках журналу питанням української історії та культури. Також висвітлювали теми з наступних сфер: географія, археологія, правознавство, біологія, медицина і гігієна, спорт і ін. На сам кінець, інформували про діяльність “Просвіти”, громадських організацій, публікували рецензії на книги, некрологи активних діячів українського руху.
Приклад публікації з журналу. Фото Є. Гулюка
Випуски традиційно складалися з наступних рубрик: “Освіта і виховання”, “З Життя філій”, “Бібліографія”, “Бібліотекознавство”, “Ті, що від нас відійшли”, “Нові журнали й книги”, “Всячина”, “Загадки”. Упродовж тривалого часу, практично весь міжвоєнний період, журнал “Життя і Знання” був чи не єдиним українським науково-популярним ілюстрованим виданням, яке виходило на регулярній основі. При цьому, працювали не у вузькій площині чи за конкретно заданим напрямком, а “…для найширших верств нашого народу”. Не лише жителі Галичини, але й українці у Румунії, Чехословаччині, США і ін. мали нагоду виписувати і читати журнал. Команда ж “Життя і Знання” постулювала, що їх головною метою було “…зв’язати науку, знання з живим життям, просунути її в якнайширші верстви нашого народу”.
Приклад публікації з журналу. Фото Є. Гулюка
Звичайно, що великий акцент робили на виховних аспектах та патріотизмі. Разом з тим розуміли, що не можна прививати читачам уявлення, що українці – це єдині аборигени на планеті Земля. Того дуже багато писали і про інші народи, країни. Намагалися знайомити читачів із звичаями та традиціями народів, їх життям і сприйняттям світу довкола. На сторінках журналу можна віднайти багато колоритних розвідок про найнесподіваніші регіони і їх мешканців. Так, поміж іншими, публікації “З льондонських музеїв” і “Дещо про данський театр”, але також – “Мандрівні народи”, “Чари й чарівники в Африці”, “Непаль”, “Між огнем і ледом. Ісландія – країна тисячі можливостей” і ін.
Приклад публікації з журналу. Фото Є. Гулюка
Серед активних дописувачів ресурсу були знані історики, літературознавці, вчені різних галузей знань. Зокрема, львовознавець та медієвіст Іван Крип’якевич, історик та публіцист Мирон Кордуба, археолог Ярослав Пастернак, мистецтвознавець Микола Голубець, соціолог і політолог Ольгерд-Іполит Бочковський, фольклорист Михайло Возняк, графік і мистецтвознавець Павло Ковжун, композитор і музикознавець Філарет Колесса і ін. Наявність у штаті дописувачів таких імен, їх обізнаність та зацікавлення, ерудиція і професіоналізм дозволяли писати не просто окремі розвідки, а цілі серії публікацій, що закінчувалося глибоким і детальним висвітленням тієї чи іншої теми. До прикладу, у 1936 році було надруковано цикл публікацій під назвою “Тесть Европи”, присвячених персоні руського князя Ярослава Мудрого.
Приклад публікації з журналу. Фото Є. Гулюка
Окрім того, публікували доробки наступних відомих і авторитетних авторів: Володимира Антоновича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Богдана Лепкого, Миколи Лисенка, Василя Стефаника, Івана Франка, Петра Холодного, Миколи Костомарова і ін. Отож, велику кількість упізнаваних осіб, активних культурних і громадських діячів українського руху, у той чи інший спосіб, було долучено до появи у світ номерів місячника “Життя і Знання”.
Приклад публікації з журналу. Фото Є. Гулюка
Аби номери журналу були цікавими та унікальними, виділялися з-поміж інших друків і запам’ятовувалися, над художнім оформленням їхнього “фасаду” у різний час працювали не менш знані майстри-декоратори, аніж дописувачі журналу. Це графік, ілюстратор і карикатурист Микола Бутович, який походив з Полтавщини, з козацької родини; місцевий гуморист і карикатурист Едвард Козак, знаний через співпрацю з кількома львівськими сатиричними виданнями і ін. Більша частина ілюстративного матеріалу виготовлялася спеціально на замовлення ресурсу, була оригінальною і неповторною.
Едвард Козак і Микола Бутович
“Коли ви тремтите від незаспокоєння жажди пізнати всю велич устрою природи – розкрийте річник за річником “Життя і Знання”, і багато дечого з того, що ви рветеся збагнути, можете пізнати”. Так зверталися до читачів представники редакції “Життя і Знання”. Редакції, яка у ненайпростіших умовах зуміла створити цікавий і потрібний проект. Можна навіть сказати, що цілу енциклопедію українознавства, але … не вікно в Європу. Бо у Львові до Європи через вікно не лазили: не було потреби. Львів тоді, як і сьогодні, як і завжди, Європою був.
Дроздовська О. Журнал “Життя і знання” та його роль у розвитку української журналістики // Наукові записки [Української академії друкарства], 2014. – №4. – С. 152 – 159.
Життя і Знання. – Львів, 1936. – Ч. 1. – С. 1 – 33.
Життя і Знання. – Львів, 1936. – Ч. 2. – С. 33 – 65.
Ісаєвич Я. “Життя і знання” // Енциклопедія історії України, 2005 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
Українські часописи Львова 1848 – 1939 рр.: Історико-бібліографічне дослідження. – Львів: Світ, 2003. – С. 735 – 744.
Ви їх знаєте. Ви їх неодноразово бачили на телеекранах чи на сцені. Багатьох з них ви любите і захоплюєтесь ними. Ви пишете їм повідомлення в соціальних мережах і підписуєтеся на їх сторінки. Вони – відомі львів’яни та львів’янки, ваші ровесники та друзі, ваші кумири та ідеали. Сьогодні вони розкажуть вам про своє дитинство і покажуть, якими вони колись були.
Наталка Карпа
Наталка Карпа (ліворуч) з подругою Жаною Євстюхіною на дитячому ранку в садочку на початку вулиці Топольної, 1986 рік
Наталка Карпа
“У мене було щасливе дитинство, в якому мене любили! Вдома було багато красивих іграшок, одного разу мене батьки взяли з собою у подорож, ще тодішньою Чехословаччиною, і добре пригадую як я стояла біля вітрини іграшкової крамниці з широко відкритими очима, і можливо навіть ротом, і не могла повірити, що на світі може бути стільки красивих ляльок)!
Додому одну таку привезла, на коробці був надпис, я його прочитала «Хаміра», так і назвала свою нову подругу! Друга улюблена іграшка була у будинку, де жили мої дідусь та бабуся, це була подушечка круглої форми у вигляді сонечка. І щоразу, коли приїжджала до них в гості – була традиція, я забігала в кімнату шукала її, потім обіймала, і з рук майже не випускала))) от, недаремно, кажуть, що головні моменти дорослого життя закладаються ще в дитинстві) ось так виросла, і стала #Сонцезалежна )!”, – розповіла Наталка Карпа.
Віктор Винник
Віктор Винник в дитинстві
Віктор Винник
“В дитинстві я був дитиною. Вчився нормально, не любив точні науки, фізкультуру і музику (через ноти). Читав багато, бо і так зайнятись більше було нічим. Все літо і решту канікул проводив у баби з дідом в карпатському селі. Тому знаю як сходить і сідає сонце над горами, як скриплять на різдвяних морозах плоти і дерева, як літає під хмарами яструб…Ну от ніби і все, потім виріс…”, – згадував про своє дитинство Віктор Винник.
Галинка Лірник
Галинка Лірник з мамою, 1988 рік
Галинка Лірник, 2018 рік
“Я була дуже серйозною дитиною, яка любила все робити сама. Мама досі корчиться від болю, коли згадує, як я у 2,5 роки намагалася вставити їй сережки у вуха. Мама просила: “Галинка, давай я це зроблю”. На що я відповідала: “Нє, я сама акуратненько-акуратненько”, і тицяла, тицяла у вушка ті неслухняні сережки. А ще, коли ламався велосипед, я брала гайковий ключ у тата і йшла “сама мотолювати” (ремонтувати). Крутила-вертіла і найбільше гордилася, коли руки були чорні від роботи :)”, – ділилася спогадами Галинка Лірник.
Остап Дроздов
Остап Дроздов в дитинстві
Остап Дроздов
“На цьому фото мені 5 рочків. Розкажу одну історію. …Ми мешкали в райцентрі, у своєму будинку, одразу поруч із автостанцією. Зараз на її місці магазин ритуальних послуг і чистка пір’я, а тоді це була доволі інтенсивна автостанція, де кожні 15 хв від’їжджав автобус у найрізноманітніші напрямки. Жили ми доволі скромно на одну мамину зарплату вчительки піаніно. І якось у мене визріла ідея долучитися до заробляння грошей. Маючи змалку доволі діловиту вдачу, я взяв плетений із лози кошик, поклав туди щось їстівне і зосереджено почимчикував у напрямку автостанції. Я заліз у перший-ліпший автобус, зайняв найзручніше місце біля вікна і чемно почав чекати відправки.
На запитання водія «куди ти їдеш, дитинко?», відповів лаконічно: на йоботу. Букви «р» я тоді ще не вимовляв. Зібравшись на йоботу, я таки рушив разом із автобусом, оскільки водій подумав, що я їду із кимось із молодих матусь, присутніх в автобусі. Волею випадку на першій же зупинці вже за містом в автобус підсіла одна з подруг мами. Вона здивовано глянула на мене, і моя відповідь «на йоботу» вже не справила належного ефекту. Вона мене зняла з автобуса і відвезла додому. З того часу фраза «на йоботу» стала коронною в нашій родині. Але вся сіль цієї дитячої історії полягає в фіналі: ідучи додому уже з йоботи, на сусідському подвір’ї я впав у гноївку. Відтоді моєю йоботою стала журналістика” , – розповів Остап.
Ліля Ваврін
Ліля Ваврін в дитинстві
Ліля Ваврін
“Будучи зовсім маленькою, спробувала себе у ролі бешкетниці. Іноді закривала бабусю у кімнаті, а ще з другом дзвонили у двері сусідам і тікали, за що потім добряче сварили батьки.
А от у класі 3 разом з подругою влаштовували справжні концерти для рідних. Вона танцювала, а я грала на фортепіано і співала. А ще пам’ятаю як ми готували тортики і робили цукерки. Хотілось би спробувати зробити їх зараз”, – згадує дитинство Ліля Ваврін.
Олег Радик
Олег Радик в дитинстві
Олег Радик
“Вчився в дитсадку, грав футбол до одурі, все літо – на селі. Пас корову. Грав у карти “тисячку” і читав, читав, читав з 4 років. Найяскравіший спогад…. Мама прочитала мені на ніч Шевченкову “Катерину”… Я так ревів, що мусила видумати, що є продовження. І там хепі-енд. Всі ми родом з дитинства”, – розповів Олег Радик.
Софія Федина
Софія Федина в дитинстві
Софія Федина
“Я завжди хотіла бути в центрі подій, мені все було цікаво і потрібно. Навіть коли в сім`ї було скрутно і треба було вибирати поміж їсти, транспортом і навчанням – я вибирала навчання, бо то було цікаво.
І страшно соромилася своїх невдач: одного разу в Франції в Діснейленді на концерті, який я вела французькою мовою, я забула слова… мені було 8 років. Мені тоді було так соромно, що в результаті я досі пам’ятаю, як воно мало бути правильно ;))))”, – ділилася спогадами Софія Федина.
Андрій Заліско
Андрій Заліско в дитинстві
Андрій Заліско
“У дитинстві я був гарним хлопчиком з великими очима. Тому усі наші родичі, знайомі завше хотіли мене поцілувати, а мені це страшенно не подобалося. Потім почали носити подарунки для того, щоб потім мене поцьомкати. Одного разу хтось приніс цукерки, витягнув свої губи у трубочку, а я сказав: не приходь і не принось! Досі мені це згадують. Хоча зараз я люблю цілуватися… Коли я пішов до школи, батьки їздили до Польщі на закупи. Привозили гарний одяг – курточки, костюмчики тощо, у ті часи в союзі взагалі такого не було. І хоч я був гарно одягнений, але дуже замурзаний, бо страшенно любив тварин. Годував голубів, вічно був ними обкаканий, або цілувався з собаками і котами, хомячками і Один з найяскравіших спогадів з дитинства, коли вперше пішов у Ляльковий театр, де колись була Лялька. Він мене настільки вразив. Я захотів бути актором вже у 4-5 років. Ще у дитинстві на мене дуже великий вплив справив Василь Зінкевич. Його виконання, манера. Саме тоді захотів бути співаком. Хоча впевненно знав, що ніхто зі виконавців не перевершить метра. А колись сам Зінкевич підійшов до мене після мого виступу на фестивалі «Мелодія» у 90-х і сказав, що у мені він побачив те, чого він не бачив у інших відомих тоді виконавців…” Я був на небі..!)” – згадував себе в дитинстві Андрій Заліско.
Ольга Березюк
Ольга Березюк в дитинстві разом з братом
Ольга Березюк
“В дитинстві була бешкетниця, серед іграшок-лише машинки, друзі-тільки хлопчаки. В школі вчилась добре, єдиний, але суттєвий недолік-постійно порушувала дисципліну,” – поділилася спогадами Ольга Березюк.
Микола Савельєв
Микола Савельєв в дитинстві
Микола Савельєв
“ДИТИНСТВО – це коли дерева були великими, а живіт маленьким. Найбільшою радістю було добігти вночі з туалету на вулиці до хати, щиро тішачись, що тебе ніхто не з’їв. Коли я і мій молодший брат Вітька до виску боялися історій про “гроб на колесиках”, і коли ми кричали “Хто йде до мене – тому дам зелене!”. І вірили, що “бородавки” зявляються від жаб, а мій тато сильніший від чужих батьків в один сіксільярд міліонів раз! Ми ходили “заскакувати” на “ябка” в колгоспний сад, а до сусідів – на агрус і мак. Зовсім малі бігали під веселку, бо тоді будеш щасливим, і бавились на смітнику ртутними кульками, бо нічого, крім чорта з різдвяного вертепу, тоді не боялись. Ходили купатися в грозу і дико сміялися і гелготіли, коли ганяли на роверах по рідних Сокільниках з сокирами і ножами за поясом, розмальовані і забрьохані болотом – адже саме так мали виглядати справжні індіанці, яких ми називали “індєйцами”. Віннету, Чингачгук, Оцеола – якщо добре зігнутися, то можна було через решітку біля коліс безкоштовно побачити цих героїв в кінотетарі “Самольот” на Науковій (“Літаком” його ніхто не називав). Хлопці ходили бити “москалів” з Броньової на кар’єр, а я час від часу цих зайд захищав, бо були вони не москалі, а мої однокласники ( жив я в Сокільниках, а вчився в 32 школі). Там ми ходили в туалет битися “фас на фас”, а влітку з хат носили спітнілим солдатам з червоними погонами з дому яйця, хліб з маслом і ковбасу, а вони за це давали нам побавитись автоматами чи подивитись у вічко “снайперки” на дорослих дівчат, що засмагали з голими цицьками під садом…Матері не дуже цим грабежам противились, ба, більше – інколи казали: “Занеси їм – може ти будеш служити, то й тобі хтось у войску кавалок булки з маслом дасть”…
Ми були добрі і щирі в своїх дитячих баталіях і захопленях. Наше життя здавалось безтурботним, дуже радісним і безмежним.
Дорослими ми стали пізніше. Коли не стало батьків. І вже не мало значення, хто з них колись був найсильнішим…..В “один сіксільярд міліонів раз”, – розповів про своє дитинство Микола Савельєв.
Сьогодні ви пізнали їх з іншого боку чи в інший час. Вони відверто розповіли про себе. Маю надію, що Ви знайшли тут тих, кого хотіли побачити. Якщо ні – пишіть в коментарях кого ви ще б хотіли побачити в дитинстві. Адже всі ми родом з дитинства.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ збирав усіх до купи і складав фотографії
Вид на торцеву частину Палацу імені Хоткевича. Фото 2015 року
У середу, 23 січня 2019 року, о 18:00 у Палаці Гната Хоткевича у Львові відбудеться музично-драматичне дійство «Казка на білих лапах». У постановці візьмуть участь 17 незрячих дітей з Львівської, Тернопільської, Рівненської, Івано-Франківської, Волинської, Хмельницької, Миколаївської та Дніпропетровської областей. Про це повідомила прес-служба Палацу Гната Хоткевича.
Концепція проекту у тому, щоб зобразити святкування різдвяного вечора у колі інтелігентної львівської родини. Роль мами зіграє Оксана Муха, а батька — Ярослав Нудик, який і є автором ідеї «Казки на білих лапах». У постановці будуть використані його авторські пісні на різдвяну тематику.
Славко Нудик
«Ми хочемо привернути увагу людей до питання щодо творчої самореалізації незрячих дітей, залучення їх до соціально-культурного життя. Саме таку мету ставили перед собою, коли створювали дійство», — розповів Ярослав Нудик.
Серед організаторів заходу також керівниця Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами НУ «Львівська політехніка» Оксана Потимко. Режисеркою-постановницею мюзиклу є актриса Національного академічного драматичного театру ім. Марії Заньковецької Олександра Бонковська, а художньо-музичним керівником — композитор Юрій Саєнко.
Народна артистка України Олександра Бонковська у виставі «Та, котру любили».
Організатори планують показати виставу у різних регіонах України. Під час гастролей до проекту долучатимуть інших незрячих дітей. «Хочемо, щоб казку побачили не лише львів’яни 23 січня, а й мешканці з інших міст та регіонів України. Маємо намір показати постановку в школах-інтернатах у Харкові, Слов’янську, Одесі, Києві, Закарпатті», — сказала Оксана Потимко. Вхід на виставу-мюзикл за запрошеннями.
В фондах Австрійського державного архіву знаходяться раритетні світлини, зроблені в селищі Нижанковичі та на його околицях.
Нижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війни
Нижанковичі й околиці були ареною боїв Першої світової війни, а також Українсько-польської війни 1918–1919 років. Під час тої війни польські війська, що наступали на Нижанковичі, обійшли місто з південно-західного кінця і вийшли в район поблизького села Підмостичі, через що українське військо було змушене відступити на Добромиль.
Нижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війни
У боях за Нижанковичі з 11 по 16 грудня 1918 р. загинуло 13 польських вояків (кількість загиблих з українського боку невідома).
Нижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війниНижанковичі часів першої світової війни
Сьогодні Нижанковичі — це селище міського типу, Старосамбірського району, Львівської області.
Під час відзначення якого відбудеться презентація нового ЛЬВІВСЬКОГО числа журналу.
Теми публікацій номера:
– Невідоме про Бориса ВОЗНИЦЬКОГО – оприлюднення його спогадів з передмовою доньки Лариси ВОЗНИЦЬКОЇ
– Замах на честь Руслана ЗАБІЛОГО – подробиці останньої сваволі СБУ
– Володимир МОКРІЙ (1947-2018) – світлої пам’яті реставратора з Божої ласки
– Портрет старовинного Львова від Оксани ЖЕПЛИНСЬКОЇ та Романа ЗІЛІНКА
Модератори заходу:
– Ігор КОЖАН, генеральний директор Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
– Анатолій СЄРИКОВ, заслужений журналіст України, головний редактор журналу
– Роман ГУНДА, голова Львіського «Меморіалу», головний редактор журналу «Визвольна боротьба».
До участі запрошені герої публікацій, їхні родини, музейники, науковці, працівники освіти і культури області.
У Львівській області у рамках туристичної стратегії “Дрогобич – місто щасливих людей” створять вуличний музей. Про це повідомив керівник Дрогобицького туристично-інформаційного центру Ігор Чава, передає видання Zruchno.Travel.
“Насправді вуличний музей – це не один, а цілий ряд міських туристичних проектів. Кожен експонат вуличного музею – це об’єкт, який відкритий і доступний кожному, об’єкт, який має свою унікальну історію. Так, в приміщенні однієї з міських кав’ярень встановлений перший експонат вуличного музею – телефон в стилі ретро 20-х років минулого століття, який можна використовувати за призначенням”, – розповів Ігор Чава.
Дрогобич. Вілла «Б’янки».
Другим експонатом музею під відкритим небом є художня композиція, яка розміщена прямо на стовбурах дерев. Також до списку виконаних проектів входить мурал, який створили минулої осені.
Один з експонатів – гасовий ліхтар – є інтерактивним. Усі відвідувачі зможуть власноручно його запалювати. Крім цього зазначається, що зараз продовжується робота над створенням “селфі-точок” у місті.
Дрогобич. Церква святого Юра
“Уже розробили онлайн-мапу, на якій вказані координати місць, ідеальних для селфі. На цих локаціях туристи знайдуть спеціальні жовті “селфі-трикутники”, які допоможуть зробити суперселфі!”, – додав керівник Дрогобицького ТІЦ.
Віра Франко у похилому віці. Знімок з виставки «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори»
Переглядаючи датовані літом 1972 року щоденні повідомлення КГБ лідеру УРСР Володимиру Щербицькому, ледь не в кожному документі натрапляєш на імена видатних українців. Переважно це жертви репресій — Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба… Раптом око помічає в одному з повідомлень прізвища одразу двох давно померлих класиків вітчизняної літератури — Івана Франка та Лесі України.
Ще більший подив настає, коли, ще не розуміючи, про що ж там мова, бачиш на тих самих сторінках ім’я першої в історії жінки-космонавта — Валентини Терешкової. Що їх взагалі може об’єднувати? Про це розповідає «INSIDER».
Шлюб, який не має відбутися
Справа в тому, що незабаром у складі туристичної групи до України мав прибути уродженець Волині, громадянин США Юрій Косач. Він був доволі відомим письменником та редактором. Проте багато хто сприймав Косача насамперед як племінника Лесі Українки. Родичі постатей такого рівня, які займалися публічною діяльністю, зазвичай ставали об’єктами уваги КГБ.
Працівники спецслужби читали листи, які відправляв до України та отримував у відповідь Косач. Тому знали, що під час чергової поїздки на рідну землю 63-річний чоловік збирався одружитися. Його нареченою стала жителька Львова віком 49 років на ім’я Віра, що носила прізвище свого славетного діда — Івана Франка. Для чоловіка цей шлюб мав бути третім, для жінки — другим.
Радянська влада, м’яко кажучи, була не в захваті від планів цієї пари. На повідомленні КГБ Щербицький залишив резолюцію: “Тов. Федорчуку В.В. (головному чекісту України — Insider). Заходи з попередження шлюбу?”. Тобто фактично розпорядився зірвати одруження. Чому?
Повідомлення від КГБ Володимиру Щербицькому з його резолюцією
По-перше, після укладання шлюбу подружжя мало переїхати до Америки. На думку КГБ, для Віри Франко це й було основною метою виходу заміж. Сама по собі еміграція на Захід нащадків постаті такого масштабу могла бути розцінена як удар по іміджу СРСР. Родичі двох великих українських письменників створили родину та живуть у США — чим не «картинка для ворожої пропаганди»?
По-друге, влада добре усвідомлювала, що Віра Франко її не любить. Підстав для цієї нелюбові було більш ніж достатньо.
Віра Франко: двічі «шпигунка»
У поле зору чекістів Франко вперше потрапила в далекому 1940-му, коли їй було 17 років. Львів, у якому мешкала дівчина, нещодавно був приєднаний до СРСР. Її батько, Петро Іванович Франко, завдяки лояльності до радянського режиму (а також, очевидно своєму походженню) став депутатом української Верховної Ради. Сама ж Віра приблизно у цей час почала працювати у новоствореному меморіальному музеї свого діда.
Якось Франко помітили у будівлі німецької комісії з обміну біженцями у Львові. Вона кілька разів зустрілася із членом комісії на прізвище Фац, якого підозрювали у причетності до гітлерівської розвідки. До Віри вирішили відправити агентів НКВС; крім того, за нею встановили посилене зовнішнє спостереження. Повідомлення про можливу співпрацю доньки депутата з розвідкою нацистів дійшло до голови НКВД Лаврентія Берії.
Повідомлення голові НКВД Лаврентію Берії.Повідомлення голові НКВД Лаврентію Берії.
Згодом Франко виїхала до Відня, де жила в дядька та збирала для музею матеріали про діяльність діда (за версією чекістів, перед тим вона встигла побути в Німеччині, куди виїхала разом зі згаданим Фацем). У травні 1941-го дівчина повертається до Львова. Ймовірно, спецслужби СРСР не зводили в неї ока. Але місяць потому починається радянсько-німецька війна. Віра лишилася у рідному місті, до якого увійшла гітлерівська армія.
Тепер вже німці почали підозрювати онучку класика у роботі на радянську розвідку — начебто саме з цією метою вона знаходилася у Відні. Пізніше вона припускала, що ці підозри з’явилися через високий статус її батька (який, до речі, загадково загинув влітку 41-го) в СРСР. У вересні того ж року Віру Франко арештовує гестапо. Далі — тюрми Львова, Варшави та Берліну, рік в одиночній камері, побиття на допитах, тиф. У 1943-му ув’язнену переводять до концтабору Равенсбрюк. Там вона познайомилася та подружилася із Женев’євою Де Голль — племінницею лідера французького Спротиву, майбутнього президента. Наступний пункт призначення — концтабір Цводау, який у травні 1945-го звільнили американські війська.
Але страждання Віри на цьому не завершуються. У Львові, куди вона повернулася, того ж року її арештовує НКВД.
Фото з кримінальної справи Віри Франко. Знімок з виставки «Тріумф людини. Мешканці України, які пройшли нацистські концтабори»
Вдруге Франко звинувачують у шпигунстві. Слідчі пригадали і довоєнні контакти з Фацем, і поїздки до Німеччини та Відня. У довідці КГБ, складеній у 1972 році, стверджується, що за часів німецької окупації Львова Віра тримала зв’язок із гестапівцями та офіцерами Вермахту, виконувала для них роль перекладачки. Про перебування її у німецьких тюрмах в документі не згадано — лише зазначено, що її «з невідомих причин» арештували та тримали в концтаборах.
Довідка КГБ про Віру Франко, складена у 1972 році
«Звинувачення у роботі на німецьку розвідку Віра Франко відкидала. На допитах вона дуже детально описала своє перебування у Відні та контакти з німецькими офіцерами. Але наполягала, що ті зустрічі або були випадковими, або мали побутовий характер», — каже наукова співробітниця музею «Тюрма на Лонцького» Олеся Ісаюк, яка вивчала ту кримінальну справу.
На думку дослідниці, під час допитів Франко намагалася справляти враження легковажної, нерозумної людини — саме таке враження виникає після прочитання протоколів. Але впевнено казати, чи насправді виконувала жінка завдання однієї з розвідок, ми не можемо.
Спочатку, 1946-му, справу закрили за відсутністю доказів, але згодом відправили на дорозслідування, і в результаті наступного року Особлива нарада при МГБ присудила Вірі 5 років таборів.
Покарання вона відбувала у Воркуті, працюючи на вугільній шахті. Несподіванкою стала зустріч Франко із німкенею, колишньою старшою її барака у Равенсбрюці, яка тепер теж відбувала покарання. У таборі доля звела Віру із ще однією ув’язненою з відомим прізвищем — донькою Нестора Махна Оленою.
Після табору два роки Франко пробула на засланні, звідки повернулася до Львова у 1953-му. За звільнення жінки роками боровся її дядько — Тарас Іванович Франко. У 1959-му Віра добилася реабілітації.
Після повернення до рідного міста героїня цієї статті жила з матір’ю та працювала медсестрою.
Словесний портрет Віри, який КГБ подає у своєму повідомленні, практично не містить «світлих фарб». Її характеризують як ласу до грошей, нечесну, розбещену авантюристку. «Наявні відомості про те, що Франко Віра з метою наживи вдавалася до таких непорядних вчинків як обмін іноземцям на носильні речі землі начебто з могили І. Франка, а також продавала старі речі, видаючи їх за ті, що належали в минулому дідові», — зазначається в повідомленні чекістів.
Довідка КГБ про Віру Франко, складена у 1972 році
«Комітетчики» знаходять єдиний «плюс» у поведінці Віри. Її двоюрідна сестра Зиновія Франко була відомою дисиденткою та цікавила органи держбезпеки набагато більше. Віру викликали на допит стосовно сестри, на якому вона «поводила себе позитивно». Тобто, ймовірно, засуджувала діяльність Зиновії і, можливо, розповіла про неї те, що цікавило КГБ.
«У разі виходу заміж за Косача та виїзду за кордон Франко з огляду на неврівноваженість характеру, схильність до авантюристичних вчинків з метою наживи може бути використаною закордонними націоналістичними колами на шкоду інтересам Радянської держави», — резюмували автори повідомлення.
Довідка КГБ про Віру Франко, складена у 1972 році
Віра сама усвідомлювала, що з такою біографією отримати дозвіл на переїзд буде важко — навіть якщо вийти за громадянина США. Тому ходила по кабінетах впливових чиновників та партійців, аби ті їй допомогли. Серед них начебто була перша жінка-космонавт, депутатка Верховної Ради СРСР Валентина Терешкова-Ніколаєва.
Довідка КГБ про Віру Франко, складена у 1972 році
Юрій Косач: від українського націоналіста до друга СРСР
Так само непростою була й доля нареченого Віри — Юрія Косача. У молоді роки він, мешкаючи на Волині (яка перебувала у складі Польщі) та навчаючись у Львові та Варшаві, став переконаним українським націоналістом. На початку 1930-х польська влада двічі арештовувала молодого літератора — йому інкримінували антидержавну діяльність, зокрема підготовку збройного повстання на Волині. Обидва рази Косач потрапляв за грати, але виходив на волю — під заставу та за амністією. У 1933 році, коли постала загроза нового ув’язнення, письменник виїхав до Чехословаччини.
Юрій Косач
Наступні 10 років минули в еміграції: Прага, Париж, Берлін. Весь цей час продовжують виходити художні та публіцистичні праці Косача.У 43-му він повернувся до Львова (який був зайнятий німцями). Але ненадовго: наступного року, коли до міста підходила Червона Армія, виїхав до Кракова. Невдовзі з Юрієм трапилося те ж саме, що й з його майбутньою нареченою Вірою Франко: німці арештували його та відправили у концтабір. Якийсь час після війни він провів у таборах для переміщених осіб. У 1949-му письменник оселився у США.
Життя у далекій країні не було легким та безхмарним. Косач, який вже був доволі відомим літератором, продовжує друкуватися, займається редакторською роботою. Однак особливих грошей це не приносило, тому доводилося заробляти іншими шляхами — наприклад, працювати сторожем. Діаспорне середовище, зокрема письменницьке, майже нічим не допомогло Юрію — а той, у свою чергу, практично не контактував із місцевими українцями.
Колишній націоналіст поступово змінив погляди — тепер він явно симпатизує СРСР. Радянська Україна є економічно та культурно розвиненою, «соборною» та «суверенною» державою — таким є лейтмотив багатьох тогочасних текстів Косача. Він завзято критикує націоналістів та більшу частину української громади Північної Америки. На думку дослідниці творчості Юрія Косача Ольги Полюхович, однією з причин цього були його особисті образи на діаспорян. А радянський режим вдало скористався цими образами, схиливши письменника до співпраці.
Взагалі лояльних до себе американських українців комуністична влада любила і всіляко заохочувала. «Прогресивні» (так їх називали в СРСР) діаспоряни виступали союзниками радянського режиму у боротьбі проти заокеанських українських націоналістів. З часом Юрія Косача, як «правильного» емігранта, почали друкувати в пресі СРСР. А у 1964-му вперше (але не востаннє) запросили в Україну — на святкування 150-ліття Тараса Шевченка. Він прийняв запрошення.
Юрій Косач
Наступного року КГБ у повідомленні до ЦК КПУ із задоволенням відзначав, що поїздка явно «пішла на користь» американському гостю. Після повернення до США він ще більше зблизився з «прогресивними» колами та активізував антинаціоналістичну риторику. Чекісти наголошують, що Косач користується певним авторитетом серед емігрантів, тому «його виступи як за кордоном, так і в радянській пресі можуть сприяти викриттю антинародної сутності націоналістичної діяльності та зміцненню патріотичного руху в еміграції за розширення зв’язків з Радянською Україною». «Темні плями» біографії письменника, зокрема публікації у німецьких виданнях гітлерівських часів, вже нікого не цікавили.
Повідомлення КГБ до ЦК КПУ про Юрія КосачаПовідомлення КГБ до ЦК КПУ про Юрія КосачаПовідомлення КГБ до ЦК КПУ про Юрія Косача
На цьому тлі дещо несподіваним виглядає факт зв’язку Косача з ЦРУ. Оприлюднені документи американської спецслужби (які першою дослідила Ольга Полюхович) свідчать про те, що принаймні один раз письменник зустрівся з її представником. Зустріч, ініційована самим Косачем, відбулася у 1964 році, після його повернення з першої поїздки до СРСР. Від українця співробітники ЦРУ дізналися про хід того візиту та контакти з радянськими письменниками. Невідомо, чи здогадувалися про співпрацю з ЦРУ чекісти, але в їхніх документах про це нічого немає.
Фрагмент документу про зустріч Юрія Косача з представниками ЦРУ. Джерело: cia.gov
СРСР міг втратити «рупор», яким був Юрій Косач, якби той одружився на Вірі Франко. Щоправда, у суперечках із родичами (які були проти шлюбу) письменник обіцяв «перевиховати» майбутню дружину. Але якщо навпаки Косач потрапить під вплив жінки, знову змінить позицію, і комуністичний режим отримає двох нових ворогів в українській діаспорі? Такого КГБ допустити не міг.
Довідка КГБ про Віру Франко, складена у 1972 році
Взагалі в історії із цим запланованим одруженням більше питань, ніж відповідей. Чекісти в документі мимохідь зазначають, що Косач та Франко перед цим якийсь час вели листування. Але як та коли вони познайомилися? Чи бачилися особисто? Зрештою, чи було між ними кохання? І якщо так — чи взаємне? Невідомо.
На думку КГБ, Вірою Франко в цьому питанні керував виключно розрахунок. Вона, мовляв, лише хотіла у такий спосіб переїхати до Штатів та жити у достатку.
Ольга Полюхович зазначає, що дослідники більше знають про листування Косача із вже згаданою Зиновією Франко. «Щодо Віри Франко, то певний план спільних справ із Юрієм Косачем існував. Проте з Косачевої сторони виглядало так, що це мав би бути – що найважливіше для нього – творчий тандем. Він у той час переймається передовсім тим, що мало часу приділяє творчій діяльності, і разом із тим прагнув залишити свій слід в історії літератури», — пояснює вона.
Ще одна цікава деталь, на яку звернула увагу літературознавиця. У 1972 році, тоді, коли Віра Франко нібито прагнула переїхати до Косача у США, сам він писав у листі її кузені Зиновії, що хоче вийти на пенсію (аби мати більше часу на творчість) та переїхати до Польщі або Югославії. Здійснити це бажання письменнику заважало те, що в США жила його хвора мати.
«Оперативні заходи»
І ось у липні 1972-го Юрій Косач прилетів до Радянського Союзу. Намірів не змінив — попереду похід у РАЦС із Вірою Франко. Що робити чекістам, аби виконати доручення Щербицького? Можна припустити, що вигадувати якість формальні підстави для відмови у шлюбі «контора» не хотіла — а раптом після цього письменник образиться на радянський режим (цілком вірогідний варіант, враховуючи історію його конфлікту з діаспорою)?
Шлях вирішення цієї проблеми описаний у черговому повідомленні. «З цією метою (для зриву шлюбу — Insider) було організовано викрадення у В. Франко сумочки, де зберігалися її паспорт та листи Ю. Косача, в яких він висловлював готовність одружитися на ній», — рапортує КГБ все тому ж Щербицькому.
Автори документу стверджують, що Франко планувала використати листи для тиску на Косача у випадку, якщо він раптом передумає одружуватися. Цей момент виглядає дещо незрозумілим та нелогічним, проте детальніших роз’яснень, на жаль, немає. Як і подробиць операції з викрадення.
Довідка КГБ про шлюб Віри Франко та Юрія Косача, складена у 1972 році
Керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху Володимир Бірчак вже близько десяти років вивчає архіви КГБ. Раніше він ніколи не зустрічав згадок про випадки викрадення чекістами документів у таких ситуаціях.
«Були так звані «Мероприятия Д» — це негласний обшук, під час якого могли вилучати певні документи, копіювати їх, але потім повертали на місце. Але так працювали по розвідниках або тих, кого підозрювали у зв’язках із розвідкою», — пояснює він.
Для відновлення викраденого паспорту потрібен час. Косач може й погодився би повернутися до України пізніше, аби таки розписатися з нареченою. Проте КГБ почав ще інтенсивніше «обробляти» чоловіка, передавши через родичів весь наявний компромат на Франко. І той здався: вирішив, що вона дійсно керується лише корисливими мотивами та відмовився від шлюбу.
Як вже було згадано, ми майже нічого не знаємо про характер стосунків цих двох людей. Але фінал історії підказує, що це навряд чи було велике кохання.
Пробувши півмісяця в Україні, Косач через Москву повернувся у Нью-Йорк. Шляхом крадіжки КГБ виконав завдання.
Довідка КГБ про шлюб Віри Франко та Юрія Косача, складена у 1972 році
Чи писали один одному після цього герої нашої історії? Ми не знаємо. Чи бачилися особисто? Очевидно, ні. Віра Франко померла у Львові у 1988 році. Юрій Косач — у 1990-му в місті Пассейк, штат Нью-Джерсі.
Відкриття пам'ятника Василю Нагірному в селі Гірне
Напередодні Нового року, 30 грудня 2018 року, в селі Гірне на Стрийщині було відкрито пам’ятник видатному архітектору та суспільно – громадському діячу Василю Нагірному.
Не кожен край може похвалитись такими особистостями, з когорти яких був Василь Нагірний. Його односельці довідались про свого славного земляка зовсім недавно, а мені стало відомо про видатний рід Нагірних більш ніж 20 років тому.
Василь Нагірний. Світлина кінця ХІХ ст.
Про Василя Нагірного (1848 — 1921рр) — архітектора, що спроектував понад 200 церков, розсіяних по всій Західній Україні, громадського діяча — одного із зачинателів кооперативного руху та січового стрілецтва, котрий створив чи долучився до створення кільканадцяти українських підприємств і товариств, – в радянській енциклопедії було написано всього декілька рядків.
Борис Григорович Возницький
Та була людина, котра вже тоді розуміла значення Василя Нагірного для української історії та культури, бо й сама присвятила своє життя збереженню та охороні української культурної спадщини. Це — багатолітній , нині вже покійний директор Львівської картинної галереї ( тепер Львівська національна галерея мистецтв ім. Б. Г. Возницького) — Борис Возницький, котрому вдалось в кінці 80-х років минулого століття врятувати архів родини Нагірних від знищення.
Євген Нагірний. Світлина 1920-х років
У процесі опрацювання архіву, виявляючи та відкриваючи для себе непересічність усіх членів роду Нагірних (самого Василя Нагірного, його синів : Євгена – видатного архітектора та педагога, Євстахія – продовжувача батькової справи у галузі кооперативного руху, доньки Софії – математика та педагога, зятя – професора Василя Лева – видатного вченого мовознавця та педагога), – дедалі більш очевидним ставала необхідність повернення цих імен із забуття.
На цім шляху були налагоджені контакти з львівською гілкою – родиною Гарматіїв, та з родиною Левів, котра мешкала в США і завдяки співпраці з ними в музеї відбулось декілька виставок, було написано кільканадцять статей, в тому числі в енциклопедичні видання, видано збірник та альбоми, присвячені творчій спадщині Василя та Євгена Нагірних. Одним із перших дослідників творчої спадщини Василя Нагірного є відомий науковець, історик Василь Слободян. Разом з ним та правнучкою Василя Нагірного – Христиною Лев , продовжуючи популяризацію та введення у культурологічний простір імен видатних особистостей родини Нагірних, вдалось здійснити декілька спільних проектів, одним з яких стало видання альбомів “100 церков Нагірних”. Презентації відбулись у Львові, в Перемишлі, в Нью Йорку і скрізь викликали велику зацікавленість.
Книжка “100 церков Нагірних. Частина перша. Церкви Василя Нагірного”
Отже, дорога до того дня, коли у селі Гірному – на батьківщині Василя Нагірного, у рік 170-річчя від дня народження урочисто відкривався пам’ятник – була довгою. Особисто для мене 2018 рік почався з імені саме цієї людини – несподівано журнал “Країна” для свого першого номеру замовив статтю про Василя Нагірного, а на сторінці “Збруча” був надрукований есей, присвячений ювілейній даті.
“100 церков Нагірних. Частина друга. Церкви Євгена Нагірного”
І ось в передостанній день 2018 року, в центрі села Гірне зібралось чимало людей, більшість з них прийшла разом зі священиком о. Григорієм Шептицьким, з хоругвами та співом – одразу після богослужіння у сільській церкві. Пам’ятник виконав відомий український скульптор , заслужений діяч мистецтв України Володимир Ропецький. Митцеві вдалось втілити в граніті та бронзі основну ідею , якою керувався у житті Василь Нагірний – ідею безкорисного служіння своєму народові. Пам’ятник постав майже в центрі села, на тому місці, де стояла колись батьківська хата Нагірного. Від задуму про пам’ятник до дня його відкриття пройшло зовсім небагато часу, бо знайшлись люди, яким не байдужа була історія рідного села, і знайшлись районні керівники, що підтримали та допомогли. Серед багатьох імен, хотілось би назвати : Ярослава Білана, Богдана Сидорака, Омеляна Заревича, Романа Яцківського, Василя Думу, Юлію Курилишин, родину Левів ( США), о. Григорія Шептицького, а також Стрийську районну раду, Благодійний фонд “Рідня” та фонд Нагірних, Кредитну Спілку “Вигода” та ін.
Пам’ятник Василю Нагірному в селі Гірне
… У свій час, повернувшись додому після майже десяти років навчання та праці в Швейцарії, Василь Нагірний почав у різних напрямках розбудовувати суспільно громадське життя галицьких українців, використовуючи здобуті знання і досвід. Та в кінці життя він з гіркотою писав : “ Чи діжду я того, коли й наша країна так устроїться, як маленька Швейцарія?” Це питання, на жаль, залишається актуальним й понині.
