На днях жителі Львова, як і всієї України, святкували 205 річницю від дня народження Тараса Шевченка. У нашому місті, біля пам’ятника Кобзарю, навіть рекорд встановили – наймасовіше виконання пісень за текстами Шевченка на бандурах. Останнє видається досить важливим, адже демонструє, що Шевченкове слово, пам’ять про нього, надалі живі і не втрачають актуальності; вони знаходять вияв у нових мистецьких формах і сучасних інтерпретаціях. Радіємо цій події, а водночас пригадуємо, яким галичани бачили Тараса Шевченка 120 років тому. Допоможе нам у цьому дуже цікаве й оригінальне видання поеми “Гайдамаки”.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
У далекому 1898 році “накладомь и печатію” українського видавця та журналіста Михайла Білоуса вийшла у світ поема Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Діялося це у Коломиї. Сьогодні один з примірників даної книги зберігається у фондах Наукової бібліотеки Львівського національного університету імені Івана Франка і доступний для зацікавленого читача. Видання дуже цікаве і привертає до себе увагу, адже розкішно ілюстроване малюнками.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
Уже на перших сторінках книжечки бачимо типовий, але чимось незвичний для ока портрет Тараса Шевченка. Кобзар наче позує для невидимого фотографа, але виглядає невпевненим і схвильованим. Останнє виражається у макабричному переплетенні пальців рук. Нижче ілюстрації підпис, що її “печатано 4 ма красками”. Далі у книжці подається біографічна стаття, присвячена персоні Тараса Шевченка. Її автором був той самий Михайло Білоус. Стаття супроводжується ілюстраціями місцевості, де виростав Шевченко, його портретами тощо.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
Дуже цікавою є стилістика автора, його смислові акценти у тексті. Михайло Білоус не просто розказує факти біографії Кобзаря, але й інколи супроводжує їх відповідними коментарями – розказує про вагу персони Тараса Шевченка, значення його творчості і доцільність вивчення текстів Кобзаря. Оповідаючи про Шевченка, автор згадує і про певні історичні події. Зокрема, про Кримську війну, де Росія воювала з Англією, Францією та Туреччиною. У контексті цих бойових дій друкар та журналіст згадав і про “нашу Австрію”, яка також перекидала війська до прикордонних територій.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
У вступній статті аргументовано, чому саме “Гайдамаки” друкують першими. Як зазначав автор передмови, це одна з кращих поем Тараса Шевченка. До того додавав, що якщо читачам сподобається, а “Бог дасть нам прожити”, то в планах видавати і інші напрацювання Тараса Шевченка.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
Вступну статтю та основний текст поеми “Гайдамаки” Тараса Шевченка у книжці з’єднує ще одна розвідка, яка належить тому самому Михайлу Білоусу: “Що то були гайдамаки?”. У ній розглядається етимологія і значення слова “гайдамаки”. Також наводяться приклади вживання даного слова у народній традиції та історичному контексті. Неймовірною та наївною видається кінцівка нарису про історію гайдамаків на українських територіях у цій книзі. Михайло Білоус зазначав, що один з очільників повстанців, Максим Залізняк, довідавшись про передсмертні муки іншого ватажка, Івана Гонти, заплакав і помер. Гайдамаки поховали його у степу над Дніпром і розійшлися. На цьому, за Білоусом, їхні виступи вичерпали себе.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
На сам кінець, автор детальніше зупинився і на локальному контексті. Зокрема, звернувся до львівських газет, у яких писали, що декілька десятків гайдамаків послали на страту до Львова. Відтак переказав легенду, яку навіть сьогодні можна почути – наче повстанці будували “нову кам’яницю” там, де раніше жив “бургомістр Зиморович, ормянин”. У цьому фрагменті йдеться про кам’яницю військового коменданта міста Феліціана Коритовського (площа Ринок, 29), але фактографічного підтвердження наведена інформація не знаходить.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
Михайло Білоус також не надто дбав про доведення цих даних і обмежився лише згадкою. Відтак надалі у книжці подано основний текст поеми “Гайдамаки” Тараса Шевченка, який збагачено ілюстративним матеріалом і коментарями до окремих із частин.
Ілюстрація з коломийського видання “Гайдамаків”. Фото Є. Гулюка
Гортаючи описане вище видання сьогодні, варто не забувати, що у Тараса Шевченка образ гайдамаків піддано значній романтизації – не дарма він жив та творив головно в епоху і в дусі Романтизму. Пізніше гайдамаки, в силу різних причин, стали “своїми” як для українського національного руху, так і для радянської ідеології. Сьогодні важливо розуміти, що цей рух мав різні аспекти та виміри. Були між іншими і бандитизм, анархія, некерованість та жорстокість. Але гайдамаки Шевченка – це продукт його епохи, надмірна героїзація. Якими ще вони були у цього митця – допомагає зрозуміти ознайомлення із розглянутою у цій статті книгою/поемою.
Експозиція виставки живопису Ігоря Бадяка «Кобальтовий вітер»
Вже сьогодні, 12 березня 2019 року, о 17.00 в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки живопису Ігоря Бадяка «Кобальтовий вітер».
Художник Ігор Бадяк активний учасник пленерів (творчих поїздок), які дарують йому ідеї для створення своїх живописних композицій. Минулого літа, він побував в містечку Лез Іссамбр (Les Issambres) на Півдні Франції. Ці місця кожному художнику дарують натхнення. Там малювали французькі імпресіоністи, туди їздять художники зі всього світу.
Ігор побачив там кобальтовий колір усюди. Королівського синього кольору небо і море, і гори вдалині. Здавалося саме повітря насичене тим кольором і вітер несе його, як аромат поширюючи повсюди. Ігор Бадяк наситився тим настроєм, створив серію етюдів та ескізів і приїхавши до рідного Львова створив близько 20-ти творів в яких кобальт, як колір присутній майже усюди.
В основному на виставці буде представлена абстракція – ідеальний живописний жанр, позбавлений пут предметності і конкретики. Але буде і кілька пейзажів.
Оглянути експозицію виставки Ігоря Бадяка «Кобальтовий вітер» можна буде в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7)до 7 квітня 2019 року.
У ці березневі шевченківські дні у львівському Палаці мистецтв експонується фотовиставка відомого львівського фотомитця Йосипа Марухняка, присвячена 205-ій річниці від дня народження Тараса Шевченка.
«Тарас Шевченко мене надихає постійно, – каже фотомитець. – Він – як живий. Він – невичерпний, і тому я постійно звертаюсь до нього. Мені уже навіть закидають: «Та скільки можна ж про Шевченка?» Та безконечно. Бо він не просто найвидатніший український поет. Він ще й талановитий художник і гравер, академік, філософ, пророк, геній, національний герой, лідер нації, який заміняє того, на якого сьогоднішня Україна не спромоглася».
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
Це вже десята фотовиставка, яка підтверджує, що Шевченкіана – провідна тема творчості цього фотомайстра. Пізнання Шевченка, відкриття Шевченка як Поета і Пророка відбувається постійно, повсякчас, і цим фотомайстер ділиться із глядачем. Світлинна Шевченкіана Йосипа Марухняка в різні роки і під різними назвами експонувалась у Києві, Каневі, Мінську, Дрогобичі : «Ну що б, здавалося, слова…», «Натхненні Кобзарем», «Тарасовими шляхами», «Шевченківськими місцями Білорусі», «Тарас Шевченко на Львівщині (пам’ятники)», «Свою Україну любіть»… «Любітеся, брати мої, Україну любіте…», « З Кобзарем на прощу. В Україну».
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
Цьогорічна Марухнякова Шевченкіана продовжує тему «Натхненні Кобзарем», бо на світлинах бачимо скульптора і його роботу – портрет Шевченка, бачимо сучасного поета, який читає вірші Кобзаря, колекціонера, який знайшов цікавий вишитий портрет Шевченка, і ця ниточка продовжується і продовжується…
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
Ще один блок цьогорічної Шевченкіани Марухняка формують світлини, які уже стали історією: конкурс на кращий проект пам’ятника Шевченкові у Львові, де зафіксований тодішній мер міста Богдан Котик, або ж відкриття пам’ятного знака Кобзареві у місті Жовква у 1995 році. Ці чорно-білі світлини суттєво виділяються на фоні інших.
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
… У краєзнавчому музеї «Берегиня» в місті Бурштин на Івано-Франківщині туристам показують обгорілий Кобзар і розповідають зворушливу історію його врятування із вогню на Східній Україні. Це не пройшло мимо фотооб’єктива Йосипа Марухняка, як і те, коли до Народного музею Тараса Шевченка у Львові завітала львів’янка і подарувала вишиті на шовку портрети Шевченка і Франка…
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
«Йосип Марухняк – фотохудожник з панорамним охопленням духового простору життя, автор, що тяжіє до філософічних і соціокультурних рефлексій з історії та повсякденності, – відзначає відомий львівський мистецтвознавець, професор, заслужений працівник культури України Роман Яців. – Взаємодія опції громадянської свідомості з екзистенцією виводить його на масштабні смислові конфігурації тематичних циклів. Одним з них став позачасовий, культурософський вимір постаті Тараса Шевченка. Під єдиною художньо-естетичною програмою зібралося кілька автономних змістовних (тематичних) груп світлин… Питомою особливістю естетичного мислення Й. Марухняка є синкретичне трактування факту, певного візуального подразника його свідомості. З великим інтелектуальним досвідом, через численні проникнення в глибинні пласти національної традиції, автор організував символьний простір Теми, в якій епізоди сучасної історії вписалися в тканину Вічності величавого духово-ціннісного «полотна». Маючи багатий творчий ресурс фотофіксацій дотичних подій, мистець конструює суб’єктивовані згустки смислів, пронизуючи сучасність променями драматичного історичного минулого.
Роботи з експозиції фотовиставки Йосипа Марухняка
Локальною, цілісною тематичною групою розрізняються фотопортрети відомих художників і вчених, органічно пов’язаних з Шевченківською парадигмою. Іншою настроєвою тональністю позначені сюжети, що візуалізують народну пам’ять і спряжені з подіями в Україні за останні роки. Концепт Гідності розкритий Йосипом Марухняком як безпосередніми «ескізами з натури», так і стишеними метафізичними планами. У такій методології осмислення Шевченкової величі твори мистця набувають більшої емоційної сили, спонукаючи глядача до гострих естетичних реакцій та глибоких інтелектуальних запитів до морально-етичного контексту життя суспільства».
Надія ФЕДУНЬ, НСЖУ
Довідка
Йосип Марухняк – член Національної спілки фотохудожників України (НСФУ), художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України (НСЖУ), член СОФУ (Світове об’єднання фотографів – українців), учасник і призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок.
В Сокальському районі Львівської області знаходиться місто районного значення Великі Мости, саме цьому населеному пункту присвячена наша сьогоднішня публікація. Пропонуємо Вашій увазі унікальні світлини часів Першої світової війни.
Великі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війни
Ключову сторінку в історію поселення вписав у 1846 р. тодішній власник Великих Мостів Юзеф Удрицький (Józef Udrycki), звівши великий корпус військових казарм. Так Великі Мости пов’язали свою долю з військовими – і військові частини до цього часу квартирують в старих казармах.
Великі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війниВеликі Мости, фото часів Першої світової війни
Колись Великі Мости гриміли на всю Польщу – тут розташовувалася відома державна школа поліції. Сказати, що від неї ніц не лишилося – збрехати. Адже кінологічна школа, яка й дотепер тут працює і вважається чи не найкращою й найбільшою в Україні, бере свої початки ще з тих, довоєнних часів.
Сьогодні команда Фотографій Старого Львова побувала у дуже доброму місці. Чи багато з наших читачів знають, що у парку Знесіння, по вул. Довбуша 24, розмістилася «Домівка врятованих тварин» (на сьогодні це уже зоологічний відділ парку), де живуть звірята та птахи, яких врятували та прихистили. Отже, зібрали ми трохи харчів та вирушили подивитися на домівку та її мешканців.
Козеня з “Домівки врятованих тварин”
Більше ста тварин. Кролики, кури, гуси, нутрія з ампутованим хвостом, папужки, черепаха, морські свинки, фретки, сокіл боривітер, козеня, яке викупили (було лотом на аукціоні, називалося «козеня шашлик»), лисиці, лелеки, декоративні голуби та багато інших. У кожного з них своя непроста, здебільшого не дуже щаслива історія.
Ворона з “Домівки врятованих тварин”
Про долю тварин нам розповідає працівник домівки Назар Дулиш: «Ворону привезли з Рівного, їй коти відгризли крило. Тому жити вона у нас буде вже все життя. Єнотовидного собаку Абу ми викупили, вона продавалася на собачу притравку, як і лисиця Дік.
Сова Соня з “Домівки врятованих тварин”
Сову Соню продавали через інтернет. Вона зовсім ручна, її маленькою забрали з гнізда, тому живого корму вона не їсть, не вміє полювати. Тож відпустити ми її теж не можемо.
Єнотовидний собака Абу з “Домівки врятованих тварин”
Ще один лис Фокс, якого ми забрали зовсім маленького, він готувався на продаж, але про нього забули, був хворий, весь в хробаках, думали не виживе, але ми його витягли.
Козел Борис з “Домівки врятованих тварин”
Козли Борис і Бред Піт, яких викупили з забою. Кузя приїхав з Тернополя, коза Мілка. Борсук Тимофій, який зараз спить. Козуля Бембі, якого викупили на Старосамбірщині, його тримали на прив’язі в ошийнику.
Лелеки з “Домівки врятованих тварин”
У лелек в кожного своя історія. Першим був Кузя, потім Локі та Лакі, чотирьох підкинули в поліетиленових пакетах, Андрійко приїхав з Червонограда. Загалом у нас 8 лелек. Маємо надію, що двоє з них полетять, решта поламані».
Козуля Бембі з “Притулку врятованих тварин”
Окрім рятування та догляду за тваринами працівники домівки розповідають школярам про захист тваринного світу, чому потрібно берегти навколишнє середовище.
Козел Кузя з “Домівки врятованих тварин” та працівник домівки Назар Дулиш
Зараз тут дуже потрібні ліхтарі вуличного освітлення, відра, лопати, мітли, кабель. Корми всіх видів, зокрема для гризунів, курячі шийки, крильця, риба: мойва, салака. Загалом список потрібного великий. Приходьте, питайтеся та, по можливості, допомагайте.
«Домівка врятованих тварин»
Завітати у домівку, познайомитися з тваринами та почути їхні історії можна безкоштовно щодня до 20 год. Щоб бути у курсі новин та знати, що потрібно домівці – долучайтесь, сторінка у фейсбук “Домівка врятованих тварин”
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 27 лютого 2019 р.
27–28 лютого 2019 року, з нагоди відзначення 125-річчя від заснування українського гімнастичного товариства “Сокіл” у Львові, відбулася наукова конференція “Українська тіловиховна і спортова традиція” у якій взяли участь науковці зі Львова та Києва.
Захід організували і провели: Комісія тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедра олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Музей визвольної боротьби України, Львівський обласний будинок учителя.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові. 27 лютого 2019 р.
Перше та друге засідання конференції відбулося у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. Івана Франка, 154). Вітальне слово до учасників виголосила співголова першого засідання директор музею, заслужений працівник культури України Марія Магунь.
У перший день конференції у Львівському музеї Михайла Грушевського з науковими доповідями виступили: мистецтвознавець Наталя Філевич (тема доповіді: “Василь Нагірний – видатний галицький громадсько-політичний діяч”); кандидат наук з фізичного виховання і спорту, доцент Ярослав Тимчак (“Українське гімнастичне товариство “Сокіл” – “джерело” розвою національної фізичної культури”); кандидат філологічних наук, професор Степан Кость (“Українська військово-політична думка періоду Першої світової війни”); доктор історичних наук, професор Юрій Тимошенко (“Сокільська діяльність у Галичині міжвоєнного періоду (за матеріалами Центрального державного архіву громадських об’єднань України)”); кандидат історичних наук, доцент Андрій Сова (“Співпраця Івана Боберського та Степана Гайдучка в контексті діяльності українського товариства “Сокіл””); кандидат філологічних наук, доцент Ірина Процик (“Формування української футбольної термінології в практиці діяльності українського сокільства”); доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Андрій Гречило (“До питання про меморіалізацію площі “Сокола-Батька” у Львові та відновлення її як спортивного об’єкта”); музикознавець Роксоляна Гавалюк (“Значення музики в діяльності українських сокільських товариств Галичини”).
Петро Галущак, Леся Чабан, Андрій Сова, Ярослав Тимчак – учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція”. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, 27 лютого 2019 р.
В урочистій атмосфері співголова засідання Ярослав Тимчак, представники родин Боберських та Франка – Леся Чабан і Петро Галущак привітали та вручили посвідчення дійсного члена НТШ Андрію Сові.
Також учасники конференції оглянули експозицію Музею Михайла Грушевського у Львові. На екскурсії, учений секретар музею Софія Легін, привернула увагу присутніх і наголосила на нових надходженнях музею за останній рік.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 28 лютого 2019 р.
У другий день конференції, що відбулася у Музеї визвольної боротьби України (вул. Лисенка, 23 а), пролунали доповіді наукових співробітників Львівського історичного музею Ореста Круковського (“Презентація електронного каталогу заснування та діяльності сокільських, січових, пластових та стрілецьких товариств кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (джерелознавчий аспект)”) і Тараса Кузя (“Унікальні пам’ятки сокільського руху у Львівському історичному музеї”).
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 28 лютого 2019 р.
Під час екскурсії музеєм, Тарас Кузь представив учасникам конференції срібну булаву, яку 11 вересня 1911 р. на І Краєвому здвизі у Львові старшина «Сокола-Батька» вручила Іванові Боберському, як символ його визнання і особливих заслуг перед товариством (на булаві міститься напис: “За труди і заслуги Члени “C.-Б.” 1901–1911”).
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 28 лютого 2019 р.
Окрім того, учасникам конференції було презентовано чотири поштівки серії “Українське тіловиховання” та представлено нові видання, присвячені різним аспектам фізичного виховання і спорту. Комплекти поштівок із автографами учасників конференції було передано у фонди Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові та Музею визвольної боротьби України.
Науковий співробітник Львівського історичного музею Тарас Кузь демонструє булаву Івана Боберського. Музей визвольної боротьби України, 28 лютого 2019 р.
Зацікавлення подією виявили й вчителі історії України, захисту Вітчизни та фізичного виховання, які прибули на другий день конференції з різних куточків Львівської області.
Учасники наукової конференції “Українська тіловиховна і спортова традиція” у Музеї визвольної боротьби України. 28 лютого 2019 р.
Організатори висловлюють щиру подяку директорові сайту “Фотографії Старого Львова” Романові Метельському за медіапідтримку та оформлення поштівок.
Андрій СОВА історик
Фотографії Романа Метельського, Софії Легін, Романа Гериновича та Андрія Сови.
ХІХ столітті почався справжній масовий інтерес до всього, що було наближеним до народу, що могло пояснити його походження, традиції, побут. Розвивалися різні етнографічні науки, а також історія, археологія. Уже пізніше сукупність різних культурних рухів, творчих тенденцій, розвитку мистецтва дали можливість назвати цей час «добою романтизму».
Певна частина романтиків ХІХ століття була художниками, які небезпідставно цікавилися минулим і прагнули зобразити на своїх роботах пам’ятки старовини. Інші ж навпаки хотіли показати навколишність такою, якою вони її побачили, зафіксувати дрібні деталі і загальну атмосферу міст, сіл, місцевостей, природи і архітектури.
В цей час у Російській імперії, до якої належала тоді Волинь,виникло кілька осередків, де збиралися небайдужі до старожитностей люди. Це були звичайні «романтики», інколи священики, вчені, математики, громадські діячі, письменники, душа яких хвилювалася, коли вони стикалися зі старовиною. Дехто з них відправлявся з Києва, Петербурга досліджувати Волинь, інші тут же жили і починали цікавитися минулим краю. Вони збирали відомості, систематизували архіви, розпитували старожилів, описували побачене, а потім видавали свої праці, писали картини тощо. У ХІХ столітті художники зображали різні куточки Волині – від північного Полісся до південних горбистих місцевостей Кременеччини.
Казимир Войняковський – поляк, що малював Волинь тоді, коли цього практично не робив ніхто. Він був чи не єдиним, який зобразив історичний край у той час, коли «країна обох народів» була розділена між сусідніми європейськими державами-вовками, а її території відійшли до цивілізаційно різних суспільних утворень.
Казимир Войняковський. Церква у Ковелі. Зображення з журналу Znicz за листопад 1936
У XVIII столітті Річ Посполита ослабла і була поділена між сусідніми державами. Кількавікове панування корони на землі волинській припинилося. І це, можливо, було б нічого, якби вдалося цій поліській землі залишитися у європейському культурному просторі. Проте не сталося. Після невдалого постання Костюшка 1794 року король Станіслав Август Понятовський склав повноваження, територія держави була остаточно поділена між Королівством Пруссія, Австрійською монархією та Російською імперією. Волинь опинилася у складі останньої.
Казимир Войняковський. Замок у Луцьку. Зображення з журналу Znicz за листопад 1936
Більшість творчого часу Войняковський витратив у Варшаві. Іноді виїжджав на Литву. А також побував на Волині. На роботах краківського художника зображені такі волинські місцевості: каплиця Скорботного Христа у Луцьку, вигляд вулиці Ринкової у Луцьку, замок у Луцьку, дерев’яна церква у Ковелі, кузня у Ковелі, 4 вигляди Голоб, дворик з брамою у Ружині, Гільча з палацовою брамою. На них – природа, будівлі та люди тих часів. Окрім художньої цінності, роботи мають ще й історичну, позаяк документують місцевості, які давно змінилися і втратили свій тодішній лик.
Зигмунд Фогель мандрував Польщею в останні роки її існування за завданням останнього короля Станіслава Августа Понятовського. Він використовував акварель, туш та олівці. Змалював кілька десятків історичних місць країни, серед яких 2 волинські міста – Острог та Почаїв.
Зигмунд Фогель. Острог. Зображення з ВікіпедіїЗигмунд Фогель. Почаїв. Зображення з ВікіпедіїЗигмунд Фогель. Почаїв. Зображення з Вікіпедії
Вивчення в українських школах Тараса Шевченка зосереджується переважно на його літературній творчості і недостатньо на художній. І цілком даремно – він має у доробку великий пласт образотворчих робіт. Досить багато з них експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Там же зберігаються його волинські роботи. На жаль, волинська частина репрезентована тільки Почаєвом – 4 акварелі.
Тарас Шевченко. Почаївська Лавра з півдня. Акварель (Х. 1946)Тарас Шевченко. Вид на околиці з тераси Почаївської лаври. Акварель (Х. 1946)Тарас Шевченко. Почаївська Лавра з заходу. Акварель (Х. 1946)Тарас Шевченко. Собор Почаївської Лаври (Внутрішній вигляд). Акварель (Х. 1946)
Історія була така, що в 1845 році Шевченко став членом Київської археографічної комісії. Вона займалася вивченням, в тому числі документальним, минулого. Через рік Кобзар прибув до Почаєва, де й виконав кілька акварельних малюнків Лаври.
Представляти Наполеона Орду зазвичай немає необхідності. Це широковідовий автор, який у своєму творчому малярському доробку має образи міст, містечок і сіл чи не пів-України. А ще Білорусі, Польщі, Литви та інших країн Європи. Це художник, який належить до спільної спадщини найбільших народів та земель, які населяли Річ Посполиту. Його доробок має одну з найбільших літографічних колекцій Східної Європи ХІХ століття, яка налічує більше 2000 малюнків, із яких тільки половина збереглася.
Наполеон Орда. Кременець. Зображення з Вікіпедії
Для своєї творчості Наполеон Орда вибрав техніку малюнка олівцем, підфарбованого аквареллю, гуашшю або сепією, якою досконало володів. Саме ця техніка малювання дозволяла оперативно і найбільш точно відобразити архітектурний пейзаж в умовах подорожі. З його малюнків робили літографії. Це спеціальна техніка тиснення фарби на папір, як дозволяє робити великий тираж.
Наполеон Орда. Каплиця в Луцьку. Зображення з Краківського національного музею
У 1872-1874 роках цей білорусько-польський художник і музикант перебував у Луцьку. Він відвідав Волинь у рамках своєї мандрівки Україною. Підрахували, що Орда зробив більше 170 малюнків українських земель, кілька десятків з яких присвячені Волині.
Наполеон Орда. Вишнівець. Зображення з ВікіпедіїНаполеон Орда. Голоби. Зображення з ВікіпедіїНаполеон Орда. Берестечко. Зображення з Мазовецької цифрової бібліотекиНаполеон Орда. Славута. Зображення з ВікіпедіїНаполеон Орда. Луцьк. Зображення з Мазовецької цифрової бібліотекиНаполеон Орда. Олика. Зображення з Мазовецької цифрової бібліотеки
Восени 1866 року західними краями Російської імперії мандрував дійсний і таємний радник Помпей Батюшков. Разом із ним «съ Высочайшаго свѣдѣнія» перебував художник Московської оружейної палати Дмитро Струков. Саме він зробив малюнки, за якими потім у петербурзькій майстерні Олександр Беггров виконав кольорові літографії волинських і не тільки пам’ятників старовини.
Дмитро Струков, літографія Олександра Беггрова. Володимир-Волинський. Зображення з Державної публічної історичної бібліотеки Росії
Їх помістили у відомий восьмитомник «памятники русской старины в западных губерниях», який видавався у 1868-1885 роках. Перші чотири томи 1868-1869 років присвячені Волині. У них містяться хромолітографії (кольорові малюнки, виготовлені спеціальним методом) з виглядами місцевостей та окремих пам’яток Володимира-Волинського, Луцька, Острога та Овруча. Крім того, в альбомах можна знайти карти цих міст часу формування книг. У волинській частині видання – 27 малюнків.
Дмитро Струков, літографія Олександра Беггрова. Луцьк. Зображення з Державної публічної історичної бібліотеки Росії
Юзеф Ігнатій Крашевський вважається польським митцем – художником, письменником, істориком, філософом. Його літературна спадщина налічує близько 600 томів. Значну частину свого життя автор прожив на Волині. Сюди він приїхав у 1838 році. Спочатку був власником села Омельне, а потім купив Городок неподалік Луцька. Останні кілька років перебування на Волині Крашевський з родиною прожив у Житомирі, а в 1859 році переїхав до Варшави.
Юзеф Ігнатій Крашевський. Старий Чарторийськ. Зображення з книги “Спогади з Полісся, Волині, Литви”
Письменник любив волинський край, захоплювався його природою, старовинними пам’ятками. Він багато мандрував по Волині, описував побут мешканців. Найвідоміша його праця про цей край називається «Спогади з Полісся, Волині й Литви», перекладена українською мовою.
Юзеф Ігнатій Крашевський. Шляхтянка. Зображення з книги “Спогади з Полісся, Волині, Литви”
Мандруючи Волинню, Крашевський виконував графічні й акварельні малюнки різних населених пунктів, куточків природи та місцевих типажів.
Юзеф Ігнатій Крашевський. Інтер’єр поліської хати. Зображення з книги “Спогади з Полісся, Волині, Литви”Юзеф Ігнатій Крашевський. Волинський пейзаж
Звичайно, це не повний перелік авторів, які змальовували Волинь у ХІХ столітті, а лише найвідоміші з них. Поза увагою ще залишилася ціла когорта художників, графіків, граверів, літографів, які зображували місцевості для різних періодичних і одиничних видань польською та російською мовами, або просто створювали мандрівні альбоми чи й окремі малюнки.
Урочистості з нагоди вшанування 205-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка у Львові
Вчора, 9 березня 2019 року, Львівщина урочисто відзначила 205-ту річницю з дня народження Тараса Шевченка, повідомляє сайт ЛОДА.
Урочистості з нагоди вшанування 205-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка у Львові
Представники влади та громадськість поклали квіти до пам’ятника Кобзарю, що у центрі Львова. Присутніх привітав Перший Віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів.
Урочистості з нагоди вшанування 205-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка у Львові
“Тарас Шевченко – людина, яка зуміла передбачити своїм пророцтвом велику Україну, національну ідею і зберегти національну ідентичність. Коли ми говоримо про Тараса Шевченка, то згадуємо його Кобзар, українську бандуру і говоримо про символ життя нескорених бандуристів. Людей, які поклавши своє життя, гідно пронесли людяність, збереження цінностей Бог та Україна. Українці у світі дякують Богу за державність, яка була відтворена Шевченком. Вивчаючи його щоденно, кожен розуміє глибину пізнання пророка, гідної людини, яка жила з цінностями і боролась за Україну. Дивлячись сьогодні на бандуристів, хочу подякувати за приклад єдності тої пісні, яка завжди є символом перемоги і нових звершень. На Сході ми бачимо героїв, які дають нам можливість жити звичним життям. Ми маємо сильну українську армію, яка була створена і Президентом України, і Верховною Радою та Урядом. Відкриваючи Кобзар на будь-якій сторінці, ми знаходимо гідне проповідництво нашої сильної України”, – зазначив Степан Кубів.
Урочистості з нагоди вшанування 205-тої річниці з дня народження Тараса Шевченка у Львові
У межах святкувань у Львові встановили національний рекорд за наймасовіше бандурне виконання пісень на слова Кобзаря. Відтак, 407 бандуристів з різних районів Львівщини одночасно виконали “Заповіт”, а також “Реве та стогне Дніпр широкий”. Це культурно-мистецьке дійство увійшло у “Книгу рекордів України”.
Олександра Брикса. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
В середу, 6 березня 2019 року, в “Арт галереї мадам Пальмгрен» (вулиця Івана Федорова, 8) відкрилася жіноча акварельна виставка «Квіткові історії в акварелі» сформовану з робіт українських мисткинь, які працюють та проживають у Львові, Лондоні, Празі, Запоріжжі та Рівному.
Запитаєте, а що ж їх об’єднує? Звичайно, це ЇЇ Величність Акварель! А ще практично всі учасники є членами Міжнародного акварельного товариства IWS Globe і мають можливість активно приймати участь у міжнародних виставках і конкурсах. В експозиції виставки представлені роботи лідера Міжнародного акварельного товариства IWS Чеської республіки Олександри Брикси, а також і лідера українського Міжнародного акварельного товариства IWS Ukraine Галини Отчич.
Олександра Брикса. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
«Спочатку було заплановано до жіночого свята зробити гарну весняну виставку, де , в основному, мали бути представлені квіти. Потім ми почали опрацьовувати концепт і вирішили запросити українських мисткинь, котрі проживають закордоном і виставка стала уже міжнародного характеру.
Галина Отчич
Потім ми проаналізували ситуацію і, оскільки, у нас святковий день, то вирішили присвятити виставку пам’яті Марти Токар у якої день народження 8 березня. Марта Токар – львів’янка, акварелістка, оцінена всім світом, але її бачила дуже малесенька аудиторія людей, які шанують акварель. І таким чином ми хотіли показати всім не тільки її роботи, але й цей настрій, розповісти квіткові історії, тому й запропонували таку назву. Хотіли донести до всіх, що ми, жінки, всі різні, роботи у нас різні, в кожного своя історія, свій шлях до роботи в акварелі, до створення цих квітів.
Тетяна Гамрищак. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Наступне, що ми хотіли донести виставкою те, що в Україні існує українська філія Міжнародної акварельної асоціації. Великої спілки, яка об’єднує 120 країн», – розповіла Галини Отчич.
Тетяна Гамрищак
Витончені квіти на білосніжному акварельному папері у творах художниць Марти та Іванни Токар, Ірини Гресик, Гамрищак Тетяни, Наталії Чубини та Ольги Баклан в експозиції виставки творять особливий настрій та атмосферність.
Оля Баклан
«Я дуже вдячна Зоряні Мірус за те що вона згадала про мене, бо я досить недавно стала серйозно займатися аквареллю. Півтора роки з насолодою. Я не думала представляти роботи на виставці, бо це були мої, можна сказати, приватні радості. Але я маю сад, де вирощую квіти і можу простежити життя рослини від народження до смерті, бо життя квітки швидкоплинне. І можу схопити момент її найвищої точки, кульмінації і прощання з життям, яке теж дуже гарне, коли опадають пелюстки і ти бачиш зміну форми, світла, кольору. І навіть коли рослини засихають, то теж несуть свою пам’ять про квітку. Це зазвичай зимові натюрморти, які теж несуть красу», – поділилася враженнями Оля Баклан.
Олександра Брикса. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Неймовірна прихильність та любов до акварелі надихнула художниць до творення прозорих та привабливих, ніжно-соковитих акварелей, адже акварель – надзвичайно чуттєва техніка і щоб досягнути вершин майстерності – її потрібно відчувати. Саме таке тонке відчуття, емоції та глибока чуйність притаманна природі жінки.
Наталія Чубина
«Квітка – це жінка, вона створена для того, щоб продовжити життя завдяки тому, що приваблює джмеля, метелика. І жінка так само створена красивою, щоб приваблювати того, хто допоможе їй продовжувати життя. Жінка милується життям, а що може бути краще ніж квітка і тому жінка малює квіти.
Наталія Чубина. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Мене часто питали, чому я не малюю Львів, архітектуру, бо в мене вона гарно виходить. А я все одно бачу квіти і напевно архітектуру теж треба малювати з квітами. Насправді на архітектурі Львова є багато декору у вигляді квітів. Українська натура така квітчаста, все прикрашає квітами, тому українська жінка малює квіти», – сказала Наталія Чубина.
Наталія Чубина. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Серед художниць, що створили експозицію квіткової виставки художниця з Запоріжжя Ірина Гресик. Вона навчалася у Львові і з радістю відгукнулася на пропозицію долучитися до проекту.
Ірина Гресик
«Маю дуже великий сентимент до Львова, бо закінчила тут Академію мистецтв і тут у мене народився Львів. У виставках брала участь, але не так часто і це переважно були пленери. На цю виставку отримала запрошення від галереї і з задоволенням його прийняла, щаслива, що беру участь.
Ірина Гресик. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Я той художник, котрий не малює тільки квіти. Один з моїх улюблених жанрів – натюрморт. З двох великих робіт, які я тут представляю одна – чисто квіти, а друга з серії натюрморти з мотанками», – розповіла Ірина Гресик.
Ірина Гресик. Робота з експозиції виставки «Квіткові історії в акварелі»
Експозицію виставки «Квіткові історії в акварелі» можна оглянути в “Арт галереї мадам Пальмгрен» (вулиця Івана Федорова, 8) до 27 березня 2019 року.
Яких тільки мундирів не бачило Рівне за свою історію! Були тут і солдати шведського короля Карла ХІІ, вилискували дорогоцінними строями яничари князя Любомирського, крокували рівненською бруківкою піхотинці царської Росії, гарцювали на баских конях польські улани…
У колишній казармі 127 Путивльського полку — нині житло не тільки для військовихТут зійшлися різні епохи — цегляний стиль і щось на кшталт пентхауза по-рівненськи
Своєрідним музеєм військової минувшини Рівного під відкритим небом є комплекс військового містечка, який, хоч і не повністю, але зберігся до наших днів. Добротні кам’яниці майже півтора століття служать місту. Усупереч впливу часу і так званого людського фактору, військовий квартал у Рівному вражає й нині. Хоча чимало будівель безповоротно зіпсовано “покращеннями”, військове містечко залишається унікальним острівцем давнього Рівного.
Ця будівля не змінює свого призначення упродовж віку — служить військовим
Перші ж кадрові військові в Рівному з’явилися наприкінці XVIII століття — це були російські імператорські війська. Відтоді люди у військових строях стали звичним явищем на вулицях Рівного. Близькість австро-угорського кордону й побоювання царського уряду конфліктів з імперією Габсбургів змушували Росію тримати тут постійний військовий гарнізон.
Вояк Волинського корпусу російської імператорської армії, кінець XIX-поч. ХX cт.
Спочатку військових за кошти міської казни розміщували в так званих доходних будинках та винайнятих приватних квартирах переважно в рівнян, що мешкали в передмістях Воля, Америка, Біла. У такий спосіб міщани непогано поповнювали свої гаманці, але для “гаманця” міського такі витрати невдовзі стали непосильними. Та й помешкань, придатних для розміщення дедалі зростаючого військового контингенту, вже бракувало.
Уніформа царської армії Росії, поч. ХХ ст.
Тут будуть казарми!
За розпорядженням військового відомства Росії в другій половині XIX століття на західній окраїні Рівного розгорнулось масштабне будівництво військового містечка. Перші споруди, зведені в популярному тоді цегляному стилі, з’явилися вже в 1887 році. Будівництво йшло швидко, забезпечуючи роботою не лише рівнян, а й селян з навколишніх сіл. До робіт масово було залучено й солдат гарнізону. Не було проблем і з будівельним матеріалом. Основним була цегла, яку виробляли місцеві цегельні. На кінець ХІХ століття їх налічувалося в Рівному п’ять.
Візерунчаста кладка з цегли здається схожа одна на одну, але однакових немає
Розташування містечка зумовлено було наявністю вільних земель у тій частині міста, а також близькістю до залізниці, яка з’явилася в Рівному в 1873 році, та прокладеному в 1857 році Києво-Брестському шосе, що пролягло через усе місто. За першими казармами з’явилися стайні, приміщення для арсеналу й господарських потреб, тренувальні поля і майдани для муштри. Першими поселенцями містечка були 125 Курський і 127 Путивльський піхотні полки, штаб 11 армійського корпусу, 32-а піхотна дивізія, 21-й саперний батальйон, 32-а артбригада.
Вояки 127 Путивльського піхотного полку, поч. ХХНижчі чини 127 Путивльського піхотного полку, поч. ХХ ст.
На плані Рівного 1896 року, накресленому поручиком Каверіним, обабіч Києво-Брестського шосе, яке продовжувало тодішню вулицю Шосову, і по праву сторону Дубенської було нанесено розміщення підрозділів гарнізону і казарм. Вказано також вулицю “Казарменную” — сучасну Коцюбинського. Історики вважають цей план хоча й не професійним з точки зору картографії, але доволі інформативним. На ньому вказано місця розміщення не лише об’єктів військового містечка, а й основних міських об’єктів тогочасного Рівного.
План Рівного поручика Каверіна. Угорі праворуч — «воінскія казарми»
Вочевидь, поручик Каверін був одним із військовослужбовців Рівненського гарнізону й перебував у Рівному з початку розбудови військового комплексу, загалом добре знав місто. Опіка над військовим містечком була одним з пріоритетів тогочасної влади, про що свідчить і те, що, коли в 1912 році на кошти власника міста князя Любомирського збудували першу електростанцію, яка ще не могла охопити все місто, то найперше електрику провели саме до казарм. Невдовзі на території містечка звели водонапірну башту (вона збереглася донині), лазню, госпіталь, будинки для офіцерського складу.
Старовинна водонапірна башта, на стіну якої навіть інформаційну табличку про її історичну цінність причепили. А мешканці довкола «оздобили» сміттям
Казарменний майдан — свідок цікавих подій в історії Рівного
Ближче до вулиці Дубенської, де за царської Росії розміщувалися 127-й Путивльський полк і штаб 11-го армійського корпусу, розкинулася величезна казарменна площа. Нині вона частково забудована, а частину її займають підрозділи сучасних Збройних Сил України.
Казарменний плацУрочистості на плацуГарнізонне свято на плацу
Використовували її для муштри, військових оглядів і парадів, різноманітних урочистостей і масових міських заходів. У квітні 1912 року на казарменному майдані відбулося небачене для рівнян шоу — містяни вперше спостерігали політ літака під керуванням знаменитого російського льотчика Васильєва. Під час Першої світової війни в 1915 pоці y військовому містечку розмістився штаб 8-ї Армії генерала Брусилова, а згодом і штаб фронту. У штабі побував і відомий у майбутньому “білий” генерал, який воював з більшовиками, Антон Денікін.
Антон Денікін (четвертий зліва) у штабі на території військового містечка в Рівному, 1915 рік
Тоді ж на площі огляд військ Рівненського гарнізону здійснював останній російський імператор Микола II. Як писали тогочасні місцеві газети, цар залишився задоволеним оглядинами військового містечка, хоча солдати зустрічали його без особливого ентузіазму. До речі, це були другі відвідини імператором військового містечка.
Микола ІІ в Рівненському військовому госпіталі, 1915 рікМикола ІІ спілкується з пораненими в Рівненському госпіталіВ очікуванні прибуття імператора Миколи ІІ до військового містечкаВояки Рівненського гарнізону зустрічають царя
У 1914-у він, відвідуючи разом із сестрою Великою князівною Ольгою Олександрівною польові військові лазарети, що розміщувалися в Рівному, побував і в гарнізонному шпиталі, що у військовому містечку. У роки Першої світової там лікувались і відомі воєначальники, і звичайні солдати-фронтовики.
Військовий шпиталь під час Першої світовоїДруга світова, поховання німецьких вояків поруч із військовим шпиталем у Рівному
Померлих у госпіталі ховали на Дубенському кладовищі, розташованому неподалік. У Рівненському шпиталі 19 грудня 1919 року помер командувач армією УНР генерал-хорунжий Василь Тютюнник, про що розповідає меморіальна дошка на стіні будівлі.
Урочистості з нагоди 15-річчя гарнізонного шпиталю, польський період, 1935 рік
Повернемося до казарменного плацу. Під час революційних подій 1905 та 1917 років він слугував місцем для політичних маніфестацій. Зокрема там першого травня 1917-го уперше військові разом із цивільним населенням вільно відзначили міжнародний день робітничої солідарності. Один із учасників — вояк Рівненського гарнізону Василь Сало — надіслав рідним світлину на згадку про цю подію. Нині цей знімок зберігається у фондах обласного краєзнавчого музею.
Перше травня 1917 року на казарменній площіВояки Рівненського гарнізону російської імператорської армії, поч. ХХ ст.
За польської влади, у вересні 1933-го, на казарменному плацу відбувся знаковий для Рівного релігійний захід — Перший евхаристичний конгрес (з’їзд) за участі шанованого в Польщі й на Волині ксьондза біскупа Адольфа Петра Шельонжека з Луцька. Його, репресованого і переслідуваного за радянської влади, й донині пам’ятають і шанують не лише в Луцьку, а й у сучасній Польщі, як людину, яка не зрадила свою паству і віру. Про конгрес у Рівному й урочистості з його нагоди писав загальнопольський часопис “Путівник католицький”. Зазначалося, що на військовому плацу зібралися не лише військові, а й цивільне населення Рівного, школярі, громадські організації, представники військового командування і влади міста. Прибуло 5 тисяч паломників з усієї Польщі.
З газети «Путівник католицький», фото Долінко
Містечко при польській владі
З 1920 року, відколи в Рівному розквартирувалися польські війська, містечко не лише належним чином утримували, а й розбудовували. Уздовж вулиці Дубенської з’явилися нові казарми і будинки для офіцерів з родинами. У глибині військового кварталу з боку вулиці Дубенської вони збереглися поряд із забудовою царських часів.
Будинки для сімей військових польських часів
Ці модернові на той час будинки, попри майже столітній вік, дотепер непогано виглядають. На початку 1930-х років було зведено Будинок польського жовніра.
Відкриття пам’ятника Пілсудському в сквері неподалік Будинку жовніра, 1934 рік
У грудні 1932-го відкрито римо-католицький костел Святих Апостолів Петра і Павла, який став гарнізонним.
Підофіцерська школа кавалерійської бригади «Рівне», 1934 рікБудні на території військового містечка, польський періодОфіцерський склад гарнізону на полковому святі, передвоєнні часи
Польський військовий гарнізон у період 1920-1939 років у Рівному був представлений такими підрозділами: 13-а піхотна дивізія, 44-й полк стрільців американського легіону, 45-й піхотний полк стрільців кресових (прикордонних), бригада кавалерії “Рівне”, 21-й полк уланів Надвіслянських, 13-й полк легкої артилерії, полк корпусу охорони кордонів “Рівне”, 8-й взвод саперів, 13-а батарея протиповітряної артилерії.
Полковий оркестр 45-го полку стрільців кресовихДефіляда вояків польського гарнізону з нагоди свята польської Конституції. Ліворуч видно Будинок жовнір
У польських цифрових архівах і на різноманітних форумах можна знайти чимало фотографій, які зображають службу і побут польських військовиків у Рівному міжвоєнного періоду. А ще — військові гарнізону брали активну участь у житті міста й зробили чимало хороших справ.
Один з найстаріших будинків зберіг свою красуВид з двору одного з найстаріших будинків-казарм на СоборнійОдна з казарм, зведених ще в кінці XIX століттяОдна з колишніх казарм 127 Путивльського полку (нині житловий будинок), що зустрічається на старих світлинахОдна з найстаріших ще царської побудови казарм з вишуканою цегляною кладкою та візерунчастими коминами.Цей будинок також можна зустріти на старих фотографіяхКолишня царська казарма на ДубенськійТакий під’їзд з широкими сходами в одному із найстаріших будинків видає колишню казармуТепер це житловий будинокА ще ось такий вхід, у який потрібно «пірнати»
Під час Другої світової військове містечко зазнало бомбардувань, хоча значних руйнувань вони не спричинили. Під час німецької окупації на території військового комплексу розташовувалися кілька концтаборів, найбільший з яких — “шталаг-360”. Але ці трагічні події — тема окремої розповіді.
Рівненське військове містечко як унікальний архітектурний комплекс заслуговує на збереження і подарує нам ще чимало цікавих відкриттів.
Світлана КАЛЬКО
Джерела фото: фонди РОКМ, ДАРО, NAC, allegro.pl, wolyn.freehost.pl, odkrywca.pl, dobroni.pl та інші відкриті джерела
В понеділок, 11 березня 2019 року, о 15.00 у виставковій залі КЗЛОР «Історико-краєзнавчий музей» (м. Винники, вул. Івасюка, 5) відкривається унікальна виставка археологічних артефактів «Врятовані скарби України».
На виставці будуть представлені, серед інших, знахідки трипільського посуду, металообробна майстерня ранньозалізного періоду, рідкісні для нашої території провінційно-римські імпорти кінця І – середини ІІ ст. н. е., цінні для Європи бронзові казани з могильника римського часу Карів-І, меч каролінгського типу Х ст., який було передано Історико-краєзнавчому музею 5 березня у Національному заповіднику «Софія Київська».
Експозиція виставки археологічних артефактів «Врятовані скарби України»
Унікальний взірець середньовічного зброярського мистецтва, знайдений на Львівщині, намагалися нелегально вивезти за межі України, на щастя на естонській митниці порушників було затримано, а меч «епохи вікінгів» передано на реставрацію в Національний науково-дослідний реставраційний центр України.
Врятований меч «епохи вікінгів»
Оздоблення та символіка свідчать про те, що меч міг належати військовій еліті, а характерні втрати срібної інкрустації, деталей декору – що його використовували протягом тривалого часу, можливо, передавали в спадок як реліквію. Відтепер ця унікальна річ буде експонуватися в КЗ ЛОР «Історико-краєзнавчий музей.
Експозиція виставки археологічних артефактів «Врятовані скарби України»
Експозицію виставки археологічних артефактів «Врятовані скарби України» можна буде оглянути у виставковій залі КЗЛОР «Історико-краєзнавчий музей» (м. Винники, вул. Івасюка, 5) до 30 травня 2019 року.
Свідоцтва про участь Тараса Франка у смінарах Львівського університету
5 березня 2019 р. у Квартирі-музеї родини Івана Франка у Києві відкрилася унікальна експозиція «Завзятий Франковий сокіл», приурочена до 130-річчя від дня народження сина І. Франка – Тараса. Про це розповідає Гал-інфо
130 років тому, а саме 9 березня, в родині Івана Франка народився другий син, якого батьки назвали на честь Шевченка – Тарасом, бо з’явився він на світ у день 75-ї річниці від дня народження Кобзаря.
Свідоцтво про хрещення Тараса Франка
В експозиції можна побачити унікальні експонати, збережені у квартирі, куди в 50-ті роки родину Тараса Франка насильно переселили зі Львова і де зараз розташована Квартира-музей родини Івана Франка.
Серед них – оригінали документів, зокрема свідоцтво про хрещення Тараса Франка (1889 р.), оригінали свідоцтв про навчання (1900-1909 рр.), залікові книжки Львівського (1909 р.) та Віденського (1910 р.) університетів, оригінали машинописів. Також представлено особисті речі Тараса Франка, книги, листи, світлини, періодичні видання того часу та художні роботи. Багато експонатів на широкий загал виставляються вперше.
Відкриття експозиція «Завзятий Франковий сокіл»
Серед іншого – документальні підтвердження, які демонструють боротьбу Франкового сина за збереження української мови у радянському Києві.
Історичні раритети доповнені виставковими вітринами, які розповідають про таланти усіх дітей Івана Франка. Також представлено колекцію листів, які сини Франка адресували своїй матері – Ользі Хоружинській.
Роланд Франко
Виставку, яку створено з фондових експонатів Міжнародного фонду Івана Франка, відкрив син Тараса Франка – Роланд Франко.
На відкритті оновленої експозиції були присутні керівники Франкових музеїв із Києва, Львова, Дрогобича та Нагуєвичів, а також франкознавці, науковці та шанувальники Франка.
З еволюційним розвитком суспільства мисливство трансформувалось і втратило значення як промисел людини по добуванню їжі. А з початком ХХ століття воно все більше набуває рекреаційного значення, коли чоловіки мали змогу продемонструвати влучність пострілу, гостроту зору, психологічні та фізичні дані при добуванні дичини. Мисливські трофеї ставали головним предметом гордості, їх демонстрували на численних виставках.
Змінилась також й роль жінки у суспільстві – з берегині сімейного вогнища, коли вона вірно чекала з полювання чоловіка, до опанування мистецтва полювання всупереч забобонам, що жінка на полюванні приносить нещастя. Хоча відомо, що у давніх греків та римлян покровителями полювання були Богині – відповідно Артеміда та Діана.
Жінки на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Крім того, є всі підстави вважати, що першим мисливцем була перша жінка – Єва, а не чоловік – Адам, так як саме вона в Едемському саду першою вполювала змію. Часто жінки не брали безпосередню участь у полюванні, а супроводжували своїх знатних чоловіків. Зокрема, у Карпатах у мисливських угіддях Яна Ліхтенштейна полював князь Дон Мігуель Бранганца, де його супроводжувала жінка Тереза.[1] Традиція брати на полювання жінок була у графів Потоцьких.[2]
Княгиня Любомирська з трофеєм (16-ка), добутим 28 вересня 1935 року у мисливських угіддях греко-католицької митрополії, Перегінськ, ревір Чорна Ріка
Жіноче полювання мало гендерні особливості. Якщо чоловіки зосереджувались на добуванні мисливських трофеїв, то жінки велику увагу приділяли своєму мисливському одягу. Старі світлини з полювань у Галичині свідчать, що жіноча мода часто змінювалась: від костюмів амазонок – до строгих спідниць-міді у 30-тих роках ХХ століття, і до сучасних мисливських костюмів-унісекс. Навіть найдорожча англійська зброя часто була для жінок-мисливців модним театральним аксесуаром для хизування, а не знаряддям для добування дичини. Проте, деякі галицькі жінки мисливці таки могли похвалитись й влучними пострілами та гідними трофеями.
Жінки на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Однак, місця полювання жінок не обмежувались мисливськими угіддями, а жіноча зброя – рушницею чи карабіном. Так, «Глянцевий часопис» (тижневий ілюстрований журнал), який виходив у Кракові у міжвоєнний час, зазначав, що головна зброя жінки міститься у її сумочці: це – пудра, губна помада, олівець для очей. Найкраще у жінок виходить постріл не з мисливської зброї, але очима по чоловіках, при чому цілять вони у найвразливіше місце – серце. Крім того, жінки – злісні браконьєри, бо полюють у будь-який час, будь-якому місці на недозволений вид.
Жінка на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Повернувшись на якесь століття назад, можна поспостерігати, що мисливська преса кепкувала іноді з жіночих полювань, переводила їх в іншу площину. Так, з великим гумором описані жіночі полювання без правил. Якщо чоловіки полювали у лісових мисливських угіддях, то жінки мали свою територію для полювання, а саме: танцювальні майданчики, ресторани, карнавали. У цих угіддях жінки полюють без відповідно посвідчення мисливця, без ліцензії, не платять жодного податку, не зважають на жоден закон чи етику. Але жінки ніколи не проводять колективних полювань, радше індивідуальні. Слід сказати, що ці полювання – дуже результативні. Проте, які б правила вони не порушили, для них немає жодного покарання.
Жінки на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Як мисливець без рушниці, так і жінка не може уявити своє життя без карнавалу. Там добувають чоловіків, наречених, коханців. Полюють навіть заміжні жінки, підшукуючи чоловіків для своїх доньок. Під час карнавалу дозволяється добувати чоловіків будь-якого статусу і будь-якої якості. Крім того, жінка є небезпечною для здобичі весь рік, а під час карнавалу – особливо небезпечною, бо має тисячу засобів, щоб їх добути. Жінка-мисливець стоїть значно вище професійних мисливців, бо стріляє з такої зброї, яку вони навіть не тримають в руках. Кожен мисливець обдурює після полювання, а жінка – під час полювання, бо обман – це її є найкраща зброя. Вона вміє виставляти такі капкани, які ми, мисливці, не вміємо. А приманкою для цього служить наша чоловіча слабість до жінок. Раз нас заманюють декольтованим бюстом, раз – голими руками чи плечима, а часто чоловіки зваблюються на рожеві панчішки чи коротку спідницю. І коли ми на цю принаду клюємо, то капкан затискається.
Жінка на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Карнавал для полювання – це найкращий час, так як дичина – чоловіки у цей час втрачають нюх, слух, зір, одним словом, стають як ті глухарі під час токовища.
Тож якщо чоловік не хоче бути впольованим, він не повинен взагалі виходити із свого дому під час карнавалу і чекати аж до початку посту, коли на чоловіків полювати заборонено.
Жінки на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Проте з розповіді однієї жінки, яка часто виходить на полювання, випливає, що вполювати чоловіка стає все важче з огляду не на кількість, а на якість. На танці все частіше приходять один молодняк або старі козли. Якісна дичина тримається своїх усталених корпоративів.
Тому жінки, які собі знають ціну, у молодняк та старих козлів навіть не стріляють, бо не варто витрачати набоїв. Такі екземпляри падають навіть від пострілу шампанського.[3]
Жінка на полюванні в Галичина на початку ХХ століття
Гендерна обставина породила багато забобонів та міфів при полюванні. Була прикмета, що коли по дорозі на полювання мисливець зустріне жінку (особливо стару), то йому не пощастить. Цю особливість мисливці приписують поганим жіночим очам. Дослідник мисливських забобон Юліан Ейсмонд у своїй книзі (1926) вбачав у них багато раціонального. На його думку, коли мисливець, йдучи на полювання, побачить гарну молоду жінку, то ця обставина підносить його віру у власні сили. У свою чергу, зустріч перед полюванням «із старою бабою спустошує наші сили». Забобони слугували мисливцям при невправній стрільбі, бо йому гарна жінка не показала коліно. Крім того, поганою прикметою у мисливців вважалось повертатись з дороги за забутою річчю. Це повернення, без сумніву, приносило невдачу на полюванні. Але у випадку повернення мисливець міг завжди виправдатись за те, що вернувся порожнім з полювання.[4]
Олег ПРОЦІВ кандидат наук з державного управління, докторант Львівського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України
На кого полює жінка? // Всеукраїнський журнал «Лісовий вісник» 2016 № 4 (55) С. 16-17.
[1] Marek W. Sprawozdanie delegatów / Władysław Marek //Łowiec. – 1905. – № 22. – s.260-261.
Напередодні святкування 205-тої річниці від Дня Народження Тараса Григоровича Шевченка його вірші користуються особливою популярністю. Їх читають учні, вчителі, політики, службовці, спортсмени і просто шанувальники творчості Кобзаря.
У кожного покоління своя манера і своє розуміння поезії Тараса, кожен відчуває її по-своєму і кожен знаходить саме той вірш, котрий найбільше западає в душу і відповідає суспільним чи особистим викликам.
Наші захисники в зоні ООС теж читають Шевченка і теж по-особливому відчувають його поетичні рядки. Прес-офіцер 44-ї окремої артилерійської бригади, яка з 2014 року обороняє кордони на Луганському та Донецькому напрямку, лейтенант Юрій Кульпа записав на відео як відчувають слова Тараса Шевченка його побратими.
Читали вірші бійці різних підрозділів, родом з різних куточків України від Західної до Сходу. Це і ремонтники, і артилеристи, і зв’язківці, і навіть прес-офіцер.
Національний драматичний театр ім. Марії Заньковецької
Вже незабаром, 24 березня 2019 року, о 18 год. Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької у Львові запрошує на перший весняний Заньківчанський вечір. Його гостем буде мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор інституту української мови НАН України Павло Юхимович Гриценко.
Павло Гриценко. (Фото з сайта ff.udpu.edu.ua.)
Відроджується славна традиція Заньківчанських вечорів. Гостями театру будуть діячі культури, науки і видатні особистості України. Кожен творчий вечір буде насичений цікавою розмовою, спогадами, які будуть обрамлені яскравим театральним дійством.
Багато музики, пісень, чудової поезії й талановитих виступів подарують справді неймовірні емоції кожному глядачеві цього свята.
Перший весняний Заньківчанський вечір
Вечір відбудеться народної артистки України Олександри Бонковської. Ведучий – народний артист України Святослав Максимчук, режисер – Богдан Ревкевич. Художник – заслужений діяч культури Польщі Олександр Оверчук
Музичні номери у супроводі участю гурту «ЧіСherry» (Наталія Боймук, заслужена артистка України Олександра Люта, Мирослава Солук (вокал), Соломія Кирик (віолончель), Микола Маринець (фортепіано).
Історія будівництва у Львові монумента Тарасу Шевченку бере свій початок з кінця ХІХ ст. Першими ідею спорудження пам’ятника висунули українські студенти Кракова у 1892 році. У 1899 році Наукове Товариство імені Шевченка придбало кам’яницю на Губернаторських Валах (тепер вул. Винниченка, 28) та звернулося із проханням до ради міста Львова виділити біля неї місце для встановлення монумента Кобзареві (площа від вулиці Куркової до римсько-католицької семінарії).
Проте НТШ було відмовлено у дозволі на спорудження пам’ятника. У 1905 році на замовлення НТШ Ципріан Ґодебський виконав бронзове погруддя Тараса Шевченка.
Вулиця Чарнецького (сучасна Винниченка), кін. ХІХ ст.
На початку ХХ ст. одеський меценат Михайло Володикевич намагався спорудити пам’ятник своїм коштом. Письменник Богдан Лепкий пропонував обрати місцем для пам’ятника площу біля Оперного театру М.Володикевич заперечував, зауважуючи, що Оперний театр заважатиме сприйняттю монументу Кобзареві.
У радянський час неодноразово порушувалося питання встановлення пам’ятника Тарасу Шевченку у Львові. Одразу після закінчення Другої світової війни у Львові виникла ідея спорудження монументів Іванові Франкові та Тарасові Шевченку. Виконуючи постанову Ради Народних Комісарів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1945 року «Про збудування у місті Львові пам’ятників Тарасу Григорович Шевченку та Івану Яковичу Франку», управління головного архітектора міста Львова уклало від імені виконкому Львівської обласної ради угоду зі скульпторами Сиверою та Диденком на проектування цих пам’ятників на 70 тис. крб. Пам’ятник Тарасові Шевченку вирішили спорудити на Бернардинській (Соборній) площі. Рада Міністрів УРСР мала вирішити питання фінансування будівництва пам’ятників. Так, ще у 1946 р. Львівський обласний відділ у справах архітектури при обласній раді депутатів трудящих зробив орієнтовний розрахунок зі спорудження пам’ятника у 1947 році. Монумент мав коштувати 613 тис. крб.
Площа Бернардинська (сучасна Соборна). Перша третина ХХ ст.
27 травня 1958 р. Львівська обласна рада вирішила спорудити пам’ятник Тарасові Шевченку в кінці проспекту імені поета у Львові та просила Раду Міністрів УРСР вирішити питання щодо проведення конкурсу.
24 грудня 1960 р. Постійна комісія народної освіти у Львівської міської ради у своєму рішенні відзначила, що у Львові досі немає пам’ятника Тарасові Шевченку, хоч президія Всеукраїнського центрального військового комітету у своїй постанові ще від 26 лютого 1921 року оголосила потребу поставити у всіх губерніальних і повітових містах, а також великих селах пам’ятник поету.
Проспект Тараса Шевченка, 1968
У кінці 1963 року було оголошено конкурс на найкращий проект монумента. Автори могли самостійно обирати місце, матеріал, габарити і форму пам’ятника. В проекті композиції було необхідно передбачити зв’язок пам’ятника з оточенням, знайти відповідний масштаб, щоби вдало відобразити велич генія українського народу. Було визначено три премії для нагородження авторів найкращих проектів у сумі 250, 150 і 100 крб. Опісля цього передбачалося провести другий тур конкурсу за участі премійованих і відзначених проектів. Терміном подачі матеріалів на конкурс визначили 1 лютого 1964 р. Проте реалізувати його так і не вдалося.
11 червня 1979 р. Рада Міністрів УРСР знову дала дозвіл на спорудження у Льввоі пам‘ятника. 26 серпня 1981 р. виконком Львівської обласної ради вирішив спорудити монумент у 1984 році. Однак спорудження пам‘ятника знову перенесли.
Пам’ятник Яну ІІІ Собеському. Фото А. Ленкевича.
14 червня 1987 р. виконком Львівської обласної ради депутатів трудящих прийняв рішення “Про спорудження пам‘ятника Т.Г. Шевченку у місті Львові”. Рішення було прийняте і у 1988 р. відбувся обласний конкурс (40 груп авторів), проте жоден із проектів не здобув перемоги.
Коли у 1988-1989 рр. вкотре постало питання про спорудження в місті пам‘ятника Кобзареві, більшість львів‘ян пропонували встановити його саме на клумбі, де колись гарцював на коні Собєський. Так у 1988 р. народилася знаменита “Клюмба”, або львівський Гайд-парк — місце дискусій, стихійних мітингів та стендів з саморобними плакатами і летючками. У 1989 р. на ній встановили таблицю з написом: “Тут стояти пам‘ятнику Шевченкові”, яку в травні того ж року замінив камінь з відповідним написом, виготовлений скульптором Дзиндрою.
Львівська “Клюмба” у 1989 р.
27 червня 1989 р. сфорували новий організаційний комітет для проевдення конкурсу на найкращий проект монументаю Комітет провів новий (вже республіканський) конкурс в якому взяли участь автори 61 проекту. Їхні роботи можна було оглянутив палаці спорту “Спартак”. Цей конкурс теж не дав позитивних результатів. Після тривалих дебатів журі вирішило першої премії не присуджувати, оскільки жоден із поданих проектів не відповідав в абсолюьті вимогам щодо якості. Натомість присудило дві другі премії,третю та низку заохочувальних премій. Авторські групи, роботи яких удостоїлися других і третьої премії, мали дооопрацювати свої проекти до 30 грудня 1989 р. З них і мали обрати остаточний проект пам‘ятника Кобзареві у Львові.
Проте місцева влада вирішила не зволікати, і 8 серпня 1989 р. Республіканське журі рекомендувало проект, виконаний скульпторами Володимиром і Андрієм Сухорськими та архітекторами Юрієм Дибою та Юрієм Кромеєм. Саме цей проект був одним із двох, що отроимали другу премію на конкурсію Для його реалізації утворили архітектурно-художню раду. Стелу-палітру ліворуч від фігури Кобзаря замінили на 12-метрову “Хвилю національного відродження” – майбутню домінанту навколишнього простору Фігура поета флакована колажем з фігур-героїв його творів , переважно козацької тематики.
Виготовлення пам’ятника Шевченкові в Аргентині
Спорудження пам‘ятникаприпало на роки становлення України, що супроводжувалося важкою фінансовою кризою. Проект реалізували завдяки допомозі української діаспори, зокрема Василя Іваницького, який допомоіг зібрати необхідні кошти. Іваницький очолив Український громадський комітет будови пам’ятника у м. Торонто. Завдяки його ж ініціативі, монумент Кобзареві збудували в Буенос-Айресі.
15 травня 1991 р/ освятили місце спорудження пам‘ятника, а його відкриття відбулося 24 серпня 1992 р. У 1995 р. виготовили “Хвилю національного відродження” і урочисто відкрили у День Незалежності 1996 р.
“Хвиля національного відродження” – це двостороння рельєфна пластична стела. Передня сторона висвітлює образ України, що його побачено крізь призму творчості Тараса Шевченка. Композицію цієї сторони вінчає Оранта — Всеєдина Матір України, яка з давніх часів знаменує безсмертя українського народу.
Відкриття пам’ятника Шевченкові на проспекті Свободи. Помітно відсутність на фото 12-метрової стели позаду пам’ятника. Фото 1992 року
Друга сторона хвилі відображає Україну в пошевченківську епоху. На фоні великого хреста, що несе Україна, зображення дитини символізує появу нової держави, що постає перед світом, дивлячись у майбутнє. Нижня сторона відображає Голодомор та інші лихоліття, що перекотилися через Україну, поневолення народу, з якого висмоктують його багатство, інтелект чорні, злі й безликі сили, що по-хижацьки розривають Україную У верхній половині цієї сторони портретні зображення політичних, культурних і духовних діячів, які боролися за незалежну українську державу. Завершує цю сторону Хвилі велике всевидяче око Всесвіту.
На спорудження Хвилі витратили 26 тонн бронзи, а загальна вага стели — 61 тонна. За зелений наліт на ьронзі пам‘ятник іноді неформально називають “жаба”, а стела біля Шевченка за нещвичайну форму отримала жартівливу назву “відкривача”.
Пам’ятник Шевченкові на проспекті Свободи. Сучасне фото
Монумент став причиною судового позову між міською радою та авторами пам‘ятника. У 1998 р. Личаквівський районний суд задовольнив позов митців про стягнення з мерії, яка була замовником виготовлення пам‘ятника, авторської винагороди за його створення у розмірі понад 380 тис. грн. Мерія не платила грошей Сікорським через те, що, за словами громадського комітету побудови, скульптори вже отримали понад 100 тис. доларів. Більше того, організатор будівництва пам’ятника Василь Іваницький зауважив, що споруджували його не Сікорські, а аргентинський скульптор Євгеніо Сабіо. Сікорські заперечували такі закиди й зазначили, що аргентинець лише допомагав їм у технічній роботі над пам‘ятником, яку могли виконати працівники Львівської керамічної фабрики. Зрештою з вересня 2000 р. міська влада почала виплати скульпторам. Більше того, аж до лютого 2001 р. місто не прийняло пам‘ятник на баланс.
Для публікації використано фрагмент видання Мельник І., Масик Р. Пам’ятники та меморіальні таблиці міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Уже сьогодні, 7 березня 2019 року, о 16 год. у Національному музеї у Львові ім. А. Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться відкриття виставки “Михайло Безпальків. Малярство”.
Михайло Безпальків належить до когорти українських живописців, сформованих політичними та духовними викликами епохи шістдесятників. Ці люди були як її відображенням, так і її творцями, інтелектуальними та естетичними натхненниками. Новатори у сфері модерного формотворення та експериментатори у царині колористики, вони створили унікальну художню мову своєрідного «езопового» самовиразу та художнього самоствердження.
Офіційно заборонена національна ідея знайшла свій вираз у тематиці соціальних сюжетів. Прикладом такого художнього відображення світу, його наболілих проблем, понівечених ідеалів та нестримного прагнення зберегти прекрасне та вічне, є творчість Михайла Безпальківа.
Художник Михайло Безпальків
Михайло Безпальків народився 19 лютого 1939 року на Брідщині, на межі Львівської та Волинської областей, і його формування відбувалось у самобутньому діалозі культур Галичини, Волині та Полісся. У 1957–1959 рр., після закінчення ПТУ, працював бульдозеристом та екскаваторником на Харківщині. Малярську справу опановував самотужки, з власної ініціативи, навчаючись у художній студії Харківського електромеханічного заводу. На військовій службі в саперному батальйоні став старшиною. За час служби у війську тричі вступав до Львівського державного інституту прикладного і декоративного мистецтва. Врешті-решт став студентом й обрав спеціальність «Художнє моделювання одягу». Цей фах допоможе йому гостро відчувати феномени незавершеного формотворення в природній та соціальній дійсності. Ці ж якості дадуть змогу оригінально відображати стани деперсоналізації людської особи, яка під тиском політичних обставин та власного капітулянтства відмовляється від власного «Я».
Немає такої події в історичному минулому чи сьогоденні, на яке б не відгукнувся наш художник та не подав її власне митецьке трактування. Особливо цікавою є робота раннього періоду «Ветеран двох світових воєн». Очі столітньої людини та зашкарублі руки спонукають до рефлексій самопізнання та самозаглиблення – каяття. Ветеран нагадує всім про відповідальність за все, що діється в світі.
Ми – феномен Всесвіту, самозумовлені істоти, а не маріонетки чи сліпі виконавці. Нам дано знаходити у світобудові фундаментальні точки опори, що визначають його цілісність і нашу самодостатність насамперед.
Політичні репресії, утиски свободи, ерозія сумління, війна в Афганістані, Чорнобиль та проголошення Незалежності – рухаються цілими блоками великих та малих тематично єдиних робіт. Веде їх невгамовний автор, пробуджує нашу приспану думку, нагадує нам, що ми є авторами власної біографії. На нас покладена відповідальність за нами понівечену природу та трагічну репресивну політичну історію.
Михайло Безпальків особливо наголошує на неприпустимості можливого перетворення людської спільноти в натовп, а окремої особистості – в машиноподібного робота-виконавця. Гостре око самобутнього художника переконливо розвінчує нових проповідників та політичних спекулянтів.
…Гнітючих химерних образів набирають покинуті села, змарновані землі, зруйнований ландшафт…
Водночас у художника багато життєдайних та світлих робіт, сповнених любові до людини та природи. Для нього людина і тільки людина є мірою всіх речей та всіх прогресів. Якщо ми забуваємо про людину, то втрачаємо і морально-естетичний стержень світу, сприяємо його руйнуванню. Мовчазна згода нівеляції людської сутності перейде у відверте самознищення нашого великого та малого Космосу.
Михайло Безпальків – неповторний у власному трактуванні світу та місці людини в ньому. Академік Володимир Овсійчук назвав його найсоціальнішим художником епохи.
Афіша виставки “Михайло Безпальків. Малярство”
Я стверджую, що Михайло Безпальків є найвідповідальнішим митцем сучасності. Його знахідки та новації у формі, колористиці та змісті неподільні у меті –– захисті сокровенного духовного ядра людської особи, а отже і світу природи, як рукотворної, так і нерукотворної. Творчість Безпальківа апокаліптична, але водночас і трагічно оптимістична, обнадійлива, персоналістична. Художник захищає нас від машини сучасного бюрократизму, що знеособлює, та дає нам естетичні засоби самозбереження та самовідновлення. Він – автор власного художнього напряму, який я називаю «отямлюючим реалізмом».
Коли стинає до стерні Коса спокус глобальних катаклізмів – Ми оживемо в полотні Твоїм отямлюючим реалізмом!
Михайло Безпальків – неповторний мислитель та художник, філософське начало його творчості надає художнього напряму митецьким образам та визначає естетичні критерії малярських новотворень.
У побуті Михайло Безпальків – відкрита та щира людина, має багато друзів. Майстерня художника є своєрідним інтелектуальним клубом, що об’єднує людей різного віку та фаху. Михайло вражає високим рівнем працездатності та невгамовним молодечим запалом. Його надбання є відображенням сутності нашої епохи, її суперечностей, розчарувань та незламних надій.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
А пригадуєте нещодавній новорічний відеоролик про Львівське Різдво разом з Пінзелем, його ангеликами та бароковою музикою? Виявляється, історія має продовження. До того ж продовження не менш захопливе, ніж сам ролик. Ініціатори та популяризатори творчості І. Г. Пінзеля «Арт студія Івони Лобан», а також актори, які знімались у промо-ролику, коли на вулиці було 8 градусів морозу, вирішили розповісти про великого скульптора своїм друзям-дітям.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
Цього разу в мистецькій школі № 5 відбулась презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” для дітей. Гості заходу мали можливість ознайомитись з творами видатних художників, які створили свої полотна на тему “Натхненні Пінзелем ”, послухати чудові твори у виконанні скрипкового ансамблю ”Sempre Primo” ЛМШ №6 ім. Б.Ю. Янівського, учасниками якого є музиканти від 2 до 17 років. Саме ці діти і їх викладачка Оксана Олександрівна Матвієнко підтримали проект і знімались в Різдвяному промо-ролику Львова ”Львів.Пінзель.Бароко.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
Аби дізнатись та краще зрозуміти, хто ж такий І.Г. Пінзель і завдяки кому ми знаємо його скульптури, – показали фільм «Таїна Пінзеля. Від Бучача до Лувру». Тепер юні львів’яни точно зможуть розповісти і про геніального скульптора Іоана Георга Пінзеля, що мешкав і творив на Львівщині, і про не менш славного мистецтвознавця Бориса Григоровича Возницького, який протягом усього життя відшукував, рятував та популяризував творіння Пінзеля.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
Справжнім відкриттям для багатьох гостей заходу став костел ”Усіх Святих” у с. Годовиця, де були знайдені роботи І. Г. Пінзеля. І хоча храм знаходиться всього за 12 км від Львова, знають про його існування не так багато людей. Саме для порятунку цього костелу спрямована основна діяльність Арт студії Івони Лобан.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
Щоб зробити презентацію цікавою та різнобічною, була привезена для дітей в школу не тільки роботи видатних художників, лекцію, короткометражний фільм, ролики і слайд-шоу про Пінзеля, а також і колекцію одягу ”Пінзель. Львів. Бароко”. Серед моделей колекції є й сукня, що представляла Україну на світовому конкурсі моди і стала призером. До речі, щоб краще презентувати українську колекцію для світової спільноти, – було спеціально створено промо-ролик про Україну, зйомки якого відбувались власне у Годовицькому костелі.
Івона Лобан
“На мою думку, аби творити наше майбутнє, потрібно змалечку розвивати у наших дітей розуміння і любов до музики і мистецтва. Зокрема й мистецтва власної країни: видатних композиторів, скульпторів, художників. Якщо молодь знатиме, які видатні особистості жили і творили в Украіні, які шедеври творили на благо своєї країни, тоді ця молодь усвідомлено почне себе ідентифікувати і поважати та популяризувати свою країну на будь-якому континенті планети. Це, як на мене, – справжній патріотизм і любов до власної нації, незалежно від місця проживання. Я дуже вдячна директору школи Андріану Леськіву, викладачам та учням ЛДМШ №5 за гостинний прийом і прекрасні музичні номери, які вони подарували гостям заходу. Велика подяка за підтрмку Департаменту Культури Національностей та релігії ЛОДА”, – сказала Івона Лобан.
Презентація проекту ”Під Зорею Пінзеля” в мистецькій школі № 5
Принагідно Івона Лобан запросила усіх на виставку “Натхненні Пінзелем”, що буде проходити в Органному залі з 23 квітня до 30 травня. На ній глядачам запропонують вже експоновані твори колекції, а також нові роботи, якими колекція наповнюється вже майже два роки поспіль! «Я вірю, що в єдності – ми сила! І ми обов‘язково знайдемо можливості дати друге життя унікальному Храму ”Всіх Святих” в Годовиці. І вже зовсім скоро всі діти України знатимуть ім‘я Пінзеля так, як знають ім’я Мікеланджело»
