Сьогодні, 22 вересня 2019 року о 12 год.на площі перед пам’ятником Іванові Франку (вул.Університетська, 1) розпочнеться акція “Листи з-за ґрат” .
Уже другий рік поспіль в останній день 26 BookForum ГО “Форум видавців”, PEN Ukraine, Center for Civil Liberties / Центр Громадянських Свобод та Lviv City of Literature організовують у Львові письменницький правозахисний марафон на підтримку українських заручників Кремля.
Цьогоріч акція пройде за участі Олега Сенцова – колишнього політв’язня, режисера.
Олег Сенцов. Фото: УКРІНФОРМ
У рамках марафону листи заручників Кремля читатимуть: Олег Сенцова, Мирослав Маринович, Андрій Курков, Римма Зюбіна, Ольга Герасим’юк, Галина Крук, Олександра Матвіюк, Вахтанґ Кебуладзе та Алім Алієв. Модератор заходу – Володимир Бєглов.
Організатори марафону: Український ПЕН, Центр громадянський свобод, Форум видавців, Львів – місто літератури ЮНЕСКО, Палац культури ім. Г. Хоткевича та Українська асоціація культурологів у Львові.
Для довідки: За даними Центру громадянських свобод, у Росії та окупованому Криму лишилося за ґратами щонайменше 86 людей. Також, за даними Служби безпеки України, бойовики на Донбасі утримують у полоні 227 українців.
З 24 вересня 2019 р. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська 7) експонуватиметься знакова виставка – “Богдан Сорока. Графіка”.
Художник Богдан Сорока – видатний громадянин України, як і видатний художник – графік, дисидент, що причетний до творення автентичного сучасного мистецтва України 20 століття.
Ще перші його лінорити, видані як ілюстації до творів Ігора Калинця у 1969 році в Лондоні були під опалою радянської влади і спричинили до заведення кримінальної справи проти художника та заборони Богдану Сороці брати участь у будь-яких виставках на десятки років вперед.
Богдан Сорока
Працюючи в Львівському художньому комбінаті живописцем-монументалістом, де зокрема, була з його участю була створена нещодавно скандально зруйнована мозаїка «Риби» на фасаді будинку магазину «Океан» Богдан Сорока продовжував створення графічних серій, що вигравали міжнародні конкурси графіки, та прославили його за кордоном. До сьогодні можна спостерігати унікальне явище – українська діаспора за океаном часто краще знайома з творчістю Богдана Сороки, аніж місцеві жителі.
Богдан Сорока – давно є художником Національного, «музейного» масштабу. Тому він був серед учасників виставки Львівської графіки в галереї «Зелена канапа» «Музей. Графіка 90-х» 2013 року. Планувалось здійснити його персональну виставку в галереї. Проте, пан Богдан раптово помер.
Сьогодні в галереї «Зелена канапа» буде представлено роботи з кількох серій кольорових та чорно-білих ліноритів, багато з яких будуть виставлятися вперше.
Обкладинка буклету “Богдан Сорока. Графіка”
Зокрема буде на виставці і та сама, вище згадана знакова серія ліногравюр – ілюстрацій до збірки І. Калинця “Відчинення вертепу”” (1969 рік) і остання з серій ”Ангели і музика “ 2013 – 2014 рр.. А також: ”Гетьмани” 2006-2008 рр.; “4 пори року” 2008-2011.
Не обійдеться і без хрестоматійних чорно-білих зображень архітектури Львова, зокрема зображення з афіші виставки – «Середмістя Львова», ліногравюри 2006 року.
У неділю, 22 вересня 2019 року, о 12:00 відбудеться відкриття виставки «ІСТОРІЯ НЕСКОРЕНОЇ ЦЕРКВИ», присвяченої 30-літтю виходу УГКЦ з підпілля у Музеї Митрополита Андрея Шептицького за адресою м.Львів, вул.Кривоноса, 1.
Організатор виставки, директор Музею Митрополита Андрея Шептицького отець Севастьян (Дмитрух), який зібрав та зберіг унікальні пам’ятки історії УГКЦ у підпіллі. За допомогою світлин, документів та спогадів очевидців він із колективом Музею відтворює маловідомі сторінки історії Церкви від псевдособору 1946 р до офіційної легалізації у 1989 році.
О. Андрей (Роман граф Шептицький). Фото зроблене у 1893 році
У експозиції також буде представлено багато речей священників з підпілля, які вони використовували для богослужінь, зокрема ігуменів підпільної церкви, студитів Климентія Шептицького, Никанора Дейнеки, Юрія Макара та Севастьяна Дмитруха.
Цілий відділ присвячений «Татуневі підпільної церкви» Владиці Володимиру Стернюку – демонструються його архиєрейські речі – ризи, та унікальна фотолабораторія, де він у підпіллі розмножував релігійні книжки, образки, навчальну літературу для «підпільних семінарій», а також світлини.
Владика Павло Василик причащає вірних під час урочистої Літургії з нагоди 1000-ліття Хрещення Руси-України. Зарваниця, 1988 р. фото з ресурсу http://ichistory.org.ua
Особистість Патріарха Йосипа Сліпого та його внесок у збереження церкви продемонстрований у фотовиставці та особистих речах. Особливий інтерес викликає його панагія, яку він носив щодня – її глядач зможе побачити лише на цій виставці.
У світлинах відтворюються сторінки з підпільного життя монахів та монахинь (цікавими є фотографії, які відображають святкування у підпіллі Великодня та як монахині водили гаївки та ін..)
Хода за легалізацію УГКЦ 17вересня 1989 року у Львові. Фото з ресурсу https://zbruc.eu
Вперше експонується цілий ряд пам’яток сакрального мистецтва – живописних та скульптурних творів, врятованих о. Севастьяном (творів Ю.Буцманюка та багатьох невідомих майстрів 19-20 ст, твори яких нищились радянською владою.)
Хронологію нескореної церкви можна прослідкувати у таблицях.
Музей Митрополита Андрея Шептицького засновано Львівською Архиєпархією УГКЦ та о. Севастьяном Дмитрухом.
Виставку відкриватимуть Архиєпископ Львівський Митрополит Ігор (Возняк) та отець Севастьян (Дмитрух) за участі духовенства.
Сьогодні хочемо познайомити рівнян з цікавою особистістю, невідомою широкому загалу, але яка заслуговує на увагу. Мова йде про акторку, композиторку та співачку відому під псевдонімом Софія Терне. Її справжнє ім’я звучить як Ребекка Хайтер.
Софія Терне і Маріан Рентген, 1936 рік
Життєпис Софії Терне розпочався в Рівному. Відомо, що народилась тоді ще Ребекка Хайтер 3 лютого 1909 року. Її батьками були Якуб Хайтер та Барбара Маркевич. Початкову та середню освіту майбутня зірка театральної сцени, здобувала в одній із рівненських шкіл, а пізніше у львівській гімназії. Потім було успішне навчання в Консерваторії Польського музичного товариства у Львові.
Cофія Терне
Дівчина тоді вже знала чим буде займатись, тому навчалась за класом фортепіано та сольного співу. Спочатку вона мріяла про кар’єру оперної співачки, адже голос ідеально для цього підходив, проте головною перешкодою для досягнення цієї мрії став низький зріст. З цією несправедливістю, яку ніяк не можна було виправити навіть високими підборами амбітна рівнянка довго не могла змиритися. І все ж продовжувала брати приватні уроки у відомої тоді оперної співачки сопрано Станіслави Корвін-Шимановської.
Cофія Терне
Щоб зробити вдалий старт, вчителі порадили Ребеці Хайтер щось зробити зі своїм іменем, яке на той час могло завадити кар’єрі. Дівчина дослухалась і з часом обрала собі творчий співзвучний псевдонім, який ідеально підходив для сцени — Софія Терне — і дещо нагадував французький стиль. До речі, першим місцем роботи Софії Терне був театр “Qui Pro Quo” (відомий варшавський театр, що працював у жанрі літературного кабаре; роки діяльності 1919-1931, — прим. ред.), у якому вона пропрацювала з 1927 до 1931 року.
Cофія ТернеСофія Терне, 1927 рік
Потім була тісна співпраця з варшавськими театрами, були в той час виступи “на біс” у кабаре, зйомки в популярних музичних фільмах міжвоєнного періоду, які збирали повні кінотеатри.
Софія Терне, 1927 рік
Пік популярності Софії Терне припав на 1920-1930-і роки. Саме тоді рівнянка мала кілька успішних контрактів з потужними фірмами грамзапису, такими як Syrena-Record, Odeon, Parlophon i Columbia. Здавалося, зірка талановитої акторки з Рівного яскраво сяяла. І можливо їй підкорився б навіть Голлівуд. Проте не так сталось, як гадалось…
Софія Терне, 1931 рік
Другого вересня 1939 року відбувся останній виступ Софії Терне перед варшавськими глядачами на сцені театру “Фігаро”, адже розпочалась Друга світова війна. У жовтні 1939 року німецька окупаційна влада арештувала Софію, але через якийсь час її було звільнено і вислано до Рівного. Потім вона переїздить до Львова, де працює в місцевому Театрі мініатюр.
Софія Терне, 1930-і роки
У роки Другої світової війни Софія була деякий час акторкою військового театру, з яким виступала на лінії фронту. Також була медичною сестрою спочатку в радянській армії, а потім при армії генерала Андерса. У 1945 році після закінчення війни Софія Терне вирішила емігрувати до Великої Британії. Можливо в цьому вона бачила своє спасіння. У Лондоні вона отримала від уряду військові нагороди. За відвагу в роки війни — “Хрест Монте Кассіно” та “Хрест Заслуги з мечами”. Кілька десятиліть Софія Терне успішно співпрацювала з кількома лондонськими театрами, була ведучою на BBC та Радіо “Вільна Європа”.
Софія Терне і Маріан Рентген, 1930-і роки
Померла Софія Терне 7 серпня 1987 року. Поховали її на лондонському кладовищі North Sheen. За життя вона записала кілька десятків грамофонних платівок, які до цього часу користуються величезною популярністю в світі.
Сцена з мелодрами «Донька генерала Панкратова»
У фільмографії Терне історики найбільше виділяють такі кінострічки, як “Донька генерала Панкратова” (1934), “Паради Варшави” (1937), “Діти” (1943) (де режисером був всесвітньовідомий ковельчанин Моше Вакс).
Софія Терне
Про приватне життя зірки з Рівного відомо, на жаль, дуже небагато. Вдалося з’ясувати, що її чоловіком був художник, львів’янин за походженням Станіслав Мікула. Цікаво, що все своє майно Софія Терне заповіла не родичам, а притулку для акторів-ветеранів у Сколимові поблизу Варшави. Завдяки її спадку там було збудовано новий корпус.
У суботу, 21 вересня 2019 року, о 18:00 у Львівській національній філармонії (вулиця Чайковського, 7) відбудеться концерт «НЕ ЖУРИСЬ. Все буде добре». Про це повідомляє пресслужба культурної установи.
«Багато хто пам’ятає львівський театр-кабаре, котрий з’явився у нашому місті в кінці 80-х років. Передусім, це був сатиричний театр, в якому панувала авторська пісня. Артисти висміювали комуністичну владу, виконували заборонені пісні січових стрільців, воїнів УПА. Серед них був також і наш гімн, теж на той час заборонений…» – зазначають організатори події.
21 вересня у філармонії в товаристві п. Дзюня (Богдан Рибка) та п. Мірці (Мирослава Сидор), а також відомих учасників театру «Не журись» Юрія Винничука, Віктора Морозова у супроводі Батяр-бенду «Галичина», Олега Лихача та Лесі Бонковської, глядача очікує колоритна атмосфера цього легендарного театру, сповнена вишуканого галицького гумору, танців і пісень.
Компанію їм складуть талановиті солістки львівської національної філармонії Лілія Коструба, Ірина Жовтолист і провідні колективи Львова: шоу-балет «Акверіас» та академічний інструментальний ансамбль «Високий Замок».
Сцена з вистави ''Прощавай зброя'' (народний театр ''Театроманія'', Маріуполь)
Вже вчетверте у Львові відбувся фестиваль за назвою «Кіт Гаватовича». З 6 по 8 вересня львів’яни та гості міста змогли побачити різноманітні вистави, послухати лекції та відвідати тренінги. Фестиваль проходив в двох локаціях: в парку культури ім. Б. Хмельницького відбувалися лекції, майстер класи та пластична вистава «Прощавай зброя» і виступ колективу «BAO PEOPLE IMPROV», а в Lem Station – вечірня програма, яка складалася з вистав.
Ідея створення фестивалю належить Єві Якубовській. Його співзасновниця та співорганізатор згадує: «Ми почали думати і планували створити власний фестиваль. Знаємо, що фестивалів у Львові дуже багато. І чимось здивувати сьогоднішнього глядача дуже складно.В нашому плані було створення фестивалю, який би був максимально близький до глядача. Нам бракувало історичної перспективи, тому необхідно було знайти «ґрунт» для створення нашої ідеї, сенс якої був у відкритому просторі, тобто, простір, що завжди буде відкритий для діялогу з глядачем, де завжди можна буде заглянути, в так зване, «закулісся» театру, зустрітися з зірковими людьми, послухати лекції та відвідати майстер класи. Наша команда зрозуміла, що об’єднавши ім’я львів’янина Якуба Гаватовича (1598-1679), українського письменника, педагога, культурно-освітнього діяча та назву його інтермедії «Продав кота у мішку» – це те, що потрібно. Адже наше завдання і полягає в тому, щоб не робити поспішних висновків, не «купувати» кота в мішку, а самому дивитися, оцінювати» [1].
Сцена з вистави ”Різня” (Молодий театр, Київ) – на фото актори Ірма Вітовська, Олександр Ромашко, Римма Зюбіна, Анатолій Сомик
Після офіційного відкриття Фестивалю, яке відбулося в Lem Station (колишнє трамвайне депо), глядачі могли ознайомитися з перформативним читанням від Львівського академічного драматичного театру ім. Лесі Українки «Монстри руйнують висотку» швейцарського драматурга та прозаїка Лукаса Холлігера. Переклад цього твору здійснила відома львівська письменниця Наталя Сняданко. Постановником перформативного читання виступив головний режисер театру Лесі – Дмитро Захоженко, а сценічне оформлення здійснив сценограф театру – Олексій Хорошко. Вистава про розшарування суспільства, про нерозуміння один одним різних категорій населення, про снобізм, жлобство, глухоту. Як зазначив сам автор п’єси в інтерв’ю письменниці Ганні Матвєєвій «… всередині одного суспільства і однієї мови можуть існувати абсолютно різні мовні регістри. Культурні та ідеологічні <…>. Доводиться з жалем визнати, що «Монстри», які написані в 2010-му, з кожним роком стають все більш актуальними» [2].
На завершення першого дня виступив київський гурт «OY Sound System». «OY Sound System – етно-електронний проект братів Галаневич (Марко Галаневич, Тарас Галаневич), Вікторії Родько і Євгена Слов’янова. Колектив було створено понад чотири роки тому, проте через високу зайнятість Марка Галаневича в його основному проекті DakhaBrakha, музикантам рідко вдається збиратися для репетицій та створення нового матеріалу. Та не зважаючи на це, цього року «OY Sound System» виступали з концертами у Львові та Києві.
Сцена з вистави-вірусу ”Галю. це – нація” (театр ”Нянькіни, Суми”)
«Сніданок з Яніною Соколовою» – з такою назвою розпочався другий день фестивалю. На літній сцені Парку культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького відома телеведуча, журналістка, актриса театру і кіно разом з Євою Якубовською обговорили проблему телебачення та його вплив на людей. Особливо це стосується політичних програм. Яніна Соколова акцентувала: «Все лунає з телебачення. Телебачення це спосіб впливання на думки українців. І тому я закликаю фільтрувати, те, що вам говорять».
Учасникам цієї зустрічі цікаво було дізнатися про новий проект, який недавно було представлено у Києві. Яніна Соколова «привідкрила завісу» і розповіла, що сама подолала хворобу на рак, і в рамках цього великого мультимедійного проєкту хоче допомогти онкохворим усвідомити цінність свого життя і почати боротися. Про це вона написала книгу «Я, Ніна», за якою заплановано зняти фільм, у якому крім неї візьмуть участь актриса Валерія Ходос та Валерій Харчишин, соліст «Другої ріки».
Перфоманс ”Цукерковий вибух” (Токіо) – актор Такетеру Кудо
Для львів’ян та гостей міста було підготовлено онлайн-бесіду «Треба поперформити: телеміст-лекція про сучасний театр» оратором якої виступив Максим Максимчук із міста Гамбург. Лектор провів паралелі між класичним та сучасним театром і зосередився на функціях останнього.
Це дало змогу аудиторії відслідкувати градацію театрального мистецтва та виділити відмінності театрального продукту в різні часи: до великої театральної реформи та після. Сучасний театр – це театр почуттів власних переживань та емоцій, бо перш за все, ставить собі за мету не передати думки та погляди драматурга, а радше навпаки, він зашифровує знаки. Це заставляє глядача глибше мислити, що і призводить до такого явища, як перформативний переворот. Знайомить із цим терміном акторка Світлана Лисовська, яка співпрацює із лектором. Протягом усієї лекції вона працює із власним тілом, як об’єктом мистецтва. Спочатку повільно доторкаючись, актриса ніби проходить етапи знайомства: огляд, функції – згинання, розгинання пальців, рук, вона плавно переходить до захоплення та цілунків і так по коло. Переривається тільки на ще один перформанс «монолог Жанни Д’арк», де паралельно із читанням тексту ллє воду (із пляшки) собі на голову. Тож завдяки мосту глядачі мали змогу переходити із гамбурзького інформативного блоку до львівських наочних прикладів, які закріплювали та підтверджували дану інформацію.
Суцільна імпровізація від «BAO PEOPLE IMPROV» та всіх бажаючих. Це тип театру де вистави створюються без попередніх домовленостей та ніколи не повторюються. Цікаві історії створені на локаціях, із неоднотипними героями у різних обставинах в які їх ставили глядачі. В ігровій формі, яка складалася із 8-9 сценок різного сюжету, 6 акторів дивували публіку різними варіаціями та комедійними сюжетами. В які кути їх тільки не загонили глядачі: актори рифмували, віджимались, читали реп, перевтілювались у Олега Винника, існували у сірниковій коробці та гольфовому полі. Все ж дотримались правил і перемогли. У нагороду отримали – схвальні вигуки, здоровий сміх глядачів та вдячні оплески.
Перформативне читання ”Монстри руйнують висотки” (Львівський академічний театр ім. Лесі Українки)
Від сміху до сліз, від спокою до тривоги. Пластична вистава «Прощавай, зброє!» від народного театру «Театроманія» (Маріуполь) режисерів Ольги Самойлової та Антона Тельбізова ніби повертає нас до реальності. Головний атрибут постановки – зброя, яка передається з покоління в покоління. У акторів це звичайні дерев’яні палиці, але у виставі вони несуть цілий арсенал: стріли, шаблі, автомати та навіть ядерні бомби. І вічне протистояння добра і зла, що підкреслюється чорно-білими костюмами та загальними контрастами. На сцені ніби фрагментарний переказ української історії від первісних людей до сьогодення: «У нашій виставі мало тексту, в основному це пластичні етюди, багато сценічного бою. Невеликими замальовками з життя ми показуємо еволюцію зброї, розкриваємо тему насильства. Так ми хочемо показати шкоду зброї і значимість миру»[3], – розповіла учасниця народного театру «Театроманія» Марія Кутнякова. Зрада, ненависть, битва, війна та біль від спогадів усіх присутніх, що змушує акторів кинути зброю. І перед глядачем – білий янгол, як чиста сторінка щасливого майбутнього.
Вистава «Пил шарами» Інародного театру абсурду «Воробушек» з міста Харків, яка відбувалася у Lem Station. Як зазначено у описі: вистава-альманах складається з декількох авторських п’єс. Кожен з учасників театру написав, поставив і зрежисував свій повноцінний міні-спектакль. У залі напівтемрява. Єдиним джерелом світла є велетенські зорі над глядачами, а провідником у цій іншопланетній системі був сам голос космосу, який сповіщав філософські твердження і одразу ж саркастично спростовував. Життєві персонажі, неординарні кульмінації приправленні абсурдною розв’язкою. Кожна історія має однаковий початок: два персонажі, вигадуючи собі образи перед глядачами, підводять до основних етюдних історій: «Багаті теж бідні», де сцена пограбування директора казино пулями без пістолета. «Самогубство чашки кави і її господаря» та на закінчення «призначення», де в таємній спільноті зустрічаються люди з дивними життєвими історіями. Все це закінчується голосом космосу, появою ведучих і далі по колу: нова історія, театр, сміх, і тонка абсурдна межа між грою і реальністю.
Але ми не затримуємося, адже далі зустріч із зірковим гостем, який після 3-х років довгих перемовин, нарешті приїхав до Львова. Один із кращих акторів театру з Японії, представник школи театру Буто одним із провідних виконавців японського танцю Буто. Багаторазовий володар різноманітних нагород за здобутки у жанрі перформансу – Такетеру Кудо. Його основний інструмент – тіло, що передає ідею. Сам початок перформансу нагадував більше своєрідний танець ляльки-мотанки, яка демонструє свої м’язи обличчя та поступово знімає сценічний костюм. Після чого ніби добровільно ставить своє тіло під мікроскопне глядацьке скло. Поступово його рухи набувають ваги у прямому сенсі, адже від кожного удару залом розливається гуркіт. Зрештою він зриває паперову бомбу – основну декорацію і вибігає у зал посипаючи всіх солодкими льодяниками, тим самим прогнозуючи щасливий кінець, який буде у кожного, хто пройде смугу перешкод.
На закінчення суботнього дня для всіх охочих чекала спеціальна добірка фільмів кінофестивалю WIZ-ART, який відбувається у Львові щороку в серпні.
Літня сцена Парку культури стала майданчиком і у третій день фестивалю для ранкової програми за назвою «Сніданок з Ярославом Федорчуком». Відомий український актор театру і кіно, провідний актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, засновник акторської студії «22», учасник музичного гурту «Миклухо Маклай». Цю зустріч модерувала критикиня Ольга Довгань-Левицька. Ярослав Федорчук розповів про свій творчий шлях, про особливості професії актора, про завдання і цілі які ставить актор, щоб донести меседж публіці: «Актор завжди граючи на сцені довіряє глядачу. І головна ціль актора зіграти так, щоб не втрати довіри театральної чи кіно аудиторії. Бо для кожного актора в певній мірі важлива оцінка глядача».
Опісля бесіди з актором Ярославом Федорчуком, відбулась зустріч зі світовою зіркою Такетеру Кудо. У розмові з Такетеру Кудо, модератом якої також була О. Довгань-Левицька, присутні мали можливість дізнатися про традиції його країни, про плідну і нелегку працю у мистецтві та більш детальніше про перформанс «Цукерковий вибух», показ якого був у минулий день. Він розповів, що його перфоманси побудовані на пластиці тіла, але вони мають закладений сюжет. І хоч він не говорить у своїх виставах, але він тримає текст у своїй голові: «Мистецтво буто, як правило, відкидає все, що стосується техніки. Це залежить від того, що ми хочемо сказати світові через тіло. Тіло танцівника Буто, як порожня посудина, – воно повинне вміщувати будь-який матеріал на землі, який виникає завдяки зображенню зроблених рухів», – каже Такетеру Кудо. Перформанс «Цукерковий вибух» актор втілював раніше під іншою назвою. На той час він ще не був настільки досконало пропрацьований. І щоб довести його до довершеності Кудо працював над ним 20 років. Він поділився, що на сцені втілював образ пташки, яка страждала від всіх трагедій так само, як і люди, чи то в Україні, чи в Японії або інших країнах. Якщо у нас був вибух реактора ЧАЕС (Чорнобильської атомної електростанції), то в Японії була скинута атомна бомба на Хіросіму та Нагасакі. І це той біль, який об’єднує наші спільні переживання, які передав у пластиці на сцені актор Такетеру Кудо у своєму перфомансі.
Такетеру Кудо та його лекція про порозуміння різних менталітетів ”Традиційний вибух”
Виставу-вірус «Галю, це – нація» запропонував глядачам родинний театр «Нянькіни» з міста Суми. П’єсу написав директор театру Володимир Нянькін, режисер вистави – художня керівниця театру Тетяна Нянькіна. У виставі піднімається проблема корупції, проблема зради та моральності заради грошей. Гроші і є тим глобальним вірусом, що губить людство. Недарма підзаголовок вистави – «Що ви готові віддати за щастя?». За словами самого Володимира Нянькіна: «це дуже сучасний і гострий матеріал. У п’єсі багато болю, багато важливих питань, які задає собі думаючий глядач, прийшовши додому. Ми не даємо на них відповіді, а лише пропонуємо кілька точок зору» [4].
Вистава «Різня» Київського національного академічного молодого театру остання «зупинка» фестивалю. Режисер Влада Білозоренко звернулася до п’єси відомого французького драматурга Ясміни Рези за назвою «Бог війни» та вирішила її в жанрі ексцентричної комедії. Але після вистави виникає відчуття безвиході. У цьому сенсі, важливу роль зіграла сценографія художника-постановника Володимира Карашевського. В замкненому просторі чорного кабінету з якого немає виходу, дві пари батьків не хочуть та й не можуть піти на компроміс заради вирішення проблеми. Проблема жорстокості, егоїзму, неспроможність почути іншого поглинає кожного з них. І вони навіть не зауважили, що вже давно опинилися в світі великого смітника – внутрішній світ кожного з них. Не можна оминути червоні троянди. На тлі чорного – це краплина любові, що можливо проросте у їхніх дітей, сварка яких стала причиною війни старшого покоління.
Три дні фестивалю були насиченими. Фестиваль – це завжди можливість показати свої досягнення, презентувати свої ідеї, а також познайомитися з ідеями інших і, звичайно ж, отримати професійну оцінку виконаної роботи. Для глядачів – це прекрасний шанс дізнатися щось нове, познайомитися з цікавими людьми. Фестиваль «Кіт Гаватовича» молодий – йому лише 4 роки. Побажаємо йому щасливого довголіття.
В неділю хочеться прогулятися містом, відпочити. З часом центральні алеї набридають і ти починаєш шукати якісь дрібні вулички, маловідомі закамарки. Коли вже і це все відвідав то можна перейти на новий рівень, підземний. Пройтися тим же містом але в іншому вимірі. Але й тут є вже свої находжені місця. Цей звіт буде не про них. Ми перші за дуже багато років пройшлися старим польським колектором в сторону центру. Також ми дізналися що найбрудніша частина Полтви є на Погулянці, коло її витоків!
Ось короткий підсумок:
Ділянка старого польського колектора від ринку Торпедо і до Липинського 50Б (Ніко захід) прохідна. Це десь два кілометри. Далі в сторону центру міста колектор дуже сильно замулений.
Старий польський колектор
На вулиці Промисловій та коло ОККО в колектор врізані жолоби під комунікації. Вони забирають до дві третіх його об’єму. Під час сильних дощів проїжджу частину вулиці Липинського може затоплювати. Хоча зливні решітки на цій ділянці в чудовому стані. Вода просто не встигатиме стікати вниз.
Решітка ззовні не можна було проникнути в колектор. Найчастіше ставили у в’язницях
Ці жолоби були зроблені в радянський період. Під час реконструкції дороги на вулиці Липинського можна було їх переробити. Це б відновило проектовану пропускну здатність цього колектора. Зараз, на жаль, вже пізно.
Бетонний жолоб на вул. Промисловій, що перегороджує колектор
Також ми пройшли проти течії всю вулицю Левицького аж до з’єднання вулиць Погулянка-Вахнянина. Востаннє ми тут були десять років тому.
Складний прохід в колекторі львівської Полтви
Це найбрудніша частина розвіданого колектора Полтви. Я ще ніколи таким брудним з мандрівки не виходив. Всі стіни колектора тут в сантиметрі білого слизу. Зі стелі звисають гірлянди бруду. З часом вони вкривають весь шолом, спину, рюкзак. На бортиках лежить сміття та екскременти в чистому вигляді, чекають наступної зливи щоб їх змило. Багато каміння, дощок. Про щурів я взагалі мовчу.
Складний прохід в колекторі львівської Полтви. А це вже жолоб коло ОККО. Тут тільки навкарачки
В кількох місцях бортики поруйновані. В 2014 році хтось встановив оранжеву трубу яка наскрізь перетинає колектор на рівні пояса. Навіть Совєти пускали такі речі попід стелю. Цікаво як у них з дозволами на це?
Колектор львівської Полтви, а жолобом в сторону центру
Після колектора на Левицького «туристична» Полтва на проспекті Свободи виглядала так, ніби її щойно поприбирали Керхером та підготували до приходу інспектора Фреймут.
Перехід колектора на Левицького в яйце на ПогулянціКолектор львівської Полтви. Яйце на Погулянці. Все вкрите слизомКолектор львівської Полтви. Колектор на Левицького в сторону центру. Теж слизСкладний прохід в колекторі львівської Полтви.Колектор львівської Полтви. Врізка пластикової труби з кабелем в колектор. 2014 рікВихід з колектора на вул.Левицького в основне русло ПолтвиКолектор львівської Полтви. Ліворуч йде фасад оперного. Ні тобі дубових паль, ні виходу в оркестрову яму.
Все почалося з цього репортажу. Він підняв багато питань, наприклад який стан колектора на Липинського в сторону центру? Ми(Гандзя, Інокентій, три Олександра та автор) вирішили це перевірити. Домовилися зібратися на 10 ранку коло ринку Торпедо, щоб побільше встигнути за день. Але самі знаєте, у Львові як не хресна хода то марафон. Тому купа доріг було перекрито, всі ми троха спізнилися.
Колектор львівської Полтви. Карячимся в радянському колекторі
Запаркувалися практично коло самого люка на території ринку. Люк знаходиться в кущах за парканом, нас не видно. Це міг бути ідеальний залаз якби навколо не було так нагаджено. Чесно, нам всім хотілося пошвидше спуститися в Полтву щоб цього всього не бачить та не нюхати.
Колектор львівської Полтви. Карячимся в радянському колекторі
Тільки совєти могли будувати колектор меншого діаметру нижче по течії ніж був до цього вище. Цих чотириста метрів до старого польського колектора нам прийшлося йти напівзігнутими у повній концентрації. Головне пошвидше пройти цю ділянку. Але пошвидше не дуже получалося. Місцями траплялися намули і вода майже переливалася через край бахіл.
Колектор львівської Полтви. Це перехід польського колектора (більший) в радянський (менший)Колектор львівської Полтви. Це перехід польського колектора (більший) в радянський (менший)Колектор львівської Полтви. Води тут небагато. Але через сміття виникають “заплави”. Бахіл якраз вистачає.
Далі стеля колектора піднялася як і наш настрій. З рівними спинами ми пошурували проти течії. Скоро минули люк коло готелю Вольтер в який я недавно спускав журналістів. За ним ще кількасот метрів до повороту вулиці Липинського і квадратний колектор переходить у яйце. Висота яйця навіть вища за стелю колектора, десь поза два метри.
В колекторі львівської ПолтвиВ колекторі львівської ПолтвиВ колекторі львівської ПолтвиЗадзеркалля ПолтвиПерехід квадратного колектора в яйце
Обабіч колектора у великій кількості присутні австрійські керамічні зливи з клеймом Reiss. Це дозволяє певним чином датувати колектор. Також на цій ділянці ми виявили цікавий артефакт. Це була решітка, яка закривала бічний злив. Схожі решітки ставилися на ділянці колектора по вул. Чорновола, де була пересильна тюрма. На жаль до сьогоднішніх днів дожила лише ця решітка. Основне її призначення – завадити втечі в’язнів у колектор.
Сюди що вапно з будівництва зливали?Яйце далі в сторону центруДля цього є смітники!Тут колектор розбирали щоб щось пустити зверху. Але зробили все культурно.Клеймо ReissПідходимо до вулиці ПромисловаТут є сміття, знову заплаваТут є сміття, знову заплаваАвтентична решітка, що перекривала вихід в колектор
От і вулиця Промислова. Про це ми знаємо приставивши телефон до люка і послухавши GPS ритм міста. Наш колектор йде далі прямо по вулиці Липинського в сторону центру. Але його перпендикулярно перетинає дебелий бетонний жолоб. По жолобу, напевно, йдуть комунікації. Очевидно, що так совєтам було простіше зробити, ніж кидати все під землею. Тут жолоб перекриває добрячу половину колектора. Далі буде ше гірше… Це створюватиме перешкоди дощовій воді під час злив і вона стоятиме на проїжджій частині. Цей жолоб зроблений з іншого бетону і значно пізніше основного колектора. Та й поляки би собі так не дозволили будувати.
Але протиснутися можна
Також в цьому місці після жолоба вливається менший колектор з вулиці Промислової. Це звичайна кругла труба. Поруч є два люки назовні.
Притока з вулиці ПромисловоїКрупним планомАндрій Риштун біля притоки з вулиці ПромисловоїПоруч є старий забутований колекторПоруч є старий забутований колектор
Цю ділянку ми всі подолали сухими. Зазору між жолобом і водою якраз вистачає, щоб втиснутися у нього та не намочитися. Тут вже дно було порядно замулене. Далі проти течії намулу почало ставати все більше і більше. Форма колектора не змінилася, те ж яйце, але стеля поступово ставала все нижча та нижча. Тобто «земля» під ногами поступово піднімалася. Аж поки біля заправки ОККО колектор не перерізав ще один жолоб. На цей раз пробратися під ним можна було лише навкарачках. Що я і зробив.
Колектор на ділянці від вул.Промислової до ОККОВидно, що рівень води поступово піднімаєтьсяРешітка назовніЩе один жолоб. Довший і нижчий
Пройшовши ще кількасот метрів я по рації передав, що вертаюся. Мулу ставало дедалі більше, спина так низько вже не згиналася. Для мене стало очевидним, що кількість мулу буде тут тільки накопичуватися. І далеко я так не дійду. То ж висновок простий: колектор забитий мулом і перекритий жолобами. В цьому місці його пропускна здатність не більше 30 відсотків від номінальної.
За жолобомЗараз я стою напівзігнутим так, ніби мене пасуть чопиЩе одна решітка і точка привязки до ЖПСВертаюся назад. Там мене чекаютьЧекати було важко. Але дуже вдячний, що не лишили самогоХодьба по Одеськи
По дорозі назад ми знайшли смітник, викинутий кимось в колектор. Зробити це можна було лише через люк. Куди дивиться поліція? Карячитися аж до Торпедо не дуже хотілося. То ж Інокентій запропонував відкрити один симпатичний люк. Майже з останніх сил я все таки переборов стару заіржавівшу завісу та перекинув кришку на траву. Люків на такій підвісці я ще не зустрічав.
В колекторі львівської ПолтвиЗвідси дуже смердить хімієюНазад завжди швидше йдеться. Течія помагає.Знахідка! В нього ж можна Полтводендрони посадити!
Як би ти не любив Полтву, а вилазити назовні завжди приємно. З посмішкою ми розсілися по центру клумби на кільці коло Епіцентру. Поскидали з себе хімзахист, пороздягалися, сушимся та засмагаємо. Заодно і спорядження підсихає. Машини навколо пхаються з усіх сторін, на нас навіть патруль не звертає уваги. Завжди хотів вилізти посеред клумби на якомусь кільці. 😊
Сьогодні, 20 вересня 2019 року, о 19:00 у Львівській національній філармонії відбудеться «Парад концертів Мирослава Скорика з присвятою». Про це повідомляє пресслужба філармонії.
«Легенда української класики Мирослав Скорик – композитор, який і досі продовжує натхненно створювати нові твори. Цей концерт унікальний – у програмі звучатимуть твори, які маестро присвятив знаменитим митцям в різні роки, а виконають їх саме ці музиканти!» – йдеться в повідомленні.
Зокрема, прозвучить прем’єра Концерту № 10 для скрипки з оркестром за присутності автора. Цей твір М. Скорик присвятив одному з найкращих скрипалів Галичини Марку Комонькові.
Скрипаль-віртуоз зі Швейцарії Олег Каськів виконає присвячений йому П’ятий скрипковий концерт. Другий віолончельний концерт виконає один з найвідоміших віолончелістів України – киянин Олександр Пірієв.
Також у концерті прозвучать декілька творів М. Скорика, які вже стали класикою, зокрема «Карпатський концерт». Цього вечора також виступатиме Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії.
26 Книжковий форум назвав переможців (повний список)
Вчора, 19 вересня 2019 року, в конференц-залі Палацу мистецтв пройшла офіційна церемонія нагородження найкращих книг головного культурного фестивалю країни. Цьогоріч три малих журі визначали переможців у 17 номінаціях. Загалом на конкурс було подано 517 видань від 103 видавництв (35 з них беруть участь вперше).
Спецвідзнака Малого журі (Харків) – Леонід Ушкалов «Сковорода від А до Я», «Видавництво Старого Лева»
Спецвідзнака Місто (Львів) – Оксана Пасіцька «Львівський Манчестер і Галицька Каліфорнія: соціально-економічна діяльність українців Галичини (20-30-ті роки ХХ ст)», Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України
Персональна відзнака голови Великого журі Богдана Тихолоза – Михайло Перун, Оксана Гайова «На скелі віри. Митрополит Андрей Шептицький», видавництва «Апріорі», «Артос»
Персональна відзнака голови Київського журі Ірини Троскот – Богдан Логвиненко «Ukraїner. Країна зсередини», «Видавництво Старого Лева»
Персональна відзнака голови Львівського журі Надії Зелінської – Володимир Рафєєнко «Мондеґрін. Пісні про смерть і любов», видавництво «Meridian Czernowitz»
Персональна відзнака голови Харківського журі Ростислава Мельникова – Тарас Мельничук «Юнак милується автоматом», видавництво «Discursus»
Персональна відзнака координаторки конкурсу Анастасії Ковалишин – Марта Галевська-Кустра «Бодьо вчиться говорити», видавництво «Час майстрів»
Персональна відзнака директорки ГО «Форуму видавців» Катерини Шевченко – Вахтанг Кіпіані «Справа Василя Стуса», видавництво «Vivat»
Персональна відзнака керівниці прес-служби Марії Кравченко – Тоні Джад, Тімоті Снайдер «Роздуми про двадцяте століття», видавництво «Човен»
Відзнаки від партнерів
Відзнака від «Freedom Finance» – Діана Клочко «65 українських шедеврів. Визнані і неявні», видавництво «ArtHuss»
Благодійний фонд «Справа СкАрбека» та ГО «Ідея міста» в особі засновника Назарія Брезіцького вручили сертифікат авторці дитячої літератури Галині Манів («Киці-мандрівниці. Друг по листуванню», видавництво «Рідна мова») на друк свого твору у видавництві «Добра книжка».
Відзнака від Української академії друкарства – Софія Яблонська «Чар Марока. З країни рижу та опію. Далекі обрії», видавництво «Родовід»
Відзнака від медіа-хабу «Твоє місто» – Мирослав Маринович, Наталія Бордун, Катерина Ридош, Віталій Руденький (упорядники) «Дороговкази лідеру: думки митрополита Андрея Шептицького», видавництво УКУ
Відзнака від Львівського національного літературно меморіального музею Івана Франка – Михайло Зубрицький «Зібрані твори і матеріали у трьох томах», видавництво «Літопис».
Плавальні басейни у Львові – це надбання XX ст. їх попередниками були купальні на штучних ставах. Поява цих водоймищ сягає, імовірно, часів заснування міста. Особливо активно їх починають споруджувати на численних потоках і потічках, починаючи від XIV ст.
Це вважається справою надзвичайно важливою: так, у 1365 р. король Казимир Великий надав Конраду з Прусії за будівництво гребель і дамб право на третину доходів з підміського млина. Така винагорода була цілком обґрунтованою: адже води ставів приводили у рух кола млинів; крім того, там розводили риб. Доходи від промислів, пов’язаних зі ставами, та право власності на ці водойми регулювалися численними договорами та привілеями.
Король Казимир ІІІ Великий
На початку XIX ст. розведення риб поступово занепадає; господарська діяльність: вирубування лісів, осушення болот та мочарів тощо – призводить до обміління ставів, зменшення їх поверхні та до зменшення прибутків від них. Тому для підвищення рентабельності цих водоймищта йдучи назустріч прагненням заможної публіки до комфортного відпочинку, частина власників ставів перетворює їх на платні купальні – заклади з відповідною інфраструктурою: роздягальнями, ресторанами, обслугою, навіть з культурними програмами (якщо вживати сучасну термінологію).
Один з перших подібного роду закладів виник на Залізній Воді. Тут були купальні, корчма, а у 1819–1824 pp. відбувалися літні вистави німецького театру Ф. Краттера. Групи львів’ян від самого ранку вибиралися у ці околиці, а до міста верталися пізно ввечері. Однак поступово ставок перетворюється на калюжу каламутної води, хоча й надалі зветься “Купальним закладом”. Тільки у 1932–1933 pp. на місці цього ставу коштом міста споруджено басейн (зараз “Динамо”, вул. В. Стуса, 6).
Басейн “Динамо”, на місці котрого в 19 ст. виникла одна із перших купалень “Залізна Вода”. Фото 1936 року
У 1844 р. власниця палацу на вулиці Пекарській 50 відкрила купальню на ставі у палацовому парку. Публіка охоче відвідувала цей заклад, на свята та в неділю тут грав військовий оркестр. Для жінок існували купальні на сусідньому Вороблячому ставі у саду монастиря сакраменток; басейн у саду Зооветеринарної академії – тільки жалюгідний залишок цієї водойми, яка простягалася майже до нинішнього педучилища. Однак випадки отруєння риб у цьому ставі милом були причиною заборони доступу до нього світським особам, а купальню було перенесено у 1846 р. на став Шумана (на місці буд. № 67-91 по вул. К. Левицького). Тут була роздягальня з 20 кабінками, а інструктор навчав відвідувачок плаванню. Зимою ж цей став перетворювався на каток Лижвярського товариства.
Ковзанка на Панєнському ставі. Фото 1904 року.
Так тривало до 1870 p., коли каток Товариства було перенесено на Панєнський став (на місці будинків № 9а-23 по вул. Вітовського). Згодом каток на ньому став одним з найпопулярніших місць зимового відпочинку львів’ян. Він був обладнаний теплою роздягальнею з буфетом та електричним освітленням; музичний супровід забезпечував військовий оркестр.
У 1910 р. Лижвярське товариство переносить свій каток на Пелчинський став. Він простягався від вулиці Болгарської, де донині збереглися залишки його греблі, майже до початку Гвардійської. Цей став існував ще у XVI ст. (як, зрештою, і Панєнський), а свою назву отримав від імені тодішньої власниці, Єфросинії Пелки. У 1820 р. за ініціативою генерала Й. К. Фреснеля тут спорудили військову школу плавання, в якій, окрім вояків, навчалися і цивільні особи. У 1843 р. на ставі демонстрували “морську битву”, під час якої піхота і кавалерія у повному озброєнні кидалися у воду, у 1845 р. – “битву морських потвор”: штучні крокодили, кити і сирени боролися з “неграми” на човнах. Став користувався великою популярністю у львів’ян, особливо у рибалок та… самогубців. Остаточно Пелчинський став ліквідовано у 1921 р.
Пелчинський став. Фото близько 1893 р.
Панєнський став свою назву дістав від власниць – ордену домініканок. До них належав і став Полтава при Вулецькій дорозі. Після ліквідації монастиря він декілька разів змінював власників. Один з них, Г. Бачинський, збудував там купальню. Після цього власником ставу був письменник Зигмунт Качковський. Він відпродав став Й. Альснеру, власнику Європейського готелю. Останній збудував там нові роздягальні, кегельбан та організував омнібусне сполучення у літній сезон між своїми готелями та купальнями. Пізніше власником закладу стала Маріонова, за часів якої купальні дістали назву “Світязь”.
Прогулянки на човнах на ставі Світязь. Фото 20-30-х рр. XX ст.
Неподалік ставу Маріонової був ще один, – “Морське Око”. Однак він не становив поважної конкуренції для “Світязя”, так само, як і дешеві купальні на ставі Собка (у районі сучасних вулиць Романицького та Кастелівка). Не відзначалися високим класом і інші купальні, що виникли наприкінці ХІХ–ХХ ст.: став Кляйна на Погулянці або Димета на Замарстинові. Винятком стала купальня “Зелене око”; стави у цьому місці (вул. Кримська) існують і досі.
Реклама купальні ” Зелене око “, 1930 – ті роки
Більшості зі згаданих ставів сьогодні не існує. Вони стали жертвою розширення міста, хоча ще автор першого плану розвитку Львова Ігнаци Дрекслер підкреслював важливість відкритих водоймищ для позбавленого великої ріки міста. Однак львівський genius loci [дух місця – ред.] не дав забути про справи, які віками служили купальнями для мешканців міста: поряд з переоблаштованими на басейни колишніми ставами можна згадати хоча би про критий басейн “Динамо” на місці Пелчинського ставу.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010. – 312 с.
Картина Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
У колекціях Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника знайшли монументальну картину Олександра Климко «Бій під Крутами». Про це повідомив історик Орест Круковський в Facebook.
Зворот картини Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
«На запрошення колег з бібліотеки Стефаника мав нагоду оглянути недавно віднайдену та реставровану картину Олександра Климка «Бій під Крутами». Це батальне полотно, розміром 3,2 м х1, 7 м., створено художником у 1936 році багато років вважалось безнадійно втраченим. У 1938 році ця картина була особисто передана до Музею історично-воєнних пам’яток у Львові майбутнім істориком Володимиром Трембіцьким і рік прикрашала експозицію Музею. Після окупації радянськими військами Галичини, музей був закритий як націоналістичний, а його збірки передали до фондів Львівського історичного музею. Після закінчення війни, ці пам’ятки, як антирадянські, були переміщені у спецфонд. На приналежність полотна до фондів історичного музею також свідчить сигнатура виявлена у лівому нижньому куті на звороті полотна – Л І М. С Ф (Львівський історичний музей. Спецфонд)», – написав Орест Круковський.
Зворот картини Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
«У цей час бібліотеками, архівами та музеями Львова прокотилась хвиля більшовицьких ревізій. Вже жовтні 1948 р полотно О.Климка «Бій під Крутами», разом з низкою інших робіт відомих українських художників Куриласа, Іванця та інш з’являються в описі облікових карток Львівського історичного музею, «як речі, що не мають музейної вартості та підлягають вилученню». Інвентарна картка та список була завірена підписами директора музею та наукового співробітника В.Купринця. Львівський історик Володимир Бойко, який досліджував спадщину пам’яток історично-воєнного музею НТШ вважав їх втраченими, хоч, як він зазначав, актів на знищення виявлено не було. За нез’ясованих обставин полотно будо переміщено до бібліотеки Стефаника, і там невідомий патріот, приховав його від знищення», – написав історик.
Зворот картини Олександра Климко «Бій під Крутами». Фото: Facebook.
Він зазначив, що адміністрація бібліотеки Стефаника планує 30 вересня, в день бібліотекаря, урочисто відкрити знайдену картину.
В п’ятницю, 20 вересня 2019 року, о 16:00 в Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) відбудеться закриття плакатної акції “ШОКУЮЧІ ФАКТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ”, авторами якої виступили студенти кафедри графічного дизайну Харківської державної академії дизайну і мистецтв.
Експозиція витавки плакатної акції “ШОКУЮЧІ ФАКТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ”
У рамках закриття виставкового проекту відбудеться зустріч з автором ідеї, куратором мистецької акції, керівником курсу професором Володимиром Лесняком.
Експозиція витавки плакатної акції “ШОКУЮЧІ ФАКТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ”
Нагадаємо, виставка плакатної акції “ШОКУЮЧІ ФАКТИ РУСИФІКАЦІЇ УКРАЇНИ” відкрилась у виставкових залах Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького (просп. Свободи, 20) 20 серпня 2019 року.
На минулих вихідних у Львівському цирку новою програмою на воді “Шоу у казковій країні Ватерленд” розпочався цирковий сезон 2019-2020 років. Своїми враженнями від вистави ми поділимося на наступному тижні, а сьогодні трішки історії. Розкажемо як відкривався цирковий сезон 1980-1981 року.
Вища школа верхової їзди Дороти Лешкевич
Весь серпень та перший тиждень вересня у Львівському цирку виступала трупа з Польської Народної Республіки з виставою під прямолінійною назвою “Варшава”. Про цю виставу писала газета “Вільна Україна” 30 серпня 1980 року в статті “Львів аплодує “Варшаві”. Подаємо статтю без змін та скорочень з повним збереженням стилістики та орфографії.
Дресирувальники слонів Халіна і Лех Вишинські
Цирк — завжди свято. Свято барвисте, життєрадісне. Сьогодні ж свято особливе, адже його прикрашає мистецтво друзів. Ось вже протягом майже місяця під куполом Львівського цирку майорять державні прапори Польської Народної Республіки, СРСР і Української PCP. Продовжується добра традиція: взаємне знайомство з досягненнями майстрів цирку.
Мексиканські ігри – артисти Ядвіга Равицька і Петр Хорбштайн
Прийнято вважати (та й писати), що циркова вистава розпочинається парадом-прологом. Є він і сьогодні. Але відійдемо від звичного і скажемо, що виставу цирку «Варшава» розпочинає оркестр. Це тому, що музика тут — не просто акомпанемент, не тільки супровід, не лише фон, на якому розгортається дія (а цирк завжди дія); музика цього разу чи не одна з найголовніших дійових «осіб» вистави. Відчуваєш це вже під час увертюри — чарівної мелодії Глена Міллера з відомого фільму «Серенада Сонячної долини», яка створює атмосферу емоційної, естетичної дії. І цей настрій не покидає глядача аж до фінальних акордів. Скажемо, що заслуга в тому, що музика несе на собі таку роль, належить не тільки львівському оркестру, який вже давно вважається одним з найкращих циркових музичних колективів країни. (До речі, наш оркестр напередодні прем’єри «Варшави» повернувся з Москви, де брав участь у культурній програмі, Олімпіади-80). Слід віддати належне польському диригенту Анджею Ернесту, який до того ж чудовий саксофоніст.
Артисти під керівництвом Казимежа Єдноруга
І все ж суто цирк — демонстрація мистецтва сильних, спритних, красивих — розпочинається з трюка як одного з головних виражальних засобів циркової дії. В цьому переконує вже перший номер програми. А вона побудована режисером так, що кожне з двох її відділень відкривають виступи повітряних гімнастів: спочатку на кільцях працюють Анджей і Раймонд Кжеляки, чиї силові статичні трюки (вижимання, бланші) свідчать про неабиякий професіональний рівень артистів; у другому відділенні глядача захоплює класичний повітряний політ з властивими йому містком, трапецією, ловиторкою і сіткою. П’ятеро гімнастів, керованих Антонієм Валушком, ніби втративши відчуття висоти, під самим куполом виконують різні сальто-мортале, щораз ускладнюючи трюки піруетами. І, нарешті, апофеозом стало потрійне сальто-мортале з трапеції в руки ловитора у виконанні Владислава Кокохи. Зауважимо, що в цирках світу, та й нашої країни, лише кілька виконавців цього рекордного трюка. Львів’яни стали свідками зрослої майстерності польських артистів, адже під час минулих гастролей «Варшави» в нашому місті цей трюк не виконувався.
Хантвольтіж з палкою – група під керівництвом Казимежа Єдноруга
Не вперше виступають на нашому манежі і чудові партерні гімнасти Кажимера та Юзеф Мосури, які і цього разу блиснули каскадом найскладніших вправ і напрочуд гарною манерою виконання, та багатожанровий артист Альфред Маленький, який разом з Ельжбетою Маленькою майстерно жонглює різними предметами, а з килимними клоунами Клеменсом Вжодаком та Веславом Александровичем подарував глядачам чимало веселих жартів, реприз, сценок.
Ілюзійні мініатюри Анни і Казимежа Годзонерів
У виставі гостей, де є такі прекрасні номери, як баланс на першах та вольтижування з жердиною під керуванням Казимежа Єдноруга, ілюзійні мініатюри Анни і Казимежа Годзонерів, велофігуристи під керуванням Єжі Щепанського, акробати з підкидними дошками під керуванням Дарьюжа Войтила, важко кого-небудь виділити.
Артистка Ядвіга Равицька
І все ж беруся сказати, що, мабуть, найбільший успіх випав на долю артистів Ядвіги Равицької і Петра Хартштайна, виконавців на корд де парелі («небезпечному канаті») і мексиканських ігор, та дресирувальників слонів Халіни і Леха Вишинських. Їх номери проходять під нестихаючі оплески глядачів. Що ж до участі у виставі тварин (а це завжди робить виставу цікавішою, різноманітною), то номерів дресирувальників стільки, що їй можуть позаздрити багато програм радянського цирку, принаймні з тих, які ми бачили у Львівському цирку. Справді, польські дресирувальники виводять на манеж і вже згаданих слонів, і коней (на волі та у вищій школі верхової їзди — артисти Аліція, Дорота та Роман Лесневичі), і собак артистів Хелени та Антонія Гонтажів, і голубів Аліції та Стефана Хофманів.
Дресировані собачки під керівництвом артистів Хелени та Антонія Гонтажів
Через тиждень польські друзі завершать гастролі у Львові і попрямують до цирку чудового кавказького міста-здравниці Кисловодська.
Написав статтю Д. Альберт. Ми доповнили її фотографіями з архіву Львівського цирку, які люб’язно надав комерційний директор Львівського цирку Роман Здреник, за що “Фотографії старого Львова” йому безмежно вдячні.
Панорама Львова Абрагама Гоґенберґа/Ауреліо Пассаротті, 1617-1618
Сьогодні, 18 вересня 2019 року, у Львові розпочинає свою роботу вже 26 Книжковий форум. Попри величезне різноманіття програми, сьогодні хочемо звернути вашу увагу на книжку, яка номінується на конкурс в номінації “Наукова література” – книжку Ольги Гуль “Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь “.
Дослідження проведене в рамках соціальної історії. Для характеристики тогочасного Львова авторка опрацювала неопубліковані раніше документальні матеріали, що зберігається в архівах України та Польщі. У книзі згадуються як відомі історичні постаті – представники родин Корняктів, Шольців, Боїмів, Кампіанів чи Вільчків, так і львів’яни, про яких „джерела кричать”, а історія „мовчить”.
Сторінка з актової книги міста Львова за 1594 року
“Я об’їхав пів-Європи, побував у найславетніших містах світу, але в жодному не бачив стільки хліба, як тут приносять на ринок, і майже кожен чужинець знайде таке печиво, як у своїй країні… У цьому місті, як і у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу. Кожен, якою б мовою не говорив, знайде тут і свою…”, – так описав Львів наприкінці XVI ст. Мартін Ґруневеґ. Відомий мандрівник-купець був уродженцем Ґданська (найбільшого осередку тогочасної Східної Європи) та походив із заможної сім’ї, тому можемо припустити, що він, хоча й прожив у місті над Полтвою близько двох десятиліть, все ж дивився на Львів, як сучасні європейці, для яких тут усього вдосталь, все значно цікавіше та приправлене легкими нотами східного колориту. А яким видавався Львів місцевим мешканцям – полякам, німцям, українцям (русинам), вірменам та євреям? Чи був він для них таким же “центром світу”? Чи розуміли вони, що проживають в одному з найважливіших торговельних осередків Східної Європи, у королівському місті, що згідно з маґдебурзьким правом, могло сформувати інституції самоврядування? Чи усвідомлювали мешканці Львова, які привілеї можуть отримати від проживання та діяльності на цій території і чи використовували сповна можливості мультикультурного міста? Відповісти на ці запитання можна знайти на сторінках цієї книги.
Книжка Ольги Гуль “Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь”
Гуль О. Львів у XVI столітті: місто конфліктів та порозумінь / НАН України. Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича; Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського. Львів, 2018. 304 с.
Ольга Гуль
Довідково. Ольга Гуль – молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України. Спупінь доктора наук з історії (PhD) здобула в Університеті Марії К’юрі-Склодовської (Польща). Після чого проходила стажування у Ягеллонському університеті, Вроцлавському та Варшавському університетах. Співавтор колективної монографії У ратуші міста Львова. Від бурмистрів до міських голів: Довідник / Упоряд. І. Мацевко, М. Мудрий. Львів 2016. Зараз працює над просопографічним дослідженням особового складу міської влади Львова XVI ст. Сфера наукових зацікавленя: історія міст і міщанства у період пізнього середньовіччя та ранньомодерного часу, міське самоврядування, міська влада Львова в XVI ст., історія буденності, біографії львівських міщан, історіографія міжвоєнного періоду, локальна історія.
В п’ятницю, 20 вересня 2019 року, о 16 годині у Львівському музеї історії релігії зустрічатимуть гостей зі Стамбула. Турецький професійний каліграф Шехмус Качан розкаже історію ісламської каліграфії з акцентом на османські традиції, продемонструє шрифти, інструменти й матеріали, які використовують у цій традиції. Присутні ознайомляться із творами мистецтва, зокрема з оригінальними примірниками Корану.
Серед гостей – представник стамбульського видавництва «Енвер Нешріят» Мухаммед Тімошев; відомий український сходознавець, перекладач, голова Центру ісламознавчих досліджень Національного університету «Острозька академія», автор повного перекладу смислів Священного Корану українською мовою Михайло Якубович; релігієзнавець, видавець, кандидат історичних наук, голова Майстерні академічного релігієзнавства (Київ) Руслан Халіков.
Для усіх бажаючих на майстер-класі Шехмус Качан зробить напис у стилі ісламської каліграфії. Варто зазначити: мусульмани вірять, що виведене пером слово, подібне до квітки, освітлює душу і проясняє розум.
Стало відомо, що відійшов у вічність Ігор Васильович Стасюк, український фізик-теоретик, член-кореспондент Національної академії наук України, доктор фізико-математичних наук, професор, чоловік Тетяни Крушельницької. Громада міста висловлює співчуття родинам Стасюк та Крушельницьких.
Ігор Васильович Стасюк народився 23.09.1938 р. у містечку Бережани Тернопільської області.
Закінчив з відзнакою фізичний факультет Львівського державного університету ім. Івана Франка (1959). Навчався в аспірантурі університету (1959—1962), захистив кандидатську дисертацію «Метод вузлових елементарних збуджень в теорії неметалічних кристалів» (1963) і до 1978 р. був доцентом кафедри теорії твердого тіла та теоретичної фізики. У 1978—1983 рр. працював у Інституті прикладних проблем механіки і математики АН УРСР. У 1983—1990 рр. — старший науковий співробітник, завідувач відділу Львівського відділення статистичної фізики Інституту теоретичної фізики АН УРСР. У 1990—2006 рр. — заступник директора з наукової роботи, від 1986 р. і дотепер — завідувач відділу квантової статистики Інституту фізики конденсованих систем НАН України. У 1996—2010 рр. — професор кафедри теоретичної фізики Львівського національного університету імені Івана Франка.
Автор понад 600 наукових праць та трьох монографій.
Нагороди: Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2009). Премія НАН України ім. О.С. Давидова (2013). Почесна грамота Верховної Ради України (2004). Відзнака НАН України «За наукові досягнення» (2008). Почесне звання «Відмінник освіти України» (1998).
Підприємство, яке ми зараз знаємо під назвою “Дальта”, бере свій початок з часів, коли два брати Францішек і Ян Буяки в 1909 році приїхали з Кракова до Львова.
Професора Ягеллонського університету, пана Францішка Буяка (1875-1953 рр.), видатного польського історика, запросили до Львівського університету для роботи на кафедрі історії. Погодившись на пропозицію, він запропонував брату Яну переїхати до Львова разом з ним. У той час Ян Буяк (1880-1967 рр.), за освітою інженер прецизійної механіки і оптики, на придбаній земельній ділянці за адресою: Задвужанськая, 31 (нині – вул. Антоновича) заснував ремонтно-механічну майстерню.
Францішек Буяк
На ділянці знаходилось лише декілька будівель. Серед них: капітальна будівля парника для вирощування квітів і одноповерховий житловий будинок з двосхилим дахом. Обидві будівлі побудовані в 1890 році. Житловий будинок і зараз стоїть при вулиці Антоновича. В цьому будинку і оселилися брати з сім’ями. У ньому народилися троє синів інженера Буяка.
Професор Францишек Буяк (зліва з бородою) серед родини в Ліхвіні. 1930-ті, фотографії з колекції Марії Вуйцік
Для свого підприємства, Ян Буяк вибрав досить складний, в той час, напрямок: точну механіку і оптику. Було закуплено обладнання і підібрані відповідні фахівці. Основна кількість працівників становили поляки та українці. Відносини між працівниками формувалися на основі високої взаємоповаги. Підприємство називалося: Ян Буяк фабрика вимірювальних приладів (Jan Bujak fabryka przyrzadow mierniczych).
Підприємство “Ян Буяк фабрика вимірювальних приладів” (Jan Bujak fabryka przyrzadow mierniczych)
На фабриці почали виготовлення на замовлення лінз різних видів і фокусних відстаней. Діаметр лінзи міг досягати 350 мм. При використанні лінз виготовлялися двох і трьох-лінзові оптичні конденсатори, які використовувалися в проекційних апаратах. Крім цього на фабриці виготовляли обладнання для бойових літаків і танків, геодезичні та топографічні прилади. Кваліфікація працівників підприємства була однією з найвищих на території Галичини і Польщі.
Інженер Ян Буяк постійно піклується про технічний рівень виробництва, шукає серйозних і постійних замовників. Фабрика бере участь у Східних Торгах, які щорічно проходять в Стрийському парку у Львові. Серед замовників продукції державні міністерства Польщі та інших країн, а також приватні особи та підприємства.
Стенд підприємства “Ян Буяк фабрика вимірювальних приладів” (Jan Bujak fabryka przyrzadow mierniczych) на виставці
Після вересневих подій 1939 року починається нова сторінка в житті фабрики. 26 жовтня 1939 рішенням Народних зборів Західної України та постановою того часу управління м. Львова була проведена націоналізація фабрики. Цією ж постановою виробництво було передано військово-топографічному управлінню Генерального штабу Робітничо-Селянської Червоної Армії (РСЧА). Наказом ВТУ Генштабу РККА – виробництву була присвоєна назва-Львівська оптико-механічна майстерня. Перед майстернею були поставлені завдання по виготовленню продукції для військових.
Для запуску у виробництво були розроблені топогеодезичні і картографічні прилади, а саме: кіпергель великий, велика мензула, бусоль, пропорційний циркуль, синусні лінійки, пантограф. Всього, в той час, в майстерні нараховувалося 187 осіб. Почалося виробництво за державним замовленням. Напад Німеччини 22 червня 1941 року перервав діяльність майстерні. Близькість державного кордону і несподіваність нападу дали можливість німецьким військам захопити Львів вже 26 червня. Майстерня була залишена в повному робочому стані. Керівники майстерні, переважно військові, виїхали до Києва. Без замовлень майстерня залишалася до початку 1942 року. Це призвело звільнення робітників. Чисельність робітників скоротилася до 60 осіб.
Реклама фотозбільшувачів підприємства “Ян Буяк фабрика вимірювальних приладів” (Jan Bujak fabryka przyrzadow mierniczych)
На початку 1942 року німецьке командування врахувала всі підприємства та кустарні майстерні Львова, щоб змусити їх працювати на нову владу і військо. З березня 1942 року до липня 1944 року майстерня працює на німецьку армію під управлінням Люфтваффе, виготовляючи механізми та деталі для авіаційних бомб і артилерійських снарядів. Інженер Ян Буяк від часу націоналізації майстерні не втручається в її роботу, а в 1944 році, небезпідставно побоюючись репресій з боку німецької влади, разом з родиною залишає Львів. Під час наступу Радянської Армії на Львів німці почали демонтаж устаткування для відправки на захід.
27 липня 1944 року Львів був зайнятий Радянською Армією. Почалося налагодження та відновлення виробництва. Повернуто назад вивезене обладнання, проводиться закупівля нового обладнання та інструменту на підприємствах Львова. Повертаються робітники. Продукція, що випускалася, в порівнянні з довоєнним часом, значно змінилася в сторону спрощення. Переважало просте обладнання для підрозділів військово-топографічної служби війська. Назва майстерні звучить: “Оптико-механічна майстерня № 65 Військово-Топографічної Служби”. Організовані цехи: механічнй, складальний, оптичний, ділильний, столярний, ливарний, навчальний. Майстерня почала випуск потрібних топографічній службі виробів, таких як: планшети, штативи, стереоскопи, синусні лінійки, креслярські прилади, рівні та ін. В майстерні переважали такі вироби, як металічні шафи, сейфи, канцелярські меблі, креслярські прилади, проводився ремонт топографічного обладнання.
Виробничі цехи де знаходилась Оптико-механічна майстерня № 65 Військово-Топографічної Служби в радянський період
Починаючи з 1951року виробничий профіль майстерні починає змінюватися. Майстерня готує кадри та комплектує обладнання для виготовлення приладів вищого класу і переходить до виготовлення приладів фотограмметричного напрямку, приладів та машин для поліграфічного виробництва. Якраз у цей час було добрано багато нових кваліфікованих працівників, котрі у майбутньому склали кістяк працівників майстерні. В процесі виробництва готувалися кадри, змінювалась структура виробництва, створювались нові виробничі дільниці, освоювались нові виробничі процеси. Створено гальванічне відділення, здатне проводити всі види гальванічного покриття. Організовано малярне відділення з сучасними, для того часу, видами пофарбування: гліфталеве, лаками “мороз” та “муар”, котрі базуються на використанні гарячої сушки у спеціальній сушильній камері. Введена піскоструменева камера.
З 1957 по 1964 рік майже все старе обладнання було замінене на нове. В майстерні дедалі більше застосовується холодне штампування та пресування деталей з пластмаси, освоюється та застосовується литво у кокіль. Обладнано пресове відділення. В стадії монтування термічне відділення. Надалі ширше використовуються граверні верстати.
Цех Оптико-механічної майстерні № 65 Військово-Топографічної Служби в радаянський період
З початком перебудови 15 лютого 1991 року ОММ-65 передається Українському науково-дослідному інституту поліграфічної промисловості в якості дослідного виробництва. Тепер назва майстерні звучить:“Дослідне виробництво Українського науково-дослідного інституту поліграфічної промисловості”. Здобувається ліцензія на виготовлення штемпельно-граверної продукції.
Через три роки, 23 листопада 1994 року Загальними зборами трудівників виробництва створено та зареєстровано орендне підприємство. Воно купує в держави майно та 21 лютого 1996 року переєстроване в закрите акціонерне товариство “ДАЛЬТА”. Акціонери – працівники дослідного виробництва. Настають нелегкі часи для підприємства, котре звикло працювати на держзамовлення. Зруйновано централізовану систему матеріально-технічного постачання, немає замовлень. Керівники підприємства не мають досвіду роботи в нових економічних умовах. Зменшуються обсяги виробництва. Багато працівників звільняються. Але кістяк кваліфікованих робітників та інженерно-технічних працівників залишається.
Ян Буяк. Львів, 1931 рік
Підприємство освоює та розвиває нові види продукції: вироби з нержавіючої сталі для кухонь (столи, шафи, підтоварники, стелажі, ємності для борошна, солі та ін. ), меблевана фурнітура, системи огорожі, решітки, будівельне риштування. На принципово новій технології, з використанням комп’ютерного проектування, виготовляються штампи та печатки. Розпочато виготовлення ручних транспортних візків різноманітних модифікацій на імпортованих колесах, поштового обладнання для підприємств поштового зв’язку та інших споживачів. Виготовлено перший зразок відкатних воріт з автоматичним приводом. Зважаючи на це, спеціалісти підприємства розуміють, що виготовляючи продукцію під конкретні потреби, потрібно намагатись уніфікувати та систематизувати вироби. Це потрібно для покращення технологічності, а тим самим і продуктивності під час їхнього виготовлення. Робляться кроки у створенні сучасної бази конструкторсько-технологічної документації. Проведено ремонт та відновлення основного фонду.
У кінці 2000 році закінчено будівництво зварювально-механічного цеху площею 500 м.кв. Відремонтовано та реконструйовано приміщення адмінуправління. Для покращення роботи з бухгалтерською та технологічною документацією встановлено нові комп’ютери та відповідне програмне забезпечення. Впорядкована територія підприємства. Але найголовніше – йде постійний добір кваліфікованих кадрів.
Реклама підприємства “Ян Буяк фабрика вимірювальних приладів” (Jan Bujak fabryka przyrzadow mierniczych)
У період відновлення виробництва влітку 2000 року відбулась зустріч з сином Яна Буяка Адамом, котрий проживає у Німеччині. У спільних розмовах прийшли до висновку, що рух вперед можливий лише коли є можливість від чогось відштовхнутися. Вся історія підприємства дає надію, що це зробити можливо. Відновлюється віра працівників у ідеали професійного виробництва, віра у власні сили та можливості. Зараз перед колективом підприємства стоїть задача поновити втрачені позиції та наростити об’єми виробництва. І це вдається. У порівнянні з 1999 роком об’єм виробництва зростає у більш ніж 10 разів.
Підприємство розпочинає виготовляти металоконструкції будівельного напрямку, сходи, дашки, перила та решітки, будівельні вагончики, тентові шатра та павільйони, ферми, каркасні вироби, металеві шафи для одягу, стелажі. При цьому широко використовуються токарні, фрезерні та слюсарні роботи.
Починаючи з 2016 року підприємство змінило адресу свого розташування. Це було викликано тим, що підприємство, яке розпочинало свою діяльність на околиці Львова на початку минулого століття, опинилось в центрі житлової забудови. Це спричиняло безліч незручностей як мешканцям навколишніх будинків, так і самому підприємству.
Церква Св. Климентія Шептицького. 2015 р., вигляд з вежі Корнякта
Цієї неділі, 22 вересня 2019 р., у Львові відкриють музей Андрея Шептицького, що розташовуватиметься на вулиці Кривоноса, 1. Про це розповів ієромонах Студійського уставу отець Севастіян Дмитрух, повідомляє Tvoemisto.tv
Відкриття розпочнеться зі святої літургії у храмі Блаженного о. Климентія Шептицького, після цього, об 11:30, буде огляд виставки у приміщенні музею.
Додамо, що, за словами священика, приміщення на вул. Кривоноса, 1 під музей Андрея Шептицького звільнили ще в 2015 році, але виникли деякі трундощі з тим, аби передати його церкві. Це будівля колишнього монастиря ордену Реформатів, що займав Львівський держуніверситет внутрішніх справ МВС.
о. Севастьян Дмитрух
На початку липня цього року ініціативна група на чолі з отцем Севастіяном Дмитрухом просила Львівський університет внутрішніх справ передати приміщення для створення музею. В інакшому випадку активісти хотіли розпочати протести. Однак тижнем пізніше міська рада знайшла приміщення, які можна було передати університету МВС, звільнивши місце на вул. Кривоноса, 1 для музею Андрея Шептицького.
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
