На сторінках старих газет та журналів часто можна натрапити на цікаві ретро світлини попередніх десятиліть.
Сьогоднішня знахідка стосується замків Тернопільщини. В одній із публікацій «Gazeta Poranna» за 1925 рік опублікували фото замків Тернопільщини.
Світлини були зроблені львівськими журналістами під час мандрівки населеними пунктами Тернопільщини. Делегація завітала в села Окопи, Кривче та місто Заліщики.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: https://uanews.org.ua
«Різдво – це особливий для мене день. День зі своїм запахом, відчуттями, емоціями лише добра… Завжди з нетерпінням чекаю на нього. Це свято вже по традиції я святкують у колі сім’ї та з рідними для мене людьми. Обожнюю цю атмосферу за затишні розмови, новорічні фільми та серіали. Коли накритий стіл різноманітними смачними та традиційними стравами.
Особливою традицією є те, що моя мама пече раз в рік, лише на це свято, пахучі пампушки. Саме із ними в мене найбільше асоціюється Різдво і без цього я ніяк його не можу уявити святкування!»
Так як SOWA живе у будинку за містом, то будинок вони теж прикрашають по особливому. Завжди творчо підходять до цього. «Якби ми жили десь в Америці, думаю наш будинок переміг б у конкурсі на найкраще задекоровану будівлю».- розповідає співачка.
Звичайно ж ніяк не обійтися без чудових колядок, які SOWA з родиною завжди вмикають і слухають вечорами у період Різдва. А також, як каже співачка, вона обожнює запрошувати колядників і сама часто їм підспівує.
«У мене є мета зробити свій різдвяний вініл, де я співатиму колядки, різдвяні пісні і це надихатиме людей на святкування Різдва в сімейному колі. Цьогоріч ми з Олегом Новосадом створили чарівний трек «Christmas eve”, і я пишаюся цією роботою».
Ольга МАКСИМ’ЯК
Цьогорічна зима, з плюсовою температурою і невеселими дощовими пейзажами за вікном, повністю позбавляє новорічно-різдвяні свята казкового шарму. Дуже хочеться побачити лапатий сніг на деревах, на будинках, на дорогах і на автівках. А ще почути морозяний скрип під чоботями та відчути ковзанку під ногами.
На жаль, ковзанку в цьому році можна відвідати хіба в торгово-розважальних центрах, а ноги замочити тільки в болоті і в калабанях. Але не завжди так було, і, маємо надію, не буде. Рівно шістдесят років тому Юліан Дорош світлив розкішну зиму у Львові. Тож хоча б на його світлинах ми зможемо побачити сніг у Львові і цьогоріч.
Ялинка вже не одне століття була головним атрибутом зимових свят. Хоча й досі науковці сперечаються коли ж у Львові з’явилася перша лісова красуня, але прикрашають нею свої оселі практично всі.
В місті 1960 року ялинка теж була головним елементом зустрічі Нового року. Традиційно на сучасному проспекті Свободи прикрашали найбільше зелене деревце. Хоча зверніть увагу де її ставили.
Ще одним незмінним атрибутом зимових свят у Львові завжди був сніг. Його переважно випадало багато і традиційно несподівано для комунальних служб міста.
Але сніг прибирали. Так, не всюди, не завжди швидко і не завжди ідеально чисто, але прибирали.
І не було це жодним подвигом. Кожен розумів, що це потрібно зробити. Львів’яни ковзалися, обходили великі снігові кучугури і перестрибували між посипаними темною господарською сіллю острівцями вулиці.
На той час теж чи не найкращою снігоприбиральною одиницею була жінка з фанерною лопатою. Як часом дивишся на тих жіночок, що прибирають сніг у Львові, складається враження, що вони його прибирають з 1960 року.
Як видно зі світлини, прибирання міста відповідною технікою не винахід останніх 10-15 років. Снігоприбиральна машина достатньо сучасна навіть за сьогоднішніми мірками.
Але найбільшою розвагою сніг був для дітей. В час, коли ще не було ні смартфонів, ні планшетів, ні, навіть інтернету, найяскравішою зимовою розвагою юних львів’ян були санки, лижі і ковзани.
Каталися всюди, в парках, скверах, на вузьких вуличках, на всіх можливих нерівностях міського пейзажу міста. Часом, після активного катання, вулиця ставала практично непрохідною. Можна було спуститися хіба на “п’ятій точці”.
Вже наступного тижня продовжимо розповідати про зимовий Львів 1960-1961 року. Світлини просто розкішні. Та це й не дивно – адже світлив маестро Юліан Дорош.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Підготовка до Різдва розпочиналася за декілька днів, адже потрібно було зробити багато справ. Про це у своїй статті розповіла наукова співробітниця Музею народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького Тамара Андрієвська, пише Galnet. Далі пряма мова:
– Кожен в сім’ї мав докластися до того, аби всюди було чисто і полагоджено, але найбільше про «порядки» дбала господиня – все вимивала, випирала, вибілювала. Її хата мала бути гарною (або й найгарнішою), а подвір’я – охайним.
У зрубній хаті вигляд деревини був визначальним, тому мили не тільки предмети інтер’єру, а й стіни та стелю (на Гуцульщині так і називали таку хату – «мита»). З повали змітали сажу, що «насіла» за цілий рік від диму, потім її мили, часом шурували піском. Мили соленою водою – «ропою», капустяним розсолом, який вбиває шашіль, чи гарячою водою з лугом. Для миття господиня брала польовий хвощ («фощій»), який при намоканні робився пружним як губка, або сухі смерекові гілочки «різчинки», бо вони добре вишкрібають дошку. Стіни, лави, стіл, мисник і ліжко не тільки висвітлювали чисту структуру дерева, а ще й вбирали у себе пахощі цих природніх «засобів для миття».
Під особливим наглядом і увагою в кожній хаті (зрубній чи біленій) була піч, адже в ній пекли хліб, готували їжу, на ній у холодну пору грілися діти і старші члени сім’ї. Піч була об’єктом гордості господині, тож і прикрасити її треба було якнайліпше. Це та царина, у якій власниця житла демонструвала свою старанність, мистецький хист і смак.
Перш за все, піч мала бути чистою, тож щосуботи господиня підмащувала її глиною і вибілювала, а вже перед святами білення було ретельнішим і, щонайважливіше – піч розмальовували кольоровими глинками. Найбільш вправними у цій справі були господині білених хат. До прикладу, у внутрішньому декорі біленого буковинського житла кольорова глина завжди відігравала важливу роль. Майстрині з Хотинського р-ну робили з вовни пензлик і малювали по комині і на грубці квіти. У с. Бережонка Вижницького р-ну печі прикрашали квітами, а ще – малювали півників синьою, зеленою і червоною фарбами. Для розмальовування печі квітами робили своєрідне кліше: «На барабульці (картоплині) робили печать, мачали в фарбу і малювали». Мешканка с. Молодове Сокирнянського р-ну, Сливка М.Ф. розповідала працівникам Музею, як готувала собі кольорові «фарби» для оздоблення житла: «Малювала глинкою, яку копала в ярку. Траплявся камінець синій, між ним був і білий, поміж тим була і зеленкувата глинка. Камінці товкла, або молола на жорнах. Порошок розводила у воді і підмальовувала ним піч».
Малюнок міг бути складнішим чи простішим, наприклад, хвиляста лінія і крапочки довкола (так прикрасила піч хати доглядачка нашого Музею – Т.А.) – і теж було гарно.
У біленьких буковинських чи покутських хатах перед Різдвом білили стіни і вимащували глиною долівку, щоб була гладенька. У передсвятковому декоруванні долівки теж застосовували кольорові глинки: один колір використовували по краях, глиною іншого кольору мастили долівку посередині.
Над образами та на жердках вішали випрані чи нові рушники, був прилагоджений святковий одяг для всієї родини. Поверх образів чіпали свячене зілля, на Гуцульщині образник декорували ще кукурудзяними качанами -«шульками», «голубами» з видутого яйця з паперовими крилами і хвостом та дзьобом з воску. В інших регіонах до стелі підвішували легку солом’яного конструкцію – «павука».
Коли господиня закінчувала свої приготування, господар приводив до порядку «обійстя». На завершення, уже перед вечерею, замітали хату. Робила це найстарша жінка в сім’ї, найчастіше бабуся. Потім, у час самих свят, в хаті не прибирали, бо казали, що «в велике свято навіть мітла має відпочити».
В довершення підготовки до Святвечора на стіл стелили випраний білий обрус, під який клали сіно. Під стіл настелювали отави, по долівці – соломи і урочисто вносили Дідух – солом’яний сніп, головний символічний атрибут Різдва.
Традиційно найвідоміший український оркестр пеститиме ваш слух мелодійними, чуттєвими хітами світової музики з репертуару Ed Sheeran, Whitney Houston, Gloria Gaynor, Sting та ін.., а також саундтреками з найромантичніших кінофільмів: Майстер і Маргарита, Зоряні війни, Сутінки, Титанік, Привід Опери, Ромео та Джульєтта, Амелі, Мулен Руж, Запах жінки, La La Land, Багряний пік та ін.
Особливим дарунком для закоханих – стане спеціальна частина шоу – GOLDEN ROMANTIC HITS!
Бурхливими емоціями у цей вечір вас наповнятимуть також майстерні вокалісти: Маргарита Мелешко, Ярослав Радіоненко.
Lords of the Sound дасть відразу два концерти: о 17:30 та о 19:00. Не пропустіть нагоду потішити себе та близьких! Поспішайте, адже кількість квитків обмежена!
17:00 – https://bigshow.ua/events/
19:30 – https://bigshow.ua/events/
Ольга МАКСИМ`ЯК
Про це повідомила професор Любов Кияновська на своїй сторінці у мережі фейсбук. Інформації про парастас і про чин похорону наразі ще немає.
Стефанія Стефанівна Павлишин народилася 20 травня 1930 р. у м. Коломия тепер Івано-Франківської області. Батько й мати були дуже музикальні і свою доньку в 6 років віддали навчатися в музичну школу при товаристві ім. М. Монюшка. Батько грав майже на всіх музичних інструментах, крім духових. Як згадувала Стефанія Павлишин, він був справжнім артистом, грав у виставах, навіть у німому кіно знімався у Варшаві. Вони з батьком часто грали на фортепіано в чотири руки. А працював він урядовцем на залізниці. Під час німецької окупації врятував багатьох українців від примусового вивезення в Німеччину. У 1945 р. Стефана Павлишина заарештували органи НКВС. У тому ж році С. Павлишин закінчила музичну школу і переїхала до Львова. Вступила на фортепіанне відділення Львівського музичного училища (тепер – ім. С. Людкевича). У 1947 р. закінчила вечірню школу 10-річку, а у 1949 р., завершивши фортепіанне (у Е.Кашиної), а також три курси теоретичного відділення училища, вступила на 2-й курс історико-теоретичного факультету Львівської консерваторії. Повний курс пройшла за три роки і у 1952 р. отримала диплом з відзнакою (керівник дипломної роботи “Проблема лібрето радянської опери” А.Котляревський).
Рівночасно від 1949 р. працювала у музичних школах Львова (№ 1 і № 2 та вечірній), допомагаючи в утриманні родини (мала молодшого брата і сестру). Батько повернувся із Комі у 1956 р. важко хворим.
Отримавши рекомендацію в аспірантуру, навчалася в аспірантурі Київської консерваторії, у 1955 р. захистила кандидатську дисертацію “Творчість Д.В.Січинського” (науковий керівник П.Козицький). У 1953-54 рр. працювала тут як викладач історії української музики. У 1954-1985 рр. – викладала у Львівській державній консерваторії ім. М. Лисенка, професор (з 1983). Вела курси історії зарубіжної музики, сучасної української, музики народів СРСР, семінари з сучасної музики та спеціалізацію з музикознавства. Доктор мистецтвознавства (1981 р., докторська дисертація на тему “Тенденції розвитку західної музики ХХ ст.”)
З 1985 р. на творчій роботі, член Спілки композиторів від 1957 р. У 1992-98 рр. голова секції мистецтвознавства, з 1998 р. – голова секції культурології Західного наукового центру НАН України, член правління Спілки композиторів України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Почесний доктор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка (2010).
Серед найважливіших тем наукових праць Стефанії Павлишин особливе місце займають проблеми композиторської творчості ХХ ст. в усіх можливих аспектах – історико-соціальному, естетичному, філософському. Вона розглядає як мистецькі явища, які відкривали сучасну епоху в музиці: творчість американського композитора Чарльза Айвза, експериментальні пошуки метра нововіденької школи Арнольда Шенберґа, так і художні звершення останніх десятиріч, серед них стильову еволюцію американських авторів Джорджа Крамба, Джона Кейджа, Мортона Фелдмена та інших, приділяє особливу увагу слов’янським школам, польській і чеській. Окреме місце посідає в її дослідженнях українська музика, представлена у широкому і різноплановому історичному ракурсі – від галицької школи кінця XIX ст. до творчих звершень останніх років, поданих крізь призму світового мистецького процесу, у тісному взаємозв’язку з ним, але водночас трактованого як неповторний вияв національного духу, до найновіших процесів, які формують обличчя національної музичної культури сьогодення.
Автор близько 20 монографій, зокрема, про Д. Січинського, В. Барвінського, В. Сильвестрова, І. Соневицького, М. Кузана, С. Туркевич-Лісовську, Ч. Айвза, А. Шенберга, понад 300 статей.
Роксоляна МИСЬКО-ПАСІЧНИК
старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
З дев’яти років я читав усе, що можна було читати – «Молода Україна», «Світ дитини» (обкладинки робив Ковжун). Він зробив на мене враження таке колосальне, як я був зачарований ним! Тоді попало мені до рук кілька номерів «Мистецтва», і з того часу я зачав навіть до якихось дитячих книжечок робити обкладинки саме під впливом Ковжуна. Точечки при переході, орнаменти, шабля… Тоді я писав щоденники, і на кожен місяць робив заставки в його стилі. Таке ж робив 1946 року (робив до «Чайковського» Гребінки). Але найбільше мені сподобався екслібріс до «Бібліотеки історичних повістей» (шабля, яка розрубує ланцюг).
А ще був час, коли я мав яких 16 років, мені дуже подобався Врубель. Був час, коли я дуже любив Рєпіна. Може, зрештою, тому, що я побачив у ньому запорожців. Я навіть копіював в дитинстві його дипломну роботу «Воскресіння доньки Аїра».(5)
… Був під дуже сильним впливом малярства Вермеєра, навіть пробував щось схоже робити. Укладав, наприклад, подібні сюжети: ставив жінку, що наливає молоко, бо в Вермеєра була така. Потім – Констебль, Коро, барбізонці, Лорен. …Коли я дивився на листочки дерев… Всі вони були, як орнамент … Та глибина неба, велетенські дерева … – Лорен. Констебля бачив побіч хати в деревах, в хаті, пробував наслідувати їх.
Тіціан теж належав до тих художників, які були мені близькі, а ще Рембрант. На ІІІ курсі інституту я навіть багато копіював Рембранта, зокрема його голови.
Наступне захоплення – імпресіоністи Моне, Пісаро. Вони зробили подвійне враження – з одного боку, вони були близькі до відображення натури, а з другого – вони були далекі від того, що робили мої попередні вчителі – Констебль і Коро. Зачитувався книгою Х. Макфалла і пробував малювати. Був здатний на перебування з книгою.(1)
Боже, як мені було добре малювати біля річки: ніде ні душі. Сиджу собі й розкошую. А взимку, особливо в сильні морози, сніг має якийсь особливий колір. Я малював як біжать тіні від дерев, біжать і топляться в річці, а потім виходять вже на другий беріг. Фарба від морозу ставала в’язка, як тісто, та й руки мерзли безбожно. Тоді я догадався носити з собою дві пляшки з гарячою водою. Закладав їх в кишені і так грівся.
Дуже я любив в ті роки малювати місячні ночі. Виходив на двір пізно ввечері і ставав біля вікна, щоб світло падало на папір. Дивлюся я тепер на ті свої старі роботи і думаю: «…мене ніхто не вчив, я малював просто на відчуття. Все таки чуття – це великий поводир».(2)
Так я працював, навчаючись на І, ІІ, ІІІ курсах інституту. На ІІІ курсі мене виключили, а через півроку поновили на курс нижче … Інститут я закінчував дуже знеохоченим і хотів тільки щонайшвидше звідти піти … Забрати диплом і робити те, що я хочу.
Тепер я повертаюся ще до І курсу мого навчання … Одиноку виставку, яку я мав – то була моя виставка як студента І курсу в інституті. Я тоді виставив, мабуть, 30–40 робіт. Це були фігурні тематичні роботи: «Відпочинок женців», «Косарі», «Жниця», «Збирають картоплю», «Пралі», «Розтягають полотно над рікою», пейзажі всякі, наприклад – з возом, що переїжджає ріку… Віз був намальований під впливом Констебля, але я це на кожному кроці в себе в Лаврові таке бачив …
Досить багато тоді мотивів із купанням на річці, місячні вечори, ранки, заходи сонця … Взагалі я на І курсі дуже багато працював. І з цих робіт я зробив виставку. Це був 1948 рік.
Моя перша виставка. І більше виставок я не мав у житті … Персональних виставок.
…Тоді я малював дуже багато фігур, малював портрети, навіть тематичні картини. Потім після закінчення інституту я якби то все відкинув, почав розв’язувати проблеми кольору, тону, композиції – і вже робив лише абстрактні речі… часом повертався до реалістичного зображення…
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
Про це Фотографіям старого Львова повідомив начальник служби у справах дітей ЛОДА Володимир Лис.
Цього року видавництво “Корбуш” накладом 500 примірників видало книгу казок Олени Довгаленко «Зіркові пригоди Іскри».
За словами авторки книги, п’ять казок розповідають про астрономію, зокрема про сузір’я та зірки, туманності і галактики, про електромагнітне поле та інші природні явища. Кожна казка має свою мораль: йдеться про цінність родини, про дружбу, про силу позитивних емоцій та інше. Веселі пригоді розумної собаки та її друзів-ельфів знайомлять дітлахів із казковим населенням зірок ельфівського світу.
Але, як розповіла Олена Довгаленко, справжнісіньке диво трапилося після виходу книги з друку.
– Норвежець з великим серцем Сіндре Лунде, якого познайомив з Україною матч Ліги Чемпіонів “Ліверпуль-Реал”, що проходив 2018 року в Києві, організував доброчинну акцію в Норвегії для дітей України. Сіндре Лунде зібрав кошти у бажаючих та викупив за собівартістю майже 100 книжок. Але поставив умову – скерувати книги знедоленим дітям: у дитячі будинки, лікарні,- розповіла Олена Довгаленко.
Авторка додала також від себе частину книжок для дитячих бібліотек Львова.
Довідково:
Притулок для дітей служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації створено в жовтні 1996 року, протягом двадцяти років функціонування установи соціальний захист тут отримали 5 844 дитини.
Наталка РАДИКОВА
До розмови було запрошено фахівців з туризму та паломництва: науковців, представників духовенства, профільних управлінь Львівської міської ради та Львівської обласної державної адміністрації.
«Якщо брати маршрути, які пропонують наші туристичні оператори, то 80 відсотків програми включають об’єкти культурної спадщини, – зазначила начальниця управління туризму і курортів облдержадміністрації Наталя Табака. – Львівщина є однією з найбагатших областей за історико-архітектурними пам’ятками, серед яких багато церков та костелів. Оскільки ведеться активна популяризація відвідання об’єктів сакральної спадщини серед українців та іноземців, потрібно приділити увагу інформуванню туристів про місцеві звичаї, традиції та правила перебування в релігійних місцях. Слід при вході візуально зазначати, так звані табу аби і гості мали можливість ознайомитись із історією та архітектурою, і парафіянам не створювати дискомфорту. Така практика добре працює в європейському релігійному туризмі».
Львів в Україні за багатством сакральних об’єктів займає друге місце після Києва.
«У місті зараз є понад 110 храмів типової сакральної форми будови, є тимчасові каплиці є молитовні будинки, загалом близько 200 місць постійних богослужінь. Навіть якщо поглянути на офіційний логотип Львова, ми помітимо що на ньому зображено п’ять веж, з яких одна Ратуша і чотири різні храми. Це вже яскраво показує, чим місто багате. Храми, мабуть, формують ось цей головний силует Львова», – повідомив релігієзнавець та автор довідково-пізнавального видання «Львів сакральний: мапа релігійно-паломницьких осередків міста» Тарас Гринчишин.
Загальна концепція та робочий проєкт видання вже готові, проте з метою завчасного врахування можливих подальших зауважень під час презентації аналізували як його зміст, так і формат, уточнювали нюанси наповнення презентованого видання, а також обговорювали різноманітні нинішні та перспективні формати подачі інформації.
Карта, яку уклав релігієзнавець Тарас Гринчишин, є черговим етапом рамкового авторського проєкту «Львів сакральний», у рамках якого вже вийшло кілька видань. Перший атлас-довідник «Львів сакральний: релігійні об’єкти на мапі міста» було підготовано й видано у 2009 році за підтримки Львівської міської ради. Згодом дві тематичні карти, а саме: «Релігійні споруди Львова (ХІІІ – початок ХХІ ст.)» та «Динаміка релігійної мережі Львова (кінець XVIII – початок XXI ст.)» вийшли друком у складі академічного видання «Атлас українських історичних міст. Том 1: Львів», яке було визнано найкращим науковим виданням Форуму видавців 2014 року.
Оскільки наклад попередніх видань вже вичерпано, ГО «Центр сприяння і розвитку програм та проектів ЮНЕСКО у Львівській області» звернулася за підтримкою до Українського культурного фонду, а саме до програми «Культура в часи кризи: інституційна підтримка», щоб публічно запрезентувати новий інформаційний продукт.
Цього разу увагу було акцентовано на храмах в межах історичного ареалу Львова, центр якого внесено до переліку об’єктів Світової спадщини ЮНЕСКО. Під час зустрічі начальниця управління туризму та курортів облдержадміністрації Наталя Табака висловила побажання, щоб схоже видання з’явилось із сакральними пам’ятками, що є в області.
Марина ЯНЮК
В мережі Інтернет вдалось натрапити на фото зі Львова, які датуються 1942 роком. На світлинах можемо побачити військових, адже в цей час тривала Друга світова війна.
Фото знаходяться в угорському архіві «Фортепан». На сторінці архіву можна знайти оцифровані знімки з особистих архівів угорців. У архіва немає ні фізичної адреси, ні навіть банківського рахунку – він використовує ліцензію Creative Commons і дає можливість будь-якому користуватися матеріалами з умовою вказівки джерела. На сайті представлені фотографії, зроблені в період з 1900 по 1989 рік.
Початком проекту стали кілька старих світлин знайдених в смітті, в Угорщині. Так Міклош Тамаші і Акош Сепешші, засновники «Фортепана», зібрали перші матеріали для сайту.
Фортепан перетворився на багатофункціональний ресурс: історики шукають на ньому свідоцтва подій, що відбувалися, кінематографісти – атмосферу епохи, прості користувачі – себе, своїх батьків, бабусь і дідусів. Саме тут вдалось відшукати Львів.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело: https://fortepan.hu/
Ігоря Калинця відзначено почесною нагородою Міжнародної літературно-мистецької Академії України – міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи за 2021 рік.
Як пише «Четверта студія», про це повідомив на своїй сторінці у ФБ народний депутат від «Європейської Солідарності» Олег Синютка.
«Щиро вітаю Ігоря Калинця з нагородою! Талантом, невтомною працею, складною боротьбою із системою та жертовністю він відстоював Україну!
Ігоря Калинця відзначено почесною нагородою Міжнародної літературно-мистецької Академії України – міжнародною патріотичною медаллю Івана Мазепи за 2021 рік:
“За самобутню поетичну творчість і багаторічну громадську діяльність, які стали вагомими чинниками відродження української державності та розвитку національної культури”.
Пишаюсь нашим львів’янином, бажаю довгих літ життя та творчої наснаги!»,- зазначив Олег Синютка.
Події, які вдалося зорганізувати – різноманітні і охоплюють значний тематичний спект. Та всі вони пронизані словом-гаслом «ДІАЛОГ» (Дружба, Ініціатива, Аргумен, Люди, Об’єднання, Глузд), адже практично всі проблеми можна вирішити, знайти вихід з найбільш складних ситуацій можна саме завдяки діалогу, тож дуже важливо аби він був.
Нижче пропонуємо Вам коротке висвітлення основних подій «Днів діалогу».
Як привернути увагу до події в часи карантину? Відповідь на це питання знайшов голова ЛТЄК ім. Шолом Алейхема Олександр Назар разом з художницею Вікторією Ковальчук підготував проект «Тіні Кракідалів». Коли львівські вулиці обезлюднили через брак туристів та студентів на них раптом з’явилися вони… «тіні» колишніх мешканців Львова. Проект охопив собою дільницю «Кракідалів» – колишнього Краківського передмістя. З фотографій 100-літньої давнини, зроблених власне в районі Кракідалів, було взято біля десятка постатей, змасштабовано в натуральний зріст і розміщено в межах дільниці з відповідними qr-кодами для пояснення.
Власне на Кракідалах до Голокосту панувала своя, вже забута гвара – шмонсес, котра була мішанкою польської та їдишу, багато приправленою жартами, мовними парадоксами, часом… прокльонами. А ще слово шмонсес означає жарт, коротку дотепну сценку з життя. Багатонаціональний театр «На Вугільній» під керівництвом режисера Валерія Собецького підготував театральну виставу «Шмонсес-діалоги», яку поставив мовою оригіналу.
| Pierwszy. (do ŁABĘDŹgo)- Co u pana słychać panie Łabędź? ŁABĘDŹ – Same kłopoty. Szukamy kasjera. Pierwszy – Przecież niedawno zatrudniliście nowego! ŁABĘDŹ – No i właśnie jego szukamy! | Перший: «Що добарого у Вас, пане Лабендзю»,
Лабендзь: «Самі клопоти, шукаю касира». Перший: «Але ж недавно наяняли нового…» Лабендзь: «Так валсне його і шукаю!»
|
Краєзнавець, кураторка музею при Благодійному фонді «Хесед Ар’є» Ольга Лідовська підготувала екскурсію Кракідалами, зачепивши усю різноманітність життя, що вирувало тут – від релігійних аспектів, десятків цехових божниць і синагог, до питань торгівлі і підприємництва – адже тут повставали перші фабрики і підприємства, деякі з яких навіть пережили Другу світову.
Координатор проекту Віто Надашкевич провів свою авторську екскурсію «Європейський діалог в архітектурі» в якій допустив, що мистецтво, архітектура – це теж певна мова спілкування, яка ж до того об’єднує увесь культурний простір Європи без огляду на національність чи релігію. Чому Львів є правдивою східноєвропейською Флоренцією, як відрізнити ренесанс від бароко, а де чудом вціліла правдива готика після нищівної пожежі 1527 року? Це і не тільки довідалися слухачі. Крім пізнавальної цілі захід мав на меті привернути увагу львів’ян до наступної події – круглого столу щодо питань збереження історичної спадщини.
Відкрив дискусію видатний канадський адвокат, вчений і громадський діяч, коріння якого походить з Галичини, др. Марк Фрайман. Пан Марк стисло окреслив міжнародне регулювання, нагадавши, що і Україна ще від 1994 року має угоду з США про збереження історичної спадщини. Опісля своїми думками поділилися заступник міського голови Львова Андрій Москаленко, який в своїй діяльності теж фокусується на захисті пам’яток від тих, хто має чималий інтерес в їх руйнуванні, міський голова Бережан Ростислав Бортник, керівник Управління охорони історичного середовища ЛМР Лілія Онищенко, Голова ЛТЄК Олександр Назар, президент БФ «Збереження історико-архітектурної спадщини міста Львова» Андрій Салюк, керівник осередку Асоціації правників України Іван Городиський. Він підкреслив, що «власність не лише дає права, власність також і зобов’язує» а також розкрив питання публічного інтересу в збереженні спадщини. Архітектор, науковець Володимир Герич поділився висновками своїх багаторічних досліджень законодавства і практики, звернувши увагу на необхідність прийняття нового закону, гармонізованого з правом ЄС. Опісля юрист з Варшави Пьотр Стричинський допоміг глибше вникнути в стан речей в Польщі звернувши увагу на основні «плюси» і наявні «мінуси» існуючої у сусідів системи. Андій Москаленко звернув увагу на відсутність механізмів ефективно боротися з руйнівниками пам’яток та сміхотворні штрафи у розмірі 1700 грн.
Та все ж дискусію вдалося завершити на позитивній ноті – слід продовжувати боротьбу, консолідувати сили, а якщо в Україну повертаються молоді люди, як мер Бережан – Ростислав Бортник, котрий полишив успішну кар’єру віденського архітектора заради свого рідного міста – значить майбутнє є.
Своєрідним тематичним продовженням памяткоохоронної теми був наступний захід – дискусія щодо ревіталізації пам’яток і дільниць, котру відкрив головний архітектор Львова Антон Коломєйцев. Прикладами ревіталізації варшавської Праги, заводу «Мануфактура» в Лодзі ділилися польські колеги, дослідниця Наталія Тарковська розповіла про свої старання в порятунку санаторію «Косів» біля однойменного міста та можливості побудови стратегії розвитку курорту під брендом вже понадстолітньої традиції цієї оздоровниці та її засновника Аполлінарія Тарнавського. Досвідом вже на львівському ґрунті поділився представник Холдингу емоцій !Фест Тарас Маселко. Зокрема холдингу вдалося повернути до життя давню фабрику створивши там центр культурних подій.
А як повернути до життя львівські Кракідали ? Під цим окресленням умовно розумітимемо весь урбаністичний терен колишнього Краківського передмістя, що 100 років тому переважно був заселений євреями. Можливо тут все не так погано, як в старому місті Тбілісі, віленському Ужуписі, варшавській Празі чи краківському Казімежі до їхньої ревіталізації, однак все ж Кракідали сьогодні – це дільниця яку оминають туристи, де майже не відбувається культурних подій, а водночас це практично центр міста, і Кракідалам є що показати! І цьому, зокрема, й був присвячений презентований мистецьким подружжям фото/відео-художників Сашка да Дарини Балабаїв фільм про дільницю з її особливою атмосферою.
Дійсно ґрунтовну презентацію з ретроспекціями, висвітленням проблем і ідеями на майбутнє підготував архітектор з міжнародним досвідом Маркіян Коссак. До пропозицій, зокрема належало, гармонізувати забудову та облаштувати рекреаційну зону – парк, який на місці ринку «Добробут» та існуючих скверів гармонійно зв’язав би Середмістя з умовним центром району – пл. Святого Теодора. П. Лілія Онищенко згадала, що потреба реконструкції площі назріла вже давно – адже сьогодні це просто пустир, вже навіть було розроблено кілька проектів.
Саме на згадану площу виходить фасад унікальної пам’ятки середини 19 століття -необарокової синагоги «Якоб Гланзер Шуль» – це єдина вціліла з кількох десятків божниць, що розташовувалися у районі до окупації. Її збереження і ревіталізація – пріоритет в роботі Львівського товариства єврейської культури, – наголосив Голова товариства Олександр Назар. На його думку, синагога, як «будинок зібрання» має стати місцем притяжіння людей та ідей, помітним на культурній мапі не лише Львова, але й України та Європи! Можливо на її базі і міг би запрацювати потужний культурно-просвітницький центр Європейського діалогу. Зараз дослідницький центр Товариства готує масштабну виставку «Зала синагог», яка розповість про дільницю Кракідалів та її втрачені перли, а вже зараз світ побачить брошура про збережену «Якоб Гланзер Шуль» – про її цікаву історію і, сподіваємося, велике майбутнє.
Та одна справа планувати в звичайні часи – а як бути в часи кризи, як пройти її і опісля не вважати втраченим часом? Художниця Вікторія Ковальчук одразу привернула увагу своєю маскою та шапкою чарівниці – образ для міні-перформансу: «Маска є звичним атрибутом театру, але сьогодні вона перетворилася на буденну необхідність. І стала стіною між людиною і культурою?» П. Вікторія підкреслила, що в часи випробувань людство повинно гуртуватися і акцентувати своє існування на взаємопідтримці, на дружбі, яка недаремно ж стала частиною гасла даного заходу.
Дискусію на тему «Розвиток культури в період пандемії» відкрили філософ, енциклопедист Ігор Держко та арт-куратор, галерист Павло Гудімов. До слова, в «Я-галереї» останнього експонується мистецький проект «Діалог» Ігора Яновича – без жодної змови, думки можуть скеровуватися в одному напрямку. Павло Гудімов порівняв культуру зі шкелетом, на який нанизуються всі інші складові життя – економіка, право, політика… Також відомий куратор поділився своїм досвідом роботи в часи пандемії, розповів про ті стереотипи, які вдалося йому зруйнувати, як приклад, все ж відкривши виставку про Львівську кераміко-скульптурну фабрику – ретроспекцію, дійсно важливу для візії культурної стратегії не лише Львова, радше всієї країни.
Журналістові Артуру Жаку, котрий представляв «Кур’єр Галицький» тезою «голодний митець – це продуктивний продуктивний» («аrtysta głodny to аrtysta płodny») вдалося розпалити жваву дискусію на тему підтримки для культури. До розмови з Амстердаму приєднався Максим Ходак – голландський адвокат, засновник видавництва «Глагослав», яке популяризує в англомовному світі слов’янську і, зокрема, українську літературу. Саме завдяки його старанням з будь-якого куточку світу можна замовити англомовний «Кобзар» Шевченка, адже лише через культуру світ дізнається про ту чи іншу країну. Без пропагування культури, країна лишається порожньою територією на карті, територією безликою, нецікавою і незрозумілою. У відкритті України та слов’янських країн світові і бачить свою місію Глагослав – адже з пізнання культури власне і починається вже глобальний діалог!
Маркетолог і психолог Олена Коссак поділилася дієвими порадами як не піддатися меланхолії в часи кризи, як використати час ефективно для себе та проектів над якими працюєш. Не марнував часу в коронокризу і науковець, перекладач Андрій Павлишин, завдяки якому світ побачив україномовний переклад книги польського юриста, видавця та публіциста Ґжеґожа Ґаудена «Львів: кінець ілюзій. Оповідь про листопадовий погром 1918 року» – події розгоралися знову ж в знайомому нам районі.
Також п. Андрій познайомив слухачів з біографією Руни Райтман – творчиню єврейської “республіки мрій” у Львові, яка очолила громадських єврейських діячів, за ініціативою яких були створені притулки, соціальні їдальні, клініки, бібліотеки – ціла соціальна інфраструктура! Кракідали не були багатою дільницею, злидні були буденністю, та це не заважало мріяти і втілювати мрії в життя!
Письменник, публіцист Міхаель Дорфман з Нью Йорку розповів про 1000-річну україно- єврейську зустріч і наголосив, що слід пам’ятати про позитивні сторінки провівши аналогію з взаємовідносинами мусульман та євреїв в Боснії, Албанії, Чечні і Татарстані. Про них ми знаємо вкрай мало, ймовірно тому, що це було мирне співжиття, не було помітних конфліктів. А без конфліктів, на жаль, не визнають, що була історія.
Насиченою та інформативною була й лекція “Єврейська сецесія у Львові: архітектори, виробники”, мистецтвознавчині Тетяни Казанцевої, котра вже багато років знайомить усіх охочих з красою міста на своїх лекціях та прогулянках. Можливо такі ініціативи змінюють світогляд оточуючих? Щодо сецесії – то це дійсно автентичний стиль т.зв. «прекрасної епохи», який особливо проявився в містах східної Європи, а чималий внесок в його розвиток зробили власне єврейські архітектори та будівничі.
Викладач УКУ, Оксана Сікорська провела майстер-клас “Моє перше слово на їдиші або маме-лошн для початківців”, на котрому участники дізналися цікавинки про мову ашкеназьких євреїв, віднайшли аналоги їдишських приказок у слов’янських мовах та склали своє перше слово на «маме-лошн». Поговорили також і про практичне застосування їдишу та його майбутнє. В деяких місцевостях Ізраїлю, США це домінуюча мова, в Бірабіджані – офіційна, котру вчать усі школярі.
Надихаючою була презентація інстаграм блогу «Yiddish vinkl» ( «Куточок їдишу») Олени Шот, де авторка розповідає про своє життя та улюблене місто Львів мовою їдиш. Учасники «Днів діалогу» познайомилися також з традицією Хануки – свята перемоги над поганством, святом чуда і світла, історичний сюжет якого віднайшов свою згадку і в християнській традиції. Таким чином, захід продовжив традицію попередніх «Днів їдишу», котрі організовувалися Олександром Назаром в 2013 і 2015 роках, однак зі значно розширеною тематикою.
Активність дискусій, інтерес глядачів, які встигали ставити питання он-лайн і навіть дискутувати в мережі, – довели, що подібні заходи вкрай потрібні. Тож можемо сказати «Діалог є, діалогові бути!».
Партнерами «Днів діалогу» виступили Єврейські студії УКУ, найстарша єврейська газета України «Шофар» та найбільша польськомовна газета України «Кур’єр Галицький».
На жаль, відвідування джерела Сяну для українських туристів має певні проблеми, пов’язані з прикордонним режимом, і хащами. Польські туристи не мають цих проблем і спокійно ходять до джерела знакованим шляхом. Саме вони давно помітили помилки, пов’язані з визначенням місця витоку і написом на обеліску над джерелом.
Обеліск біля джерела помилково вважається пам’ятником. Його було встановлено у 1946 році, як центральний граничний знак в місці, де державний кордон з сухопутної ділянки переходить до водної. Другий такий обеліск було встановлено біля села Журавин, де кордон з річки Сян знову виходив на сушу. Є іще й третій – біля с. Коросно (Krościenko), але це вже стосується річки Стрв’яж.
Тобто те, що поряд з обеліском опинилось джерело, яке до війни мешканці села Сянки називали Студником, є абсолютною випадковістю. Але у 1996 році саме його було визнано головним витоком Сяну географами Львівського університету. Тоді ж до обеліску було прикріплено табличку, яка містить аж п’ять помилок!
Помилка 1 – неправильні координати. Якщо зробити пошук на GoogleMaps по вказаних на табличці координатах (22°52′30″пн.ш. | 49°00′10″сх.д.), то ви попадете в пустелю в Саудівській Аравії.
Помилка 2 – неточні координати. Якщо написати координати вірно, помінявши місцями північну широту і східну довготу – 49°00′10″пн.ш. 22°52′30″сх.д. – то ви попадете в місце, яке знаходиться в 400 метрах на південний захід від обеліска і де поблизу є інше джерело (т. зв. “неузгоджене).
Помилка 3 – неправильно вказана висота. На обеліску написано, що він знаходиться на висоті 950 м н.р.м. Але насправді він стоїть на висоті 880 м н.р.м. Натомість “неузгоджене” джерело знаходиться на висоті приблизно 910 м н.р.м.
Як не крути, але вказана на обеліску висота – це на 10 метрів нижче поблизької вершини – г. Піняшковий (960 м н.р.м.)
Помилка 4 – це не джерело Сяну. Згідно вказаних на обеліску координат (але з переставленими навзаєм Пн.ш. і Сх.д.) воно знаходиться значно далі. А отже цей потік значно довший, і за звичайною логікою стає зрозуміло, що саме воно і є властивим джерелом річки Сян!
Зверну увагу, що на OpenStreetMaps написано, що джерело біля обеліску називається “Студник”, а інше – витоком Сяну (от тільки чомусь неузгодженим).
Помилка 5 – неправильна довжина. Довжина Сяну згідно нашої географії має 447 км, а не 444 км, як вказано на таблиці. Вікіпедію не беремо до уваги, а звернімось до даних Державного агентства водних ресурсів, а також до наукової статті у “Віснику” Львівського національного університету ім. І. Франка. Я вже не кажу, що згідно даних польської географії річка Сян має 457,76 км.
Автор: Zommersteinhof
До колекції увійшли:
У різдвяні дні повстанці розгортали масштабну інформаційну роботу серед населення. Про це свідчать збережені звернення повстанців із закликом продовжувати боротьбу, тематичні листівки, настанови.
«Віруймо свято, що прийде незадовго і для нашої многостраждальної батьківщини великий і щасливий день Різдва — день Рождества Вільної і Незалежної Української Держави», – йшлося у привітаннях.
Побачити опубліковану колекцією також на сайті Електронний архів Українського визвольного руху — https://bit.ly/2KAOsoq
Ольга ДОВГАНИК
Такі плани озвучили у Львівській ОДА, інформуючи про те, що об’єкт подали на програму “Велике будівництво-2021” для відновлення, передає Укрінформ.
Зазначається, що палац передали в оренду національному природному парку “Сколівські Бескиди” на 49 років. На сьогодні будівля зачинена і потребує масштабної реставрації.
“Для виготовлення проєктно-кошторисної документації необхідно два з половиною мільйони гривень. Адже через статус будівлі перед будь-якими роботами тут мають проводити дослідження. Паралельно ми шукаємо грантодавців”, – розповів директор національного парку “Сколівські Бескиди” Василь Приндак.
Палац Гредлів площею майже 2,5 тисячі квадратних метрів має два поверхи. Палац і парк заклав барон Еугеніуш Кінскі в середині XIX століття. Саме після реконструкції тут планують облаштувати центр для туристів та перенести туди адміністрацію парку.
“З часу побудови палацу залишилася стеля у холі, також тут є автентичні сходи. Це все необхідно відновити і зберегти”, – додав Приндак.
Як зазначив заступник голови Львівської ОДА Юрій Бучко, від облдержадміністрації на “Велику реставрацію” на 2021 рік запропонували 24 об’єкти.
“Надалі Міністерство культури та інформаційної політики проведе конкурс і сподіваємося, що уже найближчим часом палац Гредлів та якнайбільше наших архітектурних пам’яток включать у кінцевий список на державне фінансування. Будівля має дуже вигідне розташування, поблизу є курортні міста Моршин, Трускавець, Східниця. Реставрація палацу сприятиме залученню більшої кількості туристів у цю місцевість та її подальшому розвитку”, – зауважив Бучко.
Як нагадали у Львівській ОДА, в межах програми “Велике будівництво в культурі” із державного бюджету упродовж чотирьох років мають виділити 55 млрд гривень на реставрацію пам’яток культури та архітектури.
Наталка РАДИКОВА
Як розповів “Золочів.нет” керівник пошукової групи Товариства пошуку жертв війни “Пам’ять” у Золочівському районі Ігор Кузьма, віднайдено щонайменше п’ять людських останків.
По ідентифікатору можна говорити, що є загиблі з дивізії СС “Галичина”. Більше можна буде сказати по завершенню ексгумації та дослідження.
Наталка РАДИКОВА
Керівництво області та міста поклало квіти до підніжжя пам’ятника Степану Бандері.
«Степан Бандера казав: «Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі і хліб. Якщо народ обирає свободу, він матиме хліб, вирощений ним самим і ніким не відібраний». Наша боротьба триває. Тисячі молодих хлопців і дівчат сьогодні продовжують справу Степана Бандери, творячи наше майбутнє та відновлюючи історичну справедливість. Наші воїни відстоюють на Сході нашої держави найважливіші для кожного українця цінності – свободу, незалежність та право бути господарями на своїй землі», – зазначив голова Львівської обласної державної адміністрації Максим Козицький.
Очільник Львівщини додав, що наша перемога – це перемога спільної ідеї цілого Українського народу. І кожен на своєму місці може докластись до нашої спільної мети.
Опісля, відбулась спільна молитва та громадське віче.
«Степан Бандера був провідником, який вів за собою людей. Тому перед нами мають бути чіткі завдання і цілі. Бандера завжди говорив, що віра без чину є мертвою. Тому нам потрібно діяти. Нам потрібно об’єднуватися заради конкретних справ на благо нашого народу та країни», – наголосив громадсько-політичний діяч, кандидат історичних наук Микола Посівнич.
Довідково:
Степан Бандера (1 січня 1909, Старий Угринів, Івано-Франківська область — 15 жовтня 1959, Мюнхен, ФРН) — український політичний діяч, один з чільних ідеологів і теоретиків українського націоналістичного руху XX століття, після розколу Організації українських націоналістів — голова Проводу ОУН-Б. Степан Бандера і Ярослав Стецько були авторами Акту відновлення Української Держави 30 червня 1941 року. 5 липня 1941 року Бандеру помістили під домашній арешт, а з 15 вересня 1941 року — в центральну Берлінську тюрму. З початку 1942 року по серпень 1944 року перебував у концтаборі Заксенгаузен в бункері “Целленбау”. У вересні 1944 року його звільнили і запропонували участь в керівництві антирадянського збройного руху в тилу Червоної армії, однак Бандера відхилив пропозицію і на співпрацю не погодився. Радянський уряд уповноважив КДБ вчинити вбивство Степана Бандери в Мюнхені, ФРН. Це здійснив радянський агент Богдан Сташинський 15 жовтня 1959 року.
Христина ДМИТРИК
Несподівано віднайдений старий родинний альбом відкрив цілий світ із минувшини нашого міста. Унікальні листівки зі смаком “ретро” зберігалися в альбомі рівнянки, який дивом вцілів і зберігся до наших днів. Зі старовинних світлин повіяло загадковим духом Різдва і казки…
Понад 40 років тому пішла в кращий світ старенька бабуся Віра. Усе, що залишилося від її “скарбу” — це давній, добротно зроблений альбом, в який вона вклеювала фотографії, найчастіше старі кольорові листівки. Цей альбом теж має цінність, бо ж зроблений її чоловіком Андрієм, який був чудовим рівненським палітурником.
Рівнянка Віра Талімонова-Королюк прожила довге й нелегке життя. Вона не мала власного житла ні в заміжжі з чоловіком Андрієм, ні коли залишилася вдовою. Зазнавши радість материнства, за кілька місяців втратила своє єдине немовля і залишилася бездітною. Усе життя її супроводжували книги, які вона ненаситно перечитувала, все частіше коротаючи з ними безсонні ночі. А ще — збирала всілякі цікавинки, які тепер назвали б раритетами.
Пані Віра була особливою жінкою — неймовірно начитаною і грамотною, як говорили про неї інші, але надто самотньою і замкненою. Завжди зігнута над книгами, вона на старість і справді згорбатіла, за що її стали кликати “горбата Вєра”. Усе життя Вірі доводилося квартирувати, винаймаючи житло в різних кутках Рівного, потроху гублячи свій дивний скарб, в якому були унікальні книги, фарфорові мініатюри, старі світлини. Смерть свою пані Віра зустріла, читаючи книгу, коли їй було вже майже 90 років у Здолбунівському інтернаті для людей похилого віку.
Довгі роки старий альбом, який зберегла її далека родина, був повною противагою тому арсеналу радянських вітальних листівок, які пропонували в кіосках “Союздруку”, які ми купували і сотнями надсилали рідним і друзям на всі радянські свята. Особливо розчулювали і вражали малюнки на листівках зі старого альбому, такі незвичні для переповнених пропагандою радянських листівок. Розглядаючи їх, випущених на
початку ХХ століття, з янголятами, милими дітками, гламурними обличчями, яскравими квітами, дивувалися, як це могло бути? У тій “знедоленій” царській Росії, чи в “буржуазно-поміщицькій” Польщі, виявляється, такою чудовою була поліграфія. А те, що вітали зі святами Різдва, Великодня чи Днем ангела, взагалі викликало в нас повне нерозуміння…
Старі листівки відкривали завісу колишнього світу, що мав, як з’ясувалося, багато прекрасного, милого й душевного. Так хотілося в радянський час мати таку листівочку, щоб привітати нею рідну матусю, яка жила в тій довоєнній країні, й для неї в молодості такі вітання були звичними. Від кожної листівки віяло добром і сімейним затишком, святковим настроєм. Хотілося кожну листівочку вставити в рамочку і повісити на стіну, як окрасу нашого спрощеного радянського побуту.
Не менш милими були написи на звороті тих старих листівок, де панували повага, вишуканість, естетика написання. Люди не соромилися висловлювати свої почуття, наприклад, любові до інших, часто цитували рядки з віршів улюблених авторів. Зворотна сторона листівки — це джерело інформації, бо там прочитується усе: адреси, поштова марка, дата відправлення і сам зміст цього відкритого листа. Листівку іноді доправляли довго. Можна лише уявити той шлях, чи причини її затримки, бо пошта виконувала свою місію і в роки Першої світової війни, проходила через низку європейських кордонів, а іноді мала спрощену адресу отримувача як от: “Ровно Вол. губ. Омельянская ул. соб. д. Ксении Филипповной М-ль Кухарцовой для Веры “.
Особливо яскравими і зворушливими в альбомі бабусі Віри були різдвяні та новорічні листівки, на яких палаюча свічка в руках янгола, ялинка, милі дітки на санчатах чи ковзанах, годинники, що ось-ось сповістять про народження нового року — цілий фантастичний світ казки, чудес, віри в нове, щасливе завтра. Проста листівка, а яка ж промовиста!
Нині такі листівки, як посланці з минулого тисячоліття, стають раритетом і колекційною розкішшю. А ще — безцінним історичним джерелом, яке дає нам цікаву інформацію про минувшину нашого народу, краю, міста.
Галина ДАНИЛЬЧУК
Джерело: РівнеРетроРитм
