Нещодавно у сегменті Facebook з’явилася інформація про те, що мури церкви, які знайшли на місці фонтану «Кульбаби», забетонують. Однак, 22 червня, під час брифінгу архітекторка Ольга Криворучко, спростувала цю інформацію. Вона запевнила, що фундамент костелу законсервують. Про це пише Galnet.
«Виявлені мури храму будуть законсервовані – засипані піском і щебенем і протрасовані в мощені. Бетоном ніщо не заливається. Ця частина площі, в якій вилито бетонну конструкцію, розміщена у частині, де немає ані поховань, ані мурів храму. Ця частина була дослідження археологами, і ми маємо карту трасувань від них», – пояснила Ольга Криворучко.
Проте, директор науково-дослідного центру «Рятівна археологічна служба» Олег Осаульчук заявив, що не бачив проєкту щодо консервації мурів храму:«Досі не бачив проєкту консервації решток, що з ними мають зробити. Те, що накрито чорними шматами, то ми накрили. Галицька адміністрація ще трохи присипала землею, щоб вітер не здував. А як їх консервувати та що з ними далі робити?».
Фото: Galnet
Зараз також тривають дискусії щодо того, де стоятиме чаша фонтану. Як зазначила начальниця управління охорони історичного середовища Львівської міської ради Лілія Онищенко, думки громадськості щодо того, де має бути чаша, розділилися. Тому що колись на місці демонтованої «Кульбаби» був храм та цвинтар.
Додамо, вартість робіт – 4,5 мільйони гривень. Виконавець – підрядна організація ПП «Патронат». Коли завершаться роботи – невідомо.
Нагадаємо, на початку червня минулого року у Львові почали реконструкцію фонтану «Кульбаба». Тоді на місці колишнього фонтану виявили мури давнього храму. За історичними даними, на місці фонтану «Кульбаба» був костел Воздвиження Чесного Хреста, який побудували у середині ХVI століття. На початку XIX століття його розібрала австрійська влада. Зберігся лише фундамент споруди.
Будинок громади менонітів, 1888, 1925 рр.
(вілла Владислава Ґодовського )
на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові
Наказом Міністерства культури № 1270 від 4 березня 2020 р. Будинок громади менонітів (1911), а давніше вілла архітектора Владислава Ґодовського (1888 р.), що на вулиці Костя Левицького, 23 у Львові, внесено до Реєстру пам’яток місцевого значення, охоронний № 2988-Лв – через три роки від подачі відповідної паспортної документації.
Історична довідка
Будинок під № 23 на вул. Костя Левицького вирізняється своїм розташуванням у суцільній забудові вулиці, бо відсунутий від регуляційної лінії, яку підкреслює столітня ґратчаста огорожа. Збудований 1888 р. архітектором Владиславом Ґодовським, як приватна вілла. 1911 року будинок викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів», яка адаптувала його до своїх потреб, надбудувавши 1925 року ще одним поверхом. В радянський час будинок функціонував як житловий. Тепер приміщення будинку є у власності родини Доскічів.
Будинок громади менонітів. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.
Цей будинок постав на правому березі потоку Пасіка, правого допливу Полтви. Власне вздовж русла Пасіки, що випливав з джерел під Пасіками Галицькими та Личаківськими і протікав через Погулянку, була прокладена вулиця під назвою «На рурах». Назва «На рурах» походить від німецького Röhren Gasse, що означає Артезіянська вулиця. З джерела Прибило на Погулянці ще у XVII ст. дерев’яними трубами (рурами) подавали воду до Львівського середмістя. 1885 р. вулицю «На рурах» назвали на честь польського поета Яна Кохановського. Під час німецької окупації у 1941-1944 рр. вона називалася Широкою (Breitegasse), від 1950 до 1992 р. – іменем радянського поета Володимира Маяковського. Тепер вулиця названа на пошану українського політичного та громадського діяча, першого голови уряду ЗУНР, багаторічного депутата віденського Райхсрату (Державної ради) та Галицького сейму Костя Левицького (1859-1941 рр.), який наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. був власником будинку під № 34 на цій вулиці. До середини ХІХ ст. вулиця була забудована поодинокими садибними будинками. Будівельний рух почався тут у 1880-х роках.
Територія сучасного кварталу між вулицями Ак. Павлова-Кониського-К. Левицького на плані Львова 1777 р. Й.-Д. фон Губера, позначеною № 366. Kriegsarchiv, GIh 371. Wien.
Забудова території між сучасними вулицями Павлова-Кониського-К.Левицького і проходом між вулицями Павлова, 6-6а і К. Левицького, 23-25 почала формуватися, принаймні, у XVIII ст., що видно з карти Львова 1777 року Йозефа Даніеля фон Губера¹. Ця територія, обмежена тоді потоками Пасікою та її допливом, що витікав з Вороблячого ставу, по руслах яких в майбутньому проклали вулиці, була розділена на дві садибні ділянки, видовжені зі сходу на захід: південна мала № 366, північна – № 367. В західній частині розташовувалися будівлі, на схід простягалися сади, з двома озерами-саджавками², на середину XIX ст. залишилося одне озеро у північній частині³. На обидвох ділянках у XVIII ст. стояли муровані будинки, – очевидно, палаци та дерев’яні господарські споруди. Львів XVII-XVIII ст. славився численними маґнатськими резиденціями, більшість з яких нині втрачені. Власне на Галицькому передмісті (пізніше Бродівському, Личаківському)⁴ були палаци Яблоновських, Бекерських, Калиновських, Ґрановських, Вишневецьких, Павловських, Млоцьких, Семенських-Левицьких та ін.
Сучасний квартал з ділянкою будинку № 23 на вул. К. Левицького на карті Львова 1829 р. (Літографія Йозефа Трентсенського).Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien.
В першій половині XIX ст. територія (сучасного кварталу між вул. Павлова-Кониського-K. Левицького), що належала двом власникам (№№ 366, 367), була розпарцельована на кілька земельних ділянок, які отримали кадастральні №№ 6425, 6426, 6427, 6428, і кілька ділянок будівельних з №№ 3441, 3442, 3443, на яких стояли муровані будівлі⁵. Наприкінці XIX ст. досить велика ділянка № 6428 кадастр., № 616 4/4 конскр. була поділена на дві (нині №№ 21-21а, 23). Будівельну ділянку № 3442 з двома будинками та незабудовану земельну ділянку № 6426 кадастр. викупила римо-католицька капітула, на якій 1876 р. поставила двоповерховий будинок⁶ (К. Левицького, 19), що разом з давньою видовженою господарською будівлею збережений донині.
Ділянка сучасних будинків №№ 21, 21а, 23 (позначена кадастральним № 6428) при вул. К. Левицького на кадастровій карті Львова 1849 р. ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 829.
З часом територія почала набувати міського характеру. З великих ділянок виокремлювали менші під забудову, яким присвоювали будівельні (конскрипційні) номери. На кінець XIX ст. територія під конскр. № 616 4/4 (орієнт. №№ 7, 7а, пізніше №№ 21-21а, 23) перебувала у власності художника Йозефа Свободи. Документи відзначають також його співвласників: Броніслав Мражек, Марія з Канєвських Гальпер, Марія з Ґольдгаберів Віксльова і Софія з Віслів Райсова, жінка доктора Альберта Райса та ін⁷.
Йозеф Свобода – графік і маляр, сценограф. Чех з походження. З 1838 року жив у Львові й працював у літографічних закладах. Численні літографовані портрети, історичні сцени, почасти з українською тематикою («Козаки з Чигирина в Істамбулі», «Сава Чалий — Козак з Запоріжжя», «Настя Лісовська, дружина Сулеймана II»), пейзажі, ілюстрації до книжок і журналів, виконані у традиціях академізму. Й. Свободі завдячуємо багатьма портретами пам’яток архітектури Львова, які є неоціненним іконографічним джерелом у дослідженні.
Контрактом купівлі-продажу від 6 жовтня 1887 р. між Юзефом і Стефанією Мацюльськими з одного боку та архітектором Владиславом Ґодовським, який замешкував при вул. Длуґоша, 33, з іншого, останній набув частину ґрунтової парцелі під будівельним № 616 А 4/4, яку виділили з ділянки № 616 4/4. Листом від 12 жовтня 1887 р. Ґодовський повідомив маґістрат про намір зведення власного дому, а разом з тим просив дозволу на влаштування мосту через річку Пасіку для зв’язку його ділянки з вулицею⁸. 1888 року на придбаній парцелі Вл. Ґодовський збудував за власним проєктом двоповерховий будинок. На підставі будівельних приписів, того ж року архітектор визначив регуляційну лінію від вулиці Кохановського, в якій поставив оздобну огорожу на підмурівку за розробленим проєктом, а через Пасіку – дерев’яний міст. 30 червня 1888 р. будівельна ділянка Владислава Ґодовського, яку виокремили з ділянки під № 616 4/4 конскр., отримала № 657 4/4 конскр.⁹ і № 7а орієнтаційний (1910 р. змінений на № 23).
Владислав ҐодовськийWładysław Godowski (1842-1910) – львівський архітектор-будівничий. У 1862-1868 рр. студіював в Технічній академії, з перервою у 1863 р., коли брав участь у Січневому повстанні і був поранений. З 1886 р. член Політехнічного товариства у Львові. Працював у фірмі І. Левинського, автор вілли скульптора Антона Попеля на вулиці Горбачевського, 6 (1902, знищена 2013), співавтор житлових будинків на вулиці Рилєєва, 7 і 9 (1897, арх. Ст. Холоневський), Палацу справедливости (арх. Франциск Сковрон), будинку Галицького намісництва (арх. Франциск Ксенжарськийі Сильвестр Гавришкевич), Палацу мистецтв на Краєвій виставці 1894 р.у Львові (арх. Ф. Сковрон). Мешкав у зведеному ним 1888 року будинку на вул. Кохановського, 23; від 1897 р. – у будинку на вулиці Баденів, 7, де мав своє бюро; у 1902 р. бюро мав на вул. Кльоновича. У 1909-1910 рр. мешкав на вул. Вагилевича. Похований Вл. Ґодовський на Личакові (поле № 40), де поховані січневі повстанці.
Металевий хрест на могилі Владислава Ґодовського на Личакові (поле № 40)
1896 р., 1 квітня Владислав Ґодовський відпродав свою реальність (конскр. № 657 4/4) з недавно зведеним будинком Каролю і Гелені Грубим. Того ж 1896 року нові власники замовили проєкт на влаштування фіртки і пересунення в’зної брами у набутій реальності (№ 7а), – позаяк існуюча не була вигідною, бо виходила просто на сходи будинку. Проєкт розробив архітектор Михайло Ковальчук¹⁰. В січні 1897 року нові власники Грубі звернулися до маґістрату з проханням долучити до їхньої реальности під № 657 4/4 частину дорожньої парцелі під топографічним № 7796. 1901 р. Грубі зобов’язалися покрити кошти під’єднання їхньої реальности (№ 7а), що має два помешкання, 2 виходки і 2 кухні, до міського водотягу. Роботи були покладені на інженера-інсталятора (сантехніка) Владислава Нємекшу (Niemeksza)¹¹.
Вілла Вл. Ґодовського на вул. К.Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1910 р. (Kriegsarchiv, Wien, GIh 378-08). (скан lviv.center.org)
В листопаді 1904 р. маґістрат наклав на власника реальности № 7а (№ 23) Кароля Грубого штраф в розмірі 10 корон і один день арешту за те, що незаконно збудував дерев’яну шопу для електрогенератора, площею ~10-12 м кв. Шопа була розібрана в лютому 1905 року після смерти Кароля Грубого (†11.01.1905). Спадкоємцем реальности став його неповнолітній син Якуб-Ян Грубий. 1907 року ділянка № 6428/2 була поділена на дві частини: № 6428/2 і № 6428/5 з метою продажі. Того року Якуб Грубий (представник адвокат Зиґмунд Лісевич)¹² відпродав частину ґрунту № 6428/5, виокремленого зі своєї ґрунтової парцелі 6428/2.
Проєкт приватного будинку Ґодовськогона вул. К.Левицького, 23 (На рурах,7а). ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
Приміщення будинку на тодішній вул. Кохановського, 7а Грубі здавали в найм. Зокрема 1904 р. приміщення винаймало польське товариство Мисливців ім. святого Губерта¹³, 1906 р. – радник Кіндзерський¹⁴. Серед відзначених в Адресних книжках винаймачів в цьому будинку у 1909-1910 рр. мешкали: старший радник Вищого кураєвого суду і вчителька народної міської школи др. Кароль і Софія Абанкорти Abancourt, вчитель Роман Ціжевський та радник Намісництва (від 21 вересня 1910 р. Ян Чижовський)¹⁵.
Проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. Поперечний перетин і ситуаційна схема і проєкт надбудови двоповерхового будинку на вул. Кохановського (К. Левицького), 23, власність громади менонітів «Керниця Львів», 1923 р. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
1911 року будинок на тодішній вул. Кохановського, 23 (старий номер 7а) викупила релігійна християнська (протестантська) громада менонітів «Керниця-Львів» «Kiernica-Lwów». В першій пол. XIX ст. найбільша громада менонітів була в селі Керниці Городоцького району, яка 1848 перебралася до Львова і, відповідно, називалася «Керниця-Львів». Після Першої світової війни ця громада була однією з шести на цілу Польщу і охоплювала чотири Галицькі воєводства (Львівське, Станіславівське, Тернопільське і Краківське). На 1921 рік львівська менонітська громада нараховувала 361 особу. Опріч будинку у Львові, володіла нерухомістю в Замочку (повіт Жовква) і ґрунтами в Керниці (повіт Городок).
План пивниць і партеру. ДАЛО, ф.2, оп. 1, спр. 5319.
У набутому будинку № 23 при тодішній вул. Кохановського меноніти влаштували зал для відправ, канцелярію і помешкання для душпастиря. Також була влаштована бурса для студентів-менонітів. Відправи в залі відбувалися один раз в місяць, один раз на рік відбувалися хрещення і причастя. Душпастир періодично об’їжджав всі поселення менонітів на цілому терені¹⁶.
Згідно з адресною книжкою за 1913 рік, в будинку мешкали: Александр Мюллєр, працівник фінансової установи, Ян Мюллєр, власник ділянки і Генрик Паульс, менонітський пастор¹⁷.
Молитовний зал менонітів на другому поверсі, влаштований під час реконструкції будинку у 1925 р. Фото 1930-х рр. За: Heimat Galizien im Bild. – S. 101.
1923 р. львівська менонітська громада отримала від маґістрату дозвіл на надбудову одним поверхом існуючого двоповерхового будинку на вул. Кохановського, 23, на що був розроблений проєкт. Реконструкція будинку завершилася літом 1925 р. Надбудова складалася з чотирьох покоїв, двох кльозетів і лазнички. На піддашші було влаштоване складське приміщення. На партері розміщувалися помешкання, на другому поверсі був влаштований великий молитовний зал¹⁸.
Будинок менонітів на вул. К. Левицького (Кохановського), 23 на карті Львова 1936 р. ДАЛО, ф. 2, оп. 41, спр. 7.
Позаяк ділянка на Кохановського, де стояв будинок, була заволожена через близькість до ріки, то й будинок відповідно мав проблеми через підтягування вологи. 1936 р. винаймач помешкання на партері будинку № 23 Ковальковський, висунув претензії до його власниці – керівника менонітської громади – щодо невідповідних мешкальних умов, зокрема заволоження стіни з боку вулиці Кохановського, і вимагав направити стіну між кухнею і покоєм, влаштувати в покої п’єц і направити комірку в подвір’ї. В листі до магістрату тодішньої власниці будинку Тоні Мільдвурм (Tonia Mildwurm) йдеться, що роботи частково виконані. Що ж до заволоження стіни, то на думку Мільдвурм, тим мусів зайнятися міський уряд, бо причиною була ріка, русло якої необхідно було заглибити. Відповіддю міського уряду було твердження, що заволоження можна ліквідувати відповідно виконаною вертикальною та горизонтальною гідроізоляцією¹⁹.
Будинок на вул. К. Левицького, 23
Наприкінці 1930-х років східна частина ділянки перейшла у міську власність. Було розібрано частину огорожі та браму від вул. К. Левицького. Причиною став ансамбль зведених сусідніх будинків – № 25-27 на вул. К. Левицького (Кохановського) і № 6-6с на вул. Ак. Павлова (Домагаличів), і влаштований прохід по колишньому руслу потоку, що витікав з Вороблячого ставу – для зручного сполучення вулиць К. Левицького та Ак. Павлова. Автором цих будинків в стилі функціоналізму є знаковий львівський архітектор Фердинанд Каслєр. З приходом радянської окупаційної влади, після виселення менонітів, як «фольксдойчів», в Німеччину – за договором Рібентропа-Молотова, будинок львівської громади менонітів на вул. К. Левицького, 23 був націоналізований і пристосований під житло.
Будинок на вул. К. Левицького, 23 – унікальний своєю історією, пов’язаною з іменем львівського архітектора Вл. Ґодовського і, передусім, з історією національної релігійної меншини німців-менонітів. Пам’ятковою є також архітектура будинку, що репрезентує початки сецесії в архітектурі Львова кінця XIX ст.
Довідку склала канд. арх.Оксана БОЙКО
¹Kriegsarchiw, GIh 371. Wien. Карта Львова 1777 року, виконана Йозефом Даніелем фон Губером. ² Kriegsarchiv, GIh 372_8, Wien. Карта Львова 1802 р. ³ Центральний державний історичний архів України у Львові (ЦДІАУЛ), ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р. ⁴ Давній Львів був поділений на два передмістя: Галицьке і Краківське. ⁵ ЦДІАУЛ, ф. 186, оп. 8, спр. 629 Кадастрова карта Львова 1849 р. ⁶ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5315. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 19. ⁷ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317 . ⁸ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5317. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 21. ⁹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 8-10. Будівельна справа будинку на вул. Костя Левицького (Кохановського), 23. ¹⁰ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319, арк. 14. ¹¹ ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319. ¹² ДАЛО, ф. 2, оп. 1, спр. 5319. ¹³Haliczanin: kalendarz. – Lwów, 1904. ¹⁴Słowo Polskie (wydanie popołudniowe). 1906, nr 479, 481. ¹⁵Wielkaksięga fdresowa Krakowa, Lwowa, Podgórze. 1910; Skorowidz adresowy król. stoł. miasta Lwowa. 1913. ¹⁶ Там само. ¹⁷ Księga adresowa Król. Stoł. Miasta Lwowa. – Lwów, 1913. ¹⁸ Там само. ¹⁹ Там само.
Джерело: Збруч
Інтерв’ю Богдана Зятика зі Святославом Владикою, художником-іконописцем, головою і засновником Асоціації Сакрального Мистецтва, магістром кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, членом Української спілки іконописців, лауреатом Державної премії України в галузі архітектури, викладачем курсу “Іконографічний рисунок” іконописної школи “Радруж” при Українському Католицькому Університеті, членом сакральної комісії Львівської архиєпархії УГКЦ, автором поліхромії храмів Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, Положення Поясу Пресвятої Богородиці та св. Йосифа Обручника у Львові.
Інтер’єр храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові
Святослав Владика
Б. З. : Як Ти можеш охарактеризувати стилістику виконаних Тобою поліхромій?
С. В. : В першу чергу варто зазначити, що я є типовий представник кафедри сакрального мистецтва Львівської академії мистецтв. І те, що я там в себе ввібрав, ті різні стилістичні підходи до сакрального простору переосмислював і старався щось зробити, те, що на даний час би найкраще сприймалося християнською громадою, яка повинна традицію берегти і входити в ХХІ століття вже з новітнім поглядом на сакральне мистецтво. Я думаю що стиль, в якому ми працюємо, може через років 50 мистецтвознавці якось і означуть. Сам я не збираюся і ніколи не думав якось охарактеризувати ту стилістику, в якій я працюю, тому що я не працюю в стилістиці, я працюю в сакральному мистецтві, орієнтуючись на конкретну архітектуру храму, це важливо на той час, де це знаходиться. Якщо ми беремо станкові речі, то це – що це за річ? Чому вона присвячена? Тому можливо, що скажу якусь парадоксальну річ, але я не працюю в якомусь стилі, як там би хотіли бачити багато художників себе в якомусь стилі. Я просто працюю в галузі сакрального мистецтва.
Святослав Владика під час навчання на 2 курсі кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, 1998 р. Фото Руслана Сірого
Б. З. : Чи можна, на Твою думку, характеризувати поліхромію храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові як модернізм, як приклад модерністичного напрямку в сучасному сакральному мистецтві?
С. В. : Ну почнемо з того, що саме визначення «модернізм», іншомовного походження слово, що в перекладі що означає?
Б. З. : Сучасний.
С. В. : Сучасний. Ну як на твою думку, я сучасний майстер?
Б. З. : Так.
С. В. : Бо я живу в сучасному віці. Правильно? Якщо, чесно говорячи, я би не хотів, щоб мене відносили до якогось тільки стилю. По-перше, це мене обмежує як художника. Скажем так, як митець я не претендую на гучне слово «художник». Я простий митець в сакральному мистецтві. Я не орієнтуюсь ні на жодний стиль, тому що я не знаю стилю в сакральному мистецтві в нас в Україні зараз. Моя задача була глибоко вивчити, звідки воно пішло, як воно було представлене в Україні протягом віків, то що до нас дійшло, правильно, це початок християнства Х-ХІ-ХІІ ст. Домонгольський період, потім середньовіччя, то, що в нас лишилося трошечки в музеях, правильно? І от це остання хвиля відродження завдяки митрополиту Андрею Шептицькому. То, що було в 20-х – 30-х роках, передвоєнний період, коли все було знищено. Орієнтуючись, аналізуючи ці періоди, я просто стараюся робити сакральне мистецтво, і все. Тому слово «модернізм» гарно звучить, але, як на мене, це термін занадто ще сирий і занадто загальний. Так можна будь-яку роботу, зроблену чуть-чуть криво, відходячи від «стандартів» візантійського чи барокового стилів, назвати модерним. Правильно? Дуже розтянута назва, дуже.
Поліхромія центрального куполу храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові (Сихів). Асоціація Сакрального Мистецтва під керівництвом Святослава Владики
Б. З. : Якщо більше конкретизовувати… На сайті «Духовна велич Львова» було вказано про розписи храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, що це можна охарактеризувати як «сакральний мінімалізм».
С. В. : Ну молодці хлопці з сайту «Духовна велич Львова», не знаю, не читав. Добре, і так може бути. Чи сказати, що це відповідає дійсності? Я думаю що знайдуться люди, які працюють в більшому мінімалізмі сакральному. Є там навіть прізвища, з якими ми пересікались, уже тепер на пленерах. Вони би сказали, що це зовсім не мінімалізм. До мінімалізму далеко. Мінімалізм, це коли ти приходиш, в храмі зверху один хрест, в святилищі один німб, і крапка.
Б. З. : Ну але на Львівщині якщо брати? На теренах, то це єдиний такий приклад.
С. В. : А ну якщо ми йдем підходом: «на безриб’ї і рак риба», тоді, напевно, це найбільший мінімалізм в Україні. Але чи це мінімалізм? Думаю, що ні. Ну от можливо наступний храм, який би я, дав Бог, робив би, можливо би в тому напрямку рухався. Хоча я не бачу, знову ж таки, причини якось кристалізуватися до якогось конкретного стилю. То тільки обмежує митця. Тим більше, що поки ми тільки створюємо новітнє сакральне мистецтво в Україні. Ми вже його частково відродили, завдяки, ще раз підкреслюю, кафедрі сакрального мистецтва, зокрема Роману Якимовичу. Все ж таки ми його відтворили. Тепер уже потрохи пробуємо щось нове нав’язати громаді.
Б. З. : Щодо таких речей як вплив самої архітектури на стилістику поліхромій. Наскільки вона впливає? Чи намагаєтеся ви продовжити ту мову, той тон, що задає архітектор? В даному випадку в цьому храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові архітектор Радослав Жук задав певний напрям.
С. В. : Якщо буде Радослав Жук в нас в гостях наступного разу, то я вас запрошу, щоб він сам дав визначення його стилю. Можу тільки зазначити, що цей храм є нетиповим для тих храмів, які він зробив у світі, в Канаді, в Америці. На мою думку, це один з кращих його храмів, який відображає сучасну архітектуру, власне пострадянську, в нас в Україні. Як він його би, цей стиль, назвав, не знаю, ніколи не питався, бо це насправді творцю не цікаво, як його назвуть, тільки цікаво, щоб він це завершив. Аналізуючи його роботу, вже безпосередньо креслення технічні, рисунки, можу тільки сказати, що це великий майстер, тут все зроблено по законах золотого перетину. Вивчаючи ці закони вже довший час, пропагуючи їх, інших навчаючи, я дійшов висновку, що це та гармонія. Якщо ти будеш її притримуватись, вона завжди буде в унісон звучати з тим простором, в який ти зайшов. І якщо ти будеш дотримуватись тих законів своїм пензлем, а, радше я б сказав, своєю думкою, тоді це буде оркестр. Відповідно ми аналізували його архітектуру і старалися зробити те, що би знову ж таки, на нашу думку, звучало гармонійно.
Запроєктований Радославом Жуком храм Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові. Фото Богдана Зятика 2013 р.
Архітектор Радослав Жук. Фото з сайту 1576.ua.
Б. З. : Але у вас не було таких особистих зустрічей?
С. В. : В нас були постійно особисті зустрічі, і, звичайно, що ми з ним це все обговорювали. Радослав Жук – це архітектор такого рівня, якому не байдуже, що робиться в нього в храмі. Тим більше, що храм був потім представлений на найвищу державну нагороду (в галузі архітектури Б. З.) Отже ми з ним проговорювали дуже багато різних нюансів. До цього процесу був залучений, звичайно, отець-настоятель Орест Фредина, а також мистецтвознавець Соломія Тимо, щоб знайти спільний знаменник – архітектура, стінопис, те що на стінах, мозаїка, і те, що далі буде в інтер’єрі, церковне начиння, воно все далі буде рухатися в одному комплексі. Це як би принципове вже таке питання, воно не обмежене в часі, тому що з багатьох зрозумілих причин, тим більше зараз в період війни, не так все просто зразу зробити, тому тут ніхто не біжить за термінами, але питання стоїть зробити, щоб воно все було в одному стилі. Як цей стиль називається, знову ж таки підкреслю, я думаю, в майбутньому, за років п’ятдесят, якийсь ще один Богдан Зятик напише.
Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові – о. Орест Фредина. Фото зі сторінки Церкви Різдва Пресвятої БогородиціСоломія Тимо – мистецтвознавець, співорганізатор та керівник Іконописної школи “Радруж” Українського Католицького Університету. Фото надане Соломією Тимо.
Б. З. : Добре, в цьому храмі зрозуміло, що був діалог між архітектором і вами як іконописцями та мистецтвознавцями і духовенством. Тобто якісь ваші пропозиції могли і критикуватися, і доповнюватися, і врешті-решт викристалізовуватися в щось інше. А як в інших храмах, наприклад Положення Поясу Пресвятої Богородиці чи Св. Йосипа Обручника?
Храм св. Йосифа Обручника по вул. Залізняка 11 у Львові, збудований у 1913-1916 рр. Архітектори Станіслав Дидек та Франциск Мончинський. Фото з сайту Центру міської історії.
С. В. : Ну оскільки храм св. Йосипа Обручника був збудований на початку століття, то ясно, що з архітектором, на жаль, я не мав змоги зустрітись. Ну я думаю, що ми з ним рано чи пізно зустрінемося в будь-якому випадку). І там вже він мені скаже все, що думає, наскільки я все добре зробив).
Архітектори храму св. Йосипа Обручника у Львові: Станіслав Дидек (1864-1925) – польський єзуїт, архітектор
Франциск Матеуш Мончинський – польський архітектор
Але була бесіда і не одна, перед тим, як ми туди зайшли, з настоятелькою і з самою громадою, сестрами. Чому? Тому що їм було важливо, для них в першу чергу це храм молитви. Ну як би це пафосно не звучало, але насправді церква в першу чергу – це дім, де люди моляться і стараються розмовляти з Богом. Тому це було, це основне, що було зазначено, що сестри просили особисто, не один раз: «Святославе, чи можна зробити так, щоб ми могли тут провадити цілий день спокійно в молитві?». Це був для мене такий важливий дзвінок, тому що я розумів, що тут не треба щось зробити таке на враження. Ми як митці розуміємо там тональні великі паузи, кольорові акценти… Нам треба було зав’язати цей комплекс, як вони просили – «для спокійної тихої молитви». Оскільки це був початок 2000-х років, тоді ще, так би мовити, ми не досягли того рівня відновлення нашого візантійського стилю, був поставлений акцент на те, щоби зробити таке добротне візантійське письмо, вже ну як би на сучасному етапі. Це в жодному випадку була не копія, не перемальовок, це був, так би мовити, вже власний роздум над тою стилістикою, яка до нас дійшла з тих віків, про які я вже зазначив.
Б. З. : Хто допомагав Тобі в роботі ще з Академії?
С. В. : Там я починав зі своїм колегою Данилом Турецьким. Також там був причетний ще один мій колега з академії – Роман, і ще двоє молодих художників.
Інтер’єр храму св. Йосифа Обручника у Львові, з поліхромією авторства Святослава Владики та Данила Турецького. 2009 р.
Данило Турецький
Щодо храму Положення Поясу Пресвятої Богородиці, то в нас була зустріч, звичайно, вже з – тепер це професор Політехніки – Миколою Обідняком, автором тієї будівлі храму. Це був, якщо я не помиляюся, перший модерний храм у Львові, початий в будові. Також специфічний він був. Відповідно в нас була зустріч з цим архітектором, з настоятелем о. Іваном Ковальцем. І також були зазначені свої побажання, наскільки мав би бути насичений в розписах храм, яка би «стилістика» мала домінувати, бо жодні критерії таки не ставились. Ми йдемо, якби йшли тоді до відродження візантійського стилю, щоби це було в тому напрямку. І вже так, створюючи композиції, рухались в тому напрямку. А далі що вийшло все в комплексі, потім був зроблений для того престіл, тетрапод, горне сідалище, іконостас, бічні зараз робляться престоли. Храм як би потрохи завершується до свого ансамблю вже в інтер’єрі.
Архітектор Микола Обідняк. Фото з сайту http://wiki.lp.edu.ua/.
Спроєктований Миколою Обідняком храм Положення Поясу Пресвятої Богородиці у Львові (вул. Головатого 7а). Фото з Вікіпедії.
Б. З. : Чи можна охарактеризувати творчість Асоціації Сакрального Мистецтва як концептуальне мистецтво, тобто таке, що втілює богословську концепцію, закладену в Святому Письмі через образотворчі засоби? На противагу ілюстративності, яку спостерігаємо в деяких храмових поліхроміях.
С. В. : Думаю, що це досить вдалий термін, тому що це означає, що люди думали над тим, як вивести загальну ідею сакрального простору безпосередньо в кожному храмі. Якщо спостерігається от той загальний задум, як людина себе буде в ньому відчувати, можна сказати, що є присутня концепція.
Б. З. : Щодо твого власного визначення Твоєї творчості: «основою мого творчого пошуку є зосередження на цілісності, на гармонійному поєднанні окремих частин. В досконалій цілісності можна по справжньому відчути сакральний простір». Про цю «досконалу цілісність», що Ти власне вкладаєш в це визначення?
С. В. : Досконала цілісність, це знову ж таки, як на мій погляд, та гармонія, яка створена Господом в кожному з нас. Її ми називаємо «золотий перетин». Тільки базуючись вже на сакральних символах, на сакральному мистецтві. Як на мене, основна мета сакрального мистецтва – дати можливість людському серцю відчути Бога в храмі. Якими засобами це буде досягнуто? Яка буде ціль? Тут уже має бути заслуга майстра і, думаю, духовенства. Тільки при цьому спільному знаменнику може щось відбутися. Чи це будуть якісь дебати, чи це буде спільний пошук, але десь так робляться великі речі. Коли є велика ціль і коли є ідея: для чого це робиться? В першу чергу це дуже важливо для молодих художників – зрозуміти, для чого вони роблять сакральне мистецтво? Тому що якщо ми ставимо на перше місце его художника, то, я вважаю, це явно не сакральне мистецтво. Тому що «sacrum» – це в першу чергу таїнство для чогось. В даному випадку тільки для християн, для тої цілої церковної християнської традиції. Тобто его художника – в мистецтві, тільки так можна досягнути успіху. А в сакральному мистецтві, я вважаю, можна говорити «успіх», коли ти почнеш розуміти, для чого ти це робиш. І стилістика вже тоді не має значення.
Б. З. : Щодо навчання на кафедрі сакрального мистецтва і вчителів, які на Тебе вплинули. Хто найбільше?
С. В. : Найбільше, звичайно, на мене вплинув Роман Якимович. Через те, що це людина, яка по-перше дала мені зрозуміти, що я на сакральному відділі маю робити. Це дуже важливо.
Професор Роман Василик, засновник та завідувач кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ. Фото Богдана Зятика 2016 р.
Для мене знаковий момент, такий, можна сказати, енергетичний заряд, дав уже небіжчик, професор Карло Звіринський. Хоч коротко, але ми мали з ним заняття. Я можу сказати з гордістю, що ми були його останніми учнями. Буквально в середу він був в нас в майстерні, по-моєму це була середа, в четвер його вже не стало. Тобто за день перед смертю він від нас вийшов з майстерні, він з нами окремо займався, тому ми були останні учні, які, по суті, його бачили. І я знаю, що вони спільно – Роман Якимович і Карло Звіринський, вони ту ідею виношували. Для них було важливо які студенти будуть навчатися на сакральному відділі. Можна сказати, вже на сакральному відділі я поставав як митець-особистість, тому що це для мене стало відкриттям, що Біблія, сакральне мистецтво і храм – це одне ціле. Якийсь один елемент, на жаль, не можна відкинути. Тому це двоє людей, які на мене вплинули однозначно.
Карло Звіринський у майстерні на вул. Генерала Грицая 14, 1995 р. (з фотоархіву Христини Чабан)
Записано 29 січня 2016 року в храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові у Львові.
Нещодавно у Дрогобичі відновили реставрацію дзвіниці храму Воздвиження Чесного Хреста, який є пам’яткою архітектури національного значення, збудованою у 1661 році. Про це Львівському порталу повідомили у пресслужбі Львівської ОДА.
Перед тим, як приступити до реставрації дзвіниці церкви Воздвиження Чесного Хреста, торік тут провели підготовчі роботи. На об’єкті встановили риштування і промаркували найбільш аварійні ділянки.
Тепер підрядник, ТОВ «В.Ф.Ф.», розпочав реставрацію. Загалом на відновлення дзвіниці храму із бюджету області виділили 2,25 млн грн. Майже 0,5 млн грн освоїли ще торік на підготовчі роботи, цьогоріч передбачено 1 млн грн.
Церква Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі
«Ми завершили маркування всіх дерев’яних балок, розпочали укріплювати фундамент по периметру пам’ятки. Надалі плануємо розібрати верхи дзвіниці та вирівняти її каркас», –розповів представник підрядника Юрій Шмігельський.
Дерев’яний храм Воздвиження Чесного Хреста зараз перебуває у досить занедбаному стані, його не реставрували близько сотні років. Через це церква переважно є закритою для відвідувачів. Однак після відновлення дзвіниці до пам’ятки облаштують окремий вхід.
Щодо всієї церкви, то проєктно-кошторисну документацію вже розробили. Зараз чиновники шукають кошти на проведення реставрації.
Дзвіниця церкви Воздвиження Чесного Хреста в Дрогобичі
Зазначимо, що храм Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі є однією із найдавніших дерев’яних церков України, її вважають перлиною галицької дерев’яної архітектури. Збудували святиню у 1661 році, однак перша згадка про неї датується 1496 роком. Кілька років потому храм згорів під час нападу на Дрогобич татар, але її не будували заново, а відроджували на основі, яка таки вціліла.
Храм Воздвиження Чесного Хреста розташований на території пожежної частини неподалік від солеварні. Потрапити всередину охочі практично не мають змоги за винятком одного дня у році.
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Йдеться про майже тисячу фрагментів надгробних пам’ятників з кладовища, яке існувало на території сучасного Краківського базару.
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Територію позаду пологового будинку на вул. Я. Раппапорта впорядковують Бюро спадщини у Львові та львівський осередок всеукраїнського єврейського благодійного фонду – «Хесед-Ар’є».
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Це єврейські надгробки, які упродовж останніх років знаходили по всьому місту. Небайдужі та волонтери їх звозили у двір позаду пологового будинку на вул. Я. Раппопорта.
Фрагменти надгробних пам’ятників з єврейського кладовища. Фото: Бюро спадщини
Довідково:
Старе єврейське кладовище, розміщувалося між сучасними вулицями Раппопорта, Клепарівською, Броварною та Базарною. Окремі історики вважають що кладовище існувало з кінця XIII століття, проте перша згадка про нього у в міських актах Львова датується 27 травня 1414 року.
Воно було спільним для двох єврейських громад Львова: міської і передміської. Довгий час тут ховали євреїв з усієї Галичини. У 1855 році цвинтар було офіційно закрито Австрійською владою. За 500-річну історію існування тут, згідно з оцінкою фахівців, на території близько 3 гектарів поховано від 25 до 30 тисяч осіб.
Цвинтар знищили спочатку німецькі окупанти, а пізніше радянська влада. У радянський період на місці цвинтаря в 1947 р. влаштовано Краківський продовольчий ринок, а давні нагробні плити використано для мощення вулиць та спорудження підпірних стін.
Львівська обласна рада вирішила створити об’єкт природно-заповідного фонду – парк-пам’ятку садово-паркового мистецтва місцевого значення “Парк імені Тараса Шевченка” в межах Мостиської міської ради площею 1,9273 га, повідомляє Depo.Львів.
Парк включено до природно-заповідного фонду з метою збереження міського парку, який сформовано у центральній частині міста приблизно у середині ХХ століття, підтримання екологічного балансу регіону, а також для розвитку рекреації в місті.
Зазначимо, новостворений парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва в межах Мостиської міської ради – важливий садово-парковий об’єкт, який має естетичне, композиційне та рекреаційне значення не лише для міста, але і для природно-заповідного фонду Львівщини.
Окрім того, депутати своїм рішенням створили комунальний заклад Львівської обласної ради “Спеціальна адміністрація регіонального ландшафтного парку “Стільське Горбогір’я”. Стільське Горбогір’я – це регіональний ландшафтний парк, об’єкт природно-заповідного фонду Львівської області. Він розташований у межах Миколаївського, Пустомитівського, Перемишлянського районів Львівської області, неподалік від міста Миколаїв.
Його площа 8909,9 га. Зазначимо, що депутати також підтримали ініціативу створення комунального закладу Львівської обласної ради “Адміністрація історико-культурного заповідника “Древній Звенигород”.
На тильній стороні фото колишнього працівника луцького цегельного заводу Михайла Палюха, депортованого із Холмщини у 1945-му, написано олівцем: «Пальщик». Крізь призму історії цегельного заводу, вулиці Цегельної та її околиць ми розкажемо вам три історії про «пальщиків».
Бо …якщо є душа Луцька, то вона точно з рудої цегли. Про її історію свідчення дуже скупі. «Говорять» хіба будинки давнішньої цегляної забудови. З їхніх стін «свідчать» окремі старі цеглини з написом «Лучанинъ». В архівах є скромні згадки про єврея Абрама Глікліха, який ще вкінці 19 ст. збудував луцьку цегельню «Лучанинъ» і як мінімум був одним із тих, хто дав Луцьку його цегельну душу.
Колаж Олександра Котиса
Але про Глікліха нічого не знають ті, що нині живуть на Цегельній. Ця вулиця дивним чином зберегла стару назву і досі береже старі історії. Історії про людей і долі.
Саме завдяки людям нам вдалося відновити частину повоєнної «цегельної» історії Луцька. Вони показали світлини з їхніх домашніх сховків і переповіли нам унікальні спогади про дідів, які приїхали на Цегельну після 1945-го і своїми руками копали, возили, ліпили, випікали.
***
Вулиця Цегельна розташувалася фактично уздовж колишнього гнідавського лугу. І сьогодні простягається уздовж долини річки Стир. Розірвана навпіл парком. Тому одна частина Цегельної впирається в тубдиспансер на Львівській, інша – ближче до гнідавського мосту. Тут з довоєнних часів жили працівники старого цегельного заводу, власне тому – й Цегельна. А виросла Цегельна обабіч колишньої дороги з села Гнідави на Львів.
Історію «цегельного» Луцька можна вивчати просто на Цегельній. Тут досі багато будинків із виробів місцевого заводу. А часто у них досі живуть нащадки працівників заводу.
Вулиця Цегельна в Луцьку
Цегельний завод у Луцьку після 45-го став прихистком для кількох українських родин, депортованих з Польщі: це діти-онуки-правнуки Василя Зеленка, Михайла Палюха та Івана Савинця. Очевидно, по війні треба були робочі руки. Тому людей брали на роботу, а просто на території заводу їм давали житло. Когось – селили в обійстя поляків, які поспіхом виїхали чи перед війною, чи у 43-му. Комусь – просто давали місце під будівництво.
ІСТОРІЯ ПЕРША. Василева цеглина
З Валентиною Зеленко ми довго гортали старі світлини з її родинного альбому. Щоби знайти батькові фотографії цегельного заводу початку 50-х років, вона мусила забратися на горище, десь там з-поміж давніх паперів нашукати спогадів з минулого.
Згодом десь із закапелків свого невеличкого затишного двору, який колись був сусідом цегельного заводу, вона винесе стару світло-жовту цеглину.
«Оце – цегла ручної роботи. Отакі тут ліпили і випалювали до 70-х. Вам не передати, скільки то треба було наробитися…» – скаже.
Валентина Зеленко
Усе дитинство Валентини Зеленко пройшло на цегельному заводі. Їхню хату тут збудували у 50-му, сама вона народилася в 53-му. На її очах завод з ручної праці перейшов на механічну. На її очах – вмер.
Цегла ручної роботи з хати Зеленків
Її батько Василь, матір Ганна та четверо їхніх дітей навесні 1945-го мали залишити рідне село Угнін Люблінського воєводства. Родину депортували з батьківщини і змусили покинути кілька моргів землі, хату і все нажите добро.
Хата Зеленків
«Відправили, бо вони – українці. Мама ж тільки у квітні 44-го сестру родила. А батько мій весь час по партізанах бігав, українець же, знаєте. У квітні 44-го, коли вона вже з животом була, прийшли німці до хати. Батько був якраз у лісі. А вони – і в стодолу й до матері з автоматом: «Лягай!»… Добре, що свекруха якось відіпхнула німця і крикнула: «Ганю, біжи!». Поки ті оговталися, мама вибігла на поле за стодолу і втекла в ліс. Так врятувалася. Потім народила сестру, тій було всього 10 місяців, коли їх вивозили. Знаю добре, бо потім довго згадували, що вона в поїзді навчилася ходити», – розказує Валентина Зеленко.
Початок 50-х. Працівники цегельного заводу в Луцьку
Втрапили аж у Херсонську область. Страшні злидні. За трохи Василь поїхав на Волинь шукати, де працювати і де поселити дружину і 4-х дітей, щоб вижити. Так він влаштувався на роботу на цегельному заводі в Луцьку. Тягав сиру цеглу до печей, чим підірвав здоров’я. З цегли, яку тут робили вручну, збудував собі хату. Майже весь матеріал для будівництва приніс своїми руками просто з заводу у двір.
Початок 50-х. Другий справа – Василь Зеленко. З цеглою біля печі
Тут же трудилася і його дружина Ганна. На цегельному пройшло дитинство їхньої доньки Валентини, потім і вона прийшла туди на роботу.
Василь Зеленко
Брат Валентини Зеленко на території заводу в 50-х
Василь Зеленко під час служби в польській армії (зліва)
Весілля Ганни та Василя Зеленків. Село Угнін. Люблінського в-ва. 30-ті рр
Поч 50-х. Працівники цегельного заводу
Василь Зеленко з друзями в с. Угнін. 30-ті р. Фото з Холмщини
Фото з Холмщини. 30-ті роки. Серед дівчат – Ганна Зеленко
«Треба було прибирати глину, коли йшла лєнта з цеглою. От вона й прибирала. Коли я 10 клас закінчувала, то моя мама, біда, вже не мала сили робити. Їй тоді було 63. І от я, 10-класниця, ходила замість мами на ніч на роботу. До 4 ранку глину прибираю, далі сплю до ранку – і йду в школу, щоб закінчити той 10 клас», – згадує Валентина.
Для неї назавше історія луцької цегли – то історія її батька, Василя Зеленка.
ІСТОРІЯ ДРУГА. Іванова вагонетка
Їхня хата нині – на краю «львівського» шматка Цегельної (якщо уявити, що є ще і «гнідавський» шматок, – О. Л.). Частина її зведена з ліпшої і типової для початку 50-х років світлої цегли, дещо добудоване пізнішою. У вікні веранди над якою вивіска «Цегельна, 27» промовисто сидить рудий кіт.
Іншого тут і уявити складно))
Кіт
А між льохом і хатою – велика металева ємність. Тепер господар Андрій Савинець тримає її замість бочки – для води. А колись то була звичайна вагонетка з цегельного заводу, якою возили глину чи вугілля у печі.
Андрій Савинець
Його дід Іван Савинець – теж із родин депортованих українців. І вагонетка у цьому дворі – спомин про «цегельну історію» родини.
Хата Андрія Савинця
Історія – подібна. У 45-му Івана Савинця з родиною депортували з Холмщини. Опинилися українці аж на Херсонщині.
Вагонетка біля хати Андрія Савинця
«Дід розказував, що мусили звідти втікати, бо дуже всі бідували. Їм, переселенцям, хоч пайки давали, а місцеві то геть не мали що їсти. На цьому ґрунті виникали конфлікти. Тому вони поїхали на Волинь. Дід влаштувався працювати на цегельному заводі, тут йому дали місце під хату», – розказує Андрій і киває на дім за своїми плечима.
Чоловік досі живе у тій хаті, яку звів його дід. Зберігає дідові світлини часів служби у польській армії. Каже, що той постійно нарікав, що служив польській державі, а потім мусив з тієї держави утікати…
Геннадій Савинець на фоні приміщень цегельного заводу №3. 60-ті роки
Згодом на заводі трохи працював і Геннадій Савинець, батько Андрія. У родинному альбомі збереглося фото, де видно, як той стоїть на руках на фоні заводських приміщень, на горизонті видніється знаменита труба зі старих цегелень, яку досі легко можна впізнати на луцьких поштівках початку 20 ст.
Іван Савинець під час служби
Андрій теж провів дитинство на заводі, у балках, з яких вибрали глину, вчився ловити рибу.
Один із його яскравих дитячих спогадів – то пил з цегельного заводу. Рудим пилом, що летів від виробництва цегли, згадує він, було вкрите все довкола.
Іван Савинець (зліва) в польській армії. Фото з Холмщини
«Найбільше запам’яталася дорога. Тоді ще в сандалях ходили, пригадую: взув сандалі – і буквально бредеш у тій пилюці. Аж гульки на ногах в тому всьому ховалися – стільки її було. Нормальну дорогу десь чи вкінці 70-х чи й у 80-х тільки зробили», – ділиться спогадом онук депортованого.
Відкриває чоловік і секрет дивної нумерації вулиці: колись навпроти його хати, де зараз новобудови, стояли заводські бараки під парними номерами. Бараки знесли. Так і лишилася частина Цегельної, де всі хати з непарними номерами, а парних до них вже й не існує.
ІСТОРІЯ ТРЕТЯ. Миколина лампа
Біля вхідних дверей до одного з будинків на Цегельній висить стара гасова лампа. Це – лампа Михайла Палюха. Разом із дружиною Марією, дітьми Софією та Надією він, як і два його сусіди, приїхав до Луцька після депортації. Гасова лампа та кілька старих світлин із життя до депортації – це те, що лишилося внукам та правнукам у спадок від діда і на згадку про історію родини.
«Я її вимила і повісила на будинку», – розповідає внучка Михайла Палюха Валентина Семенівна.
Лампа
Її рідні з Холмщини спершу поїхали на Запоріжжя. Лишили на теренах Польщі 5 моргів своєї землі, хату, господарство. Колись Михайло з Марією одружилися, щоб об’єднати їхні землі, бо вони були поруч. А згодом уже молодим подружжям їхали з дому геть з надією оселитися на Волині.
Будинок на Цегельній
«Їм розказували, що тут дають людям селитися в польські хати, й вони мали надію тут осісти. А потім постійно згадували, що вже й виходити на станції готувалися, та поїзд минув Волинь без зупинок», – згадує жінка.
Михайло Палюх
У Луцьку, куди повернулися після нетривалих митарств у Запорізькій області, Михайлові з родиною дали місце під хату і роботу на заводі. «Пальщиком». Це означало, що він випалював цеглу в печі.
Михайло Палюх
Відтоді вся його родина і досі живе на цьому місці. Саме же господар помер рано. Він важко працював і дуже переймався тим, що виїхав зі своєї малої батьківщини. Все здавалося чоловікові, що якби не спокусився він на перспективи жити на Волині, то зостався б на Холмщині.
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
«Їх не виганяли. Тільки сказали: підіть в костьол і прийміть католицьку віру. Бабуся ніби й це прийняла, але дід наполіг на тому, щоб таки переїхати на Волинь, де всі православні, та й жити спокійно. Тим паче, що обіцяли різні блага. Бабуся наша закінчила там польську початкову школу, вчилася на швачку в Хелмі. Вона повторювала, що Холмщина завше була волинською землею, і ніхто там українців ніколи не чіпав. Старший бабусин брат так і лишився в Польщі, бо він одружився з полькою і прийняв католицизм», – згадує Валентина.
Марія Палюх у дівоцтві, ще під час життя на Холмщині
Онука Михайла Палюха теж виросла на Цегельній. Її дитинство пройшло «в печах» заводу, де працював дід.
Українець Михайло Палюх під час служби в польській армії. 30-ті роки.
«Ми малими бігали дивитися на завод, на ті печі. Печі були вгорі, а внизу – велике приміщення з арками», – каже жінка.
Початок 50-х. Так копали глину з глинища на території нинішньої вул. Гірна. Другий справа – Михайло Палюх
За її словами, будинки колишніх працівників заводу на вул. Львівській і Потебні впізнати дуже легко: вони невеликі, з жовтої цегли і традиційно – на дві половини. Тоді завод брав ділянки і будував невеликі оселі для своїх людей.
70-ті. Дівчата на Цегельній
Як і кожен із онуків колишніх працівників заводу, на очах яких він канув у Лету, вони щиро за ним шкодують. Після краху СРСР завод, каже, «дістався у власність синові другого секретаря Волинського обкому Компартії Ковальчуку», потім був кілька разів проданий. Розповідає місцеві чутки про те, що напочатку 2000-х мали намір викупити приміщення підприємства якісь поляки, навіть печі нібито оглядали. Хотіли там облаштували якусь музейну локацію і «щось таке, щоб можна там було цеглу своїми руками спробувати робити», а поруч – паркову зону з місцями відпочинку. Однак і сама не знає, чи то чутки, чи – правда.
70-ті. На території заводу біля клубу, після танців
Завод, зрештою, пішов із рук в руки, занепав і був знесений. А Валентина бідкається, що чогось не сфотографувала навіть стару заводську трубу з цегли, яку добре знає з дитинства.
ПРОСТО ІСТОРІЯ. Як робили луцьку цеглу
Кожен із цих родин з Цегельної має свої спогади про завод. В основному – дитячі. Бо всі фактично виростали поблизу печей, кар’єрів, балок та поміж розповідей заводчан.
Валентина Зеленко згадує, як вона малою приходила на роботу до батьків.
«Цеглу з глини робили вручну такими формами. Потім отак її викладали і сушили на сонці. А я прийду – і всю цеглу їм поперевертаю, шо то дитина… Потім брали цю цеглу і запихали в тунелі. У великих тунелях вона випалювалися. То була така піч», – каже.
Перебудований барак
Завозили цеглу туди через отвори й у спеціальних контейнерах. Зверху над піччю – люки, в які з вагонеток засипали вугілля. Потім підпалювали папір, кидали у люк – так розпалювали печі. Вугілля горіло, а цегла випалювалася і «ставала крепка».
До 70-х років на цегельному заводі №3 цеглу робили фактично вручну. Згодом завод обзавівся обладнанням і процес виготовлення цегли механізували. Випалювати стали не вугіллям, а газом.
Їдальня заводу
«Почали робити меншу цеглу. Вона йшла по лєнті, потрапляла під прес, її різали і складали. Цех такий вже діяв, що тільки кнопки натискай – і цегла виходить. Люди брали по 3-5 штук сирця і складали. Це вже робили вручну і в основному – жінки. На лєнті стояло 5 жінок, через їхні руки проходили тонни цегли», – згадує Валентина Зеленко.
Глину для луцької цегли використовували місцеву. Кар’єр був поруч, на території нинішнього парку на Потебні. Після того, як глину з нього вибрали, місце засадили деревами, а парк назвали на честь …50-річчя Радянського Союзу.
Контрасти дахів (з вул. Львівської)
Кар’єри були і з іншого боку заводу. Досі між Цегельною та Гірною – величезна балка, що лишилася після видобутку глини. У ній подекуди – хащі, подекуди – людські городи.
Глина тут, згадують люди, була дуже якісна і світло-жовта. Згодом, коли її вибрали, стали привозити глину з Коршева. Але та була червонуватою, відповідно, цегла з неї виходила менш міцна. Щоб забезпечити міцність, глину згодом змішували з гірничою масою (породою) з вугільних копалень, яку возили з Нововолинська. Тому пізніша цегла – темніша, старіша – ясніша.
Одна з будівель на Цегельній
Як саме видобували глину в кар’єрах біля Стиру, можна побачити на старій світлині з архіву Михайла Палюха. На фото кінця 40-початку 50-х видно, що працівники заводу накидали глину у вагонетку лопатами. Вагонетка запряжена кіньми і стоїть на рейках.
«Дід розказував, що оце вони тут стоять просто там, де тепер вулиця Гірна. Там колись був великий горб, з нього брали глину, а потім вулицю проклали. Тому її Гірною і назвали, бо – гора. Якщо ви були на Гірній, то бачили дорогу над глибокою балкою. Оце вона і є», – каже пані Валентина, онука Михайла Палюха.
Якщо запитати людей про історію заводу, то вони одразу вам скажуть: «О-о-о… то ше польські печі тут стояли!». Насправді ж ще раніше до «польського відтинку» місцевої історії ці землі під Луцьком належали заможному луцькому євреєві Абрамові Глікліху. У 1903-му Глікліх збудував цегельний завод «Лучанинъ». Цеглу з такими написами і досі можна побачити на будинках, зведених у довоєнний період. Легко знаходимо такі цеглини на кількох будівлях нинішньої вулиці Богдана Хмельницького…
Абрам Глікліх – не просто луцький цегельний магнат. За матеріалами краєзнавця Олександра Котиса, він був відомим луцьким благодійником, старостою Великої синагоги, який час завідував луцькою телефонною станцією. Помер у 20-х роках і був похований на старому єврейському цвинтарі на Вульці у Луцьку. Сліди його нащадків губляться у таборах і гетто…
…Під час пошуків старих світлин із заводу в одній із осель на вулиці Квітовій, що сусідня з Цегельною, нам вдалося натрапити на план забудови цієї частини міста від 1923 року, тоді це був Малий Омеляник, невелике село, що утворилося на місці фільварку Великого Омеляника в районі нинішньої Львівської.
Документ зберегли власники однієї із садиб, що колись належала полякам. У Другу світову вони змушені були залишити свою хату, але поки її не зайняв хтось чужий, покликали туди жити родичів з Горохова, теж з польським корінням, бо були впевнені, що в них хату точно не відберуть. Хата й досі стоїть, правда, перебудована, а завдяки збереженому документу можна бачити, як виглядали ці місця станом на 23-й. Серед власників земель, з якими межували садиби тодішнього Омеляника, значиться і Глікліх. Очевидно, це і є території цегельні.
Ймовірно, перед Другою світовою завод належав комусь із поляків, бо місцеві згадують, що їхні діди називали його не інакше, як польським. А по війні він став радянським. Назвався «заводом №3».
Зрадянщений спадок єврея Глікліха під номером 3 мав непогану інфраструктуру. На території, окрім печей, була кузня, клуб, їдальня та багато інших приміщень… Тодішня молодь з довколишніх будинків ходила у заводський клуб на танці й досі про це згадує.
***
Крім спогадів мешканців Цегельної і їхніх цегляних хатів, на спомин про завод №3 в цьому районі лишилися ще старі заводські бараки. Зараз вони, правда, бараки нагадують мало. Колись у таке тимчасове житло селили несімейних, або, як кажуть місцеві, «люмпенів». Через специфічних мешканців працівники з довколишніх хат старалися не пускати до бараків дітей.
Лучани вже давно їх обжили, перебудували, але в продовгуватих будівлях з коминами вгадується давня історія.
Доживає віку і заводська їдальня, збудована вже в радянські роки. Це – чи не єдине, що нагадує тут про місце, в якому колись билося промислове серце Луцька.
А ще: лампа на одвірку, вагонетка у дворі і старі запилені фотоальбоми з горища, в яких є світлини з юнаками у польських строях.
У місті Мостиська Львівської області пошуківці знайшли два бідони з архівними документами Української повстанської армії. Знахідку передали до музею.
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Про це 18 червня ТСН.ua розповіли шукачі історичних цінностей Андрій Савка і Андрій Березяк.
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
За словами чоловіка, документи знайшли випадково у лісі за містом, під час чергової прогулянки з металошукачем. Серед знахідок – книжки, документи, протоколи, журнали здатовані 1940-1950-ми роками. Крім цього, також є замотаний в папері військовий квиток 1948 року одного зі співробітників НКВС, який “намагався продертися в лави УПА”.
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Пошуківець припускає, що там також можуть бути архівні документи Сидора Ковпака – керівника партизанського руху опору в Україні, бо він був добре відомий у цих краях. Але ретельно вивчити знахідку поки не вдалося. “Ми їх особливо не передивлялися, бо це національне надбання. При неправильному підході можна знищити документи”, – пояснив пан Андрій.
Документи з віднайденого бідону. Фото ТСН.ua
Наразі архівні документи пошуківці передали до Мостиського історико-краєзнавчого музею. Незабаром знахідку мають відправити на реставрацію.
Сусідство з лікарями швидкої допомоги, короткі зустрічі і такі ж короткі розмови про ситуацію з Covid-19 у лікарнях, про їхні переживання, страхи за свої родини надихнули на написання пісні «Дякуємо лікарям». «Ми дякуємо лікарям, що, ризикуючи життям, за тебе й за мене, в цей бій ідуть щодня!” – це ті слова, які заспівали діти із Творчої школи Павла Табакова. Це ті слова, які усі ми маємо повторювати і не тільки напередодні або у День медика. Лікарям потрібна наша підтримка щодня!
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Саме тому народилася ідея не просто записати пісню, а й зняти кліп для медиків. Автор зворушливої пісні-подяки лікарям за їхній мовчазний щоденний подвиг – композитор, музикант, співак Павло Табаков.
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Ніхто не очікував, що зустріч артистів Творчої школи Павла Табакова з лікарями буде такою емоційною. Дітей просто попросили в кадрі заспівати, подякувати медикам і подарувати квіти, але щирість почуттів проявилася через обійми і сльози. І за кожною сльозою була своя історія.
Кадр з кліпу «Дякуємо лікарям»
Найменша дівчинка Настя згадала про свою бабусю, яка два роки тому через інсульт не могла ані розмовляти, ані рухатися, і саме завдяки допомозі лікарів зараз має змогу говорити, сміятися і, нехай погано, але самостійно ходити та гратися з онукою. І таких вдячних батьків, дітей, онуків, бабусь та дідусів – мільйони!
«Ми дякуємо лікарям!». Приєднуйтеся до подяки і ви!
Дякуємо за допомогу в організації зйомок відділу медицини катастроф міста Львова, клініці Симбіотика та особисто головному лікарю Юрію Пристаю, ресторації «Бачевських» та особисто п. Олександру Бережанському, а також всім батькам і дітям Творчої школи Павла Табакова!
До рівненських старовинних вуличок, яким, хоча й значно спотвореним, але пощастило дожити до наших днів, належить і вулиця Шкільна. Захована за фасадами новобудов, вона втратила свій колишній колорит, але зберегла прадавню назву й приховує таємниці, які ще потребують вивчення.
Слідів минувшини нашого міста нині майже не збереглося на цій одній із найстаріших вулиць Рівного, яку здавна населяли місцеві євреї. Та й саму вулицю не одразу й помітиш за громадами будинків, хоча знаходиться вона в самісінькому центрі. Розпочинаючись від дев’ятиповерхівки на Соборній, вона впирається у стіни колишнього костелу, а нині залу органної музики. Шкільна виникла за часів середньовіччя, коли власники Рівного усіляко заохочували переселення до міста євреїв, наділяючи їх різними привілеями, заохочуючи до занять ремеслами, торгівлею.
Вулиця Шкільна, поч. ХХ століття
Разом із найстарішою міською вулицею Замковою Шкільна утворювала єврейський квартал у центрі міста. На цих вулицях забудови так щільно перепліталися, що інколи було не зрозуміти, яка до якої вулиці належала. Назву свою вулиця Шкільна отримала через значну кількість єврейських культових споруд — синагог і молитовних будинків, – які розміщувалися на цій вулиці. Синагоги були поруч із житловими будинками, а нерідко і в самих будинках. При синагогах діяли школи, в яких дітей навчали не лише грамоті, а й вивчали священну книгу євреїв – Тору. Як відомо, з єврейської синагога перекладається як школа.
За усю свою вікову історію вулиця лише один раз зазнала перейменування. Фашистські окупанти перейменували її на Грінченка – відомого українського мовознавця.
Вулиця Шкільна
Вулиця із середньовіччя, яка у давнину була островом
Науковці знайшли підтвердження тому, що Шкільна з’явилася у Рівному ще у середні віки. Однак поселення у цьому районі були ще значно раніше. Під час реконструкції центру міста у 2003 році у будівельномку котловані між вулицями Соборною і Шкільною було виявлено залишки середньовічних будівель. За даними дослідників, у давнину район сучасних вулиць Замкової і Шкільної був великим островом, оточеним рукавами Усті. На берегах її й селилися люди. Археологи дослідили, що у цьому районі існувало поселення ще у добу бронзового віку у другому тисячолітті до нашої ери.
Справжній переполох у наукових і краєзнавчих колах міста зчинився під час реконструкції кварталу, де тепер сквер Несвицької і підземний торговий центр.
Колишня біржа праці
Саме на місці, де тепер стоїть пам’ятник Великій Княгині Рівненській, під час земляних робіт виявили залишки древньої стіни ІІ-ІІІ століття нашої ери. Тоді дехто з дослідників заявляв, що стіна може бути творінням трипільців, які жили на території України в IV-II тисячоліттях до нашої ери, що могло б свідчити про те, що Рівне — найдревніше місто в Україні. Геофізики з працівниками краєзнавчого музею дослідили, що ця стіна розташована півколом, і частина її буцімто тягнеться аж до парку імені Шевченка. У пориві ажіотажу, який спричинила знахідка, тодішня місцева влада обіцяла виділити кошти на дослідження, а забудовники навіть пообіцяли фрагмент стіни зберегти та засклити. Утім, нічого цього зроблено не було. Місцеву сенсацію успішно “забалакали”. А унікальна знахідка так і зникла під фундаментами нових забудов.
Розповідали, що під час того будівництва, коли розчищали бік вулиці, що ближче до Соборної, було знайдено чимало унікальних речей: золоті монети, срібні підставки для склянок, вироби зі скла, стародавні кахлі. Проте усі ці знахідки так і не побачили рівняни. Замість стати надбанням музею, вони осіли в приватних колекціях. А на старовинній вулиці немає бодай згадки про унікальні розкопки.
Синагога на Шкільній
Цікавинки Шкільної
Найпримітнішою спорудою сучасної Шкільної залишається будівля колишньої головної синагоги Рівного. Щоправда, нині вона, з усіх боків обліплена магазинами та перебудована усередині, мало нагадує колишню культову споруду. Звели її у кінці XIX століття на розі Шкільної та Замкової у стилі модерн. При цьому закладу діяла й школа.
У середині 30-х років минулого століття на вулиці під номером 27 значився молитовний будинок кравців, а відразу за головною синагогою, під номером 37 – єврейський молитовний будинок “Bejs Gamedryscz”. Нині на вулиці Шкільній під номером 39 міститься Благодійний фонд об’єднання євреїв Волині.
Головна синагога Рівного
На Шкільній ніколи не було значних промислових об’єктів. Щоправда, була лазня, яку утримувала на свої кошти єврейська громада. А навпроти головної синагоги – макаронна фабрика. У середині 30-х років на вулиці звели будинок громадського (міського) суду, який зберігся донині. У ті далекі часи у тому суді розглядали дрібні цивільні та кримінальні справи.
Будівля суду на Шкільній
У 1941-1944 роках у будинку суду на вулиці Шкільній розміщувався Верховний німецький суд. У приміщенні цього суду 22 листопада 1943 року радянський диверсант Микола Кузнєцов здійснив черговий акт помсти окупантам — скарав на смерть помічника Коха у судових справах, надзвичайного комісара Альфреда Функе.
Шкільна після першого бомбардування у червні 1941 року
У роки Другої світової війни вулиця Шкільна зазнала бомбардувань і руйнації. Особливо після визволення Рівного. Адже, як відомо, майже до кінця 1944 року фашисти продовжували нічні нальоти на місто. Доклала рук до нищення старовини й радянська влада. Тому до наших днів на вулиці збереглися усього кілька старих будівель. Та й ті зникають одна за одною, як, наприклад, будинок під номером 69. У середині 30-х років у ньому розміщувалася Спілка польських вчителів загальноосвітніх шкіл, яку очолював відомий у Рівному громадський і політичний діяч Якуб Гофман. Він був послом до польського сейму, головував у багатьох громадських організаціях, був краєзнавцем і дослідником Волині за покликанням. Редагований ним журнал “Рочник Волинський” містив унікальні історичні матеріали про наш край.
Вулиця Шкільна 1970-і рокиВулиця Шкільна 1970-і рокиВулиця Шкільна 1970-і роки
У 1939 році у будинку №69 розмістилась міська біржа праці. Радянська влада у січні 1940-го передала будівлю обласному Будинку вчителя. За часів німецької окупації у цьому будинку діяла Рівненська українська організація “Просвіта”.
Нині на місці цього історичного будинку зведено житловий будинок.
Професор українського тіловиховання Степан Гайдучок упродовж 1920–1930-х рр., у вільний від роботи у Філії Академічної гімназії час, мандрував різними куточками Галичини. Особливий інтерес він виявляв до Карпат. Кожного року проводив чимало мандрівок горами при чому в різні пори року. Особливо багато його подорожей припадало на літо.
У листопаді 1929 р. на сторінках львівського часопису української організації «Пласт» – «Молоде Життя», Степан Гайдучок під псевдонімом «Blue boy» опублікував статтю «Може Вам придасться знати». У ній він поділився своїм досвідом, здобутим під час війни та багатьох піших мандрівок. Публікація призначалася перш за все для пластової молоді. Ще тоді, в далекому 1929 р., Степан Гайдучок розумів яким недосконалим був туристичний інвентар. Особливої критики він піддав тодішній «тип наплечника», який був далекий від досконалості та завдавав чимало клопотів мандрівникам.
Степан Гайдучок з донькою Богданою під час мандрівки. 1930-ті роки. З приватного архіву родини Білинських.
Пропоную усім охочим ознайомитися із статтею Степана Гайдучка, яка не втратила актуальності й сьогодні. Публікую із збереженням мови та правопису оригіналу.
Степан Гайдучок
Може Вам придасться знати
Читаю в одному з моїх воєнних листів: Хоч лежимо в шатрах на висоті 1900 м., то все таки март мені не доскулює. Казав я чурі заварити в їдунці кипятку, поставив в шатрі, позащіпав тай сидиться як на печі.
Публікація Степана Гайдучка «Може Вам придасться знати» у часописі «Молоде Життя». Львів, 1929, 25 листопада, число 10.
А цього року на мандрівці навчився я ось чого: – Треба було нести воду в їдунках яких 20 мінут до нашого постою. За порадою одного з товаришів мандрівки, що приглянувсь життю чужинців, накриваю їдунку папоротними листками, так, що прилягають до поверхні води немов сітка. Ні краплинки води я не стратив, хоч їдунка гойдалася в руці й треба було йти під верх по доволі камінистій стежці.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Черемош на перехреснім коло Жабя». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Малими хлопцями мали ми ось яку забаву. Видовбували в землі ямку, клались ниць до неї і стогнали. Земля скріпляла стогін до несамовитости. Селяне казали, що щось несамовите стогне, а тяжко було зорієнтуватися звідки це походить. – Щось подібного стрінув я в описі війни, де автор подає, що годі було знайти раненого, як він лежав долілиць (звернений лицем до землі) і стогнав. Чи не можнаб цього способу ужити до сиґналізації.
Підпис Степана Гайдучка під світлиною: «Стайки». Літо 1930 р. З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів).
Сучасний тип наплечника дошкулює кождому мандрівникові а то тим, що як приходиться за чимсь пошукати, то або треба цілий його склад перекидувати і в ньому повстає непорядок, тай пакуй його на ново, або треба перепаковувати поодинокі річи і назад вкладати. В Форальберґу від кількох літ шиють наплечник дещо інакше. Є то вперід обширний мішок, який складають з гори в низ в великі збирки і їх зшивають. Ці збирки є лишень від сторони дверньої. Так повстає одна велика кишеня, що прилягає до плечий і ряд менчих за нею. До великої вкладають коц і біля, до менчих (є їх 6–8) вкладають по громадкам другі річи. Легко все знайти тай нема мороки що буде нас все щось гризти в плечі, як що недокладно спакуємо наплічник.
Джерело: Blue boy [Гайдучок С.]. Може Вам придасться знати // Молоде Життя. Часопис українського Пласту. – Львів, 1929. – 25 падолиста. – Чис. 10. – С. 13.
Степан Гайдучок (13.03.1890 р., село Підтемне Пустомитівського р-ну Львівської обл. – 16.03.1976 р., місто Львів) – професор тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, вояк Галицької армії; активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств («Український спортовий кружок» в Академічній гімназії у Львові, «Сокіл-Батько», «Україна», «Пласт», «Карпатський лещетарський клуб», «Український спортовий союз», «Український студентський спортовий клуб», СК «Сагайдачний» у Філії Академічної гімназії у Львові та ін.), збирач документів і укладач фотоархіву українського гімнастично-спортивного руху, учень і послідовник професора Івана Боберського.
Андрій СОВА історик
Джерела і література:
Галичина – український здвиг за матеріалами архіву Степана Гайдучка: [Альбом] / Авт. ідеї Л. Крип’якевич; упоряд. Ю. Николишин, І. Мельник; літ. редактор І. Лемко. – Львів: Апріорі, 2014. – 268 с.
Сова А. Іван Боберський – основоположник української тіловиховної і спортової традиції / Андрій Сова, Ярослав Тимчак; за наук. ред. Євгена Приступи. – Львів: ЛДУФК; Апріорі, 2017. – 232 с.
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512 с.
Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у книзі, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: andrijsova@yahoo.com; sovaandrij1980@gmail.com
Із серії "Мелодія на бруківці". Світлина Романа Гериновича.
Двадцять першого червня далекого 1982 року вечірній Париж перетворився на гігантський музичний вулик: професійні музиканти й аматори, старі і юні, колективи і солісти заполонили музикою, співами, танцями вулиці й площі Парижа… Тисячі музикуючих французів навіть уявити не могли, що стали творцями наймасштабнішого музичного свята планети!
А починалося це так…
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Міністр культури Франції Жак Ланґ у жовтні 1981 року призначив Моріса Флере Директором музики і танцю (так ця посада подана на офіційному сайті Міністерства культури Франції: Maurice Fleuret au poste de directeur de la musique et de la danse). Розмірковуючи над музичною практикою та її еволюцією, Моріс Флере закладає основи нової концепції: «Музика буде всюди, а концерт – ніде»! Він викликав «революцію» в галузі музики, яка, на його думку, прагне охопити найрізноманітніші форми музикування – без ієрархії жанру чи походження – у спільному пошуку того, що він називає «звуковим визволенням, сп’янінням, більш автентичним, інтимним, красномовнішим, аніж мистецтво».
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
У 1982 році Департамент досліджень Міністерства культури провів масштабне опитування французьких культурних практик і виявив, що п’ять мільйонів людей грають на музичних інструментах, в той час як організовані музичні заходи охоплюють лише незначну кількість французів. Як результат, Жак Ланг, Крістіан Дюпавільон, архітектор-сценограф, член його кабінету та Моріс Фльоре почали шукати шляхи, щоб змінити цю ситуацію. Вони уявили собі велику популярну подію, яка дозволить всім музикантам (як професійним, так і аматорам) висловитись і дати про себе знати.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Отже, поштовхом до проведення першого свята музики в Парижі стала… статистика сімей з музичними здібностями: у Франції на кожну сім’ю припадало в середньому двоє музикантів і це тільки тих, які володіли якимсь музичним інструментом. Так виникла ініціатива спонукати цих музично обдарованих людей поділитися своїм мистецтвом публічно і неформально. Для свята обрали найдовший день у році 21 червня – день літнього сонцестояння. Міністр культури Франції Жан Ланґ звернувся до парижан із закликом вийти зі своїми інструментами на вулиці Парижа і від 20.30 до 21.00 творити музику. Звідси і назва – Fête de la Musique або англійською Make Music! – створюй музику!
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
В інтерв’ю газеті “Télérama” Моріс Фльоре згадував, як готували перше Свято музики: “Підготовка проходить поспіхом. Ми попереджаємо головних «дійових осіб» суспільного, політичного та музичного життя Франції. Ми не впевнені в Міністерстві культури, чи буде почутий цей дзвінок. Результат перевершує всі очікування. Тисячі ініціатив проводяться по цілій Франції. Музиканти облаштовуються скрізь на вулицях, площах, у дворах, садах, вокзалах, тощо, а тисячі людей блукають по вулиці до пізньої ночі, в гарній атмосфері. Нам потрібна була подія, яка дозволила нам оцінити, яке місце займає музика в індивідуальному та колективному житті. Ефектний рух усвідомлення, стихійний поштовх активізувати громадську думку і, можливо, також … політичний клас. Ось чому у Міністерства культури виникла ідея організувати музичний фестиваль у 1982 році. Недирективний фестиваль, який об’єднає всіх французів, для яких музика має значення “. Моріс Фльоре, “Святкуй! Створюй музику!”, Інтерв’ю з Ксав’єром Лакавалері, Télérama № 1744, 15 червня 1983 року. [1].
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
У 1987 році до «Свята музики» долучились ще п’ятдесят країн. За свою майже сорокарічну історію фестиваль вийшов за кордони країни і став світовою подією у сфері музики. З кожним роком число міст і країн-учасниць зростає, фестиваль здобуває щораз більшу популярність. У 2019 році вже понад 120 держав і близько 1000 міст в усьому світі 21 червня провели живі виступи в рамках Fête de la Musique. Охопивши всі континенти, назва фестивалю Fête de la Musique зазвучала різними мовами і в різних інтерпретаціях: “Fête de la Musique”, “Make music!” – створюй музику, “Свято музики” “Всесвітній день музики” – The World Music Day, “Festival of music” тощо). Але, незважаючи на різне звучання назви, це – той самий щорічний музичний фестиваль, який відбувається в день літнього сонцестояння і спрямований на популяризацію музики різних стилів і жанрів серед найширших верств населення.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
“Свято музики” відрізняється від інших культурно-музичних заходів (концертів, фестивалів та аналогічних подій) своєю відкритістю: взяти участь у ньому може кожен, хто любить музику. “Кожен музикант – молодий і старий, аматори і професіонал, з будь-якого музичного переконання – виходить на вулиці, майданчики, в парки та під’їзди, щоб поділитися своєю музикою з друзями, сусідами та незнайомими людьми. Все це безкоштовно та відкрито для публіки”[2].
Для тисяч музикантів-аматорів, що грають у публічних просторах, це часто дебютний виступ, що може мати вирішальне значення для подальшої музичної кар’єри. Щодо професійних музикантів, то вони мають нагоду виступити перед новою аудиторіє, в нових умовах. І, напевно найважливіше те, що всіх присутніх запрошують співати, танцювати разом і насолоджуватися найдовшим літнім днем.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Образ свята твориться спільними зусиллями всіх охочих долучитися до нього. Музиканти в несподіваний спосіб освоюють публічний простір міста. Публіка отримує нагоду до вільного й безкоштовного спілкування з різнорідними музичними стилями, актуальними в конкретній спільноті.
Гасло свята – Вмієш грати – виходь і грай, не вмієш – витягай друзів на вулицю і слухай!
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
2013 року Львів долучився до цієї світової музичної події, що є цілком закономірним. Давня історія музичного Львова містить знакові сторінки, пов’язані з такими видатними іменами як Франц Ксавер Моцарт (син геніального австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта з невеликими перервами жив у Львові впродовж 11 років), угорський композитор, піаніст-віртуоз Ференц Ліст, австрійський композитор і диригент Ґустав Малер, французький композитор Моріс Равель, угорський композитор і фольклорист Бела Барток, які своїми гастрольними виступами в нашому місті засвідчували його музичний статус.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Сучасний Львів славиться великою кількістю музичних фестивалів, зокрема «Віртуози», «Контрасти», «LvivMozArt», «Leopolis Jazz Fest», «Фестиваль давньої музики», знаменитий Різдвяний фестиваль «Велика коляда», та багато інших. Та й поміж фестивалями Львів наповнений музикою: на старовинних вулицях і площах музиканти різного віку, різних жанрово-стилістичних уподобань і різним рівнем таланту, незважаючи на холод чи спеку будь-якої пори року своїм музикуванням привертають увагу львів’ян і гостей нашого міста.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Тож нічого дивного, що на мапі міст, де відбувається свято музики, з’явилося у 2013 році перше українське місто, яке офіційно затверджене «Fete de la Musique» як учасник цього фестивалю, – наш Львів.
Організатори першого «Свята музики у Львові» бачили своїм завданням наповнити Львів мелодіями в кожному районі та дворі. “Свято музики” не мало перетворитися в один великий концерт дуже популярних виконавців. Навпаки – це багато невеликих виступів (20-30 хвилин), музика, що ллється з усіх куточків міста.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Гуляючи звичними вулицями, ти спостерігаєш, як незвично вони звучать. Це місто і музика для всіх. Для глядачів, музикантів і організаторів.
У нинішніх умовах карантину «Свято музики» як жодне інше, є особливо доречним – адже основною характерною рисою цього фестивалю є безкоштовні виступи професіоналів та аматорів просто неба: концерти проводяться на відкритому повітрі в парках, скверах, на площах, у двориках, на балконах.
Із серії “Мелодія на бруківці”. Світлина Романа Гериновича.
Свято відбувається задля поширення музики: для заохочення музикантів до самовираження в просторі міста, щоб відкрити міській громаді музику будь-якого жанру і стилю в живому виконанні. Музика — це універсальна сила, що поєднує людей різного віку, походження, статусу, переконання і смаку.
І «під завісу»… Якщо Ви не встигли зареєструватися на цьогорічне «Свято музики у Львові», не розпачайте. Цього дня Ви можете влаштувати музичний майданчик у своєму вікні, на балконі чи у дворі власного дому!
СТВОРЮЙ МУЗИКУ!
У публікації використано світлини із серії «Мелодія на бруківці» знаного львівського фотохудожника Романа Гериновича.
Роксоляна ПАСІЧНИК старший науковий співробітник Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
Вже незабаром, 28 червня 2020 року у межах Програми «Львів 2020: Фокус на культуру» відбудеться підсумковий концерт Львівської Школи Джазу.
Упродовж минулих років Школа Джазу під керівництвом Ігоря Гнидина проводила багато репетицій і підготовки до концертів, а в кінці червня 2020 року музиканти мали б грати черговий підсумковий концерт. Як відомо, в Україні діють карантинні обмеження щодо культурних заходів, однак музиканти вирішили не відміняти концерт, а зробити його онлайн. Таким чином вони хочуть показати, що розвиток джазового середовища у Львові не зупинився, а продовжує існувати і розвиватись. Це творча ініціатива Львівської Школи Джазу, яка за роки існування багато зробила для популяризації джазової культури у Львові і в Україні.
Крім учнів школи, участь в концерті також візьмуть відомі львівські джазові музиканти і викладачі Анастасія Літвінюк та Андрій Кохан, які допомагають Школі та вболівають за розвиток джазової освіти у Львові.
Львівська Школа Джазу та Сучасної Музики – це проект для музикантів і тих, хто хоче таким стати, який вже впродовж трьох років свого існування активно популяризує львівську джазову культуру як в Україні, так і за її межами. Проект для початківців та професіоналів без вікових обмежень та стилістичних рамок. Для усіх охочих вчитися музикувати та розуміти музичну культуру, стати її частиною і ділитися нею з іншими. Керівником школи є Ігор Гнидин.
Ігор Гнидин
Тут викладають музиканти нового покоління, які навчалися у кращих джазових музикантів Європи. На основі здобутих знань та досвіду вони вибудували навчальний процес опираючись на зразок спільноти музичних шкіл «Bednarska», а сучасна методика навчання надає змогу учневі за невеликий термін досягнути необхідного рівня аби вийти на велику сцену та почуватися вільно у спільному просторі імпровізацій з іншими музикантами. За час роботи Школа налагодила контакт і продовжує співпрацю з відомими джазовими музикантами та викладачами з усього світу, зокрема Michael Bowie, Frank Parker, Janusz Szrom, Bogdan Hołownia, Mark Bernstein, Grzegorz Karnas, David Friesen, Hans Peter Salentin, Zbigniew Wrombel, Piotr Wrombel, Krzysztof Szmajda та інші.
21 червня 2020 року виповнюється 120 років від дня народження Катерини Грушевської – самобутньої культорологині, соціологині, етнологині, фольклористки, єдиної доньки історика Михайла Грушевського, котра народилася у Львові. Сьогодні до уваги наших читачів 20 цікавих фактів з життя науковиці.
Народилася Катерина у Львові 21 червня 1900 року. Охрестили новонароджену у церкві св. Апостолів Петра і Павла, що на Личаківській. Цікаво, що у метричному записі Катерини відсутні прізвища хрещених батьків. Таїнства відбулися без кумів, оскільки породілля і дитина дуже хворіли.
Катерина Грушевська. Львів, 1901 р.
Родина лагідно називала Катрусю – «Кулюня», «Бобочка», а батько Михайло Грушевський називав улюблену доньку – «солодка потішечка».
У 1903 році художник Іван Труш намалював портрет маленької Катерини, який батьки замовили до третього дня народження улюбленої доньки. Портрет було репродуковано в 1905 р. у журналі «Артистичний Вісник» з підписом «Портрет Панни Кат. Гр. мальов. Ів. Труш».
Портрет Катерини Грушевської. Худ. Іван Труш. 1903. Репродукція у журналі “Артистичний Вістник”. 1905.
У 4 роки Кулюня прочитала перші слова, складені на кубиках Михайлом Грушевським: “море” й “Русин” (за галицькою традицією – “Українець”).
Початкову освіту Катерина отримала вдома, а що навчала її мама Марія Сильвестрівна, котра мала неабиякий педагогічний талант та енциклопедичні знання , то дівчинка з дитинства оволоділа польською, німецькою, англійською, французькою, російською мовами. Окрім того, Кулюня мала хист до малювання (брала уроки у Михайла Бойчука), цікавилася історією, літературою.
Катерина Грушевська. Львів, [1907-1908] р.
Свої перші статті на наукові теми Катерина Грушевська почала публікувати з 1917 року. Вони містилися на сторінках газети «Народна воля» та журналу «Літературно-науковий вісник» і були підписані криптонімом «К.Г.» або псевдонімом «Професорівна».
Під час еміграції (1919-1924 рр.) Катерина Грушевська брала активну участь у створенні Українського соціологічного інституту, заснованого Михайлом Грушевським в 1919 році у Відні. Вона виконувала обов’язки секретаря наукової інституції й проходила аспірантський стаж.
Катерина Грушевська. Фото на листівці. Атель’є Willinger & Schnapper. Відень. [1920-ті рр.]. МІК КВ-71729 Фо-14922.
Першим науковим здобутком молодої дослідниці стала її етнографічна праця “Примітивні оповідання, казки й байки Африки та Америки”, видана у Відні в 1923 році.
Після повернення у 1924р. в Радянську Україну Катерина Михайлівна розпочала науково-дослідну роботу у створених Михайлом Грушевським історичних установах: Історично-філологічного відділення ВУАН, де працювала штатним науковим співробітником Культурно-історичної Комісії та Комісії історичної пісенності Науково-дослідної кафедри ВУАН, була керівником Кабінету примітивної культури, незмінним редактором часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні». Катерина Грушевська була найпродуктивнішим автором на сторінках журналу, де було надруковано 15 її статей, 16 рецензій, 3 програми-питальники.
Українські народні думи. Київ, 1927 р.
Лебедина пісня Катерини Грушевської – Корпус українських народних дум, перший том якого вийшов у 1927 році, а другий – у 1931. Останній майже повністю весь порізали на картон, вбачаючи у ньому націоналістичні, небезпечні для СРСР, погляди. У першому томі було зібрано 13 текстів і 117 варіантів дум, у другому – 20 дум і 176 варіантів. До цього часу цю працю Катерини Михайлівни ніхто не перевершив.
Окрім дум, Катерина Грушевська розробляє унікальні програми й сюжети – “Людський колектив як підвалина пам’яти”, “Навколо дикунової душі”, “До соціології старцівства”, “На бічних стежках кобзарського епосу”, “Про голе тіло як магічний засіб”, “Про поділ господарства між чоловіком і жінкою”. Катериною Грушевською була не лише укладена та опублікована “Програма збирання матеріялів до українського народного сонника” (1925), але й зібрані польові записи, зафіксовані під час експедицій.
1931 року Михайло Грушевський виїжджає до Москви у «почесне вигнання», а з ним поїхала й дочка Катерина, котра допомагає у його наукових студіях, роботі в архівах.
Катерина та Марія Грушевські, [Ольга Коссак], Михайло Грушевський. [Баден, 1924 р.] Фотограф С.Бурко. МІК КВ-62610 Фо-11059; МІК КВ-51478 Фо-8174
У листопаді 1934 р. в Кисловодську Катерина, щоб врятувати життя батька віддає йому свою кров для переливання. А після його смерті припиняє свою наукову діяльність та готує до друку останній том батькової “Історії України-Руси”, що вийшов 1936 року, згодом – його “Історії української літератури”.
В ніч з 10 на 11 липня 1938 року за доносом Катерину Грушевську заарештували та кинули до катівні НКВС як учасницю антирадянської націоналістичної організації. А 15–16 квітня 1939-го Військовий трибунал Київського особливого військового округу засудив її до 8 років позбавлення волі. У своєму останньому слові Катерина наголосила: «Ні до якої антисовєтської організації я не входила і ніяким шпигунством не займалася. За допомогою свого батька я проводила наукову роботу по вивченню давньої історії». А ще просила суд про збереження наукових праць мого батька.
Грушевська Катерина (1900-1943) – донька професора Грушевського
Після оголошення вироку Катерину Грушевську відправили до найстрашнішого жіночого табору – Магаданська область, Бухта Нагаєво, радгосп “Ельґен” (з якутської – “мертвий”).
Катерини Грушевської не стало в Новосибірську 30 березня 1943 р. Таке свідчення збереглося в документах кримінальної справи науковиці, де її могила невідомо до сьогодні.
Ім’я Катерини Михайлівни Грушевської було реабілітовано стараннями Ольги Грушевської у 1959 році.
Лялька “Катруся Грушевська”. Авторська робота майстрині Лесі Скрипки.
Незадовго до свого арешту Катерина Грушевська подарувала матері букет мальв. Квіти стояли усі 10 років, коли Марія Сильвестрівна чекала повернення своє доньки.
Катерина Грушевська не була одруженою та не мала дітей. Тому прямих нащадків Михайла Грушевського не має.
На сьогодні не знайдено жодної світлини Катерини Грушевської зробленої після 1931 р.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Горинь Василь. Катерина Грушевська 1900-1943. – Львів, 2000
Матяш Ірина. Катерина Грушевська: життя та діяльність. — К. : Україна, 2004.
Рестайлінговий трамвайний вагон «Tatra KT4SU» на останніх стадіях капітально-відновлювального ремонту. 2016 р.
У 1964-68 роках до Львова прибуває значна кількість тролейбусів виробництва Київського заводу електротранспорту. Загалом до Львова КЗЕТ привіз 62 тролейбуси. Щодо тролейбусів МТБ-82Д, то із заводу імені Урицького надійшло 67 машин. На ЛАЗі було зібрано 50 тролейбусів моделі ЛАЗ695Т.
Обслуговування тролейбуса «Skoda 9Tr» в тролейбусному депо. Початок 1980-х років
Восени 1969 року до Львова із Чернівців прибуває перший тролейбус чеського виробництва «Skoda 9Tr», який у Львові отримав № 186. Того ж року партією із 10 машин завершилося постачання до Львова тролейбусів «Київ – 4». З 1970 року почалося постачання тролейбусів «Skoda 9Tr» із заводу. Поставки цих тролейбусів тривали до 1982 року, потім постачалися чеські тролейбуси «Skoda 14Tr» – у 1980-х – 1991 році – із заводу, а у 1997 і у 2012-14 роках – вживані тролейбуси із міст Чехії.
Тролейбуси «Skoda 14Tr» у профілакторії тролейбусного депо. 1989 р.
На початку 1970-х років продовжувалося списання старих тролейбусів МТБ-82Д, львівських машин ЛАЗ-695Т. Щодо «Киянок», то тролейбуси «Київ – 4» остаточно вивели із експлуатації до кінця 1970-х років. Отож, тролейбусний парк Львова складався виключно із чеських машин. У 1975 році, коли було затверджено «Комплексну транспортну схему міста», планувалося збудувати іще одне тролейбусне депо в районі вулиці Варшавської. Воно мало бути розраховане на 200 машино-місць. Але згодом від цих планів відмовилися і розширили депо на Тролейбусній. В 1980 році у Львові налічувалося 200 тролейбусів моделі «Skoda 9Tr» різних модифікацій.
Автоматизована щіткова мийка для тролейбусів у депо. 1989 р.
Із надходженням чеських трамвайних вагонів до Львова, а також Житомира і Вінниці (міст України із вузькою колією) було вирішено створити для них централізовану ремонтну базу у Львові. Отож, у 1971 році на території між тодішніми вулицями Ульянівською (Липинського) і Трактористів (Городницькою) почалось спорудження Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу.
Стенд для випробовування тролейбусів у депо. 1989 р.
Цей завод також мав проводити капітальні ремонти чеських тролейбусів «Skoda», які на початку 1970-х років уже експлуатувалися у Чернівцях, Львові та Луцьку. Виробничі потужності Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу (ЛТТРЗ) дозволяли проводити до 400 капітальних ремонтів трамваїв і тролейбусів на рік. Робота заводу розпочалася у 1978 році. На ЛТТРЗ для ремонту прибували вузькоколійні трамваї і чеські тролейбуси із усієї України і навіть Калінінграда.
Трамвай «Tatra T4SU» № 850 в очікуванні ремонту на території Львівського трамвайно-тролейбусного ремонтного заводу (ЛТТРЗ). 1989 р.
Після початку роботи ЛТТРЗ вагонно-ремонтні майстерні на перехресті сучасних вулиць Вітовського і Сахарова перестали виконувати ремонти трамваїв. Тут залишився лише головний склад ЛТТУ. Також на території колишнього ВРМ почали базуватися службові трамвайні вагони, а також спецавтомобілі. Під час підготовки до запуску трамвайного маршруту № 3 у 1980-х роках територія колишнього ВРМ зазнала значних змін – було розібрано будиночок прохідної, демонтовані колії із низки ангарів.
Тролейбус і трамваї на території ЛТТРЗ. 1989 р.
Паралельно із будівництвом ремонтного заводу проводилася модернізація трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій, 29. Тут в 1970-х роках звели новий профілакторій, розрахований на обслуговування трамвайних вагонів «Tatra KT4SU», які почали надходити до Львова в 1976 році.
Трамваї «Gotha» перед утилізацією на ЛТТРЗ. 1989 р.
Перші два вагони-«гармошки» отримали спочатку № 1 і 2. Їх отримало трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій. Це були перші вагони цієї моделі в СРСР. Випробовуваннями трамваїв «Tatra KT4SU» у Львові керував головний інженер трамвайного депо № 1 Віталій Григорович Чаговець, який згодом став головним інженером усього підприємства.
Тролейбуси «Skoda 9Tr» в очікуванні ремонту на території ЛТТРЗ. 1989 р.
Масове постачання трамвайних вагонів «Tatra KT4SU» до Львова почалося у 1980 році. Крім Львова такі трамваї отримали такі міста СРСР, як Вінниця, Житомир, Євпаторія, П’ятигорськ, Калінінград, Лієпая і Таллінн. Із 2017 року на широкій колії вагони «Tatra KT4» експлуатуються у Запоріжжі.
Після того, як ВРМ на Вітовського, 57 припинило роботу, тут розмістилося службове депо служби колії ЛТТУ. 1980 р.
Із надходженням до Львова нових чеських трамвайних вагонів, поступово виводяться із експлуатації спочатку двовісні вагони «Gotha», а потім – і «змійки» G4-61. Остаточно в якості пасажирських німецькі вагони покинули маршрути Львова у 1988 році. Частина «німців» була переобладнана у службові вагони служби колії.
Службове трамвайне депо служби колії. Вигляд зі сторони вулиці Сахарова. 1980 р.
Починаючи із 1989 року ситуація із оновленням парку, обслуговуванням і ремонтом електротранспорту у Львові значно погіршується: якщо у 1980-х роках місто в середньому отримувало 20 нових трамваїв і 30 нових трамваїв у рік, то у 1988 році припинилося постачання трамваїв, останні нові чеські тролейбуси прибули у 1990-91 роках. На закупівлю запчастин для трамваїв і тролейбусів ЛТТУ у 1980-х роках щорічно витрачало біля 465 тисяч доларів. Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод на закупівлю запчастин для трамваїв щороку витрачав 162 тисячі доларів США, для тролейбусів – 458 тисяч.
Службове трамвайне депо служби колії. Вигляд зі сторони вулиці Вітовського. 1980 р.
У 1991 році надходження валюти припинилося, отож закупівля оригінальних запасних частин у Чехії стала неможливою. У 1991 році в черзі на проведення планових ремонтів знаходилося 72 трамвая і 97 тролейбусів. За тогочасними нормативами 35 трамвайних вагонів і 105 тролейбусів мали бути списані.
Обслуговування трамваїв «Tatra KT4SU» в профілакторії трамвайного депо № 2. 1993 р.
Складність ситуації полягала іще у тому, що Львівське трамвайно-тролейбусне управління знаходилося у підпорядкуванні Львівської міської ради, а Львівський трамвайно-тролейбусний ремонтний завод – у підпорядкуванні Держитлокомунгоспу. Після здобуття Україною незалежності ремонтне підприємство отримало назву «Львівський державний завод електротранспорту» (ЛДЗЕТ). 15 травня 1995 року Кабінет Міністрів України прийняв рішення про обов’язкову приватизацію ЛДЗЕТ.
У цеху капітального ремонту трамвайного депо № 1. Початок 2000-х років
Міська влада Львова могла б досягти домовленостей із урядом про передачу цього підприємства в комунальну власність, але було прийнято інше рішення – організувати проведення всіх видів ремонту трамваїв і тролейбусів силами депо. Останні трамваї і тролейбуси для Львова ВАТ «Львівський завод «Електротранспорт» (таку назву підприємство отримало після приватизації) виконало в 1996 році. ВАТ «ЛЗ «Електротранспорт» в кінці 1990-х років іще проводив ремонти тролейбусів «Skoda 9Tr» для Тернополя.
У цеху капітального ремонту ВРМ. Початок 2017 р.
Ситуація із ремонтом електротранспорту у Львові у 1990-х роках була дуже важкою – для несправних вагонів не вистачало місця в трамвайних депо. Отож частина несправних трамваїв стояла на недіючій колії біля трамвайного депо № 2 на вулиці Промисловій. Через несправності і розкрадання комплектуючих у 1990-х довелося списувати вагони, які експлуатувалися всього лиш 5 – 6 років.
Капітально-відновлювальний ремонт трамвайного вагона «Tatra KT4SU» № 1088 у ВРМ. Початок 2017 р.
Іще у 1980-х роках виникла ідея збудувати нове трамвайно-тролейбусне депо в районі вулиць Княгині Ольги – Трускавецької. Трамвайні колії мали перетнути вулицю Наукову по новому шляхопроводу. Його будівництво почалося у 1980-х роках і припинилося у 1990-х. Плани будівництва депо обговорюються і нині, проте на їх реалізацію немає коштів.
Візкова дільниця трамвайного депо/ВРМ на вулиці Городоцькій, 185. Початок 2017 р.
У 1990-х роках Львівський автобусний завод відновив виробництво тролейбусів. Із 1993 року у Львові експлуатуються тролейбуси моделі ЛАЗ-52522, які будувалися для заміни старих тролейбусів «Skoda 9Tr», які поступово зникли з вулиць Львова до початку 2000-х років.
Робоче місце ремонту редукторів та колісних пар. Початок 2017 р.
Протягом 2000-х років планові ремонти трамваїв і тролейбусів проводилися силами депо, в яких було створено цехи капітальних ремонтів. Щодо тролейбусів ЛАЗ, то були спроби ремонту тролейбусів ЛАЗ-52522 на заводі. Якщо ремонтної бази трамвайних депо більш-менш вистачало для ремонту трамваїв, то із тролейбусами ситуація була значно гіршою, що призвело до передчасного списання значної кількості тролейбусів.
Службовий трамвай «Gotha T2-62» у трамвайному депо № 1. 2017 р.
У кінці 2011 році було прийнято рішення про закриття трамвайного депо № 1 і перетворення його у вагоноремонтні майстерні – всі справні трамвайні вагони були переведені в трамвайне депо № 2. Проте, така ситуація тривала відносно недовго – у 2014 році розпочалися роботи по ремонту профілакторію трамвайного депо №2 за кошти Європейського банку реконструкції та розвитку. Отож, всі справні трамваї повернулися у трамвайне депо № 1 на вулиці Городоцькій. У трамвайному депо № 2, щоправда, працює цех капітального ремонту.
Капітально-відновлені трамвайні вагони № 1030 і 1053. Листопад 2016 р.
У 2015 році на заводі «Електронтранс» був проведений капітально-відновлювальний ремонт тролейбуса «Skoda 14Tr» № 563. Цей тролейбус частково комплектувався електрообладнанням силами тролейбусного депо.
Відновлення трамвайного вагона «Tatra KT4SU» № 1100. Кінець 2016 р.
У 2016 році стартувала програма капітально-відновлювальних ремонтів трамваїв і тролейбусів. Під час КВР трамваї отримали новий дизайн «голови» і «хвостової» частини. Дизайн тролейбусів практично не змінився, але вони отримали обшивку із алюмокомпозиту. Протягом 2016-17 років пройшли капітальний ремонт із рестайлінгом 5 трамваїв. Планувалася глибока модернізація трамваїв із заміною системи керування тяговим електроприводом, але проект так і не розпочався.
Тролейбус «Skoda 14Tr» № 541 після капітально-відновлювального ремонту і модернізації. Листопад 2016 р.
Наразі ремонтна база ЛКП «Львівелектротранс» знаходиться у незадовільному стані: виробничі споруди ремонтних цехів потребують капітального ремонту, кардинального оновлення потребує верстатний парк і спеціальне обладнання для ремонту. Вельми гостро стоїть і кадрова проблема – значна кількість персоналу, який займається експлуатацією і ремонтом трамваїв і тролейбусів – люди пенсійного і передпенсійного віку. Особливо гостро стоїть проблема дефіциту фахівців, які обслуговують електронне обладнання трамваїв і тролейбусів.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
На теренах шоу бізнесу замайорів яскравий EP альбом, який вже зацікавив музичні лейбли. А самому музичному продюсеру Oleg Novosad пророкують велике майбутнє.
Oleg Novosad – продюсер електронної танцювальної музики, діджей та музикант. Досвід роботи в музичному просторі понад 10 років.
«В мене немає музичної освіти! Все чим я мотивувався – це шалене бажання творити свою музику та самореалізовуватися в творчості. Я самостійно навчався грі на гітарі та фортепіано. По вокалу ми співпрацюємо з українськими та закордонними артистами. В своєму музичному напрямку обираю поєднанням різних стилів та інструментів. Найбільший вплив на мою творчість мали такі виконавці як: Avicii, Martin Garrix, Illenium, Armin van Buuren та інші.»
Oleg Novosad
Важливою роботою в альбомі стала пісня «Summer». Це трек в стилі Tropical з теплими словами, характерним чітким бітом та перкусією, легкою гітарою та фортепіано, приємним саксофоном, свистом та літніми переходами. «Зазвичай, аби відпочити від роботи, я сідав за музичні інструменти . І от одного ранку, пробуючи різні гармонії на гітарі, я награв одну, яка мені надзвичайно сподобалась. В силу останніх подій, що відбуваються в світі, я зрозумів, яку величезну потребу мають більшість людей та особисто я – в променях сонця, моря та літнього настрою в період пандемії COVID. Повторюючи раз за разом мелодію, в мене почалась вимальовуватись ідея пісні: я уявив себе восени, дощової та сумної, холодної та сніжної зими і так появились перші слова та рими». – розповідає Oleg Novosad
Зараз музичний продюсер працює над відео роботою до одного із треків EP альбому і вже зовсім скоро зможе презентувати її широкій аудиторії.
Сьогодні ми продовжуємо публікувати серію невідомих фотографій Юліана Дороша, зроблених між 1958 та 1964 роками. У цій частині до Вашої уваги пропонуємо світлини справжньої перлини Львова – Підзамче. Знимки датуються серпнем 1959 року.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Власне Підзамчу присвячена ціла плівка. Хто колись фотографував на неї, той знає, що з плівки на 36 кадрів можна спокійно зробити їх 38, а професіонал зробить і всі 39. Ось і на цій плівці 39 кадрів. Я не встиг відретушувати їх усі, тому вирішив розділити на дві частини. Тобто наступного тижня тема Підзамча продовжиться.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Син Юліана Дороша Андрій. Світлина Юліана Дороша
Разом з Юліаном Дорошем на фотографічні проходи майже завжди ходив його син Андрій. Тож його часом можна побачити в кадрі. Підозрюю, що він тут не просто для краси, а часто допомагає зрозуміти масштаб об’єкту , як от на цьому кадрі.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
При публікації світлин я старався дотриматися порядку кадрів, як вони були відзняті на плівку. Це допоможе відтворити приблизний маршрут світливця і стане помічним у визначенні локації, де зроблена світлина.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана Дороша
Так виглядає, що серпень 1959 року не був надто спекотним. Люди, котрі потрапляють у кадр, одягнені, як для літа, досить тепло.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич разом зі сином Юліана Дороша Андрієм. Світлина Юліана Дороша
Починаючи з цієї плівки, в кадрі часто можна побачити історика Івана Крип’якевича. І фотографування місць та локацій стає системним і послідовним. Це дає можливість зробити припущення, що ці двоє (Дорош та Крип’якевич) працювали над спільним проєктом. Цілком можливо, що це міг бути історичний путівник містом на зразок “Історичних проходів по Львову”.
Львів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Світлина Юліана ДорошаЛьвів, район Підзамче, серпень 1959 року. Іван Крип’якевич. Світлина Юліана Дороша
Знову бачимо Івана Крип’якевича, який зосереджено вивчає кам’яний стовп. Інтрига дуже сильна. А поки я буду готувати для вас другу частину світлин Підзамча, буду вдячний за всі локаційні припущенні та версії першої частини. А на всіх, кого не заінтригувала перша частина світлин, не залишить байдужою друга. Наберіться терпіння, далі буде.
Прямо під Говерлою розташований німецький цвинтар часів першої світової війни. Недавно на Експлорер написав Eric Feinstein. Він займається дослідженнями загиблих у цій війні. Ерік попросив детальніше дослідити місце поховання. Бо хоч воно і знаходиться неподалік туристичного маршруту, але є ще мало вивченим. Що з цього вийшло читаємо нижче.
Старий німецький цвинтар під Говерлою“Своїм вірним аж до смерті героям. ІІ батальйон 22 резервного пруського полку піхоти».
Хоча цвинтар і є відомим, але вся ця популярність чомусь закінчується художніми фотографіями надгробків. А як же прізвища загиблих, роки, обставини? Цю інформацію легко знайти не вдлося.
Старий Німецький Цвинтар, 2009 рік. (с) Любомир РемінецькийСтарий Німецький Цвинтар, 2009 рік. (с) Любомир Ремінецький
То ж кілька годин в дорозі і я під Говерлою. Знайти місце неважко, воно позначене на карті і до нього веде маркована стежка. Йдемо зеленим маршрутом через Говерляну і на межі лісу звертаємо на жовтий до Великої Козмєски.
З’їзд з траси на Заросляк. Говерла на фоніЗаросляк. Людей відносно мало.Нам зеленим маршрутомЛюди вичовгали землю аж до корінняВ гори потрібно ходити підготовленими!Йдеш як по людських кісткахНам праворуч, зеленим маршрутомСтарий прикордонний стовпчик. Польська сторонаТут прямо!Є навіть чіткий вказівник. 15 хвилин і ми коло цвинтаряОт і прийшли
Цвинтар цей знаходився глибоко в горах неподалік кордону тодішньої Польщі та Чехословаччини. 44 надгробки і великий красивий камінь по центру. Майже всі солдати загинули 30 серпня 1916 року. Німецьких солдатів було перепоховано в 1922 році, шість років після загибелі. Але головний камінь поставлено ще в 1917 року. І для його встановлення потрібно було цілу бригаду людей. Зате зроблено все добротно, простоїть ще зі сто років.
Нижче наводжу кілька світлин самого цвинтаря і надгробків. Кому цікаво по цьому лінку є фото всіх 44 надгробків.
Номер 1 (Нумерація зліва направо, знизу вверх)Номер 13Номер 14Центральний камінь. Треба було кількох людей щоб таке спорудитиПопри вік написи як свіжіЗворотній бік каменя1917 рік. Дуже дивно. Це єдина дата 1917 яка тут зустрічається.Номер 20Номер 30Номер 44В 2010 році спорудили ці от хрести
Три окремі поховання без надгробків
Навколо цвинтаря видно шанці. Очевидно що тут проходила лінія оборони по хребту. В першу світову війну в Карпатах загинуло коло мільйона солдатів. Це в десятки разів більше ніж в АТО, в Афганістані і ще кількох сучасних війнах. Чому увіковічнили саме це поховання, а про решту забули? Що це були за битва, які її обставини?
Старі шанці
Zommersteinhof провів ряд досліджень на цю тему. Дуже ймовірно що в трьох окремих могилах, де зараз поставили хрести, поховані вояки іудейського віросповідання.
Цвинтар під Козьмеською, старе фотоТой же надгробок. Сучасне фото
«Цвинтар займає поверхню 260 кв.м. Територія поділена на шість полів. В центрі розташовано великий камінь , на передній стороні якого викуто напис: «SEINEN BIS IN DEN TOD GETREUEN HELDEN DAS II BATAJLLON PREUSS. RES. JNF. REG 22”. У вільному перекладі текст звучить так: “Своїм вірним аж до смерті героям. ІІ батальйон 22 резервного пруського полку піхоти».
З тильної сторони можна зауважити цікавий невеликий напис: дату «1917» і два прізвища: «untffz. Tropitz 6/22 Musk. Herringer 7/22». Можна припустити, що це дата створення цвинтаря і прізвища його творців.Центральний каміньТильна сторона каменя
Могили розташовані в регулярних рядах, в головах – похилені бетонні стели. На них викуто мальтійський хрест і добре чительні прізвища загиблих, їх службовий ранг і військову одиницю, а також дату смерті. Всього у 41 іменній і трьох спільних могилах поховано 60 жертв Першої світової війни. Всі вони загинули в трьох останніх днях серпня 1916 року, обороняючи виділений їм відрізок карпатського фронту від російської армії генерала Брусілова.
Схема цвинтаря з Карпатського альманаху “Płaj” № 22Серед похованих можна помітити слов’янські прізвища: Martinek, Kosmitzki, Niedwiedziol, Schalek, Goletzko.У 2010 році на гроші Фонду А. І. Лісіцина (за його ж словами фонд виділив 5 000 доларів) відбулись значні роботи по впорядкуванню некрополя.
На трьох окремо розташованих могилах було встановлено хрести. Можливо, припускали, що це могили російських солдат. Однак це малоймовірно. По-перше, росіян – як вояків атакуючої сторони – повинно було загинути набагато більше, ніж австро-угорців, по-друге, на інших цвинтарях можна побачити, що російських солдат ховали разом з солдатами австро-угорської армії (як приклад, цвинтар на Торунському перевалі або в Глинсько Жовківського району).
Існує припущення, що в цих трьох могилах поховані солдати іудейського віросповідання. При організації воєнних цвинтарів дотримувались “принципу непоховання” солдатів-іудеїв разом солдатами-християнами. Тому католиків, православних і протестантів ховали на одному цвинтарі, то для іудеїв завжди створювались окремі поля, при цьому з повною повагою для їх жертовності.
Ймовірні могили іудеївНавколо цвинтаря знаходяться багато речей тої епохиПісля закінчення робіт цвинтар було освячено. Службу провели архієпископ Львівський і Галицький (УПЦ МП) Августин і декан Римсько-Католицької церкви отець Казимир Галімурка. На церемонії освячення А. Лісіцин поклав до могил вінок від генконсульства Росії у Львові..»
Цей цвинтар є хорошим прикладом як потрібно поводитися з полеглими в боях. На жаль далеко не всі подібні поховання в такому ж доглянутому стані. А деякі взагалі ще навіть не знайдені. Якщо у Вас є інформація про такі місця – пишіть будь ласка нам в коментарях. Виїдемо, дослідимо та опишемо.
На перший погляд може здатися парадоксальним, що витоки Жулинської парафії слід шукати не в самому Жулині, а в сусідніх Підгірцях поблизу Стрия. Проте саме...
![Катерина Грушевська. Львів, [1910-1911] р.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2015/06/613.jpg?resize=696%2C1262&ssl=1)
![Катерина Грушевська. Фото на листівці. Атель’є Willinger & Schnapper. Відень. [1920-ті рр.]. МІК КВ-71729 Фо-14922.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/06/l.jpg?resize=696%2C1136&ssl=1)
![Катерина та Марія Грушевські, [Ольга Коссак], Михайло Грушевський. [Баден, 1924 р.] Фотограф С.Бурко. МІК КВ-62610 Фо-11059; МІК КВ-51478 Фо-8174.](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2020/06/802-15-2sp-700x535-1.jpg?resize=696%2C532&ssl=1)
