В українській частині найбільшого міжнародного конкурсу фотографій об’єктів культурної спадщини для Вікіпедії під назвою «Вікі любить пам’ятки» обрали 10 найкращих робіт.
У 2020 році на конкурс подали понад 47 тисяч світлин та відео пам’яток культури України, що є рекордом за всі роки проведення конкурсу в Україні. Цьогоріч свої роботи завантажили понад 550 авторів. За кількістю фото Україна посіла перше місце серед 50 країн-учасниць. Про це повідомили у ЛОДА.
Найкращими, за оцінками журі, стали 10 світлин пам’яток, розташованих у Вінницькій, Донецькій, Запорізькій, Львівській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Чернігівській областях та місті Київ. Більшість об’єктів — пам’ятки архітектури, також є одна пам’ятка археології та пам’ятка історії. Ці фотографії представлять Україну на міжнародному етапі конкурсу, де позмагаються з переможцями інших країн.
Фотографія Церкви Святого Юрія, розташованої у місті Дрогобич Львівської області, посіла перше місце. Це фото стало найкращим і серед інших світлин Львівщини. Авторкою фото є Олена Курило.
Олена Курило розповіла, чому вирішила взяти участь у конкурсі:
«Я вже довгий час для пошуку нової інформації першочергово використовую Вікіпедію. Мене завжди подобалась ідея з якою створена Вікіпедія — кожен може поділитися своїми знаннями та зображеннями з іншими. В цьому році я побачила чудову можливість приєднатися до спільноти людей, які займаються дуже корисною справою — наповнюють якісним контентом чудовий ресурс. І я дуже рада, що тепер мої зображення ілюструватимуть статті і можуть бути корисними».
Церква Святого Юрія — пам’ятка галицької дерев’яної архітектури кінця XV — початку XVI ст. Храм кілька разів перебудовувався й остаточних архітектурних форм їй надав український будівничий Григорій Тесля з Дрогобича. Пам’ятка є частиною відділу дерев’яної архітектури музею «Дрогобиччина».
«Мета конкурсу “Вікі любить пам’ятки”— зібрати знімки всіх об’єктів нерухомої спадщини світу для ілюстрування статей у Вікіпедії та привернути увагу до стану збереженості цих об’єктів. Проєкт згуртовує навколо себе фотографів, краєзнавців, вікіпедистів та усіх небайдужих до збереження культурної спадщини. Цього року у нас серед 10 переможців — 10 різних авторів та 9 регіонів. Дуже добре, що Україна буде представлена на міжнародному етапі такою різноманітною», — прокоментувала Наталія Тимків, адміністраторка української Вікіпедії, членкиня організаційного комітету «Вікі любить пам’ятки».
У межах конкурсу визначали авторів найкращих фотографій та учасників, що сфотографували найбільшу кількість об’єктів, загалом та за областями. А також переможців у спеціальних номінаціях «Віа Регіа Україна», «Єврейська спадщина», «Млини» та «Відео».
Списки проєкту «Вікі любить пам’ятки» у Вікіпедії залишаються найбільшою відкритою базою офіційних пам’яток культури України. Цього року кількість об’єктів у списках налічує понад 92 тисячі.
В Україні конкурс проводить громадська організація «Вікімедіа Україна».
Видається дуже малоймовірним, що герой цього тексту, розглядаючи Гімалаї, або ж будучи учасником сафарі в Африці, думав про Львів. Сумнівно, що він часто згадував наше місто і тоді, коли працював дипломатом у Парижі, Римі, Анкарі, Вашингтоні чи на Кубі. Зрештою, сучасні львів’яни, у переважній більшості так точно, також не особливо здогадуються про його існування. Тим не менше, цей діяч зі Львовом тісно пов’язаний: тут він навчався, а до нашого міста до сьогодні їдуть десятки тисяч туристів, у тому числі, заради того щоб побачити чудову резиденцію, побудовану на кошти його родини – Палац Потоцьких.
Палац Потоцьких у Львові
Родина і освіта
Єжи Антоній Потоцький (21.01.1889 – 20.09.1961) був сином Романа Потоцького та Єлизавети Матильди Радзивіл, онуком намісника Галичини (у 1875 – 1883 рр.) Альфреда Юзефа Потоцького. Народжений у рік смерті свого дідуся, Єжи Потоцький зумів збудувати не менш успішну кар’єру чиновника та службовця, аніж Альфред Юзеф Потоцький. Безумовно, що останнє було б неможливим без якісної та ґрунтовної освіти. З цим у Єжи Потоцького було все дуже добре. Й дипломи юриста Львівського та Оксфордського університетів – такому чи не найбільше підтвердження. Відтак зовсім не дивно, що молодий правник почав швидко просуватися кар’єрною драбиною службовця, а в 1919 – 1920 роках був ад’ютантом Юзефа Пілсудського. До того, між іншим, завжди ставився з величезною пошаною і пієтетом, лише добрим словом відгукувався про цього політика у своїх текстах.
Роман Потоцький. Фото з: https://www.geni.com/
Служба. З орлом на піджаку
Містом народження Єжи Потоцького був Відень і перші його самостійні кроки, у війську та в сфері дипломатії, мали місце ще за імперії Габсбургів. Тим не менше, більша частина свідомого життя цього діяча – це праця на ІІ Річ Посполиту. При цьому, на початках дипломатична діяльність перепліталась із військовою. Й таке поєднання зберігалося впродовж тривалого часу. До прикладу, вже у 1919 році він очолював військову місію до Будапешта. У 1930 році його було обрано до парламенту, де Єжи Потоцький входив до комісії закордонних справ Сенату й був секретарем комісії військових справ. У той самий час, саме від 30-х років ХХ століття, його кар’єра все більше тяжіє до дипломатичної діяльності. Тобто в період, який можна сприймати як переддень майбутніх важливих і дуже трагічних подій в Європі.
Єжи Потоцький. Фото з: https://en.wikipedia.org/
Саме в цей час Єжи Потоцькому довелося попрацювати чи не найбільше, а 1933 рік став аж надто шаленим. Зокрема, він їздив з місіями до Парижу, де від імені Пілсудського домовлявся про стримування німецької влади. Бував у той час і в Римі, де також представляв ІІ Річ Посполиту. На сам кінець, отримав призначення до Анкари. Ця тенденція продовжилась у 1936 році, коли Єжи Потоцькому довелося попрацювати у Вашингтоні й на Кубі. Очевидно, рибою був чималою, адже з дипломатичної служби його “пішли”. Іншими словами, оприлюднили на нього компромат. Діло було в 1939 – 1940-х роках. На той час німці вже зайшли у Варшаву. Там знайшли рапорти Потоцького за час роботи у Вашингтоні. Вибрали “найцікавіше” і подали в відповідному світлі: виходило так, наче Єжи Потоцький висловив в адресу президента США Рузвельта декілька дуже гучних “коментарів”. Що цікаво, Рузвельт та Потоцький досить гарно спілкувалися та дружили. Однак, залишатися на службі після такого польський дипломат більше не міг.
Приватні справи, відпочинок і сім’я
Оскільки ХХ століття було досить бурхливим та насиченим, а Єжи Потоцький також крутився у цьому коловороті, ми подекуди забуваємо, представником якого роду він був. Відтак за відрядженнями, дорученнями та обов’язками не завжди проглядаються його статки, володіння та господарські справи. Тут також є за що зачепитись. До прикладу, від свого батька він отримав Поморянський замок. Й опікувався ним до самого початку Другої світової війни. У тому числі – займався консервацією та реставрацією комплексу. Це все він поєднував зі своєю основною роботою, частими подорожами та членством у наглядових радах багатьох нафтових компаній чи організацій. Не без того, що відпочивав по-екзотичному. Скажімо, у 1926 році навіть вибрався до Африки на сафарі, а наступного року організував собі подорож в Гімалаї – Індія, Непал тощо. Це все детально описав.
Станіслав Потоцький з дружиною. Фото з: https://www.zamek-lancut.pl/
Не менш екзотичним стало і місце його осілості після завершення активної дипломатичної роботи – це була Ліма, столиця і найбільше місто у Перу. Подібною була й історія з дружиною – перуанська князівна Зузана. Щоправда, місце поховання – це уже більш відома для нас і традиційна історія: родинна крипта у Ланьцуті. Похоронною процесією опікувався син Єжи Потоцького Станіслав Потоцький.
Проект львівського Меморіалу Небесної Сотні, що збудували на пагорбах вул. Кривоноса, номінували на премію European Union Prize for Contemporary Architecture – Mies van der Rohe Award 2022. Її вручають за найкращі проекти в галузі сучасної архітектури. Про це пише ZAXID.NET
Проект меморіалу потрапив до довгого списку номінантів. Згодом журі обере короткий лист із 40 проектів. Наразі на сайті премії немає інформації про номінантів, однак про те, що проект меморіалу потрапив у номінацію, повідомило проектне бюро Guess Line Architects, що розробило концепцію меморіалу у 2017 році.
Авторами проекту меморіалу є львівські архітектори Андрій Лесюк, Христина Пундак і Марія Яструбчак. Першу чергу меморіалу зі стелою з кортенової сталі та кількох оглядових майданчиків відкрили у серпні 2019 року. На будівництво меморіалу витратили близько 20 млн грн. У другій черзі від меморіалу до скверу «На валах» мають збудувати пішохідний міст, яких планують збудувати за кошти інвестора.
Зазначимо, що проект Меморіалу Небесної Сотні у Львові торік отримав нагороду від Національної спілки архітекторів України у номінації «Ландшафтна архітектура».
Нагороду Mies van der Rohe Award вручають раз на два роки в Барселоні коштом Європейського Союзу та Фонду Міса ван дер Рое. Її заснували на честь Людвіга Міса ван де Рое, німецько-американського архітектора та дизайнера, фундатора «інтернаціонального стилю».
Першим номінантом від України на цю премію у 2017 році був львівський меморіальний
Оригінальний будинок на пл. Марійській, 9 (пл.Міцкевича, 9)
Більше двадцяти років тому, в березні 1998 року, в першому числі щомісячної газети “Назустріч” на першій смузі була розміщена стаття кандидата архітектури, дійсного члена Українського комітету ІКОМОС Миколи Бевза під назвою ““His sunt leones”. Доля архітектурного ансамблю площі Адама Міцкевича у Львові”. В наші дні піднята автором тема залишається актуальною, тому публікуємо статтю без змін і з дотриманням стилістичних особливостей.
“Людство розвивається у поступі. З плином часу воно мудрішає, збагачується знаннями, стає свідомішим щодо цінностей культури. Українська нація “знала свою історію” до 19 ст. менше, ніж сьогодні. Про історію Львова на початку 20 ст. знань було менше ніж зараз. Усвідомлення великої цінності його архітектурної спадщини також сьогодні є значно вищим, ніж 100 чи 50 років тому. У 20-х роках 19 ст., коли завалилася стара ренесансна Львівська ратуша, без вагань було розібрано й ту решту споруди, котра могла ще далі стояти і збудовано взамін новий будинок.
Сьогодні ситуація інакша. У більшості країн світу прийнято пам’яткоохоронне законодавство, яке має практично універсальний міжнародний характер. Найважливіше, що це законодавство у цивілізованих країнах підкріплено й відповідним рівнем свідомості громадян, які зорієнтовані щодо значення пам’яток культури. Власне це є найголовнішим. Важливий не стільки сам закон, як ота готовність особливого вирозумілого відношення громадян до культурних цінностей та до історичної архітектури зокрема. На жаль, не все і не завжди вкладається у логічний та науково обгрунтований ряд речей. У світоглядній системі суспільства на порозі XXI століття раптом можуть з’явитись явища, з невідомо якого часу, незрозумілі зони, “невідомі території (“his sunt leones” – “тут леви” – так на стародавніх картах позначали невідомі небезпечні території, без цивілізації).
Руїни будинків 9 та 10 на пл. Міцкевича, 90-ті рр. ХХ ст.
Новий, 1998 рік почався у Львові з події, що привернула загальну увагу. Після восьмирічної бездіяльності (на протязі цього періоду час від часу якась наукова установа чи депутат подавали запит, а міська влада звично відповідала: “ми займаємось”) раптово почалось розбирання пам’ятки архітектури на площі Міцкевича, буд. №10. Цей будинок (охоронний №137-м) ще від 1991 року потребував проведення протиаварійних заходів після того, як трапилось стихійне лихо – згорів дах. Поряд із ним почалось розбирання також будинку №9 (колишнє приміщення Спілки художників), пам’ятки архітектури державного значення (охоронний №1326). Перед цим, упродовж тривалого часу, у будинку № 9 проводились роботи з укріплення його фундаментів та інших конструктивних елементів.
Відразу після пожежі будинку №10 величезні кошти було затрачено на відселення мешканців. Але на протязі наступного часу міською владою не були ініційовані тут найнеобхідніші ремонтні роботи з влаштування хоча би тимчасового накриття. Закон про охорону пам’яток вимагає невідкладно здійснити протиаварійні заходи на об’єкті з яким трапилось стихійне лихо. Пам’ятка архітектури, розташована у самому центрі міста, цілих 8 років руйнувалась від дії води, снігу та морозу. Врятувати споруду було не пізно й тепер і це підтверджено висновками експертів, які засвідчили, що її можна було зберегти та пристосувати до нових потреб шляхом укріплення та реконструкції. Проте управлінням архітектури та містобудування Львова було видано протиправний дозвіл власникові (Львівська філія Укрсоцбанку) на розбирання пам’ятки та побудову на цьому місці нового будинку. Слід зазначити, що чинним законодавством заборонено зносити пам’ятки. Це можна робити лише за надзвичайних обставин і лише за згодою Кабінету міністрів України. Якщо ж такий дозвіл надається, то він вимагає проведення попереднього наукового обстеження та фіксації пам’ятки, як і говорить про те, що розбирати можна лише ті елементи споруди, які неможливо врятувати, тобто, рекомендує мінімально розбирати об’єкт, ставить вимогу максимального збереження при цьому автентичних деталей та елементів, і, звичайно, такий дозвіл обумовлює наступну відбудову пам’ятки з використанням збережених автентичних елементів. У Львові ж не тільки не отримано відповідного дозволу на розбирання пам’яток, а й знехтувано цими загальноприйнятими міжнародними правилами щодо цінної спадщини.
Сьогодні для зупинки незаконного рішення уже видано необхідне розпорядження з боку Державного комітету України у справах містобудування та архітектури, прийнято звернення Українського комітету Міжнародної ради з питань пам’яток та визначних місць (ІКОМОС) до міського голови Львова. Проте непоправної шкоди уже завдано, і незважаючи на вказані звернення пам’ятки продовжують розбирати. У чому ж вартісність цих будинків, чому вони є пам’ятками, яка історія їх будівництва та коли вони з’явились? Відповідаючи на ці запитання, найперше зосередимо увагу на історичному та містобудівному аспектах їх появи.
К.Ауер. Площа Фердинанда, 1846-47 рр.
Новий центр Львова. Від 1772 року Галичина та місто Львів увійшли до складу австрійської держави. Новоприбула австрійська адміністрація розпочала архітектурно-урбаністичні зміни, кінцевою метою яких було перетворити Львів у столичне місто провінції “Галичина та Лодомерія”. Не описуючи докладно всіх заходів адміністрації, треба підкреслити найголовніше – була опрацьована та, приблизно від 1811 до 1835 року, в основному реалізована архітектурна концепція створення нового центру Львова. Якщо у середньовіччі центр міста замикався у одній площі Ринок, то тепер, на початку XIX ст., для реалізації громадського життя міста потрібні були нові просторово-архітектурні форми. У містах тогочасної Європи почали з’являтися й набули моди будинки театрів, театральні площі, споруди торгових бірж, імпозантні будівлі урядової адміністрації різного рангу, будинки представництв, бульвари та променади, сквери та пам’ятники. Львів став одним із перших міст на території Австрійської держави, де активно апробувалися нові форми архітектурно-урбаністичної політики.
Концепція нового львівського центру полягала у створенні навколо середмістя (на місці поясу середньовічних укріплень, що тягнулись досить широкою смугою, складалися з 2-3 рядів оборонних мурів з ровами, та які пропонувалось розібрати) кільця бульварів та площ, прикрашених новими громадськими та житловими будинками. Ці будинки мали бути споруджені за новою архітектурною модою, що панувала у Відні – у стилі класицизму.
Площа Фердинанда. Мал. Т Чишковськго 1840 рік
Реалізація забудови, згідно нової концепції центру, почалась із західної частини міста. Тобто, якраз із нинішніх проспекту Свободи та площі Міцкевича. Бульвар (його тоді називали “Нижні вали”), разом із Полтвою став новим ядром міста, що почало активно розвиватись. На південному кінці бульвару поступово сформувалася площа, яка від 1843 року носила ім’я Фердинанда (на честь намісника Галичини, князя Фердинанда д’Есте), згодом стала площею Марійською, а ще пізніше – Міцкевича. На північному кінці бульвару виникла Краківська площа де незабаром постав новий міський театр, запроектований у Відні архітектором Л. Піхлем (нині театр ім. М. Заньковецької). Згідно з віденським проектом, головний фасад театру мав бути звернений до бульвару, як до нового репрезентативного простору центру. Проте у процесі реалізації проекту міський архітектор Й. Зальцман чомусь змінив орієнтацію споруди, що, без сумніву, погіршило композиційно-містобудівні якості проектного вирішення.
Площа Фердинанда (Міцкевича) на літографії Августа Гаттона 1847 року
Виникнення ансамблю площі. Якщо забудова самого бульвару, що згодом дістав ім’я Карла Людвіґа, була сформована в основному уже від 1800 до 1825 року, то ансамбль нинішньої площі Міцкевича остаточно постав у 1830-х роках, коли й було збудовано лінію будинків від сторони середмістя (тобто, нинішні будинки №№9, 10 та 11). Це добре ілюструють фрагменти карт Львова з 1829 та 1836 років. Базуючись на них, можна зробити висновок, що будинок №10 споруджений між 1829 та 1836 роками. Зокрема, на плані, літографськи виконаному Я. Трентсенським в 1829 р. у Відні (зберігається у Військовому архіві Австрії), будинків, що сьогодні стоять на пл. Міцкевича, 9 та 10, ще немає. Проте існують уже будинки на вул. Театральній, 2 та пл. Міцкевича, 11. На карті Львова 1836 року будинок № 10 уже показано, проте ще нема будинку № 9, який споруджено дещо пізніше – у 1839 році . Починаючи від 1811 року, формується забудова східної частини центру-кільця – у районі нинішніх вулиць Підвальної та Винниченка, площі Митної.
Фрагменти карт Львова з 1829 та 1836 років
Таким чином, можемо ствердити, що комплекс нового львівського центру, включно із нинішньою площею Міцкевича, був реалізований у 1800-1835 роках. Найважливішим є те, що такий центр-кільце був хронологічно одним із перших цього типу у середній та східній Європі. Знаменитий новий центр Відня – бульварне кільце Рінг-штрассе почало реалізуватися лише від 1857 року, а подібні заходи у Празі, Будапешті та Кракові були здійснені у 1870-х роках. Цей факт ставить архітектурний комплекс Львівського центру початку XIX ст. у ряд цінних пам’яток європейського містобудівного мистецтва. Отже, й ансамбль забудови нашої площі, як одного із ключових просторів нового центру Львова, також є визначною пам’яткою вітчизняного містобудування й унікальним об’єктом в Україні.
План забудови площі Міцкевича на місці старих оборонних укріплень міста
З плану бачимо, що площа Міцкевича виникла на місці старих оборонних укріплень міста. Зокрема, будинок № 9 було “посаджено” на так званий високий оборонний мур. Дослідження мурування цього будинку, проведені спеціалістами кафедри реставрації університету “Львівська політехніка” показали, що тут у фундаментах та стінах партерного поверху було повторно застосовано білокам’яні блоки та крупнорозмірну пальчату цеглу, які, найімовірніше, походять з розібраного високого муру. Будинок №10 знаходиться у міжмур’ї, на місці колишнього рову. Будинок № 11 було споруджено якраз на місці колишньої бастеї “водної”. Від цієї бастеї через середину площі тягнулася лінія оборонного муру-скарпу до наступної бастеї – “фарської” і далі.
Складовою частиною цієї оборонної лінії був також контрескарп, який замикав ріку Полтву у глибоку фосу. Залишки цих оборонних споруд давнього Львова ХІІІ-ХVІІ ст.ст. знаходяться під землею на площі, а також під фундаментами будинків, або у їх муруванні.
Тріумфальна арка на площі Міцкевича під час візиту Франца Йосифа в 1851 році. Картина 1850-х рр.
У процесі подальшого розвитку ця площа зазнала деяких архітектурних змін. В 1836 -1840 р.р. ріку Полтву у межах площі було заховано у підземний колектор. Посередині площі було встановлено фонтан. У жовтні 1851 року тут, як на найрепрезентативнішій площі міста, споруджено велику тріумфальну арку, через яку символічно в’їхав до Львова імператор Австрії Франц Йосиф І. В 1862 році, коштом графині Владислави Бадені, на площі встановлено скульптуру Матері Божої, від якої згодом закріпилася нова назва площі – Марійська. На переломі ХIХ-ХХ ст. почалося проектування, а 1905 року посередині площі закінчено спорудження пам’ятника А. Міцкевичу, за проектним рішенням архітектора З. Ґенделя та скульпторів А. Попеля й М. Паращука (вони перемогли у конкурсі проектів). На початку століття змінився також образ кількох будинків на площі. Після тривалої дискусії було дано дозвіл на спорудження так званого будинку Шпрехерів (зараз будинок № 8), будову якого закінчено у 1922 році (архітектори Я. Цибульський, Ф. Каслер). Незважаючи на те, що своєю архітектурою цей будинок був покликаний “підтримати” стилістику пам’ятника А. Міцкевича, він все-таки вніс висотний дисонанс у масштаб північно-східного крила площі. Крім того, у 1901 році споруджено новий будинок готелю “Жорж” за проектом віденського архітектурного бюро Г. Ґельмера та Ф. Фельнера. На розі площі та вулиці Коперника зведено новий прибутковий будинок на місці старого (№ 6/7 – архітектор Г. Майредер). У 19-х роках реконструйовано фасад готелю “Європейський”: класицистичний скромний витончений декор стилі “бідермайєр”, з 1-ої половини XIX ст. було змінено на конструктивістську архітектуру, надбудовано ще один поверх. В 1925 році у будинку № 4/5, де містився готель “Французький”, за проектом Ф. Каслера починаються роботи по утворенню пасажу, який дістав назву Марійської галереї (сьогодні пасаж “Роксолана”).
Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (на задньому плані будинки 9 та 10)
Проте, попри всі ці перетворення, площа Міцкевича не змінила свого містобудівного планування та засадничого розміщення забудови. Отож, можна підсумувати, що ансамбль площі Міцкевича, який формувався від 1800-х по 1920-ті роки, є визначною пам’яткою містобудування Львова, а будинки № 9, 10, 11 збереглися з першого періоду формування ансамблю та до сьогодні творили основний фасад площі, і цей фасад був автентичним, тобто таким, що зберігся із часу заснування об’єкту.
Від раннього періоду історії площі (перша половина XIX ст.) збереглися з деякими перебудовами, ще два будинки – №4 та № 6. Сьогодні ансамбль площі поєднує різностилеві споруди, починаючи від епохи класицизму та закінчуючи неокласицизмом і конструктивізмом 20-х років нашого століття.
Унікальним та специфічним є планувальний уклад площі. Вона має форму, наближену до трикутника. Загалом, такий план не властивий для епохи класицизму, коли домінували плани площ у формі правильних фігур – квадратні, прямокутні, круглі, еліпсовидні. Його можна пояснити тим, що площа виникла не сама по собі, а як складова частина ширшого урбаністичного комплексу – бульвару. Проте трикутний план площі якоюсь мірою можна обгрунтувати тим, що у двох кутах її починалися головні, радіальні від центру вулиці – нинішні проспект Т. Шевченка та вулиця Коперника. Прокладення таких радіальних вулиць було однією з основних рис містобудування епохи класицизму. Саме ці вулиці найбільше вплинули на формування планувальної структури площі.
Будинок №10 на пл. Міцкевича. Відомий польський дослідник архітектури Ольгерд Чернер підкреслив, що однією з особливих рис архітектури Львова початку XIX ст. була орієнтація її на так звану ренесансну видозміну класицизму. Цей стилістичний напрямок прийшов до нас із Відня та мав у Львові декілька фаз. Найбільш відомою з них є 70-80-ті роки XIX ст., час т. зв. неоренесансу, коли витворилися нові модифікації італійської ренесансної архітектури стосовно визначних об’єктів Львова – будинку Галицького сейму (нині головний корпус університету), головного корпусу Політехніки, будинку Дирекції залізниць (вул. Січових стрільців, 3) та ін. Проте перша фаза (ренесансний підтип класицизму), яка прийшла на зміну чи співіснувала з іншими течіями класицизму (стилем ампір та бідермайєром), на жаль, не вивчена у нас ще достатньо повно. Хронологічно її можна окреслити періодом 1810- 1850 років.
“Вивихнутий будинок”, поч. 90-х рр. ХХ ст.
Наявні матеріали дають підставу зарахувати до цього напрямку класицизму будинок № 10 на площі Міцкевича, причому, як один з найяскравіших його прикладів. Які маємо підстави для цього та у чому полягають специфічні риси архітектури нашого будинку?
Найперше, звертає на себе увагу дещо незвична, як для середмістя, просторова композиція будинку. Фактично, це будинок-квартал. Це єдиний подібний приклад у центрі Львова, коли будинок має чотири фасади і маленький дворик всередині. За схемою – це італійський міський палац епохи зрілого ренесансу. Саме така схема була розвинута у вирішенні ренесансних міських палаців Риму ХVI ст. Найвідомішими римськими прикладами таких споруд є Латеранський палац, палац Венеція, палац Ріаріо та, особливо, палац Фарнезе. Із цим останнім наша львівська будівля має певну подібність. Ми уже вказали на спільні композиційні засади вирішення будинків. Однаковою є також схема симетричної побудови триповерхового фасаду із розташуванням входу посередині та обрамлення його скромним, не домінуючим порталом. Запозиченими із палацу Фарнезе виглядають: прийом рустування наріжника стін, чергування лучкових і трикутних сандриків над вікнами 2-го поверху, вирішення карнизу із завитковими акантовими кронштейнами, а також характер балюстради на балконах. Віконні обрамлення також мають певну схожість з римським прототипом. Зокрема, завиткові кронштейни, які підпирають садрики, є трохи змодифікованою копією римських.
Слід нагадати, що палаццо Фарнезе у Римі будувався у 1517-1530 роках двома іменитими архітекторами-митцями – спочатку Антоніо да Сангалло (молодшим), а згодом Мікельанджело. Отже, можемо, у переносному значенні, стверджувати (завдяки будинку на площі Міцкевича, 10) про “дотик” руки Мікельанджело до архітектури Львова. Звичайно, мусимо також віддати належне високій освіченості та майстерності автора львівської споруди – поки-що, невідомому архітекторові (віденської школи?).
Фасад будинку на площі Міцкевича, 10
Незважаючи на прямі аналогії з палацом Фарнезе у Римі, наш будинок має свої особливості архітектурного вирішення. Насамперед, це наявність двох ледь виявлених ризалітів на краях будинку, легке рустування всієї площини стін та крайнє по боках розташування балконів. Проводячи паралелі між архітектурою нашого будинку та його італійсько-ренесансних прототипів, мусимо зауважити, що йому притаманний
свій власний, камерний масштаб. Він за розмірами суттєво менший від римських палаццо і дуже добре “вписаний в архітектурно-містобудівний масштаб львівського середмістя, збагачуючи його типологічно, але не руйнуючи сформованих просторових відношень. Порівнюючи історичні зображення будинку, з’являються деякі сумніви щодо часу виникнення окремих елементів його декору. Зокрема, на зображеннях з 1840-го та 1851-го років обрамлення вікон передано дуже спрощено, до того ж, по осі будинку на 2-му поверсі показано лучковидний сандрик, там де мав би бути трикутний, сандрики на ризалітах також показано поличкові, хоч у натурі маємо трикутні. Це може вказувати на пізніше походження частини архітектурного декору будинку. Перевірити ці версії легко можна було б тепер за допомогою натурних обстежень, проте розбирання пам’ятки відбувається не лише всупереч науковій методиці, а просто по-варварськи, без будь-яких досліджень та фіксацій.
Площа Марійська та готель “Європейський” на початку XX ст.
Врятовані студентами архітектурного факультету від знищення при варварському розбиранні будинку окремі елементи його архітектурного декору вказують на застосування тут дуже високих та добротних технологій. Зокрема найважливіші деталі декору – кронштейни, балясини, елементи карнизу є не стюкові, а виготовлені із листів цинково-мідного сплаву шляхом тиснення, вальцювання та зварювання. Такі деталі було неважко кріпити, вони є надзвичайно довговічні і дуже легкі.
Знаючи, на підставі вищевикладеного, що будинок на площі Міцеквича, 10 збудований на початку XIX ст. за взірцем римських ренесансних палаццо, варто підкреслити і те, що із врахуванням його перелік львівських середміських палацових будинків набуває наступного вигляду: – “чорна” кам’яниця (1588 р., архітектори П. Барбон, П. Римлянин; ренесанс); – палац Корнякта (1580-ті роки, архітектор П. Барбон; ренесанс); – кам’яниця Бандінеллі (кінець ХVІ ст.; пізній ренесанс); – палац Любомирських (пл. Ринок, 10; 1763 р., архітектори Й. де Вітте, Б. Меретин, М. Урбанік, С. Фесінґер; бароко); – палац Дідушицьких (30-ті роки XIX ст., вул. Театральна, 18; архітектор В. Равський; класицизм); – будинок на пл. Міцкевича, 10 (1829 -1835 р.р., архітектор невідомий; ренесансна видозміна класицизму).
Фактично, це список найвизначніших несакральних архітектурних об’єктів Львова. Можна припустити, що добре вишколений архітектор будинку на площі Міцкевича звернув на них увагу й усвідомлював неперехідне їх історичне значення. Можливо, тому ним було прийняте таке цікаве образне та просторове вирішення проектованого будинку, яке розвивало у нових формах традицію львівського міського палацу.
Насамкінець мусимо визнати, що останній будинок із цього списку, сьогодні, на жаль, уже втрачений, причому, навіть без проведення перед розбиранням хоч би загальних наукових архітектурно-реставраційних досліджень чи бодай обмірів, що дозволило би залишити його слід у папках науковців, істориків архітектури. Ще один будинок із списку – палац Бандінеллі, чекає, напевно, подібна сумна доля.
Площа Марійська (пл.Міцкевича), кін. ХІХ ст.
Вартість архітектурних пам’яток не має числового виразу. Вона не може бути меншою або більшою, іноді унікальні архітектурні риси споруди можуть бути відкриті через тривалі періоди вивчення та порівняння. Архітектурна спадщина є найбільшим надбанням Львова сьогодні, а через 100 чи 200 років ще значнішою буде саме вона, але не вартість фабрик, заводів чи земельних ділянок. На цьому сьогодні потрібно будувати політику майбутнього для міста. Це повинно бути свідомим пріоритетом. На цьому не можна експериментувати чи легковажити, допускати помилки. Як переконати у цьому мешканців міста та зробити їх небайдужими до долі архітектурних пам’яток? Як переконати у цьому міське керівництво, директора банку чи іншого інвестора, головного архітектора міста чи просто архітектора, який нічого не бачить поза власною роботою?
У історичній забудові львівського середмістя появилися чергові пусті ділянки. Цих втрат вже не компенсують ніякі наймодерніші споруди. Хвилює технічний стан багатьох будинків в історичній частині міста, проте ще більшу тривогу викликає відношення до пам’яток культури, готовність ставити хвилеву вигоду вище загальнолюдських інтересів, ідеологія зверхності щодо культури та історії, закладена та виплекана ще у комуністичні часи має сьогодні нове підґрунтя. На тисячолітній духовній карті Львова появились зони – “his sunt leones”, зони нецивілізованості.
У статті використано матеріали з публікацій В. Вуйцика, Р. Липки, Т. Трегубової, книги “Архітектура Галичини” (під. ред. Б. Черкеса, М. Кубеліка, Е. Гофер), О. Чернера та власних досліджень автора.”
Микола БЕВЗ кандидат архітектури, дійсний член Українського комітету ІКОМОС
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із світлинами Підгорецького замку 1915-1916 р. Фото вдалося відшукати в угорському архіві «Фортепан». На сторінці архіву можна знайти оцифровані знімки з особистих архівів угорців. В архіва немає ні фізичної адреси, ні навіть банківського рахунку – він використовує ліцензію Creative Commons і дає можливість будь-якому користуватися матеріалами з умовою вказівки джерела.
Підгорецький замок, 1915-1916 рр.Підгорецький замок, 1915-1916 рр.
Нагадаємо, що Підгорецький замок є однією з перлин, так званої «Золотої підкови Львівщини» можна по праву вважати Підгорецький замок. Ця унікальна пам’ятка архітектури пізнього ренесансу є одним із найкращих в Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями.
Підгорецький замок, 1915-1916 рр.Підгорецький замок, 1915-1916 рр.
Замок було збудовано протягом 1635–1640 років під керівництвом архітектора Андреа дель Аква за вказівкою коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського. В час Першої світової війни замок двічі пограбувала російська армія, добряче понищивши внутрішнє оздоблення.
Підгорецький замок, 1915-1916 рр.Підгорецький замок, 1915-1916 рр.
Та як би не було пограбовано Підгорецький замок під час війни, того що в ньому залишилось вистачило щоб в міжвоєнний час (до 1939 р.) тут діяв приватний музей князів Сангушків, до речі, один з найбільших закладів такого типу в Європі, а також перший у Східній Європі доступний для широкого загалу. Тут концентрується значна мистецька збірка творів малярства, колекція зброї, військової атрибуції і клейнодів, цінна бібліотека. Діяла театральна група з численними акторами та музикантами, фізико-хімічний музей та алхімічна лабораторія, друкарня.
Ірена Яросевич серед учасників «Ябцьо-Джазу» (перша ліворуч)
«Я дуже часто думаю про Львів і дуже хочу ще раз відвідати моє рідне місто, з яким пов’язана моя молодість і музичне життя…» Ці слова польської зірки, культурної і громадської діячки Ірени Андерс (1917–2010) до львівського музикознавця, дослідника галицької ретро-музики Олександра Зелінського були написані у 2003 році.
Як зазначив дослідник, це невеличке послання пані Андерс «її друзі визнали за унікальний факт в її біографії»: дружина польського генерала Владислава Андерса, естрадна співачка й кіноакторка, активна культурна діячка, а після смерті чоловіка (1970) берегиня його пам’яті, тривалий час не говорила про своє походження та середовище, в якому розпочинала свою артистичну кар’єру.
Ірена Яросевич – солістка «Ябцьо-джазу»
Проте Ірена Андерс і не заперечувала свого українського походження. Уже наприкінці свого творчого шляху, коли випадала рідкісна нагода, зустрічалась з українцями-діаспорянами, записала кілька пісень українською — у співпраці разом з Володимиром та Лесею Луцівими, українським музичним подружжям, що активно діяло в українській громаді Великої Британії. Це відбулося у 1970-х роках: Ірена Андерс разом з Володимиром та Лесею Луцівими виконала три українські пісні до альбому «Мій рідний край».
Володимир Луців зокрема згадує, що Ірена Андерс телефонувала йому з привітаннями на Різдво та співала українську коляду «Бог Предвічний», спілкувалася з ним тільки українською.
Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією
Ірена Андерс двічі поверталася до Львова: уперше на початку 1990-х відвідала могили своїх батьків на Личаківському цвинтарі, вдруге — в середині 2000-х. Завдяки зусиллям знавця та невтомного популяризатора української розважальної музики Галичини Олександра Зелінського, який першим (ще за життя Ірени Андерс) написав докладну статтю про неї для українського наукового часопису, її постать стає більш відома в Україні.
Велику пошукову роботу щодо збору світлин, україномовних записів співачки здійснив британський дослідник Богдан Нагайло. Зібравши маловідомі, часто просто-таки унікальні матеріали, він створив документальний фільм «Рената Богданська», який складається із двох частин: перша присвячена українським сторінкам біографії Богданської-Андерс, а друга розглядає її польський контекст.
Український політик і дипломат Ігор Осташ у 2013 році опублікував біографію Богдана Весоловського, в якій, зокрема, підтвердив рік народження Ірени Яросевич: 12 травня 1917, замість офіційно визнаного 1920-го.
Останнє ґрунтовне дослідження життєвого і творчого шляху Яросевич-Андерс, з докладним й усебічним розглядом суспільно-політичних умов зміни її національно-культурної ідентичності належить відомій україністці Олі Гнатюк: Ірена-Рената Яросевич-Богданська-Андерс є однією з героїнь книги «Відвага і страх» — розділ «Великий шлях» присвячено саме їй.
У цій статті спробуємо зосередитися на початку її музичної кар’єри, нерозривно пов’язаному зі Львовом.
Музичний Львів між війнами: поважний та розважальний
Оговтавшись після Першої світової та польсько-української воєн, Львів поволі відроджував культурне життя. Зводились на ноги театри, філармонія, вищі музичні школи, поновлювали діяльність мистецькі товариства, аматорські колективи, пожвавились домашні концертування. Утім, як слушно зазначає Маріоля Шидловська, «роки війни відучили публіку від амбітного репертуару». Люди прагнули безтурботних розваг. Кав’ярні, кнайпи, танцювальні майданчики, кінотеатри, парки і вулиці озвучувала музика із модними в Європі ритмами, принесеними з американського континенту (танґо, фокстрот, вальс-бостон). Легкі музичні розваги змінюють і доповнюють одна одну в ритмі моди: кабаре, «дансінґи» (танці), «ревії» (ревю).
Яскравим прикладом пошуку музичних форм відповідно до віянь моди є історія ресторану з театром-вар’єте «Казино де Парі», відкритим у 1914 році. Його власник Францішек Мошкович, слідуючи запитам публіки, у 1922 році відкрив тут театр-кабаре «Баґатель», а коли інтерес до його репертуару вичерпався, то в 1925 році організував дансінґи, на які запрошував відомих танцюристів і співаків. Із 1927 року, після реконструкції залу, у «Казино де Парі» гастролювали найпопулярніші музичні гурти («Польський джаз-бенд» Зиґмунда Карасінського та ін.).
Наприкінці 1920-х років із Заходу до Львова докотилась бурхлива хвиля ревю — так званих ревій. Цей жанр складали невибагливі музичні композиції із пісеньок і танців, об’єднаних жартівливими репліками (скетчами) ведучого. «Ревелєрси» грали на сценках новостворених театрів та театриків, кількість яких на початку 1930-х років сягала кількох десятків. Найпопулярнішим на той час був театр-ревія «Львівський Ґонґ», який за один короткий сезон поставив 12 програм. Ревелєрси зазвичай озвучували фоє кінотеатрів перед сеансами, розважали публіку на різноманітних забавах та у відпочинкових місцях. Найкращі програми знаних гуртів транслювали по радіо. Львів дивував видовищами, піснями, веселощами. Та не все було так райдужно, особливо для українців.
Львів у складі Другої Речі Посполитої став наскрізь полонізованим. Після поразки в польсько-українській війні та з хвилею політичних репресій значна частина талановитої української молоді змушена була покинути місто, перебратись на провінцію або продовжувати навчання чи працю в еміграції. Тим-то, як згадував один із представників празької еміграції, композитор Зиновій Лисько, на заході молодь «використала свій побут на здобуття професійної освіти у високих музичних школах і університетах».
Із 1928 року до Львова повертаються «нові кваліфіковані кадри з Відня, Берліна, Кракова, Варшави і найбільше з визначного слов’янського осередку Праги». Так український музичний Львів поповнили професіонали: співаки Роман Любинецький, Одарка Бандрівська, Марія Сабат-Свірська, Ольга Лепкова, Михайло Маслюк-Мартіні, Василь Тисяк; піаністи Роман Савицький, Галина Левицька, Тарас Шухевич; композитори Микола Колесса, Антін Рудницький, Нестор Нижанківський, Борис Кудрик, Зиновій Лисько, Роман Сімович; музиколог Василь Витвицький, диригент Лев Туркевич та інші. Більшість із них підсилили викладацький склад Вищого Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка, де на той час працювали такі корифеї, як Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса.
Музичні взаємостосунки українців та поляків, за висловом Зиновія Лиська, були «незвичайно скромні». Лише одиниці з-поміж українських митців отримували доступ до львівської Опери, до Університету, їх мінімально транслювали по радіо. Це спонукало невтомно шукати власні шляхи для творчості, гуртуватись, тримати постійний зв’язок із львівськими передмістями, довколишніми селами і містечками, де вирувало українське життя, зростали молоді обдарування, готові підкорювати Львів.
Рена Яросевич у Вищому Музичному Інституті імені Миколи Лисенка
Про львівський період життя Ірени Яросевич-Андерс маємо скупі відомості. Та й ті стали відомими завдяки увазі до постаті видатного українсько-канадського композитора Богдана Весоловського (1915–1971) — «батька» українських танцювальних шляґерів, ліричних пісень та романсів. Гостюючи в Монреалі у дружини Богдана Весоловського, пані Олени, художній керівник ансамблю «Львівське ретро» Олександр Зелінський поцікавився особою Ренати, голос якої заворожливо линув з авторської платівки пісень Весоловського «Мрії» (Монреаль, 1970). Пані Олена пояснила, що Рената — «перша любов Богдана», з якою він навчався у Вищому Музичному Інституті у Львові. Їхнє спільне перебування у Львові підтверджувала низка пожовклих від часу світлин.
Повернувшись до Львова, Олександр Зелінський розпитав про Ренату (чи Рену, як її могли називати) колишніх студенток Інституту Марію Свєнціцьку та Оксану Николишин-Гринько, які пригадали улюбленицю всіх Рену Яросевич, дівчину незвичайної вроди, гармонійних манер та високого артистизму. Олександр Зелінський, до того ж, зазначив:
“Найбільшою несподіванкою прозвучали слова Миколи Колесси: «Нею все опікувався Нестор Нижанківський. Вона була йому якоюсь родичкою». Це була важлива ланка у ланцюжку розшукуваних фактів і подій…”
Вищий Музичний Інститут імені Миколи Лисенка, заснований 1903 року, був українським осередком музичного життя Львова, поруч із двома польськими консерваторіями (Польського Музичного Товариства та імені Кароля Шимановського).
Серед молодших викладачів Інституту — Нестор Нижанківський, композитор і піаніст, вихідець із дуже музикальної української родини, син Остапа Нижанківського, композитора, священика, організатора хорів, громадського-політичного діяча, розстріляного польською владою без суду у 1919 році. Нижанківський-син (Нестор) мав за плечима три вищі школи (цей Інститут, Віденську Музичну Академію, Празьку Консерваторію) та був на злеті своєї творчості.
Ірена Яросевич – учасниця «Пласту» (друга праворуч в другому ряду)
Ірена доводилась йому двоюрідною сестрою, значно молодшою за віком. До Львова сім’я Яросевичів переїхала 1924 року зі села Бринь на Станіславщині. Батько Микола Яросевич, що був парохом у селі Бринь, отримав нове призначення духівника лікарні на Кульпаркові. Мати Олена — рідна сестра Остапа Нижанківського, піаністка — займалась вихованням п’ятьох дітей: Дарії, Тетяни, Анатоля, Ірини (її називали також Ірена, Рена) і ще зовсім маленького Степана. Діти навчались в українських школах, виховувались у патріотичному дусі — Анатоль та Ірина були членами «Пласту». Водночас дівчинка з дитинства проявляла артистичний дар, який мама всіляко підтримувала, відтак — скерувала на навчання. Після закінчення гімназії Сестер Василіянок у 1929 році Ірина вступила до Вищої Торгівельної Школи та паралельно на підготовче відділення Вищого Музичного Інституту, а через рік — на його перший курс за класом фортепіано, де серед викладачів був Нестор Нижанківський.
Із другого року навчання Ірина захопилась співом, тож, не кидаючи занять фортепіано, брала уроки вокалу у видатних оперних співачок Марії Сокіл, згодом — Лілії Улуханової. Нестор Нижанківський далі опікувався сестрою та був її незмінним акомпаніатором під час виступів. Зокрема у 1936 році Ірина виконала солоспіви на вечорі пам’яті композитора Ярослава Лопатинського, так само як і її однокурсник Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича).
Про вокальні та артистичні здобутки Рени в інститутських концертах та постановках не раз писали у пресі. Наприклад, 1936 року, після успішних виступів у дитячих операх «Червона шапочка» Цезаря Киї та «Лисичка, Котик і Півник» Кирила Стеценка — постановках учнів класу Лілії Улуханової в Театрі Ріжнородностей — оглядач українського часопису «Діло» із захопленням відзначив:
“П-а Рена Яросевич (яка в обох операх грала головну ролю) подає найкращі надії на справжню артистку своїм акторським талантом, милим голоском і свободою та грацією, з якою рухалась по сцені.”
Іншим разом, після одного з «академічних» виступів у курортному містечку Черчі, де Рена чуттєво виконала солоспів Шопена «Жаль», критика відгукнулась прихильно, назвавши співачку «надзвичайно талановитою», наділеною «мистецьким відчуттям», водночас із доброзичливим побажанням:
“Треба їй доброї школи, бо насправді голосові спроможності у неї величезні і шкода аби такий голос пропав безслідно.”
Найбільший оперний злет Яросевич, на думку Олександра Зелінського — це партія Маргарити у масштабній інститутській постановці Шарля Ґуно «Фауст» у 1938 році. Оглядач Борис Кудрик відзначив «прегарну звінку кольоратуру Маргарити-Яросевичевої в арії з клейнодами». Не менш знаковою була й партія Тетяни з «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, виконана на інститутській сцені у червні 1939 року, на яку теж схвально відгукнулась преса. Як справедливо зазначив Олександр Зелінський, атмосфера музичного закладу та професіоналізм і старання його педагогів відіграли значну роль у становленні мистецької особистості Ренати Богданської.
“Не марною була й перша практика естрадного співу, яку вона пройшла в «Капелі Яблонського» поруч з корифеєм української естрадної пісні Богданом Весоловським.”
Рена, Бонді, «Ябцьо-Джаз»
Ім’я Богдана Весоловського довгі роки було замовчуване в Україні, хоч його танґо «Прийде ще час» — добре знане серед львів’ян різних поколінь. Це танґо виконували під час танців вже за радянських часів і, як згадують очевидці, «разом із музикантами співала вся зала». Нарешті, «прийшов час» — феномен композитора визнано в Україні: опубліковано його твори, на радіо й телебаченні зазвучали його пісні (в цьому величезна заслуга того-таки Олександра Зелінського), видана біографічна книжка «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» (2013). Її автор Ігор Осташ у передмові лаконічно і поетично виразив складний шлях митця:
“Його життя ламали жорна трагічних міжвоєнних часів, Другої світової війни, а також періоду «холодної» війни. Ці жорна змусили композитора пройти випробування долею біженця і емігранта, проклавши його життєву дорогу через Україну і Польщу, Чехословаччину і Австрію, Німеччину і Канаду. Він був великим українцем, хоч ніколи й не мав українського паспорта.”
Зазначимо лише, що у біографії молодого Богдана і Рени було багато схожого. Обоє народжені на чужині у часи Першої світової війни (Богдан — у Відні, Ірина — у Брунталі, Чехія), хоч за першої ж можливості переїзду їхні родини повернулись на рідну землю.
Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)
Обоє своїми коренями пов’язані зі Стрийщиною. Батько Богдана, Остап Весоловський, та дядько Ірини, Остап Нижанківський, взяли активну участь в утвердженні в Стрию влади Західно-Української Народної Республіки, входили до Повітової УНРади. Обидві матері заохочували дітей до музики (малий Богдан танцював в ансамблі славетного Василя Авраменка). Як і Рена, майбутній композитор закінчував українську гімназію (тільки у Стрию), був теж пластуном, навчався у Музичному Інституті, спочатку в його Стрийській філії (з 1926 року). Одним із перших його вчителів був випускник Празької Консерваторії Зиновій Лисько (в Ірини викладав представник тієї ж празької школи Нестор Нижанківський). У Львові Богдан теж здобуває паралельно дві освіти (вивчає право у Львівському Університеті), в Музичному Інституті навчається так само у класі фортепіано (Романа Савицького), отримує не менш поважний досвід в царині академічної музики.
До того ж, Рена і Бонді були оптимістами-життєлюбами, душею й окрасою товариства, гармонійними в навчанні та відпочинку. Обох привабив інститутський гурток шанувальників модної танцювальної музики, натхненником якого був Леонід Яблонський (1907–1966).
Богдан Весоловський та Ірена Яросевич
Уродженець Києва, емігрант, у Львові він спочатку брав приватні уроки гри на скрипці, а згодом вступив до Вищого Музичного Інституту. Леонід, неабиякий дотепник-веселун, маючи задатки лідера та значний досвід гри на львівських забавах, організовує джаз-оркестр з назвою «Капела Яблонського». Одним із співзасновників «капели» був і Анатолій Кос (Кос-Анатольський, з 1928 року студент класу фортепіано Тараса Шухевича).
Колектив, імовірно, постав 1930 року. Його кредо — грати «на танцях» модний український репертуар, який витісняв би поширений скрізь польський. Хлопці виконували популярні стрілецькі шляґери, народні пісні, підлаштовані до модних ритмів, а також самі компонували нові інструментальні мелодії чи пісні. Капела Яблонського стрімко набувала популярності: її запрошували на престижні українські бали, імпрези, вона брала участь у багатьох ревіях, озвучувала головний танцмайданчик української молоді — в залі товариства «Сокіл» (вул. Руська, 20).
Ірена Яросевич з Богданом Весоловським
У 1933 році до гурту долучився Богдан Весоловський. Його нові шляґери «Ти і твої карі очі», «Прийде ще час», «Усміх» збагатили творчість колективу, надали йому неповторного шарму. У дружньому молодіжному колі усі учасники мали жартівливо-пестливі імена: Яблонський — Ябцьо, Кос — Тацьо, Весоловський — Бонді, були і Лесьо, Ванька та інші, а всі разом — «Ябцьо-Джаз». Рена Яросевич стала солісткою гурту після 1936 року.
На жаль, про дует Веселовського та Яросевич — співочий і «сердечний» — знаємо дуже загально. Декілька спільних фото із курортних куточків Зелемянки (біля с. Гребенів) та з Черче, де «Ябцьо-Джаз» завше збирав переповнені зали своїх шанувальників; уривчасті спогади Олени Весоловської про «Рену — перше кохання Богдана» та про те, що вони були «завжди разом». Зрештою, сама співачка наприкінці життя визнавала, що її сценічний псевдонім пов’язаний з ім’ям «друга молодості».
Невдовзі стежки Бонді і Рени розійшлися. У січні 1939 року Богдан вирушив до Карпатської України, де міг знадобитися його правничий досвід. Після поразки Карпатської України шлях додому був назавжди закритий, Весоловський подався на захід, де прожив до кінця своїх днів. Натомість Рена після Другої світової війни опинилася в іншому таборі — польської еміграції…
Через понад тридцять років Бонді і Рена знову зустрінуться — тепер у далекому від Львова Монреалі. Там Весоловський запропонував Рені виконати дві свої нові пісні: «Я знов тобі» на слова Ганни Чубач та «Було високе чисте небо» на слова Лесі Тиглій. Обидва записи Ренати в супроводі оркестру Стіва Норберта увійшли до платівки «Мрії». Пісня «Я знов тобі» у неймовірно чуттєвому, неперевершено майстерному виконанні Рени звучить як сповідь про перше кохання, про «перше життя».
Вибір на зламі епох
Ситуацію Львова після «золотого вересня 1939 року» як ніхто влучно висловив Станіслав Людкевич:
“Прийшла радянська влада, визволила нас… і нема на то ради…”
Галичани постали перед доконаними фактами «визволення від польського гніту» і докорінної зміни системи цінностей. Люди мистецтва змушені були приймати непрості рішення, щоб могти займатися творчістю.
Маючи досвід оперного співу, Ірена Яросевич спочатку влаштовується у Львівський Оперний театр. Водночас після нацистської окупації Польщі до Львова тікають польські артисти єврейського походження, серед яких дуже популярний Генрик Варс — автор улюблених пісеньок «Umówiłem się z nią na dziewiątą» з кінофільму «Piętrowyżej» (1936) та «Tylko wy Lwowi!» з фільму про львівських батярів «Włóczęgi» (1939). Він стає керівником естрадного оркесту при філармонії з назвою «Теа-Джаз» та запрошує Ірену солісткою до свого колективу. Тут молода співачка бере сценічне ім’я Рената Богданська. Серед польського грона учасників «Теа-джазу» були такі знаменитості, як Евґеніуш Бодо, Альберт Гарріс, Ґвідон Боруцький. Сама співачка згадувала:
“Так в один момент різко змінилося моє життя, і з цією групою я поступово здобула славу у польському артистичному світі.”
Та у репертуарі «Теа-Джазу» з’явилися також російськомовні пісні — найчастіше на давні мелодії Генрика Варса й Евґеніуша Бодо. У 1940–1941 роках колектив здійснив два гастрольні турне по СРСР.
Під час першого туру відбулося одруження Ірени з Ґвідоном Боруцьким: шлюб зареєстровано в Києві. Далі був сольний запис на грамплатівку пісні «Перший знак» Генрика Варса російською мовою у Москві, нестерпні поневіряння у другому турне з початком війни, участь у мистецькому підрозділі польського військового формування під командуванням Владислава Андерса — ансамблі-театрі «Польський парад», довгий шлях через Середню Азію, Близький Схід та Єгипет аж до італійського Монте-Касіно, де її чоловік, Ґвідон Боруцький, вперше виконав легендарну пісню «Czerwone maki na Monte Cassino…».
Далі — еміграція до Великої Британії, шлюб із генералом Андерсом, культурна і громадська діяльність у польській діаспорі.
Ірена Яросевич і Владислав Андерс
Творчість Ренати Богданської — це близько тисячі записів пісень, головні ролі у двох кінофільмах, блискучі концертні виступи. За «видатні заслуги для незалежності Республіки Польща та за суспільну діяльність» Ірена Андерс була нагороджена Орденом Відродження Польщі (2007), отримала військове звання капітана (2008).
Довкола постаті Ірени Яросевич-Андерс не вщухають емоції і суперечки. Годі, проте, не погодитися зі спостереженням Володимира Луціва, що Ірена-Рената робила те, що дозволяв їй час, і завжди була неперевершеною акторкою на сцені свого життя.
Олександр Зелінський. Богдан Весоловський, Рената Богданська та Леонід Яблонський — представники української розважальної музики в Галичині (1930-ті роки) // Наукові записки НТШ. Львів, 2009.
Олександр Зелінський. Загублене крило Ренати Богданської // Дзвін, 2012, №1
Ігор Осташ. Бонді, або повернення Богдана Весоловського. Київ: Дуліби, 2013
Оля Гнатюк. Відвага і страх. Київ: Дух і Літера, 2015
Bogumiła Żongołłowicz. Jego były «Czerwone maki». Życie i kariera Gwidona Boruckiego — Guido Lorraine’a. Melbourne-Toruń 2010
Напередодні Дня Святого Валентина, 12 лютого 2021 року, о 19:00 у Malevich Night Club (проспект В’ячеслава Чорновола, 2) виступить виступить Арсен Мірзоян.
Цей харизматичний чоловік, тонкий філософ вміє у своїх піснях проживати наші життєві історії. Його музика надихає любити, а відео мають мільйони переглядів на YouTube.
Спеціально до Дня закоханих артист підготував нові пісні та кращі хіти у супроводі найкращих музикантів країни, тож організатори обіцяють незабутні враження. Свій перший альбом Арсен Мірзоян презентував у 2011 році. Відтоді він – номінант музичних премій, його пісні очолюють головні хіт паради країни, а концерти супроводжуються аншлагами.
Виступ артиста у Malevich Night Club відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог.
Сьогодні, 10 січня 2021 року, у Львові унаслідок важкої хвороби у віці 60 років помер заслужений артист України Володимир Коциловський.
«Сьогодні зранку у Львівській клініці перестало битися серце заслуженого артиста України Володимира Коциловського. На жаль, хвороба виявилась сильнішою», – йдеться у повідомленні на сторінці «Голос Прикарпаття» у Facebook у неділю, 10 січня.
Володимир Коциловський – співак, заслужений артист України. Після закінчення львівської консерваторії – соліст Львівського обласного музично-драматичного театру імені Юрія Дрогобича. Учасник концертів на Чорнобильській АЕС (1986), керівник ансамблю «Галич» (1991), учасник Всесвітніх Бойківських фестин. З 2005 року – керівник гурту «Львівський вояж».
6 липня 2020 року Володимир Коциловський відзначив 60-річчя. Останнім часом працював директором Народного дому у с. Торчиновичі, організовував благодійні концерти для порятунку життів важкохворих людей. З осені 2020 року боровся і за своє життя. Лікувався у Львівській обласній клінічній лікарні з діазнозом мієлофіброз (хронічне запалення крові).
У Львові є дуже багато пам’ятних таблиць, присвячених видатним постатям або подіям. Деякі з них розташовані в непомітних закутках міста, на маленьких вулицях і навіть на занедбаних будинках. Але є таблиці, встановлені так, що їх неможливо не помітити. Для таких таблиць виділяються особливі місця, дозволи і кошти.
От тільки деколи складається враження, що їх робили поспіхом, без особливої уваги до змісту і без поваги до людей, які будуть їх читати.
Пропоную придивитись уважніше до деяких знакових таблиць міста.
Таблиця біля статуї Богородиці на Марійській площі
Таблиця біля статуї Богородиці на Марійській площі
По-перше, чому в тексті так дивно перемішано хронологію скульптури:
1994 р. – встановлено;
1950 р. – демонтовано;
1997 р. – копію відновлено.
Кожна пересічна людина після прочитання тексту напевно не зрозуміє, як можна було демонтувати скульптуру у 1950 році, якщо її встановили у 1994 році і чому вже у 1997 р. її треба було відновляти?
По-друге, у цій таблиці вражає нелогічне розташування дат – у наступному рядку тексту! Можливо, текст шрифтом Брайля написали інакше, але для зрячих людей текст дуже незручний. Я вже не кажу про відсутність пробілів між словами!
Таблиця біля статуї Богородиці на Марійській площі
Я впевнений, що в тексті є зайва інформація про мармур, штучний камінь і маски дельфінів. Відтак, можна було написати на таблиці більш інформативний і зрозумілий текст:
1862 р. – встановлено скульптуру Богородиці в центрі площі
Автор скульптури Йоган Непомук Гаутманн
1904 р. – перенесено скульптуру на сучасне місце. Автор постументу Михайло Лужецький
1950 р. – скульптуру демонтовано радянською владою
1997 р. – встановлено копію Богородиці. Оригінал знаходиться у храмі святого Андрія
В результаті у мене вийшло так само сім рядків, але в кожному рядку трошки більше знаків, що неважливо, якщо хоч трошки зменшити величину шрифту.
Більше про історію фонтану і скульптури Діви Марії можна прочитати тут: “Складна доля скульптури Божої Матері у Львові”
Таблиця на фасаді церкви Юра, пов’язана з Францом Ксав’єром Моцартом
Таблиця на фасаді церкви Юра, пов’язана з Францом Ксав’єром Моцартом
На таблиці написано, що Ф. К. Моцарт жив і творив у Львові з 1808 р. до 1838 р. Але це не зовсім відповідає дійсності. Отож, ось головні дати життя композитора, пов’язані зі Львовом:
1808 р. – він приїхав до Галичини, де отримав роботу в м. Підкамінь неподалік Рогатина.
1809-1811 роки – працював у м. Бурштин.
1813 р. – переїхав до Львова і почав тут працювати.
1818-1821 роки – вирушив у концертний тур по всій Європі, після якого перебував у Відні.
1821-1838 роки – проживав і працював у Львові.
1838 р. – повернувся до Відня.
Якщо хтось має сумнів щодо дати 1813 р. (бо часто можна зустріти 1811 рік), то я більше вірю німецькому письменнику Дітеру Куну (Dieter Kühn), який написав об’ємну біографічну книжку “Моцарт в Галичині”.
Цитата з книжки “Моцарт в Галичині”
Таблиця на на мурованій огорожі собору Святого Юра
У 2013 р. за ініціативи ГО «Спільнота» та Почесного консульства Австрійської Республіки у Львові, а також історика Тараса Чухліба на мурованій огорожі Святоюрського комплексу було встановлено пам’ятну таблицю, пов’язану з Віденською битвою.
Таблиця на на мурованій огорожі собору Святого Юра
Те, що написано у цій таблиці, абсолютно суперечить науковим дослідженням доктора історичних наук Т. Чухліба. Але я думаю, що при створенні тексту його думки не питали…
Отож, що в тексті таблиці не так!
Єпископ Йосиф Шумлянський вирушив під Відень у складі військ Речі Посполитої, очолюючи приведену зі Львова хоругву, що складалася з 88 панцерних кіннотників. Назвати таку кількість вояків військом – це, м’яко кажучи, є перебільшенням. Їх народна приналежність не уточняється, але це напевно не були козаки. Бо єдині козаки, які взяли участь у Віденській битві, були приватною легкою хоругвою (150 чоловік) у складі підрозділів волинського воєводи Я. Стадницького.
Решту козацького війська збирав у Львові шляхтич Й. Менжинський на виконання листа великого коронного гетьмана С. Яблоновського. Але ці козаки (1500 шабель) не встигли на битву і приєднались до Яна ІІІ Собеського аж 28 вересня, коли об’єднані християнські війська визволяли від османів територію Угорського королівства.
Єпископ Й. Шумлянський не мав жодного відношення до цих “пізноприбулих” козаків: не він їх формував, не він привів їх до Угорщини та й, зрештою, він навіть їх не бачив, бо на той час у зв’язку з пораненням вже був у дорозі до Кракова.
Дві таблиці, пов’язані з історією футболу у Львові
На пам’ятному знаку перед будинком ДФС можна прочитати, що “У 1911-1939 роках тут був спортивний майдан “Український город””. Але насправді він знаходився там, де тепер занедбаний куток Стрийського парку – між рестораном “Супутник” і Центром Шептицького УКУ.
Таблиця про спортивний майдан “Український город”
Натомість у Стрийському парку на пам’ятнику написано: “На цьому місці 14 липня 1894 року львівський “Сокіл” перемігши футбольну команду Кракова започаткував літопис українського футболу”. Але насправді матч відбувся не тут, а в тому ж кутку майбутнього Стрийського парку, де з 1911 р. розташувався “Український город”. Крім того це був матч між командами польського товариства “Сокіл” і міста Краків. А пам’ятний знак стоїть на місці колишнього стадіону польського товариства “Czarni”.
Таблиця про початок історії українського футболу
Я вже про це писав. Кому цікаво дізнатись детальніше, можна почитати мій пост Історія футболу – у Львові усе переплутали!, але достатньо подивитись карту, на якій усе позначено.
Місця, де відбувалися історичні спортивні події на мапі міста
Хочеться сподіватись, що в майбутньому кожна запланована пам’ятна таблиця пройде через ретельний аналіз не тільки причетних організацій, але і відповідних фахівців. Тоді таблиця про Матір Божу була б читабельна і зрозуміла, про Моцарта – без біографічних помилок в датах, про Й. Шумлянського і козаків – зі згадкою про 67-тисячне християнське військо, яким керував король Ян ІІІ Собеський (тоді на відкриття таблиці можна було б запросити ще й польського консула), а замість двох сокільсько-футбольних пам’ятників був би один, з історично-правдивою інформацією і, головне, на властивому місці!
Як дідусь і бабуся Івана Франка на Різдвяний празник Степана (Стефана) у 1841 році хрестили Степанка Дидика при церкві Різдва Богородиці Ясениці-Сільної.
Про життя батьків матері Івана Франка – Марії з Кульчицьких (1835-†1872 рр.) на сьогодні збереглося дуже мало інформації, а тому у франкознавстві досі переважають тези зі спогадів або ж самого українського генія, або ж джерелознавчі висновки енциклопедичного чи генеалогічного характеру відомих дослідників Мирослава Мороза, Ярослава Грицака, Ігоря Смутка, Романа Горака та ін.
Наприклад, добре відомо, що мати Івана Франка, Марія з дому Кульчицьких (1835—1872), походила із т. зв. «ходачкової» (збіднілої) шляхти, яка належала до гербу Сас. Її батьки Микола Кульчицький (1803 – 1846 рр.) дійсно походив із так званої «ходачкової» шляхти і був одружений на Людвізі Гвоздецькій (?-†1871), рід якої також належав до дрібної загродової шляхти, що походила із Підбужа (прадідом Іван Франка був Василь Гвоздецький). Прадід Івана Франка, батько Миколи Кульчицького – Олександр Кульчицький (1779-†1849 рр.) був засновником роду в Ясениці-Сільній і мав статус голови всіх представників родини. Він оселився у селі, переїхавши із найближчої економії і придбав свого часу ґрунт у пана Голубовського. Прадід Франка був одружений на Марії Ільницькій з роду Стефана Ільницького.
Іван Франко у 1875 році
Бабця Івана Франка – Людвіга Кульчицька у науковій літературі охарактеризована, як «учинна, помічна людям, строга на всяке зло. Під її впливом виховувалася мати І. Франка і сам І. Франко».
Мати Івана Франка Марія Кульчицька, народилася у 1835 р. у селі своєї матері – Підбужі, вона була молодшою за Якова Франка на 33 роки. Коли Івану Франку було дев’ять років (1865), помер батько Яків. Мати вийшла заміж удруге за Григорія Гаврилика, який був молодший за Марію на шість років. Вітчим уважно ставився до дітей і фактично замінив їм батька. І. Франко підтримував дружні стосунки з ним упродовж усього життя. На 16-му році життя Івана (1872) померла мати-Марія з Кульчицьких. Вітчим одружився вдруге.
Також добре відомо, що Іван Франко впродовж усього свого життя підтримував шанобливі взаємини із нащадками Кульчицьких, а також із відомими представниками інтелігенції села Ясениця-Сільна, адже звідти походила його мати, прадід і прабабуся, дідусь і бабця, тут він здобував перші знання у місцевій школі, врешті тут жили його пізніші приятелі із громадсько-політичного життя.
Іван Франко. 1904 рік.
У селі Ясениця-Сільна досі збереглося родинне обійстя сина Миколи Кульчицького – Павла Кульчицького (де стояла хата у якій виховувалася Марія Кульчицька), при цьому на стіні хати теперішніх мешканців встановлена таблиця із меморіальним написом «На цьому місці стояла хата у якій проживала мати Івана Франка Марія з Кульчицьких».
У фонді греко-католицької Перемишльської єпархії, який зберігається у архівосховищі державного архіву Перемишля (Республіка Польща) зберігається оригінал зведеної метрики хрещених, вінчаних та усопших села Ясениця-Сільна за 1841 р. у якому вдалося віднайти запис про чин хрещення Степанка Дидика з Ясениці-Сільної хресними батьками якого були дідусь і бабуся Івана Франка.
Церква Перенесення Мощів Св. Миколая. Фото М. Драгана (1930-ті роки)
Як виявилося дідо і баба Івана Франка по материній лінії належали до давнього церковного братства при церкві Різдва Богородиці села Ясениця-Сільна, були активними учасниками фундаторських дарувань, організаторами празників, і щонайважливіше активними учасниками духовно-релігійних традицій. Про це свідчать численні запрошення односельчан щодо діда і баби Івана Франка Миколи і Людвіги Кульчицьких виконувати обов’язок хресних батьків під час чину Хрещення, а також свідків під час чину шлюбу молодих пар. Враховуючи той факт, що батько Івана Франка – Яків, був старшим церковного братства при церкві Св. Миколая в Нагуєвичах, із впевненістю констатуємо, що з обох гілок батьків родина Івана Франка належала до глибоковіруючих парафіян, як з Нагуєвич, так і Ясениці-Сільної. Врешті під час експедиції 2020 року до церкви Ясениці-Сільної нам вдалося таки віднайти фундаторські записи на іконах храму, які належали саме родині Кульчицьких.
Метрика парохії Ясениця Сільна 1841 р.
Метрика парохії Ясениця Сільна 1841 р.
Метрика парохії Ясениця Сільна 1841 р.
Метрика парохії Ясениця Сільна 1841 р.
У метриці матірної церкви Різдва Богородиці (збудована 1818 року) Ясениці-Сільної за 9 січня 1841 р. нам вдалося відчитати цікавий різдвяний латиномовний запис про чин хрещення Степана Дидика села Ясениця-Сільна під час котрого хресними батьками виступали дідо і баба Івана Франка – Микола і Людвіга Кульчицькі. В цей час парохом церкви Різдва Богородиці в селі Ясениця-Сільна був о. Іван Чайковський (помер 16 липня 1867 р.), а функції адміністратора виконував дрогобицький декан о. Михайло Левицький. Цікаво, що о. Іван Чайковський певний час правив у Нагуєвичах.
Родина Дидиків звернулася до Миколи і Людвіги Кульчицьких аби ті були за хресних батьків для їхнього сина Степана, врешті обидві родини належали до церковного хору. Оскільки дитина довгий час була кволою хрестини вирішили зробити на Різдвяні свята 9 січня 1841 р. Серед присутніх під час чину хрещення були: парох о. Іван Чайковський, батьки новонародженого Степанчика і куми Кульчицьких – Мартин Дидик (син Василя Дидика з Опаки і Анни Дидик з роду Василя Копача) і Петронда Дидик (донька Йосифа Фідриха з Підбужа і Регіни Міллер також з Підбужа). Сере запрошених також була і повитуха села Ясениця-Сільна Олена Бикова, яка до речі приймала пологи при народження матері Івана Франка – Марії Кульчицької. Разом із дідусем і бабцею Івана Франка кумом при хрещенні Степанка виступав також Михайло Дидинський, який був братом батька новонеродженого Мартина Дидика.
Зрозуміло, що після чину хрещення куми і родичі Дидики і Кульчицькі розпочали Святочну Різдвяну коляду на честь Свята Степана і охрещеного Степанка Дидика у власній садибі тим самим ознаменовуючи древні традиції релігійної громади.
Таким чином дані небагатослівні записи письмових джерел дозволяють ближче наблизити нас до розуміння ментальності родини Івана Франка, її витоків та добросусідських взаємин.
Врешті добре відомо, що ані Яків Франко, ані Марія Кульчицька не походили із Нагуєвич, а тому оселившись приносили у свою садибу «На слободі» унікальні традиції і ментальну культуру світобачення власних родин, зокрема у вихованні власних дітей, серед яких був Іван Франко і його брати Захар та Онуфрій!
Богдан ЛАЗОРАК та Тетяна ЛАЗОРАК
Джерела і література:
Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). – К.: Критика, 2006. – С. 55, 66.
Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV – XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження. – Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.06 «Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни». – К. 2028. – 598 с.
Горак Р. Франкова Ясениця-Сільна. – Львів: Апріорі, 2015. – 215 с.
Мороз М. Літопис життя і творчості Івана Франка : у 3 т. — Т. 1 : 1856—1886. – Т. 1. – С. 44-48.
Метрика парохії Ясениця Сільна 1841 р. – Z. Archiwum Greckokatolickiego Biskupstwa w Przemyślu. – Archiwum Państwowe w Przemyślu. – Syg. 56/142/0/-/6805. – S. 13.
Всесвітньовідома диригентка Оксана Линів спільно з оркестром INSO-Lviv та національною капелою «Дударик» презентували різдвяний концерт, записаний у церкві Св. Андрія у Львові.Про це Оксана Линів повідомила у Фейсбуці, передає Укрінформ.
«Хоча і з невеликим запізненням, та все ж, нарешті, ми можемо вам презентувати наш святковий музичний подарунок! Даруємо вам годину вишуканої класики від шедеврів Моцарта, Бетховена, Сен-Санса до обробок всіма улюблених українських колядок! Радіємо, що нам все таки вдалося в складний для мистецтва час обмежень і пандемії створити справжній казковий подарунок до свят в чарівній атмосфері храму XV ст. століття – церкві Св.Андрія у Львові!», – написала диригентка.
Оксана Линів та оркестр INSO-Lviv презентували різдвяний концерт. Фото: Ігор Федорів
Запис концерту реалізовано в рамках фестивалю LvivMozArt, засновницею та художнім керівником якого є українська диригентка Оксана Линів.
Учасниками проєкту – Симфонічний оркестр INSO-Lviv, Львівська державна академічна чоловіча хорова капела « Dudaryk Choir», а також солісти світових оперних сцен та Львівської національної опери: Людмила Осташ (сопрано), Лілія Нікітчук (меццо-сопрано), Володимир Заборовський (контр-тенор), Михайло Малафій (тенор), Микола Корнутяк (баритон);Андрій Мурза (скрипка, Україна-Німеччина).
Оксана Линів – українська диригентка, народилась у Львівській області. Оксана Линів працює з провідними оркестрами та оперними театрами Австрії, Німеччини, Чехії, Франції, Швейцарії, Іспанії, Швеції, Естонії, Угорщини, Румунії, Японії та України.
З 2008 по 2013 роки Оксана Линів працювала диригентом в Одеському національному театрі опери і балету. В 2013/2014 працювала музичною асистенткою генерального музичного директора та диригента Баварської державної опери — Кирила Петренка, у 2015 році Оксану Линів визнали найкращим диригентом Баварської державної опери у номінації «Класична музика». Починаючи з сезону 2017/2018 вона стала головним диригентом Опери Ґраца та філармоні́йного оркестру Ґраца, першою жінкою на цій посаді.
Оксана Линів. Фото: Ігор Федорів
У 2021 році Оксана Линів буде першою жінкою-диригенткою за всі 145 років історії Байройтського фестивалю, яка диригуватиме на найпрестижнішому оперному фестивалі світу.
Спільне фото, зроблене у 1926 р. з нагоди 25 річчя інтронізації Андрея Шептицького на митрополичому троні Галицьких владик
За тиждень, 17 січня 2021 року минає 120 років з моменту інтронізації Андрея Шептицького на митрополичому троні Галицьких владик (17.01.1901). Був Митрополитом до 1 листопада 1944 р.
На жаль, до сьогоднішнього дня так і не переосмислена спадщина Шептицького, немає біографії, немає публічного доступу до писаної спадщини, не завершено процес беатифікації ( в основному через невміння представити постать у належному світлі). Вшанування різних дат із життя Шептицького проводяться у радянському дусі і т. д.
О. Андрей (Роман граф Шептицький). Фото зроблене у 1893 році
Нарікати немає сенсу, бо це нічого не дасть. У найближчі дні маю намір опублікувати низку матеріалів, які заперечать один із міфів про Шептицького, який говорить про негативне ставлення до Шептицького польським суспільством. У своєму архіві мені вдалося зібрати 300!!! позитивних польськомовних статей про Шептицького, опублікованих в часи його митрополичої діяльності. Без сумніву, такої кількості публіцистичних статей немає українською мовою. Нині коротко опишу день інтронізації, а пізніше буду публікувати те, що писали поляки про Шептицького.
Станіславівський єпископ Андрей (Шептицький)
Митрополит Андрей Шептицький приїхав до Львова потягом на головний двірець о 13:45. Зранку він попрощався з вірними та духовенством у Станіславові — в дорозі його супроводжували два священики. При виході до міста Митрополита чекала капітула Греко-Католицької Церкви й хор семінаристів. Звідси Андрей Шептицький каретою приїхав до собору святого Юра, де зібралися духовенство, гості, більшість галицької аристократії та представники влади.
Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський Андрей Шептицький, поч. ХХ ст.
Опісля відбулись Свята Літургія та складання присяги духовенством. Після цього Митрополит увійшов до палацу і з балкону поблагословив вірних, які очікували у дворі Собору. Увесь наступний день 18-го січня до Митрополита йшли делегації та товариства з Галичини й Наддніпрянської України. Цього дня Митрополит Андрей дав урочистий обід з нагоди інтронізації.
Одна з таких репресивних історій розпочалася на початку 1972 року. В таємних повідомленнях керівництву КДБ вона фігурувала, як операція «Блок». В її межах радянські спецслужби переслідували українців за різдвяні вертепи.
За новорічними колядками й вертепами стежив Комітет держбезпеки УРСР, називаючи їхніх учасників “націоналістично налаштованими особами”. Про це пише ДІЛО з посиланням на повідомлення пресслужби СБУ.
Колядники Львова 1972 року / Фото з електронного архіву Українського визвольного руху
“13 січня 1972 року КДБ відзвітувало секретарю ЦК Компартії України Шелесту про офіційний початок операції. Розпочались обшуки та затримання в Києві та Львові. Серед арештованих за справою «Блок» були Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, онука Івана Франка Зіновія, Іван Світличний та інші.”, – зазначається у повідомленні.
Репетиція Різдвяної коляди. Сфотографовані, зліва направо: Любомира Попадюк, невідома, Василь Стус, Олена Антонів, Михайло Горинь / Фото з електронного архіву Українського визвольного руху
Обшуки завершилися конфіскацією “антирадянських націоналістичних і політично шкідливих матеріалів”, а також арештами: Василя Стуса, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Івана Світличного.
Святкування Різдва. На фото присутня Ірина Стасів-Калинець (перша зліва)
Репресії тривали і згодом. На початку 1974 року на ім’я нового секретаря ЦК Компартії України Щербицького було направлено секретний донос про підготовку «окремими націоналістично налаштованими особами новорічних колядок».
Коли основним носієм інформації в наших домівках було радіо, яке ми називали “брехунцем”, і знали усі програми, які воно нам дарувало, особливо чекали на трансляцію музичних програм, де звучали улюблені пісні і мелодії. Пам’ятаю, як часто диктор оголошував: “Грає естрадно-симфонічний оркестр Українського телебачення і радіо під орудою Ростислава Бабича”.
Сім’я Бабичів Валентина Іларіонівна, Олексій , Ростислав і Наталка
Народний артист України диригент, композитор і педагог Ростислав Олексійович Бабич народився в Рівному в 1937 році. Тут минули його дитячі та шкільні роки. Вже потім за покликом свого музичного обдарування він поїхав на навчання спочатку до Львова, потім до Києва, розпочав свою музично-педагогічну кар’єру в Тернополі. Зрештою в Києві одержав найбільше визнання. У столиці й нині мешкає артист і вже не так часто приїжджає у місто свого дитинства. Близька родина Ростислава Бабича, його рідна сестра Наталія Олексіївна нині мешкають у Рівному. У родинному архіві зберігають світлини з життєпису свого відомого брата і теплі спогади про нього.
Майбутній відомий маестро – Ростислав Бабич, 1937 р.
Двоюрідний брат музиканта Ігор Олександрович Окопний, який мешкає в Рівному, був не лише близький з ним за родинним корінням, а й вірним другом з дитинства.
Адже вони – ровесники і їх дитячі роки минули на одній вулиці – Литовській, в одному будинку. Будинок Окопних-Бабичів стояв на місці нинішнього Будинку урочистих подій, що на проспекті Миру, 14.
Сестра Ростислава бабича Наталка, 1951 рік
“Мама Ростислава Валентина Іларіонівна (в дівоцтві Окопна) – моя рідна тітка, молодша сестра мого батька, – розпочинає свої спогади про брата Ігор Окопний. – Його батько Олексій Никифорович Бабич був родом із села Півче Здолбунівського району. Це була проста роботяща сім’я. Батько працював заготівельником в артілі “Більшовик”, а мама була берегинею домашнього вогнища”.
Ростислав Бабич, 1951 рік
Із розповіді Ігоря Олександровича дізнаємось, що в цій сім’ї завжди цінувалася українська культура, театр, книга. Мама любила музику Рахманінова і розповідала про своє знайомство з племінниками цього великого композитора, які свого часу жили в Рівному. Було в цієї жінки захоплення – вона власноруч виготовляла штучні квіти з паперу, які потім вмочала в розплавлений віск, і вони ставали, мов живі. Згадаймо, що ще довгий час після війни, аж до 1970-х років, це був поширений декор у наших домівках.
Ігор Олександрович Окопний, 1957 рік
Сім’я Бабичів була доволі набожною, і, за спогадами пана Ігоря, в їхньому домі висіли на стінах ікони і картини з зображенням янголів. “Ростик деякий час прислуговував у Свято-Успенській церкві, поруч з якою ми жили, – згадує Ігор Окопний. – Тоді священиком був Михайло Носаль, якого дуже любила і поважала рівненська громада.
одружжя Бабичів – Валентина Іларіонівна і Олексій Ничипорович, 1936 рік
На коляди ми з братом виготовляли Різдвяну зірку і ходили з нею колядувати. На Великдень дзвонили в церковні дзвони, палили багаття біля храму, бились крашанками. Бабичі – це була дуже добра родина. Мій батько був на фронті, то батько Ростика мені був за рідного. У дядька Олексія теж було своє захоплення – він любив різну техніку. Це з ним ми потайки через радіоприймач “Філіпс”, який в них був, вечорами слухали “Голос Америки” і радіо “Свободу”. У них я вперше побачив телевізор. На жаль, Олексій Бабич хворів, важко ходив і рано помер”.
Під час одного зі свят, юний служка Ростислав Бабич (перший праворуч у другому ряду)
Із спогадів про дитинство виринає і дуже тривожний випадок. Таке часто траплялося з дітьми повоєнних часів. “Ростик знайшов у нашому городі запал протитанкової гранати, – пригадує пан Ігор. – Витягнув чеку, і та пружина в його руці стала розправлятись. Я був поруч і гукнув йому: “Кидай!”. Він кинув. Стався вибух. Ми стояли злякані, а наші мами, що вискочили з хати, стояли німі і бліді. Тож, можливо, моє “кидай” і врятувало для України такого талановитого музиканта”.
Ростислав Бабич з улюбленим акордеоном
Ростислав Бабич навчався у Рівненський школі № 2, яка в той час розміщувалася в будинку, де нині управління освіти (Соборна, 30). Його однокласником і шкільним другом був майбутній ректор Рівненського державного педагогічного інституту Борис Колупаєв. Захоплювався в шкільні роки Ростислав спортом – плаванням і акробатикою. Брав участь в обласних змаганнях, стрибав із десятиметрової вишки в басейн, що був неподалік Басівкутського озера. Але музика, яка потроху проростала з його душі, перемогла. Коли ж батько купив синові акордеон, він вже не розлучався з цим інструментом.
Абсолютний слух і наполегливість швидко дали гарні результати, і юного Ростислава в Рівному навіть запросили грати в ресторанному оркестрі.
Ростислав Бабич за роботою
Талант шліфувався спочатку у Львові в музичному училищі, пізніше – у Львівській консерваторії, яку він закінчив у 1962 році і за направленням поїхав на викладацьку роботу до Тернопільського музичного училища ім. Крушельницької.
Ростислав Бабич у Криму
Саме в Тернополі він зустрів свою майбутню дружину Дану, яка була актрисою театру і кіно. Через три роки талановитого музиканта запросили до Києва, де він сім років працював головним диригентом Українського ансамблю “Балету на льоду”.
Ростислав Бабич, 1956 рік
У столиці Ростислав Бабич закінчив Київську консерваторію. Головним диригентом естрадно-симфонічного оркестру Українського телебачення і радіо став у 1975 році. Знаний і шанований серед мистецького бомонду Ростислав Бабич подарував шанувальникам естрадно-симфонічної музики майже п’ять тисяч музичних творів українських та іноземних композиторів. Він допоміг багатьом талановитим українським виконавцям багатогранно і успішно реалізуватись у творчості. Серед них були молоді співаки Алла Кудлай, Віктор Шпортько, Василь Бокоч та інші. Маестро був близько знайомий і з Володимиром Івасюком.
Ростислав Бабич, 1958 рік
Не залишав музикант і викладацьку роботу. Він – професор Київського університету культури і мистецтв, працював завідувачем кафедри естрадної музики. Неймовірно наполегливий і працьовитий, всебічно обдарований музикант не лише доносив слухачеві музику інших авторів, а й сам писав пісні на власні слова, яким так само давав крила.
Ростислав Бабич, Тернопіль, 2008 рік
У 1980-і роки Ростислав Бабич приїжджав до Рівного зі своїм оркестром, і глядачі прийняли виступ вже знаменитого земляка, як чудовий подарунок рідному місту. Розповідають, що після концерту зайшли до нього в гримерку, щоб привітати, а коли обняли, то відчули, що в нього сорочка була в квач мокрою. Ось така вона праця диригента!
«Фотографії Старого Львова» нещодавно опублікували два нариси, які стосуються проектування в Україні автобусів і тролейбусів. Закінчуємо цикл нарисом понад 100 річної історії виробництва трамваїв в Україні. У різні роки виробництво трамваїв і їх кузовів діяло у Миколаєві, Києві, Луганську, Дніпрі, Львові та Калуші.
Трамваї Миколаївського суднобудівного заводу імені А. Марті
Історія виробництва трамвайних вагонів в Україні починається іще у 1900-х роках минулого століття. Першим підприємством, яке освоїло виробництво трамвайних вагонів став суднобудівний завод «Наваль» у Миколаєві. Перша згадка про виробництво трамваїв на цьому заводі датується 24 жовтня 1906 року – це невелика замітка у «Севастопольській газеті», у якій йдеться про те, що Севастопольське трамвайне товариство замовило на заводі «Наваль» нові трамвайні вагони, аналогічні тим, які експлуатувалися в Севастополі. Проте, даних про те, що вагони, виготовлені у Миколаєві працювали у Севастополі (тут трамвайна система була зруйнована в ході ІІ Світової війни) немає, вочевидь завод «Наваль» іще не був готовий до випуску міського електротранспорту.
Один із перших причіпних трамвайних вагонів, виготовлених на заводі «Наваль» у Миколаєві. 1908 р. Фото із альбому продукції заводу
Першим трамвай на миколаївському заводі «Наваль» був виготовлений у 1908 році – він експлуатувався в Одесі на лінії Люстдорфського трамвая. У альбомі продукції заводу «Наваль» за 1911 рік є фотографія причіпного трамвайного вагона миколаївського виробництва – спочатку завод освоїв виробництво безмоторних вагонів. Причіпні безмоторні вагони миколаївський завод «Наваль» на початку 1910-х років постачав до Саратова. Пізніше, разом із філією бельгійської компанії «Ragheno» у Миколаєві, суднобудівний завод «Наваль» освоїв виробництво двовісних моторних вагонів із штанговим струмоприймачем – такі вагони постачалися теж до Саратова.
Російська революція 1917 року, а потім національно-визвольні змагання в Україні призупинили виробництво трамваїв у Миколаєві. Свою роботу суднобудівний завод імені А. Марті (таку назву отримав колишній «Наваль») відновив у 1924 році. У складі заводу працював вагонобудівний цех, який випускав на початку 20-тонні залізничні вагони і 50-тонні цистерни. Паралельно із налагодженням випуску залізничних вагонів, на заводі імені А. Марті вирішили відновити виробництво трамвайних вагонів. Для вивчення попиту на трамваї, завод надіслав керівникам трамвайних господарств міст УРСР листи, у яких попросив вказати потребу в трамваях, а також їх бажані технічні характеристики. Виявилося, що більшість трамвайних господарств потребують нових вагонів, а щодо технічних характеристик, то більшість господарств хотіло придбати двовісні трамваї т.зв. «нюренбергського типу», які експлуатувалися в Києві.
Трамвай виробництва Миколаївського суднобудівного заводу «Наваль» для міста Смоленська на дачній лінії. 1910-ті роки
У квітні 1925 року Миколаївський суднобудівний завод імені А. Марті отримав перше замовлення на виробництво трамваїв – 20 моторних вагонів замовив Київський трамвайний трест. Перша партія вагонів мала надійти до Києва не пізніше 10 квітня 1926 року.
Власне завод імені А. Марті у Миколаєві виготовляв не тільки кузови вагонів, але й їхні візки із колісними парами та редукторами, а також частину пневматичного обладнання. Електричне обладнання постачалося заводом «Динамо» із Москви. Хоча в самому Миколаєві у 1920-х роках був трамвайний рух, але ширина колії тут була 1000 мм., отож обкатувати трамваї для Києва у Миколаєві не було змоги. Тому ї вантажили на залізничні платформи і пуско-налагоджувальні роботи фахівці заводу імені А. Марті проводили у Києві.
Виготовлені у Миколаєві трамвайні вагони отримали у Києві деповські номери 801 – 820. Вони виявилися надійними і витривалими, отож пропрацювали у Києві до початку 1950-х років. Після ремонту та модернізації вагони, виготовлені у Миколаєві, були передані із Києва у інші міста України, зокрема 10 таких вагонів отримав Дніпропетровськ. Два вагони, виготовлені у Миколаєві, були перероблені у вузькоколійні і передані із Києва до Житомира.
Двовісний трамвайний вагон Миколаївського суднобудівного заводу ім. А. Марті, виготовлений для Києва. 1935 р. Фото із колекції Дмитра Єрмака
У 1927 році Миколаївський суднобудівний завод імені А. Марті виготовив 10 трамвайних вагонів для Самари, які у 1947 році були передані до Іркутська.
Треба зауважити, що проектну документацію на трамваї було розроблено силами конструкторського бюро заводу імені А. Марті. Конструкція візків вагонів була створена на базі візків київських вагонів німецького виробництва. Кузови трамвайних вагонів виготовлялися із дерева твердих порід і обшивалися листовим металом. Посадкові майданчики у миколаївських трамваях були закритими із двостулковими ширмовими дверима. Моторні вагони мали достатню потужність, щоб працювати із безмоторними причепами.
Після постачання першої партії із 10 вагонів до Києва, завод отримав низку рекомендацій, щодо покращення конструкції трамваїв, які були враховані.
Трамвайний поїзд у Дніпрі. Моторний вагон виготовлений на Миколаївському суднобудівному заводі імені А. Марті. 1920-ті рр.
Найбільше замовлення у 1920-х роках на виготовлення трамваїв Миколаївський завод імені А. Марті отримав із Дніпропетровська – тут замовили 70 нових трамвайних вагонів. Станом на 1927 рік завод імені Марті міг виготовляти до 100 трамвайних вагонів на рік, проте у 1928 році виробництво вагонів було тимчасово припинене через брак замовлень.
Відновлення виробництва трамваїв у Миколаєві датується 1932 роком – завод імені А. Марті отримав замовлення на 10 трамвайних вагонів із шириною колії 1000 мм. для самого Миколаєва. В результаті перемовин між містом і заводом обсяг замовлення зріс до 40 вагонів – 20 моторних і 20 причіпних. На цей раз вагони виготовлялися за готовими проектами вагонів т.зв. «харківського» і «московського» типів. Перші три трамвайні вагони Миколаївський трамвайний трест отримав 7 листопада 1933 року. Виготовлення усіх 40 трамваїв було завершене на початку 1935 року. Під час виробництва цих трамваїв Миколаївський суднобудівний завод імені А. Марті співпрацював із московським заводом «Динамо» та Київським трамвайним заводом імені Томаша Домбаля.
Складання трамвайних вагонів Х і М для Миколаєва на Миколаївському суднобудівному заводі імені А. Марті. 1930-ті рр.
Загалом у 1920-30-х роках Миколаївський суднобудівний завод імені А. Марті виготовив 155 трамвайних вагонів, із яких 115 власної конструкції – за мірками сучасної України це доволі непоганий результат.
Останній раз Миколаївський суднобудівний завод імені А. Марті займався трамваями наприкінці 1940-х років – тут Миколаївський трамвайний трест розмістив замовлення на капремонт і модернізацію понівечених у ході війни вагонів. Модернізація здійснювалася за проектом 2М Київського заводу електротранспорту ім. Ф. Дзержинського.
Трамваї Київського заводу електротранспорту імені Ф. Дзержинського
Київський трамвайний завод імені Т. Домбаля, який у кінці 1930-х років був перейменований у Київський завод електротранспорту імені Ф. Дзержинського, є лідером за кількістю виготовленого електротранспорту серед усіх підприємств України – тут протягом всієї історії підприємства випустили біля 700 пасажирських і службових трамваїв, а також понад 3 тисячі пасажирських і вантажних тролейбусів.
Київський трамвайний вагон № 437, кузов якого був виготовлений у Київських головних трамвайних майстернях. Візки та електричне обладнання німецької фірми «MAN». Такі трамваї випускалися у Києві у 1911 – 1914 роках
Офіційною датою створення Київського заводу електротранспорту (КЗЕТу) вважається 1 березня 1906 року, коли були відкриті Головні трамвайні майстерні «Київського товариства міських залізниць». Ці майстерні були збудовані на місці колишнього Васильківського депо кінного трамвая неподалік від сучасної станції метро «Либідська».
Вагон Київського фунікулеру, побудований у Київських головних трамвайних майстернях у 1926 році та колектив КГТМ. Фото із колекції Дмитра Єрмака
Складання перших трамвайних вагонів у Київських головних трамвайних майстернях (КГТМ) розпочалося у першій половині 1910-х років дещо пізніше, а ніж на заводі «Наваль» у Миколаєві. Власне у Києві виготовлялися лише кузови трамвайних вагонів та деяке допоміжне устаткування – візки, електричне і пневматичне обладнання для трамваїв постачали із Німеччини. Виробництво кузовів за кресленнями заводу «MAN» в Києві розпочали в 1911 році. Після початку І Світової війни трамваї, які виготовлялися в Києві, комплектувалися обладнанням російського виробництва із заводів в Санкт-Петербурзі та Москві. Загалом у 1911-17 роках у Києві у КГТМ було виготовлено понад 40 трамваїв, які отримали номери 400-ої і 700-ої серій.
Трамвайний вагон 2М № 829 для Києва на етапі оздоблювальних робіт на Київському трамвайному заводі ім. Домбаля
Під час революції та національно-визвольних змагань КГТМ практично не працювали і відновили свою роботу лише у 1921 році. На початках майстерні займалися виключено капітальним ремонтом і модернізацією зношених київських трамваїв, тому у 1925 році нові вагони було вирішено замовити у Миколаєві.
У 1926 році КГТМ виготовили два вагони для Київського фунікулеру, а із 1927 року КГТМ освоїли капітально-відновлювальний ремонт вагонів старих серій із заміною кузова. Фактично, від старого вагону залишалися лише металоконструкції візка – вагони отримували нові кузови, більш сучасне електрообладнання та гальмівну систему. Загалом так було відновлено 20 трамвайних вагонів, які отримали №№ 721 – 741.
Моторний трамвайний вагон 2М № 845 із двома причіпними вагонам 2П виробництва Київського трамвайного заводу
Із 1928 року Київські головні трамвайні майстерні починають виробництво нових трамвайних вагонів. Основою їх конструкції слугували трамваї Миколаївського суднобудівного заводу імені А. Марті. Київські вагони отримали позначення моделі 2М (двовісні моторні). На початку ці вагони мали поворотні одновісні візки конструкції Беккера, але потім їх замінили на неповоротні візки із жорсткою базою 2800 мм. Загалом у 1928 – 1937 роках для потреб Києва було виготовлено 96 моторних вагонів 2М, які отримали №№ 821 – 918.
Креслення експериментального безвізкового вагона № 901, який був виготовлений КТЗ у 1932 році
У 1931 році Київські головні трамвайні майстерні отримують статус заводу – їх тепер йменують Київський трамвайний завод імені Томаша Домбаля (Томаш Домбаль – київський революціонер, потім член КП(б)У, репресований у 1937 році). Київський трамвайний завод мав стати основним підприємством по виготовленню трамваїв для міст УРСР. На початку 1930-х років окрім моторних вагонів 2М, було освоєно випуск причіпних вагонів 2П, які мали подібний дизайн кузова і аналогічні візки, тільки без двигунів.
Двосторонній трамвайний вагона 4М № 1085, який збудовано на основі дореволюційного вагону «Пульман». 1930-ті рр.
При Київському трамвайному заводі (КТЗ) було створено власне конструкторське бюро, яке розробляло нові експериментальні конструкції трамваїв. Уже в 1932 році було розроблено конструкцію експериментального безвізкового трамвая, який отримав деповський № 901. Вагон був розроблений для одностороннього руху і мав один пост керування. Особливістю вагона були широкі ширмові двері. Це був перший трамвай, виробництва КТЗ, який отримав магнітнорейкові гальма. У 1939 році цей вагон був модернізований і пропрацював у Києві до 1949 року, коли був списаний після важкого ДТП.
Креслення чотирьохвісного трамвайного вагона М1 (КТЦ), який виготовлявся Київським заводом електротранспорту в 1940-х роках
У середині 1930-х років КТЗ освоїв складання тролейбусів типу ЛК для Києва, а у 1937 році був перейменований на честь Фелікса Дзержиньского. Із 1937 року було освоєно виробництво модернізованих трамваїв 2М і 2П, у 1937-41 роках на заводі було виготовлено 180 моторних двовісних і 150 причіпних двовісних трамвайних вагонів, в тому числі 32 моторних вагони (№ 919 – 951) і 29 причіпних (№№ 347 – 370 і 383 – 388) для Києва. Також вагони КЗЕТу постачалися в трамвайні господарства Дніпропетровської, Донецької і Луганської областей.
Трамвайний вагон М1 (КТЦ) № 1109, виготовлений у 1944 році
Починаючи із 1931 року КТЗ розпочинає глибоку модернізацію дореволюційних чотирьохвісних трамваїв, т.зв. «Пульманів». Ці трамваї під час капремонту та модернізації отримували нові кузови, також на них випробовували різні технічні новації. Для прикладу, під час модернізації вагону № 1085 для Києва на ньому в 1935 році була встановлена система рекупераційного гальмування, тобто такого гальмування, коли електрична енергія повертається назад у мережу. Модернізовані у 1930-х роках «Пульмани» позначали як модель «4М».
Київський трамвай 2М, переобладнаний під вузьку колію 1000 мм. і переданий до Житомира. 1947 р. Фото із колекції Тараса Коротуна
Із середини 1930-х років конструктори КТЗ розробляють на базі конструкції «Пульманів» нові чотирьохвісні трамвайні вагони із поворотними візками і автоматичною реостатно-контакторною системою керування тяговим електроприводом. Автоматична реостатно-контакторна система керування електроприводом дозволяла формувати трамвайні поїзди із моторних трамвайних вагонів (системи багатьох одиниць), якими водій міг керувати із першого вагона.
На початку 1940-х років КЗЕТ розробив конструкцію чотирьохвісного цільнометалевого трамвайного вагона М1 (КТЦ – київський трамвай цільнометалевий). У виробництві трамвайних кузовів використовувалося електродугове зварювання по способу Є. Патона. Електрообладнання для вагонів виготовлялося московським заводом «Динамо». У конструкції вагонів використовувалися візки Т8К-40.
Переобладнаний під вузьку колію 1000 мм. і модернізований київський вагон 2М у Чернівцях. 1963 р
У 1940-41 роках КЗЕТ виготовив 8 трамвайних вагонів М1 (№№ 1101 – 1108). Іще для одного такого вагона був виготовлений кузов, але складання вагона не було завершене через початок війни. Останній 9 вагон зібрали уже в 1944 році.
Після визволення Києва від німецьких загарбників Київський завод електротротранспорту в 1944 – 46 роках був повністю зайнятий ремонтом та модернізацією трамвайних вагонів для Києва. Зазначимо, що у перші післявоєнні роки до Києва, як столиці УРСР, почали надходити нові трамвайні вагони – двовісні вагони КТМ-1 із причепами КТП-1 Усть-Катаського вагонобудівного заводу та чотирьохвісні трамваї МТВ-82, які спочатку виготовляв завод у Тушино під Москвою, а потім – Ризький вагонобудівний завод. В той же час, старі київські трамвайні вагони було вирішено після ремонту та модернізації передавати в інші міста України. В основному модернізували вагони моделей 2М і 2П. Трамваї 2М після модернізації передавали у Житомир, Вінницю, Чернівці, Конотоп, а також у Стаханов, Горлівку, Дніпродзержинськ, Макіївку, Єнакієве, Костянтинівку, Запоріжжя, Маріуполь та Одесу.
Трамвайний поїзд із моторного вагона КТВ-55 і причіпного КТП-55, які виготовлені на КЗЕТі у 1955 році. Фото із колекції Дмитра Єрмака
На початку 1950-х років конструктори Київського заводу електротранспорту імені Дзержинського працюють над розробкою конструкції чотирьохвісного вагону. Перший трамвайний вагон-прототип моделі КТВ-55 був збудований у 1955 році на базі рами «Пульмана» № 1063. Він мав цільнометалевий кузов і електричне обладнання по типу вагонів МТВ-82. Цей вагон був призначений для одностороннього руху. Для роботи із ним був спроектований безмоторний причіпний вагон КТП-55. Такі вагони могли працювати у парі із вагонами КТВ-55 і з вагонами МТВ-82. Отож, причіпні вагони постачалися не лише до Києва, але й до Мінська та Свердловська (нині – Єкатеринбург). Загалом завод побудував 17 вагонів КТВ-55 і біля 100 причепів КТП-55. Із 17 вагонів КТВ-55 сім було збудовано на основі рам дореволюційних «Пульманів», а решта – повністю із нових комплектувальних. Причіпні вагони будувалися тільки із нових комплектувальних.
Двосторонній трамвайний вагон КТВ-55-2 № 2005, побудований на базі рами дореволюційного «Пульмана». 1987 рік.
Окрім одностороннього трамвайного вагона КТВ-55, конструкторським бюро КЗЕТу було розроблено конструкцію двостороннього трамвайного вагону КТВ-55-2 із двома пультами керування у головній та хвостовій частині вагона. Такі трамваї потрібні були Києву через наявність маршрутів із тупиковими кінцевими. Перші два вагони КТВ-55-2 були побудовані у 1955 році на основі рам «Пульманів» № 1031 і 1050. Їх ввели в експлуатацію 24 жовтня 1955 року. Вони отримали деповські номери 2001 і 2002. У 1956 році на основі рам «Пульманів» було збудовано три вагони КТВ-55-2, а у 1957 році – 7 таких вагонів. Із 1957 року ці вагони отримали позначення КТВ-57. До 1959 року на основі рам дореволюційних «Пульманів» було збудовано 22 трамваї КТВ-57. У 1959 – 65 роках вагони КТВ-57 не виготовлялися. У 1965 році їх випуск було відновлено, але уже із нових комплектувальних. Загалом у 1955 – 68 роках на КЗЕТі був збудований 81 двосторонній вагон моделей КТВ-55-2 і КТВ-57. У пасажирській експлуатації в Києві такі трамваї перебували до 1988 року, коли був закритий останній трамвайний маршрут із тупиковою кінцевою. Із 1977 року вагони КТВ-57 експлуатувалися в Конотопі, де трамвайний маршрут № 3 мав тупикову кінцеву. Після виведення із пасажирської експлуатації низка вагонів КТВ-57 в Києві була перероблена у службові вагони.
Салон двостороннього трамвайного вагона КТВ-55-2
У 1956 році Київський завод електротранспорту виготовив експериментальний трамвайний поїзд із двовісних вагонів КТВ-56 (моторний) і КТП-56 (причіпний). Хоча випробовування цього поїзда були вдалими, його в серію не запустили.
У кінці 1950-х років КЗЕТ провів модернізацію вагонів типу КТВ-55 і КТП-55. Модернізовані вагони позначалися як КТВ-59 і КТП-59 і виготовлялися тільки із нових комплектувальних.
Експериментальний трамвайний поїзд КТВ-56 та КТП-56, виготовлений на КЗЕТі у 1956 р.
Випуск односторонніх трамвайних вагонів в Києві припинився на початку 1960-х років, коли в міста СРСР почати масово находити чеські трамвайні вагони «Татра», а Ризький вагонобудівний завод освоїв випуск вагонів РВЗ-6. У кінці 1960-х років був припинений випуск двосторонніх трамваїв КТВ-57.
Поїзд із трамвайних вагонів КТВ-59 та КТП-59 на київській Оболоні. Початок 1980-х років. Фото Ханса Орлеманса
Зазначимо, що у 1960-х роках на КЗЕТі було розгорнуто серійне виробництво тролейбусів моделей «Київ-2», «Київ – 4», «Київ – 5ЛА», «Київ – 6», але й воно на початку 1970-х років припинилося. КЗЕТ у 1970-ті роки випускав тільки вантажні тролейбуси КТГ та займався ремонтом трамваїв та тролейбусів чеського виробництво. Паралельно до цього по замовленню трамвайних господарств на КЗЕТі виготовляли спеціальні службові трамвайні вагони.
Трамвай KT3UA, виготовлений на Київському заводі електротранспорту в 2000-ні роки
У 1990-х роках Київський завод електротранспорту був приватизований. У 2004 році за чеською ліцензією на основі кузовів трамваїв «Tatra T3SU» КЗЕТ будує вагони KT3UA «Кобра». 14 таких вагонів побудовано для Києва і 2 – для Кривого Рогу. Також на КЗЕТі було зібрано односекційні низькопідлогові вагони «Каштан» (теж за чеською технологією) і один трьохсекційний низькопідлоговий вагон «Каштан-2».
Виробництво трамваїв на заводі «Луганськтепловоз»
На початку 1990-х років в Україні було відсутнє власне виробництво трамвайних вагонів – в українські міста постачалися або трамваї «Tatra» чеського виробництва, або російські трамвайні вагони КТМ-5 (71-605) Усть-Катавського вагонобудівного заводу. Наприкінці 1980-х років чеський концерн «ЧКД-Прага» припинив виробництво трамвайних вагонів «Tatra Т3» із реостатно-контакторною системою керування. Отож в міста УРСР постачалися лише вагони «Tatra T6B5» із тиристорно-імпульсною системою керування та вузькоколійні трамваї «Tatra КТ4». Чеські вагони потрібно було купувати за валюту, а Усть-катавські мали низький технічний рівень. Отож, Кабінетом Міністрів України було вирішено освоїти виробництво трамваїв із тиристорно-імпульсною системою керування в Україні. Базовим підприємством для виробництва було прийнято завод «Луганськтепловоз», який займався виробництвом локомотивів.
Трамвайні вагони ЛТ-10 у виробничому цеху. Фото 1994 р
У 1990 році Державний комітет по житлово-комунальному господарству (йому тоді підпорядковувався електротранспорт) виділив 2,5 мільйони карбованців на розробку конструкції українського трамвая. Технічне завдання на трамвай було розроблено Київським науково-дослідним і конструкторсько-технологічним інститутом міського господарства (КНДКТІ МГ) під керівництвом видатних вчених Володимира Веклича та Леоніда Збарського. До розробки конструкції кузова українського трамвайного вагона було залучено конструкторів Київського авіаційного заводу імені Антонова. У листопаді 1991 року Кабмін України Вітольда Фокіна затвердив програму «Український трамвай», якою було передбачено, що складання трамваїв буде здійснювати ВО «Луганськтепловоз», а виробництво силового електрообладнання – Запорізький електроапаратний завод.
Неукомплектований кузов трамвая ЛТ-10 на заводі «Луганськтепловоз». Фото 2000-х років
Роботи по створенню трамвайного вагона на ВО «Луганськтепловоз» розпочалися влітку 1991 року. У них активну участь брали інженери Луганського трамвайно-тролейбусного управління. Два перші експериментальні трамваї-прототипи ЛТ-10 були зібрані у 1993 році, а їх офіційна презентація відбулася у середині січня 1994 року.
Трамвай ЛТ-10 – це був односекційний чотирьохвісний трамвайний вагон на поворотних візках, оснащений тиристорно-імпульсною системою керування тяговим електроприводом виробництва Запорізького електроапаратного заводу. Частину електрообладнання трамвая було винесено на дах.
Салон трамвая ЛТ-10 виробництва «Луганськтепловозу»
Загалом у 1994 – 1998 році завод «Луганськтепловоз» побудував 16 трамвайних вагонів ЛТ-10. 10 із них надійшло до Луганська, 5 вагонів – до Єнакієва і один вагон – до Москви у 1999 році. Там він працював у Бауманському трамвайному депо. Із 2003 року він був переданий у музей електротранспорту. Крім цього на території заводу «Луганськтепловоз» на початку 2010-х років іще знаходилося біля десятка некомплектних кузовів трамваїв ЛТ-10.
Перший український частковонизькопідлоговий трамвай ЛТ-10А на заводі «Луганськтепловоз»
Нажаль, завод «Луганськтепловоз» виявився зовсім неготовим до виробництва трамваїв. Уже в процесі випробовування та пробної експлуатації було виявлено велику кількість дефектів трамвайного вагона. Зокрема, один із вагонів ЛТ-10 під час випробовування перекинувся – це сталося через те, що трамвай на великій швидкості увійшов в криву малого радіусу. Через розміщення частини електрообладнання на даху, його центр мас був дуже високо. Багато проблеми виникало із роботою української тиристорно-імпульсної системи керування тяговим електроприводом. Через це у Єнакієво іще в кінці 1990-х років усі трамваї ЛТ-10 були відсторонені від експлуатації. У Луганську відсторонення ЛТ-10 від експлуатації сталося у 2005 році, отож вагони в основному не пропрацювали і 10 років. Крім того, ціна вагону ЛТ-10 у середині 1990-х років становила біля 200 тисяч доларів США, а російського вагона 71-608КМ – 90 тисяч доларів США. Відповідно на вагони луганського виробництва не було попиту.
Салон трамвайного вагона ЛТ-10А
У середині 1990-х років конструкторським бюро імені Антонова було розроблено конструкцію частково низькопідлогового трамвайного вагона ЛТ-10А. Цей вагон був виготовлений в єдиному екземплярі на «Луганськтепловозі», але так і залишився на заводі.
Друга спроба налагодити виробництво трамвайних вагонів на заводі «Луганськтепловоз» датується 2002 роком. Тоді по замовленню Москви було виготовлено 4 трамвайних вагона ЛТ-5, які мали візки із двоступеневим ресорним підвішуванням конструкції заводу «Луганськтепловоз» та електричне обладнання від російських трамваїв 71-608КМ Усть-Катавського вагонобудівного заводу. Презентація вагонів у Луганську відбулася 28 грудня 2002 року за участю тодішнього Президента України Леоніда Кучми. Вартість вагона була оцінена у 795 тисяч гривень або 135 тисяч євро. Пробна обкатка вагонів проводилася у Луганську.
Трамвайний вагон ЛТ-5, виготовлений на «Луганськтепловозі», для Москви. 2003 рік
Вагони ЛТ-5 прибули в Москву 9 квітня 2003 року. Обкатка першого вагону у Москві почалася 19 квітня 2003 року. Ці вагони надійшли у трамвайне депо імені Апакова. Трамвайні вагони ЛТ-5 більш-менш регулярно працювали на лінії у Москві до 2005 року. Офіційна причина відсторонення вагонів ЛТ-5 від експлуатації – проблеми із дисковими гальмами.
Після 2002 року більше спроб виробництва трамваїв на заводі «Луганськтепловоз» не було.
Трамваї компанії «Татра-Юг»
Спільне українсько-чеське підприємство «Татра-Юг» було створено у 1993 році. З чеської сторони співзасновником підприємства виступав концерн «ЧКД-Прага». Офіс компанії «Татра-Юг» розмістився в Одесі, складання трамваїв здійснювалося на виробничих потужностях ВО «Південний машинобудівний завод імені Макарова» у Дніпропетровську. На початку своєї діяльності СП «Татра-Юг» виготовляло за чеською документацією односекційні трамвайні вагон «Tatra» Т6В5 (ці трамваї також позначалися як Т3М) із тиристорно-імпульсною системою управління тяговим електроприводом. Одні із перших вагонів Т6В5 надійшли у трамвайне депо міста Дніпродзержинська (Кам’янського) після того, як там сталася масштабна трамвайна катастрофа за участю трамвайного вагона КТМ-5 російського виробництва.
Окрім Дніпродзжержинська у 1996 – 2005 році трамвайні вагона Т6В5 виробництва «Татра-Юг» постачалися до Києва, Дніпропетровська (Дніпра), Запоріжжя, Миколаєва та Донецька.
Трамвайний вагон «Татра-Юг» моделі Т6В5 в Одесі. Автор фото – Олександр Вельможко
Після банкрутства концерну «ЧКД-Прага» компанія «Татра-Юг» стала товариством із обмеженою відповідальністю. Конструктори підприємства на базі вагона Т6В5 розробляють новий український вагон К1. Перший трамвайний вагон К1 був побудований у 2001 році. Він був високопідлоговий і оснащений українською напівпровідниковою системою керування тяговим електроприводом КПТТ-1, яка була створена Запорізьким електроапаратним заводом. У вагона К1 порівняно із вагоном Т6В5 удосконалено конструкцію ходових візків. Рівень локалізації виробництва цих трамвайних вагонів в Україні сягає понад 90%, всі базові деталі і системи вагону виготовлено в Україні. У 2002 році трамвайний вагон К1 проходив випробовування у Дарницькому ремонтно-експлуатаційному депо в Києві. Не дивлячись на позитивні результати випробовувань, у 2004 році трамвайний вагон К1 був повернутий на завод – КП «Київпастранс» не хотіло його купувати.
У 2006 році на трамвайний вагон встановлено транзисторну систему керування тяговим електроприводом КПТТ-2 Запорізького електроапаратного заводу. Перший трамвайний вагон К1 продано у Конотоп, де він успішно експлуатується до сьогодні.
Трамвай К1 компанії «Татра-Юг» у заводському фарбуванні в Одесі
Із 2003 року українське силове електрообладнання встановлюється на трамваї Т6В5, які «Татра-Юг» виготовляє для Донецька. Із 2004 року розпочинається серійне виробництво трамвайних вагонів К1. У 2008 році відбувається випробовування нової системи керування тяговим електроприводом КПТТ-3МП, яка збудована на базі IGBT-транзисторів. Загалом до 2016 року ТзОВ «Татра-Юг» виготовило 76 трамвайних вагонів моделі К1. Найбільше вагонів К1 у 2003-8 роках було постачано до Донецька – 28 вагонів.
На основі конструкції трамвайного вагону К1 у 2012 році розроблено частково низькопідлоговий трамвайний вагон К1М. Загалом виготовлено 10 таких вагонів – 8 для Києва у 2012 і 2015 роках і по одному вагону для Одеси і Маріуполя. Вагон обладнаний вітчизняною ТрСУ Запорізького електроапаратного заводу і тяговими електродвигунами ЕД-147 харківського заводу «Електроважмаш». Частка низької підлоги – 36%.
Трамвай К1М8 компанії «Татра-Юг» на лінії швидкісного трамвая в Києві. Фото Олександра Вельможка
У 2004 році ТзОВ «Татра-Юг» розробляє проект 30-метрового трьохсекційного трамвайного вагона «К1М8» із низькопідлоговою вставкою. Конструкція вагона К1М8 схожа на чеський трамвайний вагон КТ8D5, але на відміну від чеського, український вагон призначений для одностороннього руху. Перший вагон К1М8 був виготовлений у 2006 році. Він має українську ТрСУ на базі IGBT-транзисторів Запорізького електроапаратного заводу та харківські тягові електродвигуни ЕД-147. Загальна потужність двигунів – 368 кВт. Частка низької підлоги – 40%. Загалом у 2006-12 роках виготовлено 4 трамвайних вагони К1М8. Всі вони експлуатуються у Києві.
У 2015 році ТзОВ «Татра-Юг» повідомляє про початок проектування трамвайного вагону нового покоління із 70% низької підлоги в салоні. Одночасно було оголошено конкурс на найкращий дизайн нового вагону. 9 лютого 2016 року було визначено переможця конкурсу на дизайн вагону, а 1 липня 2016 року представник компанії Інесса Кардівара презентувала ескізний проект трамвая К1М6. Це трьохсекційний вагон, у виробництві якого задіяно 250 українських компаній.
Презентацію нового трамвайного вагона К1М6 проводиться 5 травня 2017 року. 12 вересня новий трамвайний вагон доставляють для випробовувань у місто Кам’янське, де стан трамвайних колій далеко не найкращий в Україні. Цим керівник «Татра-Юг» Анатолій Кердівара вирішив показати можливість експлуатації трамвая К1М6 у містах із поганим станом колій і контактних мереж. Випробовування трамвая К1М6 проходило також у Дніпрі та Києві. Вагон отримав схвальні відгуки і був рекомендований для серійного виробництва.
Трьохсекційний трамвай К1М6 компанії «Татра-Юг» та її керівник Анатолій Кердівара у Дніпрі
Восени 2018 року КП «Київпастранс» провело тендер по закупівлі 10 трамваїв із часткою низької підлоги не менше 70%. Переможцем цього тендера стало ТзОВ «Татра-Юг». Проте КП «Київпастранс» оплатило лише закупівлю першого трамвайного вагона К1М6, та й то керівництву «Татра-Юг» довелося «вибивати» кошти за трамвай, звертаючись до Президента України Володимира Зеленського. Майбутнє контракту на постачання трамваїв К1М6 до Києва залишається туманним.
ТзОВ «Татра-Юг» також стало першим українським виробником трамваїв, який зміг постачати свої вагони за межі колишнього СРСР – компанія виграла тендер на постачання 15 трамваїв до єгипетського міста Александрії. Відповідно до технічного завдання транспортної компанії Александрії ТзОВ «Татра-Юг» розробило конструкцію двосекційного трамвайного вагона К1Е6 європейського габариту. Обкатка першого вагону К1Е6 проводилася у Дніпрі.
Восени 2018 року компанія «Татра-Юг» оголосила про розробку нових моделей 100% низькопідлогових трамваїв, зокрема двосекційного К1Т206 і трьохсекційного К1Т306. Наразі на «Південмаші» уже виготовлено усі секції вагону К1Т306, йде його складання. Планується, що вагон випробовуватимуть у Києві. Крім того, ТзОВ «Татра-Юг» виграло тендер на постачання нових низькопідлогових трамваїв до Румунії і бере участь в тендерах на постачання трамваїв в Київ і Одесу.
Трамваї ТзОВ «СНУП «Електронтранс»
ТзОВ «Спільне німецько-українське підприємство «Електронтранс» займається виготовленням трамваїв із 2012 року. Серед його засновників львівський «Концерн «Електрон» і німецька компанія «Транс Тек», яка є розробником конструкції неповоротних візків цього трамвая. Конструкція кузовів секцій трамвая розроблена конструкторами ТзОВ «СНУП «Електронтранс», які раніше працювали на Львівському автобусному заводі. Розроблено лінійку вагонів «Електрон» із уніфікованих секцій: трьох-, п’яти- та семисекційних трамваїв на вузьку колію 1000 мм. і широку колію 1524 мм.
Трьохсекційний 100% низькопідлоговий трамвай К1Т306 під час складання на «Південмаші». 2020 р
Тендер на закупівлю першого п’ятисекційного трамвайного вагона для Львова із 100% низьким рівнем підлоги відбувся влітку 2012 року. Складання першого трамвайного вагона тривало біля одного року. У конструкції вагона була застосована тягова електроніка російської компанії «Чергос» та електродвигуни австрійського виробництва. ЛКП «Львівелектротранс» отримало новий трамвай у липні 2013 року. Експлуатація 5-тисекційного трамвая «Електрон» із пасажирами почалася 24 серпня 2013 року. У 2013 року через процедуру тендера було придбано іще один трамвай «Електрон», але уже трьохсекційний. Він надійшов в експлуатацію восени 2014 року.
Трьохсекційний 100% низькопідлоговий трамвай «Електрон» T3L44 у Львові. 2014 р.
На початку 2014 року стало відомо, що львівський «Електронтранс» разом із російським партнером став переможцем тендеру на постачання п’ятисекційних 100% низькопідлогових трамваїв до Санкт-Петербурга. У Львові мало відбуватися виробництво кузовів трамвайних вагонів. Остаточне складання трамваїв мало відбуватися у Росії. Через анексію Росією Криму та початок війни на Донбасі цей контракт не був виконаний. Росіяни зокрема звинувачували «Електронтранс» в тому, що він не вклався у терміни виготовлення кузовів. Трамвайні вагони для Санкт-Петербурга були добудовані продані до Києва.
П’ятисекційний 100% низькопідлоговий трамвай «Електрон» в Києві
У 2016 році ТзОВ «СНУП «Електронтранс» постачило до Львова іще 7 трамвайних вагонів «Електрон». Ці трьохсекційні трамвайні вагони по ціні майже 1 млн. євро за вагон купили за кошти кредиту ЄБРР.
Загалом ТзОВ «СНУП «Електронтранс» виготовило 11 п’ятисекційних вагонів та 8 трьохсекційних вагонів «Електрон», які працюють у Львові та Києві.
Будівництво трамвайних кузовів для капітально-відновлювального ремонту вагонів «Tatra»
В Україні на початку 2010-х років розпочали проводити капітально-відновлювальні ремонти (КВР) трамваїв «Tatra» із заміною кузова. Фактично під таким КВРом мається на увазі будівництво нового трамвая на основі капітально-відремонтованих і модернізованих візків та нового кузова, оснащеного сучасною ТрСУ. Технологію такого КВРу вперше було застосовано у Києві під час виготовлення трамваїв T3UA-3 «Каштан» на Київському заводі електротранспорту. Аналогічна технологія широко використовується у Чехії, власне за чеською ліцензією вона прийшла в Україну.
На даний момент виготовленням нових кузовів для капітально-відновлювального ремонту трамваїв «Tatra» здійснює ТзОВ «Політехносервіс» у співпраці із ПАТ «Калуський завод будівельних машин» в Івано-Франківській області. Калуський завод здійснює виробництво металоконструкції частково низькопідлогових кузовів, а ТзОВ «Політехносервіс» комплектує ці кузови сучасною системою керування та іншим електричним обладнанням. Складання трамваїв, як правило, здійснюється силами експлуатуючих підприємств в вагоно-ремонтних майстернях чи трамвайних депо.
Трамвайний вагон «Одіссей», збудований на основі кузова, виготовленого у Калуші. Одеса, 2018 р. Фото Олександр Вельможко
Зараз технологію капітально-відновлювального ремонту із заміною кузова освоїли трамвайні господарства Одеси, Запоріжжя, Харкова та Вінниці.
Зауважимо, що на основі капітально-відновлених і модернізованих візків трамваїв «Tatra» виробництво частково низькопідлогових трамваїв TR3100 планує освоїти корпорація «Еталон» на Чернігівському автозаводі. В кінці 2019 року корпорація показала дизайн майбутнього трамвая і металоконструкцію кузова на заводі.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Впевнені, що сьогоднішня добірка фото вразить наших читачів. На кадрах можемо побачити, якими були зими в нашому регіоні колись, а саме у 1920-1930-х роках.
Залізниця Львів – Тернопіль в 20-30-их роках ХХ століттяЗалізниця Львів – Тернопіль в 20-30-их роках ХХ століття
До вашої уваги кадри засніжених доріг та залізниць. Кадри підписані, як ті що були зроблені на дорозі із Львова до Тернополя. Кучугури снігу та їх розміри вражають.
Залізниця Львів – Тернопіль в 20-30-их роках ХХ століттяЗалізниця Львів – Тернопіль в 20-30-их роках ХХ століття
Як бачимо для розчистки шляхів задіювали тоді військових та місцеве населення.
Легенди, казки та розповіді про кохання – одні з найстаріших історій на Землі. Адже яка ще сила може долати будь-які випробування, прокляття, дарувати життя і рятувати світи?
Розповідатиме свою власну Легенду про кохання найромантичнішою мовою – мовою музики – 14-го лютого о 19 год. у Львівській філармонії відомий та улюблений львівською публікою симфонічний оркестр LUMOS Orchestra разом із чарівними солістами.
Добірка музики перевірена часом та нашими серцями!
Класика, знана та улюблена кожним: “Ла Ла Ленд”, “Титанік”, “Форест Гамп”, “Вічне сяйво чистого розуму”, “Великий Гетсбі”, “Мулен Руж”, “Форма Води”, “007: Координати „Скайфолл“, “Віднесені вітром”, “500 днів літа”, “Красуня та чудовисько”, “Легенда про піаніста”, “Ромео та Джульєтта”, “Чужоземка”, “Особистий охоронець”, “Перл-Гарбор”, “Армагеддон” – лише найкраще для найкращих слухачів!
Подаруйте собі вечір неймовірно зворушливої атмосфери, де кожне освідчення буде почуто!
Поспішайте – у продажу обмежена кількість квитків!
Панорама Львова 1960-их років. Світлив Юліан Дорош
Уже традиційно, з початком нового року хочемо розповісти про події, що суттєво повпливали на хід історії Львова, його вигляд, архітектуру і мешканців та які у 2021 році “святкують свій ювілей”. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, а лише 30 на нашу думку найцікавіших.
1341 р. – на замовлення ігумена Дмитра, майстер Яків Скора виготовив дзвін Святоюрської церкви (висота 85 см., нижній діаметр 71 см., вага 415 кг.) – найстаріший львівський дзвін.
Дзвін Дмитра-Любарта із дзвіниці собору Святого Юрія у Львоі. Фото Андрія Чобота, 2017 р.
1421 р. – перша згадка про існування вул. Пекарської – назва походить від цеху пекарів, що був на ній розташований.
1591 р. – почала функціонувати друкарня Ставропігійського братства. Її багатовікова діяльність почалася друком першого в східнослов’янській літературі збірника українських і грецьких віршів – «Просфонеми».
Єзуїцька колегія і костел єзуїтів
1661 р. – засновано Єзуїтську колегію (нині вул. Театральна, 13) – прообраз львівського університету. Книгозбірка колегії лягла в основу майбутньої університетської бібліотеки.
1841 р. – створено Галицьке кредитне товариство – одна з перших галицьких фінансових установ сучасного зразка. Перша назва установи – «Галицький становий кредитний інститут». Метою Товариства було надавання позик під заставу земських володінь у Королівстві Галіції та Лодомерії. Від 1849 р. товариство розташовувалося у кам’яниці Гауснера на Нижніх Валах, 1-3 (тепер пр. Свободи, 1-3) – одній з окрас тодішнього міста.
Споруда Земського кредитового товариства. Фото 1914 року
1841 р. – у вітрині книгарні Едварда Віняжа та Карла Вільда на пл. Ринок, 2 професор львівського університету Йоган Глойснер виставив для огляду публіки перші дагеротипи, виконані за допомогою власноруч виготовленої камери – види міста з тераси будинку Йогона Зальцмана (теперішня адреса – вул. Винниченка, 24).
Вигляд площі Фердинанда (Міцкевича) під час візиту імператора Франца Йосифа 1851 року. Літографія невідомого авторства
1851 р. – під час перебування у Львові парк «Високий Замок» відвідав імператор Франц-Йосиф. У ресторані відбувся великий прийом за участі перших осіб міста. На честь цієї події гора отримала назву гора Франца-Йосифа, але ця назва не прижилася.
1851 р. – закладено наріжний камінь під будову Народного Дому – першого у Львові українського культурницького закладу, створеного з ініціативи Головної Руської Ради. Австрійський уряд надав українцям під будову Преображенської церкви та Народного Дому ділянку на вул. Краківській з руїнами університету.
Львів, вул. Театральна, Народний Дім та площа перед ним, 1894 рік
1841 р. – в Поєзуїтському парку (нині парк ім. І,Франка) відбулася перша Промислова виставка, організована львівською Торгово-промисловою палатою.
1871 р. – приведено до ладу нумерацію будинків, назви вулиць та площ, місто поділено на п’ять дільниць: Середмістя, Галицьке передмістя, Краківське, Жовківське та Личаківське. Кожна вулиця отримала окремі номери будинків, розташовані в порядку зростання, парні номери містились (у напрямі від центру міста)на правому боці вулиці, непарні – на лівому.
Перше видання путівника по Львову А. Шнайдера. 1871 року
1881 р. – з метою централізації шкільництва та виховних справ засновано «Руське Педагогічне Товариство» – першу культурно-освітню організацію в Галичині, яка займалася питанням українського шкільництва. 1912 р. назву було змінено на «Українське педагогічне товариство», а 1926 р. зі зміною статуту та внутрішнього устрою, – на «Рідна Школа – Українське Педагогічне Товариство».
1881 р. – відкриття Цісарсько-королівської Ветеринарної школи зі школою кування коней з клінікою-стаціонаром для тварин у Львові (сьогодні Львівський національний університет ветеринарної медицини та біотехнологій імені Степана Ґжицького).
Марійська площа у Львові, вигляд до 1904 року (листівка 1906 року)
1901 р. – урочисте відкриття на пл. Марійській (нині Міцкевича) нового водогону; його проектантом та керівником будови був відомий польський інженер-гідролог Оскар Смрекер.
Готель «Жорж» у Львові, 1907 р.
1901 р. – збудовано новий готель «Жорж». Новий розкішний готель мав 93 номери, 32 з яких – апартаменти, тут була гаряча та холодна вода, телефони, центральне опалення, електричний ліфт.
1901 р . – урочисто відкрито будинок міської пожежної команди площею 1230 кв.м., споруджений на вул. Підвальній, 6 за проектом інженера Ігнація Брунека. Тут були розташовані також станція медичної допомоги та бюро міських водогонів.
Центральна пожежна станція у Львові, фото початку XXст.
1911 р. – створення Українського Пластового Уладу-Пласту – патріотичної організації української молоді.
1911 р. – коштом львівських залізничників, за проектом архітектора Теодора Тальовського на пл. Солярні (тепер пл. Кропивницького) збудовано костел Св. Ельжбети (тепер церква святих Ольги і Єлизавети).
Костел Святої Ельжбети, 1912 р.
1911 р. – 22 вересня засновано Спортивний клуб «Україна». 15 жовтня футболісти «України» зіграли перший матч з командою Українського спортивного клубу Академічної гімназії з рахунком 1:2.
1921 р. – 5-15 вересня на території давньої Краєвої виставки 1894 р. у Стрийському парку відкрилися Східні торги, що відтоді регулярно проводилися до 1939 р.
Вигляд з літака на парк Кілінського (Стрийський парк) та Східні Торги. Листівка 1921 р.
1931 р. – створено Асоціацію незалежних українських митців (АНУМ) під головуванням Михайла Осінчука та Ярослави Музики. Асоціація влаштовувала виставки, видавала часопис «Мистецтво», монографії про художників.
Ярослав Стецько
1941 р. – 30 червня – оголошено Акт відновлення української державності; утворено краєвий уряд на чолі з Ярославом Стецьком.
1951 р. – створено Музей етнографії та художнього промислу, що базувався на збірці колишнього Етнографічного музею (засн. 1896 р.) та першого львівськго музею – художньо-просмислового (засн. 1873 р.).
Будинок міського Музею художнього промислу – сучасний Музей етнографії та художнього промислу на проспекті Свободи
1951 р. – у травні Львівський автобусний завод випустив перший в Україні пасажирський автобус.
1971 р. – на території Кайзервальду розташувався музей-скансен закладений ще в 1955
Львівський музей зброї “Арсенал”
1981 р. – 18 травня відкрито музей зброї «Арсенал», філію Львівського історичного музею.
2001 р. – 23-27 червня відбулася 94-а Апостольська подорож (в Україну) Папи Римського Івана Павла ІІ.
Стадіон «Арена Львів»
2011 р. – 29 жовтня відбулася церемонія відкриття нового стадіону «Арена Львів» (вул. Стрийська, 199).
Софія ЛЕГІН на матеріалах книги Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
