Ірена Андерс: “Я часто думаю про Львів…”

870
Ірена Яросевич серед учасників «Ябцьо-Джазу» (перша ліворуч)
Ірена Яросевич серед учасників «Ябцьо-Джазу» (перша ліворуч)

«Я дуже часто думаю про Львів і дуже хочу ще раз відвідати моє рідне місто, з яким пов’язана моя молодість і музичне життя…» Ці слова польської зірки, культурної і громадської діячки Ірени Андерс (1917–2010) до львівського музикознавця, дослідника галицької ретро-музики Олександра Зелінського були написані у 2003 році.

Як зазначив дослідник, це невеличке послання пані Андерс «її друзі визнали за унікальний факт в її біографії»: дружина польського генерала Владислава Андерса, естрадна співачка й кіноакторка, активна культурна діячка, а після смерті чоловіка (1970) берегиня його пам’яті, тривалий час не говорила про своє походження та середовище, в якому розпочинала свою артистичну кар’єру.

Ірена Яросевич – солістка «Ябцьо-джазу»
Ірена Яросевич – солістка «Ябцьо-джазу»

Проте Ірена Андерс і не заперечувала свого українського походження. Уже наприкінці свого творчого шляху, коли випадала рідкісна нагода, зустрічалась з українцями-діаспорянами, записала кілька пісень українською — у співпраці разом з Володимиром та Лесею Луцівими, українським музичним подружжям, що активно діяло в українській громаді Великої Британії. Це відбулося у 1970-х роках: Ірена Андерс разом з Володимиром та Лесею Луцівими виконала три українські пісні до альбому «Мій рідний край».

Володимир Луців зокрема згадує, що Ірена Андерс телефонувала йому з привітаннями на Різдво та співала українську коляду «Бог Предвічний», спілкувалася з ним тільки українською.

Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією
Ірена Яросевич із чоловіком Владиславом Андерсом та донькою Анною-Марією

Ірена Андерс двічі поверталася до Львова: уперше на початку 1990-х відвідала могили своїх батьків на Личаківському цвинтарі, вдруге — в середині 2000-х. Завдяки зусиллям знавця та невтомного популяризатора української розважальної музики Галичини Олександра Зелінського, який першим (ще за життя Ірени Андерс) написав докладну статтю про неї для українського наукового часопису, її постать стає більш відома в Україні.

Велику пошукову роботу щодо збору світлин, україномовних записів співачки здійснив британський дослідник Богдан Нагайло. Зібравши маловідомі, часто просто-таки унікальні матеріали, він створив документальний фільм «Рената Богданська», який складається із двох частин: перша присвячена українським сторінкам біографії Богданської-Андерс, а друга розглядає її польський контекст.

Український політик і дипломат Ігор Осташ у 2013 році опублікував біографію Богдана Весоловського, в якій, зокрема, підтвердив рік народження Ірени Яросевич: 12 травня 1917, замість офіційно визнаного 1920-го.

Останнє ґрунтовне дослідження життєвого і творчого шляху Яросевич-Андерс, з докладним й усебічним розглядом суспільно-політичних умов зміни її національно-культурної ідентичності належить відомій україністці Олі Гнатюк: Ірена-Рената Яросевич-Богданська-Андерс є однією з героїнь книги «Відвага і страх» — розділ «Великий шлях» присвячено саме їй.

У цій статті спробуємо зосередитися на початку її музичної кар’єри, нерозривно пов’язаному зі Львовом.

Музичний Львів між війнами: поважний та розважальний

Оговтавшись після Першої світової та польсько-української воєн, Львів поволі відроджував культурне життя. Зводились на ноги театри, філармонія, вищі музичні школи, поновлювали діяльність мистецькі товариства, аматорські колективи, пожвавились домашні концертування. Утім, як слушно зазначає Маріоля Шидловська, «роки війни відучили публіку від амбітного репертуару». Люди прагнули безтурботних розваг. Кав’ярні, кнайпи, танцювальні майданчики, кінотеатри, парки і вулиці озвучувала музика із модними в Європі ритмами, принесеними з американського континенту (танґо, фокстрот, вальс-бостон). Легкі музичні розваги змінюють і доповнюють одна одну в ритмі моди: кабаре, «дансінґи» (танці), «ревії» (ревю).

Яскравим прикладом пошуку музичних форм відповідно до віянь моди є історія ресторану з театром-вар’єте «Казино де Парі», відкритим у 1914 році. Його власник Францішек Мошкович, слідуючи запитам публіки, у 1922 році відкрив тут театр-кабаре «Баґатель», а коли інтерес до його репертуару вичерпався, то в 1925 році організував дансінґи, на які запрошував відомих танцюристів і співаків. Із 1927 року, після реконструкції залу, у «Казино де Парі» гастролювали найпопулярніші музичні гурти («Польський джаз-бенд» Зиґмунда Карасінського та ін.).

Наприкінці 1920-х років із Заходу до Львова докотилась бурхлива хвиля ревю — так званих ревій. Цей жанр складали невибагливі музичні композиції із пісеньок і танців, об’єднаних жартівливими репліками (скетчами) ведучого. «Ревелєрси» грали на сценках новостворених театрів та театриків, кількість яких на початку 1930-х років сягала кількох десятків. Найпопулярнішим на той час був театр-ревія «Львівський Ґонґ», який за один короткий сезон поставив 12 програм. Ревелєрси зазвичай озвучували фоє кінотеатрів перед сеансами, розважали публіку на різноманітних забавах та у відпочинкових місцях. Найкращі програми знаних гуртів транслювали по радіо. Львів дивував видовищами, піснями, веселощами. Та не все було так райдужно, особливо для українців.

Львів у складі Другої Речі Посполитої став наскрізь полонізованим. Після поразки в польсько-українській війні та з хвилею політичних репресій значна частина талановитої української молоді змушена була покинути місто, перебратись на провінцію або продовжувати навчання чи працю в еміграції. Тим-то, як згадував один із представників празької еміграції, композитор Зиновій Лисько, на заході молодь «використала свій побут на здобуття професійної освіти у високих музичних школах і університетах».

Із 1928 року до Львова повертаються «нові кваліфіковані кадри з Відня, Берліна, Кракова, Варшави і найбільше з визначного слов’янського осередку Праги». Так український музичний Львів поповнили професіонали: співаки Роман Любинецький, Одарка Бандрівська, Марія Сабат-Свірська, Ольга Лепкова, Михайло Маслюк-Мартіні, Василь Тисяк; піаністи Роман Савицький, Галина Левицька, Тарас Шухевич; композитори Микола Колесса, Антін Рудницький, Нестор Нижанківський, Борис Кудрик, Зиновій Лисько, Роман Сімович; музиколог Василь Витвицький, диригент Лев Туркевич та інші. Більшість із них підсилили викладацький склад Вищого Музичного Інституту ім. Миколи Лисенка, де на той час працювали такі корифеї, як Василь Барвінський, Станіслав Людкевич, Філарет Колесса.

Музичні взаємостосунки українців та поляків, за висловом Зиновія Лиська, були «незвичайно скромні». Лише одиниці з-поміж українських митців отримували доступ до львівської Опери, до Університету, їх мінімально транслювали по радіо. Це спонукало невтомно шукати власні шляхи для творчості, гуртуватись, тримати постійний зв’язок із львівськими передмістями, довколишніми селами і містечками, де вирувало українське життя, зростали молоді обдарування, готові підкорювати Львів.

Рена Яросевич у Вищому Музичному Інституті імені Миколи Лисенка

Про львівський період життя Ірени Яросевич-Андерс маємо скупі відомості. Та й ті стали відомими завдяки увазі до постаті видатного українсько-канадського композитора Богдана Весоловського (1915–1971) — «батька» українських танцювальних шляґерів, ліричних пісень та романсів. Гостюючи в Монреалі у дружини Богдана Весоловського, пані Олени, художній керівник ансамблю «Львівське ретро» Олександр Зелінський поцікавився особою Ренати, голос якої заворожливо линув з авторської платівки пісень Весоловського «Мрії» (Монреаль, 1970). Пані Олена пояснила, що Рената — «перша любов Богдана», з якою він навчався у Вищому Музичному Інституті у Львові. Їхнє спільне перебування у Львові підтверджувала низка пожовклих від часу світлин.

Повернувшись до Львова, Олександр Зелінський розпитав про Ренату (чи Рену, як її могли називати) колишніх студенток Інституту Марію Свєнціцьку та Оксану Николишин-Гринько, які пригадали улюбленицю всіх Рену Яросевич, дівчину незвичайної вроди, гармонійних манер та високого артистизму. Олександр Зелінський, до того ж, зазначив:

“Найбільшою несподіванкою прозвучали слова Миколи Колесси: «Нею все опікувався Нестор Нижанківський. Вона була йому якоюсь родичкою». Це була важлива ланка у ланцюжку розшукуваних фактів і подій…”

Вищий Музичний Інститут імені Миколи Лисенка, заснований 1903 року, був українським осередком музичного життя Львова, поруч із двома польськими консерваторіями (Польського Музичного Товариства та імені Кароля Шимановського).

Серед молодших викладачів Інституту — Нестор Нижанківський, композитор і піаніст, вихідець із дуже музикальної української родини, син Остапа Нижанківського, композитора, священика, організатора хорів, громадського-політичного діяча, розстріляного польською владою без суду у 1919 році. Нижанківський-син (Нестор) мав за плечима три вищі школи (цей Інститут, Віденську Музичну Академію, Празьку Консерваторію) та був на злеті своєї творчості.

Ірена Яросевич – учасниця «Пласту» (друга праворуч в другому ряду)
Ірена Яросевич – учасниця «Пласту» (друга праворуч в другому ряду)

Ірена доводилась йому двоюрідною сестрою, значно молодшою за віком. До Львова сім’я Яросевичів переїхала 1924 року зі села Бринь на Станіславщині. Батько Микола Яросевич, що був парохом у селі Бринь, отримав нове призначення духівника лікарні на Кульпаркові. Мати Олена — рідна сестра Остапа Нижанківського, піаністка — займалась вихованням п’ятьох дітей: Дарії, Тетяни, Анатоля, Ірини (її називали також Ірена, Рена) і ще зовсім маленького Степана. Діти навчались в українських школах, виховувались у патріотичному дусі — Анатоль та Ірина були членами «Пласту». Водночас дівчинка з дитинства проявляла артистичний дар, який мама всіляко підтримувала, відтак — скерувала на навчання. Після закінчення гімназії Сестер Василіянок у 1929 році Ірина вступила до Вищої Торгівельної Школи та паралельно на підготовче відділення Вищого Музичного Інституту, а через рік — на його перший курс за класом фортепіано, де серед викладачів був Нестор Нижанківський.

Із другого року навчання Ірина захопилась співом, тож, не кидаючи занять фортепіано, брала уроки вокалу у видатних оперних співачок Марії Сокіл, згодом — Лілії Улуханової. Нестор Нижанківський далі опікувався сестрою та був її незмінним акомпаніатором під час виступів. Зокрема у 1936 році Ірина виконала солоспіви на вечорі пам’яті композитора Ярослава Лопатинського, так само як і її однокурсник Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича).

Про вокальні та артистичні здобутки Рени в інститутських концертах та постановках не раз писали у пресі. Наприклад, 1936 року, після успішних виступів у дитячих операх «Червона шапочка» Цезаря Киї та «Лисичка, Котик і Півник» Кирила Стеценка — постановках учнів класу Лілії Улуханової в Театрі Ріжнородностей — оглядач українського часопису «Діло» із захопленням відзначив:

“П-а Рена Яросевич (яка в обох операх грала головну ролю) подає найкращі надії на справжню артистку своїм акторським талантом, милим голоском і свободою та грацією, з якою рухалась по сцені.”

Іншим разом, після одного з «академічних» виступів у курортному містечку Черчі, де Рена чуттєво виконала солоспів Шопена «Жаль», критика відгукнулась прихильно, назвавши співачку «надзвичайно талановитою», наділеною «мистецьким відчуттям», водночас із доброзичливим побажанням:

“Треба їй доброї школи, бо насправді голосові спроможності у неї величезні і шкода аби такий голос пропав безслідно.”

Найбільший оперний злет Яросевич, на думку Олександра Зелінського — це партія Маргарити у масштабній інститутській постановці Шарля Ґуно «Фауст» у 1938 році. Оглядач Борис Кудрик відзначив «прегарну звінку кольоратуру Маргарити-Яросевичевої в арії з клейнодами». Не менш знаковою була й партія Тетяни з «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, виконана на інститутській сцені у червні 1939 року, на яку теж схвально відгукнулась преса. Як справедливо зазначив Олександр Зелінський, атмосфера музичного закладу та професіоналізм і старання його педагогів відіграли значну роль у становленні мистецької особистості Ренати Богданської.

“Не марною була й перша практика естрадного співу, яку вона пройшла в «Капелі Яблонського» поруч з корифеєм української естрадної пісні Богданом Весоловським.”

Рена, Бонді, «Ябцьо-Джаз»

Ім’я Богдана Весоловського довгі роки було замовчуване в Україні, хоч його танґо «Прийде ще час» — добре знане серед львів’ян різних поколінь. Це танґо виконували під час танців вже за радянських часів і, як згадують очевидці, «разом із музикантами співала вся зала». Нарешті, «прийшов час» — феномен композитора визнано в Україні: опубліковано його твори, на радіо й телебаченні зазвучали його пісні (в цьому величезна заслуга того-таки Олександра Зелінського), видана біографічна книжка «Бонді, або повернення Богдана Весоловського» (2013). Її автор Ігор Осташ у передмові лаконічно і поетично виразив складний шлях митця:

“Його життя ламали жорна трагічних міжвоєнних часів, Другої світової війни, а також періоду «холодної» війни. Ці жорна змусили композитора пройти випробування долею біженця і емігранта, проклавши його життєву дорогу через Україну і Польщу, Чехословаччину і Австрію, Німеччину і Канаду. Він був великим українцем, хоч ніколи й не мав українського паспорта.”

Зазначимо лише, що у біографії молодого Богдана і Рени було багато схожого. Обоє народжені на чужині у часи Першої світової війни (Богдан — у Відні, Ірина — у Брунталі, Чехія), хоч за першої ж можливості переїзду їхні родини повернулись на рідну землю.

Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)
Композитор Богдан Весоловський, перше кохання Ірени Яросевич, після Другої світової війни емігрував до Канади (помер 1971 р.)

Обоє своїми коренями пов’язані зі Стрийщиною. Батько Богдана, Остап Весоловський, та дядько Ірини, Остап Нижанківський, взяли активну участь в утвердженні в Стрию влади Західно-Української Народної Республіки, входили до Повітової УНРади. Обидві матері заохочували дітей до музики (малий Богдан танцював в ансамблі славетного Василя Авраменка). Як і Рена, майбутній композитор закінчував українську гімназію (тільки у Стрию), був теж пластуном, навчався у Музичному Інституті, спочатку в його Стрийській філії (з 1926 року). Одним із перших його вчителів був випускник Празької Консерваторії Зиновій Лисько (в Ірини викладав представник тієї ж празької школи Нестор Нижанківський). У Львові Богдан теж здобуває паралельно дві освіти (вивчає право у Львівському Університеті), в Музичному Інституті навчається так само у класі фортепіано (Романа Савицького), отримує не менш поважний досвід в царині академічної музики.

До того ж, Рена і Бонді були оптимістами-життєлюбами, душею й окрасою товариства, гармонійними в навчанні та відпочинку. Обох привабив інститутський гурток шанувальників модної танцювальної музики, натхненником якого був Леонід Яблонський (1907–1966).

Богдан Весоловський та Ірена Яросевич
Богдан Весоловський та Ірена Яросевич

Уродженець Києва, емігрант, у Львові він спочатку брав приватні уроки гри на скрипці, а згодом вступив до Вищого Музичного Інституту. Леонід, неабиякий дотепник-веселун, маючи задатки лідера та значний досвід гри на львівських забавах, організовує джаз-оркестр з назвою «Капела Яблонського». Одним із співзасновників «капели» був і Анатолій Кос (Кос-Анатольський, з 1928 року студент класу фортепіано Тараса Шухевича).

Колектив, імовірно, постав 1930 року. Його кредо — грати «на танцях» модний український репертуар, який витісняв би поширений скрізь польський. Хлопці виконували популярні стрілецькі шляґери, народні пісні, підлаштовані до модних ритмів, а також самі компонували нові інструментальні мелодії чи пісні. Капела Яблонського стрімко набувала популярності: її запрошували на престижні українські бали, імпрези, вона брала участь у багатьох ревіях, озвучувала головний танцмайданчик української молоді — в залі товариства «Сокіл» (вул. Руська, 20).

Ірена Яросевич з Богданом Весоловським
Ірена Яросевич з Богданом Весоловським

У 1933 році до гурту долучився Богдан Весоловський. Його нові шляґери «Ти і твої карі очі», «Прийде ще час», «Усміх» збагатили творчість колективу, надали йому неповторного шарму. У дружньому молодіжному колі усі учасники мали жартівливо-пестливі імена: Яблонський — Ябцьо, Кос — Тацьо, Весоловський — Бонді, були і Лесьо, Ванька та інші, а всі разом — «Ябцьо-Джаз». Рена Яросевич стала солісткою гурту після 1936 року.

На жаль, про дует Веселовського та Яросевич — співочий і «сердечний» — знаємо дуже загально. Декілька спільних фото із курортних куточків Зелемянки (біля с. Гребенів) та з Черче, де «Ябцьо-Джаз» завше збирав переповнені зали своїх шанувальників; уривчасті спогади Олени Весоловської про «Рену — перше кохання Богдана» та про те, що вони були «завжди разом». Зрештою, сама співачка наприкінці життя визнавала, що її сценічний псевдонім пов’язаний з ім’ям «друга молодості».

Невдовзі стежки Бонді і Рени розійшлися. У січні 1939 року Богдан вирушив до Карпатської України, де міг знадобитися його правничий досвід. Після поразки Карпатської України шлях додому був назавжди закритий, Весоловський подався на захід, де прожив до кінця своїх днів. Натомість Рена після Другої світової війни опинилася в іншому таборі — польської еміграції…

Через понад тридцять років Бонді і Рена знову зустрінуться — тепер у далекому від Львова Монреалі. Там Весоловський запропонував Рені виконати дві свої нові пісні: «Я знов тобі» на слова Ганни Чубач та «Було високе чисте небо» на слова Лесі Тиглій. Обидва записи Ренати в супроводі оркестру Стіва Норберта увійшли до платівки «Мрії». Пісня «Я знов тобі» у неймовірно чуттєвому, неперевершено майстерному виконанні Рени звучить як сповідь про перше кохання, про «перше життя».

Вибір на зламі епох

Ситуацію Львова після «золотого вересня 1939 року» як ніхто влучно висловив Станіслав Людкевич:

“Прийшла радянська влада, визволила нас… і нема на то ради…”

Галичани постали перед доконаними фактами «визволення від польського гніту» і докорінної зміни системи цінностей. Люди мистецтва змушені були приймати непрості рішення, щоб могти займатися творчістю.

Маючи досвід оперного співу, Ірена Яросевич спочатку влаштовується у Львівський Оперний театр. Водночас після нацистської окупації Польщі до Львова тікають польські артисти єврейського походження, серед яких дуже популярний Генрик Варс — автор улюблених пісеньок «Umówiłem się z nią na dziewiątą» з кінофільму «Piętrowyżej» (1936) та «Tylko wy Lwowi!» з фільму про львівських батярів «Włóczęgi» (1939). Він стає керівником естрадного оркесту при філармонії з назвою «Теа-Джаз» та запрошує Ірену солісткою до свого колективу. Тут молода співачка бере сценічне ім’я Рената Богданська. Серед польського грона учасників «Теа-джазу» були такі знаменитості, як Евґеніуш Бодо, Альберт Гарріс, Ґвідон Боруцький. Сама співачка згадувала:

“Так в один момент різко змінилося моє життя, і з цією групою я поступово здобула славу у польському артистичному світі.”

Та у репертуарі «Теа-Джазу» з’явилися також російськомовні пісні — найчастіше на давні мелодії Генрика Варса й Евґеніуша Бодо. У 1940–1941 роках колектив здійснив два гастрольні турне по СРСР.

Під час першого туру відбулося одруження Ірени з Ґвідоном Боруцьким: шлюб зареєстровано в Києві. Далі був сольний запис на грамплатівку пісні «Перший знак» Генрика Варса російською мовою у Москві, нестерпні поневіряння у другому турне з початком війни, участь у мистецькому підрозділі польського військового формування під командуванням Владислава Андерса — ансамблі-театрі «Польський парад», довгий шлях через Середню Азію, Близький Схід та Єгипет аж до італійського Монте-Касіно, де її чоловік, Ґвідон Боруцький, вперше виконав легендарну пісню «Czerwone maki na Monte Cassino…».

Далі — еміграція до Великої Британії, шлюб із генералом Андерсом, культурна і громадська діяльність у польській діаспорі.

Ірена Яросевич і Владислав Андерс
Ірена Яросевич і Владислав Андерс

Творчість Ренати Богданської — це близько тисячі записів пісень, головні ролі у двох кінофільмах, блискучі концертні виступи. За «видатні заслуги для незалежності Республіки Польща та за суспільну діяльність» Ірена Андерс була нагороджена Орденом Відродження Польщі (2007), отримала військове звання капітана (2008).

Довкола постаті Ірени Яросевич-Андерс не вщухають емоції і суперечки. Годі, проте, не погодитися зі спостереженням Володимира Луціва, що Ірена-Рената робила те, що дозволяв їй час, і завжди була неперевершеною акторкою на сцені свого життя.

Ольга ХАРЧИШИН

https://culture.pl/

Джерела

  1. Олександр Зелінський. Богдан Весоловський, Рената Богданська та Леонід Яблонський — представники української розважальної музики в Галичині (1930-ті роки) // Наукові записки НТШ. Львів, 2009.
  2. Олександр Зелінський. Загублене крило Ренати Богданської // Дзвін, 2012, №1
  3. Ігор Осташ. Бонді, або повернення Богдана Весоловського. Київ: Дуліби, 2013
  4. Оля Гнатюк. Відвага і страх. Київ: Дух і Літера, 2015
  5. Bogumiła Żongołłowicz. Jego były «Czerwone maki». Życie i kariera Gwidona Boruckiego — Guido Lorraine’a. Melbourne-Toruń 2010

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.