Цими днями, до 20 серпня , в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) експонується незвична виставка Богдана Салія “Secession – REMIKS”.
Виставка настільки незвична і несподівана, що мені захотілося більше дізнатися про її автора та про його задум. Богдан виявився дуже цікавим співрозмовником і теж великим шанувальником хорошої кави. Ну і про виставку я дізнався багато.
– Богдане, розкажи про виставку.
– З причини невеликих експозиційних площ, це є фрагмент виставки, яку я собі бачив разів у чотири більшою і з більшими форматами.
Богдан Салій
Це фактично мій перший експеримент, раніше я фактично не експонував принти. А почалося все з того, що десь в 2012 році я почав експериментувати. Перед тим я досить багато займався монотипією, графікою, колажами і в мене накопичилась велика кількість незадіяного матеріалу. В якийсь момент я їх собі посканував і почав експериментувати комп’ютерними засобами. Тобто, що з того можна зробити інше ніж фарба на папері, яка у мене була як заготовки.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
Окрім того я працював дизайнером, а дизайнер постійно має вчитися. І от я в плані розваги поміж роботою собі експериментував з тими речами. І в якийсь момент воно мені асоціативно почало уже нагадувати якісь творчі речі. І от з’явилася така тема, що я ці речі скомпоную з якимись сецесійними орнаментами, прикрасами, декоративними елементами.
І в результаті вийшло кілька десятків робіт, які лежали мертвим вантажем останні вісім років. Я час від часу потрохи публікував їх у соцмережах.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
А от перші принти я зробив фактично лише тепер. Я їх перед тим не виводив на папір і фактично кожна з цих робіт це є першокопія.
– Якщо це фрагмент виставки, то чи є надія побачити повну виставку?
– В даний момент важко сказати. Зараз я готую іншу виставку. Це живопис, в основному пейзажі. Відкриття її відбудеться в Музеї Івана Франка. Ну і є ще попередня домовленість із п. Євгеном Булавіним (власником кав’ярні “Мазурек” та кав’ярні-галереї “Штука” – прим. ред.) про виставку у кав’ярні-галереї “Штука”. Але це буде можливо живопис або графіка. Можливо колись руки дійдуть і до такої виставки, бо насправді вона досить затратна фінансово, якщо робити її одномоментно.
Робота з виставки Богдана Салія “Secession – REMIKS”
– Як вийшов з цим виставковим проектом на «Мазурек»?
– Ініціатором був п. Євген Булавін. Познайомилися з ним через соцмережі, зустрілися і домовилися про виставку.
Ну що ж, якщо ви набрали охоти на несподівану виставку та гарну каву з солодкими десертами, тоді маєте ще шанс потрапити в кав’ярню “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) до 20 серпня. І гарних вам естетичних та кулінарних вражень.
Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи і Ніни Негребецьких, родина яких після “золотого вересня” 1939-го потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі. Інколи вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею. А одного разу принесла з собою сімейний альбом…
Ніна та Микола Негребецькі, 1920-і роки
“Із п’яти-шести років пам’ятаю наше невелике провінційне містечко: дерев’яну дідову хату, живопліт, квітники перед вікнами, величезний садок і пахощі бузку. А також — довколишність. Вулицями міста їздили хвацькі візники на конях з дзвіночками. Пам’ять чітко утримує безліч рівненських крамничок із заморськими ласощами, кав’ярня з найсмачнішими тістечками та льодами. Пам’ятаю святкові фейєрверки на Басівкутському озері. Колись те озеро здавалося мені величезним морем. Пам’ятаю парк Любомирського, озвучений духовим оркестром. Пам’ятаю Пасхальні ночі, коли весь люд виходив з домівок, щоб привітатися, освятити паску. Пам’ятаю поїздки в Решуцьк по нерівній дорозі на вимощеному соломою возі — це на відпочинок до річки Горинь. Пам’ятаю катання на саночках та ковзанах вниз по вулиці Кавказькій. Пам’ятаю молодих батька, матір і маленьку сестричку Мілочку…”.
Так описує у своїх спогадах Рівне міжвоєнного періоду Наталя Негребецька — молодша донька рівнян Миколи й Ніни Негребецьких, сім’я яких потрапила в страшні жорна сталінської репресивної машини, що перемелювала без жалю людські долі.
Ніна Негребецька з сестрою Катериною Ковальчук, 1920-і роки
Час від часу вона навідувалася до відділу історії Рівненського краєзнавчого музею. А одного разу принесла з собою сімейний альбом. Мало я бачила таких дбайливо збережених, впорядкованих, цікавих альбомів! Як він зберігся? Де його переховували? Родина Негребецьких втратила все, була розкидана по світу…Але хтось із близьких людей зберіг таки найважливіше — пам’ять про неї!
На світлинах — гарно вбрані чоловіки і жінки, безтурботні діти довоєнного Рівного… Яким прекрасним видавався тоді маленькій Талочці світ! Ніхто і думати тоді не міг, що мине декілька років, і їхнє з сестричкою щасливе дитинство залишиться лише у спогадах та на фото в альбомі. І сам альбом, і опубліковані спогади Наталі Негребецької “Дороги долі” (2005 рік) глибоко вразили мене. Тому і захотілося, опираючись на них, нагадати своїм землякам про те, що довелося пережити багатьом волинянам після “золотого вересня” 1939 року, бо ми просто не маємо права цього забувати.
Крайній ліворуч Микола Негребецький з друзями по рівненському міському училищу
Микола Негребецький
Микола Негребецький був відомий у місті як послідовний борець за незалежну Україну. За спогадами доньки, він народився у Рівному в 1897 році. Після закінчення приходського училища заочно навчався на історичному факультеті Українського вільного університету у Празі.
Разом із братами Андрієм та Володимиром воював у армії УНР. Володимир загинув, а Микола став сотником у війську Симона Петлюри і за виявлену хоробрість був нагороджений Хрестом (точну назву нагороди пані Наталя не могла пригадати; водночас, єдиною бойовою відзнакою Армії УНР був “Залізний Хрест за зимовий похід і бої”; цією відзнакою нагороджували вояків армії УНР, які брали участь у Першому зимовому поході; відзначених іменували “Лицарями Ордена Залізного Хреста”, – прим. ред.).
Микола Негребецький з невідомими, 1930-і роки
Микола Негребецький брав участь у Другому зимовому поході на Київ. Під час цього походу його брат Андрій потрапив у полон під містечком Базар. Всю групу українських патріотів розстріляли, але він, поранений, опритомнів, зумів вибратися з-під закривавлених тіл і з допомогою небайдужих людей дістатися кордону.
Микола ж повернувся до Рівного. Після 1921 року, коли частина роз’єднаної України опинилася в складі Польщі, він продовжував мріяти про суверенну державу, яка хоч і недовго проіснувала, але жила ще в людських душах! Микола Негребецький був секретарем та входив до повітового комітету УНДО ( Української Народно-демократичної організації). У 1936 році вступив до Фронту Національної Єдності, працював у читальні “Рідна хата”. Був під постійним наглядом польської поліції. Його нераз арештовували за переконання.
Ніна Негребецька, 1920-і роки
Ніна Негребецька
Мама Наталі Ніна Негребецька була також яскравою, непересічною особистістю. У 1934 році її обрали до складу управи “Союзу українок” у Рівному.
До організації входило багато філій, у тому числі Клеванська, Межирицька, Колоденська, Тайкурська, Олександрійська, Корецька, Здовбицька, Степанська, Гощанська, Тучинська, Оржівська, Тютьковицька, Шпаківська, Басівкутська. Потужна на той час сила, якою керувала Парасковія Багрянівська! Це вона пізніше писала: “З практики і методики тоталітарних держав мали змогу переконатися, як вироджується патріотизм, коли він не побудований на християнській моралі і не йде в парі з засадами гуманності…”. Отож саме в такому напрямі скеровувалася діяльність “Союзу українок” на Волині. І справжньою подвижницею цієї справи стала Ніна Негребецька, яка поринула в громадську роботу.
“Союз українок”, 1930-і роки (у центрі – Парасковія Багрянівська)
Важко перелічити, скільки добрих справ було зроблено організацією і нею особисто! Про це згадує у своєму дослідженні “Наша доля – “Союз українок” Тетяна Піяр (Рівне, “Волинські обереги”, 2012). В архівах мало що збереглося, але ті рідкісні документи, що дійшли до нашого часу, є дуже промовистими. Члени “Союзу українок” постійно працювали над підвищенням рівня освіти, культури, духовності, національної свідомості молоді; збирали кошти на допомогу малозабезпеченим; допомагали українській школі ім. Мазепи (зокрема, організували курси крою і шиття, які вела Ніна Негребецька); працювали курси з виготовлення штучних квітів, куховарські, господарські, гігієни, птахівництва, городництва.
Світлиця “Союзу українок” (третя праворуч – Ніна Негребецька), 1930-і роки
Було відкрито дитячий садочок, їдальню для бідних. У всіх осередках створювали бібліотеки, організовували лекції, презентації книг, спільно готувалися до всіх великих християнських свят. І це далеко не повний перелік того, до чого була безпосередньо причетна Ніна Негребецька!
Курси куховарок, організовані “Союзом українок” у Рівному, 1930-і роки
А ще її добре знали, як одну з найкращих у Рівному модисток, що мала навіть свою невелику майстерню біля хати, на вулиці Житній.
За спогадами рівнянки Раїси Судик, яка була близькою подругою старшої доньки Негребецьких Людмили, Ніна була першокласною, дипломованою кравчинею: “Де вона вчилася, я сказати не можу. Я прийшла, то вона вже шила весь час, вона весь час була зайнята. Були ще в Ніни дві жіночки, які робили таку простішу роботу. Вона була закрійницею, фасони вибирала. Гарна була кравчиня. З того вони і жили”.
Родина Негребецьких біля свого будинку на вулиці Житній, 1930-і роки
Кажуть, що за фасонами до неї приїздили навіть пані з Варшави. Відома вона була в місті і як актриса, що грала провідні ролі в місцевому аматорському театрі.
У швейній майстерні Ніни Негрбецької, 1930-і рокиНіна Негребецька (праворуч) з подругою на вулиці 3-го Мая (тепер Соборна) у РівномуНіна Негребецька (праворуч) з подругою на вулицях Рівного, 1930-і роки
Як ця жінка всюди встигала, не перестаю дивуватися! Саме на ній трималася міцна, гарна українська родина, для якої з початком Другої світової війни настали роки величезних страждань і випробувань.
Ніна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і рокиНіна Негребецька в ролі циганки Ази, 1930-і роки
На засланні
У перші ж місяці після встановлення радянської влади в Рівному розпочалися “чистки”. Арештовували сотні людей, у першу чергу рівненську інтелігенцію.
Одного разу сім’я Негребецьких з міста зникла… Мало хто знав, куди і як.
“У 1939 році прийшла “наша родная советская власть”, і батька одразу заарештували, їх забрали, вислали. Я вже тільки лист отримала, я навіть не знала… Нема Негребецьких…”, – згадує Раїса Судик.
Подружжя Негребецьких Ніна і Микола наприкінці 1930-х
Куди вони поділися, дізнаємося зі спогадів Наталі. Холодної осінньої ночі в двері їхнього будинку постукали військові, вдерлися до хати, вивели Миколу. Далі наказали збиратися в дорогу матері з двома дітьми, дозволивши взяти лише необхідне. Всіх закинули в машину, у тому числі й сестру Ніни Валентину, яка прийшла їх провідати.
Валентина Ковальчук, сестра Ніни Негребецької (померла на засланні в Казахстані)
Микола Негребецький, заарештований слідчими органами НКВС за звинуваченням у “контрреволюційній націоналістичній діяльності”, відбував свій перший восьмирічний термін ув’язнення в ГУЛАГу, де втратив праву руку. Його ж сім’я спочатку опинилася в якомусь приміщенні в районі Грабника. Сюди з різних кінців Рівного звозили сім’ї українців, поляків, євреїв.
“Звозили всіх, навіть хворих, старих, малих і безпомічних новонароджених. Довго перераховували, звіряли зі списками, а тоді вантажівки відвезли на залізницю, де всіх підряд запхали в холодні, брудні “телятники” з залізними гратами на вікнах…”.
Ніна Негребецька з доньками (перед засланням), 1939 рік
Після довгої виснажливої дороги вони опинилася в Казахстані. Їх висадили просто серед степу, дозволивши жити в корівнику. Місцевим спілкуватися з ними було заборонено. Але світ, як відомо, не без добрих людей. Від холоду 32-річну Ніну з сестрою Валентиною, восьмилітньою Наталею та десятилітньою Людмилою врятувала стара німкеня, переселена сюди раніше, а від голоду — фах кравчині. Такі спеціалісти потрібні були скрізь, тому Ніна Негребецька змогла згодом влаштувалася на роботу в артіль, що шила одяг для фронту. Але яка то була виснажлива робота!
“Мама складала тканину в багато шарів, накладала зверху лекало і гострим лезом вирізувала деталі. Поруч стояли швейні машини. Не вистачало ниток, часто не обмінювали зламаних голок, але все це не вважалося причиною, щоб не виконати норму, бо невиконання норми розцінювалося як саботаж, і за це карали”, – згадує Наталя.
Наталя (Талочка) Негребецька, 1930-і роки, Рівне
Там, на засланні, неймовірно дошкуляв голод. Спецпоселенцям доводилося виживати, мобілізувавши всі життєві сили, а якщо вони вичерпувалися, — помирати. Їхнім дітям, які після школи бігали на станцію, смакотою видавався жом, яким годували свиней. Та і його ще потрібно було дістати, втискаючи маленькі долоньки крізь щілини у вагонах. Страшно було й попастися на крадіжці, бо ж “ніхто не мав права сказати, що немає чого їсти, бо за це загрожувала тюрма — і старому, і малому”. Ось тоді Ніна Негребецька й наважилася на відчайдушний крок — хоча б одну доньку врятувати від голоду і переправити нелегально в Україну. І вибрала молодшу, Наталочку…
Втеча і довга дорога додому
Смілива дівчинка з сім’єю маминих знайомих дісталася до Новосибірська, де скупчилося на станції “море людей”. Першої ж ночі з-під її голови витягли все, що мала з собою…
“Але Бог не залишив мене. У цей час на станції стояли ешелони з вантажівками. Солдат-охоронець змилувався і дозволив мені на свій страх і ризик заховатися в машині на платформі…, тихцем підгодовував мене і не дав пропасти голодною смертю”, – згадувала Наталя Негребецька.
Похорон Ніни Негребецької, 1947 рік
Той потяг з вантажівками прямував на Захід. Удень дівчинка ховалася в кузові машини, а вночі могла сидіти в кабіні. Двадцять один день в дорозі, 10 тисяч кілометрів проїхала тринадцятирічна Наталя, добираючись до рідного міста! У Києві вона сховалася під нижньою полицею пасажирського потягу: “Там було темно, брудно, але я їхала!”. Неймовірна історія, у якій вражає все — від відчайдушного кроку матері до відчайдушної сміливості дівчинки, яка понад усе хотіла потрапити в місто, яке так любила! У поїзді її впізнала знайома жінка, яка допомогла Наталі дістатися до будинку на вулиці Тополевій (нині Чорновола, – прим. ред.), де жила в той час її тітка Катерина Ковальчук (будинок Негребецьких разом з усім майном було конфісковано).
У Рівному Наталя пішла у шостий клас Рівненської школи №1. Згодом щасливий випадок дозволив повернутися і її матері з сестрою (тітка Валентина, не витримавши важких випробувань, померла в Казахстані). Та радість від зустрічі не була довготривалою. На засланні Ніна Негребецька від тяжкої роботи, постійних стресів і недоїдання захворіла на туберкульоз легенів і померла невдовзі після повернення додому, в 1947 році. Їй було всього сорок років…
Могила Ніни Негребецької на рівненському цвинтарі “Грабник”
Микола Негребецький, відбувши перший термін ув’язнення, у 1947 році також повернувся додому і просто з дороги потрапив на похорон своєї дружини. Ніби передчуваючи, яке лихо чекає на її сім’ю у майбутньому, перед смертю Ніна просила сестру Катерину опікуватися доньками. І цей заповіт Катерина виконала.
Нові репресії проти родини Негребецьких
Навесні 1948-го Негребецькі знову зникли з Рівного. Приводом для арешту шістнадцятирічної Наталі та її вісімнадцятирічної сестри Людмили і батька Миколи послужило те, що на квартирі Негребецьких на молодіжній вечірці старшокласників і випускників Рівненських шкіл № 1 і № 2 читали антирадянську літературу, зокрема журнал “Зоря”. Одним із його авторів був Степан Куйбіда, учень десятого класу Рівненської школи №2 і близький друг Людмили Негребецької.
Випускники Рівненських шкіл №1 та №2, 1947 рік
Степан був обдарованим юнаком. Мав абсолютний слух, грав на скрипці, чудово малював, був редактором шкільної газети, вів шкільний драматичний гурток. Був єдиним сином батьків, що працювали в Рівненському музично-драматичному театрі (батько – костюмером-закрійником, мати – актрисою). Всі друзі Степана Куйбіди і Людмили Негребецької та учасники тієї фатальної новорічної вечірки були арештовані й після жорстоких знущань і тортур засуджені на різні терміни ув’язнення за сфабрикованими справами. Декого арештували лише за підозрою, і потрапив він у поле зору відповідних органів лише тому, що належав до кола друзів Степана Куйбіди. Ніхто не брав до уваги юного віку арештантів — 16-18 років. Вироки судів були неймовірно жорстокими та безжальними! Постраждало біля двох десятків юнаків і дівчат: Лідія Дзівак, Ярослав Клепач, Анатолій Якобчук, В’ячеслав Новак, Борис Рудаков, Остап Марчук, Раїса Судик, Олександр Омельчук, Борис Безсонов, Борис Андрущенко, Любов Чорній, Борис Гордійчук, Володимир Кулій. Краща, мисляча, патріотична творча рівненська молодь!
Частина балетного гуртка Рівненської середньої школи №1 (крайня ліворуч – Людмила Негребецька)
Знущання, жорстокі побиття, катування, каторжні роботи, понівечені долі, втрачене здоров’я, а в декого – життя… Дехто пережив випробування карцером (приміщення розміром метр на метр, без вікна; їжа — шматочок хліба і склянка води на добу). Роздягнена до сорочки Лідія Дзівак зігрівалась у карцері власним волоссям, сидячи на холодному цементі. До карцеру потрапила й Людмила Негребецька лише за те, що благала відпустити молодшу сестричку.
Неймовірно важко читати про те, що пережила шістнадцятилітня Наталя Негребецька, але варто! Хоча б для того, щоб ми могли уявити, через що довелося пройти в той час сотням таких, як вона, корінним мешканцям Рівного!
“Відчиняються двері камери. Звідти вилітає густа смердюча пара. Конвой запихає тебе в смердючу темноту, і ти вихоплюєш злякані й запитливі погляди змучених людей, що стоять упритул, як оселедці в темному ящику. При вході справа парує смердюча “параша”. Виявляється, люди стоять тому, що лежати дозволялося тільки увечері після переклички. Тоді й лягали тісними рядами. Перед сном молилися. Хтось один читав молитву вголос, інші повторювали про себе. Вночі поверталися з боку на бік одночасно, бо не було простору, щоб кожен міг повернутися тоді, як захоче. Лежали просто на підлозі – брудній, слизькій, з перегнилими дошками. Від довгого перебування в камері люди ставали схожими на мерців. Мене зустріли в камері зі співчуттям:”Боже, за що це дитя сюди вкинули?”. Старалися підбадьорити, втішити, приголубити…”.
Раїса Судик та Наталя Негребецька, 1946 рік
Таким на все життя запам’ятався Наталі одноповерховий барак із заґратованими вікнами, що в дворі НКВС на вулиці Пушкіна. Але, опинившись у нелюдських умовах, у скруті, змучені, виснажені люди знаходили в собі сили, щоб піклуватися про слабших. Однак ті, хто проводили допити, не знали ані милосердя, ані жалю хоча б до дітей.
“Арештант мав весь час стояти з витягнутими по швах руками. Затікали руки й ноги, вогнем горіло в спині. При вході в кабінет слідчого справа стояв прибитий до підлоги стілець. У тому стільці кишіло від блощиць. Щоб посміятися, слідчий запрошував арештанта сісти. Блощиці негайно розпочинали свою роботу, тож арештант мимоволі підстрибував…”.
Так цинічно розважалися слідчі, супроводжуючи знущання брудною лайкою, яку неповнолітня дівчинка ніколи в житті ще не чула! Знущанням була й тюремна їжа – смердюча баланда під назвою “рибна уха”.
“Й досі дивуюся, де в Рівному кухарі брали стільки смердючих риб’ячих голівок для цієї страви. Їсти її було противно, але ж треба було! Бо шматок хліба і гаряча баланда підтримували в тілі життя…”.
Людмила Негребецька та Раїса Судик, Львів, 1947 рік
Дівчина не могла зрозуміти, чого від неї хочуть, бо нічого поганого не зробила. Врешті їй було висунуто звинувачення — “знала, але не сказала”. За це отримала шість років таборів. Сестру Наталі вісімнадцятирічну красуню Людмилу, талановиту дівчину, яка до першого заслання (1939-1945) навчалась гри на фортепіано, гарно співала, прекрасно танцювала (у Казахстані брала уроки хореографії у балерини оперного театру, евакуйованої з Ленінграду) було засуджено на 10 років. На той час вони з Раїсою Судик навчалися на першому курсі Львівського торгово-економічного інституту. З мріями про здобуття вищої освіти обом довелося тоді попрощатися.
Каторга. Балансування на межі життя і смерті
Покарання Людмила Негребецька відбувала в Інті та Решотах, а Наталя — у Томську, працюючи на лісопереробному комбінаті.
“На березі річки — височені гори деревини, яка припливала сюди з обширних просторів півночі, де заготовляли її наші українські політв’язні. Влітку і взимку, вдень і вночі працює комбінат. Працює перевалка. Над річкою пливуть стогін і пісня – теж українці… Зміна за зміною… Безкінечно. Узимку дошкуляє мороз, а влітку мошкара”.
Дівчина втрачала сили, грошей вистачало лише на манку та олію. А одного дня до горла підступила кров… Діагноз встановили швидко, і він був смертельним: хронічний фіброзно-кавернозний туберкульоз легенів у стадії розпаду.
“Я плакала з якимось полегшенням, бо в мене геть не було сил, а тут хтось таки буде мене лікувати та годувати…”.
Микола Негребецький з внуком Олександром. Томськ, 1956 рік
Світ не без добрих людей, і Наталі знову пощастило! На цей раз — з геніальною лікаркою-росіянкою, у якої, очевидно, були свої причини ображатися на радянську владу, а, можливо, раніше спіткала така ж доля. Вона обіцяла не тільки вилікувати дівчину, але й наповнити її силою духу, щоб змогла перемогти смерть. І трапилося диво! Була операція, потім друга. Лікарка виходжувала Наталю у себе вдома. У вільний час дівчина займалася спортом і навчалася. Закінчила школу медсестер, працювала в протитуберкульозному легеневому диспансері. Могла б і залишитися на Півночі. Але душа рвалася додому.
У 1954 році сім’я Негребецьких зустрілася у Томську. Миколу Негребецького, якого також було засуджено на 8 років, достроково звільнили з табору у зв’язку із втратою здоров’я та довідкою, яка позбавляла його будь-яких прав. Він був частково паралізований і втратив здатність говорити. У 1956 році обидві сестри отримали документи про зняття статусу спецпоселенців, право на отримання паспортів і надію на повернення додому.
Повернення до Рівного і знову випробування
Майже через десять років поневірянь Негребецькі таки знову повернулися до Рівного. Але для місцевої влади ці “неблагонадійні” люди були небажаними. Їх не прописували, не давали роботи. “Було не краще, як в Сибіру, але це все-таки був наш край, тож це давало сили для життя”. Як не було боляче, але з рідним містом втретє довелося попрощатися! Наталя, не без пригод, приховавши своє походження, змогла поступити на навчання до вузу. Їй допоміг досвід і бойовий характер. Хоча як було важко, закінчила з відзнакою Львівський торгово-економічний інститут, активно займалася спортом (отримала третій розряд з гімнастики). А коли повернулася до Рівного, намагаючись влаштуватися на роботу, її несподівано викликали до КДБ, де запропонували упродовж 24-х годин залишити місто. Так Наталя Негребецька опинилася у Краснодоні. Там знайшла роботу, вийшла заміж, і їй нарешті дали спокій. Але спокою в її душі не настало.
Наталя Негребецька (по чоловіку Популова) з чоловіком Анатолієм та сином Генадієм, 1966 рік
“Майже все своє свідоме життя мені випало жити й працювати на чужині, серед чужих моєму серцю та духу людей – у Казахстані, на Донбасі, в Сибіру. Збігали роки. Але вони не могли загасити почуття любові до Вітчизни, яке загорілося в мені з колисковою піснею матері та першими повчаннями батька. Ні каторжна праця, ні звичайні буденні життєві клопоти не стерли пам’яті про Україну”, – писала Наталя Негребецька.
Її сестра Людмила, якій теж не дозволили жити в Рівному, в цей час поневірялася разом із немічним батьком та маленьким сином. Працювала вчителькою у Милостові та Підгірцях, заочно закінчила Рівненський педагогічний інститут, а згодом влаштувалася вихователькою в Тучинську школу-інтернат.
Людмила Негребецька, Тучинська школа-інтернат, 1960-і роки
Її поважали, цінували і любили за працьовитість, сумлінне ставлення до своїх обов’язків та доброту, яку пронесла в серці через все життя. Після смерті батька (Микола Негребецький помер у Тучині в 1969 році) з допомогою своєї подруги Раїси Судик нарешті змогла знайти роботу в Рівненській школі-інтернаті й повернутися до міста. Уже назавжди… Через шість років Людмили Негребецької не стало. Вона раптово померла, маючи всього 45 років…
Людмила Негребецька з учнями Тучинської школи-інтернату під час підготовки до новорічних свят, 1960-і роки
Наталя ж змогла повернутися до Рівного лише в 1990-і роки. Одразу поринула в громадську роботу. Як же вона в цьому була подібною до своїх батьків! Її часто переслідували сумні спогади. Тому і почала писати правдиву історію про своє покоління та свою родину:”Щоб не вмерли ці спогади разом з моїм поколінням, спішу поділитися ними з молодшими – їм іти далі…”. Розповіла про все без ненависті й злості. Минуле вона, здається, відпустила, але воно не хотіло відпускати її. Завершуючи свою сумну, сповнену любові до життя, розповідь, Наталя Миколаївна наголосила на найголовнішому: “Майбутнє має перспективу тільки тоді, коли стоїть на плечах минулого”. Її не стало в 2012 році.
Наталя та Людмила з сином Олександром, початок 1960-х
Розглядаючи фотографії з її альбому, розмірковую про те, що наше місто могло б бути якісно іншим, якби так масово не винищили інтелігенцію, яка формувала його ауру, культурний та архітектурний простір. Ніби підсікли коріння в дерева, і крона його почала всихати. Коли то виросте нова?..
Алла УКРАЇНЕЦЬ, старший науковий співробітник сектору етнографії РОКМ
У Львів 9, 10 та 11 вересня у Нижньому залі львівського Театру ляльок (площа Данила Галицького, 1) відбудеться фестиваль традиційної музики Slavalachia Fest. Дійства розпочинатимуться о 20.00.
Slavalachia – поєднання музичних традицій трьох країн у незабутньому коктейлі. Міні-оркестр, в якому поєднується музика фольк-інструментів трьох народів, приперчена проникливим та енергійним вокалом. У програму увійдуть як варіанти традиційних пісень у оригінальній обробці, так і свіжі експерименти, аналогів яких публіка ще не знала!
Чи може фолк-музика різних народів поєднуватися у щось цілісне, але зберігаючи колоритні тонкощі кожної представленої традиції? Якщо ця музика йде від серця – так! Переконайтеся у цьому на виступах!
Сьогодні пропонуємо переглянути нашим читачам кілька кадрів із минулого. Фото були зроблені на території міст та сіл сучасних Тернопільської та Львівських областей.
Автором більшості світлин є знаний фотограф міжвоєнного часу Генрик Поддембський. Його постать більше пов ‘язана із Варшавою та фотографічною спільнотою цього міста.
Документальна фотографія, ландшафтна фотографія, оглядова фотографія, пейзажна фотографія займали особливе місце в його творчості.
Місто КременецьКременецький ліцейТернопіль, панорама міста
У 1914–1930 рр. Генрик Поддембський брав участь у кількох десятках експедицій, фотографічних подорожей (у тому числі разом із Мечиславом Орловичем), під час яких сфотографував пейзажі та побут Волині, Галичини, Карпат, Куявії, Мазурів, Підкарпаття, Сілезії, Поділля.
Він був одним з небагатьох польських піонерів кольорової фотографії до Другої світової війни.
Гора Чорногора.Карпати, місток через ЧеремошГуцулка в Карпатах
З 1925 року він працював у власній фотостудії на вулиці Маршалковська у Варшаві, спеціалізуючись на пейзажній фотографії. Фотографії Генрика Поддебського були представлені на багатьох фотовиставках: індивідуальні та колективні – у Польщі та за кордоном. Його фотографії неодноразово оцінювались нагородами та відзнаками – на позаконкурсних виставках в світі. Фотографічний архів Поддебського налічує понад 22 000 фотографій.
У переддень святкування відновлення державної незалежності України у Києві вийшла друком книга «Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах» (Київ: Арт Економі, 2021 р., 104 с.).
Ідея проекту належить Олександру Кучерявому. Втілив проект у життя журналіст Володимир Баняс. До авторського колективу увійшли Володимир Баняс, Василь Гаджега, Андрій Гулій, Євген Демян, Олександр Маноха, Олександр Паук, Андрій Сова, Володимир Тарасюк.
Обкладинка книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.». На обкладинці – малюнок Олени Клименко.
У вступному слові укладач книги Володимир Баняс зазначив:
“Існування спорту в Україні – ніби довжезний каталог суперечностей: у нас завжди подвиги сусідили з провалами, професіоналізм із недбалістю, високий дух зі всеїдністю. Головним же атрибутом вітчизняного фізкультурного руху є всюдисуща фрагментарність: чи не в кожній дисципліні на всіх етапах історії неможливо знайти лінійність розвитку.
Так, це загальна специфіка українського етнічного організму – отой стан «перманентного абортаріуму», який ми ніяк не здолаємо. Все, що наразі можемо, – переконувати себе, мовляв, ми велика спортивна нація, тішитись окремими уламками славного минулого чи сьогодення і… працювати, скріпивши серце.
Сторінки з книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.».
Ця книжка, що дуже символічно, по-своєму відбила працю «зі скріпленим серцем»: її задум виник навесні 2020-го, в розпалі ковідної істерії, й реалізувати його вдалося, знову-таки, частково.
Добре, що вийшло бодай у такому вигляді. Все ж здається, що наявні тут розповіді дають змогу інакше поглянути на українське «тіловиховання» – з боку не стільки затемненого, скільки затіненого”.
У виданні наведені такі розповіді:
Вишиванка – символ, реліквія і код України.
Українці, коні і… спорт.
Спорт у Київській Русі: вражаюче розмаїття.
Бойовий гопак як вид спорту.
Львів – місто, яке ми любимо.
Знамениті Лаврівські: батько, син, онук.
Товариство «Сокіл-Батько»: перше українське.
Сини Івана Франка – пропагатори спорту.
Вулиця Стрийська – осередок львівських спортивних об’єктів.
Сергій Уточкін – легенда спорту Одеси й України.
Іван Боберський – основоположник українського тіловиховання.
«Тигр» «маскується».
Тарасова земля, багата на героїв.
Союз української молоді: наші люди в Маньчжурії.
Остап Вишня: як дотепно писати про футбол.
Спорт по-уніатському.
НСК «Олімпійський»: згори – донизу.
Родина Мозерів та її роль у популяризації рідного міста.
Кротон – богатир із Центру Європи.
Теніс-сітківка в Україні: зародження та сучасні здобутки.
Спорт за часів Голодомору: завдання – вижити.
Літо 1942 року в Києві: футбол і трагедія.
Як українці розвивали спорт у Середній Азії.
Олімпіада ДП 1948 року: очевидне неймовірне.
Олександр Скоцень – герой Франції.
Українська футбольна діаспора в Новому Світі: люди.
Українська футбольна діаспора в Новому Світі: клуби.
Йосип Гагер: футболіст, хокеїст, тенісист.
Володимир Великий.
Український бенді: зникнення за наказом «згори».
Із богатирської слави.
Чоловічий гандбол: від «хазени» до сучасності.
З української шахової школи.
Феномен футбольних «Карпат».
Королі «королеви».
Волейбол по-українському – «відбиванка».
Валерій Лобановський: увів науку у футбол.
Король жердини.
Майстри «кошика» по-українському.
В українців – хокейні гени!
Злет і падіння гандбольного клубу «Спартак» (Київ).
Сільська команда, що підкорила одну шосту суходолу.
Олександр Сухан у Книзі рекордів Гіннеса.
Футбольні матчі на тлі вибуху ЧАЕС.
Бориспільський «Колос»: із хокейно-трав’яного суцвіття.
Доблесні фігуристи.
Є така школа – Дерюгіних!
Гімнастична когорта.
Український футзал: завжди в боротьбі за найвищі місця.
Уперше самостійною командою.
У світовій когорті в рік століття Олімпійських ігор.
Брати Клички як квінтесенція українського боксу.
«Золотий м’яч» по-українському.
Плавати по-чемпіонському.
Постріли проти пострілів.
Український чорнозем: унікальність і трагедія.
Місто Київ як унікальне спортивне розмаїття.
Рок-н-рол і футбол: взаємопроникнення.
Завод «Фішер»: екіпірування для НХЛ та олімпійських призерів.
Олімпіада та Євро 2021 року до 30-ліття Незалежності.
Книга без ілюстрацій, однак читається на одному подиху. Читач тут знайде виклад від Трипільської культури, скіфів, сарматів і до 2020 року включно. Коли використовувалася українська вишивка в дизайні спортивних форм; становлення і розвиток різних видів спорту на українських землях; досягнення українських спортсменів, тренерів, клубів, громадських організацій; Львів, Харків, Київ, Одеса, Запоріжжя як центри розвитку різних видів спорту; досягнення українських спортсменів на різних континентах і ще багато чого іншого цікавого викладено в 60 розповідях на сторінках видання.
Зміст книги «Баняс В., Гаджега В., Гулій А., Демян Є., Маноха О., Паук О., Сова А., Тарасюк В. Українські фізкультурні історії. 60 розповідей про спорт до 30-ліття державної Незалежності. Альманах. – Київ: Арт Економі, 2021. – 104 с.».
Книга розраховане на широку читацьку аудиторію. Це ще одна цеглина, яка подає чимало нових фактів про українське тіловиховання упродовж віків, спростовує чимало міфів, які побутують в сучасному суспільстві та окреслює напрямки подальших досліджень.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Іван Боберський: суспільно-культурна, військово-політична та освітньо-виховна діяльність: монографія; Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет фізичної культури імені Івана Боберського; Центр незалежних історичних студій. – Львів, 2019. – 512с.
11 вересня 2021 року о 19:00 в рамках Всеукраїнського гастрольного туру з нагоди 30-річчя Незалежності України на сцені Львівської національної філармонії ім. М. Скорика виступить Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під орудою народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимира Сіренка.
Гастрольний тур цього відомого українського колективу, чия історія налічує вже понад століття, присвячений ювілею нашої держави, розпочався 28 серпня та триватиме до 16 жовтня. Географія туру охопить всю Україну: від Сєвєродонецька до Ужгорода, загалом — 24 концерти в усіх обласних центрах.
«30-річчя Незалежності – гарна нагода проїхати з туром Україною, – зазначив Володимир Сіренко. – Ми маємо досвід великих турів і бачимо, що це гарно: це нас завжди стимулює, підносить. Наша публіка приймає дуже добре, не гірше, скажімо, за іспанську чи японську. Та й треба, щоб нас знала наша, українська публіка».
Програма гастрольного туру різноманітна, на чому також наголосив художній керівник оркестру: “Програма цікава, – зазначає Володимир Сіренко, – ми робимо акцент на всесвітньо відомі шедеври, плюс українська музика. Нам хочеться, щоб якомога більше людей нас послухало – це дуже важливо!”
У Львові Академічний симфонічний оркестр України представить програму з двох відділень, в яку увійдуть Симфонія до мажор Максима Березовського, Концерт-сюїта в стилі ретро для скрипки з оркестром Євгена Станковича (соліст — лауреат міжнародних конкурсів Олександр Семчук) і Симфонія №9 мі мінор “З Нового світу” Антоніна Дворжака.
Запрошуємо насолодитися майстерністю відомого колективу 11 вересня о 19:00 у Концертному залі Людкевича Львівської національної філармонії ім. М. Скорика.
Парадоксально, але факт: Львів, розташований у місцевості, надзвичайно багатій на воду, завжди мав (і досі має) проблеми з водопостачанням. Потреби міста не задовольняли численні копані криниці, до того ж їх вода не завжди була придатною для пиття. Тому вже 600 років тому було збудовано перший гравітаційний водогін, що постачав до міста воду з навколишніх джерел. Мережа таких водогонів безперервно розширювалася, і наприкінці XIX століття їх загальна довжина складала 42650 м. Воду брали з джерел, розташованих часто у досить віддалених від міста теренах.
Однією з таких місцевостей була Вулька. Зараз це район вулиць Бойківської, Княгині Ольги і Сахарова; останні, до речі, початково називалися Вулецькою дорогою. Водозабори у цій місцевості існували вже у XVI столітті. Вода з Вульки надходила, між іншим, до шпиталя св. Лазаря і до криниці на Ринку, прикрашеної статуєю “водяної німфи або ж Мелюзіни” (залишки цього водогону були знайдені 2003 року під час будівельних робіт на початку вул. Нечуя-Левицького). Дещо пізніше було споруджено водогін, що йшов вулицями Вулецькою (Сахарова), Коперніка, Оссолінських (Стефаника), Хорунщизни (Чайковського), Зіморовича (Дудаєва), Сташіца (Томашівського) і Каліча гора. Цей водогін постачав воду до шести гідрантів та семи криниць. Одна з цих криниць, прикрашена фігурами левів з вежі старої львівської ратуші, донині збереглася на вул. Коперніка. Вода надходила аж з трьох водозаборів, але їх дебет був невеликим, відповідно і діаметр водогону зменшувався з 100 мм на початку до 40 мм в кінці.
Колодязь з левами на вулиці Коперника.
Неподалік цих водозаборів, приблизно на місці будинків №№27 та 29 по вул. Сахарова, знаходився маєток “Дубсівка” (від імені власника Моріца Дубса). На його території був ставок, що заповнювався водою з навколишніх джерел. На початку 1880 року цей маєток перейшов у власність міста. Початково тут планували спорудити заклад для невиліковно хворих. Але у місті, населення якого швидкими темпами зростало, різко відчувався дефіцит води. Тому було вирішено використати джерела Дубсівки для водопостачання.
Експертну оцінку можливості будівництва водогону з Дубсівки на замовлення магістрату провело Політехнічне товариство. Висновки про достатній дебет джерел (200–270 м3 на добу) та зручність їх розташування (18,25 м вище від Ринку) стали підставою для ухвали рішення про спорудження нового Вулецького водогону, який і був збудований у 1885–1886 роках.
Грот-водозбірник на Погулянці. Рис. П.Гранкіна (Джерело: http://explorer.lviv.ua/forum/index.php/topic,20.msg511.html#msg511)
Розпочинався цей водогін на Дубсівці, де вода збиралася у п’яти мурованих криницях і одному резервуарі. Звідси сталеві труби діаметром 200 мм йшли через Вульку, вулицями Вулецькою (Сахарова) і Коперніка до перехрестя з вул. Сапіги (Бандери), звідти тією ж вулицею до Сикстуської (Дорошенка) і далі по вул. Словацького, де було розгалуження. Основна траса звідси йшла вулицями 3 Мая (Січових стрільців) до площі св. Духа (Підкови), де знову розгалужувалася. Одне відгалуження йшло вул. Театральною до Вірменської, де з’єднувалося з Венглінським водогоном з Погулянки, друге давало воду до гідрантів на вул. Боїмів (Староєврейська) та Собєського (Рогатинців).
Відгалуження від вулиці Словацького йшло далі вулицями Сикстуською, Карла Людвіга (пр. Свободи), Шпитальною та Сонячною (Куліша) до міської різні (у районі сучасної вул. Кушевича). Крім того, відгалуження Вулецького водогону були на вулицях Коперніка, Вроновських (Колесси), Шайнохи (Банківська), Джерельній, Берка (Балабана), Костюшка, Колонтая (Менцинського), Казімєжовській (Городоцька), Карній (Данилишина), Маршалковській (Університетська), Красіцьких (Огієнка), Міцкевича (Листопадового Чину) та Лінде (Ліста). Діаметр цих відгалужень становив 40 мм. Водою з нового Вулецького водогону живилися 16 криниць та 32 гідранти (не рахуючи тих шести, які брали воду з поєднаних Вулецького та Венглінського водогонів).
Львів, Вулька, травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Однак введення в дію Вулецького водогону не змогло запобігти дефіциту води у місті. Про це від самого початку попереджало Політехнічне товариство. У своєму меморіалі з 1881 року, який став підставою для спорудження водогону, поряд з можливістю використання джерел Дубсівки вказувалися і недоліки цього проекту: неможливість їх використання для водопостачання розташованих вище дільниць міста, потреба врегулювання юридичних стосунків з власниками земель по сусідству з водозаборами, можливість швидкого зменшення дебету води тощо. Вихід з цієї ситуації Товариство вбачало у спорудженні напірних водогонів. Та, як то часто буває, до думки фахівців не прислухалися. Однак життя швидко підтвердило їх правоту. Вже під час будівництва водогону довелося відмовитися від проекту спорудження фонтану перед будинком сейму (зараз університет) – не вистачало води. Зрештою, її дефіцит тільки незначно зменшився після введення водогону в дію.
Вулецький водогін став останнім зі споруджених у Львові гравітаційних водогонів. Стало зрозумілим, що вирішити проблему водопостачання міста можна тільки завдяки напірному водогону, який і вступив у дію 105 років тому, 9 березня 1901 року.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: П. Ґранкін. Статті (1996–2007). – Львів: Центр Європи, 2010.
В неділю, 12 вересня 2021 року, у Митрополичих садах відбудеться відбудеться ювілейний концерт октету “Орфей”.
Історія команди налічує більше двох десятків років. За цей час “Орфей” заробив репутацію одного з найкращих акапельних колективів в Україні, а також сформував фан-базу в інших країнах.
В силу карантинних обмежень октет “Орфей” не зміг виступити з ювілейним концертом в 2020 році. Однак зараз колектив готовий зачарувати своїх шанувальників.
12 вересня 2021 року о 15:00 та 19:00 в Митрополичих Садах у Львові октет “Орфей” представить свою ексклюзивну ювілейну програму “Орфей 21”.
На гостей чекають кращі українські та світові композиції, популярні сучасні твори, власне аранжування, неймовірна атмосфера, яскраві враження, незабутні голоси учасників октету, які торкнуться серця кожного глядача, а також багато сюрпризів.
Особливий гість концерту – переможець проекту “Шанс” і “Голос країни” – Павло Табаков.
Щоб потрапити на ювілейний концерт октету “Орфей” у Львові, купуйте квитки на сайті “Kontramarka.ua, а також в касах міста.
Наймасштабніша культурна подія України 28 BookForum цього року відбудеться 15-19 у Львові вперше за всю історію у гібридному форматі: онлайн та офлайн. Програма фестивалю налічує 120 подій, 250 учасників, зокрема – 25 іноземних авторів з 21 країни світу.
Всі ці події детально розкриватимуть фокусну тему цьогорічного фестивалю — “Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними”. Куратор фокусної теми – відомий український перекладач та літературознавець Юрко Прохасько.
Цього року вперше в історії незалежної України Нобелівська лауреатка братиме участь в українському літературному фестивалі. Це – почесна гостя фестивалю, Нобелівська лауреатка, володарка премій “Ніке” Ольга Токарчук.
Почесний гість – володар Нагороди за найкращий сценарій на 58-му Каннському кінофестивалі Ґільєрмо Арр’яга – також завітає до Львову вперше. Фільми за його сценаріями здобули премію BAFTA та номіновані на “Оскар”. Ґільєрмо Арр’яга представлятиме на 28-му Львівському міжнародному BookForum сучасних авторів Південноамериканської літератури.
Також на BookForum ділитимуться досвідом спеціальні гості – 93-річна психотерапевтка, що пережила Голокост, письменниця Едіт Еґер, іспанська письменниця та художниця Ірен Сола.
Ніч поезії 28 BookForum прийматиме РадіоГараж, куруватиме музику та поезію нон-стоп Юрій Андрухович. Тож 19-го вересня готуйтеся до літературної вечірки.
Цього року 28 BookForum знов запрошує на спецпроєкти партнерів: дискусії з провідними письменниками престижної премії EUPL; зустріч з молодими поетами Європи з Versopolis; побачити нову мапу України, книжку про нацспільноти та віртуально подорожувати Кримом з Ukraїner; дискусії про переклади з Translatorium; познайомитися з авторами сучасної Азербайджанської літератури; послухати зірок PEN та чимало іншого.
Минулого року фестиваль відбувся онлайн, записи зустрічей досі доступні на сайті форуму. В 2021-го року 28 BookForum відбудеться в гібридному форматі: офлайн та онлайн, тож приєднатися до головної культурної події України можна зі всього світу.
Улюблені затишні локації львів’ян теж цього року кипітимуть фестивальним життям: 28 BookForum розвернеться на площі Ринок, у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса, Музеї етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства НАН України та у Радіогаражі.
Усі події 28 BookForum — безкоштовні. Онлайн-трансляції дивіться на сайті bookforum.ua.
Проєкт підготовлено за підтримки Українського культурного фонду. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись з думкою авторів.
Бургомістр Львова Міхал Міхальський, Nowości Illustrowane. 1907
Наприкінці ХІХ століття, коли поблизу новозведеного залізничного вокзалу в Брюховичах почало розбудовуватися рекреаційне курортне містечко для заможних львів’ян із розташованим поруч великим парком для прогулянок, у магістраті Львова надумали спорудити тут також новомодний у ті часи літній табір для оздоровлення та відпочинку дітей.
Найбільше до цієї справи долучився багаторічний радник (депутат) міської ради, а згодом віце-президент та президент (тобто голова міста) Львова Міхал Міхальський. Навіть місце розташування “вакаційних колоній”, мабуть, не випадково було обрано по сусідству із віллою бургомістра, будівля якої, до речі, дотепер збереглася на території нинішнього санаторію “Львів”.
Алея Міхала Міхальського (тепер — вулиця Курортна)
“Невдовзі, окрім літніх будиночків, що групувалися біля залізничного двірця та далі в напрямку села, почали з’являтися й інші будинки для літнього відпочинку. Стараннями бургомістра Міхала Міхальського при алеї Крашевського (тепер – вулиця Широка, – авт) було споруджено павільйони для вакаційної колонії, де під час літнього сезону велика кількість убогих дітей з родин міських службовців, а також із сиротинців мали можливість відпочити серед прекрасної природи Брюхович”, – писали про спорудження цього дитячого табору в путівнику Brzuchowice : podmiejska wieś letniskowa i ośrodek sportów zimowych, 1938 року.
Вілла президента (бургомістра) Міхальського
Таку турботу про дітлахів можна пояснити важким дитинством самого Міхала Міхальського, який походив із шляхетської родини, але рано осиротів та змалку перебував під опікою свого стрия. Той підштовхував малого до науки, але Міхалові більше припала до вподоби робота на кузні, яка була недалеко від дому. Там він потроху став навчатися ковальського ремесла. Родичі докоряли йому, вважаючи, що той ганьбить аристократичне походження, займаючись такою працею, але це його не похитнуло.
Згодом, коли Міхал Міхальський отримав посаду мера Львова, він говорив: “Якби мій стрий побачив мене тепер у цьому президентському фотелі, він би більше не соромився і забрав назад свої слова про те, що я ганьблю шляхетський рід”, – цитувало бургомістра у 1907 році львівське видання Chwila.
Вілла Міхальських під №3 на карті, 1914 рік
Ще 17-річним парубком Міхал Міхальський долучився до Січневого повстання 1863 року у Варшаві, коли польські шляхтичі зробили спробу визволити країну з-під влади царської Росії. Він, зокрема, був учасником битви під Порицьком (тепер — село Павлівка на Волині) з російськими військами. Після поразки національно-визвольних змагань Міхальський був на короткий час ув’язнений, а згодом повернувся в Галичину. У Львові він продовжив свою працю коваля: спершу в 1871 році як підручний у майстра Кубасевича на Знесінні, а потім організував власну справу – відкрив ремісничу майстерню, де його робітники не тільки займалися ковкою, але й виготовляли карети та фіакри.
Через кілька років постійної праці та проживання у місті Міхал Міхальський отримав “прописку” — у 1879 році він став громадянином “столичного королівського міста Львова”. Щоб отримати права жителя міста, окрім власноруч написаного клопотання до магістрату, Міхальський подав характеристики від кількох львівських громадян, свідоцтво моральності (видавалося переважно священниками, – авт), свідоцтво про місце народження та виписку про свої заробітки. У поданні він також додав, що багаторічною ковальською працею доробився до нерухомості на вулиці Жовквівській, в якій тепер і проживає.
Уже наступного 1880 року Міхал Міхальський очолив у Львові корпорацію ковалів, коновалів та стельмахів. Того ж року його було обрано до львівської міської ради від комітету “Єдності та Злагоди”.
Загалом Міхальський був доволі активним громадянином, долучався до важливих справ магістрату, як-от проведення у Львові Галицької крайової виставки 1894 року (тогочасного економічного форуму), а також проявляв себе у громадських ініціативах – скажімо, у 1887 році він отримав титул “куркового короля”, зробивши найвлучніший постріл на змаганнях, які проводило місцеве Стрілецьке товариство. Також він був президентом музичного товариства “Гармонія”.
“Займаючись справами господарсько-економічної сфери, він не випускав однак з поля зору справ шкільної освіти та виховання. Заклав вакаційну колонію у Брюховичах і взяв її під свою опіку, дбав про її корпуси та займався створенням фребльовських шкіл (дошкільних закладів на кшталт дитсадків, – авт). Коли місто отримало мільйонну позичку з державної скарбниці, домігся того, щоб третину цих коштів було витрачено на освітянські цілі”, – писала про діяльність Міхала Міхальського газета Chwila.
Рішення про будівництво у Брюховичах трьох будинків для дитячого табору відпочинку було прийнято 9 квітня 1897 року на засіданні міської ради з ініціативи на той час уже віце-президента Міхальського. Цей заклад був розрахований на одночасне перебування 80 дітей (40 хлопчиків та 40 дівчат).
“На його спорудження, окрім раніше затверджених 10 000 злотих ринських (тобто 20 тисяч австрійських корон або близько 2 мільйонів гривень за нинішніми мірками, – авт.) було додатково виділено 3 000 злотих на будівельний майданчик та 800 злотих для внутрішніх робіт. На утримання колонії щорічно передбачено 1 200 злотих”, – повідомляла тогочасна газета Kuryer Lwowski.
Згодом у пресі повідомили, що будівництво павільйонів для літнього відпочинку тривало всього 6 тижнів, усіма слюсарними роботами в новобудовах, а також виготовленням ліжок для спальних кімнат займалися львівські майстри. Обидва спальні павільйони і кухня, за словами журналістів, видалися досить гарними. Того ж літа відбувся перший заїзд дітей на відпочинок.
“Міська рада Львова оголошує конкурс на 80 місць у літніх таборах у Брюховичах для хлопців та дівчат. На ці місця можуть претендувати учні муніципальних народних та відомчих шкіл Львова, але пріоритет надається дітям службовців Львівської гміни, потім вихованцям муніципального дитячого будинку та, зрештою, дітям бідних ремісників та промисловців Львова. Відповідні заяви зі свідоцтвом про бідність та шкільний атестат за останнє півріччя повинні бути подані до магістрату до 20 липня”, – повідомляла газета Kuryer Lwowski.
У той час такі літні табори для дітей ще були незвичайною новинкою. Як зауважило видання Słowo Polskie, щойно за двадцять років до відкриття вакаційної колонії у Брюховичах, влітку 1876 року пастор Біон вперше провів такий табір для дітей у швейцарських Альпах. Відтоді такий спосіб відпочинку поширився в європейських країнах. Перший такий заклад в Галичині з’явився у Гребенові (тепер Сколівського району, – авт), наступний – відкрився у Брюховичах.
Газета повідомляла, яким був розпорядок дня у таких таборах: “Діти встають о шостій ранку, вдягаються, вмиваються, розчісуються, промовляють “Отче наш” і співають набожну пісню. О 7 годині сніданок, о пів на дев’яту — служба Божа. Від 9.30 до 11.00 гімнастика або ігри, об 11 — другий сніданок. Від 11.30 до 12.45 — співи( часом купання). О 13.00 — обід та відпочинок. О 16.00 — підвечірок і мандрівки або купання. О 7 вечора забава, о 9 — молитва і відпочинок перед сном”.
Вдова бургомістра Михайлина Міхальська
До наших днів будівлі вакаційної колонії, які були розташовані десь у межах теперішнього центру реколекцій “Світлиця” та майданчику для пейнтболу, не збереглися. У роки Другої світової війни в цих приміщеннях, за спогадом старожилів, квартирували німецькі солдати. Ймовірно, у той час вони й були зруйновані.
Натомість до сьогодні достояла вілла Міхальського, в якій, щоправда, останніх тридцять років жила лише вдова бургомістра. 61-річний Міхал Міхальський пробув менш ніж два роки на посаді мера і раптово помер 13 квітня 1907 року від серцевого нападу.
Сучасний вигляд вілли
Тогочасна преса детально повідомляла, як пройшли останні години життя цього чоловіка, який понад 25 років свого життя віддав служінню громаді. Газета Kuryer Lwowski повідомляла, що напередодні Міхальський до пів дев’ятої вечора перебував у своєму кабінеті в ратуші, звідки пішов до театру. Але вже через годину вийшов звідти, скаржачись на біль в лівому боці і в руці. Цілу ніч йому прикладали компреси, але такі ліки не допомагали. О 10 ранку через сильні болі йому вкололи морфій. Близько пів дванадцятої серце бургомістра Міхальського перестало битися.
Бургомістр у катафалку в ратуші. Nowości Illustrowane. 1907
Коштом магістрату Міхалу Міхальському влаштували пишний похорон. Гріб з його тілом поклали у ратуші, де відбулася церемонія прощання. Власники крамниць та ремісничих майстерень в день похорон припинили роботу, в театрі скасували вечірні вистави, а в школах — навчання, над ратушею та іншими офіційними будівлями, а також над багатьма житловими будинками вивісили жалобні знамена, а коли тіло виносили, то ратушний годинник глухо пробив 24 удари, навіки прощаючись із господарем міста. Похоронна процесія переповнила вулицю дорогою на Личаківське кладовище.
Похорон Міхальського у Львові. Chwila, 1907 рік
“Вчора група погано одягнених людей плакала перед ратушею. Хто ці люди, невідомо, але їхні сльозам – найкращий некролог для Міхальського. Тому що людині, яка “погано одягнена”, яка постраждала у світі, не легко заплакати. Але вони плакали – я бачив…” – писав про загальну жалобу у Львові за мером-ковалем тогочасний репортер газети Kuryer Lwowski.
В п'ятницю у Львові назвуть переможців Премії Андрія Бокотея
В п’ятницю, 3 вересня 2021 року, о 17:00 в актовій залі Львівського історичного музею (пл. Ринок,6) відбудеться церемонія вручення нагород переможцям конкурсу на Премію професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів.
Премія професора Андрія Бокотея для молодих художників-склярів-2021,
унікальний проект, який не має аналогів в Україні та має на меті підтримати
молоде українське скло як винятковий мистецький напрям, популяризувати його
на всеукраїнському та міжнародному рівнях. Цьогоріч конкурс відбувається за
підтримки Українського культурного фонду.
Діяльність Премії розпочато 2018 р. як щорічний проєкт в рамках 80-річного
ювілею всесвітньо відомого скляра, професора Андрія Бокотея. Станом на
сьогодні відбулося три конкурси за участю 49 молодих художників: студентів і
випускників мистецьких ЗВО, яким на момент конкурсу не виповнилося 35 років.
Переможці 2018 та 2019 рр. в нагороду взяли участь у Міжнародних конференціях
художнього скла у м. Нінбо та м. Усі (Китай), а призери 2 і 3 місць отримали
грошову винагороду. Роботи всіх лауреатів увійшли в колекцію Чженцзянського
музею скла у Нінбо (Китай).
Основні заходи, що проходять в рамках проєкту:
Виставка творів конкурсантів Премії проф. Бокотея 2021: 1 серпня – 30
жовтня, Музей скла у Львові (площа Ринок, 2)
Оголошення результатів конкурсу та вручення нагород: 3 вересня,
Львівський історичний музей (актова зала)
Робота переможців на гутній печі та майстернях кафедри художнього скла
ЛНАМ 5-15 вересня.
Виставка творів переможців 2018-2021 рр.: 22 вересня – 5 жовтня. Галерея
ЛНАМ (вул. Кубійовича,35б)
Також передбачені видання альбому з результатами усіх попередніх премій,
каталогу 2021 р. та спецвипуску часопису “7UA”.
В суботу, 4 вересня 2021 року, о 19:00 у Митрополичих садах відбудеться неповторний концерт: у виконанні симфонічного оркестру прозвучить програма «Світові хіти».
Про це повідомив організатор серії концертів у Митрополичих садах компанія «BIGSHOW Agency».
Спеціальна програма «Світові хіти» – це унікально підібрані хіти 20 та 21 століття всіх улюблених виконавців у виконанні оркестру під керівництвом народного артиста України Богдана Мочурада.
Цього вечора у виконанні симфонічного оркестру прозвучать кращі композиції з репертуару Michael Jackson, Paul McCartney, Whitney Houston, Christina Aguilera, Aerosmith, Sting, Michael Buble, Gloria Gaynor, Adele, Queen, The Beatles, Celine Dion та інших. Спеціальний гість – Ксенія Царенко. Ведучий – Олег Пригода.
«На Вас чекає поєднання музичних експериментів, нових неординарних прочитань культових хітів, яскраве шоу, приголомшливі вокалісти і вихор емоцій. Дозвольте собі на кілька годин поринути в інший світ, в якому поєдналися: легендарні мелодії у виконанні кращих тенорів і оркестру та атмосфера сакрального місця з вражаючим краєвидом на історичну частину міста Львова. І все це під спів пташок та захід сонця з Святоюрської гори. Музика, легке вино і аромати літнього саду подарують Вам справді чарівний вечір, який захочеться згадувати ще довго», – запрошують організатори.
Концерт відбудеться в рамках проєкту “Україна 30” – унікальної серії концертів, до 30 річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики до класики).
Кожен український регіон, а Львівщина тим більше, може похвалитися багатьма видатними уродженцями, які не просто досягнули індивідуальних максимумів, а пов’язані із набутками та відкриттями, що мають загальнонаціональне чи навіть загальнолюдське значення. Щоправда, поміж такими є люди, чиї імена не сходять зі шпальт різноманітних видань десятиліттями, а є діячі, чиї старання також можна вважати непересічними й унікальними, хоча вони самі – надалі залишаються в тіні і чекають на гідну оцінку своєї діяльності. Саме серед останніх, очевидно, й Юзеф Дітль (1804 – 1878) – видатний лікар, професор і ректор Ягеллонського університету, почесний громадянин Кракова й пожиттєвий член австрійського парламенту.
Юзеф Дітль. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Про нього нагадають назви вулиць…
Юзеф Дітль має статус почесного громадянина Кракова, у цьому місті, важливому і символічному для поляків, в його честь названо вулицю. Крім того, в середині минулого століття в Кракові відкрили пам’ятник цьому діячу (знаходиться на площі всіх Святих), що був президентом згаданого міста, а з нагоди 50-річчя його смерті ресурсом міста було видано пам’ятну книгу, присвячену Юзефу Дітлю. На сам кінець, у Кракові є шпиталь, школа, гімназія і навіть зал для конференцій, що носять ім’я Юзефа Дітля. Читаючи цей перелік, можна уявляти собі людину, яка народилась у Кракові і всі свої ресурси віддала на розбудову цього міста, зробила неоціненний внесок в його становлення і формування. І ці слова є вірними – окрім найперших. Юзеф Дітль народився 24 січня 1804 року у сучасному смт. Підбуж Дрогобицького району Львівської області.
Пам’ятник Юзефу Дітлю у Кракові. Фото з https://krowoderska.pl/
Зрештою, на батьківщині цього діяча його також вшанували – 13 жовтня 2013 року у селищі Підбуж було відкрито меморіальну дошку, присвячену Юзефу Дітлю. Продовжуючи перелік його регалій та відзнак, варто сказати і про те, що Юзеф Дітль був пожиттєвим членом австрійського парламенту і вченим зі світовим іменем.
“Провінція наділила мене …”
Найкраще розповісти про людину може вона сама. Тим більше тоді, коли здатна зробити це із гумором та самоіронією. Юзеф Дітль є автором багатьох книг. Поміж такими і “Про вади і поради Річпосполитської лікарні чи сон молодого академіка”. В останній є дуже багато цікавих автобіографічних пасажів. Зокрема, Юзеф Дітль пригадує, що народився у 1804 році в Підбужі, “невеликому селі в Самбірських Карпатах”. Як і багато інших галицьких містечок того часу, селище Підбуж було мультикультурним та багатонаціональним. Тому й записав Юзеф Дітль, що народився він на русинському ґрунті, від польської матері і від німецького батька. З теплом він згадував роки, які провів у сільському затишші, спостерігаючи сівбу та збір врожаю, насолоджуючись красою місцевих гаїв, садів і пасік. Солодкі співи над колискою, коляда дяків, коломийки – це все залишилося у його пам’яті у вигляді далекої ідилії дитинства.
Юзеф Дітль. Фото з https://alchetron.com/
Варто сказати і про те, що хоч Юзеф Дітль досягнув неабияких висот, він ніколи не цурався свого провінційного походження. Навпаки – говорив, що саме провінція наділила його впертістю русина, гостинністю поляка і ощадливістю німця.
А чому ми взагалі говоримо про Юзефа Дітля?
Після навчання у Самборі та Тарнові Юзеф Дітль проходив студії на філософському факультеті Львівського університету. По тому був медичний факультет Віденського університету. У цьому закладі він став доктором медицини, паралельно займався практичною медициною. Дещо пізніше, впродовж певного часу, навіть викладав у Віденському університеті. У 30-40-х роках ХІХ століття Юзеф Дітль працював лікарем у передмісті Відня, а в часі цього – написав декілька наукових праць. Така плідна та багатопланова діяльність спричинила призначення його завідувачем кафедри медицини у Ягелонському університеті. Юзеф Дітль продовжував займатися викладацькою та науковою діяльністю, навіть був обраний ректором Краківського університету.
Поховання Юзефа Дітля на Раковицькому цвинтарі у Кракові. Фото з https://uk.wikipedia.org/
У другій половині 60-х років ХІХ століття Юзеф Дітль став більше ангажуватися у політичне життя. Він став депутатом Міської ради Кракова, дещо пізніше президентом міста. З його каденцією пов’язані процеси реформування в сфері освіти, а також – зразкове забезпечення в місті чистоти, впорядкування каналізації і дотримання гігієнічних норм. Будівництво нових шкіл, брукування вулиць – це також активно відбувалося в період головування у Кракові Юзефа Дітля. Як наслідок, Дітль був переобраний на ще один термін.
У п’ятницю, 3 вересня, вокальна формація «Піккардійська Терція» виступить із ексклюзивною програмою «Сад ангельських пісень» у Митрополичих Садах у Львові. Концерт відбудеться в рамках масштабного проєкту «Україна 30». Початок – о 19:00.
Від початку 2021 року «піккардійці» концертували містами України із месседжем «Карантин – явище тимчасове, а музика – вічна». Виступи відбувалися із 50-відсотковим заповненням залів. І ось, зовсім недавно, і співаки, і їхні прихильники дочекалися можливості зустрічатися наживо так, як раніше. Що для «Терції» завжди було і є особливо цінним – живі концерти.
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Концертна програма «Піккардійської Терції» під символічною назвою «Сад ангельських пісень», яку колектив представить на початку осені, 3-го вересня, в унікальній локації – в Митрополичих Садах на Святоюрській горі, – об’єднає в собі усе те найкраще, що акапельний колектив створив протягом ось уже майже 29-ти років творчості (день народження формації – 24 вересня): «Старенький трамвай», «Пустельник», «Берег ріки», «Шаляла»…
– Останнім часом нам так бракувало живих зустрічей… За понад рік «турбулентних» умов ми дуже скучили за Львовом та львів’янами. Тому кожна нагода побачитися наживо, ще й зі слухачами у рідному місті – безцінна. Тим паче, у нашому віці, коли кожен новий рік на сцені – не просто досягнення, а й велика радість, – розповідає художній керівник «Піккардійської Терції» Володимир Якимець. – Відтак, окрім хітів, на концерті в Митрополичих Садах пригадаємо наші перші кроки на сцені, а це народні пісні «Туман яром» та «Горіла сосна». Презентуємо іще невидане – «Наче зграї птиць» Володимира Івасюка та «Львів» Лесика Дацюка. А також те, що не так часто виконуємо, – «Сядеш у поїзд», «Очі відьми»… Одне слово, постараємося створити справжній «Сад ангельських пісень».
Вокальна формація «Піккардійська Терція»
Сольний концерт «піккардійців» 3 вересня у Митрополичих Садах у Львові відбудеться в рамках проєкту «Україна 30». «Україна 30» – це унікальна серія концертів до 30-річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики – до класики). Організатор – компанія BIGSHOW Agency.
А наступного, 2022-го, року «Піккардійська Терція» святкуватиме власний ювілей – 30-річчя. З цієї нагоди вокальна формація готує не один музичний сюрприз.
У селі Гряда поблизу Львова знаходиться маєток, який є пам’яткою архітектури. Колись у ньому мешкав відомий пілот-любитель та президент львівського аероклубу, а тепер будинок руйнується. Управління охорони історичного середовища ЛМР обстежує пам’ятки на території населених пунктів, які ввійшли до Львівської громади. Серед них і палац у Гряді. Про це з посиланням на повідомлення у Facebook очільниці управління Лілії Онищенко пише Львівський портал.
Палац у Гряді. Фото Лілії Онищенко
На сьогодні мало хто знає про колишніх будівничих та власників цієї будівлі.
«Мешканці цього палацу, мабуть, не здогадуються, що живуть в пам’ятці архітектури. Та й про будівничих і власників цієї будівлі, певно, також мало знають. Останнім передвоєнним мешканцем цього палацу був Каєтан Чарковський-Голєйовський (1897 -1977 рр.), доктор права, який більшу частину життя віддав своєму хобі – літакам. Він розвивав науку пілотування у Львові, був Президентом Львівського Аероклубу», – каже Лілія Онищенко.
Палац у Гряді. Фото Лілії Онищенко
У 1930 році клуб придбав спортивний літак, на якому Каєтан розпочав подорож з Європи через Азію до Токіо, однак туди так і не дістався.
Палац у Гряді. Фото Лілії Онищенко
«За 13 днів подорожі літак приземлявся в Афінах, Алепо, Румаді, Харборі, Карачі, Делі, Калькутті, Рангун та Бангкоку, де літак зазнав аварії під час аварійного приземлення. Каєтан потовкся і втратив одне око. «Весну в Японії не побачив. Крила зламав. Силу духу не втратив» – так написала газета Кур’єр Варшавський в 1932 році. Пілот описав свою подорож у спогадах «13 днів польоту над Азією» і продовжував літати», – додала Онищенко.
Кам’яні стовпи вхідної брами маєтку в Гряді. Фото Лілії Онищенко
На сьогодні у маєтку інший власник. І все ж його стан свідчить про потребу реставрації. Це підтверджують фото.
Запрошуємо читачів Фотографій Старого Львова здійснити мандрівку до міста Белз, що на Львівщині. В одній із цифрових бібліотек Польщі вдалось відшукати фото цього давнього міста.
Панорама міста Белз, 1920-30-ті рр.Кляштор домініканців у Белзі, 1920-30-ті рр.Костел домініканців у Белзі, 1920-30-ті рр.
Перша письмова згадка про Белз датується 1030 роком. Белз — одне з найдавніших міст Західної України, було столицею Белзького князівства, згодом — центром воєводства у складі Першої Речі Посполитої. Однак зараз це одне з найменших міст України.
Церква Святого Миколи в Белзі, 1920-30-ті рр.Дерев’яна церква св. Параскеви в Белзі, 1920-30-ті рр.Пам’ятник Адаму Міцкевичу та будинок «Сокола» в Белзі, 1920-30-ті рр.
Усі знайдені світлини датуються 1920-1930-ми роками. Вони були спеціально зроблені для тогочасних часописів, щоб популяризували Львівське воєводство серед туристів тогочасної Другої Речі Посполитої. Такі фото можна було також зустріти на сторінках путівників та туристичних мап.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: https://www.szukajwarchiwach.gov.pl/
В неділю, 5 вересня 2021 року, о 19:00 у Митрополичих садах відбудеться єдиний концерт американського джазмена Грегорі Бойда з програмою «Джаз з Нового Орлеану».
Цим концертом «BIGSHOW Agency» закриває сезон магічних концертів у Митрополичих садах, повідомили у компанії.
Грегорі Бойд (Gregory Boyd) – американський вокаліст. Він виконує авторські хіти, написані в кращих традиціях афро-американського джазу, фанку, блюзу та соулу і класику американського джазу.
Грегорі Бойд
«Його голос підкорює глядача з першої ноти харизмою Кеба Келоувея, душевністю Ела Гріна і мелодійністю Джиммі Хендрікса. Його концерти – це в першу чергу живе спілкування з глядачами, запрошення кожного з них стати співавтором його музики і проспівати душевні пісні всім залом. Щира, пряна і тягуча виконавська манера, віртуозна вокальна техніка і неосяжна харизма – все це про нього», – зазначають організатори.
Разом з найяскравішими джазменами джазової сцени східної Європи, лідерами проекту Shockolad Ігором Гнидином та Анастасією Літвінюк, незмінним басистом Андрієм Коханом та запрошеним спеціально до проекту молодим амбітним імпровізатором Тарасом Кушніруком Грегорі Бойд зіграє спеціальну програму з джазових стандартів із Нового Орлеану та авторських драйвових грувових пісень.
«Це буде незабутній концерт з потужною енергетикою та ново-орлеанською атмосферою! Найкращі люди з легендарною музикою в атмосферному мальовничому місці з гарним краєвидом на центральну давню історичну частину міста Львова.
Запрошуємо вас і ваших друзів, приходьте як самі так і компаніями щоб провести разом незабутній вечір! Чекаємо на зустріч з вами!», – запрошують організатори.
Грегорі Бойд
Концерт відбуватиметься в рамках проекту «Україна 30» – це унікальна серія концертів до 30-річчя Незалежності України, які розкривають всю різномастість форм та жанрів музичної душі України (від етнічної музики до класики).
Біля костелу Всіх Святих 25-26 серпня у межах проєкту «Під Зорею Пінзеля» майже два десятки іменитих художників творили роботи, які через місяць представлять на виставці.
Ініціатор заходу – директорка «Арт студії» Івона Лобан, яка у лютому 2017 року вперше потрапила до годовицького костелу. Жінка хотіла побачити місце, яке у своїй книзі «Півяблука» описала Галина Вдовиченко. Відтоді храм залишився в Івониному серці і вона докладає зусиль, щоб його вберегти.
Пленер біля костелу Всіх Святих в Годовиці
За чотири роки проєкт «Під Зорею Пінзеля» об’єднав різні види мистецтва. Відбулися: виставки живопису і конкурси скульптур «Натхненні Пінзелем», конкурс льодових скульптур, покази колекції одягу «Пінзель. Львів. Бароко», концерти симфонічної та органної музики, покази балету і вистав, концерти відомих співаків і артистів, велопробіг «На Івана до Іоана», конференції та лекції, покази фільмів, створений проморолик, присвячений І.Г.Пінзелю і його творчості. Завдяки активній діяльності проєкту костел в Годовиці внесли в «Туристичні маршрути Львівщини», про нього дізнались в Україні.
Пленер біля костелу Всіх Святих в Годовиці
Керівниця управління туризму та курортів облдержадміністрації Наталя Табака розповідає, що до годовицького костелу багато львів’ян любить мандрувати на велосипеді. «Це чудовий велопрогулянковий маршрут. Також ми були тут і з проєктом «Експедиція громад», – додала Наталя Табака.
Пленер біля костелу Всіх Святих в Годовиці
Наразі костел у Годовиці, на жаль, перебуває в стані руйнації і потребує негайних протиаварійних заходів. Цьогоріч у департаменті архітектури та розвитку містобудування облдержадміністрації для святині планують доопрацювати проєктно-кошторисну документацію, що є першим кроком до відновлення.
Костел Всіх Святих в Годовиці
У тому що костел, має «жити» переконані усі учасники пленеру. На своїх роботах вони його точно увіковічили. Кожен художник побачив храм по-своєму. Ще місяць митці дороблятимуть свої твори, які потім можна буде оглянути на виставці.
Пленер біля костелу Всіх Святих в Годовиці
Власний погляд на життя і творчість Пінзеля, таємничого майстра періоду пізнього бароко, який дивом з’явився на землях Галичини, майже 20 років провів і плідно творив, письменник Андрій Аркан описав у своєму романі «Я, Іоанн», який презентував під час заходу.
А ще тут звучали пісні дуету «Берегиня» Народного дому села Годовиця і мелодії львівського скрипкового ансамблю «Sempre primo».
Пленер біля костелу Всіх Святих в Годовиці
Голова Сокільницької громади подякував усім учасникам події й зазначив, що завжди буде підтримувати все, що рухає Україну вперед. Збереження храму для українців вважає, одним з головних своїх завдань.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
