Минулого тижня, 18-19 червня 2021 року, відбувся візит до Трускавця Раймунда Яроша, онука бургомістра Дрогобича Раймунда Яроша – управителя курорту Трускавець в довоєнні часи І половини ХХ століття, керівника акціонерної спілки «Трускавецькі джерела», котрий доклав вагомі зусилля для відомості курорту Трускавець у Польщі та Європі.
Раймунд Ярош на екскурсії в Музеї міста-курорту Трускавця
Онук Раймонда Яроша прибув до курортної столиці краю разом з кревними – сином, донькою та зятем 18 червня. Сім’я відвідала родинний маєток Ярошів у селі Модричі, де зараз розташований Народний дім села, а також цвинтар на вулиці Трускавецькій в Дрогобичі. Тут поховані Раймунд Ярош, його дружина Емма Ярош, їхній син Станіслав, котрий трагічно загинув у Модричах у восьмирічному віці (впав з коня), а також секретарка Раймунда Яроша Кароліна Губицька.
Раймунд Ярош разом з відомими трускавчанами перед Музеєм міста-курорту Трускавця
19 червня у Трускавці урочисто відкрили сквер імені Раймунда Яроша. Знаходиться він біля музичної альтанки, в самому центрі курорту. Церемонія відкриття пройшла в рамках відзначення 194-річчя від дня заснування курорту.
На галявині скверу міський голова Трускавця Андрій Кульчинський та Раймунд Ярош посадили бук – автохтонне дерево твердої деревини, котре символізує міцність та простоту.
У той же день у Музеї історії міста-курорту відбувся вечір спогадів, під час якого Раймунд Ярош поділився своїми споминами про довоєнний Трускавець, з якого виїхав з родиною у чотирирічному віці, в 1939 році.
22 червня 2021 р. о 20 год. Палац Хоткевича (вулиця Кушевича, 1)запрошує провести вечір у компанії співачки Olvia, яка презентує спеціальну програму, що включатиме як відомі авторські пісні, так і кавери на добре знайомі мелодії.
Вартість відвідин концерту – 100 грн для перших двадцяти “ранніх пташок”, які придбають квитки. Наступні – 150 грн. Концерт пройде у підтримку Спільнокошту галереї “ХотАртХол” у Палаці Хоткевича, тож аби придбати квиток, достатньо перевести вказану суму на сторінці “Великої Ідеї” та обрати подарунком квиток на концерт співачки Olvia. Це можна зробити у Палаці в день концерту або придбати за посиланням: https://cutt.ly/XviGIIy
Захід відбудеться за участі Христини Федорняк (клавіші), Ярослава Проціва (саксофон), Станіслава Кирилова (перкусія).
OLVIA (Ольвія, справжнє ім’я Ольга Баландюх) — українська співачка, а також художниця.
Була учасницею талант-шоу «Голос країни», 10 сезон, в команді Тіни Кароль;
учасниця молодої опери «Ukraine – Terra Incognita»;
учасниця міжнародного джаз фестивалю Jazz Bez XX. Співпрацює з відомим українським музикантом John Bass, який є автором проєктів «Є» 1995 та 2003 років, учасник груп «Клуб шанувальників чаю», «Мертвий півень».
Протягом їхньої співпраці вийшло п’ять музичних відео, в тому числі і спільна композиція з легендарною вокальною формацією «Піккардійська Терція», пісня «Бізони», яка теж звучатиме 22 червня.
Афіша виставки “Космічні експресії”
Нагадаємо, що із 15 червня по 2 липня у галереї “ХотАртХол” Палацу Хоткевича проходить виставка співачки Olvia “Космічні експресії”. Вхід на експозицію вільний.
Соломія Крушельницька у ролі Чіо-Чіо-Сан. Джерело: http://heroes.profi-forex.org
У червні 1853 року народився один з найблискучіших українських співаків кінця ХІХ – поч. ХХ ст. Олександр Мишуга. З цієї нагоди хочемо розповісти кілька цікавих аспектів його взаємин зі Соломією Крушельницькою.
“Королем тенорів”, “пісень дивних чародієм”, “кумиром публіки”, “солов’єм України” називали Олександра Мишугу, знаного серед шанувальників оперного мистецтва під псевдонімом Філіппі-Мишуга.
Соломія Крушельницька
У широкому світі, де Соломія Крушельницька тріумфально виступала на кращих оперних сценах, її називали “незабутньою Аїдою”, “єдиною в світі Джокондою”, “найчарівнішою Чо-Чо-сан”, “неповторною Галькою”, “ідеальною Брунгільдою”, “неперевершеною Саломеєю”, “вражаючою Валькірією”, “винятковою Лорелеєю”.
Олександр Мишуга і Соломія Крушельницька – дві величні постаті в історії не лише українського, а й світового оперного мистецтва. Їхні творчі шляхи та дороги йшли паралельно, час від часу переплітаючись.
Так, у 1878-1881рр. О. Мишуга бере уроки співу у професора Валерія Висоцького, у клас якого через десять років потрапляє С. Крушельницька.
Професор Валерій Висоцький – педагог С. Крушельницької по класу сольного співу у Львівській консерваторії Галицького музичного товариства.
Консерваторію Соломія Крушельницька закінчує із срібною медаллю. Екзаменаційна комісія в характеристиці до диплому зазначає, що вона має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени світу.
Перші виступи Соломії Крушельницької тісно пов’язані з Олександром Мишугою. Адже саме він був партнером співачки на її дебют 15 квітня 1893 р. в опері “Фаворитка” Г. Доніцетті. Сестра С. Крушельницької Олена Охримович у спогадах про цей виступ пише: “У цій опері співав також Олександр Мишуга. Він дуже цікавився співом і грою Соломії в партії Леонори і давав їй корисні поради”.
Александр Мишуга
30 травня 1893р. відбулася вистава опери “Сільській честі” П. Масканьї за участю С. Крушельницької, О. Мишуги, Р. Бернгардта .
Восени 1893 р. Соломія Крушельницька виїжджає до Мілана на навчання, а весною наступного року її запрошує на гастролі Львівська опера. Співачка розпочала виступи у рідному місті 8 травня 1894 р. оперою Шарля Гуно “Фауст”, її партнер – знову О. Мишуга. Перший вихід на сцену Крушельницької-Маргарити на сцені львів’яни зустріли холодно, навіть вороже.
Олександр Мишуга. Партія Фауста в однойменній опері Шарля Гуно
Крушельницька не була задоволена своїм виступом. “Фауст” я сама знаю, що дуже мізерно випав, але бо його всього-навсього раз цегуленний (єдиний – О. К.) виділа на сцені і сама перший раз співала”, – писала вона до М. Павлика. Музичні критики дуже стримано відгукнулися на цей виступ, не сприйнявши її “оригінального” трактування опери. Не сприйняв нового голосу співачки цього разу і Мишуга.
Олександр Мишуга в образі Йонтека. Опера « Галька» Станіслава Монюшка
Сама артистка з цього приводу зазначала: “А ні мені не снилося (…) подибати таких ворогів в особах, як мені здавалося, прихильно для мене успособлених, а навіть як от такий Мишуга і Висоцький (перший мій професор співу) творилися моїми найщирішими приятелями. Що робити, завелася на них! Замість щоби мені подати руку та помогти побороти перші кроки сценічні, котрі і найталановитіших заставляють підпадати дивним вражінням, они, де лиш могли, розговорювали і сміялися з мого співу та й взагалі з мого “оригінального” трактування (понимання) штуки. (…). Мишуга всіма силами старався, щоби мене вифурувати( розірвати контракт- О. К..) з театру”. В іншому листі до М. Павлика читаємо: “Ну, міркую собі, десь межи рутенцями нема ніколи згоди, та й нас двоє артистів не погодиться на світі”. С. Крушельницька не занепадає духом в даній ситуації: “…най там і громи б’ють на мене, я беруся за роботу, бо лиш нею всій біді зроблю кінець!”
Соломія Крушельницька в образі Гальки. Опера « Галька» Станіслава Монюшка
Однак непорозуміння між С. Крушельницькою і С. Мишугою не були тривалими. Уже через кілька днів після виступу в опері“Фауст, а саме 16 травня 1894р., вони разом співають на Шевченківському святі, а 5 червня 1894р., як свідчить афіша, – в опері С. Монюшка “Страшний двір”. Прощальний виступ артистки у Львові відбувся 16 жовтня 1894р. в опері “Галька” теж за участю О. Мишуги. Присутній на цій виставі письменник Богдан Лепкий у своїх спогадах писав: “Другої такої співацької пари я вже не чув і, мабуть, не почую. Навіть у старосвітській простенькій “Гальці” вони так співали, що люди дрижали, мов кленовий лист, плакали зі зворушення, раювали з захоплення, зазнавали справжнього “катарзісу” (очищення) і обновлені верталися до своїх хат”.
Соломія Крушельницька в образі Гальки. Опера « Галька» Станіслава Монюшка
Наступного року наша землячка знову виступала у рідному місті. Її партнером в операх “Страшний двір”, “Манон Леско”, “Фауст”, “Кармен” знову був О.Мишуга. Разом українські артисти співали у Шевченківських концертах. Про це знаходимо інформацію у газетах “Діло” за 1893, 1894, 1895, 1897 роки. Ось що писала газета “Діло” про участь співаків у великому концерті на честь 33 роковин з дня смерті Кобзаря 16 травня 1894 року в залі Народного дому у Львові: “Як п. Олександру Мишузі, так п. Крушельницькій (одягненій в красний український стрій) піднесли при ентузіястичних оплесках публіки голова “Бояна” і диригент лаврові вінки з відповідними написами”.
Соломія Крушельницька в ролі Сантуцци.”Сільська честь” П. Масканьї.
Композитор Денис Січинський про виступи митців у концерті заходом товариства руських ремісників “Зоря” 5 березня 1895 року писав: “Артисти п. С. Крушельницька і п. О. Мишуга відспівали два дуети, один з опери Лисенка “Різдвяна ніч”, а другий з опери Артемовського “Запорожець за Дунаєм”. Злишнім хіба було би розписуватися о чаруючім співі тої артистичної пари, на се не знайдеться слів, котрими далось би достаточно віддавати враження, якого дізнався, слухаючи їх співу: то ж не буду довго розводитися, а скажу лише, що по кожнім з тих дуетів не було оплескам кінця, і наші артисти мусили вдруге співати”.
Соломія Крушельницька в ролі Манон Лєско в однойменній опері Джакомо Пуччіні
Один з останніх спільних виступів О. Мишуги і С. Крушельницької на оперній сцені відбувся у Львові 15 квітня 1903р. в опері “ Манон” Ж. Массне.
Погляди на шляхи розвитку національної культури та освіти єднали співаків. Прикладом цього є підписаний О. Мишугою і С. Крушельницькою лист-підтримки молоді Західної України, яка вела боротьбу за відкриття у Львові українського університету. Цей документ був опублікований в газеті “Діло” від 4 грудня 1901р.
С. Крушельницька і О. Мишуга популяризували українську музику і, безперечно, їхньою мрією була постановка української опери. Так, у листі до М. Павлика від 18.03.1894р. з Мілана С. Крушельницька писала: “Мені радісно вертати до своїх сторін із-за багато причин. Перше всього зобачуся зі своїми людьми, а також, будучи через літо у Львові, щось дасться зробити і для руської музики… Я і без того порушувала кого могла до роботи, щоби бодай одну руську оперу виставити перед ширшою публікою, та де, куди! Мишуга відписав, що “тяжко буде руську оперу склеїти, але будьте певні, що дасться, – зроблю для тої справи”. На перешкоді постановки національної опери стала відсутність у Львові приміщення для українського театру. Лише у концертному виконанні вдалося С. Крушельницькій і О. Мишузі поставити окремі фрагменти української опери “Запорожець за Дунаєм” Гулака-Артемовського. Про це читаємо у книзі “Видатний співак Олександр Мишуга. Спогади”(упорядник Іван Деркач): “Незабутньою була вистава цього улюбленого твору, що відбулася у Львові в приміщенні театру Скарбка за участю Мишуги, Соломії Крушельницької, Антоніни Осиповичевої та Івана Рубчака. Після проспівання дуету Андрія і Оксани публіка сім разів викликала Мишугу й Крушельницьку. Кілька разів вони повторили цю партію. Це безпрецедентний випадок в історії оперного мистецтва, бо ж ніхто з великих артистів не був таким великодушним до вимог публіки і рідко коли слухачі так сприймали артистів. Це був тріумф геніальних українських співаків”.
Олександр Мишуга. Партія Герцога в опері «Ріголетто» Джузеппе Верді.
В Олександра Мишуги і Соломії Крушельницької були не лише творчі, але й приятельські взаємини. Вони бували на виступах одне в одного, вели кореспонденцію. Саме С.Крушельницькій О.Мишуга завдячує знайомству з Енріко Карузо, який захопившись голосом нашого земляка, називав його “королем ліричних тенорів”.
Пізніше шляхи митців розійшлися. О.Мишуга посилено зайнявся педагогічною діяльністю, викладаючи в Києві, згодом у Варшаві. У 1914-1919рр. співак вів школу співу у Римі. С. Крушельницька, яка на цей час проживаючи у м. Віареджо (Італія), слідкувала за діяльністю свого давнього приятеля. У листі співачки до Олександра Мишуги від 15 липня 1916 р. читаємо:
“Найдорожчий маестро!
Ми пропонуємо Вам зупинитися в надзвичайно симпатичному готелі “Мімоза” і просимо Вас провести з нами цілий день у найближчий четвер 20-го цього місяця. Чекаємо на Вас з великою радістю, маючи надію приємно провести з Вами час у Вашому товаристві та помилуватися Вашим мистецтвом”.
Плин часу стер відомості про подальші контакти двох митців. О. Мишуга хворів, стан здоров’я його погіршувався, і у березні 1922 року співак відійшов у небуття.
Олександр Мишуга був першим серед українських співаків, який своїм талантом і натхненною працею відкрив світові Україну, мистецтво нашого народу. Соломія Крушельницька гідно продовжила його справу.
Олександра КИРИК старший науковий працівник Музично-меморіального музею
Соломії Крушельницької у Львові
Квадратики крухі складані з перепису Соломії Крушельницької
Наш гідрометеоцентр напрогнозував у Львові на найближчий тиждень дощі, тому сьогодні на традиційну недільну каву ми вирушаємо до сонячної Італії. Нашим провідником стане знаменита на весь світ Соломія Крушельницька, а меценатом подорожі Торгова Марка Кава старого Львова.
Чи можна оповідати про Соломію Крушельницьку – всесвітньовідому зірку оперних сцен, примадонну найкращих оперних театрів світу, артистку, яку називали жінка-музика у контексті цієї кавової історії? Правдоподібно, що так. Але буде це не традиційна історія, у якій йдеться про улюблені кав’ярні, чи про зустрічі за філіжанкою кави з близькими друзями, чи описуються смаки улюблених сортів кави та способів її приготування. Таких історій у Соломії Крушельницької немає.
Соломія Крушельницька. Фото з автографом сестрі Анні, 1910-і рр.
На це є декілька причин, серед яких виділимо одну, особливо типову для Соломії Крушельницької – її приватність. Ця талановита, не подібна на будь-кого зі своїх сучасників, артистка надзвичайно добре вміла вберегти свій приватний світ від чужого ока та навколишнього світу. Про замкнутість Соломії Крушельницької та небажання артистки оповідати про особисте згадували всі, хто був поруч з нею. “Хоча знала свою вартість як артистки-співачки, – пише племінниця співачки Одарка Бандрівська, – дуже рідко говорила про себе. Не хотіла також писати спогадів… Кожне її слово було гейби на вагу золота”. Мабуть тому творча біографія співачки та її особисте життя й по сей день оповиті багатьма легендами і домислами.
І, все ж таки, спробуємо відшукати у житті Соломії Крушельницької також і «кавові сюжети». Адже, навіть незначні деталі щодо звичок, вдачі, смаку, пристрастей додадуть нам цікаві штрихи до портрету цієї виняткової жінки.
Отож, цю кавову історію варто почати зі Львова, минуле й сьогодення якого не мислиме без кави. Згадаймо осінь 1903 року. Саме тоді Соломія Крушельницька, яка на той час вже була відомою оперною примадонною і мала певне фінансове забезпечення, стала власницею будинку по вул. Крашевського, 23 у Львові. Відтоді цей дім був осідком для родини Соломії. Сама ж співачка бувала тут щоліта, насолоджуючись родинним затишком і теплом, а за горнятком запашної кави оповідала про свої артистичні мандрівки. Хто зна, можливо такими й були кавові історії від самої Соломії Крушельницької?.. Тому й ми цей дім, який у Львові називають Музикальна кам’яниця, можемо віднести до нашої історії зі смаком кави.
Соломія Крушельницька на березі моря. Віареджо, 1920-і рр.
Щодо Львова, не забуваймо також і про відомі готелі – «Жорж» і «Гранд-отель», де можна було також насолодитися філіжанкою смачної кави. Саме сюди, на вечірні прийняття чи зустрічі з приятелями, запрошували співачку під час її гостинних виступів у Львові. На жаль, нам нічого не відомо про улюблені львівські кав’ярні чи цукерні Соломії Крушельницької.
Тут варто подати також ще й дрібку італійських кавових історій. Адже Італія стала для української співачки другою батьківщиною. Соломія Крушельницька бездоганно володіла італійською мовою, захоплювалася італійською культурою й очевидно її приваблювала середземноморська кухня. А повсякденне життя італійців, про що відомо всім, не мислиме без кави й келиха доброго вина.
Соломія Крушельницька з чоловіком Чезаре Річчоні у Віареджо, 1910-і рр.
Після заміжжя у 1910 році Соломія Крушельницька разом зі своїм чоловіком італійським адвокатом Чезаре Річчоні оселилася в містечку Віареджо. Тут на бульварі Кардуччі вони купили будинок, який згодом усі знали як вілла Саломе. З італійського дому співачки ми маємо теж декілька історій зі смаком кави. Її племінниця Одарка Бандрівська оповідає: «В житті щоденному Соломія була щира, привітлива і учинна. Кожного ранку перед їдою тітка ходила або вздовж морського побережжя пісковим пляжем кілька кілометрів там і назад, або в недалекий шпильковий ліс піній. Моя мама і я товаришили тітці в тих проходах. Вертали ми на 9-ту годину і сідали до спільного снідання з вуйком і братом. Снідання складалося з білої кави, білого пшеничного хліба з маслом або медом». «Білою» називали каву, яку подавали з молоком та цукром, переважно, саме на сніданок.
Чезаре Річчоні, Соломія Крушельницька (ліворуч) з друзями. Віареджо, 1930-ті рр.
Ще інший спогад з Віареджо від художниці Ярослави Музики, яка була в Італії у 1935 році. «Крушельницька вміла створити собі у Віяреджіо затишний куток для відпочинку. Тут вона не погорджує домашнім господарством, ані кухнею, якою живо займається. У її домі панує зразковий лад і точність… Не раз велика Соломія сама готувала сніданок, а я допомагала їй при цьому. А ось і вечір. У великій вітальні п’ємо м’яке вино, каву… Мило згадую побут у Сальомеї. У спомині запах цитрин і рож в городчику її віллі вяжеться з мельодією пісні, що мені вона заспівала.»
Соломія Крушельницька. Барселона, 1911 р.
Очевидно, що у житті Соломії Крушельницької, яке складалося з незмінних артистичних мандрівок, численних гастролей, безконечних переїздів, були й інші – не тільки львівські чи італійські кавові історії. Так, зокрема, її подорожі до Єгипту мабуть мали екзотичне забарвлення, й тоді від кави йшов легкий запах кардамону.
Соломія Крушельницька, Чезаре Річчоні, Джакомо та Ельвіра Пучччіні, Клеофонте Кампаніні на кораблі в дорозі до Єгипту, 1908 р.
Сьогодні старі кав’ярні оживають. І не тільки у Львові, а й у Парижі, Відні, Римі, Мілані, Буенос Айресі… Це ті міста, до яких свого часу приїжджала Соломія Крушельницька на гостинні виступи. Можливо і тут одна із затишних кав’ярень, у якій бувала Соломія, починає творити свою нову історію. А нам так хочеться уявити, що зараз ми сидимо поруч з Великою артисткою і за горнятком запашної кави насолоджуємося магією її чарівної оповіді…..
Ірина КРИВОРУЧКА головний зберігач фондів Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові
29 червня о 19:00 на даху FESTRepublic відбудеться авторський проєкт заслуженого артиста України, скрипаля-віртуоза Назарія Пилатюка «Мелодії вечірнього Львова. Summertime. Baroque Tango&Jazz».
На сцені творитимуть «Promenade Trio»: Антон Сопіга – гітара, Петро Довгань – фортеп’яно, Назарій Пилатюк – скрипка та квартет «4 seasons»: Назар Кисюк – скрипка, Марія Мельничук – скрипка, Сергій Гаврилюк – aльт, Оксана Литвиненко – віолончель, повідомляють організатори.
У програмі твори А. Вівальді, Й. С. Баха, А. П’яццолли.
«Легка музика вечірнього Львова під фужер ігристого в компанії друзів чи коханої людини. Чаруюче танго П’яцолли, настроєвий джаз Сопіги, шедевральні сезони Вівальді.
Багато музики, яка запрошує на музичний променад у компанії віртуозів сцени», – зазначають організатори.
Одні з найкращих джазменів України зіграють спеціальну джазову програму із улюблених вокальних та інструментальних хітів і стандартів. Концерт відбудеться 20 червня о 19.30 год.
Програма «Літній Джаз в саду» – це унікальна підбірка хітів Френка Сінатри, Тоні Беннета, Енді Уільямса та українські ретро шлягери у власних аранжуваннях.
Своїми виступами чаруватимуть Анастасія Литвинюк та Ігор Гнидин (лідери проєкту SHOCKOLAD), темпераментний контрабасист Сергій Федорчук та яскрава вокалістка Юлія Швед.
У футбол на Рівненщині грали вже на початку ХХ століття. Хоча вже тоді рівненські майстри шкіряного м’яча добряче “бомбили” суперників, найтитулованішу команду краю намагалися заборонити.
Фото з фондів РОКМ, надане Г. Данильчук. Можливо хтось зі знавців футбольної історії підкаже, що за команду зображено
Як вбачається зі старих газетних публікацій, перша офіційна футбольна команда в Рівному з’явилася в 1918 році на базі єврейського спортивного клубу “Маккабі”, засновником якого стала одноіменна єврейська профспілка. Першопрохідцями, які очолили футбольний рух на Рівненщині були відомі футболісти того часу М. Горнштейн і С. Гімберг.
Броніслав Пругар-Кетлінг, фото 1940 року
Рівне — місто футбольне
Уже 20-і роки минулого століття ознаменувалися справжнім футбольним бумом у Рівному. А до кінця 30-х у місті налічувалося з десяток футбольних команд. Серед піонерів рівненського футболу були й військові. Команда Військового Клубу Спортового (ВКС), створена в 1922 році, була першою командою з Волині, яка достойно представила регіон у тодішній “вищій” лізі — класі “А”. Кістяк команди склали військовики піхотного та кавалерійського полків Рівненського гарнізону, командування якого усіляко заохочувало підлеглих до занять спортом. Задля поширення нового ігрового виду спорту (пілки ножної — польською) у військовому містечку навіть облаштували своє футбольне поле. Особливо доклався до цього командир 45-го полку стрільців прикордоння полковник Броніслав Пругар-Кетлінг, відомий своєю благочинністю та відданістю спорту.
“Гасмонея”, чемпіонат Волині. 1935 рік
Ще в 1921 році клуби Волинського регіону було допущено до змагань у межах Люблінської федерації. А вже в 1922 році футбольний клуб ВКС (Рівне) посів 2-е місце в першості воєводства, поступившись таким же військовикам з команди “Люблін”.
У 1925 році низкою перемог заявляє про себе ще одна рівненська футбольна команда — “Сокіл” одноіменного польського спортивного товариства. А в 1926 році — єврейський спортивний клуб “Гасмонея”, який став однією з найтитулованіших рівненських команд, і на долю якого випало чимало випробувань.
“Гасмонея”, чемпіонат Волині. 1935 рік
Футбол і політика — як забороняли “Гасмонею”
На зорі своєї слави одна з найуспішніших у майбутньому футбольних команд Волинського воєводства, що діяла при єврейському спортивному товаристві “Гасмонея”, зазнала репресій польської влади. Створене в 1918 році спортивне товариство “Маккабі”, під егідою якого існувала однойменна футбольна команда, впало в немилість у польської влади. Діяльність клубу заборонили. Влада побоювалася, що через нестабільну політичну ситуацію спортивні організації можуть перетворитися на воєнізовані формування.
Президент Волинської окружної футбольної спілки майор Леопольд Окуліцький і тренер Кароль Коссок (у білій формі) з гравцями “Гасмонеї” та шанувальниками клубу, 1935 рік
Не допомогли й хитрощі спортсменів — намагання створити буцімто нове товариство під назвою “Гасмонея”. Польська влада все одно намагалася “накопати” компромату проти клубу, прискіпливо вишукуючи усе нову інформацію щодо мети діяльності та політичної лояльності засновників “Гасмонеї”. Архівні джерела зберігають листування між інстанціями воєводського управління та відділом безпеки, де йдеться, що “на терені Волинського Воєводства встановилася така практика, що створювані євреями спортивні товариства мають загрожувати громадській безпеці, що, на думку пана Комісара Східних Земель, стало причиною відмови в їх легалізації…”. Дійсно, 13 березня 1923 року легалізацію “Гасмонеї” було скасовано. Лише під тиском єврейських громадських організацій, які зуміли переконати владу в аполітичності “Гасмонеї”, товариство в травні 1923 року отримало дозвіл на діяльність. Тоді ж дозволили створити й футбольну команду під такою ж назвою (фактично було відновлено команду “Маккабі”). Наприкінці 1923 року рівненська “Гасмонея” стала членом Люблінського футбольного округу й почала брати участь в іграх цієї ліги.
Юніорська команда “Гасмонеї”, 1937 рік
Перемоги “Гасмонеї”
Перші професійні тренери зі Львова прийшли до “Гасмонеї” (тоді ще “Маккабі”) у 1920 році. Тоді ж у клубі взялися за підготовку зміни — створили юніорську секцію. Заміна тренера та призов до війська кількох найсильніших гравців у 1923 році дещо послабили команду. Але в 1924 році тренувати рівненських гравців запросили колишнього футболіста знаменитої на той час австрійської команди “Хакоах” Шпунера, який швидко вивів команду в лідери на Волині. У період з 1928-го по 1939-й роки не було такого турніру, де “Гасмонея” не здобула б нагороду, причому тричі (1929, 1932, 1933 роки) — кубок Волині.
Команди перед матчем, Рівне, 1938 р. Фото з архіву родини Лисенко.
У справжнє футбольне свято для міста перетворився в 1934 році товариський матч “Гасмонеї” з чемпіоном австрійської футбольної ліги клубом “Хакоах” з Відня, який приїхав до Рівного. “Гасмонеївці” перемогли австрійців з рахунком 4:3. Тодішні газети писали, що на матч прийшли майже 20 тисяч вболівальників. У цьому ж році “Гасмонея” представляла Волинь на змаганнях польської Вищої футбольної ліги. Це був єдиний єврейський клуб у Польщі, що брав участь у такого рангу змаганнях.
Фото з родинного архіву рівненського футболіста Олексія Лисенка
У 1936 році в Рівному змагалися футбольні клуби польського товариства “Маккабі” з Варшави, Кракова, Вільно, Львова, Рівного. “Гасмонея” — знову переможець. Тріумфальні традиції дорослої “Гасмонеї” в 1937 році продовжила юніорська команда клубу.
Здобувши кубок Волині, вона представляла наш регіон на чемпіонаті в польському місті Козінці, де була єдиною єврейською командою.
До 20-річного ювілею “Гасмонеї” випустили книгу, де описано шлях команди за 20 роківІсторія клубу “Гасмонея” на сторінках книги 1918-1938 рр.
На 20-річний ювілей “Гасмонеї” у 1938 році єврейська громада Рівного організувала пишні урочистості. Сотні гостей прибули до Рівного з різних куточків Польщі. На стадіоні клубу влаштували карнавал, який продовжили дефілядою центральною вулицею міста. Затим урочистості тривали в театрі Зафрана. До ювілею команди було випущено книгу “Ж.К.С. (Жидовскі клуб спортови, – польською) “Гасмонея”, в якій розповідали про історію клубу. Власне це була книга не лише про футбольну команду, а й про діяльність спортивного товариства “Гасмонея” (раніше “Маккабі”), в складі якого працювали й секції боксу, гімнастики, велоспорту, легкої атлетики, хокею.
Військовий клуб спортивний (Рівне)
Не лише м’яча ганяли, а й стадіони будували
Ще в 1924 році товариство “Гасмонея”, залучивши кошти єврейської громади, побудувало за містом стадіон. У 1927 році із розширенням діяльності товариства постало питання нового, більшого стадіону. Було придбано землю під будівництво, але з’яcувалося, що ця ділянка не підходила для таких потреб і від неї відмовилися. У 1932 році правління товариства уклало багаторічний контракт на землю з власником міста князем Любомирським і на кошти єврейської громади Рівного побудувало новий стадіон поруч зі зруйнованим князівським палацом. На старовинних світлинах стадіон “Гасмонеї” був на фоні величної споруди палацу.
“Сокол” Рівне 1927 рік
Через болото до стадіону проклали дорогу. Трибуни були дерев’яні. Головна вміщувала кілька тисяч глядачів. У 1937 році усередині трибуни облаштували приміщення для спортсменів на 500 осіб. Рівненська “Гасмонея” — єдиний серед тогочасних єврейських спортклубів, який не лише мав власний стадіон, а й утримував його на кошти клубу. Узимку на ньому влаштовували ковзанку. Хокейний клуб також тренувався на цій льодовій арені.
Загалом у районі сучасного стадіону “Авангард” у 30-ті роки минулого століття товариство “Гасмонея” облаштувало ціле спортивне містечко не лише зі стадіоном та міні-футбольними полями, а й навіть з тенісними кортами, волейбольними майданчиками. На вулиці Замковій розміщувалися гімнастичний та боксерський зали товариства.
Футбольний клуб “Спарта” 1936 рік
У плані розбудови міста від 1938 року магістрат за погодженням з князем Любомирським планував осушити болото на місці колишнього палацово-паркового ансамблю і закласти там парк з різноманітними спортивними спорудами, проте…
Футбол по-радянськи
Шанувальники “Гасмонеї” тоді ще не знали, що рівно через рік, у вересні 1939-го, в місто увійдуть частини Червоної Армії, й на цьому завершиться славна історія рівненського футбольного клубу “Гасмонея”. Радянська влада прагнула назавжди стерти з історії міста будь-яку добру згадку про його польське минуле, насаджуючи нові ідеологічні догми. Директивою “згори” усі спортивні організації та клуби міста було ліквідовано. На їх місці з’явилися спортивні товариства, які існували на той час у СРСР — “Динамо”, “Спартак”, “Локомотив”.
Стадіон післявоєнних років у Рівному
У 1940 році з найкращих рівненських футболістів (тих, які залишилися в місті й вціліли від репресій) було створено команду “Спартак”. У кубку України в тому ж році команда дійшла до 1/8 фіналу. У 1941 році, за десять днів до нападу Гітлера на СРСР, до Рівного уперше завітало київське “Динамо”. У цьому матчі за “Спартак” грав видатний уже на той час футболіст, якого місцеві шанувальники називали рівненським Пеле, Леонід Молчановський. Попри запеклу боротьбу, рівняни з киянами зійшлися на мирову — 3:3. Далі історію рівненського футболу перервала війна.
Вхід на стадіон “Колгоспник”, поч. 60-х років
Ця публікація — лише фрагмент величезної футбольної історії Рівного, в якому згадали тих, хто її починав. А футбольне минуле нашого міста, багате на славні імена, перемоги і поразки, ще чекає на своїх дослідників.
З 23 до 27 червня 2021 року у Києві відбудеться Х Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал».
Організатори запрошують усіх на дискусію «Гра в дорослішання. Як ми зростаємо незалежними», зорганізовану на фестивалі ГО «Форум видавців». Тема дискусії співзвучна фокусній темі 28 Львівського міжнародного BookForum, який відбудеться 15-19 вересня 2021 року.
У неділю, 27 червня о 12:00 у Лекторії «Мистецького арсеналу» спікери обговорять аспекти дорослішання та якості, яких із віком набувають дорослі люди, а також — організації та держави.
Представляємо спікерів події:
Софія Челяк — програмна директорка BookForum;
Богдана Брилинська — керівниця офісу «Львів – місто літератури»;
Марк Лівін — український письменник, журналіст, спікер конференції TEDx, заступник головного редактора The Village Україна;
Вадим Карп’як — журналіст, ведучий програми “Свобода слова” на телеканалі ICTV.
“Ця дискусія – не просто презентація фокусної теми, а перша розмова про дуже важливі для нас речі: аспекти дорослішання і про те, за що може бути соромно, а за що ні. Ми дуже вдячні Книжковому Арсеналу за співпрацю і можливість саме на цьому важливому для українського книговидання заході розпочати дискусію, яка фіналізується у вересні на BookForum. У межах цієї дискусії ми оголосимо куратора фокусної теми 28 Львівського міжнародного BookForum”, – говорить Софія Челяк.
Нагадуємо, Фестиваль «Книжковий Арсенал» відбувається у Києві, на території «Мистецького арсеналу» за адресою вул. Лаврська, 10-12. У зв’язку з карантинними обмеженнями придбати квитки цього року можна лише онлайн за посиланням. Крім того, організатори наголошують, що вхід за квитками на територію «Мистецького арсеналу» дійсний лише у певний часовий лот:
з 10:00 до 12:00;
з 13:00 до 15:00;
з 16:00 до 18:00;
з 19:00 до 22:00.
При цьому час перебування відвідувачів на території Фестивалю після входу — нелімітований. Абонементи на всі дні фестивалю цього року не надаються.
Пластова зустріч в Олександрії, 1927 р. Світлив Арсеній Річинський. Джерело: https://100krokiv.info/2018/11/volodymyr-borovs-kyy-do-istorii-ukrains-koho-plastu-na-volyni/
У статті на основі неопублікованих архівних матеріалів, які зберігаються у Центральному державному історичному архіві України у Львові, розглядаються сфрагістичні пам’ятки пластових куренів на Волині. Охарактеризовано виявлені відбитки печаток за такими ознаками: матеріал, форма, розмір, сюжетне зображення, датування. У додатку опубліковано каталог, виявлених відбитків печаток.
Упродовж існування сфрагістики як спеціальної історичної дисципліни було описано й вивчено чимало відбитків печаток та матриць. Однак, однією з малодосліджених тем залишається сфрагістика українських громадських організацій на західноукраїнських землях кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. Одну із ключових позицій серед них займав «Пласт». Упродовж його легального існування пластовим куреням, гурткам та структурним підрозділам вдалося затвердити та використовувати у своїй діяльності всю потрібну атрибутику: прапори, відзнаки, нагороди, однострої, гімни, печатки. Аналіз досліджень, присвячених «Пласту» показав, що праці еміграційних авторів – Володимира Леника і сучасних українських дослідників – Ігоря Андрухіва, Ярослава Боднара, Оксани Вацеби, Володимира Виздрика, Юлії Візітів, Олександра Дем’янюка, Ярослава Луцького, Володимира Окаринського, Бориса Савчука, Олександра Сича, Богдана Трофим’яка та інших дають певне уявлення про його історію та діяльність. Однак, у них відсутній системний виклад та аналіз символіки «Пласту», в тому числі й печаток. Упорядники книги «Пласт у Станиславові та Івано-Франківську (1911–2009 рр.)» Андрій Чемеринський та Василь Іваночко проілюстрували книгу 12 пластовими печатками. Петро Содоль, опублікував вібитки 4 пластових печаток. Однак, як в першому так і другому випадках, пластові печатки подані лише як ілюстративний матеріал. Наукове вивчення проблеми фактично розпочато автором цієї статті ще у 2002 році.
Засновники Українського Пласту на Волині – Феодосій Семенюк, Теодосій Довгалюк, Володимир Боровський. Джерело: https://100krokiv.info/2018/11/volodymyr-borovs-kyy-do-istorii-ukrains-koho-plastu-na-volyni/
У даній публікації поставлено за мету на основі неопублікованих архівних матеріалів, які зберігаються в Центральному державному історичному архіві України у Львові, розглянути сфрагістичні пам’ятки пластових куренів на Волині. Зокрема, охарактеризовано виявлені відбитки за такими ознаками: матеріал, форма, розмір, сюжетне зображення, датування. З огляду на невелику кількість відбитків коротко охарактеризовано документи до яких вони прикладені. У додатку опубліковано каталог, виявлених відбитків печаток.
Перший пластовий осередок на Волині створений наприкінці 1922 р. в Олександрії (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.). Його заснували учні старших класів місцевої польської школи Володимир Боровський, Феодосій Семенюк та Теодосій Довгалюк. Згодом «Пласт» поширився на інші міста та села Волині. Зі звіту референта для справ на Волині при Верховній Пластовій Команді (ВПК) у Львові Яра Гладкого, датованого 24 грудня 1929 р., дізнаємося про те, що для зручності пластові гуртки та курені були об’єднані у три пластові округи. Перша з центром у Володимирі-Волинському обіймала північно-західну частину Волині та луцький повіт (10 куренів, 173 члени), друга з центром у Рівному – північно-східну частину Волині (9 куренів, 145 членів), третя з осередком у Кременці – південну частину Волині (1 курінь, 20 членів). У Володимирі-Волинському «Пласт» формально існував як спортивна секція повітового товариства «Просвіта». Відповідне звернення про існування секції 17 вересня 1925 р. було відпралено до староства. Однак, у кінці листопада 1929 р. «Пласт» змушений був перейти на нелегальне становище з огляду на заборону діяльності «Просвіти» у Володимирі-Волинському. Така ж ситуація була у Луцьку, Рівному та інших населених пунктах Волині. Будь-які спроби легалізуватися закінчувалися невдачею. Пластуни Олександрії входили до другої округи Рівне. Станом на 24 грудня 1929 р. вони були об’єднані у хлопчачий курінь імені Івана Богуна (17 членів) та дівочий курінь імені Марії Марковичевої (16 членів).
Пластовий кіш у м. Олександрія Рівненська обл. Джерело: https://100krokiv.info/2018/11/volodymyr-borovs-kyy-do-istorii-ukrains-koho-plastu-na-volyni/
Всі пластові курені відносилися до трьох Уладів: Улад Українських Пластунів Юнаків (УУПЮ), Улад Українських Пластунів Новиків (УУПН), Улад Українських Старших Пластунів (УУСП). За неповними підрахунками голови Верховної Пластової Команди (ВПК) у Львові Северина Левицького (псевда «Сірий Лев», «Шерш») у 1920–1930 рр. у Галичині і на Волині налічувалося 93 курені УУПЮ. Крім того існували підготовчі курені, які не мали затвердженої нумерації.
На Волині молодь в основному була об’єднана в УУПЮ (докладніше про його чисельний склад див. таблицю). У 2-ій окрузі пластуни проживали у багатьох населених пунктах. Наприклад, у Хотині (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.) було 3 пластуни, Ходосах (тепер село Рівненського р-ну Рівненської обл.) – 2, Степані (тепер село Сарненського р-ну Рівненської обл.) – 3, а також в Костополі (тепер районний центр Рівненської обл.), Тучині (тепер село Гощанського р-ну Рівненської обл.), Самострілах (тепер село Корецького р-ну Рівненської обл.). Старші пластуни, чисельністю 16 осіб, входили до куреня, який проводив діяльність у Рівному. На думку референта для справ на Волині Яра Гладкого: «Загально дається відчути брак куріня, який би об’єднував усіх ст[арших] п[ластун]ів на Волині. На Волині є дуже богато ст[арших] п[ластун]ів волиняків, одначе вони є дуже порозкидані так що неможливо впрост творити більше курінів. Натомість конечним є створити курінь, котрий об’єднував би тих всіх безладно розкидуваних ст[арших] п[ластун]ів». Новики на Волині не були згуртовані в окремі підрозділи як це було в Галичині, а існували окремими гуртками при пластових куренях.
Таблиця. Інформація про УУПЮ на Волині станом на 24 грудня 1929 р.
Автору цієї публікації вдалося переглянути та опрацювати декілька тисяч пластових документів, які зберігаються в ЦДІА України у Львові. Це протоколи засідань, нарад, конференцій, плани їх діяльності, інструктивні матеріали, звіти, описи мандрівок та таборів, листування тощо. Серед них виявлено декілька із відбитками печаток пластових куренів на Волині.
Печатка Окружної Пластової Команди у Рівному. 16 липня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Перша – печатка Окружної Пластової Команди (ОПК) у Рівному мала прямокутну форму розміром 71х41 мм. Відбиток чорнильний, фіолетовий, із зображенням трипелюсткової лілеї з Тризубом, доброї якості. Відбиток цієї печатки зберігся на трьох документах. Перший (машинописна копія) – це звернення голови та секретаря ОПК у Рівному до всіх пластових гуртків та куренів Рівненщини про організацію Першої пластової зустрічі всіх куренів і пластових частин Волині при співучасті старших пластунів з Галичини у Олександрійських лісах, яка мала відбутися 19 серпня 1927 р. Другий документ (машинописний оригінал), аналогічний попередньому, з єдиною відмінністю, що на ньому дописано адресата. Звернення призначалося керівництву 61 пластового куреня в Олександрії. Третій документ (машинописний оригінал) – це звернення голови та секретаря ОПК у Рівному до Реферату Волині при Верховній Пластовій Команді у Львові про підготовку вище зазначеної зустрічі в Олександрії. Зокрема, в ньому зазначалося: «Окружна Пластова Команда повідомляє, що на нараді О[кружної] П[ластової] К[оманди] зі Старшими Пластунами м. Олександрії вироблено програм зустричи і пороблено певні заходи що до виконання програму. Зразки обіжника, програму і запрошень при цьому долучається. Едночасно повідомляється що до Панотця Пащевського послано запрошення о його ласкавій згоді відслужити службу Божу на місці зустрічи в мові Українській. До всіх Просвіт повітових, ріжних громадських установ, читалень Рівенського повіту та поокремих осіб розішлються запрошення. Що до Пластових частин Волині по за межами Рівенщини, то Реферат Волині зволить ласкаво поробити заходи о повідомлення про зустріч і іі програм, а також в Імени О[кружної] П[ластової] К[оманди] Рівенськоі запросити Галицьких пластунів і представникив окремих Украінських інституцій для заманіфестування Украінськоі єдности. Що до правного боку Зустрічі то справа стоятиме так: за днів шисть Товариство Просвіта в Рівному повідомить Староство про скликання і влаштовання зустрічи як це робилося підчас першоі зустрічи». Відбиток печатки на третьому документі є дещо більший розмірами від двох попередніх, а саме 72х43 мм. Це пов’язано насамперед з кількістю чорнила нанесеного на матрицю. В даному випадку його було використано більше, ніж зазвичай. Тому відбиток є більший відповідно на 1 і 2 мм. Всі три документи датовані 16 липня 1927 р. Даною сфрагістичною пам’яткою, вірогідно, користувалися з часу виникнення ОПК у Рівному аж до заборони «Пласту» на Волині у 1928 р. Відбитки цієї печатки мають ще одну особливість. На них вказувалася нумерація документів, які були завірені печаткою ОПК у Рівному. В нашому випадку – це 15/27. Перша цифра – означає, що станом на 16 липня 1927 р. цією печаткою було завірено щонайменше 15 документів. Друга – рік, тобто 1927 р.
Печатка пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії. 1 жовтня 1926 р. – 8 квітня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Друга печатка – пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії мала овальну форму розміром 15х16 мм. Відбиток чорнильний, фіолетовий і чорний, із зображенням трипелюсткової лілеї з Тризубом, доброї якості. Печатка збереглася на п’яти документах. Перший (рукописний оригінал, 1 жовтня 1926 р.) – прохання курінного та секретаря пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії до ВПК у Львові «о признання нашого куріня нарівні з іншими, як рівно ж зарееструвати з отриманням чергового числа». Другий (рукописний оригінал, 2 жовтня 1926 р.) – звіт пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії за 2–3 чвертьрік 1926 р. Третій (рукописний оригінал, 12 листопада 1926 р.) – клопотання пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії до ВПК у Львові про нагородження старшого пластуна Миколу Плюцінського відзнакою «За значне діло». В описі зазначалося, що М. Плюцінський 13 липня 1924 р. в Олександрії врятував двох потопаючих дітей. В «Уставі для пластового відзначення «За значне діло», затвердженого у Львові 1922 р. у пункті №4 наголошувалося: «Признання «за значне діло», це є, коли представлений оказав незвичайне геройство, або коли виратував чуже життя із видним нараженням власного, або коли довершив такого в пластовому розумінні доброго діла до виконання якого потрібно було надзвичайне напруження фізичних, або духових сил, або яке являлоби надзвичайного оволодіння пластового знання». П’ятий (рукописний оригінал, 13 листопада 1926 р.) – відповідь пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії на питальник Реферату Волині при ВПК у Львові. Печатка пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії була зроблена таким чином, що контури зображення та літери були вирізані не на зовні, а всередину. Тому на відбиток печатки потрібно було використовувати більше чорнила. Нічого дивного нема в тому, що відбиток цієї печатки трапляється фіолетовим та чорним чорнилом. Адже зазвичай використовували те, яке було так би мовити «під руками». Як приклад, можна навести відбитки печатки Верховної Пластової Команди у Львові. На документах вони є фіолетові, червоні та чорні.
Печатка пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії. 3 жовтня 1926 р. – 15 травня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Третя печатка – пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії мала прямокутну форму розміром 41х3 мм. Відбиток чорнильний, фіолетовий, задовільної якості, без зображення. Тринадцять відбитків цієї печатки збереглося на сторінках «Протокольної (писарської) книги гуртка пластових прихильників української пластової частини «Ластівка» в м. Олександрія на Волині» (рукописний оригінал). Печатка була віднайдена цілком випадково. Адже працівники ЦДІА України у Львові, формуючи документи у справу, невірно підписали її, давши назву: «Отчет о проведенных собраниях кружка «Ластивка» при пластунском курене им. И. Богуна в гор. Золочеве за период с 3 мая 1926 г. по 15 мая 1927 г. (есть список членов)». У 1 описі 389 фонду фігурує назва: «22 курінь ім. Івана Богуна у Золочеві. Звіти про проведені сходини членів гуртка «Ластівка». Аналіз тексту, а тим більше наявність на аркушах відбитків печатки дає можливість стовідсотково встановити достовірність джерела.
Фрагмент з відбитками печатки із Протокольної (писарської) книги гуртка «Ластівка» в Олександрії. 15 травня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Четверта печатка – пластових куренів у Володимирі-Волинському мала круглу форму розміром 35 мм. Відбиток чорнильний, фіолетовий і чорний, із зображенням трипелюсткової лілеї з Тризубом, доброї якості. Відбиток цієї печатки зберігся на чотирьох документах. Перший (рукописний оригінал, не пізніше 25 жовтня 1926 р.) – це економічний звіт 62 пластового куреня імені Івана Франка у Володимирі-Волинському; другий (рукописний оригінал, не пізніше 25 жовтня 1928 р.) звіт 62 пластового куреня імені Івана Франка у Володимирі-Волинському за 3 чвертьрік 1928 р., третій і четвертий (рукописний оригінал, не пізніше 25 жовтня 1928 р.) звіти 63 пластового куреня імені Лесі Українки у Володимирі-Волинському за 3 чвертьрік 1928 р. Дана печатка мала свої особливості в тому, що нею завіряли важливі документи двох куренів. Такого випадку, на разі, не зафіксовано у практиці пластових відділів та структурних підрозділів Галичини та Закарпаття. На печатці пластових куренів у Володимирі-Волинському маємо також пластове гасло «СКОБ». Ще у 1913 р. один із засновників «Пласту» Олександр Тисовський писав: «Предкладаю, щоби кличем наших пластунів були отсї чотири слова, які висказують повний зміст пласту: «Сильно, красно, обережно, бистро» зібрані в однім вислові «скоб». Скоб – се заразом назва орла (Haliaёtus albicilla), величиною і силою другого по орлї сизім, прегарної птицї, що панує по всїй Українї, а гнїздить ся головно над озерами і великими ріками. Нехай ся птиця буде заразом символом україньских пластунів, нехай назва «Скоб» буде найвисшим почесним титулом пласту. Нехай укр[аїнські] пластуни здоровлять ся висловом «скоб», а відповідають словом «знаєм», пригадуючи собі тим, як їм слїд поступати, щоби стати правдивими, добрими синами свого народу». Дещо уточнену позицію щодо цього гасла наведено у наступній книзі автора «Життя в Пласті»: «Кличем инших, чужих уладів є: «Готовся». Йому в українськім Пласті відповідає клич «Сильно, Красно, Обережно, Бистро»! Значіння обох кличів те саме: Пластун має готовитися до боротьби з життям, з трудними нераз обставинами. Має готовитися, щоби показатися завжди й всюди паном положення для добра батьківщини і для власного хісна (користі. – А. С.). Щоби це довершити, він мусить вміти робити все сильно, красно, обережно й бистро. Це одначе не легка штука і до сього треба пластунови мати і як найліпше розвинути в собі всі здібности,якими обдаровує природа нормального чоловіка. До цього саме змагає Пласт».
Печатка пластових куренів у Володимирі-Волинському. 28 жовтня 1928 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Таким чином, проведене дослідження дало можливість виявити чотири різні печатки. Дві використовував 61 пластовий курінь імені Івана Богуна в Олександрії, по одній Окружна Пластова Команда у Рівному та 62 пластовий курінь імені Івана Франка і 63 пластовий курінь імені Лесі Українки у Володимирі-Волинському. Основним зображенням на відбитках була організаційна емблема – Тризуб і трипелюсткова лілея. Волинські пластуни у печатках наслідували галицьку традицію. Проаналізовані сфрагістичні пам’ятки ставлять перед дослідниками чимало запитань. Зокрема, проте те, хто і за яких обставин безпосередньо займався розробкою проектів та виготовленням печаток пластових відділів на Волині (із діяльності повітової «Просвіти» у Луцьку відомо, що її осередки замовляли печатки у Львові. Для цього централізовано збиралися кошти від усіх бажаючих осередків. З огляду на те, що пластові курені на Волині тісно співпрацювали з «Просвітою» можна припустити, що вони також замовляли свої печатки у Львові), в який період часу вони використовувалися в організаційній роботі і т. ін. Поки що, за браком документів та матриць, на них відповісти однозначно є проблематично. Сподіваюся, що ця публікація дасть поштовх до майбутніх пошуків. Можна припустити, що печатки та відбитки пластових відділів на Волині зберігаються десь у Державному архіві Волинської області, Державному архіві Рівненської області, краєзнавчих музеях та приватних колекціях.
Каталог
Печатка Окружної Пластової Команди у Рівному. 16 липня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: прямокутна. Розмір: 71х41 мм. (72х43 мм). Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом. Легенда: ОКРУЖНА ПЛАСТОВА КОМАНДА в Рівному. ч. … Датування: 16.07.1927 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 3. – Арк. 13; Спр. 185. – Арк. 62; Спр. 753. – Арк. 130.
Печатка пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії. 1 жовтня 1926 р. – 8 квітня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове, чорне чорнило. Форма: овальна. Розмір: 15х16 мм. Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом. Легенда: УКР. ПЛ. КУРІНЬ в ОЛЕКСАНДРІЇ. Датування: 1.10.1926 р. – 8.04.1927 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 34. – Арк. 109 зв.; Спр. 61. – Арк. 12; Спр. 750. – Арк. 14; Спр. 753. – Арк. 1, 3 зв.
Печатка пластового куреня імені Івана Богуна в Олександрії. 3 жовтня 1926 р. – 15 травня 1927 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: фіолетове чорнило. Форма: прямокутна. Розмір: 41х3 мм. Зображення: без зображення. Легенда: ВЪ АЛЕКСАНДРІИ. Датування: 3.10.1926 р. – 15.05.1927 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 246. – Арк. 12, 17 зв.
Печатка пластових куренів у Володимирі-Волинському. 28 жовтня 1928 р. З фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові.
Матеріал: чорне, фіолетове чорнило. Форма: кругла. Розмір: 35 мм. Зображення: трипелюсткова лілея з Тризубом. Легенда: СКОБ. ВОЛОДИМИР. Текст розділений двома зірочками. Датування: не раніше 28.10.1928 р. Місце зберігання: ЦДІА України у Львові. – Ф. 389. – Оп. 1. – Спр. 750. – Арк. 55, 56 зв., 57, 66 зв.
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. О. Символіка українських молодіжних організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт» та «Луг» у Галичині (кінець ХІХ століття – 1939 р.). Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / 07.00.06 – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2009. – 17 с.
Сова А. Використання печаток організацією «Пласт» на Волині у 1920-х роках // Сфрагістичний щорічник. – Київ: НАН України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Інститут спеціальних історичних дисциплін Музею Шереметьєвих, 2013. – Вип. ІV. – С. 335–349.
Мартиролог Українського Пласту / Укладачі: Свідзинська О. (відп. ред.), Сова А., Юзич Ю. – Львів: Дизайн-студія «Папуга», 2015. – 432 с.
Боровський В. До історії українського Пласту на Волині // https://100krokiv.info/2018/11/volodymyr-borovs-kyy-do-istorii-ukrains-koho-plastu-na-volyni/ (дата звернення: 10.06.2021).
Відомий український живописець Іван Труш, який народився 1869 року, практично є ровесником імпресіонізму. Його творчість є важливою не тільки в національному контексті, його картини знаходяться в колекціях європейських музеїв, виставляються на престижних аукціонах в тому числі на Sotheby`s.
Для сучасної мистецтвознавчої науки, історії мистецтв постать художника, його творчість викликала і викликає не аби який інтерес, лишається знаковою в контексті національної культури і мистецтва ХХ сторіччя. Між тим визначення стилістики живопису Труша в мистецтвознавчих працях протягом сторіччя часом мало полярні визначення. Його творчості приписували риси академізму, неоромантизму, класичного реалізму, соціалістичного реалізму, імпресіонізму і символізму. Ця плутанина не дозволяє достатньо об’єктивно визначити значення і роль творчого спадку художника, місце Труша в пантеоні визначних діячів мистецтва України у ХХ ст.
На сьогоднішній день питання стилістичного спрямування живопису Івана Труша потребує по перше чіткого визначення, по друге ‑ наукової аргументації і обґрунтування. Значна більшість дослідників схиляється до думки що Іван Труш є імпресіоністом і цю тезу в нашому дослідженні ми будемо намагатися довести. Парадокс полягає що сам художник це заперечував.Аналіз останніх досліджень і публікацій з проблеми, яка розглядається; – невирішені частини загальної проблеми. За останнє десятиріччя вийшло друком сім монографій та низка статей Юрія Ямаша в яких розглядались окремі аспекти творчості Івана Труша, а також дотично висвітлювались особливості стилістики його живописної манери [1-5]. Автором була захищена кандидатська дисертація [6]. Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького, де зберігається найбільша колекція творів митця періодично організовує його виставки. Як правило до виставок укладаються каталоги, які супроводжуються текстовою частиною. У згаданих публікаціях визначення стилю живопису Труша дається без належної аргументації, або взагалі за її відсутністю.
Наприкінці ХІХ ст., коли Труш здобув професійну художню освіту і ступив на тернисту стезю художника, на зміну імпресіонізму прийшли інші модні течії, а сам напрямок перейшов у наступний етап постімпресіонізму. У той час в різнобарв’ї течій важко було розібратися. І. Труш намагався усе розкласти по полицях, дати фахову оцінку і навіть просвітити прихильників мистецтва. У своїй статті в «Літературно-науковому віснику» він пояснював, що таке імпресіонізм. Художник дистанціюється від приналежності до цього напрямку, хоча все творче життя користується його методами. Пояснення цієї невідповідності можемо знайти в його власному розумінні цього поняття: «Імпрессіонїзм, се перший термін, що потрапив до нас із заходу і був немов синонімом мальовання яркими красками, коли власно суть його лежить не конечно в яркости, а більше в технічнім розвязаню і переведеню вибраного сюжету» [7].
І. Труш, на перший погляд, не застосовує відкритого кольору, і в цьому полягає його декларативне відчуження від вказаного напрямку. У наступному поясненні художник, описуючи мету цього стилю, насправді перелічує свої прийоми, розкриває себе як імпресіоніст: «Уловити на полотні хвилі враження, якого дізнаємо, любуючи ся сценою з життя чи краєвидом, задержати яке коротко-тривале явище світляне – отсе ціль, яку ставить собі імпресіонізм» [7].
Враження – перше й основне гасло імпресіонізму та живописної творчості І. Труша – йшло врозріз із методами його послідовників, з чим художник, природно, не погоджувався: «Сей принцип швидко здобув собі повну побіду у Франції і швидко був до проваджений до абсурду. Артисти почали малювати студії і сцени так невиразно, немов би навмисно хотїли закрити те, що мали малювати на образї» [7].
Клод Моне
Ця Трушева репліка радше стосується наступників новітньої течії. Основне заперечення імпресіонізму, на думку І. Труша, полягало в застосуванні яскравих барв, які вважалися неприродними (зелені коні, червона трава тощо). Частково художник має рацію, але розуміння суті імпресіонізму отримало в наші часи більш окреслені форми, і це розуміння, критерії оцінки явища далеко не такі, що спадали на думку митцеві. Сучасники Труша дуже часто порівнюють його творчість із французькими імпресіоністами. Одні з Моне (Гнат Хоткевич), інші, як Федорович-Малицька, – з Мане: «На вид цього портрету молодий маляр висловив Трушеві своє захоплення та додав, що цей портрет згадана мертва природа сильно нагадують Мане і що, на його думку, з поміж старшого покоління галицьких малярів Труш найбільше зближений до французького малярства. Труш відповів, що ніколи не бачив репродукцій ані оригіналів Мане. Ніколи не був у Парижі, упереджений до Парижа і з французьких мистців знає лише – і то виключно з репродукцій – Франсуа Міллєта та різьбара Родена» [8].
Звісно, Труш лукавить. Редактор «Артистичного вісника», автор низки мистецьких статей, критик артистичного життя, учень імпресіоніста Яна Станіславського все і про всіх добре знає. Йому не може подобатися таке порівняння, і, найімовірніше, щоб припинити цю тему, він вдає з себе цілковито необізнаного. Він правильно робить. Порівняння доречні лише з однією метою. Є сенс із сучасних позицій провести паралелі між суттєвими рисами імпресіонізму і стилістикою, сюжетними уподобаннями і мотиваціями Труша, щоб проти його бажання «затягнути» його до табору імпресіоністів.
Іван Труш «Захід сонця у лісі» 1904р.
Отож: Паралель перша. Стосується самого терміну імпресіонізм. Труш дає дефініцію цього поняття для обізнаних прихильників мистецтва і фахівців, художників, істориків. Ми звикли до цього терміну, і він не просто не образливий, радше навпаки. Для художника, якого в наш час назвуть імпресіоністом, це буде комплімент. Це означитиме, щонайменше, що він чудово відчуває і передає на полотні колір. В добу Труша все виглядало інакше. Всі добре знають історію назви нової течії. Журналіст часопису «Charivari» Луї Леруа, оглянувши виставку анонімних художників, вирішив пожартувати і назвав її у своєму критичному фейлетоні «L’exposition impressionnistes».
Клод Моне. Враження. Схід сонця
«Виставка імпресіоністів» отримала журналістський ярлик через назву картини Клода Моне «Враження. Схід сонця», що була представлена на експозиції. Все, на перший погляд, виглядає пристойно, якщо не вдаватися до тонкощів перекладу. Ба навіть, не так до тонкощів, як до прямого перекладу. Труш не знав французької мови, але його дружина Аріадна, яка свого часу вчилася у Франції, володіла нею досконало. З нею чи без неї, але митець зрозумів, що «імпресіонізм» перекладається як «враженізм» (від «враження»), а самі послідовники нової течії є «враженістами». І хто б захотів так називатися? В українському варіанті звучить жахливо і може тлумачитись широко – від «враження» до «вражий». «Враженіст Труш»?! Зрозуміло, Труш відхрестився. Між тим, самі французькі художники мали інші плани стосовно назви виставки і свого мистецького угрупування. Едгар Дега запропонував колегам називатися «товариством Капуцинів» – на честь квітки настурції, яку вони часто малювали і яку збиралися помістити на рекламних афішах до виставки. Усе мало свою символіку, навіть місце проведення першої виставки – бульвар Капуцинок, 35. Імпресіоністи є художниками сонця і квітів. Якраз у цьому й полягає важлива перша паралель. Труш, який перемалював безліч настурцій у своєму саду, якби не жарт Леруа, вже точно визнав би себе капуциністом. Може навіть погодився б називатися батіньольцем (така пропозиція теж була у засновників імпресіонізму, оскільки вони часто збиралися в кафе Гербуа на вулиці Батіньоль, що на Монмартрі).
Паралель друга (можливо, дещо банальна). У творчості імпресіоністів серед жанрів переважає пейзаж. Труш – пейзажист, і це ніхто не буде заперечувати.
Паралель третя (або наступна банальна істина). Французи, про яких ми говоримо, є пленеристами, за винятком, хіба, Дега і Ренуара. Імпресіоністи перейняли цей метод у барбізонців. Але те, що раніше було винятком, вони зробили правилом.
Труш – великий пленерист, майстер етюду і короткочасної студії. Те, що у нього з’являється на великих полотнах, він спочатку «занотовує» в етюді. Пленерний прийом, за якого живописний процес відбувається просто неба (за межами майстерні), в якому важливу роль відіграють світло й повітря, І. Труш у своїх нотатках називає німецьким терміном «Pleinair» [9]. У творчих критеріях художника існують два підходи до нього. Перший, початковий – коли митець створює натурний етюд. Саме цей прийом художник найчастіше використовує у своїй практиці. Завдання такого етюду – зафіксувати враження від побаченого, досягти цільності образу. Нерідко живописні шкіци довершуються у майстерні. Коли ж художник ставить глобальніші завдання – створення великоформатної картини, написання якої вимагає детального опрацювання, коли визначений натурний етюд, який ляже в основу нового твору, – тоді залучається інший підхід на основі пленерної роботи. І. Труш про нього згадує: «Зі зроблених нотаток трудно ще викінчити образ; часто показує ся потреба докладніше виступаючих постатей, що в природі стояли близько маляра – тоді артист замовляє їх відповідно до своїх обсервацій або відповідно до підмальованої композиції і малює поодиноких людей в цілїм барвнім тоні, який бачить в природі під голим небом – що в нас називаєся мальоване в пленері» [9]. Ця Трушева заувага містить важливу деталь, яка характеризує творчий підхід митця при написанні картини. Образ, за його словами, будується на основі власних обсервацій, і цьому передує натурний етюд або підмальовок композиції, тобто художник компонує картини, відбувається творчий пошук.
Паралель четверта. Коли галицький художник звертає увагу на яскравість картин французів, його самого це ніби не стосується. Між тим, саме тема квітів – єдина у Труша, де легко побачити яскравість і навіть застосування локального кольору. Звісно, він не вирішує всю квіткову композицію у кричущих вальорах, але все ж акценти у його квіткових роботах (наприклад, маки) – це фарба з туби.
Паралель п’ята До імпресіоністів живописний пейзаж був занурений у темряву, і лише молоді французи пустили туди сонячні промені. Що писали про Труша колись і говорять досі – «Художник сонця». Так само писали про Моне. Якби Труш був французом, то візитівкою імпресіонізму було б не «Враження. Схід сонця» Клода Оскара Моне, а «Захід сонця в лісі» Івана Івановича Труша.
Паралель шоста. Свого часу мистецький критик Л. Е. Дюранті зауважив, що в творах імпресіоністів відчувається, як тремтить і вібрує світло й повітря [10]. Труш також зауважує це і навіть означує власним терміном «вібризм». Суть цього технічного живописного терміна полягає в модулюванні форми роздільним мазком, без застосування кольорових розтяжок. Цей метод поступово з’являється в малярській техніці Труша, а починаючи з 20-х років ХХ ст. стає домінуючим засобом.
Паралель сьома. Для імпресіоністів, зокрема Клода Моне, з яким часто порівнюють Труша, характерна послідовність у виборі сюжету, яка часто переростає у серійність та циклічність. Моне створює декілька циклів і серій, окремі з яких за змістом повністю збігаються із циклами і серіями Труша.
Клод Моне. Grainstack at Giverny
Мотиви циклу «Стоги» у Труша мають назву тематичного циклу «Луги і поля», хоча, по суті, вони лишаються саме «Копицями сіна». Обидва художники створюють низку робіт на тему квітів, макового поля, дерев, морського узбережжя, млинів, латаття. Вони одночасно 1908 року, майже пліч-о-пліч працюють у Венеції. Сюжет із собором Сан-Джорджо Маджоре художники писали з площі Святого Марка з відносно близьких точок. Якщо уважно подивитися на порівняльні етюди, то може скластися враження, що Клод та Іван малюють і ті самі гондоли. Це більше схоже на збіги. Але що воно нам дає? Ми говоримо про паралелі, і це якраз доводить, що француз і галичанин думають, відчувають і компонують однаково.
Існує декілька різноформатних авторських реплік сюжету «Ставок», схожих за композицією. Зрозуміло, що Труша в цьому сюжеті найбільше приваблюють саме водяні лілії, латаття. І можна лише шкодувати, що галицький художник не продовжив цю тему і не створив тематичний цикл чи серію, як це зробив Клод Моне. Трушеві можна пробачити. У галицькому «Живерні» не було власного ставу, як у француза.
Паралель восьма. Еміль Золя звертає увагу на те, що роботи імпресіоністів нагадують вибілені полотна [11]. Це дійсно так, і стосується також картин Труша, в яких краєвид повністю засліплений сонцем. Прикладом може бути його картина «Кримський пейзаж» (НМЛ, Ж-613). Художники самостійно доходять висновку, що сильне світло вибілює, нищить колір. Інтенсивне сонячне проміння здатне перетворити весь спектр на один безбарвний блиск.
Паралель дев’ята. Імпресіоністи відмовляються від пошуків вигідних мотивів. Все, що вони бачать, варте їхнього пензля. На перший погляд, Труш не поділяє ці погляди. Сюжет, мотив у нього вибірковий, віднайдений. Наскільки важливим для І. Труша був пошук мотиву, свідчать рядки його листа до Аріадни Труш (Драгоманової): «Уже ¾ на 10 ночи. Зараз пійду і перейдуся по плянтах, де оглядатиме освітлення від фонарів найблизші мої мотиви. Найшов кілька дуже гарних точок. Іак верну з Київа, буду їх малювати і дам на осінну виставку» [12].
Іван Труш. Копиця. Приватна збірка.
Якщо художник пише, що знайшов декілька гарних мотивів, значить, він їх шукає, і цей акт не є поодинокий, а характерний для його творчості. Мотив – важливий, але не основний момент творчості митця. Йому потрібно, щоб на предмети потрапляло світло, не важливо яке – сонячне, місячне, від вуличного ліхтаря чи від кишенькового ліхтарика, прикріпленого до крислатого капелюха митця. Для І. Труша це несуттєво. Його завдання – спіймати це світло, спочатку шляхом творчого «полювання», а пізніше передати дію світла на полотно. Тому, як людина винятково творча, він не лінується в пізню годину доби блукати вулицями міста у пошуках сюжету. Освітлення суттєво впливає на колорит, який для І. Труша-колориста є основним композиційним засобом у поставлених живописних завданнях, про що він сам говорить під час малювання: «…от маєте і місце, це я малюю, і то під вечір та при заході сонця, а сей маленький образок зараз пополудні, бо, бачите, кожна пора дня має свій індивідуальний колорит; навіть дві години роблять в тонї велику різницю. А правдивий кольорит в краєвиді є річ перворядна…» [9].
Отже, при визначенні мотиву, об’єкта малювання художник має спиратися на відносну стабільність характеру природного оточення. Без такої стабільності протягом пленерного сеансу художник вважає живописний процес неможливим: «Малювати міг я тут дуже багато, та погода не витримує. Переживаємо тут вічну зміну температури і повітря: то сонце світить і надворі тихо, то зірветься сильний вітер що правда яких 3-4 год, то знов захмариться і падає годинами дощ. По дощи звичайно з півдня не можна виходити на поле і малювати. Не можна, бо змінюється колорит» [13].
Труш, виявляється, у своїх пленерних пошуках шукає не привабливих образків, а полює за світлом. Те, що, врешті-решт, проголошують і роблять імпресіоністи. Недарма дослідники їхньої творчості схильні визнати світло ледь не єдиним «героєм» пейзажного живопису того часу [14].
Петро Гаусфатер із сусіднього будинку дуже часто бачить Труша за прискіпливим процесом пошуку мотиву: «Не раз я бачив, як знаменитий пейзажист виходив на город або вулицю і уважно оглядав красиві дерева, квіти у власнім городі і в городах сусідніх вілл, дивився на них зблизька, потім на віддалі кількох кроків, знов наближався і нахилявся над квітами» [15]. Гаусфатер, не будучи художником і не зовсім розуміючи, що відбувається, все ж чітко фіксує один із творчих прийомів І. Труша. Спочатку митець шукає мотив, який міг би його привабити. Без враження від побаченого він не стане його малювати. Знайшовши мотив, художник починає пошук ракурсу, то наближаючись, то віддаляючись від об’єкта малювання. Нахиляючись над квітами, І. Труш змінює лінію горизонту, встановлюючи для себе вигідне положення і одночасно намагаючись розпізнати і схопити характер натури.
Але галицький маляр користується композиційним авторським методом «Віч-на-віч», який якраз нехтує академічними засадами пейзажного живопису і доводить його непричетність до ідеального сюжету. Композиційний засіб «Віч-на-віч» (або фрагментарної композиції), який художник застосовує в пейзажному жанрі, особливо в циклі «Квіти», є практично протилежним засобові плановості. У своєму завершальному періоді творчості І. Труш дедалі частіше надає перевагу роботам середнього і малого форматів, у яких простір вирішують формальні засоби. Митець робить це свідомо. Анатоль Курдидик, який відвідує майстерню Труша, нотує його слова: «Придивіться, всі ці картини однакові підходом до предмету. Віч-на-віч. Зблизька. Мистецьким оком. А публіка того не любить. Любить далекий краєвид, от хоч би Дніпро у далі, пустиню. Не розуміє, що далека перспектива нищить враження картини. Пробиває стіну. Чи ж їй може подобатись оце…» [16]. Курдидик, спілкуючись із художником і розглядаючи, як він сам згадує, чотири етюди квітів, дуже тонко починає розуміти суть Трушевого методу: «Це оргія красок, форм, ліній. Чарівна мозаїка – не образ» [16]. Коли гість художника зауважує про «не образ», він має на увазі не сліпе копіювання природи, не бажання сподобатися у своїй картині й сентиментальне замилування образком. Журналіст засвідчує, що митець у своїх композиціях обходиться без звиклих академічних правил: «…Два кущики квіток із землею довкола них, без небосхилу чи дальшої перспективи» [16]. На відміну від більшості інших концептуальних творчих прийомів І. Труша, засіб фрагментарної композиції «віч-на-віч» – ексклюзивний. Але й він має явні паралелі з французькою течією.
Іван Труш. Маки. НМЛ, ЖВ-432
Паралель десята. Стосується особливостей композиції. Труш, як і більшість представників реалістичної школи, у перші періоди своєї творчості, структуруючи площину картини (особливо у пейзажі), використовує метод плановості, або метод лаштункової перспективи. Цей метод доречний, коли художники прагнуть передати глибину простору. Пізніше, у 1920-х роках Труш, як і імпресіоністи, відмовляється від цього методу, принаймні не робить на ньому акцент. Барбізонці любили зображувати на передньому плані фрагмент природи крупним планом: скелі, дерева тощо. Таким чином вони затримували, зупиняли погляд обсерватора живопису, і тільки після цієї «зупинки» можна було рухатися далі. В імпресіоністів і в Труша передній план вільний, і поглядові ніщо не заважає рухатися вглиб картини.
Клод Моне. Poppies at Giverny. Приватна збірка
Паралель одинадцята. Стосується і теми, і композиційної побудови твору. Про це говорить сам Труш, і про це нагадує Галина Скляренко: «Серед новацій імпресіонізму він (Труш) справедливо виділяє зображення значного простору та великої кількості людей – міського натовпу, які з цього часу стають окремою мистецькою темою. А разом з тим – відтворення особливостей швидкоплинного освітлення, яке визначає одну з його прикметних рис» [17]. Якщо новітньою темою для імпресіоністів стає життя міста з його постійним безупинним рухом, новітня техніка, рух залізниці чи динаміка бульварів, то у Труша це великодні ігрища гуцулів чи забава «Жук», які художник малює так, що спостерігач його картини сприймає їх за КВІТИ. Квіти знову залишаються ключовим поняттям у «приписуванні» Труша до імпресіонізму, і він сам це практично підтверджує. В одній зі своїх статей Труш описує зустріч та діалог із редактором якогось часопису. З огляду на те, що співрозмовники розглядають картини, дія відбувається у майстерні І. Труша. Споглядаючи одне із полотен, редактор приймає зображення за квіти, про що й запитує митця. Художник заперечує: «Ні, се не цвіти, то перший проєкт на образ «Гагілки». Тоті барвні плями – то лиця, руки людські, запаски, киптарці гуцульські та вишиванки на рукавах. Кажу перший проект, бо маю намір зробити таких кілька, як не кільканадцять, заким зайду до малювання образа. А так робить і кожний маляр: нотує собі колористичні плями, що яко колорист бачить їх, оглядаючи товпу людей, як ті барвні ефекти зіставить так, що они гармонійно сливаються і відповідають ті барвні мишанині, яку бачить перед собою – то образ з колористичного боку є вже підготовлений» [9].
Іван Труш. Гагілки. НМЛ
Василь Хмурий ще в 1930-х роках підмічає спорідненість Трушевих «Гагілок» з тематикою імпресіоністів: «З цього погляду «Гагілки», скажимо, щось зовсім іншого, ніж звичайний народницько-етнографічний мотив. В перебізі стилістичного процесу вони – дотепно взята імпресионістична тема, своєрідним Бульвар де Капусен, що діє максимум для українізації імпресіонізму; оптичну ритміку і динаміку зорову моментність і грайливо оптимістичний сюжет» [18]. З цим важко не погодитись. Квіти – основна тема нашої уваги – у Трушевому варіанті ніколи не будуть мертвою натурою, завжди, подібно до «Гагілок», будуть рухливими, живими, аромат яких подеколи відчуватиметься крізь полотно.
Паралель дванадцята. Практично всі поважні дослідники імпресіонізму відзначають інтерес його представників до японського мистецтва. Імпресіоністи, особливо Клод Моне, захоплювалися японською штукою, і це захоплення, безперечно, віддзеркалилось на їхній творчості, їхніх сюжетах і навіть у побуті. Моне малює француженок у японських кімоно, прикрашає японськими віялами стіни свого помешкання в Аржантей, має чудову збірку ксилографій Хокусая та Хіросіте. У своєму славетному саду в Живерні, під Парижем, він споруджує місток через став у японському стилі, садить сакуру, японське гінкго, іриси та плакучі верби.
Жіночі образи за туалетом Дега – це теж композиційне і сюжетне запозичення з японських картинок. Зрозуміло, перелік французьких прихильників Японії на цьому не закінчується.
У чому ж привабливість для імпресіоністів японського мистецтва, японської поліхромної графіки? Можна розглядати це питання через призму зовнішніх ознак, запозичення композиційних засобів, запозичення теми – як у випадках із Моне і Дега. Можна, але… Така характеристика не буде загальною. Кожен представник нової французької течії індивідуально сприймав давнє східне мистецтво, і, відповідно, японський вплив у їхній творчості проявлявся індивідуально. Є одна суттєва концептуальна риса імпресіонізму, назва якого, нагадаємо, походить від терміна «враження». Ця риса споріднена з важливою японською традицією «милування». Саме у цій традиції полягає феномен японського мистецтва. Враження-милування – це єдиний процес. Квітка, яку розглядає японець, – це частка його душі. Пелюстки квітки злітають з гілки, вони відірвалися від твого серця і летять до неба. Моне і Труш часто малюють іриси, які в японській культурі мають особливу символіку, що пов’язана зі щорічним національним святом хлопчиків, що припадає на 5 травня. Це свято має ще одну назву – Сьйобу-но-секку (Свято ірису). В японській мові ірис тлумачиться як «войовничий дух» і позначається одним і тим самим ієрогліфом.
Клод Моне. Lilac Irises
За японськими віруваннями, ця магічна квітка приносить успіх, здоров’я, войовничість та мужність. Чи знається Труш на символіці квітів? Однозначно, знається. Його дружина Аріадна має об’ємний альбом-нотатник, в якому каліграфічним почерком записує назви квітів та їхню символіку. Цей альбом і донині зберігається в Архіві Труша (Національний музей у Львові). Чи тільки ірисами обмежується захоплення Труша тематикою Далекого Сходу? Звичайно, ні. У нього немає таких статків, як у Моне, щоб побудувати японський місток. Але в його саду росте сакура, яку він також малює. Пізніше, по смерті батька, дочка Аріадна у плані присадибної ділянки номером 6 позначить розташування японської вишні.
Іван Труш. Іриси. Приватна збірка
Цим інтерес художника не обмежується. Насправді він не просто цікавиться японським мистецтвом, а й досліджує його, пише статтю «Дещо про японську штуку», яка опублікована в «Артистичному віснику» [19]. Як редактор журналу Труш також замовляє статтю про творчість японського художника Гок’саї, яку автор підписує ініціалами Ю. П. (можливо, Юліан Панькевич). У різних числах «Артистичного вісника» Труш поміщає велику кількість ілюстрацій японської графіки художників Гірошіге, Утамаро, Гок’сай та ін.
Паралель тринадцята. Ця паралель фотографічна. Революційний технічний винахід ХІХ ст. – фотографія – стає надзвичайно популярною й доступною, особливо в артистичному середовищі. Існує багато аспектів цієї теми. Зупинімося лише на одному. Моне, Дега, Сезанн та багато інших (а за ними й постімпресіоністи) активно використовували фотографію у своїх композиціях.
Труш також не оминає фотографічну новацію. Фотоапарат стає для нього творчим засобом. Як тільки має нагоду, купує дуже зручний у подорожах фотоапарат фірми «Кодак».
Артист-маляр має власну позицію й розмежовує фотографію і твір образотворчого мистецтва. Унікальна позитивна якість фотографії – її здатність схопити мить (імпресіоністичний метод). На думку І. Труша, в художньому творі вона перетворюється на негатив, позбавляє образ життєвої енергії, яка виявляється в невловимих рухах і схопити які спроможний лише правдивий художник.
Іван Труш. Гуцулка з дитиною. Приватна збірка
Незважаючи на поширення фотографії, її доступність та популярність Труш, не позбавляє її мистецьких якостей: «Попит за фотографічними апаратами став великий, а за тим наступила й дешевість продукту і вдосконалений та упрощений спосіб процедури. Фотографічний апарат, попавши в руки хіміків, артистів, взагалі інтелїгентнїйших людей, став машиною, якою вибрані продукують фактуру гідну назви артистичних творів» [20].
Іван Труш. Гуцулка з дитиною. Приватна збірка
Згадуючи артистів-малярів як одних із поширених користувачів нового продукту, Труш пояснює можливості фотографії для мистецького процесу, не оминаючи її технічних недоліків. Серед них, на думку автора, є недосяжність кольору: «Не здобутим джерелом для фотографії зістає кольор, бо всякі проби фотографувати природу у вірнім кольорі не дочекали ся розвязки» [20]. Абстрагуючись, він уявляє собі краєвид: «Перед нами тягне ся далеко аж до горизонту поле, на середнім плянї стоїть білий мур, якісь руїни. А небо горить кольорами заходу, і Земля уже цілком завмерла. А на небі грає ще житє в останній горячковій агонії. Фотограф не витягне з такої гармонії нічого, артист дуже багато. Тут грає кольор, рисункового виразу нема. Де кольор творить душу природи, там фотографія, бодай фотографія в тій стадії розвою, яку ми нинї знаємо, не вдіє нїчого. Її сила не розтягає ся на всї гармонії пізного вечера і ефекти та настрої ночи. Вона там паном, де панує рисунок» [20].
Митець свідомий того, що фотоапарат – лише додатковий інструмент у творчому процесі художника, саме фотоапарат позбавлений суб’єктивності, вибірковості моменту або предмета й бачить усе однаково.
І. Труш дещо ідеалізує особливість фотографічного апарата точно фіксувати лінійну перспективу. Сферична поверхня лінз більшості фотооб’єктивів викривлює зображення, перспективні скорочення відбуваються в окремих випадках зі значною гіперболізацією. Особливо це помітно у вертикалях, які від країв кадру мають нахили до центру. Цей недолік притаманний і сучасним об’єктивам. Усе ж, загалом, художник має рацію – фотокамера справді дає ілюзію правильного, відповідного лінійній перспективі скорочення.
Тринадцяти згаданих паралелей, аналогій стилістики, методів і технічних прийомів французьких імпресіоністів та Івана Труша достатньо, щоб довести приналежність остатнього до імпресіонізму. А тим часом, завершуючи, долучимо висловлювання сучасника художника і фахівця в мистецькій галузі Миколи Голубця: «На галицькому ґрунті Труш з’явився як пейзажист. Тема, доси українськими митцями або незауважена, або трактована неохоче, між іншим вимагала теж нової форми й нових засобів виразу. Одне й друге дав зроджений у Франції імпресіонізм, тобто спосіб малювання й відтворювання природи не на основі того, що ми про неї знаємо, але того, що ми перед собою бачимо. Відсіля-то й пішло нехтування так званих локальних, синтетичних фарб, місце яких заступив їх аналіз. Твердження малярів-імпресіоністів, нині таке загальнозрозуміле – мовляв, нема в природі ні білої, ані чорної фарби, але тільки таке чи інакше взаємовідношення семи засадничих барв веселки, – не одразу здобуло собі визнання. Малярі, що доводили слушність того твердження на своїх образах, дуже довго ходили за шарлатанів, які невідомо пощо пірвалися на устійнений академіями лад у природі й її мистецьке сприйняття. Таким-то на галицькому ґрунті «шарлатаном», а в дійсності – свідомим піонером нового світоприймання був Труш» [21].
Юрій ЯМАШ Ph. D, докторант ЛНАМ
ЛІТЕРАТУРНА ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА
Ямаш Ю. Труш малює Кобзаря: Шевченкіана у творчості Івана Труша / Юрій Ямаш ‑ Львів: ПП СорокаТ. Б., 2014 – 154 с.: іл. – (Сер. «Труш малює»)
Ямаш Ю. Труш малює трилогію про долю дерева. Ч. I.: Про самоту. В обіймах снігу./ Львів: ПП Сорока Т. Б., 2016 – 184 с.: іл. – (Сер. «Труш малює»)
Ямаш Ю. Труш малює трилогію про долю дерева. Ч. I.: Про самоту. В обіймах снігу./ Львів: ПП Сорока Т. Б., 2016 – 184 с.: іл. – (Сер. «Труш малює»)
Ямаш Ю. Труш малює Крим: Кримські сонети Міцкевича у творчості Івана Труша. – Львів: Простір-М, 2017, ‑ 200 с.: іл. – (Сер. «Труш малює»)
Ямаш Ю. Труш малює квіти: Образ квітів у житті і творчості Івана Труша. Львів:. – Львів: Простір-М, 2020, ‑ 232 с.: іл. – (Сер. «Труш малює»)
Ямаш Ю. В. Живопис Івана Труша: творчий метод тематичних циклів: дис. канд. мистецтвознавства / Ямаш Юрій Володимирович; Львівська національна академія мистецтв ; (наук. кер. Шмагало Ростислав Тарасович) — Львів : [б. в.], 2013. — 195 с.
Труш І. Нові напрями в малярстві // Літературно-науковий вісник. – 1899. – Т. 5. – С. 147.
Федорович-Малицька І. Відвідини у мистця-самотника / І. Федорович-Малицька // Назустріч: Література, мистецтво, наука, громадське життя. – Львів, 1934. – Ч. 10 (15. V.). – С. 1.
Труш І. З малярської робітні. Як повстає образ / Іван Труш // Будучність. – 1899. – Ч. ІV. – С. 9.
Калитина Н. Французкая пейзажная живопись 1870–1970. – Л. : Искусство, 1972. – С. 18.
Золя Э. Живопись / В кн.: Э. Золя. Избранные произведения. – М.: Государственное издательство художественной литературы, 1953. – С. 692.
Лист І. Труша до Аріадни Труш (Драгоманової) // НМЛ. – АТ 54888/2. – Арк.
Лист І. Труша до Аріадни Драгоманової від 23 грудня 1900р. // НМЛ. – АТ-54888/2. – Арк. 7.
Serullaz M. Les peintres impressionnistes. Paris, 1959, P. 6.
Гаусфатер П. Спогади про Івана Труша – видатного українського художника // Іван Труш: Збірник міжнародної конференції, присвяченої 100-річчю від дня народження / під ред. М. І. Моздира. – Львів: Вид. Львівського університету, 1972. – С. 131-134.
Курдидик А. Півгодини в Івана Труша // НМЛ. – АТ 211. – С. 3.
Скляренко Г. Імпресіонізм в українському живописі. Особливості інтерпретації художнього образу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://mari.kiev.ua/2010%20-%20Mystectvoznavstvo%20Ukrainy_11/016-022.pdf
Українське малярство. Іван Труш. – Харків : Рух, 1931. – С. 27.
Труш І. Дещо про японську штуку / Іван Труш // Артистичний вістник. – 1905. – Зош. 6-7. – С. 71-72, 102-104.
Труш І. Фотографія і штука малярства / Іван Труш // Артистичний вістник. – 1905. – Зош. 7-8. – С. 99.
Голубець М. Сучасне малярство Галицької України / Микола Голубець // Український ілюстрований календар товариства «Просьвіта» з літературно-науковим збірником на звичайний рік 1918. Річник 41. – Львів. – 1917. – С. 166.
3-4 липня 2021 року на open-air сцeні Ennio Event Square відбудеться завершення Французької весни 2021 у Львові.
Гостями свята будуть Ірена Карпа, Оксана Муха, Павло Табаков, Давід і Стефан Фоенкіноси, Луї-Сірій Требюше, Поль Ґоґлер та інші, повідомили організатори.
Програма заходу буде такою:
3 липня, субота
11:00 – перегляд французького фільму «Вікторія», обраного Іреною Карпою (з українськими субтитрами).
15:00 – іронічний стендап письменниці Ірени Карпи “Як бути Парижанкою, якщо ти народилася в Черкасах”
17:00 – джазовий концерт Луї-Сіріля Требюше та гурту «Сон сови»
4 липня, неділя
15:00 – зустріч з Давідом Фоенкіносом і презентація його роману «До краси»
17:00 – світовий допрем’єрний показ фільму Стефана і Давіда Фоенкіносів «Фантазми» (у ролях: Моніка Белуччі, Карін Віяр, Кароль Буке)
20:00 – концерт французької пісні за участі Оксани Мухи, Павла Табакова, Поля Ґоґлера, Назара Савка, Аніса, Петра Радейка та ін.
22:30 – кіноконцерт: французький аванґард. Музика Антона Байбакова.
«Французькі гастрономія, література, кіно, музика занурять Вас у чарівну атмосферу», – запевняють організатори.
Сьогодні розповімо читачам Фотографій Старого Львова 15 цікавих фактів про ще одну візитівку Львова, найвизначнішу будівлю на сучасній вулиці Стефаника – комплекс Наукової бібліотеки НАН України ім. Василя Стефаника або як її ще називають «Оссолінеум».
Гравюра з виглядом інституту (музею) Оссолінських у Львові, 1848 рік
Колись тут був монастир сс. Кармеліток Черевичкових, заснований у 1632 р. Дерев’яний костел Св. Аґнєшки збудували для них у 1638 р. на землях поблизу Галицької брами, які подарував монастирю львівський ловчий Каспер Вєльжиський та його дружина Катерина з Копичинських. Монастир і костел були зруйновані під час облог Львова середини ХVII ст.
Більшу ділянку під горою Шембека подарував сестрам-кармеліткам у 1671 р. князь Олександр Януш Заславський – нащадок роду Острозьких. До 1677 р. тут збудували новий монастир та костел.
К.Ауер. Бібліотека Оссолінських, 1846-47 рр.
У 1711 р. до монастиря вступила Катерина Белжецька, яка внесла до його фонду 60 тис. злотих, що дозволило розпочати будівництво мурованого костелу, який був освячений в 1716 р. У 1744-1745 рр. костел Св. Аґнєшки перебудували після пожежі за проектом Бернада Меретина.
Під час реформ цісаря Йосифа ІІ, у 1782 р. австрійська влада закрила монастир і перетворила на римсько-католицьку духовну семінарію. Через десять років семінарію перенесли до колишнього монастиря Кармеліток Босих під Високим Замком. А костел Св. Аґнєшки і прилеглі будівлі перейняло австрійське військо, яке влаштувало тут склади і пекарню.
Листівка, що ілюструє угоду між Оссолінським і Любомирським з видом закладу Оссолінських і портретами фундаторів
Пожежі 1804 та 1812 рр. довели колишній монастир до руїни, які у 1817 р. придбав на аукціоні граф Юзеф Максиміліан Оссолінський, який був меценатом та займався науковою діяльністю. Він не мав нащадків і заснував у Львові Національний заклад ім. Оссолінських. Після смерті Оссолінського його величезну книгозбірню перевезли до Львова, де вона стала основою бібліотеки Національного закладу ім. Оссолінських (скорочено – «Оссолінеум»).
Перший проект перебудови споруди колишнього монастиря для потреб майбутнього закладу ім. Оссолінських опрацював віденський архітектор Пьєтро Нобіле. Проте його проект був настільки вартісним, що від нього довелося відмовитися.
Заклад Оссоліньских Львів, поч. ХХ ст.
У 1827-1831 рр. під керівництвом інженера Юзефа Бема перебудували колишній костел Св. Аґнєшки, західний фасад якого прикрасив потужний портик з чотирьох колон. Інтер’єр костелу переробили під книгозбірню за проектом Фридеріка Бауманна.
У 1845 р. відновлено фрески на куполі середини ХVІІІ ст. Оздобленням будинку займався також скульптор Йоганн Шімзер. Добудову східного корпусу здійснювали у 1837-1851 рр. архітектори Йоган Зальцман та Вільгельм Шмідт. У 1854 р. зведено портал головного входу за проектом краківського архітектора Теофіла Жебравського. Сучасного вигляду бібліотека набула після реконструкції під керівництвом архітекторів Людвіка Рамулта та Лукаша Бодашевського.
Музей Оссолінських. Львів. Автор Станіслав Тондос.
У 1830 р. відкрито друкарню, а в 1833 р. – читальний зал бібліотеки. Першими директорами «Оссолінеуму» стали ксьондз Францішек Сярчинський, а з 1831 р. доктор філософії і права Констаннти Словінський.
У 1834 р. в закладі проведено обшуки, під час яких знайдено польські патріотичні брошури, видані таємно в тутешній друкарні. Директора та його співпрацівників заарештовано, а «Оссолінеум» закрито. Книгозбірню хотіли ліквідувати, але князь Генрик Любомирський особисто їздив до цісаря Франца І, щоби цьому запобігти. Однак з ініціативи віце-губернатора Галичини Франца Кріґа «Оссолінеум» понад десять років не міг займатися публічною діяльністю. Лише в 1847 р. відновлено роботу друкарні, а з 1848 – читального залу.
Колекція зброї Оссолінеуму
“Є тут велика бібліотека, де зібрано понад 150 000 книг, в тому числі дещо з українських стародруків, 5000 рукописів, багато автографів, велика збірка географічних карт. Також міститься тут музей ім. Любомирських із великою збіркою портретів, зброї, рисунків, ритовин, монет та іншої старовини”, – писав Іван Крип’якевич.
До Другої світової війни з боку вул. Коперника стояла колона тосканського ордену з фігурою Матері Божої з Дитятком, а територія закладу була огороджена металевою огорожею, яку розібрали у 1971 р.
Фігура Матері Божої, що стояла перед будівлею бібліотеки Оссолінських (Стефаника) у Львові до Другої Світової війни. Фото 1920 року.
Під час Другої світової війни частину збірок перевезли до Польщі, і нині «Оссолінеум» продовжує працювати у Вроцлаві. А до бібліотеки, збирали видання з колишніх приватних бібліотек та книгозбірні НТШ. Велика частина видань за радянських часів була практично недоступною для читачів, а частину книг, картин, скульптур просто знищили як «буржуазно-націоналістичні».
02 січня 1940 р. було створено Львівський філіал Бібліотеки АН УРСР (з травня 1971 р. – це Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника АН УРСР, а 5 серпня 1989 року бібліотека отримала статус науково-дослідного інституту).
Бібліотека імені В. Стефаника НАНУ (колишній “Оссолінеум”)
Приміщення бібліотеки відремонтовано коштом меценатів Тетяни і Володимира Антоновичів. Перед будинком у 1971 р. встановили пам’ятник Василю Стефанику (скульптор В. Склородза, архітектор М. Вензелович), а на стіні – пам’ятну композицію, присвячену «Руській Трійці» (1987 р.), яку виконали скульптор М. Посікіра та архітектор М. Федик.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Крип’якевич Іван. Історичні проходи по Львові. Накладом товариства “Просвіта” у Львові, 1932
Мельник Ігор. Галицьке передмістя та південно-східні околиці Королівського столичного міста Львова. – Львів: Апріорі, 2012
Гордій Старух під час «Ягеллонського ярмарку». Люблін (Польща), 2019.
Гордій Старух – особистість талановита й багатогранна: майстер з виготовлення колісних лір, автор і виконавець пісень, аранжувальник, мультиінструменталіст, саундпродюсер, скульптор, а ще – батько трьох дітей і чоловік всесвітньовідомої майстрині витинанок Дарії Альошкіної.
Ми зустрілися напередодні «Свята музики» – «Fête de la Musique», що традиційно відбувається у найдовший день року – 21 червня, і мова, зрозуміло, йшла про вуличне музикування, адже Гордій не лише має чималий досвід виступів на відкритих майданчиках, але й починав свою кар’єру музиканта саме з вуличного музикування.
Гордій Старух на батьківщині свята «Fête de la Musique». Париж, березень 2018 р.
Моє перше запитання. Як Ти став вуличним музикантом?
– Почалося все по приколу… Мені було десь років 16… Ми з одногрупником гуляли містом і вирішили купити собі пива… Понишпорили по кишенях і виявилося, що в нас є грошей тільки на одне пиво. А я постійно ходив з гітарою. І запропонував заспівати під гітару якусь популярну пісню, наприклад «Ой, хмариться, туманиться» і заробити на пиво. Я почав грати і до нас підійшов такий самий вуличний музикант, кинув нам 50 копійок. Ми втішилися, що маємо гроші (хто пам’ятає, скільки на початку 2000-х коштувала пляшка пива? – Р.П.).
Гордій Старух. Львів, 2005 р.
Чоловік, який кинув нам гроші, був аскером. Аскер – людина, яка бігає з капелюхом за людьми і припрошує їх кинути музикантам гроші. Хороший аскер вмів створити відповідний настрій, так що люди охоче кидали гроші. Це була конкретна професія у вуличній музиці. Зараз вже немає хороших аскерів, вони просто тикають капелюха і просять підтримати музикантів.
Отже, аскер, котрий кинув нам гроші, запропонував мені попрацювати з ним на вулиці. Потім він мене ще з якимись музикантами познайомив. І я таким чином втягнувся. У 2006 році ми створили гурт «Люди добрі». Ініціатором був наш цимбаліст Юрій Рафалюк, який хотів зробити у своєму рідному селі Великодні святкування. З цією метою ми об’єдналися в гурт. А викристалізовувався гурт саме на вулиці. Це була чудова нагода заробити трохи грошей голодним студентам, які разом винаймали квартиру.
Гурт «Люди добрі»
Була в нас з «Людьми добрими» така пригода. Попросив нас один чоловік, щоб ми заграли на кареті, саме «на», а не «в», зверху на даху карети. Так ми об’їхали весь центр Львова, грали музику. Якийсь фотограф нас тоді зафіксував, і це фото навіть потрапило на фотовиставку в Києві.
Дарія Альошкіна на фотовиставці в Києві, 2011 р.
– Що дають вуличні виступи музикантам,зокрема на «Святі музики»?
На «Святі музики» в мене, переважно, не виходило заграти. Вперше я грав як сольний виконавець на «Святі музики» у 2017 році.
Гордій Старух. «Свято музики у Львові», 2017 р.
Як мінімум, це – відкрита репетиція і просто задоволення від заняття музикою. Якщо брати з таких меркантильних і стратегічних інтересів, то це чудесний спосіб заявити про себе, про свою творчість, знайти нові контакти. Інтернет Інтернетом, але живе спілкування завжди ефективніше. Коли люди бачать/чують те, що ти виконуєш, це зразу приносить свої плоди. Можна візитки роздавати. Це як реклама себе.
Гордій Старух. «Свято музики у Львові», 2018 р.
Також можна говорити і про просвітницьку діяльність. Різної музики є багато, але зараз такий час, що не всі мають бажання чи змогу шукати ту, яка відрізняється від легкодоступної, яку нам підсувають радіостанції чи стрімінґ-сервіси. І тут якраз дуже гарний спосіб показати свою альтернативну точку зору на музику. Це – вільний легальний майданчик, тебе ніхто не буде гнати. Це як легальне графіті…
Гордій Старух. «Свято музики у Львові», 2019 р.
Гра на вулиці – це супер кейс в плані того, що ти вчишся працювати з публікою, відточуєш свою майстерність. Вулиця – вся твоя аудиторія. Є багато плюсів, особливо, якщо ти музикант-початківець і хочеш зайняти свою певну нішу у сфері шоубізу чи артринку.
Твоє завдання – співати і отримувати задоволення, і це ідеальний стартовий майданчик. На вулиці ти точно зрозумієш, чи саме така діяльність тобі потрібна.
Про Гордія Старуха:
Народився 1 березня 1988 р. у Львові, з дитинства виявляв музичні та акторські здібності, але вирішив здобувати фах скульптора, підтримуючи родинну династію. Дідусь Гордія – видатний скульптор Еммануїл Петрович Мисько.
У 2009 р. Гордій закінчив відділ скульптури Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша.
Засновник та/або учасник музичних гуртів «Люди добрі», «Йорий Клоц», «Fidel Trio-Quartet», «Джалапіта», «Лірвак». Паралельно займається сольною кар’єрою. У 2016 р. створив перший кліп на першу власну пісню (слова Петра Старуха) «Сон на Різдво». Пише пісні на власні тексти, займається аранжуванням, володіє декількома інструментами.
Постійний учасник музичних фестивалів в Україні та за кордоном.
У 2017 р. разом з дружиною Дарією Альошкіною представляли українську культуру на міжнародному фестивалі Seoul Friendship Fair в Сеулі (Південна Корея).
У 2020 р. випустив перший сольний мініальбом «Хмільний»
У 2021 році брав участь у телевізійному талант-шоу «Голос країни. 11 сезон: Перезавантаження»
Більше десяти років займається виготовленням давнього українського музичного інструменту колісна ліра. Саме як майстер-лірник став учасником проекту «Ukraїner».
Як скульптор працює з такими матеріалами, як камінь, дерево, лід, сніг і навіть був досвід роботи з шоколадом(!). Постійний учасник симпозіумів льодової та снігової скульптури. У 2018 р. створював льодову скульптуру на Міжнародному чемпіонаті з виготовлення морозива (у складі української команди) Gelato World Cup. Rimini 2018.
25 червня у Львові відбудеться щорічний 6-ий конкурс краси і таланту з неперевершеною репутацією «Main princess of Ukraine».
Конкурс започаткували творці дитячого шоу-бізнесу в сфері fashion, він відбувається під патронатом української влади та популярних членів жюрі з сфери моделінгу, fashion і шоу-бізнесу, повідомляють організатори. Уже відкритий набір красунь на щорічне свято України.
Вимоги до участі в конкурсі:
– кожен учасник конкурсу моделей повинен оплатити організаційний внесок після проходження кастингу;
– учасник конкурсу зобов’язаний бути присутнім на примірках і репетиціях з підготовки до конкурсу;
– учасник повинен прибути на конкурс.
Витрати пов’язані з проїздом\харчуванням\проживанням оплачують учасники конкурсу.
У конкурсі можуть брати участь моделі від 3 до 16 років.
Захід відбудеться у ресторані «Святослав». Початок о 17:00.
Олекса Новаківський на терасі своєї майстерні. Фото 1935 р.
Львовознавець, культурно-громадський діяч, колекціонер і фотограф Роман Метельський, під час опрацювання родинного архіву пані Олександри Крип’якевич-Цегельської, натрапив на цікавий матеріал, що стосується життєвого та творчого шляху визначного українського художника і педагога Олекси Новаківського (1872-1935).
В архіві української художниці, громадської діячки, дочки греко-католицького священика Артемія Цегельського, дружини українського науковця Романа Крип’якевича зберігається лист українського фотографа Ярослава Коваля від 9 квітня 1980 року. У ньому фотомитець повідомляє, що хоче передати пані Лесі Крип’якевич декілька фотографій, а також спогади про своє знайомство та взаємини з митцем і «Мої спомини про художника Олексу Новаківського (в сторіччя його народження)» Теодозії Комар-Дацько.
Наукова конференція до 100-ліття від дня народження Олекси Новаківського. Будинок архітектора (Порохова вежа), Львів. Фото 1972 р.
Наукова конференція до 100-ліття від дня народження Олекси Новаківського. Будинок архітектора (Порохова вежа), Львів. Фото 1972 р.
Це машинопис доповідей для Наукової конференції присвяченій 100-річчю від дня народження Олекси Новаківського. Варто зазначити, що відомий український фотограф Ярослав Коваль був активним учасником численних наукових, культурологічних заходів, присвячених пам’яті самобутнього митця Олекси Новаківського.
Ярослав Коваль серед учасників наукової конференції до 120-ліття від дня народження О.Новаківського. Будівля Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького ( просп. Свободи, 20). Фото 1992 р.
Ярослав Коваль серед учасників наукової конференції до 120-ліття від дня народження О.Новаківського. Будівля Національного музею у Львові ім. Андрея Шептицького ( просп. Свободи, 20). Фото 1992 р.
Учасник УФОТО та редколегії часопису «Світло і тінь», поет, краєзнавець, колекціонер, особистий фотограф митрополита Андрея Шептицького Я.Коваль під час творчих мандрівок із фотоапаратом часто навідується до Підлютого, літньої резиденції галицьких митрополитів, розташованій у мальовничому гірському масиві Ґорґани. Тут він фотографує Владику, його гостей і пізнає митця Олексу Новаківського.
Олекса Новаківський (1872-1935)
«Таким, 47 років тому я побачив через фотооб’єктив Олексу Новааківського. Те було в Горганах в курортній місцевості Підлюте. Було полудне. Художник сидів на своєму складеному дзиґлику. руками спертий на нерозлучну палицю, опертий плечима до кедра. Фоном була недалека, якихось 30 метрів дальше положена кедрова палата. Доходив до нас голос митрополита, який виголошував проповідь»
Знайомство митрополита Галицького УГКЦ Андрея Шептицького та художника Олекси Новаківського відбулось у серпні 1909 року. Митець перебував на вакаціях у карпатському селі Брошневі (в сучасному Рожнятівському р-ні Івано-Франківської обл.), куди приїхав на запрошення свого близького приятеля Івана Голубовського. Неподалік, в урочищі Підлютому у «Кедровій палаті» відпочивав кир Андрей. А поворотним моментом у розвитку взаємин митця і Митрополита стали відвідини А. Шептицького у вересні 1911 року краківської виставки Польського товариства приятелів красних мистецтв, на якій український художник показав понад сто своїх творів. Митрополит запросив маляра до Львова і запропонував йому свою підтримку. Протягом чверть століття постать митрополита Андрея графа Шептицького, визначного церковного провідника, мецената української культури, засновника Національного музею у Львові, відігравала важливу роль у житті й творчості Олекси Новаківського. Художник виконав близько двох десятків малярських портретів і понад 200 рисункових начерків та композиційних ескізів зі зображенням митрополита Андрея Шептицького. Однак 1952 року вісім олійних портретів Владики та 61 графічний начерк до його образу авторства О. Новаківського було вилучено з музейних фондів до так званого «спецфонду» і знищено.
Олекса Новаківський. Князь Церкви [Другий варіант]. 1919 р. Полотно, вугіль.Митрополит став ініціатором заснування Мистецької школи Олекси Новаківського (на початку 1923 р.) та брав якнайактивнішу участь у її діяльності. Заклад став унікальним явищем українського художнього шкільництва, посівши гідне місце в історії західноукраїнської культури ХХ століття. Школа функціонувала на засадах приватного навчального закладу і відзначалась сильним, добре підібраним складом педагогів. Базовим методом творчого навчання вихованців була індивідуальна робота професора з учнями. Щорічно, у час літніх вакацій, учні Школи виїздили на пленери до Космача. Ці мандрівки фінансував митрополит Андрей Шептицький. Від 1926 до 1934 рр. виставки робіт учнів Мистецької школи О.Новаківського відбувались в Академічному домі у Львові та інших містах Галичини. У стінах Школи у різний період навчалося понад 90 учнів. Часто Я. Коваль фіксував історію діяльності цього закладу на світлинах.
Олекса Новаківський із учнями на горі Кляуза. Космач. 1927 р. Фото Ярослава Коваля
Під час монтування Друга виставка Мистецької школи Олекси Новаківського в Академічному Домі. 1928 р. Фото Я.Коваля
Друга виставка Мистецької школи Олекси Новаківського в Академічному Домі. Після погрому. 1928 р. Фото Я.Коваля
Друга виставка Мистецької школи Олекси Новаківського в Академічному Домі. Після погрому. 1928 р. Фото Я.Коваля
Друга виставка Мистецької школи Олекси Новаківського в Академічному Домі. Після погрому. 1928 р. Фото Я.Коваля
Перша виставка УТПМ. 1931 р. Фото Я.Коваля
Виставка Мистецької школи Олекси Новаківського в Станіславові (тепер – Івано-Франківськ). 1931 р. Фото Я.Коваля.
По дорозі в Італію. Краків. 1931 р. Фото Я.Коваля.
До речі, з історією взаємин художника О. Новаківського і митрополита Андрея Шептицького та творами митця, які Владика подарував Національному музеєві у Львові ім. Андрея Шептицького (НМЛ), ви можете ознайомитися на виставці «Бачити в шляхетному велике», яка експонується до 30 червня 2021 року на вул. Листопадового Чину, 7 (ХММ О.Кульчицької, відділ НМЛ). Окрім того, поряд (вул. Листопадового Чину, 11) розташований Художньо-меморіальний музей О.Новаківського. Піднявшись крутими сходами на другий поверх, ви потрапите в майстерню художника, де розгорнуто постійну експозицію музею. Тут можна оглянути основні картини митця й відчути атмосферу його творчої лабораторії, з якої відкривається прекрасний краєвид на Святоюрську гору.
Фрагмент будинку в якому 1913-1935 рр. жив і творив О.Новаківський. Фото Я.Коваля.
Згадуючи зустріч із митцем у Підлютому, Я. Коваль розкриває історію створення одного із пізніх експресивних символіко-алегоричних полотен Олекси Новаківського «Русалка» (1933). Насамперед, фотохудожник повідомляє, що митець повернувся з пленеру і показав декілька етюдів: «Мотивом тих картинок була сама вода Лімниці в незвичайній музиці барв». Разом із Я.Ковалем ці ескізи захоплено розглядав і польський історик, філолог, публіцист, суспільно-політичний діяч, професор Станіслав Стронський. В спогадах Я.Коваль передає емоційне висловлювання О.Новаківського, що «художник лише тоді може працювати, як його роботами захоплюються…Наші люди того не вміють». Також митець попросив знайти модель для створення задуманої картини, яка була інспірована руйнівною повінню на річці Лімниці. «В містечку Рожнітові я знав одну гарну дівчину. Струнка, чорноволоса, з довгими косами. Одягалася в червоне. Вона часто навідувалася до художника в Підлютому. То ця дівчина на великій картині, яку я бачив на ювілейній виставці в музею українського мистецтва. Картина називається “Русалка”». Нині це полотно, яке є власністю родини Новаківських, експонується в «Палаці Лозинського», що є відділом Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Возницького.
Олекса Новаківський. Русалка. 1933 р. Фанера, олія.
Ще один машинописний матеріал, які передав п. Лесі Крип’якевич Я.Коваль, це спогади вчительки Теодозії Комар (1900 – 1989), яка була родом, як і фотомитець, із села Цінева що на Бойківщині (нині село Калуського р-ну Івано-Франківської обл.). Т.Комар навчалася у Львівській вчительській семінарії, завершила курси домашнього господарства організовані Союзом Українок. З осені 1928 року впродовж кількох місяців безкоштовно працювала в домі Олекси Новаківського як господиня та вихователька синів митця. Товариські стосунки Т.Комар і художник продовжували підтримувати і після її від’їзду до Русова, куди вона отримала призначення на керівника господарських курсів. Пізніше О.Новаківський подарував Теодозії свій фотопортрет 1933 р. із Підлютого авторства Я.Коваля. На звороті фотографії митець написав: «Вельмишановній Дозі К. Олекса Новаківський. Львів, 23 травня, 1934 р. PS: Прошу не забувати за мене».
Про перші відвідини дому Новаківських, разом із письменницею Ольгою Дучимінською, Теодозія Комар згадує, що «відкрила нам двері гарна жінка в оригінальному народному одязгу з околиць Кракова. Вона все так одягалась, навіть ідучи на концерт чи в театр. Коли завела нас в кімнату то на долівці на розстеленому папері бавилися два малесенькі хлопчики Славко і Жданко, які вугликами рисували свої діточі рисунки».
Олекса Новаківський з дружиною Анною-Марією і синами на терасі майстерні. Фото 1920-х рр.
Анна-Марія Новаківська. Фото 1919 р.
Олекса та Анна-Марія Новаківські в інтер’єрі свого помешкання. Фото 1910-их рр.
Анна-Марія Пальмовська була улюбленою моделлю для багатьох символіко-алегоричних полотен художника, образна тканина яких наповнена метафорами, алегоріями й алюзіями. Твір «У задумі» (1930) –– одне із численних портретних зображень дружини художника, яке митець виконав уже після її смерті (1925). Анна-Марія стала не тільки його моделлю, музою, врешті, матір’ю його дітей, а й справжнім другом та однодумцем. У створеному ним малярському образі прочитується світлий, елегійний спогад про кохану дружину.
Олекса Новаківський. Дружина у задумі. 1020-ті. Полотно, олія.
Олекса Новаківський. Втрачені надії. Визволення. 1903-1908 рр. Дошка, олія.
Олекса Новаківський часто малював образи жінок із найближчого оточення, віртуозно передаючи їхню красу й душевний стан. У творчій спадщині митця є жіночий портрет 1920-х рр. із збірки родини Новаківських, який мистецтвознавця Любов Волошин атрибутує як портрет Теодозії Комар.
Олекса Новаківський. Портрет Теодозії Комар (?). 1920-ті. Картон, олія.
«На велелюдді гомінких шляхів першої половини XX сторіччя постає перед нами гідна захоплення постать нашого видатного художника Олекси Новаківського. Його творче життя не встелено було трояндами. Вічні матеріальні нестатки рано поклали в могилу його любиму дружину, за якою нестерпно тужив позіставши самітним до кінця свого життя. Та і сам не довго пожив по смерті своєї дружини. Тяжкі повсякденні обставини передчасно звели його в могилу» (зі спогадів Теодозії Комар).
Ірина РІЗУН
завідувачка Художньо-меморіального музею Олекси Новаківського
Волошин Любов. Образ жінки у творчості Олекси Новаківського : монографія / Любов Волошин. — Харків-Львів : Видавець Олександр Савчук, 2018. — 368 с.; 230 іл.
Волошин Любов. Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського: путівник / Національний музей у Львові ім. А. Шептицького ; [авт. тексту Л. Волошин, наук. ред. О. Біла]. — Львів, 2012. — 39 с.
Коваль Ярослав. Машинописний лист до О.Крип’якевич від 9 квітня 1980 р. (архів О.Крип’якевич).
Коваль Ярослав. Машинопис доповіді для Наукової конференції присвяченій 100-річчю від дня народження О. Новаківського (архів О.Крип’якевич).
Комар-Дацько Теодозія. Мої спомини про художника Олексу Новаківського (в сторіччя його народження). Машинопис доповіді для Наукової конференції присвяченій 100-річчю від дня народження О. Новаківського (архів О.Крип’якевич).
Шейко Олександр. Бачити в шляхетному велике: князь і маестро//Патріярхат. – 2020. – Ч. 3 (479). – С.33 – 36.
У вівторок, 22 червня, співачка, переможниця телепроекту «Голос країни», заслужена артистка України, солістка Львівської національної філармонії Оксана Муха представить у рідному Львові одну із найкращих своїх концертних програм – «KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ», присвячену легендарній американській співачці українського походження Квітці Цісик. В один вечір відбудеться два концерти – о 17:00 та 19:30. Це будуть виступи у супроводі оркестру на сцені Львівської національної філармонії. Концерти будуть проведені із дотриманням вимог МОЗ (кількість місць у залі – обмежена).
Оксана Муха виступить у Львові з програмою-присвятою Квітці Цісик
Програму «KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ» Оксана Муха готувала на початок квітня – у період дня народження Квітки Цісик. Концерти-присвяти мали відбутися у Львові та Києві. Та через введення посиленого карантину, ці виступи довелося перенести на червень: 22 червня – Львів, 24 червня – Київ. У програмі «KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ» – найкращі пісні із репертуару Квітки Цісик, які звучатимуть як в автентичних, так і в оригінальних аранжуваннях.
Оксана Муха
Оксана Муха – володарка Гран-прі I Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик. «Квітка Цісик повернулась до нас голосом Оксани Мухи», – так влучно висловилася народна артистка, Герой України Ніна Матвієнко про молоду співачку, яку назвали «другою Квіткою». І недаремно – Оксана виростала на музиці Квітки, має її пісні-перлини у своєму репертуарі.
Афіша концертної програми Оксани Мухи “Два Кольори”
У 2018-му, коли Квітці було б 65 років, Оксана Муха провела містами України великий тур-присвяту улюбленій співачці. Два десятки концертів у великих та малих містах стали подарунком Квітці Цісик до ювілею: її ім’я та пісні з її репертуару зазвучали з новою силою. А незадовго після цього, у 2019-му, Оксана перемогла у популярному телепроекті «Голос країни», куди також прийшла із метою познайомити мільйони українців з унікальним пісенним спадком, який нам залишила Квітка.
Оксана Муха
– Для мене дуже цінно, що ім’я Квітки Цісик та Українська Пісня, яку вона для нас так якісно зберегла, звучать зараз на всю Україну, – каже Оксана Муха. – Квітка безмежно любила Україну і всю себе до останку віддала нам. Хоча за життя лише раз побувала на нашій землі… Тож нехай наші серця знову і знову відкриваються для неї! А для мене особисто кожен концерт, який я присвячую Квітці, – це вимріяний з дитинства, довгоочікуваний подарунок для неї.
Квитки на концерт Оксани Мухи «KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ» 22 червня у Львівській національній філармонії доступні онлайн:
17 червня 2021 р. о 15 годині у Львівському музеї історії релігії (пл. Музейна, 1) відбудеться відкриття виставки «Молитва до Митрополита. Софія».
«Молодше покоління не знало Тебе, але повинно Тебе пізнати, бо коли мається у родині святу, то і її вплив, і знання про Неї повинні переходити з покоління до покоління», – пояснював свою працю над архівом матері, графині Софії Шептицької, Климентій Шептицький.
Остап Лозинський. Портрет графині Шептицької
Аби привернути увагу до визначної історичної постаті графині Софії з Фредрів Шептицької, письменниці, художниці, дружини графа Івана Шептицького, матері, яка подарувала нашому народові митрополита Андрея і блаженного Климентія Шептицьких, започатковано мистецько-документальний проєкт «Молитва до Митрополита. Софія». Над створенням колекції працювали митці з різних міст України. Це народні й заслужені художники, лауреати Національної премії імені Т. Шевченка, молоді автори. Серед них – Олександр Гончарук, Оксана Тріска-Романів, Тарас і Остап Лозинські, Володимир Богуславський, Ірина Мариняк, Левко Микитич, Олександр Опарій, Адріан Косо, Петро Синяк, Євген Безніско, Богдан Сорока, Віктор і Наталя Проданчуки та інші.
На початках збірка нараховувала 27 експонатів. Протягом двох років вона поповнювалася і сьогодні в колекції – 87 робіт, які представлені у різних техніках: живописі, витинанці, скульптурі, графіці.
Олександр Гончарук. Митрополит
У виставковій залі Львівського музею історії релігії відвідувач побачить зображення графині, виконані в олійному живописі, іконі на склі, пастелі: «Портрет графині Шептицької» Остапа Лозинського, «Свята Софія з доньками Вірою, Надією, Любов’ю» Оксани-Тріски Романів, «Софія» Ірини Мариняк, інші. Представлено скульптури, де в бронзі, кераміці, гіпсі, кам’яній масі зображено величну постать матері митрополита Андрея. Цікавою є колекція витинанок Марії Гупало: «Дівчатко й козенятко», «Допомога ближнім до останнього подиху», «З Ромтухом на конях», «Матір Митрополита», «Субтильна графиня Шептицька». Привертають увагу скульптура Олександра Гончарука «Митрополит», керамічна тарілка Олександра Опарія «Сад графині Шептицької».
Левко Микитич. Брати
На відкритті виставки звучатиме магічна органна музика у виконанні Олени Мацелюх.
Авторка мистецько-документального проєкту «Молитва до Митрополита. Софія» – аптекар Олена Білоус. Куратор – завідувачка виставкового відділу Руслана Бубряк.
У мозаїці минулого міста Львова ще досить багато маловідомих й недосліджених імен та явищ. І твердження дане можна трактувати по-різному. З одного боку, за цим стоїть певна перспектива — адже є нагода відкривати нові сторінки історії рідного міста, глибше осмислити відомі моменти чи просто по-новому подивитись на те, що віддавна вважалося і уявлялося усталеним, загальновідомим. З іншого боку, багато персонажів та подій, які до сьогодні залишаються поза увагою громадськості, на неї дійсно заслуговують. Й, видається, Мартин Кітц — один із них. Через життя цього діяча червоною ниткою проходять події, які сьогодні не залишають байдужим нікого. Однак, фігура самого Мартина Кітца все одно залишається маловідомою.
Мартин Кітц. Автопортрет. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Дитинство та юність
Мартин Омелянович Кітц (Marcin Kitz, 1891 — 1943) народився у 1891 році, у місті Львові, яке на той час мало досить високий статус — столиця коронного краю. На момент його народження рідне місто й регіон загалом сповна відчули особливості та позитив приходу на ці терени австрійської влади та роботу австрійської адміністрації. Місто досить змінилось, а навіть пережило переродження і відродження. У таких умовах й виростав та навчався Мартин Кітц. Він народився у “довгому” ХІХ столітті, столітті модернізації та бурхливого розвитку, яке, щоправда, вже виходило на фінішну пряму. Таким чином, “його” ХХ століття, трагічне та напружене, готувалося заступити на пост. Щоправда, Мартин Кітц про це не здогадувався й спокійно навчався у Львівській політехніці, а паралельно — ще й вдосконалював свої навички у майстернях Станіслава Рейхана та Станіслава Качора-Батовського.
Мартин Кітц. Дороги під дощем. Фото з https://uk.wikipedia.org/
1914 рік в історії Європи — це, наче, певний вододіл, коли все розділилося на “до” і “після”. Щоправда, Мартина Кітца це стосувалося опосередковано — він переживав найкращий етап свого життя: навчання, розвитку, становлення особистості. Після львівського періоду було навчання у Кракові, де впродовж 1919 — 1920 рр. він був серед студентів Краківської академії мистецтв й мав нагоду спілкуватися та переймати досвід у таких світил як Юзеф Мегоффер, Ігнацій Пеньковський тощо. А далі було ще краще — Мартін Кітц відвідував Італію, Іспанію, Францію та Нідерланди, бував у Берліні, Мюнхені та Відні.
Львів, рідний Львів
Серед робіт Мартина Кітца олійні, пастельні та акварельні пейзажі, побутові сцени, різноманітні натюрморти і портрети, також графіка. Головним героєм його творів можна вважати Львів, до вулиць якого й видів на який художник часто звертався. У кожному з перерахованих вище випадків домінантною була стилістика імпресіонізму. Серед робіт Кітца можна назвати “Натюрморт з яблуками” (1931), “Площа Ринок” (1923), “Ринок у Львові” (1932), “Гетьманські вали” (1923), “Повний місяць” (1923), “Персенківка” (1936), “Базар на площі Ринок у Львові” (1937), “Синагога” (1930), “Площа Ринок узимку” (1931), “Краєвид із костелом” (1941), “Клени у парку “Залізна вода” (1940), “Вересень” (1938).
Мартин Кітц. Містечко. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Мартин Кітц був активним учасником різноманітних мистецьких виставок. Зокрема тих, які тривали у Львові в 20-х роках ХХ століття. Персональні виставки художника досить часто відбувалися у 20-х й 30-х роках. При цьому, мали місце останні не тільки у Львові, але й у Кракові (1934, 1937), Варшаві (1935, 1938), Одесі (1940) та Харкові (1940). У наші дні роботи Мартина Кітца можна бачити в різних галереях. У тому числі – у Львівській галереї мистецтв.
20-ті і 40-ві
До Львова Мартин Кітц повернувся одразу ж після турне європейськими країнами. При цьому, 20-ті роки видалися для нього досить плідними. У Львові він тоді працював, був учасником персональних виставок. Впродовж 1939 – 1941 рр. був одним із засновників та творців Львівської організації Спілки художників України.
Мартин Кітц. Жінка перед хатою. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Щоправда, 40-ві рр. для Мартина Кітца тривали не так довго. У роки Другої світової війни він переховував групу євреїв і був на цьому викритий. Відтак Кітца було заарештовано. У 1943 році він загинув у Янівському концтаборі.
Євген ГУЛЮК
Більше інформації можна отримати з наступних джерел:
Львів — місто з унікальною атмосферою, де історія, культура та сучасність переплітаються в неповторний спосіб. Справжній львів’янин — це не просто той, хто народився...