«Дня 15 липня померла, а 17 липня 1941 року була похоронена Ольга з роду Хоружинських Франко, вдова по Івані, віросповідання – греко-католичка. Причина смерті – неміч стареча. Похоронив на поручення церкви Успення Богородиці Євген Дудкевич», – значиться у запису з метричної книги померлих церкви Святих Петра і Павла у Львові.
В останню хвилину її життя поряд не було нікого з рідних, а в останню дорогу Ольгу Франко провели чужі люди. У труні з неструганих дощок, на вийнятій підводі її відвезли на місце вічного спочинку. Поховали дружину Франка на полі № 4. Коли споруджували усипальню для Івана Франка, то планувалося, що його дружина буде поруч із ним в одній могилі, але встановлення пам’ятника роботи скульптора Сергія Литвиненка 1933 року перекреслило ці сподівання… «Вершка своєї слави Франко досяг не без допомоги своєї дружини, жінки дуже інтелігентної, яка постійно думала, щоби Франкові «вдома жилося добре». Чи це не самопожертва заради коханого?! А що натомість?…» – писала сестра Ольги Антоніна.
Скромний надгробок Ольги Франко на Личаківському цвинтарі розташований поруч з могилою чоловіка. Тож навіть після вічного спочинку Іван Франко не самотній. Як завжди, поруч із ним любляча дружина Ольга, яка пережила чоловіка на цілих 25 років.
Дивовижна жінка, яка віддавала себе до останку, щоб величне слово Франка доходило до народу, вірна дружина, добра порадниця, любляча мати й активна учасниця суспільного життя. Їй належить почесне місце серед жіноцтва того часу, а її страдницьке життя заслуговує не осудження, а співчуття.
«Скільки разів її ім’я містилось у виданнях, але й безіменна, вона жила життям тата, була його порадницею…» – писала донька Анна.
Пропонуємо вісім цікавих та маловідомих фактів про Ольгу Франко з Хоружинських.
Освічена панянка
Ольга Хоружинська була старовинного козацького шляхетського роду. Закінчила Харківський Інститут шляхетних дівчат, Вищі жіночі курси, які прирівнювались до університету, працювала там на викладацькій роботі. Досконало володіла англійською, французькою, німецькою, російською мовами, гарно грала на фортепіано, була «велика ентузіастка театру, музики і літератури», відзначалась високою освіченістю та прогресивними поглядами. Як писала її донька Анна, була «очитана».
Ольга Хоружинська – наречена Івана Франка. Харків, початок 1880-х років.
Вірна дружина
16 травня (4-го за старим стилем) 1886 року в Павлівській церкві у Києві відбувся шлюб Івана Франка з Ольгою Хоружинською. У їхньому шлюбі бачили відтворення сокровенної мрії українського народу – возз’єднання Наддніпрянської і Західної України. «В подружнім житті Франко був добрим мужем та люблячим вітцем, а що при своїй праці потребував спокою, то керму домашнього огнища держала в своїх руках д. Франкова, якій Франко без застереження піддавався… » – свідчили сучасники.
Іван Франко з дружиною Ольгою з Хоружинських у день шлюбу. Київ, 1886 р.
Любляча мати
Шлюб Івана Франка та Ольги Хоружинської був освячений народженням чотирьох дітей: Андрія, Тараса, Петра, Анни. Ольга була люблячою, доброю і турботливою матір’ю. Антоніна Трегубова писала: «Вона поклала в основу свого життя дати йому [Франку] оточення, сім’ю, де б він знаходив і фізичний, і моральний спокій; з дітей своїх викохала йому помічників, робітників та бесідників».
Діти подружжя Франків: Андрій, Тарас, Петро й Анна. 1902 р.
Громадська активістка
Франко залучав Ольгу до громадського життя, вона була його помічницею. Вона живе, як любив говорити Франко, цільним життям, її цікавить етнографія, вона пише і висилає Н. Кобринській для “Першого вінка” жіночого альманаху свою розвідку про бойків. Коштом Ольги Франко, окрім згаданої збірки, видавався журнал «Життє і слово» (1894–1897), де вона опублікувала кілька фольклорних матеріалів. А в «Літературно-науковому віснику» були вміщені її переклади із французької, зокрема новели Анатоля Франса «Кимейський співак» та «Король п’є». Ольга Федорівна брала участь в роботі Клубу русинок та їздила до Києва, Харкова, Одеси, поширюючи видання Івана Франка.
Мрійниця
Ольга мріяла про красиве весілля: щоб молодий ішов до шлюбу у фраку та білих рукавичках, а вона у фаті і щоб неодмінно їхали четвіркою білих коней. Ця мрія здійснилася частково, хоч молодий позичив фрак і білі рукавички, але до церкви йшли пішки.
Ольга мріяла про спокій, про тихе сімейне життя і мала надію, що Франко “зробить докторат” і отримає місце у Львівському університеті. Проте не судилося, дорога Іванові Франкові до університету була перекрита назавжди. А ще мріяла про піаніно. Знаючи цю давню мрію матері, Петро Франко, який і зовні, і характером був подібним до неї, у 1939 році купив для неї рояль. Вона була щаслива…
Щедра господиня
Вона мала добре і чуйне серце, була співчутливою до чужого горя, щедрою до нещасних, привітною до простого народу: вона не відпускала людину, яка перебувала у скруті, часто віддавала навіть останнє. Галичани назвали «чужинку» непрактичною та безгосподарною. Хоч би через ті суниці, які Ольга купувала у босих селянок. Ті селянки просили один крейцар, а непрактична Ольга платила 10. “Як, то скільки разів треба згинатись по суниці, щоб назбирати, і так мало жадають за них”.
Ольга Франко. Львів, 1922 року
Майстриня конфітюрів
Будинок Франків завжди було заставлено різноманітними банками з варенням, наливками, також фруктами із власного саду. Зі спогадів доньки відомо, що Ольга дуже любила чорну смородину, яблука і вишні, та над усе любила готувати і смакувати різноманітні джеми і повидла. Сучасники згадують, що кімнати другого поверху Франкового будинку були заставлені бутлями та слоїками із Ольжиними заготівлями та конфітюрами, якими вона любила пригощати друзів та частих відвідувачів Франкового дому.
Добра бабуся
Ольга Хоружинська була люблячою бабусею: для малих внучат варила варення, розповідала казки, організовувала дитячі забави. Роланд Франко згадує, що “бабуську” бачив не раз, бо жили у Львові вони разом, «…наша родина на першому поверсі, а бабуся на другому. Із дітьми не спілкувалася, розмовляла лише з моєю мамою Катрусею, а пригощала нас дуже смачним і солодким конфітюром».
Могила Ольги Франко на Личаківському цвинтарі у Львові
Перед нею вічність… про яку так вдало сказав Іван Франко: Нехай життя – момент і зложене з моментів, ми вічність носимо в душі…
26 серпня 2021 р. о 18 год. у ENNIO Event Square (вул. Джерельна, 22) у рамках проєкту “Пісні незалежності” відбудеться Великий родинний концерт.
На сцені виступатимуть народна артистка України Оксана Білозір, Іво Бобул, Андріана та Квартет Гетьман, повідомляють організатори.
«Свято, яке об’єднує всю країну! Найкращі пісні, які співає вся Україна! Приходьте з рідними та близькими! Відсвяткуємо День Незалежності разом!», – запрошують організатори.
У Львові в усі часи його існування не відчувався брак злодіїв, аферистів, шахраїв та інших «брудних типів».
Коли наприкінці серпня 1900 р. в Судовій Вишні із в’язниці утік відомий місцевий «пташок» Мєчислав Петро Ейхнер, в поліції припустили, що подався він саме до столиці коронного краю, та розпочали активний розшук, бо «Львів і так має багато злодіїв»¹. Там його стрімка кар’єра закінчилась – 8 листопада того ж року о 10 годині ранку на вул. Сакраменток (нині – вул. Туган-Барановського) Ейхнера затримав поліційний агент Черняк, якому той видався підозрілим, бо ніс великий пакунок на плечах. Це були речі, украдені того ж ранку у квартирі пані M.L., яка мешкала на вул. Пекарській. Вона ще не довідалася, що її квартиру обікрали, а втрачене майно було уже в надійних руках². Було чимало і таких шахраїв, котрі навпаки – мандрували зі Львова у повіти, і декотрі з них зуміли неабияк відзначитися. Серед них – Альбін Стшелецький, який наробив чималий галас у Мостиськах, та так і не потрапив у руки поліції. Принаймні, тут, у Галичині.
Альбін Стшелецький, родом із Ряшева, розпочав свою кар’єру у Львові – у пресі вказували на якусь неприємну історію з оо. Домініканцями, а потім на конфлікт у фірмі з продажу сільськогосподарської техніки Яна Вихери. Невдачі змусили його покинути столицю і податись у провінцію – там шансів нажитись на довірливих та, очевидно, менш грамотних людях було більше. У 1875 р. Альбін прибув до Мостиськ, відрекомендувавши себе купцем. Зовсім скоро він продав увесь свій крам та невдовзі отримав посаду касира при створеному тут у тому ж році ощадному товаристві, де працював 7 років. Стшелецький не гайнував часу й усіляко добивався довіри та прихильності у потрібних йому людей, зокрема і довколишньої шляхти. Завдяки широкому колу знайомств, йому вдалося отримати місце в окружній шкільній раді та повітовій раді.³
Мостиська, поштівка 1909 року
Першою жертвою Альбіна Стшелецького у Мостиськах був, очевидно, Кароль Погорецький – 72-річний мешканець міста, в минулому – жовнір першого полку уланів польського війська у 1830-1831 рр., який сім років перебував в російській в’язниці. В часі урочистих святкувань 50-ї річниці листопадового повстання Погорецькому вручили пам’ятну медаль та диплом. Вдівець та бездітний, у Мостиськах колишній вояк мешкав у власному домі та посідав 7 моргів поля. Про трагедію, яка сталася з ним (і таки передчасно звела його у могилу), Кароль розповів у дописі, опублікованому 24 вересня 1881 року у часописі «Strażnica Polska»⁴. Стшелецький запропонував Погорецькому свою опіку, якщо той дозволить йому проживати у своєму домі. Той повірив у добрі наміри купця та погодився, і Альбін разом з дружиною Генрикою перебрався в скромне помешкання ветерана. Майже відразу аферист запропонував Каролю угоду, за якою той мав записати під заставу своє господарство та дім на суму у 400 золотих ринських, які Альбін нібито мав в ощадній касі у формі кауції (застави). Взяту готівку Стшелецький усно зобов’язався потратити на покращення помешкання і господарства загалом. Погорецький погодився і відразу наступного дня пішов до місцевого ц.к. нотаріуса Віктора Кроковського, аби оформити угоду. У дописі старий вояк зазначив, що коли він прибув, то сам акт уже був готовий, правник швиденько його прочитав і дав підписати. Кароль не зрозумів, що підписує. Уже пізніше виявилося, що цей акт підтверджував позичку у сумі 400 зл.р., яку Стшелецький нібито надав Погорецькому. У травні 1878 р. Кароль отримав від ц.к. суду у Мостиськах відпис з нотаріального акту, у якому йому підтвердили, що заставою цієї суми є його господарка й помешкання. Стшелецького він прогнав зі свого дому, а той почав шукати купця, аби продати нотаріальний акт. Ошуканий Погорецький зважився оскаржити його дії в суді та розповісти про аферу. Скаргу він вніс до ц.к. Президії Вищого ц.к. суду у Львові, але звідти заяву передали у прокуратуру до Перемишля. Там у справі розгледіли образу честі нотаріуса В. Кроковського та відкрили слідство саме проти Погорецького, який у результаті отримав три місяці ув’язнення.
Вулиця Панська в Мостиськах, поштівка 1912 року
Паралельно в ц.к. повітовому суді у Мостиськах⁵ тривав цивільний процес про примусову екстабуляцію претензії (тобто скреслення позички у книзі). Нотаріальний акт визнали повністю дійсним. У дописі Погорецький скаржився, що жодних аргументів не було наведено, а на процес не допустили жодного свідка. Суд присудив ветерану оплатити Альбіну Стшелецькому позичку у розмірі 400 зл. р. разом з 10%. Кароль вніс апеляцію до ц.к. Вищого суду у Львові. Звідти її відправили назад до Мостиськ, відтак надіслали до прокуратури, а вже звідти делегували до ц.к. суду у Судовій Вишні, де мали також провести слідство. У результаті Погорецького відправили до в’язниці ще на 4 місяці, а згодом кару зменшили до трьох. Старий гоноровий вояк не зміг стерпіти тої ганьби, яку причинив йому Стшелецький і невдовзі помер.
Ця справа, очевидно, не мала у Мостиськах (та воєводстві) резонансу, бо кар’єра Стшелецького від цього ніяк не потерпіла. Навпаки, членом повітової ради він став вже після судової тяжби з Каролем Погорецьким. Проте сподіватися і на подальше просування кар’єрними сходинками вже не доводилося – справи в ощадній касі підказували, що фінал близько.
Торговиця в Мостиськах, поштівка 1906 року
У вівторок 20 лютого 1883 року Альбін Стшелецький отримав дводенні вихідні та виїхав з Мостиськ у невідомому напрямку. Своїй дружині він залишив лист, який вона мала передати ксьондзу каноніку Роману Стояловському у разі, якби він до неділі (до 25 лютого) не вернувся. Пройшло 4 дні, а Альбін не повертався. Його почали розшукувати. В ощадному товаристві дізнались про згаданий лист. Його відкрили і прочитали – не один тоді, мабуть, роззявив рота! Альбін у листі зізнався, що обкрадав ощадну касу впродовж 4 років. Зокрема, писав, що завдяки сфальшованому векселю в ощадній касі у Львові відправив поштою до Мостиськ 1000 зл.р., а 20 лютого саме поїде до Перемишля і забере їх собі. Окрім цього, касир-шахрай зізнався, що присвоїв собі 200 зл.р., які мав виплатити якомусь Яну Пірогу з Тщенця, також заставив облігаціями на 200 зл.р. власність Станіслава Завісткевича з Ляцької Волі в Кредитному банку у Львові… Дрібніших крадіжок було набагато більше.
Ксьондза (саме йому адресувався лист) Альбін просив все залишити в таємниці, зазначивши, що так буде краще і для авторитету самого товариства, оскільки він залишив собі дрібними сумами з коштів клієнтів 1070 зл.р. Шахрай зізнався, що побоюючись суворої кари, вирішив виїхати закордон. Пізніше стало відомо, що в дорозі він залишив своїй кузині у Ряшеві 600 зл.р., аби та передала їх його дружині Генриці, покинутій напризволяще у Мостиськах. Ці гроші вилучили і з пошти передали у ц.к. суд в Мостиськах. 24 лютого поліція розіслала телеграми до різних міст, аби вловити Альбіна Стшелецького, проте без результату. Подейкували, що він утік до Америки, тим паче, що сам неодноразово розповідав, що планує поїхати саме туди⁶.
***
Очевидно, це був лист-сповідь. Ми не дізнаємось, чи були у ньому якісь рефлексії щодо тих поступків, які чинив Альбін Стшелецький у Мостиськах, шахруючи з вкладами клієнтів ощадної каси. Невідомо, чи згадав він хоча би словом про те, як повівся зі старим польським вояком Каролем Погорецьким. Втеча в Америку – це був шанс почати нове життя чи продовжити старе на новому місці. Всі ті його колеги, що лишились в Мостиськах – продовжили свій звичний щоденний триб на тих же місцях, зокрема і Віктор Кроковський, який поміг Альбіну ошукати старого ветерана листопадового повстання.
¹ Słowo Polskie. Lwów, 29 sierpnia, 1900. R. V. Nr. 402. S. 2.
² Słowo Polskie. Lwów, 9 listopada 1900. R. V. Nr. 522. S. 4.
³ Gazeta Krakowska. Kraków, 23 marca 1883. R. III. Nr. 67. S. 2. У статті вказано, що Стшелецький був членом виділу повітової ради, проте це не відповідає дійсності. Альбін входив у повітову раду в Мостиськах з 1882 р., будучи членом з групи міських ґмін. Див.: Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1882. Lwów, 1882. S. 253.
⁴ Strażnica Polska. Dwutygodnik polityczno-ekonomiczno-społeczny. Lwów, 24 września 1881. R. III. Nr. 13. S. 104-105.
⁵ Повітовий суд у Мостиськах складався з судді Томаша Гофмокла, ад’юнкта Альфреда Бандровського, канцеляриста Францішека Півоцького та двох возних. Szematyzm królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem na rok 1881. Lwów, 1881. S. 64.
⁶ Gazeta Krakowska. Kraków, 23 marca 1883. R. III. Nr. 67. S. 2.
Учасники інтеграційного заходу "Скарби культури для всіх людей"
У Державному історико-культурному заповіднику “Нагуєвичі” відбувся інтеграційний захід “Скарби культури для всіх людей”. Про це Фотографіям старого Львова повідомили 27 липня у пресслужбі ЛОДА.
Цей проєкт – один з переможців цьогорічного конкурсу мистецьких проєктів серед громадських організацій Львівщини, який отримав фінансову підтримку з обласного бюджету. Захід організувала ГО “Дрогобицьке добровільне товариство захисту дітей та молоді з інвалідністю “Надія»”.
Ось вже 30 років товариство “Надія” проводить просвітницьку інклюзивну кампанію та створює ряд мистецьких заходів, учасниками яких є творчі діти та молодь з інвалідністю, що власним прикладом демонструють успіхи в мистецтві.
Так, 23 липня у Державному історико-культурному заповіднику “Нагуєвичі” відбувся інтеграційний захід “Скарби культури для всіх людей”.
Учасники інтеграційного заходу “Скарби культури для всіх людей”
Захід націлений на адаптацію музейного простору та екскурсійної діяльності для інклюзивних завдань суспільного розвитку через культурну спадщину.
Відтак, близько 40 учасників з особливими потребами мали змогу не тільки ознайомитися із музейними експонатами архіву Івана Франка, але й взяти участь у різноманітних заходах, передбачених у проєкті. Зокрема, відбулися театралізована екскурсія по заповідному художньо-меморіальному комплексу “Стежками Івана Франка”, екскурсія давнім фіакром територією заповідника та селом Нагуєвичі, майстер-класи з вокалу та хореографії. Завершився захід вечірньою ватрою та етно-частуваннями.
Учасники інтеграційного заходу “Скарби культури для всіх людей”
“Діти та молодь з інвалідністю, які потребують постійного стороннього супроводу, теж мають право знати, бачити те, що є доступним для кожного бажаючого доторкнутись до цієї культурної спадщини. Тому даний проєкт – це чудова можливість це зробити”,- розповідає керівник ГО «ДДТЗДІ “Надія” Ірина Дзюрах.
“Комфорт та можливості реалізації потреб людей з інвалідністю – це не приватна проблема, а суспільна. І вона завжди на часі. Дуже тішить, що є стільки небайдужих людей і організацій, які забезпечують гідні умови для розвитку таких людей і через їх проєкти, люди з інвалідністю можуть самостверджуватися, навчатися, розширювати своє коло спілкування та інтегруватися у суспільство”, – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк.
Учасники проєкту – художня та креативна спільноти, педагоги, фахівці, представники громадського сектору, які опікуються розвитком інклюзивного суспільства в регіоні та Україні.
Золотий нагрудний знак (медаль) до Міжнародної премії імені Івана Франка
Як зазначено в положенні про Міжнародну премію імені Івана Франка, щороку 27 серпня, у день народження Івана Франка, на урочистій церемонії нагородження Лауреату премії вручається диплом, грошова винагорода і пам’ятний нагрудний знак (медаль).
Знак виготовляється із золота 375 проби як proof-like і має вагу 24 грами. Золотий знак являє собою круглу медаль з вушком діаметром 30 мм. Ткана стрічка у синьо-жовтих тонах з елементом традиційної вишивки кріпиться на металевій вставці із зображенням пера та лаврового листка.
«Я син народу, що вгору йде» – такі слова викарбувано на знаку Лауреата Міжнародної премії ім. Івана Франка.
Кожен золотий знак є номерним, з державним пробірним клеймом, а їхня кількість обмежується кількістю лауреатів Міжнародної премії імені Івана Франка.
Знак виготовляється київською компанією ТОВ «Герольдмайстер» на замовлення Міжнародного фонду Івана Франка. У 2021 році вартість медалі становить 56 520 гривень.
Золотий нагрудний знак (медаль) до Міжнародної премії імені Івана Франка
Ескіз Знака Лауреата було відібрано під час відкритого конкурсу, який проходив навесні 2016 року. Медаль розроблено канадським художником українського походження Олегом Лесюком — головою Української спілки образотворчих мистців Канади, членом Національної спілки художників України й Асоціації скульпторів Канади.
Нагадаємо, у 2021 році на золоту медаль і грошовий приз претендують троє номінантів:
Колективна монографія за ред. АЛЬФРЕДАСА БУМБЛАУСКАСА, САЛЬВІЮСА КУЛЯВІЧЮСА ТА ІГОРЯ СКОЧИЛЯСА – «На перехресті культур: Монастир і храм Пресвятої Трійці у Вільнюсі»;
ОКСАНА КІСЬ – «Українки в ГУЛАГу: Вижити значить перемогти»;
ЛЕОНІД ТИМОШЕНКО – «Руська релігійна культура Вільна. Контекст доби. Осередки. Література та книжність (XVI – перша третина XVIІ ст.)».
VІ урочиста церемонія нагородження лауреата Міжнародної премії імені Івана Франка відбудеться 27 серпня у місті Дрогобичі. Захід проводить Міжнародний фонд Івана Франка за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в межах грантового компоненту проєкту EU4USociety та в партнерстві з Дрогобицькою міською радою.
Хтось запам’ятовує дату свого весілля, інший – день купівлі автомобіля, а є й такі, що навіть пам’ятають про те, коли у них День народження. Щодо героя цього тексту, то у його пам’яті мав би закарбуватися дещо інший день – коли він став вільним і отримав можливість самостійно розпоряджатися своїм життям, обирати місце проживання і праці. Подібні слова можуть видатися дивними для нас, але подиву у обивателів в давні епохи не викликали б. “…przypieczęcimojejzwyczajnejwłasną moją podpisuję ręką. DataweLwowiediesecundamensisAugustirokupańskiego 1688” – цей набір, як нам сьогодні може видатися, слів, для жителя Львівської землі і Руського воєводства Яна Пуниловича (JanPuniłowicz) виявився магічним. До видачі документа він мав би бути власністю пані Камінської (Kamińska), а після – мав бути звільнений від підданства. Щоправда, напевне, пам’ятав із цього небагато. Чому так і чому в принципі з’явився подібний документ про його свободу, дивимося нижче по тексту!
Контекст
Іван Франко називав книги “морською глибиною”. Так само будь-який історик може сказати про джерела, без яких історія неможлива як така. Дуже цінним та багатим на інформацію джерелом є “Акти гродські і земських”, до яких неодноразово зверталися і продовжують звертатися дослідники. Й один із аспектів, який дозволяють реконструювати “Акти” – це історія повсякдення та життя простолюду.
Земські суди. Фото з https://www.medievist.org.ua/
Під 1688 роком у одному із видань “Актів” натрапляємо на документ у якому йдеться про те, що львівський підсудок Станіслав Камінський та його дружина звільняють Яна Пуниловича від підданства. У документі робиться акцент на тому, що пані Камінська як дідичка на селі Угерка, що у Львівській землі, звільняє Яна (можливо, він Іван) Пуниловича від підданства і усіх пов’язаних із цим повинностей. Відтак вона наголошує, що на це рішення повинні зважати представники влади та працівники канцелярій, а також – її діти та нащадки, воно має юридичну силу і такий стан речей має бути як за її життя, так і після смерті.
Звідки подібне рішення?
Причини цього незвичайного рішення у самому документі ми не бачимо. Пані Камінська зазначає, що на цей крок вона йде на основі того, що є власницею села, мешканцем якого є Ян Пунилович. Його самого у документі названо “чесним”, а батьків його, Григорія і Тетяну (“Hrehorego” i “Tacyanny”) Пуниловичів, також підданих пані Камінської, працьовитими. Інша інформація про причини, передумови чи контекст такого рішення – відсутня.
Люстраційний документ із переліком селян та їх повинностей. Фото з https://rodovody.com.ua/
Умови
Дещо зрозумілішою є ситуація із умовами звільнення Яна Пуниловича. Зокрема, його не просто звільняли від підданства, а давали йому зелене світло як реміснику кушнірської науки. Таким чином, він мав би опанувати кушнірський фах і саме з цим пов’язати своє наступне життя. Якщо він цього дотримається, то може не тільки бути вільним, але й мати право обрати для себе осідок – це може бути Львів або будь-яке інше місто, як вказано у документі. На цьому також усе не закінчується – від нього, знову ж, вимагатимуть, щоб він для пані Камінської та її дітей, допоки житиме, виконував, якщо це буде в його силах, кушнірську роботу. При цьому, ні відмовляти у цьому, ні претендувати на винагороду за свою роботу він не може. Однак, працюватиме на їхніх харчах і з наданими ними матеріалами.
Кушнір. Фото з https://uk.wikipedia.org/
Легітимація
Є в документі і цікавий пасаж, який стосується того, що записане повинно відповідати дійсності, а Ян Пунилович може подати цю інформацію до актових книг й апелювати до неї у випадку потреби. І формуляр: для затвердження виголошеної інформації, пані Камінська залишила власні печатку та підпис на документі. Діялося все 2 серпня 1688 року у Львові, про що вже згадувалося у вступі до цієї статті.
На завершення
Усе зазначене виглядає досить незвично, але також і дивно. По-перше, з огляду на зміст та загальний контекст розказаної історії. По-друге, у зв’язку з ризикованістю ситуації для пані Камінської – вона не мала гарантій, що Ян Пунилович стане хорошим кушніром, а рівень його роботи задовольнить її смаки чи, тим більше, смаки її нащадків. По-третє, навіть в самому документі згадується про те, що на момент його укладення Ян Пунилович перебуває у молодому віці. Відтак ризик ще більший, а гарантій ще менше.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Akta grodzkie i ziemskie z czasόw Rzeczypospolitej Polskiej. – Lwόw, 1868. – Tom I. – С. 93.
Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – Київ: Критика, 2005.
Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI – XVII ст. – Київ: Laurus, 2012.
Перший львівський тролейбус «Електрон» Т191.01 під час презентації на виставці «Львівський товаровиробник». Жовтень 2014 р. Автор фото – Володимир Караїм
Перший український 100% низькопідлоговий автобус «Тур» А181 був збудований експериментальним цехом ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» іще у 1998 році. Фахівці НДІ планували, що виробництво таких автобусів, а також тролейбусів на основі кузова «Тур» А181 розпочнеться на зламі тисячоліть на Львівському автобусному заводі.
Проте, у 2001 році було прийнято рішення про організацію виробництва автобусів та тролейбусів на основі кузова «Тур» А181 на Південному машинобудівному заводі. У 2004 році було запущено у виробництво перший український низькопідлоговий тролейбус ПМЗ Е186, наступного року низькопідлоговий тролейбус виготовили у Львові. Сьогодні «Фотографії Старого Львова» розкажуть про виробництво і експлуатацію низькопідлогових тролейбусів у нашому місті.
Перший експериментальний автобус (прототип) моделі ЛАЗ А183 під час автосалону в Москві із держномером 009-30 ТА. Від серійного автобуса ЛАЗ А183 прототип відрізняється розміщенням середніх дверей. Фото 2005 року
Ера низькопідлогових львівських тролейбусів: ЛАЗи та «Електрони»
На початку 2000-х років Львівський автобусний завод потрапляє у власність російського бізнесмена Ігоря Чуркіна. Російський бізнесмен вирішує оновити модельний ряд ЛАЗу за рахунок організації виробництва низькопідлогового міського транспорту. Проектування нової лінійки автобусів та тролейбусів розпочали із 12-метрового 100% низькопідлогового міського автобуса ЛАЗ А183. Цей автобус був спроектований силами конструкторського бюро Львівського автобусного заводу під керівництвом досвідченого головного конструктора Василя Бенедиктовича Пецуха на основі конструкції автобуса «Mercedes-Benz Citaro». Новий автобус було представлено у травні 2004 року на міжнародному автосалоні SIA-2004 в Києві. Прототип моделі ЛАЗ А183 відрізняється від серійного автобуса розташуванням середніх дверей – вони зсунуті ближче до заднього мосту автобуса.
Уже у 2005 році на Львівському автобусному заводі виготовляється прототип нового серійного низькопідлогового тролейбуса ЛАЗ Е183D1. Ця машина комплектується українським тяговим електродвигуном постійного струму ЕД-139АУ2 харківського виробництва потужністю 140 кВт. і транзисторною системою управління тяговим приводом чеської компанії «Cegelec». У конструкції тролейбуса використовувалися передній і задній портальний мости німецької компанії ZF (моделі ZF RL85A та ZF AV 132/80 відповідно), рульове керування із гідропідсилювачем теж компанії ZF. Компресорний агрегат виготовляла білоруська компанія «Ремеза». Новий низькопідлоговий тролейбус львівського виробництва мав довжину 12 метрів, вміщав до 100 пасажирів, в тому числі в салоні було передбачено 30 крісел для пасажирів.
Серійний автобус ЛАЗ А183D1 у заводському фарбуванні на маршрутах Києва. Сучасне фото
Перший тролейбус ЛАЗ Е183D1 був представлений у Києві у переддень 14-ої річниці незалежності України – 23 серпня 2005 року під час урочистого відкриття станції метрополітену «Бориспільська», Ця машина проходила випробовування у Запоріжжі, Донецьку, Миколаєві та Харкові і в кінці-кінців опинилася у столиці України. Сертифікація нової моделі тролейбусів ЛАЗу була завершена у жовтні 2005 року. Влада Києва, за результатами тендеру, замовила на ЛАЗі 45 тролейбусів моделі ЛАЗ Е183D1.
Перші тролейбуси ЛАЗ Е183D1 у Львові з’явилися у вересні 2006 році – до 750-річчя міста Львова було придбано 7 таких машин, які отримали деповські №№ 100 – 106. Презентація цих машин, а також 8 тролейбусів ЛАЗ-52522 відбулася 26 вересня 2006 року. Іще чотири тролейбуси цієї моделі (№№ 107 – 110) були закуплені ЛКП «Львівелектротранс» у червні 2008 року. Останній тролейбус ЛАЗ був придбаний Львівським комунальним АТП № 1 у кінці 2011 року і потім був переданий на баланс ЛКП «Львівелектротранс» під № 113.
Презентація першого тролейбуса ЛАЗ Е183D1 у Києві на Харківській площі 23 серпня 2005 р. під час відкриття станції метро «Бориспільська». Цей тролейбус має заводський № 2 і перебуває на балансі КП «Київпастранс» під № 3914. Автор фото – Євген Гура
Загалом тролейбуси ЛАЗ Е183D1 експлуатувалися у 19 містах України: Києві (у столицю надійшло 53 тролейбуси цієї моделі), Львові, Кременчуці, Чернівцях, Запоріжжі, Кривому Розі, Житомирі, Миколаєві, Івано-Франківську, Вінниці, Черкасах, Тернополі, Херсоні, Чернігові, Сумах, Кропивницькому, Рівному, а також у Донецьку і Харкові – тут вони проходили випробування. Один тролейбус ЛАЗ Е183D1 у січні 2008 року був поставлений у російський Санкт-Петербург, де отримав деповський № 3001 і експлуатувався в тролейбусному парку № 3. Проте на лінії у Санкт-Петербурзі цей тролейбус працював лише кілька місяців. Після цього машина перебувала на території ПАТ «Петмол». В 2011 році цей тролейбус повернули до Львова – зараз він працює під № 113. Шість тролейбусів моделі ЛАЗ Е183D1 було продано у болгарське місто Стара Загора.
Під час виробництва тролейбусів ЛАЗ Е183D1 в конструкцію машин було внесено низку змін, зокрема на низці машин застосовано транзисторну систему управління тяговим електродвигуном китайської компанії «SMEST». Загалом було виготовлено біля півтора сотень тролейбусів ЛАЗ Е183D1.
Перший тролейбуса ЛАЗ Е183D1 (вигляд ззаду) під час презентації 23 серпня 2005 р. на Харківській площі в Києві. Попереду нього – тролейбус ПМЗ Е186 – кузов цього тролейбуса розроблений НДІ «Укравтобуспром» у Львові на основі кузова автобуса Тур А181. Автор фото – Євген Гура
Також було розроблено модель тролейбуса ЛАЗ Е183А1 із асинхронним тяговим приводом. У цих машинах використовувався асинхронний тяговий електродвигун моделі ДТА 2У1 потужністю 180 кВт. російського виробництва і транзисторними системами управляння російський фірм «ЕПРО» та «Чергос». Тролейбуси із асинхронними тяговим електроприводом постачалися до Донецька, Харкова, Севастополя та Кременчука. П’ять тролейбусів із Донецька було передано до Слов’янська. Вісім тролейбусів цієї моделі було постачано в 2013 році до болгарського міста Пазарджика. Тролейбуси ЛАЗ Е183А1 виготовлялися у 2011 – 2013 роках, було виготовлено 123 таких тролейбуса. Деякі тролейбуси ЛАЗ із асинхронним приводом були оснащені автономним ходом.
Розробку нової моделі тролейбуса – двосекційного зчленованого ЛАЗ Е291 конструктори ЛАЗу розпочали у листопаді 2005 року. В основу конструкції тролейбуса було покладено кузов зчленованого двосекційного автобуса ЛАЗ А292. На початку 2006 року проект тролейбуса ЛАЗ Е291 було втілено в металі. Презентація нової моделі 18-метрового низькопідлогового тролейбуса відбулася в Києві 3 березня 2006 року. Як і «одиночний» ЛАЗ Е183, двосекційний тролейбус ЛАЗ Е291 був спроектований для максимальної зручності маломобільних осіб та осіб із інвалідністю – машина оснащена відкидним пандусом для зручності заїзду «візочників» та спеціальним майданчиком для пасажирів у інвалідному візку.
Робоче місце водія тролейбуса ЛАЗ Е183D1
Тролейбус моделі ЛАЗ Е291 був виготовлений в єдиному екземплярі – він випробовувався в Києві із деповським № 3500 і був приписаний до Куренівського тролдепо № 4, проте із пасажирами цей тролейбус не експлуатувався. У кінці 2008 року цей тролейбус відправлено назад до Львова.
Серійне виробництво двосекційного зчленованого тролейбуса ЛАЗ Е301D1 із довжиною кузова 18,75 метрів розпочалося теж у 2006 році. Машини цієї моделі постачалися до Києва та Харкова. Вони мали тягове електронне обладнання чеської компанії «Cegelec» або китайської «SMEST» та тягові електродвигуни постійного струму ЕД-139АУ2 харківського виробництва. Деякі машини були обладнані російською системою управління компанії «Чергос». Передній і задній мости зчленованих тролейбусів – європейського виробництва компанії ZF, тотожні тим, що використовувалися в моделі ЛАЗ Е183.
Перший львівський тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 100 на території тролейбусного депо
У Львові тролейбуси ЛАЗ Е301D1 лише проходили обкатку – жодного такого тролейбуса місто не придбало – вважалося, що зчленовані двосекційні тролейбуси занадто громіздкі для вузьких вулиць Львова. Загалом було виготовлено понад 180 тролейбусів моделі ЛАЗ Е301D1 у 2006 – 2012 рр.
У 2011 – 2013 рр. Львівський автобусний завод освоїв виробництво нової моделі зчленованих тролейбусів – ЛАЗ Е301А1 із асинхронним приводом. У конструкції цих тролейбусів використовувалася транзисторна систем управління російських компаній «Чергос» та «ЕПРО» та російські тягові асинхронні електродвигуни ДТА-2У1 чи ДТА-5У1 російського виробництва. Загалом було виготовлено 33 тролейбуса цієї моделі для Донецька, Кременчука та Києва.
Салон першого львівського тролейбуса ЛАЗ Е183D1 № 100 через 4 роки експлуатації. Автор фото – Андрій Василюк
У 2013 році власник Львівського автобусного заводу Ігор Чуркін заявляє про те, що виробництво міських низькопідлогових автобусів переноситься зі Львова на Дніпровський автобусний завод у місті Дніпродзержинську (нині – Кам’янське), в той час як у Львові залишається виробництво тролейбусів та туристичних автобусів. У тому ж 2013 році на Львівському автобусному заводі практично припиняється виробництво нового громадського транспорту.
Не дивлячись на те, що 26 травня 2014 року Державна виконавча служба України видала постанову про арешт майна ЛАЗу як підприємства-боржника, компанія ТзОВ «Сіті транспорт груп» протягом 2014-2015 рр. виходила на тендери із пропозицією тролейбусів ЛАЗ. Проте пропозиції цієї компанії не були акцептовані. У листопаді 2014 року ЛАЗ виготовив перший санітарний автобус для транспортування поранених із зони бойових дій. Протягом 2018 – 2019 року ЛАЗ продав 9 автобусів, які були виготовлені у попередні роки.
Тролейбус-прототип ЛАЗ Е291 (заводський № 1), виготовлений у 2006 р., який не експлуатувався із пасажирами на території Куренівського тролейбусного депо № 4 у Києві. Був частково розкомплектований. 2008 р. Автор фото – Денис Волотовський
Конструкція тролейбуса ЛАЗ Е183D1 виявилася значно більш досконалою, а ніж їх попередників ЛАЗ-52522. Проте і ЛАЗ Е183 успадкував від попередника такі недоліки, як використання низькоякісних дешевих сталей для виготовлення металоконструкції кузова, а також невисоку якість антикорозійної обробки кузова. Відповідно, із 12 тролейбуса ЛАЗ Е183D1, які придбав Львів, наразі працює тільки 5. Два тролейбуси ЛАЗ Е183D1 (№ 100 і 106) мають значні пошкодження несучі системи кузова і є кандидатами на списання. Тролейбус із деповським № 105 протягом більш як сім років простоював несправним у депо – його було відновлено лише у 2019 році із використанням деталей і вузлів аварійного тролейбуса № 100. Іще три тролейбуси ЛАЗ Е183D1 – №№ 101 – 103 для відновлення працездатності потребують проведення капітально-відновлювального ремонту. Поглиблений капітальний ремонт тролейбусів ЛАЗ Е183D1 у тролейбусному депо ЛКП «Львівелектротранс» освоїли лише в останні роки – до того такі тролейбуси проходили тільки поточний і середній ремонт. Наразі капремонтом відновлено п’ять тролейбусів ЛАЗ Е183D1 – №№ 104, 105, 107, 109 і 110. Тролейбус № 108 перебуває на капремонті.
Перше замовлення на виготовлення низькопідлогового 12-метрового тролейбуса ТзОВ «Спільне німецько-українське підприємство «Електронтранс», яке входить до складу ПАТ «Концерн «Електрон» отримало у кінці 2013 року за наслідками відкритого тендеру. Перший тролейбус моделі «Електрон» Т191.01 був презентований вперше громадськості 21 серпня 2014 року на заводі, а 2 – 6 жовтня 2014 року був показаний під час виставки «Львівський товаровиробник».
Перший тролейбус моделі ЛАЗ Е301D1 (заводський № 2) під час випробовувань у Києві. 17 жовтня 2006 р.
У конструкції тролейбуса був врахований досвід виробництва і експлуатації тролейбусів ЛАЗ Е183 – машину розробляли колишні конструктори ЛАЗу під керівництвом Василя Бенедиктовича Пецуха. Для підвищення терміну служби металоконструкція кузова тролейбуса «Електрон» Т191 виготовлена із низьколегованої корозійностійкої сталі. Обшивка тролейбуса виготовлена із некорозійних полімерних і композитних матеріалів. Порівняно із тролейбусом ЛАЗ Е183D1 покращено ергономіку салону, використано більш довговічні і вандалостійкі матеріали, у задній частині тролейбуса «Електрон» Т191 відсутня шафа для електроустаткування (т.зв. «туалет»), притаманний для ЛАЗ Е183. Новий тролейбус вміщував до 106 пасажирів, у салоні встановлено 34 напівм’які пасажирські сидіння. У конструкції тролейбусів «Електрон» Т191.01 успадковано низку конструкторських рішень, які використовувалися у конструкції тролейбусів ЛАЗ Е183: передній та задній мости німецької компанії ZF (моделі ZF RL 82EC та ZF AV132 відповідно), кермове керування ZF Servocom із гідропідсилювачем, гідростанція білоруської компанії «Етон» та теж білоруський компресорний агрегат «Ремеза». Заявлялося, що у вигляді опції тролейбус може бути оснащений автономним ходом до 3 кілометрів. Також у вигляді опції передбачалося встановлення кондиціонерів кабіни водія та салону (в базовій комплектації в кабіні було передбачено тільки вентилятор), у салоні також могли встановлюватися дахові витяжні вентилятори (як у тролейбусів «Skoda 14Tr») в кількості 2 штуки.
Обкатка тролейбуса ЛАЗ Е301А1 для Києва у Львові. 3 червня 2012 р. Автор фото – Володимир Саванчук
Перші тролейбуси «Електрон» Т191.01 комплектувалися тяговим інверторами (перетворювачами) ПТАД-202М-180-129 російської компанії «Чергос» та російським тяговими електродвигунами ДТА-2У1 потужністю 180 кВт. Дві такі машини (деповські №№ 114 і 118) потрапило до Львова, іще два – до Хмельницького. Планувався також випуск таких тролейбусів для Рівного, але цей контракт не був реалізований. У Львові експлуатація тролейбуса «Електрон» Т191.01 із пасажирами розпочалася 25 жовтня 2014 року. Перший тролейбус «Електрон» Т191.01 вивів на маршрут водій Роман Кручко.
Із 2015 року тролейбуси «Електрон» комплектуються тяговим інверторами «ENI-ZNT200/EL/LW» польської компанії «Еніка» та тяговими асинхронними електродвигунами АД-903У1 виробництва харківського заводу «Електроважмаш» (потужність – 180 кВт.). Тролейбус може розвивати швидкість до 65 км/год. Машини цієї моделі отримують позначення «Електрон» Т191.02. У 2015-2016 рр. ТзОВ «СНУП «Електронтранс» виготовляє 8 тролейбусів Т191.02 для Львова. У 2017 – 2018 рр. ПАТ «Концерн «Електрон» тролейбусів не виготовляв через відсутність замовлень.
Обкатка тролейбуса ЛАЗ Е183А1 для Донецька у Львові. 2011 р. Автор фото – Андрій Василюк
Всі перші львівські тролейбуси «Електрон» Т191 не мають кондиціонерів кабіни водія і салону, ні навіть дахових витяжних вентиляторів у салоні – вентилятор передбачено тільки у кабіні водія.
У 2019 році за результатами проведення міжнародного тендеру за кошти кредиту Європейського банку реконструкції та розвитку підписано контракт на постачання для ЛКП «Львівелектротранс» 50 нових тролейбусів «Електрон» Т191.02. Вартість контракту – біля 11 млн. євро. Нові тролейбуси «Електрон», згідно контракту, оснащуються кондиціонерами салону та кабіни водія, а також USB-роз’ємами у салоні для заряджання гаджетів. В той же час, наявність навіть аварійного автономного ходу тендерною документацією не передбачалася. Постачання нового електротранспорту тривало більше року і завершилося у вересні 2020 року. Наразі у Львові працює 60 тролейбусів виробництва ПАТ «Концерн «Електрон».
Складання тролейбусів ЛАЗ Е183А1 для Севастополя на ЛАЗі. 2011 р.
У спеціалізованих транспортних виданнях повідомлялося про розробку конструкторами ТзОВ «СНУП «Електронтранс» конструкції зчленованих тролейбусів (така продукція пропонувалася підприємством на тендері на постачання тролейбусів для Києва), а також про розробку тролейбуса «Електрон» із автономним ходом. Наразі ці розробки у металі не втілені, не презентувала компанія і візуалізації нових моделей.
«Чужі серед своїх» або тролейбуси «Богдан» Т601 у Львові
Із середини 2000-х років виробництво низькопідлогових тролейбусів під брендом «Богдан» розпочав Луцький автозавод (ЛуАЗ), який увійшов до складу «Автомобільної корпорації «Богдан Моторс». Ці тролейбуси також мають львівський слід, адже їх конструкцію розробляли у ВАТ «НДІ «Укравтобуспром» та конструктори ЛАЗу, які перейшли до Луцька.
Тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 104 після капітального ремонту силами тролейбусного депо ЛКП «Львівелектротранс». Лютий 2020 р. Автор фото – Роман Зарума
Першою моделлю тролейбусів «Богдан» став нетиповий для пострадянського простору тривісний низькопідлоговий тролейбус «Богдан» Е231 довжиною 14,6 метрів. Цей тролейбус розроблено на основі конструкції кузова низькопілогового автобуса А231, проект якого було розроблено НДІ «Укравтобуспром» у Львові на базі конструкції автобуса «Тур» А181. Як і тролейбуси ЛАЗ Е183D1, тролейбус «Богдан» Е231 комплектувався електричним обладнанням чеської компанії «Cegelec», проте має російський тяговий двигун постійного струму ДК211БМ виробництва московського заводу «Динамо» потужністю 175 кВт. Передня вісь, задній ведучий міст та допоміжна вісь – виробництва угорської компанії «RABA». Проект тролейбуса розроблявся у середині 2000-х років, виробництво тривало у 2007-2008 рр., загалом було виготовлено 8 тролейбусів «Богдан» Е231 – п’ять машин для Луцька і три для Києва. Конструкцію тривісного тролейбуса «Богдан» Е231 було удосконалено – на її основі розроблено тролейбус «Богдан» Т801 довжиною 15 метрів. Дві такі машини були виготовлені у 2010 – 2011 рр., вони були відправлені у Крим.
Наступною моделлю тролейбусів «Богдан» стала модель Т501. Це несерійний 10-метровий низькопідлоговий тролейбус, виготовлений у двох примірниках. Тролейбуси укомплектовані транзисторною системою керування тяговим електродвигуном постійного струму чеської компанії «Cegelec» та тяговим електродвигуном постійного струму ЕД-139 харківського заводу «Електроважмаш», мости тролейбуса виготовлено німецькими фірмами «Voith» i ZF. Виготовлено два таких тролейбуси, які працюють у Луцьку.
Перший львівський тролейбус ЛАЗ Е183D1 № 100 уже ніколи не повезе пасажирів – хоча машина у 2017 році пройшла середній ремонт, у 2019 вона зупинилася через ушкодження несучої системи і стала «донором» запчастин. Автор фото – Роман Зарума
Навесні 2007 року роботу на Львівському автобусному заводі покинув його керівник Василь Бенедиктович Пецух (до цього – головний конструктор ЛАЗу, під керівництвом якого створювалися низькопідлогові автобуси і тролейбуси ЛАЗ). Як повідомляло інформаційне агентство «Вголос» у статті «Автобусні Джеймси Бонди», в травні 2007 року Василь Пецух став членом наглядової ради Луцького автозаводу, що входив до «АК «Богдан Моторс». На ЛАЗі з цього приводу розпочали розслідування про можливе промислове шпигунство – представники російського власника ЛАЗу Ігоря Чуркіна стверджували, що, нібито, вклали у нові розробки Львівського автобусного заводу понад 150 мільйонів гривень. Разом із Василем Пецухом на ЛуАЗ перейшла й низка інших інженерів із ЛАЗу.
Випробовування першого тролейбуса «Електрон» Т191.01. 10 жовтня 2014 р. Автор фото – Володимир Саванчук
У 2008 році «Богдан Моторс» представляє серійний низькопідлоговий тролейбус «Богдан» Т601 із довжиною кузова 11 метрів. У конструкції тролейбуса використовується низка рішень, які уже пройшли випробування на тролейбусах ЛАЗ Е183D1 – силове електричне обладнання виробництва чеської компанії «Cegelec», тяговий двигун постійного струму ЕД139А харківського заводу «Електроважмаш», проте мости німецької компанії «Voith», а не «ZF». Цікаво, що тролейбус «Богдан» Т601 успадкував від ЛАЗ Е183 навіть «туалет» – відсік для електрообладнання в задній частині салону. Паралельно із тролейбусом ЛуАЗ освоїв випуск міського автобуса «Богдан» А601, який, на відміну від тролейбуса, не є 100% низькопідлоговим – у задній частині салону є підвищення, на задніх дверях – сходинки. Відмінність тролейбуса «Богдан» Т601 від ЛАЗ Е183 полягала не тільки у коротшому кузові, але й в тому, що задні двері машини були одностулкові. Тролейбуси «Богдан» Т601 проходили випробовування у низці міст України, а постачалися до Криму, у Луганськ, до Львова, Хмельницького та Кременчука. Загалом було виготовлено 38 тролейбусів модифікації «Богдан» Т601.11 та іще один тролейбус модифікації «Богдан» Т601.12. Виробництво цих тролейбусів тривало у 2008 – 2011 рр.
алон тролейбуса «Електрон» Т191.02 № 116. Автор фото – Роман Зарума
Перші два тролейбуси «Богдан» Т601.11 потрапили до Хмельницького, два наступні у грудні 2008 року в результаті тендеру придбало ЛКП «Львівелектротранс». Ці машини мають відповідно заводські №№ 3 і 4 та деповські №№ 111 і 112. На відміну від ЛАЗів Е183, які мали жовте фарбування, тролейбуси «Богдан» Т601 мали салатово-зелене заводське фарбування.
Перший тролейбус виробництва «Богдан Моторс» – «Богдан» Е231, конструкція кузова цієї машини розроблена НДІ «Укравтобуспром» у Львові. Презентація 3 березня 2006 р. в Києві. Автор фото – Євген Гура
Тролейбуси «Богдан» Т601, які експлуатуються у Львові, показали достатньо високу надійність. Машина із деповським № 111 вперше пройшла капітальний ремонт у 2016-2017 рр. Нажаль, зараз цей тролейбус не працює. Машина із деповським № 112 пройшла капремонт у 2020 році, після ремонту отримала жовто-салатове фарбування.
Один із двох львівських тролейбусів «Богдан» Т601.11 у перші дні роботи на маршрутах Львова. Січень 2009 р. Автор фото – Андрій Василюк
Треба зазначити, що Луцький автозавод «Богдан Моторс» освоїв також виробництво 12-метрових 100% низькопідлогових тролейбусів «Богдан» Т701, а також 18-метрових двосекційних зічленованих Т901. Ці машини виготовлялися як із тяговим електроприводом постійного струму, так і з асинхронним електроприводом. Тягові інертори використовувалися чеського виробництва «Cegelec», російського «Чергос» та українського – компанії «Політехносервіс». Тролейбуси «Богдан» Т701 і Т901 у Львові ніколи не експлуатувалися.
Антон ЛЯГУШКІН, Дмитро ЯНКІВСЬКИЙ та Юрій КАУКАЛОВ
Перелік використаних джерел інформації
Тархов С.А. Історія Львівського трамвая. – Львів: Фенікс ЛТД, 1994;
24 серпня о 18:00 у Ennio Event Square відбудеться грандіозний концерт для усіх поколінь «Ілля Найда, Ярослав Борута, Зеновій Гучок, Панас Буйний».
Концерт пройде в рамках проєкту «Пісні незалежності», повідомляють організатори.Артисти підготували феєричну програму із легендарних українських шлягерів, нових танцювальних хітів та багато приємних сюрпризів.
«Музиканти точно зроблять цей день для вас особливо приємним. Приходьте з близькими, відсвяткуємо День Незалежності разом!», – запрошують організатори.
В одній із попередніх публікацій ми вже знайомили наших читачів із ретро світлинами селища міського типу Верхнє Синьовидне, яке до 1946 року мало назву Синьовидсько Вижнє. Сьогодні воно входить в склад Сколівського району Львівської області України.
В колекції Австрійського державного архіву пощастило відшукати фото, які показують місцевість біля цього селища, зокрема, місцевий міст, а також саме селище здалеку.
Мало хто з українських артистів може похвалитися таким незвичайним успіхом, який мала Марія Заньковецька. Хто ж бо це міг так зворушувати душі глядачів тримати їх у такому напруженні, заполонювати їх до краю? Не дарма ж сучасники-колєги казали, що її праця на українській сцені – це безперервний триумфальний похід. Її майстерне, виняткове виконування своїх ролей чарувало не лише глядачів, а й самих артистів, товаришів по сцені, що грали разом з нею.
Любов до театру у Марії Заньковецької виникала з самих ранніх літ. Ще бувши в пансіоні, вона захоплюється аматорськими виставами, приймає участь у них і звертає на себе увагу. Недарма, ледве одружившись із москалем Хлистовим, вона покидає його і їде з півночі на Україну, щоб віддати свої сили рідному українському мистецтву. 1882 року, 22-літньою жінкою, вона вже дебютує в Полтаві у трупі Кропивницького в “Наталці Полтавці”.
Марія Заньковецька
Марія Заньковецька вважала, що глядача можна загіпнотизувати і справді своїм виконанням вона так впливала на публіку, ніби тримала її в гіпнозі. Якими ж засобами розкривала вона сценічні образи?
…”Маючи виключну авторську інтуіцію, — як пише в своїх спогадах видатний артист і режисер т. Мар’яненко, – хорошу пам’ять, Марія Константинівна була незвичайно спостережливою. Знала добре тодішнє село, бо виросла в селі Заньках біля Ніжина. Звідси виключно колоритна мова, вроджена благородність, почуття міри. Ціла гама найскладніших і найтонших внутрішніх психологічних та емоційних ритмичних визерунків, які втілюють в дуже яскраву художньо правдиву, виразну і разом економічну форму. Крім цього вона мала прекрасну зовнішність, і особливо надзвичайні чарівні очі, красивий, великого діяпазону голос, яким уміла відтінити особливості української народньої пісні. Весільні пісні у її виконанні це щось неперевершене, це шедевр!
Марія Заньковецька
Майже всі ролі Заньковецької це трагічні пісні трагічного кохання. Виконуючи їх, вона так переймалась ними, що в найнапруженіших моментах плакала справжніми сльозами, викликаючи сльози у глядача. Її учень, режисер театру Б. Романицький, згадує такий випадок з часів першого року своєї праці разом із Заньковецькою. За ходом дії у п’єсі Старицького “Не судилось” він (Дмитро) має кидатися до непритомної Катрі (Заньковецької) і підводити, її. “Я вибігаю, підбігаю до Катрі – Заньковецької, нахиляюсь, щоб узяти і підняти її, беру за руку, рука якось одубіла, глянув на обличчя, на всю постать непритомної Катрі і… буквально злякався. Я вже забув, що передо мною Заньковецька, я бачив, що Катря по справжньому непритомна, тобто, знепритомніла не Катря, а сама актриса… Що ж робити? Як далі провадити сцену, адже Катря мусить зараз говорити… Чи якось дати знати, щоб опустили завісу? – “Чого ж ти стоїш, дурню, бери! – почувся досить таки “зловісний” шепіт “непритомної” Катрі. Ну… далі сцена наша пішла як слід”. Але головне, що Заньковецька навіть в таких напружених моментах ніколи не втрачала над собою контролю, ніколи не перегравала ролі, як це траплялося з іншими..
Марія Заньковецька
Слава про український театр полинула далеко за межі України, і 1886-7 року через чотири роки від початку своїх виступів Заньковецька разом з театром з надзвичайним успіхом виступає у Петербурзі, у Москві, де відразу зачаровує публіку. – “Щось невимовне дивне, неописане трапилось, – пише Садовський у своїх згадках про її участь, зокрема в “Наймичці”. – Це був такий тріюмф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М.К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця публіка, що звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки… Уперше в житті своїм салон побачив таку артистичну гру, з якою повинен був переконатися, що в мужицькому, стомленому працею тілі, під драною його свитиною, б’ється чисте серце, гаряче серце. Це переконання дала їм художньо чарівна гра М.К. Заньковецької. За те ж і вітала її публика! Вся заля, набита, мов улик бджолами, блискучим панством салонів, стогнала і гучно витала артистку…” А в газеті “Новоє Время” з’явилася велика стаття редактора Суворіна під заголовком “Заньковецкая в “Наймічкє”. Навіть цей хитрий лис, видавець і знавець мистецтва, що досі цькував усе українське, не міг вдержатись від захопленого вигуку: “Я прямо говорю, другой такой артистки я никогда не видєл.” Справді, дивлячись на гру наймички-Заньковецької публіка теж глибоко переживала разом з нею, хвилювалась і плакала тоді, коли плакала наймичка.
Марія Заньковецька
Недарма про незвичайний успіх театру швидко довідались і вищі круги Петербургу. Незабаром прибув на виставу великій князь Константин Константинович, а згодом трупу запросили грати для великої княгині Олександри Сипівни. Після того українську трупу запрошують до царського палацу. На вистави хотів подивитись сам царь Олександр ІІІ. Оскільки він бажав побачити на сцені трагічне й смішне, то було поставлено дві п’єси: “Назар Стодоля” Шевченка та “Як ковбаса та чарка, то минеться сварка” Старицького. Вистава пройшла прекрасно. Водевіль цареві, очевидно, навіть більше сподобався, ніж “Назар Стодоля”, бо на зустрічі після вистави, він, як згадує Садовський казав: “Я очень много слихал о вашей игре, господа, а сегодня я убедился, что это действительно превосходно”.
Українці таким чином і тут здобули собі велику славу. Рецензенти кращих артистів, зокрема Заньковецьку, ставили поруч відомих імен іноземних театрів.
Марія Заньковецька з Миколою Садовським та Марком Кропивницьким (на фото зліва)
Та не зважаючи на величезний успіх української трупи, цензурні перешкоди тяжили над українським театром. Багатьох русифікаторів, що займали поважні посади, чиновників і навіть міністрів той успіх дратував, і вони робили все, щоб задушити українську культуру, мистецтво. Одним з таких україножерів був київський генерал-губернатор Дрентельн, що заборонив ставити українські п’єси в усім губернаторстві, що обіймало тоді пять українських губерній. Ця заборона тривала від 1883 року протягом 10 років. А скільки тих Дрентельнів і Зелених (Одеса) зустрічав український театр на своєму шляху, майже в кожному місті.
Багато користи в боротьбі з різними заборонами зробила Марія Заньковецька. Маючи величезну популярність, безліч прихильників, вона використовувала все те для рідної справи. Якось, пригадує Садовський, будучи в Петербурзі, повернувся він від цензора схвильований тим, що цензор не давав дозволу на тільки що прислану Карпенко-Карим нову п’єсу “Чарівниця”, або як вона пізніше звалась, “Безталанна”. Тим часом до неї прийшли якісь два пани: військовий і цивільний. Познайомившись із Заньковецькою, вони почали просити її взяти участь у благодійнім спектаклі. Заньковецька згодилась, але з тим, щоб їй допомогли здобути дозвіл на постановку нової п’єси. Обидва пани поїхали до цензури і за годину один із них вернувся вже з дозволом на виставу “Безталанної”.
Марія Заньковецька
Це показує, за яких умов мусів існувати український театр, що, в противагу російським театрам, не мав ніякої дотації від держави, зате на кожному кроці мав перешкоди. Спеціяльним урядовим наказом заборонялось тоді ставити п’єси з життя інтелігенції, історичні, а також переклади з російської та інших мов.
Ставлячи українське мистецтво в безвихідний стан, Москва намагалась кращих майстрів українського театру переманити на російську сцену. Сам Суворін кілька разів пропонував кращим українським артистам, зокрема Заньковецькій: “бросайте ви вашу узкую національную речку і випливайте в широкоє безбережноє море общерусскаго театра. Але Заньковецька, як і Садовський та інші, не зрадили свого рідного театру, не зважаючи на те, що їм пропонували незрівняно кращі умови праці.
“…На всі намагання залишити мене на імператорській сцені, – пише в своїй автобіографії Заньковецька, – на запросини Суворіна до свого театру, Корша – до свого і ще багатьох других, не дивлячись на ці корисні запропонування і надзвичайні ставки, яких до того майже ніхто не одержував, не дивлячись на положення високостоящого в той час російського театру, не дивлячись на все це, – я залишилась на своій милій, хоч тоді й зовсім бідній і ріпертуаром і положенням, і відносинами до неї з боку уряду, українській сцені…”
Крім безлічі спогадів про Заньковецьку як артистку, ми маємо чимало матеріялів, що говорять про її вдачу, її доброту і веселий характер.
Марія Заньковецька в ролі «Івги Цвіркунки» в опереті Миколи Лисенка «Чорноморці», 1892 р.
Марію Константинівну знали всі як дуже чулу людину, яка завжди рада допомогти будь-кому в його горі. Режисер Б. Романицький згадує такий факт: “У 1915 році до Заньковецької прийшов один біженець з Галичини. Гаряче просить допомогти, бо він тяжко бідує… Заньковецька майже останні гроші (досить велику суму) віддала цій людині. Він подякував і пішов. М. Устенко (був тоді такий молодий актор) ще почав казати: «Мамочко, (так майже вся молодь називала Заньковецьку) навіщо Ви? Може він і бреше», – «А, мовчи, що ти тямиш!» – відповіла Заньковецька і рвучко вийшла з хати”. Цей епізод і багато подібних інших яскраво змальовують її як людину.
Заньковецька користувалася великою пошаною як у свойому колективі театру, так і серед публіки. “Рідко хто з акторів, згадує Романицький, так тонко відчув “муки” творчости у молодих акторів і так охоче завжди ішов на допомогу цим мукам” як Марія Константинівна. За те ж ми і любили її відданою, глибокою безкорисною любов’ю. “Для нас, згадує також і Мар’яненко, акторів старшої генерації, Марія Константинівна завжди була зразком і недосяжним ідеалом. Ми горді і щасливі з того, що Марія Константинівна Заньковецька серед нас жила і творила й своїми театральними образами зворушувала й наповнювала любов’ю до скривджених…” Далі він пригадує ту пошану, те захоплення, яким вона користувалась серед публіки: “Я був свідком, коли молодь після вистави (Кам’янець-Подільський та інші міста) випрягала коней, впрягалась сама в фаєтон і відвозила Марію Константинівну до її приміщення, або садовила її на крісло і на руках відносила її додому”.
Марія Заньковецька
Як уже відомо, Заньковецька була знайома з Чеховим та з Л. Толстим. Першого особливо захоплювала її гра в ролі Олени (“Глитай або ж паук”), другий – не пропускав жодної вистави, де приймала участь Заньковецька, листувався з нею і навіть збирався написати спеціяльно для неї п’єсу.
Від першого дебюту в Полтаві 1882 року М. Заньковецька працювала невтомно на українській сцені аж до останнього виступу на свойому сорокалітньому ювілею в Київі 1922 року. Хочеться запитати: хто ще мав такий стаж, хто ще мав такий успіх, таку стійність і працьовитість? Працюючи то в театрі Кропивницького, то в Садовоького, то в Саксаганського, то в Старицького, вона граючи більше як у сорока п’єсах, створила багато неповторних образів. Скрізь це була, як згадує артист режисер Романицький, велика, геніяльна артистка: і ніжна трагічна наймичка і гордо протистуюча Зінька “Дві сім’ї” і глибоко трагічна Катря з “Не судилося”.
Микола Садовський у сценічному вбранні
За час своєї праці Заньковецька об’їхала з театром всі міста, а часом і села України, побувала у Москві, Петербурзі, разом із Садовським виступала на сценах Західної України, несучи в народ перлини ріжного мистецтва. Ні переслідування русифікаторів, ні різні заборони нащадків Валуєва – ніщо не збило її з рідного їй шляху. Тому то в історії нового українського театру серед видатних корфеїв, що поклали міцні підвалини під українське театральне мистецтво – Марії Заньковецькій заслужено належить одно в перших місць.
На Львівщині відтворили слов'янську хату X століття. У ній тимчасово живуть люди
На Львівщині збудували слов’янську хату X століття. Такий історичний експеримент проводять на території історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ”, що у селі Підгірці. Відтворили житло керуючись археологічними дослідженнями.
Працівники заповідника і волонтери розпочали його зводити на початку червня. Будують житло за внески учасників проєкту та благодійників. Про це повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на Суспільне.
“Все дуже практично, екологічно”
Тепер у хижі пробує жити сім’я реконструкторів Марія та Ярема Іванціви та їхні четверо дітей. Родина хоче відчути як колись жили слов’яни, що їли і як вели побут.
На Львівщині відтворили слов’янську хату X століття. У ній тимчасово живуть люди
“З кожним днем, і з кожною наступною дією у цьому житлі, ми розуміємо, що все дуже практично, дуже продумано, екологічно. Наші предки дотримувалися таких принципів мінімалізму в побуті. З одної сторони спали люди і цього місця насправді є достатньо для того, щоб розмістилася сім’я з шістьох людей. Ми тут спали і це досить комфортно. Більшість життєвого процесу і так відбувалося на вулиці”, — розповідає реконструкторка та тимчасова мешканка хати-реконструкції Марія Іванців.
“З дерева, очерету та глини”
Хата має заглиблення. Приблизно метр та 20 сантиметрів, розповідає співробітник заповідника “Давній Пліснеськ” Ярема Іванців. Це зробили для того, аби будову не провівав вітер. Також при цьому використали менше матеріалу. Збудували помешкання із дерева, очерету та глини.
Слов’янська хата X століття
“Закладалися колоди, вони всі є криві, адже це — підручний матеріал. Це не калібрований брус. Складав все, що ти мав, а за колодами забивав глиною і робив гідроізоляцію. По даху кладуться крокви і як варіант – це плетений такий дах. А на нього покладений перев’язаний очерет”, — розповідає про будівництво хати Ярема Іванців.
Дах хати у Пліснеську
Зараз реконструктори завершують доробляти дах та облаштовують саму хижу. Там вже є піч і мають зробити ліжко. Розмір будівлі 3, 20 на 3, 20 метри. Всередині поклали піч.
Кам’яна піч у будові
“Ця піч зроблена з каменю та без зв’язуючого матеріалу як глина. Тільки камені складені, тому це відносно просто зробити. Вона міцна, вона добре тримає тепло, швидко нагрівається і на ній зручно готувати їсти”, — розповідає Ярема Іванців.
Історичний експеримент
При будівництві хати керувалися дослідженнями, які археологи отримали під час розкопок. Це і розмір житла, і матеріал, з якого воно зроблене. Слов’янське житло стане частиною майбутнього музею під відритим небом, аби його могли розглядати відвідувачі заповідника.
На Львівщині відтворили слов’янську хату X століття. У ній тимчасово живуть люди
“Це городище зараз заростає – поле, ліс. Люди, коли проходять через цю територію не до кінця усвідомлюють, де вони знаходяться, а ця локація буде конкретний приклад, що так люди жили в давнину колись. А так вони їли і це є самоідентифікація з тим населенням, яке жило тут тисячу років тому”, — розповідає директор історико-культурного заповідника “Давній Пліснеськ” Володимир Шелеп.
Слов’янська хата X століття
Також директор заповідника “Давній Пліснеськ” Володимир Шелеп каже, в майбутньому хочуть виготовити проєкт археологічного скансену та розбудувати територію. Тому хочуть залишити дещо автентичне, зокрема, збудувати кілька таких хиж. Так відтворять садибу Х століття. Проєкт доповнять завдяки сучасним VR-технологіям.
Що відомо
Історико-культурний заповідник “Давній Пліснеськ” — заповідник, створений 15 вересня 2015 р. Львівською обласною радою.
Структура комплексу:
давньослов’янський культовий центр кін. VІІ–Х ст. (ур. “Оленин Парк”);
давньоруське городище ХІІ–ХІІІ ст. (літописний Пліснеськ), (ур. “Оленин Парк”, “Замчисько”);
курганний могильник ХІ — поч. ХІІ ст. (ур. “Поруби”);
Підгорецький (“здавна іменований Пліснеський”) монастир ХІІ–XVIII ст. (ур. “Оленин Парк” та “Високе городиско”).
Заповідною територією “Давнього Пліснеська” є терени Пліснеського археологічного комплексу, що розташований у селі Підгірці Бродівського району Львівської області.
Повертається до Львова спека, а з нею й бажання сховатися в затінку недільного ранку з філіжанкою доброї кави і, смакуючи улюблений напій, послухати цікаву кавову історію. А її нам нині, разом з партнером Торговою Маркою Кава старого Львова, як і більше двадцяти років тому розказав на сторінках “Галицької брами” розкаже Іскандер.
Майже півтора століття славився Львів своїми каварнями і кнайпами. Були серед них і знамениті, як відома цукерня Залєвського на Академічній, і невеликі покої для снідань, і зовсім камерні для 3-5 осіб, куди можна було забігти на “малу чорну”.
„Перші совєти” націоналізували більшість великих каварень. Залєвський “поїхав” на схід, ще існували невеликі і середні, але радянсько-німецька війна поклала край існуванню більшості з них. За німецької окупації було не до каварень. Найбільш рухливі з львівських міщан відкрили невеличкі шинки, де можна було перехилити шкляночку підпільного бімбру і закусити хвостом оселедця. Барвний образ такого шинку „Оселедець на ланцюжку” зобразив Тарас Мигаль в своїй повісті „Вогонь і чад”.
Кава
Повернення совєтів знову змінило ситуацію з львівськими кнайпами. Ще де-не-де існували старі заклади, націоналізовані, інколи з колишнім власником в якості завідувача або навіть директора, під назвою чайних. На колишній Комсомольській, в самому кінці, власничка будинку під N 32 до війни тримала дві кнайпки: зліва від брами — покій для снідань, а справа — пивничку-винярню з середньовічною бастеєю низького муру міста. Новій владі чомусь пивничка не сподобалась і її перетворили на склад, а сусідній заклад під назвою “Чайна” привертав увагу далеко не аматорів цього заморського напою. Вживалося там щось трохи міцнішого, на закуску, переважно, ішов вінегрет, наслідки цих лібацій рясно прикрашали навколишні брами, так що дехто з мешканців до сьогоднішнього дня дивитись не може на вінегрет.
Замість каварень в середмісті досить густо розкинулась сітка винярень. Були вони на проспекті Свободи, в кінці проспекту Шевченка, на Ринку і на Театральній, служили місцем спілкування і розрядки в ті нелегкі часи.
Готель “Інтурист” (тепер – готель “Жорж”)
Перша доступна для широкої публіки кава появилась десь наприкінці 50-х в приміщенні готелю “Інтурист”, де зі сторони пр. Шевченка в малій кімнатці встановили італійський експрес-автомат, про який ходили легенди, шо він не допускає приготування кави з ерзац-продукту. Каваренька стала популярною серед працівників навколишніх магазинів та фриз’єрень, інколи забігали сюди дехто з богеми, біля четвертої пополудню збирались тут старші пані, бо саме тоді з кондитерського цеху привозили чудові булочки з “марципаном2 та “празький” торт. Аромат справжньої кави, привітна, завжди усміхнена Анна Олексіївна, господиня закладу, яка могла, побачивши старого відвідувача, запарити філіжанку кави і поставити її на автомат. Так інколи вдавалось зекономити півгодини часу, які треба було вистояти в черзі від дверей до прилавка. Саме з цієї причини, я часто виходив з дому о 10.30 вечора, щоб встигнути ще до закриття дверей кавареньки зайняти чергу, вимити об 11-й свою філіжанку, яка коштувала тоді всього сім копійок, а трьохзірочний коньяк, навіть французький “Камю” – 50 коп. за 50 гр. Пізніше, години до І2-ї, ще шліфувалося тротуар т. зв. стометрівки, і з почуттям виконаного обов’язку повертався додому. Каваренька ця існує і до сьогодні, але не та вона уже, не та… (Зараз ця каварня уже не існує – примітка редактора).
Проспект Свободи у Львові
Із справжньою каварнею “довоєнного” типу ознайомились ми під час т.зв. поїзду дружби в Прибалтику в лютому 63 р., який організувала Львівська політехніка. Ризькі “Луна”, “Яніс”, “Кемел”, талліннський “Вана Томас” та інш. залишили незабутнє відчуття дотику до чогось незвичайного, можливо “європейського” хоча, звичайно, були це радянські точки громадського харчування, але наскільки відрізнялися вони тоді від львівських чайних.
Десь через півроку Львовом прокотилася чутка — відкривають 20 вечірніх каварень. Базою для них повинні були служити ті самі чайні і їдальні, які з восьмої години вечора покривши столи скатертинами і з ілюмінацією залу кількома кольоровими жарівками перетворювались на “каварні”. Шефство над ними справував міськком комсомолу, просто сидіти за кавою було недоречно, тому планувалися “зустрічі з цікавими людьми”, “літературні читання” і т. п. За кожною каварнею був закріплений трудовий колектив якогось підприємства, ідеологічна сторона забезпечувалась повністю, а от відпочинок і прибуток для працівників, бо дозволялось лише сухе вино, бажали кращого. Не дивно, що через пару років всі ці т. зв. каварні перетворились на звичайні вечірні “забігайлівки”, де з під поли розпивали міцні напої. Словом, все вернулось на круги своя.
Культова кав’ярня Львова “Вірменка” у Львові на вулиці Вірменській, 19
Якось дивно і раптово увірвалась кава в наше життя в першій половині 70-х. Тоді в багатьох чайних, перейменованих на кафе, і навіть в їдальнях появились куточки обладнані автоматами, або “турками”, де до філіжанки напою можна було замовити ще досить дешеві тоді коньяк чи лікер. В цих точках появилась публіка уже набагато інтелігентніша, викладачі вузів, інженери, журналісти, службовці різноманітних установ. Можливо це був своєрідний протест проти того ідеологічного погрому, що мав місце серед української інтелігенції на початку 70-х…, відвідували „кави” щораз частіше, пили більше, утворились навіть своєрідні кола- маршрути, на яких можна було потратити або три, або п’ять, або й більше карбованців в залежності від виду кола — великого, середнього, чи „навпроти“. Поступово розрухались і наші господарники. Вже на початку 80-х львівські кафе, каварні, пивнички і просто “точки” мало чим відрізнялись від прибалтійських. Вишуканий інтер’єр, своєрідна спеціалізація окремих з них, а звідси і своєрідна публіка в кожній з них зробили відомими і “Нектар”, і “Шоколадний бар”, і “Під левом”, і вже ніхто не оминав на Ринку — “голого і босого”, і “Арарат” на Вірменській, та й зрештою, всіх не перелічити …
Часи змінились. Каварень, каваренок стало ще більше, інтер’єр і екстер’єр вже не уступають справжнім європейським. Ціна кави виросла від гривні до… (модний заклад „Світ кави“ на Катедральній площі). Не видно уже там викладачів університетів, нові люди освоюють ці заклади.
Філіжанка має неприємну здатність закінчуватися, але за нею буде наступна, як і наступна кавова історія на сторінках Фотографій старого Львова. Рівно за тиждень.
“Гра в дорослішання: як ми зростаємо незалежними” – саме таку фокусну тему обрав 28 BookForum. Куратором фокусної теми стане відомий український перекладач та літературознавець Юрко Прохасько.
Юрко Прохасько – український літературознавець-германіст, перекладач, публіцист, есеїст, психоаналітик. Перекладає з німецької та ідишу. Друкується в часописах «Критика», «Ї», «Tygodnik Powszechny», «Die Zeit», «Kafka», «La Repubblica», «Falter».
Цього року Львівський міжнародний BookForum очікує гостей, які змінюють світ, з усієї України, а також з ЄС, США, Південної Америки та Африки. Плануємо понад 100 подій, панельних дискусій і традиційну Ніч Поезії та музики non-stop.
2021 року ми святкуємо 30-тиліття незалежності, 30-тиліття вільного культурного та літературного ринку. Зміна поколінь, нові зовнішні та внутрішні межі, їх розширення та звуження, зміни, які формують людину та впливають на власний голос, відповідальність за свій вплив – це неповний перелік питань, які піднімає цього року 28 BookForum. Ми хочемо дослідити, коли насправді кожен з нас став дорослим і почав встановлювати власні правила.
Один з найголовніших здобутків дорослості – вміння приймати себе, свою тілесність, не соромитися слабкостей і травм, вміти пристосуватися до нових норм та вивчати нові рівні спілкування, вибудовувати гнучкість, і вміти на ходу приймати оновлені правила гри. Через прийняття себе, побудову власного наративу ми будуємо довкола себе систему зв’язків, за які несемо відповідальність, співтворюємо щоденну реальність і так проектуємо майбутнє.
У межах 28 Львівського міжнародного BookForum ми хочемо створити безпечний простір для обговорення питань, чи може вважатися наша держава «дорослою» після 30-ти річчя проголошення Незалежності. Чи піддається вона контролю громадян і громадянського суспільства, чи сама встановлює для них правила? Як змінилися ми усі за ці 30-ть років? І як культура та література, звільнившись від тоталітарної цензури, впливає на формування сталого оновлення нашої держави як інституту і стає (чи не стає) її «дорослим» голосом.
Адже, як підкреслює куратор фокусної теми Юрко Прохасько, під час дорослішання втрата ілюзій йде поряд з творенням утопій, а зміна поколінь набуває відчутності й сенсу. Переоцінки зазнають виміри «свого», «власного», «свого, рідного» і«своєрідного» – і «чужого», бажаного й небажаного, прийнятного і неприйнятного, припустимого й неприпустимого, сподіваного й несподіваного.
“Як Творіння було здійснене за 6 днів, так і «Гру в дорослішання» метафорично можна подати в 6-ти рубриках, у 6-ти репліках. Ключовим поняттям, центральним атрибутом в кожній є категорія «свого». «Свій» – не обов’язково тотожний власному. Бо не все може бути і стати власністю. Але у «своєму» маніфестує себе потреба присвоєння, засвоєння, наближення. Облаштування свого неповторного життя, свого світу”, – підкреслює куратор фокусної теми фестивалю Юрко Прохасько. Детальну тематику панелей та концепцію куратора оприлюднимо найближчим часом.
Торік, через пандемію коронавірусу, BookForum пройшов онлайн. Події переглянуло понад 285 тисяч осіб. Усі дискусії 2020-го року доступні онлайн – на сайті.
Цього року BookForum вперше за всю історію відбудеться у гібридному форматі: онлайн та офлайн. Повну програму, теми дискусій, кураторів та зірок фестивалю буде оголошено додатково та розміщено на сайті bookforum.ua і у соцмережах.
Відбудований равелін біля головного входу до Золочівського замку виставили на продаж за 400 тис. доларів. Споруда, яка є частиною замкового комплексу, перебуває у приватних руках. Про це повідомляє видання Фотографії старого Львова з посиланням на Zaxid.net.
Раніше вона належала компанії відомого львівського бізнесмена Петра Писарчука, проте кілька років тому равелін продали іншим власникам.
Оголошення про продаж равеліну, в якому розташовується ресторан під однойменною назвою, з’явилось в інтернеті в середині квітня. Його розмістила львівська агенція нерухомості Sitalo Real Estate. Оголошення досі є чинним, вартість споруди – 400 тис. доларів (близько 11 млн грн за поточним курсом).
Равелін з однойменним рестораном, фото Sitalo Real Estate LVIV
Згідно з описом, загальна площа будівлі становить 454 м2, з них зала ресторану – 203,5 м2, решта це кухня, підвальні та інші приміщення. Равелін розташований на комунальній земельній ділянці площею 0,15 га, яка, як йдеться в оголошенні, перебуває в оренді.
У Sitalo Real Estate підтвердили, що продається саме будівля равеліну, а не ресторан як бізнес.
«Продається нерухомість, а новий власник вже сам ухвалюватиме рішення – чи буде він продовжувати ресторанний бізнес, чи влаштує там щось інше», – телефоном пояснила менеджерка агенції. За її словами, будівлю продають чотири фізичні особи, їхні імена в агенції не розголошують.
Раніше власником равеліну була львівська компанія «АЙПІЄ-Л», кінцевим бенефіціарним власником якої є відомий бізнесмен та екс-народний депутат від Партії регіонів Петро Писарчук. В середині 2000-х років він був спонсором відновлення Золочівського замку, зокрема фінансував реставрацію Китайського палацу, облаштування опалення та водопостачання у Великому палаці. Також бізнесмен виділив гроші на відновлення історичного равеліну, який після завершення робіт опинився у власності його фірми. Згодом цій споруді відкрився його ресторан «Равелін».
Вигляд на внутрішнє подвір’я Золочівського замку (взято з https://uk.wikipedia.org/)
Проте нині власники змінилися – згідно з даними реєстру прав на нерухоме майно, равеліном порівну володіють фізичні особи Мирослав Лех та Оксана Процайло із Золочева. Угоду купівлі-продажу будівлі було укладено у жовтні 2015 року, перед тим виконком Золочівської міської ради змінив адресу будівлі – з вул. Тернопільської, 5, на вул.Чорновола, 5.
«Ресторан у Петра Писарчука купили шість років тому. Нині він до будівлі немає жодного стосунку», – повідомила ZAXID.NET Оксана Процайло та додала, що наразі вона є лише адміністраторкою ресторану.
Один з власників ресторану, житель Золочева Іван Мартинишин повідомив ZAXID.NET, що будівлю із закладом харчування продають, оскільки останнім часом цей бізнес не дає бажаних прибутків.
Золочівський замок
«Коли не було пандемії, тоді нас все влаштовувало. Ми мали нормальні цифри [прибутку], а тепер зовсім тяжко. Крім того, великим рестораном треба займатися постійно, люди мають інший бізнес, який забирає багато часу», – зазначив Мартинишин та додав, що власники не хочуть «шуму і глуму» навколо продажу. За його словами, реальних пропозицій щодо купівлі споруди до них поки не надходило.
Нагадаємо,Золочівський замок будували у першій третині XXVII ст. як оборонну фортецю. Равелін замку слугував для укріплення головних воріт. Він був зруйнований ще у ХVIII ст. і відбудували равелін упродовж 2003-2007 рр.
Замок (без приватного равеліну) є пам’яткою історії та культури національного значення, яка перебуває у державній власності. Керує комплексом Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького.
Відкриття виставки "Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська"
Вчора, 23 липня 2021 року у Львівському історичному музеї (пл. Ринок, 6, ІІІ поверх) відбулося відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”.
Іконостас із церкви Успіння Пресвятої Богородиці з смт. Славська створений у 1910-тих рр. і є одним із небагатьох збережених іконостасів авторства Модеста Сосенка. Іконостас дійшов до нашого часу в неповному складі, із втраченими складовими. Окрім того, ікони іконостаса орієнтовно в 1980-их рр. були перемальовані низькоякісним непрофесійним фарбовим шаром, що повністю приховав авторський живопис М. Сосенка.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
“Хочу подякувати працівникам Львівської філії реставраційного центру на чолі з Тарасом Отковичем, які ініціювали показ уже відреставрованих ікон, а деяких в процесі реставрації відомого іконостасу Модеста Сосенка з церкви у Славську. Знаємо, що Сосенко був непересічним художником. Мав дуже добру освіту, закінчив Краківську школу мистецтв, Мюнхенську академію, Національну школу мистецтв у Парижі. Був дуже різноманітний у своїй творчості. І зараз ми маємо можливість доторкнутися до його творчості, яка пов’язана з найсакральнішим – іконами. До яких люди молилися, в яких бачили найвищі свої ідеали, втілені в тих чи інших образах.
Директор Львівського історичного музею Роман Чмелик
Співпраця між Львівським історичним музеєм та Львівською філією Національного центру реставрації розпочалася вже давніше. Я думаю, що з початків Незалежності України. Основи були закладені попереднім директором Львівського історичного музею Богданом Чайковським, якого на жаль вже немає з нами. І на щастя з нами є Мирослав Откович, який довгі роки очолював цей центр. І я сподіваюся, що ми з Тарасом Отковичем гідно продовжуємо гідну традицію добрих контактів між двома установами”, – сказав директор Львівського історичного музею Роман Чмелик відкриваючи виставку.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Реставрація ікон була здійсненна впродовж 2020–21 рр. у Львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру України завдяки сприянню, фінансовій та організаційній підтримці адміністрації Славської об’єднаної територіальної громади та місцевих активістів.
Директор департаменту з питань культури, національностей та Релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк
“Іконопис – це унікальне явище в українській художній культурі. Ті колекції іконописів, які зберігаються в наших церквах та музеях мають надзвичайне значення для мистецтва та історії. І на сьогодні дуже важливим є те, що іконографія в Україні відроджується, і зокрема завдяки реставраторам. І я надзвичайно дякую за цю велику працю, яка є складною та вимагає багато зусиль, ресурсів, вмінь та навичок, але вона є дуже важливою”, – зазначила директор департаменту з питань культури, національностей та Релігій ЛОДА Ірина Гаврилюк.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Реставрація передбачала усунення суцільних, подеколи багатошарових перемалювань олійною фарбою авторського темперного живопису М.Сосенка, укріплення авторських левкасу та фарбового шару, реставраційне тонування втрат та пошкоджень авторського фарбового шару для надання живопису експозиційного вигляду.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
“Ми навмисне вирішили робити не просто виставку ікон, а саме реставраційну виставку. Показати якими роботи дійшли до нас, в якому вигляді були, показати процес реставрації і якими роботи стали після завершення реставрації.
Завідувач Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Тарас Откович
Річ в тому, що ця робота є дійсно надзвичайно складна, але дуже цікава і несподівана, бо минулого року, як ви знаєте, відзначали сторіччя з дня смерті Модеста Сосенка. І на початку минулого року виникла щаслива можливість – нам запропонували поїхати в Славськ, подивитися іконостас та відреставрувати його. Славська громада знайшла кошти для робіт і відповідно спільно з нашими зусиллями ми зараз бачимо цю роботу, яка ще буде продовжуватися. Але сподіваюся до кінця року ми уже зможемо повернути ікони в Славськ”, – наголосив завідувач Львівської філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Тарас Откович.
Відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
На виставці поряд із відреставрованими іконами буде експоновано декілька ікон на стадії реставрації для наглядної демонстрації процесу реставрації. Окрім того, на виставці буде представлено інформаційні стенди з ілюстраціями, на яких висвітлено історію іконостаса та показано усі процеси його обстеження і реставрації.
Завідувачка відділу науково-дослідної реставрації філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Мирослава Білецька-Зварич
“Це наша перша робота з Сосенком як з художником. Насправді він художник дуже знаковий і складний. Як художник він працював дуже тонко. І тому проведення розкриття від пізніших перемалювань, які були здійснені у 1980-х роках, було дуже складне, бо було і нищення оригінального шару. І на виставці ми намагалися лаконічно проілюструвати якусь маленьку частинку нашої роботи для того щоб відвідувачі побачили наскільки це складний і цікавий процес”, – розповіла завідувачка відділу науково-дослідної реставрації філії Національного науково-дослідного реставраційного центру Мирослава Білецька-Зварич.
Експозиція виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Організатор – Львівська філія Національного науково-дослідного реставраційного центру України за сприяння Львівського історичного музею та адміністрації Славської об’єднаної територіальної громади.
Відкриття виставки “Реставрація ікон Модеста Сосенка зі Славська”
Виставка експонуватиметься до кінця серпня цього року.
Клеванський замок на малюнку історика і художника-реконструктора Збігнєва Щепанека з альбому “Замкі на Кресах”, виданого в 2008 році
Забутий, закинутий, занедбаний і нікому не потрібний. Крізь густі зарослі старі руїни ледве проглядаються. Клеванський замок нині — видовище сумне. Проте, як не дивно, до нього таки продовжують завертати мандрівники-туристи-відпочивальники в пошуках цікавинок.
Замок XV століття, який пов’язують з родом Чарторийських, — одна із найстаріших пам`яток архітектури Рівненщини. Він входить до переліку ста чудесних замків і фортець України. Однак його плачевно-безнадійний стан є яскравим прикладом ставлення держави до культурної й історичної спадщини.
Хоча, звісно, маємо й хороші приклади поводження з пам’ятками нашого минулого. Наприклад, у сусідніх Львівщині, Тернопільщині, Волині до збережених і відреставрованих замків і палаців на вихідні приїжджають туристи з усієї України й навіть з-за кордону. До Клеванського замку також заглядають мандрівники. Однак, на жаль, дуже скоро розуміють, що дивитися там нічого й вирушають геть.
Ліворуч повз старовинну церкву дорога веде до Клеванського замку
Дорога до замку
Середньовічна бруківка, вкатана і “випрасувана” за віки усіма видами існуючого транспорту, просто з траси Рівне-Луцьк повз старовинну церкву Різдва Христового веде вузенькою вуличкою під назвою звичайно ж Замкова до колишньої середньовічної твердині.
Утоптана і вкатана середньовічна бруківка на вулиці, чи скоріше вуличці Замковій просто з траси приведе до замкуМостом над ровом – просто до в’їзду в замок
Цегляний віадук над колишнім ровом впирається просто у в’їзну браму, а крізь неї відкривається вид на густо заросле деревами і кущами занедбане замкове подвір’я. Його обрамляють руїни дво- та триповерхового приміщень, дві напівзруйновані башти — ось і все, що збереглося до наших днів. Щоб описати стан внутрішніх приміщень, слів може забракнути…
Двір заріс так, що будівель не видноВ’їзна брама, колись розкішна, давно втратила своє оздобленняЗа дикими зарослями нічого не видно. Але туристи намагаються пробратися в зруйновані закутки замку, щоб бодай щось побачити
Сліди колишньої краси і величі тут шукати марно. За свою багатовікову історію замок натерпівся. У 1446 році Великий князь Литовський Свидригайло віддав ці землі засновнику магнатського роду Михайлу Чарторийському. До Першої світової війни грамота, що засвідчувала цю подію, зберігалася в замку. Для захисту своїх володінь князь Чарторийський у 1475 році почав будувати кам’яний замок, оточивши його ровами з водою. Добудовував твердиню, що впродовж чотирьох століть була родовим гніздом князів Чарторийських, його син Федір.
Клеванський замок, вигляд із заходу. Робота невідомого художника 1819 року. З фондів Національної бібліотеки у Варшаві
Фортеця мала чотири крила, була побудована з цегли й укріплена двома п’ятикутними баштами стіни яких сягали 3,8 метра завтовшки. Існувала ще й третя вежа, але вона була з дерева й донині не збереглася. Основною функцією веж була оглядова, адже вони виходили на дорогу до фортеці зі сторони річки Стубли та до центрального в’їзду. У західній башті розмістили бастіон, а у східній – зброярню. Для оборони замок озброїли 30-ма гарматами. Усередину замку можна було потрапити через підйомний міст, який на початку XVII століття замінили на кам’яний арковий, встановлений на чотирьох масивних стовпах. Від його монументального, хоча й пошарпаного вигляду, ще й нині перехоплює подих.
Замковий віадук – найбільше збережена частина комплексуМіст досі вражає
Кажуть, що колись міст прикрашали фрески, залишки яких було видно ще на початку XX століття.
Старожили Клеваня розповідають, що підземні ходи з Клеванського замку буцімто вели до замку в Олиці й Благовіщенського костелу. Буцімто саме через ці ходи до фортеці над Стублою надходило підкріплення і продовольство, завдяки чому Клеванський замок витримав тривалу облогу, і його гарнізон відігнав татарське військо в 1640 році. На доказ існування підземних сполучень місцеві старожили розповідають про періодичні провали грунту поруч із ринковою площею, які траплялись аж до 70-х років ХХ століття.
Наполеон Орда, подорожуючи Волинню, не оминув Клеванський замок
У XVI-XVII століттях фортеця нерідко потерпала від ворожих навал. Однак, знаходячись далеко від Речі Посполитої, замок поступово втрачав своє оборонне значення. А справжні поневіряння колись величного оборонного комплексу розпочались тоді, коли на початку XVII століття князь Чарторийський покинув замок, облаштувавши там госпіталь.
Малював Клеванську твердиню і Генрик Пейєр
Хроніка розбудови і руйнації
З середини XVII століття і донині для кого тільки не слугували прихистком замкові стіни!.. З 1632-го по 1773-й роки там господарювали єзуїти, облаштувавши в замку колегію. Відколи за наказом австрійського імператора Йосифа все майно єзуїтів було конфісковано і аж до початку ХІХ століття замок стояв пусткою.
Клеванське духовне училище, фото 1910 року
У 1817 році князь Костянтин Чарторийський відкрив у замку польську гімназію. Два флігелі для закладу побудували, розібравши східні мури. Князь подарував гімназії велику бібліотеку, облаштував фізичний і мінералогічний кабінети, заклав ботанічний сад, виділив безкоштовні квартири вчителям. Але в 1831 році після польського повстання російська влада гімназію ліквідувала, мотивуючи це тим, що гімназисти активно підтримували повстанців. Наступні кілька років у Клеванському замку розміщувались різні навчальні заклади, в тому числі переведена з Луцька гімназія, яку в 1836 році на прохання князя Любомирського перевели до Рівного. Постоявши пусткою кілька років, замок став надбанням удільного відомства. А з липня 1878-го тут розмістилося духовне училище, переведене з Дерманя, яке протрималося в замку до 1915 року.
Вид на Клеванський замок, 1910 рік. Ілюстрація до Звіту імператорського військово-історичного товаристваКутова башта замку, 1910 рік. Ілюстрація до Звіту імператорського військово-історичного товариства
Під час Першої світової війни в замку розташовувався ветеринарний евакуаційний пункт 11 армії Південно-Західного фронту. А 1918-1925 роках порожні приміщення замку зайняли біженці, які втратили свої домівки під час воєнного лихоліття. У міжвоєнний період Клеванський замок прислужився семикласній школі, школі-інтернату для дітей-сиріт, і навіть виховній колонії для неповнолітніх. Для колонії, яка пробула в замку недовго, польський уряд затіяв у 1933 році цілий комплекс відновлювальних робіт. На всіх замкових будівлях з’явились нові дахи, у приміщеннях зроблено ремонти, з’явились й окремі прибудови.
Вид на замок, міжвоєнний період. З фондів Краківського Державного архівуКлевань, фрагмент замку. Фото з NACВид замку з півдня (верхнє фото) і півночі (нижнє фото), 1939 рік. З фондів Інституту мистецтва Польської академії наукКлевань, замок, міжвоєнний період. З фондів Краківського архіву
У період з 1939 по 1953 роки клеванський замок був свідком найстрашніших випробувань, які випали на долю місцевого населення. Тут почергово розміщувались загони НКВС і каральні органи німецької окупаційної влади. За розповідями старожилів, у період 1944-1952 років у замку облаштували в’язницю, куди звозили полонених вояків УПА та підозрюваних в участі у визвольній боротьбі. У період з 1953-го до 1977-го тут працювало сільське професійно-технічне училище, яке готувало трактористів, комбайнерів, електромонтерів, водіїв.
Замок у 1948 році. З фондів Державної науково-архітектурної бібліотеки України ім. Заболотного
У мирний час замку не знайшли кращого застосування як облаштувати там лікувально-трудовий профілакторій для залежних від алкоголю. З того часу на замкових стінах залишились дешеві радянські кахлі, яких не беруть ані час, ані негода, ані місцеві жителі. Бо відколи з 1988-го замок укотре за свою історію спорожнів, а місцеві зрозуміли, що владі до пам’ятки немає ніякого діла, то кинулися відкручувати, відривати, знімати, розбирати і виносити усе, що тільки можна…
“Дизайн” від “антиалкогольного” профілакторію не підвладний часуПлачевний сучасний стан замкових приміщень
Окрім дерев’яних деталей, які пустили на дрова, шиферу на дахи, місцеві без найменших докорів сумління розтягли на цеглу замкові башти та частини стін замкових приміщень. Замок, який приступом не змогли взяти жодні завойовники, запросто “взяли” місцеві мешканці упродовж останніх тридцяти років. За словами краєзнавців, на момент закриття профілакторію для алкозалежних Клеванський замок був у такому стані, що там цілком можна було розмістити музейний комплекс, але для радянської влади вочевидь це не було потрібно.
Руйнація повна…Сумна картина внутрішніх приміщеньБез даху і перекриття …
За часів Незалежності замок кілька разів горів. Пожежа 2000-го року завдала середньовічній пам’ятці непоправної руйнації.
Стіни ще подекуди зберігають сліди колишньої величіРуїна…
Зодчий Клеванського замку
Історія не зберегла нам імені будівничого Клеванського замку. Але на початку 2000-х років під час археологічних досліджень магістр архітектури, старша викладачка кафедри основ архітектурного проєктування, конструювання та графіки НУВГП Оксана Байцар-Артеменко натрапила на знахідку, яка дає підстави припускати, що зодчим Клеванської фортеці був львівський інженер-фортифікатор, архітектор Львівського арсеналу та співавтор реконструкції Львівської ратуші Ян Ліс (в українській транскрипції Іван Лис). Уродженка селища Клевань Оксана Байцар-Артеменко багато років присвятила дослідженню Клеванського замку. Він був темою її магістерської роботи, за яку тоді молода науковиця отримала звання Лауреатки Міжнародної премії імені Яна Захватовича. Після пожежі стіни фортеці обвалилися, відкривши доступ до найстаріших кладок.
Тут знайдено автограф будівничого. Тепер сюди не дістатисяАвтограф Яна Ліса
“Під час дослідження на внутрішній стороні другого поверху п’ятикутної вежі, що стоїть при в’їзній брамі біля однієї з бійниць під численними штукатурними нашаруваннями було знайдено напис по цеглі “JAN LIS”, – розповідає Оксана Байцар-Артеменко. – Велику допомогу для встановлення імовірного імені архітектора Клеванського замку надав доцент кафедри реставрації та реконструкції Львівської політехніки Кость Присяжний. Він досліджував і був автором проєкту реставрації міського арсеналу у Львові. Завдяки йому вдалося співставити будівельні техніки, що дає можливість настоювати на версії про авторство Яна Ліса”.
Оксана Байцар-Артеменко і Кость Присяжний досліджують цеглину з автографом зодчого
Легенди Клеванського замку
Який же поважний замок та й не має власної легенди!.. А Клеванський, від архітектури якого нині залишилися жалюгідні рештки, таки славиться романтичними переказами. Давня легенда розповідає таке.
В’їзна брама
Усе відбувалося ще в ХV столітті. Молодих закоханих звали Оксана та Василь. Князь Чарторийський, прибувши на їхнє весілля, уподобав красуню-наречену. За тодійшнім звичаєм став домагатися права першої шлюбної ночі з нею. Проте, дівчина навідріз відмовила вельможі. Охоплений злістю князь наказав зв’язати пару й живцем замурувати в стіни замку. За цією легендою рівненський митець Олексій Заворотній написав п’єсу “Таємниця Клеванського замку”.
Які ще таємниці приховують ці древні стіни?
Володимир Марценковський, який жив і працював у Клевані, також присвятив цій трагічно-романтичній історії баладу “Замуроване кохання”. Ці її рядочки знають напам’ять мало не всі клеванці:
Коли проходиш вдень чи спозарання
У Клевані під замковим мостом,
Перехрестись! Тут замуроване кохання,
Якого погасить не зміг ніхто.
Правду, а чи вимисел переповідає легенда, хтозна… Але до Клеванського замку приїжджають закохані пари, які хочуть прожити все життя разом.
Клеванський замок, ілюстрація з польського путівника міжвоєнного періоду
У міжвоєнний період Клеванський замок було внесено до переліку архітектурних пам’яток на східних кресах Другої Речі Посполитої. До нього навідувались не лише туристи.
Вид на Клеванський замок, 1925 рік, фото Яна БулгакаФото Едварда Августиновича, вид на віадук і замок, міжвоєнний період
Його знімали відомі європейські фотомайстри — Генрик Поддембський, Едвард Августинович, “батько” польської фотографії Ян Булгак. Завдяки їхнім чудовим світлинам ми можемо побачити, як виглядав старовинний замок у Клевані за кращих своїх часів.
Фото Генрика Поддембського, міжвоєнний періодФото невідомого автора, вид на віадук і надбрамний корпус, 1934 рік
А на ці малюнки фрагментів Клеванського замку випадково натрапила в мережі Інтернет. Цікаві.
Знайдено в ІнтернетіЗнайдено в Інтернеті
Хто врятує Клеванський замок?
Спроби врятувати пам’ятку робилися кілька разів за часів Незалежної України. На початку 1990-х львівський інститут “Укрзахідпроєктреставрація” на замовлення голови колгоспу “Зоря” Володимира Плютинського розробив проєкт реставрації замку під готельно-відпочинковий комплекс. Але проєкт так і залишився на папері. Була спроба з боку однієї з приватних фірм, яка орендувала замок, відбудувати вежі, облаштувати музей, ресторан, готель — і знову нічого. Свого часу Президент Віктор Ющенко давав доручення вжити заходів для порятунку історичної споруди… У подальшому неодноразово долучались і громадські організації, і місцева влада щось намагалась зробити, проте… Результат усіх цих потуг ми бачимо нині.
Замок, 1968 рікДвір замку
Офіційно комплекс Клеванського замку вважається “законсервованим” і таким, що охороняється державою. Однак до замку й нині заглядають ті, хто не гребує поживитися тим, що погано лежить. Навідуються й шукачі скарбів, яким не дають спокою байки про заховані в підземеллях багатства.
Клеванський замокКлеванський замок
З кожним днем Клеванський замок наближається до сумного фіналу, коли він не просто вибуде зі списку туристичних об’єктів, а розділить долю сотень українських пам’яток архітектури, забутих державою, невідомих туристам, які тихо помирають на очах…
Майбутнє Клеванського замку туманне. З огляду на його теперішній стан, його скоріше немає, аніж про нього можна щось говорити. Невже і його очікує доля мальовничої купи каміння над річкою?…
Перші дні серпня у Львові передбачаються дуже спекотними. Навіть ймовірний дощ не принесе жаданої прохолоди: температура залишиться близько +30°С.
Спека у Львові протримається весь перший тиждень серпня
Початок серпня у Львові очікується дуже спекотним: весь перший тиждень стовпчик термометра вдень буде залишатись біля відмітки +30°С. Трохи відпочити від спеки можна вночі: як прогнозує Мета, нічна температура у Львові становитиме від +18°С до +20°С.
З 1 серпня небо над Львовом буде вкрито хмарами, які ненадовго розвіюватиме вітер. Ймовірність опадів в перші 5 днів місяця не перевищує 15%. Незначний дощ очікується лише 6 та 7 серпня, проте він не принесе жаданої прохолоди: середньоденна температура впаде хіба що на 1 градус. Після дощу вологість повітря суттєво зросте та досягне відмітки 97%.
Панорама Львова з даху Євроготелю. Фото Роман Метельський, 20 липня 2017 року
Погода на початку серпня у районах Львівської області
Погода по області буде досить різноманітною, в горах більш прохолодною та вологою. У Старому Самборі в окремі дні температура становитиме +21°С.
У Моршині серпень розпочнеться з невеличкого дощу, який прогнозується 1 та 2 числа. Температура передбачається значно нижчою, ніж у Львові, та становитиме від +23°С до +26°С. А вночі буде навіть прохолодно: до +15°С.
В Дрогобичі в перші дні місяця денна температура очікується до +33°С, проте вже 4 серпня стане більш комфортною: до +26°С. Опади можливі наприкінці тижня.
В Червонограді дощ прогнозується в перший день місяця та в кінці тижня, температура триматиметься в межах +24°С – +26°С.
Рівно за місяць наша країна святкуватиме 30-ту річницю проголошення Незалежності. До цієї дати заплановано багато заходів та сюрпризів. Лідер гурту «МЕРІ» Віктор Винник також вирішив долучитися до привітань і заспівати давню і знану пісню, але у несподіваному дуеті, – разом із дітьми.
Пісня «Я з України» вийшла в однойменному альбомі Віктора Винника і «МЕРІ» ще у 2016-му. Вона одразу стала однією з візитівок команди, а також своєрідним маніфестом на підтримку української ідентичності та мови і отримала широке висвітлення та обговорення серед різних слухацьких кіл. Ось вже п’ять років кожен свій виступ музиканти завершують саме треком «Я з України».
Нещодавно друг команди режисер Олег Бачинський, який зняв для Віктора Винника і «МЕРІ» низку кліпів, а саме «Місто», «Прощатися», «Бувай ми здорова» тощо, запропонував цікавий спільний проєкт – спробувати виконати пісню «Я з України» разом із учнями трускавецьких шкіл, а також відзняти на неї відео.
Трускавець – рідне місто Віктора Винника, тут він свого часу закінчив школу. Ідея здалась Вікторові цікавою, тому він одразу погодився.
Віктор Винник і діти
Треба зауважити, що в записі взяли участь звичайні діти, більшість із яких раніше зустрічалися зі співом тільки на уроках музики. Але дитяча щирість і безпосередність зробили свою справу – і пісня зазвучала абсолютно по-новому. А під час зйомок відео старшокласники продекламували фрагменти віршів Василя Стуса, це стало справжньою родзинкою кліпу і наповнило роботу новими змістами.
Віктор Винник зауважив, що працювати над записом та зйомками цього спільного проєкту було надзвичайно цікаво, а результат вийшов дуже символічним. У пісні кілька поколінь українців об’єдналися навколо однієї мети: ще раз проголосити, що на карті світу є така країна – Україна і «Ми з України»!
Львів… Місто, що асоціюється з ароматом кави. Але чи справді ми знаємо його справжню кавову історію? За кожним нині діючим закладом стоїть тінь десятків,...
