На цьому наголошують медики комунального закладу Львівської обласної ради Львівський Обласний Центр Екстреної Медичної Допомоги та Медицини Катастроф
Мешканцям Львова рекомендують запам’ятати резервні контактні номери та звертатися, якщо виникне потреба у допомозі лікарів:
293-29-12; 293-29-14; 293-29-05; 293-29-19; 293-29-16; 293-29-25
Наталка РАДИКОВА
“Ми зараз розпочинаємо збирати допомогу і, також будемо старатися допомогти тим, хто її потребує”, – розповів керівник організації Андрій Салюк.
Потрібно:
– теплі речі;
– харчі;
– медикаменти;
– пальне;
– гроші.
Адреса: Львів, вул. Коперника,40А.
За детальнішою інформацією звертатися на офіційну сторінку Волонтерської ініціативи в соціальній мережі.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Українська Військова Організація (УВО) це – підпільна військово-політична організація, яку створили 1920 р. учасники збройних формувань УНР та ЗУНР. Основна її мета полягала у продовженні боротьби проти іноземних окупантів. Очолив УВО полковник Євген Коновалець, який мав великий військово-політичний досвід, здобутий в роки Першої світової війни. 14 березня 1923 р. Рада Послів держав Антанти офіційно визнала приналежність галицьких земель до Польщі. Останній було поставлено певні умови, зокрема надання українцям широкої етнокультурної автономії. Однак, поляки не виконали своїх зобов’язань. У відповідь УВО почала проводити широкомасштабні акції опору. Звичайним явищем тоді стали: бойкоти польської адміністрації, масові саботажні акції та кампанії, атентати (замахи) на представників польської окупаційної влади тощо. Перепадало й тим українцям, які співпрацювали з окупантами. Своїми діями УВО намагалася підтримувати бойовий дух українців та нагадувати європейським та світовим державам про невиконання Польщею міжнародних зобов’язань. Однак, кінцевою метою організації була побудова української самостійної соборної держави.
Паралельно з УВО за кордоном та на українських землях, окупованих Польщею, Чехословаччиною, Румунією виникає чимало інших українських націоналістичних організацій та груп. Так, у Львові розгорнув діяльність Союз Української Націоналістичної Молоді, Празі – Група Української Національної Молоді, Подєбрадах – Лєгія Українських Націоналістів, Німеччині – Союз Українських Націоналістів та ін. У 1929 р., у результаті об’єднання цих організацій, створено Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Після створення ОУН УВО, зважаючи на пропагандистсько-політичні цілі, які ставилися перед українським визвольним рухом, ще деякий час існувала автономно. У 1932 р. процес її злиття з ОУН остаточно завершився.
Для виконання своїх завдань УВО повинна була розраховувати на добре підготовлені кадри. Адже, робота, зважаючи на велику її складність, велася, як правило, коспіративно. Члени УВО проходили всебічний вишкіл. До нього входило: військово-фізична підготовка, ідеологічна тощо. Крім практичних занять, які проводилися на підпільних квартирах та лісових масивах, увісти штудіювали легальну та нелегальну літературу. Особливо небезпечним було зберігання в себе нелегальної літератури. Адже, в разі її знаходження польською поліцією, членові УВО або людині, яка її мала, загрожував штраф або позбавлення волі.
Більшість нелегальної літератури, яку випускала УВО, не містила прізвищ авторів або підписувалася псевдонімами. Тому, сучасним дослідникам іноді важко встановити справжніх авторів. Український політичний діяч, журналіст, публіцист, один з керівників УВО та співзасновник ОУН Володимир Мартинець (1899–1960) у першій поважній праці, присвяченій історії українського визвольного руху “Українське підпілля: від У. В. О. до О. У. Н.”, виданій 1949 р. за кордоном, писав таке: “Вже не раз зверталися до мене з пропозицією написати історію українського підпілля. Але досі не брався я за це завдання. І поточна праця не давала мені на це змоги, і події були ще надто свіжі, щоб можна було їх подати до прилюдного відома. Роки йшли, і в міжчасі відносини змінилися. Зате прийшов на увагу інший момент: брак джерельних матеріялів. Тут уважаю за потрібне дати деякі пояснення. В конспіративно-нелєґальній організації є засада – не тримати ніяких паперів. Кожний лист, кожна записка, “ґрипс”, адреса, прізвище, не раз одне необережно записане слово може стати причиною арешту, засуду й загину людини, а то й цілої групи людей. Скільки ж то членів У. В. О. і О. У. Н. заплатило не раз довгими роками тюрми за недотримання цього правила, та й ще нерідко стягаючи тим нещастя на інших членів. У таких умовах праці, повної небезпек і боротьби, тим менше буде хтось думати про якісь “шпарґали”, що їх треба зберегти для історії! А все ж були такі одиниці, що мали охоту й головне обов’язок це робити. Одним із них був я, що поготів уже від ранньої молодости виявляв правдиву слабість до збирання історично-архівних матеріялів та до писання денників”. У своїй книзі Володимир Мартинець подав деякі прізвища авторів підпільних брошур УВО та ОУН, які видавалися у міжвоєнний період. Так, брошуру під назвою “У. В. О.”, видану у Каунасі 1929 р., написав Володимир Мартинець та Євген Коновалець; “Конспірація” (Каунас, 1929 р.) – Володимир Мартинець; “Війна й революція” (Каунас, 1930 р.) – Володимир Мартинець та Ріко Ярий; та ін. Ця література видавалася, як правило, великими накладами. Наприклад, брошуру пропагандивного відділу УВО під назвою “У. В. О.” надруковано 10000 тиражем із приміткою на другій сторінці: “Книжку цю повинен перечитати кожний Українець! Передавайте її з рук до рук, з хати до хати! Ховайте її перед ляхами, бо вона нелеґальна!”. УВО намагалася якнайширше розповсюджувати підпільну літературу на західноукраїнських землях серед різних прошарків українського суспільства.
Мартинець Володимир, син Євгена і Марії (псевдоніми: “Волянський”, “Маруся”, “Я. Полянський”, “Сокирка”, “Трубкович”, “Тур”, “Туратті”; 15.07.1899, м. Львів – 10.12.1960, м. Вінніпег, Канада). Закінчив Академічну гімназію у Львові. Вояк УСС, київської формації Січових Стрільців, секретар губерніального комісара УНР для Холмщини, Полісся і Підляшшя. Інтернований поляками у таборах в Каліші та Щипйорно (1920). Вищу освіту здобував в Українському таємному університеті у Львові (1921–1923, право), Високій торговельній школі у Празі (1923–1926, економіка), Берлінському університеті (1927–1929, політологія і журналістика), Сорбонні (1934–1936, філософія). Член кураторії Українських високих шкіл (1921–1925), один з організаторів Таємного українського університету у Львові, секретар “Академічної громади”, віце-президент Центрального союзу українського студентства (1926–1927). Член Групи української націоналістичної молоді в Празі (1925), редактор газети “Національна Думка” в Празі (1926–1927), референт пропаганди Начальної Команди УВО (1927–1933), редактор журналу “Сурма” (1927–1933), учасник І та II Конференцій Українських Націоналістів (1927, 1928). На І Конференцій обраний членом ПУН з функціями керівника секретаріату (1927–1933) та референта преси та пропаганди (1927–1954), редактор журналу “Розбудова Нації” (1929–1934). Приїхав в Галичину, заарештований польською поліцією 16.12.1927, суджений у Львові 30.08.1928, звільнений від кари, повернувся в Чехословаччину. Учасник Конгресу Українських Націоналістів, головний секретар Президії, брав участь у роботі соціально-економічної комісії, виголосив доповідь “Соціальна політика”, обраний референтом пропаганди Проводу Українських Націоналістів (ПУН), член ПУН (1929–1954). Депортований з Чехословаччини (1934), оселився у Австрії (Відень), згодом у Франції, редактор газети “Українське Слово” (1934–1940). Після розлому в ОУН продовжував працю в ОУН(м), провідник ОУН(м) на ЗУ3 (1941–1942), голова Українського літературного клубу у Львові (1941–1944), заарештований 01.1944, політв’язень німецьких тюрем та концтабору Бретц (філіал табору в Заксенгавзені), вийшов на волю 21.10.1944. На еміграції в Канаді (з 1949). Автор спогадів. Докладніше див.: Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920–1939 роки. Видання третє, доповнене / Петро Мірчук. – Київ: Українська видавнича спілка, 2007. – 1008 с.
Дослідження підпільної літератури УВО на сьогоднішній день залишається одним із пріоритетних напрямків української історіографії українського визвольного руху ХХ ст. Чимало брошур зберігається у приватних, державних архівах і музеях. Лише поверховий перегляд документів у Державному архіві Львівської області дав певні результати. Зокрема, у ДАЛО в 11 фонді 29 описі зберігається справа під номером 495 “Справа по обвинуваченню Букала Семена, Яцури Теодора і інших підозрювальних в приналежності до УВО і в шпіонажі”. У ній всього пронумеровано 77 аркушів. Крайні дати документів у справі – 13 жовтня 1927 р. – 30 березня 1928 р. Головними фігурантами справи були Семен Букало, Теодор Яцура та Роман Шухевич. З матеріалів можна дізнатися про те, що Семен Букало – 1894 року народження, син Івана та Катерини, випускник філософського факультету Львівського університету, на ой час проживав у Львові на площі Ринок, 10; Теодор Яцура – 1894 року народження, син Прокопа та Марії, студент Львівської політехніки, проживав у с. Желдець (тепер село Кам’янка-Бузького р-ну Львівської обл.); Роман Шухевич – 1907 року народження, син Йосипа та Євгенії, студент Львівської політехніки, проживав у Львові по вул. Косинерській (тепер вул. І. Карпинця), 18-а. Вони 8 жовтня 1927 р. були арештовані. Справа виглядала таким чином. Близько 16-00 того дня, за Городоцькою рогачкою на Богданівці в районі аеродрому, поліцай Петро Блонський зауважив чотирьох осіб, які прямували по білогорському пасовищі. Їх поведінка видалася йому підозрілою. Поліцай вирішив перевірити документи. Виявилося що це були: Семен Букало, Теодор Яцура, Роман Шухевич та Іван Сенів. Останнього після перевірки документів було відпущено, решта доставлено до слідчої в’язниці для з’ясування обставин. Поліції було відомо, що Семен Букало, Теодор Яцура та Роман Шухевич були діяльними членами УВО. Однак, доказати це було нелегкою справою. Не будемо вдаватися у деталі цієї справи. Зазначимо лише те, що у фігурантів цієї справи було проведено обшуки у помешканнях, вилучено чимало цікавих речей: літературу, фотоапарати, різні посвідчення та документи. Однак, найпильнішу увагу у поліції викликало те, що під час одного із обшуків у квартирі, де проживав Роман Шухевич, вилучено оригінальну брошуру УВО “Мала війна”. Працівники органів державної безпеки Польщі зробили її переклад польською мовою і повідомили поліцію Львівського, Станіславівського та Тернопільського воєводств Польщі про таку знахідку. Через відсутність доказів справу Роман Шухевича було закрито.
Брошура УВО “Мала війна” є важливою пам’яткою, яка розширює джерельну базу українського визвольного руху 1920–1930-их рр. ЇЇ автори були обізнані з військоми здобутками європейських народів. Публікуємо її за сучасними правилами археографії при збереженні їх лексичних і орфографічних особливостей. Розшифровані скорочення та відсутні слова у тексті позначені квадратними дужками.
МАЛА ВІЙНА
/Партизантска війна/
Частина І.
Рік 1927
Зміст.
У всіх народів, що в наслідок ворожопідбиття а браку оружя або в наслідок тяжких зовнішних обставин, не мали можности створити собі постійного, модерного війска, виступають повстанчі загони, які в більшій або в меншій мірі самостійно провадять боротьбу з ворогом свого народа.
Чисельність, склад та бойова вартість тих повстанчих загонів була у ріжних часах ріжна. Вже в середних віках подибуємо відділи повстанців або партизан, які за гроші служать ріжним воюючим між собою партіям.
У всіх революційних війнах, француській, італійській, німецькій, російській і т. д. подибуємо повстанчі загони, які ріжняться лиш тільки назвою. Вони теж виступають і у визвольних змаганнях поневолених народів. Чини підчас американських визвольних змагань виказують характер чисто повстанчих виступів. І уерілляс у Іспанії, які боролися з Французами, це ніщо иншого як тільки повстанці. І так повторюється в цілій всесьвітній історії. В німецько-француській війні, в роках 1870/71, виступають по францускій стороні т. зв. франктірери. Під тою самою назвою повстанчі загони подибуємо у Бельґійців в часі німецької займанщини. Також і сербскі комітаджі мають за ціль оборону своєї батьківщини перед ворожою займанщиною.
Відповідно до способу ведення війни, зміняється склад і діяльність повстанчих загонів.
В гористому терені відділи партизан невеличкі що до скількости людей, однак обізнані докладно з тереном, можуть завдати ворогові значні втрати. На рівнинах такі відділи мусять бути сильніші, часами можуть мати артилерію, легкі гармати а передовсім средства лучби.
Одначе саме узброєння повстанчих загонів не є міродайне для успіху. Відношення населення, серед якого ділають повстанчі загони, тілесна здібність та витревалість кождого поодинокого повстанця, настрій у ворога і головно енерґія і ініціатива самого провідника буде мати вплив на успіх предпринятих чинів.
Досвіди з воєнної історії не полишили нам ніяких правил, на основі яких можнаб творити того рода повстанчі відділи. Одначе одно лиш можемо сказати що: малі, добре здисціпліновані повстанчі загони, під проводом здібних командантів, більше користи приносять, як незорганізовані банди, без почуття карности, які обтяжені непотрібними річами /між іншим обозом/ є дуже неповоротні та майже нездібні до скорих та несподіваних передпринять.
В краю, що стогне під ворожим ярмом, в якім з ненависти до свого гнобителя організуються повстанчі загони до отвертої боротьби з ворогом, місцеве населення буде без сумніву такі чини підпомагати та приходити на зустріч.
Прихильне населення буде все приносити користь повстанчим загонам. Населення буде давати добрі відомости про ворога, самому ворогові передаватиме неправдиві вістки про повстанчі загони. Оно достарчить повстанчим загонам харчів та узброєння, буде укривати усе перед ворогом хорих та ранених. В кінци ця співпраця між населенням а зорганізованими, з його найбільш енерґічних елєментів, повстанчими загонами, може розвинутися у загальне повстання проти гнобителя.
Своїм здисціплінованим виступом мають повстанчі загони зєднати собі місцеве населення, а в першій мірі уникати всяких ушкоджень власного населення.
Труднійше приходиться повстанчим загонам провадити свою діяльність в околицях заселених виключно ворожим населенням. Оно буде старатися за всяку ціну прогнати такі повстанчі загони зі своїх околиць або всіми средствами буде улегчувати ворогові їх нищення. Одначе не улягає сумнівови, що повстанчий загін під проводом звинного команданта, при здвоєній осторожности, та при неустрашимій безоглядности може і серед ворожого населення осягнути свою ціль.
Найкращим одначе союзником повстанчих загонів є завсігди терен. Чим більше він непроглядний та недоступний, тим догіднійший для всіх підпринять повстанчих загонів лісисті гірські околиці з проваллями та ярами, широчезні ліси, тяжко проходимі болота улегчують повстанчим загонам несподівані напади на ворога, дають доволі криївок, а за те ворогові утруднюють систематичне переслідування. В таких околицях ворог не має теж можности з успіхом уживати модерного оружя: танків і літаків.
З гори мусимо приняти, що повстанчі загони є як найдокладнійше обізнані з даним тереном т. зн. що або складаються з місцевих людей, або мають подостатком місцевих провідників, які є в можности з одної сторни вказати всі тайні дороги, які ведуть до ворога, а з другої сторони знають докладно всі криївки, де можно схоронитися перед ворожим переслідуванням. Саме в таких непроходимих околицях боєва вартість малих витревалих і обізнаних з тереном повстанчих загонів стає великою.
При підприняттях повстанчі загони мусять взяти під увагу пору року та погоду. Повстанц[я]м, які досить часто змушені кочувати під голим небом, приходиться дуже тяжко зносити злу погоду, великі сніги та дощ. З другої сторони саме при поганій погоді /мрака, дощ/ можуть доконувати найлегче несподіваних наступів на ворога, бо в такий час його осторожність слаюне.
Для діяльности в малій війні є длятого така пора року та погода найдогіднійша, яка утруднює ворогові більше пересунення війск, як рівнож і ослаблює його осторожність. Проте помимо особистих труднощей та неприємностей, малий загін повстанців може числити з певностию на успіх.
При творенню повстанчих загонів та при опрацьованню плянів їхньої діяльности треба все докладно узгляднити положення і настрій ворога. Самозрозумілим є, що підприняття повстанчих загонів проти добре здисциплінованої армії, яка ще не потерпіла ніяких невдач, не увінчається таким успіхом, як діяльність проти армії, що потерпіла невдачі або є у відвороті. Свою діяльність можуть повести повстанчі загони найуспішнійше в запіллю армії, або в околицях обсаджених непевними військовими частинами. Вже тут треба підчеркнути, що повстанчі загони не можуть ніколи провадити боротьби одноцільним фронтом. Базою їхньої діяльности являється все більше або менче ограничен район, в якому повинні вишукувати і використовувати кожду нагоду нанесення ворогові шкоди. Певна перевтома війною, чи деморалізація у ворожих рядах потягає все за собою, як наслідки ослаблення охоронної служби та невиконування наказів і правильників. Відповідною пропаґандою та безоглядними і наглими нападами можна цей стан у ворожих рядах погіршити, що буде мати додатній вплив на дальше провадження війни.
З огляду на тяжкі завдання начальник повстанчих загонів мусить звернути спеціальну увагу на добір людей. Повстанчий загін повинен складатися з найбільш національно свідомих людей, які добровільно голосяться до загона, щоби воювати зненавидженого ворога. Одначе попри моральну силу треба звертати увагу і на тілесну здібність даного повстанця. Повстанець мусить бути тілесно здоровий, обізнаний з тереном та природою, відпорний на всі невигоди.
До діяльности повстанчих загонів, що мають бути початком загально-національного повстання, є дуже корисним добирати людей з поміж місцевого населення.
Дуже часто лучається, що при творенню повстанчих загонів голосяться до них добровільно морально маловартний елємент, який хоче брати участь в повстанчій діяльности не для самої ціли, а лиш ради особистої наживи /пр[иміром] рабунку/.
Обовязком кождого команданта повстанчого загона є таких людей взагалі не принимати, евентуально колиб такі всунулися до загона сейчас їх віддалити; такі люде можуть в дуже короткому часі здеморалізувати найкращий загін повстанців та перемінити його в банду грабіжників. Повстанчий гурт належить поповнювати головно такими людьми як лісові робітники, лісничі, риболовці, а теж і спортовці, які заправлені спортом до невигід. Конечним і корисним є, щоб в кождім повстанчім загоні було принайменче кількох людей, які зналиб докладно околицю та опановували бездоганну ворожу мову.
Узброєння повстанчих загонів буде в самих початках дуже примітивне та ріжнородне. Коли відчувається брак оружя, то тоді краще узброїти добре малу частину як висилати до бою більшу але на пів узброєну частину людей.
Збрую повстанця творить: кріс і баґнет, евентуально далекострільний револьвер з прикладом та ніж. Зі скорострільного оружя то треба уживати легких скорострілів або машинових пістолів і то в дуже малій скількости, з огляду на труднощі транспорту набоїв для них. За те добре булоб, щоби кождий повстанець був узброєний в ручні ґранати.
Одяг повстанця не повинен впадати в очи, по можности зеленої краски, можливо все подібний до краски одягу ворога. Всіх фантастичних відзнак треба уникати.
З огляду на велику рухливість та живу діяльність, не повинні мати повстанці ніяких обозів. Тому всі запасові частини збруї, запасові харчі та набої мусить носити кождий повстанець зі собою. Степень здібности людей до ношення тягару буде найкращим мірилом узброєння. Конечним є мати рівнож зі собою далековиди, компаси, ножі, шнури та сокири, які в скрутнім положенню все придадуться.
У виїмкових случаях можна уживати часово спеціяльного узброєння як снігівці, колеса моторові колеса і т. п. р. Рівнож є можливим, що малий повстанчий загін, здобуваючи або реквіруючи коні, переміниться на якийсь час з пішого в кінний, щоби осягнути більшу скорість.
Щоби не нищити наразі непотрібного матеріялу та набоїв /пр[иміром] зі здобичі/, кождий повстанчий гурт повинен піднайти в свойому районі криївки деб міг ті речі магазинувати а тим самим в скрутнім положенню заосмотрювати ними своїх людей.
Корисним буде коли люде не будуть узброєні в зовсім нові речі, а лише уживані, які приготовили собі в часі мира, як пр[иміром] спортовий одяг, вигідні ношені черевики, власні наплечники, коци і т. п.
При творенню повстанчих загонів найважнійшою річию є вибір команданта. Буде мало людей, якіб фактично надавалися на командантів повстанчих загонів. Командант загона мусить бути надзвичайно інтеліґентний, мати сильну волю, а передовсім бути здібним до самостійного ділання. Він мусить любити небеспеку,бути надзвичайно осторожним, та виріжнятися своєю відвагою і хоробростию, в скрутнім положенню заховувати холоднокровність та вміти своєю скорою постановою пірвати загін дочинів.
Він мусить вміти мовчати: бо лиш тоді може числити на успіх, коли пляни його ним самим опрацьовані, будуть відомі лиш виключно йому. Невтомно і безнастанно мусить він дбати о боєздатність своєї групи та щадити здоровля своїх людей. І не тільки його обовязком дбати о людей як наст[ав]ник, він мусить рівночасно уміти вдержати поря[док і] карність хочби безоглядним способом. Всі домагання, які ставляється до людей, відносяться ще в більшій мірі до провідника. Лиш тоді діяльність повстанчого загона буде розвиватися без перешкод і успішно, коли провідник, без огляду на його особисті прикмети, що рішало про його придатність на провідника, буде визнаватися бездоганно у т[ак] зв[аній] повстанчій тактиці, що займається відповідною, доцільною діяльностию повстанця. Теж і заступники провідника , що малиб виповнювати спеціяльні завдання, /стежі, позірні чини/ мусять мати певну міру власної ініціятиви, енерґії і інтеліґенції.
Цілий розвій повстанчої діяльности виключає на загал передвишколення у повстанчій діяльности вже підчас мира, переводженням яких небудь практичних вправ. Що правда часть людей – як вже в горі зазначено – буде дещо підготовлена своїм сталим заняттям; чи спортовими вправами – все таки буде богато річей, які для діяльности повстанчих загонів будуть мати велике значіння, а на які буде мало звертатися уваги. Тут приходилиб під увагу нічні марші, орієнтуванняся у непрогляднім терені, підчас непогоди, безгамірне порозуміванняся, осторожно, незвертаючи уваги на себе, підходжування, стріляння в ночи, скоре нищення, перемагання всякого рода перешкод, розсівання поодиноких гуртів у ріжних напрямках та збірка на місцях з гори назначених. Є зрозумілим, що при добрій волі, вже під час мира, при найріжнороднійших нагодах можна вишколювати людей до поодиноких вище наведених чинностей повстанчої війни.
Всеж таки треба одно узгляднити: вишколювання повстанців не може відбуватися після з гори назначеного шабльону пр[иміром] після службового правильника. Кождий провідник вишколить своїх людей тим краще, чим більше буде мати власної ініціятиви і проворности. Колиб учасники повстанчого загона не мали достаточного вишколення, то треба буде на початках повстанчої діяльности виконувати як найпростійші завдання та поволи переходити до чим раз тяжчих.
Кождий повстанець місить завсігди одно памятати: найкращу охорону повстанчого загона дає енерґія і інтеліґенція його провідника і безоглядне довіря людей до него, з другої сторони спроможність загона виконувати скорі рухи.
Ініціятива провідника повстанчого загона не сміє бути в жаднім випадку ограничена наказом. Все ж таки мусить начальний провід видати загальні напрямні, які повинні начеркувати:
1/. речинець діяльности повстанчих загонів.
2/. загальні вказівки, в яких околицях мають поодинокі повстанчі загони переводити свою діяльність.
3/. головні завдання, які приділюється даному повстанчому загонови.
В початках своєї діяльности мусять бути провідники повстанчих загонів докладно поінформовані про розміщення ворога, /на скільки це є відоме/, щоби опісля без звязків, своїми станицями могли собі на основі донесень власних розвідчиків витворити ясний образ про положення ворога. Кождий повстанчий загін мусить бути можливо докладно обізнаний з відносинами у свойому районі. Для того мусить мати серед населення довірочних людей і висилати розвідчиків, якіб його про це інформували. Перед кождим чином, як несподіваним наступом, нищенням і т[аким] п[одібним]. Треба повести розвідку, хиба що загальне положення на це не позволялоб. Чим більше довірочних людей та розвідчиків, тим легче може повстанча група перевести свої завдання та тим певнійше її положення та забезпечення.
Ворожу чинність розвідочну можна використати для впровадження ворога в блуд, розширюючи систематично не згідні з правдою поголоски про скількість, силу і наміри повстанчого загона.
Не лише сама розвідка про положення ворога та розсівання неправдивих вісток, які впроваджують ворога в блуд приносять користь. Треба звернути бачну увагу на телєфонічну та телєґрафічну сіть ворога. Залучуючи відповідний підслуховий апарат, можна нераз підслухати важні розмови та тактичні накази, що безумовоно вплине на корисний успіх наміреного чину.
Кождий повстанчий загін творить в той спосіб в своїм районі розвідочну сіть, при чім старається при помочи звязків держати лучбу зі сусідними занонами, як рівнож з головним проводом повстанчої групи.
Районом діяльности повстанчого загона являється не точно означений фронтовий відтінок в повнім значінню того слова, а лиш певна околиця; тому повстанчий загін мусить до цеї околиці приноровитися, бо не можна в такім разі предвидіти, щоб она могла находитися в означений час в означенім місци. Для вдержання постійного звязку, для передачі донесень та для одержування загальних наказів, кождий повстанчий загін назначуєз гори певний збірний пункт в порозумінню з проводом, куди спрямовує всіх своїх гінців зі звітами, при чім останні приносять накази головної команди,яка теж зі свого боку в точно означену годину тамтуди висилає. Це єдосить примітивний одначе певний того рода зв’язок, при чому треба числитися щозабирає більше часу.
При підготовлюванні діяльности повстанчих загонів треба не забувати зарядити крім розвідування і наладнання звязків теж і закладання запасових маґазинів для переховування набоїв, харчів та иншого потрібного до діяльности приладдя. Заосмотрення таких запасних криївок в материях може бути переведене або ще перед роспочаттям діяльности загона або щойно в часі їїдіяльности. Тоді складається у ці криївки здобуту на ворогові здобичу. Коли загін оперує в терені, якого населення для нього прихильно настроєне, тоді запаси для прохарчування буде доставляти само населення і цими запасами треба буде доповнювати запасні криївки.
Великі труднощі виринають для загону при намаганнях відповідного приміщення ранених та хорих. Вести їх із собою пряио неможливо – они утруднювалиб тільки можність скорих рухів загону, конечних для успіху чинів і беспеки загона. Проте треба конечно як змога найскорше виділити їх зі складу загону на час виздоровлення. Доля їх, колиб они попали в руки ворога, булаб незавидною, проте треба старатися для них о якесь певне приміщення. На це найкраще надаються самітні хутори, а в приграничному терені не буде представляти ніяких труднощів переправлення їх через кордон до невтральних країв. В крайному случаї приходилиб під увагу вище згадані запасні криївки, як місце переховування хорих, евентуально з їхніми доглядачами. При цьому не можна ніколи забувати на конечність заосмотрення кождого у достаточну скількість перевязочного матеріалу.
Харч повстанчих загонів буває часто скромний та нерівномірний. На загал треба буде обмежитися до одноразового але достаточного харчу. Старатися о середники прохарчування мусить загін сам /дичина, овочі/ почасти роздобувати їх у населення /мука, хліб/ по можности купуючи. Не можна погорджувати нагоди роздобуття харчів від ворога, нападаючи на харчові транспорти /консерви, хліб, цвібак/.
Для піддержання стану здоровля людей треба конечно дати їм час від часу теплу їжу. Це можна осягнути обоздженням самітних хуторів деб була змога таку їду приготовити. При цьому ніколи не треба забувати на забеспечення себе стійками,та все треба старатися населенню платити.
Взагалі грошева справа має велике значіння у діяльности повстанчих загонів. Щоправда національно свідоме населення буде завсігди підпомагати діяльність повстанчих загонів чи то розвідчими відомостями чи доставою харчів і приладдя – зовсім безінтересовно, але часто заходить конечність платити за прислуги і підмоги населення – особливо у зубожілих частинах краю. Ясно, що всякі примусові данини чи реквізиції в таких обставинах сталиб тільки неприхильного а й то ворожого настрою населення відносно загонів, – та що провідник загону мусить мати в своїм проспорядженню грошеві фонди, якіб на відповідний час вистарчали на покриття всіх коштів, получених з прохарчуванням і иншими витратами загона.
З другого боку зрозумілим є, що мимо всего у виїмкових случаях муситься приноровлювати і реквізиції.
Коли у певному районі виступає рівночасно більше повстанчих загонів, тоді загальні вказівки, дані їх провідниками,мусять теж докладно очеркувати оперативний терен поодиноких загонів. Міродайний для приділювання оперативного терену повинні бутислідуючі дані:
1/. сила загону, з узглядненням прикмет терену /проходимість,можність заховатися, ліси, гори і т. п./
2/. тактичні завдання у звязку з істнуючими в даному районі важними обєктами /залізні дороги/.
3/. природні труднощі, які треба буде поборювати при чинах /ріки, високі хребти гір/.
4/. політичні границі.
Розділення оперативних районів мусить крім цего вповні відповідати наміченому плянові діяльности загонів. Поодинокі загони повинні опанувати цілий терен так, щоби они могли взаїмно собі помагати та евентуально із собою співділати. Це унеможливить ворогові здавлення повстанчого руху – бо колиб навіть він знищив який небудь загін, то завдяки ініціятиві сусідних загонів – завсігди удасться створити на його місце новий.
З другої сторони райони поодиноких загонів не сміють бути за малі з огляду на це, що кождий загін мусить мати певну свободу рухів, що утруднює ворогові в переслідуванню.
Кождий повстанець, з окремаж провідник, повинен бути докладно обзнакомлений вже перед тим з тереном, у якому ведуть акцію. В противному случаю треба конче для загону приєднати членів із місцевого населення.
Головні завдання повстанчих загонів можна спроцизувати коротко слідуючим способом:
1/. акція нищення /саботажі, усіх для акції ворога потрібних обєктів, пр[иміром] комунікаційні лінії, телефони, телєґрафи, мости, стації, маґазини і тим под[ібне]/. Часто навіть треба ще раз знищити обєкти вже раз знищені, а опісля ворогом відбудовані.
2/. сталі напади на ворожі частини,залоги, табори, становища чи транспорти, які малиб на ціли завдати ворогові персональні і матеріяльні втрати, а також ослаблення і здеморазування [слова “матеріяльні втрати, а також ослаблення і здеморазування” повторюються двічі. – А. С.] ворожої армії сталим непокоєнням.
3/. ціла боєва діяльність повстанчих загонів звязує рівнож великі сили ворога, які для зліквідовання повстання мусять бути стягнені з головного фронту.
Висше згадана діяльність повстанчих загонів була спрямована в першій мірі на шкодження ворогові. Однак не є виключеним, що повстанчі загони можуть у виїмковому случаю приневолити ворога часово опорожнити занятий ним район, приготовляючи терен для власної акції. В дальшім ході війни можуть повстанчі загони, на спеціяльні припоручення проводу, скріпити значно своє число допливом добровольців, утікачами тої самої національности з ворожого війска і т[аке] п[одібне] і в той спосіб стати частинно кадрою для власних сильніших війскових частин.
Розташувавшися в своїм призначенім районі, засягнувши потрібних відомостей і навязавши лучбу,начинає повстанчий загін свою діяльність.
В першу чергу нищить він всі обєкти, які улегчують ворогові перехід до наступу і зпричиняються до його рухливости. Ту приходять під увагу залізні дороги та залізнодорожні обєкти, важні обєкти вздовж доріг, як рівнож засоби лучби пр[иміром] телєфон і телєґраф, які улегчують ворогові передавання відомостей а тим самим і орієнтацію. Удасться знищити ворожі маґазини і запасні табори і т[аке] п[одібне], то тим самим унеможливиться ворогові усадовитися в районі, в якому оперує загін.
Тому що при кождім нападі або знищенню муситься числити з ворожим протиділанням, мусить провідник в першу чергу перевести розвідку, котра дасть йому певні дані відносно можливостей наступу та охорони себе перед ворогом, та застановитися чи проєктована акція має вигляди на успіх. Передовсім в початках не сміє провідник непотрібно братися до діл, які є понад сили загону.
Вирішивши само переведення акції, назначує провідник в першу чергу час і спосіб переведення чину.
Як час нападу надається найкраще ніч, взглядно сумерк, бо они уможливляють повстанцям неспостережно наблизитися і звикнути т. зн. заскочити ворога несподівано.
Саме через заскочення і загальне замішання, яке повстає підчас нападу в ночі, може навіть малий повстанчий загін осягнути великий успіх.
В який спосіб перевести чин, то це залежить від того, якого рода є даний чин.
Саботажні чини дадуться часто перевести без якорго небудь ворожого протиділання. Пр[иміром] знищення телєфонічної лінії, залізної дороги, спалення або висадження маґазинів, чи якихсь инших обєктів не дуже стережених – не буде представляти ніяких труднощів. Саботаж бережених обєктів мусить переводитися в слідуючий спосіб: одна ґрупа усуває варти а потім переймає сторожу, а друга частина переводить само знищення. Переведення цего мусить бути настільки скоре, щоби ворог не зміг перед знищенням стягнути запасних частин або поготівля, котріби перешкодили в знищенню або також відтяти відворот загонови.
Напади можна в першій мірі переводити з засідок в наглий спосіб на переходячі відділи, кольони, поодинокі стежі і т[аке] п[одібне].
Не мало важним тут вибір місця нападу. Найкраще надаються гірські околиці та ліси, які дають можність наглого нападу на військові частини, машеруючі по долинах та лісних дорогах. Нагло утворений огонь спричинює замішання в відділах і примушує їх розвинутися у розстрільну. Цілию нападу на кольони може бути або знищення матеріялу, який они везуть зі собою або здобуття його для себе. Напад переводять звичайно дві ґрупи, з яких одна обстрілює чоло кольони а друга її конець. Для задержання обозу треба застрілити кілька коней, а при самоходових кольонах муситься ушкодити стрїлами або ручними ґранатами мотори і бензинові резервуари чолових і кінцевих возів.
По дорогах можна підготовити на авта або танки вовчі доли. Поїзди на залізничих лініях можна висаджувати у воздух або спричинити їх виколіїння відшрубованням шин на окрутах.
При нападах на табори або оселі розходиться в першій мірі о се, щоб ворогові занести втрат, як рівнож, щоби через часті нічні напади денервувати військо і його здеморалізувати. Найдогіднійше переводити того рода напади загонами повстанців різночасно з рїжних сторін, щоби утруднити ворогові орієнтацію, з котрої сторони приходить напад і примусити його до оборони у всіх напрямках.
Для переведення цього конечні у повстанців сильні нерви та велика холоднокровність.
Спокійно, без поденервування мусить повстанець приглядатися з близька перемаршові ворожих частин,щоби у відповідній хвилині цільно стріляти або кинуту ручну ґранату. Не запускаючися в борбу, мусить він відорватися від ворога і найкоротшими дорогами спішити на інше, догідне до нападу місце, щоби там знова знечеви напасти на ворога поденервованого вже попередним нападом.
Щоб уникнути розпорошення загону по нападі чи неудачній акції, повинен провідник перед кождим нападом заздалегідь подати збірну точку, деб могли зібратися на означений час всі розсипані в боротьбі.
Як при всіх походах і чинах, так і в супочинку мусить панувати у кождому загоні безоглядна дисципліна і обережність.
Короткі супочинки переводить загін на забеспеченому місці, в районі, в якому саме знаходиться. Вислані розвідчики та розставлені варти дбають про її забеспеку.
Коли воєнні події або фізичний стан повстанчого загону висувають домагання довшого супочинку, тоді повстанчий загін відходить на призначене йому місце, яке повинне бути по змозі укрите і від ворожих ділань забеспечене. Так може обсадити загін самітні хутори і перебувати в них кілька днів. Коли ні буде мусів загін вицофатися у замешканні ліси і урядити собі там укритий лісовий табор на взір вище згаданих запасних криївок. І тут треба дбати про забеспечення. Також підчас супочинку не сміє сидіти загін бездільно. Треба привести до ладу оружя, приладдя і одяг, загоїти рани, та вилічити недуги, наладнати звязки зі сусідними загонами, а в багатьох случаях вислати орґанізаторів до сусідних осель, щоби орґанізувати нові відділи повстанців, або приєднувати добровольців до власної частини.
Також не може бути занедбана і ро[з]відка супроти ворога, бо часто вдавалося ворогови зліквідувати повстанчі загони саме під час супочинку в їх таборах.
Співпраця і довіря місцевого населення буде і в тім случаю найкращою охороною бо оно найскорше подасть вістку про наступаючі ворожі сили.
Постанці загони, як перед століттям так й сьогодні мають велике значіння у народів, без достаточного оружя ведуть боротьбу з ворогом-переможцем за свою самостійність. Кождий нарід, як що має енерґічних і рішучих мужів, є в змозі виставити малі, у невибагливе оружя заосмотрені частини та післати їх у боротьбу, а їх відвага, холоднокровність та невичерпана енерґія і сприятливий терен дадуть їм змогу успішно боротися навіть із сильнійшим, модерноуоруженим ворогом.
Цей короткий нарис не представляє собою якихсь приписів чи вказівок як орґанізувати та вести партизанстку війну – він призначений тільки на те, щоб дати причину до передумування; бо саме при партизансткій війні мусить оставитися вільне поле ініціятиві провідника так відносно орґанізації як і її переведення.
Друга частина нарису цього обійме кілька історичних примірів діяльности повстанців підчас визвольних змагань ріжних народів аж до найновійших часів включно.
Ґен. чет рос. сл. К[арл] Адаріді: “Freischaaren und Freikorps [auf Grund von Kriegserfahrungen”. Berlin, 1925].
Полк. пр. Ґен. Шт. Бальк: “Taktik” – Die Gefechtslehre. [Berlin, 1903].
Чет. [Вільям] Бальк: Der kleine Krieg. [Berlin-Charlottenburg, 1923].
Полк. Ґеорґ Кардіналь ф[он] Віддерн:
а/. Der kleine Krieg [und der Etappendienst. Berlin, 1906].
б/. [Die] Streifkorps [im deutschen Befreiungskriege 1813 nach kriegsarchivarischen quellen. Berlin, 1899]/
Ц. і К. Пполк. ф[он] [Казимир] Лібґендорф: Über Okkupation u[nd] Pazifizisrung von insurgierten Gebirgsländern. [Unter besonderer Berücksichtigung der Volksstämme und des Terrains auf der Balkanhalbinsel. 3 Skizzen. Wien, 1904].
Фон [Альбрехт] Боґуславскі: [Der] Kleiner Krieg [Und Seine Bedeutung für Die Gegenwart. Berlin, 1881].
Сот. [Альфонс] Квінтеау: La guerre de surprises et d’embuscades. [Paris, 1884].
Полк. Ц. [Константин] Гіерль: Kriegführung mit improvisierten Heere. [Berlin-Charlottenburg, 1923].
Граф ф. Паріс: Geschichte des Bürgenkrieges in America/
Ґамбетта [Léon]: La guerre la province. [Documents officiels, publ. par Georges d’Heylli. Paris, 1871].
Ґен. [Александр] Міхальовскі-Данілєвскі: [Описание Финляндской войны на сухом пути и на море в 1808 и 1809 годах. СПб, 1841].
[Пауль фон] Лєттов-Форбек: Heira – Safari. [Deutschlands Kampf in Ostafrika. Leipzig, 1920].
Де Брак: Avant-postes de cavalerie légére: [souvenirs. Paris, 1831]
Публікується за: ДАЛО. – Ф. 11. – Оп. 29. – Спр. 495. – Арк. 60–73 зв.
Андрій СОВА
історик
Джерела та література:
На диво в країні, де було мало нормальних автошляхів ,а потяги були основним засобом пересування між містами, раптом стрімко почався розвиток цивільної авіації.
Спершу на регулярних лініях переважали невеликі німецькі літаки. Темпи розвитку були настільки високі, що авіакомпанія ледве встигала оновлювати розклади і схеми польотів. Тому затверджували їх лише на найближчий місяць і друкували в газетах та на листівках малого формату.
Інформативно листівка була вичерпною для пасажира. Там, крім розкладу і схеми всіх польотів зі Львова, містились фотографії літаків та інструкція для пасажирів . Якщо перечитати таку інструкцію сучаснику ,то деякі пункти можуть здатись цікавими, ба навіть дещо дивними .
“Пасажири повинні прибути на летовище не пізніше ніж за 15 хвилин до вильоту” казала інструкція. Мабуть цього часу цілком вистарчало для “контролю квитків” і “зважування багажу та пасажира”(!). На рейси за кордон додатково перевірялись документи і проводився митний контроль. На все 15 хв.
Інструкція визначали коло осіб яким заборонено підніматись на борт літака, а саме це особи з “симптомами ненормального психічного стану, або психічного захворювання”, “особи в нехлюйному стані”, а також які “ображають своєю поведінкою громадську пристойність”.
Першим пунктом в переліку речей ,що заборонялось брати з собою на борт , були фото і кінокамери. Обґрунтування не було надано, але і самому можна второпати чому.
Примітно, що у цьому переліку лише у наступних пунктах під заборону потрапляли “заряджена зброя, вибухонебезпечні, легкозаймисті, їдкі та смердючі матеріали” та інші предмети, які можуть бути “небезпечними для пасажирів або літака”.
Палити в салоні чотиримісного Junkers F-13 дозволяється тільки за згодою всіх пасажирів. А от куріння у восьмимісних літаках Fokker F-VII заборонялось.
– Найдивовижніший пункт інструкції вказував , що в польоті “дозволяється відкривати вікна”, але суворо заборонялось “кидати будь -які предмети у відкрите вікно”. Інструкція також не забувала попередити пасажирів, що “під час польоту забороняється відчиняти двері назовні”.
Придбаний квиток можна було повернути за 24 години до вильоту. Це було безкоштовно, за винятком випадків, коли скасування квитка проводилось в офісі іншого міста, а не того, де був придбаний квиток. У цьому випадку LOT утримував вартість телефонного зв’язку (3 злотих).
Непередбачуваний сюжет розгортається навколо чарівної журналістки Паоли. Відомий політик Леоне з першого погляду закохується в неї.
«Кохання настільки затьмарює герою розум, що не дивлячись на свій поважний вік, він втрапляє в вельми цікаву авантюру, яку вигадав його новий приятель – драматург П’єро. А що далі? Це варто побачити. Історія звпізнаваним смаком інтриги, ноткою хитрощів і таким приємним післясмаком щирого сміху. Авжеж, цим варто насолодитися!», – запрошують організатори.
У ролях Лілія Ребрик, Лесь Задніпровський, Кость Костишин. Режисер – заслужений артист України Валерій Астахов. Продюсер – Олег Шпанчук.
Квитки за посиланням: https://lviv.karabas.com/ua/zhinka-nad-nami-8/order/
Ольга МАКСИМ`ЯК
Нагадаємо, що ми уже розповідали про кілька цікавих реалізованих архітектурних задумів архітектора у Львові, а сьогодні пропонуємо познайомитися з історією зведення храму Царя Христа в Озерянах за проєктом Олександра Пежанського.
Село Озеряни Борщівського району Тернопільської області розташоване між річками Млинки і Драпана. Відоме воно з 1494 р., хоча поселення на місці Озерян існувало з ХІІ століття, а поблизу виявлено археологічні пам’ятки трипільської культури. Під час Першої світової війни зазнало значних руйнувань і в міжвоєнний період втратило статус міста.
Парафію в Озерянах утворено у 1716 році. Тим же роком датується й перша історична згадка про дерев’яну церкву, яка була освячена і названа на честь Мучениці Параскевії. У 1756 році в Озерянах збудували нову муровану церкву, яку в тому ж році освятили також на честь Святої Мучениці Параскевії. На жаль храм повністю згорів у 1943 р.
У 1937 році на основі проєкту архітектора Олександра Пежанського в Озерянах постав модерний мурований храм названий на честь Царя Христа. Про його зведення писав у 1936 р. у своєму фейлетоні «Автом по Галиничині» Роман Купчинський під псевдонімом Галактіон Чіпка.
«ЦЕРКВА В ОЗЕРЯНАХ.
Всі села в цілім нашім світі мають свої амбіції. Тільки ці амбіції не йдуть у тім самім напрямі. Одно хоче бути найкраще, друге найкраще вбране, третє хоче мати найбільшу читальню, четверте районівку, пяте це, шесте те. А Озеряни сказали: «Хочемо мати найбільшу церкву!» і мають. Проектував її інж. О. Пежанський і трохи боявся, що зробив занадто модерний проект. Та озерянці подивились і махнули головами: «Трохи вона ніби інакша, але такої ніде ми не виділи і головне велика!»
Церква справді велика і модерна, але архитектурно звязана з нашою бувальщиною. Відбиваються в ній виразно візантійські ремінісценції, які мені – ворогові модерних «скринь» – спеціально подобаються.
Місцевий священник показує нам нутро церкви і оповідає про свої проекти. В середині ще румовище, але вже швидко діждуться озерянці скінчення свого нового храму, бо не жалують на це ні трудів ні грошей. Де як де, але на чорноземнім Поділлі мусимо мати репрезентаційні церкви, бо поруч стареньких храмів Божих ростуть як гриби косцюлки, з високими вежами, червоними дахами і білими стінами. Дотого мусять наші церковні комітети дбайливо підбирати місця під нові церкви, бо густо-часто гарна і велика церква ховається від людського ока у видолинку, а зате костел видно здалеку.
Покидаючи мури церкви зітхав я ще до одного: Коби ще Ковжун і Осінчук розмалювали її як слід, а будуть мати озерянці чим хвалитися», – газета «Діло», ч. 253 від 8 листопада 1936 р.
Храм спроектований у доволі нетиповому Галичини стилі, великого розміру і відзначається строгими, прямокутними формами. Він являє собою численні об’єми у формі вертикально витягнених паралелепіпедів, хрестовий у плані, увінчаний по центру одним верхом на високому восьмигранному барабані. Оформлення зводиться до плоских прямокутних пілястрів і вертикальних ліній, виділених темнішим кольором. Вікна споруди теж прямокутні, вміщені у неглибоких нішах з напівциркульними завершеннями. Над заглибленим входом знаходиться великий балкон, що опирається на дві колони. Усі дахи невисокі, вкриті бляхою, над основними об’ємами вони двосхилі, а над вежечками – шатрові. Привертає увагу основний верх храму. Він дуже вишуканої форми, невисокий, із заломом і ледь помітним вигином всередину. Церква завершується невеликим ліхтарем з хрестом [3]
Освятили церкву 30 жовтня 1937 р. Інформацію про велелюдну подію було опубліковано було опубліковано у газеті «Діло», ч. 250 від 13 листопада 1937 р.: «Посвячення величавої церкви в Озерянах відбулося 30. м. м. при участи Преосв. Кир Григорія, 30 священників та великої маси народа. Свято почалося архиєрейською Службою Божою, що її відправив в год 8-ій рано Преосв. Кир Григорій і після того посвятив величаву церкву. Зчерги о. шамб. Малицький, парох Борщева відправив співану Службу Божу, підчас якої єпископ Григорій виголосив проповідь та уділив апостольського благословення. Кошти нової церкви, побудованої в середмісті на основі проєкту інж. Пежанського в модерному стилі, сягають до 150.000 зол. Душею цієї найкращої церкви в цілій околиці 6ув парох Озерян о. Вальницький»
У березні 1946 року Озерянська парафія і її церква перестали функціонувати, а восени того ж року вони були переведені у московське православ’я. У 1990 році парафія та храм Царя Христа стараннями о. Михайла Кисіля повернулися до Української греко-католицької церкви.
Церква Царя Христа розташована у східній частині села Озеряни, при виїзді на місто Борщів, при головній дорозі і неподалік від цвинтаря. Храм внесений до списку архітектурних пам’яток України місцевого значення.
Софія ЛЕГІН
Редакція Фотографій Старого Львова висловлює щиру вдячність за надані матеріали, використані у публікації, доньці Олександра Пежанського – Дарії Ярошевич
Джерела:
15 лютого 1929 року у Львові на Погулянці відбулися перші українські лещетарські змагання серед членів Карпатського Лещетарського Клубу. Олександер Пежанський зняв короткий фільм про цю подію.
Після багаторічних мандрів плівка опинилася в доньки Олександра Пежанського Дарії Ярошевич в Чикаго. Вона передала її для оцифрування до Українського Фотографічного Товариства. І ось, вперше відбудеться показ цих унікальних кадрів на широкий загал.
Перед показом відбудуться розповіді:
Також можна буде оглянути міні-виставку світлин Олександра Пежанського на лещетарську тематику. А ще відвідувачі зможуть побачити оригінальні нагороди та відзнаки Карпатського Лещетарського Клубу різних років. Ці артефакти покаже Орест Дубиняк – член відновленого Карпатського лещетарського клубу, спортсмен, вчитель фізичного виховання.
Подія відбудеться в актовій залі Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського (вул. Тадеуша Костюшка, 11) з дотриманням усіх карантинних вимог. Потрапити на неї можна абсолютно безкоштовно.
І, вже традиційно, смачною кавою пригощатиме наш незмінний партнер Торгова Марка Кава Старого Львова.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
У третій частині, як і у перших двох, розповідається про літаки часів Другої світової війни, знайдені пошуковою групою протягом минулого року.
Кожна частина — один рік пошукової роботи, відповідно, 2019, 2020 та 2021-й. Такий собі річний звіт про роботу групи, який цікавий не лише фахівцям, а й широкому загалу. Загалом на території п’яти західних областей України — Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Рівненської, протягом трьох років було знайдено близько 80 місць падіння літаків. Причому — як радянських, так і німецьких.
“Близько половину цих літаків, які були збиті чи впали внаслідок катастрофи, ми ідентифікували”, — розповідає Андрій Кір’янов. — “Я маю на увазі дати падіння, а також склад екіпажів. Є дуже цікаві, непересічні історії. Приміром, ми розвінчали міф радянської пропаганди про один із буцімто вогневих таранів, довели, що один із літаків точно був збитий повстанцями УПА. А щодо збитих у Карпатах німецьких літаків, то нам вдалося встановити імена всіх без винятку льотчиків та членів екіпажів.”
Наклади всіх трьох книг невеликі, адже видають їх власним коштом. Тож загальний наклад тритомника — близько тисячі екземплярів. Десять екземплярів кожної частини обов’язково надсилають до Національної бібліотеки України, бібліотек Верховної Ради України та інших установ.
Головна відмінність третьої частини книги «Пошук літаків ДСВ в Україні» полягає в тому, що вона — інтерактивна. На 140 сторінках видання розміщені не лише детальні історії пошуку літаків, ілюстровані 330 фотографіями, а й QR-коди, відсканувавши які, читач має можливість подивитися й відео. Загалом таких ексклюзивних відеосюжетів додано 12.
— Прогрес завжди вимагає чогось нового, тож цього разу ми поєднали папір із цифровими технологіями, — розповідає автор.
Поліграфія — традиційно високого рівня: видання видрукувано на крейдованому матовому папері, воно повноколірне, має тверду обкладинку. Також цього разу пошуковці вирішили запропонувати всім потенційним читачам таку опцію, як придбання всього тритомника одразу. Для цього вони замовили сувенірні шкатулки-упаковки. До речі, ці скриньки виготовили ветерани АТО на чолі з Денисом Антіповим, який організував у столиці майстерню Ua.gifts.
Але це тема вже окремої розповіді. Ці скриньки з МДФ та шильдиками з алюмінію мають насправді дуже гарний вигляд. У кожній — всі три книги «Пошук літаків в Україні». Серія наборів лімітована — їх всього 100. Автор каже, що у вільному продажу книг не буде, їх можна буде замовити або безпосередньо у нього, або в інтернет-магазині «Компас». Ціна першої частини 200 гривень, другої та третьої — 300. Доставляють їх і по Україні, і за кордон. До слова, на закордонних покупців розрахована і лімітована версія з трьох томів з автографами автора у дерев’яній скриньці.
— На ці книги вже є замовлення з кількох європейських країн, де нас добре знають завдяки нашим дослідженням у галузі авіаційної археології, — додає Андрій. — Це й не дивно, адже у своїй роботі ми частенько консультуємося з фахівцями з Великої Британії, Німеччини, США та інших країн. Тож наші закордонні колеги також чекають на книги.
Деякі матеріали ще не озвучувалися ні в телесюжетах, у яких провідні вітчизняні телеканали висвітлювали роботу пошуковців, ні на спеціалізованих сайтах у мережі — у книзі вони оприлюднені вперше. Ну і як вишенька на тортику: як і в попередніх виданнях — у кожній книжці є невеличкий шматочок від знайденого торік літака. Решту фрагментів пошуковці вже за традицією передали до Державного музею авіації України імені Олега Антонова.
“Що цікавого може бути в шахті?”- спитаєте Ви. Найперше це атмосфера. Ти знаходишся глибоко під землею і, неначе в казці, оточений чарівними кристалами. В соляній шахті стерильно, тут немає чорного вугілля та вибухонебезпечних газів. Зате є цілюще соляне повітря та неземна тиша. В соляних шахтах навіть облаштовують спеціалізовані лікарні. В інших країнах в шахти стоять черги з екскурсій. А в нас…
Другою цікавинкою шахти в Стебнику є підземні озера-луговні. Колись вони використовувалися для добування солі. А зараз це надзвичайної красоти водойми які можна побачити лише тут. А ще в цій шахті на глибині 200м є справжня капличка!
Ну і третє, це індустріальна складова шахт. Величезні машини, лебідки, ковші та інша машинерія що використовується для добування солі. Все це вражає та має свою, неповторну естетику.
Туристів в шахти Стебника, поки що, не водять. Ми були чи не єдиною групою якій вдалося легально потрапити в це підземне царство Прикарпаття.
Юрій Садовий присвятив своє життя соляним шахтам. Він на них виріс, він їх любить і з усіх сил старається їх зберегти. Саме цей чоловік провів нам теоретичну підготовку перед спуском в Калуші. Саме він і допоміг організувати ці легальні відвідини нашої багаторічної Мекки – останньої діючої на Галичині соляної шахти.
В’їжджаємо на територію підприємства. Ліворуч ствол “Кюбек”, праворуч ствол “Новий”. Він і є останній з діючих стволів-могикан соляних шахт на Галичині. В Стебнику ми були о 9 ранку, коли шахтарська зміна розпочинається. На ганку нас вже чекав п. Юрій та головний геолог Шахти. Вони проводитимуть нам екскурсію.
Нам, як справжнім шахтарям, видають алюмінієві номерки на спуск. Їх ми тут же і здаємо пані на ліфті. Ще п’ять хвилин суматохи і от уже вітер свище у вухах. Ми летимо вниз на ліфті зі справжнім парашутом. Саме так, з парашутом для страхування в разі обриву тросу. Але нічого такого не сталося. Спуск вниз тривав лише дві хвилини. Після нього ми, несподівано для себе, опинилися в місце дуже схожому на те, де вже якось нелегально були. Але на цей раз все законно. Протоптаною в гірській породі стежкою йдемо до старих австрійських конюшень.
Першим стволом під землю був Кюбек. Він названий в честь одного з засновників Австро-Угорської імперії. Спочатку тут видобувати кухонну сіль. Вона, в ті часи, була дуже потрібною для харчування, виробітки шкіри і зберігання м’яса на зиму. Потім надодачу почали добувати і калійні добрива. Вони й дотепер використовуються в сільському господарстві для досягнення високих урожаїв. «Золотий час» цих шахт припав на 60-і – 80-і роки 20 ст.
На початку 2000-х років більшість шахт позакривалося. Вони, на той час, вже виробили свій ресурс та вимагали значних інвестицій. А от сталого попиту на калійні солі тоді ще не було. Тому шахти Калуша та рудник номер 2 в Стебнику затопили росолами. Ідея була така, що вода працюватиме як домкрат і не даватиме просідати породі на поверхні. Та, на жаль, вчені прорахувалися. Вода, чи то пак ропа, навпаки розмивала та розмягчувала породу. Це робило майбутні просідання навіть ближчими. Що, зрештою, і сталося.
Сухим залишився рудник номер 1 в Стебнику. Навчені гірким досвідом інших шахт, тут нічого не затоплюють. Навпаки, є зміна десь з 20 людей що регулярно викачує звідси воду і підтримує шахту в робочому(сухому) вигляді.
Спитаєтеся чому тут не добувають калій та не водять туристів? Все дуже просто! Бракує другого робочого ствола. Зараз спуск можливий лише через ствол «Новий». Та й той вимагає реставрації. А от “Кюбек” майже мертвий. Підйом можливий лише по дерев’яній драбині. Згідно технології, по одному стволу мають подавати вниз пусті вагонетки або туристів, а по іншому – забирати їх повними наверх. Саме тому в Стебнику потрібно відновити другий ствол. Також вимагає модернізації і система вентиляції та провітрювання шахти.
Тунель соляної шахти має мінливий характер. То він рівний та гладенький, наче Львівське метро. Потім з’являються тріщини або нерівності. А місцями в породі настільки багато глинизни, що весь прохід потрібно укріпляти металом. Чим більше в породі солі, тим вона твердіша. А там де глина – все сиплеться та валиться.
В 19 столітті всі вагонетки тягали коні. В Стебнику так тривало аж до 60-х років 20 століття. Після місяця роботи в шахті молоді жеребці сліпнули. Їх виводили на поверхню, давали ще місяць від’їстися а потім рубали на м’ясо. Зараз в шахті є залізнична колія, а над стелею висить трос до якого колись кріпили лампи освітлення. На жаль тут давно вже нічого не видобувають: вагонетки лежать розкидані ніби після атомного вибуху. Та з тих часів залишилися стайні, стійла і кормушки. Дуже незвично було глибоко під землею бачити сліди перебування таких немеханістичних істот як коні.
А далі нам показали знамениті луговні. Їх тут більше десяти. Луговні були потрібні щоб розчинити суміш сіль + глина у воді. Тоді глина опадала, а сіль, у вигляді ропи, викачували наверх по трубах. Зараз від них залишилися просто величні пустоти з ропою на дні. Кинеш гілочку в таке «озеро» і за кілька днів витягнеш магічний витвір Соляної Королеви. Зі стелі луговні звисають куски кам’яної глини, що дзеркально відображається внизу. Це вода що вимила зі стелі сіль, а нерозчинні частинки лишилися висіти, наче протигази в Чорнобильській школі.
Дуже приємно було відвідати населене людьми залізничне Депо. Це, напевно, найживіше та найзатишніше місце у всій шахті. Тут завжди помітні сліди перебування людей у вигляді прибраних робочих місць, записів в журналі відвідувань та харчів на столі. Навіть проскакує якась аналогія з космосом і населеною станцією “Мир”. Колись ми посеред ночі читали записи в “журналі відвідувань” зроблені цими людьми. Так ми пересвідчувалися що шахта пуста і нас не «спалять». Зараз ми вітаємося за руку та слухаємо їх враження про наше відео з катання на їхньому ж локомотиві. Так і хочеться крикнути «Та то я знімав!». Та щось стримує. Для нас це розвага, для них – робота.
Від Юрія Садового ми дізналися що корінь «Гал» означає сіль. Не даремно були племена Галів, місто Галич і так далі. Ми виміряли рівень радіації в шахті. І тут найцікавіше! Посеред нейтральної соляної породи рівень радіації був майже нульовий, 0.05 uSv. Та коли ми наближалися до порід з калієм, то фон зростав аж до 0.4uSv. А це вже перевищення санітарної норми! Нічого небезпечного для здоров’я, якщо ти тут лише кілька годин. Та в довготривалій перспективі, як для постійного місця праці, це може бути шкідливим. За «зміну» ми заробили майже половину дози як за день в Чорнобилі.
Радіаційний фон в шахті Стебника
Для чого потрібно два стволи в шахті нам вже розповіли. А от для чого потрібно два горизонти? Та все дуже просто! На тому що перший горизонт (верхній) підривають породу. Вона падає вниз на другий горизонт. Це так звані «камери». На тому що нижній горизонт, породу з камер дістають ковшами і транспортують наверх. Власне ці камери(сотні кубічних метрів пустоти) і утворюють порожнини які загрожують нам всім проваллями на поверхні. На щастя, в Стебнику шахта номер 1 ціла та доглянута. Води тут нема, внизу є люди що за всім спостерігають і які вживуть необхідних заходів у разі небезпеки.
В перспективі повинні були ще виникнути 3 і 4 горизонти. Їх навіть почали розробляти. Та, на жаль, закинули. Зараз вони відкачані (включно з 4-им), доступні для оглядин, але дуже аварійно-небезпечні.
На другому, безпечному горизонті, нам показують зруйновану комору. Це місце в яке скидали породу з вагонеток для подальшого подрібнення. Без комори техпроцес видобутку руди є неможливим. Бо з камери виходять каменюки розміром як вагон. Їх спочатку подрібнюють в губчатому пресі. Подрібнену породу везуть наверх для помолу в кульовому барабанному млині.
Уххх, йдеш по шахті, а запахи так і говорять твоєму мозку щоб залишитися надовше. Цей неперевершено-стерильний смак соленого повітря можливий лише тут. Ти вдихаєш його на повні груди скільки є сили. Цей запах лікує легені і мозок. Він заставляє усвідомити цінність надр землі. До речі, сіль в наших краях утворилася від висихання праісторичного моря багато мільйонів років тому. Іншого джерела солі в природі не існує.
Фотографуємо капличку, вхід на другий горизонт та прапор Експлорера на фоні ліфта. На жаль, наш час підійшов до завершення. На поверхні персонал шахти пригостив нас чаєм з пряниками. Прощаємося наче з членами сім’ї та йдемо дивитися в музей гірського промислу що навпроти. Привітний та дружній колектив нас запрошує приїхати знову.
Вийшла чудова та пізнавальна екскурсія яка нам надзвичайно сподобалася. А як могло бути інакше! Адже “Стебник” – це унікальна, в своєму роді, шахта. Це неповторна атмосфера тишини, стерильності та спокою. В Україні такого більше ніде не побачиш.
Відео з шахти в Стебнику
Мрію сюди ще раз потрапити, але вже в складі якоїсь безіменної туристичної групи що сотнями будуть сновигати взад-вперед. Або може Китайці викуплять ці шахти та вкладуть в них свою працю і гроші. Рис на їх безкраїх полях без добрив не ростиме! Головне щоб цей об’єкт не пропав, як всі інші 🙁
Світлини Михайла Пежанського надала донька Олександра Пежанського, Дарія Ярошевич, котра мешкає зараз в Чикаго.
… В жовтні 1912 р. попав я і сл. п. Е. Лициняк у пластуни, спочатку як прихильник, з уваги на наш вік. Так починаються мої ближчі безпосередні спостереження, спершу в першому гуртку “Круків”. Зайняття підготовляли і проводили самі пластуни, але інспірував1 їх Дрот так непомітно, що ми ледве відчували його участь. Наші зайняття були дуже різноманітні і викликали велике зацікавлення. Ми нетерпеливо вичікували на наші сходини, прогулянки і вправи. На зміст зайнять складались вправи й ігри, що виробляли спостережливість, самозарадність, критичне думання, дисципліну і обов’язковість, почуття добра і краси, товариськість, зрозуміння та поміч іншим і т. п.
Теми з історії, літератури та різних знань були вплетені в програму гри. Персонажами наших розповідей були ми самі, і самі розв’язували проблеми, які виникали… Особливою атракцією2 були прогулянки та теренові вправи. Кожна прогулянка мала якесь особливе завдання: дійти на призначене місце за слідами, залишеними попередньою групою; підхід до “ворога” і заскочення; читання мап; вправи у першій допомозі; очевидно — ватри, спів, розвага. Пізнавали ми околиці Львова, що придалось пізніше у передлистопадовій розвідці…
… А однострої? Мами шили та фарбували в баняках у хаті. Все те нелегко роздобуте, зате дуже було цінне. Інж. Я. Вінцковський-Ярославенко3 почав спроваджувати скавтський виряд з Англії. Так ми дістали ширококрисі капелюхи, гранатові бавовняні сорочки (дуже затеплі!), теж сокирки, компаси тощо. Палиці вистругав я ножиком під час вакацій з букового квадратного матеріялу, що його дістав від вуйка з тартаку в лемківському селі Кальниця. Я був гордий з того, що привіз для всіх нас такі палиці.
… Листопадові події у Львові в 1918 р. дали нагоду пластунам востаннє виконати спільне завдання. ЗО жовтня 1918 р. Дрот привіз до дому “Просвіти” групу пластунів, де австрійський поручник військової жандармерії Л. Огоновський дав нам завдання: перейти швидким маршем периферіями довкола Львова і спостерігати військові об’єкти та розположення австрійських військових частин.
31 жовтня п’ять “двійок”, не зважаючи на дощову погоду, зикзаковим маршем перебігло цілу околицю Львова і ще тої самої ночі в Народнім Домі, де примістилась Українська Військова Команда, склало звіт от. С. Ґорукові із своїх спостережень.
Це була остання збірна служба пластунів. В дальшому кожен виконував свої завдання окремо в місцях своїх призначень…
1) інспірувати — піддавати ідеї
2) атракція — щось надзвичайне.
3) інж. Я. Вінцновський-Ярославенко — відомий композитор і музика, що уклав музику до пластового гимну, пісні закарпатських пластунів “Гей пластуни! Гей юнаки!” і сокільського маршу.
Завтра ми знову повернемось до цієї славної Львівської родини, але вже до Олександра Пежанського.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Пежанський М. Перші кроки пластунів / зі споминів пл. сен. Михайла Пежанського // Юнак. – 1978. – Листопад. – С. 12.
Режисер постановки – Марцин Мажець, відомий лялькар із Гданська, засновник театру маріонеток Barnaby. В основу вистави лягла п’єса польської драматургині Марти Гусьньовської. Сценографію до вистави створює львівська театральна художниця Ельвіра Босович.
Режисер Марцин Мажець приїхав до Львова і упродовж місяця працюватиме над виставою разом з акторами Львівського театру ляльок. Запланована дата прем’єри – 12-13 березня 2022 р.
У королівстві Гарнограді переполох – принцесу Гарнюню вже пора видавати заміж! Що б могло піти не так, якщо принцеса – найгарніша, найрозумніша і найпрацьовитіша дівчина у королівстві? Та навіть казкове життя складається із побутових дрібниць та випадковостей – Блазень забув запросити претендентів на руку Гарнюні, тим часом у королівство завітав мандрівний лицар, який щось приховує під опущеним забралом, а сама принцеса має власний погляд на питання шлюбу…
Королі, лицарі, відьми, чарівні перетворення та несподівані випробування – усе це є у виставі. А ще – багато гумору, співу та важливих життєвих мудростей.
Реалізація проекту вистави стала можливою завдяки гранту від програми “Польська культура у світі” від Інституту Адама Міцкевича та фінансовій підтримці Польського інституту в Києві.
Марія АНТОНЮК
Як стало відомо з публікацій в тогочасній пресі, у ніч на неділю, 12 лютого, 1912 року за тодішньою адресою вулиця Янівська, 12 (тепер — початок вулиці Шевченка) обвалився триповерховий житловий будинок.
Газета Kuryer Lwowski повідомляла, що ця кам’яниця була збудована ще у 1830-х роках, але спершу була одноповерховою. За 50 років до обвалу на ній надбудували ще два поверхи, а за рік до нещастя домовласник Барух Чиш розпочав реконструкцію, яка, як писала газета, “йшла дуже повільно та невміло, і, здається, зрушила її старі стіни”.
Загрозу обвалу виявили завчасно. Житловий будинок оглянув архітектор і дійшов висновку, що його треба розбирати. Але для того, щоб врятувати те, що можливо, треба було негайно підперти стіну, яка загрожувала обвалом. Зробити це можна було лише зі сторони земельної ділянки, розташованої поруч і яка належала якомусь Іваницькому. Сусід був не проти рятувальних робіт, але запросив за дозвіл на їх проведення 20 тисяч корон (близько 2 мільйонів гривень за нинішніми мірками).
“Знаючи про небезпеку, що насувається, комісаріат і міська будівельна контора почали виселяти мешканців житлового будинку. Усі орендарі виїхали, залишилися лише ті, що проживали в менш загрозливій частині будинку, зокрема вчитель Пісевич і його родина”, – повідомляла газета.
Наступного для після руйнування вчитель Пісевич розповів газетярам, що страшний гуркіт та стукіт почувся в неділю близько четвертої години ранку. Він встав з ліжка і побачив, що усі три поверхи згори до низу обвалилися, а зовнішня стіна упала на ділянку Іваницького.
Під час обвалу, на щастя, ніхто з людей не постраждав. Пожежно-рятувальна команда прибула надзвичайно оперативно, бо сторож будинку завчасно її викликав, почувши, як почали тріщати стіни.
“Прямо біля стіни стояла занедбана базарна будка, до якої вночі приходили спати двоє хлопців. Критичної ночі, за щасливим збігом обставин, вони не прийшли”, – писав Kuryer Lwowski.Рятувальник розбирали руїни до 7 ранку самотужки, згодом до них долучилися волонтери із товариства “Сокіл”. На місце обвалу прибув президент (мер) міста Нойман та інші представники міської влади. Як водиться в таких випадках, будівлю обгородили поліцейські кордони, щоб не допустити до місця мародерів. Коли помешкання повністю спорожніли від орендарів та їхніх речей, ключі повернули до відділення поліції.
Ця будівельна катастрофа, як називали обвал у тогочасній пресі, набула великого резонансу. Про неї писали не тільки місцеві газети, але й краківський тижневик Nowości Illustrowane та популярне віденське видання Das interessante Blatt, опублікувавши фото з місця НП.
“Кам’яниця зруйнувалася – здається – через старість, а може й через невмілу реконструкцію. Оскільки катастрофа не принесла жертв, то вона, ймовірно, пройде непомітно і незабаром про неї забудуть. Втім, з огляду на те, що сталося, доречно було б поставити питання, що було би, якби з кам’яниці вчасно не виселилися мешканці, а ще одне додаткове запитання: скільки будинків у Львові ще перебувають у такому ж стані?” – ламали собі голови тогочасні журналісти, зрештою, так само, як і тепер.
Богдан СКАВРОН
Джерело: ДІЛО
Про це пише дописувачка групи Замки, палаци, маєтки Оксана Гіль на Facebook-сторінці, повідомляють Фотографії старого Львова з посиланням на НВ.
«Сьогодні пам’ятник стоїть на балансі у міста. Руїни хотіли продати за великі гроші, але потенційні покупці відвертаються від пропозиції. Влада почала шукати інвестора, який міг би відновити палац. Вона підготувала конкретний проєкт, в якому пропонується передати залишки маєтку інвестору за символічну ціну 1 гривня! На жаль, нікому руїни не потрібні», — повідомила Гіль.
Палац Марсів збудований на початку XVIII століття. Його власниками була родина графів Коморовських. На початку XX століття маєток був проданий родині Марсів.
Розквіт палацу прийшовся на часи естета Яна Станіслава Віталіса Марса, який був власником Судової Вишні на початку XX століття.
Віталіс Марс також був відомим колекціонером мистецтва, він придбав для палацу старовинні меблі та влаштував бібліотеки.
Після його смерті власність успадкував онук Кшиштоф Марс, який відремонтував палац після шкоди завданої Великою війною у 1914 — 1918 роках.
Навколо палацу є великий парк за проєктом інженера та ландшафтного архітектора Арнольда Рерінга, територія якого займає шість гектарів. Українсько-польськими дослідниками з 2015 року проводився пошук рідкісних рослин, засаджених Марсами на початку XX століття.
У радянські часи палац був конфіскований та переобладнаний в гуртожиток зооветеринарного технікуму. 1995 року палац згорів, і з того часу стоїть у руїнах.
Наталка СТУДНЯ
Цей персональний проєкт натхненний нещодавньою постановкою перформансу «Вертеп. Необарокова містерія», де Олена виступила в ролі сценографки і художниці з костюмів. Перформанс мав два покази у Києві у Лаврській дзвіниці восени 2021 року, і вже взимку команда здійснила ще 10 показів в Українському Домі, де сценографія зазнала певної трансформації.
Хоч на виставці і представлені оригінальні костюми, задіяні у перформансі, та світлини із самих показів, натхненням для авторки послужило скоріше те, що не ввійшло в саме дійство. Маленький шматок ікони, який планували задіяти у створенні декорацій, видозмінився і тепер чекає на вас у вигляді інсталяції на просторах галереї. Таким чином ми вкотре можемо спостерігати переродження задуму в матеріальну річ, перетворення чогось маленького і незначущого у грандіозний перформанс.
Наталка РАДИКОВА
На світлинах можемо побачити місто Дрогобич. Датування кадрів обмежене досить широким діапазоном, а саме в описі вказано – 1880-1939 роки.
На фотографіях немає печатки фотомагазину чи інших знаків, що дозволяють ідентифікувати імена фотографів чи фотостудій. Також немає описів змісту фотографій, не рахуючи виключно випадкових та неточних описів, застосованих до деяких матеріалів безпосередньо перед продажем.
Тетяна ЯЦЕЧКО-БЛАЖЕНКО
Джерело фото: Biblioteka Narodowa.
У програмі концерту танцювальні, ліричні, патріотичні та народні пісні, тому кожен знайде для себе те, що миле серцю.
«Одна тільки назва групи викликає позитивні емоції! А те, що концерт відбудеться у запусти – важливий аргумент відвідати його, щоб наспіватись і натанцюватися на місяць вперед. Ці хлопці вміють запалити так, що ніхто не всидить на місці», – запрошують організатори.
За квитками сюди ticketspoint.com.ua/events/gurt-bud-mo-started-on-03-06-2022-766813d2-7aff-4f6b-8ee4-71f54fdbe7dd
«Будьмо» – прикарпатський естрадний вокальний гурт. Виконавці співають тільки українські пісні, які написали вони самі, а також відомі автори. Колектив був створений у 2008 році композитором Володимиром Домшинським при Інституті мистецтв, ПНУ ім. В. Стефаника, у Івано Франківську. У складі колективу четверо вокалістів – це Микола Дутчак, Михайло Воробчук, Назар Левінський, та художній керівник гурту Ростислав Коваль.
Ольга МАКСИМ`ЯК
Роботи Наталі не залишають байдужим нікого. Вони можуть подобатися, їх можна ненавидіти, вони можуть шокувати чи дивувати. Бо “Ілюзії” Наталі Кучабською – це її особисті емоції виконані на папері унікальною акварельною технікою.
“Зазвичай, коли художники готуються до виставки, то обирають тематику, роблять замальовки, а у мене все навпаки. Так як і колись під час навчання в коледжі, академії малювала все догори ногами, то і зараз у мене все так само – навпаки. Воно так відбувається саме і я уже зрозуміла, що з цим боротися не буду. Коли я роблю роботи, то це чітко емоції, ніколи немає якогось задуманого ескізу. В мене є емоція, я бачу якою буде картинка і вона виходить такою як я хочу. Але я не пробую. Коли я вчилася в коледжі, то нас змушували робити ескізи. Я малювала ескіз, відкладала його і потім малювала те, що мені треба”, – розповідає Наталя.
Тепер до техніки, Наталя єдина в сіті мисткиня, що використовує незвичну акварельну техніку. Основою є мокрий папір, і шалені емоції художниці. І назва виставки невипадкова. Кожен може спробувати побачити в ній щось своє, бодай на одну мить. Бо вже іншої миті робота сприймається зовсім по-іншому.
“Стосовно «Ілюзій». Інколи в житті захоплюють ілюзії стосовно соціальних дійсностей з якими я стараюсь боротися. Я забороняю собі емоційні гойдалки будь з чим. І от коли вони відбуваються, то я йду і малюю. І всі ілюзії та емоції я викидаю на папір які перетворюються на художні твори”, – каже художниця.
Для “Штуки” виставка Наталі Кучабської досить незвична. Хоча Євген Булавін, власник кав’ярні-галереї, завжди шукає щось нове та оригінальне. І, маючи хороший смак, часто відкриває щось унікальне.
“Стосовно цієї виставки, то я мріяла зробити виставку в “Штуці.” Мені мої знайомі художники сказали, що то два роки треба чекати. Але все вийшло випадково. Євген Булавін мені задзвонив і сказав, що потрібна виставка. Завчасу домовленості не було. Тут представлені роботи створені у 2016, 2020-2022 роках”, – зазначає мисткиня.
Одне тільки спілкування з Наталею, – це феєрія емоцій, вражень і фонтануючої творчої енергії. Її роботи – це один з проявів її сильної натури і грандіозних планів.
“В мене в голові уже є зовсім інші мистецькі проекти, але вони настільки відрізняються від того, що є зараз, що люди будуть шоковані. І я живу вже тим. Якщо все складеться так як я хочу, то це вже буде зовсім інша Наталя”, – зізнається Наталя Кучабська.
Отож, якщо я вас заінтригував, то приходьте в кав’ярню-галерею “Штука” (вул. Котлярська, 8). Маєте ще тиждень, то ж не зволікайте.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Німецький мандрівник Коль у 1841 р. дивувався з великої кількості каварень і цукерень, що існували у Львові, та твердив, що Львів має кращі й елегантніші каварні, ніж його рідний Дрезден чи інше німецьке місто такої ж величини. Найкращою каварнею він вважав заклад Вольфа, який складався з кільканадцяти сальонів, переповнених відвідувачами у будь-яку пору дня чи ночі.
А ще він відмітив певну особливість львівських кнайп. Незважаючи на те, що там сиділа публіка вбрана на французький чи німецький манір, на кнайпових шильдах зазвичай красувалися шляхтичі в кунтушах і з горнятком кави в правиці.
Інша особливість львівських каварень та, що власники намагалися наввипередки охрестити свої заклади якимись конче помпезними іменами – як не “Імперіял”, то “Ройял” чи “Гранд”. Тим часом серед кількасот паризьких каварень, які зазвичай розташовувалися на кінцевій зупинці трамваю чи автобуса, зустрічалися дуже скромні назви: “Під автобусом”, “Під трамваєм” або “Café du Metro”.
Інші теж не відзначалися особливою фантазією -“Каварня геніїв” чи “Каварня під котом, що ловить рибу” або ще й так: “Все йде чудово”, “Чом би й ні?”, “На хвильку”.
І якщо в Парижі каварня могла називатися “Café du Paris”, а у Відні — “Каffее zur Stadt Wien”, то у Львові жодна кнайпа не називалася “Львівська”, бо то б звучало вже не з таким розмахом. І як уже мало бути в назві якесь місто, то принаймні Варшава чи Відень, а ще краще Рим або Палермо.
І коли у Львові відбувалася у 1894 р. Виставка Крайова, то на терені Стрийського парку повідкривалося безліч більших і менших ресторанчиків з претензійними назвами. Особливим успіхом на Виставці тішився невеликий, але вишуканий павільйон під назвою “Ресторан французький”, бо кожна виставка, в якій би частині світу вона не відбувалася, мусила мати свій французький ресторан, де місцеві кулінари влаштовували справжні демонстрації кулінарного мистецтва. Ці обіди, що їх подавали прекрасної літньої пори на відкритій веранді під гру військової оркестри і з видом на кольорово підсвічені фонтани, справляли незабутнє враження.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
