Завтра, 26 листопада 2021 року, о 17.00 в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83) відбудеться презентація виставки Наталі Чубиної “Мовчазні охоронці міста”.
Хоч офіційна презентація відбудеться завтра, але побачити виставку можна вже від 20 листопада. Євген Булавін подзвонив мені коли виставка монтувалася і загадково сказав: “Ти мусиш прийти і це побачити. Виставка – це твоя тема.” Просити довго мене треба і зовсім скоро я вже був на вулиці Поліщука.
З експозиції виставки Наталі Чубиної “Мовчазні охоронці міста”
З експозиції виставки Наталі Чубиної “Мовчазні охоронці міста”
“Я брала ті маскарони, які близько межують з рослинністю, з квітами, задаючись питанням хто ці обличчя і яке відношення вони мають до Львова. Львів всі знають за вежечками, вузенькими вуличками, а тут ще є обличчя – людські і міфічні. Львів для мене уособлення якогось духу, який напевно живе в оцих обличчях, які на нас дивляться, спостерігають, іноді гарчать, дивуються, жахаються.
Наталя Чубина
Я їх постаралася оживити тим, що та рослинність, яка закам’яніла – я її оживляла. Якщо біля маскарону є троянди – то вони в мене оживають. І обличчя маскарону дивиться на наші вчинки з-поміж троянд, або з-поміж столітніх дубів. І завершилася ця вся моя пошукова діяльність тим, що я доповнила ці всі мої акварелі переписом з книги “Як смачно готувати” виданої в 1936 році”, – розповіла художниця.
З експозиції виставки Наталі Чубиної “Мовчазні охоронці міста”
Ми ще довго розмовляли з Наталею про маскарони і про Львів, про кулінарні переписи і архітектуру нашого найулюбленішого міста в світі. Але відірвати погляд від виставкових робіт було досить важко.
Тому запрошую всіх вас відвідати виставку Наталі Чубиної “Мовчазні охоронці міста” в кав’ярні “Мазурек” (вул. Валер’яна Поліщука, 83). Вона зробить ваш день, тим більше ще є час до 20 грудня 2021 року.
25 грудня о 20:00 у Львівській національній філармонії ( вулиця Чайковського, 7) відбудеться щорічний та завжди очікуваний концерт «Christmas по-львівськи».
Цей музичний проєкт став традицією різдвяно-новорічного Львова, повідомляють організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
Атмосферу свята творитимуть найкращі артисти Львова: КАРАЧ, Павло Пігура, хор ГОМІН та Наталя Степаняк, Кавер група Jennyfer band та Fedorchuk instrumental та інші. Традиційно на свято запрошений спеціальний зірковий гість, а для глядачів готують приємні сюрпризи.
«Christmas по-львівськи» – це абсолютно свіже бачення Різдва! Нові часи – нові колядки! Різдво у стилі Голлівуд – це радість Різдва, втілена у сучасних ритмах і музичних стилях! Трохи експериментів, дрібка затишку, пригорща таємничості – такий рецепт ідеального Різдва-2022!», – запрошують організатори. Концерт відбудеться відповідно до всіх карантинних вимог.
У зв’язку з цим кількість місць обмежена, встигніть придбати квитки заздалегідь! https://bit.ly/3F6swYD
Упродовж багатьох віків турбота про фізичне здоров’я суспільства була проявом милосердя. Важкі умови життя та праці зумовлювали погіршення чи втрату здоров’я, життя, каліцтво, а відтак – неспроможність забезпечити себе чи непрацездатних членів родини. Така ситуація вимагала певних гарантій як зі сторони самих працівників, так і роботодавців. Крім того, кожне суспільство піклувалось про своїх громадян опосередковано через доброчинні організації, фонди, спілки.
У Європі соціальний захист населення був однією із найважливіших державних функцій. Починаючи з глибокої давнини можновладці приходили на допомогу нужденним і хворим. У середні віки до цієї діяльності активно долучалися церква та монастирі, при яких функціонували безплатні лікарні і притулки. Цехові об’єднання ремісників і купецькі гільдії, а також муніципалітети великих міст надавали підтримку членам своїх спільнот.
В Галичині та у Львові, зокрема, гуманітарна традиція має тривалу історію становлення. Багатонаціональний характер Львова вплинув не тільки на розвиток його культури, а й зумовив зародження специфічних соціальних відносин між спільнотами, завдяки яким львівська громада піклувалась своїми сиротами, немічними, інвалідами незалежно від національної чи релігійної приналежності.
Частина І. Шпиталі
Практично до кінця 18 ст. опіка над хворими, незважаючи на поступовий розвиток світської медицини, перебувала в руках духовних осіб чи доброчинців. В часи середньовіччя шпиталі у рідкісних випадках служили місцем для лікування хворих, що було зумовлено мінімізацією у їх діяльності медичного спрямування. Як правило, вони виконували три функції одночасно – притулок людям похилого віку, бідним та немічним; гостинний дім; лічниця. Дослідники розрізняють два типи середньовічних шпиталів: світські (або міські, під патронатом магістрату) та парафіяльні (підпорядковані сакральній установі відповідної конфесії). В історіографії збереглися згадки про 23львівських шпиталі. Найбільш досліджені серед них 3 міські шпиталі – Св. Духа, Св. Станіслава, Св. Лазаря.
Найдавнішим вважається львівський шпиталь Святoго Духа. Закладений 1377 року королем Казимиром III, як шпиталь святої Єлизавети. У 1399 р. розпочато будівництво костелу, посвята якого в ім’я Святого Духа фактично призвела і до зміни назви усього шпиталю. Заснований від початку як притулок для опіки над знедоленими, з часом шпиталь набув також функцій лікувального закладу. Дозвіл на розширення шпиталю 1408 р. надавав король Владислав II Ягайло. Сигізмунд I Старий передав з 1546 р. королівське право патронату над шпиталем магістрату Львова, відтак ще раз підтвердивши світський характер установи. Обрані провізори(Лат. – той, що піклується. Зрозуміле вживання цього слова в середньовіччі – прим. авторки) управляли майном шпиталю, що складалось з селищ Малехів, Скнилів, Млинівці, млина, прибутків з 50 міських кам’яниць, ґрунтів поза містом і серед мурів. З 17 ст. католицькі архієпископи боролись з магістратом за право опіки над шпиталем та його маєтностями. У 18 ст. більшість маєтків шпиталю були продані задля підтримки міста, а решта не приносила значного зиску, через що шпиталь був доведений до руїни і, коли частина будівлі обвалилась – у 1780 році був розібраний.
Лаконічні повідомлення про шпиталь Св. Станіслава, при якому функціонував лепрозорій, походять із 1404 р., (за деякими припущеннями – з 1425 р.). Комплекс монастирських споруд, в який входили готичний костел св. Станіслава Єпископа і Мученика, що був закладений близько 1370 року, монастир, шпиталь, трупарня – розташовувались по ліву сторону від сучасного Оперного театру. Хоча проказа у Львові загалом не мала такого масового характеру, як у Європі, та для цих особливих хворих збудували лепрозорій. За різними історичними джерелами, у корпусі могли одночасно перебувати до 40 прокажених. Із майже чотирьох століть існування шпиталю Св. Станіслава лепрозорій при ньому функціонував біля ста років. Ступінь медичної опіки у ньому був мінімальним. Для уражених проказою шпиталь виконував функції швидше дожиттєвого притулку, аніж лікувального закладу. Розібрали шпиталь у 1794 році.
Шпиталь та монастир Св. Лазаря на вул. Коперника у Львові. Листівка 1920-их рр. Походить з колекції Котлобулатових.
Іншою давньою установою такого ґатунку був шпиталь св. Лазаря, закладений львівським лавником (Член судової колегії з компетенцією розглядати карні та певні категорії цивільних справ у містах магдебурзького права – прим. авторки) Марком Острогорським: у 1616-1621рр. було споруджено дерев’яні будинки шпиталю і каплицю. Тоді ж у шпиталі було розміщено поранених вояків, що повертались із битви під Хотином 1621 року. У 1634-39 рр. збудовано мурований костел та шпитальні приміщення, що прилягали до костелу з обох сторін. Існує інформація, що шпиталь св. Лазаря був клінічною базою Львівського медичного колегіуму, який діяв у 1773-1783 рр. З середини 19 ст. шпиталь вже виконував функцію притулку, який був закритий у радянські часи.
Українська громада Львова в часи середньовіччя утримувала за свої кошти декілька шпиталів. До них належали парафіяльні шпиталісв. Успіння, св. Богоявлення, св. Благовіщення, св. Миколая, св. Параскеви П’ятниці, св. Теодора, св. Юра.
Найбільш дослідженою виявилась історія шпиталю Успенського братства у Львові (пізніше Ставропігія). З 1507-1542 р. шпиталь розташовувався при Успенській церкві на Руській вулиці в самому центрі середньовічного міста. Згодом його перенесено до монастиря св. Онуфрія на Жовківській вулиці. Зберігся ряд документів, що характеризують специфіку діяльності братства стосовно шпитальництва: дозвіл на будівництво чоловічого і жіночого шпиталів при монастирі Св. Онуфрія; дотації на відбудову братського шпиталю; грамота про звільнення Онуфріївського шпиталю від податків; прізвища опікунів, кошторис шпиталю, позашпитальна доброчинна діяльність Ставропігії тощо.
Шпиталь Успенського братства у Львові – сучасний комплекс монастирських споруд св. Онуфрія: ліворуч – церква, праворуч – дзвіниця, келії ченців та приміщення колишнього шпиталю. Фото авторки. 2014 р.
У історіографії діяльність шести інших братських шпиталів розглядалась фрагментарно. Про них відомо небагато, зокрема, завдяки дослідженням І. Крип’якевича.
Шпиталь при церкві Богоявлення розташовувався на перехресті теперішніх вулиць кн. Романа та Фредра.
Перша згадка про церкву походить з 1386 р., з 1538 р. при церкві згадується шпиталь, з 1546 р. – школа. Братчики заклали броварню з метою утримання Богоявленського притулку. Церкву закрили і розібрали 1800 р., а також ліквідували усі її інституції.
Ця місцевість відома після подій 1648 року: під час облоги Львова військами Б. Хмельницького відбулася одна із найзапекліших сутичок часів національно-визвольної війни, в якій загинули сотні козаків. Францішек Яворський 1911 року в праці «Підземний Львів» цей бій описував так: «Земля там настільки закривавилася, що ще до недавніх часів ґрунти навіть мали офіційну назву Кровисько». Загиблих козаків поховали у кургані на цвинтарі біля храму Богоявлення. Однак після того, як 1800 року церкву знесли, а землі сучасних вулиць князя Романа та Івана Франка передали у приватні руки, ані від святині, ні від кладовища згодом не залишилося й сліду. А через кілька десятиліть після знесення храму тут було збудовано громадські туалети.
Шпиталь при церкві Благовіщення існував з 1542 р., церква знесена 1784 р. Ще два шпиталі побіжно згадуються при церкві св. Миколая – з 1623 р. та св. Параскеви П’ятниці – з 1743 р.
По суті, шпиталі існували при усіх братствах. Серед братчиків зазвичай обирали двох провізорів шпиталю, які наглядали за майном і видатками, і про що звітували братству. Щорічні пожертви на шпиталь були доволі значними. Зокрема, в шпиталі Успенського братства лише проценти з пожертв приносили на рік до 140 золотих. Збирали дрібні пожертви пожильці, просячи милостиню, та й при вступі до шпиталю належало сплатити вступний внесок. Також здавали в оренду вільні приміщення, льохи, горища. Усі ці шпиталі проіснували до 18 ст.
З католицьких шпиталів Львова можна назвати наступні: св. Йоана Хрестителя, св. Лаврентія (або Боніфратрів), св. Петра і Павла, св. Мартина, бернардинців, сестер милосердя (Шаріток), канонічок Св. Августина. Лише два з них – шпиталі сестер Шаріток і Боніфратрів – привернули увагу дослідників.
Цікавою є історія шпиталю Боніфратрів. Ще з 14 століття навколо чудотворного образу святого Лаврентія, що знаходився на дубі на початку давнього тракту Глинянського (теперішня вул. Личаківська) збирались на молитву немічні та каліки. У 1536 р. львівська влада збудувала дерев’яну капличку для образу, келії для паломників. У 1616 р. міські цехи гончарів і поворозників вимурували капличку для розміщення образу св. Лаврентія. У 1659 р. яворівським старостою Яном Собєським було засновано фундацію, згідно з якою майбутній король Польщі надає кошти для будівництва костелу, монастиря та шпиталю Боніфратрів. За задумом засновника у шпиталю мала надаватись допомога хворим людям, в тому числі колишнім військовим. Будівництво шпитального будинку тривало з 1688 р. по 1693 р. (за деякими джерелами – до 1695), костелу та монастиря продовжувалась в наступні роки. Загальна сума, вкладена в будівництво, склала 100 тисяч злотих.
Титульна сторінка книги Вітольда Зємбіцького «Закладення монастиря та шпиталю отців Боніфратрів» (Львів, 1932). Малюнок мав свідчити про милосердя фундатора.
За розпорядженням короля Яна ІІІ керівником шпиталю Боніфратрів було призначено Людвіка Валеріана Алембека, львівського лікаря, так як було зрозуміло, що шпитальна інституція вимагає лікарського нагляду, якого самі Боніфратри надати не могли.
Про першого лікаря Боніфратрів відомо небагато. Належав до знаної львівської родини. Його дід Йоганн Алембек (за деякими джерелами – Альнпек) навчався у Вроцлаві, потім – в університеті Падуї, співпрацював з львівським аптекарем Єронімом Вітембергерем, був автором 10 наукових трактатів та першого опису Львова, опублікованого в книзі Георга Брауна.
Батько Валеріан Алембек (?-1676) студіював у Кракові та у Падуї, отримав освіту математика, філософа, лікаря, у 1650-52 рр. посідав посаду ректора Замойської академії. З 1653 року – у Львові, займав почергово посади лавника, радника та мера; був власником найбільшої приватної тогочасної бібліотеки; призначений придворним лікарем короля Михайла Корибут Вишневецького.
Людвік Валеріан Алембек (1656-ор.1716) здобував медичну освіту у Кракові, у 1682 р. отримав ступінь бакалавра, у 1684 – ступінь магістра та як фаховий лікар повернувся у Львів. Був зарахований придворним лікарем Яна ІІІ, у 1695 р. – отримав посаду ординатора шпиталю Боніфратрів. У 1699 р. був обраний радником до міської ради Львова.
Давня будівля шпиталю Боніфратрів по вул. Личаківській, сучасний – військовий шпиталь. Фото авторки. 2014 р.
У 1783 р. шпиталь Боніфратрів переведено у приміщення Колегії Піярів, яка розташовувалась неподалік. У подальшому, він перетворився у найбільш репрезентаційну лікувальну установу Львова – Загальний шпиталь (інші назви: Головний шпиталь Львова, Крайовий загальний шпиталь, Державний загальний шпиталь, у 1940-1959 рр. – клініки Львівського медичного інституту), сучасна Львівська обласна клінічна лікарня. Старі ж споруди шпиталю Боніфратрів в наступні роки зазнали перебудови австрійським урядом з метою створення військового шпиталю – від 1785 року по даний час.
Колегія Піярів. Фот. А. Ленкевич. 1932 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Сама споруда Колегії Піярів будувалась за кошти єпископа Ордену Піярів Самуеля Роха Ґловіньського (1703-1778) у 1748-1762 роках та призначалась для навчання бідних дітей шляхетного походження. Оскільки будинок було спроектовано велично, коштував він відповідно: 60 тис. фл. пол., у 1763 р. – о. Ґловіньский додатково віддав у фонд власність у Винниках та Підберізцях, колишній палац Вишневецьких на Глинянському передмісті. Фундатор розраховував на навчання двадцяти дітей, але після його смерті усе занепало, і, як наслідок, – у занедбане приміщення було переведено шпиталь Боніфратрів.
Дім убогих св. Вінсента де Поля. Листівка. 1910 р. Походить з колекції Котлобулатових.
У Львові з 1714 р. Сестрами Милосердя (Шарітки) (Сестри Милосердя (La soeure de charite) – співтовариства (общини), створені для доглядання хворих, калік, осіб похилого віку. У Польщі Сестри Милосердя (шаритки), що належали до ордену святого Вінсента, з’явились у 1651 році на запрошення Марії Людвіги, дружини короля Владислава IV. На 1794 рік вони опікувались 34-ма шпиталями на теренах тодішньої Польщі – прим. авторки.) було закладено монастир та шпиталь святого Вінсента де Поля. За деякими джерелами шпиталь був закладений у 1741 р. на кошти Францішека Завадського з метою лікування та догляду 100 бідних хворих. Окрім шпиталю на території знаходилась невелика монастирська каплиця та аптека для виготовлення власних ліків. У 1783 році шпиталеві віддано приміщення щойно скасованого монастиря Реформатів із костелом святого Казимира, що знаходились поруч. У нових приміщеннях було облаштовано сиротинець, названий на честь святого Казимира. У 1870 р. Сестер Милосердя було запрошено до роботи у Крайовому Загальному шпиталі Львова.
Костел Св. Казимира ордену реформатів, згодом шпиталь сестер милосердя, тепер церква Св. Климентія. Фот. А. Ленкевич. Львів, 1937 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Уся інституція Сестер Милосердя була ліквідована після другої світової війни. На даний час увесь комплекс будівель колишнього храму, шпиталю та монастиря шариток використовується Університетом внутрішніх справ.
Костел св. Мартина, при якому діяв шпиталь для інвалідів війни. Фото А. Ленкевича. 1938 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Шпиталь при костелі св. Мартина був організований для військових інвалідів, точна дата невідома. Сам костел був споруджений з фундації Олександра Зборовського у 1630 р. для чернечого ордену кармелітів взутих: спочатку дерев’яний, з 1648 р. – кам’яний. На даний час передано громаді християн-євангелістів.
Перша згадка про перший у Львові єврейський шпиталь (гекдейш) відноситься до 1628 року, коли Мордехай Ісакович відкрив його у спеціально купленому і перебудованому для цієї цілі будинку. Надалі шпиталь безперервно функціонував у єврейському кварталі.
У 18 ст. його перенесли в іншу будівлю, де, крім нього, розміщувався будинок для калік. Підтримувався коштами єврейського самоврядування.
Єврейський шпиталь М.Лазаруса, сучасна – міська клінічна лікарня №3. Листівка. 1910 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Вже у 1898 р. на місці попереднього єврейського шпиталю розпочато будову нового. 7 червня 1903 р. урочисто відкрито та віддано до експлуатації новий, зразково обладнаний ізраелітський шпиталь на 100 ліжок, споруджений в мавританському стилі на приватні кошти голови правління шпиталю, колишнього директора Іпотечного Банку Мауриція Лазаруса (1832-1907). Медична установа була власністю та на утриманні єврейської гміни м.Львова. Обладнання лікарні за найновішими європейськими взірцями було забезпечено коштом дружини фундатора.
Малозабезпечених хворих іудейського віросповідання приймали до лікарні безкоштовно; заможні ж хворі сплачували різні суми в залежності від якості наданих послуг. Тоді ж біля лікарні збудовано та віддано до вжитку Дім ізраелітських старців. На даний час в приміщеннях давнього єврейського шпиталю розгорнена львівська міська клінічна лікарня №3.
У вірмен Львова був шпиталь, що розміщувався під містом у вірменській стороні біля церкви св. Анни. Незважаючи на поділ громади на непримиренні табори у XVII ст., зменшення чисельності вірмен, їх асиміляцію, шпиталь продовжував свою діяльність разом з вірменською школою. Відсутність системних досліджень з історії вірменських шпиталів – Св. Богородиці, Св. Анни та Якова – не дозволяють відповісти на питання стосовно напрямків розвитку, наявності медичного супроводу, характеру діяльності зазначених харитативних осередків. Відомо лише, що у статуті прав львівських вірмен, який був затверджений у 1519 р. королем Сигізмундом І, у п.84 містились суворі правила стосовно шпитальної адміністрації, зокрема, з метою недопущення зловживань.
Починаючи з другої половини 18 століття на теренах Галичини функціонували інституції соціального захисту, які можна умовно поділити на наступні групи: заклади для хворих – загальні шпиталі та місцеві лікарні для бідних, які фінансувались з місцевих чи урядових фондів; будинки для калік; притулки для сиріт, людей похилого віку та інвалідів, закладені на доброчинні кошти приватних осіб.
Практично в кожному повітовому місті функціонував загальний шпиталь, метою якого було лікування хворих без різниці віросповідання та національності. Фахова медична допомога надавалась лікарями, догляд за хворими здійснювався в переважній більшості сестрами Милосердя.
Колегія Піярів, Загальний шпиталь у Львові. Літографія К.Ауера, біля 1830-1835 рр. Походить із фондів Львівського історичного музею.
Безперечно, що найстарішою лікувальною установою, яка забезпечувала лікарський нагляд населенню Східної Галичини та до цього часу функціонує безперервно, був Крайовий (Державний) загальний шпиталь у Львові – з 1783 року, в даний час – Львівська обласна клінічна лікарня.
До найдавніших медичних закладів можна також віднести загальнішпиталі в Самборі, Дрогобичі,Бродах, Станіславові, Коломиї.
Будівля загального шпиталю у Самборі. Фото авторки 2013 р.
В Самборі із1825 р. функціонував міський шпиталь, з 1867 р. визнаний як загальний шпиталь на 116 ліжок. Догляд за пацієнтами здійснювали лікар та сестри милосердя. З 1831 р. у Дрогобичі міським самоврядуванням було закладено шпиталь на 89 ліжок, який до 1890 року розширився до 180 ліжок. Перед І світовою війною у лікарні працювало 3 лікарів, доглядали за хворими сестри служебниці Найсвятішої Панни Марії (NPM). Шпиталь у Бродах, який закладено у 1831 р. як міський, отримав статус загального у 1861 р. У Станіславові з 1841 р. був закладений шпиталь ім. Архикнязя Фердинанда на 120 ліжок, з часом визнаний загальним.У Тернополі з 1837 р. організовано міський шпиталь на 40 ліжок, у 1874 р. він отримує статус загального з розширенням до 75 ліжок, у 1898 р. збудовано нове приміщення на 92 ліжка та павільйон на 9 ліжок для інфекційних хворих. У Снятині шпиталь було закладено з 1847 року на кошти міськради, у 1898 р. для шпиталю збудовано нове приміщення на 54 ліжка, з яких 12 – для інфекційних хворих.
Будинок шпиталю у Дрогобичі, сучасна поліклініка. Фото авторки 2014 р.
Крім того, мали свої загальні лікарні:
на території Львівської області: Жовква, Золочів – з 1847 р., Стрий – з 1848 р., Сокаль – з 1878 р., Перемишляни – з 1897 р., Турка – з 1900 р.
на території Івано-франківської області: Коломия – з 1835 р., Снятин, Долина.
на території Тернопільської області: Гусятин – з 1898 р., Заліщики – з 1838 р., Бережани – з 1847 р., Чортків – з 1910 р., Бучач – з 1882 р., Підгайці.
Як правило, ці шпиталі утримувались за державні кошти. Та фонди деяких з них поповнювались і за рахунок доброчинних внесків. Такими були шпиталь у Жовкві – з 1844 р., який фінансувався з доброчинності. В Долині шпиталь було закладено у 1908 р. за кошти лікаря Теофіла Вітошинського, а також фондів судових та поліційних кас. У Підгайцях було відкрито лікарню на 40 ліжок за кошти міськради та землевласника, депутата Галицького сейму, вірменина за походженням, Еміля Торосєвіча – дата невідома; але з 1873 р. шпиталь отримує статус загального, у 1878 р. розширюється до 60 ліжок, з 1899 – до 85 ліжок. У Турці ініціаторами створення шпиталю були старости Теофіл Мандишевський та Александр Зємбіцький, які в останніх роках 19 ст. організували збір коштів, створили фонд, шпиталь було закладено 1900 року, визнано загальним з потужністю 97 ліжок – у 1905 р. Значний вклад в розвиток медицини Турки було зроблено українським лікарем Богданом Ґарбовським, який з 1932 року мав приватну практику у цьому місті, у 1939-44 роках – був директором Загального шпиталю.
Особливої уваги заслуговує інформація про першу на Галичині психіатричну лікарню – на Кульпаркові, яку було відкрито у 1875 р. Божевільня, яка функціонувала як окреме відділення Крайового загального шпиталю з часу його відкриття, наприкінці 19 ст. вже не відповідала рівню надання сучасної психіатричної допомоги. Отже, було прийнято рішення про побудову окремого шпиталю на 500 ліжок із врахуванням особливостей лікування даної недуги. Тепер ця установа функціонує як Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня.
Львівська обласна психіатрична лікарня. Фото авторки. 2014 р.
Місцеві заклади для хворих поділялись на християнські та єврейські. Християнські були, як правило, під опікою Сестер Милосердя. Єврейськими опікувались або кагал або національна спільнота. На початок 20 століття на українських землях Галичини нараховувалось 13 місцевих закладів для хворих, у 4-х з них хворими опікувались Сестри Милосердя. До найдавніших можна віднести: лікарня у Краковці, що була заснована княгинею Ганною Ло́трінґен у 1813 р.; заклад для хворих у Новосілках – заснований у 1819 р. землевласником Яном Стжембошем для догляду та лікування хворих та бідних. Аналогічні заклади існували у Бурштині, Долині, Рогатині, Роздолі.
Функціонували й єврейські шпиталі: у Львові – з 1604 р.;у Бродах – з 1824 р. на 80 ліжок за кошти Юдла Натансона; у Збаражі – закладений Шаєм Мюнцем з 1836 р., утримувався на кошти доброчинних внесків та прибутків від крамниць; у Болехові – з 1845 р. та у Тернополі.
З 1889 р. у Львові функціонувала Каса хворих міста Львова, при якій відділ забезпечення на випадок хвороби було створено у 1894 р. Забезпечених було поділено на категорії, відповідно до заробітку, під час хвороби забезпечені користувалися безкоштовною лікарською опікою, отримували необхідні ліки. У випадку непрацездатності член Каси хворих отримував денну допомогу, що відповідала місячному внеску. У випадку ж смерті забезпеченого Каса виплачувала на поховання суму, що дорівнювала його 20-кратному денному заробітку.
Санаторій Каси Хворих, сучасна – Львівська обласна дитяча клінічна лікарня. Фото невідомого автора. 1930. р. Походить з колекції Котлобулатових.
Для обслуговування своїх членів Каса мала власну амбулаторію, свій штат спеціалістів, дві аптеки, чотири приймальні в різних дільницях міста, ортопедичний заклад. У 1926–1930 рр. на узгір’ї, що височить над містом, було збудовано зразково обладнаний Санаторій Каси Хворих. В підніжжі гори розташувалися амбулаторія та приймальня протитуберкульозного відділу. Після другої світової війни в приміщенні Санаторію Каси Хворих була розгорнута дитяча лікарня, яка функціонує і досі як Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «ОХМАТДИТ».
З метою покращення лікарської допомоги населенню Львова та прилеглих територій, у Львові у 1902 р. було створене товариство “Народна лічниця”, в склад якого увійшло понад 800 членів. Упродовж дуже короткого терміну було проведено збір коштів для майбутнього закладу, митрополит Андрей Шептицький віддав свій будинок, лікар Євген Озаркевич (1861-1916) закупив у Відні обладнання. Вже 1 жовтня 1903 року було відкрито амбулаторію “Народна лічниця”: як вказано у статуті: “для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності”. Спочатку лічниця мала 4 амбулаторні відділи: внутрішніх і дитячих хвороб, хірургічний, офтальмологічний та жіночий. У 1912 році лічниця розширилась до 8-ми відділів.
Будівля амбулаторії Народної лічниці, на даний час зруйнована. Фотографія із «Лікарського вісника» 1930, ч. 1, с.1.
Оскільки Народна Лічниця користувалася великою популярністю: приблизно кожний 12-й львів’янин звертався за медичною допомогою до української амбулаторії, – було розпочато збір коштів на побудову шпиталю. Кошти на будову збирались серед населення Львова та Галичини, українських організацій, гроші присилали емігранти із США та Канади. Частину коштів (5 тисяч доларів), а також ділянку землі під забудову було отримано від Митрополита Андрея Шептицького. Багато лікарів робили свій внесок у цю шляхетну справу. Наприклад, лікар ЄронімМалішевський, колишній завідувач відділення психіатричного шпиталю на Кульпаркові, заповів на побудову шпиталю 75 тисяч злотих. Лікар Ярослав Гинилевич, який 19 років безоплатно працював в амбулаторії Народної Лічниці, на будівництво шпиталю передав 20 тисяч злотих.
Листівка для збору коштів на побудову шпиталю «Народної лічниці». Мал. П. Ковжун. 1930 р. Походить з колекції Котлобулатових.
Будівництво шпиталю було розпочато у 1930 році, повністю завершено у 1938. Новозбудований трьохповерховий будинок шпиталю, що був розгорнутий на 100 ліжок, складався із 10 відділів, аналітичної лабораторії, рентгенологічного та фізіотерапевтичного кабінетів. Догляд за хворими здійснювали сестри милосердя згромадження св. Вінсентія. За своїм обладнанням, кваліфікованими фахівцями, доглядом хворих шпиталь дуже швидко став одним із найкращих на той час медичних закладів Львова.
Незмінним директором “Народної лічниці” до кінця свого життя (1916 р.) був лікар Євген Озаркевич. В наступні роки закладом керували Сильвестр Дрималик (1855-1923) та Іван Куровець (1863-1931). Народна Лічниця проіснувала з 1903 до 1944 рр., відновила свою діяльність після проголошення незалежності України.
Окрім того, у міжвоєнний період було відкрито ряд нових українських лікувально-профілактичних закладів. Серед них: у 1920 році – «Порадня матері і дитини», яка виконувала функції майбутніх жіночих консультацій, проводила обстеження, надавала поради вагітним та матерям з грудними дітьми; у 1921 році організовано бактеріологічну лабораторію, яка здійснювала клінічні аналізи для хворих Львова та околиць.
У травні 1929 року при «Народній лічниці» по вул. Устияновича, 14 було відкрито протитуберкульозний диспансер, один з перших у Львові. Обладнання для лікарського кабінету та сучасний рентгенапарат було придбано за власний кошт Мар’яна Панчишина. В майбутньому М.Панчишин ставив завдання відкрити такі народні протитуберкульозні санаторії на території Галичини, зокрема в Гребенові та Підлютому, як у кліматичних курортних місцевостях із мінеральними купелевими та питтєвими водами. І уже у 1931 році за його ініціативи в Підлютому таки було збудовано купелевий будинок, їдальню, житлові приміщення, організовано літні табори для молоді, відкрито літній санаторій для українських студентів, хворих на туберкульоз. В історичному приміщенні давнього протитуберкульозного диспансеру працювало Львівське медичне об’єднання «Фтизіопульмонологія», яке на час написання цієї статті вже закрито (!).
Оксана СТАДНИК
Оксана Стадник. Стаття «Ретроспективний огляд інституцій соціального захисту в Галичині» із часопису «Український вісник медико-соціальної експертизи». №3. (13). 2014. С.47-67.
Фоторепортаж з Львівської виправної колонії №48. Як там є зараз
Ми дослідили територію виправної колонії №48 що на перехресті Стрийська–Наукова. Ми потрапили в цю закриту державу що не підконтрольна ані мерії, ані громаді міста.
Ми пофотографували Львів з такого ракурсу, з якого раніше добровільно ніхто не погодився би. Ми походили бараками, дізнатися як тут жили люди останні 70 років. І підготували детальний фото-звіт для вас.
В’їзні воротаМагічним чином попадаємо за нихТериторія колонії величезна. І тут є де погулятиОдин з гуртожитків де колись жили ув’язненіІзолятор. Небо в клітинку 🙁ПарашаТиповий інтер’єр кімнати в гуртожитку“Напиши мне писмецо…”Далі звіт буде доречно читати під цю музику
Зараз колонія №48 не працює. Після бунту в 2018 році її закрили. А нещодавно територію зони викупила ІТ компанія SoftServe. Там де раніше була тюрма, тепер сидітимуть ІТ працівники… Скоро ще одну сторінку історії міста буде перегорнуто. А я опишу та збережу для історії те що є станом на зараз.
Медичний корпусОбойма з дивними ключамиЯкщо ІТ працівник попросив кімнату з вікномСпочатку ми були подумали що це теплиці для конопліАле ні. Таки малина, причому гігантських розмірів!Вхід в підвал виглядає доволі моторошно. Тут триматимуть розробників які не вкладаються в графікНасправді в підвалі просто санвузли. Стіни викладені битою плиткою. На цілу, напевно, грошей не було.Добре було б якби під час реконструкції зберегли частину дерев та зелених насаджень зониВеликий Open Space для майбутніх офісівБільшість станків з цехів вивезли. Що залишилося то валяється і гниє під відкритим небомТакого добра тут теж вистачало
А є тут дуже і дуже багато всього. Мешканці міста зазвичай бачать лише стіни з колючим дротом та блок пости на кутах. Це зовнішній периметр охорони. А от як жили люди за цією огорожею їм не видно …
Вид на зону з будинку на вул.СтрийськійВид на будку охорони між периметрамиВиглядає вбитим. Але вночі ще світитьсяПульт на в’їзних воротахКПП для вантажівок. І яма щоб знизу перевірити
По периметру колонії знаходяться величезні халабуди з дірками замість вікон. Це виробничі цехи. Ніхто тут не жив, лише працювали вдень. А спали вони в цілком комфортабельних гуртожитках посередині колонії.
Йдемо всередину зони. Вид на в’їзні воротаЗалишки радянського гасла на одному з цехівВид в сторону пішого КПП на волюЗаходимо глянути в гуртожиток як там всерединіКолись тут був склопакет. Його вирвали та продалиВид з дахуБільшість виробничих приміщень зараз в такому от станіЩе одне гасло про тридцять штук заточок за зміну 🙂Все вивезли під нуль, навіть покриття підлогиА ця будівля напевно має якусь історичну цінність. Надіюся її не знесуть.
Я добре пам’ятаю студентський гуртожиток НУ «ЛП». При поселенні нам запропонували кімнату без шиб, побілки та замка на дверях. Все це ми мусили зробити собі самі. Душ був в підвалі, туалет – в кінці по коридору. В 2005 році так жили майбутні випускники. Зеки в колонії 48 мали кращі умови.
В мене в гуртожитку туалет це була дірка в підлозіЦілком нормальні подушкиСтандартні пружинні ліжкаІ душова… Тааак, троха я їх перехвалив. Душова жахлива 🙁Якщо тюрма працювала до 2018 року то значить цим користувалися люди. Воно не могло так швидко все згнити.Коридор гуртожиткуНу і ще кілька кімнат з гуртожитківЗа винятком ліжок, все решта тут плюс мінус на місці як і було
На території є кілька три.. і один п’ятиповерховий гуртожиток. Тут власне і мешкали ув’язнені. А зараз ними гуляє вітер та гніздяться голуби. Ходиш цими будинками наче по Чорнобильській зоні відчуження. Бачиш пусті кімнати на коридори, повсюди валяються матраци, тумбочки та особисті речі ув’язнених. Як і в Чорнобилі, відсутній зрізаний метал сходів та інших конструкцій які можна продати. Як і в Чорнобилі, розкидано багато медичного приладдя. Зрештою, що то що то в народі просто кличуть “Зоною”.
Але почнемо ми екскурсію з худоби. Такий профіль тут теж був.Навчальний класОдна з кухоньПри вході в перше відділення висить такий от плакат. З прізвищами та термінамиВиборча дільницяНачальник відділенняЛише за одне таке прізвище “Мокрушин” можна термін отримати
Дивними видаються розбиті склоблоки та склопакети у вікнах гуртожитків. Стороннім потрапити на територію колонії дуже важко. А охорона навряд чи буде так розважатися… То ж, припускаю, що все це наслідки масштабного бунту після якого колонію і покинули.
Аж не віриться що в цих гуртожитках колись жили людиКімнати для прогулянок в ізоляторіЧерез цю сітку можна потрапити всерединуПалатні двері з віконечком щоб подивитися що тамВікно в ізоляторіБатареї кудись зникли
Кидається в очі засилля християнської літератури. Вона тут повсюди. На кожному поверсі образи та розп’яття, на підлозі валяються стоси Євангелій а Біблії лежать навіть в туалеті. Окрім релігії, ув’язнені ще цікавилися машинами та голими жінками. Цих три теми: «Релігія, еротика та машини» домінують в оздобленні інтер’єру кімнат.
Що нас ще вразило? Ножі на кухні прив’язані до столів, колючий дріт є навіть на внутрішніх балконах гуртожитків, бачили ми ізолятор та небо в клітинку. З позитивного: тут була доволі розвинута внутрішня лікарня з рентгенкабінетом та клуб. Він великий, оснащений апаратурою та з український прапором над сценою. Декомунізацію тюрма пройшла на відмінно. Жодних залишків совка ми не помітили.
Кухонна заточкаБез неї в місцевий клуб краще було не ходитиА тут доволі багато місця!Вид на клуб зі сцениРіздво так і не вдалося відсвяткуватиДивна кухня. Кастрюлі є, а решта де?Ну і до колекції заточокВсе як в АрміїІ таке щастя тут було!Позалишали багато медичного обладнанняЩе один медичний кабінет з цікавим “приймальним” відділеннямНе знаю що це. Але дуже нагадує закинуту лікарню в Чорнобилі
З негативу: це особові карточки ув’язнених що валялися то тут, то там. З них на нас сумно дивилися чорно-білі очі ув’язнених. З цими очима, думав я собі, в реальному житті краще не зустрічатися. А якщо серйозно то в цих документах міститься особиста інформація людей. Тож їх потрібно було належним чином утилізувати.
Список ув’язнених і хто куди дівсяЛежало на земліВ одному зі столів кольорові фото ув’язненихОсобова карточкаКолись у них тут була навіть своя АТСКотельня в одному з підвалівІ поруч душові. Цікаво як визначалося хто живе в кращому гуртожитку а хто в гіршому?Тут теж стіни викладені битою плиткою.А це повний капець! 115 грам на вечерю! Це ж зовсім мало!!!
Колюча сіра будівля з автоматниками на кутах – це не те на чому хочеться затримувати погляд коли йдеш попри колонію. Думаєш: «Добре шо мене там нема» і дивишся собі в іншу сторону. Натомість з самої території колонії відкривається зовсім інший вид. Ти оточений високими яскравими будинками в яких вирує життя. Люди визирають у вікна, ходять по балконах, бавляться з дітьми. Звідусіль линуть запахи та лунають звуки. А ти сидиш тут за подвійною стіною «колючки», пускаєш слюні та розумієш яку дорогу ціну платиш за свої вчинки. Оце споглядання нормального життя «через скло», усвідомлення що ж ти, мудак, втратив – перевиховує навіть більше ніж повчання та настанови.
Живеш тут і бачиш волю зовсім поручНовобудови на території автобусного заводу. Вид з зони
Ймовірно що після мого репортажу багато хто захоче потрапити на територію колонії. Це ж така крута та велика «заброшка» посеред міста! Зазначу що вона і далі огороджена двома рядами паркану з колючим дротом та охороняється. Є камери що працюють навіть вночі та підсвітка периметру. Так що це не «баян». І краще туди не потрапляти взагалі.
Вид на БомбосховищеВид в сторону Автобусного заводуКолись тут сиділи автоматники. Сам пам’ятаюДуже дякую Вані та Кості за компанію та підтримку! Без них я б туди не потрапив.
24 грудня о 19:00 у Палаці залізничників (вулиця Федьковича, 54/56)відбудеться вистава «Вечори на хуторі біля Диканьки», повідомили організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
На сцені виступатимуть неперевершені Руслана Писанка, Олексій Вертинський, Михайло Самарський, Владислав Дмитрук та інші.
“Казкова ніч, сімейна ніч, дивовижна ніч на хуторі поблизу Диканьки! А якщо до цієї страви додати дещицю містичності? А якщо в цю ніч іще намішати трішки кохання та пристрасті? Тоді усім знайома новорічна історія набуде зовсім нових обрисів, зазвучить по новому і глядач полине у світ різдвяних пригод! Феєрія автентичної музики та колядок створять справжню гоголівську святкову атмосферу і подарують заряд позитиву на цілий рік! Приходьте, щоб отримати свою порцію різдвяного настрою! Буде захопливо”, – запрошують організатори.
Не лише для Львова, але й для інших міст зі славною історією є характерною ситуація, коли одні теми звучать у публічній площині постійно, часто повторюючись, а інші, навпаки – час-від-часу випливають на поверхню й обговорюються лише подекуди. Безумовно, це зовсім не означає, що другі менш значимі. Переважно – з ними гірше обізнані, не обізнані взагалі. Можливо, їх просто не здатні оцінити та осягнути. Чи не здатні осягнути вже і зараз.
Однак, це зовсім не означає, що і для таких тем не прийде відповідна пора. Про щось таке можна замислитись, прогулюючись вулицею Агабек-Заде у Львові. Остання локалізується у Залізничному районі міста, у місцевості Сигнівка. Очевидно, не так багато мешканців Львова чули про цю вулицю. Тим більше, вони не чули і про діяча, чиїм іменем ця вулиця названа. Як мінімум, друге – даремно! Спробуємо у цьому переконатися..
Загальні дані, перші роки життя
У першій половині листопада, а саме 9 дня цього місяця, минула чергова річниця від дня смерті унікальної, в масштабі Львова та й України загалом, особистості. Мова про Могаммеда Садик-бея Агабек-заде (1865 – 1944). Останній став справжнім стовпом сходознавчих студій міжвоєнного Львова, орієнталістом світового масштабу, людиною, яка могла надзвичайно багато і дуже цікаво розповісти про арабську, турецьку чи перську мови, літературу східних народів, каліграфію їхньої писемності.
Могаммед Садик-бей Агабек-заде
Могаммед Садик-бей Агабек-заде народився 15 березня 1865 року у місті Ґеокчай (сьогодні Азербайджан) у родині аристократів. Його дід був шиїтським муфтієм. У родині добре знали французьку мову і спілкувалися нею. Для Могаммеда Ісмаїловича запланували військову кар’єру. Відтак він навчався у артилерійському училищі в Санкт-Петербурзі, після чого служив на Закавказзі. Після десяти років служби вступив на офіцерські курси східних мов при Міністерстві закордонних справ Російської імперії, а після їх закінчення працював у Туркестанському генерал-губернаторстві, де поєднував військові обов’язки із науковими дослідженнями. Уже тоді з’явилися його перші наукові спроби в сфері лінгвістики, які отримали гідні оцінки спеціалістів.
На благо рідної землі
Як генерал артилерії, впродовж 1914 – 1916 років, Могаммед Садик-бей Агабек-заде був учасником Першої світової війни. Він був задіяний на кавказькому напрямку. З поваленням імперії Романових, його покликали до уряду, який мав будувати незалежний Азербайджан – Ради міністрів. Зокрема, Могаммед Агабек-заде займався розбудовою поліційної системи й курував освітній напрямок. У 1919 році йому навіть випала честь зустрічати американську військову місію, яку очолював генерал Джеймс Харборд. Отож, усе було б нічого, якби не геополітична ситуація – вона виявилась вкрай несприятливою.
Політичну кар’єру Агабек-заде обірвав прихід радянських військ на терени сучасного Азербайджану. З “товаришами” спільної мови він не знайшов і був змушений виїхати з країни до Стамбула, а по тому – в Париж. За цей крок червоні “розрахувалися”, у тому числі, із його рідним, які залишилися в Азербайджані.
Зі столиці культури до культурної столиці
Навіть у Парижі Могаммед Агабек-заде знайшов себе. Впродовж шести років він викладав турецьку мову та фарсі у Сорбонні. Однак, після смерті дружини відчув там себе самотнім і вирішив залишити столицю Франції. Відтак прийняв пропозицію професора Львівського університету, арабіста Зиґмунда Смоґожевського і в 1927 році перебрався до Львова. Тут знайшов працю на філософському факультеті Львівського університету, а також – у вищій торговій школі. У Львівському університеті він викладав східні мови: турецьку, перську, арабську, а ще – ісламознавство, мусульманську палеографію та каліграфію. Під його прізвищем вийшло декілька навчальних підручників з турецької та перської мов. Автор хазарської теорії походження Русі Омелян Пріцак, алтаїст Мар’ян Левицький, арабіст Тадеуш Левицький, іраніст Францішек Михальський – їх всіх і багатьох інших відомих вчених можна назвати учнями Могаммеда Садик-бея Агабек-заде.
Могаммед Садик-бей Агабек-заде. Фото з https://vue.gov.ua/
Перебуваючи у Львові, до, вже і так довгого, переліку мов, якими володіє, додав українську та польську. Як наслідок, сучасники говорили про Могаммеда Агабек-заде наступне: “Він був справжнім поліглотом: думав французькою, а спілкувався з людьми азербайджанською, турецькою, туркменською, французькою, перською, арабською, польською, російською та українською мовами”. У Львові до сьогодні зберігається пам’ять про цього видатного жителя міста: від 1993 року одна з вулиць носить його ім’я, на будинку, де він мешкав (вул. Стецька №4), можна побачити відповідну меморіальну таблицю, на Личаківському цвинтарі – могила Могаммеда Садик-бея Агабек-заде.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Агабек-заде, Мохаммед Садик-бей // Велика українська енциклопедія [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://vue.gov.ua
В середу, 24 листопада 2021 року, о 18.00 в приміщенні кав’ярні-галереї “Штука” відбудеться офіційна презентація відновленого Українського Фотографічного Товариства.
ГО “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО) у Львові розпочало свою діяльність 9 листопада 2021 року. До складу товариства увійшли: Роман Метельський – директор Львівського Фотомузею, Софія Легін – учений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові, Ігор Ткачик – кіноаматор, знаний колекціонер, спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів та Ігор Гармаш – директор ГО «Центр мистецтв «Арт-Простір», регіональний представник Українського центру культурних досліджень.
У середу, під час презентації, ми хочемо розповісти про свої плани та амбітні проєкти, які плануємо реалізувати найближчим часом. А також випити хорошої кави в товаристві журналістів, родин уфотівців-зачинателів та наших друзів.
В програмі презентації чекайте:
Коротка історична довідка про УФОТО (до 10 хвилин), яку повідає Софія Легін.
Здобутками та досягненнями поділиться Роман Метельський.
Про виконану роботу та плани в частині оцифрування кіноматеріалів розповість Ігор Ткачик.
Ігор Гармаш намалює найближчу перспективу діяльності товариства.
Плануємо відповісти на численні запитання представників мас-медіа та гостей презентації.
Про перспективи міжнародної співпраці товариства повідомить архівіст Українського Національного музею в Чикаго Галина Парасюк (Чикаго).
Спогадами про діяльність УФОТО в Америці поділиться донька Олександра Пежанського Дарія Ярошевич (Чикаго).
Всі охочі зможуть поділитися спогадами, ідеями та привітаннями.
На всіх, хто завітає в середу на презентацію, чекає маленький, але приємний та унікальний подарунок.
Окрім представників преси на презентацію також завітають нащадки тих, хто свого часу доклався до створення та діяльність УФОТО у міжвоєнний період, а саме родини: Фіголів, Дурбаків, Пежанських, Кіцер та… список ще уточнюється і доповнюється.
Мусимо вам нагадати, що на подію зможуть потрапити гості з довідкою про вакцинацію від COVID-19, або з довідкою про недавній перебіг хвороби, або з негативним ПЛР -тестом, зробленим менше ніж за 72 години до цього.
Львів’ян кличуть на передноворічну казки - сімейну виставу "Лускунчик"
24 грудня у Палаці залізничників (вулиця Федьковича, 54/56) о 12:00 відбудеться сімейна вистава “Лускунчик“
Захід буде проведений відповідно до карантинних вимог, повідомили організатори Lutsyshyn Promo і Promotions.
Про дивовижні пригоди відважного Лускунчика, який рятує принцесу Марі та її брата Фріца, у царстві лихого Мишачого короля розповідатиме казкар марципанового королівства Дросельмаєр. Чарівну атмосферу створюватимуть феєричне відео, музика та інтерактивні ігри з глядачами. У головних ролях: Олексій Вертинський, Діана Фролова, Михайло Самарський, Владислав Дмитрук/Валентин Фоменко, Валентин Рудяк/Артем Сухина, Маргарита Вертій, Марія Кварцяна.
В колекції польського онлайн архіву вдалось натрапити на нову колекції ретро світлин, які стосуються Львівщини. Цього разу мова піде про місто Сокаль.
Залізниця в Сокалі, 1930-ті рр.Річка Буг під Сокалем, 1930-ті рр.Монастир бернардинів в Сокалі, 1915 р.Річка Буг в околицях Сокаля, 1920-ті рр.
В добірці можна побачити фото періоду 1910-1930-х років. Є тут архітектура, і краєвиди.
Костел та монастир бернардинів в Сокалі, 1920-ті рр.Капличка при дорозі із Сокаля до Тартакова, 1910-1920-ті рр.Жінка з околиць Сокаля, 1920-ті рр.Скарб XVII ст. знайдений в Сокалі, фото 1939 р.
Досить цікавим є фото місцевої мешканки, а також дорогоцінного скарбу, який був знайдений поблизу Сокаля.
Фотографії Старого Львова уже розповідали про історію найдавнішої діючої клініки Галичини – Львівської обласної клінічної лікарні, яку було засновано іще далекого 1783 року як Загальний шпиталь.
Сьогодні мова піде про історію дитячих лікарень Львова – Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охматдит» на вул. Лисенка, 31; Західноукраїнського спеціалізованого медичного центру на вулиці Дністерській, 27 та Львівської міської дитячої клінічної лікарні на вул. Пилипа Орлика, 4.
Заклад Св. Терези обабіч вулиці Леона Сапіги (Степана Бандери), на території якого був розташований дитячий шпиталь Св. Софії
Хоча початки педіатрії, тобто медичної науки про лікування і збереження здоров’я дітей, губляться у сивій давнині – специфічні дитячі недуги описані іще у творах лікарів Античності, спеціалізовані дитячі лікувальні заклади з’являються лише у першій половині ХІХ століття. Чи не найперша дитяча лікарня у всій Австрійській імперії та одна із у всій Західній Європі у 1845 році була заснована у Львові – це дитячий шпиталь Св. Софії. Цей лікувальний заклад було створено стараннями і за фінансової допомоги княгині Ядвіги Сапіги і названий на честь її передчасно померлої доньки Софії.
За словами дослідниці історії медицини Галичини Оксани Стадник, перше спеціалізоване дитяче (педіатричне) відділення в Австрійській імперії було створено у 1835 році в Кракові у шпиталі боніфратрів. Найпершою ж дитячою лікарнею в Російській імперії та Східній Європі вважається клініка, яка зараз є інфекційною лікарню № 18 Санкт-Петербургу і знаходиться неподалік Аннічкова мосту. Перший спеціалізований інститут дитячих захворювань був заснований у Відні видатним австрійським лікарем Максом Кассовіцем (1842 – 1913). Кафедра педіатрії в складі медичного факультету Львівського університету була створена у 1905 році.
Корпус дитячого шпиталю Св. Софії на розі вул. Личаківської та Гловінського (Чернігівської), збудований за проектом Юзефа-Каетана Яновського в 1878-1880 рр. Світлина початку ХХ століття
На початку дитяча лікарня Св. Софії знаходилася на ділянці обабіч вулиці Леона Сапіги (нині – вул. Степана Бандери, ділянка, де стоїть будинок № 32), вона входила в комплекс монастиря Св. Терези, який було засновано на початку ХІХ століття. Більшість будинків цього комплексу були споруджені за проектом відомого архітектора Юзефа Франца в 1855 році. До складу закладу Св. Терези входили: костел, освячений на честь цієї святої, монастир сестер Провидіння, дитячий шпиталь Св. Софії, виховний заклад-інтернат для дівчат і жіночий виправний будинок.
Дитячий шпиталь Св. Софії існував за благодійні внески – ним опікувалося Товариство дитячого шпиталю Св. Софії. Крім цього до фінансування клініки приєднувалися й інші меценати.
У кінці 1870-х рр. дитячий шпиталь Св. Софії було вирішено перенести в нові приміщення. Для влаштування шпиталю відвели ділянку на розі вулиць Личаківської та Гловінського (нині – вул. Чернігівська) навпроти сучасного Винниківського ринку і поруч із Крайовим загальним шпиталем (нині – Львівська обласна клінічна лікарня) та військовим шпиталем (нині – Військово-медичний клінічний центр Західного регіону).
Вхід у отоларингологічне (ЛОР) відділення Львівської обласної клінічної лікарні – тут у 1880 – 1910 рр. знаходився дитячий шпиталь Св. Софії. Сучасне фото
Першу лікарняну будівлю тут спорудили у 1878 – 1880 рр. за проектом відомого на той час львівського архітектора Юзефа-Каетана Яновського. Ця будівля була розрахована на 70 лікарняних ліжок. Зараз ця будівля має адресу вул. Чернігівська, 3 і у ній розташоване отоларингологічне (ЛОР) відділення Львівської обласної клінічної лікарні.
Хворих дітей, які потребували стаціонарного лікування, було дуже багато. Отож виникла потреба в розширенні дитячого шпиталю ім. Св. Софії. Уже в 1885 році за проектом видатного львівського архітектора Івана Левинського було споруджено новий корпус – тут розмістився інфекційний стаціонар на 20 ліжок із двома ізоляторами та операційний блок. Інфекційний стаціонар шпиталю Св. Софії був першим у Львові спеціалізованим відділенням цього профілю. Першим його керівником став доктор Еміль Мерчинський, а із 1904 року дитяче інфекційне відділення очолював професор Ян Рачинський (1865 – 1918), який у 1905 році створив в складі медичного факультету Львівського університету першу на теренах Галичини кафедру педіатрії.
У 1889 році за проектом Юзефа-Каетана Яновського спорудили прибудову до першого лікарняного корпусу де розмістилася приймальня для пацієнтів та господарський павільйон.
Будівля педіатричного корпусу Львівської обласної клінічної лікарні, споруджений за проектом Міхаїла Ульма у 1907 р. Сучасне фото
Іще один лікарняний корпус дитячого шпиталю Св. Софії – на розі сучасних вулиць Чернігівської та Пекарської (вул. Чернігівська, 5) спорудили у 1907 року за проектом відомого львівського архітектора Міхаїла Ульма. Ця будівля споруджувалася в якості терапевтичного відділення дитячого шпиталю Св. Софії. В ній довгий час перебували кафедра педіатрії Львівського медінституту (із 1909 року) та педіатричне відділення Львівської обласної клінічної лікарні (до 1990-х рр.). До цієї історичної будівлі було зроблено прибудову – із 1986 року тут лікують найменших пацієнтів у відділенні патології недоношених новонароджених дітей.
Відділення патології недоношених новонароджених дітей Львівської обласної клінічної лікарні було створено у 1976 році на базі педіатричного відділення. На початку це було відділення для лікування хворих новонароджених дітей на 30 ліжок. Особливу групу пацієнтів складали передчасно народжені немовлята. Протягом перших 10 років існування відділення воно проходило важкий період становлення, оскільки на той час досвіду лікування крихітних пацієнтів практично не було. У 1986 році відділення було розширено до 60 ліжок – із цього часу відділення знаходиться в будівлі педіатричного корпусу ЛОКЛ на вул. Чернігівській, 5. Для лікування у це відділення переводилися хворі новонароджені із усіх пологових відділень міста Львова та Львівської області. Значну частину із них становили передчасно народжені немовлята. Із 1987 року відділення носить сучасну назву – відділення патології недоношених новонароджених дітей.
Прибудова до педіатричного корпусу ЛОКЛ в якому розташовується в відділення патології недоношених новонароджених дітей. Сучасне фото
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття дитячий шпиталь Св. Софії у своєму складі мав три відділення: терапевтичне, хірургічне та інфекційне. В цій клініці працювали талановиті медики, зокрема лікар Шандауер, який очолював хірургічне відділення. Саме він у 1885 році виконав першу в Галичині і 223 в світі операцію по видаленню нирки. Операція, виконана Шандауером, пройшла успішно, в той час як у більшості випадків в той час такі операції закінчувалися смертю пацієнтів.
Як розповідає Оксана Стадник, у дитячому шпиталі Св. Софії надавали кваліфіковану медичну допомогу дітям із найбідніших родин міста. Часто недужих дітей не тільки лікували, але й одягали коштом лікувального закладу. До дітей, які перебували в стаціонарі, приходили вчителі, які навчали їх читати і писати. Коли наставало літо, маленьких пацієнтів шпиталю Св. Софії безкоштовно возили на курорт в Івонічі на території сучасної Польщі.
Вхід у педіатричний корпус Львівської обласної клінічної лікарні. Сучасне фото
У 1910 році дитячий шпиталь Св. Софії було включено до складу Крайового загального шпиталю у Львові у вигляді трьох дитячих відділень – терапевтичного, хірургічного та інфекційного. Керівником педіатричної клініки Львівського університету в останні роки Австро-Угорщини був Людвіг Ридигер (1850 – 1920).
Серед діючих дитячих лікарень міста Львова і Львівської обласні найстарішою є Львівська обласна дитяча клінічна лікарня (ЛОДКЛ) «Охматдит»на вул. Лисенка, 31. Днем народження львівського «Охматдиту» вважається 1 березня 1950 року, коли обласну лікарню педіатричного профілю було створено на базі клініки-стаціонару Львівського науково-дослідного інститут охорони материнства і дитинства (НДІ «Охматдит»). Цей інститут працював у Львові від 1939 року.
Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит» займає комплекс будівель споруджений у кінці 1920-х років коштом Каси хворих міста Львова: головний корпус на Вовчій (Змієвій) горі, яка височіє над Курковою вулицею (нині Лисенка) та два будинки обабіч провулку, який відгалужується від цієї вулиці та перекритий металевою огорожею на мурованих стовпах та брамою в стилі арт-деко.
Будівництво Санаторію Каси хворих міста Львова. Світлина 1928 р.
Потрібно хоча б коротко розповісти про те, що таке Каса хворих Львова і як такі заклади виникли в Галичині. Отож, Каса хворих – це заклад системи обов’язкового медичного страхування, яке було запроваджене в Австро-Угорській імперії наприкінці ХІХ століття за зразком такої системи, яка діяла в Німеччині. Наслідком запровадження в Галичині Кас хворих стало значне зростання видатків на медичну допомогу і медичне обслуговування за рахунок громадських фондів. Каси хворих були створені у всіх повітах та містах Галичини і Буковини. Кожна Каса хворих мала мати декілька дипломованих лікарів та власний лікувальний заклад, хоча допускалася і наявність угод із лікарями та медичними закладами. За кошти Кас хворих в Галичині створювалися нові лікувальні заклади, які надавали застрахованим амбулаторну і стаціонарну медичну допомогу та консультації.
За словами дослідниці Оксани Стадник, Каса хворих Львова була заснована у 1889 році. Із 1894 року в складі цієї установи функціонував відділ забезпечення на випадок захворювання. Отож, члени Каси хворих, які захворіли, отримували безкоштовну лікарську опіку і необхідні ліки. Крім того у випадку непрацездатності вони отримували денну допомогу, яка відповідала місячному внеску. У випадку смерті застрахованої особи, Каса хворих виплачувала спадкоємцям допомогу на поховання у сумі 20-денного заробітку покійного.
Головний корпус Санаторію Каси хворих міста Львова, збудований за проектом братів Адольфа та Казимира Каменобродських. Світлина початку 1930-х рр.
У Другій Речі Посполитій – польській державі, під владу якої потрапили Галичина і Волинь, теж було створено систему обов’язкового медичного страхування, складовою якої стали Каси хворих, які існували із австрійських часів. Урядовий декрет про обов’язкове медичне страхування був виданий 11 січня 1919 року. Цей документ передбачав обов’язкове створення Кас хворих у всіх повітах та містах із населенням понад 50 тисяч осіб. 19 травня 1920 року було затверджено типовий Статут Кас хворих.
Відповідно до законодавства Другої Речі Посполитої, членами Кас хворих в обов’язковому порядку були всі наймані працівники та члени їх родин. У фонд Каси хворих відраховувалися певні кошти із заробітної плати найманих працівників, причому чим вищим був заробіток, тим більшим був відсоток страхових медичних відрахувань – загалом існувало 12 категорій у залежності від рівня заробітної плати. Ці кошти поверталися членам Кас хворих у вигляді відшкодувань під час втрати працездатності внаслідок хвороби і оплати наданих лікарських послуг. До медичного страхування могли добровільно приєднатися особи, які не займалися найманою працею за умови своєчасної оплати членських внесків.
Головний корпус Санаторію Каси хворих міста Львова. Світлина початку 1930-х рр..
Польське законодавство передбачало незалежність Кас хворих від місцевої влади та адміністрацій – Каси хворих мали статус, наближений до місцевого самоврядування. Каси хворих управлялися представниками роботодавців та найманих працівників, причому працедавців представляла лише третина членів Ради Каси хворих. Членів Ради каси переобирали кожні 3 роки. Саме Рада Каси приймала всі найважливіші рішення, але її члени не отримували за цю роботу жодної винагороди. До управління належало також Бюро каси, яке складалося із директора Каси, головного лікаря і представника ревізійної комісії.
За часів Другої Речі Посполитої Каса хворих міста Львова мала власну амбулаторію, де лікарі вели прийом недужих; штат лікарів загальної практики і фахівців; дві аптеки; ортопедичний заклад та чотири приймальні в різних частинах міста. У другій половині 1920-х років було прийнято рішення про будівництво протитуберкульозного Санаторію Каси хворих Львова на Вовчій горі. У ті часи вважалося, що чи не найкращими ліками від сухот є чисте повітря. На початку Санаторій Каси хворих планувався в першу чергу для лікування дітей, хворих на туберкульоз, проте після повного завершення будівництва у 1931 року було прийнято рішення перенести дитячий протитуберкульозний лікувальний заклад із центру міста в с. Голоско на схили Розточчя, де із 1910 року вже існував Народний санаторій для туберкульозних хворих, а у приміщеннях біля вулиці Куркової розмістилася лікарня.
Вигляд на Санаторій Каси хворих міста Львова із висоти пташиного польоту. Світлина 1930-х рр.
28 березня 1933 року в Польщі було проведено реформу обов’язкового медичного страхування, наслідком якої була ліквідація Кас хворих – на їх місце прийшли соціальні страхові компанії. Треба зазначити, що під час економічної кризи кінця 1920-х – початку 1930-х рр. чисельність Кас хворих в Польщі скоротилася майже втричі: якщо у середині 1920-х років їх було біля 300, то в останній рік роботи (1932) – менше 100.
Проектування будівель Санаторію Каси хворих міста Львова було доручено відомому львівському архітектору Адольфу Каменобродському (1871 – 1946), сину відомого у ХІХ столітті архітектора Альфреда Каменобродського. Адольф Каменобродський залучив до проектних робіт свого брата Казимира (1874 – 1938). Архітектори розробили два проекти головного корпусу Санаторію із ідентичним внутрішнім плануванням, але із кардинально відмінними дизайном фасадів. Прихильники класицизму брати Каменобродські первинний проект розробили в стилі модернізованого неокласицизму. Але уже через півроку Адольф Каменобродський ґрунтовно переробляє проект лікувального закладу в стилі функціоналізму.
Головний корпус Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит». Світлина 2000-х рр.
Два будинки з обох сторін провулку, який відгалужується від вулиці Лисенка, також збудовані в кінці 1920-х років за проектом Адольфа Каменобродського. Зараз окрім дитячої лікарні тут також знаходяться Львівська обласна дитяча консультативна поліклініка, Науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства та гінекології (колишній НДІ «Охмадит») та Львівський науково-дослідний інститут спадкової патології.
Після побудови головного корпусу Санаторію Каси хворих міста Львова, до нього серпантином проклали звивисту вузьку дорогу від вулиці Куркової (Лисенка) та пішохідні сходи. Дорога-серпантин не відповідала потребам обласної дитячої лікарні, отож у 1970-х роках було прокладено нову дорогу до головного корпусу «Охмадиту» від вулиці Верховинської, яка нині носить назву вул. Барвінських.
Головний п’ятиповерховий корпус ЛОДКЛ, споруджений на високому цоколі, у плані нагадує літеру «Т», повернуту ніжкою на північ. Його вибудувано у 1927 – 1930 рр. Парадний південний фасад є видовженим і симетричним – із одним ризалітом в центрі і двома – із боків. Ці ризаліти поєднано балконами. Із північного боку виступає видовжений ризаліт в центрі будівлі, в якому влаштовано головний вхід та вестибюль та двоє бічних незначних виступів-ризалітів із окремими входами до лікарні. Головний корпус ЛОДКЛ визнаний пам’яткою архітектури місцевого значення і має охоронний номер 1623.
Створення Львівського НДІ охорони материнства і дитинства (НДІ «Охмадит»), а також педіатричної клініки при ньому пов’язана із ім’ям видатного лікаря-педіатра і педагога, професора медичного факультету Львівського університету ім. Яна-Казимира Францішека Юзефа Штефана Гроєра (1887 – 1965), який в повоєнні роки був директором Інституту Матері та Дитини у Варшаві.
Францішек Юзеф Штефан Гроєр народився 19 квітня 1887 року в м. Бєльско-Бяла в Сілезії на території сучасної Польщі, яка тоді перебувала в складі Російської імперії. Гімназичну освіту майбутній лікар здобув у Варшаві та Санкт-Петербурзі. В юнацькі роки Гроєр планував присвятити себе музиці і в 1905 році вступив до Варшавської консерваторії. Проте після року музичної освіти він полишив навчання в консерваторії та вступив на медичний факультет Вроцлавського університету. У 1912 році після завершення навчання та отримання звання «доктор медицини» Францішек Гроєр працює в лабораторії імунології та біохімії Віденського університету.
Будівля, в якій розташована консультативна поліклініка ЛОДКЛ «Охмадит». Сучасне фото
У роки Першої світової війни Гроєр працює асистентом кафедри педіатрії Віденського університету, а паралельно займається практичною медициною в університетській дитячій клініці. У 1916 році Францішек Гроєр отримав звання доцента і продовжив роботу на кафедрі педіатрії.
Після завершення Першої світової війни Францішека Гроєра запрошують до Львова на медичний факультет університету завідувачем кафедри педіатрії. Він також зайняв посаду керівника педіатричної клініки Загального шпиталю, яку займав раніше Людвик Ридигер.
Францішек Гроєр швидко інтегрується в наукове співтовариство Львова, у 1924 році стає дійсним членом польського Наукового товариства у Львові, а із 1931 року – членом-кореспондентом Польської академії наук. У 1933 році Гроєр стає членом Варшавського наукового товариства.
У науковій медичній роботі Гроєра в першу чергу потрібно відмітити праці в галузі діагностики і лікування таких дитячих інфекцій, як кір, скарлатина, дифтерія та дизентерія, а також туберкульозу в дітей. Також Гроєр досліджував проблему алергії та шкірних реакцій в дітей, крім суто медичних питань займався питаннями опіки над дітьми та розробкою та впровадженням раціональних підходів у навчанні педіатрії. Вчений є автором та співавтором понад 250 наукових праць і статей, які були видані польською, німецькою, французькою та іншими європейськими мовами.
Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр, у 1990 – 2009 рр. Львівська обласна дитяча спеціалізована клінічна лікарня. Світлина 2000-х рр.
Поза лікувальною і викладацькою роботою Францішек Гроєр не переставав цікавитися музикою і був багаторічним керівником Товариства шанувальників музики і опери у Львові. У 1931 – 1933 році він також був головним адміністратором Оперного театру у Львові. Також Францішек Гроєр займався фотографією.
Після того, як Львів увійшов до складу Української РСР, Францішек Гроєр продовжив викладацьку діяльність, крім того його було призначено керівником новоствореного Львівського науково-дослідного інституту охорони материнства і дитинства, при якому працювала дитяча клініка. На посаді керівника Львівського НДІ «Охмадит» Францішек Гроєр працював до червня 1941 року.
Професор педіатрії Францішек Гроєр після зайняття Львова німецько-нацистськими військами потрапив до проскрипційних списків польської інтелігенції і ввечері 3 липня 1941 року він був заарештований. Францішек Гроєр був єдиним з-поміж заарештованих професорів Львівського університету, якому вдалося уникнути розстрілу. У роки окупації він працював в педіатричній клініці.
Після того, як Львів звільнили від нацистів радянські війська, Францішек Гроєр продовжує роботу в педіатричній клініці. Крім того він викладає на медико-природничих курсах, які було започатковано радянською владою.
У 1946 році лікар і науковець покидає Львів і переїздить до Польщі у місто Битом. Тут він працює на посаді завідувача кафедри педіатрії та відповідної клініки при Медичній академії. У 1948 – 1951 рр. працює проректором цього навчального закладу.
Презентація Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні у Львівській обласній раді. Світлина 1990 р.
Із 1948 року Францішек Гроєр працює керівником дитячого відділення Варшавського інституту туберкульозу, крім того у 1951 – 1960 рр. він за сумісництвом очолює Варшавський інститут матері та дитини.
Помер видатний лікар і вчений 16 лютого 1965 року у Варшаві, там і похований.
На початку в складі Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» були відділення не тільки для дітей, але й для дорослих: терапевтичне, хірургічне, акушерське, пологове та ін. У 1957 році лікувальний заклад був розрахований на 300 ліжок і тут працювало 87 лікарів. Пізніше лікувальний заклад було перетворено лише у дитячий, а кількість стаціонарних ліжок було збільшено до 525.
У 1959 році львівську лікарню «Охмадит» було реорганізовано в багатопрофільну спеціалізовану Львівську обласну дитячу клінічну лікарню. На цю клініку було покладено завдання по наданню фахової спеціалізованої медичної допомоги дітям із Львівщини та сусідніх областей за 20 медичними спеціальностями. Нині Львівська обласна дитяча клінічна лікарня (ЛОДКЛ) є клінічною базою Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, Львівського медичного коледжу та Інституту спадкової патології Академії медичних наук України. При ЛОДКЛ функціонує консультативна поліклініка.
Стаціонарні відділення та консультативна поліклініка ЛОДКЛ «Охмадит» щороку надають лікувальну та консультативну допомогу майже 65 тисячам маленьких мешканців Львівщини. Із них біля 5 тисяч маленьких пацієнтів консультується фахівцями мобільної консультативної лікарської бригади. ЛОДКЛ «Охмадит» володіє спеціальним дитячим реанімобілем, який доставляє в реанімаційні відділення біля 250 дітей щороку. В умовах стаціонару щороку отримують медичну допомогу біля 15 тисяч дітей, в тому числі – 7 тисяч дітей із сільської місцевості. Хірурги ЛОДКЛ «Охмадит» щороку проводять понад 4,5 тисяч операцій, із них біля півтисячі – із використанням сучасної ендоскопічної апаратури. Колектив Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» нараховує майже 900 працівників, в тому числі 172 лікарі.
Будівля Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. Світлина 2020 р.
Зараз у складі Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» працює 11 клінічних відділень на 420 ліжок; в складі лікарні 9 структурних підрозділів та адміністративно-господарська частина. Лікарня надає спеціалізовану планову та невідкладну медичну допомогу дитячому населенню Львівської області за 21 профілем – 9 педагогічного та 12 – хірургічного. Окрім того, в лікарні діють відділення реанімації новонароджених із виїзною бригадою та відділення анестезіології із ліжками інтенсивної терапії. Структурні підрозділи: приймальне відділення, консультативна поліклініка, діагностичне відділення, відділення лабораторної діагностики, операційно-ендоскопічне відділення, фізіотерапевтичне відділення, відділення інтенсивної терапії, відділення гіпербаричної оксигенації, організаційно-методичне відділення, кабінети обліку та медичної статистики. Серед клінічних відділень: три педіатричні відділення, два хірургічні відділення, відділення реанімації новонароджених, травматологічне та травматологічно-ортопедичне відділення, пульмонолого-алергологічне відділення та відділення «Матері і дитини». Із 7 квітня 2020 року Львівська обласна дитяча клінічна лікарня визначена базовим стаціонаром для госпіталізації дітей із підозрою чи підтвердженою інфекцією COVID-19.
Робота низки відділень Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» унікальна. Наприклад, у Першому хірургічному відділенні лікарні проводять оперативні втручання найменшим новонародженим пацієнтам. Зокрема тут оперують новонароджених вагою тіла менше 1 кілограму. За словами лікарів відділення, бувають випадки, коли для виживання новонародженої дитини необхідно провести їй операції не те що у перші дні після появи на світ, але й у перші години життя.
Довгий час Львівську обласну дитячу клінічну лікарню «Охмадит» очолює досвідчена лікар і науковець Олександра Йосифівна Бурда (народилася у 1959 р.).
Дві інші дитячі лікарні Львова – Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр на вул. Дністровській та Львівська міська дитяча клінічна лікарня на вул. Орлика створені на початку 1990-х років і їх створення пов’язане із Львівською обласною дитячою клінічною лікарнею «Охмадит», адже багато лікарів нових дитячих медичних закладів починали свій трудовий шлях саме в «Охмадиті», адже протягом понад 30 років перед тим «Охмадит» був єдиною дитячою лікарнею не лише Львова, але і усієї Львівщини.
Будівля Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру. Світлина 2020 р.
КНП Львівської обласної ради «Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр» створений у 1990 році рішенням Львівської обласної ради першого демократичного скликання. До 2009 року медичний заклад мав назву «Львівська обласна дитяча спеціалізована клінічна лікарня».
На початках роботи лікарні основним пріоритетом роботи медичного закладу було надання спеціалізованої медичної допомоги дітям, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС та інших екологічно-шкідливих факторів. Відповідно мешканці Львова називали медичний заклад «Чорнобильською лікарнею». Основними напрямками діяльності лікарні стали токсикологія, дитяча онкологія і онкогематологія, клінічна імунологія, неінвазивна кардіологія, ревматологія, пульмонологія, ендокринологія, пластична й лазерна хірургія, важкі ураження центральної нервової системи, лікування гострої та хронічної ниркової недостатності, а також лікування важких хронічних захворювань, що рідко зустрічаються – муковісцидозу, синдрому мальабсорбції та ін.
Історія Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру пов’язана із іменем Олександра Миндюка (1942 – 2011), який стояв біля витоків його створення і керував закладом протягом 20 років. Олександр Миндюк народився 26 березня 1942 року в місті Бібрці Львівської області в родині священика. Середню школу закінчив у Львові. Тут він продовжив навчання у Львівському медичному училищі та у Львівському медичному інституті. Після завершення медичної освіти працював на Волині.
У 1975 році повернувся до Львова, тут він працює у Львівській обласній дитячій клінічні лікарні «Охмадит», спочатку на посаді ординатора, а потім – завідувачем відділення. У 1990 році Олександр Миндюк очолив новостворену Львівську обласну дитячу спеціалізовану клінічну лікарню. На цій посаді він працював понад 20 років – до останніх днів свого життя, адже лікар пішов у вічність на своєму робочому місці.
Олександр Миндюк створив дружній фаховий лікарський колектив, здатний вирішувати найскладніші проблеми дитячої медицини. Під його керівництвом лікарня неодноразово очолювала рейтинги кращих медичних закладів України. Саме стараннями Олександра Миндюка в 2010 році статус дитячої лікарні підвищено до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру.
Будівля Львівської міської дитячої клінічної лікарні на вул. Пилипа Орлика. Сучасне фото
У 2007 році Олександрові Миндюкові присвоєне звання Заслуженого лікаря України, він нагороджений відзнаками Уряду та Верховної ради України.
У 1991 році Львівська обласна дитяча спеціалізована клінічна лікарня отримала перший великий гуманітарний вантаж із США від «Фонду допомоги дітям Чорнобиля». У 1997 року в рамках візиту в Україну дружини Президента США Біла Клінтона клініку відвідала Хіларі Клінтон – майбутній держсекретар США. У 2000 році були проведені збори працівників Львівської обласної дитячої спеціалізованої клінічної лікарні, того ж року було проведено збори дітей, яких в клініці було вилікувано від онко-гематологічних захворювань. У 2006 році починається розвиток психологічної служби лікарні, запроваджено проект «Доктор Клоун». У 2007 році завершено оновлено неврологічне відділення, у 2008 році – оновлено операційні, а у 2012 році відкрито дитяче відділення хронічного гемодіалізу.
Зараз в складі Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру працюють такі клінічні підрозділи (відділення): приймальне, нейрологічне, гематологічне, педіатричне, хірургічне, відділення інтенсивної терапії і реанімації, центр муковісцидозу, клініка дитячої імунології та ревматології, бактеріологічна лабораторія, відділення надання медичних послуг, клініка психологічного здоров’я, дітей, підлітків та молоді, сурдологічн, фізіотерапевтичне, відділення діагностики, клінічна лабораторія, відділення гіпербаричної оксигенації та мобільний хоспіс для дітей. Керівником центру зараз працює Андрій Володимирович Синюта.
Львівська міська дитяча клінічна лікарня почала працювати у лютому 1993 року. Першого пацієнта лікарня прийняла 9 березня 1993 року, а першу хірургічну операцію було проведено 20 квітня 1993 року – в той день лікарня почала працювати в повному об’ємі. Зараз в Львівській міській дитячій клінічній лікарні працює 16 клінічних і 7 параклінічних відділень та консультативна поліклініка на 240 відвідувань в зміну. У консультативній поліклініці при Львівській міській дитячій клінічній лікарні організовано прийом 21 лікаря-спеціаліста. У колективі лікарні працює 177 лікарів, із них 94 – вищої кваліфікаційної категорії, 1 Заслужений лікар України та 6 кандидатів медичних наук. Медичну допомогу дітям надають 373 медсестри, в тому числі 219 медсестер вищої кваліфікаційної категорії та 45 медсестер, які мають ступінь бакалавра.
Будівля Львівської міської дитячої клінічної лікарні.
Щорічно у приймальному відділенні Львівської міської дитячої клінічної лікарні оглядається більше 20 тисяч маленьких пацієнтів, більше 17 тисяч дітей госпіталізується на стаціонарне лікування. Біля 100 тисяч маленьких пацієнтів отримає консультації в консультативній поліклініці лікарні. За 25 років від початку роботи Львівської міської дитячої клінічної лікарні у приймальному відділенні медичного закладу було надано медичну допомогу півмільйона маленьких пацієнтів, у стаціонарі проліковано понад 300 тисяч пацієнтів, у консультативній поліклініці було надано більше ніж півтора мільйони консультацій.
На базі Львівської міської дитячої клінічної лікарні функціонують дев’ять міських центрів: алергологічний, статевого виховання дітей та підлітків, коло проктологічний, антиарабічної допомоги, протисудомних станів у дітей, мініінвазиних хірургічних втручань у дітей з урологічною патологією, гастроентерологічний, дитячої нефрології та артеріальної гіпертензії, реабілітації дітей із вродженими та набутими формами кривошиї. В складі ЛМДКЛ працюють такі відділення: приймальне; діагностичне; відділення анестезіології із ліжками інтенсивної терапії; відділення анестезіології та інтенсивної терапії ново роджених; три педіатричних відділення; неврологічне; центр дитячої гастроентерології; алергологічне; анестезіологічне відділення без ліжок; нейрохірургічне; невідкладної хірургії; хірургії вроджених вад розвитку; ортопедо-травматологічне; отоларингологічне; офтальмологічне; урологічне; відділення реабілітації; функціональної діагностики; рентгенологічне відділення та клініко-діагностична лабораторія.
Пріоритетами роботи в лікарні є інтенсивна терапія, в т.ч. новонароджених; нейрохірургічна допомога та хірургія новонароджених; малоінвазивні операційні втручання; корекція вроджених вад розвитку шлунково-кишкового тракту в дітей раннього віку; проведення скринінгових програм обстеження: органів зору, слуху, кульшових суглобів, патології серця і центральної нервової системи; проведення алергодіагностики у дітей раннього віку; реабілітаційна допомога, програми релактації (підтримки грудного вигодовування) та участь в проекті «Трансплантація печінки у дітей».
Львівська міська дитяча клінічна лікарня акредитована комісією Міністерства охорони здоров’я України на вищу категорію, сертифікована на статус «Лікарня доброзичлива до дитини», майже всі відділення лікарні сертифіковані на статус «Чиста лікарня, безпечна для пацієнтів».
Антон ЛЯГУШКІН
Використано матеріал із наукових статей Оксани Стадник та офіційних сайтів Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит», Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру та Львівської міської дитячої клінічної лікарні.
Натомість програму з встановлення протипожежної сигналізації у старовинних дерев’яних церквах, найімовірніше, реалізовуватимуть уже на початку наступного року.
У бюджеті Львівської області таки знайшли 800 тисяч гривень на реставрацію Тартаківського палацу, які попередньо планували перерозподілити на інші об’єкти. У цьому “Еспресо.Захід” запевнив голова бюджетної комісії Львівської обласної ради Володимир Квурт.
Володимир Квурт
“Ми знайшли резерв повернути кошти на Тартаківський палац, а також на дитячо-юнацькі спортивні школи “Динамо”, – каже Володимир Квурт. – Натомість з програмою встановлення протипожежної сигналізації у дерев’яних церквах, на жаль, існують проблеми. Багато церков є пам’ятками архітектури і перебувають під охороною держави. Це вимагає додаткових погоджень на рівні Міністерства культури при підготовці проєктно-кошторисної документації, тому виникають затримки й заминки. На початку року ми поклали 10 млн на забезпечення пожежної безпеки в цих церквах. Але рік не вселяє оптимізму. Ця програма практично не виконується, хоче позитив все-таки є: проєктно-кошторисна документація запущена. Це свідчить про те, що якщо не наприкінці цього року, то наприкінці наступного цей обсяг робіт ми повинні виконати”.
Інтер’єр палацу Лянцкоронських в Тартакові, фото 2015 р.
Нагадаємо, під час продовження сесійного засідання 16 листопада Львівська обласна рада внесла зміни до Програми капітального будівництва об’єктів соціально-культурного та житлово-комунального призначення. Відповідно до цих змін, деякі об’єкти, на які були передбачені кошти, але досі навіть не проведені тендери, позбавили фінансування. Натомість кошти “перекинуть” на ті об’єкти, де тривають роботи. В одному з варіантів змін до об’єктів, які мали позбавити фінансування, потрапив навіть Тартаківський палац.
Кожен справжній львів’янин має кільканадцять своїх улюблених каварень. Але не кожен зможе згадати як і чому вперше зайшов до цієї, в майбутньому своєї улюбленої, каварні. Мабуть назва каварні зіграла не останню роль. Нині про назви львівських каварень нам розкаже відомий львовознавець Ігор Лильо. А незмінним і ароматним супутником цікавої розповіді вже традиційно стане Торгова Марка Кава Старого Львова.
Кав’ярні у Львові були різними, але вони завжди відображали те, чим живе кнайпа та її постійні засідателі.
“У місті були кав’ярні з політичними назвами. Колись був заклад “Банзай” – як політична підтримка Японії під час російської війни. Любили французькі назви. Найоригінальніші були кав’ярні, що орієнтувалися на місцевого споживача. Вони мали дуже оригінальні назви на кшталт “Оселедець на ланцюзі” або “Лисий мацько”. Мені дуже подобалася назва “Під мухою”, – розповідає історик і львовознавець Ігор Лильо.
Ігор Лильо
Співрозмовник певен: сьогодні назви кав’ярень спаскудилися. “Не люблю в Західній Україні кав’ярень із назвами на кшталт “У Василя”, адже це російські кальки. Одного разу бачив кафе-бар у Львівській області з назвою “Волна”. Я запитав жартуючи, чому не “Хвиля”? Мені відповіли: “Та ви шо? То в честь наших господарів – Володі і Наталі!” – каже Ігор Лильо.
Так склалося, що, мабуть, нема такого львів’янина, який би себе не ідентифікував із львівською кав’ярнею. “І відомі люди колись так чи інакше якісь кав’ярні собі облюбували. Цих традицій ніхто не вигадав – вони витримали багато років, – каже історик.
А яка ваша улюблена каварня? Напишіть у коментарях, поділіться секретом.
Сьогодні день народження Оксани Риботицької, визначного майстра художнього текстилю, чудового педагога , чуйної людини і просто чарівної жінки.“Для мене весь Божий Світ – це прекрасна зіткана тканина зі складною композицією, з тонким, вишуканим колоритом, вічним ритмом буття і смерті, добра і зла, контрастом мінорів і мажорів. Складні текстильні переплетення – то людські долі, це море, ні – цілий океан, океан ниток, де я люблю плавати до нестями, тримаючись за ниточку клубочка, що належить тільки мені”.
Таку філософію сповідує Оксана Риботицька, котра обравши своїм фахом художній текстиль, стала однією із перших львівських мисткинь, які знайшли новий підхід до гобелену, вивівши його у 80-х роках минулого століття на одне з провідних місць серед інших видів декоративного мистецтва.
Народилась у Львові у важкий післявоєнний час в родині , обдарованій мистецьким та артистичним талантом, з міцними патротичними коренями. Потяг до прекрасного в Оксані був закладений генетично, вона любила відвідувати музеї та театри і своє обдарування відкрила досить рано. Навчаючись у середній школі №4, брала додаткові уроки з англійської мови у вчительки, яка знімала помешкання у відомої львівської художниці Софії Альбіновської. Захоплена картинами, якими вщент були завішені стіни її квартири, почала й собі малювати, відкривши для себе новий світ.
Оксана Риботицька
Молода, здібна до мов , дівчина змінила вектор запланованого батьками фаху і почала займатись у художній школі. Незабаром у її життя увійдуть такі знакові постаті, як Роман Турин ( в той час — директор художньої школи), Карло Звіринський, у якого брала приватні уроки , коли вступила на перший курс Інституту прикладного та декоративного мистецтва ( зараз Національна Академія мистецтв), Роман Сельський – вчитель і наставник.
Карло Звіринський
Оксана вчилась на відділі ткацтва , де її вчителькою з спеціальності була талановита художниця Наталя Паук, де артистично читав лекції з кольорознавства Володимир Овсійчук, а живопис викладали Роман Сельський, Ласло Пушкаш, Іван Скобало, Данило Довбошинський.
Роман Сельський
На цих уроках Оксана й познайомилась з Володимиром Риботицьким, студентом відділу проектування інтер’єрів і меблів (ПІМ), згодом видатним живописцем, “яскраво вираженим експресіоністом”, як напише про нього Орест Голубець. Вони побрались у 1967 році і створили не тільки міцну родину, а й унікальний тандем, котрий зростав у парі – дві потужні творчі особистості, кожна з яких у своїй царині залишила вагомий слід.
Влодко і Оксана Риботицькі
Ще за час навчання Влодко одразу обрав малярство, а Оксана довго вагалась, хоча Карло Звіринський радив малювати. Свій перший гобелен – дипломну роботу «Давній Львів» – замовлення для одного із залів готелю «Інтурист» (зараз «Жорж») – виткала під керівництвом Наталі Паук на Глинянській ткацькій фабриці. Властиво саме тоді Оксана і відчула, що її вабить фактура нитки, окрім того, на цей час припадає початок відродження мистецва художнього ткацтва. У Франції художником, який ще у кінці 30-х років відродив і реформував мистецтво гобеленів був Жан Люрса ( 1892 — 1966), який вважав одним із основних принципів його створення те, що гобелен не повинен копіювати картини, бо є самостійним різновидом мистецтва. Завдяки діяльності Люрса виникає і діє Міжнародний центр стародавньої і сучасної тапісерії в Лозанні, а у 1965-70-х роках в Європі почастішали Міжнародні виставки гобелену. В Україні ж виробництво мистецької тканини разом з вишивкою належить до найдавніших та найпоширеніших видів народного мистецтва, – Риботицька пересвідилась у цьому , пропрацювавши після закінчення інституту декілька років в Українському музеї (зараз Національний музей у Львові ім. Митрополита Андрея Шептицького).
Як співробітниця відділу народного мистецтва вона змогла досконало ознайомитись з шедеврами українського килимарства, також працювала зі спадком Олени Кульчицької та її сестри Ольги, яка збирала по селах зразки вишивок і формувала з них альбоми. Описувала, вітрила, перекладала папером килими та вишивки, одночасно замальовуючи їх. Працювала з видатними науковцями старшого покоління Вірою Свєнціцькою, Ярославом Нановським, з Любою Волошин, Андрієм Дорошем, Василем Отковичем, Ігорем Кожаном, які тільки починали свою діяльність і для яких насправді було важливою справою збереження і дослідження нашої спадщини. Оксану Риботицьку надихав безпосередній дотик до матералу, а також до тієї прадавності, яким він дихав, що й призвело до вибору рукотворної, а не мистецтвознавчої праці. В 1977 році у Спілці художників (тоді ще Риботицька не була її членом) запропонували поїхати у творчій групі в латвійське місто Дзинтарі — представляти Україну. Відповідальне завдіння, з яким блискуче впоралась, виткавши за два місяці «Святкове місто» – гобелен на льняній основі фарбованою карпатською вовною в теплих вохристих кольорах. Видатний грузинський художник Гіві Кандарелі(1933-2006), основоположник грузинської школи гобелену одразу відзначив його колорит і приналежність до української землі.
Оксана Риботицька. Святкове_місто (вовна, льон) 150х180. 1977 рік
З багатьма колегами по цеху познайомилась і заприязнилась тоді Оксана Риботицька у Дзинтарі, серед них і відома латвійська гобеленістка Рута Богустова, що належала до руху відродження декоративно-прикладного мистецтва, котрий почався у 60-х роках саме в Прибалтиці. Мистецтвознавці відзначають, що причиною такого сплеску стала можливість засобами цього виду мистецтва виразити сучасні ідеї, створюючи абстрактні композиції і пластичні об’єкти, що в радянському живописі, графіці чи скульптурі було неможливо реалізувати. Одночасно розвивалось і новаторське відношення до робочих матеріалів і технік. Відродження гобелену почалось і в Україні, де саме у ткацтві, у вишивці зашифровано код нації, так міцно схований у совєтські часи, що требе було докласти чималих зусиль, щоб знову його видобути. У гобеленах Михайла Біласа, Стефанії Шабатури, Івана Остафійчука, Наталі Паук, Олега Мінька, Лесі Крип”якевич, О. Куцої, Ірини Винницької часто прогресивні можливості ткацтва були використані як виразники національної ідеї. Талант молодої Стефанії Шабатури так налякав систему, що за свої гобелени «Довбуш», «Леся Українка», «Кассандра» вона кращі свої роки провела у таборах.
Оксана Риботицька. Коломийки (вовна,бавовна) фрагмент. 1979-1980 роки
Після повернення з Прибалтики , Оксана Риботицька остаточно сформувала своє мистецьке кредо, бо у ній, ніби все зійшлось в одне: і праця в музеї з доторком до артефактів, і багата творча уява, любов і відчуття матеріалу, у якому працює, а найголовніше – з’явилась віра у себе, у свою самобутність.
Оксана Риботицька.Карпати_цвітуть (вовна, бавовна, сезаль) 250х300. 1979 рік
Почала дуже інтенсивно творчо працювати, виткані в період кінця 70-х – поч. 80-х років гобелени утвердили її як професіонала своєї справи, художницю з тонким душевним складом, пронизливим відчуттям краси рідної землі і природи: “Бабине літо”, “Коломийки”, “Карпати”, “Ниви цвітуть”, “Сад молодості”, “Весняний спів”, “Перевесло” та ін.
Оксана Риботицька. Бабине літо (вовна, бавовна, сезаль) 180х150. 1977 рік
Вдень – праця, дім, але ніч – її – йшла у майстерню і, забуваючи де знаходиться, втративши відчуття часу, потрапляла у паралельний світ, котрий витворювала, виплітаючи нитку до нитки. Такий дар – одночасно щастя від Бога і титанічна праця і муки – постійні сумніви. Про ці сумніви багато у свій час розмовляли із Сельським, – засвоїла від нього, що митець завжди сумнівається, тільки тоді він і може рости. Про своє знайомство і дружбу з Маргіт (1900–1980) та Романом Сельськими (1903–1990) Риботицькі можуть оповідати годинами. Це подружжя двох особистостей, котрі завдяки своєму таланту, аристократизму, своїй харизмі стали ніби містком між потужними мистецьким нуртами довоєнного Львова і Львовом совєтським. Одиноким містком і одночасно пристанню, до якої прибивались ті, хто не міг і не хотів нести ношу соцреалізму, а прагнув вдихнути ковток свіжого повітря і отримати альтернативну мистецьку освіту. Це була своєрідна школа, але не така як у Карла Звіринського, скоріше то був салон. На той час, як Оксана познайомилась із Романом Сельським, школа Звіринського вже майже розпалась. В кінці другого курсу Риботицькі поїхали в Карпати, де Карло Звіринський і познайомив їх із Романом Сельським.
В Карпатах
Селише Дземброня, високо в горах, присілок Степанське на довгі роки стане місцем їхнього спільного відпочинку, полем для творчості, навчання і спілкування. Для художниці з таким тонким сприйняттям природи, якою є Оксана, – Карпати залишились натхненням назавжди, ці настрої матеріалізуються і вплітаються у її ткання: “А ніч яка місячна” (1987), “До гнізда” (1989), “На Спаса” (1989), “Стежками Карпат”(1989).
Оксана Риботицька. До гнізда (вовна, бавовна, сезаль) 60х50. 1989 рік
Поради, котрі, властиво, і не були порадами, а швидше розмовами, що велись у “салоні” Сельських, стали одними з тих підвалин, на котрих Оксана і Влодко вибудовували свою творчість. Вони були одними з наймолодших членів того своєрідного, високо-інтелектуального товариства, де точились розмови про мистецтво у поєднанні зі спогадами про Краків, Париж, де простота господарів давала можливість вільно себе почувати. Високий рівень спілкування між собою подружжя Сельських – приклад співжиття двох потужних творчих особистостей, коли кожен вільно йде своєю дорогою у творчості. Він – педант у всьому, вона – творча і більш експресивна експериментаторка, жіночна, з вишуканим смаком, оригінальна навіть у подачі скромних канапок з білим сиром, якими завжди пригощала товариство. А потому виносила свої роботи, вишукані і випрацювані твори, зовсім інші по колориту і композиції, ніж у Сельського. Подиву гідне, як у ті часи їм обидвом вдалось не тільки зберегтись, але й передати естафету своїм учням і створити, властиво, львівську мистецьку школу.
Оксана Риботицька. Стежками Карпат (вовна, бавовна) 300х200. 1990 рік
Виставкою, де вперше Оксана Риботицька змогла показати свій доробок, стала виставка молодих художників, що відкрилась у 1981 році у Виставковому залі Львівської галереї мистецті і привернула увагу до цілої плеяди молодих митців, котрі працювали у різних галузях мистецтва.
Виставка молодих художників. Від ліва: О. Риботицька, Я. Мотика з донькою, Є. Шимчук, Р. Сельський, В. Риботицький(стоїть), Я. Мотика. 1981р.
В 1984 році Риботицьку прийняли у Спілку художників (не одразу!), де вона очолила (на дві каденції) секцію текстилю. Вже наступного року відбулась перша велика виставка професійного художнього текстилю – міні-гобелену у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, а в 1989 р. Оксана Риботицька, як голова секції текстилю львівського відділення Спілки художників, організовує у Виставковому залі Львівської галереї мистецтв першу Всереспубліканську виставку текстилю малих форм, де експонувались роботи митців з усієї України – переважно, випускників Львівського інституту.
Виставка молодих художників. Львів, 1981 рік
З 1984 року Риботицька починає викладати у Львівському училищі (тепер Коледж) декоративно- прикладного мистецтва (тепер Коледж) ім. І. Труша. У цьому ж році отримала велике замовлення на кілька гобеленів, які ткала разом із Наталкою Паук та Володимирою Ганкевич для будинків культури на Луганщині, а ще : можливість знову поїхати до Дзинтарі на другий симпозіум з художнього ткацтва. Темою текстилю малих форм були обрані Людина і Природа і результатом двохмісячного перебування на симпозіумі стали довершені міні-гобелени “Інга і море” та диптих “Запрошення на гуцульське весілля”.
Оксана Риботицька (перша ліворуч) із групою художників у Дзінтарі. 1984р.
До Львова повернулась натхненна, з новими ідеями і активно поринула у творчу діяльність, віртуозно поєднуючи її з педагогічною працею та сімейним життям. Один за одним з’являються: “ Недоспівана пісня“(1987), “Засіяна земля”(1989), “Присутність” (1989), “Мелодія лісу” (1990).
Оксана Риботицька. Засіяна земля (вовна, сезаль, льон) фрагмент. 2017 рік
Мистецтвознавець Богдан Мисюга згодом напише: ”Творча позиція художниці – шукати нові методи, що адекватні часові, але обов’язково з опертям на традицію” . А Оксана так визначає свою місію художника: “ Моє творче кредо, як і більшості українських митців-текстильників 80-90-х років ХХ ст. – творення орнаментованої тканини, трансформування через творчу уяву природних мотивів, відтворення у композиції бачених або уявних мотивів. Зберігаючи народні традиції, прагну прийти до нових знахідок текстильної структури. Утверджуючи домінанту матеріалу у творі, впроваджую різноманітні фактури”.
Оксана Риботицька. Мелодія лісу (вовна, бавовна ) 170х200. 1990 рік
90-ті роки – розквіт таланту Оксани Риботицької як художника, насичена робота у секції текстилю з організацією виставок, викладацька робота, де вона дійсно “викладалась”. Не кожному художнику дано вміння передавати свій досвід та знання, але Оксана стала прекрасним педагогом, терплячим і уважним, котра в кожному учневі намагалась роздмухати «Божу іскру», завжди готова підтримати і допомагати.
В училичі на відділі ткацтва біля готової до захисту роботи Юстини Маркович “Покрова”. Львів, 8 червня 1999 року
Попри свою зайнятість в Училищі, далі працювала творчо і як вислід – у 1993 році відбулась її перша персональна виставка в залах Львівського музею етнографії та художнього промислу. Потому декілька її гобеленів “осідають” у різних музеях України та в приватних колекціях, також отримує багато замовлень . У гобеленах мисткині того часу відображені не тільки її творчі візії, але й прочитується відгук на доленосні події для України – наша країна здобуває незалежність: “Очікування”(1991), “Відродження” (1992), “Вічний мотив” (1993).
Оксана Риботицька. Відродження (вовна, бавовна) 150х90. 1992 рік
Мистецтво переживає небувалий підйом, впали окови соцреалізму і для митця стало можливим самовираження. Без перебільшення скажу, що завдяки потужній творчій та популяризаторській роботі Оксани Риботицької, а також її старших та молодших колег по цеху: Н. Паук, С. Шабатури, І. Винницької, В. Ганкевич, О. Парути — Вітрук, С. Бурак, Л. Квасниці, Н. Шимін, завдяки виставкам “Текстильний шал”, бієналє львівського гобелену – подіям, що ставали щорічним звітом митців, і поза тим були стимулом для творчої роботи, – художнє ткацтво зайняло по праву належне йому місце у сонмі інших видів мистецтва.
Львівські художниці текстилю
Хоча в ті роки, в умовах матеріальної незабезпеченості, ткацтво видавалось розкішшю, в одному з інтерв’ю (“Поступ”. 1998. 15 липня (№128). С. 8) Риботицька каже: “…мистецтво завжди існувало не завдяки умовам, а незважаючи на них. Падали бомби, але був АРТЕС, і Сельський, і Турин, які малювали – попри все. Вермеєр писав інтер’єрні сюжети, а довкола йшли страшні війни. Тож і сучасний митець діє всупереч скруті, бо це потреба духу і самовираження…. Навіть коли не стане матеріалу, використовуватимемо природні волокна, шелуминня (кукурудзяні стебла), квасолиння тощо, але текстиль буде завжди!”
“Текстильний шал”, 17 жовтня 1997 року.
В роки перебування в Америці (1999-2009) подружжя Риботицьких також потужно творчо працювало. У помешканні виділили одну велику кімнату під майстерню, де Влодко малював, а вона ткала гобелени малих та великих форм. Час і враження що прожили на іншому континенті, однозначно додали до їхньої палітри інших барв, збагатили її. Відвідування світової слави музеїв, інакшість землі та природи, не тільки розширило горизонти пізнання, але й наповнило творчий потенціал Оксани. Перший гобелен (1999), котрий виткала, сповнений щему та смутку прощання: ”У вирій”, та подальші роботи пронизані вже іншими настроями та асоціаціями: “Весняний настрій”(2000), “Сліпий дощ”, “Зародження орнаменту”, “Квіти сонця” та ін.
Оксана Риботицька. Квіти сонця (акрил, бавовна) 200х180. 2007 рік
У Філадельфії в освітньо-культурному центрі відбулась збірна виставка, у якій Риботицькі брали участь, і цікавість до їхньої творчості додало сили і натхнення.
В Філадельфії, 1999 рік
Після повернення до Львова, була вражена змінами, які побачила. У далекому краю, де з повагою ставляться не тільки до людини, але й до кожного дерева і тваринки, вже звикла до цього. А у рідному – вирубані ліси, вибита звірина, несмак і місто, що перетворилось у велику харчевню. Знищена кераміко-скульптурна фабрика, ткацька фабрика у Глинянах. Та Оксана не з тих людей, котрі будуть плакати з розпачу – вона знову стала до ткацького верстату і разом художниками вже нового покоління, продовжила свою справу, випробовуючи різні техніки: “”Вічний мотив” (2012) , “Реквієм” (2013), “Серпанок” (2015), “Засіяна земля” (2017).
Оксана Риботицька. Серпанок (вовна, льон,синтетика) 200х170. 2015 рік
Сам процес створення гобелену – довготривалий, тому виникають нові стилі, технології, інсталяції, і художниця підтримує цей рух вперед, яким йдуть молоді митці, їде у теперішню всесвітню Мекку ткацтва – Лодзь, бере участь у львівських виставках. У 2016 році в Полтаві Олександром та Ольгою Левадними започатковується проєкт – група “Коло”, куди входить 11 художників, серед котрих і Оксана Риботицька. Виставки, організовані ними, експонуються у Полтаві, а також у Решетилівці, де задумано відродити Решетилівську ткацьку фабрику, яка так само знищена, як Глинянська на Львівщині. Влітку 2021 року група «Коло» відкрила свою чергову виставку, де експонувались і гобелени Оксани Риботицької.
Афіша мистецького проєкту “Коло арт 2”, 2021 рік
Велику частину свого доробку змогла показати на персональній виставці, що експонувалась у залах Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові в 2019 році. У корпусі, що по вулиці Драгоманова, де працювала і пізнавала не тільки історію українського ткацтва, – тут увібрала і всотала чар і дух прадавньої тканини, що передали їй стародавні ткалі. Бо як інакше пояснити ту магію кольору, асоціацій, те хвилювання, яке відчуваєш перед роботами мисткині? Звичайно, мають значення – і школа, і талант, і працьовитість, і багата творча уява, і наполеглевість. Та зв’язати все до купи може тільки одне – любов. Зараз, коли мисткиня є у зеніті своє творчості, її талант, методологія та знання , її досвід могли б стати неоціненними для молодого покоління. якби була можливість створення окремих класів при Академії мистецтв, де б викладали класики львівської школи. Чи може знову повертатись до практики школи Звіринського чи салону Сельського?
Гобелен у домі Риботицьких
За персональну ретроспективну виставку “Плинність часу” (2019 р.) Оксана Риботицька була нагороджена Премією імені Зеновія Флінти. Це – визнання доробку цієї видатної української майстрині художнього ткацтва, котра є знаковою постаттю в мистецькому середовищі не лише Львова, але й України, та ця премія — (приєднуюсь до думки львівського мистецтвознавця Богдана Мисюги) — найменше, що змогла зробити громада Львова для цієї визначної художниці.
Гучною пісенною прем’єрою в музичний простір України вривається новий проект T.HUTSULS. Його перший сингл під назвою «Нічна» – мікс сучасного саунду з унікальними звуками гуцульських народних інструментів – цимбалів, дримби та сопілки. Трек «Нічна» уже можна почути в ефірах українських радіостанцій, а також завантажити із усіх цифрових музичних платформ.
Сміливі тексти та актуальне звучання. Тренди у музиці, переплетені з автентикою. Модно й неординарно, стильно й експресивно, мелодійно й емоційно. І при цьому – обов’язково щиро, вільно та правдиво. Жодних ролей на сцені чи поза нею. Тільки – true! Усе це – про новий проект в українській музичній культурі T.HUTSULS. «Правдиві гуцули» розкривають етнокод – через фолк, рок, електронну музику.
– Коли я створювала пісню «Нічна», то перше слово, яке заграло в мене в голові було «Забарилася», – розповідає авторка музики та слів прем’єрного синглу, вокалістка T.HUTSULS Алекса Цимбал. – Тоді був затяжний період карантину, всі сиділи по домівках і рятувалися заняттями для душі. Мені захотілось увімкнути класний танцювальний трек – і піти гуляти вулицею. Наспівувати його і відчувати себе собою, вільною. Це миттєве бажання вилилося в мелодію – і я тут же зрозуміла: «Це воно!». Увімкнула мікрофон, почала співати, слова народжувалися самі по собі.
Сингл «Нічна», до якого T.HUTSULS уже в найближчі тижні презентує відеокліп, – це перший трек із майбутнього альбому новоствореного проекту. У збірці на меломанів чекають справжня феєрія звуків, космічний вокал та стильний мікс з гуцульськими інструментами. Усе це трушно вписується в ритм сучасного життя, і при цьому своїм звучанням нагадує нам про наше коріння.
T.HUTSULS – ще один проект у рамках масштабної культурологічної ініціативи під назвою Hutsul Planet, яка базується в Коломиї на Прикарпатті та прагне відродити, зберегти і примножити гуцульську культуру у всіх її проявах.
Візуалізація проєкту реконструкції стадіону "Торпедо"
18 листопада журі обрало переможців Всеукраїнського відкритого архітектурного конкурсу на кращу проєктну пропозицію легкоатлетичного комплексу зі спортивним центром на вул. Золотій.
Переможцем конкурсу став проєкт під шифром 696969 авторського колективу з Дніпра, Скомаровського Олександра, Милостюка Вадима та Раби Оксани. Проєкт-переможець отримує грошову винагороду у розмірі 120 000 грн.
За словами головного архітектора Львова Антона Коломєйцева, згідно з проєктом, оновлять не лише стадіон, а й вулицю Золоту. Також планують звести підземний паркінг, який вночі зможуть використовувати мешканці району.
Візуалізація проєкту реконструкції стадіону “Торпедо”
Друге місце та премію у розмірі 80 000 грн отримав проєкт під шифром 172517, авторського колективу з Чернівців: Анатолій Дикий, Сергій Басистий, Олег Кишлярчук, В’ячеслав Кишлярук.
Третє місце із премією у розмірі 60 000 грн посів проєкт під шифром 030618, авторського колективу зі Львова: Оксана Шумелда, Софія Рудецька, Катерина Олійник, Наталія Николишин, Руслан Стадник, Мар’ян Шумелда, Ірина Цілінська.
Йдеться про стадіон “Торпедо”, який зараз у власності банку «Львів». Перемовини щодо його викупу у комунальну власність Львова розпочались ще у 2017 році, але були безрезультатними. Згодом наприкінці 2018-го цю тему знову підняли депутати мерії, проте міський голова Львова Андрій Садовий назвав вику аферою і виступив проти.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
Тоді мер пояснював, що земля, на якій розташований стадіон «Торпедо», є у комунальній власності. Натомість воротами і трибунами, які, власне, й має викупити Львівська міська рада, володіють «хитрі бізнесмени, які їх заклали у банк, мотивуючи тим, що на цій території можна збудувати житловий комплекс». Садовий заявляв, що ворота і трибуни стадіону не коштують 5 млн грн, які хоче отримати банк «Львів», і навіть натякав, що викуп стадіону може і не відбутися.
Врешті закласти необхідні 5 млн грн у міський бюджет депутатам вдалося лише на початку 2020 року. Проте дотепер процедура викупу досі не відбулась. У Ратуші кажуть, що не хочуть викупляти занедбані приміщення «Торпедо», а потім знову вкладати кошти у їхнє відновлення.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
У мерії натомість пропонують збудувати тут легкоатлетичний центр, але не лише за бюджетні кошти. Цей проєкт міськрада планує реалізовувати разом із банком «Львів» як приватно-публічний проєкт.
Довідково: стадіон «Торпедо» облаштували у Львові у 1930-х роках. Він розміщений на земельній ділянці площею 2,7 га. За радянських часів стадіон передали однойменному спортивному товариству та забудували службовими приміщеннями.
Стадіон “Торпедо”, 2017 р.
Із 1990 року стадіон перейшов у приватну власність, там почав працювати ринок електротехнічних товарів, який у 2008 році перенесли на вул. Кукурудзяну. Після цього «Торпедо» передали банку «Львів» як заставу за борги по кредитах.
Станом на сьогодні на стадіоні, який перебуває у занедбаному стані, тренуються діти та підлітки футбольних клубів «Вікторія» та «Покрова».
…За ним прийшли липневої ночі 1943-го. З ошатного будиночка, що на вулиці Дикій у Рівному, доправили до в’язниці. Більше він не повернувся ані до родини, ані до свого улюбленого і виплеканого дітища — міського театру. Разом із сотнями відомих і невідомих в’язнів рівненської тюрми він знайшов мученицьку смерть у піщаному кар’єрі приміської Видумки.
Ім’я актора, режисера, хореографа-постановника Анатоля Демо-Довгопільського було добре відоме в театральних колах міжвоєнної Європи. А його діяльність періоду німецької окупації нашого міста назавжди вписала його ім’я в історію театрального мистецтва Рівненщини. Водночас радянська історія надовго викреслила цю колоритну непересічну особистість з минулого нашого міста. Головним його “недоліком” було те, що Анатоль Демо-Довгопільський був українським націоналістом, членом Культурної Референтури Проводу Українських Націоналістів, яку очолював інший опальний митець — Олег Ольжич (Кандиба). А ще — січовиком, активним учасником подій Карпатської України 1938-1939 років. А що вже казати про його театр часів німецької окупації в Рівному!.. Однак Анатоль Демо-Довгопільський назавжди залишився в історії нашого міста, а чимало яскравих деталей з його маловідомої широкому загалу біографії ми відкриваємо тільки тепер.
Невдаха-гімназист з українським духом
Народжений у 1907 році в російському Петербурзі, Анатоль Довгопільський (приставка Демо з’явилася в його прізвищі значно пізніше) завжди був українцем — і тілом, і духом. Біографічних відомостей про нього збереглося мало, та й вони суперечливі. Ігор Жилінський у своїй книзі “Історія театрального мистецтва Рівненщини” пише, що батьки митця Арсен і Серафима були вихідцями з Поділля. Батько за часів УНР був директором банку в Рівному.
Рівненська Українська гімназія. Серед гімназистів другий ліворуч імовірно Анатоль Довгопільський
Анатоль з 1925 по 1930-й роки навчався у Рівненській українській гімназії (“Приватна гімназія Федора Пекарського з викладовою руською мовою”, пізніше було змінено на “українською мовою”).
Цей заклад виховав цілу плеяду українських активістів-патріотів, котрі, хто з пером, а хто зі зброєю відстоювали ідею незалежної України. Саме тут уперше проявився український бунтарський дух юного Анатоля. Михайло Гуцуляк (викладач гімназії та в подальшому заступник директора і директор) у своїй книзі “Про близьке здалеку. Piвненська Українська гімназія 1923-1939” так писав про Анатоля Довгопільського: “Вчився у 8 класі в 1929-1930 роках. Не був допущений в 1929 році до іспиту зрілості. Був дуже здібний, але вчився неналежно. …був дещо інший та незрозумілий для оточення”.
Юнак уже в гімназійні роки потрапив у поліційні зведення, де зазначалося, що в Українській гімназії діє таємний історичний гурток під керуванням вчителя Ваврисевича. Гуртківці видавали нелегальний часопис проукраїнського спрямування “Дзеркало”. Одна зі статей, до написання якої долучився Анатоль Довгопільський, мала назву “Хто ми, чиї ми діти і ким ми закуті?”. Упродовж 1930 року поліціянти вилучили п’ять чисел “Дзеркала”, до видавництва якого був причетний учень 8-го класу Довгопільський.
Рівненські друзі-гімназисти Анатоль Довгопільський (ліворуч) та майбутній діяч ОУН Ростислав Волошин. Фото з книги А. Демо-Довгопільського “Живе слово – рухом, звуком, барвою” (упорядник Інна Нагорна)
Потрапив він і до списку “неблагонадійних” гімназистів, причетних до забороненого польською владою “Пласту”. Гімназист Довгопільський особливо вирізнявся артистичним талантом і хистом до танців.
“Показався він небуденною постаттю в різних ділянках мистецтва, зокрема в танково-театральному мистецтві. … він же був знайомий з Авраменком, нашим славним танцюристом, а можливо й був його учнем”, – писав Михайло Гуцуляк.
Школа всесвітньовідомого хореографа, якого називають батьком українського танцю, Василя Авраменка відкрилась у Рівному в 1923 році. Чи був серед її 60-ти випускників Анатоль Довгопільський, достеменно невідомо.
Гімназійний хор. У верхньому ряду сьомий ліворуч Анатоль Довгопільський, 1928 рік. З родинного архіву Волошиних, світлина належить дружині Ростислава Волошина Ніні
У світах
Період життя Анатоля Довгопільського після закінчення Рівненської Української гімназії мало відомий. Інформація, яку вдалось віднайти, може вміститися в кілька рядочків. Довгопільський вирушає до Варшави, де вивчає театральну справу і здобуває фах режисера-балетмейстера. Вступає до відомої на той час на всю Європу артистичної трупи “Польський балет Парнеля”. Створив її визначний польський хореограф і балетмейстер Фелікс Гжибек, який узяв собі творчий псевдонім Парнель. Трупа проіснувала до 1939 року, виступала не лише в Польщі, але й за кордоном. У репертуарі колективу були лише постановки Парнеля, в основному за мотивами польського фольклору в гротесковому вирішенні. Цей досвід у подальшій своїй творчості часто використовував Довгопільський. З коротких відомостей про творчість Довгопільського відомо, що він у період 1935-1938 років мав артистичне турне Париж-Лондон-Нью-Йорк. Виступав на таких відомих сценах як “Казіно де Парі” в Парижі та “Радіо Сіті” в Нью-Йорку. Однак чи це було в складі трупи Парнеля, а чи в рамках самостійної творчості, невідомо.
За деякими даними, в 1935 році Довгопільського було заарештовано у Варшаві за підозрою у приналежності до ОУН.
Короткі біографічні дані, подані Довгопільським у так званому “Життєписі”. Документ періоду німецької окупації Рівного. Зберігається в Держархіві Рівненської області, знайдений і наданий для публікації працівницею ДАРО Людмилою Леоновою
Маестро Демо — не лише хореограф
Поряд із мистецтвом у житті Анатоля Довгопільського завжди була Україна. Власне всю його творчість було підпорядковано саме просуванню ідей незалежної і самостійної України.
Дієва натура Анатоля Довгопільського не дозволила йому залишитись осторонь буремних подій кінця 1930-х. Палкий прихильник ідеї українського націоналізму, він в листопаді 1938-го, перервавши успішну артистичну кар’єру в Європі, вирушає на Закарпаття, до столиці Карпатської України — Хусту — будувати омріяну державу. У період Карпатської України він очолив агіттеатр “Летюча естрада”, що був складовою мистецького відділу збройних сил Карпатської Січі. Завданням агіттеатру було будити національну свідомість серед населення Карпатської України за допомогою театрально-музичного мистецтва. Об’єднавши талановитих патріотичних закарпатських хлопців і дівчат у революційний театр, Довгопільський зробив з них справжніх вояків-митців. Він так заразив їх ідеєю театру, що вони не зважали на жодні труднощі й негаразди. За спогадами Михайла Гуцуляка, “Довгопільському пощастило знайти недалеко від Січової гостиниці (колишній готель “Корона” в Хусті, – прим. авт.) якусь залю без стелі. Естрадники спали на чому попало, бо не було ліжок. Довгопільський спав у плетеному кріслі сидячи”. Про “Летючу естраду” та участь у ній Довгопільського писав у своїх спогадах учасник тих подій, поет, діяч ОУН і керівник мистецького відділу Карпатської січі Микола Чирський. За його словами, “спочатку це була швидше “повзуча”, ніж “Летюча естрада”. Її учасники пересувались частіше пішки, вирушаючи в найвіддаленіші села, на собі несучи і реквізит, і нехитрі декорації, і костюми. Спали де доведеться, харчувались як доведеться, імпровізовану сцену влаштовували в найнесподіваніших місцях, нерідко наражаючись на небезпеку. Але ці відчайдушні хлопці й дівчата своїми виступами несли національну культуру в села Карпатської України. Анатоль Довгопільський був режисером-балетмейстером агіттеатру, а хореографія була найважливішою вимогою інсценізацій “Летючої естради”. Мистецтво українського танцю Довгопільський вважав дуже важливим для формування національної свідомості українців й усіляко пропагував його. У Хусті у великій залі Січової Гостиниці діяв лекторій, у якому з січня 1939-го Анатоль Довгопільський виступав з лекціями “ТанкОва творчість на тлі нації та натури”.
Місто Хуст, 1939 рік. Штаб-квартира Карпатської Січі в колишньому готелі “Корона”, який став Січовою Гостиницею. Там Довгопільський читав лекції про важливість мистецтва танцю
Окрема сторінка хустської історії Анатоля Демо-Довгопільського (до речі, саме під час подій Карпатської України митець отримав два псевда — Дад (частіше використовувалось як літературний псевдонім) і Демо) — участь у збройному протистоянні карпатських січовиків з чехословацькими військами 13-14 березня 1939 року. Микола Чирський — про ті події: “Окрім мистецтва, учасники бригади були вправними вояками, а Довгопільський визначним командиром, про що свідчать бої проти чехів у Хусті 14 березня 1939. Мистецький рій найдовше тримав оборону у зайнятому будинку, завдавши чехам втрат. Не зважаючи на серйозне поранення командира січовиків, кілька десятків чеських солдат, при підтримці кулеметів і танків не змогли зайняти будинок, навіть після закидання його газовими гранатами. Довгопільський з товаришами склав зброю лише за наказом заступника командира Карпатської Січі Івана Романа”.
У цьому будинку в Хусті 13-14 березня 1939 року запекло оборонялись “естрадівці” під керівництвом Довгопільського. Фото зроблене в травні 1939 року, ще добре видно сліди від куль і пошкодженняТой самий будинок у сучасному Хусті. Над балконом відновлено напис “Карпатська Січ”
Ще один учасник тих подій Любомир Гірняк згадував про Анатоля Довгопільського у книзі “На стежках історичних подій. Карпатська Україна і наступні роки. Спогади і матеріали” (Нью-Йорк, 1979): …“Летюча Естрада” примістилася в порожньому будинку, поблизу Січової Гостинниці, при бічній вулиці, забарикадувавши вікна й двері. Так вона стала одним з опірних пунктів. З “вояків слова” ми стали вояками кріса (кріс — вогнепальна зброя, – прим. авт.), що було нашою мрією. Маестро Демо виявився не лише добрим хореографом, але і відважним командиром цієї нашої малої залоги”.
Подвиг шістьох естрадівців описував у своїх спогадах ще один учасник тих подій Василь Гренджа-Донський, зазначаючи, що “один невеликий гурт січовиків зайняв поверховий дім на розі вулиць, обстрілює цілу площу, і з ним чеське військо з рушницями і кулеметами з панцирників не може собі дати ради…”.
Будинок “естрадівців” у Хусті після того, як вони припинили опір
Події в Хусті сам Анатоль Демо-Довгопільський описав в оповіданні “Альказар “Летючої естради”, що увійшло до книги “Карпатська Україна в боротьбі”. Подаючи публікацію під псевдонімом “А. Дад”, він яскраво описав усі обставини протистояння січовиків з чеськими вояками, своє поранення та угорський полон. Повіривши словам керівництва про те, що оборонців відпустять, Анатоль Демо-Довгопільський наказав побратимам скласти зброю. Однак шістку відчайдухів, які були останнім оплотом січовиків у Хусті, поранених, отруєних газами, не тільки не відпустили, а й почали нещадно бити щойно вони беззбройні вийшли з приміщення. Естрадівців певний час утримували в підвалі будинку, де був уряд Карпатської України, продовжуючи катувати щодня.
Будинок уряду в Хусті, в підвалі якого утримували полонених січовиків, серед яких був і поранений Анатоль Довгопільський, 1939 рік
Потім їх разом з іншими полоненими українцями з Карпатської України доправили до угорського концентраційного табору Вор’юлопош поблизу Ніредьгази. Анатоля Демо-Довгопільського звільнили з полону з допомогою функціонерів Проводу Українських Націоналістів.
Концтабір Вор’юлопош поблизу Ніредьгази, де перебував Анатоль Довгопільський
“Театр Вогняної Доби”
Звільнившись з угорського полону, Довгопільський деякий час мешкав у Празі, куди стікались усі культурні сили “оунівців”. Створив свою хореографічну студію, яка користувалась популярністю серед українських студентів. Там навчав не лише танцям, а й акробатичному балету і дуже популярній тоді японській техніці ведення ближнього бою — джіу-джітсу. Її ще називають мистецтвом гнучкості. Анатоль Довгопільський вважав, що така техніка дуже допомагає танцюристам підтримувати форму.
Затим доля закинула його до Кракова, де він як співробітник референтури пропаганди Проводу Українських Націоналістів очолював бойовий театр ОУН під назвою “Театр Вогняної Доби”. Драматична група Довгопільського розмістилась у приміщенні Краківського Старого Театру (тепер Національний Старий Театр ім. Гелени Моджеєвської) на вулиці Ягелонській, де він облаштував студію.
Краків, Старий Театр, кінець 1930-х. У його приміщенні розміщувалась студія Довгопільського, де навчались і проводили репетиції актори “Театру Вогняної Доби”
Подружжя Олени і Михайла Теліг, які знімали там сусідню маленьку кімнатку, діставались до свого житла через залу для вправ танцюристів. Мало не цілодобово там стояв стукіт підборів. Довгопільський до сьомого поту “ганяв” підопічних, змушуючи відточувати танцювальну техніку.
Інформація про діяльність “Театру Вогняної Доби” з’явилася лише коли в архіві ОУН у Києві було виявлено документ під назвою “Звіт з діяльности Театру Вогняної Доби за рік 1940”, що його подав керівництву організації очільник і режисер театру Анатоль Демо-Довгопільський. Загалом належність до ОУН оприлюднювалася після смерті чи загибелі її членів, тому ОУН розкрила інформацію про Довгопільського лише після Другої світової війни. Цей звіт можливо так би й залишився внутрішнім документом організації, якби про нього не написав у своєму дослідженні “Театр ОУН.1940” Юрій Сорока.
Саме з цього звіту дізнаємося про період діяльності Довгопільського перед радянсько-німецькою війною та деякі подробиці особистого життя. Звіт додає розуміння особистості митця, його нестримного і яскравого характеру. “Мене викликано до Кракова. Доручено у двотижневому терміні зорганізувати мистецько-пропаґандивну групу”, – так починається звіт Довгопільського. За завданням керівництва ОУН на базі хустської “Летючої Естради” Довгопільський створив мандрівну трупу з якою вирушив на окуповані німцями українські землі, що до того перебували в складі Польщі — Лемківщину, Холмщину, Підляшшя.
Звіт є своєрідним щоденником мандрівного театру, де описано не лише справи сценічні, а й залаштункові. Тут — про героїзм одних і ницість інших, про напружений гастрольний ритм у небезпечних умовах, про людські слабкості й силу, про настрої місцевого населення та ставлення його до України… Довгопільський кожному акторові трупи складав творчу і людську характеристику, зазначаючи, хто і коли покинув театр. Творчий марафон до кінця 1940-го року витримали одиниці, серед яких і його майбутня дружина Ольга Ужитчук. “Я з Олею Ужетчук, як з своєю жінкою повернувся до Кракова”, – писав митець у звіті. А ось як він її характеризував: “Мала величезні здібности до танця, добрий слух, невеликий голос, пусте зіпсуте ляцкім середовищем дівча, але чесна, товариська уперта гуцулка, що за ціх 10 місяців успіла цілковито дозріти нацьонально та крім злих прикмет, як неточність, несловність (недисциплінованість)…, що спочатку зраджували на кожному кроці на протязі кількох місяців, майже цілковито позбавилася ціх вад”.
У кінці 1940-го Анатоль і Ольга побралися.
Звіт особливо цікавий історикам українського театру, оскільки описує, як митець використовував у постановках прийоми, набуті в театрах Європи — рухомі декорації, спеціальне освітлення крізь тюль тощо. Окрім драматичних постановок, Довгопільський ставив агітаційні оперно-балетні номери, інсценізації поезій, “пантоміми у стилі фільмовім”. У репертуарі було багато українських пісень і танців. Кожен виступ супроводжувало “напрямне слово-пояснення”. Газета “Краківські вісті” (04.05.1940) писала: “Врешті прегарно згармонізовані волинські й лемківські пісні, зворушлива гра бандуриста К. Місєвича, танки Дема (Характерник, Рапсодія Срібної Землі), це найсильніші покищо точки “Театру вогняної доби”.
“Театр, радше досвідна сценка, зложена з непрофесійних артистів, за виїмком керманича ґрупи Дема й піоніра бандуриста К. Місєвича. Демо вирвавшись з затишка Волині у світ, обїхав його, пропаґуючи між чужинцями красу нашого стилізованого танку. У ґротесці-пантомімі “Гоп, куме, не журись” і “Не тратьте, куме, сил”, вловлено й представлено у кривому дзеркалі ці дві прикмети української душі і по гоголівськи висміяно. Зроблено це не гірше за ґрупу Парнеля, з якою поляки їздили на Олімпіяду”. (Тут мається на увазі, що балет Парнеля отримав дві золоті медалі на танцювальному конкурсі під час ХVІ Олімпіади в 1936 році. – прим. авт.).
Рівне. Втілення мрії
Уся дорівненська мистецька історія Анатоля Довгопільського була наче предтечею створення його вимріяного дітища — міського Українського театру. Особливістю його було те, що створювався він і діяв за німецького окупаційного режиму в столиці рейхскомісаріату “Україна” — у Рівному. Довгопільський з родиною приїхав до Рівного в липні 1941-го. Попри те, що деякі джерела називають причиною повернення ностальгію за Україною матері Довгопільського Серафими Миколаївни, однак, видається, насправді були й інші причини. Багаторічний член ОУН, ключовий фахівець її Культурної референтури, Анатоль Демо-Довгопільський до Рівного прибув саме в такій якості. Через сценічні вистави і друковане слово він мав пропагувати на наших теренах ідеї українського націоналізму і державності. Певна роль у цьому відводилась і заснованій Уласом Самчуком у Рівному газеті “Волинь”, яку історики називають “громадським голосом українського руху в окупованій німцями Україні”. Цим “громадським голосом” були й публікації Довгопільського, який певний час очолював мистецький відділ газети. “Волинь” у подальшому активно висвітлювала діяльність створеного Довгопільським Українського міського театру в Рівному.
Життєві й мистецькі шляхи Довгопільського постійно перетиналися з багатьма тогочасними відомими діячами українського національного руху — Олегом Ольжичем, подружжям Теліг, і особливо з Уласом Самчуком.
Улас Самчук (у центрі) з митцями знімальної групи Івана Кавалерідзе, які змушені були певний час мешкати в Рівному. Перша ліворуч Тетяна Прахова-Чорна – майбутня дружина Самчука. Рівне, 1941
Самчук у своїх творах чимало епізодів присвятив саме особистості Довгопільського. Як от у романі “Сонце з заходу”, де він яскраво описує діячів Карпатської Січі. У книзі “На білому коні” Самчук писав про Довгопільського: “…Я знаю ще з Закарпаття і Праги — цікава, кольоритна постать, балетмейстер, актор опереток, керівник революційного театру у Хусті “Летюча Естрада”, а заразом безпосередній учасник боїв з чехами, де він на моїх очах був тяжко поранений вибухом гранати. Пристрасний націоналіст-мельниківець, який самотужки прибув сюди у Рівне, де й організував групу молоді”.
Під групою молоді Самчук мав на увазі театральну студію Довгопільського. Давня, ще юнацька мрія Анатоля — створити власний міський Український драматичний театр — заполонила його цілковито. Студія, яку він відкрив просто в будинку, де мешкав з сім’єю, була першим кроком. А поселились вони в орендованому в родини Ковшецьких будинку на тогочасній вулиці Дикій, 5 (тепер Ігоря Волошина).
Будинок, де мешкав Довгопільський і де була його студія на вулиці Дикій, зберігся до наших днів. Фото початку 2000-х років з книги “Архітектура міжвоєнного Рівного в документах і публікаціях 1921-1939 років” (під ред. докторки архітектури О. Л. Михайлишин)Сучасний вигляд будинку на колишній вулиці Дикій (тепер І. Волошина)
Євген Ковшецький був “однокашником” Довгопільського по Рівненській Українській гімназії. Довгопільський з дружиною Ольгою та кількамісячним сином Даном (другий син Слав народився в 1942 році) займали три кімнати і кухню, інші три кімнати займала студія. Матір Довгопільського Серафима Миколаївна поселилась неподалік на вулиці Міцкевича (будинок не зберігся). На репетиції до Довгопільського приходили обдаровані рівненські хлопці й дівчата. Невдовзі студія вже налічувала 70 осіб і мала драматичне, хорове, оркестрове і хореографічне відділення. До них долучилися частина акторів з приватної трупи Зінаїди Кельчевської, які на той час були безробітними, бо в театрі під керівництвом Віктора Вікторського (Роземблюма) не мали бажання працювати.
Оголошення у газеті “Волинь” про набір до студії, із зазначенням адреси студії на вулиці Дикій, 5
Міський театр Вікторського діяв у приміщенні театру колишнього власника Лейби Зафрана на вулиці Фухса, 5 (у міжвоєнну добу – вулиця 13 Дивізії, під час окупації — ССштрассе, нині – Симона Петлюри). Відкриття театрального сезону відбулося 14 вересня 1941 року постановкою комедії І. Тобілевича “Мартин Боруля”. Це була спільна робота і театру Вікторського, і студії Довгопільського, яка мала гучний успіх.
Оголошення про відкриття театру
Скоро про трупу Анатоля Демо-Довгопільського вже писала преса, і не тільки місцева, а виступи йшли з аншлагами. Поступово відбулось злиття студії з театром Вікторського. А в грудні 1941-го Довгопільський звернувся до міської управи з проханням прийняти його на посаду директора і режисера Рівненського міського театру. Буцімто про таке його попросив колектив і сам Вікторський, який був євреєм і остерігався переслідувань з боку окупантів. Та й трупі Довгопільського вже було затісно в студійних рамках, потрібна була театральна сцена з усіма технічними обладунками.
Прохання Анатоля Демо-Довгопільського про прийняття його на посаду режисера і директора театру. Оригінал зберігається в ДАРО, знайшла і надала для публікації працівниця ДАРО Людмила Леонова
Про прийняття на посаду директора Демо-Довгопільського. З фондів ДАРО, віднайшла і надала для публікації працівниця архіву Людмила ЛеоноваТак Довгопільського було призначено на посаду директора. Відтоді життя його і родини було підпорядковане театру. Через брак необхідного реквізиту і бутафорії актори часто приносили з дому необхідні аксесуари, а то й виготовляли самотужки. До цього процесу активно долучалась і мама Довгопільського Серафима Миколаївна, в театральних програмках її прізвище зазначалось як бутафора. Переважну більшість костюмів також шили самі актори, вони ж допомагали майструвати і розфарбовувати декорації. Попри те, що Довгопільський керував балетною групою, вони з дружиною Ольгою, окрім сольних номерів, ще й співали в хорі і брали участь у масових сценах.
З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”анок “Гуцулка” (фото ліворуч) у виконанні подружжя Демо-Довгопільських в Українському театрі в Рівному. Фото з газети “Волинь” (1943 рік)
Анатоль Довгопільський намагався будувати свій театр так, як він його бачив у тих умовах. Вихований на європейському досвіді естрадних шоу та героїці агіттеатрів воєнної доби, він прагнув робити героїко-романтичні видовища з певною ідеалізацією і поетизацією людських образів.
Афіша, на якій вказано ім’я Анатоля Довгопільського
І все це на базі української класики, в яку він свято вірив як у фактор формування національної свідомості. За його задумом, українські постановки мали виконувати національно-просвітницьку функцію серед глядачів. Деякі актори-росіяни категорично не підтримували таку проукраїнську творчу концепцію Довгопільського, але він на те не зважав. Хоча нерідко суперечки обертались скандалами і навіть звільненнями.
Список-підтвердження осіб, які працюють у міському театрі, завізований Довгопільським як директором. З фондів ДАРО. Віднайдений і наданий для публікації Людмилою Леоновою
Щоправда, виконуючи окупаційну повинність, театр мусив ставити й німецькі п’єси, на що була пряма вказівка голови міської управи Полікарпа Бульби. Так з’явилась зокрема вистава “Інтрига та кохання” за Шиллером. Причому грали виставу українською мовою.
Список працівників театру за станом на 15 березня 1942 року
Мельпомена в неволі
Попри те, що спочатку німецька влада в цілому прихильно ставилась до творчості Довгопільського — не було жодного концерту, щоб його з дружиною не запросили до участі — однак дуже скоро політика німців на окупованих землях змінилась. Актори театру наражались на таку ж небезпеку, як і пересічні мешканці Рівного. З листопада 1941-го через запровадження комендантської години вистави в театрі розпочинались о 15-16 годині. З’являтися на вулицях міста темної пори доби без дозвільних документів означало наразитись на ризик розстрілу. Довгопільський добився, щоб усі працівники театру мали так звані “мельдкарти”, які на певний період убезпечували від затримання.
Вистава в Рівненському Українському міському театрі, 1941 рік. У центрі світлини в шапці – Демо-Довгопільський (Архів Товариства українських художників Австралії (NSW)
Бувало спектаклі в останню мить відмінялись, бо приміщення театру зачиняли для потреб окупантів. Виручені від спектаклів кошти часто конфісковували на користь німецького Червоного Хреста.
Довгопільський добився в окупаційної влади дозволу підбирати працівників для театру серед військовополонених. Скількох вдалося врятувати з рівненських концтаборів у такий спосіб достеменно невідомо. Є відомості про шістьох: Григорія Єрмоленка, Степана Носенка, Івана Сая, Івана Руденка, Анатолія Чорнобая, Анатолія Слісаренка. Причому Івана Сая та Анатоля Чорнобая Довгопільський навіть поселив у своєму помешканні на вулиці Дикій.
Так званий “Лист наємці” (листок винаймача помешкання), з якого видно, що в будинку, де мешкав Довгопільський з родиною, реєстрували також і деяких працівників театру. Зокрема тут вказано прізвища звільнених з концтабору Івана Сая та Анатоля Чорнобая. Також вказано, що частину будинку займає міський театр (документ з фондів ДАРО)
Окупаційна дійсність була такою, що інколи німці, оточивши театр, просто під час вистави хапали молодь і людей середнього віку для робіт у місті або вивозу до Німеччини. Одного разу Довгопільському довелося рятувати кількох працівників театру, які потрапили в облаву. Використовуючи свої зв’язки в рейхскомісаріаті, він на певний період домігся броні від вивозу до Німеччини для молодих акторів. Також за його клопотанням військова комендатура забезпечувала колектив продуктовими пайками, бо актори часто голодували.
Окупаційна “Сімейна листа”, за якою влада призначала продуктові пайки певним категоріям мешканців міста. З фондів ДАРО, віднайдено і надано для публікації працівницею ДАРО Людмилою Леоновою
З літа 1942 року театр Довгопільського став, так би мовити, мандрівним. За рішенням гауляйтера Коха, увесь творчий склад театру переселили в одноповерховий кінотеатр “Новий світ” на вулицю Сальського (тепер Поштова, приміщення Інваспорту), де була маленька сцена і глядацька зала на 320 місць.
цьому приміщенні під час окупації виступала трупа Довгопільського. На фото початку 1950-х років – трупа Рівненського обласного муздрамтеатру. У першому ряду третя зліва – акторка балету Тетяна Куровська, яка працювала в театрі Довгопільського під час окупаціїСучасний вигляд колишнього театру на вулиці Поштовій
Театр Зафрана зачинили на капітальний ремонт, у подальшому переобладнавши його для відвідування виключно німців. Щоправда, іноді міська управа давала Українському міському театру один-два дні на тиждень для спектаклів. Доводилося орендувати й приміщення колишнього кінотеатру Берндта “Ампір” (за СРСР — “Партизан”), але там умови були ще гірші. Відтак театр Довгопільського змушений був постійно гастролювати по міських сценах і навіть виїздити за місто.
Ліворуч – колишній кінотеатр Берндта “Ампір”, за СРСР – “Партизан”, за окупації – “Де-Лі”, в якому тривалий час довелося виступати трупі Довгопільського
Через це театр вимушено перейшов на одноактівки і концертні програми, де показували уривки з вистав, скетчі, хореографічні та пісенні номери. Упродовж 1942-1943 років з такими концертними програмами трупа Довгопільського змушена була виступати перед німецькими вояками. Тогочасна преса визнала Анатоля Демо-Довгопільського одним з найпопулярніших акторів Рівненщини, про якого говорили всюди. Газета “Український вісник” (січень 1943 року), стаття “Річниця Українського театру в Рівному”: “Директор і головний мистецький керівник Рівенського Театру, А. Демо-Довгопільський, знаний вже українцям театральний мистець, приступає до святкування річниці своєї праці в Рівному. Демо зумів поставити міський театр на гідний ступінь, що українська преса одно голосно підчеркує. Наприклад, “Пінська Газета” пише, “Що найвимовніще говорить про талант Дема постійне й якісне зростання театру. Радісно відмітити, що кожна наступна вистава це був новий крок вперед в ділянці театрального та музичного й танцювального мистецтва”. Хто бачив Дема на естраді, того такі вискази не здивують. Цей молодий мистець їх вповні заслужив.”
Оголошення, в якому ідеться про “мистецький провід А. Демо”. З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
Довгопільський продовжував робити основну ставку на українську класику. І в січні 1943 року в Рівному з аншлагом ішла заборонена радянською цензурою вистава за п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло” в постановці Довгопільського. Рівненська публіка шаленіла від сцени, коли коли герої, прочитавши газету з портретом Сталіна, рвали її на шматки.
Фотопортрет Анатоля Демо-Довгопільського періоду Рівненського Українського міського театру
Вершиною творчості Анатоля Демо-Довгопільського в окупованому Рівному стала вистава за його п’єсою і режисурою — музична комедія “Кохання верховин”, яку показали рівнянам у травні 1943 року. У масових сценах узяли участь понад 70 акторів театру. Це було видовище з музикою, піснями, танцями, масовими сценами. Тоді талановитий митець ще не знав, що цей спектакль — його “останнє танго” в історії Рівненського міського Українського драматичного театру та й загалом у житті…
Театральна програмка останньої постановки Довгопільського в Рівному “Кохання верховин”, де зазначається автор лібретто А. Демо
Ув’язнення і страта
Є кілька версій про ув’язнення Довгопільського. За однією, 8 жовтня 1943 року його попередив якийсь таємничий німець, що за ним прийдуть уночі, але вони з дружиною не встигли утекти. За іншою, його забрали просто з театру. За версією Ігоря Жилінського (“Історія театрального мистецтва Рівненщини”), 13 липня 1943 року до театру прийшов “незнайомець зі Львова в німецькій військовій формі, який викликав Довгопільського з театру на розмову”. Після цього Довгопільський два дні не приходив до театру, а пізно ввечірі 16 липня у будинок на Дикій, де він мешкав з родиною, вломились німці. Провели обшук в помешканні і забрали Довгопільського з собою. У той же вечір забрали талановиту акторку і танцюристку Ірину Янковську (Яру) та актора Бориса Курганова. Тоді ж було затримано і членкиню ОУН Христину Кононенко (псевдо “Харитя”). Згодом стало відомо, що їх утримують у рівненській окружній тюрмі (тепер в тому приміщенні на Соборній розташовується торговий комплекс та ресторан “Глобус”).
Рівненська тюрма, де утримували до розстрілу А. Довгопільського та інших українських патріотів
Що спричинило арешт, достеменно невідомо. Хоча тоді вже окупаційна влада звинувачувала акторів у антинімецькій пропаганді. Попри прискіпливу цензуру і вимогу зняти з репертуару твори українських класиків і замінити їх виключно розважальними постановками і концертами, рівненський театр продовжував пропагувати українські ідеї. Як припускають деякі дослідники, усім було висунуто звинувачення у допомозі військовополоненим і УПА. Як писав Ігор Жилінський, колектив театру збирався звернутися до міської управи з проханням відпустити їхнього керівника, але сусід Ковшецьких Никифор Книш попередив, щоб навіть не думали, бо інакше їх також заберуть.
Із заключного акту судмедекспертизи останків жертв німецького окупаційного режиму, проведеної в березні 1944 року в місцях масових страт мешканців міста і військовополонених. Фрагмент, де ідеться про Видумку
А восьмого жовтня (за іншою версією 30 вересня) 1943 року Рівне сколихнула звістка про замах на заступника рейхскомісара України Коха генерала Даргеля, який здійснив радянський диверсант Микола Кузнєцов. При цьому “загубив” на місці диверсії портмоне, зміст якого вказував на причетність до неї українських націоналістів. За кожну таку акцію радянського диверсанта розплачувались своїми життями мирні мешканці. І цього разу заручниками переповненої рівненської тюрми було оголошено майже 500 в’язнів. На ультиматум німців до терористів здатися, звісно, ніхто не відгукнувся. Відтак 15 жовтня 1943 року заручників, серед яких були Анатоль Демо-Довгопільський, Ірина Янковська (Яра), Борис Курганов, Христина Кононенко стратили в піщаному кар’єрі приміського села Видумка (тепер вулиця Бандери). Тіла розстріляних німці спалювали, а місце присипали землею…
Пам’ятник волинським інтелігентам у колишньому піщаному кар’єрі біля села Видумка. Нині там пролягає міська вулиця Бандери і щільна житлова забудова. Щороку 15 жовтня тут вшановують пам’ять жертв
Улас Самчук у своїх спогадах писав: “Рівненська тюрма набита в’язнями, переважно українською інтелігенцією, а в тому числі на днях було заарештовано нашу чудову приятельку Харитю Кононенко, як також забрано керівника театру Анатоля Демо-Довгопільського… І доконав цієї підлої перфідії відомий московський агент Ніколай Кузнєцов…”.
Чи дізналась родина Довгопільського про його смерть, невідомо. Однак, як писав Ігор Жилінський, дружина Довгопільського Ольга, зібравши речі, разом з дітьми та свекрухою Серафимою Миколаївною при допомозі артиста театру Степана Хвилі вночі 17 жовтня залишила місто Рівне й виїхала до Кракова. За іншою версією, Ольга Довгопільська з дітьми і свекрухою втекла з міста ще задовго до розстрілу чоловіка.
Заги
Доповідна записка В. Вікторського. З книги Ігоря Жилінського “Історія театрального мистецтва Рівненщини”
бель Анатоля Демо-Довгопільського фактично поставила крапку в діяльності Рівненського міського Українського драматичного театру часів німецької окупації. Хоча театр формально існував аж до визволення міста радянськими військами, але це вже не був той театр, який вимріяв і виплекав Анатоль Демо-Довгопільський — актор, балетмейстер, режисер, патріот-романтик, готовий відстоювати Україну і українське не лише “словом, рухом, образом”, а й зі зброєю в руках.
З відновленням у місті радянської влади знову на повну запрацювала радянська пропаганда. Тих, хто працював при німцях, стали називати зрадниками, колаборантами і переслідувати. Тому чимало акторів театру Довгопільського виїхали з міста, побоюючись репресій, декотрі пішли на фронт. А серед тих, хто залишилися, декотрі, поспішаючи продемонструвати свою лояльність до нової влади, намагались представити і Довгопільського, і його театр як щось незначне і не варте уваги. З цього приводу дуже показовою є доповідна записка Віктора Вікторського (Роземблюма) від 28 лютого 1944 року щодо діяльності театру під час німецької окупації, яку він підписав як “директор Ровенского областного театра”. У ній зокрема ішлося:
”Ровенский городской театр” (фирма фиктивная, так как это был частный коллектив — товарищество) был организован директором Анатолием Долгопольским, которого на пост директора выдвинули украинские националисты во главе с бурмистром Савьюком. …Я лично поступил в театр вопреки принципам Долгопольскаго, который меня, как русского, не хотел взять… …взял постановки в свои руки, но так как он был в сущности дилетантом, то театр начал быстро падать, в смысле его художественной ценности. …Отношение немцев к театру… было отрицательное. Нравилась только хоровая песня и танцы, что они и заставляли театр давать для себя”.
У подальшому довгі роки в Рівненському театрі згадувати ім’я Довгопільського було не прийнято. Попри те, що декотрі з тих, хто працював у трупі Довгопільського, продовжували працювати в театрі вже в повоєнні роки і могли розповісти правду про цю непересічну особистість.
Справжню вартість творчого внеску Анатоля Демо-Довгопільського в історію театрального мистецтва Рівненщини, вочевидь, ще повинні оцінити дослідники. А незаслужено забуте його ім’я повинно бути повернуто до списку рівнян, що прославили наше місто.
А тим часом до 80-річчя створення Карпатської України Закарпатський обласний театр драми та комедії підготував музичну драму О. Гавроша “Останнє танго в Хусті”, в основу якої покладено розповідь про “Летючу естраду” та її керівника Анатоля Демо-Довгопільського.
У Рівному ж, де митець станцював своє останнє танго в житті, де зійшла й передчасно згасла його найяскравіша зірка, немає бодай пам’ятної таблички на будинку, з якого він, 36-річний, вирушив у вічність…
Світлана КАЛЬКО
P. S. Щира подяка працівниці Державного архіву Рівненської області Людмилі Леоновій за віднайдені та надані для публікації документи з фондів архіву.
А також — подяка за сприяння в підготовці публікації завідувачці відділом Рівненського обласного краєзнавчого музею “Літературний музей Уласа Самчука” Оксані Симчишин
18 і 19 грудня у Центрі Довженка та в Львівській національній філармонії Національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» зіграє мюзикл «Пригода Святого Миколая».
Цьогоріч буде чотири концерти: 18 грудня у Центрі Довженка о 16:00 та о 18:00 і 19 грудня в Львівській національній філармонії о 16:00 та о 18:00.
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
«Пригода Святого Микола за популярністю – топ-мюзикл для дитячої аудиторії в різдвяно-новорічний час. З року в рік у Львові капела дає 4-6 вистав із незмінним успіхом. Секрет простий – казковий сюжет, чудові актори, неперевершена музика, реальні емоції і драйв від першої до останньої хвилини дійства. Глядач опиняється в вирі баталії за подарунки Святого Миколая. Цей настрій підсилюється декораціями і світлом, постає справді чудове казково-музично-драйвове дійство, де глядач також стає дійовою особою і може обрати сторону, за яку змагатиметься», – сказав керівник капели Дмитро Кацал.
Музика до вистави створена на основі безсмертних хітів усіх часів таких, як James Brown «I Feel Good», AC/DC «Highway To Hell», Queen «We Are The Champions», Chuck Berry «Johney B. Good», The Beatles «Hey Jude», Adele «Skyfall», Scorpions «You And I», Leonard Cohen «Halleluia», Eric Clapton – «Tears In Heaven».
«Як і світові знамениті мюзикли, такі як «Король Лев», «Фантом Опери», «Пригода Святого Миколая» стала must have для дітей на свята. А батьки і супроводжуючі зможуть «покайфувати» від улюбленої музики і щасливих дітей», – додав Дмитро Кацал.
Сцена з дитячого мюзикл-казки “Пригода Святого Миколая”
Кількість місць обмежена відповідно до карантинних вимог – тому поспішіть придбати найкращі місця заздалегідь!
Фотографії старого Львова продовжують розповідати про історію автобусних перевезень в нашому місті. В цій частині – про транспортну реформу зі зміною схеми руху міських автобусів, яка чекала на львів’ян 1 січня 2012 року та про подальші зміни мережі автобусних маршрутів
Транспортна реформа – 2012 та наступні зміни в автобусній мережі Львова
1 січня 2012 року запроваджено «транспортну реформу», у перший день року проїзд в автобусах був безкоштовний. В результаті замість 74 міських автобусних маршрутів, що діяли до 31 грудня 2011 р., у Львові запущено 46 нових автобусних маршрутів – шість «радіальних» (№№ 1а, 2а, 3а, 4а, 5а, 6а) та 40 «хордових». Кінцеві «радіальних» автобусних маршрутів розмістилися на пл. Галицькій та пл. Різні.
Уже в перші дні функціонування нової транспортної схеми стає зрозумілим, що вона «сира» і недоопрацьована. Зокрема виявилося, що жоден міський автобусний маршрут не було скеровано в сторону смт. Рудне, яке іще з радянських часів увійшло до складу міста Львова – туди довгий час курсують лише приміські автобусні маршрути. Лише у квітні 2014 року міський автобусний маршрут № 28, який курсував до ТЦ «Епіцентр» було продовжено до Старого Рудна.
Автобус MAN A10 NL222 перевізника «Успіх БМ» на маршруті № 47а на вул. Підвальній. 1 березня 2012 р.
Отож, вже 3 січня 2012 року було запроваджено іще один «радіальний» автобусний маршрут № 47а пл. Різні – кінотеатр ім. Довженка, а також іще чотири «хордових» № 48 Аеропорт – вул. Коперника; № 49 Приміський вокзал – Рясне-2; № 50 вул. Дж. Вашингтона – Рясне-2 та № 51 вул. Симоненка – вул. Щурата. Також були заплановані автобусні маршрути № 1001 Рясне-1 – кільцева дорога – вул. Ряшівська (кінцева тролейбусних маршрутів № 3 і 10 та № 1002 Рясне-1 – кільцева дорога – ТЦ «Кінг-Крос-Леополіс». Ці автобусні маршрути за тимчасовими договорами почало обслуговувати ТзОВ «Успіх БМ».
4 січня 2012 року змінено схему руху автобусного маршруту № 13 – він замість вулиці Навроцького почав курсувати по вулиці Луганській. 5 січня 2012 року змінено схему руху автобусного маршруту № 26. 11 січня 2012 року внесено зміни у схеми курсування 6 автобусних маршрутів №№ 9, 12, 27, 28 та 51.
4 січня 2012 року нову транспортну схему та спосіб її впровадження розкритикував голова постійної депутатської комісії інженерного господарства, транспорту та зв’язку Іван Гринда (депутат від партії ВО «Свобода»). Депутат, зокрема, зазначив, що стара транспортна схема, яка була вироблена протягом двох десятиліть, дозволяла мешканцям у найкоротший термін та із мінімальними фінансовими затратами дістатися у найвіддаленіші куточки нашого міста. Нова ж схема передбачає збільшення часу доїзду, а витрати на проїзд подекуди збільшуються вдвічі.
Автобус «Еталон» БАЗ А079.14 «Підсніжник» на автобусному маршруті № 50. 15 березня 2013 р.
«Ще під час затвердження цієї схеми руху депутати попереджали міського голову, що вона може не запрацювати гідним чином, але виконавчі органи міськради запевняли городян у протилежному. Проте вже у перші дні роботи нової транспортної схеми ми зіткнулися з численними недоопрацюваннями», – заявив Іван Гринда.
5 січня 2012 року нову транспортну схему розкритикував і депутат Львівської міськради Володимир Гірняк. Він зазначив, що після впровадження нової транспортної схеми на дорогах міста панує хаос. Гірняк виступив із вимогою до влади збільшити кількість транспорту на маршрутах, оптимізувати маршрути відповідно до вимог мешканців міста та організувати інформаційне забезепечення про нові маршрути, схеми їх курсування та розклади руху.
13 січня 2012 року заступник начальника Управління транспорту і зв’язку А. Білоус повідомив, що буде відкориговано 30% міських автобусних маршрутів. 17 січня 2012 року керівник профільного управління М. Жук повідомив, що скориговано 23 автобусних маршрути.
Протест проти транспортної реформи-2012 під стінами львівської Ратуші. 17 січня 2012 р.
17 січня 2012 року роботу нової транспортної схеми Львова проінспектував голова Львівської обласної державної адміністрації Михайло Костюк. Чиновник о 7-ій годині ранку здійснив поїздку «хордовим» автобусним маршрутом № 49, який курсував із Рясне – 2 до Приміського вокзалу. За його словами, уже зранку на кінцевій у Рясне – 2 перебувало п’ять автобусів, які не були перевантажені. До приміського вокзалу маршрутка теж не була переповнена. Щоб дістатися від приміського вокзалу до вулиці Підвальної, «губернатору» довелося чекати автобуса маршруту № 2а 33 хвилини. Водій автобуса пояснив запізнення тим, що слизька дорога, а автобус і далі їздить на «літній» гумі.
Михайло Костюк зауважив, що практично на усіх зупинках громадського транспорту відсутня інформація про нову транспортну мережу, а маршрутні автобуси не обладнані радіозв’язком. Відповідно голова ЛОДА зазначив, що чи не головний недолік запровадженої транспортної реформи – повна відсутність інформаційної компанії серед мешканців Львова. Костюк заявив, що у Львові працюватимуть 8 мобільних груп, які вивчатимуть роботу транспортної мережі.
Того ж дня, 17 січня 2012 року львів’яни зібралися на площі Ринок із протестом проти «транспортної реформи – 2012». Серед вимог протестувальників – повернути низку автобусних маршрутів, які курсували до 31 грудня 2011 року. Начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Микола Жук повідомив, що низка міських автобусних маршрутів Львова будуть курсувати за зміненими маршрутами уже із 21 січня 2012 року. Зміни торкнулися маршрутів, які курсують в напрямку Нового Львова, Тракту Глинянського та Винник. Також було відкориговано маршрути, що курсують по проспекту Чорновола.
Протест проти транспортної реформи-2012 під стінами львівської Ратуші. 17 січня 2012 р.
18 січня 2012 року Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради через її прес-службу повідомило, що міський електротранспорт міста перевозить тільки біля 20 – 25% пасажиропотоку в місті. У той же день заступник начальника Управління транспорту і зв’язку А. Білоус заявив, що у Львові в день відбувається 800 – 850 тисяч поїздок громадським транспортом.
Станом на 23 січня 2012 року на маршрути ЛК АТП № 1 виїхало 180 автобусів, в тому числі на «радіальні» маршрути – 46 автобусів великого класу. 24 січня 2012 року внесено зміни у маршрут курсування автобусного маршруту № 43.
У січня 2012 року активно обговорюються проблеми із новими автобусами ЛАЗ, які виникли у ЛК АТП № 1. У тому числі 30 січня було повідомлено, що на маршрути не виїхало 13 автобусів ЛАЗ.
На початку лютого 2012 року в ЛК АТП № 1 звітували: щодня трансферними квитками у «радіальних» маршрутах (в т.ч. і на маршруті № 47а, який обслуговував приватний перевізник ТзОВ «Успіх БМ») користується понад 5 тисяч пасажирів.
Автобус «Богдан» А601.10, що належав ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 1а, який обслуговує ЛК АТП № 1. У зв’язку із нестачею власного рухомого складу, комунальний перевізник орендував автобуси у приватних перевізників. 11 березня 2012 р. Автор фото – Serious Sam
Із 10 лютого 2012 року почав працювати автобусний маршрут № 1001 (по об’їзній дорозі, до Рясного-1), на цей маршрут перевізник ТзОВ «Успіх БМ» випустив 5 автобусів. 17 лютого 2012 року внесено зміни у схеми курсування 5 автобусних маршрутів №№ 17, 18, 33, 44 і 47а. Із 24 лютого 2012 року запущено курсування іще одного міського автобусного маршруту № 1003 із двома автобусами. В кінці лютого 2012 року кількість автобусів на «радіальних» маршрутах Львова зросла до 76 одиниць.
На початку 2012 року у Львові було організовано компанію встановлення інформаційних таблиць на зупинках громадського транспорту. Це були інформаційні таблиці із коричневим тлом, що не відповідали вимогам Правил дорожнього руху. Станом на початок березня 2012 року на зупинках було встановлено 250 таких таблиць. У наступні роки ці інформаційні таблиці було демонтовано і замінено дорожніми знаками, які відповідають ПДР.
У березні 2012 року ЛК АТП № 1 почало випускати на «хордовий» автобусний маршрут № 16 автобуси великого класу. 5 березня 2012 року «Львівський портал» опублікував повідомлення про те, що автобусний маршрут № 46, який обслуговує Львівське комунальне АТП№1, самовільно змінив маршрут курсування. 7 березня 2012 року керівник ЛК АТП № 1 звітував про те, що інтервал руху на автобусних маршрутах № 3а і 4а скоротився до 5 хвилин. У зв’язку із ремонтом трамвайних колій на вул. Городоцькій від вул. Чернівецької до вул. Бандери, в результаті чого було припинено курсування трамваїв до головного вокзалу, було запущено тимчасові автобусні маршрути № 52 і 53. 27 березня 2012 року затверджено змінену схему автобусного маршруту № 7.
Попри те, що селище Рудне із початку 1960-х рр. увійшло до складу Залізничного району міста Львова, під час складання нової схеми автобусних маршрутів у 2011 р. про Рудне забули, отож у 2012 р. туди продовжували курсувати мікроавтобуси БАЗ-2215 «Дельфін» приватного перевізника
15 березня 2012 року депутат ЛМР Юрій Кужелюк повідомив про те, що автобуси маршруту № 19 вул. Миколайчука – пр. Червоної Калини (перевізник ПАТ «Львівське АТП-14630») не курсують по вулиці Дорога Кривчицька, порушуючи затверджену схему руху маршруту.
2 квітня 2012 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив, що від центру міста Львова курсуватиме автобусний маршрут до села Збиранка. Цей маршрут обслуговуватиме Львівське комунальне АТП № 1. Інтервал руху становитиме 30 хв. У Департаменті житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради повідомили, що на маршруті № 1003 курсує два автобуса із інтервалом 30 хв. Автобуси курсують від 06:00 до 20:30.
На початку квітня 2012 року кількість автобусів великого класу на «радіальних» маршрутах зросла до понад 100 одиниць. Із 30 березня 2012 року автобуси великого класу з’явилися на «хордовому» автобусному маршруті № 46.
Із 19 квітня 2012 року було внесено зміни у схеми автобусних маршрутів № 29, 36 і 45. Маршрути № 29 і 36, які курсують до Лисинич і Винник були продовжені до пл. Кропивницького, а автобусний маршрут № 45 – до вул. Пулюя. Із 20 квітня 2012 року на автобусному маршруті № 16 почало курсувати 10 автобусів великого класу.
Такі інформаційні таблички (замість відповідних дорожніх знаків, передбачених ПДР) у 2012 році встановлювали на автобусних зупинках міста. Джерело фото: Zaxid.net
Також було відкрито новий автобусний маршрут № 54 пр. Червоної Калини – ринок «Галицьке перехрестя». На нього вийшло 16 автобусів великого класу. Угоду на обслуговування маршруту терміном на 3 місяці було укладено із ПАТ «Львівське АТП № 14630».
У кінці квітня 2012 року було змінено рухомий склад на автобусному маршруті № 18 – замість автобусів малого класу його почали обслуговувати 10 автобусів великого класу. Відповідно, такий транспорт не міг курсувати по вул. Дорога Кривчицька. Відповідно від вул. Личаківської до кінцевої почали курсувати окремі автобуси із трансферними квитками. Згодом до Кривчиць було скеровано автобусний маршрут № 39.
24 квітня 2012 року депутат ЛМР Юрій Кужелюк повідомив про проблеми із курсуванням автобусного маршруту № 29, кінцева зупинка якого – у селі Лисиничі.
«Мова йде про 29-й маршрут, який курсував за схемою вул. Підвальна – с. Лисиничі. Однак мешканці Тракту Глинянського вкотре просять зробити кінцеву зупинку біля агрофірми «Провесінь», оскільки із Лисинич маршрутка їде вже переповненою і добратися до центру – ніяк», – заявив Юрій Кужелюк. Депутат повідомив про те, що 29-й маршрут продовжили до Привокзальної, але скоротили кількість машин на маршруті.
Автобус ЛАЗ А191 на автобусному маршруті № 16 на вул. І. Виговського. 6 серпня 2013 р. Автор фото – Serious Sam
На початку травня 2012 року було внесено тимчасові зміни в схему руху 12 міських автобусних маршрутів у зв’язку із реконструкцією перехрестя вул. Пасічної та Личаківської. На початку травня 2012 року на міських автобусних маршрутах курсувало уже майже 120 автобусів великого класу.
Із 11 червня 2012 року було скасовано дію трансферних квитків у автобусах «радіальних» маршрутів. За офіційною версією, озвученою заступником начальника Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради А. Білоусом, трансферні квитки перестали діяти у зв’язку зі змінами «радіальних» автобусних маршрутів, які були запроваджені у зв’язку із проведенням чемпіонату Європи по футболу «Євро-2012». Проте після завершення чемпіонату і повернення «радіальних» маршрутів до затверджених схем руху відновленням дії трансферних квитків не відбулося. 13 липня 2012 року в Управлінні транспорту і зв’язку ЛМР заявили, що дію трансферних квитків буде відновлено у вересні після збільшення пасажиропотоку. Проте ця обіцянка так і не була виконана. Як виявилося – це був не елемент транспортної реформи, а просто піар-крок міської влади. 11 вересня 2012 року керівник Управління транспорту ЛМР М. Жук заявив про те, що дія трансферного квитка відновлюватися не буде. Одною із причин він назвав впровадження «діаметрального» автобусного маршруту № 54.
27 червня 2012 року депутат Львівської міськради Юрій Кужелюк повідомив про транспортні проблеми мешканців Кривчиць. Після зміни траси автобусного маршруту № 18 по вул. Ніщинського та вул. Дорога Кривчицька почав курсувати автобуси маршруту № 39 за схемою Дорога Кривчицька – вул. Шота Руставелі – Новий Львів – Сихів. Маршрут № 39 курсував значно гірше, а ніж № 18. За словами Юрія Кужелюка мешканці Кривчиць уже зверталися у всі можливі інстанції, перекривали дорогу і пікетували міську раду, проте покращення транспортного сполучення так і не дочекалися.
Автобус Mercedes-Benz O405N2 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 31 Залізничний вокзал – ринок «Галицьке перехрестя». 22 червня 2013 р. Автор фото – Alex-Od
У липні 2012 року було внесено зміни у схему курсування автобусного маршруту № 28. Якщо початкова схема передбачала його курсування на Сихів, то після змін цей маршрут почав курсувати від ТЦ «Епіцентр» на вулиці Городоцькій до вул. Варшавської. 4 липня 2012 року рух по проспекту Свободи відновили «радіальні» автобусні маршрути. 10 липня 2012 року було змінено схему руху «радіального» автобусного маршруту № 2а, який почав курсувати від Університету ім. І. Франка до вул. Городоцької по вул. Любінській і фактично став дублювати тролейбусний маршрут № 10. У липні 2012 року було прийнято рішення про обладнання всього громадського транспорту Львова GPS-трекерами для можливості онлайн-моніторингу за рухом транспорту
13 вересня 2012 року у Львові впроваджено «соціальний» автобусний маршрут Рясне-2 – вул. Широка. У жовтні 2012 року проведено конкурс на перевезення на автобусних маршрутах № 47а, 48, 49, 50, 51 та 53 (до того – № 54). Переможця конкурсу на обслуговування маршруту № 47а не було визначено, отож на його обслуговування уклали тимчасовий договір. Щодо решти маршрутів, то переможцем став перевізник ТзОВ «Успіх БМ».
Станом на листопад 2012 року кількість електротранспорту на маршрутах Львова скоротилася порівняно із попередніми роками – курсувало 117 одиниць електротранспорту, в тому числі 59 тролейбусів і 58 трамваїв.
Автобус Renault PR112 на маршруті № 3а на пр. Свободи. 24 травня 2015 р. Автор фото – Alex-Od
30 січня 2013 року громадська організація «Львівтрансзахист» заявила про те, що бере під власний контроль курсування найбільш проблемних автобусних маршрутах міста Львова №№ 5а, 11, 27, 36 і 39. 4 лютого 2013 року у «Львівтрансзахисті» повідомили, що у неділю 3 лютого на автобусному маршруті № 11 замість 16 автобусів, передбачених договором, курсував лише один. Так само було виявлено, що на «радіальному» маршруті № 5а в неділю 3 лютого 2013 року курсував лише один автобус. На маршруті № 6а в той день було два автобуси замість 6, на 36 – 4 автобуси замість 10, а на маршруті № 39 три автобуси замість дванадцяти.
28 січня 2013 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив про кадрові зміни в керівництві Управління транспорту і зв’язку ЛМР. Миколу Жука та Андрій Білоуса було звільнено із посад начальника Управління та заступника начальника. Вони повернулися на роботу в НУ «Львівська політехніка». Натомість новим очільником Управління транспорту і зв’язку став Олег Засадний, який до того очолював департамент «Євро-2012». Заступником Олега Засадного став Олег Вілюра, який теж працював в департаменті «Євро-2012».
Із 20 квітня 2013 року було змінено маршрут руху автобусного маршруту № 46 – він почав курсувати до міської дитячої лікарні на вулиці Пилипа Орлика. 16 грудня 2013 року відбулося чергове коригування мережі автобусних маршрутів – за рішенням виконкому ЛМР було змінено траси курсування автобусних маршрутів № 21 та 28 – автобусний маршрут № 21 отримав кінцеву біля нового ТЦ «Три слони», а автобусний маршрут № 28 – в Рудному на вул. Огієнка.
Частково низькопідлоговий автобус «Богдан» А09280 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на автобусному маршруті № 42 на пр. Червоної Калини. 19 липня 2013 р. Автор фото – Святослав Нейгауз
Треба зазначити, що під час громадських слухань із приводу перегляду тарифів на проїзд у міському автотранспорті в 2014 році в.о. начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР Сергій Журбенко фактично визнав неефективність впровадженої у 2012 році «транспортної реформи», адже 70% автобусних маршрутів протягом 2012 – 2013 року повернулося до схем курсування, які діяли до реформи.
24 жовтня 2013 року Львівська міська рада прийняла ухвалу, щодо закупівлі за кредитні кошти 50 нових тролейбусів вартістю 95 млн. грн. та 100 нових автобусів вартістю 125,1 млн. грн. Кредит на закупівлю нового транспорту мали взяти під державні гарантії терміном на 10 років із відсотковою ставкою не вище 10% річних. Закупівлі громадського транспорту мали провести в рамках проектів «Оновлення рухомого складу тролейбусного парку міста Львова» та «Оновлення автобусного парку міста Львова». Цими проектами передбачалося, що витрати на повернення і обслуговування запозичень у розмірі 50% суми, що підлягає оплаті мало сплачуватися за рахунок коштів державного бюджету. Решту коштів мало сплачуватися із міського бюджету.
13 листопада 2013 року міський голова Львова Андрій Садовий заявив про те, що міська влада планує закупити в «Концерну «Електрон» нові тролейбуси, автобуси та електробус. 26 грудня 2013 року Андрій Садовий знову озвучив плани закупити у 2014 році 100 автобусів великого класу та 56 тролейбусів.
Автобус ПАЗ-3205-57 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 38 на вул. Університетській. 15 травня 2012 р. Автор фото – Роман Каленіченко
14 березня 2014 року в.о. директора Департаменту житлового господарства та інфраструктури ЛМР Володимир Олійник повідомив, що на міських автобусних маршрутах Львова курсує в середньому 620 автобусів, із них 138 автобусів великого класу, пристосованих для перевезення людей із інвалідністю. За словами Володимира Олійника, середній добовий обсяг пасажиропотоку міських автобусних маршрутів Львова становить біля 227 тисяч осіб (орієнтовний річний пасажиропотік біля 83 млн. пасажирів). Щодо міського електротранспорту, то прес-служба ЛМР 14 березня 2014 року повідомила, що на лінію в середньому випускається 125 одиниць електротранспорту – 65 трамваїв і 60 тролейбусів. Щоденно електротранспорт перевозив біля 57,8 тисяч осіб, в т.ч. 36,3 тис. осіб в трамваях і 21,5 тис. осіб в тролейбусах.
11 квітня 2014 року виконком Львівської міськради прийняв рішення про продовження автобусного маршруту № 28 до Старого Рудна через с. Зимна Вода. До цього автобусний маршрут курсував від вулиці Варшавської до ТЦ «Епіцентр» по пр. Чорновола та вул. Городоцькій.
17 квітня 2014 року прес-служба Львівської міськради повідомила про коригування траси автобусного маршруту № 5а, який курсує від пл. Різні до м. Винники. Відповідно до звернення мешканців, трасу маршруту змінили таким чином, що автобуси стали заїздити в житловий масив на вул. Ломоносова – Франка – Шевченка.
Автобус Mercedes-Benz O405N транспортно-туристичної фірми «Одрі» на маршруті № 46. 30 березня 2012 р.
23 квітня 2014 року прес-служба Львівської міськради повідомила про призначення нового керівника Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради – ним став Віктор Дмитрович Щир. Свою кар’єру Віктор Щир починав як військовий. До 2009 року на військовій службі в Державній прикордонній службі України. У 2010 – 2012 р. працює на посаді фахівця із питань безпеки ДП «Дирекція будівництва об’єктів «Євро-2012» у Львові». Із 2 квітня 2013 р. керівник філії концерну «Техвоєнсервіс» «Львівський автомобільний ремонтний завод». До призначення на посаду Віктора Щира обов’язки начальника Управління транспорту і зв’язку ЛМР обіймали Олег Вілюра і Сергій Журбенко.
24 квітня 2014 року керівник ЛК АТП № 1 Михайло Сидорович повідомив про те, що на автобусному маршруті № 10, який обслуговує комунальний перевізник, почали курсувати автобуси великого класу
Із 1 травня 2014 року вартість проїзду в міських автобусах Львова зросла до 3 гривень – відповідне рішення прийняв виконком ЛМР 28 квітня 2014 року.
13 травня 2014 року начальник Управління транспорту та зв’язку ЛМР Віктор Щир повідомив про внесення змін у трасу автобусного маршруту № 28 – він почав курсувати до Рудна через окружну дорогу. До цього автобуси курсували через с. Зимна Вода.
Автобус Den Oudsten Alliance City B96 перевізника ПАТ «Львівське АТП-14630» на маршруті № 54 на пл. Торговій. 10 червня 2012 р. Автор фото – Alex-Od
30 липня 2014 року ЛК АТП № 1 повідомило, що усі автобуси підприємства обладнані GPS-трекерами для можливості онлайн-моніторингу за їх рухом. 1 серпня 2014 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило про оголошення конкурсу на обслуговування нового автобусного маршруту № 54 смт. Брюховичі (вул. Незалежності України) – пр. Червоної Калини. Довжина маршруту – 19,1 км., кількість автобусів – 14 машин середнього класу. Переможця конкурсу на обслуговування автобусного маршруту № 54 було визначено наприкінці вересня 2014 року – ним стало ПАТ «Львівське АТП № 14630». Автобусний маршрут № 54 почав курсувати 6 жовтня 2014 р.
5 вересня 2014 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про реалізацію двох інвестиційних проектів – будівництва автостанції на вул. Городоцькій – Збиральній на в районі перехрестя вул. Зеленої та Пасічної. Департамент житлового господарства та інфраструктури зобов’язали передбачити в бюджеті розвитку міста відповідні кошти для реалізації проектів.
7 листопада 2014 року було оголошено про зміни в схемах курсування чотирьох автобусних маршрутів – №№ 5а, 6а, 48 і 54. Відповідно до рішення виконкому ЛМР автобусний маршрут № 5а отримав кінцеву біля Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн та репресованих ім. Юрія Липи на вул. Івасюка, 31 у Винниках, кінцеву автобусного маршруту № 6а було пренесено із пл. Галицької на вул. Шпитальну (ТЦ «Магнус»), маршрут № 48 було продовжено із пл. Галицької до ст. Підзамче, а автобуси маршруту № 54 замість вулиць Залізничної і Генерала Юнаківа стали курсувати по вулю Городоцькій і Шевченка.
Автобус MAN A21 NL223 приватного перевізника ТзОВ «Сторгозія» на автобусному маршруті № 18. 24 червня 2012 р. Автор фото – Андрій Василюк
У грудні 2014 року стало відомо про судові спори між Департаментом житлового господарства та інфраструктури Львівської міськради і приватним перевізником ТзОВ «Успіх БМ». Ці спори стосувалися зокрема того, що перевізник обслуговував автобусний маршрут № 47а не маючи на нього постійного договору, а також спору між ТзОВ «Успіх БМ» та ПАТ «Львівське АТП № 14630» за обслуговування автобусного маршруту № 53. Перевізник і міська влада порозумілися, відповідно «Успіх БМ» погодився на скорочення терміну дії договору на обслуговування автобусних маршрутів № 48 – 51 та 53. На обслуговування автобусного маршруту № 47а мав бути оголошений новий конкурс, переможцем цього конкурсу стало ЛК АТП № 1 – про це було оголошено 5 лютого 2015 року.
У січні 2015 року було оголошено про продовження траси автобусного маршруту № 5а до кінця проспекту В. Чорновола. За словами начальника Управління транспорту і зв’язку В. Щира, так вчинили для того, щоб покращити сполучення Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн та репресованих і з Лікарнею швидкої медичної допомоги на вул. Миколайчука. За словами чиновника, продовжити автобусний маршрут № 5а до лікарні на вул. Миколайчука одразу неможливо, через вимоги законодавства. Отож маршрут вирішили відкоригувати в два етапи.
У лютому 2015 року Управління транспорту і зв’язку ЛМР повідомило, що міські автоперевізник протягом минулого 2014 року за різні порушення звільнили із роботи 272 водіїв громадського транспорту, іще 240 водіям було оголошено догани.
– Трансферні квитки на «радіальний» автобусний маршрут № 1а, які діяли до 11 червня 2012 р. Автор фото – Юрій Тер-Арутюнян
10 березня 2015 року виконком Львівської міськради прийняв рішення «Про тимчасове встановлення часу дії посвідчень пільгових категорій пасажирів у міському автотранспорті» відповідно до цього рішення, із 11 березня до 1 червня 2015 року пасажири пільгових категорій отримували право безкоштовного користування міським автотранспортом із 10:00 до 16:00. Безкоштовний проїзд в міському електротранспорті жодним чином не обмежувався. Таке рішення виконком ЛМР прийняв для того, щоб не підвищувати вартість проїзду в міському автотранспорті. Начальник Управління транспорту Львівської міськради Віктор Щир пояснив, що у значній кількості міст України діють обмеження на кількість пільговиків, які одночасно знаходяться у салоні транспортних засобів, або обмеження по часу. Він послався на практику таких міст, як Івано-Франківськ і Тернопіль. Низка громадських організацій одразу почала вимагати скасування цього рішення міськвиконкому. 3 квітня 2015 року виконком Львівської міської ради вніс зміни у рішення, щодо обмеження часу дії безкоштовного проїзду в міському автотранспорті. Відповідно до цих змін право безкоштовного проїзду в міському автотранспорті без обмежень по часу отримали діти з багатодітних сімей, діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування; інваліди по зору; учасники бойових дій.
23 березня 2015 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про продовження автобусного маршруту № 5а до лікарні швидкої медичної допомоги на вулиці Миколайчука, 9. До цього кінцевою автобусного маршруту № 5а було перехрестя проспекту Чорновола та вулиці Варшавської. В той же час, автобуси маршруту №5а перестали курсувати до Львівського обласного госпіталю ветеранів воєн і репресованих ім. Юрія Липи. До госпіталю почали курсувати автобуси маршруту № 29, який до того мав кінцеву в с. Лисиничі.
Автобуси «Еталон» А081.10 «Волошка» перевізника ТзОВ «Міра і К» на маршруті № 14 на пр. Червоної Калини. Літо 2014 р. Автор фото – Андрій Василюк
9 квітня 2015 року було озвучено пропозицію перевізників щодо підвищення вартості проїзду в міському автотранспорті до 5 гривень за одну поїздку. 12 травня 2015 року виконавчий комітет Львівської міськради встановив новий тариф на проїзд у міському автотранспорті міста Львова – 4 гривні. Його дія запроваджена із 15 травня 2015 року відповідно усі обмеження на безкоштовний проїзд для пільговиків знято.
8 травня 2015 року виконком Львівської міської ради прийняв рішення про запровадження двох нових міських автобусних маршрутів № 55 вул. Варшавська, 191 – с. Збиранка та № 56 вул. Грінченка, 44 – с. Великі Грибовичі. Для пошуку перевізника, який обслуговував би ці маршрути, оголосили конкурс.
Із 1 липня 2015 року було запроваджено курсування 7 нічних автобусних маршрутів (№№ 1Н – 7Н). На кожному із цих маршрутів курсувало по 1 автобусу. Вартість проїзду в нічних автобусах – 8 грн.
27 липня 2015 року змінено схему курсування автобусного маршруту № 17 – він отримав кінцеву на вулиці Рудненській біля Львівського казенного підприємства засобів пересування і протезування (протезного заводу). До цього автобуси маршруту № 17 курсували за маршрутом вул. Щурата – вул. Сяйво.
20 серпня 2015 року прес-служба Львівської міськради повідомила, що на сайті ЛМР можна в онлайн-режимі стежити за рухом громадського транспорту Львова. Згодом сторінка сайту, де в онлайн-режимі відображався рух громадського транспорту таємничо зникла. 26 серпня 2015 року було повідомлено по спорудження тимчасової автостанції на вул. Городоцькій, 359 із якої мали відправлятися автобусні маршрути Городоцького, Мостиського, Самбірського, Старосамбірського та Турківського напрямків.
26 листопада 2015 року відповідно до рішення міськвиконкому змінено кінцеву автобусного маршруту № 47а – маршрут було продовжено від пл. Різні до ТЦ «Форум-Львів» на вулиці Під Дубом. Зміни було введено в дію від 30 листопада 2015 року.
У середині грудня 2015 року у зв’язку із закриттям на реконструкцію вулиці Мечникова було запроваджено тимчасовий автобусний маршрут № 7а від площі Соборної до вулиці Вахнянина. Цей маршрут мав працювати із 7:00 до 21:00 із інтервалом в 40 хв. – він мав обслуговуватися одним автобусом. В реальності цей автобусний маршрут працював дуже нестабільно і припинив свою роботу у вересні 2016 р.
25 грудня 2015 року міський голова Львова Андрій Садовий повідомив про плани закупівлі в 2016 році 60 низькопідлогових автобусів великого класу.
У кінці грудня 2015 року керівник ЛКП «Львівавтодор» Олег Береза повідомив про
Автобус «Еталон» А081.10 «Волошка» ЛК АТП № 1 на автобусному маршруті № 46 на вул. Підвальній. Листопад 2014 р. Джерело – прес-служба ЛМР
завершення реконструкції пл. Св. Юра і відновлення курсування через площу автобусів маршрутів № 2а, 33 і 38. Реконструкція площі тривала більше, а ніж півроку. Також напередодні нового 2016 року начальник Управління транспорту і зв’язку Віктор Щир повідомив, що нічні автобусні маршрути курсуватимуть і у 2016 році.
29 січня 2016 року прес-служба ЛМР повідомила про чергові зміни трас автобусних маршрутів № 5а та 12. Відповідно до внесених змін маршрут № 5а мав курсувати між кінцевими на вул. Кільцевій у Винниках і Лікарнею швидкої медичної допомоги на вул. Миколайчука у Львові. Проте у Винники цей маршрут мав прямувати не прямо по вулиці Личаківській повз Винниківське озеро, а по вул. Тракт Глинянський через село Лисиничі повз Львівський обласний госпіталь ветеранів воєн і репресованих ім. Юрія Липи. Автобусний маршрут № 12 замість вулиці Варшавської мав курсувати по пр. Чорновола та вул. Липинського. Крім того у тестовому режимі автобуси маршруту № 18 мали почати курсувати до ВАТ «Ензим» на вул. Личаківській, 232, до цього цей маршрут курсував до АС№6 на вулиці Личаківській.
11 березня 2016 року керівник Управління транспорту і зв’язку Львівської міськради Віктор Щир повідомив про відкриття нового автобусного маршруту № 57 пл. Кропивницького – вул. Городоцька – кільцева дорога – завод «Фуджікура», який на основі тимчасового договору мало обслуговувати ЛК АТП № 1.
11 квітня 2016 року було внесено зміни у трасу автобусного маршруту № 54, який обслуговувало Львівське комунальне АТП № 1. Відповідно до рішення міськвиконкому, тепер маршрут мав сполучати вул. Антонича на Сихові. До того в якості експерименту автобусний маршрут був вкорочений до ТЦ «Форум» (початково автобуси маршруту № 54 мали кінцеву на пр. Червоної Калини біля дитячої поліклініки), але такий маршрут виявився збитковим.
16 травня 2016 року в черговий раз були внесені зміни у схему автобусних маршрутів міста Львова. Зміни, впроваджені рішення міськвиконкому, торкнулися автобусних маршрутів № 2а та 18. Маршрут № 2а було продовжено по вулиці Городоцькій до автостанції «Західна» (раніше вони мали кінцеву зупинку на тролейбусному кільці «Льотне поле»), а маршрут № 18 вже остаточно продовжили до «Ензиму» по вул. Личаківській. Автобуси маршруту № 18 почали курсувати до «Ензиму» 8 червня 2016 року.
30 червня 2016 року у зв’язку із ремонтом вулиці Богданівської було внесено зміни в схеми автобусних маршрутів № 19 і № 39. Автобуси маршруту № 19 почали прямувати по вулиці Старознесенській (по цій вулиці раніше ніколи не курсував громадський транспорт), а маршрут № 19 було вкорочено. На час реконструкції шляхопроводу над залізничними коліями Львів – Персенківка на вул. Городоцькій було запроваджено тимчасовий маршрут «Експрес» від залізничного вокзалу до автостанції «Західна». Цей маршрут спочатку обслуговувало Львівське АТП № 14630.
Із 1 липня 2016 році в тестовому режимі для вивчення пасажиропотоку було запущено два експриментальні автобусні маршрути: ТЦ «Форум» – вул. Золота та вул. Джерельна – Високий Замок. Маршрути були введені терміном на і місяць. Обидва маршрути курсували із інтервалом 1 година, обслуговувало їх ЛК АТП № 1. 8 липня 2016 року відповідно до рішення виконавчого комітету ЛМР було змінено кінцеві зупинки автобусних маршрутів № 14 і 19. Кінцеву зупинку цих автобусних маршрутів перенесли на вулицю Богдана-Ігора Антонича.
У кінці липня 2016 року на автобусні маршрути Львова вийшли нові автобуси виробництва ПАТ «Концерн «Електрон», які на тендері закупило ЛК АТП № 1. Перші 5 таких автобусів почали курсувати на автобусному маршруті № 3а.
У кінці 2016 року закінчувався термін дії договорів на обслуговування міських автобусних маршрутів, які були укладені наприкінці 2011 року. Відповідно постала необхідність проведення нового конкурсу для обрання перевізників для обслуговування міських автобусних маршрутів. У кінці вересня 2016 року міська рада запросила представників громадських організацій подавати заявки на участь в складі конкурсного комітету.
26 жовтня 2016 року начальник Управління транспорту і зв’язку Львівської міської ради Віктор Щир повідомив, що вносяться зміни у схеми руху трьох автобусних маршрутів №№ 44, 45 і 51. Їхня нова кінцева – біля ТЦ «Вікторія Гарденс» на вул. Кульпарківській, 226,а.
17 листопада 2016 року, після запуску першої черги трамвайного маршруту № 8 на Сихів, ЛК АТП № 1 призупинило випуск автобусів на «радіальний» маршрут № 4а. У цей день припинилася експлуатація зічленованих автобусів ЛАЗ А 292.
Низькопідлоговий автобус «Електрон» А185 на маршруті № 3а (перевізник ЛК АТП № 1) та автобус «Еталон» БАЗ А079 на маршруті № 36 (перевізник ПАТ «Львівське АТП-14630») на вул. Підвальній. Джерело – прес-служба ЛМР
2 грудня 2016 року виконком вніс зміни до схем курсування восьми міських автобусних маршрутів №№ 5а, 9, 12, 14, 27, 30, 35 і 48. Маршрут № 5а, який обслуговує ЛК АТП № 1, було вкорочено до пл. Різні (раніше він курсував до вул. Миколайчука),
Автобусний маршрут № 9, який не курсував понад рік, мав почати курсувати від онколікарні на вул. Максимовича до села Муроване; маршрут № 12 мав пов’язати Рясне – 2 із село Підбірці (із курсуванням по вул. Личаківській та Тракт Глинянський).
Маршрут № 14 мав бути продовжений до с. Зимна Вода (залізнична станція), маршрут № 27 мав курсувати від ст. Скнилів до вул. Личаківської, маршрут № 30 мав курсувати від вулиці Величковського в Рясне-2 до вул. Карбишева на Новому Львові, а маршрут № 35 – від вул. Польової до вул. Трильовського на Сихові.
Автобусний маршрут № 48 мав бути продовжений до ринку «Галицьке перехрестя». Курсувати за маршрутом Аеропорт – ринок «Галицьке перехрестя» маршрут почав 14 лютого 2017 р.
Зміни автобусних маршрутів № 12, 14, 27, 30 і 35 були скасовані рішенням виконкому усього через тиждень – 9 грудня 2016 року. За офіційною версією – через невдоволення мешканців. Насправді ж автобусний маршрут № 12 жодного дня не курсував до села Підбірці. Через деякий час автобусні маршрути №№ 12, 30 і 35 узагалі припинили свою роботу. За словами начальника Управління транспорту Віктора Щира, 9 грудня 2016 року рішенням виконкому було остаточно затверджену схему руху автобусного маршруту № 31, який сполучає Залізничний вокзал із ринком «Галицьке перехрестя».
29 грудня 2016 року виконком Львівської міськради знову вніс зміни у схеми міських автобусних маршрутів. Ці зміни торкнулися маршрутів № 2а, 4а, 10, 12, 14, 15 та 53. Відповідно до цього рішення, автобусні маршрути № 4а і 53 почали курсувати по вулиці Івана Франка через Новий Львів замість вулиці Стуса.
5 січня 2017 року Управління транспорту Львівської міськради оголосило про проведення конкурсу на визначення автомобільних перевізників на міських автобусних маршрутах. Документи перевізники мали подати до 15:00 3 лютого 2017 року. Сам конкурс був запланований на 20 лютогого 2017 року на 15:00 в кабінеті 341 львівської ратуші. За умовами конкурсу всі автобусні маршрути Львова мали працювати в режимі «маршрутне таксі». 31 січня 2017 р. виконавчий комітет Львівської міської ради затвердив договір про організацію перевезення на автобусних маршрутах загального користування м. Львова, який передбачає застосування штрафних санкцій для перевізників в разі порушення ними договору, а також перевірку регулярності перевезень на маршрутах як контролерами, так і за допомогою GPS-моніторингу.
22 лютого 2017 року прес-служба Львівської міської ради повідомила про те, що протягом минулого 2016 року на міських автобусних маршрутах міста Львова було перевезено біля 85 мільйонів пасажирів. Автобусні перевезення на міських маршрутах здійснювалися п’ятьма автобусними перевізниками – ЛК АТП № 1 (обслуговувало 19 маршрутів), ПАТ «Львівське АТП № 14630» (11 маршрутів), ТзОВ «Міра і К» (10 маршрутів), ТзОВ «Фіакр-Львів» (10 маршрутів) та ТзОВ «Успіх БМ» (5 маршрутів).
Серце Львова б'ється в ритмі Площі Ринок. Це не просто центральний майдан, а живий організм, де кожен камінь, кожна кам'яниця приховує століття історій, загадок...
