Оксана Риботицька, або світ, витканий з ниток

Сьогодні день народження Оксани Риботицької, визначного майстра художнього текстилю, чудового педагога , чуйної людини і просто чарівної жінки.“Для мене весь Божий Світ – це прекрасна зіткана тканина зі складною композицією, з тонким, вишуканим колоритом, вічним ритмом буття і смерті, добра і зла, контрастом мінорів і мажорів. Складні текстильні переплетення – то людські долі, це море, ні – цілий океан, океан ниток, де я люблю плавати до нестями, тримаючись за ниточку клубочка, що належить тільки мені”.

Таку філософію сповідує Оксана Риботицька,  котра обравши своїм фахом  художній текстиль, стала однією із перших львівських мисткинь, які  знайшли новий підхід до гобелену, вивівши його у  80-х  роках минулого століття  на  одне з провідних місць серед інших видів декоративного мистецтва.

Народилась у Львові у важкий післявоєнний час в родині , обдарованій мистецьким та артистичним талантом, з міцними патротичними коренями. Потяг до прекрасного  в Оксані був закладений генетично, вона любила відвідувати музеї та театри і своє обдарування  відкрила досить рано. Навчаючись у середній школі №4, брала додаткові уроки з англійської мови у вчительки, яка знімала помешкання у відомої львівської художниці Софії Альбіновської. Захоплена  картинами, якими вщент були завішені стіни її квартири, почала й собі малювати, відкривши  для себе новий світ.

Молода, здібна до мов , дівчина змінила вектор запланованого  батьками фаху і почала займатись у художній школі. Незабаром у її життя увійдуть такі знакові постаті, як Роман Турин ( в той час — директор художньої школи), Карло Звіринський, у якого брала приватні уроки , коли вступила на перший курс Інституту прикладного та декоративного мистецтва ( зараз Національна Академія мистецтв), Роман Сельський  – вчитель і наставник.

Оксана вчилась на відділі ткацтва , де її вчителькою з спеціальності була талановита художниця Наталя Паук,   де артистично читав лекції з кольорознавства Володимир Овсійчук,  а живопис викладали Роман Сельський, Ласло Пушкаш, Іван  Скобало, Данило Довбошинський.

На цих уроках Оксана й познайомилась з Володимиром Риботицьким, студентом відділу проектування інтер’єрів і меблів (ПІМ), згодом видатним живописцем, “яскраво вираженим експресіоністом”, як напише про нього Орест Голубець. Вони побрались у 1967 році і створили не тільки міцну родину, а й  унікальний тандем, котрий зростав у парі – дві  потужні творчі особистості, кожна з яких   у своїй царині залишила  вагомий слід.

Ще за час навчання Влодко одразу  обрав малярство, а Оксана довго вагалась, хоча  Карло Звіринський радив малювати.  Свій перший гобелен –  дипломну роботу «Давній Львів» – замовлення для одного із залів готелю «Інтурист» (зараз «Жорж») –  виткала  під керівництвом Наталі Паук  на Глинянській ткацькій фабриці.  Властиво саме тоді Оксана і  відчула, що її вабить фактура нитки,  окрім  того, на цей час  припадає початок відродження мистецва художнього ткацтва. У Франції художником, який ще у кінці 30-х років відродив і реформував мистецтво  гобеленів був Жан Люрса ( 1892 — 1966), який вважав   одним із основних принципів його створення  те, що гобелен не повинен копіювати картини, бо є самостійним різновидом мистецтва.   Завдяки діяльності Люрса виникає і діє  Міжнародний центр стародавньої і сучасної тапісерії в Лозанні, а у 1965-70-х роках в Європі  почастішали  Міжнародні виставки гобелену. В Україні ж виробництво мистецької тканини разом з вишивкою належить до найдавніших та найпоширеніших видів народного мистецтва, – Риботицька пересвідилась у цьому , пропрацювавши після закінчення інституту декілька років  в  Українському музеї  (зараз Національний музей у Львові ім. Митрополита Андрея Шептицького).

Як співробітниця  відділу народного мистецтва   вона змогла досконало ознайомитись з шедеврами українського килимарства, також працювала зі спадком Олени Кульчицької  та  її сестри Ольги, яка збирала по селах зразки вишивок і формувала з них альбоми. Описувала, вітрила, перекладала  папером килими  та вишивки, одночасно замальовуючи їх.  Працювала з видатними науковцями старшого покоління Вірою Свєнціцькою, Ярославом Нановським,  з  Любою  Волошин, Андрієм Дорошем, Василем Отковичем, Ігорем  Кожаном,  які тільки починали свою діяльність і для яких  насправді було важливою справою збереження і дослідження  нашої спадщини.  Оксану Риботицьку надихав   безпосередній дотик до матералу, а також до тієї прадавності, яким він дихав, що й призвело до вибору  рукотворної, а не мистецтвознавчої  праці. В  1977 році у Спілці художників (тоді ще Риботицька не була її членом) запропонували поїхати у творчій групі в латвійське місто Дзинтарі — представляти Україну. Відповідальне завдіння, з яким блискуче впоралась, виткавши  за два місяці  «Святкове місто» – гобелен  на льняній основі фарбованою карпатською вовною в теплих вохристих кольорах. Видатний грузинський художник  Гіві Кандарелі(1933-2006), основоположник грузинської школи гобелену одразу відзначив його колорит і приналежність до української землі.

З багатьма колегами по цеху познайомилась і заприязнилась тоді  Оксана Риботицька у Дзинтарі, серед них і відома латвійська гобеленістка Рута Богустова, що належала до руху відродження декоративно-прикладного мистецтва, котрий почався у 60-х роках саме в Прибалтиці.   Мистецтвознавці відзначають, що причиною такого  сплеску стала можливість  засобами цього виду мистецтва  виразити сучасні ідеї,  створюючи абстрактні композиції і пластичні об’єкти, що в радянському живописі, графіці чи скульптурі було  неможливо реалізувати.  Одночасно розвивалось і новаторське відношення до робочих матеріалів і технік. Відродження гобелену почалось і в Україні, де саме у ткацтві, у вишивці зашифровано код нації, так міцно схований у совєтські часи, що требе було докласти чималих зусиль, щоб знову його видобути. У гобеленах Михайла Біласа, Стефанії Шабатури, Івана Остафійчука, Наталі Паук, Олега Мінька, Лесі Крип”якевич, О. Куцої, Ірини Винницької часто прогресивні можливості ткацтва були використані як виразники національної ідеї. Талант молодої Стефанії Шабатури так налякав систему, що за свої гобелени «Довбуш», «Леся Українка», «Кассандра» вона кращі свої роки провела у таборах.

Після повернення з Прибалтики ,  Оксана  Риботицька остаточно сформувала своє мистецьке кредо, бо  у ній, ніби все зійшлось в одне: і праця в музеї з доторком до артефактів, і багата творча уява, любов і відчуття матеріалу, у якому працює, а найголовніше – з’явилась  віра у себе, у свою самобутність.

Почала дуже інтенсивно творчо працювати, виткані в період кінця 70-х – поч. 80-х років  гобелени  утвердили її як професіонала своєї справи, художницю з тонким душевним складом, пронизливим відчуттям краси рідної землі і природи: “Бабине літо”, “Коломийки”, “Карпати”, “Ниви цвітуть”, “Сад молодості”, “Весняний спів”, “Перевесло” та ін.

Вдень – праця, дім, але ніч – її – йшла у майстерню і, забуваючи  де знаходиться, втративши відчуття часу, потрапляла у паралельний світ, котрий витворювала, виплітаючи нитку до нитки. Такий дар – одночасно  щастя від Бога і титанічна праця і муки – постійні сумніви. Про ці сумніви багато у свій час розмовляли із Сельським, –   засвоїла від нього, що митець  завжди сумнівається, тільки тоді він і може рости. Про своє знайомство і дружбу з Маргіт (1900–1980) та Романом Сельськими (1903–1990) Риботицькі  можуть оповідати годинами. Це подружжя двох  особистостей, котрі завдяки своєму    таланту,   аристократизму, своїй  харизмі стали ніби містком між потужними мистецьким нуртами довоєнного Львова і Львовом совєтським. Одиноким містком і одночасно пристанню, до якої прибивались ті, хто не міг і не хотів нести ношу соцреалізму, а прагнув  вдихнути ковток свіжого повітря і отримати альтернативну мистецьку освіту. Це була своєрідна школа, але не така як у Карла Звіринського, скоріше то був салон.  На той час, як Оксана познайомилась із Романом  Сельським, школа Звіринського вже майже  розпалась.    В  кінці другого курсу  Риботицькі  поїхали  в Карпати, де   Карло Звіринський і  познайомив їх  із Романом Сельським.

Селише Дземброня, високо в горах, присілок Степанське на довгі роки стане місцем їхнього спільного відпочинку, полем для творчості, навчання і спілкування. Для художниці з таким тонким сприйняттям природи, якою є Оксана, – Карпати залишились натхненням назавжди, ці настрої матеріалізуються і вплітаються у її ткання: “А ніч яка місячна” (1987), “До гнізда” (1989), “На Спаса” (1989), “Стежками Карпат”(1989).

Поради, котрі, властиво, і не були порадами, а швидше розмовами, що велись у “салоні” Сельських, стали одними з тих підвалин, на котрих   Оксана і Влодко вибудовували свою творчість. Вони були одними з наймолодших членів того своєрідного,  високо-інтелектуального  товариства,   де точились розмови про мистецтво у поєднанні зі спогадами  про Краків, Париж, де простота господарів давала можливість вільно себе почувати. Високий рівень спілкування між собою подружжя Сельських – приклад співжиття двох потужних творчих особистостей, коли кожен вільно йде своєю дорогою у творчості. Він – педант у всьому, вона – творча і більш експресивна  експериментаторка, жіночна, з вишуканим смаком, оригінальна навіть у подачі  скромних канапок  з білим сиром, якими завжди пригощала товариство. А потому виносила свої роботи, вишукані і випрацювані твори, зовсім інші по колориту і композиції, ніж у Сельського.  Подиву гідне, як у ті часи їм обидвом вдалось не тільки зберегтись, але й передати естафету своїм учням і створити, властиво, львівську  мистецьку школу.

Виставкою, де вперше Оксана Риботицька  змогла показати свій доробок, стала виставка молодих художників, що відкрилась у 1981 році у Виставковому залі Львівської галереї мистецті і привернула увагу до цілої плеяди молодих митців, котрі працювали у різних галузях мистецтва.

В  1984 році Риботицьку  прийняли у Спілку художників (не одразу!), де вона очолила (на дві каденції) секцію текстилю.  Вже наступного року відбулась перша велика виставка  професійного художнього текстилю – міні-гобелену  у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, а   в  1989 р. Оксана   Риботицька, як голова секції текстилю львівського відділення Спілки художників, організовує у Виставковому залі Львівської галереї мистецтв першу Всереспубліканську  виставку текстилю малих форм, де експонувались  роботи митців з усієї  України – переважно,  випускників Львівського інституту.

З 1984 року  Риботицька починає викладати у Львівському училищі (тепер Коледж) декоративно- прикладного мистецтва (тепер Коледж) ім. І. Труша. У цьому ж році отримала велике замовлення на кілька  гобеленів, які ткала разом із Наталкою Паук та Володимирою Ганкевич для будинків культури на Луганщині, а ще :  можливість знову поїхати до Дзинтарі на другий симпозіум з художнього ткацтва.  Темою текстилю малих форм були обрані  Людина і Природа і результатом двохмісячного перебування на симпозіумі стали довершені міні-гобелени  “Інга і море” та диптих “Запрошення на гуцульське весілля”.

До Львова повернулась натхненна, з новими ідеями і активно поринула у творчу діяльність,  віртуозно поєднуючи її з педагогічною працею та сімейним життям. Один за одним з’являються: “ Недоспівана пісня“(1987), “Засіяна земля”(1989), “Присутність” (1989), “Мелодія лісу” (1990).

Мистецтвознавець Богдан Мисюга згодом напише: ”Творча позиція художниці – шукати нові методи, що адекватні часові, але обов’язково з опертям на традицію” . А  Оксана так визначає свою місію художника: “ Моє творче кредо, як і більшості українських митців-текстильників 80-90-х років ХХ ст. – творення орнаментованої тканини, трансформування через творчу уяву природних мотивів, відтворення у композиції бачених або уявних мотивів. Зберігаючи народні традиції, прагну прийти до нових знахідок текстильної структури. Утверджуючи домінанту матеріалу у творі, впроваджую різноманітні фактури”.

90-ті роки – розквіт таланту Оксани Риботицької як художника, насичена робота у секції текстилю  з організацією виставок, викладацька робота, де вона дійсно “викладалась”. Не кожному художнику дано вміння передавати свій досвід та знання, але Оксана стала прекрасним педагогом, терплячим і уважним,  котра в кожному учневі намагалась роздмухати  «Божу іскру», завжди готова підтримати і допомагати.

Попри свою зайнятість в Училищі, далі працювала творчо і  як вислід – у 1993 році відбулась її перша персональна виставка  в залах Львівського музею етнографії та художнього промислу. Потому  декілька її гобеленів “осідають” у різних музеях України та в приватних колекціях, також  отримує багато замовлень . У  гобеленах мисткині  того часу  відображені не тільки її творчі візії, але й прочитується відгук на доленосні події для України – наша країна здобуває незалежність: “Очікування”(1991), “Відродження” (1992), “Вічний мотив” (1993).

Мистецтво переживає небувалий підйом,  впали окови соцреалізму і для митця стало можливим самовираження.     Без перебільшення скажу, що завдяки потужній  творчій та популяризаторській роботі Оксани Риботицької, а також її старших та молодших колег по цеху: Н. Паук, С. Шабатури,  І. Винницької, В. Ганкевич, О. Парути — Вітрук, С. Бурак, Л. Квасниці, Н. Шимін,   завдяки виставкам “Текстильний шал”, бієналє львівського гобелену – подіям, що ставали щорічним звітом митців, і поза тим були стимулом для творчої роботи, – художнє ткацтво зайняло по праву належне йому  місце  у сонмі інших видів мистецтва.

Хоча в ті роки, в умовах матеріальної незабезпеченості, ткацтво видавалось розкішшю, в  одному з інтерв’ю (“Поступ”. 1998. 15 липня (№128). С. 8) Риботицька каже: “…мистецтво завжди існувало не завдяки умовам, а незважаючи на них. Падали бомби, але був АРТЕС, і Сельський, і Турин, які малювали – попри все. Вермеєр писав інтер’єрні сюжети, а довкола йшли страшні війни. Тож і сучасний митець діє всупереч скруті, бо це потреба духу і самовираження…. Навіть коли не стане матеріалу, використовуватимемо природні волокна, шелуминня (кукурудзяні стебла), квасолиння тощо, але текстиль буде завжди!”

В роки перебування в Америці (1999-2009) подружжя Риботицьких  також потужно творчо працювало. У помешканні виділили одну велику кімнату під майстерню, де Влодко малював, а вона  ткала гобелени малих та великих форм. Час і враження що прожили на іншому континенті, однозначно додали до їхньої палітри інших барв, збагатили її.  Відвідування світової слави музеїв, інакшість землі та природи, не тільки розширило горизонти пізнання, але  й наповнило  творчий потенціал  Оксани. Перший гобелен (1999), котрий виткала, сповнений щему та смутку прощання: ”У вирій”, та подальші роботи пронизані  вже іншими настроями та асоціаціями: “Весняний настрій”(2000), “Сліпий дощ”, “Зародження орнаменту”, “Квіти сонця” та ін.

У Філадельфії в освітньо-культурному центрі відбулась збірна виставка, у якій Риботицькі брали участь, і цікавість до їхньої творчості додало сили і натхнення.

Після повернення до Львова, була вражена змінами, які побачила. У далекому краю, де з повагою ставляться не тільки до людини, але й до кожного дерева і тваринки, вже звикла до цього. А у рідному – вирубані ліси, вибита звірина, несмак і місто, що перетворилось у велику харчевню. Знищена кераміко-скульптурна фабрика, ткацька фабрика у Глинянах. Та Оксана не з тих  людей,  котрі будуть  плакати з  розпачу – вона знову стала до ткацького верстату і разом художниками вже нового покоління,  продовжила свою справу, випробовуючи різні техніки: “”Вічний мотив” (2012) , “Реквієм” (2013), “Серпанок” (2015), “Засіяна земля” (2017).

Сам процес створення  гобелену – довготривалий, тому виникають нові стилі, технології, інсталяції, і  художниця  підтримує цей рух вперед, яким йдуть молоді митці, їде у теперішню всесвітню Мекку ткацтва – Лодзь, бере участь у львівських виставках. У 2016 році в  Полтаві  Олександром та Ольгою Левадними започатковується проєкт – група “Коло”, куди входить 11 художників, серед котрих і Оксана Риботицька. Виставки, організовані ними, експонуються у Полтаві, а також у Решетилівці, де задумано  відродити Решетилівську ткацьку фабрику, яка так само знищена, як Глинянська на Львівщині. Влітку 2021 року група «Коло» відкрила свою чергову виставку, де експонувались і гобелени Оксани Риботицької.

Велику частину свого доробку змогла показати на персональній виставці, що  експонувалась у залах Національного музею ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові в 2019 році. У корпусі, що по вулиці Драгоманова, де працювала і пізнавала не тільки історію українського ткацтва, – тут   увібрала  і всотала чар і дух прадавньої тканини, що передали їй стародавні ткалі. Бо як інакше пояснити ту магію кольору, асоціацій, те хвилювання, яке відчуваєш перед роботами мисткині? Звичайно, мають значення – і школа, і талант, і працьовитість, і багата творча уява, і наполеглевість. Та  зв’язати  все до купи може  тільки одне – любов. Зараз, коли мисткиня є у зеніті своє творчості, її талант, методологія та знання , її досвід могли б стати неоціненними для молодого покоління.  якби була можливість створення окремих класів   при Академії мистецтв,  де б викладали   класики львівської школи. Чи може знову  повертатись до практики школи Звіринського чи салону Сельського?

За персональну ретроспективну виставку   “Плинність часу” (2019 р.) Оксана  Риботицька була нагороджена Премією імені Зеновія Флінти. Це – визнання доробку цієї видатної української майстрині художнього ткацтва, котра є знаковою постаттю в мистецькому середовищі не лише Львова, але й України, та ця премія — (приєднуюсь  до думки львівського мистецтвознавця Богдана Мисюги) —  найменше, що змогла зробити громада Львова для цієї визначної художниці.

Наталя ФІЛЕВИЧ