Сьогодні, 21 листопада 2022 року, в Україні відзначатимуть День Гідності та Свободи з нагоди дев’ятої річниці початку Революції Гідності. У Львові в цей день пройдуть заходи.
Програма:
15.30 – Вшанування Героїв Небесної Сотні з нагоди Дня Гідності та Свободи на полі почесних поховань №67 Личаківського кладовища (вул. Мечникова, 33);
16.30 – Проведення акції «Ремінесценції Майдану» на площі біля пам’ятника Тарасу Шевченку (проспект Свободи).
Зазначимо, що «Ремінесценції Майдану» – мистецький перформанс, під час якого, усі присутні зможуть знову відчути дух, що панував 9 років тому, тоді коли розпочинався Майдан. Виконавець Shumei на фортепіано виконає пісні, що лунали зі сцен Майдану у Львові і не тільки. Також, прозвучить декілька пісень, що вже стали символами від 24 лютого.
Також, усі охочі зможуть сфотографуватись біля фотозони, на якій зображено один з моментів Львівського майдану.
У Бориславі на Львівщині підприємство «Боровик», що займається вирощуванням печериць, відкрило залу для екскурсій. Про це повідомили на Facebook-сторінці Бориславської міської ради.
«У Бориславі з’явилася нова локація для екскурсій. Не в музеї, не вуличками міста, а на підприємстві «Боровик», що впродовж 20 років займається вирощуванням та продажем печериць. Трішки більше як місяць тому там відкрили дегустаційну залу. Тепер усі, кому цікаво побувати у грибному царстві, на власні очі побачити, як «народжуються» та ростуть печериці, мають змогу відвідати гастроекскурсію під назвою «Таємниці Шампіленду», — йдеться у повідомленні.
Екскурсії проводять щовівторка та щочетверга з 10:00 до 15:00 за попереднім записом.
Здавалося б що таке тиждень? Всього сім днів, але кожна наша кавова неділя – це великий крок до перемоги. Минулої неділі ми святкували повернення Херсону додому. Вчора туди прибув перший потяг. А ще ми пережили темний вівторок 15 листопада, коли велика територія нашої країни, в тому числі і Львів, опинилися на багато годин без світла. Також в четвер випав перший сніг. Це все трапилося за минулий тиждень.
Багато хороший і не дуже новин, але щось повинно бути незмінним. Принаймні філіжанка улюбленої гарячої кави в товаристві друзів гарного недільного ранку. Для нас є незмінним наш партнер Кава Старого Львова і цікаві недільні кавові історії. Сьогодні ми завершуємо слухати кавові історії Йозефа Маєна. Маємо надію що вони вам сподобалися.
Цей львівський журналіст влітку 1934 року написав цикл статей під загальною назвою “Розмови про львівські каварні”. Теж розтягуємо задоволення на кілька тижнів. Попереднього разу ми зупинилися на статті Йозеф Маєн. Каварня «Центральна». Нині завершуємо серію.
В кав’ярні. Рисунок Ж. Рафаеллі
Розпочавши мої роздуми про львівські каварні, намагався ніби «Піснею над піснями» увінчати їх розповідями про каварню «Roma». Але пишучи ці слова при одному з її столиків та роздумуючи над своїм життям, пригадались мені колишні мої життєві очікування та напрацювання, а чистий аркуш паперу, що лежав переді мною, пригадав мені одне китайське прислів’я, яке варто пам’ятати усім письменникам: «Навіть найсильніша людина не зможе далеко кинути листок паперу». А найбільше з посеред письменників воно стосується фейлетоніста, що приречений вже через етимологічний сенс свого фаху (une feuille) бути обмеженим у своїй праці до одного легенького листочка паперу.
Однак, чи не спробував я зайнятись справою, що переходить поза усі людські можливості? Хотів би я викликати на допомогу свою музу. Але подібно як прозаїк Лівій не вважав за потрібне апелювати до Муз, гадаючи, що вони допомагають виключно поетам, так і я не можу закликати імені жодної з них. Яку ж них мав би закликати? Якій з дев’яти дочок Аполлона накинути патронат над фейлетоном, тим байстрюком меркантилізму і літератури: Гермеса, бога торгівлі, чи совоокій Атені,богині мудреців? З глибоким жалем зауважив я недосконалість цієї напівлітературної форми, нездатної до оспівування кохання. Хотів би бути ліриком, та співати про неї ніби цар Соломон: «Прекрасна ти, приятелько моя, як Терса, гарна як Єрусалим…!»
В кав’ярні. Кінець ХХ ст.
Чи насправді «Roma» така гарна як Єрусалим, трохи сумніваюсь. Якщо йдеться про наповнення людьми, то можливо є щось спільного. Але хто не переконує своєї коханої, що є вона найдосконалішою в усьому світі?
Вже саме ім’я пестило мої вуха солодким звуком та збуджувало мій мозок своїм енігматичним походженням. Чому властиво «Roma»? Чи тому, що усі львівські дороги провадять до Риму? А можливо «Корчма ця зоветься «Римом»? Пригадуєте:
«А, Твардовський! Як ся маєш?
Промовля він чемно дуже.—
Як? Невже-бо не пізнаєш?
Мефістофель я, мій друже!
Ти ж під Лисою горою,
Власну душу запродавши,
Договір зложив зі мною,
Що чорти повинні завше
Бути слугами твоїми;
Та коли мине два літа,
Мав поїхать ти до Рима,
Щоб тебе нам ухопити.
Але й сім літ проминуло,
А виходить так негоже,
Що про тебе пекло чуло,
А побачити не може!
Та ми помсти не тягтимем,
Надійшла хвилина ждана:
Корчма ця зоветься «Римом»,—
Арештую я мосьпана!»
(А. Міцкєвіч «Пані Твардовска»,
переклад Максима Рильського)
Чи не з тієї причини і львівська каварня так називається? Здається, що усі ті, хто тут їсть, п’є, курить – змушені спокутувати свої колишні легковажні вчинки і не втечуть від чорта, який пильнує усі їхні гулянки та сваволю? О, якщо це правда, то подібно як Твардовські, маємо право вимагати від власника виконання трьох бажань. Жадайте від нього цідженої кави з кожушком! Пляшки бочкового пива! Сьогоднішнього номеру «Ратуші»! Потрібно враховувати й те, що усі ці диявольські посіпаки, чародійськими штучками ці бажання виконати можуть. А тоді залишиться вам ще один єдиний спосіб, якого вжив Твардовські, ставлячи дияволу останню умову: щоб три дні і три ночі провів з його жінкою, ніби з власною. І диявол утік! … Ризиковий це спосіб, але якщо йдеться про постійних клієнтів «Роми» та їх жінок – здається дуже результативний.
Крім цього, всі инші ваші бажання чи капризи відразу виконають. Зажадайте, як у Варшаві, половину чорної. Перекладуть це замовлення на свою австріяцьку говірку, крикнуть: «sznit чорної раз!» та подадуть вам у цій каварні чорну, відповідно до єдиного, гідного варшавського способу – у напівповній склянці.
В кав’ярні. Картина Р. Фолькеля
По-віденськи? Ні: по своєму – по-львівськи. У найдосконаліший спосіб пристосовано тут віденську традицію до львівських потреб (ця віденська традиція є подібною до традиції львівської, як франкфурти з хроном, яких тут ніколи немає, до ковбасок з капустою, які тут завжди є). Навіть найвибагливіші світлі кавові відтінки що подаються у відомих «Schale Gold», «Schale Nuss», «Nussbraun», «Braun», «Capo», та найтемніші у «Schwarzer gespritzt» – можуть вам тут запропонувати.
Ab urbe condita (лат. «Від заснування міста». – Прим. ред.), вже 22 роки урядують у «Ромі» її засновники і володарі: пишнотілі Рем і Ромул. Наперекір своїм прототипам вони не пересварились між собою щодо назви своєї імперії, ані щодо влади у ній. Можливо причина у тому, що вони не є братами та що не вовчиця їх вигодувала своїм молоком. Залишились вірними собі, вірними традиціям, вірним тим, хто був вірним їм та вірні пам’яті тих, хто колись у них не вірив. До сьогодні працює тут офіціантом один з колишніх постійних «інженерських» клієнтів, хоча від часів війни жоден з його постійних клієнтів не утримався. До сьогоднішнього дня прикликають офіціанти клієнтів розраховуватись до одного зі столиків словами: «артилерія платить!», бо колись тут день і ніч сиділи австрійські артилеристи.
Ab urbe condita – лише два офіціанти витримали на своїх постах. А з гостей тих часів залишився лише один: постійно з’являється пунктуально о тій самій порі, по обіді, сідає на своєму постійному місці (столик «під щитом»), п’є обов’язково чорну каву, та в певній послідовності переглядає журнали. Таких старих клієнтів-самітників з постійними місцями та звичаями найбільше є в «інтелігентській» залі, з боку вул. Фредра. Від ранку до пізнього вечора переходить стіл «третя канапа» від одного постійного клієнта до другого та з регулярністю військової варти змінюються команди при столику шахістів.
Кава
У великій «товариській» залі, зі сторони вул. Академічної, панують менш ортодоксальні звичаї. Тут упродовж однієї обідньої години зайняті майже усі столики, усі з усіма про все говорять та живуть життям однієї великої, обговорюваної взаємно родини. Жити один без одного не можуть. Тут усі приходять до себе. Власне, не лише «у гості до когось», але у гості до себе самих, щоб залишитись на самоті з собою. Так ніби ти самотній та все ж близько тебе існує твоє кохання. Тому потрібно не для инших і не до инших приходити, але приходити виключно для «Роми» і до «Роми». І навіть з її вадами, потрібно кохати її врівноваженою, зрозумілою любов’ю, такою, якою ніби faute de mieux (фр. «За відсутністю ліпшого» – Прим. ред.) кохає свою, власну жінку, колись гарячу коханку молодих років, а сьогодні добру, запобігливу, незамінну товаришку життя: потрібно дотримуватись вірності, щоб її втрачати і обов’язково знову до неї повертатись.
Написано у каварні «Romа»
Третій столик зліва
1934 р.
Юзеф Маєн (1896-1978), народився у Львов, отримав атестат середньої школи у Відні, де вивчав філософію та історію мистецтва. Виступав як актор у львівських театрах, заснував театр “Семафор2. У 1927-1939 роках працював у газеті львівських євреїв «Chwila», яка виходила польською мовою. Цей нарис про львівські кав’ярні був опублікований у цьому журналі з 18 червня по 9 липня 1934 року.
У вівторок, 22 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) таки відбудеться показ і обговорення фільму “Фортеця Маріуполь. Орест”.
Подія відбудеться у межах 19 Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.
“Фортеця Маріуполь” – це цикл фільмів, побудованих на відеодзвінках до воїнів, оточених у Маріуполі на «Азовсталі». Від початку облоги режисерка веде розмови з бійцями полку “Азов”, розкриваючи їхні портрети. Героєм фільму став Орест – колишній зв’язківець, а нині голова пресслужби полку «Азов» у Маріуполі. Орест від початку російського вторгнення висвітлював світові ситуацію в місті та на «Азовсталі», а зараз перебуває в полоні.
Також буде презентовано виставку світлин Дмитра Козацького (позивний Орест) під назвою “Фортеця Маріуполь”. Подію доповнить концертна програма.
Запрошені гості:
режисерка Юлія Гонтарук,
головний герой фільму, голова пресслужби полку «Азов» у Маріуполі Дмитро Козацький (позивний Орест).
Організатори події – ГО “Патронус”, ГО “Центр мистецтв “Арт -Простір”. Партнери події: ГО “Українське фотографічне товариство”, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини”, Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка”.
До та після лекції традиційно пригощає Кава Старого Львова.
У вівторок, 22 листопада 2022 року, о 17 год. в галереї “Зелена канапа” (вул. Вірменська, 7) відбудеться відкриття виставки живопису та графіки Івана Проціва “Дорога додому”.
За останні 20 років у львівського художника родом з села з красивою назвою Княжолука на Прикарпатті назбиралося більше двох десятків пейзажів, які досі не були представлені публіці.
Іван Проців
Ніякої урбаністики. Кольорові заквітчані луги, краєвиди річки Свіча, намиті каміння після паводку, ластівчині нірки у береговому відкосі, Ясна гора з монастирем отців Василіан на її верхівці. Окремою лінією є графічно досконалі «портрети» дерев. Монохромні, в стилістиці близькій до медитативної філософії мистецтва сходу, Японії.
Раніше Іван Проців часто приїжджав до свого дому дитинства і ходив «на етюди». Іван любить одиноке споглядання. Його пейзажі відображають цей стан, ці образи рідної і такої улюбленої землі.
Робота з виставки Івана Проціва “Дорога додому”
Сьогодні “Дорога додому” резонує з теплою ностальгією багатьох українців. Ми ще гостріше любимо свою землю, свою малу батьківщину. То ж ця виставка має всі передумови стати оновлюючим естетичним досвідом для її глядачів.
Іван Проців народився 1958 року в селі Княжолука, Івано-Франківської області. Закінчив Львівське художнє училище ім. І.Труша (1977), Львівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва (1984) – факультет проектування інтер’єру та меблів. З 1986 року приймає участь у виставках. Учасник регіональних, республіканських та міжнародних виставок. Член Спілки художників України з 1992 року. Працює старшим викладачем Львівської національної академії мистецтв з 2000 року.
Робота з виставки Івана Проціва “Дорога додому”
«Заслужений діяч мистецтв України» з 2008 року. Автор більше 20 персональних та учасник понад 150 виставок в Україні та за кордоном. Доцент кафедри дизайну середовища Львівської національної академії мистецтв з 2011 року.
Займається станковою графікою, малярством, іконописом (проект і виконання розписів та ікон церкви св.Анни у м. Львові, та церкви Вознесіння ГНІХ в монастирі отців Василіан у м. Золочеві).
Робота з виставки Івана Проціва “Дорога додому”
Ряд творів є власністю Міністерства культури України. Роботи знаходяться в державних музеях, галереях та приватних збірках України, Канади, США, Франції, Іспанії, Англії, Угорщини, Польщі, Голандії, Китаю та ін.
Сьогодні пропонуємо вашій увазі фото із міста Заліщики Тернопільської області. Нам вдалось знайти кадри 1920-1939 років, які показують як виглядав пляж “Лідо” (польською “Lido”).
У міжвоєнних Заліщиках було два пляжі на Дністрі, один був сонячним, а інший тінистим. “Лідо” був тінистим пляжем із пристанню для каноє та буфетом під такою ж назвою”.
В понеділок, 21 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) таки відбудеться показ і обговорення фільму “Літургія протитанкових перешкод”.
Подія відбудеться у межах 19 Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області. Попередньо показ мав відбутися 15 листопада, але був перенесений через масовану повітряну атаку рашистів.
Фільм розповідає про українців, які тимчасово змінили професію та хочуть бути корисними Україні під час війни з Росією. Реальність в Україні поділилась на два періоди – до війни та після. Кожен громадянин намагається бути корисним у цьому загальнонаціональному спротиві. Українці змінюють свої професії та пристосовуються до потреб воєнного часу. У художніх майстернях скульптори виготовляють протитанкові перешкоди. Мовчазні постаті українських діячів, янголів, козаків та множинні копії Ісуса Христа, наче теракотова армія, завмерли в очікуванні нових творінь. Майстри зварюють металеву оборону для Збройних Сил України.
Модератор події: Ігор Гармаш, менеджер культурних проєктів, фахівець з нематеріальної культурної спадщини.
Організатори події – ГО “Патронус”, ГО “Центр мистецтв “Арт -Простір”. Партнери події: ГО “Українське фотографічне товариство”, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини”, Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка”.
Колектив, відомий у найдальших куточках світу! Унікальна творча формація, яка вже десятки років знайомить світ з українським музичним спадком! 5 грудня у Львові на сцені Театру Заньковецької виступить легендарний Хор ім. Григорія Верьовки. Початок концерту о 19:30.
У міста Лева колектив готує спеціальну програму, яка складатиметься із творів, більшість з яких львів’яни ще не чули. Це українські пісні, танці, оркестрові номери. Окрім того, публіку очікує сюрприз, а саме спеціальний гість – одна із найвідоміших львівських виконавиць.
«Ми повинні підтримувати один одного у цей важкий час, в тому числі й хорове мистецтво, адже війна тимчасова, вона закінчиться перемогою, а культура має жити. Нам дуже потрібна допомога слухачів, глядачів, яким ми щиро вдячні за це, адже ми працюємо для людей і в цьому наша місія», – анонсує директор-розпорядник колективу Ігор Курилів.
Хор ім. Г.Верьовки зараз активно тримає культурний фронт України, виступаючи з благодійними концертами у різних країнах Європи та українських містах, збираючи кошти для відновлення пошкоджених росіянами культурних пам’яток, серед яких Музеї Сковороди, Маріупольський драмтеатр, Харківські опера та філармонії, храми тощо, у Фонд для лікування та реабілітацію наших Захисників, які зараз на Луганщині та Донеччині. Також виступають для діток, які, на жаль, втратили батьків через війну. На ці благодійні ініціативи колектив перераховує виручені з концертів кошти.
Саме на таку подію запрошують львів’ян, адже подія у Львові також благодійного спрямування, а частина коштів буде передана ЗСУ.
«У цей непростий час, так як було й у різні періоди нашої історії, ми воюємо разом з піснею! Варто тільки згадати величезну кількість стрілецьких, козацьких, повстанських пісень тощо. У важкі моменти створювався грандіозний пласт українських пісень, які ми сьогодні з гордістю співаємо. Наша ж епоха знову створює нові твори. Це говорить про те, що ми живемо з піснею. Зараз ми повинні співати, бо у нас душа добра, тепла та світла!» – запрошує на концерт Хор ім. Г. Верьовки.
Напевне, не усі львів’яни знають, що дві лікарні нашого міста безперервно працюють із кінці XVIII століття. Це Львівська обласна клінічна лікарня (початково – Загальний шпиталь у Львові) та Військово-медичний клінічний центр Західного регіону (початково – Гарнізонний шпиталь). В цьому матеріалі «Фотографії Старого Львова» розкажуть про історію найстаріших і найбільших діючих лікарень Львова.
Найстарішою безперервно діючою лікарнею міста Львова та і всієї Галичини є Львівська обласна клінічна лікарня (ЛОКЛ), корпуси якої розташовані при вулицях Чернігівській та Юрія Руфа – її засновано рескриптом австрійського імператора Йосифа ІІ від 30 червня 1783 року. ЛОКЛ також є однією із найбільших лікарень Західного регіону України – ліжковий фонд цієї лікарні становить 1110 ліжок, щороку тут лікується біля 32 тисяч пацієнтів, виконується біля 18 тис. операцій. У штаті ЛОКЛ – біля півтисячі лікарів і тисяча медсестер та медбратів.
Загальний шпиталь у Львові, колишній колегіум піярів. Літографія К. Ауера. 1837 р.
У 1783 р. в Австрійській імперії було засновано чотири Загальні шпиталі (Аllgemeinen Krankenhaus) – у Відні, Будапешті, Празі та Львові. Ці лікувальні установи створювалися за зразком французького шпиталю «Hôtel-Dieu de Paris». Із 1785 року Загальний шпиталь розмістився у будівлі колишньої колегії отців-піярів (вул. Чернігівська, 7, фасад якого виходить на вул. Юрія Руфа), яка тоді була найбільшим будинком у Львові. За проєктом колегія піярів мала нагадувати у плані літеру «Н», проте його ліве крило у XVIII столітті так і не добудували. Це крило (нині тут реанімація та хірургічне відділення № 1) добудували лише у 1850 – 1885 рр. із збереженням автентичного стилю.
У 1784 році у Львові поновлено роботу університету із чотирма факультетами, в т.ч. і медичним. Загальний шпиталь став клінічною базою для підготовки студентів-медиків. До Загального шпиталю перевели монахів-боніфратрів – монастир зі шпиталем та костелом Св. Лаврентія при вул. Личаківський у 1785 році перетворили у військовий Гарнізонний шпиталь. Монахи-боніфратри традиційно займалися медициною, їх монастир зі шпиталем при костелі Св. Лавренція існував із кінця XVIII століття.
Заїзд на територію Львівської обласної клінічної лікарні. Справа та зліва – терапевтичний та хірургічний корпуси, прямо – пологовий корпус. Сучасне фото
19 січня 1854 року Вище міністерство у Відні видало наказ № 15.236 про реформування Загального шпиталю у Крайовий загальний шпиталь у Львові. Ця лікарня не підпорядковувалася львівському магістрату, в наказі зазначалося: що це заклад, «на який адміністрація львівського магістрату не може чинити жодного впливу, так як він є призначений не тільки для місцевих, але також для інших хворих».
У 1790 – 1875 рр. в Крайовому загальному шпиталі при вул. Піярів (Ю. Руфа) працювало психіатричне відділення, тому у львівському «балаку» слово «піярі» асоціювалося із божевільними. У 1870-х рр. вирішили перенести психіатричну клініку в окреме приміщення на землях приміської громади Кульпарків, клініка почала працювати із 1875 року, в 1877 році психіатричне відділення в Крайовому загальному шпиталі закрили. Відтоді із божевільними у Львові асоціюється топонім «Кульпарків».
Корпус консультативної поліклініки Львівської обласної клінічної лікарні. Сучасне фото
У 1890-х – 1930-х рр. Крайовий загальний шпиталь значно розширили і збудували нові корпуси обіч парного боку вулиці Піярів (Ю. Руфа) за проєктами відомих львівських архітекторів Йозефа Браунзайса, Юзефа Каетана Яновського та Тадеуша Обомінського. У 1893 р. у Леопольди Шімзер було придбано недобудований двоповерховий будинок із садом (0,65 га) при вул. Пекарській – тут розмістили інфекційне відділення на 40 ліжок, яке почало роботу в 1894 році. У 1894 – 1895 рр. побудовано гарний будинок пологового відділення, який у 2018 – 2022 рр. пройшов реконструкцію і почав знову приймати пацієнтів в лютому 2022 р. У 1898 рр. побудовано корпуси для терапевтичної та хірургічної клініки та адміністративний корпус. У 1930 році за проєктом Т. Обомінського у функціональному стилі збудовано неврологічний корпус (вул. Ю. Руфа, 6).
У 1910 р. до Крайового загального шпиталю було приєднано дитячий шпиталь ім. Св. Софії при вул. Гловінського (Чернігівській). На його базі було створено три дитячі відділення: терапевтичне, хірургічне та інфекційне. Дитячий шпиталь ім. Св. Софії заснований у 1845 році і був одним із перших спеціалізованих дитячих лікувальних закладів у Східній Європі. На початках він містився при вул. Новий Світ (Степана Бандери). В другій половині 1870-х рр. шпиталь вирішили перенести на Личаків. Перший корпус дитячого шпиталю, де нині розміщено ЛОР-відділення ЛОКЛ, було збудовано у 1878 – 1880 рр. за проєктом Юзефа Каетана Яновського. Тут розмістили 70 лікарняних ліжок. У 1885 році за проєктом Івана Левинського зводять інфекційний стаціонар на 20 ліжок, а у 1889 року до першого лікарняного корпусу за проєктом Ю.К. Яновського зводять прибудову – приймальний покій та господарський павільйон. Іще один корпус для шпиталю ім. Св. Софії на розі вул. Гловінського і Піярів (Чернігівської та Ю. Руфа) у 1907 р. спорудили за проєктом Міхала Уляма. Тут до середини 1990-х рр. діяло педіатричне відділення ЛОКЛ.
Пологовий корпус Львівської обласної клінічної лікарні після реконструкції. Сучасне фото
16 листопада 1910 року Галицький крайовий сейм вирішив створити у Львові окремий Крайовий інфекційний шпиталь на 120 ліжок при вул. Пекарській та Св. Петра (Мечникова). Цей шпиталь було відкрито в кінці 1912 року, а інфекційний стаціонар Крайового загального шпиталю було приєднано до інфекційного шпиталю.
У часи Другої Речі Посполитої (1919 – 1939) Крайовий загальний шпиталь було реорганізовано у Львівський державний загальний шпиталь. Розвиток лікарні в цей час продовжився. Станом на 2016 р. ЛОКЛ містилася у 25 корпусах, у 21 із них знаходилися лікувальні та діагностичні відділення. 16 корпусів ЛОКЛ були збудовані понад 100 років тому і більшість із них – пам’ятки архітектури.
Будівля дитячого шпиталю Св. Софії. Вигляд зі сторони вул. Личаківської. Зараз тут ЛОР-відділення ЛОКЛ. Світлина кінця ХІХ ст.
У 1939 р., після захоплення Галичини і Волині більшовицьким військами, на базі медичного факультету Львівського університету було створено Львівський державний медичний інститут, а у 1940 році Львівський державний загальний шпиталь було перетворено в Клініку Львівського державного медичного інституту. Відповідно і зараз багато львів’ян називають ЛОКЛ «Лікарня Медінституту».
Львівська обласна клінічна лікарня створена у 1959 році на основі наказів Міністерства охорони здоров’я № 26 від 15 січня 1959 р., Львівського облздороввідділу № 73 від 21 лютого 1959 року та по Львівському медичному інституту № 60/1 від 5 березня 1959 року. Відповідно до цих наказів, клінічну базу відділено від навчального закладу, але ЛОКЛ і сьогодні є клінічною базою Львівського національного медичного університету (ЛМНУ) ім. Данила Галицького та низки інших навчальних закладів; у низці лікарняних будівель розміщуються кафедри ЛМНУ. Щороку на базі ЛОКЛ проводиться навчання біля 3000 майбутніх медиків, біля 100 лікарів тут проходить інтернатуру за чотирма спеціальностями: хірургія, терапія, анестезіологія та гінекологія. Із 2018 р. ЛОКЛ є комунальним некомерційним підприємством Львівської обласної ради. Із 1 липня 2019 р. до 9 червня 2021 р. юридичною адресою КНП «Львівська обласна клінічна лікарня» була: смт. Великий Любінь, вул. Львівська, 64 – за місцем розташування філії лікарні. Із 9 червня 2021 р. поновлено юридичну адресу м. Львів, вул. Чернігівська, 7.
Костел Св. Лаврентія та монастир отців-боніфратрів при вул. Личаківській. Графічна реконструкція Ігоря Качора
Наприкінці 2010-х рр. у складі ЛОКЛ функціонувало 27 стаціонарних відділень, окрім того в структуру лікарні входило 17 лікувально-діагностичних та 14 господарських відділень та Львівська обласна консультативна поліклініка. У 1982 р. на базі урологічного відділення № 2 ЛОКЛ створено відділення гемодіалізу – перше не тільки на Львівщині, але і в Західному регіоні України. Перші сеанси гемодіалізу тут були проведені 7 вересня 1983 р. Відкриття відділення гемодіалізу було підготовчим етапом до створення центру трансплантації нирки на базі ЛОКЛ. 26 травня 1986 р. у ЛОКЛ професор урології Цезар Кайтанович Борджієвський провів першу успішну операцію із трансплантації нирки в Західному регіоні України. Від 1985 р. відділення гемодіалізу діяло як відділення трансплантації нирки і хронічного гемодіалізу, його очолював к.м.н. Петро Степанович Кондрат. Зараз на базі ЛОКЛ діє Центр трансплантації органів, тканин та інших анатомічних матеріалів (на базі відділень судинної хірургії та нефрології та діалізу). Судинні хірурги ЛОКЛ вважаються одними із найкращих в Україні.
У 2020 – 2021 рр. у ЛОКЛ на базі терапевтичного і ревматологічного відділень було створено стаціонар для лікування пацієнтів, хворих на COVID-19. Тут лікували пацієнтів із важкими супутніми патологіями.
Нові корпуси Військово-медичного клінічного центру Західного регіону України, збудовані у 1970-х рр. Сучасне фото
Другою найдавнішою постійно діючою лікарнею є Військово-медичний клінічний центр Західного регіону України, який знаходиться при вул. Личаківській та Патріарха Димитрія Яреми. Його створено як військовий Гарнізонний шпиталь у 1784 – 1785 рр. на базі монастиря та шпиталя отців-боніфратрів, які діяли із XVII століття. У 1695 році лікарем шпиталю при монастирі отців-боніфратрів було призначено Людвіка Валер’яна Алембека – особистого лікаря короля Яна ІІІ Собєського.
Військовий Гарнізонний шпиталь при вул. Личаківській став першим спеціалізованим військовим шпиталем у Львові. Зараз більшість відділень розміщено у сучасних багатоповерхових корпусах, які побудовані у 1970-хх рр. на місці давніших споруд зі сторони вул. Патріарха Димитрія Яреми та М. Кравчука. Від давніх споруд зберіглися будівля колишнього монастирського костелу Св. Лаврентія та інфекційний корпус, споруджений у 1890-1891 рр. – гарна еклектична будівля із бароковим декором. До 2007 року лікувальний заклад носив назву «Центральний військовий клінічний госпіталь Західного оперативного командування».
Корпуси Військово-медичного клінічного центру Західного регіону України, збудовані в кінці ХІХ ст. Сучасне фото
В складі Військово-медичного клінічного центру Західного регіону діє Клініка амбулаторно-поліклінічної допомоги на вул. Ярослава Пстрака, 6. Будівля цієї клініки була спроєктована як поліклініка на 600 відвідувань на день архітектором М. Обідняком. Це семиповерхова споруда на складному рельєфі із вертикальним членуванням фасадів і розвиненим цокольним поверхом.
Серед найдавніших діючих лікарень Львова і Третя міська клінічна лікарня м. Львова (3-тя МКЛ), яка зараз входить до складу Третього львівського територіального медичного об’єднання. Відділення цієї лікарні містяться у будівлях по вул. Рапопорта 6 і 8, які належали єврейському шпиталю, що діяв тут від 1804 року та по вул. Озаркевича, 2, де працювала українська «Народна лічниця ім. Митрополита Андрея Шептицького», заснована у 1903 р.
Єврейський шпиталь (гекдейш) при вул. Рапопорта. Поштівка початку ХХ ст.
Перша згадка про гекдейш (єврейський шпиталь) у Львові датується 1628 роком. Тоді Мордко Ісакович купив для лікарні будинок на території гетто і переобладнав його в шпиталь. В єврейському кварталі Середмістя гекдейш перебував до кінця XVIII століття, у 1804 році його перенесли в район сучасного Краківського ринку за ініціативи Ісака Варінгера. Протягом ХІХ століття єврейський шпиталь постійно розвивався і на кінець століття був комплексом невеликих будівель, найбільшою із них був зведений у 1880 році за проєктом Якуба Строха «Дім гебрейський старців ім. Цісаревої Єлисавети» на вул. Рапопорта, 4. Існував єврейський шпиталь за кошти національного самоврядування. Завдяки цьому шпиталю отримала свою назву вул. Шпитальна, адже вона вела до єврейського медзакладу і у 1864 році називалася «Вулиця жидівського шпиталю».
Наприкінці ХІХ століття голова правління єврейського шпиталю, колишній директор Іпотечного Банку Мауріцій Лазарус (1832 – 1907) вирішив ґрунтовно перебудувати шпиталь, збудувавши новий корпус на 100 ліжок. Із 1898 року за проєктом Казимира Мокловського фірмою Івана Левинського почалося зведення монументальної двоповерхової лікарняної будівлі із триповерховими ризалітами. Будівля була спроєктована у східному (мавританському) стилі і рясно прикрашена єврейськими та східними символами. До правого ризаліту згодом за проєктом І. Левинського було прибудовано одноповерхову шпитальну кухню. Найсучасніше на той час обладнання лікарні було закуплено коштом дружини фундатора. Новий єврейський шпиталь було урочисто відкрито 7 червня 1903 року, його робота фінансувалася коштом єврейської гміни м. Львова, у власності якої цей шпиталь перебував. Бідних євреїв лікували тут безкоштовно, заможні ж оплачували своє лікування.
Комплекс єврейського шпиталю (гекдейшу) при вул. Раппопорта. Світлина 1920-х рр.
У 1912 році поряд із лівим ризалітом за проєктом Романа Фелінського із архітектурного бюро Міхаїла Уляма за кошти подружжя Софії та Якуба Вайнбергів спорудили амбулаторію, сполучену із головним корпусом критим переходом. Це невелика будівля із червоної нетинькованої цегли продовжує мавританські мотиви головного корпусу.
За радянських часів у колишньому єврейському шпиталі за адресою вул. Джамбула, 8 (нині Рапопорта, 8) розмістили Третій міський пологовий будинок. У 1993 році пологовий будинок приєднали до 3-ої МКЛ м. Львова в якості пологового відділення, яке знаходиться тут і понині.
Будинок Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького, в якому в 1944 році розмістили Третю міську клінічну лікарню м. Львова. Світлина початку 1940-х рр.
Поліклінічне відділення 3-ої МКЛ на вул. Озаркевича, 2 розташоване у будинку, який у кінці 1930-х рр. належав до української «Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького», яка була заснована у 1903 р. за ініціативи доктора медицини Євгена Озаркевича. На початку для лікувального закладу А. Шептицький передав будинок на вул. П. Скарги (Озаркевича), 4. А у 1930-х рр. за проєктом Євгена Нагірного було споруджено новий лікарняний корпус стаціонару, який прийняв пацієнтів у 1938 р. Вартість будівництва і облаштування лікарні склала понад 700 тис. злотих – астрономічну на той час суму. До складу «Народної лічниці» тоді було передано і будинки по вул. П. Скарги 2а і 2б, нині – вул. Озаркевича, 2.
Третя МКЛ м. Львова працює від 1 серпня 1944 р., їй було передано лікарняні корпуси «Народної лічниці ім. Митрополита Андрея Шептицького» на вул. Пирогова (Озаркевича), 2 і 4. У 3-й МКЛ тоді функціонували такі стаціонарні відділення: терапевтичне, гінекологічне, хірургічне та пологове; поліклініка для дорослого населення, а також фельдшерські пункти на підприємствах. Крім того лікарня була базою Львівського медінституту – тут працювали кафедри гінекології, отоларингології та хірургії.
Будинки при вул. Озаркевича, де зараз міститься відроджена Народна лічниця ім. Митрополита Андрея Шептицького та поліклінічне відділення 3-ої міської лікарні. Сучасне фото
Із 1960 р. до складу 3-ої МКЛ було передано будівлю на вул. Щорса (Русових), 4, у якій до того містилася 9-та міська клінічна лікарня. Після ремонту тут відкрили пологовий будинок 3-ої МКЛ. У 1991 році до складу 3-ої МКЛ було приєднано дитячу поліклініку на вул. Галана (нині – Б. Лепкого), 8 разом із філіалом на вул. Шевченка в житловому масиві «Рясне». У будівлі на вул. Б. Лепкого, 8 за часів Польщі знаходилася міська Каса хворих та її аптека.
На початку 1990-х рр. Народна лічниця ім. Митрополита Андрея Шептицького на вул. Озаркевича, 4 відновила свою роботу – це був перший недержавний лікувальний заклад України. У 1995 році будинок по вул. Озаркевича, 4 повернуто УГКЦ, відповідно пройшла реорганізація 3-ої МКЛ. Пологове відділення і пологовий будинок 3-ої МКЛ були об’єднані і розмістилися на вул. Рапопорта, 8. Відділення, що перебували в будинку на вул. Озаркевича, 4 були перенесені в інші лікарняні будинки: гінекологічні відділення №№ 1 і 2 розмістилися на вул. Русових, 4, а терапевтичне відділення – на вул. Рапопорта, 6.
Будинок на вул. Русових, 4, де розміщені гінекологічні відділення 3-ої міської клінічної лікарні м. Львова. Сучасне фото
Із 1998 р. медзаклад носив назву «Комунальна 3-тя міська клінічна лікарня м. Львова», у 2018 р. отримав статус комунального некомерційного підприємства (КНП), а у 2021 р., відповідно до Ухвали Львівської міськради № 907 від 17 червня 2021 р. «Про концепцію розвитку галузі охорони здоров’я на території Львівської міської територіальної громади», 3-тя МКЛ разом Пологовим клінічним будинком № 1 м. Львова (на вул. Мечникова, 8) увійшла до складу КНП «Львівське клінічне територіальне медичне об’єднання акушерства та гінекології» (Третє Львівське територіальне медичне об’єднання).
В складі відокремленого підрозділу «3-тя МКЛ м. Львова» є такі стаціонарні відділення: пологове (на вул. Рапопорта, 8), терапевтичне (на вул. Рапопорта, 6) та гінекологічні №№ 1 і 2 (на вул. Русових, 4). Також до складу лікарні входять поліклініка на вул. Озаркевича, 2 із п’ятьма амбулаторіями сімейної медицини (на вул. Величковського, 30а, вул. Рапопорта, 6, вул. Олени Степанівни, 35а, вул. Шевченка, 358б та Шевченка, 366) та Міський центр планування сім’ї та репродукції людини на вул. Русових, 4.
Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня. Головний корпус. Сучасна світлина
Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня (ЛОКПЛ) при вул. Кульпарківській діє із 1875 року. Її історія починається із 1790 року, коли в складі Загального шпиталю у Львові при вул. Піярів було створено відділення для божевільних. Спорудження лікарняних корпусів на землях приміської громади почали у 1870 р. за рішенням Галицького крайового сейму.
15 травня 1875 року психіатричне відділення Крайового загального шпиталю було перенесено у нові корпуси на Кульпаркові. 25 травня 1875 року затверджено статут Кульпарківського лікувального закладу для психічнохворих, за яким із 1 січня 1876 року він відокремлювався від Крайового загального шпиталю і ставав окремим Крайовим закладом для божевільних на Кульпаркові. Таку назву лікарня носила до 1918 р., за польських часів (1919 – 1939 рр) це був Державний заклад для психічнохворих на Кульпаркові; у 1940 – 1959 рр. – Львівська республіканська психо-неврологічна лікарня; у 1960 – 1991 рр. – Львівська обласна психіатрична лікарня. Сучасна назва – із 2006 року. Також використовується назва «Центр психічного здоров’я «Кульпарків». Із серпня 2019 р. лікарня має статус комунального некомерційного підприємства (КНП).
Розбудова психіатричної лікарні на Кульпаркові. Стара світлина. Початок ХХ ст.
Аж до початку другої половини ХХ ст. при психлікарні на Кульпаркові було допоміжне господарство із тваринницькими фермами, а також власний лікарняний цвинтар при вул. Пустій (нині Володимира Великого). Лікарня також мала власні пекарню, бійню, ковбасний цех, холодильні камери, основний і запасний харчоблоки із паровими казанами та механізовану пральню. Територією лікарні була прокладена вузькоколійка і їжа до лікарняних корпусів доставлялася вагонетками. В головному лікувальному корпусі для підйому страв на верхні поверхи було передбачено два механічні ліфти, які демонтували під час Другої Світової війни. До лікарні від пристанку Кульпарків тягнулася власна під’їзна колія, яка була підведена до приймального відділення.
В кінці ХІХ – на початку ХХ ст. лікарню розбудовано: у 1891 – 1894 рр. збудовано два додаткові лікарняні корпуси, в них нині туберкульозне та інфекційне відділення; у 1905 – 1907 рр. по колу зведено шість лікувальних павільйонів, будинок приймального відділення, інфекційного відділення (нині тут аптека, будівлі прозекторської і стаціонарної дизінфекційної камери та три житлові будинки при в’їзді на територію лікарні. У 1914 р. у низці лікувальних корпусів влаштовано підлогу із керамічної плитки, а у 1924 р. всі корпуси електрифіковано за проєктом Т. Сокольницького – завідувача кафедри електричних пристроїв Львівської політехніки. У 1926 року психлікарню під’єднано до телефонної мережі; у 1930 році збудовано власний водогін із забором води в с. Малечковичі та водонапірну вежу. Також на території психіатричної лікарні було споруджено комплекс унікальних очисних споруд із біофільтрами, які було демонтовано у 1964 р. Станом на 1940 р. психлікарня на Кульпаркові могла прийняти до 1800 пацієнтів.
Водонапірна вежа 1905 р. на території Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні. Сучасне фото
Історія Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні (ЛОІКЛ, до 2008 р. – Комунальна інфекційна клінічна лікарня м. Львова), яка розташована на вул. Пекарські, 54 починається із 16 грудня 1910 року, коли Галицький крайовий сейм ухвали побудувати у Львові Крайову інфекційну лікарню на 100 ліжок. 12 липня 1911 року це будівництво санкціонував імператор Франц Йосиф І.
Для Крайового інфекційного шпиталю було виділено велику ділянку при вул. Пекарській та Св. Петра (Мечникова), в т.ч. і територію інфекційного відділення Крайового загального шпиталю. Будівлі Крайового інфекційного шпиталю були споруджені у стилі раціональної постсецесії за індивідуальними проєктами Тадеуша Врубеля та Казимира Норберта Каменобродського. У зведенні лікарнях будівель брали участь митці і будівельники школи видатного українського архітектора, професора Львівської політехніки Івана Левинського (1851–1919). Архітектурне обличчя всього комплексу має виразний вплив української архітектурної традиції.
Крайовий інфекційний шпиталь – нині базовий стаціонар Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні. Стара поштівка 1942 р.
Інфекційний шпиталь урочисто відкрили 29 грудня 1912 року, а у 1913 р. вже працювали чотири корпуси інфекційної лікарні, яка стала новою клінічною базою медичного факультету Львівського університету.
Пацієнтами інфекційної лікарні до 1939 року окрім лікарів опікувалися монахині із католицького згромадження Пресвятого Серця Ісусового. У 1920 році перед корпусом, де жили черниці, було встановлено статую Матері Божої на пам’ять про сестер, які помирали, інфікувавшись від важких хворих на скарлатину, дифтерію, тиф… За часів радянської окупації статую знищили, але її було відновлено у 1992 році.
Третій корпус Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні, який зберіг первісний вигляд. Сучасне фото
При будівництві Крайової інфекційної лікарні все було ретельно продумано і до деталей передбачено, зокрема ціла система санітарно-технічних пристроїв, резервна система водопостачання, тощо. Цікавою була система калориферного опалення – підігріте повітря від котлів по спеціальних каналах подавалося прямо в палати. Були враховані всі протиепідемічні та санітарно-гігієнічні вимоги, які існували в той час. Оригінально і дуже вдало було вирішено проект споруди для знезараження каналізаційних вод, так званого «Хлоратора», який на той час він був одним із найкращих в Європі. На європейському конкурсі 1913 року на краще вирішення питання знезараження стічних вод, де брали участь найкращі інфекційні клініки з Парижу, Кракова, Відня та інших міст Європи, львівський хлоратор зайняв перше місце.
Територія лікарні складає біля 5,3 гектари, яка озеленена – тут знаходиться унікальний дендропарк, який налічує понад 150 видів деревних рослин. Дендропарк носить ім’я А. Гураєвського, одного із керівників лікарні, який власне і ініціював його створення. Насадження створюють не лише певний санітарний пояс між лікарнею і містом, а й милують око і радують кожного, хто завітає сюди. Ростуть тут секвої і метасеквої, а також драконове, коркове, оцтове, тюльпанове дерева.
В’їзд на територію Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні зі сторони вул. Пекарської. Сучасне фото
У радянські роки окрім будівель на вул. Пекарській 54 – 56 до складу інфекційної лікарні були передані лікарняні корпуси на вул. Лисенка 41 – 45 та на вул. Кирила і Мефодія 22 – 24.
Зараз ЛОІКЛ розрахована на 410 ліжок, в т.ч. 140 ліжок для дітей. Тут надається кваліфікована спеціалізована медична допомога недужим на інфекційні захворювання із м. Львова та області, працює 72 лікаря. Лікарня має три територіально розділені стаціонари: базовий стаціонар на вул. Пекарській, 54 – 56; 3-тє відділення на вул. Кирила і Мефодія, 22 – 24 та 7-ме відділення по вул. Лисенка, 41 – 45. В лікарні працює вісім профільних лікувальних відділень, відділення інтенсивної терапії, кабінет гіпербаричної оксигенації, відділення променевої діагностики, кабінет функціональної діагностики, клінічна, біохімічна, бактеріологічна та вірусологічна лабораторії, стоматологічний кабінет, ЛОР-кабінет.
Четвертий корпус Львівської обласної інфекційної клінічної лікарні, який зберіг первісний вигляд. Сучасне фото
Відділення інтенсивної терапії на базі Комунальної інфекційної клінічної лікарні (таку назву лікарня мала до 2008 р.) було створене за ініціативою Юрія Андрійовича Дашо, який у 1992 – 2008 рр. обіймав посаду головлікаря. Першим керівником цього відділення став Юрій Собко. У відділенні було встановлено барокамеру, наркозні апарати, впроваджувалися нові технології: гемодіаліз, перфузія крові через кетоноселезінку, ультрафіолетове опромінення крові, ознотерапія, гемосорбція та плазмафарез.
10 липня 2008 р. Львівська міська рада прийняла ухвалу № 1939 «Про передачу закладів охорони здоров’я, що надають спеціалізовану медичну та санітарно-реабілітаційну допомогу», відповідно до якої низка лікувальних установ, в т.ч. Комунальна інфекційна клінічна лікарня була передана у спільну власність Львівської обласної ради. Із жовтня 2008 р. інфекційна лікарня отримала статус обласного лікувального закладу, її очолив Заслужений лікар України Сергій Федоренко. У 2018 році ЛОІКЛ отримала статус комунального некомерційного підприємства (КНП).
– Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Юрія Липи у Винниках. Сучасне фото
У 2020 – 2021 рр. ЛОІКЛ була першим лікувальним закладом Львівщини, який приймав пацієнтів, хворих на COVID-19. У розпал епідемії сюди доставляли найважчих пацієнтів із COVID-19.
До найбільших лікарень м. Львова та Львівської області належить Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Юрія Липи, який знаходиться у місті-супутнику Львова – Винниках на вул. В. Івасюка, 31. В цій лікарні є 700 ліжок (за іншими даними – 810), персонал закладу – майже 1000 працівників, в т.ч. 337 лікарів.
Історія цього медзакладу починається в березні 1946 р., коли у м. Львові в будинку на вул. Студенток, 2 (нині – вул. Студентська, 2) було створено Госпіталь інвалідів Великої Вітчизняної війни, підпорядкований обласному відділу охорони здоров’я. Лікувальний заклад початкового був розміщений в будинку колишнього жіночого гуртожитку для студентів Львівського університету, який було споруджено за проєктом Рудольфа Індруха у співпраці із Олександром Каплонським у 1927 – 1930 рр. Зараз в цьому будинку – кафедра ЛМНУ ім. Данила Галицького та студентський гуртожиток.
Санаторій Каси хворих – у приміщенні цього санаторію зараз розміщена Львівська обласна дитяча клінічна лікарня «Охмадит». Світлина початку 1930-х рр.
У 1949 році Госпіталь інвалідів ВВВ був переміщений у будинки на вул. Лисенка 41 – 45 – це були колишні культові споруди – костел Найсвятішого Серця Ісусового та монастир францисканок, які остаточно покинули Львів у 1946 році, а також каплиця Матері Божої Неустанної помочі та монастир кармеліток босих. Госпіталь знаходився тут до 1960 року, коли ці приміщення були передані інфекційній лікарні.
Відповідно до розпорядження Ради Міністрів Української РСР від 13 лютого 1960 року № 173-р та на підставі наказу Міністра охорони здоров’я Української РСР від 5 березня 1960 року № 100 Львівський обласний госпіталь інвалідів війни був об’єднаний з Львівським республіканським госпіталем інвалідів війни і розміщений у приміщеннях по вул. 700-річчя Львова (нині – пр. Чорновола), 45. Комплекс із 12 житлових будинків на 32 помешкання із санітарно-гігієнічними приміщеннями був зведений у 1920-х рр. на місці колишнього ринку худоби. В цих будинках поселяли безробітних та бездомних. Після 1944 р. тут була пересильна в’язниця № 25, яка існувала до 1954 р., а потім – республіканський госпіталь інвалідів війни.
Санаторій Каси хворих. Вигляд із висоти пташиного польоту. На світлині також видно комплекс монастиря на вул. Курковій (нині – Лисенка), де у післявоєнні роки містився госпіталь інвалідів Великої вітчизняної війни, а потім – відділення інфекційної лікарні. Світлина 1930-х рр.
Із 1988 року госпіталь інвалідів та ветеранів війни зазнав реорганізації і перебазувався до м. Винники у новозбудовані приміщення (відповідно до наказу обласного управління охорони здоров’я № 57 від 21 січня 1988 р.). Відповідно до наказу Управління охорони здоров’я Львівської області від 31 грудня 1991 року Львівський обласний госпіталь інвалідів Вітчизняної війни був прейменований на Львівський обласний госпіталь інвалідів війни та репресованих. Відповідно до розпорядження голови Львівської обласної ради № 95 від 19 вересня 1994 року медзакладу присвоєно ім’я Юрія Липи – українського лікаря, письменника та громадського діяча. Із березня 2009 року медичний заклад носив назву «Комунальний заклад Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» і підпорядковувався Головному управлінню охорони здоров’я Львівської облдержадміністрації та утримувався за рахунок коштів обласного бюджету. Зараз госпіталь має статус комунального некомерційного підприємства (КНП).
Медичний заклад знаходиться в лісопарковій зоні м. Винники. У госпітальний комплекс, збудований за типовими проєктами, входить дев’ятиповерхова будівля стаціонару та чотирьохповерховий корпус поліклінічного відділення. На території лікарні також знаходяться паталого-анатомічне відділення; дезінфекційні камери; харчоблок; пральня та гаражні приміщення. Приміщення госпіталю пристосовані для перебування та лікування найбільш важких хворих, у т.ч. осіб із інвалідністю. Вхід в госпіталь обладнаний пандусом, а у ліфтовому холі працює 8 ліфтів. З 2014 р. госпіталь є центром медичної, психологічної та фізичної реабілітації учасників Антитерорестичної операції (Операції об’єднаних сил) на Сході України.
У складі госпіталю ім. Ю. Липи зараз працює чотири терапевтичні відділення (№№ 1 – 4 на відповідно 55, 60, 65 і 70 ліжок); два неврологічні відділення по 60 ліжок кожне; хірургічне відділення на 60 ліжок; урологічне відділення на 40 ліжок; ЛОР-відділення на 40 ліжок; два ортопедичних відділення на 65 і 60 ліжок; відділення кістково-гнійної хірургії на 55 ліжок; нейрореабілітаційне відділення на 40 ліжок; відділення анестезіології та інтенсивної терапії на 15 ліжок та відділення гіпербаричної оксигенації та рентгендіагностичне. У складі поліклініки офтальмологічний, урологічний, гінекологічний, дерматологічний, хірургічний, неврологічний, травматологічний, терапевтичні, ендоскопічний, проктологічний, інфекційний кабінети та кабінет психіатра. У 2020 – 2022 рр. під час епідемії COVID-19 у госпіталі ім. Юрія Липи проводилося лікування «ковідних» пацієнтів.
Історія Львівської обласної дитячої клінічної лікарні (ЛОДКЛ) «Охмадит» (охорона матері та дитини) починається у 1928 році, коли президент Польщі дав дозвіл на початок спорудження у Львові спеціалізованої лікарні для хворих на сухоти (туберкульоз). Будівництво санаторію для туберкульозних хворих взяла на себе «Каса хворих», воно тривало чотири роки (1926 – 1930). У 1931 році лікувальний заклад прийняв перших пацієнтів. Після Другої світової війни у приміщенні колишнього санаторію Каси хворих при вул. Курковій (нині – Лисенка) розмістився стаціонар Львівського НДІ охорони материнства і дитинства (нині НДІ педіатрії, акушерства та гінекології). Тут поруч із дитячими відділеннями були і дорослі: терапевтичне, акушерське, пологове та ін. Із 1 березня 1950 року на базі цього стаціонару було створено дитячу лікарню «Охмадит», яка із 1959 року отримала статус Львівської обласної дитячої клінічної лікарні, на яку було покладено завдання по наданню цілодобової висококваліфікованої спеціалізованої медичної допомоги дітям Львівської та сусідніх областей за 20 спеціальностями, а також організаційно-методична та консультативна робота в районах області з надання медичної допомоги дітям. Зараз в складі ЛОДКЛ працює 11 клінічних відділень на 420 ліжок, колектив лікарні налічує біля 900 працівників, в т.ч. 172 лікарі. На початку 1980-х рр. ЛОДКЛ могла одночасно приймати до 525 пацієнтів, адже на той час у Львові не було інших потужних дитячих лікарень.
Офіційна адреса ЛОДКЛ – вулиця Лисенка, 31. До комплексу лікарні входять також два будинки, які замикають провулок, який прилягає до вулиці Лисенка. До головного корпусу лікарні від вулиці Лисенка веде тісна звивиста дорога та пішохідні сходи. У 1970-х роках було прокладено нову дорогу від вулиці Верховинської (нині – вул. Барвінських). Окрім власне ЛОДКЛ тут розміщені Львівська обласна дитяча консультативна поліклініка, а також НДІ спадкової патології та НДІ педіатрії, акушерства та гінекології. У 2020 – 2021 рр. ЛОДКЛ була опорним лікувальним закладом Львівщини, який приймав дітей, хворих на COVID-19.
Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова (із лютого 2022 року – Лікарня Св. Пантелеймона) є найбільшою лікарнею Західного регіону України – тут одночасно можуть лікуватися понад 1400 пацієнтів. Основна місія цієї лікарні – цілодобове надання екстреної стаціонарної медичної допомоги населенню при гострих захворюваннях, травмах, нещасних випадках і отруєннях. Зараз на базі Лікарні Св. Пантелеймона працює 8 центрів та 35 відділень, лікарня надає не тільки ургентну (екстренну), але й планову медичну допомогу (в т.ч. трансплантацію органів). У будинку лікарні по вул. Миколайчука, 9 також міститься Львівський обласний центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф.
Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова, нині – Лікарня Св. Пантелеймона. Сучасне фото
Будівництво Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова розпочалося у другій половині 1970-х рр. на території колишньої приміської громади Збоїща при вул. Промисловій (нині – Миколайчука). На ділянці, відведеній під будівництво лікарні раніше розміщувалися цегельні та глиняні кар’єри. Проєкт лікарняних будівель, поліклініки на 1600 відвідувань на добу (вона стала складовою 1-ої МКЛ) та гуртожитку було розроблено архітекторами Р. Федотовською, І. Томилком, В. Кузубовим та В. Муриним із використанням типових проєктних рішень, які було адаптовано до місцевого рельєфу та доопрацьовано в плані архітектурно-декоративного вирішення фасадів. Завершення будівництва Клінічної лікарні швидкої медичиної допомоги м. Львова на вул. Промисловій було заплановано на початок ХІ п’ятирічки, це мала бути найбільша така лікарня в Україні (на 1000 ліжок).
Вже на початок 1981 р. Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги була укомплектована 46 цілодобовими бригадами і стаціонаром на 360 ліжок. У серпні 1982 року нова Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги була введена в експлуатацію. Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова стала клінічною базою для низки кафедр Львівського державного медичного інституту (нині – ЛНМУ ім. Данила Галицького), зокрема загальної хірургії; хірургії та трансплантології; неврології і нейрохірургії; променевої діагностики та ін.
Зараз у складі Лікарні Св. Пантелеймона працює 8 центрів: хірургії; нейрохірургії та неврології (у складі нейрохірургічного відділення й відділення судинної і малоінвазивної нейрохірургії та неврології); терапії; центр серця та судин (у складі таких відділеннь: кардіології та реперфузійної терапії; кардіохірургії та трансплантації серця; судинної хірургії; інтервенційної радіології); обласний офтальмологічний травматологічний; трансплантології; міський паталогоанатомічний із гістологічною лабораторією та центральне стерилізаційне відділення. У Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги м Львова працюють наступні відділення: невідкладної медичної допомоги; анестезіології із палатою інтенсивної терапії; операційне; ендоскопічне; гінекології та патології вагітності; травматології та ортопедії; щелепно-лицевої хірургії (із стоматологічним кабінетом); нефрології та діалізу; урологічне; рентгенологічне із кабінетом мамографії; трансфузіології; фізичної реабілітації; інтенсивної терапії гіпербаричної оксигенації; комп’ютерної томографії; діагностично-лабораторне; кабінет загальної практики сімейної медицини; спеціалізований шпиталь; психіатричне та отоларингологічне відділення, а також цілодобовий травмпункт. Частина цих відділень працює від початку роботи лікарні, а частина створені в останні роки.
Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова, нині – Лікарня Св. Пантелеймона. Сучасне фото
Новим перспективним напрямком роботи Лікарні Св. Пантелеймона є трансплантація органів. Протягом 2020 року в Клінічній лікарні швидкої медичної допомоги провели перші трансплантації органів: у лютому – родинну трансплантацію нирки; 4 липня – трансплантацію серця (першу на Львівщині); у грудні – трансплантацію печінки від померлого донора.
Паралельно із започаткуванням операцій із трансплантації органів в лікарні створено відділення нефрології та діалізу, яке розпочало роботу в жовтні 2020 року із 14 апаратами «штучна нирка» компанії «Bellco» та 12 стаціонарними ліжками для пацієнтів із хворобами нирок. 28 лютого 2020 р. в лікарні було введено в експлуатацію перший апарат для гемодіалізу для корекції гострих уражень нирок.
На базі Лікарні Св. Пантелеймона працює 6 міських медичних центрів: спеціалізованої допомоги хворим на гострий панкреатит; ранньої реабілітаційної допомоги хворим з перенесеними розладами мозкового кровообігу; спеціалізований центр лікування і профілактики шлунково-кишкових кровотеч; обласний офтальмологічний травматологічний; спеціалізованої допомоги потерпілим з поєднаною торако-абдомінальною травмою та з лікування судинно-мозкових захворювань.
У 2020 – 2021 рр. на базі Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги м. Львова під час епідемії гострої респіраторної хвороби COVID-19 проводилося стаціонарне лікування пацієнтів із цим захворюванням. У вересні 2021 р. було озвучено плани будівництва хірургічного блоку площею 25 тис. кв. м. в рамках проєкту «Велике будівництво».
Із 2021 року Клінічна лікарня швидкої медичної допомоги м. Львова входить до складу КНП «Львівське територіальне медичне об’єднання «Багатопрофільна клінічна лікарня інтенсивних методів лікування та швидкої медичної допомоги» (Першого львівського територіального медичного об’єднання) в якості відокремленого підрозділу «Лікарня Св. Пантелеймона».
Львівська міська дитяча клінічна лікарня на вул. Пилипа Орлика – нині Лікарня Св. Миколая. Сучасне фото
Львівська міська дитяча клінічна лікарня (ЛМДКЛ), нині – Лікарня Св. Миколая, на вул. Пилипа Орлика, 4 належить до найбільших лікарень м. Львова, адже тут одночасно може лікуватися 420 маленьких пацієнтів, при лікарні діє консультативна поліклініка, де ведуть прийом лікарі 21 спеціальності, розрахована на прийом 240 пацієнтів протягом дня. У лікарні Св. Миколая працює майже 180 лікарів та понад 370 медичних сестер, діє 16 клінічних та 7 параклінічних відділень та 8 міських медичних центрів (алергологічний для дітей; статевого виховання дітей і підлітків; дитячий колопроктологічний; протиконвульсивних станів у дітей; дитячий антиарабічної допомоги; мініінвазивних хірургічних втручань у дітей з урологічною патологією; дитячої нефрології та артеріальної гіпертензії; катамнестичного спостереження та психічного здоров’я). Також у будівлі дитячої лікарні по вул. П. Орлика, 4 знаходиться підстанція № 2 екстреної медичної допомоги.
Львівська міська дитяча клінічна лікарня на вул. Пилипа Орлика – нині Лікарня Св. Миколая. Сучасне фото.
Вулицю Пилипа Орлика (на той час – 60-річчя СРСР) проклали 40 років тому, в 1982 році. Наприкінці 1980-х р. тут розпочали зводити комплекс Львівської міської дитячої клінічної лікарні за проєктом архітекторів М. Сметани, Р. Федотієвської та В. Гончара. Лікарню введено в експлуатацію в лютому 1993 року, першого пацієнта ЛМДКЛ прийняла 9 березня 1993 року, першу операцію тут провели 20 квітня 1993 року. На роботу в ЛМДКЛ перейшло чимало фахівців із ЛОДКЛ «Охмадит». Зараз у ЛМДКЛ щороку проходить лікування біля 17 тисяч дітей, 100 тисяч маленьких пацієнтів отримують консультації у поліклініці при лікарні. ЛМДКЛ готує дітей із усієї України до трансплантації печінки (в т.ч. і за кордоном), також тут проводять посттрансплантаційне лікування та спостереження. Із липня 2022 року в Лікарні Св. Миколая працює відділення гемодіалізу для дітей – раніше гемодіаліз дітям проводили лише у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі (із 2012 р.). Планується, що у Лікарні Св. Миколая проводитимуть операції із трансплантації органів пацієнтам дитячого віку.
Антон ЛЯГУШКІН
Перелік джерел інформації
Історія Львова. – Київ: Наукова думка, 1984. – 416 с.;
Історія Львова в документах і матеріалах. Збірник документів і матеріалів. – Київ: Наукова думка, 1986. – 420 с.;
Лемко І., Михалик В., Бегляров Г. 1243 вулиці Львова. – Львів: Апріорі, 2009. – 528 с.;
Мельник І.В. Львівські вулиці і кам’яниці, мури, закамарки, передмістя та інші особливості Королівського столичного міста Галичини. – Львів: Центр Європи, 2008. – 384 с.;
Також використано матеріали із офіційних сайтів Львівської обласної клінічної лікарні; 3-ої міської клінічної лікарні; Львівської обласної дитячої клінічної лікарні «Охмадит» та кафедри інфекційних хвороб ЛНМУ ім. Данила Галицького.
У п’ятницю, 18 листопада 2022 року, о 16.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться показ і обговорення фільму “Земля Івана”.
Подія відбудеться у межах 19 Мандрівного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Львівській області.
Іван Приходько — один з останніх народних художників України. Він самоук, живе в селі, і все, що виходить з-під його пензликів чи різця — наївне та чесне мистецтво. Його світосприйняття, його внутрішній світ сповнені краси та радості. Одного дня картини Івана потрапляють на виставку в Мистецькому арсеналі — головному виставковому центрі країни. Чи проміняє він маленьку сільську хатинку на гламурне міське життя й товариство арт-критиків та агентів?
Модераторка події: Оксана Дащаківська, кандидатка політологічних наук, викладачка УКУ, тренерка, експертка із залучення, керівниця Західноукраїнського представництва МФ «Відродження».
Організатори події – ГО “Патронус”, ГО “Центр мистецтв “Арт -Простір”. Партнери події: ГО “Українське фотографічне товариство”, ГО “Центр порятунку української культурної спадщини”, Науково-технічна бібліотека Національного університету “Львівська політехніка”.
В неділю, 20 листопада 2022 року, у клубі «Малевич» із благодійним концертом виступить Роман Скорпіон. Початок о 16:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Усі кошти будуть спрямовані на підтримку 24-ої бригади, зокрема на закупівлю термобілизни та квадрокоптера.
«Благодійний концерт справжнього романтика, хіти якого співає вся Україна і не тільки. Вас чекає вечір незабутніх емоцій та улюблених пісень! Зустрічайте у Львові!», – запрошують організатори.
Найближчі благодійні концерти Романа Скорпіона:
Калуш (19.11 | ПК Юність) на потреби 79 батальйону, 102 бригади Тро, на закупівлю форми та квадрокоптера.
Львів (20.11 | Малевич) на потреби 24-ої бригади, зокрема на закупівлю термобілизни та квадрокоптера.
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.
На початку ХХ століття вулицями Львова гуляла сентиментальна пісенька, приспів якої починався словами: «А видиш,Левицький, що любов може». Сюжетом для створення пісеньки послужив реальний трагічний випадок. У приміщеннях Університету «Львівська Політехніка» на теперішній вулиці Князя Романа майже два століття тому у колишньому монастирі кармелітів було влаштовано тюрму. Як свідчить меморіальна дошка на будівлі, тут у 1877-1878 роках відбував покарання Іван Франко.
Трамвай на вул. Баторія (зараз – вул. Князя Романа), 1915 р.
А у 1912 році в одній із камер цієї тюрми очікував на смертний вирок заможний львівський адвокат, директор Банку Гандльового Станіслав Левицький. Представник львівської золотої молоді, відомий спортсмен-велосипедист був засуджений на смерть за вбивство на грунті ревнощів своєї заміжньої коханки, акторки львівської опери Яніни Огінської Шендерович. Батько злочинця, один із найбагатших торгівців Львова, намагався врятувати сина шляхом визнання його лікарською комісією недієздатним, але з цього нічого не вийшло. Тоді ревнивець вирішив не чекати смерті від рук ката і випив таємно передану йому до камери отруту.. «А видиш, Левицький, що любов може…»
Палац справедливості, вул. Князя Романа, №1/3
Стіни цієї в’язниці бачили приклади й самовідданого жіночого кохання. Майже півтора століття тому, у 80-х і 40-х ща роках ХІХ століття протягом багатьох років під ці стіни приходили дві дівчини, аби підтримати своїх коханих, котрі потрапили за грати. До історії увійшли Амелія Радзішевська і Олександра Свободівна, яких в’язні охрестили «Ціпця» і «Чорна лапка». Першу так назвали за дитячий вигляд, а другу – за незмінні чорні рукавички, в яких вона завжди приходила сюди, на тодішню вулицю Баторего. Іноді, гуляючи у дворі тюрми, арештанти бачили лише тендітну ручку у чорній рукавичці, яка помахувала їм через віконечко на горищі сусідньої кам’яниці. «Ціпця» таки дочекалася свого коханого і згодом взяла з ним шлюб.
Ще у кінці ХVІІІ століття на північній околиці Львова, десь неподалік Збоїщ, стояли дві кам’яні скульптури. Вони були начебто поставлені на тому місці, де через суперечку за прихильність дівчини двоє мешканців передмістя влаштували дуель. Під час поєдинку обоє загинули.
Валерій Лозінський (1837-1861)
Романтичні легенди про закоханих дуелянтів дуже подобались львів’янам, а ось реальний випадок з 1861 року. Жили собі у Львові два старі і добрі колеги, обидва відомі львівські письменники – Валери Лозінський і Кароль Цішевський. Кароль необачно познайомив друга зі своєю нареченою і той, не гаючи часу, почав добиватися її схильності. Від колишнього колєгування не залишилося й сліду. Обидва почали образливо висловлюватись на адресу один одного у своїх письменницьких памфлетах.
Після літературних образ Лозінський нарешті послав до свого найкращого товариша секундантів. Дуель відбулася 10 січня 1861 року між вулицями Калічою і Цитадельною. Суперники билися на шаблях. Лозінський, цей «львівський Дюма», як його називали в літературних колах, був нижчим на зріст і недобачав, тому Цішевський мав суттєву перевагу. Лозінський поранив суперника у передпліччя, але той зумів завдати удару у відповідь, розрубавши супернику скроню.
Початок підгір’я Цитаделі, що йде від вул. Каліча гора (фото Тетяна Жернова 2015р)
Через декілька днів Лозінський помер. Його похорон супроводжувався великим вуличним походом. Кримінальна справа, відкрита проти Цішевського закінчилась нічим, оскільки тому вдалося довести слідству, і це підтвердило багато свідків, що смертельна рана була завдана його другові випадково під час спортивного фехтування.
Але життя переможця у цій дуелі закінчилось теж трагічно. Відсидівши вже пізніше півроку у тюрмі за критику австрійський властей, він так і не зміг відновити свого втраченого за гратами здоров’я і помер 1867 року.
Багато історій трагічного львівського кохання на передмістях знайшло свій відбиток у славнозвісних батярських піснях. Найвідомішою є балада про панну Францішку, теж свого роду історія про львівських Ромео і Джульєтту.
Пісню написав відомий львівський поет Генрик Збєжховський. Це той самий рекордсмен, який міг просидіти, не виходячи з кнайпи три доби. До речі він там і писав свої твори, а хлопчик кур’єр просто з ресторану «Атляс» доносив вірші і статті до редакцій львівських газет. Сюжет з панною Францішкою був надзвичайно популярний, за нього сперечалися навіть різні львівські райони. На Клепарові співали: «На Кліпарові за рогатками», на Личакові »На Личакові за рогатками».. Отже за міськими рогатками, а це були ніби перепускні пункти до міста, мешкала собі з батьками гарна,як ангел і спритна, як мишка, панна Францішка – донька багатого різника. А недалеко від родини різника мешкав молодий бідний фриз’єрчик, який щоранку заходив до лавки і купував кишку лише для того, щоб зайвий раз побачити свою кохану. Францішка відповідала фриз’єрчику взаємністю. Закохані вирішили одружитися, але батько дівчини став на заваді. Він оголосив, що ніколи не погодиться на цей шлюб. Закохані у розпачі вирішили померти і з’їли отруєну кишку. Обоє були поховані в одній могилі. Так розповідає легенда, втілена у сюжеті пісні, а ось хроніка тогочасних львівських газет, зібрана письменником Юрієм Винничуком:
Закохана пара, фото початку ХХ століття
1 листопада 1919 року. Самогубство наречених. В готелі «Під Золотим Левом» на Фурманській поселилася пара наречених – Ян Зелеп і Софія Лапанівна. Два дні вони ніде не виходили. На другий день після десятої ранку кельнер, відкривши номер, побачив їх мертвими у калюжах крові з глибокими ножовими ранами в ділянці серця. У передсмертному листі самогубці написали, що вчинили це через брак матеріальних коштів для існування.
26 серпня 1923 року. Готельова з «Сіті» 18-літня Апольонія М. прийняла вчора о 7 ранку велику дозу сублімати. Привід – нещасливе кохання.
15 березня 1932 року. В готелі «Польонія» на вулиці Баторія 28-літній одружений робітник Іван Лисецький та його двадцятирічна коханка Софія Прусак вирішили покінчити життя самогубством через неможливість спільного життя. Лисецький за згодою коханки стріляв у неї, потім у себе. Рана Софії виявилась поверхневою, а Лисецькому куля зачепила ділянку серця. На щастя, обоє коханців залишилися живими.
Площа Ринок
10 вересня 1936 року під час забави в ресторації Йосифа Котовича в Ринку, 25 намагалися відібрати собі життя Казимира Козакова, розлучена, і Францішек Петрас, механік. Причина рішучого кроку – неможливість легального шлюбу. Казимира зужила 30 пігулок «когутиків», тобто пігулок на сон, а Петрас випив значну кількість пруської кислоти. Обох коханців завезли до шпиталю і вони залишилися жити.
Можливо, на щастя таких випадків у сучасному Львові практично немає. Але можливо, на жаль, ми вже не вміємо так шалено кохати, як наші прадідусі і прабабці? Чи справді не вміємо?..
Ілько ЛЕМКО
Джерело: Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008.
Квитки на концерт-історію «Гаррі Поттер» 5 грудня о 19:00 майже повністю розкуплено за кілька тижнів до події, тому організатори оголосили відкриття продажу на додатковий концерт о 16:00.
Концерти відбудуться у Оперному театрі, повідомили організатори VINIL Concert agency. На сцені виступатимуть симфонічний LUMOS Orchestra та хор «Євшан».
«Симфонічний оркестр разом із хором зачарують вас епічністю та красою музики з усіх восьми фільмів саги про хлопчика, який вижив. Програма обрамлена цілісною історією, відеорядом, костюмами та декораціями, що дозволять зануритись у магічний всесвіт Джоан Роулінг так, як ніколи раніше. Гоґвортська Школа Чарів і Чаклунства гостинно чекатиме на всіх охочих, аби провести у чарівний світ магії та хоча б на пару годин відволікти від напруги світу реального. А також всі охочі матимуть змогу позмагатися за Кубок Гоґвортсу і в цій боротьбі кожен слухач зможе вплинути на перемогу!», – написано у повідомленні.
Диригент концерту — Роман Кресленко.
Художній керівник оркестру — Діана Коваль.
Художній керівник хору — Ірина Кресленко.
Симфонічний оркестр LUMOS Orchestra – справжні чарівники та майстри фентезі і фантастики. У 2020 році оркестр відсвяткував своє 10-річчя, і за свій творчий шлях має значні здобутки: великі тематичні концерти «Володар Перснів», «Гаррі Поттер», «Зоряні Війни», «Доктор Хто», та за мотивами мультфільмів студії Disney й відеоігор; близько 700 різноманітних саундтреків у репертуарі, сценічні та творчі кліпи і записи. Оркестр з радістю бере участь у тематичних фестивалях (Comic Con Ukraine, ґеймерські, тощо) та співпрацює з різноманітними творчими колективами та артистами. Також LUMOS Orchestra гастролюють за кордоном та мали нагоду виступати перед видатними акторами та розробниками ігор. Музиканти оркестру – фанати своєї справи та справжні ґіки, отож розуміються не лише на музиці власних концертів, але й на її змістовному наповненні та першоджерелах. Кожен проект колективу – завжди більше, ніж просто концерт. LUMOS Orchestra створює сюжетні видовища, поєднані тематичними історіями; інтерактивні івенти для слухачів, що завжди збирають повні зали шанувальників та залишають по собі неймовірні емоції та враження.
Галицький камерний хор «Євшан» – молодіжний хор, що має цікаву творчу біографію. Колектив гастролював у США, Канаді та багатьох країнах Європи, брав участь у міжнародних конкурсах та фестивалях, першими втілював у життя твори багатьох українських та закордонних композиторів.
Арт-рух Експеримент продовжує цикл благодійних концертів на підтримку ЗСУ у Львівському театрі «Слово і Голос» (вул. Городоцька, 38). 20 листопада о 18.00 талановиті українські джазові музиканти зіграють спеціальну програму “PlayForUA. Джаз у Львові”.
На концерті ви почуєте популярні стандарти, а також всіма улюблені українські хіти в новому джазовому звучанні. Зібрані кошти від продажу квитків організатори передадуть на закупівлю квадрокоптерів.
У концерті братимуть участь:
Марія Верб’яна,
Марія Дусяк,
Fiji Band.
Для довідки:
PlayForUA – це мистецький проект для підтримки ЗСУ через благодійні концерти українських музикантів. Організатори проекту – режисер Герман Гошкадор та органістка Олена Мацелюх.
На фото російський прикордонний пост неподалік с. Клекотів на Брідщині, 1904 р.
Брідщина з кінця XVIII ст. і до 1918 р. була прикордонням Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) та Російської імперій. На ці часові рамки припадає не лише дія привілею вільного торгового міста Броди (1779-1880), про що написано вже чимало статей, розвідок і навіть ґрунтовних досліджень. Це є також період «тіснішого знайомства» мешканців нашого краю з Російською імперією, її законами, порядками (в тому числі й негласними), підданими, бюрократичним апаратом та іншим.
Прикордонне розташування дуже сильно впливало на соціально-економічне та політичне життя краю, його мешканців. Ось одна з багатьох історій, які траплялися колись в нашому краї – на давньому австро-російському пограниччі. Ця бувальщина могла б бути основою для сюжету одного з творів нашого земляка Йозефа Рота (1894-1939), який дуже любив описувати це прикордоння та різні події, що тут відбувалися.
Вітальна листівка з Бродів, 1906-1915 рр.
Пригода трапилася влітку 1903 року з мешканцем недалекого від Бродів села Гаї Дітковецькі, що знаходилося при самому австро-російському кордоні, Петром Рип’янським. Він був власником мисливської рушниці, яку хотів продати. Як покупець зголосився до нього його кум Андрій Бохенек з Гаїв Лев’ятинських, розташованих по іншу сторону кордону, на російській території. Бохенек запропонував продавцю два рублі за рушницю, на що той згодився. Рип’янський мав отримати гроші через тиждень, тоді й рушниця мала перейти у власність покупця. Під час угоди був присутній російський солдат Саніков, який уважно слідкував за перебігом процесу купівлі-продажу.
Через тиждень російський солдат, втаємничений у цю справу, прибув до Рип’янського, ніби від Бохенека, і сказав, щоб той взяв рушницю і приніс покупцеві, за що одразу мав би отримати гроші. Не підозрюючи нічого поганого, Рип’янський послухав об’їжджчика (так називали російських прикордонників, від «об’їжджчик» – той, хто об’їжджає певну територію, ділянку, охороняє її) і в його товаристві відправився до місця, від якого до пограничного стовпа віддаляло їх кроків чотири. В цій хвилі Саніков зняв з плечей карабін і завдав Рип’янському кілька сильних ударів, що той аж упав на землю, забризканий кров’ю. За допомогою інших солдатів, які прибігли йому на допомогу, Саніков переніс його на російську сторону. Там один із російських прикордонників всівся Рип’янському на груди, інший зараз же скочив у жито і приніс звідти сховану пляшку горілки, яку поклав біля селянина. Таким чином вони мали намір сфабрикувати затримання селянина за контрабанду горілки з Австрії до Росії.
Броди, фото з австрійського архіву,1916-1918 рр.
Тим часом Рип’янський, прийшовши трохи до тями, побачивши, до чого йде справа, зібравшись зі силами, скинув з себе солдата Андрєєва-Юдкіна, який сидів на грудях, і утік від своїх мучителів та перебіг на австрійську сторону. Але росіяни повторно схопили свою жертву, незважаючи на те, що вдруге порушили кордон і викрали громадянина іншої держави.
Численними ударами прикордонники позбавили притомності селянина й перенесли його до «Веселого посту», де перебували російські офіцери. Цей пункт пропуску був розташований неподалік Гаїв Лев’ятинських. Пролежавши на землі всю ніч, Петро Рип’янський зранку прийшов до тями і набрався трохи сил, щоб у супроводі патруля з кількох об’їжджчиків зміг приплентатися до Радивилова. Тут слідчий суддя заявив йому, що він є обвинувачений у контрабанді й через те його відправляють в тюрму до Кременця. Даремно просив житель с. Гаї Дітковецькі про помилування, посилаючись на втрату сил, спричинену нелюдськими побоями. Марно він покликався на висновок лікаря, який обстежував його стан. Наказали йти і поволокли його далі.
Повітовий суд у місті Броди, 1930 рік
Після п’яти місяців слідчої тюрми в Кременці Рип’янського було доставлено до Луцька, де він постав перед військовим судом, який виніс вирок – півтора року ув’язнення. З того часу для нещасного в’язня розпочалася нова одіссея. З луцької тюрми його потягом перевезли у Радивилів, звідти до Дубна, а далі до Рівного, Одеси, Миколаєва. Через три місяці Рип’янського доставили до Москви, а після кількох днів перевезли до Володимира-Волинського, де його нарешті звільнили.
Як зазначали в тогочасній пресі, «Ці поневіряння бідного селянина по різних в’язницях – це загадка, над розв’язанням якої ломлять голову навіть російські чиновники. Можливо, вважали, що жертві набридне життя і він сам собі його вкоротить».
Звільнений Петро Рип’янський вирішив добитися справедливості й подати скаргу на Санікова, Юдкіна та їхніх поплічників. Однак, як написав журналіст, котрий висвітлив (зі слів потерпілого) ці поневіряння селянина з Гаїв Дітковецьких, «здається, що його лист, як то зазвичай відбувається в подібних випадках, скерують на Бердичів*».
* Фразеологізм «писати на Бердичів» використовується у випадку, коли листи не доходять до адресатів, тобто «писати в нікуди», «не отримати відповіді».
З 15 листопада Міжнародний фонд Івана Франка розпочав прийом робіт на VI щорічний Всеукраїнський учнівський літературно-мистецький конкурс «Стежками Каменяра», який триватиме до 15 грудня 2022 року.
Обов’язковою вимогою для участі у конкурсі є заповнення електронної форми (https://forms.gle/i33GPcyXXBJLFFW47). Вона доступна лише з електронної адреси Gmail і заповнити її з однієї електронної адреси можна лише один раз.
Організатори конкурсу звертають увагу на вимоги до робіт у номінаціях «Проза» і «Поезія»: обсяг роботи має бути не більше ніж 5 сторінок друкованого тексту на папері формату А4, шрифт – Times New Roman, розмір шрифту – 14, міжрядковий інтервал – 1,5. Крім того, конкурсні роботи у цих номінаціях виконуються на довільну тему і повинні відповідати таким вимогам: академічна доброчесність, художньо-мистецька цінність, патріотизм, соціальна значущість.
Роботи у номінації «Краща ілюстрація до творів Івана Франка» виконуються у вигляді зображення, яке супроводжує і доповнює тексти до творів Івана Франка (малюнки, гравюри, графіка), на 1 сторінці формату не більшого за А2 і, крім заповненої електронної форми, оригінал малюнку обов’язково надсилається на поштову адресу Міжнародного фонду Івана Франка (01054, м. Київ, вул. Володимирська, 48 а, оф. 15), з позначкою «На конкурс «Стежками Каменяра».
Переможців оголосять наприкінці квітня, а нагородження відбудеться 28 травня 2023 року у м. Києві.
Нагадаємо, що конкурс проводить Міжнародний фонд Івана Франка у партнерстві з Міністерством освіти і науки України, Львівським національним університетом імені Івана Франка та ГО «Львівське товариство» у м. Києві. Він має на меті посилити творчу мотивацію у вивченні учнями закладів загальної середньої освіти творчості Івана Франка через створення творів у різних жанрах. За п’ять років проведення конкурсу у ньому взяли участь понад 10 000 учнів з усіх областей України та з-за кордону.
16 та 17 листопада у Львівській національній філармонії ім. Мирослава Скорика відбудуться концерти за участі Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова», солістів: Олени Мацелюх, Меланії Макаревич та диригента Мирона Юсиповича.
16 листопада о 19:00 на слухачів чекає програма «Французькі Фантазії» від солістки Львівської національної філармонії – Олени Мацелюх (орган) та Меланії Макаревич (фортепіано), в якій прозвучить музика французьких композиторів кінця ХІХ та ХХ століття: Моріса Равеля, Клода Дебюссі, Олів’є Мессіана та інших.
Квитки тут: cutt.ly/2Mxn925
17 листопада о 19:00 – «Варіації та Елегії». У виконанні академічного камерного оркестру “Віртуози Львова” під батутою Мирона Юсиповича будуть представлені: «Варіації на тему Френка Бріджа» британского композитора Бенджаміна Бріттена, «Три українські весільні пісні» львів’янина Мирослава Скорика, які разом з оркестром виконає солістка – Ірина Ключковська. Продовжать концерт «Дві Елегійні мелодії» Едварда Ґріґа та твір цьогорічного ювіляра Євгена Станковича — «Елегія пам’яті Людкевича» для струнних ля-мінор, яким композитор вшанував пам’ять про свого вчителя.
Квитки тут: cutt.ly/wMn8z2w
Свого часу, мені пощастило прочитати спогади відомого львівського письменника Миколи Петренка про актора Костя Губенка на шпальтах видання Zaxid.net. Зауважу, що ці спогади були викладені у жанрі художнього репортажу: дуже соковиті, барвисті, а головне наче телепортують читачів у той час про який розповідає письменник.
Але з усього тексту спогадів Миколи Петренка мене вразив ось оцей прикінцевий абзац: «Десь напровесні 1956 року до Львова приїздив Остап Вишня, разом із групою письменників, для “зустрічей із трудящими”. Мене від Спілки було відряджено бути при Вишні щось наче б вістовим. Я й ходив з ним на ті кілька виступів, їздили і в неподалекий Куликів. Для мене тоді лишилося загадкою, коли Остап Вишня зустрілися із Костем Губенком: стримані обійми, стишені розмови – про що? Чому пошепки? Певно, з простої причини: я тоді ще не знав, що вони брати».
Остап Вишня
Так перед читачами постають трагічні сторінки історії всієї української культури у фокусі однієї мегаталановитої родини. А письменник Микола Петренко зумів дуже вдало і лаконічно цей момент зафіксувати, дав «нитку», мотивуючи читачів досліджувати цю «стишену розмову» братів Губенків.
В процесі дослідницьких пошуків в бібліотеках та архівах, частково вдалося відшукати відповіді на ці питання. Отже, насправді, зачин цієї історії почався в Кам’янці-Подільському, коли офіцер медичної служби армії УНР Павло Губенко почав друкувати свої фейлетони та рецензії на сторінках місцевих видань під псевдонімом Павло Грунський. Серед інших недійних матеріалів, він опублікував низку театральних рецензій. А головне, Павло Губенко, публічно, на сторінках преси, підтримав вихід частини акторів колективу на чолі з Олександром Корольчуком з Державного театру УНР, який очолював той таки Микола Садовський.
Микола Садовський
З публікацій Грунського-Губенка можемо простежити, що він знав ситуацію в колективі з середини, близько спілкувався з митцями, бачив театральні постави, концерти. Тим паче, що саме митці Державного театру УНР в перше в історії театрального мистецтва!!!!! започаткували культурний фронт: давали системні концерти та вистави на фронті, в польових умовах, а також в шпиталях, на залізничних станціях, та медичних поїздах. А оскільки Павло Губенко був одним з керівників медичної служби УНР, припускаємо, що це теж посприяло його близькому знайомству із театральними діячами, які допомагали фронту. Він сам, особисто, мав можливість переконатися в силі театрального мистецтва під час війни.
Варто зауважити, що про актуальність мистецтва в часі війни, була гостра дискусія між українськими театральними діячами, зокрема Олександром Корольчуком і Василем Васильком: що таке Фронтовий театр УНР, і для чого він потрібен на сторінках «Робітничої газети». А вже, згодом цю ідею, як дуже ефективну, перебере собі, як власний винахід радянська влада – і буде створено театральні та концертні фронтові бригади під час Другої світової війни. Тож сьогодні, в час сьогодні в часі російсько-української війни концерти та вистави українських митців в польових умовах, або благодійні проекти та потреби фронту, насправді, повернення до традицій національно-визвольної боротьби часів УНР. Це наша, національна, і зовсім не радянська традиція.
Заньківчани в Дніпрі, 1923 рік
Тож повертаючись до тогочасного театрального процесу, варто зазначити Олександр Корольчук та частина акторів трупи Державного театру УНР приєднаються до новоствореного театру, який згодом отримає ім’я Марії Заньковецької. А після тривалих мандрів 1923р. ХХ ст. заньківчани опиняються в Дніпрі (тогочасному Катеринославі). Відтак тогочасний керманич заньківчанського театру, О. Корольчук пробує добитися від радянської влади удержавлення колективу (внесення заньківчан в реєстр державних театрів), і з сталим осідком у Катеринославі. З цією метою вирушає до тогочасної столиці – Харкова. І ось там контакти між Павлом Губенком, але тепер вже відомим письменником-гумористом Остапом Вишнею та керманичем заньківчан, актором та режисером Олександром Корольчуком відновлюються.
Відтак, саме Остап Вишня став одним із так званих державних рецензентів яких направив відділ мистецтв при комісаріаті Народної освіти УРСР для удержавлення заньківчан. Про роль Остапа Вишні в процесі становлення колективу можемо дізнатися із листування Олександра Корольчука, що зберігається в його особовому фонді в Музеї театрального, музичного і кіномистецтва України (Київ). Прикметно, що О. Корольчук називає в листах Павла Губенка – Остап Вишня, а не Павло Грунський чи Павло Губенко, очевидно, таким чином уникаючи згадок про спільне «універівське минуле».
Олександр Корольчук у ролі Франца Моора у драмі «Розбійники» Фрідріха Шіллера
У згадуваних листах О. Корольчук, які він писав з Харкова до театру, керманич давав доручення Василеві Яременку (який свого часу поєднував акторство і завідування трупою), щоб він вніс на афішу заньківчан повідомлення про те, що Остап Вишня буде проводити на сцені заньківчанського колективу свій творчий вечір. Варто відзначити, що Остап Вишня вже був на той час мега популярний письменник, а це означало що буде аншлаг публіки, і а відтак ширша підтримка і самого театру, який тільки набирав популярність у новому для нього місті. Окрім того, Остап Вишня написав теплу театральну усмішку, яку присвятив заньківчанам. Тобто, як можемо простежити контакти між письменником-гумористом Остапом Вишнею та заньківчанами були дуже дружні.
З нашої точки зору, цей кейс творчих професійних взаємин може слугувати яскравим прикладом того, коли особистий бренд письменника Остапа Вишні успішно працював для розвитку і промоції іншої культурної інституції, не з царини літератури, а в даному випадку театрального мистецтва. А те що така промоція була дієва свідчить хоча б те, що заньківчани, справді, були невдовзі удержавлені. Припускаємо, що «король тиражів», як тоді негласно називали Остапа Вишню також прислужився до цієї важливої події. Однак, згортання процесів українізації, скасування політики НЕПу, початок репресій в кінцевому підсумку призвело також до того, що заньківчани втратили приміщення в Дніпрі (Катеринославі). А невдовзі на афішах знову мандрівного заньківчанського театру 1928 р. з’являється ім’я Костя Губенка.
Кость Губенко
В матеріалах преси присвяченого творчому портрету Костя Губенка, вже повоєнного львівського періоду знаходимо радянський міф про те, що Кость Губенко у 19 років почав свою сценічну кар’єру в Полтавському театрі. А тоді за якоїсь випадкової оказії невдовзі перейшов до заньківчан. Насправді ця інформація потребує уточнень: в Полтаві існувало театральне приміщення імені Гоголя, але сталої трупи там не було. Тож навіть заньківчани перед тим як осісти в Катеринославі 1923 року, спробували отримати постійну базу в Полтаві. Адже Полтава – це давній культурний осередок, заньківчан тут знали і любили. Тобто, Кость Губенко навряд чи міг бути актором в Полтавському театрі. Отже, виникає питання: то ж де був Кость Губенко перед тим як стати актором театром імені Марії Заньковецької ?
Частково, на це питання відповів сам митець, у своїх спогадах, які опублікувала львівська журналістка Світлана Веселка у статті під назвою «Заньківчанин із заньківчан». Так, зі спогадів Костя Губенка, довідуємося, що в родині було 17 дітей, він був наймолодший. Варто зазначити, що на час свого першого «артистичного» дебюту Кость Михайлович Губенко мав лише 11-12 років, тож сприймав усе як веселу пригоду. Так, найстарший з братів Губенків, відомий в літературі як письменник Василь Чечв’янський, Остап Вишня, сестра Катерина Губенко, і він, наймолодший – Кость Губенко спочатку пробували свої сили в мистецтві за доволі передбачуваним сценарієм: на сцені аматорського гуртка Народного Дому в рідному с. Грунь на Полтавщині.
Остап Вишня
З гумором згадував Кость Губенко, як міг нагримати старший брат Остап Вишня, найзавзятіший театрал з усіх Губенків, якщо хтось з родинного гурту «напартачить» на сцені. Гумор, то фамільна риса родини Губенків, тож Кость Губенко, жартома, зауважив журналістці Світлані Веселці, що письменницькі таланти в їхній родині «розібрали» старші брати та сестри, тому йому не лишилось нічого іншого, як йти в артисти.
Варто зауважити, що завдяки динамічному розвитку кіно, активно розвивався і тогочасний український медіа простір. І у формах, і у жанрах. Тож Кость Губенко активно пробував свої сили в медіа виробництві. Ця тема потребує ще глибших джерелознавчих досліджень. Тож безперечно є сюжетом окремої публікації. Але вже можемо зазначити, що саме завдяки медіавиробництву Кость Михайлович Губенко ще замолоду, як митець виробив в собі гарне, концентроване, почуття гумору, але при цьому ледь притушені, спокійні, барви, простоту, і чуття міри. Але найбільше, Костя Губенка як професійного митця та медійника визначала бездоганна мова! Він був тонким знавцем української мови. Саме тому став великим авторитетом у питанні мови: і для медійників, і митців.
Заньківчани в Запоріжжі, 1932 рік
Проте згортання НЕПу, сталінські репресії, змусили Костя Губенка шукати відносно безпечнішого місця праці, ніж публічний медійний простір. Загроза була реальна: так, найстарший брат, згадуваний письменник Василь Чечв’янський був розстріляний. Тож заньківчани, насправді, дуже ризикували, коли прийняли до своїх лав наймолодшого представника знаменитої опальної родини. Рятувало те, що заньківчани натоді мали велику «плинність кадрів». До того ж, театр постійно тривалий гастролював за межами України: Сибір, Молдова, Білорусь. В гурті, легше було перебути віхолу сталінських репресій. А тут надійшла ще одна страшна звістка – Остап Вишня опинився у таборах совєцького Гулагу.
І ось тут важливий момент, на який варто звернути увагу: про етику української культурної спільноти в часи репресій, і неймовірну силу духу українців опиратися злу. От уявіть лише: доба розгулу сталінізму, розстріли, доноси, люди зацьковані, налякані. До того ж триває Друга світова війна, заньківчанський колектив, якраз, напередодні, був евакуйований до Сибіру. В архіві Василя Яременка є важливі спогади про цей час, зокрема наявні декілька варіантів машинопису, спогадів про Остапа Вишню.
Миттєвості табірного життя — злодій Федько Зубов і письменник Остап Вишня в арештантській робі
Принагідно варто зауважити, що вивчаючи архів Василя Яременка завжди дуже дивувалася його самоцензурі. Так от, саме в архіві Василя Яременка знаходимо інформацію про те як заньківчанська делегація в складі самого Василя Яременка, режисера Василя Харченка та Костя Губенка в Москві на вокзалі зустріли Остапа Вишню з таборів. Спеціально приїхали для цього з сибірського Тобольська. Йшла війна, Москва режимне місто, під посиленою охороною, відтак є ризик повторного арешту, і розстрілу. Але не зважаючи ні на що, з ув’язнення Остапа Вишню зустрічали саме маленька заньківчанська делегація разом з наймолодшим братом Костем Губенком. Це приклад сили людського духу «маленьких людей», які чинили опір великому злу. Але на цьому їхня «пригода» не завершилася.
Після зустрічі Остапа Вишні, усі гуртом відшукали місце загибелі Янки Купали, яке сталося незабаром, як сухо і лаконічно зауважив у тих своїх спогадах Василь Яременко: «ми бачили те страшне місце». Офіційно, радянська влада висунула гіпотезу про те, що популярний білоруський поет вчинив самогубство. Але цими зафіксованими спогадами, в одній скупій ремарці Яременко, між рядками, висловив свою незгоду з версією радянських спецслужб. Як відомо, пізніше, за схожою методологією було знищено композитора Володимира Івасюка.
Василь Яременко
Так чи інакше, за кілька років після цих подій заньківчани переїхали до Львова. Остап Вишня, Максим Рильський та інші діячі культури навідували колектив. Теплі творчі взаємини не припинялися, пройшли випробування часом, людяністю, і професійністю. А Кость Губенко, окрім акторського навантаження в театрі імені Марії Заньковецької, реалізував себе ще в кількох нових медійних та творчих амплуа: написав низку популярних п’єс для Львівського лялькового театру. За висловом критикині Світлани Веселки «Кость Михайхайлович сам виглядав як казкар, а його п’єси для лялькового театру, а також авторські казки та інсценівки стали фундаментом новоствореного Львівського театру ляльок».
До того ж, він постійно знімався в невеликих ролях у кіно. Тобто, попри всі випробування, ні кіно, ні медіа не зникли з його життя.
Концертна бригада заньківчан. Польща, 1945 рік
Навпаки, відкрилися нові грані таланту цього митця: Кость Губенко «на зорі львівського телебачення» став першим ведучим дитячої телепередачі на Львівській телестудії під назвою «Скринька старика Хотаббича»: він був одночасно і першим телеведучим , і автором казок для цієї передачі. Тож саме на казках пера Костя Михайловича Губенка виросло не одне покоління львів’ян. Відтак, виглядає вкрай важливим, що цю традицію з співпраці з найменшими глядачами продовжують сучасні львівські медійниці та мисткині.
З нашої точки зору, таким яскравим прикладом схожої сучасної співпраці є постановка «Веселі янголята» за мотивами казки дитячої письменниці, і журналістки Марічки Крижанівської на сцені Львівського театру ляльок, і той же матеріал, але в Театрі Павла Табакова втілений в сценічному прочитанні заньківчанки Мар’яни Фехтель.
Редакція заньківчанської стінгазети – на чолі Кость Губенко та Валерій Івченко
Так чи інакше, не зважаючи на лихоліття війни, славні традиції закладені Костем Михайловичем Губенком живуть, і що важливо, розвиваються у мистецтві та медіа просторі. Історія триває, і наші сучасники пишуть нові сторінки.
У 1933 році світ з’їхався до Чикаго на Всесвітню виставку «Століття прогресу». Поки промислові гіганти демонстрували дива техніки під гаслом «Наука знаходить, промисловість застосовує,...
