В суботу, 4 червня 2022 року, о 19:00 на наймальовничішій терасі області у відпочинковому комплексі «Шепільська» відбудеться вечір французької музики та атмосфери «Ville de l’amour», або ж просто музичний пікнік.
Захід відбудеться зважаючи на численні прохання, повідомили організатори Fedorchuk ENTERTAINMENT та VINIL Concert agency.
«Це буде більше, ніж просто концерт, це буде вибух французької романтики під зорями! Музиканти подарують гостям коктейль з неймовірної суміші класичних творів із вкрапленнями джазових імпровізацій та шаленого драйву у стилі мануш. На сцені – чисто чоловіча команда! Програма складається з творів Рішара Гальяно, Мішеля Леграна, Джанго Рейнхардта, Юбера Жиро, Стефана Грапеллі та ін», – розповіли організатори музичного пікніка Fedorchuk ENTERTAINMENT та VINIL Concert agency.
На гостей чекає романтичний вечір під відкритим небом з літнім дрес-кодом для “white party”; звучатимуть найвідоміші шлягери французького кінематографу, циганський стиль мануш; відбуватиметься дегустація смачного французького вина та сиру.
З приємностей також втішний бонус для тих, хто дотримається дрес-коду (білий одяг).
Поспішайте придбати квитки, адже кількість місць обмежена! https://concert.ua/uk/event/vechir-francuzkoyi-muziki-ta-atmosferi.
Цей виступ для допомоги і перемоги, адже частина виручених коштів буде передана на потреби ЗСУ. На території будуть розміщені банери з QR кодом, відсканувавши який можна перерахувати кошти на допомогу українській армії.
Зібрані гроші надходять на рахунок @ГО Міжнародна Асоціація Мистців, далі ми передамо їх на потреби окремого полку спеціального призначення «А30B».
Лінк для донатів: https://tinyurl.com/JAZZ-PRIVATBANK
MONOBANK – https://send.monobank.ua/jar/F6hAjTrXv
PayPal: AFofUkraine@gmail.com
Львівська Державна Академічна чоловіча хорова капела «Дударик»
Львівська національна академічна чоловіча хорова капела «Дударик» презентувала новий проект «Прийняття». Це проект про вкрадені росіянами пісні і твори Тараса Шевченка, повідомили у капелі.
Щочетверга о 14:00 на YouTube та у соцмережах колективу відбуватиметься презентація пісень, які поцупили у нашого народу москалі.
«Ми ідентифікуємо співанки, відшукуємо оригінальний текст, далі твори аранжуються, розучуються капелою і презентуються в медіа для широкого загалу і на саркому москалям. Ці пісні – манкурти і яничари, що були «в москалях»: в московській і радянській, а по нині і в російській імперіях. Вони, як і увесь Український народ, перебували у рабстві довгі 3 століття. Цей період нашої національної ганьби – період перманентної руїни, духовного, культурного і ментального навіть не терору і геноциду – інцесту в шовіністичному угарі над Україною. Це період трьохсотлітньої Бучі і Маріуполя, Криму і Донецька з Луганськом. Ці пісні – в їх окраденій російській інтерпретації є безсилим свідченням мерзенного злочину, свідками і інструментом його скоєння», – сказав керівник колективу, автор проекту та диригент Дмитро Кацал.
Цей проект під гаслом «Шевченко revolution» готувався для представлення 8-9 березня. Зараз це медійний проект на підтримку Збройних Сил України. 26 травня відбулась презентація першої пісні проекту – «Знамено» Володимира Івасюка та Олеся Гончара.
ГРОМАДСЬКА ОРГАНІЗАЦІЯ «МИСТЕЦЬКЕ ОБ’ЄДНАННЯ «ДУДАРИК».
ГО «Мистецьке об’єднання «Дударик» – скорочена назва;
«DUDARYK» Art Association – англійською;
Ідентифікаційний код ЄДРПОУ: 13800104
Поточний рахунок (у гривнях): UA583253650000000260070026132
Для будь якої валюти: 763253650000000260040026133
Призначення платежу – «Благочинний внесок»
WESTERN UNION DUSHENKO OLEH
PAYPAL: office@dudaryk.ua
Отримувач платежу: ДУШЕНКО ОЛЕГ
Карта ПриватБанка: 5168 7554 4696 1274
Для установ та організацій отримувач платежу: ДУШЕНКО ОЛЕГ
Установа банку: ПриватБанк
МФО банку: 305299
Код РНОКПП отримувача: 2668112810
Рахунок отримувача: 26206744975726
IBAN UA853052990000026206744975726
Поповнення рахунку ДУШЕНКО ОЛЕГ СТЕПАНОВИЧ
У жовтні 1913 року у Львові на Кайзервальді (теперішня територія парку Знесіння та музею народної культури та побуту імені Климентія Шептицького) відбулися показові виступи службових собак, яких щойно почали використовувати для розшуку злочинців в поліції Австро-Угорщини та інших європейських країн.
Навчені поліцейські пси у той час вважалися незамінними помічниками на місці недавно скоєного злочину. Тогочасна преса писала, що вони здатні почути запах слідів злочинця на відстані 200 кроків і зберігати його в “пам’яті” тижнями, йдучи за слідом, а під час затримання злочинця — перетворювалися на грізну зброю з міцними щелепами.
Уже тоді, понад сто років тому, серед поліцейських собак були свої легендарні улюбленці на кшталт кіношного “комісара Рекса”, про подвиги яких ходили неймовірні.
“Ці тварини наділені досконалим нюхом і кмітливістю, легко комунікують з людиною, ніби спеціально влаштовані для цієї мети. І попередні випробування з ними та досягнуті недавно результати тренувань повністю підтвердили покладені на них надії”, – писав краківський тижневик Nowości Illustrowane.
Газетярі зауважили, що для служби в поліції собаки проходять спеціальне дресирування, щоб бути слухняними, вправними і самостійно орієнтуватися в ситуації. Вартість таких вишколених собак сягала кількох тисяч австрійських корон (платня державного службовця у той час становила 120-150 корон).
На Кайзервальді свої навички перед публікою демонстрували чотири поліцейські собаки. Серед них – німецькі вівчарки Федор та Гургль, які належали поліцейському агенту Бандурі та добермани Люкс та Елі – власність поручника поліції Чонстки.
“Собаки спершу змагалися у слухняності, а саме йшли біля ноги, залишалися на місці, де їм наказували, зупинялися і подавали голос за командою. Потім вони продемонстрували свої слідчі здібності, тобто змагалися у розшуку та супроводі злодіїв, відстеженні слідів, перенесенні повідомлень тощо”, – описувала здібності службових собак тогочасна газета.
Розписані вручну ексклюзивні футболки із голубами миру від українського бренду «Караванська-Уманська»
Розписані вручну ексклюзивні футболки із голубами миру від українського бренду «Караванська-Уманська» уже підкорили зіркових гостей Каннського кінофестивалю та володарів цьогорічного «Оскара для блогерів» (WIBA 2022). На черзі – благодійні аукціони та заходи. Кожна придбана футболка підтримає ЗСУ та українського виробника.
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська продовжує власну традицію – створювати світовий тренд Made in Ukraine. На червоних доріжках Каннського кінофестивалю і на церемонії World Influencers and Bloggers Awards у її синьо-жовтих сукнях дефілювали засновниця «Оскара для блогерів» Марія Гражина Чаплін і президент World Influencers and Bloggers Association Ґрета Сапкайте. А метелик у кольорах українського прапора від Караванської, який одягнув на подію зірка соцмереж – харківський Кіт Степан, який переміг у Каннах в номінації Animal Influencer, – не залишив байдужим жодного користувача Інстаграму.
Розписана вручну ексклюзивна футболка із голубами миру від українського бренду «Караванська-Уманська»
Утім, справжній ажіотаж серед блогерів та інфлюенсерів із багатомільйонними аудиторіями викликали патріотичні футболки від бренду «Караванська-Уманська». Українські дизайнерки вручну розписали білі футболки голубами і закликами до миру. Проект підтримали зірка серіалу «Мелроуз Плейс» Келлі Разерфорд, фенш-блогер Фредді Лі, прима Віденської опери Зоряна Кушплер, «Фуд-блогер року» Євген Клопотенко, блогерки Санта Дімопулос, Євгенія Гордієнко, Марта Сієрра та інші. А володар Гран-прі WIBA 2022, зірковий тіктокер Хабі Ламе залишив на українській футболці автограф – її планують продати на благодійному аукціоні.
Розписана вручну ексклюзивна футболка із голубами миру від українського бренду «Караванська-Уманська»
— Ми створили футболки про мир, якого усі так хочемо, в який усі так віримо, – каже дизайнерка Ксенія Уманська. – Цей арт – творче бачення подій в Україні. Візуальна мова є дуже сильною. Ми говоримо зображеннями про те, чого прагнемо найбільше – свободи волі і самовизначення.
— Живемо у складні часи, коли нас намагаються насильно позбавити національної ідентичності, – додає дизайнерка Оксана Караванська. – Але ми не маємо права зламатися і допустити занепаду всього українського. Ми маємо розквітати і розвиватись, виходити на міжнародні подіуми і вражати. Тому ми відновили роботу нашого бренду і робимо те, що вміємо найкраще – творимо одяг, який буде носитися, тримати наш тил. І створювати світовий тренд Made in Ukraine.
Розписана вручну ексклюзивна футболка із голубами миру від українського бренду «Караванська-Уманська»
Невдовзі актуальні футболки від бренду «Караванська-Уманська» зможе придбати кожен охочий – на сторінках в Інстаграм @oksanakaravanska і @karavanskaumanska.design. Кожна придбана футболка підтримає ЗСУ та українського виробника.
Ця розвідка мала дві непереборні причини. У дослідницькій, багатій на унікальні свідчення часу розвідці «Загадки архіву Станіслава Людкевича» провідної зберігачки фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича Мар’яни Зубеляк розглядається функціонування «Спілки українських музик», сформованої в час німецької окупації Львова.
У ній зокрема сказано про документи цієї станови, які зберігаються в музеї:
«Ці лаконічні, скупі записи часто містять, на жаль, єдину інформацію про багатьох українських митців. Наприклад, піаністів Марію Вишницьку, Мирославу Ганчерюк, Олену Голинську, Євгенію Курилович-Чапельську; співаків Ольгу Сушко, Дометія Йоху. До речі, Дометій Йоха був вихідцем зі Східної України, подальша його доля невідома, інформації немає в жодних енциклопедичних виданнях» [6].
Автобіографія Дометія Йохи з фондів Меморіального музею Станіслава Людкевича
Про останнього з названих співаків згадував, досліджуючи родинні архіви, і відомий художник з Івано-Франківська, Ігор Роп’яник як про наставника свого батька-співака саме у цей період. І справді, крім енциклопедичних статей, лаконічних довідникових відомостей у словниках співаків є розпорошені дані в архівній та діаспорній пресі. Стало цікаво скласти більш цілісну картину життя і творчого чину цієї непересічної особистості і поділитися результатами.
Дометій Йосипович Йоха (Березенець)
Дометій Йосипович Йоха (сценічний псевдонім Березенець, 8(20).VІІІ. 1898, с. Велике Берізне, тепер Чернігівської обл. – 8.ІІІ. 1988, м. Едмонтон, Канада) – камерний та оперний співак-баритон та педагог вокалу. Його батько – козацького роду, маляр, який подовгу працював у Києві та інших містах, мати – робітниця-поденщиця. Після народної школи і гімназії, він – випускник учительської семінарії (1920 р.), музичної школи у Чернігові (клас Н. П. Крестинського, учня італійського професора А. Броджі). Від цього часу старенькі батьки перебувають на його утриманні.
Артистичну діяльність розпочав у церковному та семінарському хорах у Чернігові. Співав на концертах, на урочистостях, працював у Чернігівській музичній школі (1920-1926) та загальних школах вчителем співу, був артистом і хормейстером театру української драми. Юнак успішно вступив до Музично-драматичного інституту у Києві (1926-1931 р., клас М. Чистякова – соліста Московського Більшого театру) і блискуче навчався.
У 1933 року від голодомору помирають його батьки. Після закінчення інституту (1933-1937 рр.) працював солістом у філармонії, на радіо і на естрадних сценах, а також у капелі «Думка» в Києві. Вів концертну діяльність з В. Косенком, про що залишив спогади [4, с. 43-48]. В 1933 році був відзначений дипломом на Всесоюзному конкурсі виконавців. Як соліст Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка (1933–1939), мав численні гастролі теренами України.
З встановленням радянської влади на Західній Україні скеровується на гастролі в Луцьк, а далі – як соліст до Львівської філармонії та педагог вокалу Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка (1940-1941), де на третьому місяці роботи отримує звання доцента.
В складні часи німецької окупації Львова (1941-1944 рр.) Дометій Йоха був дуже діяльним концертантом і педагогом (вів клас вокалу Державної фахової музичної школи з українською мовою навчання, 1941-1944 рр.). Його концертмейстеркою в школі була Емілія Рубльова, в квартирі якої відбувалися заняття. Серед учнів цього часу: студенти інституту ветеринарії Іван Рудавський та Богдан Балько, Віліям Равм, Остап Роп’яник, Одарка Клюка (разом з чоловіком Степаном загинула, воюючи в УПА), Надія Глинська, Ольга Білозор (яка залишила спогади про вчителя, в еміграції продовжила навчання в Ореста Руснака), Емілія Денчик, Ніна Танфолова, Степан Ганушевський (учасник квартету бандуристів під керівництвом Ю. Сінгалевича, в еміграції – учасник Капели бандуристів ім. Т. Шевченка під керівництвом Г. Китастого), Степан Гасюк, В. Гаєвий, Гамула, Ухач. Гастрольні подорожі Галичиною вчителя, його дружини і окремих учнів класу відбувалися за участю Бориса Кудрика як акомпаніатора.
Клас вокалу Д. Йохи у ДМФШ з українською мовою навчання, 1944 р.
Концерти, які відбувалися на сценах школи, були як правило, благодійними. Таким був і описаний Борисом Кудриком сольний концерт педагога вокалу 21 грудня 1942 року, який мав патріотичний і просвітницький характер:
«…половина програми була присвячена виключно наддніпрянським композиторам: Лисенкові (“Молітесь браття” з “Гайдамаків” Шевченка та “Я не кляв тебе, о зоре”), Степовому (“Сонце заходить” і “Розвій теся з вітром”), Стеценкові (“Дивлюсь я на яснії зорі” перший раз на львівській естраді!) та Косенкові (“Я пережив свої бажання”, “Коби то ти могла” й обрібка народної пісні про Кармелюка “За Сибіром сонце сходить”) – так у другій галицькій половині крім Людкевича (“За байраком байрак”), Барвінського (“Ой поля” й обрібки народних пісень “Ой ходила дівчина” та “Вийшли в поле косарі”) та М. Колесси (обрібка лемківської нар. пісні-голосіння “Устань мой колосочок”) заступлено ще теж Бобикевича (“Я не буду самотнім”) та автора цих рядків (обрібка нар. пісні “Кулик чайку любив”). В цілому ряді мінорно-поважних, а то й трагічних пісень згадати хоч би оперле, на лад якого “Бори са Годунова” закроєне Лисенківське “Молітесь”! показав наш маестро знані висе зі своїх давніших естрадних і радіових виступів високі прикмети свойого мистецтва як саму краску й культуру голосу, так і глибоко пережиту і передуману інтерпретацію… Всі ці кінцеві веселі пісні інтерпретував по-акторськи, грав як на сцені! Годі було не подумати собі: Ах, який знаменитий був би в якій опері буффо – але спеціяльно котрій з Лисенківських, в “Утопленій” чи може ще краще в “Різдвяній ночі”! Фортепіянний парт нашої знаменитої піаністки проф. М. Роговської давав їй майже скрізь пописові ролі, почавши від тривожних дзвонів Лисенкового “Молітесь” до кінцевих жартівливих пісень, де композитори теж не щадили фортепіянно-гармонічної кольористики. Жаль лише, що слухачів на залі було мало» [7, С. 3].
У пресі того часу є численні згадки про його виступи в залі кінотеатру «Одеон» (в Великій залі колишнього Музичного інституту ім. М. Лисенка на вул. Шашкевича, 5) і в Малій залі музичної школи (там же, але на верхньому поверсі), в Літературно-мистецькому клубі (Січових Стрільців, 10), у Великому театрі, ним підготовані численні передачі на радіо. Ось фрагмент рецензії з ювілейного лисенківського концерту:
«Львів, 1 червня. Широко і різноманітно відзначує Львівське громадянство 100-ті роковини від дня народження Миколи Лисенка. Після святочних Академій, вистави, радієвих передач і ряду концертів, відбувся в суботу, 30-го травня в залі українського Літературно-Мистецького Клюбу ще один вечір-концерт, при свячений передусім творчій праці Композитора над обрібками народних пісень. Ця ділянка творчости Миколи Лисенка надзвичайно багата, бо начислює поверх півтисячі творів, і тішилась великою увагою та любов’ю Композитора. Доповідь про Лисенкові обрібки українських народних пісень виголосив на вечорі д-р Василь Витвицький накресливши загальний образ цієї ділянки многогранної творчости Лисенка. … Музичну ілюстрацію пісень вела при фортепіян донька Композитора п. Мар’янна Лисенко. … В концертній частині вечора соліст-баритон п. Дометій Йоха від співав ряд пісень в інструментації Лисенка. Численно зібрана публика послухала кілька зразків історичних, набожних, любовних і жартівливих народних пісень, що у виконанні цього, високої співацької культури, співака одержали справді мистецький вислів. Як першу відспівав п. Йоха пісню про Почаївську Божу Матір п. н. “Ой, зійшла зоря”, широко відому і популярну, до якої інструментацію зладив теж Леонтович. Дальше прослухали присутні такі пісні: “Ой, ти, місяцю – зоре”, “По горах сніги біліють”, “Ой, ішов я вулицею раз”, “Ой, і не стелися хрещатий барвінку!”, історичну пісню, яку заслухав Лисенко від мандрівного лірника п. н. “Гей, хвалився козак Швачка” та жартівливу народну пісню “Ой, ти, Гандзю милостива, чим ти брови намастила”. Вечір, що був не лиш відзначенням Лисенкових роковин, але й гарною лекцією одної ділянки творчости Композитора мав вели кий успіх. Варто би частіше влаштовувати подібні вечори для знайомлення нашого громадянства з іншими родами творчости і Лисенка, і інших наших композиторів» [9, с. 2].
Обкладинка і перша сторінки програми Лисенківського ювілейного концертуОбкладинка і першої сторінки програми Лисенківського ювілейного концерту
В умовах окупації брав участь в численних радіоконцертах у прямій трансляції, виконуючи українські народні пісні, а також романси й солоспіви українських композиторів. Разом з ним у концертах нерідко брала участь і його дружина співачка – Олена Лозицька, а також Марія Сабат-Свірська, Люба Німців, Євгенія Ласовська, Дарія Бандрівська (усі – сопрано) з концертмейстерами Євгенією Курилович-Чапельською, Марією Роговською, Борисом Кудриком, Мар’яною Лисенко – донькою українського класика. Разом з Дарією Бандрівською входив до складу журі величного Краєвого конкурсу солістів та самодіяльних ансамблів (завершився наприкінці травня 1943 року) [10, с. 4].
Короткочасно був ув’язнений гестапо, навіть очікував розстрілу (імовірно в 1943 році, оскільки його студенти були переведені у клас Романа Любінецького). Зі зростанням військової напруги, 28-го березня 1944 року стараннями батька Ольги Білозор, члена Військової Управи, сім’ю Д. Йохи перевезли до Криниці, де вони провели чотири місяці.
У цей період на водолікувальному курорті Криниці знаходився Вишкільний табір Відділу Опіки над Молоддю і Родиною Українського Центрального Комітету («Білий Дім»). Тут же діяли екстернатні та заочні курси диригування, теорії і композиції, які організовувала музична студія Інституту Народної Творчості (від УКЦ). З ініціативи відомого українського режисера Йосипа Гірняка тут було започатковано театр «Лемківщина», де за участі Д. Йохи було поставлено «Наталку Полтавку» (Наталка – Ольга Білозор, режисер – Хмара, диригент – Василь Безкоровайний) [1].
Остап Роп’яник
Син його учня, відомий художник з Івано-Франківська, Ігор Роп’яник, опублікував на своїй сторінці у ФБ листівку з родинного архіву, датовану 1944 роком, написану Д. Йохою з Криниці своєму учневі. Остап Роп’яник – у ті роки перспективний студент, також бас-баритон, учасник низки славетних хорових колективів, який співав чоловічих хорах під орудою Василя Осташевського та Дмитра Котка, Прикарпатському ансамблі пісні і танцю «Верховина», а згодом в Сиктивкарській філармонії (Республіка Комі), багатолітній соліст Гуцульського ансамблю пісні і танцю та Івано-Франківської обласної філармонії.
Листівка до Остапа Роп’яника з КриниціЛистівка до Остапа Роп’яника з Криниці
«29.VI.1944. Солотвин-Криниця.
Добрий день, любий Остапе!
Листа Твого я одержав, спасибі! Приємно було читати, бесідувати з Тобою. А все-таки Ти молодець! Мені треба повчитись у Тебе дипломатії, бо ця галузь у мене найслабша.
Так наші заняття по співу й сольфеджіо припинилися, шкода! Ти маєш видатний голос, і в мене Ти заспівав би! Рудавському й Білозор повезло: вони зараз живуть тут і працюють зі мною. Рудавський зробив величезні успіхи: закінчує партію Жермона у «Травіаті», добре вже співає. Ну, треба сказати, що він здібний від природи. У нас ішла «Наталка» Диригував проф. Безкоровайний, режисирував Ходський (Виборний), Наталку грала Білозор. Вистава пройшла добре. Організувався театр, до якого запрошено мене допомагати по вокалу. Я дав один концерт у Криниці. Виступала Білозор. Може загляну коли й у вашу Долину. А поки-що не дають виступати. Буде реорганізація концертного діла.
Пиши докладніше про себе, буду радий. Ти ж один із моїх любимців… Може ще зустрінемося. Тих артистів із Києва я не знаю. Бувай здоров і щасливий. Тут із 1.VII відкривається, здається, музична школа чи курси. Привіт від Олени Мик.
З поважанням Дометій Йоха».
Про одну з мистецьких подій в Криниці за участю співочого подружжя читаємо в берлінському періодичному виданні:
«15. червня відбувся у старому кургавзі в Криниці «Вечір пісні» із творів Миколи, Лисенка. Після вступного короткого слова, яке виголосив проф. Попов, виступили артисти: Дометій Йоха (баритон) і Олена Лозицька (сопран). У першій частині артисти виконали пісні до слів Шевченка («Думи», «Мені однаково», («Княжна», «Ми заспівали, розійшлись» і ін.); в другій частині пісні, складені за народними мотивам, як «Ой, ішов я вулицею раз-раз», «Про швачку», «Ноктюрн», «Гроза пройшла» (до слів Олеся), «Ой, на гору козак воду носить» (дует). Фортепянову партію вела проф. Євгенія Курилович-Чапельська. Вечір пройшов із великий успіхом. Вся збірка пішла на українську православну церкву в Криниці» [3, с. 4].
Від 1944 року музикант перебував у еміграції. Виступав з сольними концертами у Берліні (тут здав іспит на дипломованого камерного співака), Празі (викладав у Празькій консерваторії), співав на сцені Братиславської опери.
Від 1945 р. викладав вокал у переходовому таборі Карлсфельду, в заснованій ним співацькій школі в Міттенвальді (троє з його львівських учнів продовжували заняття вокалом під його проводом і тут – Іван Рудавський, Ухач і В. Гаєвий), Православній духовній академії в Мюнхені. Тут в нього навчався колишній учасник хорів В. Божика і драматичної театральної трупи Володимира Блавацького, соліст семінарійного хору під орудою Мирослава Антоновича Йосип Гошуляк – майбутній успішний оперний і камерний співак.
Йосип Гошуляк
1948 року Д. Йоха переїхав до Канади, в пошуках сталого місця об’їздив країну від Вікторії до Торонто (в цьому місті викладав в консерваторії виступав по радіо, керував церковним хором). До кінця життя проживав в Едмонтоні, де викладав у консерваторії при Альбертському коледжі, а також заснував власну вокальну студію. Його канадські учні: Маргарета Тарнед (сопрано), Л. Лоріс (бас), М. Лоріс (тенор), оперна та опереткова співачка Соня Климець-Сахно, Ярослав Щур (колишній учасник дивізійного хору «Бурлака»).
Соня Климець-Сахно
Концертну діяльність тут він вів під псевдонімом Березинець. У 1963 записав дві платівки народних пісень та романсів українських композиторів.
Останні сім років життя (майже до 90-річчя) провів паралізованим у лікарні, де до останніх днів його провідували і підтримували колишні львівські учні – лікарі ветеринарії. Похований на цвинтарі св. Михаїла в Едмонтоні.
Ярослав Щур
Життя талановитого митця було багатим на творчі здобутки, служіння українській музиці і суспільству, визнання, плідну педагогічну працю, добру пам’ять вихованців, водночас його не оминула бідність, трагедія голодомору, життя під тиском тоталітарних режимів, ув’язнення під страхом смерті, переходові табори для переміщених осіб, митарства емігрантської долі. Він безліч разів успішно відбудовував своє життя з нуля і щоразу в інших обставинах. На жаль, науку такої життєвої стійкості доводиться опановувати численним нашим співвітчизникам сьогодні.
Роксоляна ГАВАЛЮК викладач-методист КЗ ЛОР ЛМФК ім. С. П. Людкевича
Джерела:
Білозор О. Спомин про Дометія Йоху-Березинця. Свобода. 1989. № 57 і № 59. С. 2-3.
Вечір пісень проф. Дометія Йохи. Львівські вісті 1942. № 292. 22.12. С. 3.
Вечір пісні в Криниці Нова доба (Берлін) 1944. № 31. 30.07. С. 4
Йоха. Д. В. С. Косенко. Спогади. В. С. Косенко у спогадах сучасників. Упоряд. А. В. Косенко. Київ : Музична Україна, 1967. С. 43–48.
Йоха-Березенець Дометій Йосипович // Українська музична енциклопедія. Т. 2: / Гол. редкол. Г. Скрипник. Київ: Видавництво Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України, 2008. 663 с.
Зубеляк М. Загадки архіву Станіслава Людкевича. Блог «Старі фотографії Львова». 2021. 13.08. URL: https://ludkevytch.in.ua/zagadky-arhivu-stanislava-lyudkevycha/
Кудрик Б. Вечір пісень проф. Дометія Йохи. Львівські вісті. 1942. № 292. 22.12. С. 3.
Маценко П., Яременко С. Дометій Березенець. Північне сяйво. Едмонтон. 1965. № 2 С. 159-162.
Мистецький Львів Миколі Лисенкові. Врочистий вечір в Українському Літературно-Мистецькому Клюбі. Львівські вісті. 1942. № 119. 02.06. С. 2.
Наша дума, наша пісня не вмре, не загине. Голос Підкарпаття. 1943. № 21. 23. 05. С. 4.
Ревуцький В. Дометій Йосипович Березенець. Нові дні.1968. № 9-10.
27 травня 2022 року доктор філологічних наук, професор, академік, кавалер Ордену Академічних Пальм, багаторічний завідувач кафедри французької філології факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Семенович Помірко міг би відсвяткувати свій 80-річний ювілей. Однак, 6 вересня 2020 року Він відійшов у засвіти…
Професор Роман Помірко
Роман Помірко народився 27 травня 1942 року в містечку Судова Вишня Мостиського району Львівської області. Його батьками були Семен Йосипович та Катерина Іванівна.
Семен Помірко – батько Романа (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Семен Помірко – батько Романа (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Михайло Помірко, один із найвідоміших українських боксерів Галичини перед Другою світовою війною – вуйко Романа. (Світлина з приватного архіву В’ячеслава Слончинського)Роман Помірко (праворуч) – випускник школи у Судовій Вишні (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Роман Помірко під час служби в армії (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Роман Помірко закінчив факультет іноземних мов Львівського університету у 1969 році, здобувши фах викладача іспанської та французької мов і літератури.
Роман Помірко – студент Львівського університету (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Протягом наступних чотирьох років Роман Помірко працював перекладачем на Кубі, а в 1973 році повернувся до Львова і розпочав роботу на кафедрі французької філології рідного університету.
Роман Помірко під час роботи на Кубі (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Роман Помірко під час роботи на Кубі (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Наука і пристрасть, любов до всього прекрасного – таким було життєве й творче кредо Романа Семеновича. Саме вони сформували траєкторію життя й наукової діяльності. Вроджена допитливість, любов до незвіданого, самостійність і багата фантазія, волелюбність визначили самобутність Його характеру. Любов до рідної землі, відчуття свободи і пошана до родини, прагнення до самовдосконалення були елементами Його генетичного коду. Він завжди й охоче вчився – у школі, під час служби в армії, студентом у Франковому університеті, в аспірантурі й докторантурі, на наукових стажуваннях, під час спілкування з колегами.
Роман Помірко (праворуч) в ансамблі «Галичина» (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
До філології Роман Семенович прийшов не одразу – Він бачив себе і лікарем, і режисером, і актором. Однак зрештою переважила любов до слова, і Він почав вивчати романську філологію, де Йому стали в нагоді і аналітичний склад розуму, і вміння “препарувати” граматичні структури, і здатність вибудовувати з, на перший погляд, розрізнених мовних явищ цілісні системи взаємозалежних елементів і вбачати закономірності їхнього функціонування.
У 1973–1981 роках Роман Помірко працював асистентом кафедри, в 1979 році блискуче захистив кандидатську дисертацію на тему «Порівняльно-зіставне дослідження запозичень. Французько-іспанські мовні відповідники». З 1981 року Роман Семенович був доцентом кафедри, а в 1983 році став завідувачем.
Роман Помірко з колегами з Львівського університету (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Роман Помірко (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
У 1992 році доцент Роман Помірко захистив докторську дисертацію на тему «Іспанська мова в процесах дивергенції-конвергенції її діалектів. Варіантність слова», і в 1993 році отримав вчене звання професора. У 1996–2000 роках професор Роман Помірко був деканом факультету іноземних мов Львівського університету.
Професор Роман Помірко – декан факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
З 2003 року Роман Семенович Помірко був за сумісництвом завідувачем кафедри іноземних мов Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.
У 2005 році Роман Семенович Помірко став академіком Академії наук вищої школи України, а в 2006 році Йому було присвоєно почесне звання заслуженого професора Львівського національного університету імені Івана Франка.
Він був номінантом 18 видання «Marquis Who’s Who in the World» (2001), лауреатом Ордена Ярослава Мудрого (2012) та кавалером Ордена Академічних Пальм (2016), отримав медаль Львівського національного університету з нагоди святкування 150-річчя з дня народження Івана Франка (2006).
Нагорода (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Нагорода (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Роман Семенович Помірко стажувався в провідних європейських вищих навчальних закладах: Сорбонна (Франція, 1984, 1987), Анжуйському (Франція, 1992, 1995), Мадридському автономному (1998), Віденському та Варшавському (2002) університетах, був координатором навчального міжнародного проекту «TEMPUS-TACIS – прикладні іноземні мови» (Франція, Іспанія, Англія, Україна).
Професор Роман Помірко в Парижі (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Професори Роман Помірко та Alain Faudemay (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Професор Роман Помірко в місті Анже у Франції (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Професор підтримував постійні наукові зв’язки з центром іберистики та латиноамериканістики Варшавського університету, займався організацією міжнародного колоквіуму «Романістичні дослідження: традиції та сучасність» (Львів, 1997) до 100-літнього ювілею кафедри французької філології, Всеукраїнських наукових конференцій «Лінгвістика ХХ століття» (1998) та «Семантика, синтактика, прагматика мовленнєвої діяльності» (1999), Міжнародного наукового семінару іспаністів «Іспанія – Східна Європа: географічна віддаленість і культурна близькість» (2010), IV Міжнародного конгресу іспаністів (2013).
Декан факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка, доцент Володимир Сулим та професор Алла Паславська вітають професора Романа Семеновича Помірка з 70-річчям. (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Професор Роман Помірко з колегами в Німеччині (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Професор Роман Помірко був автором ґрунтовної монографії «Іспанська мова та її діалекти (варіативність слова)» (1994, 1996), присвяченій складним процесам еволюції слова іспанської літературної мови та її діалектів протягом ХІ–ХХ століть, співавтором монографій «Нові слова французької мови: процеси зародження та функціонування» (2014), де розглянуто процеси неологізації сучасної французької мови, та «Мовленнєві жанри у міжкультурній комунікації» (2010), в якій висвітлені найважливіші концепції лінгвістичної жанрології.
Професор Роман Помірко за роботою вдома (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
У 2003 році Роман Семенович Помірко у співавторстві з Емілієн Пославскі-Поповичик опублікував фундаментальну працю «Civilisation ukrainienne» («Українська цивілізація»), представивши франкомовному читачеві багатовікову матеріальну та духовну культуру українського народу, самобутність і одночасно тісний зв’язок культури українців з культурами інших індоєвропейських і неіндоєвропейських етноспільнот.
Професор був одним із упорядників збірника «Іспанія – Східна Європа: географічна віддаленість і культурна близькість» (2011), в якому розглянуто різноманітні аспекти відносин Іспанії та країн Східної Європи, співавтором навчальних посібників з французької та іспанської мов: «Le français pour les débutants (Французька мова для початківців)» (2011), «Gramática española en ejercicios (Граматика іспанської мови у вправах)» (2011, 2015, 2019), словників «Мова футболу. Шестимовний словник футбольної лексики (українсько-французько-іспансько-російсько-англійсько-німецький)» (2009) та «Французько-український та українсько-французький словник термінології фізичної та реабілітаційної медицини» (2019).
Роман Семенович Помірко написав близько двох сотень наукових статей, опублікованих у провідних українських та іноземних виданнях, зокрема, тих, що входять до авторитетної міжнародної наукометричної бази Scopus. У центрі уваги Професора був аналіз синхронного та діахронічного вивчення розвитку і функціонування романських мов, процеси мовної конвергенції та дивергенції, соціолінгвістична проблематика, термінологічні та когнітивні дослідження. Надзвичайно важливе місце у зацікавленнях займала історія розвитку романської філології у Львівському університеті. Роман Семенович вивчав наукову спадщину засновника кафедри французької філології Едварда Порембовича (1862–1937), Казімєжа Ярецкі (1878–1939), Зиґмунда Черни (1888–1975), Єжи Куриловича (1895–1978), Остапа Домбровського (1906–1982). Професор був відповідальним редактором Вісника Львівського університету, серія «Іноземні мови», членом редаційної колегії часопису «Studia germanica et romanica» та журналу «Іноземні мови в навчальних закладах».
Роман Помірко (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Роман Семенович Помірко протягом багатьох років був головою спеціалізованої Ради з захисту кандидатських дисертацій зі спеціальності 10.02.04 – германські мови і 10.02.17 – порівняльно-історичне та типологічне мовознавство Львівського національного університету імені Івана Франка, а також членом спеціалізованої Ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Завдяки надзвичайному організаторському дару, Професор завжди збирав навколо себе цікаві наукові особистості, ставив конкретні завдання і щиро радів успіхам своїх учнів і колег. Понад двадцять Його наукових дітей захистили кандидатські дисертації, а в професорів Алли Паславської, Романа Дудка, Тетяни Яхонтової та Богдана Чернюха Роман Семенович був консультантом їхніх докторських дисертацій.
Професор Роман Помірко з колективом кафедри французької філології (Світлина з сайту факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка)
У 2016 році у Львівському національному університеті імені Івана Франка Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Ізабель Дюмон вручила Роману Семеновичу Помірку Орден Академічних Пальм – нагороду Франції за особливі заслуги в науці та освіті.
Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Ізабель Дюмон вручила Роману Семеновичу Помірку Орден Академічних Пальм – нагороду Франції за особливі заслуги в науці та освіті. (Світлина прес-центру Львівського національного університету імені Івана Франка)Нагороду Франції за особливі заслуги в науці та освіті. (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Доцент Ганна Кость представила Професора: «Кожна особистість має свою історію. Історія пана Романа Помірка окреслюється найзнаковішими аспектами – професійним, інтелектуальним і, власне, людським. Університетська дорога, яку ми пройшли разом як колеги, позначена досвідом спілкування, університетської науки, дослідження невідомого в пошуках пізнавального відкриття в галузі французької лінгвістики та літератури. Він любить працю, яку виконує, любить своє професійне оточення, виявляє велику інтелектуальну допитливість, володіє аналітичним мисленням та майстерністю синтезування думки».
Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Ізабель Дюмон вручила Роману Семеновичу Помірку Орден Академічних Пальм – нагороду Франції за особливі заслуги в науці та освіті. (Світлина прес-центру Львівського національного університету імені Івана Франка)
Надзвичайний і Повноважний Посол Франції в Україні Ізабель Дюмон Ізабель Дюмон зазначила: «Я маю велику приємність представляти сьогодні до нагороди особу, яка справді є визначальною у розвитку французької мови у Львівському університеті. Уже впродовж 200 років почесна відзнака, про яку ми сьогодні говоримо, стосується осіб, які працюють в професійному й академічному середовищі, за їхній внесок у розповсюдження французької традиції у світі, за виховання молодих поколінь і за розвиток стосунків різних країн із Францією. Ви завжди залишалися вірним Львівському університету, Ви присвятили йому все життя і свою кар’єру, залишилися вірним формуванню українських студентів, сприяючи таким чином розвитку й розповсюдженню французької мови у вашому регіоні й Україні».
З Романом Семеновичем можна було спілкуватись про усе – філософію, релігію, політику, економіку, кіно, спорт (теніс був Його улюбленим видом спорту). Професор особливо захоплювався класичною музикою та оперою. Роман Семенович був порядною, толерантною і чуйною людиною, романтиком і однолюбом, для якого мірилом усіх цінностей була Його сім’я. У 1971 році Роман одружився зі Звениславою-Софією Онуфріївною Кагуй.
Професор Роман Помірко з дружиною Звениславою-Софією (Світлина з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Він умів насолоджуватися кожною секундою життя. Його надзвичайно хвилювала доля країни, Він був її патріотом у великому і в дрібницях.
Професор був життєрадісною, веселою, доброю та інтелектуально щедрою людиною і залишив нам багату наукову та педагогічну спадщину, безцінні поради та настанови, свою щиру і безкорисливу допомогу, чудові спогади про спільну працю і здобутки.
Роман Помірко (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)Роман Помірко (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Професор Роман Помірко відійшов у вічність 6 вересня 2020 року, знайшовши місце вічного спочинку на Личаківському цвинтарі у Львові (63 поле).
4 лютого 2021 року відбулася наукова онлайн-конференція професорсько-викладацького складу факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка за 2020 рік за участі представників інших вищих навчальних закладів Львова та України, пленарне засідання якої було присвячено світлій пам’яті Професора Романа Семеновича Помірка.
Роман Помірко (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Професор Володимир Сулим наголосив на Його вагомому внеску у розвиток романської філології, а також українського мовознавства в нашій державі та поза її межами. Доцент Зоряна Піскозуб з документальною точністю та величезною теплотою розповіла про роки викладацької та наукової діяльності свого наставника Романа Семеновича Помірка, доповнюючи розповідь архівними фото, які продемонстрували, що для професора пристрасть до всього, що він робив, була його життєвим кредо: «Чи це було навчання робітничій професії, чи служба в армії, навчання в університеті, чи робота на Кубі – це був невпинний рух вперед. Спортсмен, чудовий танцюрист, гарний оповідач, – він завжди був у центрі уваги. Але робота, наука – понад усе. Його цінували і шанували не лише в Україні, але й за її межами». Із великою пошаною та симпатією згадала Романа Семеновича професор Алла Паславська. Вона відзначила допитливість, любов до незвіданого, багату фантазію і дуже рідкісне вміння бачити лише красиве у людях, які й сформували траєкторію Його життя та наукової діяльності: «Професор Помірко працював перекладачем на Кубі, читав лекції з романського мовознавства в університетах Франції, Іспанії, Німеччини, Польщі. Він не терпів демагогії та авторитарного мислення, Його пристрастю була наука». Зворушливими враженнями про відомого мовознавця-романіста, вчителя та колегу поділилися також професори Ольга Косович, Олександр Пронкевич, доцент Любомир Бораковський.
Роман Помірко (Світлини з родинного архіву Звенислави-Софії Помірко)
Пам’ять про Професора Романа Семеновича Помірка, здібного і талановитого вченого, багаторічного завідувача кафедри французької філології, мудрого наставника, доброго приятеля та колегу, збережеться у нас, стане натхненням для Його вдячних учнів і продовжиться наступними поколіннями.
Олеся ТАТАРОВСЬКА
кандидат філологічних наук, доцент, заступник декана факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка
Зоряна ПІСКОЗУБ
кандидат філологічних наук, доцент, в. о. завідувача кафедри французької філології факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка
Ростислав КОВАЛЬ
кандидат філологічних наук, доцент, доцент кафедри української та іноземних мов Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського
Використані джерела
Бацевич Ф. С. Професор Роман Помірко: штрихи до портрета вченого. Вісник Львівського університету. Серія: Іноземні мови. 10. 2002. С. 3–9.
Бацевич Ф. С., Паславська А. Й. Наука і пристрасть: на пошану доктора філологічних наук, професора Романа Семеновича Помірка. Іноземна філологія. 124. 2012. С. 3–6.
Дудок Р. І. Слово на пошану світлої пам’яті професора, доктора філологічних наук, академіка Академії вищої школи Помірка Романа Семеновича. Тези звітної наукової конференції професорсько-викладацького складу факультету іноземних мов за 2020 рік (4–5 лютого 2021 року). На пошану доктора філологічних наук, академіка Романа Семеновича Помірка. Відповідальна за випуск О. В. Татаровська. Львів: ПАІС, 2021. С. 13–15.
Помірко Р. С. Романське мовознавство у Львівському університеті. Вісник Львівського університету: Серія історична. 49. 2013. С. 328–339.
Помірко Р. С. Французької філології кафедра. Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка: в 2 т. / Видавнича рада: І. О. Вакарчук (голова), М. В. Лозинський (заст. голови), Р. М. Шуст (заст. голови), В. М. Качмар (відп. секретар) та ін. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014. Т. ІІ. С. 600–601.
Помірко Роман Семенович. Encyclopedia. Львівський національний університет імені Івана Франка: в 2 т. / Видавнича рада: І. О. Вакарчук (голова), М. В. Лозинський (заст. голови), Р. М. Шуст (заст. голови), В. М. Качмар (відп. секретар) та ін. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2014. Т. ІІ. С. 310.
Помірко Роман Семенович. Нові імена. Львівщина та львів’яни. Випуск 1. Історико-біографічний енциклопедичний довідник. 2004. С. 272.
Сулим В. Т. Іноземні мови у Львівському університеті. Вісник Львівського університету. Серія історична. 49. 2013. С. 295–307.
In memoriam: Професор Роман Помірко (27.05.1942–06.09.2020). Іноземна філологія. 133. 2020. С. 257.
Pomirko Roman. Who’s Who in the World. 18th 2001. P. 1718.
Посол Франції в Україні Ізабель Дюмон вручила нагороду «Орден Офіцера Академічних Пальм» завідувачеві кафедри французької філології Романові Помірку. URL: https://lnu.edu.ua/posol-frantsiji-v-ukrajini-izabel-dyumon-vruchyla-nahorodu-orden-ofitsera-akademichnyh-palm-zaviduvachevi-kafedry-frantsuzkoji-filolohiji-romanovi-pomirku/
Автори висловлюють подяку дружині Професора Романа Семеновича Помірка – пані Звениславі-Софії за надані світлини, та доктору історичних наук, доценту кафедри олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрію Сові за допомогу в публікації статті.
Державна академічна чоловіча хорова капела «ДУДАРИК»
Молодший склад Львівської Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик» виконав Марш Українського Війська.
Пісню записали для підняття бойового духу та щоб подякувати українським Героям, повідомили у капелі.
«Нехай Марш Українського Війська, який звучить з уст молодшого складу Львівської Національної академічної чоловічої хорової капели «Дударик», додасть натхнення нашій армії перемагати. Нехай зігріває їхні серця і дасть силу відвоювати Україну і її майбутнє. Слава Україні!», – сказав керівник колективу Дмитро Кацал.
Як відомо Марш української армії створили українські виконавці-патріоти. Слова Маршу — це видозмінений текст Гімну українських націоналістів (Зродились ми великої години…) Олеся Бабія та Омеляна Нижанківського.
24 серпня 2018 року адаптований до сучасних українських умов варіант гімну став маршем українського війська на параді до дня Незалежності України. Також тут вперше було офіційно використано вітання «Слава Україні!» — «Героям Слава!».
Практичний семінар з пожежної безпеки пам’яток культурної спадщини
24 травня у Львові в церкві святої Параскеви відбувся практичний семінар з пожежної безпеки пам’яток культурної спадщини. Такі семінари започатковані Управлінням охорони об’єктів культурної спадщини Львівської облдержадміністрації з ініціативи Центру порятунку культурної спадщини. Співорганізатором семінару було Управління охорони історичного середовища м.Львова.
Практичний семінар з пожежної безпеки пам’яток культурної спадщини
Під час другого практичного семінару вогнеборці, пам’яткоохоронці, реставратори, та волонтери мали змогу оглянути додаткові системи протипожежного захисту пам’ятки архітектури національного значення церкви святої Параскеви-П’ятниці на Підзамчу у Львові. Адже тільки на реальних прикладах можна фахово обговорити ефективність та можливі шляхи вдосконалення захисту пам’яток від пожеж в умовах воєнного стану. Вступ до історії храму зробив протоієрей Павло Вербинський, відкрив семінар Василь Петрик – начальник обласного управління об’єктів культурної спадщини.
Мурована церква св. Параскеви П’ятниці розташована на території об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО «Львів. Ансамбль історичного центру. Підзамче» поблизу інфраструктурних об’єктів, що в першу чергу можуть стати цілями для московських ракет. Тому ця пам’ятка є під постійною загрозою. ЇЇ унікальний іконостас волонтери закрили спеціальною вогнестійкою тканиною з підкладкою вогнетривкої мінеральної вати, які витримують високу температуру, виконуючи таким чином роль захисного екрану. Ці роботи виконані на початку березня під керівництвом відомого у Львові польського реставратора Павла Боліньського. Також у перші тижні війни до церкви передали кілька додаткових вогнегасників.
Практичний семінар з пожежної безпеки пам’яток культурної спадщини
На запитання голови ЛОО УкрТОПІК Андрія Салюка начальник управління запобігання надзвичайним ситуаціям ГУ ДСНС України у Львівській області Ігор Брегін зауважив, що найважливіше при пожежі, яка загрожує іконостасу, є повне перекриття доступу повітря всередині захисного екрану, спорудженого навколо такого мистецького витвору. Якщо ж обудова буде неповною чи нещільною, захист не спрацює, а лише може погіршити ситуацію. Тому найефективнішим засобом збереження церковного вистрою залишається демонтаж та перенесення на зберігання у пристосоване сховище.
Також фахівці з пожежного захисту наголосили, що храми мають бути оснащеними системами оповіщення по пожежу, що дає можливість оперативно реагувати на початок пожежі. Адже вогнегасниками можна ліквідувати початкові джерела займання, хоча саме так і ліквідовується більшість загорянь. При масштабному поширенні вогню треба викликати пожежні бригади. Важливим є належне влаштування електромереж, очищення інтер’єру від пластикових та синтетичних легкозаймистих речей (штучні квіти, килими та ін.).
Практичний семінар з пожежної безпеки пам’яток культурної спадщини
Учасники завдяки професору Василю Ковалишину змогли випробувати на практиці особливості використання вогнегасників, обговорили вплив різних типів вогнегасників на мистецькі твори.
Представники ГУ ДСНС Ігор Брегін та Микола Винярський надали також рекомендації щодо пожежної безпеки об’єктів культурної спадщини:
підтримання вже наявних систем протипожежного захисту у справному стані;
26 травня помер відомий український співак і композитор Теодор Кукуруза, відомий піснею «День народження у тебе». Про це повідомляє Zaxid.net з посиланням на «Золочів.нет». У повідомленні не уточняють причини смерті 65-річного співака.
Теодор Кукуруза – артист, поет, композитор і виконавець пісень. У творчому доробку Теодора Кукурузи понад 380 пісень і 5 збірок пісень. Найвідомішою його піснею була «День народження у тебе».
Теодор Кукуруза народився 14 вересня 1956 року у селі Верхобуж Золочівського району на Львівщині. Працював керівником відділу культури Золочівської міської ради. Міська рада вже висловила співчуття з приводу смерті колишнього працівника. У 2010-2015 роках був депутатом Львівської обласної ради від ВО «Свобода».
Листівка з малюком Пстрака. Вид на вулицю Руську і Успенську церкву
Вулиця Руська, що розташована у середмісті Львова та відома ще з середньовіччя поєднує площу Ринок і вулицю Підвальну. Сьогодні 10 цікавих фактів з історії вулиці, що довший час була осередком української культури.
Руська вулиця та Волоська церква у Львові. ХІХ ст.
За Іваном Крип’якевичем: «Руська вулиця згадується під сею назвою вже в ХV ст. В ті часи було тут всього 14 домів, що належали до наших міщан. В 1405 р. маємо перші імена цих міщан: Омелян, Іван, Реполуск, Гаврило, Іван Кушнір, Ленова, Гриць, Зань Кушнір, Петро, Кузьма, Васька, Улька, Матвій, Іван Бушкаль. Пізніші візначні міщанські роди на Руській вулиці були Луцькі, Бабичі, Красовські в ХVІ ст., Білдяги, Добрянські, Стрілецькі – в ХVІІ ст., Лясковські – в ХVІІІ ст. Між ними були також греки Лангіші, Алвізи, Ізаровичі та інші».
На початку ХV століття на Руській знаходилось не більше 14 домів, між ХVІ-XVII ст. їх було вже 20. Історики припускають, що перші муровані будинки – кам’яниці – почали тут будувати після великої пожежі 1527 р. Тоді охопивши декілька вулиць, вогонь знищив чи не всі дерев’яні вежі, а також значно пошкодив Низький замок. Відновити фортифікаційні споруди, знищені пожежею, вдалося лише в 1540 р.
Й. Свобода. Волоська (Успенська) церква
Домінантою вулиці є комплекс Успенської церкви – найціннішої пам’ятки львівського рененсансу. До цього давнього осередку львівських русинів належали: церква Успення Пресвятої Богородиці (збудована в 1591-1629 рр. Павлом Римлянином, Войцехом Капіносом, Амброзієм Прихильним), її дзвіниця – вежа Корнякта (споруджувалась понад сто років, перші яруси будувалися у 1572-1578 рр. Петром Барбоном та Павлом Римлянином), каплиця Трьох Святителів (збудована у 1584-1591рр. архітектором Андрієм Підлісним), житлові та адміністративні будинки, більшість яких належали до Ставропігії.
За Іваном Крип’якевичем: «При Руській вулиці побіч церкви Успіння Богородиці знаходилися будинки Ставропігії. Церковне братство при Успенській церкві постало в ХV ст., від 1530-х рр. розкривало чимраз більшу діяльність, врешті 1586 р. від антіохійського патріарха Йоакима дістало підтвердження нового статусу і титул Ставропігії. До братства могли належати особи всякого стану, міщани й міщанки: вписове було 6 грошей і річна вкладка також 6 грошей, але поза тим братія давала на братські цілі добровільні пожертви і в тестаментах записували більші легати. Число членів братства в 1586 р. було всього 14, потім зросло до 50. В члени вптсувалися також різні видатні люди з-поза Львова: козацькі гетьмани Ружинський, Виговський, Тетеря та інші. Крім українців належали до братства й греки, між ними наймогутніший Костянтин Корнякт».
Вулиця Руська у ХVІІ ст. Художник І. Качор
На вильоті вулиці Руської біля апсиди Успенської церкви стояла Босацька фіртка, яку пробили у міському мурі у ХVІІ ст. (свою назву вона одержала від костелу і монастиря кармелітів босих). Після її появи назва «Босацька» перейшла і на Руську браму, згадки про яку маємо у ХVІ ст. (була влаштована у високому внутрішньому мурі, який проходив поблизу Успенської церкви).
За Іваном Крип’якевичем : «У 1738 р. король вперше дозволив жидам вести торгівлю на Руській вулиці. З кожним роком жиди скріплювалися тут, врешті значна частина українських домів перейшла в їх руки».
Руська, 16
Наріжна кам’яниця на вул. Руській, 16 була збудована у 1908 р. на місці двох кам’яниць. Одна з них – Докторівська кам’яниця, що мала адресу вул. Бляхарська , 19, походила з ХVІІ ст. і вважалася найгарнішою у єврейській дільниці. Її власником був придворний лікар турецького султана, а потім короля Яна ІІІ Собеського, Сімхе Менахем.
Будівля Товариства взаємних убезпечень «Дністер» (вул. Руська, 20) була збудована фірмою Івана Левинського у 1905-1906 рр. на місці трьох кам’яниць за адресами вул. Руська, 20, 22 та 24. Будинок «Дністра» є одним з найкращих зразків поєднання сецесії з українським національним стилем. Будинок використовувався не тільки як офіс Товариства «Дністер». Тут були велиі театральна і спортивна зали, де функціонували театр «Руська Бесіда» та спортивне товариство «Сокіл-Батько».
Львів. Акціонерне товариство “Дністер”, фото початку ХХ століття.
Вулиця Руська ділила до 1940-х рр. нинішню вул. Івана Федорова на дві різні за етнічним і конфесійним складом частини. Північна була заселена переважно греко-католиками і була частиною руської дільниці Середмістя. Від вул. Вірменської до сучасної Ставропігійської називалась вона Домініканська бічна, а від Ставропігійської до Руської – Руська бічна. Південна частина з середини ХІVст. була головною вулицею єврейської дільниці й називалася Жидівською. У 1871 р. три вулиці були об’єднані в одну, яка дістала назву Бляхарської від бляхарських майстерень, які були в цій околиці.
Вулиця Руська, 1968
Початкова ділянка вулиці досить вузька. Ще до 2006 р. тут була унікальна розв’язка трамвайних колій, коли рейки протилежних ліній взаємно накладались. У 2006 вулиця була реконструйована. Трамваї отримали можливість рухатися різними коліями.
Софія ЛЕГІН
Джерела:
Архітектура Львова: час і стилі XIII-XXI ст. / упорядник і науковий редактор Ю. О. Бірюльов. – Львів: Центр Європи, 2008
Вуйцик В. Leopolitana. За ред. О.Бойко та В.Слободяна. – Львів, 2013
Крип’якевич І. Історичні проходи по Львові. Накладом товариства “Просвіта” у Львові, 1932
Мельник І. Львівське середмістя: всі вулиці, площі, храми й кам’яниці. – Львів: Апріорі, 2015
Продовжуємо публікувати відеопоради, записані спеціально для українських музеїв працівниками Канадського інституту консервації (Canadian Conservation Institute) в рамах ініціативи допомоги в умовах війни.
Сьогодні у відео ви дізнаєтесь про пакування та зберігання музейний меблів у фондових збірках. Відео, в першу чергу, стане у пригоді невеликим громадським і приватним музеям, для збереження та транспортування своїх фондів.
Обкладинка книжки Романа Піняжка "Історія держави української"
Сьогодні увага медіа багатьох країн світу прикута до подій, які відбуваються на українських землях. Це перш за все перебіг російсько-української війни, де українці відстоюють свою незалежність, цілісність і суверенітет. Іноземці прагнуть зрозуміти причини та перебіг війни, а в цьому контексті й ознайомитися з історією України.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Безперечно, на читання багатотомних праць українських науковців нема стільки часу. Тут у пригоді стають короткі та змістовні виклади як фахових істориків так і окремих популяризаторів нашого минулого. Але написати коротку історію України це лише перший крок. Важливо щоб такий продукт був перекладений багатьма іноземними мовами.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Серед виданих праць такого спрямування можна виокремити книгу Романа Піняжка “Історія Держави Української” обсягом 142 сторінки. Вона вийшла друком у 2015 році (другий наклад – 2017 р.) і була присвячена Героям Небесної Сотні. 2020 року книга побачила світ в англомовному перекладі.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Книга “Історія Держави Української” отримала схвальні відгуки від читачів в Україні та далеко поза її межами. Так, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Алла Середяк зазначила: “Сьогодні для українців знати свою історію це не тільки питання честі та обов’язку кожного свідомого громадянина своєї держави. Сьогодні, в часи віроломного вторгнення російської армії на суверенні українські землі – це питання національної безпеки. Знання історії, звичайно, не гарантує миру, однак незнання – приводить до втрати ідентичності, а, відтак, до втрати територій, як це сталося в 2014 році. Нині ми маємо загрозу втрати державності і суверенітету для всієї України, тож звернення до історичного минулого повинно прокласти дорогу до майбуття, до творення єдиної української нації, міцної незалежної держави – рівної серед народів Європи. Історичними дослідженнями займаються фахівці, однак не менш важливим є популярний виклад основних віх нашої історії. Не менш важливим і не менш простим. Адже він повинен бути доступним широкому колу читачів, зрозумілим усім, хто в пошуках знань блукатиме інтернет-сторінками чи книжковими полицями бібліотек. Саме доступністю викладу приваблює книжка Романа Піняжка, який зумів в невеликий об’єм помістити багато фактів і подій, подати хронологію і статистичний матеріал, олюднити кожен період історії, вказавши основних діячів, які впливали на політичні, культурні процеси, були моральними авторитетами нації, формували її світогляд. Прикрашають видання і удоступнюють матеріал вдало дібрані автором ілюстрації. Тож сподіваюся, що книжка знайде свого читача насамперед в Україні і буде корисною для тих, хто вимушено покинув рідні землі чи то в минулі століття, чи зараз, тікаючи від рашистської чуми”.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Доктор історичних наук, професор Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського Андрій Сова наголосив, що “Запропонована праця розрахована на широку читацьку аудиторію. Роман Піняжко (на 142 сторінці він наголошує, що виріс в Незалежній Україні) українськими очима подивився на перебіг подій на українських землях від часів Трипільської культури до 1996 року. Читач, який бере цю книгу до рук, не втомлюється від тексту. Книга читається на одному подиху. Кожен період української державності, зокрема “Дохристиянська історія України”, “Княжа доба”, “Козацька епоха”, “Україна в ХІХ ст.”, “Українська держава в ХХ ст.”, підтверджений якісним ілюстративним матеріалом. А це ікони, прикраси, рисунки, прапори, печатки, картини, фотографії. Серед ілюстративного ряду на особливу увагу заслуговують: робота Миколи Самокиша “Козак на коні”, Сергія Васильківського “Козачий пікет в степу. В обороні запорізьких вольностей”, Олекси Новаківського “Святослав-завойовник”, “Олекса Довбуш”; портрети Івана Труша “Леся Українка” та “Іван Франко””.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Професор Пітсбургського університету Тревор Ерлачер у відгуку на книжку з-поміж іншого наголосив: “Вдячний за те, що Ви [Роман Піняжко] поділилися своєю книгою зі мною. Я отримав задоволення, читаючи її. Проте, як професійний історик, я не можу сприймати Вашу роботу не критично. Мої нижче наведені коментарі висвітлюють критичні моменти, які б, безперечно, навели інші історики. Я не спеціалізуюсь на стародавній та середньовічній історії, але я знаю, що сучасні поняття статусу самостійної держави, не мають сенсу, якщо їх застосувати до попередніх століть. Наприклад, називати “Київську Русь” Українською державою анахронічно і не історично, як і було б невідповідно назвати її “Російською” державою в сучасному значенні цих термінів. Сказавши це, я усвідомлюю, що ця книга спрямована на іншу аудиторію, ніж я. Мій досвід ученого спонукає мене до того, що я не можу читати такий текст, не думаючи про те, як у ньому переосмилюється минуле з наміром слугувати політиці теперішнього – надихати людей пишатися своєю національною державою та її славними початками і героїчними досягненнями. Я хвалю Вас за те, що Ви взялися за таку роботу і сподіваюсь, що Ваша праця знайде широке коло читачів серед людей, зацікавлених у вивченні захоплюючого минулого України, але я не можу похвалити Вашу книгу, як історичну працю. Я сподіваюсь, що Ви не сприймаєте мій критичний відгук, як образу, бо це все, що я можу сказати… Історія Української держави Р. Піняжка являє собою узагальнюючий огляд політичних устроїв, що панували на українських землях з стародавніх часів так як і боротьбу за становлення незалежної української держави, незважаючи на різні імперські проекти. Хоч це і не наукова робота, книга гарно ілюстрована, і захоплююча, і у ній представлено багато цікавих фактів для загального читача. Це хроніка ключових подій і постатей, а не праця історичного аналізу та оригінального дослідження. Це всеохоплююча оповідь про походження, також теологічна. У ній розповідається про витоки сучасної української держави та неминуче становлення її народу. У книзі проведено лінію від Трипільської культури повз скіфів, сарматів, антів, варягів та козаків до наших днів. Р. Піняжко проектує національну ідентичність та етнографічну територію сучасних українців назад у Середньовіччя, але не співпрацює з істориками, які сперечаються, що ідея сучасної української нації, подібна до інших національностей у Європі, є сучасним поняттям, яке не може слугувати для розуміння досучасної ери. Таким чином Піняжко складає героїчний національний міф як у 19 столітті, зосереджуючись на неперервності, статусі держави, церковних закладах радше ніж на соціальній зміні, міжкультурних складнощах, та етногенезі. Такий підхід анахронічний, та у ньому видно не достатню обізнаність із нещодавніми історіографічними та антропологічними розвідками. У розповіді про 19 і 20 століття у книзі підсумовано український патріотичний досвід іноземного утиску, борців за свободу та мучеників, проте недостатньо пояснено події та тенденції. Спрямованість книги натхненна і дидактична радше ніж наукова. У ній не згадано невигідних аспектів військових хронік ОУН, включаючи нетолерантну ідеологію, жорстокість по відношенню до мирного населення, задокументовані факти співпраці з Третім Рейхом. Нестача цитат утруднює виправдання достовірності. Проте, цього можна було сподіватися від праці для неспеціалістів. Переклад англійською хороший, хоч іноді неточний”.
Сторінки з книжки Романа Піняжка “Історія держави української”
Усі зацікавлені книжкою Романа Піняжка “Історія Держави Української” можуть її безкоштовно завантажити англійською та українською мовами на ресурсі: http://history-of-ukraine.com/
Ознайомтеся з цією працею. Ви не пошкодуєте, що витратили на це свій дорогоцінний час. Слава Україні!
Хата у селі Кульчиці на Самбірщині. Поч. ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Сьогодні до уваги читачів пропонуємо розповідь про непересічну особистість – Лева Кульчицького. Для широкого загалу ця постать є невідомою, а поціновувачі мистецтва зазвичай знають про нього лише як про батька визначної української художниці Олени Кульчицької.
Лев Кульчицький. Фото 1890-х років. Архів ХММ Олени Кульчицької.
Натомість Лев Кульчицький був людиною багатосторонньою – відомий галицький правник, громадський діяч, меценат, член багатьох товариств і перший директор «Народної каси» у Косові. А окрім того- великий шанувальник фотомистецтва і фотограф-аматор.
На відпочинку в Косові. Зліва направо: Олена, Володимир та Ольга Кульчицькі. Фото поч. ХХ ст.
Свій мистецький хист та потяг до творчості Лев Кульчицький реалізував через захоплення фотографією. В архіві Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької зберігаються родинні фото художниці, і можемо припустити, що автором багатьох із них був Лев Кульчицький. Він часто фотографував доньок Олену та Ольгу, і про це писала у спогадах Олена Кульчицька: «Батько дуже любив фотографувати й часто брав нас з сестрою до знимки. Я була в часі знимання досить неспокійна і нетерпелива. Нехіть зниматись осталась, мабуть, з того часу ще й дотепер». Попри таку нелюбов до позування перед об’єктивом, згодом Олена Кульчицька під впливом батька теж захопилася фотографуванням.
Гуцул на подвір’ї хати. Поч. ХХст. Фото Лева Кульчицького
Лев Кульчицький народився 1843р. у родині священика Теодора Кульчицького та його дружини Розалії (з Новаківських). Належав до відомого у Галичині шляхетського роду Кульчицьких (гербу Сас), який походив із села Кульчиці на Самбірщині. Здобув фах юриста, хоча замолоду мріяв стати архітектором.
Краєвид на Гуцульщині. Поч. ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Згодом Лев Кульчицький працював суддею у різних повітових містечках Галичини (Устечку, Кам’янці-Струмиловій (тепер Кам’янка-Буська), Бережанах, Лопатині, Городку), а з 1900р.- на посаді надрадника суду у Львові. Вийшовши на пенсію, він разом із родиною переїхав до містечка Косів на Гуцульщині, де відкрив приватну адвокатську контору.
Хата на Гуцульщині. Поч.ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Зазначимо, що саме Лев Кульчицький мав визначальний вплив на виховання доньки Олени, формування її поглядів та характеру. «В пізнанні природи й в способі спостерігання її краси, безперечно, багато завдячую свойому батькові, який так дуже любив природу й умів учити пізнавати її… Його заінтересування і талант не знайшли задосить учинення по причині тодішніх суспільних відносин та дорожнечі студій на політехніці», – згодом писала О.Кульчицька у своїх спогадах.
Краєвид на Гуцульщині. Поч.ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Лев Кульчицький підтримував бажання доньки стати професійною художницею, фінансував її навчання спочатку у приватній художній студії художників С. Батовського-Качора та Романа Братковського у Львові (1901-1903), а потім- у Віденській художньо-промисловій школі (1903-1907).
Інтер’єр гуцульської хати. Поч. ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Перебуваючи в батьківському домі у Косові на вакаціях, О.Кульчицька вперше близько познайомилася з народним мистецтвом Гуцульщини, що згодом надихнуло її на створення численних графічних, малярських творів, предметів ужиткового мистецтва: «Мої ферії 1905р. були вже не у великому місті, а маленькому-майже селі. Я знайшлася цілком близько цеї частини нашого народу – Гуцулів, яких я так дуже любила. Пізнала його звичаї і це своєрідне, дуже цінне народне мистецтво-гуцульську архітектуру. Часті прогульки в околиці Косова, це безпосереднє зіткнення з Гуцулами було початком пізнання краси цеї частини нашого краю- гуцульських Карпат».
Олена Кульчицька (сидить перша ліворуч) на етюдах. Косів. 1900-ті рр. Фото Лева Кульчицького
В архіві Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької зберігається невеликий альбом світлин Лева Кульчицького. Частина із них- це краєвиди Гуцульщини, виконані на початку ХХст. у Косові. Тут можемо побачити гуцульські хати та господарські будівлі, селян у народних строях, інтер’єр селянської хати із кахляною піччю.
Олена Кульчицька. Діти на леваді. 1908р., Косів. Полотно, олія. Твір зі збірки НМЛ імені Андрея Шептицького
Також цікавими є фотографії групи дітей у народному вбранні, які Олена Кульчицька згодом використала як основу для створення полотна «Діти на леваді». Цей твір художниця виконала під час ферій у батьківському маєтку у Косові 1908р., і він є одним із кращих зразків малярства О.Кульчицької раннього періоду, позначеного впливами модерну та імпресіонізму. На одній із світлин поруч із дітьми бачимо і саму Олену Кульчицьку, яка робить натурні замальовки для майбутньої картини.
Володимир Кульчицький (перший ліворуч) на відпочинку в Карпатах. Поч. ХХст. Фото Лева Кульчицького
Привертає увагу рідкісне фото брата художниці, Володимира Кульчицького, під час відпочинку на галявині на тлі карпатського краєвиду. Володимир-Емануель Кульчицький (1870-1922) був старшим сином Лева Кульчицького, довгий час працював старшим радником Рахунково-скарбової палати у Львові.
Хата у селі Кульчиці на Самбірщині. Поч. ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
В альбомі є декілька фотографій, на яких зображені мальовничі краєвиди села Кульчиці поблизу Самбора, де народився Лев Кульчицький. Бачимо тут колоритні бойківські хати та сільських мешканців. Особливо цікавою є світлина, на якій зображено старовинну дерев’яну церкву Преображення Господнього, споруджену в Кульчицях 1702р.
Церква Преображення Господнього (1702) у селі Кульчиці. Поч. ХХ ст. Фото Лева Кульчицького
Це тридільна церква, завершена над навою двозаломним наметовим верхом, увінчаним ліхтарем, конструкція якої характерна для давніх дерев’яних храмів Бойківщини. Церква була розібрана на початку ХХст, і до наших днів збереглася тільки дерев’яна дзвіниця XVIIIст., яку теж можна побачити на фото.
Краєвид околиць села Кульчиці. Поч. ХХст. Фото Лева Кульчицького
Світлин Лева Кульчицького збереглося небагато. Проте вони свідчать про його любов і замилування красою рідного краю, про тонке відчуття природної гармонії, яку фотограф-аматор зумів передати лаконічними засобами чорно-білої фотографії.
Олена Кульчицька. Портрет батька в кріслі. 1908р. Полотно, олія. Твір зі збірки НМЛ імені Андрея Шептицького
Земний шлях Лева Кульчицького завершився у 1909р., останній спочинок він знайшов у Львові, у родинному гробівці Кульчицьких на Личаківському кладовищі. За рік до смерті батька Олена Кульчицька виконала його портрет, у якому майстерно передала настрій та шляхетну вдачу портретованого: «Найдорожчий батько сидить в кріслі й переглядає репродукції славних мистців – так, як все любив по обіді щось гарне переглядати, а передовсім – знимки; бо сам залюбки фотографував».
Надія ЛЕНЬКО молодший науковий співробітник Художньо-меморіального музею Олени Кульчицької (відділ НМЛ імені Андрея Шептицького)
Література:
Кость Л. Хронологія творчости О.Кульчицької (емоції, мотиви і толчки) : 1908-1940/ Любов Кость [та ін.]// Народознавчі зошити.-2001.-№1.- С.6-25
Олена Кульчицька (1877-1967). Графіка. Малярство. Ужиткове мистецтво: альбом-каталог/Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького; авт. статті і упор. Л.Кость; упор. спогадів: Л.Кость, Т.Різун.-Львів; Київ: Апріорі, 2013р.- 392с., іл.
Тарас Я. Сакральна дерев’яна архітектура Карпат: культурно-традиційний аспект.- Львів: ІН НАНУ, 2007.- 640с., іл.
“Гаївка (1922~2022)” – так символічно проект HutsulPlanet назвав свою чергову пісенну прем’єру. Створена сто років тому давня гуцульська гаївка у світлі подій 2022-го року зазвучала по-новому – жорстока війна росії проти України знову оголила теми страждань українців, людського болю і сирітства…
“Гаївку”, датовану 1922 роком, засновник та керівник масштабного культурологічного проекту з Коломиї Hutsul Planet Михайло Балух віднайшов у старому зошиті з гуцульським фольклором. Аранжування до давньої народної пісні створив разом із Станіславом Фоміним, автором понад сотні саунд-треків до голлівудських кіно-хітів.
“Гаївка” була записана у часі роботи над першим альбомом “Гуцулів” The Music Of The Mountains / Музика Гір, що став унікальним міжнародним проектом, який творили понад 200 музикантів з України, Канади та США. “Гаївка” до збірки не увійшла, кілька років пролежала у шухляді.
— Відколи росія 24 лютого розпочала в Україні повномасштабну війну, мене не полишала думка, що наша гуцульська “Гаївка” – це як плач української землі, – каже засновник HutsulPlanet Михайло Балух. – Ми створили до пісні сучасний візуальний ряд. Ілюстрували моторошними кадрами із сьогодення України. “Гаївка (1922~2022)” символізує столітню боротьбу українців із москалями. Яка, у це свято вірить уся наша команда, скоро увінчається перемогою України.
29 травня 2022 р. о 14 год. Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові (вул. І.Франка, 154) запрошує на показ фільму “Осип Курилас. Повернення в історію”. Подія організована у співпраці із Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) та Львівським фотомузеєм.
Фільм про відомого українського живописця, витонченого графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного з основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС.
Фільм знятий на основі віднайденої та зацифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних та родини Куриласів з Америки. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Осип Курилас за мольбертом під час служби в Легіоні Січових Стрільців.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ;
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ;
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА;
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS.
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ;
За автора – Славко НУДИК;
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ.
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ – директор Благодійного фонду Нагірних;
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА – завідувачка відділу українського мистецтва ХІХ – початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького;
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ – краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа;
Ігор ТКАЧИК – спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів;
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ – директор Львівського Фотомузею;
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА – ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці;
Олег ВАСИЛИШИН – голова Щирецької об’єднаної територіальної громади.
У війни не лише байдуже обличчя та черстве серце, але й потворне обличчя та жорстоке серце. Потворність обличчя війни визначається не лише смертями людей, які безпосередньо від неї постраждали, але й великою кількістю хворобливих захворювань, що крокують в парі з нею і вражають у найбільш неочікуваний та підступний спосіб. Саме тому фахових медиків на полі битви чи в воєнний час завжди цінували не менше, ніж умілих солдатів.
Й дійсно безцінним в історію поступу цивілізації був внесок тих, хто розв’язував найскладніші задачі і ставав винахідником ліків від масових епідеміологічних захворювань. У історії Львова таким, безумовно, був Рудольф Вайґль (1883 – 1957), біолог та імунолог, який відкрив вакцину проти висипного тифу. На щастя, ця непересічна та унікальна особистість користується увагою та має визнання у львів’ян, не лише серед жителів нашого міста. Водночас, не є таємницею, що Вайґль працював не один і зараз про одного з найнадійніших учасників його команди.
Рудольф Вайгль. Фото з https://www.istpravda.com.ua
Про відкриття Вайґля
Математики Стефан Банах, Владислав Орліч і Фелікс Баранський, диригент Станіслав Скровачевський, поет Збігнєв Герберт і ін. Усі ці люди приходили до лабораторії Рудольфа Вайґля і ставали частиною чогось значно більшого і важливішого, ніж просто науковий експеримент. Вони долучилися до процесу порятунку мільйонів людей, будучи донорами-добровольцями у дуже незвичайному дійстві. На їхні кінцівки одягали спеціальні браслети/коробочки з вошами, яких в такий спосіб годували впродовж певного часу задля наступних експериментів – так було придумано сироватку проти тифу. До того моменту висипний тиф вважався невиліковною хворою і зі спалахом кожної нової війни від нього гинуло не менше людей, аніж безпосередньо від військових дій. Скажімо, у ХХ столітті у Західній Європі на тиф захворіло 35 мільйонів людей, а 6 мільйонів з них розпрощалися з життям. Справжньою грозою тиф став і для багатьох військових та політиків, на плечах яких трималась Українська революція початку ХХ століття. Можливо, ця хвороба навіть стала однією з причин, які не дозволили реалізувати задумані тоді ідеї до кінця.
Рудольф Вайгль. Фото з https://www.istpravda.com.ua
Ось таку тенденцію, жахливу хворобу, зупинили у Львові стараннями Рудольфа Вайґля та його команди. При цьому, відбулося це все саме під час війни і в особливо критичних умовах. Вперше ще наприкінці Першої світової війни. Вдруге, повторно, уже в роки Другої світової. Знаково, що цю ситуацію та важливість результатів експериментів ще й використовували для порятунку життя багатьох людей ще в процесі випробувань – співробітники лабораторії Вайґля та учасники експерименту були недоторканими, їх не чіпали представники нацистської адміністрації.
Вайґль. Софія
Подив і зохоплення викликає внесок і вчинок людей, які погодилися бути добровольцями в експерименті Рудольфа Вайґля. Ще більший подив виникає, якщо уважніше приглянутися, як багато відомих і знатних особистостей співпрацювало з львівським лікарем. Це понад 1000 людей, серед яких вчені, поети, композитори… Імена настільки відомі, що за їхніми спинами не завжди звертаєш увагу на представницю прекрасної половини – Софію Вайґль. Це перша дружина Рудольфа Вайґля, не менш знана і здібна за нього імунолог, яка була з вченим впродовж усього експерименту і чий внесок був досить вагомим для винайдення сироватки проти тифу. Софія Вайґль також годувала вошей і була залучена до всіх наступних досліджень. При цьому, на відміну від свого чоловіка, в процесі експерименту не захворіла – Рудольф Вайґль двічі перехворів тифом.
Експеримент Вайгля. Фото з https://www.istpravda.com.ua
Щодо Софії Вайґль, то вона закінчила жіночу гімназію у Львові, а по тому і Львівський університет, мала докторський ступінь з біології. Була співробітницею Інституту досліджень висипного тифу та вірусів, заснованого Рудольфом Вайґлем. Софія Вайґль була першою дружиною вченого. Як і сам Рудольф Вайґль та багато інших, вона годувала вошей. При цьому, ще й була однією з перших учасниць експерименту. Відтак ще й провадила наступні лабораторні досліди.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Вітолін О. Нобель, якого не було // Zbruč, 2020 [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/100864
Київська Русь – це Україна: ідея з якої все почалося...
Інтерв’ю Богдана Зятика з художником та іконописцем, випускником кафедри сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв, кандидатом мистецтвознавства, членом НТШ, співголовою мистецького об’єднання «Алімпій», членом Української Спілки Іконописців – Андрієм Комарницьким.
Б. З.: Цікаво мені поговорити про твій дипломний проєкт поліхромії храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, який ти виконав навчаючись на кафедрі сакрального мистецтва Львівської національної академії мистецтв.
Професор Роман Василик та дипломники: Орест Городинський та Андрій Комарницький під час виконання дипломної роботи на кафедрі сакрального мистецтва ЛНАМ. 1999 р. Фото Руслана Сірого
А. К.: Цей проєкт я розробляв у 1999 р. Роман Якимович Василик був моїм дипломним керівником. Тоді Святослав Владика був на першому чи на другому курсі. А через десять років він почав оздоблювати Сихівський храм. Фактично я був одним з перших, хто розробляв і запропонував сучасний проєкт розпису до сучасного храму Різдва Пресвятої Богородиці. І саме за словами о. Ореста Фредини, настоятеля і будівничого храму Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові, якому цей проєкт дуже сподобався, саме цей проєкт вплинув на його вибір того, що храм має бути розписаний в сучасному стилі, а не в такому компромісно-класичному. Бо храм Різдва Пресвятої Богородиці це був один з перших храмів в якому з 2009 року почалася така смілива стилістика. Сучасну, новаторську поліхромію до цього храму реалізував Святослав Владика з командою (АСМ). А починав він цей храм ще разом з Данилом Турецьким. Навіть до сьогодні цей дипломний проєкт, поряд з проєктами які виконувались до храму Софії Премудрості Божої УКУ, він залишається досить прогресивним. І це дуже важливо що він був запроєктований так дуже цілісно і комплексно. Це масштабний проєкт.
Дипломний проєкт поліхромії храму Різдва Пресвятої Богородиці (Сихів) у Львові. Автор проєкту Андрій Комарницький. 1999 р. Фото надані автором
Б. З.: Чому ти не виконував цей проєкт?
А. К.: Я мав з моїм однокурсником Орестом Городинським це виконувати. Отець Орест, уже давав нам кімнату і казав що ми можемо приступати до виконання рисунків до майбутніх розписів. І в 1999 р. через тиждень після захисту диплому трагічно загинув Орест Городинський. Ми фактично були першими студентами і випускниками кафедри сакрального мистецтва. А сам я вже не міг братися за такий масштабний об’єкт. Я поступив ще в аспірантуру за благословенням отця Ореста. До речі, ще в той час, коли я поступав, в отця Ореста Фредини була чітка візія, що у вівтарі має бути мозаїка Богородиці-Знамення, а також, що мозаїка має бути в центральному куполі храму. Про мозаїку тоді у Львові ще ніхто не говорив. Для серйозної праці мені треба було знайти напарника. А знайти когось такого щоб ми з ним працювали так як з Орестом, було важко. З Юрком Вербовським я зустрівся аж в 2009 р., і його запросив до розпису церкви в с. Дуліби, Гошанського району, Рівненської області.
та Андрій Комарницький. Фото надане художниками
У 2010-2011 рр. ми з Юрком Вербовським були першими, хто заводив сучасну стилістику в храмах. Крім нас, це ще був храм Різдва Пресвятої Богородиці на Сихові.
В 2011 р. ми у співпраці з Юрієм Павликом та з Юрієм Вербовським виконували розпис церкви св. Миколая в с. Тяпче, Долинської громади, Калуського району. На жаль цей розпис уже знищений.
«Христос Великий Архиєрей» поліхромія куполу храму св. Миколая у с. Тяпче Долинської громади Калуського району, до перемалювання. 2011 р. Автори поліхромії Андрій Комарницький, Юрій Павлик, Юрій Вербовський. Фото надане авторами
Б. З.: А що трапилось?
А. К.: Не сподобалось замовникам, бо вони хотіли реалізм і польське бароко. І вони замовили інших художників, які це їм намалювали. Там все зараз перемальовано. Після цього випадку я зробив такий висновок, що в селі можна братися за розпис храму лише в тому випадку якщо парох отець-настоятель храму тебе добре знає і він все вирішує, тобто має авторитет і вплив на громаду. В іншому випадку навіть немає сенсу братися за таку роботу. Бо робити халтурку чи косити під реалізм, це не серйозно. Саме через сучасний хід наш розпис перемалювали. Людям не сподобалось через те що це сучасне. Після цього мені ще довго згадувалися «перекошені» від праведної люті лиця парафіян і вигляд місцевого священника, який скрушно повторював: «Ну я ж казав, що це – ризик».
Б. З.: Розкажи про розписи, які Ви виконували у Львові, зокрема на Левандівці, каплиця-хрещальня Покрови Пресвятої Богородиці при храмі Вознесіння Господнього УГКЦ.
Іконостас каплиці св. Покрови при храмі Вознесіння Господнього УГКЦ на Левандівці у Львові. Автори Андрій Комарницький та Юрій Вербовський. Фото Богдана Зятика
А. К.: У 2010 р. ми з Юрієм Вербовським, виконували іконостас до цієї каплиці-хрещальні. Цей іконостас був зроблений після іконостасу храму св. Володимира і Ольги у Львові, автором ікон до якого є Роман Якимович Василик. Ми по суті розвивали той хід, що був заданий у храмі св. Володимира і Ольги і працювали далі над осучасненням, тобто ми рухалися вперед. І після нас уже зробили іконостас на Привокзальній у храмі св. Ольги і Єлизавети, і це є на мою думку найсучасніший іконостас, який є у Львові і напевне в Україні. І ще був один іконостас, під впливом якого ми виконували свій іконостас, це був іконостас Іванки Крип’якевич-Димид, для храму святого Йосифа Обручника, сестер св. Вінкентія у Львові. Фактично це були два іконостаси, які нам передували. Тому іконостас до левандівського храму, це був один з декількох новаторських іконостасів в той час. І нам було дуже важко створювати цей іконостас, коли в самому храмі був уже іконостас, в якому бракувало сучасної стилістики. Це було дуже складно. Розпис ми заводили у 2011 р. і фактично були першопрохідцями серед тих хто займались осучасненням наших храмів. І вже потім цей розвиток продовжився у храмі Всіх Святих Українського Народу, де керівником є Василь Сивак.
Б. З.: У святилищі цієї каплиці ви зобразили Богородицю Одигітрію. Чи це була ваша авторська ідея? Чи можливо Ви вже таке десь бачили? Або хтось вам це підказав?
Богородиця Одигітрія в консі апсиди каплиці Покрови Пресвятої Богородиці при храмі Вознесіння Господнього на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Юрій Вербовський (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Богдана Зятика
А. К.: Ми спочатку у вівтарі думали давати зображення Покрови Пресвятої Богородиці. Але оскільки тут є запрестольна ікона Покрови Богородиці, то в нас виникли сумніви і ми вирішили не дублювати іконографію. Справді, «Одигітрія» – дуже рідкісний сюжет для вівтаря. Можливо, тому ми зупинилися на цій ідеї. Взагалі, в куполі ми хотіли зобразити Богородицю Знамення. Все таки, отець-настоятель Олексій Васьків захотів у куполі зображення Пресвятої Трійці.
Старозавітна Трійця та Гостинність Авраама. Поліхромія куполу каплиці Покрови при храмі Вознесіння на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Андрій Комарницький (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Богдана Зятика
І вийшла дуже цікава ідея. Якщо дивитись на цю капличку зверху, то бачимо Пресвяту Трійцю, тобто – Господа, нижче у Благовіщенні Пресвятої Богородиці, Він вже втілився, далі (ще нижче – у вівтарі), Він уже народився і Богородиця-Одигітрія тримає Його на руках як Дитя, а напроти (на хорах) є Пієта, де Богородиця тримає Його на руках вже дорослого і померлого.
Не ридай Мене Мати. Поліхромія куполу каплиці Покрови при храмі Вознесіння на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Юрій Вербовський (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Юрія Вербовського
Тобто є така цікава і дуже важлива підв’язка. Ці речі є дуже важливі, бо воно так зав’язувалось. Це йде таке якби коло. Але є дуже цікавий перегук. У вівтарі Богоматір тримає Ісуса, а навпроти – на хорах, Вона вже тримає Ісуса мертвого. Вище над Пієтою, в Успінні Ісус тримає маленьку душу Богородиці, яку Господь возносить до Раю (Свята Трійця). Тому – вище над Успінням зображена «Свята Трійця». Отже, Нею все почалося і Нею все завершується.
Успіння Пресвятої Богородиці. Поліхромія куполу каплиці Покрови при храмі Вознесіння на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Юрій Вербовський (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Богдана Зятика
Таким чином ми маємо таку от циклічність. На великій боковій стіні від вівтаря є «Похвала Богородиці». Через те, що тема «Похвала Богородиці» є однією з найулюбленіших тем у давньому українському іконописі, ця сцена – максимально великих розмірів. Тут є справді така оригінальна річ для всього храму, що ми дали срібні тла. Бо одразу стіни храму були жовті. Отець Олексій хотів, щоб ми їх так залишили, не змінюючи. На жовтих стінах золото б слабо читалося, а ось срібло витягувало колористику цілого храму, давало контраст, особливо у поєднанні з пурпуровими акцентами і сірим. Юрко Вербовський малював сцени «Благовіщення» і «Успіння» в барабані, Одигітрію у вівтарі, а також «Пієту» і «Хрещення», я малював «Святу Трійцю», «Похвалу Богородиці», Архангелів і блаженних новомучеників УГКЦ у вівтарі. Таким чином ми ділили роботу. Але звичайно, що ми один на одного впливали. Було дуже багато ідей. До прикладу, спочатку у «Похвалі» мала бути Єлеуса і, згодом я взяв за основу київську ікону Печерської Богородиці кінця ХІ с. з святими Антонієм і Теодозієм Печерськими. Але цікаво, що вверху є Софія і написано: «Премудрість збудувала собі храм». А Богородиця – Вона якраз є Престолом Премудрості. І тут є пророки, піснепівці, цікаво що це є ідея-концепція храму києворуського (українського). Софія Премудрість тримає згорток з цитатою з пророцтва Ісаї: «Се Діва зачне і породить Сина». Розробляючи таку досить авторську Іконографію цієї сцени «Похвала Богородиці», ми запросили для консультації п. Соломію Тимо, керівника іконописної школи «Радруж» (УКУ). Тож у розробці оригінальної богословської концепції храму є її внесок. Велику роль у цьому храмі відіграють тексти: у барабані, під сценами «Благовіщення» і «Успіння», ми дали молитву Пресвятої Богородиці «Величає душа моя Господа…», а в центральній частині храму, з обох сторін напис молитви «Достойно єсть яко воїстину блажити Тя…»
Похвала Пресвятій Богородиці. Поліхромія куполу каплиці Покрови при храмі Вознесіння на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Андрій Комарницький (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Богдана Зятика
Архітектор цього храму і хрещальні – Микола Рибенчук загалом був задоволений, він нас трохи покритикував по нижньому ярусу. Верхнім, він всім був задоволений. На його думку зображення нижнього ряду могли бути значно крупнішими. Його побажання щодо розробки детального комплексного проекту до поліхромії ми врахували у нашій наступній роботі – при оздобленні львівського храму Климента Папи на вул. Чупринки. Тоді у 2017 році ми розробили такий проект. По-суті, такі комплексні проекти до розписів храмів у нас у Львові і в Україні це – рідкість і це мало хто практикує, і храми дуже втрачають від того.
Хрещення України-Руси. Поліхромія куполу каплиці Покрови при храмі Вознесіння на Левандівці у Львові. Автор поліхромії Юрій Вербовський (іконописне об’єднання «Алімпій»). 2011 р. Фото Богдана Зятика
Б. З.: Тобто в процесі роботи ви погоджували свої проєкти з архітектором?
А. К.: Так, ми погоджували, але можливо не настільки добре, як би хотілося і про це він казав. Але його ряд порад ми врахували. Вже, після завершення розпису храму, ми зрозуміли, що могли зробити ще краще. Наприклад, не малювати сцени «Хрещення України-Руси» взагалі. Але на цій сцені настоював отець Олексій Васьків. А в сцені «Похвала Богородиці», поруч з Дівою Марією можна було дати тільки дві великі постаті свв. Антонія і Феодосія, без пророків. Тоді б ця сцена сприймалася ще більш крупно і монументально. Хоч загалом ми стараємось давати максимально крупні постаті і великі орнаменти на основі давньоруської плетінки. І, такий хід є однією з фішок нашої майстерні. Але загалом цей храм вийшов світлий, ясний і як казали нам парафіяни – молитовний. Шкода тільки, що незабаром після його завершення, Господь покликав до Себе святої пам’яті отця Олексія Васьківа. Ми, при підтримці отця Олексія вже почали розробляти проект до розпису основного храму – «Вознесіння Господнього» у співпраці з Любою Яцків та архітектором – п. Миколою Рибенчуком. І, отець Олексій Васьків добре сприймав нас, трьох і наші проектні розробки. Він хотів, щоб ми розписували цей великий храм.
Б. З.: А хто виконував символи 4 Євангелистів?
А. К. : Їх виконував Юрко Вербовський.
Б. З.: А виконуючи композицію Хрещення України-Руси, чи взорувалися ви на однойменну роботу Любомира Медведя у Суховолі?
А. К.: Трошки так. Бо цією сценою займався Юрко Вербовський. Тому від Любомира Медведя тут є невеличкі нюанси. Загалом ми працюємо як іконописна майстерня на честь преподобного Алімпія Києво-Печерського. Тому на Левандівці ми підписали розпис храму 13-тим числом 2015 року і написали «Алімпій». І потім люди допитувалися, що то за Алімпій? Що ви таке написали? І я боявся що нас можуть не так зрозуміти. Але я їм пояснив і їм це сподобалось.
Б. З.: Ти згадував, що у цей період ви ще розписували храм в Добрянах?
А.К.: На межі 2013-2014 рр. ми попрацювали в церкві Різдва Христового та Успіння Праведної Анни в с. Добряни Миколаївського району Львівської області. Ми з Юрієм Вербовським виконували розпис вівтаря, а пізніше я з дружиною Мариною створили металевий семисвічник «під писанку» на престіл.
Б.З.: Розкажи детальніше про ці розписи.
А.К.: Добряни це майже моє село. Я живу в Тернопіллі, а Добряни і Тернопілля є суміжні села, майже як одне село. Ця церква – на половину православна, на половину греко-католицька. Їй десь 200 років, це колись був костел німецький. Там є проблема з накриттям храму, фундамент без рубероїдів – тому є небезпека сирості. Ми туди навіть залучали о. Севастіяна Дмитруха, з питанням як зберегти та оздобити цей храм. Там був уже розпис, не поганий, який виконували 15 років тому. Простенько, чисто, орнаменти а-ля Софія Київська та реалізм. Але, на жаль, штукатурка вже тріскала по багатьох місцях. І потім ми дізналися що його хочуть серйозно реставрувати. Цей храм дуже відомий. Підходили: Крвавич, Островський, там наших половина Академії була. І там різні є давні ікони на іконостасі, років їм 150 може навіть 200 і, то серйозно дуже класні ікони. Можливо Андрій Почеква буде їх реставрувати. Випадково православний отець Іван мені це сказав, що її хочуть розписувати, що то якісь майстри з Миколаєва. Особисто я їх не знав. Але собі так прикинув, що вони там 100% наїдуть, накрутять тих гіпсових штучок, понамальовують таке польське бароко, і це буде шок і трепет. І тоді я просто дзвоню до старшої сестриці п. Марії і кажу, давайте я вам пропоную альтернативу, одним словом, ми вам зробимо. І пані Марія погодилася. Ми назвали ціну 40000 грн за вівтар. Розміри вівтаря там 5 метрів діаметр і 8 метрів висота. І ми буквально за місяць часу розписали цей вівтар. І як будуть гроші, то ми думаємо там робити далі.
Б.З.: Скільки у вівтарі було сцен?
А.К.: У вівтарі ми написали дві сцени. Юрко там малював сцену «Різдва Христового», а я малював «Новозавітню Трійцю». І ми там з моєю дружиною Мариною зробили металевий семисвічник під писанку.
Різдво Христове. Поліхромія святилища храму Різдва Христового та Успіння Праведної Анни у с. Добряни, Миколаївського району Львівської області. Автор поліхромії Юрій Вербовський. 2013-2014 рр. Автори семисвічника Андрій та Марина Комарницькі. 2015 р.
Б.З.: Андрію, розкажи про творчі принципи вашої групи. Від чого ти відштовхуєшся?
А.К.: В нашій творчості ми прямуємо до сучасних розробок відштовхуючись від традицій Київської Русі-України, намагаючись їх осучаснити. Також однією з головних засад в нашій роботі є мінімалізм. Як в бойових мистецтвах: «мінімум зусиль – максимум болі». Але його дуже важко пропонувати замовникам. В нас навпаки всі люблять максималізм. Ми на цьому балансуємо і після нашої спільної з Юрієм та Орестом Городинським (+1999) виставки у Національному музеї Львова ім. А. Шептицького (2010 р.), підійшли до того, що потрібно створювати в перспективі якусь школу. От я був в о. Ореста Козака і в нього там фундаментально. Там, наприклад чітка система рисунку, як воно все пропорційно має будуватися. Тоді як в нас в Академії – різноманітно: десь класична українська ікона ХV-ХVІІ ст., десь модерновий творчак, стилізація є більш ширший діапазон, але таку грамоту вужчого плану, в нас не дуже дають. Тобто в нас є більше акцент на творчості, що по своєму також є дуже сильно. От школа «Радруж», вони більше йдуть на наслідування, на мімезис. Але хотілося б мати конкретну школу і давати ту школу і разом з тим спонукати учнів виходити за рамки цієї школи. Бо люба школа, навіть найкраща це є обмеження. І вона має все одно свої мінуси.
Б.З.: Які сучасні взорування? Кого ти можеш виділити?
А.К.: Ну наші приорітети сучасного стилю це – Юрій Новосільський, Любов Яцків, Іванна Крип’якевич і наша київська монументальна школа (ХІ ст.). Також цікаві зразки нашого монументального мистецтва які творять Святослав Владика, Данило Турецький, Дмитро Гордіца, Василь Сивак, Роман Василик, Кость Маркович, Роман Кислий, ранній Олекса Чередніченко – там є цікаві моменти. Ми обоє з Юрком є зав’язані на монументалці. До співпраці з ним я розривався між монументалкою і народним стилем. І ми так один на одного впливаємо досить цікаво. Також в мене є ідея архітектури сучасного храму, було б дуже цікаво таку ідею реалізувати у співпраці з архітектором. Те що ми робимо зараз, у рамках нашої майстерні «Алімпій» то є такий компромісний варіант між Київською Руссю і сучасністю. Це шлях до неокиєворуського стилю (неомонументалізм). А хотілось би зробити щось більш сучасніше. Фактично я веду зараз іконописну студію «Алімпій-Первоцвіт» вже багато років. Взагалі почалось все у 2010 р. з виставки нашого об’єднання «Алімпій» у Національному музеї у Львові. Де ми представили наші з Орестом Городинським ікони та іконостас який ми розробили з Юрком Вербовським для каплиці Покрови на Левандівці. Після цієї виставки я дійшов до висновку, що осучаснити монументальну стилістику Київської Русі – це може бути наша фішка.
Б.З.: Розкажи про найцікавіші виставки вашої майстерні Алімпій?
Афіша виставки іконописної майстерні «Алімпій» в НЗ «Софія Київська» у 2016 р. та фото Андрія Комарницького зі своєю іконою Богородиці Втілення в Софії Київській. Фото та афіша Юрія Вербовського
А.К.: В 2016 році на двох виставках у Львові і Києві, ми змогли представити в серії авторських ікон цю візію нашої іконописної майстерні на ширший огляд. Виставлялося нас троє: я з моєю дружиною Мариною та Юрко Вербовський. В ДКЦ «Архистратиг» у Львові на виставці з тематичною назвою «Мімезис», або «Наслідування» ми представили ширший спектр авторських ікон у поєднанні з репродукціями прославлених київських ікон ХІ століття. Ці репрорудкції були наклеєні на дошки і експонувалися поряд з нашими іконами. Так ми намагались представити ідею та концепцію діяльності нашої майстерні, як зародок школи з певною претензією. Наша виставка зайняла два поверхи. Також наші ідейні засади ми виклали у фільмі «Мімезис». Там коротко викладено як ми бачимо сакральне мистецтво Київської Русі-України та шляхи популяризації його в нашому українському середовищі. Цей фільм, ми представили також у Софії Київській. Саме ця виставка мені запам’яталася найбільше, бо це ж сама Софія! Наша виставка Богородичних ікон – «Заступниця» була представлена на другому поверсі південної галереї у храмі Софії Київської! Це – над славнозвісними Михайлівськими мозаїками, у кімнатці, у якій за дослідженням науковців з НЗ «Софія Київська» в останній рік свого життя святий Володимир Великий приймав гостей і працював. Додам, що це була перша виставка сучасного іконопису за всю історію цього прославленого храму! А це – найбільша святиня Українського народу! Виставка тривала біля двох місяців і була успішною.
Б.З.: Андрію, що ти можеш сказати про популяризацію українського іконопису? Які ще білі плями залишаються?
А.К.: У нас, у Львові багато хто щиро захоплений галицькою іконою, я поважаю такий момент. Але з другої сторони, часто забувають про надпотужну, світового рівня київську ікону, з якої галицька пішла по суті. В ХІ ст. коли вже київська гриміла, галицької ще не було чути і ніякої іншої, у тому числі й новгородської. Тільки з ХІІ ст. галицька ікона вже набирає обертів. Взагалі російські пропагандисти від науки цілком зігнорували київську школу іконопису і нам треба відновити нарешті історичну правду про цю унікальну київську спадщину Княжої України. Нам на загальнодержавному рівні треба вже розпочати програму повернення правди про історію і духовні скарби України. Як ми знаємо століттями їх привласнював північний сусід – автор найбільшої у світі інтелектуальної крадіжки в історії людства ХХ-ХХІ століть. Тому ХХІ століття має стати століттям відкриття Української культури, важливою частиною якої є київський, домонгольський іконопис. І на тому ми робимо ідейний акцент в художньому напрямі, а також ставимо собі за мету популяризувати це через різного роду статті та книги і доносити ідею, про те що Київська Русь це Україна. Приємно коли в цьому плані ми знаходимо однодумців і меценатів, зокрема вдячний пану Богдану Трояновському, директору видавництва «Свічадо», який першим звернувся до нас з ідеєю написання книги про сакральне мистецтво Київської Русі. Так у 2019 р. з’явилась книга «Святині Княжої України», де ми розповідаємо про українські першохрами, книжкові мініатюри та прославлені ікони початку ХІ- середини ХІV ст.
Поліхромія каплиці Покрови при храмі Вознесіння Господнього УГКЦ на Левандівці у Львові. Іконописне об’єднання «Алімпій» (Андрій Комарницький та Юрій Вербовський). 2011 р. Фото Юрія Вербовського
Б.З.: Розкажи про перспективу нашого іконопису у Львові. Яким ти бачиш сучасне сакральне мистецтво?
А.К.: Вважаю, що ми на підйомі. Це – ренесанс рівня першої половини ХХ століття. З’являються багато цікавих речей. Однозначно, цю ситуацію «завела» кафедра сакрального мистецтва. Наш професор, Роман Якимович Василик її організував і задав напрям. У нас є цікаве середовище, ми конкуруємо і надихаємось одночасно. Це – класно! Ми зараз всі сакральщики «варимося» в одному котлі. Є цікаві групи, об’єднання. Ми, як «Алімпій» теж розширяємося. В коло цікавих митців, які працюють з нами входять: Оля Соломчак, Юрій Павлик, Орест Якубишин та інші. Наприклад ми ще планували разом з Любою Яцків працювати над поліхромією храму Вознесіння Господнього на Левандівці, але оскільки вона зараз активно працює над храмом Софії Премудрості УКУ, то ми вирішили з цим ще зачекати. Любин монументалізм це є щось надпотужне. Наш стиль теж монументалізм. Ми стараємося через нього доходити до сучасної ікони. Виражений монументалізм – це взагалі особливо українське явище. Якщо подивимось на сучасне сакральне мистецтво, то ніде такого явища не проскочило, ні в Росії ні в Сербії, ну десь в Румунії трошки. А в нас це – бойчукізм, Любомир Медвідь і кафедра монументального живопису, кафедра сакрального мистецтва, Іванна Крип’якевич, Любов Яцків, Христина Максимович та інші. Це така монументалка, яка тягнеться ще з часів Київської Русі. В росіян я цього не бачив. І це одразу видно, яка тяглість. Якщо порівняти наше сучасне сакральне мистецтво з сакральним мистецтвом росіян, то одразу видно, хто що малює і, хто до чого має тяглість. Те що роблять росіяни, це крім солоденького копіювання, мало що можна назвати. Росіяни взагалі байдужі до мистецького в іконі, для них «главное, штоби икона била молитвенной». Єдине, що в них дуже гарний скульптор Антонов, він рельєфи робить фантастичні, сучасні. Ще інколи попадаються окремі художники, такі як: архимандрит Зенон, Георгій Круг, Ірина Зарон. Але переважно це така собі рубльовщина. При чому Рубльов, коли працював, він робив певною мірою щось нове, а тут росіяни зараз роблять просто копії. Це дуже гарно підмітила Язикова, їхня російська дослідниця, вона каже що це ж «наслєдіє», просто переспів Рубльова і це дуже далеко від чогось сучасного, чи оригінального в іконі. ЇЇ слова трошки по-іншому звучали, але дуже близько до того що я сказав, і це факт. Тому те, що роблять росіяни і те, що робимо ми – це земля і небо.
Покров Богородиці-Знамення зі св. Миколаєм на фасаді храму св. Климента Папи по вул. Чупринки у Львові. Автор Андрій Комарницький. Фото Юрія Вербовського
Б.З.: Які подальші творчі плани? Що ще хотілося б реалізувати працюючи в ділянці сакрального мистецтва, зокрема у поліхроміях наших церков?
А.К.: Цей сучасний хід, що ми почали у каплиці Покрови Пресвятої Богородиці на Левандівці, ми розвиваємо і його втілюємо у храмі св. Климента Папи по вул. Чупринки у Львові. Звісно, у ц. Св. Климента, ми розвинули його максимально, наскільки нам це вдалося, оскільки замовник дав нам можливість робити все. І фактично зараз ми робимо синхронно з храмом святої Софії УКУ, і це дуже цікаво, бо ми звичайно оглядаємось на цей храм, і стараємось робити щось таке, щоб це був один хід, один принцип, але звичайно в різних габаритах. Софія УКУ, це є масштаб менш-більш сучасного храму (інтер’єр), в нашому випадку ми просто осучаснюємо чудову готику. Тому, ці наші поліхромії до каплиці-хрещальні Покрови на Левандівці та до церкви Св. Климента Папи є продовженням того сучасного ходу, який був започаткований моїм проєктом до храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові. Коли у 2010 р. ми були в числі тих першопрохідців, що бажали осучаснювати храми, це було важко. І завжди йти в числі першопрохідців, це є найважче. Зараз уже з’явилося багато чого сучасного в іконописі, сучасна хатня ікона, Міжнародні іконописні пленери в Новиці, організовані за участі кафедри сакрального мистецтва ЛНАМ, але творити сучасний розпис храму це – набагато складніше завдання. Бо ікону можна творити, знайшовши спонсорів, тих поціновувачів, яким це було б цікаво. Тоді як розпис храму це зробити набагато важче і складніше. Часто для цього треба перейти через Рим, Крим і мідні труби. Тому ми маємо надію, що нам вдасться розписати і головний левандівський храм, до якого ми з Любою Яцків частково зробили проект. А, поки що каплиця-хрещальня «Покрови» залишається нашим першим серйозним храмом, який ми починали і у якому дійсно осучаснювали нашу українську традицію.
Марія Гражина Чаплін та Ґрета Сапкайте. Фото - Getty Images
Привернути увагу світу до України – з таким бажанням та месседжем на червону доріжку у французьких Каннах у неділю, 22 травня, у розкішній синьо-жовтій сукні вийшла засновниця «Оскара для блогерів» World Influencers and Bloggers Awards, українка Марія Гражина Чаплін. До неї приєдналася президент World Influencers and Bloggers Association Ґрета Сапкайте, яка також обрала синьо-жовтий образ.
Сукні в кольорах українського прапора були створені спеціально для цієї події під час Каннського кінофестивалю. Марія Гражина Чаплін, яка останні десять років живе в Монако, одягнула вбрання від відомої української дизайнерки Оксани Караванської, а Ґрета Сапкайте – від італійського бренду Avaro Figlio.
Марія Гражина Чаплін. Фото – Getty Images
Нагадаємо, кілька днів тому у Каннах пройшла церемонія нагородження найвідоміших блогерів світу World Influencers and Bloggers Awards (WIBA). З українців «Оскарами для блогерів» цьогоріч відзначили «Найкращого фуд-блогера» Євгена Клопотенка / @klopotenko і співачку Джамалу / @jamalajaaa, яка удостоїлася звання Cultural Influencer.
А селебриті номер один у Каннах став колоритний харківський Кіт Степан / @loveyoustepan – він переміг у номінації Animal Influencer. На подію чотирилапа зірка соцмереж одягнув дизайнерський синьо-жовтий метелик від Оксани Караванської і з’явився на руках у володаря Гран-прі WIBA 2022,зіркового тіктокера Хабі Ламе / @khaby00. До слова, саме World Influencers and Bloggers Association допомогла Коту Степану і його сім’ї безпечно виїхати із Харкова до Франції.
Ґрета Сапкайте. Фото – Getty Images
Зі знаних на увесь світ інфлюенсерів нагороди отримали також ведуча минулорічного «Євробачення» Ніккі Туторіалс, актриси Келлі Разерфорд («Пліткарка», «Район Мелроуз») та Мадаліна Генеа (зіграла Софі Лорен у фільмі «Дім Ґуччі») та ін.
Допоки триває Каннський кінофестиваль, чимало подій у його рамках привертають увагу світу до війни в Україні. Крім того, WIBA ініціювала за допомогою інфлюенсерів з багатомільйонними аудиторіями збір коштів для підтримки українських благодійних організацій, що надають гуманітарну, освітню та психологічну допомогу дітям.
Львів, що зберіг свою неповторну атмосферу навіть в обіймах радянської імперії, був своєрідним феноменом. Кав'ярні, які в Європі є невід'ємною частиною міського життя, у...
