9 червня на сцені палацу культури залізничників “Рокс” відбудеться вистава «Імперія янголів» від театру «Візаві». Початок вистави о 19:00, повідомили організатори.
Головний герой історії потрапляє на небеса і стає янголом-охоронцем. Його підопічні – безпритульний злочинець, чуттєвий письменник-француз та американська дівчина, якій доля невдовзі подарує титул «Міс всесвіт». Чимало помилок та життєвих спокус чатують на шляху кожного з них. Та непросто буде і янголу, який кидає виклик традиції та присвячує себе служінню людям.
«Вистава, яка викликає неймовірно яскраві емоції. Акторська гра, яка варта нестримних овацій. Фантастичний музичний супровід із творів сучасних американських і європейських композиторів та класиків», – запрошують організатори.
Акторський склад вистави не менш вражаючий, ніж сюжет: Тамара Морозова – актриса театру та кіно, драматургиня, озвучила близько 150 серіалів і кінофільмів, грає головні ролі в театрі «Візаві» упродовж двадцяти років; Кирило Шевченко – актор театру «Візаві» з багатою палітрою ролей від драми і до комедії; Ірина Марчук – актриса Візаві, знімається в кіно і приймає участь у театральних проектах; Борис Книженко – актор театру та кіно, який знявся в 72 фільмах і серіалах, працює також в театрах і гастролює з виставами по Україні.
У місті Дрогобич Львівської області закладуть парк у пам’ять про людей, яких російські військові закатували в Ізюмі на Харківщині під час окупації. Мова йде про знайдених у місцях масового поховання. Про це повідомляють Фотографії Старого Львова з посиланням на Kharkiv Today.
Зараз над створенням цього парку працює робоча група. Саджанці привезуть із Харківської області. Пам’ятні дерева висадять до кінця травня. Про це повідомили у Дрогобицькій міській раді.
“До Дня Героїв, який відзначатимемо 23 травня, у Дрогобичі планують закласти новий парк. Цей парк стане місцем пам’яті та пошанування всіх невинно убієнних та закатованих жертв російського терору, виявлених в Ізюмі. З цією метою до Дрогобича прибуде офіційна делегація з Харківщини, яка привезе з собою саджанці дерев. Висадженими деревами у Дрогобичі буде започатковано новий парк, який символізуватиме пам’ять про Героїв, – як військових, так і цивільних, які полягли мученицькою смертю за Україну”, — розповіли у Дрогобицькій міськраді.
Місце та час висадки дерев обіцяють повідомити додатково. На закладання парку позвуть внутрішньо переміщених осіб, у тому числі з Харківської області.
Ізюм є містом-побратимом Дрогобича. Другого липня 2022 року між Дрогобичем та Ізюмом був підписаний договір про партнерство. Деокупований Ізюм отримував гуманітарні вантажі від Дрогобича.
Як писав KHARKIV Today, із місця масового поховання в Ізюмі ексгумували 451 тіло: 198 цивільних чоловіків, 212 жінок, 7 дітей і 22 військовослужбовців. Станом на 12 січня неідентифікованими залишалися 145 тіл. Поліцейські припускали, що це можуть бути місцеві мешканці, які загинули цілими сім’ями.
Львів, вулиця Золота. Іван Крип'якевич показує Юліану Дорошу що треба зафіксувати на плівку. Травень 1960 року. Світлина Юліана Дороша
Сьогодні хочемо познайомити читачів Фотографій Старого Львова із статтею видатного українського вченого, автора історико-краєзнавчої праці “Історичні проходи по Львову” Івана Крип’якевича про околиці Львова.
Своєю публікацією під назвою “З підльвівських проходів” історик поділився на сторінках часопису “Діло” (№ 86 за квітень 1925 р.). У статті автор не тільки описав мальовничі особливості околиць, але й нагадав цікаві факти з їхньої історії.
Традиційно – текст статті подаємо оригінальним.
Іван Крип’якевич
З підльвівських проходів
Львів славиться незвичайною красою положення. Хоч місто велике та розлоге і своїми передмістями сягає далеко на всі сторони, біля нього і в нім самім заховалося богато закутин, де ще можна оглядати природу у повній свіжости і принаді. Довгі пасма горбків, глибокі яри з малими потічками, гаї повні квіток, старі парки зі столітніми деревами, мальовничі серпентини доріг, далека панорама на до охресні низини й гори з вінком сіл, – все те від віків чарувало Львовянина і тягнуло його до прогульок поза місто. Ходили і їздили туди старі львівські міщане з XVI і XVII століття; по підльвівських околицях мандрував Шашкевич з товаришами; любив їх і знав молодий Франко; всі покоління львівської інтеліґенції і міщанства мали своїх горячих обожателів підміської природи. Давню традицію проходів в околиці Львова відновило тепер українське туристично-краєзнавче товариство «Плай» і систематично відвідує всі знані і забуті закутки. Кілька слів про ці проходи для тих, які ще не засмакували у цім легкім мандрівництві.
Курган Люблінської унії поблизу Високого Замку. Фото А. Ленкевича. Джерело: https://polona.pl
Не більше як чверть години треба, щоби зайти на княжу гору. Назва нова, повстала серед прогульок «Плаю», але місце з найстаршою традицією, гора, на якій був город Данила і Льва. Це частина плантацій Високого Замку, між домиком огородника і штучною печерою; колись це була окрема гора, відділена глибоким яром від другої гори з могилою люблинської унії. Тут, на місці, де тепер є гарний цвітник (славний своїми трояндами і пеоніями) стояв княжий замок. Коли зійдемо стежечкою в низ на Замкову вулицю, віднайдемо там терасу, на якій по переданню стояв княжий двір і побачимо у підніжжа гори старий ринок, давню торговицю Львова, найстаршу церкву св. Миколи, монастир св. Онуфрія, костел св. Івана Хрестителя, дещо дальше церкву св. Пятниць. Звідси можна пійти Замковою вулицею в напрямі Підзамча і дальше довкола узгіря аж до заведення Кисельки; по дорозі стрічаємо старий цвинтар Папарівку, зруйнований варварською рукою; прохід легкий і гарний, особливо як дерева на збочах гори покриються буйним листям.
Свою принаду має і сам Високий замок. З могили Люблинської унії є найбільш розлогий вид на місто і його околиці; в ясні дні видно навіть Карпати. Руїна під «кіпцем» це останок замку з польських часів; добув його 1648 р. Максим Кривоніс, полковник Б. Хмельницького. Під замковою горою, недалеко реставрації стояла українська артилерія в листопаді 1918 року.
Гора Лева на Кайзервальді, фото початку XX ст.
Між вулицями Театинською і Войтіха є Гора Льва (звана теж Пісковою), якої імя знов пригадує кн. Льва, Данилового сина. Гора на-пів розкопана, обсипається з одної сторони; але вийти на неї можна легко від сторони між костелом св. Войтіха і парком Гелянка; відси вид на місто, на Високий замок, на села на північ від Львова, на Кайзервальд і Чортівську скалу.
Кайзервальд, названий так з честь цісаря Йосифа ІІ, що був тут 1784 р., втратив підчас війни свою давню прикрасу, столітній ліс. Але узгіря, попереривані дикими ярами, дорога в части штучно поведена над дебрами і вид на низину Полтви, роблять цей прохід дуже принадним. Одним з ярів треба зійти в долину, в напрямі Кривчиць; тут мається вражіння майже гірської околиці. У тих ярах Кайзервальду народжувалася українська армія; у квітні 1914 року, були тут перші маневри стрільців. На дорозі з Кривчиць до Личакова росте серед молодого лісу старий бук (біля фігури), під яким стояв тоді стрілецький штаб. Живописна серпентина залізниці, від Підзамча до Личаківського двірця, і дальше до Винник, заслугує, щоби її перейти.
Личаків, найбільш типове і консервативне передмістя Львова, заховав ще дещо старих домиків, покритих ґонтою, з характеристичними фаціятками; має також багату побутову традицію. Молодий личаківський парк, в значній части сосновий, оживлює піскові горби і пустарі. Личаківською дорогою входили до Львова війська Б, Хмельницького і Дорошенка з Турками.
Чортова Скеля. Фото Ч. Павловського з подорожі Академічного Клубу Туристичного. “Путівник по Ґаліції” 1914 р.
З Личакова гостинець або кривчицька дорога ведуть до Чортівської Скали, великого звалища каміння, з якого залишилися тільки останки. Чортівська Скала своїм незвичайним видом викликувала ріжні легенди і здогади про своє минуле. Сто літ тому – ігуменя Бенедиктинок, Кун, поетесса львівського романтизму, поставила на верху скал. святиню «Аполліна і Муз»; Чортівську Скалу оспівувано тоді в баллядах і епопеях. Зі скал величавий вид на частину Львова, край Поділля, низину Полтви. Підчас українсько-польської війни 1918—1919 році Чортівська Скала вславилася сильною українською позицією; дотепер залишилися в лісі стрілецькі рови. Це місце повинно знайти особливу пошану у наших прогульках.
Медова печера У Львові, фото початку ХХ століття
З Личакова Пасічною дорогою попри Маєрівку іде дорога до Медової Печери (Медунки). По дорозі праворуч російський цвинтар «Холм слави» з 1914—1915 року, дальше місце перших боїв з листопада 1918 р., на якім були стрілецькі могили, вирубаний ліс побіч Погулянки, яр одної з приток Маруньки. Сама Медова Печера це останок камінелому, по якім лишили підземні комори, одна без світла. Назва «медова» походить від характеристичного пісковика, краски меду. Сусідні яри також мальовничі.
Від Личаківського парку попри тор польського Сокола доходимо до Цетнерівки, призначеної на університетський ботанічний сад. При кінці XVIII в. був тут двір одного з галицьких магнатів Цетнера, аматора-ботаніка; при своїй садибі він заложив парк з краєвих і екзотичних дерев і славні у Львові цвітники та оранжерії. Парк тепер знищений, але в осені, як дерева пожовкнуть, це місце, в ярі, над ставищем, у вінку лісів і обнажених гір, має свій сумний чар.
Погулянка на зображенні Кароля Ауера. 1840 рік
Сусідня Погулянка завдячує своє заснуваннє і назву адвокатови Вентлєнському, з початків ХІХ в.; І тут була палатка (тепер реставрація), побіч неї парк, на річці Пасічці ставки з човнами і лебедями. Тут було місце гулянок львівського товариства і літературного світа. Старий ліс залишився ще у доброму стані, особливо таємничий і поважний у глибині яру, над зеркалом трьох ставків.
Ці прогульки – це невеличка частина околиць Львова, від східної сторони міста. Не менш інтересні закутини чекають мандрівника і з инших сторін великого Львова. Але про це не будемо писати, це треба побачити власними очима і перейти власними ногами.
Потужний проєкт, який творить музичну історію України! «Українська пісня / Ukrainian Song Project-2023» повертається та об’єднає найвідоміших українських виконавців, серед яких KAZKA, TVORCHI, Alekseev, KADNAY, Арсен Мірзоян, Jerry Heil, ZLATA OGNEVICH, TAYANA та багато ін.
Вже традиційно подія відбудеться у Львові: 17 червня о 17:00 на локації !FESTrepublic.
Минулоріч «Українська пісня» попри всі негаразди відбулася, але у зв’язку із війною в країні, проєкт відбувався у Польщі, у місті свободи – Гданську. На сцені перед глядачами виступили українські виконавці: KAZKA, Злата Огнєвіч, Алєксєєв, Арсен Мірзоян, TARABAROVA, TVORCHI, Анна Буткевич, SANSA, Павло Табаков, ведуча Соломія Вітвіцька та інші відомі артисти.
Гала-концерт прокту “Українська пісня 2018”
Всі виконавці від початку війни росії проти України створили так звану «музичну лінію фронту», вони – волонтери та допомагають зібраними коштами нашим воїнам. Вкотре Україна доводить світові – українська музика популярна, сучасна та затребувана.
«Українська музична індустрія ще у 2014 році розпочала відокремлення від російського шоу-бізнесу, але остаточну крапку деякі артисти поставили після повномасштабного
вторгнення рф в Україну у 2022 році. Ці події стали потужним поштовхом для творчості і молодих артистів. Українські забуті та повстанські пісні отримали нове звучання. Українська музика стала популярною у всьому світі. Тож цього року захід планується не тільки як музична подія, а й як можливість продемонструвати згуртованість та обʼєднання артистів, а також додаткова можливість ще більше популяризувати українську музику», – розповідають промоутери проєкту VINIL Concert agency.
Концерт телепроекту «Українська пісня»
У 2022 році саме музика стала одним із символів незламності духу та сили українського народу у 2022 році. Крім того, у ці нелегкі для країни часи зʼявилося багато й нових пісень. Деякі композиції слухачі почують на фестивалі «Українська пісня / Ukrainian Song Project-2023».
На вас очікує неймовірна кількість молодих талановитих артистів, які хочуть бути почутими, а також топових зірок українського шоу-бізнесу. Повний перелік артистів буде оголошений згодом.
Відбудеться також телевізійна зйомка, яка після проведення концерту транслюватиметься на українських телеканалах.
Українська пісня / Ukrainian Song Project – 2023, 17 червня, початок події о 14.00, початок концерту о 17:00 на локації !FESTrepublic.
Протягом травня кав’ярня-галерея “Штука” (вул. Котлярська, 8) запрошує на вернісаж виставки “Polistylistyka” Ярослава Босенка.
Проект охопить 11 робіт — диптих жіночих портретів і дев’ять пейзажів. Дві монументальні роботи продовжуються у пейзажах невеличкого формату, що разом творять травневий поетичний щоденник із зафіксованими настроями-станами.
Експозиція виставки “Polistylistyka” Ярослава Босенка
“Цей проєкт, можна сказати, чиста імпровізація. Я показав Євгену Булавіну репродукції своїх картин у журналі, він їх дуже високо оцінив, а це завжди приємно кожному художникові. І мені теж завжди приємно, коли люди цінують велику живописну музейну пластику. Так усе почалося і зрештою реалізувалося у мій невеличкий проєкт-презентацію для львівських поціновувачів мистецтва.
Експозиція виставки “Polistylistyka” Ярослава Босенка
І для мене проєкт у «Штуці» є не менш важливим, аніж проєкт у музеї. Оскільки «Штука» має уже столітню мистецьку традицію. Тут збиралися художники, котрі мали надзвичайний вплив на патріархів львівської і закарпатської школи. Це і Сельський, і Звіринський. Тому в зробити виставку цьому просторі це надзвичайно важливо кожному українському митцеві. І я вважаю, що мені дуже пощастило.
Це невеликий проєкт, тут представлено три роботи. Це імпровізація-подяка львів’янам, які нас прийняли, опікуються нами, дають можливості творити для всесвітнього мистецтва”, – розповів художник.
Ярослав Босенко
Ярослав Босенко народився 12 серпня 1977 році у Києві в родині художників. Закінчив Республіканську художню середню школу ім. Т. Шевченка в 1995 та НАОМА в 2002 році, де займався в майстерні жанрового живопису В. Пузиркова та майстерні історичного живопису Ф. Гуменюка. Приймає участь у національних виставках живопису, організованих Спілкою художників України. Автор кількох персональних виставок.
Оглянути експозицію виставки “Polistylistyka” Ярослава Босенка можна в кав’ярні-галереї “Штука” (вул. Котлярська, 8) до кінця місяця.
Мальовниче село Колтів, розташоване на березі лівої протоки р. Західний Буг, заворожує своєю багатою історією та незабутнім природним пейзажем. З першої писемної згадки у 1441 році до сучасних днів, Колтів став свідком багатьох змін та подій.
Село Колтів відоме своїм унікальним географічним положенням. Розташоване на східній околиці Золочівського району, воно оточене пагорбами, які утворюють так званий “котел”. Історичною версією назви села було Котлів, а з часом вона еволюціонувала до Колтів.
Відвідувачі, які потрапляють до Колтова, захоплюються чарівним краєвидом та багатством його культурної спадщини. Від давньоруського городища, розташованого на підвищенні лівого берега р. Західний Буг, до відомого палацу, збудованого графом Юзефом Баворовським, село переповнене історичними надбаннями.
Колтів на фото початку ХХ століття
Граф Баворовський привніс незабутній шарм у Колтів, будуючи свій замок та впорядковуючи присадибну територію. Ландшафтний архітектор Шпітц надав парку класичного англійського стилю, що робило його неперевершеним у Галичині. Збереглися елементи паркової архітектури, які гармонійно поєднуються з природним ландшафтом села.
Неабияке значення для Колтова мало перебування відомого львівського музиканта Кароля Ліпінського, суперника самого Нікколо Паганіні, в маєтку графів Баворовських. Це стало важливим культурним центром Галичини, де зберігалася цінна колекція творів мистецтва.
Колтів на фото початку ХХ століття
Однак, історія Колтова була неспокійною. Село стало свідком численних нападів татар та знищень у роки 1515-1649. Також, в період Першої світової війни, палац та садиба Баворовських постраждали від пожежі, знищуючи цю неперевершену культурну спадщину.
Проте, дух Колтова не згас. Замок і церква, побудовані графом Баворовським, відновлені у наш час, відновлюючи колорит і велич цього мальовничого місця. Церква стала центром релігійного життя села, а замок, хоч і не зберігся у своєму колишньому вигляді, все ще викликає захоплення своєю історією та архітектурою.
Колтів на фото початку ХХ століття
Село Колтів, колиска знаменитого скрипаля Кароля Ліпінського, втратило свої промислові підприємства, такі як гуральня, пивзавод та цегельний завод, які раніше були примірником розвитку і економічного процвітання. Однак, краса природи, що оточує село, залишається непорушною, нагадуючи про велич його минулого та потенціалу для майбутнього розвитку.
Село Колтів, з своєю унікальною історією, приваблює туристів своїм спокійним та мальовничим атмосферним селищем, що пропонує мандрівникам можливість зануритися в історію, насолодитися природою та відчути дух минулих часів. Сьогодні село Колтів зберігає свою унікальну архітектурну спадщину, яка привертає увагу любителів історії та культури.
В п’ятницю, 19 травня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція-концерт “Євгенія Зарицька – оперна співачка світової слави”. Про ретроспективу творчості в історичному контексті Євгенії Зарицької розкажуть Лариса Кожушко за участі Наталії Кожушко-Максимів (флейта).
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Євгенія Зарицька народилася у 1910 році м. Рава-Руська. Музичну освіту здобула у Львові у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка (студіювала скрипку) та у Львівській консерваторії в класі оперного співака Адама Дідура. Шліфувала вокальну та сценічну майстерність у Відні (Австрія) та Мілані (Італія). Була провідною співачкою в театрах Ла Скала (Мілан), Ковент-Гарден (Лондон) та Гранд-опера (Париж). Пропагувала твори українських галицьких композиторів та українські народні пісні на численних концертах та фестивалях. Здійснила два концертні турне в Америці.
Вхід вільний. До та після лекції традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика запрошує на фестиваль, який триватиме з 19 травня до 4 червня.
Під час Фестивалю пройде 15 концертів, виступлять 4 оркестри та 30 українських та іноземних солістів-віртуозів. Звучатиме класична музика на будь-який смак, відбуватимуться прямі трансляції подій для України та іноземних слухачів. Благодійні пожертви з онлайн-трансляцій буде спрямовано на підтримку музикантів, які залишаються в Україні.
Так про цю едицію розповідає директор Львівської національної філармонії, диригент Володимир Сивохіп:
«Визнані скарби класичної музики щоразу звучать на межі весни та літа, а фестиваль тим самим декларує свої незмінні принципи: вірність українському, жагу до творення та безперервний пошук прекрасного. Уже понад чотири десятки років «Віртуози» засвідчують свій професіоналізм та непохитність цінностей завдяки прихильності наших слухачів».
Тема 42-го фестивалю «Віртуози» пов’язана із непростим часом, у якому живе і бореться Україна. Наші «музи не мовчать»: музиканти продовжують освітлювати шлях до перемоги своїм мистецтвом, втішаючи душі й зранені серця. У фокусі Фестивалю — молоді українські віртуози; імениті іноземні виконавці, музика від бароко до сучасного танго, а також, найголовніше, — українське музичне мистецтво. Окрасою фестивалю стане виставка “Перемога світла” знаного львівського митця Ігоря Кузьмака. Понад двадцять картин прикрасять фоє філармонії, оспівуючи красу рідного краю, наших чарівних Карпат, улюбленого Львова.
13 листопада 1847 року перша в Галичині залізниця сполучила Краків з прикордонним містечком Явожно, відкриваючи нову сторінку історії. Тоді ж, нововведений Eisenbahn-Polizeigesetz (1847) вимагав від усіх причетних до «Демона руху» носити пізнавану уніформу або спеціальні відзнаки. А через десять років розроблено загальнодержавний регламент строго нормованого однострою, який імітував військовий і був важливим елементом формування службової дисципліни.
З початку роботи залізниці виникла необхідність подбати про забезпечення знаками розрізнення та форменим одягом тих, хто відповідав за перевірку законності проїзду та дотримання черги, надання інформації, відкриття та закриття дверей вагонів, розподіл місць, оголошення станцій та порядок у вагонах, а також на території навколо залізниці загалом, подавали сигнали на шляху руху потягів.
Відповідно до § 15 Правил експлуатації залізниці Eisenbahnbetriebs-Ordnung (1851), персонал, який охороняв залізниці або мав справу з громадськістю, повинен завжди носити форму або спеціальний службовий знак, що їх кожна залізнична адміністрація у перші кілька років замовляла самостійно за погодженням з органом державного нагляду.
Спочатку однострої носили лише ті, які завжди були в прямому контакті з пасажирами. Ця уніформа була майже однаковою для всіх залізниць.
Джироламо Франческіні (1820-1859).
Зовнішній вигляд службовців залишався предметом особливої уваги, про що свідчить єдиний регламент, запроваджений у 1857 році для всіх австрійських залізниць, який залишався чинним до 1891 року. Розпорядження Міністерства торгівлі від 3 квітня 1857 року прийняте на підставі найвищої цісарської резолюції від 14 березня 1857 року містило перший уніфікований опис мундиру залізничників. Розпорядження доповнювали таблиці з малюнками зразків обмундирування у виконанні директора-костюмера цісарсько-королівського Віденського придворного театру Джироламо Франческіні (1820-1859). З ними охочі могли ознайомитись в крайових управліннях, дирекціях залізниць і в самого автора.
Титульна сторінка альбому Джироламо Франческіні.
Для чиновників (Beamte) передбачено:
Кітель (Uniformrock) темно-синього кольору, комір і вилоги з такого ж полотна. Комір помірно закруглений спереду по діагоналі на один дюйм. Кітель внизу прилягає до стегон і застібається на два ряди ґудзиків з ініціалами залізничної компанії. Ряди ґудзиків з боку грудей розташовані не по прямій лінії, а навскіс від низу до верху проти пахви. Підкладка темно-синього кольору, а по всіх краях і шву коміра проходить облямівка (passe-poil) з помаранчево-жовтої тканини.
Капелюх (Hut) з фетру чорного кольору. На полях облямований чорною шовковою стрічкою, потім чорним шовковим бантом (Cocarde) і з петлею шириною в дюйм. Замість ґудзика петля капелюха закінчена срібним вишитим крилатим колесом, подібні крилаті колеса також вишиті сріблом лежать у двох кутах капелюха замість розеток.
Холодною зброєю слугувала шпага.
Знаки розрізнення (Distinktonszeichen) вишиті сріблом на манжетах і на комірі відповідно до шести класів.
Чиновники залізниці 4, 5 і 6 категорії
Штани (Beinkleid) темно-синього кольору.
Жилет (Weste) з гладкої чорної шовкової тканини, з низьким коміром-стійкою і рядом гладких білих ґудзиків.
Рукавички з білої шкіри та чорна шовкова краватка.
Кепі (Kappe). Чиновники всіх станів носять кепі синього сукна з срібною облямівкою.
Чиновники у зимовому одязі.
Пальто (Paletot) з темно-синього сукна з темно-синьою тканиною на підкладці. Комір оброблений чорним оксамитом. Краї пальто облямовані помаранчево-жовтим.
Окремо визначено вимоги до службового однострою слуг (Diener):
Службовий кітель і штани слуг І, ІІ, ІІІ і IV класів, а також кепі, підкладка, манжети та комір волошкового кольору. Облямівка з помаранчево-жовтої тканини. Ґудзики з переплетеними ініціалами назв компаній.
Знаки розрізнення на комірі у вигляді срібних смужок. Для слуг четвертого класу комір без смужок, лише з вишитими ініціалами назви компанії. Кепі слуг усіх класів мали крилате колесо замість розетки й помаранчево-жовту облямівку. Номерами на кепі та рукавах позначалася приналежність до певних підрозділів.
Знаки розрізнення на комірах чиновників.Знаки розрізнення на комірах слуг.
Слуги п’ятого класу носили блузу замість пальта.
Номерний щит для носіїв багажу на лівій руці. Блакитний овальний щит висотою 4 дюйми шириною 3 дюйми, який застібається за допомогою чорного ремінця, облямований оранжево-жовтим кольором і позначений тим самим номером, що й кепі.
Слуги носили пальто як і в чиновників, але з болотно-сірої тканини.
Горн на плетеному шнурі товщиною 4 лінії з волошкового та оранжево-жовтого шовку чи овечої вовни, що закінчується кулеподібними китицями того ж кольору.
Зимовий одяг: хутро, валянки та хутряну шапку залишено на розсуд відповідного управління залізниці.
Слуги 3, 4 і 5 категорії в мундирах.
Проте, впродовж довшого часу станційні працівники єдиним елементом форми мали лише службовий головний убір. Вищі чиновники з’являлися на публічних заходах виключно в цивільному одязі з різними знаками розрізнення, як кокарди, стрічки або з маленькі срібні китиці. З самого початку уніформу отримав тільки обслуговуючий персонал і частина чиновників.
Форму чиновників залізниці вдосконалено в 1885 році розпорядженням міністерства торгівлі від 4 липня. Запроваджено мундир восьми класів для чиновників, одного класу для аспірантів на чиновників, трьох класів для нижчих чиновників і одного класу для заступників нижчих чиновників.
Парадний кітель (Uniformrock) темно-синього кольору зі стоячим, помірно заокругленим коміром висотою 4 см з двома рядами по сім срібних ґудзиків. Облямівка помаранчево-жовта. Штани темно-сині, у 6-8 класів з облямівкою. Знаки розрізнення – розетки на комірі для державних залізниць та «обручки» для приватних, а також срібні нашивки на комірі, обшлагах і бічних швах штанів:
Кітель, сурдут та легкий сурдут зразка 1885 року
8 клас – одна срібна розетка (обручка)
7 клас – дві
6 клас – три
5 клас – галун шириною 3,3 см і золота розетка (обручка) на комірі, галун 3,3 см на рукавах і галун 2,6 см на бічному шві штанів
4 клас – те саме і дві розетки
3 клас – те саме і три розетки
2 клас – галун 3,3 см на комірі і золота розетка (обручка), галун 5,3 см на вилогах рукавів і по два галуни 2,6 см розділені облямівкою на бічному шві штанів
1 клас – те саме і дві розетки.
Капелюх з чорного фетру обшитий муаровою стрічкою, з правого боку чорна кокарда. У 1 – 5 класів шість срібних джгутів (два центральних переплетені), а в 6 – 8 класів – срібний галун. У кутах срібні кокарди з гербами залізниць на чорному оксамитовому щиті.
Капелюх чиновників залізниці зразка 1885 рокуКепі і кокарда чиновників залізниці зразка 1885 року
Пальто (Paletot) темно-синього кольору з чорним оксамитовим відлогим коміром. Два ряди по шість чорних рогових ґудзиків. Чорна краватка і білі рукавички.
Основним елементом щоденної форми був темно-синій сурдут з галунами на рукавах, як знаками розрізнення, кепі, штани (влітку світлих відтінків). Шпаги та капелюха з повсякденним мундиром не носили. Додатково дозволено використання вільного сурдута.
Розетка і «обручка» на комір чиновників залізниці.
Аспірантам приписано мундир чиновників 8 класу, але без розеток і галунів. Незначні відмінності були у інших категорій чиновників.
Після введення єдиного мундиру для державних чиновників у 1889 році зазнав змін і однострій залізничників. Розпорядженням Міністерства торгівлі від 30 вересня 1891 року скасовано дію попередніх регламентів 1857 і 1885 років.
Для парадної форми чиновників залишено кітель та штани темно-синього (гранатового) кольору, капелюх, пальто, шпагу, краватку і рукавички. Розетки й галуни на комірі, вилогах рукавів і бічних швах штанів стали єдиними знаками розрізнення:
5 клас – золотий галун шириною 3,3 см і одна срібна розетка на комірі, галун 3,3 см на вилогах рукавів та 2, 6 см на шві штанів.
4 клас – те саме, лише дві розетки на комірі.
3 клас – те саме і три розетки.
2 клас – галун 3,3 см і одна розетка на комірі, галун 5,3 см на вилогах рукавів, а на бічних швах штанів два галуни по 2,6 см. З помаранчевою облямівкою.
1 клас – те саме, що й у 2 класу лише дві розетки.
Діаметр розеток 1,7 см. Також на комірі поміщено гаптоване сріблом крилате колесо.
Сурдут службового мундиру чиновників залізниці доповнено погонами довжиною 14 см і шириною для 1 і 2 класів 5,3 см, 3 – 5 класів 3,3 см і 6 – 8 класів 4,3 см. Розетками відзначено приналежність до рангів:
Мундир 8 класу – 1 золота розетка
7 класу – 2 золоті
6 класу – 3 золоті
5 класу – 1 срібна
4 класу – 2 срібні
3 класу – 3 срібні діаметром 15 мм
2 клас – 1 срібна розетка діаметром 25 мм
1 клас – 2 срібні розетки 25 мм
Фердинанд Мацнер (1834-1905, Ferdinand Matzner) вперше фігурує у списках працівників залізничної майстерні у Перемишлі після 1876 р., як концепіст. У 1881 р. – концепіст 4 класу, з 1884 р. – концепіст 3 кл. На фото Мацнер одягнутий у службовий сурдут темно-синього кольору зразка 1891 року. Погони вказують на приналежність до мундиру 7 класу. На столику кепі для чиновників залізниці з типовою емблемою під короною для державних залізниць. Станом на 1893 р. він вже ад’юнкт і належить до 9 чиновницького рангу. З 1897 р. Мацнер ревідент обігрівальні в Перемишлі – це 8й ранг із платнею 1300 флоринів на рік. На початку століття він мав кілька нагород: Срібну медаль за хоробрість, Воєнну медаль, Бронзову Ювілейну медаль для збройних сил і Ювілейну медаль для чиновників. У 1903 р. Альманах цісарсько-королівських залізниць його вже не згадує.Погони до службового мундиру зразка 1891 року
Повсякденне кепі аналогічне головному убору державних чиновників темно-синього кольору з дашком і двокрилим колесом під короною для державних залізниць та без корони для приватних. Задіяним при рухомому складі приписано кепі червоного кольору.
Аспіранти носили мундир 8 класу, але без жодних знаків розрізнення.
Шпага залізничників за регламентом 1891 року
Нижчі чиновники не мали капелюха і шпаги.
Окремо виділено однострої слуг І – ІІІ класу. Сурдут, штани і кепі волошкового кольору з помаранчевою облямівкою. Для служби потягів на плечах шнур 5 мм жовто-золотого кольору. На комірі розетки від 1 до 3 відповідно до класів. Слуги ІV класу мали лише емблему залізничників. Слугам призначено блузу волошкового кольору з коміром-стійкою висотою 35 мм та кишенями з тримисковими клапанами.
Погони чиновників залізниці зразка 1897 року
Наступні зміни форменого одягу не забарилися. Розпорядженням Міністерства залізниць від 16 липня 1897 року впродовж трьох років потрібно було ввести новий мундир.
Чиновник приватної залізниці у службовому мундирі 8 класу зразка 1897 року
Зміни торкнулися деталей. Зокрема дещо вдосконалено погони для чиновників та форму кокард на кепі.
Залізничники в Стрию під час війни
Розпорядженням Міністерства залізниць від 11 травня 1902 року розширено використання куртки всіма категоріями чиновників. Останні зміни перед війною внесені 15 червня 1914 року.
Війна внесла свої корективи. Але це вже окрема історія.
Микола ЗАКУСОВ директор Стрийського краєзнавчого музею «Верховина»
Цей фільм – перше масштабне дослідження «українського сліду» у Голлівуді, яке ніколи не робилося раніше. Насправді, українці залишили досить помітний слід не тільки в історії славнозвісної «фабрики мрій», але й загалом в американській культурі та мистецтві.
Роками в різноманітних інформаційних джерелах народжених в Україні називали «Russian» через те, що певний час країна була частиною Російської імперії. Тому досягнення наших співвітчизників перепадали іншій державі. Але прийшов час, щоб розставити крапки над «і» у питанні «хто є хто» у Голлівуді та з’ясувати в чому власне досягли успіху таланти з України.
За кожним iхнiм, таким омрiяним «Оскаром», за кожною завойованою зiркою на вiдомiй «Алеї слави», за кожним iм’ям у титрах – cамобутнi, непересічні особистості, унікальні майстри свого фаху. Серед них також і покоління тих, хто народився вже в США в родинах емігрантів з України.
У фільмі розповідь про досягнення українців минулого переплітається з особистими оповідями тих, хто сьогодні запалює свої зірки на голлівудському небосхилі.
Тривалість фільму 72 хвилини.
Перегляд фільму безкоштовний. До та після перегляду традиційно пригощатиме Кава Старого Львова.
«Музеї – добробут та розвиток громад». Саме під такою темою пройде цьогорічний Міжнародний день музеїв. В рамках відзначення професійного свята Львівський музей історії релігії підготував чотириденну програму.
18 травня музей працюватиме в режимі вільного відвідування з 12 до 20 години.
О 12 годині, на площі перед Музеєм, львів’яни і гості нашого міста будуть насолоджуватися хітами українських і зарубіжних композиторів у виконанні духового оркестру Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка.
О 13 годині збагатитись духовно, розширити кругозір запропонують науковці на інтерактивній екскурсії виставкою «Симон Чехович». Учасники шукатимуть епохальні полотна генія бароко.
О 14 годині у виставковій залі музею презентують виставку графіки литовських художниць Одети Тумєнайте Бражєніне і Аделє Бражєнайте Ганчєре «Литва. З любов’ю». Усі експонати, а це 80 одиниць, художниці подарували Львівському музею історії релігії на знак підтримки України і солідарності з українським народом.
Програма Міжнародного Дня Музеїв у Львівському музеї історії релігії
Впродовж дня відвідувачі зможуть оглянути новостворені виставки «Симон Чехович», «Буддійська колекція. Пам’яті Івана Гречка», «Литва. З любов’ю».
19 травня, у п’ятницю, об 11 годині з фондової колекції музею презентують збірку «Історія одного експонату». Це нове періодичне видання, у якому будуть представлені фотографії, опис та дослідження цікавих експонатів з музейних запасників. Воно приурочене 50-річчю музею.
20 травня о 15 годині провідна українська органістка Олена Мацелюх разом з органісткою, піаністкою Ольгою Стрілецькою познайомлять слухачів з широкою музичною палітрою епох, стилів, жанрів на концерті «Генії епохи бароко». А 21 травня о 15 годині на свою ексклюзивну програму «Музику поза часом» запрошують Ігор Мацелюх (орган) і Юрій Ковальов (акордеон).
Квитки можна придбати у касі музею.
У вихідні, 20 і 21 травня, 16 годині – відбудеться костюмована екскурсія підземеллями «Кохання крізь століття». Учасників чекають захоплюючі розповіді реальних особистостей минулого, котрі жили, переховувались, страждали у львівських підземеллях.
Реєстрація за телефоном 067 7021321 (Катерина). Поспішайте. Кількість місць обмежена.
Маємо до перегляду нову добірку фотографій із минулого століття, які були зроблені у Львові. Кадри відносяться до часів Другої світової війни (1939-1945).
Панорама Львова, 1939-1945 рр.Університетська бібліотека, 1939-1945 рр.Пам’ятник Адаму Міцкевичу, 1939-1945 рр.Ратуша, велика зала, 1939-1945 рр.Камʼяниця Собеських, 1939-1945 рр.Новий трамвай, 1939-1945 рр.Засніжений Львів, 1939-1945 рр.Вид із Замкової гори, 1939-1945 рр.Басейн на вулиці Дверницького, 1939-1945 рр.
У об’єктив фотографа потрапили камʼяниці Львова, вулиці, адміністративні та культурні обʼєкти.
В суботу, 20 травня 2023 року, о 19.00 у Центрі Довженка відбудеться великий сольний концерт відомої української співачки Олі Цибульської. У програмі – улюблені хіти, які вже увійшли в історію української музики, ексклюзивні зізнання, захоплюючі інтерактиви і живий бенд.
“Приходьте обійматися і знімати сторіс в інстаграм, брязчати сльозами від спогадів про безтурботне дитинство і гиготіти, згадуючи турботну юність. Збирати з кожної пісні докупи всю любов і дарувати найріднішим. Бо такий букет ніколи не зав’яне”, – запрошують організатори VINIL Concert agency.
А також обіцяють, що буде “відверто, вкрай емоційно і танцювально. Гарячою штучкою можна залишатися в будь-якому віці”.
На Львівщині розробили застосунок для популяризації туризму «Сколе Smart». У ньому також є розділи про життя та побут Сколівської громади.
Про це заступник мера Сколе Роман Чудійович розповів «Суспільному».
Завдання цього мобільного застосунку – привабити туристів та спростити їхнє перебування у громаді. Зокрема, він створений аби туристам було легше знайти житло та познайомитись із туристичними пам’ятками й маршрутами.
«В нас гарне місто, ми любимо своє місто. І готелів ніби вистачає тут, і природа дуже гарна в нас. Люди більше дізнаються через додаток про наш край», — каже жителька Сколе Ольга Климович.
Сколе, листівка 1910 року
У громаді розташовані різної складності туристичні маршрути Сколівськими Бескидами. Окрім того, Сколе — центр бойківської культури. Аби її дослідити можна розпочати із місцевого історико-краєзнавчого музею.
«Ви отримуєте таку початкову інформацію про це місце, про цей край, його історичні здобутки, його вагомі речі. Туризм, пов’язується із культурою однозначно, культури українського народу, зокрема, етнічної спільноти бойків, вона є унікальною», — зазначила керівниця музею «Сколівщина» Тетяна Зінкевич.
Гроші для цього застосунку виділили із туристичного збору за перше півріччя 2022 року. Вартість проєкту – понад 40 тисяч гривень.
Електростанція в Сколе
«За основну мету ми собі ставили розширення інформації для туриста, для гостя громади, для внутрішньо перемішеної особи. Є коротко інформація про нашу громаду, основні атракції, які проводилися в попередні роки. Є сервіс: готелі, садиби, оздоровчі табори, турбази, заклади харчування, місцева гастрономія, фестивалі, музеї», — розповів керівник фінансового відділу Сколівської міської ради Сергій Трішкін.
Зазначається, що наразі є 9 розділів цього застосунку.
«Він розказує не тільки про туристичні місця, а також розказує про наші будь-які підприємства соціального спрямування. Наприклад, приїхав турист і в нього зламався автомобіль — в нашому додатку можна знайти будь-яку станцію техобслуговування, яка є в нас в громаді. Зателефонувати і поїхати відремонтувати автомобіль. Якщо необхідно — до лікаря звернутися. Якщо треба отримати іншу послугу, її можна знайти в цьому додатку», — пояснив заступник сколівського міського голови Роман Чудійович.
Довоєнна поштівка «Сколе. Парашка – Королева Бещадів 1274 м н.р.м. у зимовому вбранні»
Він додав, що мобільний застосунок доповнюватимуть та розширюватимуть, аби залучити більше туристів.
Також приваблюватимуть мандрівників до громади й іншими способами, серед них — відновлення пам’яток. Зокрема, ремонтуватимуть, за грантові гроші, одну із візитівок Сколе – палац Гредлів середини XIX століття.
Бюро Головної Торговельної Аґентури "Маслосоюз", Львів, вул. Костюшка ч.1 а. 1927 р.
Недільний ранок за філіжанкою смачної кави часто обіцяє щось несподіване та цікаве. Сьогодні я приготував для вас цікаву кавову історію. А незмінним ароматним партнером розповіді є Торгова Марка Кава Старого Львова.
Отже, добре відомо, що “Народна Гостинниця” до Другої світової війни була центром українства. Принаймні ми в цьому свято переконані. Але був у її історії дуже приємний період коли тут знаходилася каварня “Республика”. Дуже часто її відвідувачі потрапляли до кримінальної хроніки. До прикладу, газета “Діло” від 7 вересня 1927 року у розділі “Львівська хроніка” пише:
Сцена біля контори Маслосоюзу у приміщенні гостинниці, фото 20 – х рр. XX ст.
Львівська хроніка. Каварня „Республика” має щастя до авантур. Учора прийшло туди кількох темпераментних небесних птах під проводом двох братів Станкевичів і почали від офензиви на господаря та кельнерів а скінчили на, бійці з поліцією та шпиталі. Городоцький шинок під ч. 147. був сценою такого самого видовища. Добродій з дуже поетичним прізвищем Зоненшайя вибрав собі дуже непоетичну професію: посередника в торгівлі живим товаром; прокуратура взяла його в опіку. Львівоькі вломники підготовили свою кишеню на осінь: забрали 6809 зол. з каси жидівського рахункового Т-ва. Не мав щастя парох з Кобиловолок о. Чарториський, якому вкрали в трамваю золотпй годинник вартости 500 зол. Безробітну Марію Чорну взяли до арештів за те, що підкинула свою дитину.
” Народна гостинниця ” у Львові, фото до 1914 року
Звичайно, не все у хроніці стосується каварні “Республика”, але це вже не перший випадок прояву сумнівної репутації цього закладу. Вже писав про неї в статті “Сором і ганьба каварні „Република”!”
У вівторок, 16 травня 2023 року, о 17.30 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ «Львівська політехніка» відбудеться авторська лекція «Марія з роду Карп’юк в контексті доби» кандидатки філологічних наук, письменниці, культорологині, старшої наукової співробітниці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини Іванни Стеф’юк.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Центром порятунку української культурної спадщини, Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ «Львівська політехніка».
Як вплинули дві світових війни на характер художниці з тендітним серцем, яку роль відіграли у її житті письменник Марко Черемшина та митрополит Андрей Шептицький, яка доля Марії Карп’юк у школі Олекси Новаківського,чим запам’яталася вона сучасникам – на ці та інші запитання авторка лекції спробує дошукатися відповіді.
За час лекції доповідачка також стисло охарактеризує свою книжку культурологічних есеїв «Портрет українця», у якій вміщені дослідження про рід Карп’юків, Семанюків. Книжка вийшла у видавництві «Український письменник» (м.Київ).
Оранжерейний комплекс ботанічного саду на вул. Марка Черемшини, 44
Уже сьогодні, 14 травня Ботанічний сад ЛНУ ім. Івана Франка відкривається для відвідувачів. Про це повідомляють на сторінці ботанічного саду у фейсбук.
“Територія саду та оранжереї, які знаходяться за адресою вул. Черемшини, 44, будуть відчинені щовівторка, щосереди, щочетверга та щонеділі.
Придбати квиток можна при вході на територію Ботанічного саду.
Просимо звернути увагу, що оплата квитків здійснюється через термінал ПриватБанку тільки готівкою або карткою”, – зазначають на сторінці.
Ботанічний сад буде доступним для відвідування до середини жовтня.
Феофан Прокопович, художник Г. Зубковський (1993 р.)
На перший погляд буденна подія відбулася в Почаївській обителі 1702 р., коли 25-ти річний уродженець Києва Єлеазар Церейський прибуває на Почаївську гору. Хоча, існує й переказ, що змучений, три дні стояв він під брамою Почаївського монастиря на колінах, благаючи прощення. “Ченці плювали на нього, прочани кидали каміння, лаяли й ображали, а він радів, що чує рідну мову”. Після епітимії (моління на колінах в темній келії 40 діб, чорний хліб і вода) його постригли в православні ченці [1].
Почаївський монастир. Мідьорит Никодима Зубрицького (1704 р.), опрацьований П. Ричковим
(Легенди здебільшого народжуються через певний проміжок часу, після того як відбулась подія. В них викладаються факти, що відображають ставлення до минулого тих, хто є творцем переказу. З точки зору їхнього розуміння того, що сталось оповідується та чи інша історія).
Недовготривале, ймовірне перебування Єлеазара на Почаївській горі, закономірно, не могло залишити документальних підтверджень його життя на Волині. Саме тому, почаївська сторінка його біографії є здебільшого припущеннями та здогадками.
Богоявленський собор та монастирська дзвіниця, Київ (гравюра поч. ХІХ ст.)
Що відомо про перші чверть століття буття Єлеазара, до того часу, коли він прибув на Почаївську гору? Після смерті батьків, його виховував дядько Феофан Прокопович – намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Відповідно племінник навчався в початковій школі при тому монастирі, а далі у навчальному закладі, який очолював дядько. Після його смерті, Єлеазара, як одного з найкращих учнів Могилянки, підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський. Закінчивши колегіум він продовжує навчання у василіянському монастирі Володимира, де переходить в унію та постригається у ченці під іменем Єлисія (за іншими даними Самійла).
Києво-Могилянський колегіум
Існує версія, що Єлеазар не закінчивши Могилянський колегіум та “не прослухавши курсу теології, вирушив у традиційну для того часу освітню мандрівку” [2, с. 14]. Вона відбувалась європейськими країнами, першою з яких була Річ Посполита. Зокрема, є відомості, що Єлеазар викладав риторику та поетику в Львівському колегіумі [3, с. 24]. Надалі, підвищуючи свій освітній рівень в колегії св. Афанасія в Римі, він студіює теологію, курс якої також не закінчує, слухає лекції в університеті міста Галле (Німеччина), де вивчає теорію та практику протестантизму [4].
Університет в Галле (І пол. ХХ ст.)
Відомо, що 1704 р. Прокопович знову проживає в Києві. До свого повернення на малу батьківщину, перебуваючи в Почаївській обителі, як говорилось на початку, він піддається епітимії – церковній покуті, що була накладена на нього в зв’язку з унійним минулим. В Почаєві ігумен Йосиф Саєвич, здійснив новий постриг – православного ченця [5]. Відбувши епітимію, Прокопович приймає чернече ім’я Феофан в пам’ять про свого дядька, під прізвищем якого він входить в історію (існує думка, що православний постриг міг відбутись у Печерському монастирі в Києві) [6]. Принаймні, волинська обитель у Почаєві стала в його біографії тим місцем, де Прокопович повернувшись до православної церкви, залишається її вірним до кінця життя. Саме звідси він стартує у велике політико-релігійне майбутнє.
Києво-Печерська лавра (ІІ половина ХІХ ст.)
За спостереженнями Я. Ісаєвича, “в деяких греко-католицьких монастирських книгозбірнях впродовж XVIII ст. зберігалися рукописні книги православних авторів, у тому числі й підручники”. Як приклад цього дослідник зауважує, що в унійну добу обителі “у бібліотеці Почаївського монастиря виявлено поетику Феофана Прокоповича” [7, с. 75]. Як вказувалось вище, раніше він викладав риторику та поетику в Львівському колегіумі. 1702 р., прибувши до православної Успенської обителі як уніат, він міг на Почаївській горі створити цю працю.
Костел і місце, де колись був колегіум єзуїтів у Львові
На початку ХVIII ст. гетьман Іван Мазепа також мав контакти з Почаївським монастирем. Саме тут могло відбутись їх знайомство. Очевидно ситуація, під час Північної війни, у якій опинилась обитель (перебування на Волині шведських військ), змусила Феофана Прокоповича покинути її разом із більшою частиною ченців [8, с. 217]. Проте він не їде з ними на Чернігівщину, а залишається в Києві.
Гетьман Іван Мазепа (1687–1709 рр.)
З 1705 р. Прокопович викладає риторику, піїтику та філософію у Могилянському колегіумі, пише трагікомедію «Володимир», присвячуючи її гетьманові Івану Мазепі. Водночас він створює й виголошує богословсько-філософські проповіді, в яких він уміло прославляє Мазепу і звеличує Дніпро та Київ, називаючи це місто другим Єрусалимом. 1708 р. Феофан зі своїми студентами проводить диспути на честь Івана Мазепи. Латиномовні «Філософські тези» диспуту були видані у вигляді плакату [9].
Тези диспуту, керованого 1708 р. Ф. Прокоповичем (з архіву М. Симчича)
Після 1709 р. український гетьман стає для Прокоповича вже ворогом. Через два роки він, вже в складі почту московського царя Пєтра І, бере участь у Прутському поході, який завершився для московії нищівною поразкою від Османської імперії та виводом московських військ з Правобережної України. Саме ця подія призводить до зміни юрисдикційне підпорядкування Почаївського монастиря. 1712 р. обитель підпорядковується Унійній Церкві. У цьому році Феофан Прокопович стає ректором Могилянки.
Після розгрому московського війська турецькою армією, перебуваючи в столиці Молдови Яссах, Прокопович, щоби підсолодити Пєтру І гіркоту поразки, виголошує проповідь з нагоди річниці Полтавської битви. Вона припадає до душі царю, імовірно, за критику Івана Мазепи, якому він раніше присвятив драму “Володимир”. 1716 р. Прокопович переїжджає до Петербурга, стає одним з найближчих радників Пєтра І. З його участю для московської імперії обрано назву “Росія” (грецький варіант слова “Русь” – назва давньої держави київських князів). Він стає “архітектором” російської імперії” [10].
Цар Пьотр І (художник Т. Шевченко (1844 р.), з гравюри англійського художника Джона-Енрі Робінсона.
Спираючись на тогочасні теорії держави і права та враховуючи давні традиції московського царства, Феофан Прокопович створює та обґрунтовує концепцію російського освіченого абсолютизму, що був закладений Пєтром І. Згідно неї становлення верховної влади пов’язано з договором, через який народ, відрікшись від своєї волі, передає її одній особі – монархові, але робить це не без допомоги Бога. В проєкті закону, підготовленого Прокоповичем, що мав назву “Духовний регламент”, умотивується скасування в росії патріаршого устрою й підпорядкування церкви колегіальному управлінню на чолі з царем. Надалі цей його доробок стає уставом для новоствореного Cвященного Синоду, який змінив в росії патріаршество [11]. Після смерті царя Прокопович – фактичний глава православної церкви, бере активну участь в організації Академії наук.
Ф. Прокопович “Духовний регламент” (1721 р.), друк 1779 р.
Великою й різноманітною є літературна спадщина Феофана Прокоповича. Один з найвизначніших її зразків, згадувана вище віршована п’єса “Володимир”, написана церковнослов’янською мовою українського ізводу. У цьому творі прототипом Великого князя Київського виступає гетьман Іван Мазепа. Як відзначає П. Кралюк: “…роблячи кар’єру в Києво-Могилянській академії, [Феофан Прокопович] знаходився під покровительством Мазепи. Однак після зміни ситуації, коли гетьман зазнав поразки під Полтавою, Прокопович швидко переорієнтувався. Він пише вірш з нагоди Полтавської битви “Епинікіон, або ж звитяжна пісня”, де прославляє Петра І. Козаків, що повстали проти царя, за його словами, “веде біс яросний”. Мазепа, якого нещодавно Прокопович прирівнював до Володимира, у цьому творі називається “диявольським сином”, “нелюдом клятим”, “мінливим злим зрадником” [12].
Аркуш 69 списку “Т” поеми “Володимир” виконаний українським скорописом в 1751 р.
Інша драма – “Милость Божия, Украину чрез Богдана Зиновия Хмельницкого освободившая и возвеличившая”, на думку Михайла Максимовича, також належить перу Прокоповича. Вона cтворена під час перебування 1728 р. в Москві новообраного українського гетьмана Данила Апостола [13]
Драма Ф. Прокоповича (1728 р.)
Як стверджує сучасна вітчизняна дослідниця Н. Левченко: “Політична діяльність Феофана Прокоповича мала безпосередній вплив і на формування його богословських поглядів загалом, і на його екзегетичну (пояснення біблійних текстів – прим. О.Б.) практику зокрема. Так, традиційний для української барокової літератури образ Церкви-матері, від якої відвернулися її діти, у творах Прокоповича практично відсутній” [14 153, с. 290].
Дослідження Н. Левченко (2018 р.)
Для нього Церквою-матір’ю була вже не Константинопольська, де приймав хрещення один з героїв Феофанового твору Великий князь Київський Володимир, а московська, складовою якої 1686 р. стала Київська митрополія. Отримавши епітимію в Почаївському монастирі Прокопович продовжив “традицію” почаївських ігуменів Желіза та Саєвича, у своєму ставленні до православного московського монарха, владу якого він сакралізував власною творчістю. Вважаємо, що причина того, що погляди цих представників православної церкви, пов’язаних з історією Почаївського монастиря були спрямовані до москви, обумовлена втратою державності нащадками князя Володимира, яких єднала Константинопольська Церква-матір у християнській родині Київської митрополії.
Тренос – полемічно-художня книга М. Смотрицького, видана у Вільно 1610 р. під псевдонімом Теофіл Ортолог (сучасне видання)
Позбавлення територія колишньої Русі зі столицею в Києві державного статусу, у ХVI–ХVIІ cт. змушує одну частину представників Київської митрополії рухатись до Католицької, а іншу – до Православної Церков. Ті, хто прямував у західному напрямку, на базі Київської митрополії творять з’єднану з Римом Унійну Церкву (1596 р.), а хто обрав східне спрямування 1686 р. стають складовою новоствореної московської патріархії. У цей період Вселенська Апостольська Східна Церква, як влучно висловився митрополит Мелетій Смотрицький (який сам “кидався” то на захід, то схід), плакала за своєю дитиною Київською митрополією поділеною навпіл. Такий перебіг історичних перетворень приводить Почаївський монастир 1712 р. до Унійної Церкви.
Титул “Служебника” (1734 р.) – першої книги Почаївського монастиря
Незважаючи на те, що у той час монастирі Волині в переважній більшості вже змінили свою конфесійну належність, перейшовши в унію, саме Почаївський чи не найдовше залишався православним. Він займав особливе місце в християнському світі, зберігаючи за монастирськими стінами три святині: відбиток стопи Богородиці, чудотворну ікону Почаївської Божої Матері, а також нетлінні мощі ігумена Йова Желіза. Ставлення до цієї обителі було шанобливим не тільки в православного Сходу, але й католицького Заходу. Представники обох руських Церков візантійського обряду намагалися бути господарями Почаївської гори, спрямовуючи монастирське життя в руслі власного віровчення.
Мінея. Жовтень. Почаївська друкарня, 1761 р.
Завершальний етап боротьби за юрисдикційне підпорядкування Почаївської обителі проходив в контексті подій Північної війни, коли москва намагалась закріпити свій вплив на Правобережжі України, у тому числі на Волині. Монастир розглядався як важливий об’єкт московської присутності. Поява у ньому майбутнього православного ченця Феофана не могла мати випадковий характер. “Очистившись” від свого унійного минулого, з європейським освітнім та релігійним багажем перед Прокоповичем відкрився простір у якому він обрав шлях перетворення колишньої московії на російську імперію. Продовжувачем справи Великого Київського князя він робить не українського гетьмана, який раніше був прототипом його віршованої п’єси “Володимир”, а російського царя. Саме Прокопович закладає вагомі цеглини у споруду “русского міра”, єднання з яким ченці Почаївської обителі розірвали 1712 р.
Феофан Прокопович – “архітектор” російської імперії
Він також бере безпосередню й найдіяльнішу участь у створенні літературної російської мови, формує канон для російського театру XVIII ст., його проповіді мають значний вплив на формування стилю і словникового запасу нової російської літератури [15]. Імперію, душею якої була православна церква разом з Прокоповичем творили й інші українці. “Протягом першої половини ХУШ ст. не лише єпископські кафедри, а й усі основні архієрейські посади в управлінні Російською церквою, зокрема у Священному синоді, обіймали вихованці Києво-Могилянської академії. Не менше як 200 випускників закладу в 1721–1750 рр. були настоятелями російських монастирів. За Петра І лише один єпископ був із росіян, всі інші вихідці з України” [16, c. 248].
Стефан Яворський (1721–1722) – українець, який став першим президентом Святійшого урядуючого синоду рпц
Саме уродженець Києва Єлеазар Церейський основуючись на фундаменті європейської суспільно-релігійної практики стає творцем нового державно-церковного організму колишнього московського царства, про живучість якого говорить В. Володько: “Українець Феофан Прокопович назавжди змінив обличчя Росії, перетворивши її на імперію. Навіть відновлення патріаршества, революція, епоха радянського атеїзму не змогли вбити його напрацювання. Йдеться про старанно плекану Прокоповичем ідею гіперцентралізованої державності, на чолі якої стоїть одна особа (імператор, цар, президент – байдуже). При цьому церква займає не просто підпорядковане становище, вона фактично є частиною державного апарату. Її основна задача не тільки (і не стільки) душпастирська місія, скільки ідеологічна підтримка імперського механізму” [6].
Спільна будівля Сенату й Синоду в Санкт-Петербурзі (збудована у 1860-их), як поєднаня церкви та держави.
Сьогодні й надалі продовжується боротьба за Володимирову спадщину. Знову ж таки не випадково, сучасні президенти України та росії йменуються іменем рівноапостольного князя. Почаївський монастир зараз також знаходиться ще раз перед вибором – чи залишатись в складі патріархії, що постала (1589 р.) майже водночас з Успенською обителлю (1597 р.), чи повернутись в лоно Церкви-матері, з якою Київська митрополія була від народження (988 р.), більше шістсот п’ятдесяти років (1686р.) …
Рогович М.Д. Передмова. Прокопович Феофан. Філософські твори: В 3-х т. – Київ: Наукова думка, 1979. Т. 1. С. 11–17.
Махінько А.І. До історичного портрету Феофана Прокоповича. Сторінки історії : зб. наук. пр. Нац. тех. ун-т України “Київ. політех. ін-т”. 2016. Вип. 42. С. 21–30.
Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. Відп. ред. Ю. Ясіновський; Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. Львів, 2002. 520 с.
Левицкий В. Игумен Иосиф Саевич и переход Почаевской Лавры в унию. Труды императорской Киевской Духовной Академии. Киев, 1916. Кн. VII–VIII. С. 199–235.
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
