Сова А. Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога. – Львів: Простір-М, 2022. – 56 с.
Серед видатних постатей української історії ХХ ст. на особливу увагу заслуговує Степан Гайдучок (13 березня 1890 р., с. Підтемне – 16 березня 1976 р., м. Львів) – видатний український педагог, професор українського тіловиховання, журналіст, громадський та культурно-просвітній діяч, лікар, вояк Галицької армії, активний діяч, практик і теоретик гімнастично-спортивного руху, один з організаторів і активних діячів руханкових і спортивних товариств, учень і послідовник «Батька українського тіловиховання» Івана Боберського, поціновувач української старовини.
На сайті Фотографії Старого Львова з’явилося вже чимало публікацій про життєвий і творчий шлях Степана Гайдучка. Під кінець цього року, не зважаючи на війну, обстріли, перебої з електроенергією та інші перешкоди, побачила світ перша невелика брошура про цю непересічну постать – «Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.). Велика подяка усім, хто допомагав, ділився документами , фотографіями та сприяв виданню. Висловлюю вдячність родині Білинських з Австралії, Лесі Крип’якевич та Любі Базилевич за надані фотографії; Роману Метельському за оцифрування документів. Книга видана за сприяння Львівського обласного Будинку учителя (директор – Володимир Парубій, завідувач музейного відділу – Віра Романчак), Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, Центру незалежних історичних студій.
Степан Гайдучок. Світлина з приватного архіву родини Білинських.
Поштовхом до активізації наукових студій у цьому напрямку став приїзд з далекої Австралії до Львова онука Степана Гайдучка – Андрія Білинського з сім’єю та співпраця з Лесею Крип’якевич.
Дослідженню життєпису Степана Гайдучка та популяризації його творчого доробку сприяли заходи, проведені Комісією тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка, кафедрою олімпійської освіти Львівського державного університету фізичної культури імені Івана Боберського, Львівським обласним Будинком учителя, Центром незалежних історичних студій, УФОТО. Серед них слід згадати: Засідання Комісії тіловиховання і спорту імені Івана Боберського Наукового товариства імені Шевченка (Львів, 2018 р.); Просвітній лекторій «Сівач зерна добра на рідній ниві» (До 128-річчя від народження професора тіловиховання Степана Гайдучка) (с. Раковець Пустомитівського р-ну Львівської обл., 22 березня 2018 р.); Теоретичний семінар для вчителів фізичного виховання «Сівач зерна добра на рідній ниві» (До 128-річчя від народження професора тіловиховання Степана Гайдучка) (Львів, 2018 р.); ІІ, ІІ, ІV наукові конференції «Українська тіловиховна традиція» (Львів, 2019 р., 2020 р., 2021 р.); XXVІІІ наукова геральдична конференція (Львів, 2019 р.); Теоретичний семінар до Дня Захисника України для спеціалістів відділів освіти, вчителів історії, предмету «Захист Вітчизни», фізичного виховання «Від сокільсько-січового руху до Злуки УНР і ЗУНР (З нагоди 125-річчя від заснування українського товариства «Сокіл» і 100 річчя Акту Злуки)» (Львів, 2019 р.); Науковий семінар «Український сокільський рух у діаспорі» (З нагоди 125-річчя українського сокільства) (Київ, 2019 р.); VІІІ наукова конференція кафедри олімпійської освіти ЛДУФК імені Івана Боберського (Львів, 2019 р.); Академія з нагоди 90-річчя Українського Фотографічного Товариства (Львів, 2020 р.); Теоретичний семінар «Степан Гайдучок (1890–1976): життя та діяльність на тлі доби (З нагоди відзначення 130-річчя від дня народження)» для спеціалістів відділів освіти, вчителів історії, предмету «Захист України», фізичного виховання в рамках науково-методичного лекторію «Українське тіловиховання: історія та сучасність» (Львів, 2020 р.); Львівський фотографічний фестиваль «Фото фестини–2021» (Львів, 2021 р.); Наукова конференція «Іван Крип’якевич та його доба» (Львів, 2021 р.) та ін.
Степан Гайдучок – військовий лікар 4-ї Золочівської бригади Української Галицької Армії. 1919 р.
Певним підсумком дослідження стали численні статті автора про окремі аспекти життєвого шляху Степана Гайдучка та підготовка невеликої брошури «Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога» (Львів, 2022 р.).
У пропонованому виданні, на основі широкої джерельної бази, висвітлюється педагогічна праця Степана Гайдучка.
Представлене видання є своєрідною візиткою до великої книги. Докладніше про Степана Гайдучка, Івана Боберського, Петра і Тараса Франків, Оксану Суховерську та інших провідних діячів українського тіловиховання, спортивне життя Галичини можна буде ознайомитися у монографії, яка готується до друку. Збираємо усі можливі джерела (документи, фотографії, книги, періодику, поштівки тощо), записуємо спогади. Відгуки, коментарі та додаткову інформацію просимо надсилати на електронну адресу: sovaandrij1980@gmail.com
Андрій СОВА історик
Джерела та література:
Сова А. Степан Гайдучок (1890–1976): діяльність знаного українського педагога. – Львів: Простір-М, 2022. – 56 с.
Дивовижне та неперевершене музичне шоу у супроводі рок-оркестру. 16 січня у Театрі імені Марії Заньковецької виступить скрипаль-віртуоз та концертмейстер оркестру Львівської опери Олександр Божик.
Найпопулярніший скрипаль України, харизматичний шоумен, Олександр Божик має колосальний музичний досвід. Йому однаково підвладні класика, рок, поп, етномузика. Суперфіналіст популярного телешоу «Україна має талант», рекордсмен «Книги рекордів України», фіналіст шоу «Хвилина слави», лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Після феєричного виступу у польському шоу «Mam talent!» його назвали «Джиммі Хендріксом серед скрипалів».
марії занькове
«Віртуозну гру Олександра Божика чули на різних континентах більше 3000 разів, адже саме зі стількома концертами виступав скрипаль. Олександр працює у жанрі музичного «кросовера», коли класичні твори та світові хіти звучать у новому форматі. Він не боїться експериментувати, та щоразу дивує слухачів абсолютно новими та вражаючими проєктами», – зазначають організатори.
Зараз Олександр Божик поєднує сольну кар’єру із посадою концертмейстера оркестру Львівської національної опери. Також велику частину його діяльності складають благодійні проєкти, серед яких виступи для збору коштів задля одужання хворих діток, а також численні концерти на підтримку наших захисників.
На початку 2023 року Олександр Божик виступить у рідному Львові лише з одним концертом. Відбудеться він Львові на сцені Театру імені Марії Заньковецької 16 січня о 18:00. Цей вже традиційний новорічний концерт скрипаля-віртуоза з рок-гуртом буде ще більш драйвовішим та динамічним.
На слухачів чекають нові авторські прем’єри, сучасні кавери, найкраще з минулих років та шоу-номери.
Також не обійдеться без зіркових запрошених гостей. Це буде чуттєва співачка і бандуристка співачка Марина Круть, та 7-річна ютуб-блогерка, лауреат конкурсів з ораторського мистецтва Кіра Касинець з Ужгорода.
«Ми приготували максимально багато української та авторської музики, зарядженої на нашу спільну перемогу та віру у сили ЗСУ.
Кількість місць обмежена, а кількість позитиву – необмежена. Підтримуйте українську культуру, та долучайтеся до збору коштів для наших військових», – запрошує на концерт скрипаль-віртуоз.
Уже зовсім скоро прийде Новий, і ми впевнені ПЕРЕМОЖНИЙ, рік, тож традиційно, у сьогоднішній публікації хочемо розповісти про події, що суттєво повпливали на хід історії Львова, його вигляд, архітектуру і мешканців та які у 2023 році “святкують свій ювілей”. Звісно, це не всі історичні факти, що мали місце в історії нашого міста, а лише 30 на нашу думку найцікавіших.
Й. Свобода. Вірменська церква
1363 р. – коштом багатих вірменських купців-переселенців з Криму – Акопа з Кафи та Паноса з Гайсараца збудовано первісну вірменську церкву.
1463 р. – перша згадка про П’ятницьку церкву (нині церква Святої Великомучениці Параскеви П’ятниці УПЦКП на вул. Б. Хмельницького, 77).
1543 р. – у Львові почав діяльність перший новітній архітектор Львова – Петро з Лугано.
5. 1663 р. – королівським декретом запроваджено три каси: королівська, міська, брукова. Королівська каса була підпорядкована королівській скарбниці, частина її прибутків витрачалася на будівництво та утримання фортифікаційних споруд. Міська каса витрачала гроші на внутрішні комунальні потреби. Брукова каса витрачала гроші на ремонт доріг, бруків , мостів, водогонів; через два роки у міській касі заведено окремий рахунок на витрати водогону.
Костянтин Корнякт
6. 1743 – закладено наріжний камінь будови костелу Заручин Пресвятої Діви Марії та Св. Йосифа і монастиря сакраменток; будова та облаштування закінчені у 1881 р. (тепер Храм Пресвятої Трійці УГКЦ, вул. Тершаківців, 1 А).
7. 1773 р. – з ініціативи першого протомедика (головного окружного військового лікаря) А, Крупінського, засновано навчальний заклад медичного профілю – Медичну колегію, яка готувала лікарів, акушерів та інших медичних працівників. 1784 р. вона увійшла до складу Львівського університету.
Kостел сакраменток, вулиця Ґосєвського (церква св.Трійці, вулиця Тершаківців)
8. 1783 р. – з метою освіти та виховання греко-католицького духівництва, українців Австрії та Угорщини засновано Центральну греко-католицьку духовну семінарію. Закладу було передано будівлю монастиря та костела домініканок Св. Катерини Сієнської (збудований 1722-1728 рр.) скасованого цісарем ордена. Семінарська церква отримала назву Св. Духа (нині церква не існує, у давній дзвіниці розташований музей «Русалка Дністрова»). Іконостас та вівтар розписав відомий львівський живописець Лука Долинський. У 1888-1890 рр. архітектор Сильвестр Гавришкевич, використавши частину монастирського саду, спорудив новий семінарський будинок. 1928 р. заклад отримав назву Богословської академії. Розписи в церковній капличці виконав живописець Петро Холодний (1926-27 рр.).
Церква св. Духа на вул. Коперника у 1930 р. Позаду – навчальні корпуси Богословської Академії (колись – духовної семінарії).
9. 1783 р. – закрито 25 костелів та 7 церков.
10. 1793 р. – підприємець Жорж Гофман відкрив заїзд «Під трьома гаками» – майбутній готель «Жорж» (тепер на пл. Міцкевича), найстаріший з існуючих львівських готелів.
Стара будівля готелю “Жорж” у Львові в 1899 році під час демонтажу
11. 1803 р. – у проході, що утворився між будинком № 29 на пл. Ринок та вулицею Театральною, відкрив першу Львівську цукерню швейцарець Домінік Андреоллі, а сам прохід згодом отримав назву пасажу Андреоллі.
12. 1843 р. – урочисто відкрито площу, яка отримала назву на честь губернатора Галіції в 1832-1846 рр., ерцгерцога Фердинанда д’Есте (нині пл. Міцкевича). Великий простір для площі звільнився після знесення давніх міських мурів наприкінці ХVІІІ ст. Під час упорядкування майбутньої площі в 1839-1841 рр. знесено деякі кам’янички і розпочато засклепіння Полтви.
Площа Фердинанда. Мал. Т Чишковськго 1840 рік
13. 1853 р. – в аптеці Міколяша фармацевти Ян Зех та Ігнацій Лукасевич винайшли спосіб хімічного очищення нафти; за вказівками І. Лукасевича бляхар Адам Братковський сконструював першу в світі гасову лампу, а підприємець Рудольф Дітмар розпочав її масове виготовлення та продаж у своєму магазині на Марійській площі (пл. Міцкевича, 9 )
14. 1873 р. – з метою розвитку українського письменства у Львові засновано Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка; 1892 р. перетворено на Наукове товариство ім. Шевченка. Заклад розташовувався на вул. Чарнецького, 26 (нині вул. В. Винниченка), в будинку спорудженому архітектором Міхалом Фехтером у 1880 р. Тут містилися адміністративні приміщення, друкарня, бібліотека, книгарня, музеї, творчі майстерні та помешкання митців. Музей складався з етнографічної колекції, чудової колекції, чудової гуцульської збірки, кераміки, писанок, доісторичного відділу. Через катастрофічний брак місця в 1912 р. було придбано будинок № 24, споруджений 1838 ро. Йоганом Зальцманом та Флоріаном Ондеркою.
Будинок НТШ на вулиці Чарнецького
15. 1883 р. – з ініціативи Василя Нагірного та Аполлона Ничая створено кооператив «Народна торгівля», що став гуртівнею сільських та міських українських крамниць, а також осередком фахового навчання працівників торгівлі. Від 1895 р. «Народна торгівля» розташовувалася в кам’яниці на пл. Ринок, 36, збудованій в 1778-1781 рр. архітектором П’єром Дені Гібо.
16. 1893 р. з ініціативи Герміни Шухевич (дружини етнографа Воломира Шухевича) організовано Львівське товариство українського жіноцтва – «Клуб Русинок».
Будинок “Народної Торговлі” у Львові на Площі Ринок, 36, 1930 рік
17. 1893 р. – створено Рацлавіцьку панораму – монументальний твір відомих польських художників Яна Стики та Войцеха Коссака (висота полотна 15 м., довжина 120 м..) Панорама була розташована у спеціально збудованому павільйоні-ротонді діаметром 40 м. на пл. Повиставовій у Стрийському парку біля входу з вул. Самчука.
18. 1893 р. – засновано Історичний музей м. Львова, покликаний збирати, вивчати та популяризувати пам’ятки історії міста. Засновником був відомий польський історик Олександр Чоловський. Музейну збірку розташували у ратуші, від 1908 р. – у Національному музеї ім. короля Яна ІІІ на пл. Ринок, 6. Для розташування Історичного музею громада м. Львова в 1926 р. купила знамениту Чорну кам’яницю на пл. Ринок, 4. Для публічного огляду експозицію відкрили у 1929 р.
Чорна кам’яниця у Львові на площі Ринок. Фото А. Ленкевич, 1938 рік
19. 1893 р. – архітектурне бюро Івана Левинського, за проектом архітектора Франца Штатца-молодшого з Кельна, розпочало будівництво костела кармеліток босих на вул. Потоцького (Чупринки), 70 (будівництво завершено в 1895 р). Тепер – церква св. Климентія УГКЦ.
20. 1903 р. – створено український Союз співочих і музичних товариств із власною музичною школою під назвою Вищий музичний інститут. 1907 р. союз був перейменований на Музичне товариство ім. М. Лисенка та Музичний інститут його ж імені. Головами товариства в різний час були Володимир Шухевич та Йосип Дрималик, а директорами інституту – Анатоль Вахнянин, Станіслав Людкевич, Володимир Барвінський. 1915 р. архітектурне бюро І. Левинського, за проектом Є. Червінського, спорудило на пл. Шашкевича, 5 будинок Музичного інституту.
Площа Шашкевича, 5. Будинок Музичного інституту
21. 1903 р. – з ініціативи Педагогічного товариства та Товариства викладачів вищих шкіл засновано Шкільний музей, що розташовувався на вул. Госєвського (Тершаківців), 4
22. 1903 р. – на місці старого Єврейського шпиталя на вул. Раппопорта, 8 урочисто відкрито та віддано до експлуатації новий, з найсучаснішим обладнанням шпиталь на 100 ліжок, споруджений в мавританському стилі за проектом архітектора Казімєжа Мокловського будівничою фірмою Левинського.
23. 1913 р. – у Львові створено Товариство Українських Січових Стрільців, яке очолили Володимир Старосольський та Дмитро Катамай.
Будинок Мистецької школи Олекси Новаківського, де зараз знаходиться Художньо-меморіальний музей, на вулиці Листопадового Чину у Львові
24. 1923 р. – розпочала діяльність мистецька школа Олекси Новаківського у творчій майстерні художника на вул. Міцкевича (Листопадового Чину), 11. З її стін вийшли такі видатні українські митці, як Григорій Смольський, Святослав Гординський, стефанія Гебус-Баранецька, Андрій Коверко, Едвард Козак та інші.
25. 1933 р. – під керівництвом архітектора Теодора Врубеля закладено дільницю «Новий Львів»; тепер це вулиці Панаса мирного, Тернопільська, Запорізька, Литовська , О.Мишуги.
26. 1933 р. – на Личаківському кладовищі встановлено пам’ятник Іванові Франкові, виконаний скульптором Сергієм Литвиненком.
Молоді митці на могилі Франка. Фото до 1939 року
27. 1933 р. – на основі приватної збірки Олександра Прусевича та збірки музею Дзедушицьких заснвано етнографічний музей. Для його розташування було призначено палац Бесядецьких на пл. Галицькій, 10, але початок ІІ Світової війни перешкодив відкриттю музею.
28. 1953 р. – на місці цегельних кар’єрів на вул. Дзержинського (нині вул. Вітовського) відкрився міський парк культури та відпочинку площею 25 га. У парку було збудовано Зелений театр на 1800 місць, кінотеатр «Дружба», ресторан та дитячі атракціони. З наступного року парк отримав ім’я на честь Богдана Хмельницького, його головна алея сполучила вулиці Стрийську та Дзержинського.
“Комсомольське” (Винниківське) озеро було створене шляхом комсомольської будови. Фото 1953 року
29. 1953 р. – за три кілометри від Львова, при дорозі на Винники, влаштовано штучне Комсомольське озеро, яке на довгі роки стало улюбленим місцем відпочинку львів’ян.
30. 1993 р. – у найдавнішому львівському костелі Св. Івана Хрестителя відкрито Музей давніх пам’яток Львова.
На матеріалах книги: Котлабулатова І.П. Дати і події в історії Львова. – Львів: Аверс, 2009
Експозиція виставки "Святі покровителі Нескорених"
Львівський музей історії релігії запрошує до «Святих покровителів Нескорених». Це назва банерної виставки, яка запрацює 29 грудня, о 15 годині. Її експонуватимуть на площі Музейній, 1(навпроти Львівського музею історії релігії).
Щодня війна проти рашизму залишає по собі слід. Кожний українець важко переживає війну, а емоційний стан коливається від розпачу до ейфорії, від сліз до надії на перемогу. Ми просимо Господа, небесних покровителів захистити нашу землю від загарбників і самі боремося за нашу свободу. Виставка «Святі покровителі Нескорених» підтвердження цьому. Чотирнадцять тематичних інформаційних банерів розповідають про страшні звірства російських окупантів, які назавжди відображені не лише у пам’яті українців, а й на фотографіях.
Експозиція виставки “Святі покровителі Нескорених”
Мета виставки – показати християнські, гуманістичні корені культури нашого народу, моральну справедливість його боротьби за свободу і незалежність.
Виставка підготовлена на основі пам’яток з колекцій Львівського музею історії релігії, його Червоноградської філії і світлин, зроблених на війні, в тилу українськими військовими, кореспондентами, польськими й іспанськими фотографами. На кожному банері зображено небесного покровителя України, народу, українського війська, інше. Ці зображення поєднані з документальними фотографіями теперішньої війни нескорених. Вони вражають, викликають гнів, розлючують.
Експозиція виставки “Святі покровителі Нескорених”
Чільне місце займає ікона Покрови Пресвятої Богородиці, головної захисниці українських воїнів, які безстрашно стоять на сторожі нашої державності. Представлять ікону «Жони мироносиці» поруч із жінками, які кілометрами плетуть маскувальні сітки, ліплять вареники, готують енергетичні смаколики й продуктові набори для наших воїнів. Відвідувач побачить зображення святого Михаїла, небесного покровителя українського війська, що не перестає воювати з ангелами темряви; святого архангела Гавриїла, покровителя дипломатів, миротворців; святу великомученицю Варвару, покровительку артилерії, саперів; святого Мартина Турського, засновника і покровителя капеланів, інші. А поруч – кадри воєнної хроніки, які ілюструють моторошну і жорстоку правду війни: біль, вдячність, пам’ять і непохитну надію на нашу перемогу.
14 січня у центрі Довженка відбудеться Різдвяний концерт Іллі Найди «Колядуємо разом!». Початок о 19:30, повідомляють організатори VINIL Concert agency.
Атмосфера справжнього українського Різдва, тепла та затишку цього вечора дозволить усім присутнім відволіктись від важких буднів та відновити сили.
«Не дамо відібрати у нас радість різдвяного дива та збережемо наші прадавні традиції! А запальна музика та позитивна енергетика артиста надовго залишаться у пам’яті. Тож беріть рідних і друзів і приходьте на найтеплішу та найнезабутнішу коляду цієї зими. Подаруйте собі вечір традиційних різдвяних пісень десятків поколінь українців!», – запрошують організатори VINIL Concert agency.
В Дрогобичі є оборонна вежа яка бачила ще війська Богдана Хмельницького та вистояла. Час вона теж подолала, зберігшись до сьогодні. Солдати ЗСУ, глянувши на бійниці вежі, так і сказали: «Нам би таке на передовій!»
Так в чому ж секрет величі та безсмертя Дрогобицької вежі? Можливо в тому що вона, як і сусідній костел, збудована на місці язичницького капища? А в стіну храму, як оберіг, вмуровано голову, руку і ногу древнього ідола! Це одна багатьох таємниць старого Дрогобича, яку ще потрібно розгадати.
Костел Святого Варфоломея в Дрогобичі. Ззовні красивий, всередині – повний загадокЦе пам’ятка національного значення з 14 століття
Мова піде про національну пам’ятку – костел Святого Варфоломея та його шпилясту оборонну вежу. Її висота – 35 метрів. Це навища оборонна вежа Львівщини. Схожий аналог – вежа у селі Скелівка, але вона на десять метрів нижча.
Висота цієї вежі 35 метрів, більше ніж у дев’ятиповерхового будинкуРозміри та візуалізацію вежі надав студент Фляк Марко з НУ “ЛП”
Твердиню звели у 1551 році як головний в’їзд на територію костелу. Сам же костел заснували на два століття раніше – у 1392 році, після падіння Галицько-Волинської держави. Вік комплексу, як і його чудовий стан, вражають!
Саме через ці ворота був головний в’їзд на територію костелуФронтальна сторона костелу і його теперішній вхід. Поруч статуя Івана Павла II, Папи Римського
Костел та Вежа збудовані з автентичної червоної цегли. Ця кладка бачила ще саму королеву Бону. Вона, за переказами, залишила тут скарб для відновлення храму у випадку війни. Його так і не знайшли, адже з костелом досі все гаразд!
Цегла чотирнадцятого століття збереглася досі без жодної штукатурки!Давня кладка костелу має цікаві чорні вкраплення на стінах і контрфорсах
Чи може тому що скарб всерйоз ще не шукали? Лише нещодавно археологи дослідили частину території навколо вежі. Товщина культурного шару тут становила більше метра, епоха раннього християнства. Під час цих розкопок виявили срібло, багато монет, козацької зброї і, навіть, аж вісім кістяків. Уявляю що тоді ховається під всім цим комплексом!
Місце розкопок коло Дрогобицької вежі. Ця і всі наступні фото з розкопок проф. Леоніда ТимошенкаАрхеологічні знахідки навколо Вежі вражають!
Хоронити людей коло костелу це давня католицька традиція. Але ж не закопувати їх прямо на в’їзній дорозі! Чи, можливо, це була жертва Богу землі? Тут ми піднімаємо голову до костелу і бачимо там обличчя, руку та ногу явно не Ісуса Христа.
Загадкова скульптура в стіні костелу
Це «триптих»: три частини статуї вмуровані високо у стіну. Історики пишуть, що під час копання котловану для фундаменту костелу тут знайшли ідола. Його зберегли, помістивши на одну зі стін.
Існує й інша версія, що на місці костелу колись були укріплення воєводи короля Данила Галицького. А древні мури будівельники вдало інтегрували у будований костел. Погодьтеся, небагато в нас знайдеться храмів з такою суперечливою історією.
Триптих з частин язичницького божестваГотичний інтер’єр костелу
Всередині Дрогобицької Вежі
Заходимо у вежу. Колись через неї проїжджали вози та карети, а зараз тут склад гуманітарної допомоги. Польська громада у цій війні активно допомагає Україні. Тож вежа і далі служить для оборони нашої землі.
Алекс і Вероніка для оцінки масштабу вежі. Праворуч над Алексом видно замуровані двері що колись вели на укріпленняЦе стеля першого поверху вежі! Внизу видно слад гуманітарної допомогиПочинаючи з 18-го століття вежа була дзвінницею. Ці розписи збереглися з тих часів
За Австро-Угорщини, оборонну вежу назвали «дзвінницею», а її стіни прикрасили релігійною тематикою. У 1882 році на дзвінниці звели третій поверх і шпилястий дах, щоб дзвони краще було чути. Остання перебудова вежі відбулася у 1911 році. З того часу на ній все без змін: лише регулярно бляху на даху міняють. Зараз на першому поверсі вежі є фрески, ікони та інформаційні плакати для туристів.
Дрогобицька вежі, 1911р. vs. 2022р. Все без змінВсередину вежі пускають туристів. Тут, навіть, є спеціальні плакати для них. На фото Владислав НовіковГайда нагору таємним ходом!
Вежа має хід що схований між її внутрішніми стінами. Він петляє від бійниць до амбразур та, зрештою, виходить на другий поверх. Колись з нього був прохід на земляний вал та дерев’яні укріплення. А зараз це просто двері в нікуди.
Хід між двома стінами вежі. Біля цих бійниць колись стояли її захисники з мушкетамиТа ж грізна бійниця вежі. Вид ззовніШирина цього ходу рівно на одну людинуУ 1882 році Едмунд Леон Солецький надбудував третій поверх вежі. Цегла з тих часівДвері, що колись виходили на укріплення навколо вежі та автори цього матеріалу
На другому поверсі вежі є простора зала зі старим церковним реманентом. На підлозі лежать деревяні труби від органу. Після статті про найбільший в Україні орган я не втримався та, протерши одну трубу від пилюки, в неї подув. Звуки середньовіччя несподівно легко наповнили древні мури.
Просторий другий поверх вежіСтарі труби від органу на другому поверсі вежіЗараз тут зберігають старожитності повязані з Дрогобичем і його костеломСтарий герб Дрогобича – дев’ять келішків солі 🙂
Піднімаємося на третій поверх Вежі. Дерев’яне перекриття тут місцями прогнило і потребує ремонту. Студенти політехніки, під керівництвом Василя Петрика, вже навіть розробили проект реконструкції вежі. Польська громада як колись, так і тепер, продовжує піклуватися про цю пам’ятку.
Над нами третій поверх Дрогобицької вежіНа третьому поверсі втановлено дзвін, бо за Австро-Угорщини вежа перетворилася на дзвінницюСтарі дерев’яні конструкції місцями прогнили та потребують заміниПроект реконструкції вежі. Надав студент Фляк Марко з НУ “ЛП”
Обережно, щоб не провалитися, я підлажу до старого дзвону. Так це ж сам автентичний «Святий Варфоломей» 1739 року виготовлення! Він чудом пережив усі війни та грабунки. Я не втримався і в нього бамкнув! Скажу чесно, аж очі засвітилися 🙂 Це надзвичайні відчуття пробудити старовинний Дзвін.
Вид з боку Вежі на Костел. Алекс і Вероніка для масштабуВид зі сторони Костелу на давній Дзвін вежі“Святий Варфоломей” власною персоною сурово дивиться на Дрогобицьку ратушуЯ читати латиною не вмію. Але в літературі пишуть що 1739 рікВперше в житті я заруфив не якийсь дах радянського будинку, а давню дзвінницю на місці середньовічної оборонної вежі
Так звучить Святий Варфоломей!
Костел Святого Варфоломея
Спускаємося на землю та йдемо оглядати костел. Його надзвичайної краси вхід (портал Я. Менжика) є улюбленим місцем фотографування молодят. Над автентичними кованими дверима висять два мечі Грюнвальдської битви. Їх, згодом, переробили на хрести, якими їх бачимо сьогодні. Це був перший пам’ятник Грюнвальдській битві в принципі. Його збудували ще за життя її переможця – Владислава Ягайла. І в цьому його унікальність!
Головний вхід в костел Святого Варфоломея. Зверху висять мечі Грюнвальдської битви та герби Дрогобича і ПольщіГоловний вхід в костел Святого Варфоломея, він же портал Яна Менжика, 1437р.Ліворуч та праворуч від входу висять пам’ятні таблички до сторіччя і двохсотріччя дня народження Адама Міцкевича. Хто не знає, це “польський Тарас Шевченко”. Скоро і третя табличка з’явиться 😉
А як же другий вхід в костел? – спитаєте Ви. Тут історія сумніша. Місто не було готове до оборони перед військами Богдана Хмельницького. Козаки взяли укріплення за кілька годин, а польське населення сховалося у костелі. Після недовгої облоги, через тодішній парадний вхід, повстанці вдерлися у святиню. Всі, хто там був, загинули. Сам костел, як і його оборонну вежу, козаки не руйнували. Після війни на місці горезвісного входу збудували капличку. Відтоді ним, більше, не користуються.
Дрогобич на карті 17 ст. і битва з козаками Богдана Хмельницького. Зображено костел та його оборонну вежу. Навколо них видно рів з водою. Він до сьогодні не зберігсяСаме тут був рів з водою та відкидний дубовий міст через нього. Через ці чорні ворота люди потрапляли всередину захищеної території костелуКапличка (ліворуч) на місці колишнього головного входу в костел Святого Варфоломея
В костелі до нас підійшла старенька згорблена бабуся і розповіла як совєти влаштовували в оборонній вежі цирк! Купол, що над входом, служив ареною. Навколо неї їздив мотоцикліст. Якими варварами були тоді, такими і залишилися тепер!
Дрогобицька вежа в радянський час. Вид з вулиці Шкільної. На вежі бачимо плакат. Можливо це була афіша цирку. А можливо просто ЛенінТой самий купол, по якому колись їздив мотоцикліст. Зараз над ним зведено перекриття другого поверху вежіКостел Святого Варфоломея в радянський час. Видно частково-розбиті вітражі. До 90-х років 20 ст. від них мало що залишилося 🙁
Потрібно не менше двох годин аби оглянути весь костел. Ці високі готичні вікна, ці контрфорси з чорними ромбами, ці ковані двері та лики святих – швидко Вас не відпустять. Більшість настінних розписів костелу збереглися в оригінальному вигляді, без реставрації.
Головний вхід на територію костелуФронтальна частина костелу і двері всередину. Ліворуч видно скульптура Івана Павла II, Папи РимськогоБокова частина костелу з входом-порталом Яна Менжика та неймовірної краси контрфорсиДуже середньовічний вхід в закриту частину костелуВікна з сітками тут були встановлені задовго до початку війни. Вони захищали від злодіїв та вандалівФото костелу до його перебудови в 1909 році. Праворуч на даху бачимо ще цілий готичний портал. Потім його чомусь забрали 🙁 Також добре видно триптих на стіні костелу
На жаль, совєти багато всього знищили, в тому числі і вітражі Стефана Матейка. Але навіть те що вціліло, вражає і сьогодні. Наприклад, велетенські дубові скрежалі на яких вирізьблено історію побудови костелу. Або витончений надгробок пані Рамултової – дружини місцевого солевара. Він вирізьблений з алебастру в кращих барокових традиціях 16 століття.
Заходимо всередину костелу Святого Варфоломея. Вид з теперішнього входуСередньовічні розписи на стелі костелуПопри свій поважний вік, вони непогано збереглисяОсь такі обличчя в людей, що вперше потрапили у костел Святого Варфоломея в ДрогобичіПрохід у закриті приміщення храму (захристію)Моє трактування: “Муза”, з гербом Дрогобича на грудях, подає креслення майбутнього костелу
В інтернеті є багато статей про архітектуру та історію цього комплексу. Але більшість таємниць костелу та його вежі так досі і не розкриті.
Такий загадковий костел є тільки в Дрогобичі!Надгробок Катерини Рамултової зроблений з алебастру, 1572р.Вірш під надгробком що присвячений пані РамултовійМасивні дубові скрежалі підвішені поміж готичних вікон костелуЦе автентичні розписи авторства С. МатейкаОдна зі скрижаль костелу. Висота приблизно п’ять метрівНа жаль, не весь інтер’єр костелу зберігся неушкодженим. Є й таке. Потроху проводяться реставраційні роботи
Таємниці Старого Дрогобича
Ми не знаємо де саме навколо костелу був цвинтар. Зараз тут облаштовано парк і прокладено доріжки, цілком можливо що по кістках. Іншою таємницею є триптих та що саме було на місці костелу: фортеця, терем воєводи чи православний храм? Відгадка ховається в глибоко в землі.
Невідомий хрест коло костелу. Зараз тут пішохідна доріжкаРозкопки території перед вежею, сучасне фото Л. ТимошенкаСкульптура невідомого походження високо в стіні костелу. Можливо це язичницький ідол
Під час недавніх розкопок було знайдено фрагмент підземного ходу в сторону ратуші. Де він починався, куди вів і який його зараз стан – невідомо.
Цікаво, що Дрогобицька вежа має значно більший, ніж тоді було прийнято, фундамент. Для чого він був потрібний аж такий великий – загадка.
На території костелу було джерело питної води яким, також, наповнювали рови навколо. Зараз його і слід простив.
Старий дренажний колектор для дощової води з території костелу. Це, заодно, і підземний хід для таємної втечі захисників Дрогобицької вежіЦегляна кладка глибоко під землею коло Дрогобицької вежіОтвір в розкопаній цегляній кладці коло Дрогобицької вежі
Як досвідчений мандрівник з впевненістю скажу: такої оборонної вежі як у Дрогобичі, на Львівщині більше нема ніде! Крім розміру, вона вражає величчю і загадковістю. Костел теж завжди поруч, але він не спішить відкриватися. Чекає на свого дослідника.
Найвища на Львівщині оборонна вежа 12 ст.Погодьтеся, небагато пам’яток тієї епохи дожили до сьогодні! Дати на табличці під знаком питанняМожливо Ви саме той дослідник, який зможе розгадати їх секрети? 😉
Що тут ще є цікавого?
Крім костелу і вежі, в Дрогобичі ще можна піднятися на Ратушу. В місті, також, проводять екскурсії (рекомендую!) місцями двох великих письменників: Івана Франка та Бруно Шульца. Після війни, для туристів знову буде доступне “стратегічне підприємство” – Дрогобицька солеварня. А, тим часом, насолоджуймося унікальною дерев’яною Церквою Юра та смакуймо шампіньйони в крафтовій грибарні «Боровик».
Одного разу, мені трапилася нагода переглянути авторську телевізійну програму Тамари Щербатюк «Надвечір’я», яка була присвячена В’ячеславові Сумському. Відео вийшло дуже тепле, зворушливе. І мимоволі подумалося, що тепер широкій глядацькій аудиторії відносно дуже мало відомо про повоєнний період мистецької історії Львова, зокрема творчість подружжя талановитих митців В’ячеслава та Ганни Сумських. Тож ця лакуна потребує заповнення, відтак є актуальним завданням і як для спеціалізованих дослідників, так і для медійників. Адже без рефлексій про творчу діяльність цих митців в культурному літописі Львова наче бракує сторінок. Тож прийшов час їх заповнити … .
Тому, коли я мала честь особисто познайомитися з Ганною Опанасенко-Сумською, інтерв’ювати її, дуже раділа цій можливості. Ця обставина значно розширила мої знання про становлення українського культурного ландшафту Львова. Бо ж інформація, яка почерпнута від безпосереднього учасника театрального процесу, власних вражень однієї з тих мисткинь, які творили культурну історію Львова своєї доби, в подальшому задає напрям пошукових, дослідницьких, студій.
Ганна Сумська
Варто зазначити, що Ганна Іванівна Опанасенко-Сумська – була непересічна особистість, талановита мисткиня з блискучою пам’яттю: легко цитувала поезію, прекрасно пам’ятала як власний творчий доробок, так і В’ячеслава Гнатовича Сумського .
До того ж, Ганна Сумська особисто знала, пам’ятала, розповідала про цілу плеяду легендарних львівських та й не тільки, митців. А головне, Ганна Іванівна Сумська була відкрита до світу та людей, тому легко ділилася своїми спогадами та знаннями.
Так, в нашому інтерв’ю, Ганна Іванівна поділилася дуже яскравим спогадом про дитячі роки В’ячеслава Гнатовича Сумського, яке минуло на степовій Україні. Ці спогади, Ганні Іванівні свого часу переповіла, її свекруха, мама В’ячеслава Гнатовича Сумського. Оскільки, ці спомини не зафіксовані ні в раніших публікаціях, ні телевізійних передачах присвяченій цій мистецькій родині, то дозволю собі навести їх тут.
В’ячеслав Сумський
Якось навесні, мама В’ячеслава Сумського побілила хату , та й невдовзі потому відійшла з двору у справах. І от, вертається вона додому, і здалеку бачить, що до їхнього двору йдуть і йдуть люди, не лише сусіди, а й люди з інших, навіть дальших, куточків села. Підходить у двір, та й не впізнала господиня власну хату: малий Славко шматочками червоних буряків розмалював усі стіни: ззовні, знадвору, та в середині будинку різними квітами, орнаментами – настільки вистачило творчої уяви маленького художника!
Славко сприйняв білі стіни хати, як великі полотна на мольберті, а шматочки червоних буряків як органічну фарбу – в такий спосіб хлопчик висловив свої перші мистецькі рефлексії. Оскільки, побілені стіни, і бурякова «фарба» були органічними малярськими засобами, на сонці вони швидко розтікалися, тож перший мистецький твір В’ячеслава Сумського в авторському варіанті проіснував не довго. Хату мама побілила знову. Проте захопливі враження людей, дали можливість зрозуміти, родині що Славко має великий талант. А згодом виявилося що й не один! Йому підкорилися практично усі мистецькі музи: малярство, музика, театр – то була справді багатогранна, Богом обдарована особистість!
Як жартома, згадувала Ганна Іванівна Сумська, напевно, саме з цього випадку можемо вести відлік мистецької династії Сумських: коли В’ячеслав Гнатович Сумський вперше оприявнив свої мистецькі таланти. Згодом, було навчання Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого (Тепер – Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка). Тоді ж, в часі студентського періоду у Києві В’ячеслав Сумський та Ганна Опанасенко створили родину. А невдовзі після закінчення навчання, у 1957 р. В’ячеслав та Ганна Сумські стали акторами театру імені Марії Заньковецької. Почалася львівська сторінка життєпису родини В’ячеслава та Ганни Сумських. Але перш, ніж розповісти львівський період у творчості цієї мистецької родини варто зробити крок вбік і розповісти заньківчанський контекст, у вирі яких подій опинилися актори.
Борис Тягно
Отже, заньківчани були стаціоновані у Львові в листопаді 1944 р. Колектив адаптовувався до нового міста, іншого ритму творчого життя, іншого культурного ландшафту. А місто навзаєм приглядалося до заньківчан. Було важливо, щоб мешканці міста і прибулі митці «порозумілися», прийняли один одного. Заньківчани для цього робили багато кроків назустріч, але ці кроки не всі були вдалі. Тож призначення Бориса Тягна на посаду керманича заньківчан замість Бориса Романицького і було покликане виробити оцей спільний культурний код. Справді, Борис Тягно вивів заньківчан на зовсім інший культурний рівень, це управлінське рішення ефективно спрацювало. Почався новий етап в історії театру імені Марії Заньковецької. І в історії міста. Але ж є інший важливий момент, про які мало згадують у сучасних дослідженнях. А що ж Борис Романицький? Як він реагував на таку ситуацію? Адже на той момент Борис Романицький – представник мистецького Олімпу, фундатор театру, н.а. СРСР, учень Марії Заньковецької та Панаса Саксаганського?!
Романицький справді відреагував, але в доволі незвичайний спосіб, як на ті часи і ситуацію. Лише через декілька сезонів після призначення керманичем заньківчан Бориса Тягна, Борис Романицький дав перше інтерв’ю!!!! при чому не у Львові, а для «Вечірнього Києва». І як зазначено у вступній сильветці до матеріалу: «Борис Васильович сам завітав у редакцію «Вечірній Київ», тобто інтерв’ю ініціював сам Романицький. Це найвідвертіше, і, на мій погляд, найкраще інтерв’ю з усіх, дуже чисельних матеріалів такого жанру, які свого часу дав для преси Борис Романицький. На питання журналіста: «як він оцінює роботу Бориса Тягна як режисера, керманича колективу, Романицький відповів, що у нього зникли усі упередження, які б могли б бути на початках, коли побачив як Тягно працює з національною!!! драматургією. На думку Бориса Романицького, саме постановки Бориса Тягна за творами національної драматургії вивели заньківчан на новий художній рівень». Тобто, один мистецький лідер – Борис Романицький в столичній пресі, у інтерв’ю з власної ініціативи визнав професійну майстерність, лідерство іншого митця – Бориса Тягна. При чому, Борис Тягно мав зовсім інший, «березільський», бекграунд, і не походив із середовища заньківчан. Це приклад дуже високої управлінської етики, лідерства якого все своє життя дотримувався Борис Романицький.
Ескізи декорацій до вистави “Гамлет”
Тож повертаючись до початку львівського періоду діяльності В’ячеслава та Ганни Сумських варто зазначити , що вони належали саме до тієї когорти заньківчанських митців, яких найбільше задіювали саме у постановках за творами національної драматургії. Але не лише національної класики! Так, перша роль В’ячеслава Сумського на львівській сцені була невелика роль у Фортінбраса у знаменитій постановці «Гамлет» Бориса Тягна. Це невелика роль, але вона свідчить про довіру великого Майстра березільського Бориса Тягна до вчорашнього студента, готовність режисера задіювати В’ячеслава Сумського у важливих історичних виставах вже з перших його кроків на професійній сцені.
Олекса Ріпко
Якщо подивитися на репертуарну афішу заньківчан, то В’ячеслав Сумський був максимально задіяний репертуарі театру того часу. Очевидно, це були різні ролі як головні, так і другорядні, і найширшого діапазону: від «Ой, не ходи Грицю..» М. Старицького до «Гамлета» В. Шекспіра, від «Гайдамаків» Т. Шевченка до «Колеги» В. Аксьонова, «Невольник» М. Кропивницького (за Т. Шевченком) до «Безприданниці» М. Островського та ін. Найбільше з усіх тогочасних заньківчанських режисерів В’ячеслава Сумського задіювали тогочасний керманич колективу, режисер Борис Тягно і режисер Олекса Ріпко (учень Бориса Тягна). Усі ці обставини сприяли для високого професійного творчого злету В’ячеслава Сумського як митця. При чому, він вже на початках своєї кар’єри отримав визнання не лише у Львові. Адже, коли заньківчани прибули до Москви Декаду українського мистецтва 1960 р., був гучний успіх.
Ескізи декорацій до вистави “Гамлет”
Варто зазначити, що жоден з керманичів заньківчан за всю історію театру не мав такої високої поваги, визнання своїх заслуг не лише як режисера, але й як керівника колективу, такого як Борис Тягно. Навіть до Сергія Данченка були зауваження критиків та медійників. Борис Тягно був тією постаттю з ким в подальшому порівнювали усіх наступних керівників та режисерів театру, навіть у пресі. В межах цієї Декади українського мистецтва був проведений семінар з критики де було розглянуто постановки , які представив театр , критики були не лише російські, а й з інших тогочасних республік. На вистави заньківчанського театру вийшла низка дуже цінних публікацій. І тут важливе інше: до 1960 р. гастролі або декади в Москві в пресі стосовно заньківчан, зазвичай, висвітлювалися так – величезне газетне полотнище з радянським наративом, а тоді текст що, мовляв, заньківчани поставили таке-то, зіграли такі-то, і їх нагородили так-то. План п’ятирічки виконується. І все це оздоблено галереєю портретів фундаторів театру. Джерельної, оперативної інформації «витягнути» з таких публікацій просто годі.
А тепер був справжній професійний аналіз як репертуару заньківчанського театру, його художньої культури, так і режисури, акторського ансамблю, окремих постановок від різних критиків російських, грузинських, литовських, білоруських молдовських, казахстанських та ін. .
Серед акторського складу, кому приділена була велика увага критиків в межах семінару критиків на Декаді українського мистецтва в Москві був В’ячеслав Сумський. Вперше в історії колективу актори були об’єктом розгляду на критичному семінарі. Було надзвичайно багато схвальних рецензій саме на гру Сумського за творами національної драматургії. Критики відзначали, що В’ячеслав Сумський «має чуття до національної театральної культури».
Але була ще одна важлива публікація, яка вийшла з-під пера Бориса Поюровського, він керував цим семінаром, під назвою «День прийдешній, день майбутній», у цій аналітичній статті критик зауважив: «що Сумський має великий талант, режисери його використовують впереваж на ролях героїв. Цей інструментарій в актора вже напрацьований, відшліфований і є для режисерів на поверхні. Але з його точки зору, Сумський , передовсім, характерний актор, навіть характерний комічний актор. Тож режисерам варто глибше працювати, більше творчо «шукати», задіювати актора якнайбільше саме в таку драматургію, бо це відкриє Сумського для українського театру із зовсім несподіваного боку» . Це було дуже цінне і цікаве спостереження.
Крім того, окремо варто згадати ще одну роль В’ячеслава Сумського героїчного характеру це роль Яреми з «Гайдамаків» Т. Шевченка у постановці В. Грипича. Цей режисер дуже нетривалий час працював у театрі. Відтак, він здійснив всього кілька постановок. І серед них «Гайдамаки». Нам не вдалося відшукати кількісно багато матеріалів в тогочасних українських друкованих медіях. Очевидно, рецепція українських критиків не була дуже динамічна, і вистава проіснувала в репертуарі зовсім нетривалий час. Проте, заньківчанська вистава «Гайдамаки» В. Грипича була показана на дуже незвичайних локаціях поза Львовом: Вороніж, Волгоград, Москва, Саратов, Куйбишев (тепер – м. Самара), крім українських міст. Так от, в тогочасній російській пресі вдалося відшукати цілу низку відгуків звичайних глядачів, їх вражень на виставу «Гайдамаки». Більшість із згадуваних глядачів відзначали дуже емоційно навантажену майстерну гру Яреми-Сумського та й поетичність самого спектаклю загалом. Проте ці публікації на виставу «Гайдамаки», радше можемо їх назвати письмові нотатки глядачів, можуть служити темою окремого дослідження, наприклад: яку роль відіграє культура, культурна пам’ять у формуванні національної ідентичності. Ці сенси глядачів спонукали шукати глибока гра акторів, і та драматургія, яку вони втілювали на сцені. Одним із таких акторів був В’ячеслав Сумський Це дуже цінний матеріал для окремого дослідження, певне більше з царини соціології культури. Так чи інакше, в творчому діапазоні В’ячеслава Сумського були найрізноманітніші ролі, які знаходили шлях до своїх глядачів.
Окрім акторської майстерності В’ячеслав Сумський не полишав інше своє захоплення – малярство. Досить сказати, що він самотужки опанував практично усі жанри малярства: живопис, графіку, шарж, швидкий начерк.
В’ячеслав Сумський в Києві
Особливо був залюблений у створення швидких начерків, їх малював швидко від 5 до 8 за кілька хвилин, а потім роздаровував друзям і знайомим. Тож в архівах багатьох людей сьогодні знаходяться шаржі намальовані Майстром – В’ячеславом Гнатовичем Сумським! Саме він, В’ячеслав Сумський був одним із тих, хто започаткував серед заньківчан, згодом модний тренд, який став мейнстримом: індивідуальна художня практика, захоплення малярством, виставки, близьке спілкування з художниками.
Взагалі, я вважаю, що колись, можливо, буде проведене дослідження, яке базуватиметься на дослідницькому інструментарії з психології творчості. Адже це дуже цікаво подивитися на творчість Сумського-актора через призму Сумського-художника: як вони резонують або віддзеркалюють один одного?! А яке місце у мистецькій ієрархії Сумського посідала музика?! Припускаю, що читачів чекало б багато несподіваних знахідок, і навіть відкриттів. Бо ж львівський життєпис В’ячеслава та Ганни Сумських мав, насправді, дуже багато кольорів та відтінків.
Мирослав Ясінський в експозиційній залі своєї виставки. Світлина Романа Яціва
Дієвість магнетизму творчого темпераменту Мирослава Ясінського підтверджується, зокрема, тим, що до Коломиї, а саме до Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття, цими днями ведуть інтелектуальні навігатори багатьох, інтригованих автентичним духовно-культурним наративом, українців. Автор – заслужений художник України, лауреат Івано-Франківської обласної премії ім. Я. Лукавецького, живописець і педагог – тут презентує свою індивідуальну виставку «Карби».
Смисловий конструкт цього полісемантичного терміну сповна інтегрований у метафоричний простір малярської творчості, яка вже віддавна є впізнаваною й постійно збагачуваною новими пластичними формами. Кожним новим твором або циклом картин мистець закарбовує певну інтегральну частку свого етнопсихологічного єства, виробленого десятиліттями вмотивованих зусиль ціннісного імперативу.
Мирослав Ясінський. Святий Миколай. 2016. Диптих Найрідніші. 2022.
Уродженець села Ковалівка Коломийського району Івано-Франківської області (1956), Мирослав Ясінський пройшов фаховий вишкіл у Косівському технікумі народних художніх промислів (1975) та Львівському державному інституті прикладного декоративного мистецтва (1982). Подальша колективна праця в галузях монументального мистецтва і дизайну спонукала молодого спеціаліста до освоєння допоміжних професійних навиків, які невдовзі стали частиною його універсальної творчої методології. Завдячуючи їй формально-образна мова художника зазнавала динамічних перемін, а в її синкретичному ядрі формувалася авторська міфологія – масштабна синкретична платформа, на якій ввійшли у взаємодію минуле і сучасне, фольклор та жива емоція.
Мирослав Ясінський. Житейські тенета. 2022
Експозиція «Карбів» об’єднала основні техніки й матеріали, з якими працює у станковому малярстві автор – олія та акрил на полотні і склі, дерево, левкас, колаж. З таким діапазоном засобів Мирослав Ясінський почуває себе вільним в імпровізаційній стратегії пошуку важливих для нього «відлунь традиції», етнографічних алюзій. При цьому, як базова складова цього процесу – це внутрішнє – питомо-іманентне – відчуття етнічності як маркерів родоводу, чуттєве розчинення в багатошаровій семантиці артефактів народної культури. З таких відправних позицій конструювання смислів здійснюється мистцем органічно, без спротиву закладеної ідеї, композиційного задуму чи інших елементів образно-пластичної форми.
Мирослав Ясінський. Злосний гуцул. 2022
Міфологізація Гуцульщини як великого культурно-генетичного комплексу реалізується гостросучасним формалістичним інструментарієм. Мирослав Ясінський тяжіє до поєднання неоекспресіоністської стилістики з декоративною формою. Перша концептуальна риса позначає дію спонтанного екзистенційного ресурсу, друга – логічно-конструктивного мислення. Поєднання таких відмінних стратегій досягає кульмінації через закріплення зорових вражень з метафізикою «фольклорної стрічки». На таких зв’язках побудовані образні структури полотен серій «Зґарди», «Карби», автономних картин «На відстані сльози», «Прадавнє», «Ті, що несуть», «З рибами», «Ворожка», «Обереги», «Крізь ворота», предметно-живописних інсталяцій «Гуцульське зимове», «Житейські тенета», малюнків на склі «Спів янголів», «Різдвяний ангел» та ін. Символьна палітра мистця не вичерпується стійкими (найбільш впізнаваними) маркерами «гуцульської ідентичності». Нерідко автор звертається і до засобів гіперболи, гротеску, сміливо інтегруючи у поетичну тканину творів властиві для гуцульської традиції гумор та дотепну самоіронію. В триптиху «Гуцули в Єгипті» несподівана етнокультурна «провокація», закладена в назві, набула особливого естетичного ефекту.
Мирослав Ясінський. Останнє танго. 2021
Ще одна важлива риса авторської мистецької програми – введення в поетично-смисловий простір творів автобіографічних деталей, які скеровують увагу до автентичних родинних коренів Мирослава Ясінського («Невидимий зв’язок», «Карби. Пам’яті Мами», «На Різдво», диптих «Найрідніші» та ін.). Структурними елементами окремих малярських форм стають фрагменти традиційної вишивки, килимарства, і навіть орнаментовані дошки з автентичних гуцульських скринь. У такий спосіб культ родинної традиції стає носієм духовних та етичних цінностей Українства в цілому.
Мирослав Ясінський. Трембітар. 2018
«Карби» Мирослава Ясінського пробуджують у відвідувачів виставки широку гаму чуттєвості, водночас спонукаючи до роздумів про важливі аспекти історії і сучасності. Спеціально до виставки художник створив ряд полотен на актуальну тематику російсько-української війни. Збірним образом незламності національного духу позначений твір «Злосний гуцул», один з кращих на виставці. Кілька своїх картин автор призначив на благодійні цілі, для підтримки Збройних Сил України.
В сьогоднішній добірці пропонуємо кілька раніше невідомих ретро фото із невеличкого села Корчин.
Село Корчин, фото 1930-х років
Зараз цей населений пункт входить до складу Сколівського району Львівської області.
Село Корчин, фото 1930-х років
На фото можна побачити місцевих мешканців різного віку, забудову села та природний ландшафт.
Село Корчин, фото 1930-х років
Такі фото є справжньою знахідкою для істориків та місцевих краєзнавців, адже часто вони є єдиним наявним фото джерелом, яке показує, як виглядав цей
регіон.
Колективи Львівської національної філармонії ім. М. Скорика підготували для слухачів три новорічні музичні події.
Ці концерти поєднали в собі атмосферу улюблених новорічних історій, передчуття Різдвяного дива та святкову класику, розповіли у пресслужбі філармонії.
29 грудня о 17:00 на камерній сцені відбудеться концерт «Новорічна феєрія». На сцені філармонії пануватиме справжня магія новорічних свят, звучатимуть хіти світової опери та оперети.
29 грудня о 18:00 у концертному залі Людкевича відбудеться музична подія «Сильвестрові Рефлексії». Це вже традиційний концерт-подарунок для всіх слухачів львівської філармонії від Академічного камерного оркестру “Віртуози Львова”. Музиканти обіцяють прекрасний святковий настрій, радісні емоції і спогади.
30 грудня о 18:00 у концертному залі Людкевича відбудеться концерт «Новорічна мандрівка» від академічного інструментального ансамблю «Високий Замок”, ТанцТеатру «Життя», вокального ансамблю «Квіти», Ірини Долі, Ольги Верхоляк-Томків та солістів Львівської національної філармонії імені Мирослава Скорика.
«В цей складний час особливо важливо не втрачати надії та віри в дива, продовжувати турбуватись про рідних та близьких, дарувати приємні спогади.
Завдяки титанічній праці Збройних Сил України ми маємо змогу продовжувати працювати для вас та підтримувати українську культуру. Тож запрошуємо провести зимові вечори цього року в затишній залі філармонії», – запрошують у філармонії.
Визнані метри співу а-капела, унікальний чоловічий колектив, голоси яких здатні замінити і найрідкісніші інструменти та захоплюють своїм кришталевим звучанням! У Львові у Театрі Заньковецької 10 січня відразу із двома концертами виступить «Піккардійська Терція».
У зв’язку з великим попитом на квитки святкові різдвяні події відбудуться 10 січня о 16:00 (додатковий концерт) та 19:00.
«Піккардійська Терція» – унікальний колектив для української музичної культури. Вокальна формація є ровесником незалежності України. Музиканти мають понад чотири сотні музичних творів у репертуарі та п’ятнадцять різножанрових альбомів – внесок «Терції» у пісенну культуру України та світу. На хітах «піккардійців» «Старенький трамвай», «Пустельник», «Берег ріки», «Нехай», «Сад ангельських пісень» виросло не одне покоління українців.
Володарі найпрестижнішої в Україні культурно-мистецької премії – Національної премії ім. Т. Шевченка, заслужені артисти України Володимир Якимець, Ярослав Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Андрій Шавала та Богдан Богач – визнані метри акапельного співу, голоси яких здатні замінити й найрідкісніші інструменти. А їхня музика – та, яка творить світ любові, добра та краси.
Концерти «Піккардійської Терції» у Львові відбудуться у наймагічніші дні року – під час різдвяних свят й будуть наповнені особливою атмосферою!
«Наш концерт відбудеться в період різдвяних свят. Тому без колядок та різдвяних пісень, як традиційних, так і авторських, не обійдеться. Звичайно, що виконаємо найкращі пісні за 30 років, що ми зробили. Також готуємо музичні сюрпризи та прем’єри. У цей нелегкий час ми хочемо подарувати усім трішки тепла, світла і надії. Звичайно, що наш ювілей буде тихий, адже насамперед треба відсвяткувати Перемогу.
Запрошуємо, шановні слухачі, будемо раді побачити Вас у цей час, адже ми маємо підтримати один одного, маємо бути сильними. Зараз від кожного з нас залежить перемога України і допомога нашій армії. Для цього завжди душу треба тримати світлою, а серце відкритим. Ми спробуємо Вам у цьому допомогти, адже Різдво – це свято, коли мрії збуваються! Давайте дамо один одному трішки добра, світла та надії!» – запрошують на концерт «піккардійці».
В колекції Краківського музею фотографії вдалося знайти світлини кінця ХІХ століття. Їх автором є фотограф Якуб Геннер (роки життя 1862-1928). Світливець був родом із міста Перемишля.
Львів’янка,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янка,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янка,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янка,1880-1890-ті. Фото Якуба Геннера
З його біографії відомо, що його батьком був Бернард Геннер (старший). Саме він навчив свого сина фото майстерності. В родині був ще брат Якуба – Бернарда (молодший).
У 1887–1899 роках Якуб був власником фотоательє на вул. Академічній 18 у місті Львові.
Львів’яни,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янин,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янка,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’янин,1880-1890-ті. Фото Якуба Геннера
У 1893 році він спорудив на площі Святого Духа фотографічний павільйон із залізною конструкцією, де зробив багато чудових ательє-портретів.
Якуб Геннер працював над кольоровою фотографією, але очікуваного ефекту не досяг.
Львів’яни,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераЛьвів’яни,1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераДитина. Львів, 1880-1890-ті. Фото Якуба ГеннераДитина. Львів, 1880-1890-ті. Фото Якуба Геннера
У 1900 році Якуб поїхав до Перемишля, де працював фотографом у ательє свого батька.
8 січня о 19:00 у центрі Довженка відбудеться Великий Різдвяний концерт проєкту «Команда А», учасниками якого є Заліско, Андріана, Андрій Князь та гурт «Авіатор».
Це, безперечно, буде чудовий вечір: зимовий Львів, рідна коляда та тепла атмосфера, зазначають організатори VINIL Concert agency.
Як відомо, артисти дали 75 благодійних концертів та зібрали для Збройних Сил України вже понад 6 млн грн.
Співачка Андріана розповіла, що з нетерпінням чекає на Великий Різдвяний концерт у Львові.
«Як би нам не було зараз важко, але запах куті, ялинки та гучний спів нашої Української коляди має лунати повсюду, на зло усім нашим ворогам. Я готую до свого виступу дві колядки, «По всьому світу стала новина» і мою улюблену «Спи, Ісусе» та декілька моїх найвідоміших хітів. А ще, разом з усією нашою Командою А, готуємо гучну прем‘єру «Москаляку на гіляку», яка має стати справжнім саундтреком нашої Перемоги!», – розповіла Андріана.
Вона додала, що у свято світлого Різдва бажає усім міцного здоров‘я, достатку та благополуччя усім Українським сім‘ям і, звісно, Різдвяного дива, яке принесе усім нам Мир та таку довгоочікувану Перемогу, а усі наші захисники повернуться здоровими та неушкодженими до своїх родин.
Андрій Князь розповів, що Різдвяний концерт «Коляда з Командою А» – це буде гарний, душевний вечір.
«Можна сказати, що це буде сімейний вечір з колядою і українською піснею. Розкривати всі «карти» не хочеться, краще прийти подивитись і послухати!Єдине скажу за себе, що буду виконувати, як авторські, так і народні колядки. Звичайно, заколядуємо Командою А і всіма львів’янами! Щиро запрошую всіх провести ці свята разом з нами!», – запрошує Андрій Князь.
Співак ЗАЛІСКО поділився, що після 10 місяців благодійних концертів по Україні проєкт зібрав понад 6.000.000₴ для ЗСУ.
«Наша команда «А» буде святкувати Різдво у родинному колі у Львові. Це буде новорічно-різдвяний концерт з колядками і нашими кращими піснями. Ми подаруємо львів’янам добрий настрій, радість Різдва і вихор хороших емоцій, які так потрібні зараз кожному із нас», — розповів артист.
Різдвяно-новорічні свята – особливий період для всіх українців. Цей час сповнений різдвяною атмосферою та приносить надію в кожний дім.
Напередодні новорічно-різдвяних свят у кожній родині панує особливий святковий настрій – всі затамовують подих в очікуванні справжнього дива.
І саме в цей важливий і особливий для всіх час, юна і талановита співачка VLADA K зробила неймовірний різдвяний подарунок всім своїм шанувальникам, заспівавши українську колядку “Нічка та радісна”.
“Я дуже хочу, щоб у цей святковий період всі ми відчули особливий настрій. Бо Новий рік та Різдво – це час, коли вся родина могла об’єднатися за святковим столом, поки в небі з’являється перша зірка. Різдвяні пісні дарують нам надію, зігрівають родинним затишком, торкаються самого серця”, – говорить співачка.
І дійсно, колядки живили надію, сповнювали магією Святого духа все навколо. Українські колядки – особливі. Вони передавалися з покоління в покоління, сполучаючи у собі світло віри в перемогу добра над злом, зігрівали серце надією, викликали сльози на очах. Кожне слово колядки мало важливе значення – в них оживають давні українські традиції та віра в силу слова.
“Колядування – одна із найкрасивіших традицій. Хай разом із святковою мелодією колядки “Нічка та радісна” у ваші оселі завітає радість, мир та щастя”, – бажає всім українцям VLADA K.
Музику до народної колядки створив Дмитро Сисоєв, надавши автентичному тексту нового унікального звучання.
На саме католицьке Різдво у Львові +6 і болото з перемішку з залишками снігу під ногами. Не особливо комфортно. Але, з точки зору відключень світла, далеко не найгірший варіант. Попри не зовсім туристичний сезон, продовжуємо пізнавати цікавинки кавової історії українських міст. Сьогодні з нашим незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова знову мандруємо до наших сусідів в Чернівці.
В до австрійські часи, коли Чернівці лише починали відлік своєї новітньої історії, тут були знамениті Карпатські ліси. Ще наприкінці XVIII століття міська Ринкова площа східним боком виходила на лісосмугу, яка по мірі розбудови міста вирубалася, поступаючись місцем новобудам – так на розі з тільки-но закладеною Панською з’явився в 1786-ому двоповерховий будинок «Три корони» з кавовою кімнатою відкритою два роки потому.
Центральний фронтон кав’ярні “Габсбург”
З плином часу та осучасненням міста наприкінці ХІХ століття стара будівля у порівнянні з своїми більш молодими сусідами виглядала декілька не презентабельно, тому тодішній господар, з відомостей про якого історія зберегла лише монограму «B.D.R.S.» на кованих решітках споруди, вирішив побудувати в жвавому комерційному центрі, на південно-східному куту центральної площі, розкішний прибутковий будинок з годинниковою вежею за проектом архітектора Макса Моргенштерна (був побудований за чотири роки, закінчений в 1902-ому).
Шість років по тому два місцевих підприємця, Макс Апісдорф та Вольманн, вирішили відкрити на першому поверсі кав’ярню йому під стать, для чого один з них цілий рік мандрував кавовою мапою Європи задля формування ідеї майбутнього закладу. Нарешті 29 грудня 1909-ого «Габсбург» о сьомій ранку відчинив свої двері для шанувальників ароматного напою з достатніми статками. Адже дозволити собі філіжанку в настільки респектабельному закладі могли собі дозволити лише доволі заможні містяни.
Центральний фасад кав’ярні “Габсбург”
Так в розкоші оформлених білих із позолотою, прикрашених чисельними вишуканими світильниками та бра залах гостей завжди готові були прийняти в свої затишні обійми м’які дивани червоного дерева з плюшевою обшивкою в яскравих візерунках, а вентилятори створювали приємну прохолоду, через великі фасетні вікна приміщення озоряло денне світло, яке стократно відбивалось в дзеркалах колон.
Перша світова війна 1914 – 1918-х змусила господарів покинути своє дітище напризволяще. Саме це зробило можливим оренду у магістрату «Габсбурга» в 1916-ому подружжям Макса і Анни Зондерлінгів. Після румунської окупації статус чиншевої будівлі не змінився – перший поверх якої так і залишався елітним осередком проведення чернівецького дозвілля, при якому були відкриті клуб любителів кави та кав’ярня «Грант», а верхні – орендували різні організації та заможні городяни.
Портал головного входу чиншового будинку по Кобилянській 1
Ризаліт північного входу кав’ярні “Габсбург”
А з 1926 року у споруди почалася нова, більш солідна, кар’єра – тут оселилися дві банківські установи (через десятиліття до них додалася третя), в 1928 їхні ряди поповнила центральна каса з продажу залізничних квитків. Вони ділили приміщення будівлі до початку бойових дій розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової війни 1939 – 1945 років.
Після радянської окупації 1944-ого споруда так закріпилася в ролі епіцентру фінансового життя Буковини, яким вона залишається і донині на просторах незалежної України (зараз місцеве відділення Національного банку). В повністю відреставрованій в 2010-х будівлі про кав’ярне минуле нагадують лише відкриті під час відновлювальних робіт рекламно-інформаційні постери початку ХХ століття.
У вівторок, 27 грудня 2022 року, о 17.00 в читальній залі Науково-технічної бібліотеки НУ “Львівська політехніка” ( вул. Професорська, 1) відбудеться лекція Юрія Ямаша “Гультяйська трійця”.
Подія організована Українським Фотографічним Товариством (УФОТО) у співпраці з Львівським Фотомузеєм та Науково-технічною бібліотекою НУ “Львівська політехніка”.
Тема викладу з лекційними елементами Юрія Ямаша «Гультяйська трійця» від початку в назві провокаційна і, можливо, буде спростована або навпаки підтверджена під час зустрічі з зацікавленою аудиторією.
Події про які буде йти мова будуть відбуватись в іншому місті, але стосуватись й Львова і його практично невідомої історії.
Персонажі історії будуть походити з галицької провінції, всі троє мати вік трохи більше двадцяти і крокуватимуть… Куди? Дізнатись можна буде завітавши до бібліотеки …..
Вшанування пам’яті членів ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина
Символічно о 06:25 (у годину страти) біля колишньої тюрми “Бригідки”, представники влади, а також ветеранських, молодіжних організацій запалили лампадки на місці страти членів УВО та ОУН Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Їх стратили 23 грудня 1932 року у Львові, на території в’язниці “Бригідки”.
В межах вшанування вони також виконали Гімн Організації Українських Націоналістів.
Вшанування пам’яті членів ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина
Пам’ять видатних українців вшанували й на Янівському кладовищі. Присутні поклали квіти та запалили лампадки до могил Василя Біласа та Дмитра Данилишина на Меморіалі Січових Стрільців (поле № 38). Опісля провели чин поминальної панахиди.
Вшанування пам’яті членів ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина
“Тяглість та пам’ять про українських Героїв, чи не найяскравіший приклад боротьби за ідею вільної та міцної України. Саме на таких засадах, в умовах сьогодення, необхідно виховувати майбутні покоління патріотів”, – зазначила заступниця керівника організації “Апостольська чота” Уляна Греділь.
Дмитро Данилишин
Дмитро Данилишин народився 2 квітня 1907 року в м. Трускавець. Закінчив три класи народної школи, та пішов працювати шевцем. Василю Біласу доводиться дядьком.
Василь Білас
Василь Білас народився 17 вересня 1911 року у Трускавці. Після закінчення семирічної школи працював продавцем.
Обоє належали до пластового куреня ім. Івана Богуна у Дрогобичі. Кілька разів В. Біласа судили за участь у Пласті. У складі п’ятірки ОУН брали участь також у нападах на пошти в містах Трускавець і Борислав та вбивстві депутата польського сейму Тадеуша Голувка.
Зліва направо: Василь Білас, Дмитро Данилишин, Маріян Жураківський під час судового процесу 17-22.12.1932 р. у Львові
30 листопада 1932 року група ОУН здійснила напад на пошту в м. Городок (Львівська область) з метою експропріації коштів. Загальне керівництво операцією здійснювали Роман Шухевич і Микола Лебідь. Дмитро Данилишин і Василь Білас, були затримані, під час відступу з місця подій, згодом заарештували і Мар’яна Жураківського та Зенона Коссака. У ході судового процесу Д. Данилишин і В. Білас були засудженні до смертної кари. Страчені 23 грудня 1932 року у м. Львів, на території в’язниці “Бригідки”. Останніми словами Д. Данилишина були: “Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну”.
У момент страти в багатьох греко-католицьких церквах Галичини проводили поминальні служби, при цьому польська поліція, остерігаючись масових заворушень, не наважилась втрутитися. Польська влада відмовилася віддати тіла страчених для поховання. Проте пізніше їх таки поховали у м. Львові на Янівському кладовищі.
Прекрасна красуня на фото це акторка та винахідниця Геді Ламарр, яка в часи Другої світової війни запатентувала систему управління торпедами, секретні системи зв’язку, які зараз використовуються всюди: від мобільних телефонів до Wi-Fi і GPS.
Геді Ламар
Геді Ламар (справжнє ім’я Гедвіг Кіслер) народилася у 1914 році столиці Австрії в Відні. Її батьком був банкіром зі Львова, а мати родом із Будапешта. З дитинства батьки розвивали талант Геді й віддали її до театральної школи. У шістнадцять років відбувся її перший кінодебют в фільмі «Дівчина в нічному клубі». Театральний режисер Макс Райнхардт, назвав юну Геді найкрасивішою жінкою Європи і напевно не помилився. В 1933 році до Геді прийшла світова слава, завдяки зйомкам в фільмі «Екстаз». В тому ж самому році їй запропонував руку і серце фабрикант зброї, австрійський мільйонер Фріц Мандль. Проте шлюб тривав не довго, однієї ночі Геді втікла із замку, та на пароплаві «Нормандія» вирушила до США, підкорювати Голівуд.
Геді Ламар
За океаном її чекав успішний контракт з Metro-Goldwyn-Mayer на 30 мільйонів доларів. Найвідоміші її фільми «Алжир» (Габі, 1938), «Леді в тропіках», «Тортилья – Флет», «Небезпечний експеримент».
Геді Ламар
В особистому житті Геді теж не сумувала, була заміжня шість разів та мала трьох дітей. Геді померла в 2000 році в Флориді, коли їй виповнилось 86 років. Відповідно до заповіту її прах а розвіяли у Віденському Лісі.
Геді Ламар
Крім акторства Геді Ламарр активно займалась наукою все життя. У серпні 1942 Ламар отримали патент «Секретна система зв’язку (Secret Communication System)». Він став основою для зв’язку з розширеним спектром, що сьогодні використовується всюди, від мобільних телефонів до Wi-Fi 802.11 і GPS. Геді Ламар зображена на заставці при завантаженні програми Corel Draw 8-ої і 9-ої версій.
Історична пам'ятка місцевого значення – Комплекс фортифікаційних та інженерних споруд «Фортеця м. Миколаїв» на Львівщині – остаточно залишиться у комунальній власності громади. Львівська обласна...
