У «Лексиконі львівському» фуяра (фуяра з мосціск) – це безпорадна людина, незграба, недотепа¹.

Єдиної версії походження цієї приказки немає. В україномовних джерелах вислів з’являється помітно рідше, ніж у польських. У статті «Сусіди в анекдоті» Павло Приступа писав:

Фраза «фуяра з Мостиськ» часом і ще з іншими ближчими очеркненнями, як нпр. «Зигмунтівська фуяра з Мостиськ», має до нині характер і ціль «прізвища» й образи, хоча генетично назва «фуяра», спрямовувана первісно до населення цього містечка, вказувала на заняття тамтих мешканців (давніше виробляли там фуярки – дудки)².

Проте немає достовірної інформації, чи виготовляли ці дудки власне у Мостиськах. У дописі «Реабілітація Мостиськ», опублікованому в «Gazecie Lwowskiej», зазначено, що мостищани можуть дякувати за фуяру Яворові:

«Мешканцю Пацанова не можна говорити про козу – дратівливий обиватель Мостиськ гостро реагує на «фуяру». З давних-давен та «фуяра з Мостиськ» псує мостищанам кров, а часто і для інших стає докучливим словом. Так відбувається через випадок, і з тієї ж рації, яка заходить у прислів’ї про слюсаря, який завинив, і коваля, котрого повісили («Ślusarz zawinił, a kowala powieszono» – М.Х.). Тим ковалем є Мостиська, слюсарем – недалеко звідти розташований Яворів. А провина – у фуярі, чи точніше – у фуярці, яку виготовляли у Яворові»³.

Яворів здавна славився дерев’яними виробами – «місцеві жителі стругали ложки і фуярки». Продукція потрапляла на ринки сусідніх міст, зокрема – у Мостиська, де відбувались відомі кінні ярмарки. В той період до міста з’їжджались купці з близьких і дальших теренів. Навіть бувало, що приїжджали з Угорщини.

Жовта яворівська на шість дірок фуярка була своєрідною пам’яткою для тих, хто бував на ярмарку, проте з додатком «з Мостиськ», тобто, з кривдою для Яворова. У будь-якому разі «фуяра з Мостиськ» повинна відсилати до тих часів, коли Мостиська було славним торговим містом⁴.

Дерев’яними виробами славився не лише Яворів. Відомо, що дерев’яні пищалки і фуярки виготовляли також у Лежайську – в цілій околиці було декілька десятків фахових фуяркарів. Припускали, що таку продукцію мали виготовляти і в мостиських околицях, на що, власне, і вказувала приказка «Фуяра з Мостиськ»⁵. В останній чверті ХІХ ст. ярмарки у Мостиськах поступово занепадали, а разом з ними і продаж дудок. У 1909 р. в одній польській «християнсько-соціальній» газеті повідомляли: «Кожний чув про відомі фуяри з Мостиськ. Зараз немає фуярок, але є бруд і жидівство⁶.

Існує ще одна, «екзотична», версія історії «фуяри», яка, звісно, мало тримається купи. Буцімто польського монарха, який прямував через Судову Вишню у Мостиськах зустріли «сільською музикою». Поміж музиками виділявся певний парубок, який грав на власноручно зробленій, доволі довгій дудці (фуярці). Монарху такий показний інструмент сподобався, відтак він придбав його для свого двору. У Кракові мостиська фуяра викликала в усіх непідкупний інтерес. Зовсім скоро, завдяки появі великої кількості таких дудок, з’явилося прізвисько, яке вживали до нездарних осіб. Відзначимо, що у тому ж дописі з частими вояжами короля цією місцевістю пов’язали і назву Мостиськ – монарх полював у цих околицях, тому тут часто лунало «Mości królu»⁷.

Смислові горизонти «мостиської фуяри» були широкими. Все залежало від таланту і фантазії того, хто послуговувався приказкою. Так анонімний автор «Краківської хроніки» («Kronika krakowska») у 35-му номері газети «Kraj» (1869), традиційно виводячи ґенеалогію фуяри зі «славного міста Мостиська», вказував на те, що фуярка, не маючи амбушура, дозволяла грати на власне уподобання. Тому-то виділив різні варіанти «фуяр». Він розпочав з «політичних фуяр», якими міністри і лідери партій «виграють свої улюблені пісеньки». Далі вказав на «подружні фуяри», які «в народному наріччі звані пантофлями», літерацькі – яку творить ряд послідовників, котрі «теми великих письменників і поетів переробляють на свої катеринки (шарманки – М.Х.) і ходять з ними по шляхах періодичних видань, забавляючи публіку за дешевий гріш». Автор виділив також «фуяри особливого гатунку», які «дмуть повними устами» застарілі перебільшення і концепції, невиправдану гордість і хвастощі. Такі «фуяри виготовлені із найкращого матеріалу, мають вишукані форми і видають із себе різномовні тони; з поваги закриваються старанно в салонах та каретах». Врешті виокремив міських і сільських «фуяр і фуярок». І ті, і ті послуговуються «діалектним бігосом» – сумішшю бідної польської та слабої французької мови. Дописувач бідкався, що ця «хвороба… розійшлася по усіх суспільних верствах» – «вчені калічуть нам вуха латиною, дами – французькою, а кухарки – германізмами»⁸. Мостиська фуяра, як вірус, не звертала уваги на суспільний стан.

Не можна було стриматись, аби не окреслити «фуярою» самих мостищан за їхні фейли. 16 січня 1908 р. на краківському вокзалі затримали двох 16-літніх мостиських «жидків» – Баріша Шаєра (сина купця) і Ейсіга Шенкера (сина готельєра): краківська поліція отримала з Мостиськ депешу, що вони украли у батьків гроші й утекли з дому. В одного знайшли 73, у другого – 16 корон. Обидвоє дуже здивувались, що поліція перервала їхню подорож. Зокрема, зазначили, що батьки самі їх вислали й дали на дорогу гроші. Буцімто вони мали намір поїхати «до угорського Броду на Моравах» («węgerskiego Brodu na Morawach», тобто до міста Угерський Брод, Uherský Brod) до тамтешньої школи для підготовки майбутніх рабинів («школи, знаної під назвою «Hasziwa»), оскільки обидва хочуть стати рабинами. Вони твердили, що депеші, які стали причиною їх затримання, не висилали їхні батьки, а хтось зі «злих сусідів» зробив їм таку прикрість. Підчас допиту один із поліцаїв запитав хлопців, чи вони колись були в Кракові, на що ті відповіли, що взагалі ще ніколи і нікуди не виїжджали. Той же поліцай показав їм у вікні мури Вавеля і сказав, що це Вавель – королівський замок. Ті заявили, що ніколи не чули про цю споруду. Поліцаїв неабияк потішило те, парубки-євреї ніколи не чули про Вавель, але їхали у середню школу, яка готувала до вступу на теологічний факультет. Обидвох хлопців поліція відправила до Мостиськ⁹.

«Фуяра з Мостиськ» породила Фуяркевича. Герой комедії Міхала Балуцького «Відкритий дім» (1883) дипломований фармацевт Фуяркевич – провінційний обиватель із Мостиськ у старомодному фраку, який отримав у спадок по тітці помешкання і 60 морґів поля, а також мав аптеку – вирушив до Кракова, аби знайти собі наречену. У восьмій сцені він звертається до присутніх, аби ті пояснили, чи в полонезі слід подавати дамі праву чи ліву руку, зазначаючи при цьому: «я подав праву, але бачив, що декотрі пани подавали також ліву». На це пан Багателька у новому шапокляку відповів: «Роби, пане, як пану зручно». Фуяркевич не здавався: «Але ж мусять бути якісь правила… Може з паннами слід на праву руку, а з одруженими – на ліву?», на що отримав блискавичну відповідь від свого товариша Врубельковського: «Так, завжди наліво, це пану вдалося!»¹⁰. Цю сцену (дещо змінено) переповів у статті «Польський танець» («Taniec polski») Юліан Горошкевич¹¹, зазначивши, що «мужчина ніколи, повторю – ніколи, лівої руки дамі не подає»¹².

Фуяра, як синонім незграбності і наївності, і Фуяркевич – як один із еталонів провінціала, впродовж довгого часу, рамки якого окреслити можна дуже приблизно, були надзвичайно популярними. Адам Гжимала Сєдлецький¹³ у статті «Провінція колискою талантів» зазначив: «Можна б зі сотню прикладів представити, як наша повістева й комедійна література любить собі глузувати з провінції та провінціалів. Чи ж уже не увійшов в прислів’я той Фуяркевич з Мостиськ… Впродовж скількох літ і в устах скількох тисяч уст уособленням наївності був «Мазуркевич з Радома» з фарсу Добжанського¹⁴…». Сєдлецький справедливо заявляв, що доки культура (йому йшлося, звісно, про польську) «з провінції як зі свіжого резервуара черпає свої життєві соки, – доти несправедливо й бездумно дивитись на провінцію лише як на середовище Фуяркевичів з Мостиськ і Мазуркевичів з Радома»¹⁵.

Мар’ян ХОМЯК

Джерело: Збруч

¹ Хобзей Н., Сімович К., Ястремська Т., Дидик-Меуш Г. Лексикон львівський: поважно і на жарт / Вид. 2-е., доповн. і випр. Львів, 2012. С. 764. Друге значення фуяри – чоловічий статевий орган.

² Павло Приступа. Сусіди в анекдоті // Діло. Львів, 15 серпня 1935. Р. LVI. Ч. 216. С. 5.

³ Gazeta Lwowska: Dziennik dly dystryktu galicyjskiego. 28 października 1943 r. R. 132 (3). Nr. 253. S. 2.

⁴ Там само.

⁵ Pluszcz. Pismo tygodniowe ilustrowane, poświęcone sprawom kobiecym. Warszawa, Kraków, Lwów, Poznań, 18 i 25 maja 1918. R. LIII. Nr. 20-21. S. 157.

⁶ Postęp : chrześcijańsko-socyalne pismo tygodniowe. Kraków, 16 października 1909. R. V. Nr. 42. S. 5.

⁷ Gazeta Lwowska. Lwów, 5-6 marca 1944 r. R. 133 (4). Nr. 55. S. 4.

⁸ Kraj. Kraków, 13 kwietnia 1869. Nr. 35.

⁹ Nowiny. Dziennik niezawisły demokratyczny ilustrowany. Kraków-Podgórze, 17 stycznia 1908. R. VI. Nr. 13. S. 3.

¹⁰ Bałucki M. Dom otwarty.

¹¹ Горошкевич Юліан (Horoszkiewicz Julian; 16.02.1816-15.06.1900) – учасник польського національно-визвольного руху, письменник.

¹² Słowo Polskie. Lwów, 28 stycznia 1897. Nr. 22. S. 3.

¹³ Адам Францішек Юзеф Гжимала-Сєдлецький (1876-1967) – польський літературний і театральний критик, драматург, перекладач, прозаїк, режисер.

¹⁴ Йдеться про фарс «Солдат королеви Мадагаскару» (1879) відомого польського актора і режисера, автора комедій Станіслава Добжанського (1847-1880).

¹⁵ Kurjer Zachodni. Niedziela, 5 maja 1935. Nr. 122. S. 4. Та ж стаття надрукована у: Głos Poghala. Nowy Sącz, 12 maja 1935. R. VII. Nr. 19. S. 2-3