Принадність мініатюрного компактного фотоапарата полягає в гнучких можливостях його експлуатації. Завдяки невеликим розмірам, його зручно брати на прогулянки та в подорожі. Він поміщається в будь-яку сумку і навіть разом з аксесуарами не займає багато місця.
Існують компактні фотоапарати для будь-яких цілей. У продажу представлені аматорські, напівпрофесійні та професійні моделі. Основні відмінності полягають у потужності графіки, кількості налаштувань, складності керування, кріпленні об’єктива.
Переваги компактних камер
Зручність — не єдиний аргумент на користь мініформату. У ТОПі переваг:
Доступна вартість. Такі камери переважно недорогі, хоч зустрічаються і преміальні екземпляри.
Просте керування. Перемикачі зручно розподілені по корпусу, для натискання не потрібно докладати зусиль.
Порівняно тиха робота. Бонусом до легкості йде низький рівень шуму під час фільмування.
привабливий дизайн. На відміну від деяких громіздких фотокамер, маленькі — естетичні.
Універсальне застосування. На мініфотоапарат можна записати відео привітання, зробити фотосесію для сім’ї, назнімати контенту в поїздці.
Ключові фішки експлуатації
Висока автономність. Хороша батарея забезпечує тривалу роботу без доступу до живлення.
Сумісність із носіями інформації. Можна встановлювати карти пам’яті різного об’єму та підключати зовнішні накопичувачі.
Автоматичні режими. Для роботи з архітектурними спорудами, тваринами, дітьми …
Пилозахист та водонепроникність у просунутих моделей. Якраз для знімання в дощову погоду, на пляжі, біля води.
Стабілізація картинки: від електронної до оптичної.
Розширений функціонал — заслуга особливостей конструкції. Bluetooth і NFC дозволяють відразу передавати фотки й відео на смартфон або ноут для подальшого редагування та розповсюдження. Роз’єм під навушники дає можливість підключати обладнання для кращого моніторингу звуку під час фільмування. Дисплей, на якому чітко видно кадр, — для відстеження та коригування композиції фото. Кріплення під ремінь — для захисту фотоапарата від падіння й щоб не загубити.
Компактність на вагу золота, коли потрібно довго та багато знімати. Від невеликого девайса не втомлюються руки навіть при багатогодинному використанні. Його можна повісити на плече або на шию і забути, доки в полі зору не з’явиться щось, що заманеться сфотографувати.
Сьогодні хочемо нашим читачам показати фото зі Львова, які були зроблені на площі Ринок. Світлини датуються 1880-1930-ми роками.
На кадрах із минулого можемо глянути на львівські камʼяниці, які приваблюють очі туристів та об’єктиви фотографів. Кожна з них особлива та має свою історію.
Львівська площа Ринок є однією з найкрасивіших площ у Європі і є символом міста Львова в Україні. Ця площа була заснована у XIV столітті і є центральним місцем міста, де збереглися багато історичних будівель.
На площі Ринок можна побачити Ратушу, яка є символом міста Львова, а також куполи костелів, які прикрашають цю площу. Тут також розташовані багато кав’ярень, ресторанів і магазинів, де можна скуштувати місцеві страви та придбати сувеніри.,
Площа Ринок також відома своєю архітектурою, яка поєднує різні стилі, такі як ренесанс, бароко та готика. Ця площа є пам’яткою світової спадщини ЮНЕСКО і приваблює багатьох туристів з усього світу.
У різні часи до Почаївського монастиря були приписанні невеликі монастирі, якими він опікувавсь та призначав намісників. У другій половині ХІХ ст. такою обителлю став Дубенський Хресто-Воздвиженський монастир, а на початку ХХ ст. – Георгіївський скит на Козацьких могилах. Монастир у Дубні постав у знак пам’яті про колишню Хресто-Воздвиженську пустинь, засновану представниками князівського роду Острозьких. У другій половині ХVI ст. ігуменом обителі був Йов Желізо [1, с. 2–3].
Дубенський Хресто-Воздвиженський монастир (листівка, поч. ХХ ст.)
Скит поблизу села Пляшева Дубенського повіту виник у місцевості, де в середині ХVIІ ст. відбулась одна з найбільших битв в історії українського козацтва, відома під назвою Берестецької, до подій якої був причетний і Почаївський монастир. До Георгіївського скиту прибували волиняни та галичани, цей чернечий осередок став місцем особливого пошанування [2, с. 44; 47]. Під час прокладання дороги поблизу даного населеного пункту (тепер Рівненська обл.) було віднайдено безліч кісток та речі загиблих учасників Берестецької битви, які за ініціативи Почаївської лаври, поховані 1 вересня 1908 р. в урочищі Монастирщина. Першу панахиду над загиблими воїнами відправив архимандрит Успенського монастиря Віталій Максименко, який і очолив роботу по створенню храму-пам’ятника українському козацтву, яке він ідентифікував як російське [3, с. 117].
Тогочасні видання, що виходили в друкарні Почаївської лаври, висвітлювали хід будівництва цього об’єкту, підкреслювали роль обителі у вшануванні полеглих воїнів. На заклик почаївських ченців пошанувати козаків, відгукнулись українці, які перебували в складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської. Вони вважали своїх предків, полеглих козаків, українцями. Для широкого загалу заходи, що планувала здійснити Почаївська лавра по збереженню пам’яті про героїв XVII cт. стали відомими зі звернення архимандрита Віталія, опублікованого 24 травня 1909 р. У ньому, зокрема, пропонувалось, щоб “усі козацькі могили були вилучені з приватного володіння в загальне народне надбання” [4, с. 431]. Це територія вздовж річки Пляшівки, де є “три пункти, які можна вважати місцями особливо запеклого опору козаків і масового їх поховання у викопаних для того довгих ровах”. Ці пункти: “1) Монастирщина – піщанистий пагорб біля села Острова; 2) двоє лісистих, порівняно піднесених островів, розташованих за течією Пляшівки, нижче Монастирщини і 3) ще нижче за течією, не далеко від від с. Пляшевої пагорб, іменований Журалихою” [4, с. 428–429].
Річка Пляшівка (сучасне фото)
Також ченцями Почаївської лаври була висунута ідея “встановити щорічно дні зборів народу на могилах козаків для поминання”. Такими днями пропонувались перша п’ятниця Петрового посту, перед якою, збираються за давньою традицією, тисячі людей у сусідньому Берестечку, та 1 вересня, коли ще більше людей повертається повз Козацькі могили з Почаївської лаври “після обнесення мощів Преподобного Йова”. Передбачалось створити в майбутньому на Козацьких могилах християнську общину, яка буде доглядати поховання, звести храм, або перенести стару церкву з села Острів [4, с. 432–433].
Ікона Преподобний Йов Желізо
Надалі вирішено на Журалисі побудувати храм-пам’ятник. Завершити його спочатку планували до серпня 1910 р. Визначено було й архітектора проєкту – Олексія Щусєва. На всі роботи спочатку планувалось зібрати десять тисяч рублів [5, контртитул].
Найпершими справу пошанування українських лицарів, розпочату ченцями Почаївської лаври, підтримали волиняни, які робили пожертви на майбутню будову, а також брали участь у поминаннях козаків. Ось уривок з листа Д. Степанюка учасника такого заходу: “Весело та радісно було дивитися коли козацькі могили були покриті тисячами народу. Здавалося, що вбиті повстали з мертвих і беруть участь в торжестві” [6].
Підняте Почаївським монастирем питання гідного поховання загиблих козаків, збудило душі волинян. Підтримуючи ініціативу Успенської лаври, вони особисто закликали православний люд впорядковувати могили. Д. Степанюк на сторінках “Почаївського листка” зробив це навіть у віршованій формі українською мовою:
“…Вси збирайтеся гурточкомъ,
Въ Пляшеву идітэ,
Пидъ містечкомъ Берестечкомъ
Тамъ вы ихъ найдитэ.
Лежать воны въ сыри землі,
Спокою не мають,
Товаръ ходыть, люди горють
Кистки вывертають…
Пішлы діды, пішлы бабы,
Хлопци і дивчата,
И пидристки малыи
И малы хлопята,
Вкрылы внукы
Дидовски могилы,
И дэнь и ничь молылыся
И мисце святылы.
Тепэръ будуть на тимъ мисці
Церкву будуваты,
Щобъ завсиды дідівъ храбристь,
Дітямъ вспомынаты…” [7].
Початок вірша Д. Степанюка (Почаївський листок 1909 № 29–30)
На сторінках цього видання постійно друкувались імена жертводавців, які надавали кошти на спорудження храму-пам’ятника, публікувались їхні листи. Так, священник села Колодянки, зокрема, відзначав: “Багато різних відозв-запрошень до пожертвувань чується в наших парафіяльних храмах, але ніколи не отримано й одного рубля, а на цей раз, тобто на пам’ятник козакам, зібрано 3 р. 50 к.” [8, с. 13].
У період спорудження храму-пам’ятника, поминки “по дідах, наших козакам” проходили досить часто. Із спогадів їх учасників дізнаємось, що спочатку на місці майбутньої будови була зведена тимчасова капиця (закладена 28 травня 1909 р.), у якій знаходилась ікона волинських святих та домовина, повна козацьких кісток. Їх місцеві жителі збирали майже з поверхні землі. На стінах каплиці було розвішено козацьку зброю, віднайдену переважно на дні річки Пляшівки. Напередодні закладки храму-пам’ятника в червні 1910 р. волиняни до пізнього вечора працювали, прикрашаючи козацькі поховання рослинами, наділеними в українців символічним змістом: червоною калиною та горобиною, дубовим віттям, квітами, що росли на березі річки [9, с. 5].
Підготовка до закладення храму-пам’ятника проходила при безпосередній участі почаївських ченців, які особисто копали ями під фундамент майбутнього собору та брали участь у перенесенні козацьких кісток на острів Журалиха. 13 червня 1910 р. розпочались археологічні розкопки, які очолював київський історик І. Каманін. Вони проходили на пагорбі Монастирщина, між селами Острів і Пляшева. Підготовка до зведення храму-пам’ятника козакам, яку проводив Почаївський монастир, передбачала віднайдення решток загиблих та перенесення їх до спеціального саркофагу.
Історик Іван Каманін (1850–1921 рр.)
Під час археологічних розкопок було виявлено, що вбиті, поховані у великих, рядами викопаних ямах, по 5-10 осіб в кожній. Усі скелети лежали у відповідності до православного поховального обряду. За два дні археологічних досліджень було перекопано близько 1/20 площі урочища. Разом із почаївськими ченцями учасниками розкопок були місцеві жителі, які згадували, що в минулому велику кількість виораних кісток викинуто в річку Пляшівку [10, с. 6–7].
Козацькі кістки, що пролежали в землі 259 років, дуже потемніли, деякі з них розсипались у руках, хоча залишилось і багато міцних. Зібрані останки славних героїв Берестецької битви 18 червня 1910 р. були розміщені в усипальниці-саркофазі під майбутнім храмом-пам’ятником під час його закладки. В урочистостях з цієї нагоди приймало участь близько десяти тисяч місцевого населення, духовенство, волинське дворянство, військові та представники влади. На місці майбутнього вівтаря були поставлені два камені з заглибленнями для срібної дошки на якій, зокрема, зазначалось: “Закладений св. храм на честь св. Великомучениці Параскеви П’ятниці, Георгія Побідоносця і князів страстотерпців Бориса і Гліба на могилах православних козаків убієнних за православну віру та Русь святу в битві під Берестечком” [11, с. 23].
Ці події безумовно зворушили волинян, надихаючи до оспівування козацького подвигу. Їх скромні віршовані доробки рідною мовою друкував “Почаївський листок”. Це “Останя розмова козакив в бытви пид Берестечком 1651 року” – Данила Кальчишина [12], “Вінок на козацькіі могили під Пляшовою” (напевно, цього ж автора, який підписавсь як “Дід Данило” [13]. Вірш “Битва пид Берестечком” написав священник Віктор Кашубський [14].
В усіх цих простих, але таких душевних творах учасники битви – українські козаки – виступають захисниками “Вкраины”, “яки воювалы за волю за виру”, “а ми, ихъ внуки, повынни памятать”:
“Слава вамъ прадіды, славни козаченкы,
Що за Вкраиноньку смерть спожылы!
Пид Пляшовою вы люто боролыся,
Вси там за Неньку свою поляглы!
Вас помынаючы, ваши пра-правнуки,
Господа молым: Вкраину спасы
Видъ ворога лютого, гиркои доленкы.
Славу и счастя вкраинцям пошлы!” [14, с. 12].
Проєкт храму-пам’ятника на острові Журалиха
Роботи по будівництву храму-пам’ятника тривали до 1914 року. За два роки до їх завершення, навесні 1912 р., було перенесено з села Острів на Журалиху Михайлівську церкву (1650 р.), у якій, за народними переказами, перед початком битви молились козаки. На освячення храму прибули тисячі людей, серед них попечитель Київського навчального округу Деревицький, ректор університету св. Володимира Цитович, директори київських гімназій Стороженко та Стельмащенко, викладачі, вчителі, студенти з Києва, учні Сарненського залізничного училища. Близько двохсот галичан, поклали вінок славним козакам від жителів Червоної Русі [15, с. 8].
Саме до 25 травня 1912 р. (дати освячення Михайлівської церкви), волинськими патріотами створені чергові віршовані рядки, присвячені Козацьким могилам із яких промовляють учасники Берестецької битви:
“…Тут мы виру Православну грудьмы боронылы
Тут мы самы в славним бою кости положылы,
За Украйну… Чі е вона? Мабудь вже немае
Бо курганы, що над намы писком засипае.
Засипае піскомъ билимъ зарослы дороги
Не співае про нас писень да кобзарь убогій…
Дзвонять дзвоны, гудуть дзвоны, Украина спала –
Да проснулась од тых дзвоныв, козакив згадала…” [16, с. 17].
У червні 1914 р. храм-пам’ятник було вже зведено. Поруч з ним постали келії, трапезна та кухня Георгієвського скиту. В трапезній на одній зі стін було відтворено прапор запорізьких козаків, оригінал якого зберігався в імператорському музеї в Петербурзі [15, с. 4].
Храм-пам’ятник побудовано за оригінальним проєктом молодого архітектора В. Максімова, найкращого учня О. Щусеєва. Стиль українського бароко, поширений у ХVII–XVIII ст., був обраний для того, щоб хоч із запізненням, але віддати данину пам’яті відважним козакам. На фасаді, в середині арки – одноярусний іконостас над яким зображена ікона Розп’яття виконана Іваном Їжакевичем. Кандидатуру відомого українського маляра, для розпису храму, запропонував архимандриту Віталію історик Дмитро Дорошенко, який 1911 р. відвідав Козацькі могили [17, с. 25]. Подальшу роботу над облаштуванням храму-пам’ятника та всього Георгіївського скиту перервала Перша світова війна.
Ікона розп’яття на фасаді Георгієвського храму (фото поч. ХХІ ст.)
Ті волиняни, що опинилися далеко від рідного краю, не могли забути той час, коли особисто долучились до вшанування героїв, яке проводив Почаївський монастир. “Я ще сьогодні пригадую, – зазначає Григорій Красюкевич з далекого американського континенту,– пережиті мною дні десь у 1912 чи 1913 роках під час хресних ходів під Берестечко…Пригадую прегарні співи церковних хорів під час процесій з усіх кінців Волині, Холмщини, Полісся й Поділля, а навіть Київщини…На дев’яту п’ятницю рік – річно там збирались сотні тисяч богомольців, щоб вшанувати пам’ять полеглих…І досі пригадую собі такі слова з “Почаївського Листка”…:
“Під містечком Берестечком впали жертвою в болото
тридцять тисяч запорожців-козаків,
куди загнав їх гордий лях!” [18, с. 72].
Відомо, що цифра тридцять тисяч, яка неодноразово згадується організаторами вшанування пам’яті козаків (у тому числі й у телеграмі до царя Ніколая ІІ з нагоди закладання храму-пам’ятника) значно перебільшена. Можливо, це робилось з метою залучення якнайширшого загалу для побудови храму-пам’ятника. Атмосфера, у якій проходило увічнення пам’яті українських козаків, визначалась активною діяльністю по всій Російській імперії чорносотенної організації СРН. Незважаючи на те, що вшанування відбувалось під гаслами єдиної та неподільної Росії, українці, які проживали в той час у Російській та Австро-Угорській імперіях, сприймали події середини ХVII ст. найперше як боротьбу за волю України, її національну своєрідність, належність православ’ю.
Незважаючи на складні перипетії історичного розвитку України, її духовні провідники, православна громада, творча інтелігенція не залишились осторонь благородної справи належного поховання українського воїнства. Як відзначав відомий український поет Клим Поліщук, “настав той довгожданий час, і волинський народ з великою пошаною вклонився перед тим, що стільки часу нищив, топтав без жалю…” [19].
Український поет Клим Поліщук (1891–1937 рр.)
Довге забуття (більше як на двісті років) про українських православних лицарів, що полягли під Берестечком, пояснюється лише приниженим, бездержавним становищем України. Незважаючи на це, саме в українських серцях визріла ідея достойного християнського пошанування захисників Батьківщини, Православ’я, Народу. Її вітали вищезгадані Дмитро Дорошенко та Клим Поліщук, а також представники волинської інтелігенції Олександр Неприцький-Грановський та Олена Пчілка. Лесина ненька висловлювала своє позитивне ставлення до того, “хто збирає і береже історичні пам’ятки, ніж того, хто руйнує й палить!”. Вона зауважувала: “Як хто толкуватиме зібране – се інша річ; всюди на світі й давніші й нові пам’ятки історичні кожен толкує по-своєму. Ото горе, як вже не стане чого й толкувти, – а се бачимо в багатьох історичних місцях Волині” [20]. Солідарний з Оленою Пчілкою історик Дмитро Дорошенко, який зауважує: “Вдало чи ні вибрані способи цього увіковічнення, – можливо, почаївські монахи, як це вже вказувалося в пресі, переслідують при спорудженні церкви-усипальниці над козацькими кістками і свої власні певні цілі, але, думаю я, не можна не відзначити почаївську братію, особливо архімандрита Віталія, за те, що ними вже зроблено для наведення ладу на козацьких могилах, без чого, напевно, вони й донині залишалися б недоглянутими” [21].
Опорядження Георгієвського храму, 1912 р.
Учасники пошанування пам’яті козаків, полеглих у Берестецькій битві 1651 р., усвідомлювали власну генетичну причетність до полеглих героїв та українського народу. Водночас вони наголошували, що ми – “русскіє”. Це вважалось загальноприйнятним у Російській імперії. Свою національну сутність українці, які брали участь у вшануванні пам’яті полеглих, виявляли, зокрема, згадуючи за подвиг героїв Берестецької битви у пісні на слова Т. Шевченка. У дещо зміненому вигляді поезія Кобзаря була опублікована на сторінках “Волинських Єпархіальних Відомостей”:
“Ой чого-ж ты почернило,
Зеленое поле?
Почернило я от крови,
Почернило я оттого,
Що вокруг миста Берестечка
На четыри мыли
Мене славни козаченки
Своим трупом вкрили” [22, с. 3].
Під час панахиди по славних героях Берестецької битви, у травні 1912 р., студент київського університету Св. Володимира Вікентій Дроздович, наводячи ці слова Великого Кобзаря, які українці наповнили музичним звучанням, підсвідомо підтверджував зв’язок різних поколінь та епох, вказував на самобутність українського народу та його минувшини.
Університет Св. Володимира, листівка 1911 р.
Архимандрит Почаївської лаври Віталій Максименко, втілюючи ідею гідного пошанування загиблих під Берестечком козаків, незважаючи на свої імперські переконання, сприяв підсвідомому пробудженню національної ідентичності українців. І хоча почаївські ченці середини ХVІІ ст., на чолі з Йовом Желізом під час подій Берестецької битви своїм захисником обрали одного з головних супротивників Богдана Хмельницького – католика, русина (українця) Ярему Вишневецького, це не завадило їхнім нащадкам на початку ХХ ст. пам’ятати та шанувати волелюбне козацтво, яке все ж таки після Берестецької битви знайшло прихисток саме в Почаївській обителі [23, с. 125].
Видання “Почаївського листка”, на сторінках якого активно висвітлювався увесь процес будівництва монастирського скита на Козацьких могилах та створення відповідного храму-пам’ятника, пошанування козаків полеглих під Берестечком та можливість волинянам друкувати у цьому часописі власні твори рідною мовою, допомагало українцям усвідомити свою національну приналежність. Саме цього боялись ті, що впроваджували політику царського самодержавства, спрямовану на повне злиття українського та російського народів. Ще за життя Шевченка, у Головному управлінні цензури, стосовно його “Букваря Южнорусского”, зауважували наступне: “Видання цієї книжки, так само, як й інших, подібних до неї, що скомпоновані для простолюду Малоросії малоросійською мовою, хоч і друкованих російськими літерами, має за мету знову спонукати до окремішнього життя малоросійську народність, поступове і надійне злиття якої в одне нерозривне ціле з народністю великоруською повинно…бути предметом ненасильницьких, але аж ніяк не менш постійних устремлінь уряду” [24]. Друк в Почаївській лаврі патріотичної поезії української мовою російськими літерами, яка линула з сердець нащадків українського козацтва, справді сприяв формуванню у них почуття національної самосвідомості.
Михайлівська церква на острові Журалиха (фото міжвоєнного часу) https://www.facebook.com/dubnofort/photos
Це суперечило загальному уніфікованому підходу російської держави до цього питання. СРН, відділення якого активно діяло в Почаївській лаврі, у питанні освіти, зокрема, намагався протистояти двом головним загрозам: “Не допускати у викладачі інородців, особливо євреїв, навіть вихрестів; звернути серйозну увагу на духовні школи, в яких все більше згасає благочестя, поступаючись місцем невірству і сумніву, крамолі та українству (тобто сепаратизму в Малоросії)” [25, с. 5]. Стосовно меморіалізації пам’яті українських козаків, яку провадили союзники, то вона спрямовувалась у першу чергу на корінне населення Волині. А. Рацілевич відзначає: “Пошук чорносотенцями методів впливу на українців Волині призвів до того, що “Союз російського народа” став ініціатором увіковічення пам’яті українського козацтва, а саме подій 1651 р. під Берестечком. У такий спосіб, – наголошує дослідник, – переслідувалася мета поширити вплив чорносотенців і зробити українське населення противагою польському та єврейському суспільно-політичним рухам. “Союз” прагнув контролювати та використовувати національні почуття українців у своїх великоімперських інтересах” [26].
Георгієвський храм на острові Журалиха (фото міжвоєнного часу) https://www.facebook.com/dubnofort/photos
Українство союзники прирівнювали до крамоли – антидержавного злочину. Проте закономірний розвиток української нації спричинив до того, що функціонування Почаївського монастиря всупереч ідеології, яку сприйняла частина його насельників, стосувалось діяльності обителі в контексті історії України. Це сприяло пошануванню минувшини справжніх господарів цієї землі. Заперечення апологетами російського єднання самостійного розвитку українців та існування їх як етнічної одиниці було підтримано насельниками Почаївської лаври, які активно пропагували ідеї СРН. У зв’язку з цим окремі почаївські монахи під гаслами єдності та неподільності Російської імперії намагались використати героїчні сторінки історії українського народу. Активна участь волинян та представників інших українських етнічних регіонів у вшанування українського козацтва, полеглого під Берестечком 1651 р., сприяло усвідомленню їх спільної генетичної причетності до подвигу учасників національно-визвольних змагань ХVII ст. Майбутній розвиток Лаври, пов’язаний з воєнним лихоліттям та повоєнною добою, коли Україна на короткий час здобула власну державність, показав, що почаївські ченці шанують саме український народ та його історію.
Національний заповідник “Поле Берестецької биви”, Георгіївський монастир на Козацьких Могилах (10-ті рр. ХХ ст.)
Ці події підготували підґрунтя поверненню обителі в лоно Церкви-матері, де Почаївський монастир розпочинав організоване чернече життя. Про це у наступних подачах .
Олександр БУЛИГА
Лозов’юк І. Давні Дубенські монастирі. Дубно, 1994. 16 с.
Бухало Г.В. Круг містечка Берестечка. Рівне. Державне редакційно-видавниче підприємство, 1993. 104 с.
Ткачук Г.І. В. Максименко – перший будівничий “Козацьких могил”. Берестецька битва в історії України. Рівне-Пляшева, 1996. С. 117–118.
Виталий Архимандрит. Казацкие могилы под Пляшевой. ВЕВ. 1909. Ч. Н. № 21. С. 427–433.
Объявление. Почаевский листок (далі П. Л.).1909. № 35–36. 19 с.
Степанюк Д. На казацких могилах. (Из письма участника поминок). П. Л. 1909. № 29–30. [б. с.].
Степанюк Д. Призыв на козацки могилы. П. Л. 1909. № 29–30. [б. с.].
Из препровадительных писем. П. Л. 1909. № 41–42. С. 13.
На козацких могилах. П. Л. 1909. № 47–48. С. 5–8.
На казацких могилах подъ Пляшевой. П. Л. 1910. № 19. С. 6–7.
С-кій А. На казацких могилах в дни поминок. П. Л. 1910. № 24. С. 17–23.
Кальчишин Д. Останя розмова козаків в битви під Берестечком 1651 року. П. Л. 1910. № 24. С. 8–9.
Данило Дід. Вінок на козацькії могили під Пляшевою. П. Л. 1910. № 24. С. 9–10.
Кашубський В. Битва під Берестечком. П. Л. 1910. № 31. С. 11–12.
Алексей Иеромонах. На казацких могилах в дни поминок П. Л. 1912. № 39–40. С. 3–12.
349. Н-ч В. Козацкие могилы под Берестечком. (К 25 мая 1912 г.). П. Л. 1912. № 39–40. С. 16–17.
Рожко В. Битва під Берестечком і “Козацькі могили” на сторінках “Літопису Волині”. Берестецькій битві 340 років. Тези ІІ республіканської науково-теоретичної конференції. Рівне, 1991. С. 25–27.
Красюкевич Г. До історії боїв під Берестечком. Літопис Волині. Вінніпеґ, 1988. Ч. 15. С. 72–73.
Поліщук К. Український музей на козацьких могилах під Берестечком. Рідний край. Київ. 1911. № 17. С. 23.
Пчілка О. Волинський пам’ятник. Прапор Перемоги. Радивилів. 1992. № 48. С. 4.
Всероссийский Съезд Союза Русского Народа и примыкающих к нему монархических организаций в Москве 21–28 ноября. (Впечатление участника). П. Л. 1912. № 17. С. 5–6.
Рацілевич А. Репресивна політика царизму щодо українського національного руху на Волині (1900–1917 рр.). Волинські історичні записки, 2009. URL: http://eprints.zu.edu.ua/4865/1/Ratsilevi4_2.pdf
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Музею міста-курорту Трускавця, Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
На зустрічі відвідувачі познайомляться з Музеєм міста-курорту Трускавця, який є хранителем історії міста. Дізнаються про зародження Трускавця та важливий промисел в житті тодішніх селян. Отримають знання про період формування курорту, про становлення Трускавця як відомого бальнеологічного курорту Європи. Почують про вплив різних історичних подій на роботу оздоровниці та про сучасне життя міста здоров`я.
Ця розкішна стаття була надрукований в в газеті “Діло” від 2 вересня 1933 року. Для збереження атмосферності залишаємо текст без змін і правок. В першій, вже оприлюдненій, частині статті йшлося про те як Юрій Кульчицький допоміг при обороні Відня і як він відкрив у місті свою каварню.
Нині розкажемо як у Відні багато інших памяток по Кульчицькім. І так на розі дому при Фаворітенштрассе ч. 64, давніше 56, у IV. окрузі Відня, над каварнею „Grand Cafe Zwirina zum Kolschitzky” на висоті І. поверху видніє бронзова статуя Кульчицького, виконана в ліярні Герніка на основі проекту славного різьбаря Емануїла Пендля. Статуя величини людини представляє Кульчицького у східнім, турецькім строю, так, як він перекрадався через турецькі лінії, на голові він в округлім колпаку і в довгих вгорі широких турецьких шараварах та сандалах на ногах. У лівій руці тримає він піднос з маленькими філіжаночками, а в правій гарний малий імбрик, пе рехилений над філіжаночками. Лице Кульчицького шляхотне й погідне, козацькі вуси звисають у долину. Позаду статуї, що стоїть на по хиленім стіннім гзимсі, до висоти колін видніють по лівій стороні кінці турецьких воєнних хоругов і бунчуків з півмісяцями і крива турецька шабля, а по правім боці щит, булава, топір та інші воєнні турецькі трофеї, серед яких вються лаврові галузки з листками. А всім тим обведений мішок з кавою. Описаний памятник – це ремінісценція на ті часи, коли Кульчицький переходив турецькі лінії, а потім розносив і продавав каву-напиток по вулицях міста. Памятник той уфундував своїм коштом власник наварні Карло Цвіріна, що передав його на власність міста. Урочисте посвячення памятника відбулося 12. вересня 1885 р.
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Відні.
Крім того памятника є ще у Відні вулиця Кульчицького (Kolschitzkygasse), бічна Фаворітенштрассе, що починається саме від каварні Цвіріна.
Позатим існує старий, оливний портрет Кульчицького, якого творець незнаний, що переховується в салі президії віденського Т-ва Каварників. Копія того портрету є в музеїю Собєського у Львові, а віднедавна і в музею Т-ва «Бойківщина» в Самборі. Репродукція його поміщена на обкладинці повісти Івана Филипчака «Кульчицький – герой Відня», що вийшла цього року заходом і коштом громадян Кульчиць Шляхотських.
Вулиця Кульчицького (Kolschitzkygasse) у Відні
Портрет Кульчицького є також у музею віденського ратуша та в музею технічному при кінці Маріягільферштрассе, де істнує теж змодельована перша його каварня, що своїм старосвітським виглядом так і нагадує українську сільську хату в середині.
Подвиг Кульчицького увіковічнений і в літературі. Його діяльности присвячено не тільки багато статтей, розвідок та окремих публікацій, його заслуги оспівували й ріжні поети. Напр. Кальтенбек подає в «Oesterreichische Blatter» з 1847 р. (ч. 124) три цитати, в яких змальований подвиг Кульчицького. Один з тих цитатів, поміщений під його портретом, звучить в українській перекладі Р. Купчинського:
Пославсь до вас мій шлях крізь ниви, доли й гори,
Крізь винниці й луги і крізь дрімучу бори.
Нехай щастить тим, хто йде за мною сміло
І хай не думає, що це недобре діло.
Бажаю кожному і успіхів і сили
І щоб його діла, як мої, всі хвалили.
Живу вдоволений, а маю на добавок
Найпершою із перших – невмирущу славу.
І справді славного подвигу Кульчицького не забули. І нині кожна віденська дитина у шкільнім віці вміє розповісти про його великі заслуги для того міста, хоч – на жаль – не знає нічого про його українське походження.
«Юрій Кульчицький». Відень, мозаїка у районі Фаворитен, вул. Лаксенбургська, 1-5
Закінчення.
З усього поданого дотепер бачимо, що участь українців у відсічі Відня була немала. Ми знаємо, що під Віднем був козацький відділ під проводом Апостола, не кажучи вже про багатьох синів Української Землі, що служили безпосередньо в армії Собєського; знаємо теж, що пізніше наспіли до армії Собєського козацькі відділи під проводом Менжинського і Ворони, а згодом ще й відділи під проводом Мислишевського, Семена Палія, Булиги та Іскрицького, які брали участь у дальших воєнних операціях на Угорщині. Знаємо далі, що 8.000 козаків під проводом Кумицького заатакували турків у буджацьких степах, що Кумицький і переплатив власною головою. А далі щойно змальований подвиг Кульчицького, яким він записав своє імя в історії Відня справді тревалими буквами. Все те, а може й інші факти, яких нині ще не знаємо, бо наші історики другою облогою Відня з 1683 р. дуже мало досі цікавились, дає нам право сказати, що й ми маємо заслуги в увільненні Відня від турецької облоги, і що ті заслуги не такі то вже дрібні та маловажні, аби їх можна було закривати й дальше.
Юрій Кульчицький, гравюра 1683.
Тому, коли нині святкує величаво 250-і роковини тої події не тільки весь Відень, але й ціла Австрія, коли також у Польщі святкують ту подію всякими маніфестаційними святами-обходами, спеціяльними публікаціями, вибиттям памяткової медалі і т. д. і т. д., то зрозуміла річ, що відмітити як слід ті великі роковини повинні й ми українці. Це не тільки наше право але й наш святий обовязок.
Ось так, всьому світу українці допомагали, а зараз настав час усім допомогти українцям. Всі гуртом переможемо.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу Мистецтв.
Сьогодні як ніколи «добро» втрачає кордони. Люди вимагають від інших, і навіть думки не допускають, що саме від кожного з нас залежить усе, що нас оточує. Ми хочемо адекватне суспільство, а чи починаємо з очищення навколо себе? Насамперед свідомі, сильні, цілеспрямовані особистості формують щасливі нації. Естетичне виховання необхідно розвивати з малечку. Треба навчати дітей бачити в будь-якій ситуації добро, показувати гідний приклад молодому поколінню, привчати юнь до позитивних емоцій, даючи усвідомлення того, що жити в добрі та щасті набагато комфортніше, ніж у висміюванні й негативі, хоча і значно складніше.
Так вже доля покерувала, що у такий важкий рік, – рік випробувань, роздумів, перегляду пріоритетів у житті та виборів вдалося завантажити в соціальну мережу «facebook» більше тисячі яскравих світлин міста-курорту.
Дванадцять місяців 2020 року практично кожного дня по п’ять нових світлин курорту. Хтось шукав недоліки і бруд на фотографіях, когось дратувало, що на світлинах немає людей (болюча тема під час карантину), а хтось насолоджувався красою міста. І саме задля цих світлих людей, які вміють бачити красу і добро в маленьких деталях, в чомусь, здавалось би незначному, цей проєкт отримав право на реалізацію й гідно проніс місію промоції невеличкого, проте такого чарівного містечка.
Як результат, змонтовано 12 коротких серій «100СвітлинЗа10Хвилин» для перегляду на каналі «youtube», по 100 світлин у кожному (кожен тривалістю по 10 хвилин). Сидячи в зручному кріслі з філіжанкою кави та сумуючи за сотні за містом, яке полонило Ваше серце, можна поринути в казку на 7 тисяч 200 секунд.
20 та 21 квітня в Malevich Concert Arena у Львові відбудеться фестиваль молодої музики ART MIRROR FEST.Відкриття дверей о 16:00, початок події о 17:00, повідомили у пресслужбі ART MIRROR FEST.
Під одним дахом зберуться відомі українські артисти KOLA, DANTES, THEKOMAKOMA, NAZVA, OKS, OSTROVSKYI, OTOY, XAC та інші молоді виконавці і ді-джеї!
На фестивалі діятиме 3 локації: головна сцена, де виступатимуть відомі артисти, лайт сцена, яка представить нових артистів та лаундж зона – місце, де можна гарно відпочити під лайв сети діджеїв, потанцювати та круто провести час з коханою людиною, друзями чи знайти нові знайомства.
Головна синагога в Рівному. Будівництво закінчене в 1874 році. Закрита “совєтами” в 1957 році. У перебудованому приміщенні розміщуються спортивне товариство і комерційні заклади
Синагоги здавна яскраво доповнювали архітектурні обличчя міст і містечок Рівненщини, додаючи їм неповторного колориту. Їх ренесансний декор з яскравими аттиками, фронтонами і вікнами був окрасою будь-якого населеного пункту. На жаль, багато з цих красивих будівель залишились такими лише на старих світлинах.
Рівне, вулиця Шкільна ще до реконструкції і новобудов. Дві колишні синагоги – Велика і так звана мала, або “Старий клойз”. Перша – нині не діюча, приміщення віддані під спортивне товариство і різні комерційні структури; друга – діюча синагога. Фото 1995 рокуРівне, вул. Шкільна, “Старий клойз”, 1998 рікДубно, синагога, міжвоєнний період. Вважається однією з найбільших в Україні. Перебудована з давньої дерев’яної XVI століття на муровану в 1782-1794 роках. Постраждала під час Першої світової. відновлена в 1920-1930-і роки. Будівля збереглась, але потребує відновленняСинагога в Дубні. міжвоєнний періодДубенська синагога, фрагмент інтер’єру, міжвоєнний період
Як запевняють історики, вперше єврейський люд з’явився на теренах нашого краю у середині XVІ століття. Є згадка в писемних джерелах про перебування євреїв у Рівному в 1566 році. А будівництво першої дерев’яної синагоги в Рівному дозволив князь Станіслав Любомирський у 1760-х роках. Саме завдяки різним преференціям, обіцяним євреям князем, вони відтоді почали масово прибувати до нашого міста.
Острог, головна синагога, 1920 рік. Точна дата побудови невідома. Але є відомості, що в 1603 році вона вже існувала. У 2016 році представник єврейської громади Острога меценат Григорій Аршинов узявся за відновлення святині, однак безжальна хвороба позбавила його життя. У його справи є продовжувачі, але в нинішніх умовах роботи утрудненіОстрог, синагога, міжвоєнний періодОдне з найстаріших зображень Острозької Великої синагоги, 1904 рікОстрог, Велика синагога, 1912 рікСинагога в Клевані. Фото міжвоєнного періоду зроблено відомим польським фотохудожником, якого поляки вважають “батьком” професійної фотографії, Яном Булгаком. Синагога в Клевані побудована в XVII столітті. Під час Другої світової нацисти зігнали клеванських євреїв до синагоги і підпалили її. Загинули понад 200 осіб. Після війни на будівлі було встановлено меморіальну плиту на знак пошани загиблим. Будівля зруйнованаКлеванська синагога, міжвоєнний періодКлеваньська синагога, внутрішнє убранство
До Другої світової війни євреї були чи не найчисельнішою частиною міського населення Рівненщини. Збудовані ними синагоги стали унікальними пам’ятками юдейської сакральної культури, що становили значну частину архітектурної спадщини нашого краю. Синагоги були центрами не лише релігійного життя єврейської спільноти. До них сходились не тільки задля спільної молитви, а й для обговорення питань, які стосувалися різних сфер життя. При синагогах діяли школи.
Березне, синагога, міжвоєнний період. Збудована в 1910 році. У синагозі були окремі кімнати, де в будні молилися столяри, кравці, чоботарі. Після Другої світової в будівлі облаштували РАЦСБерезне, синагогаБерезне, синагогаМежиріч Острозький, синагога. фото 1920 року. Будівля не збереглась
Однак більшість синагог, що не були знищені в часи Голокосту, давно змінили своє первісне призначення — і не з власної волі. Радянська влада після німецької окупації перетворювала їх на склади чи виробничі цехи, утім, як і більшість інших храмів. Тому не дивно, що ці унікальні споруди поступово перетворювались на руїни, або ж і зникали зовсім. У держави ніколи не вистачало коштів (а може бажання?) на їх порятунок, попри навіть те, що чимало з цих споруд отримали статус національних пам’яток. Порятунком і відновленням переважно займались самі єврейські громади, або бізнесмени-ентузіасти. Однак це радше винятки. Більшість старовинних синагог на Рівненщині пішли в небуття назавжди, забравши з собою цілий пласт старовинної культури і архітектури. І тепер побачити їх можна лише на старих світлинах…
Синагога у Великих Межирічах (Корецьких), міжвоєнний періодСтепань, синагога, 1914 рік. Перебудована з первісної, зведеної у 1627 році. Знищена на початку 1960-х роківКорець, комплекс будівель, що належали до синагоги. фото 1912 рокуВелика синагога в Корці, збудована в 1881 році. Не збереглась
Як дослідила історик Валентина Данілічева, за даними Рівненського повітового староства тільки на території Рівненського повіту в 1923 році існувало 20 синагог та 73 молитовних будинки: в Корці та його передмісті Юзефін, Межиричах, Гощі, Степані, Березно, Клевані; в селах Моквин, Козин, Глинки. В Рівному нараховувалось 5 синагог та 28 молитовних будинків.
05 квітня 2024 р. о 16 год. у Державному меморіальному музеї Михайла Грушевського у Львові (вул. І. Франка, 154) відбудеться відкриття виставки “Українці. Латиші. Любов. Мир”.
Експозиція виставки – 20 робіт художників з Латвії, на яких вони зобразили сильних жінок. Всі роботи написані в часи російсько-української війни і символізують жінку як перемогу. Українку і латишку. Символізують любов, що перемагає зло.
До організації події долучилися:
Почесне консульство Латвійської Республіки у м. Львові
Мистецька студія “Krāsmute” (Латвія)
Українське Фотографічне Товариство
Нагородження переможців і учасників дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Тараса Шевченка-2024
Вчора, 29 березня 2024 року, у Сокалі і Червонограді відбулося нагородження переможців і учасників дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Тараса Шевченка-2024.
У патріотичному флешмобі взяли участь 1269 дітей, які декламували на камеру поезії Кобзаря з нагоди 210 річниці з дня його народження. Це рекордна кількість учасників за чотири роки проведення конкурсу, – повідомив організатор конкурсу, радник начальника Львівської обласної військової адміністрації Орест Кавецький. – Дякую усім батькам, вихователям, вчителям, які допомогли дітям створити чудові конкурсні відео.
Нагородження переможців і учасників дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Тараса Шевченка-2024
У Сокалі в будівлі ДП “Львіввугілля” дипломи отримали понад 300 дітей з Сокальщини. Учасників привітали й долучилися до нагородження офіцери 63 Окремий Батальйон Сил ТрО Збройних сил України – Червоноград Роман Коляда та Ігор Федячко, керівник ДП “Львіввугілля” Вадим Крась.
Виступ ансамблю бандуристів “Зорецвіт” під керівництвом Христини Бабачук із Дитяча школа мистецтв ім. В.Матюка.м.Сокаль додав заходу урочистості та атмосферності.
Серед учасників з Червонограда більшість – з шахтарських родин. У Народний Дім м.Червоноград отримати дипломи приїхали також діти з Белзької та Великомостівської територіальних громад. Ведуча заходу – Ольга Базан.
Нагородження переможців і учасників дитячо-юнацького конкурсу декламування поезії Тараса Шевченка-2024
Переможницями у своїх вікових групах, які визначилися за результатами голосування у групі Ініціативи Ореста Кавецького, стали червоноградки Анна Коваль та Софія Демчук. Вони отримали нагородні сертифікати по 10 000 грн. Батько Софії багато років працює на одній з копалень ДП “Львіввугілля”.
– Цей конкурс дуже захопив усю нашу сім’ю. Пишаюсь своєю талановитою донечкою, – говорить Тарас Демчук. – Вдячний організатору конкурсу Оресту Кавецькому за те, що залучає дітей до зацікавлення рідною культурою. Наші бабусі, дідусі тримали портрети Кобзаря поряд з іконами. Шевченкове слово з вуст понад тисячі дітей – це так надихає любити Україну і поєднує покоління.
Зазвичай таку тему починають з публічних туалетів Стародавнього Риму, але ми опустимо цей традиційний вступ, оскільки санітарно-гігієнічні здобутки тієї цивілізації були перекреслені «зачумленим» Середньовіччям. Вихід з цього почався аж у ХІХ столітті, коли у Парижі почали будувати публічні туалети. І все одно це були туалети того примітивного типу, які ми досі бачимо в селах. Відходи людської життєдіяльності з таких туалетів потрапляли до вигрібних ям або прямо до річок і потоків. Крім того, вони не були пристосовані для жінок.
Вбиральні Парижу у 1860 р. Фото Шарль Марвіль. Джерело: Ville de Paris
У другій половині ХІХ ст. у великих містах Європи відбулась так звана «санітарна революція». Крім того, історики звернули увагу на те, що у великих містах магістрати почали отримувати скарги на сморід і публічне відправляння потреб. Люди раптом стали вразливими на те, що раніше їх зовсім не турбувало. У значній мірі це було пов’язано з закладанням міських парків, до яких охоче йшли люди навіть середнього класу, але в цих парках не було жодних туалетів.
Вслід за Парижем перші публічні туалети почали з’являтись у Берліні, Вроцлаві та Брюсселі. Нарешті у 1883 р. муніципалітет Відня дав дозвіл приватній компанії Вільгельма Бетца (Wilhelm Beetz) на встановлення і експлуатацію перших в Австро-Угорщині громадських туалетів. Треба відмітити, що це були перші у Відні туалети для обох статей, адже пісуари для чоловіків були доступні з 1860-х років, в той час як жінки (а деколи і чоловіки) вели свої справи з т. зв. постачальниками послуг (нім. buttenweiber). Постачальники послуг ходили вулицями, переважно в масках, із великими дерев’яними відрами з кришками. Також вони мали широку накидку, котрою закривали городян в потребі від сторонніх очей.
У Львові у 1889 р. було розроблено проекти громадських вбиралень і вже у 1893 р. на Високому замку з’явились два дерев’яні виходки з вигрібними ямами [1]. Можна сміливо припустити, що знайти їхні фото напевно не вдасться.
Справжнім проривом у цьому питанні стала Загальна Крайова Виставка 1894 р., до якої було підведено каналізацію і водопостачання. Завдяки цьому на виставковій території було збудовано декілька «ватерклозетів» для чоловіків і жінок. Усі вони були розташовані у дискретних місцях, щоби не кидались у вічі. На щастя, фотограф Е. Тшемеський зробив панораму виставки з такої сторони, що у кадр попав один з туалетів. Це найстарша світлина, на якій бачимо львівську громадську вбиральню – невеличкий будиночок на тлі Павільйону архітектури.
Загальна крайова виставка. Фото Едвард Тшемеський, 1894 рік
Взірцем для цієї “малої архітектурної форми” явно були берлінські і віденські вбиральні: одноповерхова споруда закритого типу з заґратованими вікнами під головним карнизом та встановленим на даху видовженим дерев’яним ліхтарем з віконцями на петлях.
Громадська вбиральня на пл. Жандарменмаркт у Берліні. Фрагмент фото між 1890 і 1905 рр. (повне фото тут)
Наступне в часопросторі фото львівського громадського туалету знаходимо на поштівці австро-угорських часів, а також на світлині Марека Мюнца, датованій 1912 роком [2]. Ці підземні вбиральні досі справно діють поблизу Галицького ринку.
Бернардинська площа (тепер пл. Соборна).Бернардинська площа (тепер пл. Соборна). Фото Марека Мюнца, 1912 р.
На світлині М. Мюнца вбиральню не надто добре видно, але зате її видно на фото, зробленому з літака!
Фото, зроблене з літака. 1920-ті роки
Вбиральні рідко потрапляють на фотографії, але одній із них пощастило. Вона була розташована поблизу такого популярного об’єкту, як Оперний театр, тому її досить часто можна побачити на світлинах і поштівках. Найстарше з відомих зображень 1915 року є на світлині Марека Мюнца (фото тут). Знаходилась вбиральня через дорогу від будинку на пр. Свободи, 29.
Міська вбиральня поблизу Оперного театру. Фото Марек Мюнц, 1925 р. Стара поштівка часів Австро-Угорщини. Вбиральню видно на тлі Галицької ощадної касиФрагмент світлини 1921 року. Повне фото тут
Можна було б подумати, що це кіоск, але зверніть увагу на розташування об’єкту на мапі 1920 року. Якби це був кіоск, він був би повернутий входом до головної алеї проспекту, проте звідтам до нього немає навіть доступу. Ще й він був густо обсаджений кущами, щоби не кидатись у вічі. Крім того, у верхній частині будиночку видно заґратовані вікна, непотрібні для кіоску, але обов’язкові для вбиральні.
На тій самій мапі знаходимо туалет на колишніх Гетьманських Валах – навпроти будинку на пр. Свободи, 10. Він був збудований ще за Австро-Угорщини в період 1916-1917 pp. , коли були споруджені громадські вбиральні у підземеллі Ратуші, і на Стрілецькій площі (тепер пл. Д. Галицького). Як і попередній об’єкт на проспекті Свободи, цей туалет повернутий задньою стороною до центральної алеї. З різних боків до нього ведуть дві дискретні стежини.
На деяких старих світлинах можна його помітити, хоча досить часто він схований за густими гілками дерев. Придивившись, можна розпізнати заґратовані вікна під карнизом та встановлений на даху невеликий ліхтар. До речі, він дуже нагадує вбиральню у Берліні біля мосту Köpenicker Brücke (фото 1920 року тут).
Цікаво, що на світлині 1925 р. будиночку вже не видно. Очевидно, в цей час вже був збудований підземний туалет, який служить нам по сьогоднішній день.
Вид на проспект. Фрагмент світлини Марека Мюнца, 1925 р. Повне фото тут
У нетрях інтернету знайшлось іще декілька світлин львівських громадських туалетів.
На наступній світлині бачимо вбиральню Братів Мунд. На вході до вбиральні можна прочитати: “Przedsiębiorstwo dla urządzeń sanitarnych. Bracia Mund” (Підприємство санітарно-технічного обладнання). Брати заснували своє підприємство у Львові у 1898 р. Вони займались виробництвом будівельних матеріалів, кахлів, але також виготовляли умивальники, облаштовували та обслуговували громадські туалети [4].
Громадська вбиральня від підприємства Братів Мунд. Фото до 1914 р.
Якщо про туалет від Братів Мунд немає інформації, де саме він стояв, то на наступній світлині все очевидно – зліва від вбиральні видно купол будівлі ЛНУ ім. І. Франка, а справа наріжний будинок на вул. Словацького, 18. Тобто цей не надто цікавий об’єкт стояв у парку там, де у 1938 р. було збудовано підземну вбиральню.
Вбиральня у парку Костюшка (тепер парк ім. І. Франко)
У міжвоєнні роки було збудовано багато громадських туалетів, які пізніше зникли. Підземні вбиральні виявились тривалішими і продовжували функціонувати в часи СРСР. Останніми були збудовані туалети у сквері в кінці сучасної вулиці князя Романа (1927 р.) і на території Східних Торгів у сучасному Стрийському парку (1939 р.). Хтось може сказати, що їхній занепад є нашою провиною, адже за Радянського Союзу вони працювали. Але це не так – зверніть увагу, що за совітів не з’явилось жодної (!) нової вбиральні, просто радянський Львів паразитував на капіталістичних досягненнях Австро-Угорщини і Польщі. При цьому, залишивши тільки підземні туалети, довів їх до такого стану, що простіше було деякі з них просто закрити.
Продаж новорічних ялинок біля підземної вбиральні поблизу Галицького ринку. foto.karta подає, що це 1900-1914 рр. Narodowe archiwum cyfrowe дає більш широкий діапазон часу – 1880-1939 рр.
Популярні колись підземні вбиральні мають значні мінуси: складне і коштовне обслуговування, недоступність для осіб з обмеженою мобільністю. Останніми роками міськради планує замінити підземний туалет на пр. Свободи на інклюзивну модульну вбиральню, до якої будуть мати доступ особи з інвалідністю [3].
Автоматизована модульна вбиральня. Фото з презентації ЛМР
Це цілком слушна ідея, от тільки такий туалет буде разюче чужим для історичного оточення. А треба сказати, що усі старовинні вбиральні фірми «Вільгельм Бетц» у Відні були збірними залізними конструкціями, які легко встановлювались і демонтувались, якщо виникала потреба їх перенести.
Фантазія на тему ретро-вбиральні на пр. Свободи
Тому, можливо у центрі Львова було би краще прикрити нові блискучі туалети залізними стінами під старовину?
Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика
Вечори єдності, підтримки, часу разом з найріднішими, добрих справ та відкриття незнаних сторінок власної історії. Львівська філармонія готує по-справжньому весняний та затишний квітень для слухачів.
Загалом відбудеться 20 концертів, серед яких — благодійні вечори на підтримку ЗСУ, дебюти молоді в рамках «Талантів ІІІ тисячоліття», виступи солістів оркестру, дитячий балет та насичені симфонічні програми.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії проведе благодійний концерт, кошти від якого буде спрямовано на потреби армії. Зберімось разом, щоб добра стало більше, і його сила множилась! Змінити історію — в наших силах.
Цей концерт — про місце затишку й добра, а також прихистку в теплому колі однодумців, коли суворі вітри близького жаху лютують назовні. Два спеціально дібрані твори програми — музика геніального Бетховена та нашого видатного сучасника Станковича — переповнені любов’ю до природи та пасторалі. У основі цього жанру лежить прийом зведення складності людського буття до його основних, зрозумілих кожному понять. Ідея добра — такого банального та унікального водночас — віддзеркалює те, що ми можемо робити вже зараз для наших близьких та особливо — українських захисників.
Пориньте у безперервне звучання симфонічного оркестру INSO-Lviv, що надихає, заряджає та звільняє від важких думок. Відкрийте музику, що змушує дихати на повні груди, відчувати неповторні миті і радіти кожній хвилині в колі друзів та однодумців.
Сучасний світ давно потонув у конфронтаціях. Сутички, протистояння, ворожнеча, конкуренція — це реальність, від якої не сховаєшся. І українці на третьому році війни знають про це, як ніхто інший. Та цього вечора на сцені Львівської філармонії обійдеться без конфронтацій. Адже за вже доброю традицією симфонічний оркестр INSO-Lviv виступить під батутою нового запрошеного диригента, познайомивши з ним львівську публіку. У виконанні оркестру INSO-Lviv та Робіна Енгелена прозвучить масштабна Четверта симфонія Брукнера — один з найвидатніших творів композитора, виконання якого — завжди особлива подія. У названу «романтичною» музику закладений цілий комплекс емоцій та образів, у якій кожен віднайде ключі до розвʼязання внутрішніх конфронтацій.
Музиканти Академічного симфонічного оркестру Львівської національної філармонії та диригент Сергій Хоровець запрошують на концерт солістів. Спільно з оркестром у їхньому виконанні ви почуєте водночас вишукану та екстравагантну програму.
Розпочне вечір романтична поема французького композитора Каміля Сен-Санса «Муза і поет», в якій солюватимуть Олександра Мороз та Дмитро Ніколаєв. За словами композитора, ідеєю твору стало передати «розмову двох інструментів замість змагань двох віртуозів», наголосивши цим на значення виразності тембрів скрипки та віолончелі.
Продовжить представляти струнну групу оркестру альтист Андрій Савич як соліст в Концерті для альта з оркестром Бели Бартока, а завершить вечір ще один концерт — Концерт для тромбона з оркестром українця Левка Колодуба, соло в якому виконає Богдан Лущ.
Благодійний аукціон «Сила мистецтва» вже втретє відбувається за участі Академічного симфонічного оркестру INSO-Львів Львівської національної філармонії та галереї «Home of Arts Lviv» за підтримки «Ветеран Медіа». На слухачів чекатимуть: унікальні твори мистецтва від галереї «Home of Arts Lviv», незабутній вечір у супроводі симфонічного оркестру INSO-Львів та особлива атмосфера та цінні миті спілкування у колі однодумців.
«Пригоди дівчинки Веснянки» — унікальний балет відомої української композиторки Жанни Колодуб, написаний спеціально для дітей!
Спільно з балетною школою-театром «L.Stage» Львівська філармонія готує особливу подію — дитячий балет на сюжет відомої казки Г. К. Андерсена «Дюймовочка». Чарівне яскраве дійство, яке окрім вишуканих костюмів, невагомої хореографії та прекрасної музики готує для глядачів ще багато сюрпризів. Ніхто краще не розповість казкову історію, ніж діти. Переосмислюючи казку, композиторка додає яскравих національних ознак цій історії завдяки музичній мові, а головне — називаючи головного персонажа Веснянкою.
Берегти історію та звучання своєї країни, бути її голосом, поширювати її пісню — саме таке призначення для себе обрали учасники концерту. Усіх їх обʼєднали роки навчання в класі бандури Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка, адже класу цьогоріч виповнюється 70 років.
У стінах філармонії ювілей збирає студентів, викладачів, випускників, які стали знаними артистами, а також запрошує усіх закоханих у звучання бандури слухачів. Неможливою бандура є без пісні, тож виконавці готують низку українських співанок: від фольклорних обробок до хітів 80-х. У супроводі бандури прозвучать пісні Володимира Івасюка, Анатолія Кос-Анатольського, Ігоря Білозіра та інших.
«Ремінісценції.UA» — це мікс різних жанрів: слово, пластика, музика, пісня, поезія, відеоінсталяція… Унікальність цього історично-музичного проєкту — у тому, що сучасними сценічними засобами ми розповідаємо глядачеві 300-літню історію нищення України російською імперією… Проєкт складається із десяти новел, своєрідних персональних історій про Війну, Страх, Репресії, Смерть, але водночас — про Віру, Життя, Надію, Боротьбу за Україну.
У проєкті звучатимуть твори українських композиторів: Богдана Весоловського, Анатолія Кос-Анатольського, Ярослава Барнича, Володимира Івасюка та інших.
Програма концерту INSO-Львів зіткана зі справжніх хітів у світі класичної музики — хвилюючої Симфонії № 40 Вольфганга Амадея Моцарта та вражаючої Симфонії № 3 Йоганнеса Брамса.
Сьогодні, коли ми потребуємо тотального перезавантаження та наповнення, пропонуємо відчути вам потужну силу взаємодії, яка маніфестує — обʼєднавшись, ми примножуємо свою міць, значення та досягнення. Взаємодія музикантів та диригента народжує єдність у способі відтворення музичного твору, а взаємодія двох геніальних симфоній в одному концерті викликає бажання негайно купити квиток. Що й казати — лише на концерті у вас є можливість взаємодіяти з живим звучанням симфонічного оркестру, яке безвідмовно резонує у серці. То чи не це є вірним способом взаємодії з самим собою?
Продовжується цикл інтерактивних музичних пригод «Автостопом по музичній галактиці»! Протягом 10 концертів разом із Дзень-Бумом юні слухачі побувають на дивовижних планетах музичної галактики, де зможуть познайомитися з їхніми мешканцями та особливостями кожної з планет. Також перед кожним концертом, об 11:00 на маленьких слухачів чекатимуть веселі інтерактиви від Центру музичного розвитку «TEMPO»
Чи легко самотужки виготовити музичний інструмент? Якщо вас влаштує звичайний маленький інструмент із простеньким звучанням — тоді так, легко! Однак, якщо вас вражають різнобарвні звуки справжнього оркестрового інструменту, ви захоплюєтеся його виглядом і зачаровуєтеся майстерністю гри на ньому — тоді над виготовленням такого інструменту потрібно попрацювати. Цим і займеться дослідник музичного космосу Дзень-Бум під час подорожі на чергову музично-галактичну планету.
Віктор Камінський працює в найрізноманітніших стилях та жанрах, його перу належать як симфонії, так і фантазії на теми відомих пісень; як музика у бароковій стилістиці, так й модерністичні досліди. Секрет успіху і привабливості пісень Віктора Камінського впродовж понад тридцяти років полягає в тому, що він ніколи не трактував «легкий» жанр як меншовартісний у порівнянні з академічною сферою. Він переконаний, що композитор-професіонал повинен з такою ж мірою креативністю та шаною підходити до популярних пісень, як і до симфонії.
Пам’яті митрополита УГКЦ Андрея Шептицького Львівська національна філармонія імені Мирослава Скорика та сучасний український експериментальний театр ТМ «Театр у кошику» підготували спільний проєкт — виставу «Я йду, Христе!» у живому супроводі відомих музикантів.
Текстову основу вистави складають епістолярна повість Григора Лужницького «Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері» і фрагменти спогадів Софії Шептицької, з роду Фредрів «Молодість і покликання Романа Шептицького».
Сюжет зосереджується на переломному моменті, коли молодий Роман Шептицький, у майбутньому митрополит Андрей, приймає рішення йти духовним шляхом. Вистава може бути зрозумілою людині будь-якого віросповідання чи конфесії, адже йдеться в ній про пошук віри, про дорогу до Бога, про усвідомлення своєї місії в житті і її незречення.
Запрошуємо послухати знамениті інструментальні концерти у виконанні учнів Львівського державного музичного ліцею імені Соломії Крушельницької! У Львівській національній філармонії продовжується традиційна серія виступів молодих талантів.
24 квітня ви почуєте їх у супроводі Академічного камерного оркестру «Віртуози Львова» під диригуванням Тараса Вергуна. У програмі — концерти Антоніо Вівальді, Йоганна Себастьяна Баха, п’єса Пабло де Сарасате про його рідне містечко «Наварра», а також особливий твір нашого сучасника, композитора Костянтина Віленського. Закордонна преса називає його «бароном джазу» та піаністом-віртуозом «світової слави», однак і у жанрі варіацій, тим паче на тему віденського класика Йозефа Гайдна автор пише блискуче.
Послухайте музикування майбутніх зірок, які здобувають відзнаки українських та міжнародних змагань!
Не секрет, що кожен концерт у філармонії є справді неповторним, бо щоразу музиканти готують нові програми до зустрічі з публікою. Та особливе місце серед творів займають премʼєри. Довірити перше виконання свого дітища — знак великої прихильності та поваги від композитора і ми пишаємось тим, що в стінах філармонії прозвучали сотні українських та світових премʼєр. Саме це й надихнуло ідею Вечорів премʼєр, перший з яких з великим успіхом відбувся у вересні-2023, а другий — на початку лютого 2024 року.
Цього ж разу Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії в тандемі з солістами — Іриною Ключковською, Лідією Футорською, Іванною Гетто, Модестом Менцінським — та диригентом Сергієм Хоровцем представлять новітні твори наших закордонних сучасників, а також вже відому, хоч і рідкісну на українських сценах, композицію українського митця Левка Колодуба.
«Stabat Mater» — твір уельського композитора Карла Дженкінса для симфонічного оркестру, хору та двох солістів, заснований на середньовічній католицькій секвенції «Stabat Mater».
У цьому творінні Дженкінс поєднав традиційну західну музику (оркестрову і хорову) з народними інструментами і піснями зосередивши свою увагу на музиці Близького Сходу. На відміну від більшості перекладень, в роботі уельського композитора використовується не тільки вихідний латинський текст, а і текст з інших джерел. У це число входять: «Ave verum», «Плач» («Lament») — вірш дружини композитора Керол Барретт і «Заклинання» («Incantation») — частково виконується на стародавньому арабському, два поетичних твори — вірш Румі і уривок з «Епосу про Гільгамеша», перекладені на англійську та арамейську.
У час, коли канонічна боротьба добра зі злом схрестила мечі не на життя, а на смерть, віра в порятунок є також викликом. Насамперед — всепоглинаючому відчаю.
У найважливіший для усіх християн тиждень Академічний симфонічний оркестр Львівської національної філармонії представить програму творів, інспірованих духовністю. Разом з американським диригентом Бенджаміном Лоебом та гостями філармонії: сопрано Еллісон Епштей, віолончелістами Пітером Зайденбером та Арі Еваном оркестр презентує пʼять творів композиторів різних генерацій, серед яких поряд з музикою легендарних класиків можна буде почути творчість наших сучасників. Символічно й те, як поєднаються в одному вечорі романтична людиноцентричність з піднесеним спокоєм покладених на мелодії псалмів, подібно до того, як високе звучання сопрано переплітається з глибоким тембром солюючої віолончелі.
SoftServe оновив інноваційну комп’ютерну лабораторію в ЛНУ імені Івана Франка
У ЛНУ імені Івана Франка сьогодні відкрили оновлену Лабораторію системного аналізу на кафедрі теорії оптимальних процесів Факультету прикладної математики та інформатики.
Над оновленням лабораторії працювали спільно університет та компанія SoftServe, співзасновники якої є випускниками кафедри теорії оптимальних процесів. Для лабораторії університет відремонтував два приміщення, а SoftServе обладнав лабораторію 30-ма потужними сучасними комп’ютерами марки Lenovo та моніторами Samsung.
“Нам дуже приємно, що така велика і відома на світовому рівні компанія як SoftServe бачить необхідність, потребу і можливість співпрацювати з університетом. При всіх наших стараннях ми б не змогли цього зробити, особливо в нинішній час. Дякуємо вам, перш за все за те, що ви розумієте що лише разом ми можемо творити те університетське творче середовище, в якому є належні умови для навчання студентів”, — коментує Володимир Мельник, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка.
“Я вдячний університету, цьому факультету та кафедрі зокрема, які багато років тому дали мені хороші знання, які стали трампліном у житті. Мене завжди вражав високий рівень теоретичної підготовки та вміння розв’язувати проблеми, які дає університет. Ми тісно працюємо з вищими навчальними закладами, та з ЛНУ імені Івана Франкa зокрема, допомагаючи в різних напрямках — від вдосконалення програм та предметів, до фінансування лабораторій, як от сьогодні. Студенти, завершуючи навчання в університеті, сьогодні є більш готовими до реальної роботи в технологічній індустрії, ми раді бути причетними про цього процесу”, — коментує Ярослав Любінець, співзасновник та голова Ради директорів, SoftServe.
Загалом, SoftServe співпрацює з ЛНУ імені Івана Франка вже багато років. Станом на зараз компанія залучена до чотирьох бакалаврських програм в закладі — програми “Квантові комп’ютери та квантове програмування” на фізичному факультеті, програми “Комп’ютерні науки” на факультеті електроніки та комп’ютерних технологій, програми “Комп’ютерні науки” та “Кібербезпека” на факультеті прикладної математики та інформатики. Кілька десятків фахівців компанії залучені до програм у ролі викладачів, менторів для студентів, членів журі з оцінки студентських проєктів тощо.
SoftServe — найбільша глобальна ІТ-компанія з українським корінням, що працює у сфері розробки програмного забезпечення та надання консультаційних послуг. Понад 11 000 співробітників працюють у більш як 50 офісах, що розміщені від Сан-Франциско до Сингапуру.
Головні офіси компанії розташовані у Львові та Остіні (США). Компанія працює над понад 900 активними проєктами для клієнтів у країнах Північної Америки, ЄС, та Азії. Клієнтами SoftServe є такі компанії як IBM, Cisco, Panasonic, Cloudera, Henry Schein, Spillman Technologies та інші. SoftServe є партнером Google Cloud Platform, Amazon Web Services, Microsoft Azure, NVIDIA та інших великих технологічних компаній.
Альфред Каменобродський. Ансамбль будинків східної сторони площі Ринок: Палаццо Бандінеллі, кам’яниця Вільчківська, Чорна кам’яниця. Поч. ХХ ст.
Пошта зі Львова до Любліна, до Варшави, до Торуня, до Ґданьська, також до Кракова і в інші чужі краї, з реверсалом1 з тих же місць назад. За привілеєм ЙКМці Пана Нашого Милостивого Зигмунта ІІІ, що нами щасливо панує2, Роберту Бандінеллі на поштмістровство даний.
Палац Бандінеллі
Нижчеописаний порядок їхМці Пани Радні Львівські для зручнішої вигоди всякого стану людям і для впорядкованої відправи пошти зі Львова до Варшави і до Гданьська також; до Кракова і в інші сторони із згаданим паном Бандінеллі обговорений і внесений до міських публічних книг Anno 1629 die 12 Maji і для загальної відомості усіх з тих же книг є автентично виданий.
Насамперед, якби будь-який міщанин або якого-небудь стану львівський громадянин терміново потребував би курсора і не міг би чекати до суботи, коли буде відправлятися пошта, а хотів би скритно вислати листа, тоді поштмістр зобов’язаний і повинен таковому міщанинові дати вибрати королівського курсора3, на то депутованого, якого він схоче. Таким чином: аби той міщанин того курсора відпровадив за місто, щоб той не наважився в місті і на передмістях чужих листів з тою ж оказією з собою брати. Який вони можуть послати, коли буде потреба висилати курсорів, і тоді на них буде накладена пеня 30 гривень4, котрі мають бути обернені на потребу пошти. З чого поштмістр (якщо буде потрібно) зобов’язаний виставити рахунок.
Фасад Палацу Бандінеллі у Львові.
А щоб воля Короля ЙМці з боку такової пошти була виконана і до того потрібного і корисного звичаю прийшла, постановлено, щоб ті нижчеописані курсори, що звикли бігати зі Львова з листами, не осмілювалися до Замостя, Любліна, Варшави, Торуня, Гданьська, Кракова, Кам’янця і Ясс звідси ходити до цих вищеперелічених міст, під присягою, без відома поштмістра королівського. Котрий поштмістр буде старатися, щоб ці курсори склали присягу перед ЇхМці Панами Радними або перед паном Війтом Львівським. Котрої присяги така буде рота:
“Перший пункт. Щоб курсор зараз влітку був би тут з Варшави завжди і там і тут принаймні за два тижні. А коли б цього не зміг зробити через якусь перепону, тоді все від уряду або від кореспондентів поштмістровських повинен мати свідоцтво. А коли б того не мав, тоді дістане кару 5 гривень і буде ув’язнений.
Другий пункт. Щоб не насмілився брати чужих листів в той час, коли буде викликаний і відправлений поштмістром зі Львова або кореспондентами пана поштмістра з нижчеперелічених міст, або міщанином або громадянином з нижче перелічених міст буде викликаний, як сказано вище. Під загрозою кари 8 гривень, також ув’язнення і втрати курсорства. Щоб більше не насмілювався ходити до всіх вказаних міст йому має бути заборонено.
Третій пункт на курсорів. Якщо трапиться, що якийсь лист загубився чи затримався, або був відкритий кимось, до кого він не призначається, тоді має курсор досконально виправдатися перед тим, кому був лист і хто укривджений курсором. А якщо шкода станеться через його злий умисл або недбалість, тоді має бути суворо покараний. А котрий курсор не схоче перестерігати викладеної вище присяги, тоді не має наважуватися до згаданих міст без відома і дозволу пана поштмістра або його кореспондентів бігати і найматися під загрозою суворої кари”.
Львівська пошта на колесах, кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Для того, щоб курсори пильнували всі ті вищеперелічені речі, поштмістр зобов’язаний мати між тих курсорів, призначених до Пошти, котрих буде на то вибрано біля дванадцяти, старшого, обов’язком якого буде перестерігати, щоб кожний з них сумлінно виконував свої обов’язки, з відповідною за той пильний нагляд винагородою.
Також зобов’язується королівський поштмістр проявити усю пильність, щоб сумлінно і порядно кожному служити і догодити якомога найліпше. А якщо такий error5 від затримки листів коли б то допустив, тоді буде готовий виправдатися перед кожним.
Палац Бандінеллі на площі Ринок у Львові
А від усяких листів не наважиться як пан поштмістр, так і кореспонденти його брати більше, ніж згідно нижченаведеної такси, яка з ним узгоджена:
“Пошта Варшавська. Від піваркуша або від пів лута6 зі Львова до Замостя – гр. 1,5; до Любліна – гр. 2; до Варшави – гр. 3; до Торуня – 4,5; до Гданьська – гр. 6”.
“Пошта Краківська. Від піваркуша або пів лута. Зі Львова до Ярослава – гр. 1; до Ряшева – гр. 1,5; до Тарнова – гр. 2; до Кракова – гр. 3”.
Таким самим чином має нараховуватися плата за листи в більш віддалені країни згідно ваги листів і пропорції віддалі до міст.
Підготував та переклав з польської Павло ҐРАНКІН
за кн.: Władysław Loziński. Patrycyat і mieszczaństwo lwowskie w XVI-XVII wieka. – Wyd. Hubrynowicz & Schmidt. Lwow, 1902. – S. 178–180.
Примітки: 1. З реверсалом – зі зворотним маршрутом.
2. За привілеєм ЙКМці… – привілей надано 4.III.1629 р. у Варшаві.
3. Курсор – листоноша, кур’єр.
4. Гривня – монета, що дорівнювала 48 грошам (на той час 1 золотий = 4 срібні злоті = 120 грошей).
5. Error – помилка, проступок (Loziński. – Op.cit. – S. 180–181).
6. Лут – міра ваги, дорівнювала 14, 613 г.
Джерело: “Галицька брама”, 1996, грудень, № 23. – С. 4
Сьогодні, 28 березня 2024 року, о 19:00 у Львівській філармонії спільно з австрійським диригентом Парвізом Яхʼяві Академічний камерний оркестр “Віртуози Львова” представить програму присвячену містам: Лондону, Празі та Маріуполю.
«Мріємо підбадьорити кожного», — австрійський диригент про оркестровий концерт у Львівській філармонії.
Впродовж останніх двох років філармонія для слухачів та музикантів стала не лише місцем зустрічі з музикою, а місцем, де музика допомагає дати раду емоціям, заспокоює, або ж навпаки, розблоковує почуття.
Виступ у Львові має особливе значення для запрошеного диригента. Музикант активно підтримує Україну та уже втретє співпрацює з оркестром.
“Виконання твору «Місто Марії» талановитого сучасного українського композитора Золтана Алмаші присвячуємо українцям, які постраждали внаслідок російської військової агресії, а також вшановуємо памʼять жертв нападу росії. Наступним твором програми є «Dives and Lasarus» Воан-Вільямса. Ця музика несе надію, через неї ми з музикантами прагнемо наголосити, що незважаючи на все, віримо і сподіваємось на перемогу світла над темрявою, добра над злом.
Романтичними серенадами хочемо подарувати людям гарний і приємний настрій, перенести у гармонійну і світлу атмосферу, таким чином подолати і розвіяти тривожний стан і гнітючий настрій. У цей надзвичайно тяжкий час для українців, мріємо підтримати і підбадьорити кожного, і вселити надію.” – диригент Парвіз Яхʼяві про програму концерту.
У Львові другий рік поспіль організовують сеанс одночасної гри в шахи. Свою майстерність на шахових дошках 4 квітня продемонструють легендарні українські гросмейстери: Марта Літинська, Олег Романишин, Олександр Бєлявський та Адріян Михальчишин.
«Участь у змаганнях візьмуть понад 70 учасників — і майстрів, і початківців. Серед них — військовослужбовці — захисники і захисниці, ветерани, медики, прикордонники, діти, курсанти Національної академії сухопутних військ України, представники Національної гвардії, Національної поліції, рятувальники, а також наші поранені військові, які проходять реабілітацію у Superhumans. У такий спосіб ми хочемо обʼєднати представників різних галузей та підтримати наші сили оборони, – зазначив директор департаменту комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОВА Юрій Горун. – Цей захід є унікальним поєднанням спортивної майстерності та патріотизму. Запрошуємо всіх поціновувачів шахової гри, учнів шахових шкіл, львівʼян стати частиною цієї благородної гри, і навіть пограти з легендами!»
Захід відбудеться на підтримку Сил оборони України.
«Ваша присутність та участь стануть не лише захопливим спортивним дозвіллям, а й благородним внеском у перемогу української армії. Адже захід відбувається з метою збору коштів для волонтерської організації «Львівський лицар», яка постачає на фронт інноваційні технічні засоби для наших захисників і захисниць. Жодної копійки з бюджету на організацію шахового сеансу не буде витрачено, адже ініціатива повністю ґрунтується на волонтерських зусиллях. Приєднуйтесь до спортивної події та робіть свій внесок у перемогу ЗСУ!» – повідомив керівник ГО «ФОРПОСТ ЛЬВІВ», співорганізатор Олег Радик.
Сеанс одночасної гри в шахи відбудеться у четвер, 4 квітня о 12:00 годині. Місце проведення: Львівський палац мистецтв (вул. Коперника, 17).
У зв’язку з обмеженою кількістю місць, охочих просять заповнити реєстраційну форму.
Участь у заході підтвердять листом на електронну пошту або телефонним дзвінком.
Організатори заходу – департамент комунікацій та внутрішньої політики Львівської ОВА, ГО «ФОРПОСТ ЛЬВІВ» та Львівська обласна шахова федерація.
А Ви знали, що на момент будівництва Оперного театру річка Полтва вже п’ятдесят років як текла під землею? Закрили її ще в далекому 1842 році під час зведення театру Скарбека (Заньковецької). Але в 1897р. прийшлося відкривати та все переробляти…
Так виглядає підземелля Полтви між двома театрами. Йому вже 180 років!
«Русло р. Полтва становило небезпеку для фундаменту Оперного театру, тому його посунули», – пишуть у книжках. Але де саме протікала Полтва до цього, та куди і наскільки її перенесли? Читаємо в статті з www.RDZS.org
Мало хто знає, що на місці теперішнього Оперного театру колись був охайний сквер з кущами, доріжками та фонтанами. Його облаштували як громадський простір новозбудованого театру Скарбека (Заньковецької). Сам театр постав на болотистому правому березі Полтви. Тому для його фундаменту прийшлося використали дубові сваї, які ми бачимо і сьогодні.
В ті часи, між сквером (теперішній Оперний театр) та театром Скарбека (Заньковецької) протікала норовлива річка Полтва. В грозу вона виходила з берегів і заливала все навколо. Тому в 1842 році Полтву, на ділянці між театром Скарбека і сквером, закрили у кам’яний тунель. Разом з Маріїнською площею (А. Міцкевича) це стали перші підземелля річки Полтва.
Закрита Полтва під теперішнім Оперним театром та пам’ятником А. Міцкевичу, 1860-і рокиНайстаріша підземна ділянка Полтви між Оперним та театром ім. М. ЗаньковецькоїРічка Полтва під площею А. Міцкевича (Маріїнська)
Так воно і стояло закритим майже шістдесят років, аж поки не почали будівництво Оперного театру. Виявилося, що підземна Полтва заважає розмістити театр по центру проектованої алеї (сучасна стометрівка).
Закладання бетонного фундаменту Оперного театру у ЛьвовіІнженери оглядають старий тунель Скарбека що між двома театрамиТе ж місце, сучасне фото. Все стоїть і досі! Бачимо красиву кам’яну кладкуВид з іншого боку. Бачимо гладкий бетонний колектор. Цей ліхтар розташований акурат біля правого кута Оперного театру
Було прийняте непросте рішення: посунути річку. До наших днів дійшло фото робіт по перенесенню старого русла Полтви на нове місце. Завдяки цій світлині можемо точно визначити де протікала р. Полтва до будівництва Оперного Театру, та куди її перемістили.
Роботи по перенесенню русла річки Полтва на нове місце, 1897 рік
Ліворуч, під робітником з тачкою, бачимо оригінальне русло Полтви. Зауважте, що сто років тому води там теж було мало. Ліва стінка старого тунелю ще ціла, праву вже розібрали.
Старе фото з перенесенням русла Полтви було зроблене з цього самого місця. Це підземний ліхтар біля правого кута Оперного театруВид від фонтану до ліхтаря на куті Оперного театру. Бачимо поворот тунелю праворуч щоб оминути кут фундаментуВид на той самий ліхтар нижче по течії. Бачимо, як Полтва огинає кут Оперного театру. Це і є то саме зміщене русло Полтви
Праворуч, на старому фото, ближче до театру Скарбека, видно широкий бетонний жолоб. Це буде нове, бетонне, русло Полтви. Воно дугою йтиме від місця над Полтвою, звідки зроблене це фото, і до старого кам’яного тунелю графа Скарбека.
Вид від ліхтаря на “новозбудований бетонний жолоб” що на старому фото. По ньому ми зараз йдемоБетонний колектор річки Полтва перед Оперним театром
Вдалині, на старому фото, бачимо темне продовження тунелю. Цю ділянку не чіпали і вона незмінною, з 1842 року, стоїть аж до сьогодні. А перенесли лише русло Полтви що вище по течії. На фото все пояснено.
Старий тунель графа Скарбека між двома театрами, рік побудови 1842Місце приєднання старого кам’яного тунелю до нового бетонного колектора Полтви. Бачимо, як новозбудований колектор огинає правий кут Оперного театру (там де ліхтар)От ми і біля ліхтаря (правий кут Оперного театру) в новому бетонному колекторі р. Полтва. Рік побудови 1897
Висновки: р. Полтва заважала правому куту Оперного театру. Її посунули на кілька метрів в сторону театру Заньковецької. Зараз річка тече акурат під дорогою між двома театрами. І, як бачимо по численних фото, з Полтви немає таємних входів у театральні підвали – це міська легенда.
Так протікала річка Полтва до будівництва Оперного театру у ЛьвовіПроект перенесення русла р. Полтва при будівництві Оперного театру, 1896 рік
У четвер, 28 березня, о 16 годині, у Львівському музеї історії релігії презентують мистецький проєкт «Єдина мить». Його автори – випускниці Львівської національної академії мистецтв, викладачі Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, учасниці різноманітних мистецьких проєктів, виставок Наталя Откович і Оксана Сентимреі.
Як зауважують самі ініціаторки: «Цей мистецький проєкт створений для того, щоб дослідити вплив війни на індивідуальні долі та колективну свідомість через призму витинанок. Витинанки виконані в чорно-червоних та білих кольорах, в цьому контексті стають медіумом, що передає глибокі емоційні стани, переходи та роздуми».
На виставці художниці представлять 20 витинанок, розмірами 100*100 см і 100*170 см. Роботи різні за стилем виконання, тематикою та настроєм. Це складні геометричні, багатошарові витинанки, які вражають композиційною і технічною довершеністю, своєю красою, вишуканістю, змістом і майстерністю виконання.
У витинанках Наталі Откович відтворено реакцію на драматичні події війни в Україні. Вони мають абстрактну композицію. Мисткиня використовує червоно-чорно-сірі кольори із вкрапленням білого. Оксана Сентимреі оперує іншою мовою вислову. У її палітрі домінує білий колір, а у композиціях переважають птахи.
Отож, запрошуємо усіх бажаючих відвідати виставку витинанок львівських художників Наталі Откович і Оксани Сентимреі «Єдина мить».
У місті Лева є тільки одна кам’яниця, фасад якої прикрашає скульптурне зображення… дикого кабана. Розташований цей наріжний будинок на вулиці Євгена Гребінки, № 8, неподалік...
