Найдавніша згадка про навчальний заклад на Почаївській горі міститься в монастирській візитації 1736 р. Йдеться про приміщення, де розташовувався новіціат (від лат. “новий, недосвідчений”), – початкова школа, куди вступають, щоб розпочати чернече життя. Це окремі келії в двоповерховому будинку – “2 келії внизу, 2 нагорі (де новіціат знаходиться)” [1, с. 116].

В. Бочковська припускає, що почаївський новіціат міг виникнути ще раніше, невдовзі після переходу обителі в унію 1712 р. Вона вважає: “Для цього в монастиря були достатні матеріальні ресурси і багата бібліотека. Як свідчить візитація монастиря від 1714 р., його бібліотека нараховувала вже близько 90 книг латинською і польською мовами, серед яких твори відомих давньогрецьких, давньоримських авторів (Арістотель, Овідій, Плутарх, Цицерон), європейських теологів (книги по діалектиці, логіці, філософії), польсько-латинські словники, одна з перших європейських енциклопедій – венеційське видання “Polianthea”, польські видання Біблій та проповіді. На користь цієї думки, – наголошує дослідниця, – говорить також той факт, що Почаїв був одним з найбагатших уніатських монастирів, який мав можливість  утримувати новіціат” [1, с. 116]. Навчання тут відповідало тим правилам, яких дотримувалися монастирі Василіанського чину. Новіції приймалися в монастир і готувалися до прийняття послуху шляхом монастирської освіти, без виходу з обителі. Викладачами були василіани, які отримували посади: магістрів І, ІІ, Ш класів, професорів риторики, філософії математики та інших дисциплін [2, с. 132]. Один з магістрів почаївського новіціату був його керівником. Першим і відомим серед них був Ферапонт Плешкевич. Його ім’я постає в каталозі Руської провінції Пречистої Діви Марії (1754 р.), до якої належав Почаївський монастир. 1777 р. новіціат очолював Ієронім Стрілецький. Про нього згадує аналогічний документ пізнішого часу [3, с. 148].

В другій половині ХІХ ст., саме в бібліотеці Почаївської обителі Н. Петровим віднайдено рукопис “Regulae Monasticaesen Constitutionis” (Конституція або правило монастиря), який почаївські василіани мали змогу читати в монастирській книгозбірні. Його автор, митрополит Йосиф Велямин Рутський, намагається показати сучасникам, куди вони повинні спрямовувати свої зусилля при бажанні бути учнями або ченцями-василіанами та дає настанови й викладачам, які їх навчали [4, с. 458].

У XVIII – першій третині ХІХ cт. більшість книг в бібліотеці Почаївської обителі були друкованими, значна їх частина побачила світ у монастирській друкарні, яка постачала новіціат літературою. Самі почаївські ченці були авторами окремих підручників. Це Гімназій Левицький, суперіор (ігумен) Почаївського монастиря Варлаам Кокайолович  – автор праці “Керівництво до риторики з доповненням практичної арифметики” (до 1773 р. коректор друкарні) [5, с. 85].

1782 р., під час перебування в Почаївському монастирі провінціала Іакинфа Нестерського, останній наказав суперіору Ієроніму Калітинському, щоб новіції завжди були зайняті наукою, читанням, співами та іншими послух [2, с. 135]. Після закінчення трьохрічної школи, тих почаївських новіціїв, які проявили себе найкраще, рекомендували на навчання до папського алюмінату – духовної академії при Віленському університеті. Постанова про це була прийнята на провінційній консультації, що відбулась у вересні 1782 р. в Мелецькому монастирі. З Почаївської обителі до Академії направляли чотирьох найкращих учнів, “щоб таким чином мати власних професорів” [6, арк. 2]. Після скасування папського алюмінату у Вільні, протягом 1808–1831 рр., працювала Віленська головна семінарія. Почаївський монастир, як і інші василіанські монастирі, згідно зі спогадами сучасників, на відміну від католицьких кляшторів направляв на богословський факультет своїх кандидатів постійно та своєчасно, “за євангельським висловом, в “шлюбному одязі” [7, с. 312].

Окремі почаївські вихованці продовжували здобувати освіту в навчальних закладах апостольської столиці. Про це свідчать матеріали з монастирського архіву. У квітні 1772 р. диплом доктора теології отримав від Урбанської колегії в Римі Лука Сульзинський [8, арк. 1]. Цей же навчальний заклад, що йменувався в 1796 р. академією, 19 травня, видав похвальний лист Юліану Михалевському, який відзначився успіхами в навчанні на здобуття ступеня доктора філософії та богослов’я [9, арк. 1].

Наявні відомості 1798 р. про викладачів почаївського новіціату. У той час тут працювали сорокашестилітній магістр новіціїв Еміліан Скажовський, сорокатрьохлітній професор законників Ієроним Гурин, диякони-професори: тридцятилітній Єрофій Княжинський, тридцятип’ятилітній Сильвестр Сухоставський, тридцятитрьохлітній Гарціан Макулинський [3, с. 149].

Необхідно зазначити, що майже протягом усього XVIII cт. вся середня та вища освіта на українських землях, що перебували в складі Речі Посполитої, була в основному латиномовною не лише в католицьких, але й унійних і навіть православних навчальних закладах. Характерним для цього часу є намагання поєднання україно-слов’янських і візантійсько-слов’янських складників із західними латинськими [10, с. 12]. У Почаївському монастирі на тлі цих взаємопроникнень відбувалося й протистояння прихильників римських (західних) та візантійських (східних) традицій.  На це вказує у спогадах один з почаївських  послушників василіанської доби, який із переходом обителі до складу Православної Церкви прийняв православ’я. Він наголошує, що почаївських ченців монахи інших василіанських монастирів називали схизматиками за те, що вони дотримувались східного чернечого уставу [11, с. 658]. Це ж джерело свідчить, що тогочасні почаївські василіани зберігали окремі православні традиції. Деякі з них в бокових церквах, співали обідні з послушниками, серед яких були і новіції. Цей звичай, вважає автор спогадів, залишився ще від того часу, коли монастир перебував у юрисдикції Православної Церкви. Почаївський послушник стверджує, що за подібні дії суперіори ченців карали, окрім Феодосія Рудницького та Василія Роговського. Останній донощикам, які повідомляли про подібне відповідав рідною українською мовою: “А ти – ліпший; гляди себе” [11, с. 658].

В протоколі візитації за 1802 р., який аналізує В. Бочковська, подано склад насельників Почаївської обителі. На той час суперіор, вищезгаданий шестидесятирічний Василій Роговський, мешкав у монастирі 6 років, а пострижений в ченці був у 22 роки. Магістр новіціїв Еміліан Cecлoвський (49 років), що мешкав у монастирі 10 років, прийняв постриг у 20 років. Професор 1 класу Боніфацій Скочковський, віком 53 роки, мешкав у монастирі 4 роки, прийняв постриг у 45. Професор 2 класу Ювеналій Дичковський, віком 30 років, мешкав у монастирі 1 рік, був пострижений у монахи в 23 роки. Список новіціїв налічував 17 осіб, наймолодшому – 14, найстаршому – 42 роки. В протоколі вказується: “Утримує ще той же монастир школу світську з двома професорами (законниками), які дають лекції початків мов російської, німецької і латинської з орфографією, при цьому також арифметику і географію з наукою християнською і іншими – в трьох класах”. Дослідниця вважає, що в описі мова може йти щонайменше про дві школи – одна для новіціїв, друга – світська [12,   с. 24].

В 1803–1804 рр. у Почаївському монастирі проживало 68 насельників. Обитель була найбільшою за кількістю ченців серед василіанських у Київській, Волинській та Подільській губерніях. В той час попечитель Віленського університету Адам Чарторийський через посередництво протархимандрита Руської провінції Юста Гусаковського, добивався того, щоб у Почаївській монастирській друкарні тиражувались книги для Віленського університету, а при можливості – для планованої в той час у Кременці Волинської гімназії. Також на базі Почаївської обителі відкрито парафіяльну школу для простого люду, яка мала стати початковою ланкою повітового училища. Відомі імена перших вчителів парафіяльного навчального закладу на Почаївській горі. Це професори монастирського новіціату Боніфацій Скочковський та Ювеналій Дичковський [3, с. 149–150].

Згідно з указом російського царя Алєксандра І, від 27 липня 1807 р., василіанський чин на території імперії був реорганізований з аскетичного в освітній, тому мали право діяти лише ті василіанські обителі, що мали школи та провадили освітню роботу. Не випадково настоятель Дубенської обителі Климент Веселовський, послушники якої отримували постриг на Почаївській горі через посередництво князя Адама Чарторийського, намагався також отримати дозвіл на відкриття та утримання публічної школи [13, арк. 42]. Парафіяльна школа та новіціат у Почаївському монастирі діяли паралельно. Відомо, що новіціат для підготовки ченців розміщувався в триповерховому приміщенні, побудованому 1804 р. [14, с. 268].

Протоколи візитацій 1822 р. подають опис трьох шкіл, які тоді діяли при Почаївській обителі. Новіціат складався з школи нижчої риторики та морального Богослов’я. Відомо, що у відділенні риторики навчалось 10 учнів. На чолі новіціата стояв магістр. Інша школа мала статус вищого богословського відділення, яке мало назву “Tеологія Моральна”. Тут навчались до 20 вихованців. Вчителем був монах з вищою освітою, професор. Школа для світського юнацтва в той час нараховувала 5 вчителів, які викладали історію, географію, арифметику, початки природознавства, геометрію, каліграфію, малюнок, мови – польську, російську, латинську, німецьку [12, с. 24–25].

1 вересня 1825 р. цей навчальний заклад отримав статус повітового училища, учні якого вивчали релігію, російську, польську, латинську, німецьку та французьку мови, історію, географію математику, природознавство. Керівником училища був суперіор монастиря. Із 1827 р. його помічником по керівництву училищем став чернець Назарій Затер. У наступному році цю посаду обіймав прибулий з Вільна магістр філософії Макарій Багатко. 1830 р. училище очолював переведений з Вінниці Іван Княгницький [3, с. 152–153].

Освітні традиції Успенської обителі закладені у василіанську добу, не могли мати продовження в період її підпорядкування Православній Церкві. Проте розвиток шкільної справи – одне із завдань, що стояло перед тогочасними монастирями. Освітнім осередком Лавра ставала поступово. Першими учнями, які здобували освіту в Почаївському монастирі на початку 40-х рр. ХІХ ст., стали вихованці Волинської духовної семінарії та повітових училищ Волинської єпархії. Вони складали основу об’єднаного вікарського та монастирського хору, що був в Успенській обителі, загальною кількістю 24 особи (12+12). Щоб не їхнє навчання не переривалось, “призначені були з найталановитіших, які закінчили семінарську освіту, ієромонахів Лаври особливі наставники, які зобов’язані були вивчати зі своїми вихованцями всі предмети…в тих класах, в яких читалися або з яких були взяті ті чи інші півчі” [5, с. 170].

Училище при Почаївській лаврі відкрите 18 листопада 1848 р. Воно призначалось “для навчання дітей штатних служителів”. Його завданням було покращення морального стану учнів, а також “підготовка їх до вивчення різних ремесел, необхідних для Лаври в господарських цілях” [15, арк. 1а зв.]. Кількість перших учнів училища налічувала 20 осіб віком від 8 до 13 років. Для їхнього навчання, на території монастиря виділено кімнату та призначено “відомого Собору, добросердечного та морального послушника Івана Кашперських, з тим, щоб він навчав хлопчиків грамотності під керівництвом і наглядом Доглядача Півчих священника Садовського” [15, арк. 4].

Предметами, що викладали в училищі, стали: буквар, часослов, псалтир, скорочений катехизис, коротка священна історія та чистописання [15, арк. 1а]. Навчання для перших учнів було не простим. Як зазначається в проєкті рапорту від 3 січня 1849 р., підготовленого Духовним собором для Синоду, “учні зробили ще слабкі успіхи, але подають надії” [15, арк. 20 зв.]. Цей навчальний заклад проіснував до початку 60-х рр. ХІХ ст. Влітку 1860 р. тут навчалось 11 учнів, а на початку 1861 рр. їх залишилось лише вісім. Надалі училище припинило свою роботу [3, с. 157].1869 р. у Лаврі відкрите “Чоловіче науково-ремісниче училище для дітей місцевих селян з 4-х річним курсом в два класи”. Воно утримувалось на лаврські кошти, з розрахунку 90 руб. у рік на кожного з 25-и учнів (“пансіонерів”). Для його діяльності використовувався “заповіданий на вічні часи покійним архиєпископом Волинським Агафангелом капітал в 2500 руб.”. До щорічних процентів, сума, якої не вистачало покривалась з коштів Почаївської лаври. При училищі функціонував притулок. Його утримував монастир. Навчання розпочиналось з восьмирічного віку. Воно могло бути продовжене в п’ятий рік “для удосконалення у вивченні ремесел” [16, арк. 16]. Учні училища по закінченні курсу поверталися в батьківський дім Ті, що гарно співали залишались в монастирському хорі хлопчиків, дехто поповнював лави “лаврських майстрів” [16, арк. 16 зв.].

Окрім спеціального вивчення різноманітних ремесел, завданням даного закладу було надання учням загальної освіти. Для цієї мети в училищі працювали вчителі з повною середньою освітою. Учні училища протягом двох років навчалися таким ремеслам: столярному, слюсарному, друкарському, іконописному, палітурному, чоботарському, кравецькому. Також тут був “підготовчий клас” [17, арк. 36]. Більша частина “пансіонерів” навчалась на повному монастирському утриманні, інші (“вільновизначені”) – на половинному. У грудні 1880 р.“в Почаїво-Лаврському Учбово-Ремісничому Училищі було всіх учнів 38, серед них пансіонерів Лаврських – 24 та 14 вільновизначених учнів ” [18, арк. 7]. З початку 1881 р. в перелік ремесел, які могли опановувати в училищі, була додана фотосправа [19, арк. 13 зв.–14].

28 серпня 1886 р. училище було перепрофільоване в Почаїво-лаврську церковнопарафіяльну двокласну школу. У цій школі (пізніше знову називалася училищем) на початку її роботи було 25 учнів, що навчалися на повному монастирському утриманні, а 10 – на половинному. Діти православних жителів Почаєва мали можливість відвідувати уроки безоплатно, але зі своїми підручниками, а іновірці сплачували п’ять рублів за рік навчання. До 29 вересня 1893 р. навчальний заклад складався з двох дворічних класів, навчання в яких тривало чотири роки.  Надалі учні навчались у чотирьох однорічних класах [3,   с. 163].

В останнє десятиліття ХІХ ст. в монастирі почали діяти одночасно декілька шкіл, так як це було і в унійну добу. 6 листопада 1890 р. в Почаївській лаврі відкрито окрему двокласну церковно-учительську школу, яка готувала учительські кадри для церковно-приходських шкіл Волині, а також псаломників та дияконів. Через рік, у зв’язку з відсутність відповідного приміщення, її було переведено до Житомира, де вона продовжувала працювати й утримуватися за кошти монастиря “при допомозі духовенства” та йменувалась єпархіально-лаврською [20, с. 640–641].

Наприкінці ХІХ ст. Почаїво-лаврську церковнопарафіяльну двокласну школу реорганізовано в церковновчительську школу, яка випускала вчителів для парафіяльних шкіл грамоти. У 1900/1901 навчальному році тут навчався  91 учень, більшість з яких (70 осіб) була вихідцями із селян. Монастир надав на утримання школи 3513 руб. 45 коп, Синод – 1500 руб. [21, арк. 25 зв.–26].

Враховуючи багатонаціональний склад населення Волині,  з січня  1897 р. при обителі діє “Почаїволаврська школа грамоти” – народна школа для дітей усіх віросповідань. Вона розташовується за межами монастирських мурів у приміщенні нижнього лаврського готелю (т. з. “народний готель”). Учителі чотирикласної церковно-приходської школи, що функціонувала при обителі, зголосилися безкоштовно навчати у школі грамоти місцевих дітей [22, с. 16].

З 1899 р. Почаївська двокласна церковно-приходська школа, за погодженням Волинської єпархіальної училищної ради, перемістилася в двохповерхову кам’яну споруду колишньої друкарні, де також безкоштовно навчались діти місцевого населення. 1908 р. кількість учнів, які там здобували освіту, налічувала 95 осіб (66 – хлопчиків, 29 – дівчат), із яких 85 були православні, а 10 – юдеї [23, арк. 1 зв.]. При виховані учнів основна увага зверталась на формування в них побожного ставлення  до святинь, любові до вітчизни, правдивості та щирості у почуттях. Із початком Першої світової війни школа утримувалась за рахунок єпархіальної училищної ради. З приходом у 1915 р. до Почаєва австро-угорських військ Почаївську двокласну церковно-приходську школу було перевезено до Житомира [3, с. 170–171].

Підводячи підсумки короткого огляду освітньої діяльності Почаївської лаври із 40-х рр. ХІХ ст. до початку Першої світової війни (1914 р.), наведемо думки історика В. Собчука, який досліджував це питання. Він вважає, що майже всі школи, що діяли при монастирі “з’являлись під тиском – чи то державних інституцій, чи єпархіального архиєрея, чи білого духовенства, чи громадськості (в одному з наступних підрозділів – аналіз освітньої роботи в повоєнну добу – О.Б.). Братія тратила на освіту незначну частину коштів і при першій же нагоді намагалася скоротити видатки” [3, с. 184]. Усі навчальні заклади, що функціонували в Почаєві, вважає В. Собчук, були зосередженні здебільшого на суто релігійній освіті. Виняток становили хіба що повітове училище першої третини ХІХ ст. та училище, засноване наприкінці 1860-х рр. архиєпископом Агатангелом, “яке сконструйоване в дусі ліберальних ідей епохи великих реформ” [3, с. 184].

Прикладом нових за своїм змістом відносин Успенського монастиря зі світськими структурами в добу Української революції 1917–1921 рр. стала співпраця з місцевим освітнім осередком. Виникнення навчального закладу в Почаєві подібного до того, що працював за царської доби, було зумовлене новаціями суспільного життя. Зміни відбувались у зв’язку із завершенням епохи російського самодержавства. З 1918 р. Духовний собор розпочав проводити перемовини з Педагогічною радою Почаївського вищого початкового училища, яке згодом отримало назву Почаївської вищої початкової школи, про роботу цього новоствореного навчального закладу на території Лаври.1липня 1918 р. Волинська губернська шкільна рада  видала про це відповідний декрет [3, с. 171].

Лаврою було підготовлено проєкт відповідного контракту. Згідно, запропонованого Духовним собором та погодженого архиєпископом Волинським та Житомирським Євлогієм документу, Педагогічній раді Почаївського вищого початкового училища повинен був передатись лаврський будинок. Контракт укладався на три роки – з 1 вересня 1918 р. по 1 вересня 1921 р. [24, арк. 17]. Базою новоствореного навчального закладу мала бути колишня двокласна школа, що розміщувалась в двохповерховому цегляному приміщенні. В проєкті контракту, що складався з десяти пунктів, були обумовленні проблеми співвідношення світських аспектів функціонування Почаївського вищого училища та життя Лаври, а також технічні питання діяльності цього навчального закладу та утримання данної споруди [24, арк. 16–16 зв.].

1920 р. Лавра запропонувала внести доповнення до контракту, який діяв  з 1918 р., що, наймовірніше, було пов’язано із зміною державної влади на Волині.   Почаївська вища початкова школа не погодилась на окремі з них. Цей навчальний заклад, позиціонував себе як самостійна інституція, що не бажала виконувати вказівки Духовного собору. “Такі дерективи може давати школі тільки та влада, яка відатиме школами”, – підкреслювало керівництво Педагогічної Ради у листі-відповіді на лаврські пропозиції змін контракту, зареєстрованому в канцелярії Духовного cобору 15 листопада 1920 р. [24, арк. 20 зв.]. Своїм основним пріоритетом Почаївська школа вважала поєднання національних та релігійних напрямків виховання. Наголошуючи на українському чиннику навчання, у школі ставився акцент на православному її спрямуванні. Зокрема, вказувалось: “Головне завдання школи – національне виховання дітей, чому не перечить і теперішня польська влада, а в школі хоч і є деяка кількість учнів не християн, то все ж таки школі надається не тіко християнський дух, но навіт православно-християнський”, – вказувалось у листі, направленому в Лавру 14 листопада 1920 р. [24, арк. 20 зв.].

Також у ньому підкреслювалось, що Почаївська вища початкова школа підпорядковується вищому органу управління школами Галичини – Львівській Окружній Краєвій Шкільній Раді, школа ідеологічно ґрунтується на усвідомленні учнями, їхньої приналежності до українського народу. Вона, як зазначало в листі  керівництво Педагогічної Ради, направленому в Почаївську лавру, “відкрита під прапором Кремінецької “Просвіти” [24, арк. 21 зв.].

Керівництво Почаївської вищої початкової школи вважало, що тогочасне життя Почаївської лаври проходило ще в руслі самодержавної системи. Це стосувалось запрпонованої в контракті участі учнів у лаврському хорі. У листі почаївських вчителів наголошувалось, що “тепер не старі часи “самодержавія”, а час демократичної влади, й Педагогічна Рада не має морального права примусити учнів ходити даремно на приватну роботу [24, арк. 21]. Останній пункт щодо розірвання контракту, Педагогічна Рада вважала також антинародним, наголошуючи, що він за своєю суттю ще гірший, ніж у царський період. “Про 16 п., – вказувалось у листі, – можна сказати, що й в старі часи “самодержавія” ніколи не обовязували таких інституцій, як школа, маючи досить майна, в семідений термін вибратися з помешкання хоч би й на вулицю” [24, арк. 21]. У листі почаївських освітян також зазначалось, що новостворений у Почаєві навчальний заклад розпочав свою роботу після того, як “шкільне помешкання відремонтовано Радою разом з двома громадами в 1918 р.”. За проведений ремонт школа отримала “право, згідно словесного договору з Духовним Собором Лаври, користуватись цим помешканням даремно три роки, себто: з 1-го вересня 1918 р. по 1-е вересня 1921 р.” [24, арк. 21].

Резолюція архимандрита Дамаскина на листі почаївських вчителів була принизливою та образливою за змістом: “Як низько та недостойно відповіла педаг. Корпорація на законі вимоги Духовного Собору “O tempora, o moris”. Потерпімо і подивимось. Лавра пережила в ці роки знущання та осквернення не однієї банди, перенесе до часу і “вчительську” [24, арк. 20].

Надалі школа та Почаївська обитель знаходили і порозуміння в спірних питаннях. Про це, зокрема, свідчить ухвала Педагогічної Ради, від 25 грудня 1920 р.: “Відпустити учнів-співаків для лаврського хору із Вищої поч. Школи на таких умовах, які захищають їнтереси школи й в той же час не [зава]жають організації лаврського хору” [24, арк. 30].

Після остаточного входження Волині (згідно з Ризьком договором від 18 березня 1921 р.) до складу Польської держави, Успенська лавра розпочала співпрацювати з навчальними закладами Почаєва та іншими українськими патріотичними організаціями, у тому числі й на ниві національного виховання. Про це свідчить спільне святкування річниці з дня народження Тараса Шевченка у березні 1922 р., коли монастир позитивно відгукнувся на звернення Комітету по улаштуванню Шевченківського свята в місті Почаїв, погодившись надіслати до його складу представника Лаври, ієромонаха Смарагда. Учасники Комітету разом “з представниками всіх культурно-освітніх і громадських організацій” Почаєва та місцевою чернечою обителю, як належить справжнім українцям, достойно відзначили 108-у річницю з дня народження Великого Кобзаря [25, арк. 40; 42]. Вони пам’ятали, що шлях Шевченка в жовтні 1846 р., проліг через Почаїв, де перебуваючи в Лаврі, він створив відомі живописні роботи.

З вересня 1921 по травень 1922 рр. в Почаєві функціонувала приватна семикласна українська школа. 24 березня 1922 р. Волинська Духовна Консисторія надала дозволи тодішньому наміснику Успенської обителі  архимандриту Дамаскину (змінив, напевно, своє ставлення до школи) та єромонаху Смарагду “законоучительствовати в Почаївській 7-клясовій українській школі” з видачею відповідних посвідчень [25, арк. 54]. Це свідчило про те, що монастир продовжував давні традиції власної причетності до освітніх процесів та, перебуваючи на території Польської держави підтримував їх українську складову, закладену в роки Української революції 1917–1921 рр. Почаївська лавра й надалі для мешканців містечка, у якому вона знаходилась, залишались осередком шкільництва до якого вони звертались для вирішення проблем навчання. На це вказує звернення до Духовного собору від 8 квітня 1922 р. тридцяти жителів Почаєва та околиць. Вони через Ново-Почаївський Кооператив прохали відкрити в їхньому містечку “з початку нового шкільного року мішаної української гімназії, де б могли продовжувати науку й ті бідні, які не мають змоги жити й вчитися на стороні” [25, арк. 56]. Як вважає В. Собчук цей задум, напевно, не був релізований: “14 травня 1922 р. війт Почаївської ґміни І. Горюн сповістив духовному собору, що, за розпорядженням шкільного інспектора Кременецького повіту, після завершення навчального року семикласна українська школа в Почаєві припиняє свою діяльність, і ще раз просив укласти з управою  контракт на шкільний будинок, щоб наступного навчального року вона могла відкрити тут таку саму школу” [3, с. 179].

На базі приватної семикласної української школи в серпні 1922 р. в Почаєві розпочалось створення державної семикласної загальної школи з українською мовою навчання. 31 серпня архимандрит Дамаскин відправив у Почаїв із Варшави телефонограму, щоб Лавра терміново уклала угоду на оренду шкільного будинку, де зафіксувала, що мовою викладання у новій школі має бути українська [26, арк. 8–9]. Духовний собор надалі безоплатно здавав в оренду терміном на п’ять років свій одинадцятикімнатний шкільний будинок із лавами, столами та іншими меблями, а також шопу на дрова та шкільне подвір’я, і брав на себе обов’язок  безкоштовно забезпечувати школу електричним світлом і водою. Освітній інспекторат взяв зобов’язання  організувати в монастирському будинку державну семикласну школу, в якій мали викладатись “всі науки у всіх класах русинською мовою, а польські предмети – польською мовою” [3, с. 180]. Новому закладу була передана бібліотека приватної школи [26, арк. 2–2 зв.]. Також до нього перейшло майно колишньої приватної семикласної української школи разом зі шкільним архівом та мальованим олівцем портретом Тараса Шевченка [26, арк. 16–17].

Державна семикласна загальна школа з українською мовою навчання стала центром українського життя Почаєва. У цьому, на відміну від державної влади її підтримував місцевий монастир. Якщо у 1922 р. Лавра проводила з українською громадою святкування Шевченкових днів, то в наступному році освітній інспекторат не дав згоди на відповідне дійство. В. Собчук  стверджує: “Після набуття школою статусу державного навчального закладу деякий час лавра намагалась ще не втрачати її з поля зору” [3, с. 181–182]. Надалі архимандрит Дамаскин не зміг впливати на полонізаційні процеси, що відбувались у цьому навчальному закладі. 12 січня 1925 р. кураторіум Волинського шкільного округу в Рівному повідомляє шкільного інспектора Кременецького повіту, що з 1 вересня 1925 р. в семикласній публічній загальній школі в Новому Почаєві мовою навчання буде польська, а русинська залишатиметься лише одним з предметів викладання. Це пояснювалось тим, що від учнів батьків не отримано жодної заяви щодо русинської мови викладання.12 серпня 1925 р. кураторіум своїм розпорядженням перетворює семикласну школу в шестикласну. У новому навчальному році, що розпочався 1 вересня 1925 р, загалом з 247 учнів навчалось 246 православних українців та один православний чех [3, с. 183]. Ф

Того ж 1925 р. у Почаївській лаврі, за активної підтримки архимандрита Дамаскина розпочинає роботу богословська школа з трирічним курсом навчання для насельників Почаївської лаври [27, с. 246].

Так Почаївський  монастир залишався для жителів краю тим місцем, де вони мали змогу отримувати християнську та початкову освіту національного спрямування. Вкорінення української ідеї на Волині стало наслідком Української революції 1917–1921 рр. Після остаточного входження цієї території до складу Другої Речі Посполитої (1921 р.) Почаївська лавра наблизилась до місцевої української громади, яка перебуваючи знову в бездержавному стані намагалась впливати на Успенську обитель шляхом проведення спільних з нею культурно-просвітницьких заходів та надання пропозицій щодо демократичності освітнього процесу на національного виховання. Як і в попередні періоди, одним зі своїх суспільних пріоритетів монастир вважав освітню роботу, яку йому в той час допомагала реалізовувати, в площині польської державності, але української ідейності місцева православна громада, інтереси якої співпадали з напрямком діяльності Почаївської лаври.

Близькість монастиря з українською громадою була ситуативною і залежала від настроїв окремих його насельників. Вважаємо, що В. Собчуку вдалось доволі точно  охарактеризувати ці відносини. Дослідник стверджує: “Під час революції та в перших пореволюційних роках стосунки між лаврою та інтелігенцією містечка, частина якої у свій час пройшла через церковні навчальні заклади, і місцевим населенням загалом позначені неабиякою напругою, що зумовлювалась радикалізацією суспільно-політичних настроїв людності, з одного боку, та успадкованим із дореволюційного минулого консерватизмом братії з іншого, а також невідповідністю між очікуваннями населення та можливостями лаври, ресурси якої внаслідок війни й революції відчутно скоротились. Далі дослідник підсумовує: “Не знаходячи належного порозуміння з навколишнім українським населенням, духовний собор лаври волів мати справу з представниками властей, навіть якщо це були репрезентанти держави, абсолютно чужої їй за духом” [3, с. 184]. Хоча необхідно зауважити, що Почаївській монастир у ситуації, що склалась, коли обитель перебувала на території польської держави, надав перевагу викладанню в місцевих навчальних закладах українською мовою. Проте утвердити розпочате Лаврою в Другій Речі Посполитій в майбутньому не вдалось. Для захисту українців, як і протягом попередніх століть діяльності Успенської обителі, не вистачало державної підтримки.

Освітні заходи, які провадив Почаївський монастир були спрямовані, як на мешканців обителі, так і на світських осіб, які мали можливість отримати знання, що формувала чернеча спільнота. Традиції закладені у василіанську добу не могли мати продовження в період її підпорядкування Православній Церкві, хоча розвиток шкільної справи був одним із завдань, що стояв перед тогочасними монастирями. Їхня освіта за своїм рівнем була нижчою за  унійну. Почаївська лавра у другій половині ХІХ – першій четверті ХХ ст. залишалась місцем надання освітніх послуг. Їх отримання, наприкінці зазначеного часу, співвідносилось з потребами місцевих мешканців, які намагались впливати на національний напрямок навчання.

Олександр БУЛИГА

Джерела:

1. Бочковська В.Г. Почаївський духовний осередок в історії і культурі українського народу XVIII–XIX ст. Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 історія України. Київський національний університет імені Тараса Шевченка МОН України. Київ, 2018. 406 с.
2. Амвросий архимандрит. Сказание о Почаевской Успенской Лавре на основании документов хранящихся в Лаврском Архиве. Приложение к Волынским Епархиальным Ведомостям (далі ВЕВ). Почаев, 1870. № 13–24; 1871. № 1–6. 282 с.
3. Собчук В. Почаївський монастир і народна освіта (кінець XVI – перша чверть ХХ ст.). Історична Волинь: Північний Захід України в регіональному та локальному вимірах минулого. Кременець: Кременецько-Почаївський державний історико-архітектурний заповідник, 2017. С. 143–184.
4. Петров Н.О. О внутреннем состоянии Базилианского ордена в XVIII веке. ВЕВ, 1870. № 12. С. 401–410; № 13. С. 453–461; №14. С. 502–509; № 15. С. 529–538; № 16. С. 566–572.
5. Хойнацкий А. Почаевская Успенская Лавра. Историческое описание. Испр. и доп. Г. Я. Крыжановским. Почаев, 1897. 524 с.
6. Державний архів Тернопільської області (даді ДАТО). Ф. 258. Оп. 1. Спр. 168. 3 арк. Справа про відправлення з Литовської і Польської провінцій по 4-ри студенти до університетів для підготовки на професорство і ректорство. Арк. 1–3 зв. Постанова та угода між Польскою та Литовською провінціями, стосовно направлення в Вищі училища. 17 вересня 1782.
7. Янковский П. Виленский Кафедральный Протоиерей Ипполит Гомолицкий. Литовские Епархиальные Ведомости.1863. № 9. С. 303–316.
8. Інститут рукопису Національної бібліотеки імю В. Вернадського (далі ІР НБУВ). Ф. 231. Спр. 246. 1 арк. Диплом на звання доктора виданий Луці Сульзинському Колегією Урбана в Римі. 1772 р.
9. ІР НБУВ. Ф. 231. Спр. 252. 2 арк. Похвальний лист Урбанской Римської Академии студенту Юліану Михальському за успіхи в навчанні. 19 березня 1796 р.
10. Ісаєвич Я. LYCAEM TRIL INGUE : Концепція тримовної школи в Європі в ХVI cт. Острозька давнина. Львів, 1995. Т. 1. С. 8–12.
11. Хойнацкий А. Из воспоминаний и заметок бывшаго послушника Почаевской Лавры при Базилианах. ВЕВ. 1879. № 17. С. 642–669.
12. Бочковська В. Почаївський духовний осередок в історії та культурі українського народу: характеристика нових джерел дослідження. Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 2009. № 13. Вип. Українознавство. С. 21–25.
13. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 1285. 95 арк. Справа про стан монастирів Волинської єпархії. 9 квітня 1802 р.–20 травня 1814 р. Арк. 41–45. Опис про перебувачий у Волинській губернії в місті Дубні унійний Архимандрійський монастир, належний Луцькій Унійній єпархії.
14. Дарственая запись Анны Гойской на устройство Почаевского монастыря от 14 ноября 1597 года. Почаев, 1908. 346 с.
15. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 1473. 21 арк. Справа про відкриття при Лаврі початкової школи для дітей лаврських служителів. 25 травня 1848 р.–3 січня 1849 р.
16. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1124. 43 арк. Статистичні відомості Лаври про наукові та інші установи за 1877 р. 12 лютого 1877 р.–31 грудня 1877 р.
17. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 3158. 76 арк. Прохання батьків учнів лаврського училища про видачу їм коштів на утримання дітей. 14 січня 1874 р.–29 жовтня 1874 р.
18. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1147. 29 арк. Рапорти вчителя ремісничого училища Лаври про роботу училища, успішність учнів. 11 вересня 1880 р.–23 липня 1881 р.
19. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1149. 15 арк. Відомості про кількість землі худоби, промислові підприємства лаври і навчальні заклади, про послушників. 27 лютого 1880 р.–3 січня 1881 р.
20. Крыжановский Г. Почаевская Успенская Лавра под управлением Священно-Архимадрита Высокопреосвещенного Модеста, Архиепископа Волынского. ВЕВ. 1897. № 22–26. Ч. Н. С. 619–630; 639–648; 659–674; 705–724; 763–776.
21. ДАТО. Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1584. 43 арк. Листування з Кременецьким повітовим лікарем про захворюваність і смертність у лаврі; з московськими книгопродавцями про видання книг; відомості про лаврські школи та інші питання. 10 січня 1901 р.–4 березня 1904 р.
22. Дудар В.Л. Громадсько-політичний та культурний вплив Почаївського монастиря на населення Волині (ХІХ – початок ХХ ст.): автореф. дис. канд. іст. наук. Переяслав-Хмельницький, 2008. 22 с.
23. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 158. 2 арк. Звітні відомості початкової церковної Почаївської школи про роботу і особовий склад за 1908 р. 1908р.
24. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 244. 57 арк. Справа про відкриття при Лаврі церковної парафіальної школи. 2 липня 1918 р.–2 травня 1922 р.
25. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 306. 103 арк. Пасхальне послання Варшавського митрополита Георгія, листування з Волинською Духовною консисторією про духовні школи і заяви емігрантів та інших осіб з проханням про прийняття їх до Лаври. 28 грудня 1921–17 грудня 1922 рр.
26. ДАТО. Ф. 258. Оп. 3. Спр. 317. 20 арк. Справа про передавання книг в лаврську фундаментальну бібліотеку з Почаївської 7-ми класної початкової школи. 2 листопада 1922 р.–22 січня 1923 р.
27. Шумило С.В. Архиепископ-мученик Дамаскин (Малюта) – афонский монах, наместник Почаевской Лавры и глава автономной Украинской Православной Церкви // Труды Киевской духовной академии. № 22. Киев, 2015. С. 238–257