В неділю, 19 листопада 2023 року, о 17.00 у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудеться концерт хору ОСАННА.
Програма концерту:
1. Отче наш
2. Благословення (на честь дня…
3. Вірую, Господи і визнаю
4. Зродились ми великої години…(гімн-марш ОУН)
5. Не пора…
6. Ой у лузі червона калина…
7. Воскресіння Твоє, Христе Спасе…
8. Гей, там на горі січ іде…
9. Чом, чом, чом, Земле моя…
10. Соколи, соколи…
11. Боже Великий Єдиний
12. Ще не вмерла Україна
Диригент хору Володимир Бень
Режисер хору Володимир Бідак
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
У другій половині 1930-их років на Західній Україні засяяли дві зірки нового українського джазу і танго: самобутній композитор Богдан Весоловський і його муза, співачка Ірена Яроcевич. Чи не повсюдно закохана дівчина співала: “Серце тобою тільки мріє, серце тобою лиш живе…”
Однак Друга світова війна змусили їх піти різними шляхами. Він виїхав до Канади, де продовжував створювати сучасну українську танцювальну музику. Вона стала відомою під сценічним псевдонімом Ренати Богданської (взято від імені її незабутнього Богдана), як польська співачка й актриса. Ірена ніколи не забувала про Україну, про її славетний рід, родину, Львів, навчання в музичному інституті. Вона іноді з’являлася в українській катедрі Лондона, приходила на службу Божу, яку, скоріш за все, чула голосом свого українського батька-священника. Не пропускала українських концертів та інших подій і заходів. Не забувала й про перше світле почуття. Приємно, що ім’я Богдана Весоловського і Ренати Богданської та їхня творчість повернулися в Україну. Велику роботу зробив професор Львівської музичної академії імені Миколи Лисенка Олександр Зелінський. Не менш важливу працю провів британець українського походження, журналіст Богдан Нагайло (теперішній шеф-редактор “Kyiv Post” – найстарішої української англомовної щотижневої газети).
Богдан Весоловський
Богдан (Бонді)
1930-ті роки. Середній на зріст, з лагідним та усміхненим виразом обличчя, на якому світилися добрі великі очі, дотепник Богдан Весоловський був кумиром галицької молоді. Його впізнавали на вулицях, зустрічали і проводжали закоханими очима львівські панянки, сміливіші підходили і просили на згадку автографи. Ще не було телебачення, не надто розвинута радіомережа, але те, що показували на екранах кінотеатрів, описували у новітніх романах та повістях, було так співзвучне з Богдановими піснями: “Прийде ще час, коли затужиш ти за мною, прийде ще час, коли згадаєш наші дні, може, тоді любов ти зрозумієш мою і, може, за ту любов вдячна будеш мені…”
У кожному творі домінували танцювальні ритми танго, фокстроту чи легкого вальсу. Окрім музики, Бог подарував Богданові ще й талант писати такі ж гарні вірші. У любовній ліриці він проявив себе як новатор, неперевершений майстер-архітектор чуттєвих інтриг-сюжетів про вічне і скороминуче, розділене і нерозділене, комедійне і трагічне кохання.
Під час навчання у музичному інституті обдарований студент писав романси і поважну фортепіанну музику (“музику для слухання”, як її сам називав). Він як творець галицької естради був у авангарді тогочасного музичного естрадного мистецтва, йшов у ногу з новими течіями європейської музичної культури. На жаль, бездержавність українського народу не давала сповна реалізувати композиторові свої потенційні можливості у себе на Батьківщині.
Ази музичної освіти Богданові Весоловському заклала у рідному Стрию вчителька з гри на фортепіано пані Іваницька. А у Стрийському філіалі Вищого музичного інституту вишкіл продовжив видатний галицький композитор Зиновій Лисько. Під його керівництвом Богдан написав перші пісні ще 1934-го, коли мав 19 літ. А вже у Львові, у музичній “централі”, Весоловському пощастило навчатися у галицьких корифеїв – Станіслава Людкевича, Володимира Барвінського, Миколи Колесси. Пісенний доробок Богдана Весоловського сягає понад 130 творів. У довоєнній львівській естраді 1930-их років він був композитором номер один.
Ірена (Рената Богданська)
Ірена (Рената Богданська)
Ім’я цієї легендарної жінки не лише для широкого людського загалу, але навіть для професійних музикантів довгі роки залишалося невідомим, адже радянською владою надовго його викреслила з української історії. Ця вродлива, життєрадісна і талановита українка народилася, навчалася та творчо зростала у найскладніші для України часи, коли знищувалося все українське (зрештою, а коли нам було легко!?).
…Куди лишень не закидала примхлива доля греко-католицького священника Миколу Яросевича (1873-1957) та його дружину Олену. Чоловік (уродженець села Бедриківці, що у Чортківському районі Тернопільщини) кілька років служив капеланом українських вояків у австрійській армії. Знався добре не лише на релігії, а й на мистецтві, багато читав, багато розповідав своїй пастві. Додавало йому знань й постійне спілкування з дружиною. Їмость походила з музичного священицького роду Нижанківських. Олена була рідною сестрою визначного українського диригента, композитора і громадсько-політичного діяча Остапа Нижанківського (1863-1919), якого розстріляли поляки. У молодого подружжя Яросевичів 25 травня 1917 року народилася донька, яку назвали Іреною (первістком був старший син Анатоль, 1911 року народження). Трапилося це у містечку Фройденталі (нині – місто Брунталь у Чехії), де Микола Яросевич мав свою священицьку працю в 1916-1917 роках.
У червні 1918 року, напередодні розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західно-Української Народної Республіки, родина Яросевичів повернулася в Прикарпаття, де отець Микола був капеланом Українських січових стрільців у Коломиї, а потім повторно парохом у Сапогові і Бриневі неподалік Галича.
1926 року Яросевичі переїхали до Львова, де отець Микола отримав працю в церкві однієї з львівських лікарень. В’юнка і весела Iрена належала до Пласту, який сприяв всебічному патріотичному вихованню і самовихованню української молоді на засадах християнської моралі. А її брат Анатоль дружив зі Степаном Бандерою i Романом Шухевичем, був у Чорноморському курені. Наприкінці 1920-их років переїхав у Прагу, яка тоді була центром українського політичного життя.
Яросевичі зростали в родині, де плекали мистецькі традиції та звичаї. Здібна і талановита Ірена з натхненням навчалася в школі, потім у греко-католицькій гімназії сестер Василіанок, а також відвідувала уроки в Українській торговельній школі. У неї виявилися неабиякі музичні задатки – справжній Божий дар. Й не дивно, що батьки віддали доньку набиратися фаху в Львівський Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка. Ірена з величезним успіхом навчалася спочатку в фортепіанному класі свого двоюрідного брата – Нестора Нижанківського (1893-1940), успішного композитора і піаніста з віденською та празькою освітою, а потім у вокальних класах видатної української оперної співачки, у минулому примадонни харківської опери Марії Сокіл та Лідії Улуханової. Однокурсником Ірени по фортепіанному класу був Юрій Шухевич (брат Романа Шухевича, майбутнього головнокомандувача УПА).
Джазкапела «Ябцьо-Джаз»
“Ябцьо-джаз”
Студент музичного інституту скрипаль Леонід Яблонський (коротко “Ябця”) зібрав власну команду “Ябцьо-Джаз”. Склади за всі роки існування (1930-1938) змінювалися, проте зоряним став, коли були разом з Яблонським, піаніст Анатоль Кос, акордеоніст і головний композитор Богдан Весоловський, солісти Степан Гумінілович та Ірена Яросевич. “Вони були з інтелігентних сімей із високим державним інтересом, – визнає музикознавець і дослідник творчості Богдана Весоловського Олександр Зелінський. – Ці оркестри хлопці організовували чітко для того, щоб пропагувати українську музику”.
“Ябцьо-джаз” мав великий успіх у ресторанах та кав’ярнях Львова, потім перейшли на музичні вечори, новорічні карнавали. Також молоді музиканти грали на виїздах. Першим хітом капели стало танго “Прийде ще час” 1937 року. Був він у чоловічій та жіночій версіях тексту. Популярність була така, що її було чути звідусіль. Спочатку музики грали в карпатському курортному містечку Гребенів, неподалік Сколе, для рафінованої публіки. “Ціле літо могли провести, наприклад, у Черче, бо там публіка оновлювалася, і не треба було дуже часто змінювати програму, – розповідає Олександр Зелінський. – Їх там дуже любили”.
Одним із співзасновників курорту в Черче (неподалік прикарпатського Рогатина), та його директором протягом 1931-1939 років був Левко Лепкий, який “горів, і яснів, і страждав” за українську справу. У боях за Україну, за її державність він став літописцем стрілецької слави. Коли б Левко не написав більш нічого, окрім “Чуєш, брате мій” на вірш Богдана Лепкого, то цього вистачило б, щоб його ім’я було навічно вписано золотими літерами в історію української музичної культури. Щороку на літні відпустки в Черче з Кракова приїжджав Богдан Лепкий. Цікаво, чи знали брати Лепкі Богдана Весоловського та Ірену Яросевич? Скоріш за все, так. На жаль, реальних спогадів досі не знайшли.
Ірена Яросевич серед учасників «Ябцьо-Джазу» (перша ліворуч)
Саме на чергових курортних гастролях у Черче до капели приєдналася Ірена Яросевич. З тих гастролей закипіла шалена пристрасть: Весоловський закрутив роман з вродливою солісткою, яка мала найкрасивіші очі у Львові. Їй було 20, йому – 22. Вона співала його пісні, їх єднало почуття першого справжнього кохання. З’являлися один за одним вічні творіння. Нині складно сказати скільки з народженого Богданом було присвятою для Ірени. А, може, й всі. Принаймні, цей період для обох був чи не найщасливішим у їхньому творчому (може, й не лише) житті.
Примхлива доля не звела закоханих докупи: безтурботний спокій міжвоєнного періоду закінчувався і всім стало не до музики, не до джазу.
1938 року на Закарпатті, яке входило до складу Чехословаччини, постає автономна Карпатська Україна. Охоплений патріотичними почуттями, Богдан рушає туди. Ірена залишилася у Львові. Капела Яблонського тихо розвалюється. Вона побачиться зі своїм першим коханням аж через кілька десятків років, а поки що приєднується до “Тео-джазу”, і вони навесні 1941-го вирушають у гастролі радянським союзом. А потім починається червень 1941-го, і повертатися їм уже нікуди.
“Це була велика любов. Але коли Весоловський пішов із Західної України до Закарпаття, він уже не міг повернутися. Кордони були закриті. Вони розлучились фізично назавжди, доля розвела їх у різні сторони, але та симпатія, перша любов залишилася”, – стверджує Богдан Нагайло.
Під час виступів “Теа-джазу” в Києві, 1941 року, Ірена Яросевич вийшла заміж за Гвідона Боруцького – популярного співака довоєнної Польщі. У 1948-му вона одружується вдруге. Її обранцем став славетний генерал Владислав Андерс (йому було вже 56, їй – 31), і вони переселилися до Великобританії. У них народилася донька Анна-Марія.
Богдан одружився на кілька місяців раніше від Ірени. Його майбутня дружина завагітніла, тож довелося одружуватися. 27 лютого 1941 року у Відні його благовірною стала Олена Залізняк, донька політичного та громадського діяча Миколи Залізняка. 12 липня 1941 року Олена народила сина Остапа, а 13 жовтня 1944 року – сина Юрія.
Богдан Весоловський зі сім’єю
Богдан. Канада
1949-го Богдан емігрував до Садбері, але потім переїхав до Монреаля, який на той час був найбільшим містом Канади. Працював у відділі українських програм Канадської телерадіомовної корпорації (CBC). Він готував новини і часто був радіоведучим міжнародних програм, що транслювалися на радянську Україну. Усі в Монреалі знали його та його музику.
Якщо львівський творчий період Весоловського означений написанням пісень на власні вірші за еталоном тогочасної західної естрадної музики (танцювальні ритми в нього домінували: “Ти з любові собі не жартуй” (фокстрот), “Як тебе не любити” (повільний вальс), “Гей-га” (танго-серенада), “Не плачте, рожі” (танго-пісня), “Добраніч, кохана” (вальс), то в Канаді, завжди спраглий до гарної ліричної поезії, в 1960-их роках композитор написав чимало пісень на вірші Володимира Сосюри (“Спи, моя кохана”, “І ти прийшла”, “Чи винен я?”, “Помах білої руки”, “Скільки рік, скільки гір”), Максима Рильського (“На білу гречку впали роси”), Олександра Олеся (“В кафе”, “Хтось не прийшов у вечірній час”), Павла Тичини (“Сонячні кларнети”), Василя Симоненка (“Море радості”), Платона Воронька (“Я люблю”).
У Канаді Весоловський створив мелодії на вірші Михайла Ткача “Марічка” і Миколи Петренка “Намалюй мені ніч”, які в Україні мали шалений і заслужений успіх з музикою композиторів Степана Сабадаша та Мирослава Скорика. Богдан Весоловський був першим українським композитором, котрий у пошуках пісень легкого жанру звертався до вже знаної поезії поважних авторів. До тієї поезії, що стала золотим фондом нації.
Весоловський організовував оркестри, сам брав участь у них як акордеоніст, піаніст та співак. Видавав ноти і займався грамзаписом власних творів. Він своєчасно зрозумів, яке велике значення для долі музичних творів має грамзапис. Успіхи вражали. Його творчий естрадний доробок українською мовою зафіксовано на далекому американському континенті у альбомі платівок на 78 обертів, кількох платівках-гігантах – “Зірка”, “Верба”, “Мрії”, “Як тебе не любити”. До останнього подиху працював і писав пісні.
Ірена Яросевич з Богданом Весоловським
Повернення Ірини Яросевич (Ренати Богданської) в Україну
Двічі Господь давав можливість, щоб Ірена знову повернулася до українського репертуару. Щоб її чарівний голос залишився записаний на сучасних носіях. Для майбутніх поколінь. Із вдячності до України, до землі її батьків та до Богдана. У 1960-их вона неперевершено зінтерпретувала дві пісні Богдана Весоловського (“Я знов тобі” на вірш Ганни Чубач та “Було високе чисте небо” на вірша Лесі Тиглій) для його авторської платівки-гіганта “Мрії”, а також взяла участь у формуванні платівки “Мій рідний край”, на яку наспівала колискову “Ой ходить сон”, пісню Романа Купчинського “Човен хитається серед води” та у складі тріо з Володимиром та Лесею Луцівими популярну тоді в Україні пісню Олександра Білаша на вірш Дмитра Павличка “Чорногора”. Організацією українських записів у Лондоні займався саме Володимир Луців, з яким Ірена була добре знайома.
Співаючи знайомі слова, була вдячна рідній Україні та її славетному синові Богдану Весоловському. Думала весь час про них. Не могла не думати, коли співаєш шедевр з такими пронизуючими серце словами і щемливою мелодією, яка завжди зачіпатиме за живе кожне жіноче серце. А її – й поготів! “Я знов тобі, я знов для тебе, і хай простить мене земля, мені краси її не треба, коли тебе на ній нема…”
Богдан Нагайло, відшукавши українськомовні записи співачки, уривки з фільмів і досі невідомі фотографії, презентував свій документальний фільм “Рената Богданська”, який став значним внеском для повернення імені Ірени Яросевич на рідну землю. “Не хочу її оцінювати з політичної точки зору. Це були складні часи. Вона – жінка при тяжких обставинах. Батько – греко-католицький священник, а в Західну Україну прийшли радянські війська. Зрештою, пригадайте її оточення. Тим більше, Весоловського вже не було, – каже Богдан Нагайло. – Тож і вона шукала спосіб не тільки себе врятувати, але якось жити і розвиватися в нових умовах. Цікаво те, що вона не поверталася відверто до свого українства і своєю мовчанкою заперечувала свою приналежність до України. Розумієте, вона була у складному становищі. Це була жінка генерала Андерса і була лояльна до нього. Невідомо, чи це була любов, чи порядність, але такою вона залишилася до кінця свого життя, вибравши ту роль на сцені життя. Але ми не можемо відкинути те, що вона зробила в 1970-му записи пісень Богдана Весоловського. Її донька Алла-Марія, котра живе у США, казала, що мама ніколи не розповідала про своє українське походження, але не заперечувала, що вона зі Львова і частково – з української родини. Тому я відкрив їй інше бачення і розуміння мами. Думаю, що в родині було велике напруження, оскільки брат Анатоль, як і Весоловський, був з патріотичних націоналістичних кіл, і напевно їм не було вигідно згадувати, що Ірена Яросевич перейшла в польський табір. Але чи вона перейшла туди в сенсі антиукраїнському чи в іншому, то це вже інше питання. Але я не бачу жодної заяви проти українців і не думаю, що Ірена Яросевич відреклася повністю – вона просто одягнула іншу маску і ввійшла в іншу роль. Вона – актриса, а це людина сцени. У неї не було дороги назад. Вона уже ввійшла в те оточення і не могла то все перекреслити і опинитися, скажімо, в таборі для біженців у Німеччині”.
Богдан Весоловський та Ірена Яросевич
“Прийде ще час…”
Помер Богдан Весоловський 12 грудня 1971 року в Монреалі. Його твори ніколи не покидали рідної України. Те, що написав ще у 1930-их, залюбки співали і досі співають у галицьких родинах. Шкода, що мало вони звучали та звучать з великих сцен і з вуст визначних співаків. Але ще восени далекого 1937 року композитор сам собі напророкував “Прийде ще час…” Дай Боже, щоб це здійснилося.
1991 року Олена Весоловська виконала заповіт чоловіка, і урну з прахом Богдана Весоловського поховали у Стрию в родинному гробівці, неподалік місця вічного спочинку визначних діячів краю Остапа і Нестора Нижанківських, Ольги Бачинської.
Ірена двічі поверталася до Львова: уперше на початку 1990-их відвідала могили своїх батьків на Личаківському цвинтарі, вдруге – в середині 2000-их. Ірена Яросевич (Ірен Андерс) померла 29 листопада 2010-го, 93-літньою, від інфаркту. 21 травня її прах було поховано на італійському кладовищі в Монте-Кассіно поруч з могилою чоловіка Владислава Андерса.
Вона ніколи й ніде не приховувала, що є українкою, але одруження з відомим польським діячем, довголітнє перебування в таборі польської військової еміграції, що співпало з піком загострення українсько-польських етнічних конфліктів, характерних для першої половини ХХ сторіччя, звузили коло її спілкування з українцями, яке почало відновлюватися лише в останній період її життя. За рік до смерті Богдана Весоловського, 1970-го, в Лондоні, Рената Богданська взяла активну участь в запису його альбому “Мрія” (чи випадкова ця назва, хто зна…), де були твори, народженні від їхньої любові.
Ірена Андерс (у дівоцтві Яросевич, артистичний псевдонім Рената Богданська, 1920-2010). Джерело фото: kyiv.ua
Р.S.
Після розпаду “Ябцьо-джазу” Леонід Яблонський, Богдан Весоловський, Степан Гумінілович та Ірена Яросевич, які зробили українську пісню у тодішній польській Галичині модною, емігрували. Єдиний Анатолій Кос залишився у Львові, його знали як викладача консерваторії, в його класі починав навчання 1972-го Володимир Івасюк. “Варто сказати, що всі документи чоловіка, починаючи зі свідоцтва про народження, були на ім’я Анатоль, у розмовній мові з наголосом на другу букву “а”. Це вже “совєтська власть” зробила з нього Анатолія. З дому він мав прізвище Кос. А творчий псевдонім Кос–Анатольський придумали його колеги-музиканти ще у студентські часи, жартуючи: “Косів у світі багато, а Анатоль – лиш один. Отже, Кос-Анатольський!” Так було з 1954-го. Хоч за паспортом залишався Косом, – каже Надія Кос, вдова митця. – Анатоль часто згадував той щасливий життєвий період, коли він навчався музики, як народжувалися перші мелодії, незабутні часи з Богданом Весоловським і роботу в “Ябцьо-джазі”. За два роки до смерті Богдан навідався до Львова і Анатолю пощастило повернутися спогадами в те їхнє вічно молоде львівське ретро. Було це 1969 року. Можна лише уявити яким святом для Анатоля була його зустріч з Богданом Весоловським. Вони обидва повернулися в свою молодість. А які там були мелодії! Слава Богові, що тепер все це повертається знову до людей.
В п’ятницю, 17 листопада 2023 року, о 17 год. у виставковій залі домівки УФОТО у Львівському палаці мистецтв (вул. Коперника, 17) відбудеться відкриття виставки світлин Ярослава Савки.
Подія організована у співпраці Українського Фотографічного Товариства (УФОТО), Львівського Фотомузею та Львівського палацу мистецтв.
Уперше Ярослав Савка запрезентував своє фотомистецтво 1926 року на «Виставці українського краєвиду» в Станиславові. На ній молодий аматор презентував свої фотографії пейзажу й одразу здобуває творче ім’я.
Згодом Ярослав Савка став активним організатором мистецького життя Львова, в 1930 році вступає до УФОТО і стає незабаром його скарбником. У 1933 році він стає одним із організаторів та співзасновників першого українського фотографічного журналу у Львові «Світло й Тінь», а також постійним учасником та організатором виставок у Львові.
В рамках відкриття виставки, відбудеться розповідь уфотівки Софії Легін “Про вечори народньої ноші та світливців УФОТО».
У 1922 році у Львові було засновано жіночий промисловий кооператив «Українське Народне Мистецтво» членкині якого одним із завдань ставили перед собою плекати та сприяти розвитку українського народного мистецтва, зацікавити ним настільки, щоб воно стало необхідним у повсякденному житті.
У 1935 році кооператив з метою збереження українських народних традицій та популяризації народного вбрання започаткував у Львові щорічні вечори народньої ноші.
Під час розповіді дізнаємося хто долучився до організації проведення вечорів. Як та де вони відбувалися, яку мали мету та значення.
І звісно побачимо оригінальні світлини українських строїв, зроблені членами «Українського фотографічного товариства», під час проведення вечорів народної ноші. Зокрема, такими фотомитцями як: Олександр Пежанський, Ярослав Савка, Нестор Нижанківський.
До Дня Гідності і Свободи відомі львівські артисти запрошують на подію “МОЯ РОДИНА – ВІЛЬНА УКРАЇНА”, що відбудеться 26 листопада в Центрі Довженка. Цей концерт присвячений нашим Гідним Збройним Силам України, які зараз мужньо стоять на передовій нашої Свободи, повідомив організатор концерту Андрій Лоїк.
Українська пісня завжди була важливою частиною нашого життя, саме вона плекає та утверджує любов і гідність. Ми, українці, співаємо завжди: і в радості, і в горі, і в часі боротьби. Музика супроводжує наш народ на шляху до свободи вже століттями, адже з нею ми виходили і виходимо в бій. З піснею йшли у бій січові стрільці та повстанці. З піснею стояли українці на Майдані. І в час російсько-української війни пісня додає сили-наснаги і нашим військовим на передовій, і нам у тилу.
Легендарна “Ватра” 80-х, народний артист України Мар’ян Шуневич, видатний український поет Степан Галябарда, співачка Анастасія Чубінська, Ігор Білик, Торрія, гурт “19 клас”, оркестр Заслуженого ансамблю України “Галичина” під орудою Петра Рачинаського. Гостей програми стане Богдан Стельмах. Ведуча – Ольга Гошовська.
“Ця незабутня подія відбудеться завдяки ініціативі агенції Clever Production та об’єднає українців у величному пісенному святкуванні Гідності та Свободи. Не пропустіть цей шанс відсвяткувати разом з найкращими українськими артистами та відчути дух перемоги у серці України!” – зазначає організатор.
Могила художника Петра Холодного на православному цвинтарі на Волі, м. Варшава, фот. Ростислав Крамар
У різних польських містах поховано чимало відомих українців, які займалися активною культурною та громадською діяльністю між двома світовими війнами. Серед них – письменники, митці, співаки та актори.
У Другій Речі Посполитій точилося активне українське культурне життя. Як українці-автохтони, так і політичні емігранти з УНР створили у міжвоєнний період багато організацій та гуртків, спрямованих на розвиток і популяризацію рідної культури та мистецтва. Досить згадати таких амбасадорів української літератури, як гурт «Танк» у Варшаві чи товариство митців «Спокій» у цьому ж місті, чи, наприклад, мистецький гурт «Заревo» у Кракові. Тому не дивно, що в межах сучасної Польщі не бракує слідів присутності діячів української культури, зокрема тут є чимало їхніх могил. Переважно такі поховання знаходяться на цвинтарях у великих міських центрах і, меншою мірою, в малих містах.
Могила Богдана Лепкого у Кракові на Раковицькому цвинтарі, фот. суспільне надбання
Говорячи про могили українських письменників міжвоєнного періоду, розташовані на території Польщі, насамперед варто згадати поховання на Раковицькому цвинтарі в Кракові. Серед інших тут похований Богдан Лепкий (1871-1941), видатний прозаїк і поет, сенатор Республіки Польща V каденції, який багато років працював україністом у Ягеллонському університеті (могилу слід шукати на полі XXXIV, південь, 9). У цьому ж некрополі знаходиться могила Осипа Назарука (1883-1940), громадського та політичного діяча, публіциста і письменника, літописця Українських Січових Стрільців, автора популярного тоді роману «Роксолана» та цікавих спогадів «Втеча зі Львова до Варшави», в яких він описав драматичні події осені 1939 р. (поле XXXIV, захід, 25).
Своєю чергою, у Перемишлі на Головному міському цвинтарі на вулиці Словацького є могила, в якій похована класик української літератури Уляна Кравченко (1860-1947), на патріотичних віршах якої виховувалося покоління січових стрільців. У міжвоєнний період вона була надзвичайно активною як письменниця та публіцист. У цій могилі поховали прах її дочки Юлії Валерії Нєментовської (1899-1982), вчительки, багаторічної помічниці матері-письменниці, медсестри авіаційної ескадрильї УГА.
Могила Уляни Кравченко у Перемишлі, фот. Ростислав Крамар
У Кальниці біля Балигорода (Підкарпатське воєводство, Ліський повіт) – згідно з його останньою волею – похований Роман Секела (1884-1938), юрист, громадський діяч і письменник, автор воєнних оповідань. Додамо, що родина Секели пов’язана з родиною Нєментовських, його дружиною була Теодозія Нєментовська – старша донька Уляни Кравченко.
У цьому контексті варто згадати, що понад 30 років на православному цвинтарі на Волі у Варшаві був похований Олександр Лотоцький (1870-1939), історик, політик та письменник, автор оповідань, спогадів і казок. для дітей. За рішенням родини цього видатного українського діяча у 1971 році його прах (та прах його дружини Німфодори) перенесли до православного некрополя в Баунд-Бруці у США.
Помітною групою серед міжвоєнних українських культурних діячів були художники. Петро Холодний (1876-1930), видатний художник-імпресіоніст, один із творців «неовізантинізму» в українському мистецтві, графік, педагог, міністр освіти уряду УНР знайшов вічний спочинок на православному варшавському цвинтарі у районі Воля. Оскільки його могила не збереглася, символічний надгробок встановили на полі 36 (поле 36-6-28).
У цьому некрополі знаходиться поховання Володимира Побулавця (1898-1929), сотника армії УНР, талановитого скульптора, одного із засновників мистецького об’єднання «Спокій» (поле 91-5-11). Пам’ятник на могилі, стилізований під козацький хрест, спроєктував художник Петро Мегик – побратим Побулавця з варшавської емігрантської спільноти.
Також на цвинтарі Воля похований Євген Бутович (1895-1943), командир Армії УНР, художник (поле 93-8-14). У свою чергу, на військовому цвинтарі Повонзкі у Варшаві (поле 39A-2-8) похований прах ще одного учасника «Спокою» – художника-графіка Вячеслава Васьківського (1904-1975), який викладав в Академії образотворчих мистецтв у Варшаві після Другої світової війни та виховав багатьох польських художників-ксилоритів.
Могила Лева Ґеца у Кракові, фот. суспільне надбання
Натомість на Раковицькому цвинтарі у Кракові знаходиться місце останнього спочинку Лева (Леона) Ґеца (1896-1971), вояка Українських Січових Стрільців, відомого живописця і графіка, професора Академії образотворчих мистецтв у Кракові (поле PAS 69A, ряд 4, місце з правого боку).
У Каліші на православному цвинтарі в частині Військового Мавзолею на вул. Жолнєрська 24, серед інших колишніх вояків Армії УНР поховано двох митців – Олександра Шолохова (1896-1981) та Івана Сенкевича (1898-1980). У 1920-х обидва належали до української мистецької громади в Каліші, центром якої була Мистецька студія під патронатом професора Петра Холодного.
У православній частині Лодзького цвинтаря в Долах знаходиться могила Зиновія Подушка (1887-1963), родом з Донбасу, офіцера армії Російської Федерації, сценографа та художника, який спеціалізувався на українському пейзажі. Протягом 40 років він був пов’язаний з містом Лодзь.
Могила Олександра Ляшенка у місті Влоцлавек, фот. Programowy Ruch Odkrywców ZHP
У свою чергу мандрівник, художник і етнограф Олександр Ляшенко (1883-1944), у міжвоєнний період був пов’язаний із Влоцлавком, що в регіоні Куяви, де й похований на міському кладовищі (поле 66, сектор R3, ряд 8). У 1920-1930-х роках цей емігрант з України був відомий як один із небагатьох польських митців, що займалися «екзотичними темами» (Африкою та Близьким Сходом).
Коли мова йде про поховання українських культурних діячів, не можна не згадати могили людей, пов’язаних із музично-театальним життям міжвоєнної еміграції.
Могила Олександра Пухальського на православному цвинтарі на Волі, м. Варшава, фот. Ростислав Крамар
Наприклад, у Варшаві на православному кладовищі на Волі є могила Олександра Пухальського (1900-1943), поручника армії УНР, співака, учасника Військового хору армії УНР (поле 18-1-3 ). У цьому ж некрополі похований диригент, громадський діяч і педагог Петро Доманчук (1902-1973), який багато років керував українськими православними церковними хорами в Польщі та редагував україномовний православний церковний календар (поле 32-1-29).
На цвинтарі в Кентшині (Вармінсько-Мазурське воєводство) знаходиться могила Андрія Дмитренка (1898-1967), вояка Армії УНР, організатора українського емігрантського хору в Торуні, а після війни диригента церковного хору.
У свою чергу, на православному кладовищі в містечку Кліщелі (Підляське воєводство, Гайнівський повіт) є могила воїна Армії УНР Олександра Щербаня (1898-1984). З юних літ був пов’язаний з українським театром, зокрема: з театральною групою Армії УНР, Українським об’їздним театром та аматорським театром у Кліщелях. На тому ж цвинтарі протягом чотирьох десятиріч була могила ще одного солдата Армії УНР – Андрія Німого (1900-1972). Німий був непересічним громадсько-культурним діячем, який у повоєнні роки наполегливо домагався навчання української мови у школах на Підляшші, а також організатором українського драматичного самодіяльного гуртка в Кліщелях. На його могилі стояв пам’ятник увінчаний козацьким хрестом. Декілька років тому нащадки цього діяча перепоховали його прах в іншому місці.
У свою чергу в Лодзі, на православній частині цвинтаря Доли, поховані театральні актори Марта Корнилецька (1898-1942) і Анатолій Корнилецький (1898-1944), які були одружені. У 1919 році Анатоль пішов добровольцем до української армії, а в міжвоєнний період створив Український об’їздний театр, який виступав по цілій Польщі. У цьому театрі грала і його дружина Марта. На її могилі напис: «Артистка української сцени. Спи спокійно люба, єдина. Хай сниться Тобі Україна».
Aleksander Kolańczuk, Ukraińscy emigranci polityczni w życiu naukowym, kulturalnym, społecznym i gospodarczym w II RP, Przemyśl 2017;
Aleksander Kolańczuk, „Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina”. Uczestnicy ukraińskich walk niepodległościowych w latach 1917-1921 – miejsca pamięci w Polsce, Przemyśl 2015;
Roman Szagała, Aleksander Kolańczuk, Cmentarz prawosławny na Woli w Warszawie. Groby ukraińskie, Warszawa 2002;
Roman Szagała, Emilian Wiszka, Ukraińcy w Warszawie, Toruń-Warszawa 2010;
Tadeusz Filar, U stóp królewskiego Wawelu. Społeczność ukraińska w Krakowie w latach 1918-1939, Kraków 2004;
Emilian Wiszka, Emigracja ukraiska w Polsce. 1920-1939, Toruń 2005;
Роман Коваль, Віктор Моренець, «Подєбрадський полк» Армії УНР, т.1, Київ 2015;
Армія за дротами, Ред. Віктор Моренець, Київ 2018.
Харизматична українська етнофольк виконавиця STASYA вже встигла запасти в серця багатьох людей своїм унікальним музичним стилем та експериментами. 12 грудня співачка приїде із першим сольним концертом у Львів та виступить у клубі Малевич. Початок о 19:00, повідомили організатори VINIL Concert agency.
Суперфіналістка шоу “Голос країни” 13 сезону Анастасія Чабан стрімко увірвалась до музичного простору країни і одразу отримала багатотисячну армію фанів. Усе завдяки нетривіальним словам, потужному сучасному звучанню та автентичному голосу виконавиці STASYA.
Дівчина має за мету розвивати українські фольклорні мотиви і транслювати українську музику на весь світ.
На концерті співачки глядачі почують найбільші хіти, такі як: Світ Ловив, Дівка, Босі.
“Всім привіт! Це STASYA. Рада запросити вас на свій перший сольний концерт у Львові. Приходьте і розділіть цю незабутню подію зі мною. Буду усіх безмежно рада бачити!” – запрошує на концерт виконавиця
Не пропустіть можливість відчути магію концерту STASYA, який точно вразить неймовірною музичною енергією і запалить ваші серця.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Листопад у філармонійній спільноті Львова творчо проходить з солістами та камерними колективами, концертні програми яких активно відвідують слухачі. Але два симфонічні оркестри філармонії імені Скорика не гають часу в німецьких, голландських та польських концертхаусах: цей місяць виявився настільки щільним в графіку колективів, що один із них «розділився» на два склади і виступає водночас: в польських Люславицях, австрійському Відні та в різних німецьких містах — від Берліна до Вайльгайма.
Щойно Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії завершив гастролі в Польщі та Австрії, представляючи нову еру дружньої співпраці наших країн. Під орудою давнього друга Богдана Богушевського лунала славетна симфонія «Polonia» Іґнація Яна Падеревського.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
Тим часом Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії — ще одним, іншим складом — експериментує із програмами в Німеччині. З 7 по 16 листопада, за підтримки Львівської обласної військової адміністрації, обласної ради та у партнерстві з OPEN MUSIC PROJECT проходить це концертне турне.
Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії
До країни меломанів колектив повіз найрізноманітніший набір програм: це і новітня українська музика від Лятошинського, Барвінського до Станковича, і класична знаменита Девʼята симфонія Дворжака, концертне semi-stage виконання знаменитої опери Жоржа Бізе «Кармен», і навіть кінохіти. Спільно з колективом виступає солістка філармонії, піаністка Віоліна Петриченко, а також вокалісти Лілія Нікітчук, Анна Шумаріна,Роман Трохимук, Володимир Шинкаренко та ін., а також Львівський камерний хор “Gloriа”. Оркестр збирає повні зали під керівництвом директора філармонії та диригента Володимира Сивохіпа.
INSO-Львів
Тим часом INSO-Львів, Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії знаходиться в Нідерландах. Там спільно з національним хоровим колективом «Думка» та всесвітньо відомим диригентом Раймондом Янссеном виконують масштабний твір Карла Орфа “Carmina Burana” в найкращих залах країни.
Ensemble Nostri Temporis
Проте не тільки великі симфонічні колективи презентують українську культуру закордоном. 12 листопада на престижному фестивалі 19. Дні нової музики у Бамберзі (Німеччина) виступив ансамбль «Ensemble Nostri Temporis». У рамках партнерства із Міжнародним фестивалем сучасної музики «Контрасти» музиканти виконали твори Дениса Бочарова, Сальваторе Шарріно, Леоніда Грабовського, Лучано Беріо, Віталія Вишинського, Богдана Сегіна, Анастасії Лозової, Дьордя Куртаґа, Олени Ільницької, а також світові прем’єри спеціально створених на замовлення ансамблевих творів молодих українських композиторів Даніїла Гетьмана та Юрія Пікуша.
Львів завжди визначався своєю багатошаровою культурою, але серед різноманіття гастрономічних перлин, особливе місце займають ексклюзивні суші від Moonfish. Цей ресторан не тільки здивує своїх гостей найвишуканішими смаками, але і робить це з особливим стилем та швидкістю.
Швидка доставка — справжній плюс
Moonfish виходить за межі очікувань, пропонуючи своїм клієнтам не лише вишукані страви, але й швидку доставку. Ваші улюблені суші будуть у вас за 29 хвилин, забезпечуючи неймовірну можливість насолоджуватися якістю ресторанного замовлення у затишку власного дому.
Безкоштовна доставка для великих замовлень
Ще однією перевагою Moonfish є безкоштовна доставка для замовлень від 300 гривень. Це стає невід’ємною частиною стратегії ресторану, який не просто готує смачні страви, але й прагне зробити ваше гастрономічне досвід ще приємнішим і доступнішим.
Зручне розрахування – ваш комфорт у пріоритеті
Moonfish не зупиняється на смакових враженнях. Ресторан пропонує різні способи розрахунку — готівкою чи терміналом кур’єра. Це дозволяє клієнтам обирати той метод, який найбільше відповідає їхнім власним уподобанням та зручності.
Розподіліть рис по листу норі, заливаючи його оцтом для суші.
Покладіть лист норі рисом, залишивши простір на верхньому краї для зручності скручування.
Розмістіть тонко нарізаний копчений лосось по середині рису.
Додайте вершковий сир і тонко нарізаний огірок.
Зверніть ролл, використовуючи бамбуковий килимок для суші.
Зріжте ролл на 8-10 шматочків.
Подавайте з соєвим соусом, імбиром та васабі.
Moonfish у Львові — це не тільки ресторан, але і підняття штурвала для гастрономічного задоволення. Завдяки преміальним смакам, швидкій доставці, безкоштовній послузі для великих замовлень та зручним способам розрахунку, цей ресторан завойовує серця своїх клієнтів. Приготуйте ролл Філадельфія за рецептом Moonfish та пориньте у світ гастрономічних насолод! Або оформіть замовлення прямо зараз на сайті https://moonfish-sushi.com/ і вже через 29 хвилин зможете насолодиться найсмачнішими ролами.
До вашої уваги фото Львова часів Другої світової війни. Кадри відносяться до 1939-1942 років.
Львів. Площа Ринок,10 . 1939-1942 рр.Львів. На вулицях міста, 1939-1942 рр.Зимовий Львів, 1939-1942 рр.Львів. На вулицях міста, 1939-1942 рр.Львів. Будинок на вулиці Оборони Львова, а зараз Дорошенка, 1939-1942 рр.Львів. Басейн, 1939-1942 рр.Львів, Вірменський собор, 1939-1942 рр.Долина біля Львова, 1939-1942 рр.
На фото можна побачити повсякденні кадри міста, його вулиці, храми та місцевих мешканців.
Здійснення найзаповітніших мрій дітей і дорослих. 6 грудня у Центрі Довженка Павло Табаков представить мюзикл «Фабрика святого Миколая». Два покази вистави відбудуться о 16:00 та 18:30, повідомили організатори.
Авторами мюзиклу стали: музика – Павло Табаков, тексти пісень – Лідія Лазурко, лібрето – Рада Макєєнкова, аранжування – Роман Луговий і Павло Табаков.
«ФАБРИКА МИКОЛАЯ» – тут подарунки ваших мрій!
Опинитися на «Фабриці св.МИКОЛАЯ» – це мрія чи не кожної дитини. Роксана (головна героїня сімейного мюзиклу) випадково зустрічається з помічниками св. МИКОЛАЯ і потайки стрибає за ними у чарівний портал, який переносить її до казкової фабрики. Саме тут і починаються її пригоди. Чому фабрика зупинилася, куди подівся Миколай, чому лютує Королева ночі та її сестра з крижаним серцем, та чи вдасться врятувати свято і повернути св. Миколая?
Приєднуйся до Роксани, забіяки Марка та ельфів Діна і Дона, щоб допомогти врятувати свято.
«ФАБРИКА св. Миколая» – казкове видовище з хітовою музикою, спецефектами та неочікуваним розвитком сюжету!
У Бога немає інших рук, окрім наших, так само і Миколай потребує нашої допомоги у творенні свята для дітей. Купуючи квитки, даруючи своїм дітям казку, ви даруєте її дітям, чиї батьки загинули під час війни.
Гастролі Львівської національної філармонії в Берліні
7 листопада у Берліні Академічний симфонічний оркестр Львівської філармонії розпочав двотижневий гастрольний тур.
У його рамках відбудеться 10 концертів у різних містах Німеччини: Фрідріхсхафені, Равенсбурзі, Вайльхаймі та ін.
Генеральний директор філармонії та диригент Володимир Сивохіп зазначив: “Ми приїхали говорити, що Україна має свою культуру. Дуже важливо, що в цьому турі ми будемо виконувати багато української музики. Звучатимуть твори Бориса Лятошинського, Мирослава Скорика і, звичайно, світова класика. Сподіваємося, що в цьому турі німецька публіка ще більше дізнається про Україну та її багате музичне мистецтво”.
Гастролі Львівської національної філармонії в Берліні3
Під час виступів відбудеться й перше гастрольне, премʼєрне, виконання Фортепіанного концерту Василя Барвінського, де солісткою виступатиме відома українська виконавиця Віоліна Петриченко.
“Мені випала честь виконувати Концерт для фортепіано з оркестром Барвінського, концерт, який дуже довго був втрачений, як і багато інших творів Барвінського і лише в 1993 цей концерт був знайдений в далекому Буенос-Айресі. Маємо дуже важливу місію – цей концерт грати не тільки в Україні, але і в Європі”.
Гастролі відбуваються за підтримки Львівської військової адміністрації та Львівської обласної ради та у співпраці з OPEN MUSIC PROJECT.
Яка максимальна доза кави на день, чим корисний напій, як краще пити її для користі, дізнаємось сьогодні разом з незмінним партнером Торговою Маркою Кава Старого Львова.
Про каву пишуть багато, дехто пропонує час від часу проводити “детокс”, дехто – відмовитись від напою назавжди, тому що кава “вимиває” кальцій, зневоднює організм, подразнює натщесерце шлунок та кишківник та навіть провокує рак.
Проте, попри все це люди продовжують пити каву.
Чи можна пити каву та як її пити, щоб вона не лише насолоджувала, а й була корисною, роз’яснила дієтологиня Оксана Скиталінська
Як бадьорить кава
Всі знають, що кава бадьорить, як з максимальною користю використати цю властивість кави?
Кава містить тисячі біологічно активних речовин, серед яких відомий кофеїн, завдяки якому власне ми та відчуваємо бадьорість та енергію.
Кава
Через 45 хвилин після того, як ми випили каву майже 90% кофеїну потрапляє в кров, Відчуття бадьорості та енергії, яке виникає внаслідок дії кофеїну триває до 4,5 години, потім кофеїн виводиться з організму і на зміну йому приходить легка втома. Особливо це стосується споживання кави у другій половині дня.
Як пояснює дієтологиня, це відбувається через те, що кофеїн діє на нейрони певним чином – він прикріплюється до рецепторів на їхній поверхні, їх називають аденозиновими. Протягом дня в клітинах виробляється речовина під назвою аденозин. Виробляється вона з молекули АТФ (аденозинтрифосфат), яка є енергетичною валютою організму.
Коли ми працюємо, коли працює наш мозок, від молекул АТФ, які розташовані в нейронах, поступово відриваються три молекули фосфату і залишаються молекули аденозину. Кожна відірвана молекула фосфату — це порція енергії для білків, які виконують різну роботу. Збільшується кількість аденозину – ми відчуваємо втому і сонливість, що є сигналом для організму, що потрібно перепочити.
Але замість того, щоб поновити запаси АТФ, набратися справжньої енергії, ми випиваємо ще чашку міцної кави. Молекули кофеїну блокують аденозин та витісняють його з рецепторів; приблизно вже через 5 хв, як вони потрапили в кров, і перепочити нейронам не вдається. Внаслідок цього нейрони активуються, ми знову бадьорі та можемо працювати.і
Кава в турці на пісочку
Якщо ми п’ємо каву щодня і багато, з часом можемо стати нечутливими до кофеїну та до кави. Це стан, коли на поверхні клітин починають утворюватися нові аденозинові рецептори й на них «сідають» молекули аденозину, всупереч кофеїну.
Скільки кави потрібно пити для максимальної користі
Такою нечутливістю організм намагається захищати себе від надмірної стимуляції і відпочивати. Людина збільшує кількість випитої кави, але відчуття бадьорості немає, навпаки, швидше втомлюється. І знову по колу, щоб прийти в тонус, потрібно все більше і більше кави, і все більше часу на відновлення організму.
Тому, справа в дозуванні – максимальна кількість кави спожитої за день не повинна перевищувати 300 мг. Більше – це вже ризик перевтоми та серцево-судинних проблем.
Щоб позбавитися кофеїнової залежності, кількість спожитих чашок кави потрібно зменшити й зробити це поступово.
Потрібно мати на увазі, що кава на різних людей діє по-різному: одні більш чутливі, інші — менш до кофеїну. .
кава
Користь кави
Отже, кава корисна, якщо пити її в привальній дозі.
Позитивно впливає на роботу печінки та імунну систему.
Зменшує ризик хвороб серця (знижує рівень прозапального білка інтерлейкіна-1-бета) і запалення взагалі, покращує стан і роботу судин.
Зменшує імовірність діабету 2 типу, раку печінки, простати, деяких видів раку молочної залози.
Може знижувати ризик нейродегенеративних захворювань, зокрема, хвороби Альцгеймера.
Кава зменшує ризик запалення, не лише тонізує мозок, але і захищає його. Взагалі, є дані, що ті, хто п’є помірно каву, живуть довше.
Яка кака корисніша – заварна чи еспресо
Переважно у фільтрованій, “заварній каві, каві по-турецьки, крім кофеїну та поліфенолів, містяться ще такі речовини як кафестол та кахвеол. Ці речовини, особливо, кафестол, діючи на певні рецептори, порушують регуляцію синтезу холестерину. Якщо таку «турецьку» заварну каву пити часто, то це може суттєво порушити холестериновий обмін. Але той же кафестол знижує ризик діабету та має протиракові властивості. Тому інколи можна пити і заварну каву.
Як правильно пити каву
Пити каву потрібно 2-3 рази на день, бажано в першій половині дня. У другій половині дня для бадьорості краще випити неміцного зеленого чаю.
Коли відчуваєте втому і є така можливість, краще поспати, і зробити це до 15-ї години. І не споживати каву на ніч.
Сьогодні, 12 листопада 2023 року, о 19:00 в Нижньому Залі Театру Ляльок відбудеться концерт-реконструкція вусатого фанку «ОнліФанк» з ВІА “Квартирник”.
ВІА «Квартирник» – це синергія молодих талановитих музикантів-професіоналів, що об’єдналися заради спільної мети – популяризації недооцінених шедеврів української естради ХХ ст., а саме такого культурного феномену як ВІА. Цього разу вони гратимуть у Львові для публіки, та розповідатимуть про постатей того періоду і їх музику.
Подія передбачає живий концерт із сучасним аранжуванням культових пісень української естради ( Червона рута, Стожари, Три трембіти і т.д.), творчість легендарних Івасюка, Зінкевича, Яремчука, ВІА «Кобза», ВІА «Смерічка» та ін.
Ведучий події : Дмитро Мазуряк – сопілкар гурту «Казка», мультиінструменталіст, майстер інструментів.
Проріз в стіні церкві, утворений від розриву снаряда (фото Альони Малашиної)
У 120-річній церкві гірського прикордонного села на Львівщині виявили криївку, в якій ховалися від облав більшовиків місцеві чоловіки, зокрема і упівці. Зараз її відновлюють і готують до включення в туристичні маршрути. Проект «БойкоМандри» реалізовує священник Роман Гром.
У селі Плоске Самбірського району, за 4 км від польського кордону, у церкві Михаїла під центральним куполом виявили схрон, де місцеві чоловіки переховувалися від облав більшовиків, їх викрили через зраду місцевого. Як розповів ZAXID.NET отець Роман Гром, про існування схованки на горищі церкви люди знали, але особливо туди не лазили, навіть боялися про це говорити.
Отець Роман Гром показує відвідувачам криївку в церкві (фото Альони Малашиної)
«Напрацьовуючи маршрути за проектом “БойкоМандри”, в мене виникла ідея відновити її. Ми зробили кілька експедиційних вилазок нагору, познаходили на стінах підписи людей, написи, побутові вказівки “візьми, скажи”. Вони ще неідентифіковані і непрочитані. Знайшли також багато куль, але не гільз. Можна припустити, що це місце було також схроном зброї упівців», – пояснив ZAXID.NET отець Роман.
Отець Роман Гром показує відвідувачам криївку в церкві (фото Альони Малашиної)
Після того почали розпитувати старожилів про події визвольної боротьби. За їхніми спогадами, в той час УПА агітувала місцевих чоловіків не йти служити в Червону армію, куди їх насильно мобілізовували. У селі був дуже активний визвольний рух, у Плоскому діяли відомі полководці УПА Олекса Конопадський («Островерх»), який входив до боївки служби безпеки УПА, командир тактичного відтинку «Маківка» Степан Стебельський («Хрін»). Тому біля села було багато різних місць для сховку від облав.
Отець Роман Гром показує відвідувачам криївку в церкві (фото Альони Малашиної)
«Одна із таких облав відбулася на початку літа 1946 року. Двічі більшовики приходили до церкви, але не змогли знайти схрону, хоч і знали від одного зрадника про його існування. Знайшли аж тоді, коли він сам їм показав його. У криївці-схроні на той час перебувало 7 чоловіків, серед них Михайло Кравець, воїн УПА, який був поранений і перебував у селі на лікуванні. Михайла найсильніше з усіх побили, а тоді всіх хлопців скинули із хорів прямо на долівку, а потім виселили на Сибір. Там Михайло Кравець довго хворів і помер у тюремній лікарні. Про його долю стало відомо завдяки небайдужій медсестрі, яка написала лист до його батьків», – розповіли на сторінці «БойкоМандри».
Отець Роман Гром показує відвідувачам криївку в церкві (фото Альони Малашиної)
Отець Роман розповідає, що за переказами старожилів, до криївки в церкві залазили з хорів за допомогою драбини.
«Там місця достатньо, там можна було перебувати довго, якщо були запаси їжі. Ми не знаємо, коли це місце почали використовувати як криївку, скільки людей там ховались і впродовж якого часу, але знаємо про конкретний випадок, коли її викрили і хто там був в цей момент», – пояснив священник.
Отець Роман Гром показує відвідувачам криївку в церкві (фото Альони Малашиної)
У жовтні 2023 року у схованці провели волонтерське прибирання разом зі студентами УКУ, вичистили сміття. Ще раніше, при перекритті даху церкви, там теж знаходили цілі касети із кулями всередині. Стіни церкви пошкоджені від розриву снарядів ще у Другу світову, коли селом проходив фронт. Роман Гром розповідає, що всі п’ять шарів деревини прошиті уламками снарядів, в деяких місцях в деревині застрягла шрапнель.
Церква Михаїла у селі Плоске збудована у 1903 році, ймовірно, за проектом Василя Нагірного (фото Альони Малашиної)
Туристи зможуть відвідати церкву і потрапити у криївку під час проходження одного з трьох туристичних маршрутів «БойкоМандри». Всередині сховку можна обійти довкола весь купол церкви. Туристичний проект презентують 15 листопада. За грант УКФ створили сайт з навігацією, картами, інформаційними стендами та вказівниками за маршрутом, який можна буде пройти самостійно або у супроводі гіда.
Маршрути напрацювала ГО «Магура» для популяризації туризму у гірських громадах, локальної історії і бойківської спадщини. Засновником громадської організації є священик парафії села Мшанець Роман Гром, який розвиває туризм і впроваджує якісні зміни у громаді через соціальні ініціативи.
Про це свідчить о. Юзеф Марія Бохенський, домініканець і видатний польський філософ сучасності (1902-1995). У 1964-1966 рр – ректор університету у Фрібурі (Швейцарія). Щоб зрозуміти, що це не пересічна особистість, наведу тільки те, що 2020 рік у Польщі було признано роком о. Бохенського.
На пам’ять про Андрея Шептицького у 1986 році він надіслав до паризького часопису “Культура” лист із проханням опублікувати історію римо-католицького священика зі Львова о. Володимира Цєньського, внука Володимира Дідушицького, засновника природознавчого музею у Львові. Братом о. Цєньського був відомий єпископ Ян Цєнський, здається, єдиний римо-католицький владика в СССР перед 1991 р. Відтак, у 1940 р. НКВД арештувало о. Володимира і під час арешту змушували його підписати документи проти Митрополита. Коли він відмовив, на його очах замучили молоду польку, стараючися вплинути на нього. Цєньський був засуджений на кару смерті і врятувався завдяки німецькій агресії на СССР. Вступив до польської армії під командуванням генерала Андерса. Помер у 1983 р.
“Фрібур, 16 березня 1986 Вельми Шановний Пане Редакторе, Переглядаючи мій польовий щоденний з 1944 року, знайшов в ньому запис, датований „Бояно, 10 квітня 1944”, який заслуговує, правдоподібно, бути оголошеним, особливо з огляду на пам’ять про митрополита Шептицького — а може і тому, що дехто тепер подекуди забуває про те, чим був і є прекрасний „Радянський Союз”. Тут нотатка:
„Розповідь о. Ценьського. Одного разу хотіли, щоб я підписав документ, яким мали на меті звинуватити митрополита Шептицького. Самі казали, що це неправда. Я відмовив. Тоді привели 19-річну дівчину, польку зі Львова. Запитали, чи я її знаю. — Не знаю — Ну, підпишеш? — Не підпишу. Вдарили дівчину в лице. Катували її годину, танцюючи підкутими чоботами по її грудях і животі. Померла, напевно. Не могла цього пережити. Я не підписав”.
Отець прелат Володимир Цєньський був арештований після зайняття Львова радянськими військами, був засланий. Після звільнення був керівником душ пастирства 2-го Корпусу Польських Збройних Сил. Після війни втупив до монашого ордену оо. Трапістів. Передаю низький уклін і вияв пошани”. Юзеф Марія Бохенський
Юзеф Марія Бохенський. Джерело: Вікіпедія
Przeglądając mój dziennik polowy z 1944 roku, znajduję w nim pod datą „Boiano , 10 kwietnia 1944” notatkę, która zasługuje, być może, na ogłoszenie, zwłaszcza ze względu na pamięć metropolity Szeptyckiego — a może i dlatego, że niektórzy zapominają nieraz o tym, czym ów wspaniały „Związek Radziecki” był i jest. Oto notatka:
„Opowiadanie ks. Cieńskiego . Pewnego razu chcieli, abym podpisał papier oskarżający metropolitę Szeptyckiego. Sami mówili, że to nieprawda. Odmówiłem. Wtedy przyprowadzili 19-letnią dziewczynę, Polkę ze Lwowa. Pytają mnie znowu: znasz ją? Nie znam. Nu, podpiszesz? Nie podpiszę. Uderzyli dziewczynie w twarz. Katowali ją przez godzinę, tańcząc podkutymi butami po jej piersiach i Bruchu. Na pewno umarła. Nie mogła tego przeżyć. Nie podpisałem”.
Ks. pralat Włodzimierz Cieński aresztowany po zajęciu Lwowa przez wojska sowieckie, został zesłany. Był po uwolnieniu szefem duszpasterstwa 2-go Korpusu. Po wojnie wstąpił do zakonu oo. Trapistów. Łączę ukłony i wyrazy szacunku. J. M. Bocheński”
19 листопада о 19:00 у Будинку офіцерів у Львові відбудеться Великий осінній концерт гурту “FIJI Band” та Зіновія Карача, , повідомили організатори VINIL Concert agency.
У програмі будуть відомі хіти 20 століття з новим звучанням, зокрема пісні Ігоря Білозір, Володимира Івасюка, Ігоря Поклада, пісні з репертуару Степана Гіги та дуету «Світязь», відомі та невідомі шедеври «Ябцьо-джазу», хіти 60-х, пісні 70-х, шлягери 80-х та ретро-вальси романтичного французького акордеону.
«Приходьте разом співати «Гуцулку Ксеню», «Червону Руту», «Черемшину» у дружньому колі! Дарувати емоції у важкий час, творити українську культуру в Україні, а не за її межами – це все завдяки Вам, наші любі слухачі!», – запрошують артисти.
Всі по-різному переносять осінь. Перебуваєте ви в стосунках чи ні, але від осінніх проблем втекти неможливо. І заводити нові стосунки відразу після розриву тільки заради бажання бути як всі – це погана ідея.
Чи задумались ви, коли-небудь, які божевільні речі ви готові зробити заради коханої людини? Кожен знайде відповідь, почувши цей трек.
Разом із треком артисти запремʼєрили яскравий кліп, який по динаміці не поступається самій пісні. Впродовж 3 хвилин перед нами розгортається картина життя двох молодих людей, де ми бачимо розлучення та переживання пари, що складається враження, наче ти переглядаєш не музичну відео роботу, а Голівудську драму, яка перетікає у відкритий фінал, в якому кожен знайде своє трактування.
“Всім серцем любіть людину, яка не мислить життя без вас і не намагайтеся завоювати серце того, кому ви глибоко байдужі та нецікаві… Щирі емоції не можна висловити словами”, – кажуть BRAINCASE та Лісан.
Режисером кліпу стала Анастасія Афанасьєва. Фронтвумен Анна Переверзєва (Лісан) передає потужне звучання осіннього вайбу. Вона демонструє жіночність, яка міксує шалений біт, віру та розчарування, взлети і падіння, страсть та біль.
“Зйомки пройшли на одному диханні. Дуже вдячний всій команді”, – розповідає BRAINCASE.
BRAINCASE – один з самих перспективних house проектів України. Справжнє ім’я виконавця – Павло Стукаленко. Хлопцю пророкують велике майбутнє, порівнюючи його вже його то з Tiesto, то з R3hab. Хлопець заявив про себе на музичному ринку в червні , зробивши ‘’капсулу часу’’ на легендарний трек Скрябіна ‘’Танець Пінгвіна’’. Braincase – це потужна хаус-музика з правильним грувом, котра буде доречна в будь-якому клубі або вашому плейлісті.
“Я покажу всім українцям, що таке справжня українська house музика та виведу її на європейський рівень”, – каже BRAINCASE.
Осип Курилас за мольбертом під час служби в Легіоні Січових Стрільців.
В інтернет виклали фільм “Осип Курилас. Повернення в історію” знятий ще у 2021 році у Львові. За весь цей час автори фільму здійснили десятки кінопоказів для кількох десятків тисяч глядачів у всьому світі.
Це фільм про відомого українського живописця, витонченого графіка і карикатуриста, майстра мініатюри поштових листівок, одного із основоположників модерного українського сакрального мистецтва, неперевершеного ілюстратора дитячих читанок та букварів, очільника мистецького відділу Пресової квартири Легіону УСС, який походить родом із Щирця.
Фільм знятий на основі віднайденої та оцифрованої хроніки 1947 року за кошти Фонду Нагірних, родини Куриласів з Америки та небайдужих мешканців Щирця. У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА.
Над фільмом працювали:
Автор сценарію – Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ
Зйомки, монтаж та режисура – Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
Автор музики – Анастасія ЗДВІЖКОВА
Аранжування та студійний запис здійснено на студії ZAБAVA RECORDS
Ролі озвучували:
За Осипа Куриласа – Януш ЮХНИЦЬКИЙ
За автора – Славко НУДИК
За Івана Труша – Сергій ГАБШІЙ
У фільмі знімалися:
Наталя ФІЛЕВИЧ директор Благодійного фонду Нагірних
Оксана ЖЕПЛИНСЬКА завідувачка відділу українського мистецтва ХІX — початку ХХ століть Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
Андрій КРИЖАНІВСЬКИЙ краєзнавець, дослідник творчості Осипа Куриласа
Ігор ТКАЧИК спеціаліст з оцифрування кіноматеріалів
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ директор Львівського Фотомузею
Стефанія ДЕРЕВАЦЬКА ініціаторка створення музею Осипа Куриласа в Щирці
Олег ВАСИЛИШИН голова Щирецької об’єднаної територіальної громади У фільмі використаний уривок зі стрічки “Легіон. Хроніка Української Галицької Армії 1918-1919” Тараса ХИМИЧА
Знімальна група висловлює щиру подяку:
Христині ЛЕВ Президентові Foundation to Preserve Ukraine’s Sacral Arts(США)
Ігорю КОЖАНУ Генеральному директору Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
Івану ТЕРЕЩАКУ Завідувачу відділом сучасного мистецтва Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького
Родині Куриласів: п. Ларисі КУРИЛАС та п. Оленці ДОБЧАНСЬКІЙ
Тарасу ВОЗНЯКУ Генеральному директору Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Григоровича Возницького
Ігорю ХОМИНУ Головному зберігачеві фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Бориса Григоровича Возницького.
9 травня 1945 року, день капітуляції нацистської Німеччини, став у СРСР Днем Перемоги, відзначеним мітингами й салютами. У Львові, місті з багатонаціональним населенням і...
