Співатимеш в автобусі — підеш пішки, або правила перевезення пасажирів у Рівному 100 років тому

0
182
Співатимеш в автобусі — підеш пішки, або правилами перевезення пасажирів у Рівному 100 років тому

Над деякими сторічної давності правилами перевезення пасажирів сучасні рівняни тільки посміялися б. Утім, як свідчать архівні документи, колись вимоги до учасників дорожнього руху були набагато суворіші, ніж тепер.

Одинадцятого вересня 1896 року міністр шляхів сполучення Російської імперії князь Хілков підписав урядову постанову “Про порядок і умови перевезення вантажів та пасажирів по шосе Відомства шляхів сполучення в екіпажах, що самі рухаються”. Саме цю дату дослідники вважають початком регулярного пасажирського сполучення між містами Російської імперії, до складу якої тоді входило Рівне.

Омнібус на вулиці 3 травня в Рівному в міжвоєнний період.
Омнібус на вулиці 3 травня в Рівному в міжвоєнний період.

До Житомира — за 19 годин

Відомості про перші пасажирські “саморухомі” екіпажі, або омнібуси (вони ж майбутні автобуси) на вулицях Рівного можна віднайти в архівних документах за 1910 рік. Саме тоді з’явилися перші громадські автобуси фірми “Натич”, які здійснили кілька пробних поїздок до Житомира.

Перші автобуси на вулицях Рівного, 20-і роки ХХ ст.
Перші автобуси на вулицях Рівного, 20-і роки ХХ ст.

Однак через те, що автобус їхав аж 19 годин, квиток коштував дорого, і охочих скористатися таким транспортом було мало, справа спочатку не пішла. Налагодилися регулярні пасажирські перевезення в 1911 році, коли з Рівного почали курсувати автобуси німецької фірми “Бюссінг”.

Реклама омнібусів фірми «Бюссинг» в російській пресі поч. ХХ ст.
Реклама омнібусів фірми «Бюссинг» в російській пресі поч. ХХ ст.

Десяти-дванадцятимісний омнібус з ремінною трансмісією розвивав швидкість до 50-ти кілометрів на годину. Наприклад, до Корця ним можна було “домчати” за дві з половиною години. У квітні 1911-го було відновлено автобусне сполучення за маршрутом Рівне-Корець-Новоград-Волинський-Житомир та Рівне-Київ. За цим маршрутом курсували три пасажирські автобуси та одна вантажівка.

Почали з’являтися приватні підприємства, які займалися пасажирськими перевезеннями. Наприклад, “Перше Волинське автобусне товариство”, засновником якого був рівнянин Михайло Дайчмайстер. У 20-30-х роках інтенсивність автобусного руху стала такою, що рівненський магістрат у 1933 році змушений був збудувати в Рівному автобусну станцію. Вона з’явилася неподалік мосту через Устю, біля водонапірної башти, за тодішньою адресою: вулиця 3-го Мая, 64. До кінця 30-х років автобусне сполучення з’єднало Рівне зі столицею Польщі Варшавою, а також із містечками і селами Рівненського повіту — Гощею, Межирічами, Людвиполем (сучасне Соснове), Бабином, Клеванем, Корцем. Доїхати з Рівного, наприклад, до Корця можна було за шість злотих, до Клеваня — за один.

 Про запровадження внутрішньоміських маршрутів, замітка в газеті "Волынская мысль", 1929 р.

Про запровадження внутрішньоміських маршрутів, замітка в газеті “Волынская мысль”, 1929 р.

Налагодили кілька автобусних маршрутів і в Рівному, в основному між передмістями: Грабник-Цегельня; Кавказ-Дубенське кладовище; вокзал-вулиця Монопольна (сучасна Котляревського). Містом курсувало сім автобусів переважно марки “Форд”. Коли в 30-х роках у Рівному запровадили щорічні Великі Торги Волинські, при головному вході на територію Торгів (приблизно там, де нині центральний вхід до парку імені Шевченка) для зручності відвідувачів встановили спеціальну автобусну зупинку.

Конкуренти не здаються

Поїздки автобусами ставали дедалі популярнішими, витісняючи традиційних кінних перевізників. Останні чинили новації шалений спротив. Відчувши в автобусах непереборних конкурентів, вони намагалися усіляко протистояти запровадженню інтенсивного автобусного руху. Намагалися збільшити кількість кінних перевізників та вдавалися до хитрощів. Наприклад, на кінних маршрутах між Рівним і Дубном, Луцьком, Кременцем знижували ціни на кілька злотих та використовували “комфортабельніші” чотиримісні криті вози. Таким транспортом з Рівного до Дубна, наприклад, можна було дістатися за 4-5 годин. Щоправда, щоб поміняти стомлених коней, на півдорозі пасажирам доводилося пересідати в інший екіпаж та перекладати багаж. Такі незручності призводили до того, що охочих користуватися кінним транспортом ставало усе менше.

”Жертвою” технічного прогресу став і головний пасажирський перевізник на тракті Київ-Житомир житомирський власник контори кінних диліжансів Перец-Хаїм Фельденкрайз.

Диліжанс Фельденкрайза - монополіста пасажирських перевезень до появи автобусів
Диліжанс Фельденкрайза – монополіста пасажирських перевезень до появи автобусів

Диліжанси Фельденкрайза, розраховані на 20 осіб, були тогочасним досягненням у галузі пасажирських кінних перевезень. Величезним двовісним екіпажем на високих колесах з написом на борту “Фельденкрайзъ” управляв кучер, поганяючи дві трійки коней.

За кучером містилася карета зі заскленими дверцятами з написом: “І классъ”, в якій на шкіряних диванчиках їхали віп-пасажири. У другій частині диліжансу з лавами вздовж бортів, з віконечками та дверцятами з написом “ІІ классъ” їхали менш заможні пасажири. Був і “ІІІ классъ», де подорожні сиділи назовні на металевих кріслах. Багаж перевозили на даху екіпажу. Диліжанси Фельденкрайза на початку ХХ століття возили пасажирів і з Житомира до Рівного, аж доки автобуси їх остаточно не витіснили.

Реклама автобусної фірми Шидловського Поспєшни, чиї представництва були в Луцьку, Дубні. Рівному, Кременці,Млинові,Демидівці,Острозі, Берестечку.
Реклама автобусної фірми Шидловського Поспєшни, чиї представництва були в Луцьку, Дубні. Рівному, Кременці,Млинові,Демидівці,Острозі, Берестечку.

Чи можна провезти кота — питай у пасажирів

Коли пасажирські перевезення автобусами стали масовими, назріла потреба їх впорядкувати. У квітні 1929 року вийшло “Розпорядження міністра громадських справ та міністра внутрішніх справ у погодженні з міністром оборони “Про рух на шляхах громадських автобусів”. Згідно з цим документом, власник автобуса зобов’язаний був налагодити рух транспорту на маршруті, обумовивши місця для зупинок, час відправлення та прибуття за призначенням. Брати оплату за проїзд вищу, ніж зазначено в прейскуранті, суворо заборонялося. Водій мав видати кожному подорожньому квиток із вказаними номером, назвою підприємства, його адресою, сумою плати за проїзд, датою видачі квитка та назвами населених пунктів, між якими квиток дійсний.

Поштово пасажирський автобус з обслугою лінії Рівне-Корець на зупинці в Гощі, 1933 р. Фото з книги Ч. Хитрого "Минувшина Рівненщини - далека і близька".
Поштово пасажирський автобус з обслугою лінії Рівне-Корець на зупинці в Гощі, 1933 р. Фото з книги Ч. Хитрого “Минувшина Рівненщини – далека і близька”.

Брати більше пасажирів, ніж передбачено конструкцією автобуса, заборонялося — тільки сидячі місця. У місцях зупинок автобуса його власник зобов’язаний був вивісити й утримувати в належному стані оголошення з назвою підприємства, яке обслуговує маршрут, розкладом руху, тарифів.

Реклама комерційно обслуговуючого підприємства «Автотехнік», яке ремонтує та продає автобуси і легкові авта
Реклама комерційно обслуговуючого підприємства «Автотехнік», яке ремонтує та продає автобуси і легкові авта

Поруч з водієм дозволялося сидіти лише обслузі автобуса, поліціянту, листоноші, представникам шляхової служби. На початку ХХ століття за тодішніми правилами в рейс разом із водієм (інколи їх було двоє) вирушали ще й механік та кондуктор. Автобусна обслуга мала бути чисто й акуратно вбрана. Розмовляти з водієм під час руху суворо заборонялося. Від смеркання до світанку в салоні автобуса мало бути увімкнене світло.

Автобус Рівне-Київ, кінець 40-х початок 50-х рр.
Автобус Рівне-Київ, кінець 40-х початок 50-х рр.

З 1930 року за розпорядженням Волинського воєводи Генриха Юзефського водій повинен був носити чорну шапку англійського крою з шевроном з назвою автобусної фірми, яку він представляє. Такий же шеврон мав бути на темно-зеленій шапці кондуктора, а на кителі — напис “Кондуктор”.

Автобус ЗІС-155 на параді в Рівному, 50-і роки
Автобус ЗІС-155 на параді в Рівному, 50-і роки

Був виписаний регламент поведінки й для пасажирів. Зокрема, до автобуса могли не пустити подорожнього напідпитку, в брудному одязі, з предметами, які могли забруднити чи пошкодити одяг інших, створювали небезпеку та незручності. Із зарядженою зброєю міг увійти до автобуса тільки той, кому це належало робити за законом. На перевезення тварин слід було питати дозволу в інших пасажирів. Заборонялося заходити до автобуса, коли вільних місць уже не було. Без дозволу автобусної обслуги пасажир не мав права відчиняти вікно. А за спів під час руху автобуса пасажира могли не лише оштрафувати, а й просто висадити. Поступатися місцем дамам було не прийнято. Щоправда, стоячі пасажири були лише в міських автобусах.

Вокзал в Рівному біля залізниці, поч. 1950-х років
Вокзал в Рівному біля залізниці, поч. 1950-х років

За тим, аби пасажири і перевізники не дозволяли собі протизаконних вольностей суворо пильнувала поліція. Найжорсткішим було покарання за водіння у нетверезому стані, перевищення швидкості та їзду темної пори без увімкнених ліхтарів — від штрафу до 500 злотих до двох місяців за ґратами.

Світлана КАЛЬКО

Джерело: РівнеРетроРитм

Напишіть відгук