“Жевріюча ватра”, або життєпис Володимира Мерещака

0
86
“Жевріюча ватра”, або життєпис Володимира Мерещака

Дослідження діаспорної літератури, або як її ще називають у наукових працях — “еміграційної літератури”, біографій авторів, які її створювали, редакторів та художників, які над цими виданнями працювали, набувають останніми роками все більшої актуальності. Це самобутня спадщина, яка завжди залишатиметься здобутком української та загалом світової культури.

Долі книжок нагадують людські. Приходячи у світ, стають в центрі уваги та турбот. Згодом, у “підлітковому віці”, їх намагаються “виховувати” критики. Зрілість неминуче змінюється вічністю або забуттям. Найповнішу інформацію про видання зібрано у своєрідних “некрологах” — бібліографічних довідках або наукових розвідках. Будь-яке видання, окрім власної долі, неминуче пов’язане з життєписом його автора.

Опрацьовуючи літературу, яка надходить на адресу “Проекту збереження друкованої культурної спадщини”, збираючи інформацію про видання, доводиться звертатись до енциклопедичних довідників, покажчиків, каталогів бібліотек. Не виключенням стала книга “Жевріюча ватра”. З’ясувалось, що ознайомитись з біографією її автора — Володимира Якимовича Мерещака, сучасному читачу не так і легко. Водночас, виявилось, що у 2019 році виповнюється сто п’ять років з дня його народження та сорок років з часу письменницького дебюту книгою “Жевріюча ватра”.

Обкладинка книжки “Жевріюча ватра”
Обкладинка книжки “Жевріюча ватра”

Самоук, патріот, “суспільно-вироблена людина, що змагає послідовно до цілі — внести свою посильну частину до загальногромадських придбань” — так характеризує Роман Кухар В. Мерещака на сторінках найстаршої у світі україномовної газети “Свобода”. Назва збірника обрана автором доволі символічна та може в майбутньому стати окремим дослідженням. Хочеться лише зазначити, що слово “жевріти” в українській мові має значення не лише “тліти”, до якого звикла більшість читачів, але й “існувати приховано або затаєно”.

Опираючись на сторінки книги “Жевріюча ватра”, яка стала літературним дебютом В. Мерещака як поета та письменника, спробуємо познайомитись ближче з автором, який згодом, у 1982 та 1987 роках, видасть друком повісті: “Така вона була”, “Дівчина з Америки” та “Як марно зів’яв той первоцвіт”.

Володимир Якимович Мерещак (1914-2000)
Володимир Якимович Мерещак (1914-2000)

“Жевріюча ватра” побачила світ у 1979 році. За інформацією на титульній сторінці, де опис подано українською мовою а місце друку англійською, це відбулось в місті Енн-Арбор (штат Мічеган). Натомість, на англомовному титулі як видавництво вказано— Везерсфілд (штат Конектикут). Книга видавалась у Сполучених Штатах Америки, де мешкав автор після Другої світової війни.

Український прозаїк, поет, літературознавець, перекладач, публіцист і співак, професор Канзаського університету Роман Кухар, у публікації “Розповідь з гіркого часу “Пацифікації” в часописі “Свобода” наголошував: “Дарма що в пізньому віці Мерещак відізвався на свій юний поклик літературної творчости, що, в силу невідрадних тогочасних обставин, не міг раніше здійснитись”.

До дебютного видання В. Мерещака війшло дев’яносто п’ять віршів поданих без дотримання хронологічного ряду. Створені упродовж сорока років мають датування 1938-1978 роками. Поезія зібрана у окремих чотирьох розділах: “Смерековий світ”, “Нектарні зела”, “Колоски світанку”, “Медв’яні зорі”. Розкриття тематики кожного розділу, їхнього змісту, загалом побудова римованих творів В. Мерещака потребують окремого грунтовного дослідження.

Вірш В. Мерещака “Цвіт”
Вірш В. Мерещака “Цвіт”

Не дивлячись на те, що у підзаголовок книги винесено слово “поезія” видання містить чотири прозові твори, які представлені в окремому розділі: “Дарунки осені”. Звернемось до них, щоб окреслити деякі риси характеру В. Мерещака, обставини, у яких відбувалось становлення його як літератора, громадянина й загалом особистості.

Нарис, датований 1952 роком, “Про дружбу” (у змісті “Дещо про дружбу”) розпочинається зверненням: “Дорогі друзі і подруги, пластуни і пластунки, сеньйори “орликівці” з гуртка “Крилатих”. Це дає підстави припускати, що його слухачами були пластуни 8-го куреня УПС ім. Григора Орлика. Свою розповідь про життя патрона куреня —Григора Орлика, його батька — генерального писаря при дворі гетьмана — Пилипа Орлика та про хрещеного батька — гетьмана Івана Мазепу, В. Мерещак перетворює на розкриття історії “наших предків”. Говорячи про давні часи, проводячи паралелі та даючи настанови прийдешнім поколінням, він наголошує: “з покоління в покоління запалили і наші серця до подвигів на благо Вітчизни… А так, як вони були високо моральними людьми, то знали і розуміли правопорядок всіх речей в космосі і в родині…”

Уривок нарису “Про дружбу” (1952 р.)
Уривок нарису “Про дружбу” (1952 р.)

Характеристикою особистості В. Мерещака може слугувати ще одне звернення до пластової молоді: “Рідне слово в аспекті чужих культур”, опубліковане у “Жевріючій ватрі”. Датовано його червнем 1954 року. Знання української історії, заклик до вивчення літератури скеровані до молоді словами: “Той хто не цікавиться рідною книгою, не може знати про світлі та трагічні постаті наших найкращих синів та дочок.” Вони передують розповіді “про патрона Українського Пласту, святого Юрія Побідника”. Добре знання міфології та етнографії дає змогу В. Мерещаку ширше розповісти про “Святого Юра”: “В Юрія Переможця вселилося найбільше божество дохристиянської України, а саме бог сонця Хорс чи сам Дажбог”. Настановою прийдешнім поколінням лунає його заклик: “гордо несіть прапор вільного духа і любов до Вітчизни, як це крізь століття проніс святий Юрій Побідник”.

“До моїх односельців” прозовий твір, який згідно датування, створювався автором впродовж десяти років — “літо 1956-66 рік” та також входить до розділу “Дарунки осені”. Це своєрідний аналіз пережитого та побаченого на шляху “зреалізації віковічного прагнення українського народу бути вільним і незалежним” для якого автор та “односельці” народились.

Уривок твору “До моїх односельців” (1956-1966)
Уривок твору “До моїх односельців” (1956-1966)

В. Мерещак за “односельцями” показує читачеві українців, які прагнуть “щоб нас більше не називали малоросами чи русинами”. Це спроба осягнути життєвий шлях поколінь: “Почування наших обкрадених і принижених душ, не завжди було однаковим. Ми, що плекали в собі сонце України, шукали на дні свого єства зрозуміння наших прагнень, шукали відповіді на докучливі питання нашої ганьби та неволі”.

Розмірковування В. Мерещака над тим, звідки приходить майбутнє і хто його творець можуть характеризувати його ораторське мистецтво та досвід публічних виступів: “Ми, дорогі односельці, як нація духа і земних багатств, встали знову з попілу та руїни. Ми маємо від самого Господа право будувати своє власне, незалежне життя. Для того, щоб нас у світах також вважали за людей, нам потрібно було багато зусиль і надзвичайного терпіння, великої любови, беззастережної відданості ідеалам свободи, насамперед жертвенності і небувалого геройства наших кращих синів та дочок. То ж вони, вмираючи за волю Вітчизни, відкривали наглухо забиті вікна в широкий світ.”

Сторінки життєпису, етапи становлення особистості українця-патріота відображено також в нарисі “Листки з життєпису” (травень 1977). Своєрідна автобіографічна розповідь В. Мерещака, яка на сьогодні є одним з небагатьох джерел, що дають змогу відтворити становлення автора як особистості.

Уривок нарису “Листки з життєпису” (травень 1977)
Уривок нарису “Листки з життєпису” (травень 1977)

Про свою появу на світ В. Мерещак пише так: “Може б ніколи не існувала моя актуальна творчість, зі всіма її злободенними проблемами, якби я тим цікавим метеликом, не спурхнув у цей стодзвінкий світ. Таке диво трапилося другого червня, 1914 року, в поліському селі Лисичицях, що належить до Збаражського повіту на Тернопільщині. Батька мого звали Якимом, а матір Марією”.

Називаючи В. Мерещака “автодидактом” Р. Кухар, як і Лука Луців, підкреслювали жагу поета до освіти: “Йому не вдалося дістатися до гімназії, директор якої його не прийняв як українця. Та він самоосвітою пізнав життя, до якого гартувався і на рідній землі і пізніше в Америці, де його підбадьорював головний пластун Сірий Лев [Северин Левицький — рідний брат Ольги Бесараб], бо він був пластуном”.

Сам В. Мерещак про своє дитинство та перші кроки до освіти подає наступними рядками: “Запам’ятався мені на ціле життя сільський вчитель, Іван Ющишин. Підготовляв він, мене, як здібного учня, до четвертої гімназіальної кляси. Коли поляк – директор гімназії запитав в мене: “Хто ти є” — то я сміливо відповів: “українець…” Після такого відвертого признання, двері для мене в гімназію назавжди зачинилися. Була ще в ті часи одинока гімназія в Тернополі. Але так далеко мене не хотіли з дому пускати; крім того, ми на ту науку не мали грошей… Все ж жадоба до освіти перемогла”.

В. Мерещаку поталанило на того “сільського вчителя”. Іван Ющишин — автор численних статей з теорії виховання, методики навчання та дидактики в народних школах, учитель народних шкіл родом із Збаражщини, секретар товариства “Взаємна поміч українського вчительства” у Львові. Саме він, швидше за все, зумів пробудити в хлопцеві бажання не просто вчитись а пізнавати. З 1922 по 1939 рік І. Ющишин був редактором українського педагогічного часопису “Учительське слово”. Тому можемо припустити, що він безпосередньо долучився й до подальшої освіти та долі Володимира Мерещака. А пролягла вона через бібліотеку-читальню Просвіти на сусідньому хуторі Добромірці. Спочатку записався туди як читач а згодом став бібліотекарем. “Читав я багато й майже напам’ять знав “Кобзаря”, твори Івана Франка та Лесі Українки”. Жага, любов та шана до книги не минули безслідно. Згодом В. Мерещак потрапляє “в товариство культурних та високоосвічених земляків”, а вони привели його до першої пластової ватри.

“Ще з юнацьких днів в мене виникло підсвідоме бажання складати вірші” — зізнається читачу В. Мерещак. Навіть намагається це пояснити наступним чином: “З дитинства Всевишній нагородив мене зоровою пам’яттю і дякуючи йому, я міг легко багато запам’ятати. Виношував я мотиви своїх пісень, як то жінка виношує в утробі свою ще ненароджену дитину… На мою творчість найбільше вплинула народна пісня, що подібна своїми барвами на розквітлий весною сад.”

Вплинула, ймовірно, не лише народна пісня, але й оспівані у ній історичні звитяги та думи про долю Вітчизни. У двадцять чотири роки В. Мерещак переймається новітньою історією України та згодом стане не лише її свідком але й безпосереднім учасником. Підтвердження цьому можна зауважити у віршах опублікованих в “Жевріючій ватрі” датованих 1938 роком. Вони, водночас, становлять найдавнішу опубліковану поетичну спадщину автора: “Крути”, “Голод”, “Віншування”, “Цвіт”.

“Крути” — створений у двадцяту річницю вшанування тих, хто не вагаючись пішов “Рідну матір свою боронити”. “Голод” — про страхіття коли “… На клич облудний нарід бідний впіймавсь, мов риба на гачок”. У “Віншуванні” також відчувається, що поруч з відтворенням настрою Різдва “за сільським звичаєм” автор не може не думати про майбутнє свого народу:

“Щоб повік не згасла
Та любов єдина,
Хай живуть у серці:
Бог і Україна.”

Вірш “Цвіт”, який автор датував 1938-1968 роками, дає уяву й про вміння бачити світ В. Мерещаком у ліричних барвах. Це мабуть згодом давало йому наснаги пережити важкі лихоліття Другої світової війни та еміграцію за океан. Згідно датування розпочинав цього вірша він писати на рідному хуторі Діброва а закінчував вже на чужині:

На річці плинній шуміли хвилі,
А ми на березі взялись
Шукати щастя, що наснилось
Нам без печалі і без сліз.

Тут варто навести ще один епізод з життєпису В. Мерещака. Він дає підстави припустити, що більшість своїх віршів, написаних до Другої світової війни і у перші її роки, готуючи до видання у 1979 році, автор змушений був відновлювати з пам’яті.

“Пригадую, коли я вирушив з хутора в далеку дорогу, то всі свої рукописи поезій, поклав дбайливо у велику з-під огірків бочку, вкупі з книжками; ту бочку в хлїві старанно закопав. Моя бідна матір, хай їй буде царство небесне, перед своєю смертю, встигла ще мені подати таку вістку: “Ковпак відступав з Волині і в нас на хуторі був бій. В наш хлів потрапило стрільно і поцілило якраз в те місце, де були в бочці закопані твої рукописи. Хлів разом з бочкою від вибуху, злетів в повітря, і навіть тих клепок не вдалося розшукати…”

Далі була важка праця на соляних шахтах та копальнях у Баварії. Згодом — табори для переміщених осіб. Але жахіття війни не зламали закладене вчителем І. Ющишиним стремління до знань. Пройшовши чергове випробування долі В. Мерещак так описує наступний період свого життя: “Прийшовши трохи до себе я почав наполегливо вчитися, спочатку на філософському відділі Українського Вільного Університету, а коли той відділ переноситься до Мюнхена, я поступаю на курси торговельної школи, яку з успіхом і закінчую”.

Згодом, разом із іншими українцями вирушає він “в невідому дорогу через море” та потрапляє до Сполучених Штатів Америки. Працюючи важко фізично водночас заочно навчається В. Мерещак та з успіхом закінчує чиказький технічний коледж: “стаю фахівцем архітектурної та будівельної справи”.

Стосунки з “виховниками української молоді” приводять В. Мерещака до Володимира Лучканя разом з яким він засновує місцевий осередок Пласту в Гатфорді. Згодом старшина Пласту, професор Северин Левицький – “Сірий Лев” утвердив В. Мерещака в званні сеньйора Пласту. Про цей епізод свого життя автор “Жевріючої ватри” згадував його слова: “А на пам’ятку від мене, я тобі, друже, дарую пластове ім’я “Беркут”.

Северин Левицький, “Сірий Лев” (1890-1962), який В. Мерещаку надав псевдо “Беркут”
Северин Левицький, “Сірий Лев” (1890-1962), який В. Мерещаку надав псевдо “Беркут”

На жаль, не існує на сьогодні докладного дослідження біографії В. Мерещака з початку 80-х років ХХ століття до кінця ХХ ст. Але завдяки численним спогадам у газеті “Свобода” знаємо, що Володимир Мерещак активно надавав фінансову допомогу пластовим часописам та брав активну участь у громадському житті.

Хотілося б навести слова Луки Луціва про В. Мерещака в газеті “Свобода” у колонці “Нові надходження”, де анонсуючи вихід у світ “Жевріючої ватри” він пише: “…думаємо, що якби він був дістав повну освіту, то його писання були б дорівнювали творам кращих наших письменників. А тепер він і так заслуговує на подив читача, який у віршах цього автора знаходить відгуки на всі події в Україні в останніх десятиліттях. Автор не заломився, він вірить, що “клич волі злине з верховин”, і “Україна, мов наречена, у щасті привітає нас”, бо “ми ще справим перемогу у дідівській хаті”.

Некролог у часописі “Свобода” від 27 жовтня 2000 р.
Некролог у часописі “Свобода” від 27 жовтня 2000 р.

Відійшов у вічність Володимир Мерещак на 86 році життя 6 липня 2000 року. У некролозі, вміщеному в часописі “Свобода” підписаному дружиною Анастасією, сином Ігорем, донькою Анною говориться: “Народився 2 серпня 1914 року в Збаражі, Галичина. Від молодих років зразковий пластун. В Америці пл. сеньйор довір’я, член пластового куреня „Хмельниченки”. Автор книжок: „Жевріюча ватра”, „Дівчина з Америки” і „Як марно зів’яв той первоцвіт”. За цими декількома рядками скорботних слів життя людини ім’я якої варте бути внесеним до спільноти українських поетів та письменників. Українця, автора “Жевріючої ватри”, який впродовж багатьох років підтримував у собі немов вуглик потенціал іскри, яка неминуче перетвориться на ватру.

Іван РАДКОВЕЦЬ

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.