Спільна діяльность чернечої друкарні, політичної партії та спеціалізованого братства під дахом Почаївської лаври

851
 Спільна діяльность чернечої друкарні, політичної партії та спеціалізованого братства під дахом Почаївської лаври

Проблеми пов’язані з національною політикою російської імперії щодо українського питання та участь у цьому процесі Православної Церкви привертають увагу дослідників. Однією з них є діяльність, на початку ХХ ст., чорносотенної політичної організації Союз російського народу (далі – Срн), членами якої були окремі ченці спеціалізованого братства, що діяло на базі друкарні Почаївської лаври.

Актуальність цієї теми зумовлена поверненням сучасної російської держави до схеми власного націєтворення, що була притаманна їй в імперський період. Це відображається на поступі сучасних українських монастирів (зокрема Почаївського), які перебувають в юрисдикції московської патріархії.

Почаївська лавра, 0-ві рр. ХХ ст.
Почаївська лавра, 0-ві рр. ХХ ст.

Після вбивства царя Алєксандра ІІ (1 березня 1881 р.), з метою зміцнення позицій православ’я, царський уряд спільно з духовенством розпочинає пишно відзначати ювілейні дати в житті російської православної церкви. Під час святкувань, за участю впливових урядовців, відбувалися хресні ходи, грали військові духові оркестри. С. Жилюк відзначає: “На Волині ювілеї мали значно глибший зміст. Поряд з демонстрацією величі торжества православної церкви вони повинні були утверджувати у свідомості жителів краю їх віковічну єдність з “великоросійським” народом, щоб у такий спосіб творити єдину духовну спільноту, як гарант непохитності імперської держави” [1, с. 116].

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Успенська Почаївська лавра відзначає цілий ряд ювілейних дат:

– 13 жовтня 1883 р. обитель святкує піввіковий ювілей найменування її Лаврою;

– 10–12 травня 1892 р. Почаївський монастир бере активну участь у святкуванні 900-річчя Православної єпископської кафедри на Волині;

– 16 травня 1893 р. Лавра долучається до відзначення 100-річчя воз’єднання Волині з російською імперією;

– 8 вересня 1897 р. відбувається святкування 300-річчя перебування чудотворної ікони Божої Матері в Успенській обителі;

– 29 жовтня 1901 р. Лавра вшановує 250-річчя від часу смерті Преподобного Йова Почаївського.

– 10 жовтня 1906 р. виповнюється 75 років від часу повернення Успенської обителі до складу Православної Церкви.

Саме у зв’язку з цією ювілейною датою тогочасний волинський архиєпископ Антоній, ініціює цілий ряд заходів. Це відзначення сприяє активізації історичних досліджень присвячених минулому Почаївського монастиря та виданню відповідних документальних джерел.

Масштабне відзначення історичних подій, пов’язаних з минулим монастиря та Православної Церкви, засвідчили також, що на зламі ХІХ та ХХ ст. Почаївська лавра по праву має значення головної християнської обителі Волинського краю. Вона привертає увагу християн,  які проживають в різних куточках російської імперії, в складі якої перебувала тоді Волинь та тих, які мешкають на території сусідньої Австро-Угорської імперії. Необхідно навести слова найавторитетнішого тогочасного дослідника минулого Успенської обителі професора Богослов’я Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька протоієрея Андрея Хойнацького, які він висловлює в телеграмі, надісланій у Почаївську лавру 13 жовтня 1883 р. з нагоди святкування її 50-річчя: “Якби в цій святій, благодатній радості прийняли родинну участь і такі дорогі нам прісні братія наші в сусідній країні Холмській та Галицькій…Про це в мене найперша та старанна молитва” [2, с. 934].

А. Хойнацький, фото з його книги “Патерик Волино-Почаївський”. Москва, 1888
А. Хойнацький, фото з його книги “Патерик Волино-Почаївський”. Москва, 1888

До початку ХХ ст. насельники Гори Почаївської сподівались навернути в православ’я  греко-католиків, які прибували до Лаври, поклонялись її святиням.

Під час півстолітнього функціонування Почаївського монастиря в юрисдикції православної церкви московської патріархії (1831–1881 рр.) та в наступні роки Лавра зростала, її відвідувало все більше прочан. Вона ставала потужним християнським середовищем, до якого линули тисячі паломників, сприяючи її подальшому піднесенню. На зламі віків лаврськиий священноархимандрит, архиєпископ Модест Стрельбицький (1889–1902 рр.) зробив значний внесок у розбудову обителі [3, с. 671]. Саме при ньому збудовано нову друкарню, яка розгорнула свою активну роботу вже при архиєпископі Антонії Храповицькому (1902–1914 рр.).

Опис майна Типографії Почаївської Лаври
Опис майна Типографії Почаївської Лаври

Від початку 30-их рр. ХІХ ст., окрім богослужбових книг, вихід яких був дозволений Почаївській друкарні, поступово розширювався перелік продукції, що створювалась у її стінах. Це був закономірний процес, цим шляхом йшли також почаївські василіани. 80-і рр. ХІХ ст. були періодом потужної видавничої діяльності насельників Почаївської гори. Наклади їхніх книг доходили до 100 000 примірників. Ними активно торгували московські та київські купці Морозови, Салаєви та Губанови. За рахунок отриманих від продажу власної продукції коштів, у монастирській друкарні було модернізовано обладнання, активно продовжувався випуск книг, проте їх збут значно зменшився наприкінці ХІХ ст. Це було пов’язано з тим, що синодальні друкарні на місцях, користуючись підтримкою духовної влади, витіснили друковану продукцію Почаївської лаври з місцевих ринків [4, арк. 46 зв.].

Перелік друкарського обладнання
Перелік друкарського обладнання

Якщо в другій половині ХІХ ст. почаївській братії вдається протистояти ідеї створення при обителі братства, яка виникла поза межами Лаври, то на початку ХХ ст. подібна ідея зародилась та реалізувалась вже в самому монастирському середовищі. Осередком творення братства стає лаврська друкарня, а його ідейним натхненником та організатором – її керівник, архимандрит Віталій Максименко. Діяльність друкарського братства була започаткована також із метою відновлення потужності монастирської друкарні, продукція якої повинна була впливати на моральний стан суспільства. Його створення сприяло вирішенню трьох проблем:

1. Отримання нових ринків збуту, які давали б можливість ефективно працювати монастирській друкарні; 2. Справедливе розподілення прибутків від друкарського виробництва всередині Лаври; 3. Використання монастирських видань для впливу на народні маси [4, арк. 45–50 зв.].

Архимандрит Почаївської лаври Віталій 
Архимандрит Почаївської лаври Віталій

Засновник батства, архимандрит Віталій з 1903 р. керував монастирською друкарнею. У 1906 р. він став одним із керівників почаївського відділення політичної організації, яка ставила за мету об’єднання всіх “російських людей” задля зміцнення самодержавства, форпостом якого вважалася православна церква. Православ’ю, як структурній державній ланці, відводилось особливе значення. Саме тріада – “самодержавство, православ’я, народність” – розцінювалась як основне благо імперії.

Архимандрит Віталій активно взявся реалізовувати монастирські видання на теренах, що входили в орбіту впливу обителі, поширюючи дрібні друки. Він фактично керував і монастирською друкарнею, і політичним партійним осередком, і спеціалізованим братством, яке розпочало свою діяльність у 1909 р. Усі ці три підрозділи, що працювали в Почаївській лаврі, мали на меті забезпечити нарощування потужності монастирської друкарні. Її продукція, на переконання архимандрита Віталія, повинна була впливати на морально-політичний стан суспільства.

Духовний собор, вбачаючи в братстві структуру, не притаманну чернечій спільноті, не підтримав кроки, спрямовані на активізацію роботи друкарні. Лише прихильність архиєпископа Антонія дала можливість реалізувати план архимандрита Віталія стосовно організації нового рівня друкарської справи в Почаївській лаврі шляхом створення в монастирі спеціалізованого братства. Як наголошував останній, його намагання щодо активізації роботи друкарні були зустрінуті “Лаврським начальством недоброзичливо; і якби не особлива підтримка архиєпископа Антонія, то Почаївській Друкарні довелося б животіти в колишньому її стані” [4, арк. 47 зв.].

Новий корпус Лаври
Новий корпус Лаври

Новий корпус, у якому розмістились братські друкарня, лікарня та храм, розташовувався на новозабудованій монастирській території. Братство працювало по суті автономно. Враховуючи бажання священноархимандрита Лаври, Духовний собор погодився на те, щоб друкарське братство було своєрідною структурною одиницею Успенської обителі. Його членами ставали насельники, які давали письмову обітницю дотримуватись монастирських правил та виконувати покладений на них друкарський послух, не отримуючи за це грошової винагороди [4, арк. 43]. Друкарське братство було своєрідним допоміжним підрозділом Почаївської лаври, який мав вузьку спеціалізацію та функціонував в її складі. Його члени, проживаючи в монастирі, вважались найперше братчиками-друкарями, а лише потім ченцями. Для них основним документом, який регламентував їхню діяльність в стінах обителі був не чернечий устав, а власна підписка члена даного братства. Кожен його послушник давав письмове зобов’язання в тому, “що перепрошуватись в Лавру з друкарні не буду; інакше мене як більш нетерпимого брехуна та користолюбця начальство може зовсім звільнити з обителі” [4, арк. 43].

Підписка члена типографського братства
Підписка члена типографського братства

Друкарське братство поступово розширювало напрямки своєї діяльності. За сприяння архиєпископа Антонія в монастирі запроваджено спеціальний видавничий капітал, куди надходила частина грошей, від продажу книг, що побачили світ у монастирській друкарні. Для її роботи членами Духовного собору було підготовлене спеціальне “Положення”. 13 серпня 1910 р. цей регламентаційний документ затверджений архиєпископом Антонієм [5, арк. 14]. Згідно з “Положенням” Почаївська лавра зобов’язувалась надати друкарні приміщення для роботи. Її штат складався з 18 осіб та міг збільшуватись за рахунок коштів самої друкарні. Вона повинна була передавати Почаївській обителі надруковані богослужбові книги, переплітати та реставрувати монастирські друки та забезпечувати різні установи необхідною кількістю канцелярських книг та бланків. Лавра (згідно “Положення”) за ці послуги надавала друкарні лише підтримку, зобов’язавши “в інших потребах справлятися власними коштами” [5, арк. 14].

Положення про типографію Почаївської Лаври
Положення про типографію Почаївської Лаври
Положення про типографію Почаївської Лаври
Положення про типографію Почаївської Лаври

Кількість членів друкарського братства невпинно зростала. Через два роки від початку своєї діяльності, 1911 р., за свідченням самих братчиків, “…малолюдне Братство зросло всемеро” [6, с. 35]. Про подальшу його структуризацію свідчить своєрідний штатний розпис членів братської організації – “Розклад послухів друкарського Братства”, розроблений архимандритом Віталієм 19 вересня 1914 р. Згідно з цим документом керівником друкарні та завідувачем братства був “типограф”, а “помічник типографа” – редактор часопису “Почаївський листок”. Кількість братських послушників, відповідно до штату, нараховувала 191 одиницю, з яких в наявності було заповнено 53 місця, при 138-и вакансіях. Крім того до штату входили відділення друкарського братства, які працювали на “Козацьких могилах”, “Крижевському, Здолбунівському, Рудненському подвір’ях”, “Андрїївському хуторі” а також “Складі в Кременці”. Це додатково 113 послушників (33 вакансії) [4, арк. 63–68 зв.].

Розклад послухів типографського братства
Розклад послухів типографського братства
Розклад послухів типографського братства
Розклад послухів типографського братства

Архимандрит Віталій головне завдання братства вбачав у зростанні ролі друкарні задля протистояння впливу унії та наданні йому, у зв’язку з цим, більших прав у власній діяльності. Вважаючи, що монастирська друкарня активно почала працювати, ще в часи ігумена Йова Желіза (початок ХVII ст.), він був переконаний, що на початку ХХ ст. завдання, яке стоять перед нею, не змінилось. “В даний час життям ставляться Друкарні на чергу ті сами завдання, заради яких вона і заснована була при Преп. Йові: боротьба з унією за душу рідного нам Галицького народу. Завдання ці тим легше та успішніше будуть виконуватися Друкарнею, чим менше залишиться гальм на шляху її діяльності, чим більше їй дано буде простору”, – наголошував архимандрит Віталій в “Доповідній записці про Друкарню Почаїво-Успенської Лаври” за 1914 рік [4, арк. 50 зв.].

Для забезпечення завдань, що стояли перед друкарським братством, у Лаврі започатковане трирічне навчання учнів, які бажали опанувати певні професійні навички видавничої справи. Завідувач лаврської друкарні укладав “Умову” з батьками, які віддавали своїх синів на навчання. Учні навчалися і працювали безоплатно, та отримували безкоштовно одяг, харчування та житло. У випадку залишення навчання чи відрахування учня з друкарні, батьки зобов’язувались “сплатити в Почаєві 50 руб.” [4, арк. 44]. Архимандриту Віталію Духовним собором надавалось право подавати позови до суду у випадку порушення батьками укладеної “Умови” та бути уповноваженим при розгляді відповідних справ [4, арк. 29].

Умова про навчання в лаврській друкарні
Умова про навчання в лаврській друкарні

Загальні витрати Лаври на друкарню були відчутними та могли стати причиною боргів для Успенської обителі. У зв’язку з цим Духовний собор домагався в архиєпископа Антонія “про звільнення Лаври хоча б від однієї третини частини всіх витрат з їх покладанням на друкарню у вигляді придбання на свої кошти опалення для типографських приміщень, на що друкарня має доходи від продажу книг.., преси.., друкованих журналів” [4, арк. 24–24 зв.].

Нарощуючи свої потужності, урізноманітнюючи власні видання монастирська друкарня ставала значним осередком морально-патріотичного просвітництва, що активно спрямовувалось на монастирських прочан. Їм разом із християнськими чеснотами прищеплювалась ідея “російської єдності”. Розмах видавничої діяльності монастирської друкарні постійно зростав. У зв’язку з цим, задля подальшого успішного існування, братство претендувало на отримання все більших автономних прав. Водночас, братчики вимагали від монастиря значної фінансової підтримки. Лавра, всупереч “Положенню”, змушена була фінансувати діяльність друкарні в значно більших об’ємах, ніж їй це належало, тому що друкарня виконувала не лише завдання братства, а й працювала згідно з поточними дорученнями Духовного собору.

Митроплит Євлогій – священноархимандрит Почаївської лаври (1914–1919 рр.)
Митроплит Євлогій – священноархимандрит Почаївської лаври (1914–1919 рр.)

Братство не припиняло свою діяльність і в складні для обителі роки, у період Першої світової війни. Воно й надалі намагалось діяти при значному фінансуванні власних потреб з боку монастиря. Про це свідчить доповідь Духовного собору Волинському архиєпископу Євлогію від 1 квітня 1918 р., у якій, зокрема, зазначається: “Лавра не знаходить можливим допомогти Братству, тим більше, що о. Віталій має забезпечення для Братства – 40000 капіталу в Почаєво-Волинському Народному Кредиті, що видно з його рапорту від 15 вересня 1917 року. Наявного ж у Лаври капіталу не вистачає навіть на невідкладний ремонт, до якого Лавра повинна приступити по закінченню війни” [7, арк. 33].

Видавнича діяльність друкарського братства мала й політичне спрямування. Царський маніфест 17 жовтня 1905 р. надав представникам кліру виборче право. У зв’язку з цим значно активізовується церковно-православний рух, який стає наймасовішим за складом серед політичних рухів, його відмінною рисою була присутність у його рядах представників усіх соціальних груп. Православна Церква, як союзник монархії, підтримала праві організації. Найбільше формування цього церковно-православного руху представляла чорносотенна організація Срн, створена у Петербурзі 8 листопада 1905 р. [8, с. 24]. Найпотужніше в Україні вона розвивалась на Волині. Її члени виступали за збереження єдиної, неподільної Росії, самодержавства та єднання його з народом через земський собор, проповідували войовниче православ’я, релігійну нетерпимість, російський шовінізм та антисемітизм [9, с. 13]. Почаївський відділ Срн, створений у вересні 1906 р., був найчисленнішим і найрозгалуженішим відділом в Україні [8, с. 36]. 1908 р. він включав 1155 організацій і об’єднував, за даними поліції, 104289 осіб. Переважну більшість його членів складали селяни-общинники. Загальну кількість членів Почаївського відділення Союзу його керівництво значно перебільшувало, вказуючи до 2 млн осіб [8, с. 48].

Митрополит Антоній – священноархимандрит Почаївської лаври (1902–1914 рр.)
Митрополит Антоній – священноархимандрит Почаївської лаври (1902–1914 рр.)

Патроном Почаївського відділу Срн був архиєпископ Житомирський і Волинський Атоній Храповицький, який разом з архимандритом Віталієм Максименком зробили Почаївський монастир центром чорносотенного руху на Волині. Про політичний напрямок діяльності частини почаївської ченців згадував у своїх спогадах наступник владики Антонія на волинській кафедрі, архиєпископ Євлогій Георгієвський (1914–1919 рр.). Він, зокрема, відзначав: “Братія добра, скромна, не надто дисциплінована трохи була залучена до політики. Намісник Лаври, старий о. Паїсій, на неї впливати, здається, не міг. Головну роль в Лаврі грала Почаївська друкарня та її очільник архимандрит Віталій (Максименко). Монахи, що обслуговували друкарню (їх було чоловік 30–40), разом зі своїм главою, представляли щось на кшталт “держави в державі”. У них була своя церква, вони мали свій гуртожиток – окремий корпус…Завданням друкарні було не так розповсюдження релігійної освіти в народі, скільки політична боротьба “типографщиків” в дусі “Союзу російського народу” з усіма інакодумцями” [10, с. 246].

Монархічні та самодержавні настрої представників Почаївського монастиря були обумовлені також небажанням втратити чимало помість та земельних володінь під час суспільних перетворень. З цього приводу А. Кукурудза слушно зауважує: “Політичні процеси та державний шовінізм були не єдиними факторами формування суспільно-духовної позиції Свято-Успенської Почаївської Лаври початку ХХ ст.… Лавра, будучи велетенським землевласником та багатим економічним об’єктом, захищаючи свої майнові інтереси, не могла підтримувати інші політичні сили в імперії як консервативно-праві та монархічні, адже саме збереження їх панування могло стати гарантом непорушності її майна” [11].

Митрополит Іларіон – автор книги “Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра”
Митрополит Іларіон – автор книги “Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра”

Утвердження Срн ідеології крайньої росіянізації, за визначенням митрополита Іларіона Огієнка, “не відповідала ані місцевим умовинам, ані місцевій історичній традиції, ані духові часу” [12, с. 356]. Союзники, активно підтримуючи тріаду “самодержавство, православ’я, народність”, заперечували право українців бути окремим народом. Срн представляв російські шовіністичні кола, які впливали на позицію влади щодо українського питання [13]. Своїми ворогами союзники вважали також поляків та євреїв, а також усіх тих, хто не сповідував “офіційне” православ’я. Акумулюючи відповідні ідеї, Почаївський монастир “зробився цитаделлю так званого чорносотенного руху, який, виставляючи своїм гаслом боротьбу з польським та жидівським елементами й укріплення самодержавія, був, по суті, проявом російського націоналізму, і з особливим завзяттям виступав проти “мазепинства”, себто українства на сторінках видаваного монастирем “Почаевского листка”, – зазначав Д. Дорошенко [14, с. 138].

Дмитро Дорошенко – український історик, відвідав Лавру 1911 р.
Дмитро Дорошенко – український історик, відвідав Лавру 1911 р.

Почаївський відділ мав розгалужену сітку агітаторів, якими були парафіяльні священники, які сприяли тому, що більшість жителів волинських сіл ставали колективними членами Срн. На 1908 р. чисельність союзницьких осередків коливалась від одного десятка (найменше дві особи) до декілька сотень осіб (найбільше 255) [15, арк. 2]. Окремі сільські організації мали союзний прапор, одиниці відкрили чайні, лавки, кредитні товариства. У селі Локачі Володимр-Волинського повіту працювала союзна пожежна дружина. Капітал деяких осередків складав від 2 до 20 руб. [15, арк. 2 зв.].

“Почаївський листок” – періодичне друковане лаврське видання
“Почаївський листок” – періодичне друковане лаврське видання

Для поширення своїх ідей серед мас керівники Почаївського відділу Срн, більшість із яких були монастирськими духівниками, активно застосовували періодичну пресу. Головний ініціатор цього – архимандрит Віталій, який спочатку намагався використати для пропаганди щотижневий монастирський часопис “Почаївський листок”. Надалі ідеї союзників публікувались у новому виданні “Почаївські відомості”, що стало органом місцевого відділу Срн. Воно виходило з вересня 1906 р. як щоденна газета. Дозвіл на це був наданий архиєпископом Антонієм після звернення архимандрита Віталія та визнання Духовним собором “що видання такого часопису було б вельми своєчасно” [16, арк. 29]. Своє завдання “Почаївські відомості” вбачали в тому, “щоб простий народ селянський, люд православний, знав правду і вмів відстояти свої святині: Віру святу православну, Царя білого Самодержавнаго та Росію російську, а не польсько-єврейсько-вірменську” [1, с. 121] (курсив – О.Б.). Щоправда надалі радикалізм видання поступово вщухав (виділене курсивом було вилучене) [17, с. 1].

Фрагмент першої шпальти “Почаївських ізвестій” з програмним гаслом Срн
Фрагмент першої шпальти “Почаївських ізвестій” з програмним гаслом Срн

Редактором часопису став єромонах Іліодор Труфанов, про якого архиєпископ Антоній писав: “палкий і дуже хворобливий юнак 26 років, абсолютно нехитрий і щирий…, має найкращі наміри по відношенню до Церкви і Вітчизни” [1, с. 121]. 28 серпня 1906 р. він зарахований до складу братії Почаївського монастиря [18]. Поява в Лаврі цього ченця стала продовженням  його попередньої союзницької діяльності в Ярославській єпархії та “відкрила” монастирську браму для політичної діяльності. 

“Почаївські відомості” друкували матеріали про будівництво храмів. Їх зведення, як “союзних церков”, дозволяв статут Срн. Одн із них був збудований у містечку Маневичі. Про пожертви на це будівництво неодноразово повідомляли монастирська газета [8, с. 99]. Союзники  друкованим словом виступали проти представників Західної Церкви та протестантських деномінацій, а також юдеїв, яких вони вважали своїми головними ворогами. Редактор “Почаївських відомостей” Іліодор на сторінках часопису домагався від Державної Думи прийняти рішення про виселення євреїв з Почаєва. Це викликало рішучу незгоду  архиєпископа Антонія, який зазначив, що “продовження подібних витівок змусить мене повністю усунути ієромонаха Іліодора від редакції” [1, с. 124]. Духовний собор  також не підтримав антисемитську компанію союзників. Ним, зокрема, не було погоджене звернення архимандрита Віталія до архиєпископа Антонія про передачу Срн  в оренду лаврської торгової площі, на якій торгували євреї. “Духовний Собор не знаходить можливим задовольнити клопотання Відділу СРН про надання у його користування Лаврської площі”, – вказувалось у відповіді монастирського дорадчого органу [19, арк. 9 зв.].

Єроманах Іліодор – один з організаторів почаївського відділу Срн
Єроманах Іліодор – один з організаторів почаївського відділу Срн

Частина подач у “Почаївських відомостях” мала політичне спрямування, що було не властивим для монастирських часописів. Це змусило намісника Почаївської лаври архимандрита Амвросія, “дипломатично” пославшись на зайнятість, яка не дає можливості “акуратно стежити за цим виданням і безперервно вести справу цензурування”, прохати архиєпископа Антонія звільнити його від цих обов’язків [16, арк. 38–38 зв.].

На сторінках “Почаївських відомостей” регулярно піддавались критиці представники тодішньої центральної влади, тому це питання розглядалось навіть міністром внутрішніх справ П. Столипіним. Синод, реагуючи на ситуацію, що склалась, своїм указом від 16 липня 1909 р. вирішив в Успенській Почаївській лаврі “видання “Почаївських відомостей” в якості духовного органу припинити” [20, арк. 1 зв.]. Надалі в монастирі, замість заборонених “Почаївських відомостей” видавався часопис “Російський інок”, який друкувався одночасно з “Почаївським листком” [21, 1 зв.]. Саме це нове видання розпочало відігравати головну роль в представленні та поширенні ідей Союзу….

“Русскій Інок” – періодичне друковане лаврське видання
“Русскій Інок” – періодичне друковане лаврське видання

З метою залучення населення Волині до вступу в Срн було засновано банк “Почаїво-Волинський Народний Кредит”, його статут затверджений у лютому 1911 року [8, с. 102]. Головним полем діяльності банку було надання коштів на придбання землі членам союзу. Агітатори Срн виступали також за передачу земельних ділянок панів-католиків селянам, щоб послабити позиції прихильників Католицької Церкви в регіоні. У зв’язку з цим, популярність праворадикального руху в Україні зростала. Як вказує І. Омелянчук, “основну масу членів ПВ СРН становили місцеві селяни, в силу своєї приналежності до православ’я, вони ідентифікувати себе як росіяни й протиставляли себе полякам-католикам і юдеям”. Дослідник наводить документ, який свідчить, що підвідділи почаївського відділу Срн “складають місцеві православні парафіяни, в селах переважно люди малограмотні та навіть зовсім неписьменні, які самі по собі ніякої ініціативи не виявляють, голови ж підвідділів союзу переважно обираються з парафіяльних священників, співбесідами з селянами та проповідями в церквах вселяють населенню патріотичні почуття, зміцнюють російські настрої” [22, с. 50].

Друкарське спеціалізоване братство започатковувалось на базі монастирської друкарні, посередництвом якої в Почаївську лавру напередодні його створення потужно увійшла політика через діяльність почаївського відділу Срн. Юридична перереєстрація політичного осередку, що функціонував в обителі, відбулась 4 вересня 1909 р. Її проведення “Волинським Губернським по справам про товариства Присутствієм” було зумовлене тим, що почаївський відділ Срн, який з 1906 р. діяв згідно із загальним статутом цієї організації, створив регіональний статут цієї політичної сили. Згідно з цим, почесним та дійсним головою почаївського відділу Срн вважався “Священно-архимандрит Почаївської Лаври, який на свій розсуд може передати дійсне головування та завідування союзом будь-кому зі старшої братії Лаври” [23, с. 6–7]. Заступником  керівника почаївського осередку Срн, 6 жовтня 1909 р. обрано архимандрита Віталія [24, с. 6].

Устав Почаївського Срн
Устав Почаївського Срн

Затвердження окремого статуту почаївського (волинського) відділу СРН було зумовлено трьома мотивами місцевих союзників:

1) бажанням придбати Козацькі Могили під Пляшевою (місце загибелі українського козацтва в Берестецькій битві з поляками в 1651 р.). Згідно із загальним статутом це міг робити тільки Петербурзький союз;

2) незгодою з положенням 3-ої статті загального статуту, “за якою під православ’ям однаково розумівся як розкол, так і наша істинна православна віра”;

3) потребою відродити “братства в повній їх силі та значенні для російського народу” [24, с. 7]. Таким чином створення в 1909 р. спеціалізованого друкарського братства в Почаївській лаврі було обумовлене також і політичною доцільністю.

Активна діяльність почаївського осередку Срн тривала до середини 1914 р., коли 9 червня, на з’їзді благочинних Волинської єпархії, що проходив у Почаївській лаврі, політичну діяльність православних християн у складі Союзу… було визнано шкідливою. Головним питанням, яке розглядали учасники з’їзду було оновлення діяльності парафіяльних братств та звільнення їх від політики. Прийнятий новий устав братств передбачав їх реорганізацію, яку, проте не вдалося здійснити через початок Першої світової війни [25, с. 140]. З початком лютневої революції 1917 р. у росії було заборонено всі монархічні організації, у тому числі і Срн. Перестало функціонувати і почаївське його відділення.

Політична партія, друкарня та спеціалізоване братство, яке функціонувало при обителі, мало значний вплив на видавничу справу Почаївської лаври. Спрямовуючи видання на народні маси, з метою християнсько-патріотичного просвітництва, нав’язуючи ідеї єдиного російського народу, почаївські союзники були, більшою мірою реалізаторами політичних, аніж церковних справ. Керівник чорносотенного осередку в стінах Успенського монастиря, архимандрит Віталій, став одним з тих провідників великодержавного шовінізму, які заперечували національну ідентичність українців. Він уподібнився до тих, хто намагався зробити усе можливе, щоб існував єдиний російський народ.

Ще наприкінці ХІХ ст. з метою перемішування українців та росіян барон О. Корф, флігель-ад’ютант царя Алєксандра ІІ, у часописі “Громадянин” (1893 № 38) рекомендував щодо України “розповсюдження в краї до надзвичайності дешевих російських книжок” [26, с. 9]. Подібну політику проводив архимандрит Віталій. Він засобами церковного друку, які, також були порівняно не дорогими, а інколи й безкоштовними, проте мали особливий вплив на читача, долучився до великоімперської національно-змішувальної політики росії. Максименко та його сподвижники були авторами робіт, де у доступній формі  розяснювалась суть союзницьких ідей. Вони неоднорозово видавались у монастирській друкарні. Це, зокрема, “Союзна наука” (1909, 1912 рр.) та “Катехизис Союзу російського народу” (1909, 1910).

Союзницький катехизис
Союзницький катехизис

1906–1917 рр. ознаменувалися для Почаївської обителі активною підтримкою ідеї існування єдиного російського народу, об’єднуючою силою якого вважалась російська православна церква. Яскраво це проявилось в організації друкарського братства та діяльності почаївського осередку політичної організації Срн. Проникнення в лаврське середовище впливу політики було викликане суспільним розвитком тогочасної Росії. Помпезні святкування різноманітних дат в історії Почаївської обителі готували фундамент для формування релігійно-політичного “єдномислія” не лише монастирських насельників, але й тих людей, на яких вони мали вплив. У зв’язку з цим, Почаївська лавра поступово збільшувала дистанцію від тих, хто не сповідував офіційне православ’я.

Діяльність в монастирських стінах шовіністичної організації Срн та створення друкарського братства стало результатом тих суспільно-релігійних процесів, що відбувались в Успенській обителі та в державному утворенні, де вона розташовувалась. Суб’єктивним чинником створенння та подальшого розвитку спеціалізованого братства, а також політичного осередку була активна діяльність архимандрита Віталія. Очолюючи монастирську друкарню, він використав її, як середовище сакральне та політичне. Суспільні та релігійні причини, що викликали братство до життя – мали спільне підґрунтя. Основними напрямками роботи братчиків стало поширення ідей християнських та політичних засобами друкарства. Одночасно з проведенням місіонерських практик братство, виконуючи політичне замовлення, було залучене й до реалізації непритаманних для його статусу завдань. Християнське просвітництво, чим і належало займатись релігійній інституції, мало свій позитивний ефект. Здійснення ж політичних функцій закономірно призвело до від’ємних наслідків, а саме:

– загального фіаско ідеї імперської цілісності, що базувалась на авторитеті Православної Церкви, головній ланці єднання російського (“русского”) народу з монархічною владою, яку братчики підтримували та сакралізували;

– заперечення братчиками наданого Богом права на рівне співіснування представників різних народів та деномінацій, які населяли територію, що входила в орбіту впливу розташування монастиря, а також усієї імперії, приниження ними національної та релігійної гідності неправославних громадян.

Загалом політизація життя Почаївської лаври була зумовлена усім процесом розвитку Православної Церкви в російській імперії. Саме в цій обителі найбільш яскраво та самобутньо проявились особливості тогочасного релігійно-державного життя, багато в чому завдячуючи харизматичній постаті архимандрита Віталія. Він намагався усім своїм дітищам, що були тісно пов’язані між собою (монастирській друкарні, політичній партії та спеціалізованому братству), надати максимальних прав для самостійного існування, щоб виконувати головну ціль, яку ставив перед ними – “розвиток народної російської самосвідомості та міцне єднання російських людей всіх станів і станів Волині та сусідніх губерній, для спільної роботи на користь дорогої нашої Батьківщини – Росії єдиної і неподільної” [23, с. 1–2].

Почаївська лавра, 10-ті рр. ХХ ст.
Почаївська лавра, 10-ті рр. ХХ ст.

Архиєпископ Антоній, архимандрит Віталій, єромонах Іліодор прибули на Волинь з поза меж України, заперечували буття українців, принижували інші народи, боролись за єдину Росію, проте не змогли змінити процеси суспільного розвитку. Їхня політична сила перестала існувати, імперія розвалилась. Цей урок необхідно засвоїти тим, хто бажає тепер повернути минуле в сьогодення.

Втручання політики в життя Почаївської лаври було обумовлено суспільним поступом Російської держави, в якій офіційна Церква займала важливе місце у вищеназваній тріаді благоденства. Провідником політичних настроїв в Успенській обителі стало спеціалізоване друкарське братство, діяльність якого була спрямована на формування в середовищі монастиря ідеї “єдиної та неподільної” Російської імперії. У справі зміцнення православ’я, як віри “істинного благочестя”, ворогами братчиків, окрім уніатів та католиків стали представники протестантських церков та юдеї. Заперечення права на існування українського народу, приналежність до якого розцінювалась, як справа гріховна, вписувалось у ідеологічний постулат самодержавства, що спрямовувало офіційну Церкву до підтримки ідеї злиття “русской” народності в єдине ціле.

Будівництво чернечого скиту Почаївської лаври на Козацьких могилах, 1912 р.
Будівництво чернечого скиту Почаївської лаври на Козацьких могилах, 1912 р.

Непритаманна для Почаївської лаври, як релігійної інституції, політична діяльність свідчила про загальну кризу тогочасного російського суспільства. Її наслідком став закономірний розпад імперії та ліквідація Срн – політичної сили, яка її активно підтримувала. Невизнання існування українського народу, на землі якого постала, жила та розвивалась Успенська обитель, як самостійної етнічної одиниці, віднесення його до єдиного “русского древа” було суголосним відкритим викликом українству представників російської православної церкви та шовіністичних політичних сил держави. Члени Срн, йдучи у фарватері чорносотенного руху російської імперії, в Почаївській лаврі намагались розіграти карту російського єднання, проте їх спроби лише пробуджували у волинян приспану національну свідомість. Свідченням цього стали наступні заходи Лаври по вшануванню козаків – учасників Берестецької битви 1651 р. Про це розповідь у наступній подачі. ФОТО 21

 

  1. Жилюк С.І. Російська православна церква на Волині (1793–1917 рр.). Житомир: Журфонд, 1996. 174 с.
  2. Приветствия и письма, полученные Высокопреосвященнейшим Тихоном, Архиепископом Волынским и Житомирским, по случаю 50-ти летнего юбилея Почаевской Лавры. ВЕВ. 1883. Ч. О. № 31. С. 924–936.
  3. Крыжановский Г. Почаевская Успенская Лавра под управлением Священно-Архимадрита Высокопреосвещенного Модеста, Архиепископа Волынского. ВЕВ. 1897. № 22–26. Ч. Н. С. 619–630; 639–648; 659–674; 705–724; 763–776.
  4. Державний архів Тернопільської області (ДАТО). Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1827. 104 арк. Історична довідка, опис майна, списки службовців та інші матеріали про роботу лаврської друкарні. 10 січня 1914 р.–19 вересня 1914 р.
  5. ДАТО Ф. 258. Оп. 2. Спр. 1768. 98 арк. Положення про лаврську друкарню, рапорти і повідомлення друкаря про влаштування приміщення друкарні, прохання про забезпечення послушників друкарні харчами. 15 вересня 1910 р.–17 вересня 1912 р.
  6. Колупаев В.Е. Православная книга русского зарубежья в 1-ой половине ХХ века: из истории типографского братства Иова Почаевского Волынь–Карпаты, 1903–1944. Москва: Пашков дом, 2010. 272 с.
  7. ДАТО Ф. 258. Оп. 3. Спр. 193. 61 арк. Донесення, листи, розпорядження, рапорти та інші документи про збитки завданні Лаврі під час війни, оренду лаврського майна та інших питань. 13 грудня 1916 р.–14 жовтня 1917 р.
  8. Омельянчук И.В. Черносотенное движение на территории Украины (1904–1914 гг.). Совет нац. безопасности и обороны Украины, Нац. ин-т укр.-рос. отношений. Киев: [НИУРО], 2000. 167 с.
  9. Боярчук А.В. Православне духовенство Волинської губернії: формування, матеріальне забезпечення, громадська та душпастирська діяльність. Автореферат дисертації на здобуття наукового ступення кандидата історичних наук. Луцьк, 2019. 20 с.
  10. Євлогий Митрополит. Путь моей жизни. Париж, 1947. YMCA Press. 678 с.
  11. Кукурудза А. Оплот політичного православ’я: суспільно-церковна діяльність Почаївської Лаври у 1900–1939 рр. URL: https://risu.ua/oplot-politichnogo-pravoslav-ya-suspilno-cerkovna-diyalnist-pochajivskoji-lavri-u-1900-1939-rr_n95905
  12. Іларіон митрополит. Фортеця Православія на Волині Свята Почаївська Лавра. Вінніпеґ, 1961. 398 с.
  13. Рацілевич А. Репресивна політика царизму щодо українського національного руху на Волині (1900–1917 рр.). Волинські історичні записки, 2009. URL: http://eprints.zu.edu.ua/4865/1/Ratsilevi4_2.pdf
  14. Дорошенко Д. Мої Спомини Про Давнє–Минуле (1901–1914 роки). Вінніпег,1949. Видавнича Спілка “Тризуб”. 167 с.
  15. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4624. 24 арк. Відомості про відділи союзу російського народу Волині на 1908 рік. Почаїв. Друкарня Почаєво-Успенської Лаври. 1908. 35 с. 1908 р.
  16. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4607. 50 арк. Справа про видання при лаврській друкарні “Почаївських відомостей” і “Почаївського листка”. 25 серпня 1906 р.–8 листопада 1907 р.
  17. Открыта подписка на 1907 год. Почаевские известия, 1907. № 16. С. 1.
  18. Седова Я. Вклад иеромонаха Илиодора (Труфанова) в создание Почаевского отдела Союза русского народа. URL: https://ruskline.ru/author/s/sedova_yana_anatolevna
  19. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4712. 28 арк. Справа за клопотанням Почаївського відділу “Союзу російського народу” про здачу йому в оренду лаврської торгової площі. 23 листопада 1908 р.–26 лютого 1909 р.
  20. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4736. 2 арк. Указ Синоду від 16 липня 1909 року про заборону видавати “Почаївські відомості” через вміщенні у них критичні замітки на посадових осіб (копія). 16 липня 1909 р.
  21. ДАТО. Ф. 258. Оп. 1. Спр. 4795. 9 арк. Рапорти друкаря Лаври про видатки редакції “Почаївського листка” та “Російського ченця”. 8 квітня 1911 р.–9 квітня 1912 р.
  22. Омельянчук И.В. Черносотенное движение на Украине в 1904–1914 гг. [Текст] : дис… канд. ист. наук: 07.00.01. Киевский ун-т им. Тараса Шевченко. Киев, 1997. 195 л.
  23. Рівненський обласний краєзнавчий музей. VIII Д 1624/29. Устав Почаевского Союза Русского Народа. Типография Почаево-Успенской Лавры, [б. г.]. 10 c.
  24. О новом уставе Почаевского Союза Р. Народа. Прибавление к Почаевскому листку. 1909. № 55. С. 6–9.
  1. Объятия Отча…Очерки по истории Почаевской Лавры / [авт. тексту священник Владимир Зеленский].: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2000. 192 с.
  2. Цвілюк С. Великоімперська національно-перемішувальна політика Росії та її наслідки для України. День. Київ, 2014. 29 квітня. № 78.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

введіть свій коментар!
введіть тут своє ім'я

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.